Євген Сверстюк
Представлення Української Хартiї ВIЛЬНОI ЛЮДИНИ

Хартії з’являються як вісники нових часів і — вісники розриву з минулим. Ми маємо з чим розривати. ХХ сторіччя було запереченням любови і милосердя. Воно явило принцип насильства в теорії і в практиці. І той принцип зазнав краху.
Вожді були особливо жорстокими до українців, що боролися за незалежність. Вожді надималися гординею світового панування. Вони були окрилені перемогами. Кремлівський вождь після перемоги над своїми соратниками, і після перемоги над народом проголосив себе батьком і вчителем всього прогресивного людства. Хіба не було підстав надиматися?
Вождь ІІІ Райху покорив Европу. Йому здавалися в полон мільйонні армії, маршали і загони інтелектуалів. Вождь надимався…
Зневагу до українського народу успадкували також ті кримінальні сили, що нікого не перемагали, а тільки успадкували гасло: «Кто был ничем, тот станет всем». Кримінальні завжди воювали проти українців. Сьогодні вони називають Україну «эта страна» і підписують закон проти української мови. Такий гріх переступу проти Духу не може бути прощеним ні на небі, ні на землі.
Отже нам є від чого відвертатися. Відвертаємось від імперії, побудованої на утилітарних вартостях. Відвертаємось від методів насильства і лжі. І відвертаємось від карликуватих кремлівських ідей відновлення «імперії зла».
А отже, повертаємось обличчям до свого народу, до його споконвічних духовних вартостей, заснованих на заповідях любови і служіння задля спільного добра.
Ми свідомі того, що творити може тільки позитивна сила добра, що утвердилася у світі як принцип демократії. В основі її лежить право людини, повага до людини, а також обов’язок людини.
Фактично джерелом того обов’язку залишається давнє нагадування апостола Павла: «Поки маємо час, усім робімо добро». Бо тільки з джерел любови йде енерґія і охота до діяльности — некорисливої і щирої.
«Вічний революціонер» у І.Франка є тим досвітнім будителем.

Дух, наука, думка, воля
Не уступить пітьмі поля.

Але, на жаль, дух діє з перервами. Є цілі історичні смуги, антракти в історії, позначені браком творчого духу.
• Зате ми були свідками його спалахів.
• Тисячі людей з корогвами по всій Україні на початку 90 -х років.
• Підняття українського прапора біля Київської міськради.
• Ланцюг єднання Сходу і Заходу України.
• Акт проголошення Незалежности України.
• Референдум за Незалежність 1 грудня 1991 року.
• Майдан 2004 року…

У всіх цих акціях кожна людина була більшою, ніж вона є завжди.
Вона була окрилена Духом.
І кожен з нас повинен пригадати, коли він ставав вищим за себе і підіймав інших на святу справу.
Українська Хартія вільної людини, проголошена сьогодні, засвідчує нову сторінку нашої історії — сторінку активних пошуків твердого фундаменту. Потрібна велика сила духу, щоб піднятися над пустелями зневіри і байдужости. Потрібні молоді сили, що сміють і не бояться.
Україна була, є й буде, поки в нас живе енерґія любови. Але нам потрібна докорінна переорієнтація: замість апеляції до влади — запитувати себе, що повинен зробити я? Як маю змінитися, щоб змінювати навколишнє життя? Як можу активно творити і примножувати сили добра?
В Україні підіймається широкий рух знизу. Українці здатні до самоорганізації. Зрештою, наш народ завжди стояв морально вище за ту владу, яка ним керувала.
Перед нами є перспективи відродження — потрібні духовні зусилля, від яких совковій еліті стане ясно, що в Україні є український народ, здатний за себе постояти і виставити рахунок, народ, здатний навести лад.
Важке те наше повернення до «пережитків минулого», затоптаних в минулому сторіччі.
Найшвидше повертаються до власности. Повертаються жадібно, як до корита, часто одразу — чотирма ногами.
Повернення до «релігійних пережитків» повільне, часто соромливе. Від ідолів до Бога — як драбина до Неба. А Церква, яка тримається старих зв’язків з владою лукавого, відштовхує людей замість рятувати їх..
Найважчим виявилося позірно легке повернення до національної гідности, до національної ідентичности. Примітивний совок ходить в прокладеній борозні, боїться національних обов’язків і сахається гордого самообмеження.
Совок важко погоджується на найменування вулиці іменем головного командуючого військами УНР Симона Петлюри і залишає на тій же вулиці стару назву Комінтерн — як мішок з брухтом соцбуду. Так йому наче комфортніше.
Совок бачить портрет гетьмана Мазепи на 10-гривневій купюрі, але називає іменем Мазепи тільки половину вулиці — з остраху перед анатемою, яка безбожно виголошується в Лаврі Гетьманові Мазепі —поряд з молитвою за нього ж як храмостроїтеля.
Совку легше вдатись до ксенофобії, ніж підійматися до національної гідности і відповідальности. Він не розуміє, що держава без національного обличчя не викликає поваги і довіри. Вона не може бути рівною серед рівних.
Але природа потроху бере своє, і Бог оберігає первісні форми свого творіння.
Власне, Українська Хартія і орієнтується на вільну, неспотворену людину.
В ХХІ ст. світ для себе несподівано відкрив, що в зоні жорстокої світової війни і голодомору живе добрий і мирний народ — українці, існування яких російська імперія якось замовчує. Навіть Президент Кучма написав роз’яснення «Україна — не Росія». І то правда, яка вселяє надію. Український народ швидко розкріпачується і переймає демократичні принципи. Швидше, ніж його постколоніяльна політична еліта, обтяжена звичками лукавого слуги.
Для нас важливо не так, щоб світ нас побачив, як те, щоб ми себе пізнали і повірили в себе. Щоб кожен відчув, що зміни починаються від нього самого. І головне, ті зміни відбуваються передусім у сфері духовній, тобто не в «масовій свідомості», а у моральному визріванні людини до господаря, що колись було зазначено навіть у звертанні: «Пане господарю», «Пане добродію».
У нашому світі холодного відчуження і порізнености людей ці старі форми звертання звучать трохи дивно. Але вони творять атмосферу довіри і приязні, що нагадує дух Майдану. То і є природна форма спілкування, яку люди забули в зоні страху, підозри і доносів. Люди відкриті і вільні звертаються один до одного з повагою і доброзичливою усмішкою, що і єднає людську спільноту.
Людині завжди бракує не так інформації, як доброго слова і приязні.

УКРАЇНСЬКА ХАРТIЯ ВIЛЬНОЇ ЛЮДИНИ

Ми, учасники Ініціятивної групи Першого грудня, укладаємо цю Хартію, щоб висловити те, як бачимо життєві орієнтири для нашого суспільства, і водночас дати поштовх до об’єднання всіх людей, які хочуть доброго і гідного життя в Україні і навколо неї.
Людство зустріло початок Двадцять першого століття як добу невпевнености.
Сучасна людина досі долає силу тяжіння великих випробувань і надій минулого; вириваючись із цієї історичної ґравітації, вона почувається перед майбутнім невпевнено і вразливо.
Ми бачили багато потрясінь: могутність і занепад тоталітарних ідеологій та створених ними імперій, політичні засліплення і прозріння, масові захоплення і розчарування.
Ми стали свідками піднесення демократичних ідей, переконань і мрій.
Але романтичні сподівання, зіштовхнувшись із реальністю, швидко перетворились на ілюзії. Слова знецінились.
У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально.
Виявилося, що люди далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили.
Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво.
Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплодили у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею.
Падіння останньої імперії повернуло нас до засадничих істин про будову на фундаменті закону і правди, і про будівничих, які покладаються на власні сили і Божу допомогу – вищу поміч, яку відчувають совістю.
«Учорашні люди» натомість силуються «розбудовувати державу» старими методами насильства і обману, не маючи та й не знаючи вищих цілей.
Тінь сумніву торкнулася багатьох сердець. Однак тінь сумніву завжди йде поруч із людиною. Не варто боятися тіней. Треба шукати світла відповідей, які дають силу проти зневіри і надають сенсу нашому життю.
Ми знову бачимо по всьому світу рух до смислу, який має стати духовним орієнтиром для сучасної людини.
Способи, які б відновлювали і зміцнювали віру у власних і спільних силах, не можуть бути ані катеґоричними, ані вичерпними. До Храму можуть вести різні дороги, однак треба мати бажання і силу йти однією з них.
Наріжними каменями нашої Хартії є три прості думки.
Перше. Відповідальність за своє життя, а, отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе.
Друге. Мораль і духовні цінності не можуть бути відкладеними на завтра. Вони завжди потрібні сьогодні.
Третє. Ми будуємо те, що уявляємо, а, отже, від глибини, маштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє.
Людина прагне бути вільною, бо саме свобода надає смислу, гідности і цінности людському життю. Це і є дорога до щастя, до якого ми, віруючі і невіруючі, але всі у широкому філософському сенсі Божі діти, покликані.
Аби стати вільною, людині не треба проводирів.
Ані найталановитіші лідери, ані інтеліґенція, ані жодна соціяльна група не здатні привести людину до щастя і свободи.
Справжнім проводирем людини є лиш особисте осмислене зусилля.
Це не зробить хтось інший. Це можете зробити лише Ви.

1. Бути вільною людиною
Усі люди створені вільними. Саме це найвагоміше право людини, отримане кожним / кожною від народження, визначає суть нашої цивілізації.
Бути вільною людиною – це не лише зовнішня ознака, яка об’єднує усіх нас за правами, але й внутрішній духовний вибір.
Невільна людина не здатна бути ані щасливою, ані захищеною, ані впевненою у своєму майбутньому.
Бути вільною людиною – це насамперед означає брати на себе відповідальність.
Не можна вимагати від когось виконання його обов’язків, не виконуючи власних.
Не треба жити постійним почуттям скривджености і жалем до себе. Бути вільною людиною означає вірити у свої сили.
Бути вільною людиною означає усвідомлювати свою неповторність, однак жодною мірою не плекати у собі зверхности.
Бути вільною людиною означає завжди і всюди самостійно додержуватися принципу нашої рівности один з одним, а також рівности перед законом.
І найважливіше: бути вільною людиною означає чинити добро.
Саме в цьому полягає найглибший смисл свободи вільної людини.

2. Бути українцем
Національна і культурна приналежність людини є значною мірою результатом духовного зусилля.
Сучасне поняття «бути українцем» передбачає кілька рівнозначних напрямів праці над собою.
Перше і найважливіше: потрібно плекати національну гідність.
Не шукаймо винних у власній долі.
Будьмо сильним народом і пам’ятаймо як про переможні, так і про трагічні сторінки.
Не забуваймо про ті вчинки, коли ми свідомо чи несвідомо чинили кривду іншим народам.
Не плекаймо зла і ненависти за свідомі і несвідомі кривди проти нас.
«Бути українцем» має означати подолання багатьох травм, страхів і стереотипів.
Не треба оцінювати себе крізь уяву інших народів і бути надміру залежними від чужих похвал і образ.
Не треба ані вивищувати, ані принижувати себе перед іншими культурами.
Не треба насміхатися з рідного.
Не треба виправдовувати власну бездіяльність непереборними обставинами, плекаючи лінощі, заздрість і «гординю в приниженості», які дуже часто є нашими найгіршими національними вадами.
Водночас сучасне поняття української нації виходить за етнічні межі і є явищем політичним, яке стосується і охоплює кожного українського громадянина.
Бути українцем означає усвідомлювати свою причетність до України і розвивати інтелектуальну, духовну та політичну україноцентричність: внутрішню — ту, яка постає з особистого зусилля кожного з нас, — єдність нашого народу, його земель, культури, історії і майбутнього.
Бути українцем означає володіти українською мовою або прагнути до оволодіння нею: не лише мова робить з нас українців, але саме та колосальна енерґія, яка походить від особистого зусилля дбати про українську мову, навчитися і спілкуватися нею, й перетворює нас із населення у єдиний народ.
Бути українцем означає не допускати національного подрібнення.
Не існує ані галицького, ані донецького, ані одеського, ані київського народів.
Існує єдиний український народ на всьому просторі своєї території. Наші місцеві відмінності не створюють відцентрової енерґії. Не слід ані переоцінювати їхнього значення, ані штучно загострювати їх: наші регіональні особливості не перетворюють нас на різні народи, а лише збагачують національну спільність.
Світове українство є ще одним виміром нашого буття.
Ми повинні мислити світовими категоріями сприйняття українства і застосовувати їх у політичному, економічному і культурному житті нашого регіону, Европи і планети.

3. Бути активним громадянином
Щоб бути активним громадянином, слід насамперед усвідомити, що державність і демократія – це не лише політичні, але й духовні цінності.
Громадянське суспільство неможливе поза рамками держави.
Бути активним громадянином означає підтримувати іншого у захисті його прав, бо це – наші спільні права.
Бути активним громадянином означає виявляти ініціятиву задля добра свого дому, сусідства, місцевої громади чи всієї української спільноти.
Бути активним громадянином означає з особливою увагою ставитися до будь-яких спроб (насамперед влади) порушити чи обмежити людські права. Завтра ті, хто порушують права вашого сусіда, можуть узятися за вас.
Бути активним громадянином означає усвідомлювати життєву необхідність демократичного розвитку держави. Демократія, як і будь-який політично-суспільний витвір людини, існує лише там, де є переважна більшість людей, здатних її захищати і водночас їй підпорядковуватися.
Бути активним громадянином означає не усуватися від політичного життя, а робити політичний вибір, навіть обираючи між недосконалими політичними силами, втім діючи по совісті і дбаючи про зміни в житті країни.

4. Любити
Нам потрібна докорінна зміна ставлення один до одного.
Любити означає бажати ближньому добра.
У понятті «любов» ми виокремлюємо національний, соціяльний і культурний смисл.
Для нашого суспільства «любити» насамперед означає виявляти толерантність до політичних і культурних поглядів, етнічної, релігійної і мовної приналежности інших співвітчизників, чий досвід і особиста історія, безумовно, різняться.
Толерантність є однією з найвищих ознак культури вільної людини, яка, додержуючись своїх принципів, визнає й приймає право іншого на інакшість.
Толерантність водночас не означає безпринципности: вона не дає визнання і виправдання тим, хто свідомо діє проти нашої держави, прагнучи її розколу чи занепаду, як і тим, хто переступає межі моралі.
Наша любов означає спільне національне утвердження української мови, яка й визначає обличчя України й нашого народу в світі.
Вона передбачає безумовну повагу до прав російськомовного українства і суворе додержання прав усіх національних громад нашої держави.
Любити означає не допускати будь-яких виявів ксенофобії, расизму, шовінізму, нацизму і сталінізму як найбрутальніших форм людської, національної, політичної, культурної і соціяльної нетерпимости.
Любити означає відновлювати зв’язок поколінь в Україні, коли старші, навіть не поділяючи форм життєвого чи творчого пошуку молодших, підтримують їхній рух на нових шляхах.
Любити означає й те, що кожне наступне покоління з мудрістю ставиться до реалій своїх попередників і не прагне звести порахунки, але продовжити те, що є спільним надбанням і добром.
Любов до України — це примирення ветеранів війни: українських повстанців і радянських військовослужбовців.
Любити означає додержуватися національного погляду на власне минуле.
Бажання любити має допомогти накласти мораторій на «історичні війни», провоковані ззовні.
Любов — це зусилля соціяльної справедливости, спрямоване на подолання прірви між багатими і бідними.
Любити означає підтримувати непорушний духовний зв’язок між українськими церквами, чиїм головним призначенням є служіння Богові і українському народові.

