Вже після написаня „Пам’ятника Василеві Стусові” я, вслухаючись в тишу київських парків, відчув, що тут відкривається простір не тільки Поетові. Духовні побратими, що творили моральний опір насильству, друзі, що поставили на карту життя, адже там, на тому березі, вони разом. Вільні, непідвладні силі і страхові, вони стоять разом з Василем Стусом, і вони разом виходять з-поміж дерев – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко – йдуть з піснею: „Нас небагато, та нас не здолати”.

Скільки не борися проти спокуси „увічнення в бронзі”, а природа перемагає. Іноземці дивуються, як багато в Україні знаменитостей: то пам'ятник, то бюст, то барельєф виглядає з-за дерева...
Та й ми дивуємось: спробуй тепер пояснити дитині, чого той камінний дядько сидить чи стоїть у парку, і що колись означало його ім'я. Якщо чесно, то воно й нічого не означало – ні ім'я Петровського, ні Косіора, ні Мануїльського. Пам'ятники ставили як аванс або реабілітанс - "за беззавітну відданість партії"...
Пам'ятники більшим вождям обростали народними анекдотами (цікаво було б прочитати книгу ув’язнених за ті анекдоти).
А вже щодо героїв – рекорд моральної дискредитації "героїв" побив навіть не брежнєвський карнавал, а режим Кучми. Тут досить надрукувати список "героїв України", щоб на нього люди покивали головами: "ну й ну"...
На цьому тлі раптом до 20-річчя загибелі Стуса починають подейкувати: чи не пора його нагородити "Героєм" посмертно?
Якщо вже ворушити цю тему, то питання можна поставити так: а чи не пора навести лад з тими пам'ятниками, які виключають один одного? Адже це викликає не тільки здивування, але й невроз може викликати, коли Косіора поставити перед пам'ятником жертвам Голодомору...
Давно вже в повітрі носиться ідея десь звезти ті пам'ятники "ґвинтикам" до купи, як звезена до музею зброя часів війни. "Пам'ятники епохи тоталітаризму".
І вже після гуманізації парків і скверів можна було б подумати про встановлення скромного пам'ятника Поетові. І то буде, нарешті, символ, що нагадує про честь і гідність українського народу.
Чому саме Стусові? Може тому, що за життя Київ був для нього місцем гонінь і переслідувань, темних судів і драконівських вироків. Містом великої любови і великого болю. Містом, де він був "найменшим" в очах вершителів долі, що полювали на людей високого зросту. Власне, тому "найменшим", що був найбільшим. Хотілося б бачити йому пам'ятник десь навпроти Інституту літератури, де зовсім без усякого сенсу сіріє постать „всеукраїнського старости” – Петровського. І сюди, нарешті, почнуть приносити квіти.
Стусові зовсім не треба п'єдесталу. Він міг би тихо виходити з-поміж дерев. Колись в середині 60-х років з'явився самочинно такий пам'ятник Лесі Українці в Першотравневому парку.
Він, Стус, по-суті, так і стоїть осторонь, як душа, яку вигнали зі світу лжі і насильства, а вона вічно повертається.
Василь Стус був не єдиним, кого Київ „зогрів Антоновим вогнем”. Не хочеться засмічувати повітря іменами, які знесла ріка часу. Але справедливість вимагає увічнити високу душу поета, бо тут її бракує.
Про геніальність можна сперечатися, але ж не випадково це слово почало зриватися з вуст різних людей вже в кінці 80-х років, як тільки вони доторкнулися до Стусового слова, такого одвертого і беззахисно правдивого, що за ним просвічувався якийсь невідомий нам світ.
Слава поетова раптом виросла на хвилі перепоховання його праху в числі мучеників ҐУЛАҐУ. Його портрет з'явився в суворих барвах землі і крови, в супроводі палких цитат. А разом з тим відчувалося, що Стус не надається для плякату.
Проте Стусова леґенда мала глибшу основу, ніж сама трагічна біографія. В його життєписі молоді люди почали відшукувати моменти суперечливі, в поезії акцентували марґінальні мотиви і, нарешті, гуртом накинулися "демітологізувати Стуса". А він наче проходив над тим усім відсторонено й усміхнено.
Справа в тому, що в Стусові не було ні крихти акторства, і ніяких масок він не носив – тоді, коли все навколо юрмилося в маскараді вірнопідданости. Можна сказати, що саме за громадянську поставу без пози і маски він загримів у концлаґері.
З одного боку – дно, куди його кинуто, з другого боку – гора, на яку спрямовані телескопи часу. Саме там, на спостережному пункті історії, в зоні відчуження і страждань, визрів його незвичайний талант "високих наближень" до Абсолюту і високого обов'язку перед загроженою Батьківщиною.
З тієї висоти, на яку поставила Стуса історія, його ніхто не в силі змістити. І він досі там стоїть.
"Нам справді тяжко оговтатися на тій висоті-видноті, куди нас піднесла доля. Вона більша за нас і може, вартісніша за нас. Отож дякуємо Богові, що він такий до нас милосердний" (З листа до дружини Є.Сверстюка від 29.10.77). Етичний, естетичний громадянський максималізм, усвідомлення "катастрофічного духовного існування мого народу", готовність заступити, "коли перший ряд виліг", називання "проблеми, яку старанно ховають", прямостояння серед похилених – то Василь Стус, яким він був і яким залишається в слові. "Так, ніби я десь посередині – між  небом і землею".
