Дитяча сторінка
СТЕЖИНА
Доброго дня, чудова газето „Наша віра”!
Слава Ісусу Христу!
В „Нашій вірі” № 7, 2003 був опублікований мій нарис „Мій славний рід”.
За ці два роки мої думки та погляди подорослішали, я дечого навчилася.
Хоч ми з бабусею не стояли на Майдані у Київі, але всім серцем і душею
були там. Брали участь на Майдані біля пам’ятника Великому
Кобзареві у Чернівцях. Я писала вірші, деклямувала, і ми переконували всіх,
що Помаранчова революція – це воля Божа, і Україна мусить стати вільною.
В цьому році я стала переможницею у конкурсі „Мій рідний край”, що
його проводив Союз українок України, за твір „Криниця роду мого”.
Нас нагороджували 28 червня, у День Конституції, в міському Будинку
Вчителя у Київі. Все було дуже гарно, по-рідному і зворушливо.
Голова конкурсної комісії п. Ростислава Федак зі Львова доклала
немало зусиль, аби видати збірку, в яку увійшли твори переможців. Це залишиться
для історії. А пошуки продовжуються. Дуже багато цінних матеріялів було
знищено під час московської окупації. Це все нам потрібно відновити, пригадати.
Конкурс, зокрема, збагатився новою номінацією –„Помаранчова революція”.
І в наступному році я хочу з Божою поміччю взяти участь саме у цій номінації.
Вже маю написані вірші. Ось наприклад, такі:
***
Хай сіється щастя на рідній землі,
Хай родяться щедро на ній патріоти.
Вкраїну нікому не поневолити, ні!
Наш вільний народ не збороти!
***
Яка краса! Яка оце краса –
Калина красна й вишитий орнамент.
І оця рідна росяна трава...
Я на коліна стану перед вами.
Н ту калину й вишивки ясні
З любов’ю щирою ніяк не надивлюся
І припаду до рідної землі,
І із роси її води нап’юся...
Хата моя
Чому так дорога усім
Ота старенька біла хата,
Ота, що дивиться у світ
Своєю стріхою крилато?
На чільнім місці божничок –
Для неї дорога освята,
А у кутку, де сволочок,
Колисочку гойдала мати.
Там є покуття, де в свята
Найперші гості пригощались,
І синя скриня, що вона
Усіх нас до святок вдягала.
Під сволоками у пучки
Пов’язане засохле зілля,
Що зцілює нас від хвороб,
Несе родині довголіття.
Сімейний наш кораблик цей
На світ віконечками блима,
Тими, що хаті Сам Господь
Сказав дивитись, мов очима.
У них вливає сонце світ,
І щастя ними лине в хату,
Бо хата – оберіг сім’ї,
Законом Божим є багата.
Із неї мати всіх у путь
Із серцем щирим проводжає,
Тож хату рідну не забудь –
Вона усіх нас пам’ятає.
З життєвих ми прийдем доріг,
Вона, як мати, всіх обніме
Теплом, отой старий поріг
З шляхів далеких нас зустріне.
Тетяна Голубко,
Чернівці
Василь Сухомлинський
Як Федько відчув у собі Людину
Пішов раз малий Федько з матір’ю на поле картоплю копати.
– Вісім років тобі,– каже мати,– працювати пора по-справжньому.
Викопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.
Не хочеться Федькові працювати. Визбирує кар¬топлю, що зверху, а в
землі не хоче копирсатися. Зали¬шив картоплю в одному кущі, іншому. Мати
поміти¬ла таку роботу та й каже:
– Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!
Оглядається Федько довкола й дивується:
– Де ж та Людина? Що вона бачить?
– У тобі, Федьку, Людина. Усе вона бачить, усе помічає, та тільки ти
не завжди прислухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся
до її голосу, вона тобі й скаже, як ти пра¬цюєш.
– А де ж вона в мені – Людина? – дивується Федько.
– У голові твоїй, у грудях, у серці,– підказує мати.
Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоплю, що зверху лежа¬ла.
Хотів було вже залишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: що ж
ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля у землі. Здивувався Федько,
оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.