5. Мислити
Одне з найважливіших завдань вільної людини – самостійно мислити.
Для нашого суспільства «мислити» насамперед означає подолати недержавність, вузькість і провінційність колоніяльного і хуторянського світогляду.
Саме в цій площині нам потрібна найважливіша революція.
Мислити означає ламати стереотипи.
Мислити означає працювати, читати і творити, відповідаючи на дух і потреби часу.
Мислити – це долати звичку простих відповідей.
Мислити означає цікавитися світом і його культурою.
Мислити означає потребувати нових культурних форм і явищ.
Не треба застигати у минулому. Треба рухатися вперед.
Не варто боятися несподіваности нового. Варто боятися порожнечі і байдужости.
Мислити — це спільними громадянськими силами створювати центри сучасної культури, бібліотеки, громадські фонди для поширення інформації про Україну в світі, перекладів нашої літератури чи задля підтримки навчання українських студентів за кордоном.
Мислити - це дізнаватися про передові світові пошуки у теоретичних, практичних і творчих сферах і переймати передове знання, серед іншого й за допомогою сучасних мережевих можливостей.
Мислити означає разом підтримувати незалежні засоби масової інформації, які мають стати справжнім людським голосом посеред нинішнього інформаційного фальшу.

6. Бути господарем
Наше головне суспільне завдання – відновити в українців почуття господаря, чиїми фундаментальними рисами є відповідальність за себе, своїх близьких і простір свого життя.
За своєю метою і маштабом ця справа є життєво необхідною, безальтернативною і співмірною з відновленням самої державности.
Бути господарем — це подолати рудименти радянського мислення, коли, по суті, принижена та обкрадена людина очікує на соціяльну подачку і не ставить перед собою завдання брати участь у житті громади.
Щоб стати господарями своєї держави, ми повинні децентралізувати державну владу і делеґувати владні повноваження і фінансові ресурси на місцеві рівні.
Господар починається з піклування про прості речі: порядок свого дому, під’їзду чи вулиці.
Ми усвідомлюємо складність багатьох суспільних хвороб, пов’язаних із споживацтвом і невгамовними фінансовими апетитами.
Ці проблеми не повинні підмінити позитивного суспільного ставлення до підприємництва як джерела господарчого духу в Україні.
Таке ставлення буде можливим тільки в результаті національної і соціяльної відповідальности, яку повинні нести перед країною представники великого і середнього бізнесу.
Бути господарем означає поважати особистість і працю інших людей.
Бути господарем означає справедливо оцінювати роботу інших і справно платити заробітну плату.
Нам потрібне відновлення стандартів професіоналізму, які катастрофічно деґрадували майже у кожній сфері.
Господар, відтак, є поняттям, яке охоплює всіх, хто прагне працювати: власників виробництв і найманих працівників, фермерів і селян.
Відновлення господарського духу немислиме без підвищення заробітної плати, збільшення кількости робочих місць і створення умов для повернення в Україну мільйонів заробітчан.
І, найважливіше, бути господарем означає дбати про слабших і бідніших.

7. Бути лідером
Ми маємо бути налаштовані на особистий і колективний успіх.
Успіх повинен бути заслуженою винагородою за працю, і цей принцип мусить увійти в наше життя як норма здорового і справедливого суспільства.
Поняття «лідера» стосується не влади, а знання.
Бути лідером означає прокладати шлях для інших.
Поняття лідерства передбачає й виховання таких чеснот, як вміння чути іншого, відчуття команди і власної виконавчої підпорядкованости задля конкретної мети.
Як велика европейська держава, Україна повинна стати регіональним політичним, економічним і культурним лідером.
Ідея регіонального лідерства України означає для нас присутність і діяльну участь в житті Европи і нашого найближчого сусідства на рівні міжлюдських взаємин і співпраці.
Сьогодні, замість негнучкого чиновницького апарату, цю місію має взяти на себе і втілювати громадянське суспільство.

8. Бути відкритим суспільством
Бути відкритим суспільством означає бути спільнотою, переконаною у великій цінності людського життя і демократичного устрою.
Серед нас немає ані людей другого сорту, ані гвинтиків, ані «скалок» на шляху лісорубів.
Бути відкритим суспільством означає вгамовувати аґресію і підтримувати слабших, вразливіших і тих, хто має обмежені фізичні можливості.
Бути відкритим суспільством означає не толерувати жодні антигуманні ідеології і деспотичний примус.
Бути відкритим суспільством означає бути налаштованими переймати найкращий досвід і знання зовнішнього світу.
Бути відкритим суспільством означає любити людей, вільно мислити і виховувати вільних людей.
Це має стати нашою колективною свідомістю.

9. Бути успішною державою
Успіх нашої держави має насамперед полягати у подоланні соціяльної відчужености між людьми.
Ми повинні домогтися відновлення демократичного управління, порушеного сьогодні.
Ми зобов’язані повернути справжній парламентаризм, якого нині не існує.
На роки вперед ми, українські громадяни, повинні забезпечувати реґулярну зміну влади, щоб прищепити їй чітке розуміння про її підпорядкованість людям.
Це можливо лише за умови свободи слова і демократичних прав, які треба захищати постійно.
В Україні має бути реалізований базовий принцип: держава не заважає своїм громадянам, створює вільні умови для тих, хто працює, та захищає найбідніших.
Успіх нашої держави залежить від «реформ справедливости» — зміни судової гілки влади і правоохоронних органів. Люди повинні нарешті встановити справедливість в державі.
Успіх нашої держави залежить від «реформ життя» — зміни системи освіти і системи охорони здоров’я.
Нам потрібен свій цілісний і захищений гуманітарний простір.
Нам потрібна докорінна реформа місцевого самоврядування і регіонального розвитку.
Наш успіх залежить від вільного функціонування внутрішнього ринку, захисту громадянина в економіці та бізнесі, розвитку малого і середнього підприємництва, максимального спрощення дозвільної і реґуляторної систем.
Успіх нашої держави залежить від подолання економічних передумов корупції.
Успіх нашої держави залежить від формування політичних партій, які діятимуть на ясних ідеологічних засадах і чий розвиток та позиція залежатимуть від волі людей на місцях, а не тільки від одноосібних проєктів.
Успіх нашої держави залежить від виховання влади, яка розумітиме значення й усвідомлюватиме важливість національних цінностей та об’єднання всіх громадян країни.

10. Бути учасником демократичної спільноти народів
Природнім і безальтернативним шляхом для України є об’єднання з простором европейських народів.
Европейська інтеґрація означає для нас не зовнішній, а внутрішній політичний курс.
Ми здатні бути прикладом та опорою для всіх демократичних сил колишнього Радянського Союзу і наших сусідів та партнерів від Балтії до Чорного моря.
Химерним ідеям нібито слов’янського братерства, фальшивої єдности, баченої вже не раз і не одне століття, та іншим виявам неоімперської ідеології, ми протиставляємо принципи взаємної рівности, поваги і партнерської підтримки.
Ми повинні прагнути додати сили кожному, хто бореться за людські права і свободи.

***
Сьогодні Україна стоїть супроти авторитаризму, корупції, бідности людей, гнітючої соціяльної нерівности і внутрішньої роз’єднаности.
Нам потрібні зміни.
Ми здатні перемогти нинішні загрози і небезпеки.
Найважливіший і ще не використаний стратеґічний ресурс України — це внутрішня консолідація нашого народу, яку розуміємо як єдність людей навколо цінностей незалежности і демократії, проголошених 24 серпня і 1 грудня 1991 року, і водночас як єдність політичних рішень та дій, які б гарантували европейський і демократичний розвиток України на десятиліття вперед.
Принципи, викладені у цій Хартії, для свого здійснення потребують багатьох великих особистих і колективних зусиль.
Для цього потрібен діялог, до якого запрошуємо всіх, хто хоче добра нашому народові і його державі.
Ми закликаємо кожного з вас, дорогі співвітчизники, до найскладнішої у нашому житті роботи: не чекати «золотого віку», не падати духом під тягарем неправди, не ховатися від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля, які, віримо, принесуть добро Україні і утвердять нашу Державу як вільну країну вільних людей.
Наша Хартія – це вибір «бути». Особистий і колективний.
Бути вільними людьми.
Бути успішним народом і державою.
Бути вільними серед вільних.

Київ, 1 грудня 2012 року

НАЦIОНАЛЬНИЙ КРУГЛИЙ СТIЛ
Iнiцiятивної групи «Першого грудня»
ХАРТIЯ ВIЛЬНОЇ ЛЮДИНИ
Український дім. 8 грудня 2012 р.

Євген Сверстюк:
Хартії постають як передвісники нових часів, і ми маємо з чим розривати.
Потрібні молоді сили, що сміють і не бояться. Нам потрібна докорінна переорієнтація. Замість чекати від влади, слід запитувати себе: що можу зробити я. В Україні є народ, здатний постояти за себе і виставити рахунок, здатний навести лад.
Совку легше вдатися до ксенофобії, ніж підніматися до національної гідности і поваги.
Ми почули нові голоси та нові думки. Слово сказане і написане — то вже діло. Дай Боже, щоб це був початок великого діла.

Любомир Гузар:
Людина є сотворінням вільним. Творець вклав у людину поняття свободи. Без вирозуміння й здійснення свободи людина, навіть незважаючи на справжню доброту, не є цілковито досконала. Але що таке свобода?
Ми вже 20 років — незалежна держава, але ми ще не збагнули, що таке свобода, ще не осмислили цього. Треба питати різних людей, чи вони розуміють, що таке свобода, чи вони її прагнуть? Чи нам треба аж переслідування, щоб ми шукали свободу. Мені здається, що ні. Сьогодні наш приклад має бути більш позитивним. Ми хочемо бути людьми, бути собою, а собою ми не можемо бути, якщо не станемо вповні свобідні.
Нам бракує двох речей: осмислення, що таке свобода, та організувати наші зусилля в такий спосіб, щоб ми спільно здійснювали реальність свободи у всіх аспектах людського життя.

Оксана Забужко:
Україну не можна назвати повною мірою незалежною, тому що вона не є суб’єктом інформаційного поля. Україна не належить собі.
Україна — це Середньовіччя з Інтернетом.
Контроль за інформацією є інструментом підкорення України. Процес інформаційної окупації зараз уже можна вважати практично завершеним. В умовах інформаційної окупації лишається тільки два ресурси, через які ми можемо говорити про свободу та все, що нас цікавить, — це церква та Інтернет.
Україна програла інформаційну війну за неявкою.

Лариса Івшина:
З цієї Хартії кожен може взяти певні настанови, з якими він згоден, обдумати їх. Усі вони важливі, але я хочу зосередитися на одній думці, викладеній у Хартії: одне з найважливіших завдань вільної людини — самостійно мислити. Я хотіла запропонувати подумати над тим, чому в нашій історії немало випадків, коли на шляху до свободи ми потрапляли до більшої несвободи. До прикладу можна навести недавні події 2004 р. і після того. Так само немало публіцистів та журналістів паралельно з нами зосереджували свою увагу на подіях у Грузії. Їм вдалося. Цей успіх був нетривалим, але виникли питання: чому? Дуже багато відповідей, але я хочу наголосити на важливому моменті — освіченість лідерів. У народній пам’яті це було закріплено прислів’ям: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Мова йде не лише про те, що вони були воїнами, — на той час це були дуже освічені люди. Загалом, коли Україна відтворювала свою незалежність, цінність якісної освіти не була на першому плані. Тепер вона повертається, бо ми живемо в конкурентному світі.

Володимир В’ятрович:
Зупинка десталінізації обернулася в сталінізацію України. І не тільки її минулого, але й сучасного. Пам’ятник Сталіну, споруджений у 2010 році, став передвісником придушення свободи слова і появи в нашій країні політв’язнів.
Відсутність десталінізації означає сталінізацію. В Україну повернулися цензура та політичні в’язні. Важливо пам’ятати, що незасуджені злочини минулого означають їх повернення сьогодні.

Мирослав Маринович:
Теза про успішність наших зусиль вимагає розшифровки, які критерії успішности. Хочу нагадати дисидентський час: дисиденти — це люди, які в невільній державі почали поводити себе так, наче вони вільні. Це, без сумніву, неуспішна модель, бо закінчувалася в тюрмі. З іншого боку — це безсумнівно успішна модель, бо задавала нові правила гри. Нам потрібно сьогодні в суспільстві, де діє аморальна більшість, діяти відповідно до моральних принципів. За умови, навіть що спочатку то буде неуспішним проєктом, але це встановить нові правила гри.

Мирослав Попович:
Немає такої історичної сили, яка змусить суспільство стати демократичним. Є тільки воля людська, і якщо люди самі своєю волею не зупинять цього, то нічого й не буде. Це покладає на всіх нас дуже велику відповідальність. Навіть більшу, ніж ми самі про це говоримо.

Геннадій Друзенко:
В України не виявилося батьків-засновників, а ті, які були, виросли з комунізму. Наша Конституція — мертвий плід, бо її писали українці, які не жили демократією, і західні консультанти, які не жили в Україні.
Єдиним протокритерієм, наріжним каменем конституювання має бути прийняття протоконституції. Документу, який закладе систему координат: не посткомуністичну, а некомуністичну систему вартостей. Не важливо, якою державою буде Україна — парламентською чи президентською, не важливо, якими будуть виборчі системи — пропорційні чи мажоритарні. Важливо, на яку морально-політичну основу опирається держава. Україні потрібна ціннісна протоконституція, якою може бути запропонована Хартія. Важливо, що її написали люди, які своїм життям довели віру в пропоновані цінності. Хартія може бути початком.
Хартія написана простою мовою, так, як можна написати тільки з власного досвіду, Хартія написана тими людьми, які мають право сказати ці слова, які своїм життям засвідчили, що вони стоять на цьому і не відступлять. Хартія вперше в українській історії пропонує реальну альтернативу, фундамент, на якому можна збудувати нову Україну, третю республіку.
Українська Хартія вільної людини — це пас від групи «Першого грудня» усім нам. Чи збудуємо ми на цьому фундаменті нову Україну, залежить від нас.

Сергій Рахманін:
Вибори засвідчили, що суспільство потребує ідеології, бо ті, хто визначався в останній момент, її таки не знайшли, вони голосували, а не обирали. Хартія має шанс стати такою ідеологією. В основі цієї ідеології, безсумнівно, має лежати свобода. Після Помаранчевої революції люди усвідомили важливість розширення своїх свобод, але передали цю справу політикам.
Коли ми формулюємо заклики людям, з метою пробудити бажання бути вільним, треба враховувати, що злодій у невільної людини викликає більшу огиду, ніж тиран. Свобода — це не ціль, це умова, це право творити добро. Коли знайдеться багато людей, які це усвідомлять і донесуть до інших, ми побудуємо вільну країну.

Олександер Сугоняко:
Хартія вільної людини нам потрібна, крім всього іншого, ще й для того, щоби підняти рівень довіри в суспільстві, тому що довіра — це соціяльний капітал. Цей соціальний капітал набагато важливіший, ніж золотовалютний. Тож підрив довіри в суспільстві є злочин, і цей злочин якраз засвідчується в цій першій частині, яку ми сьогодні розглядаємо. Це не політичний, це духовний вимір. Я хотів би сказати, що довіра і віра та соціяльний капітал — поняття одного рівня. Недовіра людей до влади, а влади до людей нищить соціяльний капітал, який би мав стати основою для розбудови держави.

