Пропозиція Президента України Віктора Ющенка ввести в загальноосвітніх школах предмет "Етика віри" сколихнула багатьох. Серця одних сповнились радістю, серця інших – розгубленням і тривогою. Адже слова Президента начебто порушують те тлумачення Закону про відокремлення держави від Церкви і Церкви від школи, яке усталилося в совєтській і постсовєтській Україні. Тому прагнення "Форуму націй" проаналізувати ситуацію можна лише вітати.
Проте спершу про сам факт, що цю контроверсійну пропозицію висловив саме Президент. Судячи з преси, багатьох журналістів та оглядачів дратують окремі "юридично не вивірені" висловлювання Віктора Ющенка. Що ж, наш Президент – не юрист, і це вочевидь виявляється у його лексиці та способі мислення. І я лише радію з цього, бо це робить його ближчим моїй душі. Президент, який на кожну проблему відповідав би: "Ми розглянемо це питання і повідомимо вас у належний час", викликав би у мене непереборну нудьгу. Якщо ж пропозиції Президента вимагають правової корекції, то для цього є Міністерство юстиції, яке цю функцію може і повинно забезпечити. Отож, якщо вибирати між живим Президентом, який часом може у своїх висловлюваннях помилитися, і безликою машиною, яка не помиляється ніколи, то я вибираю перше, дякуючи Господові за давно вимріяну радість мати саме такого, тобто живого і близького мені Президента.
Формулюючи цю позицію, я зовсім не натякаю на те, що Президент потребує нашого вибачення і що згадане його висловлювання є помилковим чи юридично неприпустимим. Як на мене, це перший лідер нашої держави, який не просто формулює скрушну тезу про "духовний занепад суспільства", а пропонує якісь кроки до зміни того статусу кво, який і породжує цю бездуховність. Слушно пропонує чи ні – в цьому нам якраз і треба розібратися. Нижче я спробую проаналізувати головні застереження, які можуть висунути критики Президента.
Застереження перше: введення предмета "Етика віри" суперечитиме секулярній природі сучасної держави, тобто суперечитиме тому досвідові західньої цивілізації, який став для всього світу модельним. У нашій уяві майже автоматично виникає образ американської моделі державно-церковних стосунків, яка сьогодні тлумачиться переважно у вигляді засадничого принципу: "Місце релігії - у приватній, а не публічній сфері". Чимало з нас вважає цей принцип головним здобутком людської цивілізації у сфері "менеджменту" релігії. Введення предмета "Етика віри" начебто порушує цей принцип, оскільки переводить віру в публічну сферу.
Проте важливо зазначити, що творці американської Конституції, стурбовані безконечними сутичками між прихильниками різних Церков і релігій, пропонували свого часу зовсім інший принцип. Метою засновників було не ізолювати від суспільства релігійних trouble-makers, а "сприяти розквітові різних релігій". Творці Конституції США турбувалися не про долю секулярного (тут: арелігійного) світогляду, а про долю релігійної віри, оскільки самі були віруючими людьми і страждали від того, що міжрелігійні чвари йшли на шкоду всім без винятку релігіям. Для них релігія була не загрозливим чинником, що його треба було будь-якою ціною нейтралізувати, а важливим елементом суспільного життя, розквіт якого Конституція якраз і повинна була забезпечити.
Сучасне тлумачення цієї Конституції, зокрема щораз більша нетерпимість до будь-якої присутности релігійних символів у публічному житті, є результатом логічного розвитку американської правничої системи. Цей розвиток був природним – і я хотів би побажати усім народам, щоб еволюція їхньої правничої думки відбувалась так само безперешкодно, як це було в США. Проте, констатуючи природність цього розвитку, я зовсім не хочу сказати, що він при цьому є непомильним. На мою думку, еволюція американської правничої системи призвела до певного викривлення первинного задуму батьків Конституції. Останні були блискучими філософами і розуміли, що людство втратило абсолютну правду. Тому головним для них було не захищати "до останньої краплі крові" часткову правду якоїсь релігії, а ґарантувати свободу пошуку Правди, яка проглядалась в імлі не минулого, а майбутнього.
