Папа Бенедикт ХVІ вважає проблемою нашого часу боротьбу з „диктатурою
релятивізму”.
Відколи Джон Стюарт Мілль запропонував лібералізм без метафізики, проблема
добра і зла стала індивідуальною. Правда християнська щораз частіше трактується
як прояв прихованої нетолерантности, а сучасна демократія не хоче втручання
держави в сферу етичну. За таких умов не можна обґрунтовувати непорушні
вартості.
Коли правду вирішує воля більшости, то тут згадується позиція Сократа
під час суду над ним.
Була меншість, яка розуміла його, була більшість, яка не розуміла і
вимагала смертної кари, а були ті, що не розуміли, але довіряли йому і
вірили в його авторитет...
Власне на тих, що визнають авторитет християнства, надія. На ту середню
верству, яка інстинктом хапається за захист правди і свободи – перед морем
свободи без берегів і без абсолютів.
Ми вже знаємо, що метою держави не повинно бути ощасливлення людства.
Але людина хотіла б мати захищену опору і лад. „Держава повинна не тільки
залишити простір для чогось, що є іншим, а може вищим, - вона також
повинна ззовні приймати правду про право, бо в самій собі тієї правди не
містить”.
СОКРАТ
З промови на суді, який прирік філософа на
смерть
Із багатьох їхніх наклепів найбільше я дивувався одному – їхньому твердженню,
начебто вам треба берегтися, щоб я вас, бува, не увів в оману своїм умінням
говорити. Те, що вони спромоглись на таку безсоромність (бо я зараз на
ділі викрию їхню брехню, коли виявиться, що я зовсім не сильний у красномовстві),
видалось мені вершиною нахабности. Хіба що вони, ясна річ, сильним у красномовстві
вважають того, хто говорить правду. [...]
Та й говорили вони з вами, як ви були в такому віці, коли могли найлегше
у це повірити, бо деякі з вас були ще дітьми, а дехто був підлітком. Мало
того, вони обвинувачували мене заочно, через що не було в мене змоги виправдовуватись
перед ким-небудь. [...] А скільки було таких, що, пойняті заздрістю і злобою,
нацьковували вас проти мене, або таких, що повіривши в наклепи, самі почали
переконувати інших – усі вони невловимі, їх не можна викликати сюди, ані
нікого з них викрити в брехні, а доводиться просто боротися з тінями: захищатися
і спростовувати чиїсь закиди, коли ніхто не заперечує. [...] Однак
хай справи ідуть так, як велить Бог, а законові треба підкорятися й захищатись.
[...]
Можливо, хтось із вас перепинить мене й запитає: „Все ж, Сократе, чим
ти займаєшся? Звідки-то взялися ці наклепи на тебе? Очевидячки, якби ти
займався тим, чим усі люди, і якби ти поводився, як загал людей, то не
виникло б проти тебе стільки чуток і обмови. [...]
Розголос цей, атеняни, випав на мою долю лише завдяки якійсь мудрості.
А що це за мудрість така? Така мудрість, яка імовірно властива будь-якій
людині. [...]
А власне кажучи, атеняни, мені бачиться, що справді мудрим є тільки
Бог і цим віщуванням він учить, що людська мудрість мало що варта або навіть
нічого, і, здається, він має на увазі не Сократа, а користується моїм іменем
лише заради прикладу, неначе б говорив: „З вас, люди, наймудріший той,
хто, як Сократ, зрозумів, що насправді нічого не варта його мудрість”.
Але, можливо, хтось скаже: „Чи не соромно тобі, Сократе, займатися
таким ділом, за яке тепер важиш життям?” Такому я справедливо можу відповісти:
„Негарно ти говориш, чоловіче, якщо, на твою думку, людина, яка приносить
хоч незначну користь, повинна зважати на життя або смерть, а не дивитись
у кожній справі тільки на одне – чи її вчинки справедливі, чи несправедливі,
чи гідні людини чесної чи нікчемної. Підлими, за твоїми міркуваннями, були
б оті півбоги, що загинули під Троєю, між ними й син Фетіди. Він до того
нехтував небез¬пекою, аби тільки не зазнати неслави, що коли його мати,
богиня, бачачи, як він рветься вбити Гектора, сказала йому, наскільки пам'ятаю,
так: „Сину мій, якщо ти відомстиш за вбивство друга свого Патрокла і вб'єш
Гектора, то й сам загинеш! Бо незабаром після загибелі Гектора смерть тебе
чекає”, – то він, почувши таке, злегковажив небезпеку смерти, бо далеко
більше боявся жити в неславі, не відомстивши за своїх друзів. „Хай негайно,
– сказав він, – я загину, покаравши кривдника, аби тільки не залишитись
отут, біля кораблів дугоподібних, лю¬дям на сміх і тягарем для землі”.