Андрій Куликов:
Поки ми творимо різноманітні декларації, хартії, якими вони б не були хорошими, поруч з нами — десятки, сотні, тисячі людей роблять на перший погляд непомітні справи. Але я вірю в силу маленьких зусиль і вважаю, що для того, аби і хартії виходили кращими, дуже важливо на собі випробувати, наскільки вони докладаються до реальности, наскільки ті правила, котрі ми виписуємо, діють або не діють, чому не діють, як зробити, щоб вони діяли на практиці. Це є насправді головним моїм закликом, тому що таким людям потрібна ваша підтримка.

Йосип Зісельс:
Хартія передбачає переорієнтацію нашого суспільства, для чого потрібен суспільний катарсис. Але чи завжди це в історії приводило до позитивних змін? Важливіші внутрішні чинники, які нам заважають жити так, як би хотілося, і як пропонує Хартія. Щоб побудувати державу, у більшості людей повинен бути національний егоїзм, не національно-етнічний, але національно-державний егоїзм. Ми всі разом повинні хотіти, щоб ця держава була побудована.

Отець Олекса Петрів:
Ця Хартія є відповіддю на той суспільний дзвін, який представники трьох Церков подали українському суспільству минулого року. Хартія — це адекватна відповідь, бо в Хартії апелюється не до суспільства в цілому, а до кожного зокрема. Її можна назвати протоконституцією, але протоконституцією особи, людини в суспільстві.

Павло Шеремета:
Нам потрібен план дій.
Потрібна національна візія, в економіці теж. Візія — це проєкція волі. Це потрібно на макрорівні і на мікрорівні. З економічного погляду Україна може поставити за мету у 2025 році бути визнаною як розвинена країна. Це має точні економічні розрахунки, і завдання вирішується. В Хартії правильно сказано.
Друге, це — етика праці. Якщо ви хочете конкурувати та перемагати і бути визнаним як розвинута країна, працювати треба так, як працює зараз, приміром, нація №1 у цьому списку — це Корея. В Україні починаються вихідні на три тижні, але так не досягається статус розвиненої економіки.
Третє — наголос на освіті. Незважаючи на те, що наша Хартія має трошки таку ніби західну орієнтацію, з лібералізмом, з індивідуалізмом, також треба визнати, що на Заході є проблема, і ця проблема проявляється в освіті. Тобто на Сході навчаються краще, інтенсивніше і успішніше. Останні рейтинґи за 5 — 10 років, якщо говорити про успіхи у середніх школах, — свідчать, що перші місця обіймають конфуціянські суспільства.
Четверте — наголос на заощадженнях. Потрібно пропаґувати на державному рівні, на корпоративному і на особистому рівні заощадження, смиренність, відмову від тієї гордині, про яку зокрема говориться в Хартії. Тому що в цьому полягає, і економісти насамперед це добре розуміють, основа формування національного капіталу, яка є критично важливою для економічного зростання.
І врешті останнє — це питання інноваційности. З економічного погляду Україна — навіть не країна, яка сидить поки що, на жаль, у пастці країн з середнім доходом, бо насправді у нас він є нижче середнього. З цього стану, між іншим, важко вийти, і небагато країн вийшли. Як це зробити? Через інноваційність, через пошуки інноваційних рішень.

Михайло Винницький:
Бути українцем — це плекати національну гідність і, я б сказав, національну гордість. У нас багато девіянтів, якими варто гордитися. Це не тільки шахи, бокс, футбол. Ми маємо вихідців з України у менеджменті, науці, освіті, якими можемо пишатися. Нам треба думати, як зробити продукт світового рівня з наших власних жанрів. Хартію треба розвивати в плані пошуку моделі господарювання, кого ми бачимо таким господарем, як захищатимемо приватну власність.

Данило Лубківський:
Европейський ідеал досі нерозшифрований в Україні. Про «европейську інтеґрацію» значною мірою йдеться як про абстрактну катеґорію. Евроінтеґрація принесе Україні добробут і лад, однак цей лад може бути лише наслідком внутрішніх зусиль — це треба пояснювати суспільству.

Наталя Попович:
Позитивно Україна зросла тільки в тих рейтинґах, що стосуються людського чинника. Найпозитівніше на образ України впливають люди. Ми маємо різні аспекти репутації України як держави і як українського суспільства.

Іван Васюник:
У 2015 році влада має змінитися, має прийти влада, не така глуха до потреб громадян та змін. Така зміна влади покаже результативність роботи Ініціятиви «Першого грудня».

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ
архиєпископа Харківського i Полтавського IГОРЯ
всечесному священству й побожним мирянам УАПЦ до початку Рiздвяного посту

Всечеснi Отцi! Дорогi Брати i Сестри!
В ці дні кожен із нас дістає шанс поринути в урочисту атмосферу Різдвяного посту — визначеного Православною Церквою сорокаденного періоду підготовки до зустрічі з воплоченим Божим Сином, котрий чекає на нас у вифлеємському вертепі.
Символічний зміст Різдвяного посту добре зрозумілий для кожного християнина. Готуючись до Різдва, ми пригадуємо нелегку дорогу, подолану святою родиною в її подорожі з Назарету до Вифлеєму. Адже там, у Вифлеємі, на батьківщині царя Давида, його нащадки - а серед них і Йосиф Обручник - мали пройти влаштований з наказу римського імператора перепис. Праведний Йосиф, виконуючи наказ правителя найпотужнішої в світі імперії, йде разом із Вседівою Марією до міста прославленого юдейського царя, аби там в убогому вертепі прийшов у світ Цар над царями.
Іншу дорогу, також пригадувану нами протягом Різдвяного посту, долають, щоб знайти сповіщеного зорею Царя Юдейського, східні мудреці, котрих середньовічні християни вважали царями. Навряд чи припускали мудреці, що розшукуваний Цар буде геть позбавленим земних багатств і привілеїв, а замість розкішного палацу його оселею виявиться убога стайня. Напевне, вони знітилися, опинившись перед вифлеємською печерою. Та три мудреці не зневірилися, й віддали Немовляткові всі знаки шани, призначені для обіцяного Царя: «І вони впали ницьма, і вклонились Йому. І, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну» (Мт. 2:11).
Східні мудреці пробивалися до Вифлеєму крізь міражі античної цивілізації, де цінувалися влада, гроші, військова сила, земна врода, а боги наділялися всіма вадами звичайних людей — заздрістю, шанолюбством, схильністю до інтриг та подружніх зрад. Недарма, розшукуючи Христа, мудреці подалися були спершу до Іродового палацу — земна логіка спонукала їх шукати Царя в царській оселі. Зустріч з Ісусом переконує їх у реальності ідеалу, непідвладного земній кон’юнктурі, стверджує непереможну силу праведности, прихованої за лаштунками злиднів.
Ми йдемо до Народженого Месії крізь згарища комуністичного експерименту й пастки новітнього лібералізму, розриваючи павутиння кримінальної субкультури, що запанувала в українському медійному просторі. Нас зупиняють на шляху до Христа власні міражі, болючий досвід втрати ілюзій та страх наразитися на нові розчарування. І сорок днів Різдвяного посту даруються нам Церквою для спокійної й урівноваженої аналізи перейденого відтинку життєвої дороги, пошуку виходу з накопичених проблем та звільнення від апатії. А попереду на нас чекає в неповторній красі чистої дитячої безпосередності Немовлятко в яслах, аби звіритися нам: «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ін. 14:6). Зустріч із Ним здатна стати для кожного з нас відкриттям нової життєвої перспективи й імпульсом до руху. Тож гідно й відповідально готуймося до цієї різдвяної зустрічі. Амінь

Невідомі скарби українського мистецтва

Унікальна українська ікона ХVІІ ст. (1630 р.) — Святий Миколай із Братського манастиря в Київі. Стояла в окремому кіоті в Богоявленській церкві цього манастиря.
Розмір: 173х110, дошка, темпера. Старий інвентарний номер на звороті ікони (50689) засвідчує походження ікони з храму. Звідси вона була забрана у 1934 році (храм було знесено).
Перебуває в фондах Національного художнього музею України.
Ніколи не експонувалась (інв. № и-290).
Публікується вперше. (Подається фраґмент)

Iнна ПАРХОМЕНКО, мистецтвознавець

Оксана БIГУН
Очiкування Рiздва

Святий Миколай
Зіронька стерпла —
ліхтар яскравіший
Серце у серце
в глибінь паде
Молиться ревно
в небі предвічнім
Богу самому
ясне лице
Сходить Причастя
в серце убогих
Руку на рам’я
недруг кладе
З міхом на плечах
з серцем в любові
Стишеним кроком
Радість іде.

***
Хтось казав, о мій Боже, казав про сувої часу,
хтось глаголив: вони загорнулись навік для нас,
і ми кричимо поза межами нашого гласу,
і ми заповзаєм в кордонний шалений сказ.

Хтось казав, що в кінці тих сувоїв —
огненна проба,
і що вистоїть тільки ніхто і ніщо серед нас,
і що верх у заможному світі одержить злоба,
і що генний профан розкодує й задушить нас.

Хтось казав, що у центрі нічого поставлять інфо,
і що з давніх ідей хіба вибродить тільки квас,
і що зародок в лоні життя віддадуть на лімфу,
щоби вічно у космос плював якийсь фантомас.

І казали іще — цить та й годі про те говорити,
бо під нами й над нами згорнувся в сувої час.
Згниле літо надворі чи третє тисячоліття?
І чому тоді відлік сувою таки від Христа?
***
Зійшла вже зоря
на неба зводі
проміння ясне
на землю шле

І не устромлена в вікно
і в душу не світить
і шляху не вказує
а так лише
зоря
так само
як сніг
як Різдво
як тиша Вифлеємської яскині
як дитина
що спочиває
в тихім
тихім
сні.

***
Вчора вночі
зоря світила.
Тремтіла,
не спалося їй
в цю ніч.
Зоре, чи ти і тоді ясніла,
як з Вифлеєму
добрішав світ?
Чи і тоді
було так тихо,
хтось і тоді
вгору глядів,
щоби спитати
у тебе крихту
про таємницю
грядучих днів?

Зоре, о зоре,
чи, може, також
хтось недогледів в ту ніч Христа,
рвучись далеких зір
дістати,
як на землі була хвиля
свята?
***
До Богородицi
До Богородиці з запалом нині прибіжім,
Грішні і смиренні, і припадім у покаянні,
взиваючи з глибини душевної…
Тропар

З образу на мене
Матір Божа дивиться.
Мов квітка черлена,
Вона до мене хилиться

Своєю світлістю,
Своєю ніжністю,
Своєю чулістю,
Своєю мудрістю.

Я на Неї дивлюсь
Як на своє спасіння.
Я до Неї молюсь
Тихеньким голосінням

Душі зболілої
Душі згорілої,
Душі стражденної,
Душі смиренної.

Що ніде, ніколи
Я так не відчувала
Духовної підпори,
Хоч довго я шукала

Хоч трохи спокою,
Хоч трохи спочину,
Хоч трохи розуму,
Хоч трохи роздуму.

Вона мене почує,
Не кине серед болю,
І серденько відчує
Приємну, тиху втому

Від зору милого,
Від зору щирого,
Від зору ясного,
Від зору красного.

Куди не одійдеш ти,
А всюди погляд звернений
На тебе, не втечеш ти,
Від докору, повернений

У світ оновлений,
У світ доповнений.
У світ приємніший,
У світ таємніший.
***
Отворіте серця для малої Дитини.
Прихистіть її там від ворожих вітрів.
Чи знайдеться притулок для тої Родини,
Що несе нам спасіння від наших гріхів?

Ще давно так, дві тисячі років раніше,
Не знайшлося їм місця у людських серцях.
У холодній і бідній далекій яскині
Він прийшов, щоб посіяти зерно Добра.

І за всі ті роки не змінилось нічого,
Тільки холод, жорстокість згнивають в грудях.
Чи знайдеться сьогодні десь місце для Нього?
Отворіте серця. Отворіте серця…

Iгор РИМАРУК

На тій землі,
де ще почуєш восени троїсті,
де Бог ночує в кожнім атеїсті,
де кожні вісті — як останні вісті,
якщо й незлі,
де ветхий міт
живіший од насущної мороки
де мовчазні сороки і пророки
де кожен зирить на чотири боки
як Світовид

Де три свічі
не догорають у малім віконці,
де поріднились бранці й охоронці,
та знай панують у своїй сторонці,
де всі ключі
одних дверей
у райський сад не годні одімкнути,
де грішники цураються спокути,
й висвистує свої злодійські нути
гіперборей

на тій землі
де час, немов чумак, іде поволі,
де честь в неволі, а не на престолі,
де ковалі близького щастя голі,
мов королі,
де срібну креш
на срібляки не проміняє злидень,
якому що не чарка — то й Великдень,
де кожен хутір — сам собі і Відень,
і Лондон теж,

де літня ніч
для поцілунку трохи закоротка,
де в скрині — і мазепинка й пілотка,
де вірять у ворожку й Полуботка,
і певна річ,
у віщі сни,
де пагорби — немовби із Святого
Письма — жовтіють солодко і строго,
де жінка не чекає вже нікого:
не йдуть сини,

де всі слова
диктує нам осквернена могила —
і в тому їхня неміч, але й сила,
де знову лютим цвітом закипіла
розрив-трава
в нічній імлі —
там наші душі стомлені зійдуться
молитвою, немов плачем, зайдуться
і щезнуть у століттях… а знайдуться
на тій землі.