Свобода пошуку можлива лише за умови рівного права на існування усіх світоглядних систем – релігійних і нерелігійних (звичайно ж, в обох випадках за винятком виразно злочинних). Цей висновок, поряд з іншими, є феноменальним внеском американської культури у скарбницю культури загальносвітової. Помилковим у нинішній еволюції американської (а ще більше французької) правничої системи я вважаю якраз начебто непомітне, але щораз відчутніше порушення цього балансу. Сьогодні у США (як і в західньоевропейській культурі загалом) щораз більші преференції здобуває секулярна світоглядна система. Як на мене, головну вину за це несе певна підміна понять: секуляризм із методологічного засобу, яким забезпечувалась невтральність держави щодо різних світоглядних систем, перетворився сам на потужну світоглядну систему, тобто на головного гравця, який і диктує іншим світоглядним системам свої преференції.
З цим висновком традиційно не погоджуються мої американські співбесідники, які вважають американську систему бездоганною. Але це, як на мене, звичайна аберація зору: ентузіясти, скажімо, суто християнської перспективи світу так само часто не помічають, що очевидне для них є далеко не очевидним для інших систем вірувань. Отож, у моєму розумінні, секуляризм сьогодні – це не стільки засіб забезпечення пошуку правди, скільки панівна державна ідеологія, яка хоче усунути своїх світоглядних опонентів з публічної арени (тобто зробити саме те, що до неї робили допросвітницькі релігійні системи). Так колишня жертва релігійних переслідувань дедалі зручніше вмощується в кріслі переслідувача – про це яскраво свідчить, зокрема, випадок із Рокко Бутільйоне, якого не допустили до обіймання високої посади в Европейській Комісії саме через його релігійні переконання.
Певної еволюції зазнав і принцип прав людини. Колись в Америці дбали, щоб право молитися мала не тільки релігійна більшість, а й релігійні меншини. Америка вільно святкувала свій Christmas, проте й нехристиянські громади не менш вільно святкували свої релігійні свята. Глобалізація звела релігійні громади тісніше одну до одної, і чутливе до будь-якої дисгармонії американське громадянське сумління почало шукати відповідь на питання, чи не ображає оте прилюдне Christmas когось із тих, хто не вірить у Христа. Все це завершується сьогодні тим, що тепер у цій країні, скажімо, далеко не всюди можна виставити біля своєї хати різдвяні написи, а християни посилають одне одному картки не з давнім Merry Christmas ("Веселого Різдва"), а лише з політкоректним Season’s Greetings (що можна передати як "Вітання зі сезонним святом"). Здавалося б, усі мають бути задоволені, проте, як на мене, в результаті релігійне заганяється "під лавку" (не звучить ні "Веселого Різдва", ні, скажімо, "Веселої Хануки"), тоді як на публічній арені неподільно панує одна-єдина система переконань – арелігійна.
Американський (чи французький) досвід є справді важливим складником досвіду сучасної цивілізації, але згаданий його аспект не може вважатися непомильною догмою, від якої слід відраховувати усі інші національні правничі конструкти. Зокрема, для мене цей досвід свідчить також про те, що ентропії підлягають усі без винятку світоглядні системи людини. Якщо в допросвітницьку епоху вичерпав себе ідеологічний конструкт середньовічної "християнської держави" (хоч ідеї християнської любови чи Христової жертви залишаться в духовному бутті людства навіки), то в сучасну епоху, на думку багатьох мислителів, вичерпує себе ідеологічний конструкт "секулярної держави" (хоч ідея відповідальности держави за забезпечення свободи розвитку всіх незлочинних світоглядних систем також залишиться незамінною передумовою духовного здоров'я суспільства). Сьогодні існує прекрасна можливість шукати не ексклюзивних розв'язок - або релігійний світогляд (і тоді "під лавку" заштовхують людей невіруючих), або секулярний світогляд (і тоді "з-під лавки" ображено позирають люди релігійної перспективи світу), - а інклюзивних рішень, коли переваги обох підходів доповнюють одне одного, а хиби взаємно нейтралізовуються.