Невже ти думаєш, що він оберігав себе від смерти й небезпеки? По правді,
атеняни, спра¬ва мається так: там, де хто займе місце в строю, вважаючи
його найкращим для себе, або там, де поставить його начальник, той там,
на мій погляд, і повинен залишатись, незважаючи на небезпеку, нехтуючи
смертю і всім іншим, крім ганьби.
Отже, я тяжко провинився б, атеняни, коли б після того, як мене були
поставили в стрій начальники, вибрані вами, аби наказувати мені, – а було
це під Потідеєю, під Амфіполем, і під Деліем, – і я стояв, як кожний інший,
міцно там, де вони мене поставили, наражаючись на смертельну небезпеку,
– коли б після того вчинив ганебно, налякавшись смерти чи іншої кари й
покинув своє місце тепер, коли Бог поставив мене у стрій, зобов'язавши,
як я гадаю, присвятити своє життя філо¬софії та дослідженню себе самого
й інших, а я, злякавшись смерти чи чогось іншого, залишив стрій, це був
би страшний злочин і за це справді можна було б із повним правом позвати
мене до суду та обвинуватити в тому, що я не визнаю богів, бо не слухаюсь
віщувань, боюся смерти й видаю себе за мудрого, хоч ним не є. Адже боятися
смерти, атеняни, це не що інше, як вважати себе мудрим, насправді не будучи
ним. Бо це озна¬чає приписувати собі знання, якого не маєш. Бо ж ніхто
не знає того, що таке смерть, ані навіть, чи не є вона часом для людини
найбільшим благом, а тимчасом люди бояться її, не¬мовби напевно знають,
що вона – найбільше лихо. А хіба це не невігластво, до того ж найганебніше
– уявляти, начебто знаєш те, чого не знаєш?
Я, атеняни, тим, мабуть, і відрізняюсь від багатьох людей, і якби хто
сказав, що я в якомусь відношенні мудріший, то хіба тим, що не маючи достатнього
уявлення про те, що відбу¬вається в Аїді, я так і вважаю, що не знаю. А
що чинити кривду й не слухатись кращого від себе; хай то буде Бог чи людина,
нечесно й соромно, – це я знаю. Ось чому того, про що не знаю, чи воно
якраз не є добром, ніколи не буду ляка¬тись, ані не думаю уникати більше
від того, що достеменно є злом. [...]
Навіть якби ви сказали мені: „Хай цього разу, Сократе, ми не послухаємо
Аніта, відпустимо тебе за умови, що ти більше не будеш займатися дослідженнями
й залишиш філософію, але як¬що ще раз будеш на цьому спійманий, то загинеш”,
– отже, якби ви мене, як кажу, за цієї умови тепер відпустили, то я сказав
би вам таке: „Я вас поважаю і люблю, атеняни, але буду слухатись радше
Бога, аніж вас, і, поки я дихаю і поки в мене буде сил, не перестану філософувати,
намовляти й переконувати кожного з вас, кого тільки зустріну, кажучи те
саме, що своїм звичаєм кажу: „Чоловіче добрий, як атенянин, як громадянин
великого міста, прославленого мудрістю й могутністю, чи не соромишся ти
турбуватись про гроші, аби мати їх якомога біль¬ше, про славу й почесті,
а натомість про розум, істину, про душу свою не дбаєш і не стараєшся, щоб
була вона якнайкра¬ща?” І якби мені хто з вас заперечував і твердив, що
дбає, то я не відпущу його і не відійду від нього зразу, а буду його розпитувати
й переконувати, і якщо помічу, що в нього дійсно немає доброчесности, а
він тільки говорить, що вона є, карта¬тиму його за те, що він найбільші
цінності ні за що має, а безвартісне високо цінує. Так чинитиму я з кожним,
кого тільки зустріну, з молодим і старим, із чужинцем і своїм земляком,
а надто з. вами, атеінянами, тому що ви мені ближчі по крові. Так велить
Бог – візьміть це до відома, – і мені здається, що в усьому місті
не маєте нічого ціннішого, ніж оця моя служба Богові: адже я нічого іншого
не роблю, тільки ходжу й пере¬коную кожного з вас, молодого й старого,
турбуватися передо¬всім якнайдужче не про тіло й не про гроші, а про душу,
щоб вона була якнайкраща; я тверджу, що не від грошей створю¬ється доброчесність,
а від доброчесности бувають у людей гроші та всілякі інші блага, як у приватному,
так і в громадському житті. [...] З уваги на це я можу вам сказати: „Атеняни,
чи послухаєтесь ви Аніта, чи ні, відпустите мене чи ні, інакше чинити я
не буду, навіть якби мені довелось багато разів помирати”. [...]