Олександра КОПАЧ
Великий мандрівник АНДРIЙ ПЕРВОЗВАНИЙ

Срібні росинки тремтіли на листках могутніх дубів. Ранок рожевів і радісно приглядався в дзеркалі глибоководого Дніпра. А потім усміхався до гурту дівчат, юних і гожих, що, відбившись від гурту людей, легкою ходою ішли надбережним шляхом. Довгі їх коси тяжким золотом спадали на плечі. А молоді очі радісно, як ранок, дивилися на світ красний. Не хотілось навіть говорити. Святковий настрій ішов поруч тихою ходою. «Який же гарний і любий сьогодні Дажбог», — обізвалася врешті найменша з них, з рожевим личком, з буйним русявим волоссям. Рослава.
«Та це його весняне свято, тож не диво», — пояснювала Доброніга, в білій одежі з блакитним пояском. Дрібненькі мушлі, нанизані на нитку, прикрашували, як і в інших, шию. В неї, як і в інших, з кошичка виглядали головки квітів — білі, голубі і червоні.
«Хотіла б я, щоб наші віночки повісив жрець біля самої подоби трисвітлого бога, найвище», — в задумі промовила Рослава. «Авжеж, авжеж!» - підхопили всі. «Тоді наші бажання сповнились би напевно». «Мій батько привіз би мені гарний гостинець з далекої Греції, аж з Атен. Може, грецьку вазу, розписану малюнками, або хламіду, або намисто дороге...» — снувала вголос свої думки Доброніга. «А мені видужала б мати моя мила», — тихо сказала Рослава. Всі на хвилину замовкли. Мати Рослави цілу зиму хворіла. Тяжко й невесело було в хаті їхньої подруги. Та й усі так любили маму Рослави. Вона була прихильна до них, як Велес до руно-білих овечок.
«А я, подруги, хотіла б, щоб і сліду не стало по тій печері над Дніпром, де колись жив змій. Бо кажуть люди, що він може ще раз прийти у наш город».
«Тихо, — обурились дівчата, — не згадуй навіть в обличчі ясного Дажбога. А то ще прогнівиш його».
Дорога йшла під вищий горбок. А як станули на його шпилі, аж ахнули з дива. На найвищій горі, що струнко, як сторожа, височіла над городом, побачили високий хрест. Рамена його, простягнені в голубінь неба, немов благословляли людей, що там товпились навколо високого, худорлявого старця. Його біла борода розвіялась на вітрі, одна рука вказувала на хрест і небо, а друга - на людей. Що там твориться? Такого не бувало. Дивувались. «Та це хрест — знам’я нового Бога», — пояснював старий Радослав, бувалий у світі купець.
«Ходімо, послухаємо», — хтось обізвався з гурту. Приспішили ходи, а як стали біля хреста поміж іншими людьми, почули голос старця.
«Видите, ли гори сія, — промовляв їхньою мовою, — яко на сих горах возсіяєть благодать Божія, імать град велик бити і церкви многі Бог воздвигнути імать».
Немов крило вічности доторкнулось і людей. В пошані дивились на хрест, на дивну людину незнану і на свій город внизу, що мав прославитись вовіки.
Повільним кроком, у товаристві своїх учнів св. Андрій Первозваний, бо це був він, сходив по схилах гори в сторону Дніпра. На дніпрових хвилях гойдався прив’язаний човен.
Першими очуняли діти. Вони бігли за старцем. Замішалась між них наша Рослава. Всі її віночки розсипались із плетеного кошичка. Але вона не зважала на те. Дотиснувшись до незнаного Мандрівника, доторкнулась одежі його білої. «Старче! Як ти такий дивний, підойми мою маму з ложа болізни».
Ще її слова тремтіли на устах, як старець зупинився. Зробив знак хреста. Піднісши очі до неба, шептав молитву.
«Вертайся спокійно до матері. Станеться, як бажаєш», — прозвучав його тихий голос, і біла постать віддалилася.
Радісно стало на серці Рослави. Немов сам Дажбог глянув на неї. Спішила до своєї хати он там, під лісом.
На порозі стояла усміхнена мати.

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО
Не зiвай — Миколай
Не сиди, не виглядай —
На горі, не при вікні —
Он приїхав Миколай
На біленькому коні.

Він приїхав, прискакав,
Біле-біле простелив —
Щоб ти лижі не ховав,
Ковзани щоб нагострив.

І гей-гей помчав з гори,
Не ґався на льоду...
...Тільки — цур, гостинців не бери,
Поки я щось не знайду...

Ні, не так-бо — не зівай,
Бо приїхав Миколай!

Як Святий Миколай людей вiнча
(Народна леґенда)

Послав сотник козака з листом, і випала тому дорога через ліс. Іде той лісом, їде. Аж бачить — старий дідусь під деревом сидить і лико в’яже — одне добре, інше кепське. А то йому в образі старого діда святий Миколай з’явився. Здивувався козак. Під’їхав ближче, спішився, привітався та й питає:
— А що ви, дідуню, робите?
— А що ж? Хіба не бачиш - лико в’яжу, - відповідає старець.
— Та я, дідуню, бачу, що лико в’яжете, але не розумію для чого, - веде далі козак.
— А тії лика, козаче, що я в’яжу, свідчать про людську долю.
Ще дужче здивувався козак:
— А чого ж ви їх так в’яжете, що одне лико берете добре, а інше кепське?
— Бо так треба, — повідає йому святий Миколай. — Є на світі добрі люди, а є злі. Є робочі, а є ледачі. Є бідні, а є багаті. І треба їх між собою перевінчати.
— А для чого то? Хіба не ліпше, щоби добрий доброго до пари мав? - питає козак.
— А то вже, як воля Божа. Як між собою тільки злих перевінчати, чи тільки ледачих - то вони і зі світу пропадуть. А так Бог дає їм час на покаяння. Натомість, якщо тільки добрих, та ще й працьовитих між собою звінчати - то вони можуть від свого добробуту та щастя про Бога геть забути й душу погубити.
Отак теє мовив святий Миколай і зник.

МАТЕРИНА ШАПОЧКА
За мотивами шведської народної казки

У бідної вдови був син Андрій, та такий вдався розумний і добрий, що мати любила його більше від усього на світі.
Пізніми вечорами сиділа вона біля малої лампочки й гаптувала синові шапочку. Гарну-гарнесеньку, з блакитного оксамиту, золотими ниточками шила, дрібними перлами-сльозами вишивала, синові подарувала.
Зрадів Андрійко, шапочку надів, матері подякував і вийшов гуляти. Іде він, іде й зустрічає дроворуба, що віз повний віз дров. Той чоловік відразу помітив чудову хлопцеву шапочку, і йому забажалося своєму синові такої самої.
— Подаруй мені, — каже дроворуб, — те, що в тебе на голові. Віддам в заміну повний віз дров, та ще й одного коня.
Але хлопчик не хотів. «Дрова в печі згорять, кінь із туги за господарем змарніє, а я лишуся без маминої шапочки, — думав він. — Іншої такої ні купити, ні заробити не можна».
Пішов Андрійко стежечкою понад став, сів на березі й спочиває. А плесо чисте, прозоре, мов дзеркало. Глип хлопець у воду, а він і справді змінився. Шапочка — не шапочка, а мов корона, так і сяє перлами та самоцвітами. Зрадів Андрійко, насунув мамину шапочку міцно на голову й подався дорогою через місто на базар. Повновида перекупка сиділа за прилавком і продавала червоні яблука. Як побачила хлопця в чудовій гаптованій шапочці, забажала такої самої для себе. «О! Тоді напевно всі купували би пахучі яблука, всі приходили б дивитися на мою оксамитну шапочку,» — подумала вона.
Але Андрійко не проміняв шапочки ні на кіш чудових яблук, ні на золоті груші, ні сливи, що ними частувала його перекупка. Пополудні хлопець зайшов до великого, гарного міста. Біля входової брами зустріли його вартові.
— Ти якого короля син? — спитали й поклонилися хлопцеві аж до самої землі. Та не встиг Андрійко відповісти, як мармуровими сходами зійшла гарна молоденька царівна, взяла його приязно за руку й повела до палацу. О! Як же там було гарно. Усі сходи вистелені м’якими килимами, світла горять, дзеркала світяться, блищать золоті прикраси.
Царівна посадила Андрійка на королівське крісло й заговорила:
— Яка в тебе гарна гаптована шапочка. Мої батенько такої саме шукають, бо в них голова болить від тяжкої королівської корони. Твоя шапочка - не звичайна собі, а така, що королеві заступить золочену корону.
Хлопчик налякався і міцно-міцно обома ручками вхопився за шапочку.
Якраз відчинилися двері, і до кімнати ввійшов король із цілим своїм почтом. Він взяв свою багату, дорогим камінням обтикану корону й простягнув хлопцеві.
— На, бери, — сказав він, — а віддай мені свою оксамитну шапочку. Вона мені пригодиться краще золотої.
Андрійко заперечив головою.
— Ні, не віддам, — сказав він, — моєї шапочки нікому, не проміняю її на найбільші багатства.
— Чому? — запитав король.
— А тому, — відповів хлопець, — що мою шапочку гаптувала рідна мати. Вона в мене одна на світі й материної шапочки не проміняти мені на всі багатства твого королівства.
Сподобався королеві такий добрий і розумний хлопець. Він нагородив його великим майном і велів відвезти додому королівською каретою.
О! Як часто міняють люди «материну шапочку» на будь-які маловартісні речі...

Меланiя ПАВЛЕНКО-КРАВЧЕНКО
Настусин cон

Жили собі в одному селі бабуся та її внучка Настуся. І от якось вони сиділи біля хати на призьбі й лущили квасолю. Сонечко розпеченою кулею лежало на небокраї, висилаючи перед сном на землю останні в’ялі промінці. Від річки, що сягала берегом кінця городу, чимчикував присмерк, розсіва¬ючи попелисті сутінки, якими загусало небо. Стрибучі тіні ставали все непомітніші й згодом зникли за завісою темряви.
Закінчивши роботу, бабуся з онукою ще довго розповіда¬ли одна одній різні історії.
Раптом пробіг чубатий вітер, розштовхав темні хмари неба, і з-за хмар викотився круглолиций рум’яний вусатий Місяць. Його довгі срібні вуса упали на землю й заплуталися в гіллі дерев. Прокинулася перша вечорова зірочка. Сріб¬ні клубочки туману погойдувалися в піднебессі. На одному з них сиділа зірочка. Настуся глянула на небо й вигукнула:
— Бабуню, бабуню, гляньте! Он Місяць у золотім вінчи¬ку, величезний, як гарбуз.
— Місяць у позолоті, — сказала бабуся, — чекаймо вітру.
— А он зірочка на срібній гойдалці гойдається. І я хочу погойдатися.
— Погойдатися на гойдалці піднебесся можливо лише уві сні, — сказала бабуся.
— А що таке сон? — запитала внучка.
— Сон — це тінь твоїх мрій, думок, справ, дій, із яких він вимощує тобі стежинку в майбутнє.
— А який він, той сон? — поцікавилася внучка.
— У кожного свій, — відповіла бабуся, — залежить від того, хто про що мріє, думає, як діє.
Бабуся ще розповіла їй про чесноти життя, і вони пішли спати.
Настуся лягла на своє дитяче ліжечко, яке стояло непода¬лік вікна, і ще довго розглядала далеку зірочку. Її мрії заплив¬ли в незбагненну таємничість неба. Повіки обважніли, й очі непомітно заплющились. З’явилася ніч у зоряному вбран¬ні, відчинила ляду неба, й звідти вийшов чарівний Сон. Він узяв Настусю за ручку й повів на високу гору, яка головою підпирала небо. Коли вони зійшли на гірську височінь, під їхніми ногами засяяла казкова перламутрова галява.
— Ой як тут хороше! — вигукнула Настуся.
— Це чарівна галява вічної краси, — сказав Сон.
— Поглянь, поглянь, скільки тут різноманітних квітів: червоні, сині, блакитні, рожеві, жовті, фіолетові і навіть зелені! Чуєш, чуєш, вони співають, — підстрибуючи, вигукувала.
—Так! — відповів Сон. — Вони, як і діти, вміють бігати, стрибати, розмовляти, співати, радіти і навіть плакати, коли їх ображає хтось.
У цей час квіти водили хоровод. Побачивши дівчинку, вони чемно привіталися й запросили її до хороводу.
— Ой як тут чудово, — сказала дівчинка, — я навіть розу¬мію вашу мову.
— А це тому, — озвалася синьоока квіточка, — що в тебе добре серце.
Серед різнобарв’я квітів голівка Настусі ясніла русявим сяйвом. Одна квіточка, схожа на кульбабку, підбігла до На¬стусі, обняла й поцілувала, залишивши на пам’ять свої сліди на її щічках і носику. Коли Настуся розповідала квіточкам про свої земні справи, їй моргнув Сон: пора збиратися в до¬рогу. Попрощавшись із друзями з перламутрової галяви, Настуся і Сон полинули до срібних гойдалок неба. Там їх зустріла Зірочка-Мерехтілочка, її так прозвали тому, що її ліхтарик, яким вона освітлювала дорогу, постійно мерехтів. Зірочка-Мерехтілочка дихнула на Настусю таємничістю вічної краси, і вона за мить стала мов справжня зірочка, опинившись у зоряному царстві. Разом із іншими зірочка¬ми неба вона гойдалася на срібних гойдалках, каталася на Чумацькому Возі й грала в піжмурки, ховаючись за подуш¬ками хмар.
— А чи знаєш ти, — запитала Зірочка-Мерехтілочка у Настусі, — що ми, зорі, оберігаємо всі земні душі, які зі снами блукають у просторі?
— І мою теж?..
— Так, — відповіла Зірочка-Мерехтілочка.
Цієї ж миті Настусю покликав Сон. Він побачив, що в гли¬бині неба прокидається Ранок. Настусі не хотілося покида¬ти своїх друзів у зоряному царстві, де такі щирі стосунки, де немає образ, прикрощів, а лише радість і любов.
Але ж тут підбіг Сон, ухопив Настусю на руки, й вони на крилах вітру вирушили додому.
— До по-ба-чен-ня! До по-ба-чен-ня! — гукала Настуся зірочкам.
— До по-ба-чен-ня! — верталося відлуння голосу. Вона махала руками, дриґала ногами, аж підстрибувала на своє¬му ліжечку.
У цей час прокинувся Ранок, і його погляд промінцями упав на її щічку і Натусі здалося, що то її цілує Сон. Вона швидко розплющила очі й вигукнула :
— Бабусю, бабусю, ось він, ось!
Бабуся прочинила в хату двері й запитала:
— Хто там?.. Кого ж ти побачила?..
— Сон!.. Сон ховається за фіранку Ночі, — відповіла На¬стуся. — Він був тут, зі мною!
Бабуся підійшла до внучки, поцілувала її в щічку й мовила:
— Вставай, дитино моя, вмивайся і про все мені розкажеш.

З книги «Жменька неба». — Київ, «Задруга», 2012

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ КАЛЕНДАР
2013

СIЧЕНЬ
1. Вт. Мч. Боніфатія. Новий Рік (за н. ст.)
2. Ср. Сщмч. Ігнатія, свт. Даниїла
3. Чт. Мц. Юліянії, свт. Петра
4. Пт. Вмц. Анастасії
5. Сб. 10 мчч. Критських: Теодула, Зотика
6. Нд. 31-а. Навечір’я Р.Х., прмц. Євгенії, гл. 6
7. Пн. РІЗДВО ХРИСТОВЕ
8. Вт. Собор Пресвятої Богородиці
9. Ср. Прсщ. архидиякона Стефана
10. Чт. Мчч. 20000 Никомидійськ., мц. Агафії
11. Пт. Мчч. 14000 немовлят Вифлеємських
12. Сб. Мц. Онисії, прп. Зотика, ап. Тимона
13. Нд. 32-а. Прп. Меланії, свт. Петра, гл. 7
14. Пн. Обрізання І.Х., Новий Рік, свт.Василія
15. Вт. Свт. Сильвестра, сщмч. Теогена
16. Ср. Пр. Малахії, мч. Гордія
17. Чт. Собор 70-ти апостолів, прп. Ахили
18. Пт. Навечір’я Богоявлення (піст),
освяч. води. Пр. Михея
19. Сб. БОГОЯВЛЕННЯ, ХРЕЩЕННЯ Г.Н.І.Х.
20. Нд. 33-я, Собор Йоана Хрестителя, гл. 8
21. Пн. Прпп. Георгія, Еміліяна
22. Вт. Мч. Полієвкта, пр. Самея
23. Ср. Свт. Григорія, прп. Маркіяна
24. Чт. Прп. Теодосія Великого
25. Пт. Мц. Тетяни, свт. Сави Сербського
26. Сб. Мчч. Єрмила і Стратоника, мч. Петра
27. Нд. 34-а. Рівноапостольної Ніни, гл. 1
28. Пн. Прпп. Павла та Йоана
29. Вт. Поклоніння кайданам ап. Петра
30. Ср. Прп. Антонія Великого
31. Чт. Свтт. Афанасія та Кирилла