Застереження друге: Україні потрібний предмет не "Етика віри", а просто "Етика". Саме цим шляхом пішло Міністерство освіти й науки України, яке, фактично, відмовилось від західньоукраїнського експерименту щодо викладання "Християнської етики" і прийняло рішення запровадити в усьому освітньому просторі держави викладання "Етики". Здавалося б, торжествує ранньопросвітницька ідея про те, що з усіх релігійних систем можна вилущити таку собі "загальнолюдську" етику, яка буде невтральною щодо усіх своїх релігійних попередниць. Проте достатньо навіть поверхово ознайомитись із пропонованим підручником "Етики", щоб переконатися в тому, що в ньому торжествує не релігійна невтральність і безсторонність, а одна-єдина арелігійна система переконань, зокрема арелігійна антропологія. Так, помістити в центр світобудови людину, а не Бога – це радикально заперечити релігійний світогляд. Яка вже тут світоглядна невтральність! Натомість, виходячи з логіки модельних для нас батьків-засновників Американської конституції, держава не сміє нав'язувати своїм громадянам певну систему переконань, і правозахист в Україні якраз і мав би відреаґувати на цю принципову помилку Міністерства, в якій за благими намірами проглядається стежка до світоглядного пекла. Якщо він цього не зробить, то засадничі принципи сучасної цивілізації – прав людини, пріоритетного права батьків на виховання дитини й безсторонність держави – можуть бути зведені нанівець.
На жаль, я не знаю, як саме тлумачить свою пропозицію сам Віктор Ющенко, але вона, як на мене, дає нагоду ліквідувати згаданий дисбаланс, водночас розширюючи "вузькоспеціялізований" західньоукраїнський досвід. Я чомусь переконаний, що Президент не мав на увазі "усереднену етику усередненої віри" (що саме стається в результаті такого усереднення, добре передає відомий жарт: якщо юдеї вірять в одного-єдиного Бога, а християни – у Трійцю, то, взявши середнє аритметичне, давайте "екуменічно" вірити в Бога, що матиме дві іпостасі). Не менш нереалістичними були б і сподівання на те, що школярів можна ознайомити з усіма існуючими етичними системами. Цього не вдається досягти навіть на рівні вищої спеціялізованої освіти, не кажучи вже про духовно ще не сформованих дітей. Тому найлогічнішим був би такий варіянт інтерпретації: у тих навчальних групах, де були б зібрані діти-християни, під "етикою віри" розуміли б "християнську етику"; у групах дітей-юдеїв під нею розуміли б "юдейську етику" тощо. У випадку ж дітей невіруючих батьків діяв би підручник просто "Етики", яку так пропонують наші невіруючі освітяни.
Боятися гантінгтонського зіткнення різних етик не слід – за умови справді демократичного характеру держави порозуміння буде знайдено. Сьогодні значно страшнішим для суспільства є занепад етики як такої (окрім, звичайно, квазі-етики кримінальної зони). За умови вигасання релігійної етики етичною починає видаватися логіка сили. Саме втрата будь-якого етичного відчуття (або, у кращому разі, - його релятивізація) є небезпечним синдромом модерности. Це наслідок сучасного механістичного тлумачення первинної секулярної ідеї, яке перетворює останню на її протилежність. Чи врятувало нас від наших власних пороків виведення релігійної етики з публічної сфери? Або хіба лише християнському суспільству, травмованому войовничим безбожництвом, потрібне відродження його християнської етики? Хіба біблійний народ не відчуває, що вигасання особливого юдейського світовідчуття підриває основи його духовного здоров'я та ідентичности? Чи, скажімо, скільки ще терористичних актів треба нам пережити, щоб усвідомити, що головні шлюзи аґресії й насильства в душі мусульманина відкриває саме занепад ісламської етики? Все це – також досвід сучасної цивілізації, який ми не сміємо не враховувати.
Отож (згадаймо логіку творців американської Конституції), в Україні має квітнути не лише арелігійна етика, яка буде переконливою для невіруючої людини, а всі гуманістичні, передусім релігійні, етичні системи, які сприяють духовному розвиткові людини. Обов'язок української держави – забезпечити це.
Застереження третє: за предметом "Етика віри" ховається підступний намір непомітно християнізувати все населення України. Що ж, по-людськи я краще розумів би ці побоювання, якби йшлося, скажімо, про запровадження "Християнської етики" (хоч і в цьому випадку творці такої програми, які зовсім не темні люди, звичайно ж, передбачили існування в українських загальноосвітніх школах дітей-нехристиян). В історії християнської цивілізації періоди силуваного навернення, скажімо, юдеїв були надто тривалими, щоб останні не побоювалися рецидивів хвороби. Проте назва пропонованого Ющенком предмета – "Етика віри" – знімає страх перед термінологічною заданістю і підсилює право на вибір. Тут уже слід турбуватися про те, щоб не допустити порушення принципу невтральности, а значить і прав людини, у практичному втіленні цієї пропозиції.