І як він міг давати приклад прямостояння в ті часи, коли усяке прямостояння вважалось політичним викликом – то питання особливої ваги. Є такі вияви духовного стоїцизму, супроти яких сила немічна. Якщо вчитатися в історію лукавого часу і в біографію Василя Стуса, то залишається розвести руками. Як могли з’явитися твори люто репресованого поета в дев'яти томах? Коли сказати, що високий пам'ятник собі Стус вибудував у листах, то це здивує ще більше. Адже комуністична епоха цензури задушила листування, бо щирий лист прирівнювався до самодоносу. Може Василь Стус того не знав?
Знав краще за інших. Його найзмістовніші листи конфіскувалися і навіть отримані через пошту цензуровані листи далі були під загрозою арешту. Чому у поета не збереглися листи від друзів? "Дорога Христинко, в липні-серпні я спалив усе своє листування. Нелегко підпалити й спалити мої дорогі листи, та я мусив..." /9.10.78/ Вирішив ... радше спалити, як це роблю тепер з усіма цікавими листами /1.07.79/.
Звичайно, тут була зеківська ідіосенкризія на брутальність, що торкається інтимного. І поет її долав цілковитим ігноруванням повсюдної присутности цензора-каґебіста. Він висловлював свої думки так, наче той нічого не розуміє! Але він писав свої листи часто і понад голови адресатів, явно рахуючи на те, що десь при нагоді вони вийдуть на свого читача. Тільки чи не те саме було і з його поезіями? "Мовчки росте десь новий Тарас" – міг би він повторити за Євгеном Плужником. І то буде, нарешті, його читач. . .
Загалом листування з ув'язнення має заздалегідь занижену стелю: воно мусить бути орієнтоване на "першого читача", що у випадку „особливо небезпечного державного злочинця” означає слідчих КҐБ.
Окрім того, то мають бути листи тільки "до близьких родичів", а не до тих, хто може відповісти на питання про духовний вакуум і природу тотальної заляканости в Україні, про велич людини залежно від мети, яку вона ставить собі, про міру самоусвідомлення таланту, про чорні діри і білі плями історії. На глобальній шахівниці потрібний рівний партнер з того боку, тоді як рідні, на яких лежить утримання сім'ї, не можуть виходити за рамки удаваного мислення і показувати себе розумними.
Василь Стус в листах до уявленого партнера дискутував з епохою, вибудовував свій вищий світ над пласкими реаліями соціялістичної казарми, де сміливістю вважалося усяке відхилення від усталених стандартів.
Якби ті листи переадресувати до Спілки письменників чи до  якоїсь офіційної інституції, то там вони сприймалися б як виклик або в кращому випадку як щось надумане, що не має стосунку до дійсности.
Аналітичний, гострий, спостережливий розум поета брався за вершинні проблеми світу, котрий наближувався до критичної дати. На той час мало хто міг прочитати роман Джорджа Орвелла "1984", але всі в'язні політлаґерів чули або читали Амальріка "Просуществует ли Советский Союз до 1984 года". А проте на острівках внутрішньої свободи, обведених колючими дротами, вже відчували симптоми розпаду "імперії зла", яка в 1968 році в Празі зважилася на просту мілітарну розв'язку глобальної проблеми віку інформації. Колоніяльний стан УРСР означав передусім відплив інтелектуальних сил, які заповнювали інститути Москви. З центральної преси можна було здогадуватися, що діється в світі. Лаґерний читач стежив дуже уважно і критично. На відміну від тих, що сприймають останню видану на Заході книжку за кінцевий підсумок, Стус дуже розважно прочитував і відхиляв відкриття структуралістів, новації постмодерністів, але то зовсім не збігалося з провінційним запереченням "гнилого Заходу". Так само як критичне неприйняття толстовської "атеїстичної релігії" геть не збігалося з офіційною критикою релігійного ухилу Льва Толстого.
Взагалі судження Василя Стуса про великих авторів збаламученого століття настільки неординарні, що мимохіть напрошується вписування його імени в контекст тих імен епохи.
Так і уявляється, як він йде поміж дуже і не дуже визнаними, високими і визначними, самотній і зосереджений на проблемі, яку вони залишили розв'язувати політикам. А люди зони суворого режиму дуже суворо судили сучасних політиків за пилатство, за розмін нерозмінних цінностей, за половинчастість душі і моральний релятивізм, за мірила тимчасового успіху і готовність пристосування до логіки доконаного факту...
І серед людей зони височить український Дон-Кіхот XX віку, глибоко переконаний, що єство людини духовне, а дух живе за вічними законами і "дух віє, де хоче".
І не може український Дон-Кіхот розминутися з питанням: "Незалежність митця. Повна безоглядна незалежність митця од ясновельможних – ось, здавалося б, панацея. Але чи можна увільнитися від народу?".
Але їх слід було б надіслати до Академії Педагогічних наук, якби була така "академія на виріст". В них він нагадував духовним побратимам: не забувай, що Бог дав тобі більше, ніж ти береш, і крокуєш ти під небом, а не під стелею камери. То ж крокуй до свого призначення з радістю і безоглядно. Василь Стус був учителем самонаповнення духом. А таким учителям треба ставити пам’ятники, щоб нагадували...
Ну, як нам уявити гуманізований київський парк без такої високої самітньої постаті посеред дерев?

Євген СВЕРСТЮК

До змiсту номера

До архіву газети

На першу сторінку