ЛЮТИЙ
1. Пт. Прп. Макарія Вел., свт. Арсенія
2. Сб. Прп. Євфимія, мчч. Інни, Пінни, Римми
3. Нд. 35-а. Прп. Максима, мч. Неофіта, гл. 2
4. Пн. Ап. Тимофія, прмч. Анастасія
5. Вт. Сщмч. Климента, мч. Агатангела
6. Ср. Прп. Ксенії (Оксани)
7. Чт. Свт. Григорія Богослова
8. Пт. Прпп. Ксенофонта, Марії та їх синів
9. Сб. Свт. Йоана Золотоустого
10. Нд. 36-а. Прп.Єфрема, прп.Палладія, гл. 3
11. Пн. Сщмч. Ігнатія Богоносця
12. Вт. Трьох святих: Василія Великого,
Григорія Богослова, Йоана Золотоуст.
13. Ср. Мчч. Кира та Йоана, прп. Микити
14. Чт. Мч. Трифона, мц. Перпетуї
15. Пт. СТРІТЕННЯ Г.Н.І.Х., освяч. свічок
16. Сб. Прав. Симеона Богоприїмця, Анни пр.
17. Нд. 37-а, про Закхея. Прп. Ісидора, гл. 4
18. Пн. Мц. Агафії, свт. Теодосія
19. Вт. Прп. Вукола, прп. Варсонофія
20. Ср. Прп. Парфенія, прп. Луки
21. Чт. Вмч. Теодора, свт. Сави
22. Пт. Мч. Никифора, прп. Панкратія
23. Сб. Сщмч. Харлампія, прп. Прохора
24. Нд. Про митаря і фарисея, гл. 5
25. Пн. Свт. Мелетія, свт. Антонія
26. Вт. Прпп. Мартиніяна, Зої, Світлани
27. Ср. Рівноап. Кирила, блгв. Михаїла
28. Чт. Ап. Онисима, прп. Пафнутія

БЕРЕЗЕНЬ
1. Пт. Мчч. Памфила, Валента, Павла...
2. Сб. Вмч. Теодора Тирона, прп. Маріямни
3. Нд. Про блудного сина. Свт. Лева, гл. 6
4. Пн. Апп. Архипа, Филимона, мц. Апфії
5. Вт. Прп. Лева, прп. Агафона
6. Ср. Прп. Тимофія, свт. Євстахія
7. Чт. Мч. Маврикія, прп. Афанасія
8. Пт. Сщмч. Полікарпа, прп. Олександра
9. Сб. Поминальна, прп. Еразма
10. Нд. М’ясопусна. Свт. Тарасія, гл. 7
11. Пн. Свт. Порфирія, мч. Севастіяна
12. Вт. Прп. Прокопія, прп. Фалалея
13. Ср. Прп. Василя, прп. Касіяна
14. Чт. Прмц. Євдокії, мц. Антоніни
15. Пт. Сщмч. Теодота (Богдана)
16. Сб. Мчч. Євтропія, Клеоника й Василіска
17. Нд. Сиропусна, прощенна, гл. 8
18. Пн. ПОЧ. ВЕЛИКОГО ПОСТУ. Мч. Конона
19. Вт. Мчч. 42 в Амореї: Костянтина, Аетія...
20. Ср. 7 сщмчч. в Херсонесі, прп. Павла
21. Чт. Прп. Теофілакта, ап. Єрма
22. Пт. 40 мчч. Севастійських, св. Кесарія
23. Сб. Вмч. Тедора, мчч. Віктора, Галини
24. Нд. 1-а В.П. Торжество Православ’я, гл. 1
25. Пн. Прп. Теофана, свт. Григорія
26. Вт. Мч. Олександра, мц. Христини
27. Ср. Прп. Венедикта, свт. Теогноста
28. Чт. Мч. Агапія, сщмч. Олександра
29. Пт. Мчч.Савина, Юліяна, сщмч. Трофима
30. Сб. Прп. Олексія, мч. Марина
31. Нд. 2-а В.П. Свт. Григорія Палами, гл. 2

КВIТЕНЬ
1. Пн. Мчч. Хрисанфа і Дарії
2. Вт. Прпп. Йоана, Сергія, мц. Світлани
3. Ср. Прп. Якова, свт. Кирила
4. Чт. Сщмч. Василя, мц. Дросіди
5. Пт. Прмч. Никона, мчч. Филата, Лідії
6. Сб. Прп. Якова, прп. Захарії
7. Нд. 3-я В.П. БЛАГОВІЩЕННЯ, гл. 3
8. Пн. Арх. Гавриїла, мцц. Алли, Лариси
9. Вт. Мц. Матрони, мчч. Мануїла, Теодосія...
10. Ср. Прпп. Іларіона і Стефана
11. Чт. Прп. Марка, прп. Йоана
12. Пт. Прп. Йоана Ліствичника, прор. Іоада
13. Сб. Сщмч. Іпатія, прп. Аполонія
14. Нд. 4-а В.П. Прп. Йоана Ліствичника, гл. 4
15. Пн. Прп. Тита, мч. Полікарпа
16. Вт. Прп. Микити, мц. Теодосії
17. Ср. Канон Андрія Критського, поклони
18. Чт. Прп. Платона, прп. Марка
19. Пт. Свт. Євтихія, рівноап. Методія
20. Сб. Акафістна. Прп. Георгія
21. Нд. 5-а В.П. Прп. Марії Єгипетської, гл. 5
22. Пн. Мч. Євпсихія, прп. Вадима
23. Вт. Мчч. Терентія, Помпія...
24. Ср. Сщмч. Антипи, мч. Мартиніяна
25. Чт. Прп. Василя, сщмч. Зинона
26. Пт. Сщмч. Артемона, мч. Крискента
27. Сб. Лазарева. Свт. Мартина, мч. Антонія
28. Нд. 6-а В.П., ВЕРБНА, освяч. лози
29. Пн. Страсний тиждень. Св. Йосипа
30. Вт. Сщмч. Симеона, мч. Адріяна

ТРАВЕНЬ
1. Ср. Прп. Йоана, мч. Віктора, свт. Косми
2. Чт. Великий, утреня Страстей, прп. Йоана
3. Пт. Велика, винесення Плащаниці
4. Сб. Велика, освячення пасок
5. Нд. ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ, ПАСХА
6. Пн. Світлий, вмч. Юрія, мц. Олександри
7. Вт. Світлий, прп. Сави
8. Ср. Світла, ап. і єв. Марка
9. Чт. Світлий, прав. Глафири
10. Пт. Світла, ап. сщмч. Симеона
11. Сб. Світла, ап. Ясона, свт. Кирила
12. Нд. 2-а.Провідна. Антипасха, ап. Фоми, гл. 1
13. Пн. Ап. Якова, свт. Доната, мч. Максима
14. Вт. Радониця. Пр. Єремії, сщмч. Макарія
15. Ср. Свт. Афанасія, мчч. Бориса і Гліба
16. Чт. Мч. Тимофія, прп. Теодосія
17. Пт. Мц. Пелагії, сщмч. Еразма
18. Сб. Вмц. Ірини
19. Нд. 3-я, Мироносиць. Прав. Іова, гл. 2
20. Пн. Мч. Акакія, прп. Йоана
21. Вт. Ап. і єв. Йоана, прп. Арсенія
22. Ср. Перенесення мощів свт. Миколая
23. Чт. Ап. Симона Зилота, блж. Таїсії
24. Пт. Сщмч. Мокія, свв. Кирила і Методія
25. Сб. Свт. Єпифанія, свт. Германа
26. Нд. 4-а, розслабленого. Мц. Гликерії, гл. 3
27. Пн. Мч. Ісидора, прп. Микити, свт. Леонтія
28. Вт. Прп. Пахомія, прп. Ісайї
29. Ср. Прп. Теодора, свт. Олександра
30. Чт. Ап. Андроника і св. Юнії
31. Пт. Мчч. Теодота, Петра, Діонисія

ЧЕРВЕНЬ
1. Сб. Мчч. Патрикія, Акакія... прп. Йоана
2. Нд. 5-а, про самарянку. Мч. Фалалея, гл. 4
3. Пн. Рівноапп. Константина та Єлени
4. Вт. Мч. Василіска, мч. Йоана-Володимира
5. Ср. Прп. Михаїла, прп. Євфросинії
6. Чт. Прп. Симеона, прп. Микити
7. Пт. III знайд. голови Йоана Хрестителя
8. Сб. Апп. з 70-ти Карпа і Алфея
9. Нд. 6-а,про сліпого. Сщмч. Ферапонта, гл. 5
10. Пн. Прп. Микити, свт. Ігнатія
11. Вт. Мц. Теодосії
12. Ср. Прп. Ісаакія
13. Чт. ВОЗНЕСІННЯ Г.Н.І.Х. Ап. Єрма
14. Пт. Мч. Юстина
15. Сб. Свт. Никифора, вмч. Йоана
16. Нд. 7-а. Мчч. Лукиліяна, Клавдія, гл. 6
17. Пн Свт. Митрофана
18. Вт. Сщмч. Дорофея, блгв. кн. Ігоря
19. Ср. Прп. Вісаріона, прп. Іларіона
20. Чт. Мч. Теодота (Богдана), мц. Валерії
21. Пт. Вмч. Теодора, свт. Єфрема
22. Сб. Троїцька поминальна. Свт. Кирила
23. Нд. 8-а.ДЕНЬ СВ. ТРІЙЦІ. П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ
24. Пн. СВЯТОГО ДУХА. Ап. Варфоломея
25. Вт. Прп. Онуфрія, прп. Петра
26. Ср. Мц. Акилини, мц. Антоніни
27. Чт. Пр. Єлисея, блгв. кн. Мстислава
28. Пт. Пр. Амоса, мчч. Віта, Модеста
29. Сб. Свт. Тихона, сщмчч. Тигрія, Євтропія
30. Нд. 1-а. Всіх святих. Мч. Мануїла, гл. 8

ЛИПЕНЬ
1. Пн. Мчч. Леонтія, Іпатія. Початок посту
2. Вт. Ап. Юди, прп. Паїсія
3. Ср. Сщмч. Методія, мчч. Інни, Пінни, Римми
4. Чт. Мч. Юліяна, сщмч. Терентія
5. Пт. Сщмч. Євсевія, мчч. Зінона і Зіни
6. Сб. Мц. Агрипини, прав. Артемія
7. Нд. 2-а. Всіх укр. свв. Різдво Йоана Хрест., гл. 1
8. Пн. Прмц. Февронії
9. Вт. Прп. Давида, прп. Йоана
10. Ср. Прп. Сампсона, прав. Йоанни
11. Чт. Мчч. Кира, Йоана, прп. Ксенофонта
12. Пт. Свв. апп. Петра і Павла. Закін. посту
1З. Сб. Собор 12-ти апостолів, свт. Софронія
14. Нд. 3-я. Безсрр. Косми та Даміяна, гл. 2
15. Пн. Покладення ризи Пресв. Богородиці
16. Вт. Мч. Якинфа, прп. Анатолія
17. Ср. Свт. Андрія, прп. Марфи
18. Чт. Прп. Афанасія, мцц. Анни, Кирили
19. Пт. Прп. Сисоя, св. Юліянії
20. Сб. Прп. Фоми, прп. Акакія
21. Нд. 4-а. Вмч. Прокопія, гл. 3
22. Пн. Сщмч. Панкратія, сщмч. Кирила
23. Вт. 45 мчч. в Нікополі, прп. Антонія
24. Ср. Рівноап. княгині Ольги, мц. Євфимії
25. Чт. Мчч. Прокла, Іларія
26. Пт. Собор арх. Гавриїла, мч. Теодора
27. Сб. Ап. Акили, мч. Юста, прп. Онисима
28. Нд. 5-а. Св. Володимира Великого, гл. 4
29. Пн. Сщмч. Афиногена, мцц. Валентини, Юлії
30. Вт. Вмц. Марини (Маргарити)
31. Ср. Мч. Еміліяна, мч. Якинфа

СЕРПЕНЬ
1. Чт. Прп. Макрини, прп. Серафима
2. Пт. Пр. Іллі, прмч. Афанасія
3. Сб. Пр. Єзекиїля, прп. Симеона
4. Нд. 6-а. Рівноап. Марії Магдалини, гл. 5
5. Пн. Почаївської ік. Б. М., мч. Трофима
6. Вт. Мчч. Бориса, Гліба, мц. Христини
7. Ср. Успіння прав. Анни, св. Олімпіяди
8. Чт. Сщмч. Єрмолая, прмц. Параскеви
9. Пт. Вмч. Пантелеймона, прп. Анфіси
10. Сб. Апп. Прохора, Никанора, Тимона
11. Нд. 7-а. Мчч. Калиника, Євстафія, гл. 6
12. Пн. Апп. Сили, Силуана, мч. Йоана Воїна
13. Вт. Прав. Євдокима, мц. Юлити
14. Ср. Винесення ЧЖХГ, мчч. Маккавеїв,
Хрещення Руси-України, Успенський піст
15. Чт. Архидияк. Стефана
16. Пт. Прпп. Ісаакія, Далмата, Фавста
17. Сб. Семи юнаків у Ефесі, прмц. Євдокії
18. Нд. 8-а. Мч. Євсигнія, прав. Нонни, гл. 7
19. Пн. ПРЕОБРАЖЕННЯ Г.Н.І.Х., освяч. овоч.
20. Вт. Прмч. Дометія, прп. Пимена
21. Ср. Свт.Еміліяна, свт. Мирона, мч. Леоніда
22. Чт. Ап. Матвія, мчч. Юліяна, Маркіяна
23. Пт. Мчч. Лаврентія, Сикста..., Романа
24. Сб. Прп. Теодора, мц. Сосанни
25. Нд. 9-а. Мч. Фотія, сщмч. Олександра, гл. 8
26. Пн. Прп. Максима, мчч. Іполита, Іринея
27. Вт. Пр. Михея
28. Ср. УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
29. Чт. Нерукотворного образа, мч. Діомида
30. Пт. Мч. Мирона, прп. Алімпія Печ.
31. Сб. Мчч. Флора і Лавра, сщмч. Еміліяна

ВЕРЕСЕНЬ
1. Нд. 10-а. Мч. Андрія, мч. Тимофія, гл. 1
2. Пн. Пр. Самуїла, мчч. Севира, Мемнона
3. Вт. Ап. Тадея, мц. Васси, прп. Аврамія
4. Ср. Мчч. Агафоника, Зотика
5. Чт. Мч. Лупа, сщмч. Іринея
6. Пт. Сщмч. Євтихія, свт. Петра
7. Сб. Ап. Варфоломея, ап. Тита
8. Нд. 11-а. Мчч. Адріяна і Наталії, гл. 2
9. Пн. Прп. Пимена, сщмч. Кукші, Пимена
10. Вт. Прп. Мойсея Мурина, прп. Іова
11. Ср. Усічення голови Йоана Предтечі, піст
12. Чт. Свтт. Олександра, Йоана і Павла
13. Пт. Покладення пояса Пресв. Богородиці
14. Сб. Поч. Ц.Р., прпп. Симеона, Марти
15. Нд. 12-а. Мч. Маманта, свт. Йоана, гл. 3
16. Пн. Сщмч. Анфима, прп. Теоктиста
17. Вт. Сщмч. Вавили, свт. Йоасафа
18. Ср. Пр. Захарії і прав. Єлизавети, мц. Раїси
19. Чт. Спомин чуда Арх. Михаїла в Хонах
20. Пт. Мч. Созонта, прмч. Макарія
21. Сб. РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
22. Нд. 13-а. Правв. Йоакима і Анни, гл. 4
23. Пн. Мчч. Мінодори, Митродори, Німфодори
24. Вт. Прп. Феодори, мч. Димитрія
25. Ср. Сщмч. Автонома, мч. Юліяна
26. Чт. Сщмч. Корнилія, мч. Кроніда
27. Пт. ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА, піст
28. Сб. Вмч. Никити, мчч. Максима, Теодота
29. Нд. 14-а. Вмц. Євфимії, мц. Людмили, гл. 5
30. Пн. Мцц. Віри, Надії, Любови і матері їх Софії