Тим-то, атеняни, я промовляю тепер не заради себе самого, як це може
комусь здаватися, а заради вас, аби ви, засудивши мене на смерть, не втратили
дару, одержаного вами від Бога. Адже якщо ви мене стратите, то вам нелегко
буде знайти другого такого, який би – смішно сказати – немов ґедзь, приставлений
Богом до нашого міста, мов до коня, великого й благородного, але зледачілого
від жиру, який по¬требує того, щоб його підганяв якийсь ґедзь. І бачиться
мені, що Бог послав мене в це місто, що чимсь таким для міста є саме я,
посланий йому Богом, аби я, цілими днями повсюдно вештаючись, кожного з
вас без упину будив, намовляв і картав. Другого такого вам нелегко буде
знайти. [...]
А що я справді такий, яким мене дав цьому місту Бог, то ви можете
це виснувати ось із чого: це ж не схоже на звичайну людську поведінку –
не дбати про свої власні справи і байдуже дивитися протягом до¬вгих літ
на домашнє безладдя, а завжди займатись вашими спра¬вами, підходячи до
кожного зосібна, немов батько або старший брат, і кожного переконуючи,
щоб дбав про доброчесність. Якби я за це щось діставав, одержував винагороду
за свої настанови, тоді в мене була б якась вигода, а то ви тепер самі
бачите, що мої обвинувачі, які мене так безсоромно звинуватили у всьому
іншому, тут принаймні не набралися настільки нахабства, аби виставити свідка,
що я коли-небудь одержував або вимагав яко¬їсь винагороди. Бо я можу виставити
правдивого, як гадаю, свідка того, що я кажу правду, – моє убозтво. [...]
Поминаючи вже честь, атеняни, по-моєму, не личить просити суддю
й проханнями звільнити себе від відповідальности замість пояснювати
й переконувати. Адже суддя засідає не для того, щоб милувати як йому
заманеться, а для того, щоб судити по правді. Він-бо присягав не
на те, що буде милувати того, хто йому до вподоби, а на те, що буде судити
за законами. Отже, ні ми не повинні привчати вас порушувати присягу, ні
ви не повинні до цього привчатись, бо в супротивному разі ми з вами однаково
скотимося в нечестя. [...]
Отже, уникнути смерти неважко, атеняни; куди важче уникнути ганьби,
бо вона мчить швидше за смерть. Так ось, тепер мене, оскільки я, старий,
ходжу поволі, наздогнала та, що наздоганяє повільніше, а моїх обвинувачів,
людей дужих і метких, спіткала та, що біжить швидше, тобто ганьба. Я відходжу
звідси, засуджений вами на смерть, а вони відходять, викриті правдою
в нікчемності й несправедливості. На мене чекає моє покарання, а на них
– їхнє. Так, воно, либонь, і мало бути, і мені думається, що це правильно.
[...]
І справді, якщо ви вважаєте, що, вбиваючи людей, змусите їх не картати
вас за те, що живете неправедно, то ви глибоко помиляєтесь. Такий
спосіб самозахисту і не цілком надійний, і негарний, а ось вам спосіб і
найкращий, і найлегший: не затуляти рота іншим, а самим старатися бути
якомога кращими. [...]
З „Діялогів”
Ти не можеш мати рівних прав із своїм батьком, якби він у тебе був,
чи рівних прав з твоїм господарем, якби належав йому, якби вони присилували
тебе до чогось, ти не міг би присилувати їх, ти не повинен відпла¬чувати
ні образою за образу, ні ударом за удар, ні чимось таким; то невже з Батьківщиною
і Законами буде тобі це дозволено? [...]
