Газета "Наша Віра", грудень 2011 р.

Звернення Українських Церков
до вiрних та всiх людей доброї волi

Сказав Господь:
«Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його,
а все це додасться вам» (Мт. 6, 33)

Дорогі у Христі брати і сестри!
Двадцять років тому наш народ підтвердив свій вибір — жити у самостійній, незалежній державі. Перед нами відкрилися великі можливості, а разом з тим з’явилася і велика надія, що нарешті, після століть поневолення і розділень, наша держава духовно й матеріяльно розквітне.
Відтоді минуло два десятиліття, позначених і здобутками, які маємо цінувати, і гіркими розчаруваннями, через які, однак, не слід впадати у відчай.
Всім зрозуміло, що українське суспільство не може зупинятися на досягнутому. Тим більше, що виросло нове покоління українців, не обтяжених вадами совєтського минулого. Хочеться, щоби вони жили краще та свої перші кроки у самостійному житті робили в суспільстві з правдивими й міцними підвалинами.
Нині є принагідний час, аби спитати власне сумління та один одного — в чому причина наших тривалих негараздів та як налагодити гідне життя суспільства?
Бог дав нашому народу все необхідне— родючі землі, бажання і вміння працювати, мирну вдачу, державну незалежність та багато іншого. Найголовніше ж — Бог дарував кожній людині особисту свободу, спроможність розуму й віри, щоб ми могли пізнавати Його благу волю, любити і творити добро.
Але чи використовуємо ми ці Божі дари як належить?
Людина — насамперед духовна істота. Її зовнішні успіхи чи поразки є наслідком доброго чи хибного духовного життя. Це є справедливим і для всього суспільства. Тому не будемо шукати винних ззовні — головна причина негараздів прихована в нас самих, в духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство.
За десятиліття панування безбожництва серед багатьох укорінилася думка, що перше місце у житті належить матеріяльним речам. Для таких людей багатство і можливості, які воно дає, стали ідеалом і сенсом життя. Але матеріяльне багатство при духовній убогості завжди породжує в людині гедонізм (гонитву за насолодами) та егоїзм (самолюбство), які призводять до корупції, тобто руйнування, у всіх сферах життя — державній, політичній, суспільній та особистій.
З року в рік багато хто переконує народ, що подолати негаразди та досягти справжнього загального блага можна лише тоді, коли успішно працюватиме економічна структура держави. Але першоджерело суспільних негараздів— не матеріяльна, а духовна убогість! Тому справді подолати різного роду кризи ми зможемо лише шляхом зміни суспільних і особистих пріоритетів, коли на перше місце стане не тимчасове, матеріяльне, а вічне, духовне — те, що залишається цінним навіть після смерти.
Згадаймо слова Євангелії: «Глядіть, остерігайтеся користолюбства, бо життя людини не залежить від багатства її маєтку» (Лк. 12, 15). Без духовного фундаменту будь-які реформи та зміни залишаться безплідним замкненим колом, у якому суспільство блукає вже не один рік. Здорову ж державну спільноту зможемо побудувати лише на основі традиційних для нашого народу духовних засад, утвердження яких зміцнить і матеріяльний добробут — але аж ніяк не навпаки!
Такими засадами є:
1. Поставити на перше місце в житті Бога і Його правду: «Кращий для мене Закон уст Твоїх, ніж тисячі золота й срібла» (Пс. 119, 72).
2. Пам’ятати, що кожна людина є образ Божий, Господнє творіння і Його
улюблена дитина: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові...» (Рим. 8, 16—17).
3. Те, що шануємо і цінуємо в собі та для себе, переносити на всіх інших людей, — таких же Божих дітей, як і ми: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6,31).
Дорогі у Христі брати і сестри!
Ми закликаємо всіх людей доброї волі — незалежно від релігійної, національної, політичної приналежности — засвідчити соборність, розкрити духовний потенціял, даний Богом нашому народу, та утвердити в суспільстві принципи любови, справедливости й взаємодопомоги. Єднання суспільства навколо цих духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка— найкращий захист в умовах політичних та економічних криз.
Особливо ж ми звертаємо свій заклик до тих, хто має авторитет і повагу людей, мудрість та життєвий досвід: об’єднаймо свої зусилля для служіння українському народу! Разом ми зможемо зформувати активну і плідну громадську позицію щодо визначних питань суспільного життя.Переконані, що лише у вільному діялозі нам може відкритися живе мислення, яке спонукатиме кожного до особистої відповідальности за ближнього, за свою громаду та свою країну— мислення, сповнене правди, здатне звершити духовне оновлення суспільного життя.
Того, хто прагне досягнути кращого, попереду чекає велика праця, духовний подвиг. Ми віримо, що Дух любови й мудрости в людських серцях переможе оману й неправду. Ми також закликаємо молитися про кожного, хто береться за добру справу духовного оновлення.
І хай Всемогутній Господь, у Трійці Святій Єдиний, благословляє й допомагає нам усім чинити свій особистий подвиг на цьому шляху!