ЖОВТЕНЬ
1. Вт. Прп. Євменія, мц. Аріядни
2. Ср. Мч. Трофима, блгв. кн. Ігоря
3. Чт. Вмч. Євстафія, блгв. Олега
4. Пт. Ап. Кодрата, свт. Димитрія
5. Сб. Пр. Йони, сщмч. Фоки
6. Нд. 15-а. Зачаття Йоана Хрестителя, гл. 6
7. Пн. Рівноап. Фекли, св. Владислава
8. Вт. Прп. Євфросинії, прп. Сергія
9. Ср. Ап. і єв. Йоана Богослова
10. Чт. Апп. Марка, Аристарха
11. Пт. Прп. Харитона, Собор прпп. отців Печ.
12. Сб. Прп. Киріяка пуст., прп. Теофана
13. Нд. 16-а. Сщмч. Григорія, свт. Михаїла, гл. 7
14. Пн. ПОКРОВА ПРЕСВ. БОГОРОДИЦІ, прп. Романа
15. Вт. Сщмч. Кипріяна, блж. Андрія
16. Ср. Сщмч. Діонисія Ареопагіта, прп. Йоана
17. Чт. Сщмч. Єрофея, мцц. Домніни, Вероніки
18. Пт. Мц. Харитини, сщмч. Діонисія
19. Сб. Ап. Фоми
20. Нд. 17-а. Мчч. Сергія, Вакха, Юліяна, гл. 8
21. Пн. Прп. Пелагії, прп. Таїсії
22. Вт. Ап. Якова Алфеєвого, прав. Авраама
23. Ср. Мчч. Євлампія, Євлампії, прп. Амвросія
24. Чт. Ап. Филипа, прп. Теофана
25. Пт. Мчч. Прова, Тараха і Андроника
26. Сб. Мч. Карпа, мч. Веніямина
27. Нд. 18-а. Мч. Назарія, прп. Параскеви, гл. 1
28. Пн. Прп. Євфимія, прмч. Лукіяна
29. Вт. Мч. Лонгина
30. Ср. Пр. Осії, прмч. Андрія
31. Чт. Ап. єв. Луки, мч. Марина, прп. Юліяна

ЛИСТОПАД
1. Пт. Пр. Йоїля, мч. Уара, блж. Клеопатри
2. Сб. Поминальна. Вмч. Артемія
3. Нд. 19-а. Прп. Іларіона, гл. 2
4. Пн. Рівноап. Аверкія, 7 отроків Ефеських
5. Вт. Ап. Якова, свт. Ігнатія
6. Ср. Мч. Арефи, блаж. Елезвоя
7. Чт. Мчч. Маркіяна, Мартирія
8. Пт. Вмч. Димитрія Солунського, мч.Луппа
9. Сб. Мч. Нестора, прп. Нестора Літописця
10. Нд. 20-а. Мц. Параскеви-П’ятниці, гл. 3
11. Пн. Прмц. Анастасії, прп. Аврамія
12. Вт. Сщмч. Зиновія, мц. Зиновії
13. Ср. Апп. Стахія, Амплія, прп. Спиридона
14. Чт. Безсрібників Косми та Даміяна
15. Пт. Мчч. Акиндина, Пігасія...
16. Сб. Мчч. Акепсима, Йосифа, Аіфала
17. Нд. 21-а. Прп. Йоаникія, гл.4
18. Пн. Мчч. Галактіона, Єпістимії
19. Вт. Свт. Павла, прп. Луки
20. Ср. Мчч. Ієрона, Ісихія, Валерія
21. Чт. Собор Архистратига Михаїла
22. Пт. Мч. Онисифора, прав. Матрони
23. Сб. Апп. Ераста, Родіона, мч. Ореста
24. Нд. 22-а. Вмч. Мини, мч. Віктора, гл. 5
25. Пн. Пр. Ахії, свт. Йоана Милостивого
26. Вт. Свт. Йоана Золотоустого
27. Ср. Ап.Филипа, Новомуч.Укр., заговини
28. Чт. Мчч. Гурія, Самона, Авива, прп. Паїсія,
початок Різдвяного посту (Пилипівка)
29. Пт. Ап. єв. Матея, прав. Фулвіяна
30. Сб. Свт. Григорія Чудотворця

ГРУДЕНЬ
1. Нд. 23-я. Мч. Платона, мч. Романа, гл. 6
2. Пн. Пр. Авдія, мч. Варлаама
3. Вт. Прп. Григорія
4. Ср. ВВЕДЕННЯ В ХРАМ БОГОРОДИЦІ
5. Чт. Апп. Филимона і Архипа
6. Пт. Свт. Амфілохія, кн. Олександра
7. Сб. Вмц. Катерини, вмч. Меркурія
8. Нд. 24-а. Сщмч. Климента, сщмч. Петра, гл. 7
9. Пн. Прп. Алипія, прп. Якова
10. Вт. Вмч. Якова, прп. Паладія
11. Ср. Прмч. Стефана, мч. Іринарха
12. Чт. Мч. Парамона, мч. Філумена
13. Пт. Ап. Андрія Первозваного
14. Сб. Пр. Наума, прав. Філарета
15. Нд. 25-а. Пр. Авакума, мц. Миропії, гл. 8
16. Пн. Пр. Софонії, прп. Теодула
17. Вт. Вмц. Варвари, мц. Юліянії
18. Ср. Прп. Сави, мч. Анастасія
19. Чт. Свт. Миколая Чудотворця Мир Лікійськ.
20. Пт. Свт. Амвросія, прп. Павла
21. Сб. Прп. Потапія, апп. Сосфена, Аполоса
22. Нд. 26-а. Зачаття Анною Богородиці, гл. 1
23. Пн. Мчч. Мини, Єрмогена та Євґрафа
24. Вт. Прп. Даниїла Стовпника, прп. Никона
25. Ср. Свт. Спиридона, сщмч. Олександра
26. Чт. Мчч. Євстратія, Євгенія, Ореста
27. Пт. Мчч. Фирса, Левкія і Калиника
28. Сб. Сщмч. Єлевферія, мц. Анфії
29. Нд. 27-а. Свв. праотців. Пр. Аґґея, гл. 2
30. Пн. Пр. Даниїла і трьох юнаків
31. Вт. Мчч. Севастіяна, Зої, свт. Модеста

Олександер СУГОНЯКО,
народний депутат України 1-2 скликань, член ГО "Народна Рада", президент АУБ
Про оподаткування заощаджень

Нацбанк вважає необхідним введення оподаткування валютних заощаджень. «Цей закон, я наполягаю, буде добре захищати інтереси людей», — заявляє Голова НБУ. В НБУ вважають, що примушувати громадян діяти з їхніми власними валютними заощадженнями так, як того хочуть у НБУ, є добром.
Деякі банкіри публічно підтримали ідею занести над валютними заощадженнями громадян загрозу їх 15% оподаткування для того, щоб під цим страхом загнати їх на банківські депозити. Вони вважають, що це добре. Вони не відчувають тут аморального аспекту і не бачать замаху на свободу особи.
Зрозуміло, що категорії добра і зла не є категоріями банківського, валютного ринку. Вони відносяться до іншого, вищого рівня суспільних відносин. Це рівень цінностей і принципів. На цьому рівні питання оподаткування валютних заощаджень звучить так: чи припустимо украсти у громадян 15% заощаджень? І відповідь у мене тут однозначна — ні, неприпустимо!
Отже, красти не можна ні у народу, ні у окремих людей — це злочин. Спроба узаконити пограбування 15% валютних заощаджень власного народу, прикриваючи її розмовами на валютні теми, виглядає аморально. Крім пограбування частини власників валютних заощаджень, в цій спробі присутнє прагнення забрати у громадян право на вільне використання і вільне розпорядження їхньою власністю, забрати у людей право вільно користуватися власними коштами і підготувати плацдарм для подальшого утиску свободи. Невже така мета ініціяторів?
Рекет на базарах, в підземних переходах, тепер на підприємствах, «пиляння» бюджету, відкати — це звичне пограбування людей, сотень тисяч, мільйонів в останні десятиліття. Але це в народі сприймається як злочин, що має бути покараний. Він поза законом. Спроба обкласти рекетирськими 15% валютні заощадження громадян, провести це через вищий законодавчий орган країни, є спробою узаконення рекету, узаконення злочинства. Валютні заощадження населення просто не можуть бути об’єктом оподаткування. Ним можуть бути лише доходи від ваших заощаджень, якщо ви їх розмістили в цінних паперах, чи депозитах тощо, чи інших інструментах. Тому суспільство не може допустити прийняття цього закону, бо це крок до втрати частини свободи і посилення диктатури.
В цій законодавчій ініціятиві є і позитив — вона будить суспільство, примушує кожного думати і боротися за власну і суспільну свободу. В чому я всім нам бажаю успіху.

Олександер СУГОНЯКО
КНИГА ПОКАЯННА

2012 рік. У видавництв А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га вийшла книга Дмитра ГОЙЧЕНКА «Красный апокалипсис: сквозь раскулачивание и голодомор». Книга свідка і учасника організації Голодомору на Дніпропетровщині. Він походив з релігійної селянської сім’ї. Він був свідком жорстокости і деморалізації людей, що ставали безбожниками. Потім сам зрікся Бога.
Дмитро Гойченко зняв з шиї хрестик. «Комуністичний демон остаточно спокусив мене, щоб знищити», — так згодом напише Дмитро. «З гіркотою я думаю про величезні маштаби боговідступництва і тут же усвідомлюю, що одним з ревних сіячів безбожжя був я, сліпе знаряддя у руках сатани». Він говорить про те, що прийняв «подобу сатани». Глибинна правдивість його натури і дар любови його зупинили. Разом з іншими активістами він потрапляє в застінки НКВД і «не признається» до шпигунства, щоб це не спало на долю дружини. Під час війни втікає на Захід і аж в американському манастирі пише покаянну сповідь. Його гординя, звеличення людського розуму не допускали і тіні вагань чи сумнівів. Він повірив у комунізм, як колись у Бога. Йому важко розкривати перед нами свою душу, яка впала в ганебне боговідступництво, блюзнірство, і яка чинила блуд з дияволізмом сталінської системи.
Незадовго він сам потрапляє під колеса того ж молоха.
Гріх боговідступництва потягнув за собою інші: участь у розкуркуленні таких селян, як і його батьки. Під час третьої п’ятиденки катувань до нього, геть змученого, вперше прийшло відчуття, що він величезний злочинець… «Щоб заглушити волання і стогін всіх тих, кому я будь-коли вчинив якесь зло, приніс якесь нещастя, я повинен пройти всі жахливі катування, яких я ще не знав, і в страшних муках загинути». Так він почав вириватися з поля тяжіння морального і розумового виродження і повертатися до Бога.
В цій червоній страшній ямі вирували мільйони українських душ — катів і жертв, втягнутих в неї комуністичною Москвою. Вирва брехні (колгосп — це добре, як і віддати весь хліб державі …) і божевілля ( «зізнання в контрреволюційній змові, шпигунстві і т.д...); вирва злої волі (панування диктатури «пролетаріату» над усіма…) і ненависти, заздрости до «куркулів» — гріховне земне пекло. Блудодіяли з комунізмом не лише душа Дмитра, але й душі мільйонів його сучасників, їх нащадків, які вижили.
Господь не покидав Д.Гойченка і в час його відступництва: диво оздоровлення брата, оновлення ікон і хреста, диво проявлення його гріхів перед ним, порятунок на Дніпрі, виздоровлення на Хрещення, дар любови і правдивости… І нарешті — покаяння, перетворення і відродження віри. «Беззаконня мої я пізнав і гріха мого не утаїв. Я сказав: визнаю я перед Богом беззаконня мої і Ти простив провини серця мого». Так блудний син повернувся до Отця свого.
Його духовна, за Божого сприяння, перемога над демоном комунізму, його перемога над катами НКВД, перемога в суді, його навернення дає нам всім і кожному шанс і надію духовного оновлення через покаяння. Кожного і всіх разом. На нас гріхи наших дідів і прадідів, що пішли на той світ нерозкаяними. Гріхи висять над Україною чорною хмарою і досі гупають у мізках самовбивчою фразою 90-х років минулого століття: «Хай Україна буде комуністичною, аби була незалежною». Маємо Україну незалежну від Бога,яка не знаходить, поки що, духовної опори, щоб вирватися з сатанинської вирви моральної і інтелектуальної деґрадації. Дмитро Гойченко демонструє нам дієвий шлях порятунку своїм трагічним, багатостраждальним і оновленим життям.
Перед тим як стати знаряддям Кремля, він мав стати знаряддям сатани. Ті українці, що не стали, що зберегли віру Христову — ті стали новомучениками і їх дух тримає Небо над Україною. Разом з Дмитром.
Політичні залежності другорядні. Першорядні залежності — духовні, пов’язані з нашими гріхами, в тому числі гріхами наших предків. Взаємна роз’єднаність, пригніченість, заляканість, заздрощі і ненависть демонструють нашу і теперішню відірваність від Бога. Люд в лещатах сатани, тільки вже не в силу комуністичної пастки розуму, а в силу гріховних матеріяльних прагнень панування і прагнення чужої власности. Ці гріхи не є лише особистою справою окремих людей, адже люди з їхніми гріхами формують наш суспільний моральний, а точніше аморальний клімат. Тому це і суспільна справа. Змінити його на добрий, змінити якісно стан суспільного морального середовища без загального, спільного усвідомлення гріха столітнього боговідступництва, без покаяння за нього мені здається проблематичним. Хоча, безумовно, в першу чергу то є тема духовно-творчої верстви суспільства.
Дмитро Гойченко приїхав у село «заготовляти», а попросту забирати у селян хліб. І та жінка, у якої він має його забирати, каже йому: «Страждають нещасні люди, нацьковують їх один на одного, душать одного руками іншого. Ось, мабуть, і ваших батьків зараз душать руками або комсомольчика, або студента, як вашими руками будуть душити інших. Чужими руками жар загрібають. Ось час настав! А все тому, що забули Бога» Чиїми руками зараз «душить» ДПА підприємців, б’є затриманих міліція? Чиїми язиками неправдиво мовлять ЗМІ? Чиїми серцями несправедливо судять українців судді?.. Хіба це не наші руки, язики, серця?!
Ще одна картина з 30-х років: «У вас є золоті сережки, золоті монети, каблучка і хрестик. Відповідно з розпорядженням відповідних органів (так зазвичай називається ҐПУ, — Д.Г.), ви все це зобов’язані здати, на що отримаєте розписку. У випадку відмови ви будете мати неприємності». В наш час воно звучить дещо інакше: «У вас є готівкова валюта. Ви повинні для обміну на гривні покласти її в банк. У випадку відмови ми заберемо у вас 15% від суми вашої валюти». Поки що 15%, а не всю, і поки що це проєкт, а не закон, але дух той самий, сатанинський — забрати чуже. Але суспільство вже потрошку впирається кримінальній психології влади.
Книга Д.Гойченка — це сповідь українця, що жив і злодіяв на території голодоморного пекла. Сповідь і ката, і жертви. Трагедія його життя — це трагедія життя українського люду. Його трагедія має щасливий фінал, наповнений вищим смислом. Він вилікувався від диявольської хвороби – комунізму. Значить, може вилікуватися і Україна, бо він її органічна частка. Я вірю йому, як вірю Савлу, що став Павлом.
Це книга блудного сина, що впав у диявольську спокусу і вирвався з тенет спокусника за Божого сприяння. Він це зробив. Можемо зробити і ми. Дмитро Гойченко з ХХ століття посилає нам НАДІЮ. Кожна книга і до людини, і до народу приходить вчасно…
А матрьошка, інфікована комунізмом, теж не гарна. Та й відволікає від головного — духовного нашого відродження, бо матрьошка зовнішнє щодо нас, вона не ми. І звільнення від її впливу є наслідком звільнення від гріха боговідступництва. Не навпаки.