Отож ти, вважаючи себе за мудрого, не відаєш, що треба шанувати Батьківщину
більше, ніж матір, більше, ніж усіх предків, що вона над усе дорога, над
усе священна, що вона посідає найвище місце в помислах богів і розумних
людей, отож її треба шанувати, їй поступатися, їй коритися, коли вона розгнівана,
більше, ніж батькові. [...]
(„Крітон”)
„Загал людей думає про знання приблизно так: знання не наділене силою,
воно не пра¬вить і не керує, а через те люди й не розмірковують про нього,
немовби воно й не існувало. Дарма, що людина нерідко володіє знанням, загал
вважає, що не знання людьми керує, а щось інше: деколи пристрасть, деколи
насолода, деколи скорбота, іншим разом любов, часто страх. Знання вони
вважають просто-напросто рабом: кожний тягне його у свій бік. Чи більш-менш
і твоя думка така про знання, чи ти думаєш, що знання прекрасне й має здатність
керувати людиною, так що того, хто відрізняє добро й зло, ніщо вже не змусить
чинити інакше, ніж велить знання, а розум спроможний допомогти людині?”
[...]
(„Протагор”)
Якщо душа безсмертна, то вона вимагає піклування не лише на оцей відтинок
часу, який називаємо життям, а й на всі часи. А якщо хтось не дбає про
свою душу, то він наражає її на велику небезпеку. Справді-бо, якби смерть
означала кінець усього, то це була б дорогоцінна знахідка для поганих людей:
вмираючи, вони позбувалися б і тіла, і своєї порочности разом із душею.
Але тепер, коли з’ясувалось, що душа безсмертна, то для неї немає, либонь,
іншого захистку й порятунку від бід, крім цього одного: стати по змозі
якнайкращою і найрозумнішою. [...]
(„Федон”)
Яка благородна людина! Якби він так написав, що треба більше дбати про
бідного, ніж про багатого, про старого, ніж про молодого, і таке інше,
миле серцю моєму і багатьох з нас, – оце були б доречні і корисні для народу
твори! [...]
Кожна душа безсмертна. Адже те, що вічно рухається, без¬смертне, а
те, що рухає щось інше і урухомлюється чимсь іншим, перериває рух і зовсім
припиняє життя. Тільки те, що рухає саме себе, не слабне і ніколи не перестає
рухатись, будучи джерелом і початком руху для всього іншого, що рухається.
А початок не виникає. З початку неодмінно повинно виникати все, що виникає,
а сам він ні з чого не виникає. Якби початок з чогось виникав, то
він не був би початком. Однак оскільки він не виникає, то й ніяким чином
не може підлягати знищен¬ню. Якби початок загинув, то він уже ніколи не
міг би виник¬нути з чогось і ніщо інше не виникало б із початку. Отже,
початок руху – це те, що рухає саме себе. Він не може ні загинути, ні виникнути,
бо й небо, і вся природа завалилися б і зупинились. І тоді не було б нічого,
від чого вони, урухомлені, могли б виникнути. Отже, коли виявляється, що
безсмертним є те, що саме собою рухається, то можна цілком сміливо ствер¬джувати
те ж саме про суть і поняття душі. Бо кожне тіло, яке урухомлюється ззовні,
– бездушне, а те, яке урухомлюється зсе¬редини, саме собою – наділене душею,
бо такою є природа душі. [...]
Ми ж торкнемось причини втрати крил: чому вони відпа¬дають від душі.
Причина цього ось яка. Сила крил відповідно до властивої їм природи піднімає
тягар вгору, туди, де живе рід богів. Ніщо тілесне не є настільки близьким
до божествен¬ного, як крила. Божественне ж – це краса, добро, розум та
інше тому подібне. Саме цим крила головним чином живляться і зрошуються,
а від гидоти, бруду, тобто від протилежного, вони марніють і врешті-решт
гинуть. [...]
Але чим пояснюється таке палке прагнення побачити поле істини? А це
тому, що там, на луках, знаходиться найбільш підхожа пожива для найкращої
частини душі, з неї черпають силу крила, які підносять душу догори. [...]
(„Федон”)