Звернення опрацьоване представниками Української Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріярхату та Української Греко-Католицької Церкви і оприлюднене у присутності Глав і представників цих Церков на зустрічі 1 грудня 2011 року

Українськi Церкви закликають до вiдповiдальности за майбутнє країни

Представники традиційних Українських Церков УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ стурбовані суспільно-політичною ситуацією і закликають усіх людей доброї волі об’єднати зусилля та зформувати активну громадянську позицію щодо визначних питань суспільного життя.
У четвер, 1 грудня 2011 року, у двадцяту річницю референдуму, на якому український народ підтвердив проголошення незалежности України, Святійший Патріярх Київський і всієї Руси-України Філарет, Верховний Архиєпископ Київо-Галицький Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав та Владика Іларій, єпископ Макарівський, Вікарій Київської митрополії Української Православної Церкви зустрілися з представниками національної інтеліґенції України.
На зустрічі оприлюднено спільно опрацьоване представниками трьох Українських Церков звернення щодо суспільно-політичної ситуації в Україні. У зустрічі взяли участь: Вячеслав Брюховецький, Семен Глузман, архиєпископ Любомир (Гузар), Володимир Горбулін, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський.
Учасники зустрічі переконані, що «лише у вільному діялозі нам може відкритися живе мислення, яке спонукатиме кожного до особистої відповідальности за ближнього, за свою громаду та свою країну».
Святійші отці закликають не шукати причин у поверхневих обставинах, адже «головна причина негараздів ховається в нас самих, в духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство».
Тож у спільно опрацьованому зверненні три традиційні Українські Церкви звертаються до українського народу: «Ми закликаємо всіх людей доброї волі, незалежно від релігійної, національної, політичної приналежности, розкрити духовний потенціял, даний Богом нашому народу, та утвердити в суспільстві принципи любови, справедливости й взаємодопомоги. Єднання суспільства навколо цих духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка — найкращий захист в умовах політичних та економічних криз».
«Особливо ж ми звертаємо свій заклик до тих, хто має авторитет і повагу людей, мудрість та життєвий досвід: об’єднаймо свої зусилля для служіння українському народу! Разом ми зможемо зформувати активну і плідну громадську позицію щодо визначних питань суспільного життя», — підкреслено у зверненні.
За підсумками зустрічі учасники вирішили залучати до діялогу, здатного забезпечити оновлення суспільних відносин, представників національної інтеліґенції та широке коло людей доброї волі.
«Справді подолати різного роду кризи ми зможемо лише шляхом зміни суспільних і особистих пріоритетів», — переконані учасники зустрічі. Тому вони запланували спільно розробити і представити країні на початку 2012 року пріоритети суспільного розвитку, а також принципи соціяльної взаємодії в їх реалізації.