Політичні залежності другорядні. Першорядні залежності — духовні, пов’язані з нашими гріхами, в тому числі гріхами наших предків. Взаємна роз’єднаність, пригніченість, заляканість, заздрощі і ненависть демонструють нашу і теперішню відірваність від Бога.

Михайло ТКАЧУК, Київ-Луцьк
«ЗДОБУТИ АБО НЕ БУТИ» та «Щаслива Настуня»

«У зелені дерев тонуть рідні Затурці мої. Із цього моря зелені високо підіймається затурцівська церква, старовинна, красива, здалеку видніється вона своїми куполами. Гулко й протяжно із дзвіниці її звучить дзвін у недільну ранкову пору. На всю далечінь чути його. А по другий бік сіножаті, по якій у заростях осоки та очерету тихо несе свої води Турія, відкликається дзвоном своїм наш костел. І серце радіє, коли бачу, як мирно ідуть молитися в церкву свою православні, а в костел католики-християни, єдині діти Спасителя нашого Ісуса Христа».
Оця картина, зафіксована у спогадах Вячеслава Липинського, згадалася мені зранку 6 жовтня, коли на маленькому тракторці їхали ми з Віталіком Кушніром косити конюшину, їхали саме через Затурці.
Збирав буряки та косив конюшину власне Віталій, директор і засновник Затурцівського музею Вячеслава Липинського. А я на правах гостя тільки слухав, як він розповідав про ті польські шляхетні роди, що колись поселилися на цій благодатній волинській землі…
5 жовтня хранителі музею Віталій та його сестра Наталя Гатальська започаткували дводенний міні-фестиваль, присвячений 70-річчю УПА. Я щиро погодився приїхати до них зі своїми фільмами і був вражений тою приємною атмосферою, що панувала в Затурцівському музеї ці два дні. Добре, що на відкритті було багато молоді. Учні 8-го та 9-го класів Затурцівської спецшколи-інтернату зі своєю вродливою вчителькою Тетяною Смітюх виявилися не тільки чемними, але й досить терпеливими глядачами, коли ми долали деякі технічні проблеми з відеопроєктором… Допоміг нам у цьому відомий волинський бард Юрій Поліщук, який приїхав на цю зустріч з мамою Марією. Як палко приймали його теплі пісні і молоді слухачі, і посивілі ветерани, що зійшлися в музеї Липинського на цей вечір пам’яті. Василь Кушнір, голова Братства вояків УПА Волинського краю імені Клима Савура, Ростислав Кушнірук, заслужений працівник культури, зі своїми дівчатами з хору «Посвіт», Ніна Литвин, яка у свої вісімдесят незмінно за кермом і привезла чудове тріо товариства «Холмщина» — «Віра, Надія, Любов», Галина Кажан, заслужена артистка України, Леся Шаннокевич — колишня вчителька та активна просвітянка. На жаль, не можу згадати всіх, хто був присутній на нашім вечорі. Але щира подяка тим, хто прийшов цього дня до музею Липинського…
Коли Галина Савельєва прислухалася до свого камертона, готуючи тріо «Віра, Надія, Любов» до виступу, слухачі з цікавістю завмирали… І ось як подарунок для всіх звучить пісня Ольги Калачевої «Матусин оберіг» на текст нашого господаря Віталія Кушніра…
Надали слово і мені. Місяць тому у Горохові відкрився кінофестиваль до 70-річчя УПА — фільмом про Ніла Хасевича «Здобути або не бути», знімання якого були завершені 20 років тому, саме на 50-річчя УПА. Керівник районної культури Діна Іванівна Колесник уже восьмий рік збирає під дахом Будинку культури глядачів, щоби нагадати про наших дідів з УПА, яких, на жаль, стає щоразу менше і менше…
А тепер тут, у Затурцях, знову звучить з екрана пісня «Спіть, хлопці, спіть», яку співав для нас Роман Велешко, церковний староста із села Сухівці, де загинув 1952 року художник Ніл Хасевич.
Землянка, де оточили повстанців, не здалася, а заспівала, що «вона ще не вмерла»…
Щиро вразило, коли розходилися після нашого вечора хлопці й дівчата зі спецінтернату, то згуртувалися коло мене і кожен хотів потиснути мені руку… То була для мене найвища подяка за нашу скромну роботу.
Другий день нашого маленького фестивалю почався з приїзду Наталі Білової, доньки героїні фільму «Щаслива Настуня». Наталя приїхала із містечка Кіцмань, що поряд із Чернівцями, де вона очолює Товариство дітей політв’язнів і репресованих. Саме з її листа до мене, де вона писала про свою маму Настуню, зв’язкову УПА, про 25 років таборів у Норильську та про те, як склалося її життя після Норильського повстання 1953 року, і почалося наше знайомство. Знайомство, що переросло в дружбу, якій уже десять років.
На виступі в Затурцях Наталя Білова вразила своїм оповіданням «Чому?», яке вона читала під цікаву підібрану музику звуків природи. Цей майже забутній жанр мелодекламації та герої її оповіді – мати Одарка і син Андрій «у святковій вишитій сорочці» — так вразили слухачів своєю емоційністю, що дехто зі старших людей навіть хапався за серце… Організатори вечора гарно побудували програму. Співало тріо «Віра, Надія, Любов», потім дивилися фільм «Щаслива Настуня», виступ Наталі Білової, яку щойно бачили на екрані.
Можна тільки пожалкувати, що на другий день фестивалю невеличка зала була неповною. Може, тому, що субота була ще по-справжньому теплою і люди працювали на полях. Кажуть, десь було весілля.
Подумки подякував другові, відомому письменнику Івану Корсаку, який уперше зацікавив мене постаттю Вячеслава Липинського через свою книгу «Діти Яфета» і потім возив мене на відкриття музею в Затурці. І дай Боже, щоб цей музей став не тільки пам’яткою славетної родини Липинських, а й своєрідним культурно-освітнім центром на шляху Золотого Волинського кільця між Луцьком і Володимиром-Волинським. Щоб збирав він близьких і гостей з усієї України, недалекої Польщі, та й усіх, хто побажає, збирав, як матусин оберіг. Про що так влучно написав Віталій Кушнір у своїй пісні:

Завія літ торкнулась наших скронь,
Защебетали діти і внучата.
Під оберіг матусиних долонь,
Як і колись, збирає рідна хата.

16 грудня 2012 року відійшов у вічність довголітній співробітник редакції «Нашої віри», відомий правозахисник, журналіст, колишні в’язень сумління
Віталій Ничипорович Шевченко.
Ми прощаємось з людиною великої надійности і рідкісної скромности, з громадянином, який залишив по собі добру славу і добрий приклад.
Вічний спокій йому і вічна пам’ять.

Колектив редакції газети «Наша віра», рідні і друзі

Нашестя Батия на Русь
Київ у літо 6748 (1240 рік)

Досі, хоча минуло не одне століття після нашестя Батия на Київську Русь, українські, російські й західні історики не мають чіткої відповіді на чимало питань, які стосуються тодішніх подій.
Борис Тимошенко, ретельно дослідивши вітчизняні й зарубіжні джерела, багатий літописний матеріял, вперше в історіографії пропонує переконливі відповіді на деякі важливі спірні питання. Зокрема щодо того, скільки часу тривала оборона Київа перед 600-тисячною «тьмою» Батия.
Виявляється, кияни протримались не кілька днів, як писали досі багато істориків, а більше трьох місяців! 6 грудня автор пропонує вшановувати як день пам’яті про Київську битву з Батиєм.
Дослідження захоплює реальним відбиттям трагічних, але й величних історичних подій, якими проникся автор і які він доносить до співвітчизників, спонукаючи до осмислення своєї історії.
Пропонуємо уривки з цієї новаторської та сумлінної розвідки.
Наслідки нашестя Чингізхана та його чингізидів дослідники порівнювали з атомною війною, вогненним ураганом, що знищує все на своєму шляху. В ті далекі часи лише чумі було під силу так потрясти Европу.
Понад 750 літ наша пам’ять повертається до тих трагічних днів. Стійкість і самопожертва захисників Київа увійшли в плоть і кров наступних поколінь, живлячи корінь патріотизму, поєднуючи наш народ незримими нитями.
Однак історики подають неоднозначну оцінку оборони Київа у той страшний час. Приміром, доктор історичних наук І. Греков в рецензії на історичні романи В.Яна назвав цю подію «в общерусской политической жизни» як повторення мужньої оборони Рязані та Володимира. Гадаю, така оцінка потребує уточнення. Вважати захист Київа лише повторенням оборони Рязані й Володимира — означає принизити ролю безприкладної битви в історії Руси. Віддаючи належне згаданим містам, все ж нагадаю, що 21 грудня 1237 року після шестиденної облоги впала Рязань, 7 лютого 1238 року внаслідок шестиденного штурму взято Володимир. Однак майже в 16 разів (!) тривалішою була оборона Київа. Крім того, оборону Київа слід розглядати і як подію загальноевропейського політичного життя. Прийнявши на себе, за оцінкою літописця, всю страшну силу «нечестивого Батия», значно знесиливши ворога, кияни надали неоціненну послугу Европі. Не випадково Батий після Київа не відважився вести облогу тих міст, де було організовано стійкий опір.
Велич Київа, як і біль від загибелі міста, зберегла пам’ять нащадків. Микола Костомаров писав: «Смуток про падіння Київа пройшов через шерегу наступних століть й досі супроводжує темний спогад про давню згубну для долі народу подію».
Цей смуток і спонукав мене досліджувати ці проблеми.
Перша публікація ще в травні 1989 р. частини моєї праці, передачі по радіо викликали широкий читацький резонанс та позитивну оцінку Ф.П.Шевченка, члена-кореспондента АН України.
Поява книги відомого англійського історика Д.Фентела «Криза середньовічної Руси. 1200 — 1304», декотрі інші видання переконали мене в необхідності продовжити дослідження. Було очевидно, що чимало авторів ставилися до вивчення цих подій поверхово. Інші замовчували ці події або писали про них між іншим, свідомо чи несвідомо поширюючи помилкові твердження.
Наведу лише декілька прикладів. Академік В.Д.Греков у солідній монографії «Київська Русь» завершує своє дослідження часом, що передував татаро-монгольському нашестю.
У 1989 р. в Нью-Йорку вийшла «Історія України» Івана Крип’якевича та Мирона Дольницького, що писалась і була видана в умовах повної творчої свободи. Друге її видання вийшло у Львові в 1991 р. і доповнене Євгеном Гринівом. Про штурм Київа восени 1240 р. лише повідомляється: «Кілька днів тривала облога , нарешті татари перемогли».
Академік Б.Рибаков,присвячуючи Київській Русі і її князівствам ХІІ — ХІІІ ст. майже 600 сторінок, лише згадує про прихід Батия до Київа.
Важко зрозуміти багатьох авторів, котрі в своїх дослідженнях цього періоду оминають тему захисту Київа. Я не дорікаю шановним авторам… Але як читачі після таких фраґментарних відомостей дізнаються, що це була найвидатніша битва в історії середньовічної Руси і тривала вона 93 дні і ночі, а безперервно штурмували столицю 600 тисяч воїнів Батия?
В книзі «Древня Русь і великий степ» Л.Гумільов так оцінює наслідки другого нашестя Батия: «…слід визнати, що похід Батия за маштабами вчиненої розрухи можна порівняти з міжусобною війною, звичайною для того неспокійного часу. Хоча враження від нього було грандіозним, бо з’ясувалося, що Древня Русь, Польща, підтримана німецькими лицарями, і Угорщина не встояли перед купкою татар».
Подібна оцінка шокує, бо якби це було так, то полягла б уся та «купка» ще під стінами Київа, та й не пішов би Батий з купкою війська на Европу. Важко пояснити, чому Л. Гумільов досить зневажливо поставився до героїзму наших пращурів, до їх мужности, яка захопила навіть Батия.
Дослідники творчости Д.І.Прозоровського вказували на його рідкісний дар читати приховану інформацію літописів.
…Мені довелось застосувати свій метод — дані руських літописів співставляти з даними перських, арабських джерел, польських, литовських літописів.
Помилка Р.Храпачевського й інших дослідників цього періоду в тому, що вони іґнорують перш за все — першоджерела, руські літописи. Свідчення в більш ніж трьох десятках літописів дали мені змогу підтвердити відомості не про 12-14 чингізидів (за Каргаловим — «царевичів»). А майже 50 чингізидів і воєвод, а відтак про прихід на Русь стількох же туманів. Крім того, це дало мені можливість ствердити не 120 — 140 тисяч війська Батия, а не менше 600 тисяч воїнів. Про це прямо сказано в Густинському літописі і в інших хроніках.
Однак сучасні погляди на це питання (щодо чисельности військ Батия) не лише суперечать елементарній логіці, але літописним та іншим матеріялам. Якщо у першому поході на Русь у Батия було приблизно 150 тис. воїнів, і, на думку В.Чивіліхіна, головні сили були кинуті на Русь, «котра перемолола, майже знищила це величезне степове воїнство», то чи міг Батий так нерозважливо виступити у другий похід з меншими силами, з наміром підкорити не тільки Русь, але й Европу? Вважаю, не міг, бо таке рішення наперед прирікало його на поразку.
Численні перемоги свідчать, що монголи у військових справах не були легковажними. Мало того, Батий мав усі підстави вважати, що Русь отримала урок і другий похід не буде прогулянкою. Плануючи також европейські баталії, він і зібрав усі свої сили, котрі видалися неймовірними окремим історикам за мірками держав Европи.
В.Каргалов, В.Кучков, Л.Гумильов чомусь залишили без уваги твердження П.Карпіні про те, що в штурмі Київа брали участь 600 тис. чоловік… Про кількість війська він мав можливість дізнатися від захисників Київа, які лишились живі, адже він їхав у столицю монголів Каракорум через Київ. Або міг дізнатись про це від самих монголів, будучи присутнім на урочистому возведенні на престол великого хана Гуюка, одного з тих, хто штурмував Київ.
Є всі підстави (на основі джерел — ред.) стверджувати, що в поході на Київ і Европу брали участь майже 50 ханів і воєначальників, котрі були з Батиєм, імена яких встановлені. Насправді їх було ще значно більше.
Які ж сили були в розпорядженні чингізидів?.. Немає жодних підстав гадати, що в похід чингізиди йшли в якості почесних гостей. Навпаки, кожен з царевичів і воєначальників мав свою орду, рать, котра за мірками того часу дорівнювала «тьмі».
Що ж означало на Русі сучасне слово «тьма»? Для В.Каргалова і декотрих інших дослідників тьма — це 10 тис. воїнів і не більше. Візьму на себе сміливість стверджувати, що слово «тьма» не завжди в той час означало 10-тисячне військо. Не випадково піскаревський літописець повідомляє, що тьма — це 10 000, 20 000, 30 000 (і т.д. — приблизно до 100 000 — прим. автора). І ці дані ніхто не спростовував. Їх просто забули!
…Хани мали можливість збільшувати число свого війська залежно від поставленого перед кожним завдання, що доводить реальність числа військ Батия — 600 тис. воїнів, указану в Густинському літописі та в хроніках Теодозія Софроновича.
Якщо історик М.Погодін наголошував: «Сила Батиєва незрівнянно переважала нашу і була єдиною причиною його успіху», то А.Кирпичников вирізняв ще одну особливість монгольських нашесть: «Монгольські полчища вперше за кілька століть принесли світові нову війну, засновану на тотальному знищенні цілих народів і їх культур».
Коли головні сили на чолі з ханом Бату виступили в похід на Русь, інша частина війська була послана на Північно-Західний Кавказ.
Наведу лише один переконливий приклад унікальної за відвагою й стійкістю оборони однієї з гір Аланії, котру татаро-монголи не змогли взяти впродовж 11 років! До речі, нагадаю: Козельськ за його героїчний спротив татари назвали «злим містом», але про захоплення Київа і деяких населених пунктів в Аланії вони уникали згадувати, бо то була Піррова перемога! Вражає й те, що це мовчання триває вже восьме століття.
Якщо все пізнається в порівнянні, то пригадаймо Куликовську битву 1380 року. Відомо, що битва почалась після 11-ї ранку і тривала менше дня. Очевидно, не є порівняними ані сили, ані тривалість цих битв. Однак якщо Куликовській битві справедливо віддано належну увагу і почесть, написано десятки наукових праць, то Київська битва опинилася поза увагою істориків. Не принижуючи значення Куликовської битви в боротьбі за незалежність від Орди, вважаю, що битва за Київ, хоч і закінчилась поразкою, має не менше значення, а за своїм маштабом, тривалістю, масовим героїзмом киян є найвидатнішою битвою в історії середньовіччя.
…Я ставлю під сумнів, що прихід Мангу-хана до Київа можна відносити до 1239 року й пов’язувати цю подію з падінням Чернігова.
…Бо прийшов до висновку, що не міг Менгу-хан із Чернігова вирушити до Київа ні 1238, ні в 1239 роках хоча б тому, що про його появу біля столиці під 6748 (1240) роком повідомляється в багатьох літописах.
Київський синопсис (1836) також повідомляє: «Року від створення світу 6748, від Різдва Христового 1240, княжащому в місті Київі Михайлові Всеволодовичу прислав злочестивий Батий татарів своїх соглядати Київ…» Це підтверджують у своїх працях відомі російські вчені ХVІІІ — ХІХ ст. І.Нехачин, І.Стріттер, М.Закревський та інші. Безперечно, Чернігів упав майже на 14 місяців раніше, ніж Київ. Тому є всі підстави вважати, що розвідку на місцевості майбутньої битви за Київ Менгу-хан зробив не раніше весни — літа 1240 р. (незадовго до штурму). І саме до цього часу Михайло Чернігівський княжив у Київі, а «втік до Угорщини», можливо, отримавши правдиві відомості від послів Менгу-хана про наступ Батия на Київ і Европу.
Початок оборони Київа я розглядаю як початок облоги міста військами Батия. Я не маю тут на увазі появу послів Менгу-хана з розвідувальною метою.
Але якщо погодитися, що облога Київа почалася «на початку грудня», то це суперечить логіці подій та літописним і іншим джерелам. Попри те помилка М. Захарченка здобула значне поширення. Але я вважаю це твердження помилковим. Тому що дата початку облоги Київа відома — 5 вересня 1240 року. Читаємо в літописі Авраамка: «Того Лета приїндоша Татарове ко Києву Сентября, 5».
В 1774 р. на суперечність у датах початку облоги Київа звернув увагу князь Михайло Щербатов, посилаючись на літопис, який був у нього і де стояла дата 5 вересня 1240 року.
Від того часу дослідники так і не насмілились пояснити різних дат падіння Київа у літописах: за одним —19 листопада, за іншими — 6 грудня 1240 року. На мою думку, дата 6 грудня є вірна… Бо дату захоплення Київа 19 листопада я виявив лише у двох літописах — Псковському першому та Авраамка (мені не вдалося знайти Супрасльський літопис, на який посилається М.Грушевський (видання 1838 року), а дату 6 грудня… знаходимо у двадцяти дев’яти літописних списках, в тому числі в двадцяти двох, не вказаних іншими авторами.
Дату 6 грудня вказують також авторитетні історики М.Щербатов, В.Татіщев, С.Соловйов, М.Закревський, М.Грушевський і ін. українські і російські історики. Тому на запитання В.Чивіліхіна: «Чому ж вірити?» у мене однозначна відповідь: Київ був остаточно захоплений Батиєм 6 грудня 1240 року. Саме це слово — остаточно — і є ключем до розгадки.
Дата 19 листопада вказує на день прориву монголо-татарського війська у місто. Помилково цей день окремі літописці розцінили як день захоплення.
Щоб дійти до цього ніби простого висновку, довелося дослідити гори різних матеріялів і джерел. Отже Київ тримав героїчну оборону від 5 вересня до 6 грудня включно, тобто 93 дні.
Те, що кияни билися героїчно, визнав і сам Батий, про що свідчать літописи. «Дмитра же воєводу приведоша к Батию язвена, и не повеле его Батий убити мужества его ради».
До облоги Київа в ньому налічувалось понад 5 тисяч будинків. П.Карпіні, від’їжджаючи з Київа у лютому 1246 р., наголошує: «це місто було досить велике і багатолюдне, а тепер воно зведене нанівець, заледве животіють там 200 будинків, а людей тримають у найтяжчому рабстві».
Не лише були вбиті майже всі жителі міста, але мандрівник засвідчує: «коли ми їхали через їх землю (Русь - прим. Б.Т.), ми бачили безліч людських голів і кісток, що лежали на полях…»
Вважаю, що Батию після прориву в місто знадобилося понад два тижні безперервного штурму для придушення відчайдушного опору киян.
Про запеклість боротьби свідчать також археологічні розкопки.
Через 80 років після цієї трагічної і величної битви кияни знову являть своє уміння тримати оборону. У 1320 році поруйнований Київ витримав двомісячну облогу литовського князя Гедиміна. Але втративши надію на допомогу, аби уникнути дальшого кровопролиття, віче вирішило відчинити Золоті Ворота, яких не подолав Батий.
Мені йдеться в цій праці передусім про те, що ми не маємо права викривлювати або викреслювати ці події своєї історії. Йдеться за історичну правду та нашу свідому пам’ять.