"І справді, мабуть-таки, Людина бачить мою роботу" – подумав Федько,
зітхнув, розгріб землю біля викопаного куща й знайшов ще кілька картоплин.
Легше стало на душі Федькові. Аж пісеньки веселої заспівав.
Працює він годину, працює другу і все більше дивується. Ледве подумає:
"Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі", – а тут хтось
і підслухає його думку. І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як
радісно. "Гарний цей друг – Людина",– думає Федько.
Іван Гнатюк
КОЗАЦЬКИЙ ДУБ
Серед поля, де не видно
Ані цятки навкруги,
Височіє непохитно
Дуб, закутаний в сніги.
Як повіє люта хуга –
Не сховаєшся ніде,
Але дуб, мов козарлюга,
Навіть вусом не веде.
Не страшні йому завії,
Хоч старий той дуб, як світ.
Кажуть, він тут височіє
Не одну вже сотню літ.
І щорік в його гілляках
Гайвороння гнізда в'є, –
Вріс у землю – і ніяких
Завірюх не визнає.
Повідають старожили –
Він стоятиме віки,
Бо його тут посадили
Запорозькі козаки.
Пропонуємо фраґменти з книги Надії НЕБОГИ „Золота осінь” (Одеса, 2005). Авторка належить до церкви християн-баптистів і пише про силу віри людей, яких зустріла на своєму життєвому шляху, і зокрема про батьків, що їх влада (ще і в досовєтські часи) переслідувала за віру. Цікаві також роздуми, що торкаються духовної історії людства, яка бачиться Надії Небозі як сходження на вершину, звідки відкривається дедалі більший, вільніший простір буття. Книга передає неповторне відчуття радости Божої любови.
Надія НЕБОГА
Хоч зірка згасає
На лісовому кладовищі на багатьох пам'ятниках є напис: „От і все!"
– Ні, дорогі родичі і друзі! Це не кінець. Це початок вічного життя!
Чи готова була та людина зустріти його? Що скаже вона Богу?
Людина народжується, щоб підготувати себе до Вічности, пройти земні
випробування, скласти іспит.
Може вона не чула про Бога, про Ісуса, як про особистого Спасителя?
Є совість у людини – вона підказує, є чудова природа – вона віщає
про Творця!
Може людина не читала Біблії? Тепер кожен може мати її.
Є злочинці, вбивці, котрі б дуже хотіли, щоб на цьому світі для них
все скінчилося. Та ні...Справедливість вимагає суду. І краще було б, щоб
суд совісти відбувся тут, на землі, щоб кожна людина покаялася перед Богом,
бо без покаяння нема прощення.
Давно відомо, що світло зірки несеться вічно у просторах Всесвіту,
навіть тоді, коли сама зірка, що випромінювала його, давно вже згасла.
Ще за 760 років до Р.Х. говорив про це пророк Божий: „І ніхто не загубиться
через всесильність та всемогутність Його..." (Іс. 40:26).
Та чи може Бог забути про суть людського єства – душу? Дорога ціна
її спасіння! Тільки віра в Ісуса, як особистого Спасителя, приводить людину
до Бога.
Наукові дослідження та відкриття тільки підерджують те, що давно відкрито
Богом для людей у Святій Книзі.
Віруючий, вчений і поет Фламаріон казав, що астрономія вчить людину
смиренню перед величчю Творця. Віра – найкоротша і певна дорога до
Бога.
Бог створив людину вільною. Коли говориться (Буття 3:6) про глибокий
символ – дерево пізнання добра і зла, – це не значить, що Бог вимагає сліпого
підкорення Його авторитету. Інакше це б виключало свободу волі. Наш Бог
– Сонце правди. Він тільки попередив людину: пізнання без Бога призводить
до смерти. А Він створив людину для пізнання, для творчої праці, бо Сам
– Творець.
Грушевий цвіт
Надворі вересень. Наближається холодна зима. Вийшла вранці на вулицю
і здивувалася, побачивши грушу, вкриту білим цвітом. Вона й навесні цвіла,
бо на ній є плоди. На вулицях міста садять для краси декоративні дерева,
їхні плоди маленькі, неїстівні, але вони дуже гарно квітнуть і радують
людське око.