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ архиєпископа Харкiвського i Полтавського IГОРЯ до початку Рiздвяного посту

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
В ці дні ми знов вирушаємо в дорогу до Вифлеєму. Адже Різдвяний піст пропонується Церквою як нагода кожному з нас молитовно пережити і обнадійливу радість, і випробування цієї дороги. Колись, за тисячі років до нас, нею вже пройшов Авраам, відгукнувшись на голос Творця. Тут, під Вифлеємом, поховав його онук Яків улюблену дружину, Рахиль, з котрою разом повернувся до Ханаану з заробітчанських хлібів. До Ханаану, до могил предків, рвалися з Єгипту далекі нащадки Якова й Рахилі, шукаючи обіцяного Богом краю свободи. А згодом разом із свекрухою прибилася до вифлеємських полів моавитянка Рут, навіть не уявляючи, що її онук Давид стане найвідомішим в історії царем і предком Месії.
І ось знов людними стали дороги до Вифлеєму. Серед тисяч Давидових нащадків простує туди на перепис і галилеянин Йосиф із зарученою з ним Дівою Марією. А зі сходу, гублячись у здогадах, квапляться за сяйвом таємничої зірки троє мудреців, аби віддати поклін Цареві світу. Шлях кожного з них починався серед сумнівів і вагань. Вони відгукнулися на поклик дороги, лише переконавшись: їх кличе Бог.
Праведний Йосиф навряд чи переміг би розпачливі думки, якби не зупинився, не дослухався до голосу з Неба і не почув: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить Сина, і ти даси Йому ім’я Ісус, бо Він спасе народ Свій від гріхів їхніх» (Мт. 1:20-21).
Досвід Йосифа Обручника розкриває перед нами унікальну цінність молитовної зупинки на життєвій дорозі. Церква запрошує нас час від часу відкласти свої справи, вимкнути телефон і телевізор, вийти з електронної мережі — й послухати Бога. Ця молитовна зупинка, піст, і є насамперед порою духовного перепочинку, порою слухання.
Сорокаденний піст, що відділяє нас від різдвяних свят, — це лише маленький епізод у нашій власній дорозі до Бога. На цій дорозі нам доводиться переживати страх, зазнавати розчарувань, губитися, втрачати орієнтири. Нас переслідує сумнів: а чи туди ми йдемо? Чи реальною є визначена мета? Чи справді чекає на нас хтось там, попереду, в кінці життєвої дороги? І чи ж ми потрібні Йому? Але без руху до мети, до нашого Вифлеєму, ми так ніколи й не знайдемо відповіді на ці питання.
Обмеження в їжі, відмова від розваг, звуження кола контактів мають створити в нашому житті простір тиші. І, може, серед зосередженої тиші молитви ми відчуємо серцем почуті вифлеємськими пастушками ангельські слова про те, що «сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, Він же Христос Господь» (Лк. 2:11).
Ці слова насправді звернені до кожного з нас. І це до нас простягає руки в очікуванні зустрічі Немовлятко з вифлеємських ясел. А вифлеємська зірка сяє перед нами, відкриваючи радісну перспективу повернення до втраченого Едему, до джерела душевного спокою і внутрішньої гармонії — єднання з Богом. У цьому сяйві простягається перед нами дорога додому, якою може стати для кожного християнина Різдвяний піст.
Христос посеред нас! — І є, і буде!

Й. В. Гете про Бiблiю
Уривки з книги «Поезія і правда»