Митрополит Йосиф
Не маю сумніву, що його доля із захисниками Київа.
Нагадаю, що Йосиф прибув до Київа з героїчної Нікеї, котра боролася в цей час із хрестоносцями, які у 1204 році захопили частину Візантії і Константинополь. Нікея тоді була митрополією Патріярха Константинопольського. Він і послав Йосифа в Київ. Приїзд його зафіксовано в літописі: «В лєто 6745. Прииде в Києв митрополит із Никеи Гречин Йосиф. Бысть знаменіє в солнце. Батиєва рать??»
Характерно, що літописці, котрі однодушно зазначили прибуття Йосифа, нічого не говорять про його від’їзд чи втечу. В той же час вони підкреслюють, що Київ залишив Данило Галицький і «Михаил бежа по сыну своем перед Татары и Угры».
Незаперечним фактом є те, що народ об’єднався для захисту Київа. Зрозуміло, що згуртувати побожних киян допоміг не лише Воєвода Дмитро, якого залишив у Київі князь Данило Галицький, але й митрополит.
Візьму на себе сміливість стверджувати, що професор Московської Духовної Академії Є.Голубинський помилявся (припускаючи від’їзд митрополита під час монгольського нашестя до Візантії. (- Прим. ред.).
Навпаки, в Київському синопсисі 1823 р. читаємо: «Йосиф грек, родом з Нікеї, хіротописане там же 1237 р; убитий татарами при нашесті їх на Київ у 1240 р».
З цим погоджувався Микола Маркевич. В «Історії Малоросії» понад 100 років тому він зазначав: «Десятинна і Київо-Печерський манастир розорені були дощенту; на їх руїнах був убитий Йосиф».
Наведу ще один непрямий доказ. Митрополит Московський Платон побував у 1804 р. в Київі і не знайшов древніх поховань митрополитів, окрім мощів Макарія, убитого татарами в 1497 році. Чи є після цього підстави думати, що митрополит Йосиф похований у Київі? На мій погляд, є.
Одна із нахідок В.Хвойки дає можливість припустити, де було місце поховання Йосифа. Йдеться по хрест Х століття із зображенням святого і написом грецькою мовою: «Святий Теодор», знайдений при розкопках садиби М.Петровського, що була поруч з Десятинною церквою. На думку В. Хвойки цей хрест був напрестольним, він шанується як святиня і покладений в могилу останніми захисниками града, щоб хрест не дістався ворогові.
Найбільш вірогідно, що ця святиня була у митрополита Йосифа і з цим хрестом його було поховано в братській могилі. Зберігався потім хрест у Київському музеї, і куди зник, невідомо. Не згадали про нього навіть під час святкування 1000-ліття Хрещення Руси!..
Вдалося мені знайти лише знімок хреста «Святого Теодора».

Святий Михайло, князь Чернігівський
Хто зна, чи була у князя Михайла можливість затаїтися, уникнути поїздки, але ми знаємо достеменно, що не пішов він до Батия, як до Каносси, в одежі грішника, який розкаюється. Не просив Батия простити йому вбивство послів та відмову пройти через вогонь. А коли випала доля постати перед Батиєм, він вирішив прийняти муки за гріхи свої. Це було характерним для того часу. Саме так розцінили тоді навіть саму появу татар.
У нас немає підстав піддавати сумніву слова літописця, що Михайло не піддався вмовлянням боярина Теодора в стані ворога і відповів стольнику Батия Елдегу: «аз того хощу, еже за Христа пострадати и за правовірную віру кров свою пролити». Своїм наближеним він додав: «не слухаю вас і душі своєї погубити не хочу».
Поводження князя в стані ворога також виказує, що це була смілива і мужня людина. А трагічна смерть князя дає право сказати, що він сповідував слова святого Теодосія: «Немає іншої віри кращої, ніж наша чиста православна Віра».
Не міг Михайло її зректися, навіть напозір. А те, що це могли вчинити Данило Галицький, Ярослав Всеволодович, то це їхній вибір. І у них були інші можливості.
Одні назвуть їх вибір мудрим, бо це було в оточенні ворога. Інші — ханжеством. Не знайшов у собі сил св. Михайло для фарисейства по відношенню до релігії, яке стало, на жаль, аж надто характерним у нашому часі.
Моє дослідження продиктоване не лише інтересами української й російської історіографії, але й необхідністю привернути увагу громади й держави до патріотичного виховання молоді.
Тому що не тільки співати треба «Боже, Україну збережи»,а маємо передусім збагнути, що зберегти її зможуть лише люди, які знають свою, нерідко трагічну, але правдиву історію. чиє мислення вільне від штучних ідеологічних нашарувань політичної кон’юнктури і меркантильних інтересів.

Iнтронiзацiя владики Бориса (Гудзяка) як Апостольського екзарха у Соборi Паризької Богоматерi

2 грудня в Соборі Паризької Богоматері відбулася церемонія інтронізації владики Бориса (Ґудзяка) як Апостольського екзарха для українців греко-католиків у Франції, Бельґії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії. Літургію очолив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук). Участь в інтронізації взяв Архиєпископ Паризький Кардинал Андре Вент-Труа.
Святкування з нагоди інтронізації розпочалися 29 листопада Архиєрейською Літургією в Катедрі св. Володимира Великого, яку очолить владика Борис. Цього ж дня відправили панахиду на могилах екзархального духовенства та Симона Петлюри. Увечері в Парижі, у церкві Saint Sulpice, відбувся концерт з участю хорів Львівської духовної семінарії Cвятого Духа та Українського католицького університету.

МIЖНАРОДНУ ЛIТЕРАТУРНУ ПРЕМIЮ «САД БОЖЕСТВЕННИХ ПIСЕНЬ» iменi Григорiя Сковороди
запроваджену Волинським товариством «Світязь», Чернігівським інтелектуальним центром за сприяння НСПУ, Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ та міжнародних громадських організацій, встановлену 2005 року, присуджено 11 поетам, літературознавцям, митцям і цієї осені, коли відзначається 290-річчя великого українського генія.
Серед них наша колеґа — до того лавреат премії ім. Василя Стуса (1990р.) Раїса Лиша — поетка, маляр, есеїст — за поетичну збірку «Зірнула зірниця» («Ярославів Вал, К. 2010), що вирізняється глибоко модерним українським світобаченням та досконалістю і сучасністю естетики форм у поєднанні з авторськими малярськими роботами.
Щиро вітаємо!
Редакцiя

Удосвiта вийти...
вже зірнула зірниця
пора вирушати
у світлиці вгорі
провиджують шлях
наготувались світати

мати вкрива рогозяний кошик
рушником білим із квітами
сьогодні його
маєм нести до Дніпра
досхідсонця успіти

через прохолоду досвітню
через ранок просинений
першим щебетом птахів
ромашки чебрець деревій
подорожник трави у плавнях
росу шовкову малинову
пливкі кучугури піску
з відблисками зірниці

донести
золотаво-пахучі
молочно-хлібні дари

зпотойбік Дніпра люди прибудуть
приймуть дари
радість розділять
перед лицем неба й ріки.
Фраґмент диптиху

Раїса ЛИША
Сковорода притягує до себе
передусім непогамовною духовною свободою, а ще глибиною і маштабом відчуття універсуму буття.
В цьому часі, бачиться, його постать по-новому виростає в своїй значимості. І здається, саме тому, що Григорій Сковорода явив своїм життям спроможність бути вільним у світі, який ловить і поневолює людину. Він протиставив цьому профанному пануючому світові свою вільну людську душу, яка має найбільшу цінність у Божих задумах.
Сьогодні, коли надто очевидно, що людська цивілізація пішла шляхом в нікуди і загрожує самій божественній сутності людини, втискуючи її існування в прокрустове ложе механічних, штучних схем, цей вибір Григорія Сковороди — переконливий і провидний феномен втілення в реальності українського світоглядного ідеалу вільної особистости.
Сковорода відкинув принади влади, грошей, посад, які дають вплив і зовнішню стабільність, але неминуче закріпачують, формалізують існування, нерідко змушують грати ролю марнотну. Його вибір натомість — остаточне верховенство духу і творчости як найвищий смисл людського життя.
Для сучасної, заблуканої серед матеріяльних міражів людини світло духовного досвіду Сковороди ясніє правдивим видивом порятунку. Думається навіть, що той «квантовий стрибок», про який нині чимало мовиться, те духовне преображення-прозріння, до якого небо готує людину, Сковорода здійснив. Саме тому ми відчуваємо його своїм сучасником і бачимо присутнім у майбутньому, до якого ще йти і йти.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку