Степан СЕМЕНЮК
Неправда – то гріх
До джерел, як відомо, пливеться проти течії, а за течією пливе здебільше
сміття. За правду часто треба платити велику ціну, навіть ціну життя. Українські
журналісти, письменники, поети і митці віками платили ту ціну за правду.
В музеї Василя Симоненка є його шкільний зошит з оцінкою „двійка”.
За що Василько отримав ту одиноку в житті двійку?
А було так: учні мали написати твір на тему: Моє щасливе дитинство.
І Василько написав щиро і правдиво та коротко: „У мене не було щасливого
дитинства”. Бо яке могло бути щасливе дитинство в українського хлопчика
в тридцяті і сорокові роки ХХ століття? Написав правду, а оцінку отримав
неправдиву... Ким ми були б без таких людей?
А тепер загляньмо в сьогодення, коли вже за правду не висилають на
Соловки, однак ми й далі пишемо неправду, або напівправду: зі страху чи
за інерцією малоросійського мислення. Ось знаний в Луцьку церковний публіцист
в брошурі „Я залишаюсь з Христом” пише, Польська Церква оголосила свою
незалежність в 1925 році, а отримала в 1945. Сумнівно, що автор не знає
правди: Православна Церква в Польщі ніколи не оголошувала своєї незалежности,
автокефалію їй надано в 1924 р. 13 листопада Синодально-Канонічним Томосом
Вселенської Патріярхії в 1925 р., чого, річ зрозуміла, Московський патріярхат
не визнав. Але він „надав” автокефалію Церкви в Польщі аж у 1948
р. Та це окрема політична тема. Але для нас цікаво те, що в Томосі від
13 листопада 1924 р. записано, що „перше відлучення Київської Митрополії
і залежних від неї Митрополій Православних Литви і Польщі від Нашої Столиці
та прилучення їх до Святої Церкви Московської сталося незгідно з канонічним
правом...” (Йдеться про загарбання (купівлю) Москвою Української Церкви
– Митрополії Київської і всієї Руси в 1686 р.). Від себе додаймо, що Патріярший
Синод здетронізував патріярха Діонісія власне за те, що він під тиском
турецького візира (прем’єра) дав згоду на прилучення Митрополії Київської
і всієї Руси до Московського патріярхату, а сам той акт визнав симонією,
тобто – купівлею.
Відомо, що після монголо-татарської навали на Україну в ХІІІ ст. київські
митрополити все частіше перебували поза Київом з суто прагматичних причин,
- в Київі було тяжко жити і менш безпечно. Київські митрополити мали своє
подворіє і в Москві. Але офіційного перенесення митрополії з Київа до Москви
чи Владіміра над Клязьмой ніколи не було. Вселенський патріярх у своїх
листах (наприклад в другій половині 14 ст.) виразно стверджував, що хоч
де в даний час перебуває митрополит, його першопрестольним градом є Київ.
Московська Церква виокремилась з Української Церкви – Митрополії Київської
і всієї Руси в половині 15 ст. і то без згоди на це Вселенського патріярхату,
а звідси і прямий правовий (канонічний) висновок: Церквою-Матір’ю Російської
Православної Церкви була Українська Православна Церква – Митрополія Київська
і всієї Руси. А виходить, що не знають про це сьогодні ані московський
патріярх Алексій ІІ, ані екзарх України Владімір (Сабодан), ані арх. Львівський
Августин, ані Луцький Нифонт і вся російська братія, яка виступає під назвою
„Української православної Церкви” (УПЦ). А справді, що таке УПЦ? В Статуті
РПЦ, а Статут, як відомо, є конституцією РПЦ, записано: „Українська
православна церква” – інше офіційне найменування Українського екзархату
Московського патріярхату, а титул канонічний митрополита Київського УПЦ
– „Патріярший Екзарх всієї України”. (див: ХІІ Розділ Статуту РПЦ). Це
стосується і Білоруси, але митрополит Білоруси, як чесна людина, не вживає
замінного титулу, а тільки властивого: „патріярший Екзарх Білоруси”. А
„наш” Сабодан вдає, що він не знає, ким є насправді. І то навіть тоді,
коли президент Путін звертається до нього, як до „предстоятеля Русской
Православной Церкві на Українє московскоґо пріхода”. А „ніфонти”, „августини”
і „владіміри”... й далі дурять людей, що вони єрархи „УПЦ”, бо так зареєстровано.
Горе наше, що на чотирнадцятому році незалежности діє в Україні ще
колоніяльне московсько-большевицьке право... Тому не дивно, що так „дружно
виступили ієрархи московської Церкви проти Вселенського патріярхату за
його прихильне ставлення до України і українського православ’я. У
їх заявах нема не тільки християнської любови, вони повні політичної ненависти
і погроз. А Христос наказував любити навіть ворогів. Звісно, так чинять
ті, хто не має жодних арґументів на оборону своїх позицій, вони навіть
не пробують полемізувати, вони нападають, як в російськім прислів’ї: сам
дєрьот і сам орьот...
Характерно, що у цих діях виявляється симбіоз РПЦ з російським великодержавним
політикумом і – увага! – компартією. Мало того, „наш” екзарх Владімір нагороджує
церковними медалями першого комуніста України Петра Симоненка, білоруський
„православний атеїст” президент Александр Лукашенко нагороджує державним
орденом патріярха Алексія ІІ, а той в свою чергу нагороджує церковними
медалями РПЦ Лукашенка... Вони мабуть не чули науки К.Маркса, що
„комунізм починається з атеїзму”. Виходить, що головний російський комуніст
Ґ. Зюґанов, слушно писав, що російське православ’я „во мноґом опрєдєліло
і особєнності русскоґо коммунізма”. Тому не дивує вихваляння мудрости вчинків
Сталіна в публікаціях і журналах Дніпропетровської єпархії РПЦ-„УПЦ” Московського
патріярхату. В чому полягають оті „особєнності” російського комунізму,
що їх визначило російське православ’я, відповідь дає також Зюганов: „воссоєдінєніє
вєлікаґо Ґосударства Россійскаґо, что являється необходімим условієм сохранєнія
єдінства Русской Православной Церкві в борьбє протів єє расчлєненія
на національныє автокефалії”. Таку ж ролю відводить російському православ’ю
і великодержавний російський шовініст політолог А. Дуґін: „Православна
Церква як оплот догматичної Істини, симфонія Самодержавства, усвідомлення
історичної місії боґоносноґо російського народу – суть духовні символи
Російської імперії”. Тільки що все це має спільного з християнством,
з православною релігією, з наукою Ісуса Христа? Який стосунок має це до
Української Православної Церкви?
В статті використано публікації в „Дзвонах Волині”, дніпропетровському
журналі „Мир” та інші, а також: А. Дуґін „Основы геополитики”, і Ґ. Зюганов:
„Россия – Родина моя”.