Коли я, почасти за схильністю, почасти з поетичним та іншими намірами, залюбки вивчав німецьку давнину, намагаючись відтворити в своїй уяві картину минулого, то час від часу мене все ж таки відволікали Біблія і релігійні мотиви, бо життя і діяння Лютера, що так дивно осяяли XVI століття, мимоволі знову й знову спонукали мене звертатися до Святого Письма, до поглибленого вивчення релігійних почуттів і переконань. Моєму дрібному марнослав’ю лестило розглядати Біблію як твір складений з частин, що виник не одразу, і в різні часи піддавався переробленню, бо таке уявлення ще не стало панівним, і тим паче не було поширене в тому колі, в якому я жив. Стосовно ж основного смислу, то я тлумачив його згідно з перекладом Лютера, а в деталях вдавався до дослівного перекладу Шміда, намагаючись при цьому скористатися зі свого мізерного пізнання єврейської мови.
Нині нікому й на думку не спаде заперечувати, що в Біблії трапляються протиріччя, але в той час їх ще пробували усунути, беручи за основу найбільш ясні місця і, так би мовити, підтягуючи до них місця туманні. Я ж, навпаки, силкувався шляхом дослідження встановити, яке місце більш відповідає суті Писання, і його мав за орієнтир, інші ж відкидав як підробку.
Уже тоді у мене виробилося одне головне переконання, хоч не можу згадати, чи було воно кимось навіяне, виникло з якогось приводу чи було плодом моїх власних домислів. Переконання це полягало в наступному: в усьому, що дійшло до нас, тим паче в письмовому вигляді, головне — основа, смисл, внутрішній зміст, загальна спрямованість. В ньому якраз і криється одвічне, божественне, діяльне, недоторканне, незнищенне; і жоден час, жодні зовнішні впливи й причини невзмозі змінити внутрішню сутність, бо вони, в крайньому разі, спроможні впливати на неї не більше, ніж тілесна недуга здатна завдати шкоди одвічним чеснотам шляхетної душі. Отже будемо вважати мову, діялект, самобутність, стиль, і нарешті письмо — за тіло духовного твору, тісно пов’язане з тим, що живе в його середині, а воно попри все піддається ушкодженням і загибелі. Й оскільки жодне передання в силу своєї природи не доходить до нас у первісному вигляді (а коли й дійде, то з плином часу неминуче стає малозрозумілим — в одних випадках через неспроможність відповідних посередницьких чинників, котрі здійснюють це передавання, в інших — через своєрідність різних епох і країн, але передусім — через відмінності людських здібностей і людського мислення), — то вже з цієї причини тлумачі ніколи не можуть досягнути єдиного рішення.
Виходячи з цього, мені думається, що кожному слід на свій лад вникати у внутрішню суть і достеменний смисл твору, який одного разу його захопив, беручи до уваги в першу чергу, як співвідноситься сутність твору з його власною внутрішньою сутністю, і якою мірою життєва сила твору пробуджує і оплодотворяє його власні життєві сили. І навпаки, все зовнішнє, що не впливає на нас або уявляється нам сумнівним, належить відступити критиці, котра якщо їй навіть вдається розчленити й розколоти ціле, все ж ніколи не позбавить нас найістотнішого, ні на мить не змусить нас засумніватися в тому, що ми одного разу сприйняли і засвоїли.
