Темна діягноза, темний ледь освітлений глухий кут...
„Паралогікою” – тобто викривленим амбівалентно-архаїчним сприйняттям і розумінням реальних процесів  життя і ширше – баченням навколишнього світу віддавна, а надто в кризові періоди, слабує російська, сформована на позірно величній, безосновній великодержавності, травмовано-віктимна ментальність. Засвідчує це, можемо припустити, прорив колективного позасвідомого у вищі свідомі шари колективної, а отже й індивідуальної психіки, що враховуючи розміри та залишкову потугу нової кримінально-олігархічної російської держави, потенційно створює чималий і непередбачуваний клопіт.
З цікавістю і острахом сусіда, який за традицією має час від часу заглядати через паркан (тим паче що реальної огорожі тут ще власне й немає!), гортаєш сторінки колись „елітарних” періодичних видань і часом здається, що поринаєш в атмосферу відомої й давньої окцидентальної живописної роботи „Споживачі опіюму”.
Відчуваєш в них помітний подих як спонтанного, так і зрежисованого душевно-суспільного нездоров’я, найчастіше за формою параноїдального типу, на загальному тлі, як твердить саме періодичне видання, „найглибшої духовної  спустошености” в суспільстві.
І лячно стає: чи не вхопить тебе зараз з газетної шпальти який-небудь ментально-розбалансований інфантильно-інфернальний Ємеля, звабить кусючо-віртуальна, вже постмодерна Настасья Филипповна, нерозважливо сприйнявши за терориста, не вискочить з кущів парапатріотичний Масюня.
Мітологічно-демонічна аура на пізньо- і постсовєтській заквасці, що плавно перейшла від Достоєвського  чи Розанова, втративши по дорозі релігійне рятівне кінцеве просвітлення, приходячи до читача ніби покищо  в логічно-дискурсивній  подачі думки, все ж висвітлює її приховану внутрішню кульгавість, виродження і згасання первісної  духовної інтенції в самій її основі.
Ось і недавня стаття ув’язненного олігарха М. Ходорковського „Левый поворот”, в якій він чи то „піарно”-кон’юнктурно, чи то покаянно-депресивно, несподівано як для  одного з багатіїв Европи,  побачив порятунок Росії в перемозі „лівої ідеї”, власне „нового комунізму”, – збаламутила невротичне суспільне море, бо ніби з’явився ще один „наш”, ховається в скиті в „Матросской  Тишины”, і вже дехто твердить, що він „нову” (стару) правду, як факел Данко колись, приніс! Заїла можливо чоловіка темносиня мелянхолія, привидівся можливо брежнєвський парад, „стройотряди”, гріх перших кооперативів, згадав чебурашку,  димок піонерських вогнищ, аромат від сумнівних шашликів кінця 80-х – і як то вимагає місцева традиція – за канонами постмодерного олігархічного більшовизму – доземно політико-духовно покаявся?
Поза відомими соціяльно-політичними і моралізаторськими викладками постає першобачення старого „нового російського комунізму” як нетутешньої трохи клікушицької містерії, щось на кшталт радісного „граду” над озерами на лісовій галявині „з черникой”, як „люлі-люлі” з соціяльною захищеністю і еверестами нафтодоларів, отриманих від експансивно-аутистичного експорту.
Далі йдуть інтелектуали, що коментують базову статтю. В своїх нібито формально логічних викладках вони наближаються у баченні майбутнього до форм вже містерійних, як колись у Вячеслава Іванова, власне „глюків”, політологічних „радєній”, ніби позначених тим же параправославним симулякором Масюнею!
Тут вже не Маркс, і не „Государство і революція”, - тут давнє „Слово і дєло” і „Дєржі вора!”. В куточку скиту стоїть Петруша Верховенський, обійнявшись із божевільним Кириловим! Не комунізм тут пропаґується, а скорш бажано-паліятивна для подолання  суспільної кризи фаза апокаліпсису: це там, де „тиша на півгодини”, а далі – побачимо!
Марксистський комунізм тут свідомо підміняються ліберальними споживацько-ринковими ідеями глобалізму, хіліазм-троцькізмом, „нова земля і нове небо” – „монетизацією” „населення” в протестному баченні Лімонова, а сталінський хмарочоси – хатинкою дикуна – як позаду, так і попереду.
Що ж є глибинною суттю цих ідей?
Фундаменталізм, захований в оболонку позитивістсько-технократичної  психотехніки. Політтехнологія і відповідне маніпулювання як ретро-утопізм. Іван-царевич з вкраденою царівною, що скаче на вовкові, перевдягаючись на ходу з буржуїнового обридлого смокінга в шкірянку вже постмодерного більшовика-комісарчика. Зупинка реального плину історії через нескінченний  „мильний” серіял.
Структурно-сенсово процес нагадує описане ще Леві-Брюлем мислення  у архаїчних доцивілілізаційних  народів: червоні папуги – це водночас і сині папуги, і водночас зелені, що (важливо!) ніяк не впливає ані на їх дійсну  кількість, ані на якість м’яса.
Нова переможна архаїка стукає у двері. Нове варварство часів передсутінкових, передбачене як Біблією, так і видатними мислителями ХХ сторіччя (зокрема, Юнгом).
Напророчена Ф. Достоєвським бісівщина мучить ментально й духовно велику  євразійську Атлантиду.
Похмурі берендеєві обшири з постмодерними теремами, бронзовими імператорами і чебурашками та піфіями-політтехнологами, „говорящімі щуками”  з нафтодоларами, ледь замасковані суспільні тенденції не до зужитого вже „комунізму”, а до „органічно-нутряного, „православно-почвенного” фашизму.
На порозі з пляшкою невизначеного типу  напою стоїть  вже власне новий соціяльно-антропологічний тип - „люден” (за назвою в самих же російських медіях). На порозі „наші” як „тройка” з „Бісів”.
Ще Бердяєв  побачив головну російську національно-культурну проблему в домінуванні в колективній психіці „вечно бабьего”, в апокаліптичному клікушестві, яке водночас як протистоїть мужесько-більшовицьким формам упокорення та реконструкції суспільства, країни і світу, так і непомітно живить його. (Звідси, між іншим, випливає й нинішня схильність стукачів у штормовках до самопальних дворянських гербів).
Під позитивістсько-постмодерною машкарою спостерігаємо приховане становлення в російській суспільній свідомості фашизоїдних тенденцій деґрадаційного неопоганського технологічно структурованого варварства, яке маніпулюючи  засобами „психотехніки”, методами паралогіки, позірно виступає під ідеями „нового комунізму”.
Однак, „Безодня безодню кличе”... Найперше прогнати Масюню треба, як то колись чинили з Недотикомкою в творі Ф. Сологуба. Дарма що можливо  він єдиний справжній „онтологічний месник”...

Примітки:
Аутизм – особливий хворобливий стан як індивідуальної, так і соціяльної психіки, позначений самозамкненістю та потенційною схильністю до продукування маячно-параноїдальних алогічних ідей.

Масюня  - недосяжний для вирозуміння чужоземцями персонаж російської телевізії, ймовірно архетипового походження.

До змiсту номера

До архіву газети

На першу сторінку