Певним різновидом згаданого вище застереження може бути побоювання, що назва "етика віри", будучи нейтральною щодо усіх релігій, не є нейтральною щодо нерелігійних систем переконань. У цьому випадку йдеться про вузьке тлумачення слова "віра" (у значенні  faith - віросповідання) на противагу тлумаченню широкому (у значенні belief - переконання). Проте, як на мене, останнє розуміння краще передає існування глибинного й незнищенного механізму людської віри. Усунути цей механізм неможливо (хіба нам треба ще раз пройти через обоження Вождя, щоб у цьому таки переконатися?!) – можна лише змінити об'єкт поклоніння. Тому якщо дійти загальнодержавного консенсусу (навіть на рівні роз'яснення Верховного Суду), що під назвою "етика віри" слід розуміти етику різних систем вірувань, то причин для згаданого застереження бути не повинно. Випадок же переконаних нігілістів ми тут не розглядаємо, бо, по-перше, це також аберація зору (якщо вони переконані, то вже у щось вірять), а по-друге, вони не приймуть і міністерської обов'язковости курсу "Етика".
Застереження четверте: хто викладатиме дітям "Етику віри"? Звідки набрати добрих фахівців? Чи не станеться так, що цей предмет стане вотчиною чиновницького волюнтаризму, який піде на шкоду дитині?
На мою думку, це застереження у практичному сенсі є найсерйознішим. Тоталітарна держава не виховала в нас поваги до свободи й гідности людини, включно з її релігійними переконаннями. Навпаки, ця держава навчила нас "залізною рукою заганяти всіх до щастя". Державному чиновникові-освітянину волосся може стати дибки від однієї думки, що школярів треба буде розподіляти по групах за релігійною ознакою для організації навчання за цим предметом. Чи не простіше й економніше усім дітям гамузом викладати просто "Етику"? Так само якомусь надміру ревному учителеві "Етики віри" може видатися, що ознайомити "чужого" учня з етикою "моєї правильної віри" буде не таким уже гріхом. Крім того, не один директор, щоб звично відрапортувати нагору про виконання настанови Президента, може організувати викладання згаданого предмета абияк, формально й нудно, так що діти вже через тиждень проситимуть позбавити їх нестерпного катування.
Так, усе це може статися, бо всі ми "родом с Октября". Але висновок звідси мав би бути лише один: боятися предмета "Етика віри" з причини, що невправне викладання його може зашкодити дитині, – це ніби боятися дати дитині в руки ніж, яким вона може порізатись. Викладання такого предмета слід уводити поступово з належною увагою до якости навчання, побажань батьків і прав дитини. Зробити це одноосібно освітяни не зможуть - потрібна активна, взаємокорисна й доброзичлива співпраця з батьками, юристами, духовенством і громадськими та правозахисними організаціями. Успішна співпраця здатна вивільнити в цій сфері великий духовний потенціял нових поколінь. Натомість по-страусячому ховати проблему в глухий посткомуністичний "пісок" означає сьогодні поглиблювати духовну кризу суспільства. Адже іґнорування релігійної етичної освіти, я певен, обходиться суспільству значно дорожче, ніж обходилось би йому компенсування якихось втрат від недосконалого її надання.
Спасенною для нинішньої поліетнічної й полірелігійної України є не монополія секулярного, арелігійного світогляду, а вільне багатоголосся релігійних і гуманістичних етичних систем. Одна уніфікована "Етика", вихолощена від усього релігійного, може виявитися тим світоглядним ДДТ, який остаточно занапастить духовне поле України. З духовними бур'янами слід боротися прицільними, "точковими" методами, доносячи спасенний лік до душі кожної людини. А це можливо лише тоді, коли враховувати особливості її духовного світу. Віруючих громадян України є значно більше, ніж це припускають у міністерських кабінетах, а тому їхні духовні потреби держава повинна обов'язково враховувати. Хоча б для того, щоб у ставленні до них втілити в життя настанову, висловлену свого часу рабином Пінхасом з Корця: "Допоможіть впустити Бога в цей світ, і все залагодиться".

До змiсту номера

До архіву газети

На першу сторінку