Це живодайне переконання, що тримається на вірі і невтримному та невтомному спогляданні, яке достосовується до всіх найважливіших обставин, лягло в основу мого формування етичного й літературного, через що я й почав цінувати його, немов якийсь вигідно вкладений капітал, котрий дає добрий приріст, незважаючи на те, що життя часом підштовхує людину до неправильного його використання. Лише таке сприйняття Біблії зробило її для мене приступною. Мені не раз доводилося, як це заведено у протестантів, пробігати її очима під час уроків Закону Божого, та й пізніше я читав її як прийдеться, то з початку, то навпаки — з кінця. Сувора первісність Старого Заповіту і зворушлива наївність Нового в деяких своїх деталях приваблювали мене, як щось ціле. Біблія переді мною властиво ніколи не поставала, але розбіжність характеру її книг вже не збивала мене з пантелику. Я навчився жваво сприймати смисл кожної з них по черзі, та й загалом витратив надто багато душевних сил на цю Книгу, щоб коли-небудь обходитись без неї. Ця витрата буде слугувати мені й надалі, як захист від різного роду насмішок, бо відразу ж виявляв їхню недобросовісність. Вони не тільки викликали в мене огиду, але й збурювали в мені напади гніву. Як зараз пам’ятаю, що я, в своєму дитячо-фанатичному завзятті, був би ладен задушити Вольтера, потрапи він мені під руку, за його «Савла».
Натомість кожне чесне дослідження мене палко захоплювало, я зачитувався різноманітними науковими працями про східні країни і тамтешнє вбрання, що проливали все більше світла на ті давні часи, я напружував всі сили свого розуму, читаючи безцінні біблійні оповіді.
Я вже говорив про те, що й раніше пробував вжитися в образ первісного світу, відтворений у першій книзі Мойсея. Вважаючи, що мені треба просуватися методично, крок за кроком, я після тривалої перерви взявся за другу книгу. Але ж, Боже мій, яка відмінність! Подібно до того як пішла з мого життя дитяча повнота світосприймання, ця друга книга здалася мені відділеною від першої карколомною прірвою. Цілковите забуття минулого дає про себе знати вже в небагатьох, але багатозначних словах: «Явився новий цар в Єгипті, який нічого не відав про Йосифа». Але й народ, незчисленний, як зорі небесні, уже встиг забути праотця, що йому Єгова під зоряним небом дав цю, яка вже нині збулася, обітницю. З невимовними зусиллями, за допомогою недосконалих посібників, я проривався через всі п’ять Книг Буття, і в цей час мене осяювали дивовижні думки. Мені, як я гадав, відкрилось, що на скрижалях стояли інші, не наші, десять заповідей, що ізраїльтяни блукали в пустелі не сорок літ, а значно менше, і ще я уявив, що докопався до зовсім нових рис в характері Мойсея.
Я й Новий Заповіт не пощадив своїми дослідами, своєю пристрастю до аналітичного розбору, однак з любови до нього погоджувався з цілющим висловом: «Хай сперечаються євангелисти, аби лиш Євангелія залишилась безсумнівною». Я гадав, що і в цій царині зробив чимало відкриттів. Треба сказати, що «обдарування мовами», яке в абсолютному блиску і ясності здійснилося в день Трійці, я трактував трохи тьмяно і навряд чи міг здобути собі багато прибічників.
З одним із основних учень лютеранства, яке братська громада помітно перебільшувала — з ученням про переважання в людині гріховного начала, я спробував було примиритися, однак без особливого успіху. Щоправда я до певної міри засвоїв термінологію цього учення і скористався нею в листі, який мені надумалось опублікувати під виглядом листа нібито сільського священика до свого нового собрата. Головною темою цього послання стало однак тодішнє гасло під назвою — терпимість, яке звучало в середовищі кращих людей того часу.
Оскільки «сибіллин стиль» цих речей, рівно як і сама ідея їх друкування, були навіяні мені читанням Гамана, вважаю, що тут доречно буде згадати цього достойного чоловіка, який мав великий вплив на своїх сучасників і був для них такою ж загадкою, якою він назавше залишився для своєї вітчизни. Його «Достославні думки Сократа» збудили увагу суспільства, але особливо припали до душі тим, хто не бажав примиритися з сліпучим раціоналізмом того часу.