– Чому ж це ти зацвіла удруге? Може, помилилась?
– Ні, – відповіла б вона, якби вміла говорити, – я не помилилась, в
мене є ще сила цвісти – і нехай радіють всі хто любить красу.
Пригадується вірш Миколи Руденка „Груша". Ось він у скороченні:
І ти цвітеш, мов молоком облита,
Старенька груша – вічности душа;
І від недоброго тяжкого мита
Тебе ніхто звільнить не поспіша.
Та чую: ген запитують світила,
З яких шугають промені-гінці:
– Скажи, небого, ти уже пустила
на цій землі безсмертя пагінці?
Так. Головне – пустити безсмертя пагінці.
Про Симона Канаїта
Вже в першому тисячолітті до Р.Х. почав формуватися місцевий
етнос абхази, а в першому столітті після Р.Х. Помпей завоював землі
Абхазії, і там володарювали римляни, утверджуючи своїх князів.
Саме в ці часи прийшов сюди Симон Канаїт. Перекази оповідають, що він
разом з Андрієм вирушив через Туреччину на Кавказ. В Туреччині багато печер
у гірській її частині – в Каппадокії. Там жили християни і залишили в глеках
свідчення про життя Ісуса Христа і Його воскресіння, адже були очевидцями
воскреслого Господа. В кінці минулого століття каппадокійські розкопки
переконали багатьох, що Ісус воістину воскрес. На Кавказі Симон зупинився
у тому місці, де зараз Новий Афон, а Андрій пішов далі на Північ – туди,
де жили предки слов’ян, а тепер є Київ.
Що відомо про життя Симона Канаїта? В Новому Заповіті про нього згадується
всього чотири рази: у Матвія (10:4) і у Марка (3:18) – його називають Канаїтом,
а в Луки (16:15) і в Діях Апостолів (1:13) – Зилотом. Вірогідно, цей Симон
до зустрічі з Ісусом Христом тримався вчення зилотів, які вирізнялися пильною
ревністю в обороні національної релігії від іноземного впливу. Слова „зилот”
і „канаїт”мають однакове значення – ревнитель.
Симон Канаїт був свідком життя Христа, Його страждань, смерти і воскресіння.
В День П’ятдесятниці він отримав силу Святого Духа. З відкритим, люблячим
серцем пішов він свідчити про спасіння через Ісуса.
Симон зумів донести до абхазів учення Христа і знайшлись противники,
які віддали апостола на смерть.
Тиша
„Тиша – ти найкраще з усього, що чув” (Борис Пастернак)
Бог обітує у тиші. Згадаймо пророка Іллю на горі Хорив, якому Господь
сказав, що не треба шукати Його в бурі, у землетрусі, в огні, але в тихому
вітрі (З Цар. 19:11; 11:12)
Дехто з людей боїться тиші. Їм ніколи послухати „А що в мені
звучить?”... Багато людей, особливо молодих, несуться по хвилях часу, оглушені
звуками сучасної музики, фільмами-бойовиками та іншою марнотою.
„Він (Бог) перетворює бурю у тишу” (Пс. 106:29). „В тиші і сподіванні
міцність наша” (Пс. 30:15).
Вдячний філософ
Подаю цитати з творів Епіктета, який жив у часи жорстокого Нерона.
„Думайте про Бога частіше, ніж ви дихаєте”. „Жодна людина, що має вільну
волю, не може бути рабом. Вільна воля людини є її найвищою перевагою”.
„Ти маєш бути знаний як посланець Божий межи людьми”. „Твоє життя має бути
присвячене небу”, „Невже ти будеш нарікати на веління Творця? Він тче пряжу
твого існування”
„Щастя не в багатстві, не в силі і владі. Воно міститься в самому тобі,
в істинній свободі, у відсутності низького страху або подоланні його”.
„... Совість має бути чиста як Сонце”.
Чому в наш освічений час потрібно пригадувати якогось філософа, що
жив двадцять століть тому? Тому що він жив серед язичників, що не знали
істинного Бога, шукав Його і, відчуваючи Його благодать, умів дякувати,
чого не роблять багато наших сучасників.
Учімося дякувати Богові!