Переклад Раїси ЛИШІ
За виданням 1965 р., Художественная литература, Москва

Iван ФРАНКО
Казка

Дід старий в одежі вбогій
До світлиці завітав.
На ніч захисту з дороги
У господарів прохав.

За нічліг дари великі
Під полою він тримав:
Розум, Правду і Науку
Був би він подарував.

Подивились: головбранець
І суворий, і страшний,
Тільки в очах іскри грають,
Наче зіроньки ясні.

І залякались, мов дітвора,
Швидше двері на замок,
Мов раби ті, легкодухи,
Поховалися в куток.

Не дали нічлігу діду.
Він поплентався від них.
Й досі носить він по світу
Торбу тих дарів святих.

Та по жмені людям вбогим
Тих дарунків подає:
Бо ніхто з багатих дуків
К собі діда не бере!

Ярослав СТЕХ
Церква св. Параскеви в Радружi

Роздум про святиню XVI ст. на Любачiвщинi

«…Де тепер той безцінний камінь, камінь карбункул, блискучий як світильник — дім князів Острозьких, що світив над усіма іншими блиском святости старої віри своєї. Де інші, також безцінні камені тієї корони — славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діяманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Масальські, Лукомські та інші незчисленні, яких довго було б вичисляти…»
Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ

В наш час не багато меценатів, які хотіли б на громадські справи жертвувати частку своїх прибутків, зате маємо помітне число оліґархів, які здобули свої маєтки в більшості незаконним шляхом... Цього року мені пощастило відвідати історичні місця в Західній Україні. А головне — українські етнічні землі Закерзоння, які після Другої світової війни Сталін подарував Польщі. Переїжджаючи Холмщину, Лемківщину і Надсяння, ми на власні очі побачили там зруйновані церкви і цвинтарі. Відвідали також могили, в яких спочивають незчисленні українські жертви, закатовані реакційним польським підпіллям в 40-х рр. минулого століття. Тут стояли наші церкви й існували села, цвинтарі та історичні пам’ятки, а тепер ці місця дуже часто заростають дикими хащами.
Особливе враження справило село Радруж на Любачівщині, в якому дивом збереглася старовинна оборонна дерев’яна церква св. Параскеви. В ній є щось невимовно неповторне, недарма нею цікавляться не лише релігійні достойники, мистецтвознавці, але туристи і люди, які переймаються історією цієї землі, що стає джерелом роздумів, зворушує й надихає до творчости. Навіть саме споглядання храму скріплює віру тих, кому пощастило тут побувати. Ці місця зроджують думку, що свою історію належить не лише доносити собі, але й конче передавати світові. Бо тут знаходимо дійсно вражаючі скарби нашого духу.
Церква – це те ядро й ті віхи, за якими легко пізнати культуру народу. Храми Божі цінні не тільки працею будівничих, а й працею усіх поколінь, в тому числі душпастирів, без яких вони не мали б глибинної вартости.
Хоча обличчя цієї землі змінилося, все ж вона до нас промовляє. Вона нас притягує, кидає виклик і змушує наново пережити ті великі події, які відбулися у її минулому, що віддзеркалене в нашому сьогоденні. Здається, що земля і старовинна церква оповідає нам пережиту історію і вимовляє сучасну тугу за тими, котрі тут жили і боронили її перед ворожими наїздами. В неї своя пам’ять, значно тривкіша від людської. Церква бо — не лише стіни й дах, але віра й життя… Ніщо не може рівнятися з Церквою, вона є вершинною формою релігійного змісту, який становить синтезу людської моралі й віри у вічне життя людини. Споглядаючи церкву, можна уявою відчути, скільки тут протягом історичного часу сповнено щирих молитв, скільки охрещено дітей, скільки вінчалося весільних пар, врешті скільки тут відбулося похоронних відправ і прощань.
В Радружі було дві церкви. Оборонну церкву св. Параскеви освячено в 1580 році. Зараз вона є одною з найдавніших в Перемиській Єпархії. Збереглася також із найдавніших дерев’яна церква Вознесіння Господнього в селі Улюч, побудована в 1510 році. В с. Посаді Риботицькій — мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці, XV ст.
Церква в Радружі, як і дзвіниця, мають свій унікальний стиль. В наш час сюди приїжджають люди з різних країв, щоб її побачити, приїжджають також, щоб тут помолитися, подякувати Богу за Його ласку і просити в Господа спасіння.
Протягом століть у цьому краї храм св. Параскеви був духовним і національним захисником і дороговказом. З його існуванням пов’язано ряд переказів, які переповідають із віку в вік, з покоління в покоління. Ось один з них. Церква в Радружі мала характер оборонний, тому вона оточена муром. В 1672 р. на Радруж напав сильний татарський загін султана Мегмеда IV, який хотів захопити в ясир місцеве населення. Люди встигли схоронитися в церкві. Коли вже була ситуація безвихідна і грозило, що нападники її здобудуть, тоді до нападників з церкви вийшла неперевершеної краси дружина місцевого війта, Марія Дудневич, яка рятуючи своїх односельчан, добровільно погодилася піти за них в ясир. Була це жінка зразкової вроди, її риси, жіноча ніжність, привабливість становили ідеал краси. Забрана в полон як невільниця, потрапила вона до достойника турецького, який тільки глянув на її вид, занімів з враження і безмежно в неї залюбився. Щоб перед нею здобути прихильність, він всіляко намагався їй догоджати, наділяв її великим багатством. Біля 27 років Марія перебувала в неволі і врешті повернулася до свого Радружа. Тут вона побачила, як церква за цей час підупала. Без вагання більшу частину свого маєтку, який привезла з Стамбулу, вона передала на віднову церкви.
У ХХ ст. церква в Радружі пережила болючі події. В 1944 році польський каральний загін прибув до села і допустився кривавого злочину. Замордували місцевого пароха УГКЦ о. Василя Гучка. Вони тортурували його та ще живим розп’яли. Крім о. В. Гучка та його сім’ї, вбили ще 12 мешканців села. Більшість хат спалили. В тому періоді українці переживали смертельну трагедію. Досить згадати, що 6 квітня 1946 р. ці самі бандити напали на сусіднє село Гораць, в якому закатували 135 жертв. Був убитий директор місцевої школи Гриць Лебедович. Зрештою в ті роки на Закерзонні були позбавлені життя дві тисячі українських селян. Лише в Перемиській Єпархії було вбито 86 греко-католицьких священиків.
Перед Другою світовою війною в селі Радружі жило понад 2100 парохіян і декілька польсько-українських мішаних родин. Після війни українців було депортовано на терен УРСР, а решту населення насильно переселено в рамках акції «Вісла» в 1947 р. на північно-західні понімецькі землі.
Село Радруж розташоване неподалік осади Горинця на Любачівщині. Тут, у мальовничій лісовій околиці у сорокові роки діяв курінь УПА, леґендарного командира Івана Шпондака – «Залізняка», який обороняв селян перед неминучою смертю. Без допомоги УПА жертв було б значно більше. Неподалік в лісі біля Мриглодів-Верхрата був штаб Командування УПА на Закерзонні, який очолював Ярослав Старух («Стяг»).
Перші письмові згадки про Радруж знаходимо з 1444 р., де сказано, що тут жило тоді близько 500 людей, в основному українсько-руської нації, які займалися головно хліборобством і випасом худоби.
Від XV ст. на село нападали татарські орди, які завдавали селянам великої шкоди і чинили спустошення. Землі належали до Київської держави, згодом до Перемиського, Белського українсько-руського князівства. Історія так склалася, що вони потрапили в польську займанщину.
Через Радруж проходила також визвольна боротьба під проводом гетьмана Б. Хмельницького. Ця боротьба в XVI — першій половині XVIІІ століть започаткувала розвиток національного життя в Україні, чому допомагала українська еліта. Особливо прославилися князі Костянтин (Василь) Острозький та Юрій Слуцький, Єлисавета (Галшка) Гулевичівна. Однак більшість українських феодалів і верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри.Щоб зарадити тому, в 1596 р. стверджено унію в Бересті, яка викликала поділ суспільства і полеміку в релігійному житті.
Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті 1610 р., «Тренос» («Плач») відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, але потім її покинули.
Нині і Церква і народ — так само мають розв’язувати проблеми національного життя.
Нещодавно польська газета «Rzeczpospolita» вмістила статтю, де йдеться про світове значення греко-католицького храму св. Параскеви XVI ст. у Радружі в Підкарпатському воєводстві у південно-східній Польщі. Оскільки у сорокові роки мешканців Радружа було виселено (переважно на Львівщину), храм довгий час стояв покинутий. Тепер літургійні події відбуваються тут кілька разів на рік. Тим часом це одна з чотирьох дерев’яних церков на українсько-польському пограниччі, що збереглися найкраще, унікальна в европейському маштабі. Тепер оборонна церква св. Параскеви, як єдина така споруда на території Польщі, потрапила до престижного списку Всесвітнього фонду пам’яток (World Monuments Fund). І хоча фонд не призначає грошей, але займається промоцією, а це збільшує можливість здобути засоби на відновлення цінного сакрального і мистецького твору українських зодчих.

Володимир РОЖКО, iсторик-архiвiст
Давні кам’яні хрести на Поліссі

Боже слово про хреста тим,
що гинуть, — то глупота, а для нас,
що спасаємось, — Сила Божа.

Перше послання св. Павла
до Коринтян, 1:18.

Вже в ІХ ст. наявна присутність хреста на Волині, зокрема, в розкопаних археологами похованнях. З X ст. таких археологічних знахідок значно більше, особливо на Західній Волині, і не лише в домовинах небіжчиків, а й надмогильних хрестів. На південній і центральній Волині бачимо кам’яні хрести, в той час як на Поліссі, з віків багатому на ліси, і в ту добу наявні дерев’яні хрести, і їх переваження над кам’яними спостерігаємо до кінця ХІХ ст.
Дерев’яні хрести — недовговічні. Найдавніші збереглися з XVI — XVII ст. і то передусім в храмах Божих як напрестольні, запрестольні, наперсні і інші. Переважно вони стали жертвою часу і природного середовища, решта впали в добу совєтського атеїзму 60-80-х років XX ст. Тоді по селах ішло масове нищення дерев’яних хрестів-фігур, часто унікальних.
Одначе і на середньому та глибокому Поліссі автор віднайшов цілу низку надмогильних кам’яних хрестів, зокрема, на Ковельському, Рівненському та Овруцькому Поліссі, як і сліди назавжди зниклих на Берестейщині, Пинщині, Турівщині. Одначе для тих, хто вивчатиме ці твори сакрального мистецтва, постає питання: чи ці кам’яні хрести були виготовлені місцевими майстрами-каменетесами з наявного тут каменю, а чи його доставили з південної Волині?
В селі Сераховичі на Ковельщині автор виявив поруч з дерев’яними давні кам’яні хрести ХVІ-ХVІІ ст. на старій частині місцевого кладовища. Всі хрести тесані з сірого граніту, в переважній більшості з трикутними раменами, і названі в народі — козацькими.
На превеликий жаль, написи на них відсутні, і ми можемо лише здогадуватися, що спочилі під ними за свого життя вирізнялися соціяльним, майновим становищем від решти спочилих тут селян, могили яких довершені дерев’яними, зазвичай дубовими хрестами.
На Ковельському Поліссі були кам’яні надмогильні хрести на цвинтарях, при церквах, і в селах, містечках, одначе їх скрізь разом з дерев’яними хрестами — фігурами знищила совєтська влада.
Автор в процесі пошуків у 90-х рр. кам’яних хрестів на глибокому Поліссі (Берестейщина, Пинщина, Турівщина) виявив лише один вцілілий хрест ХV — XVІ ст., тесаний з каменю, на кладовищі в с. Вільча біля м. Турова. Хрест відноситься до надмогильних, прямокутні рамена, злегка заокруглений верх, посередині його викарбуваний хрест, немає жодних написів, його первісну висоту над землею визначити неможливо, бо він вгруз майже по самі рамена в землю.
Мої спроби відшукати давні кам’яні хрести на місці чернечого цвинтаря колишнього широко знаного Куп’ятицького манастиря Введення Пресвятої Богородиці (1629) в с. Куп’ятичі, що за 7 км на схід від м. Пинська, не увінчалися успіхом. Не вдалося навіть побачити й уламків з них. Тут давні кам’яні хрести були потрощені червоними вандалами, знищені разом з могилами ченців в 60-80-рр XX ст.
Найбільш оригінальні давні кам’яні хрести глибокого Полісся частково збережені в селах колишнього Мозирського повіту Гомельської губернії — Глинному, Березовому, Старому Селі, нині Рокитнівського району на Рівненщині, Томашгороді (Сехи), Маренині Рівненського, Ремчицях Луцького повіту і ін.
На особливу увагу заслуговує кам’яний хрест за вівтарем церкви Різдва Пресвятої Богородиці в с. Глинне. Він залишився з іншими вже не існуючими давніми кам’яними хрестами від попередніх храмів. Дерев’яна церква Св. Миколая, XIII ст., була тут розібрана на поч. XVIII ст. і на місці вівтаря поставлено величавий кам’яний хрест. Поруч збудовано дерев’яний храм також Св. Миколая, 1716 р., який спалили комуністи 1982 року. Згоріли безцінні образи, інші церковні речі, забрано давні дзвони. Кам’яні хрести від двох попередніх святинь порозбивали місцеві комуністи. А рештки їх покладені до фундаменту сучасної церкви Різдва Пресвятої Богородиці, 1989 року.
Вцілілий кам’яний хрест особливий з мистецького погляду, оригінальний своїми формами, дещо нагадує кам’яний хрест XVI ст. на місці церкви під м. Крем’янцем. Хрест має прямі рамена, посередині різьбляні хрести на всіх його кінцівках. Нині важко з’ясувати його призначення: пам’ятний, надмогильний, можливо, перенесений на церковище з іншої місцевости? Але безсумнівно, це один з найбільш досконалих кам’яних хрестів того часового поясу, збережених на Поліссі.
Якщо його майстер, як і інших поруйнованих безбожниками давніх кам’яних хрестів, був місцевий, то можемо з ревністю стверджувати, що с. Глинне на річці Ствига в XІІІ — XVI ст. залишалося важливим осередком обробки каменю. Вагомим доказом підтвердження цієї думки є збережені три давні кам’яні хрести біля с. Глинне поруч роздоріжжя сіл Березове — Познань. Ці хрести, на думку автора, належать до XII — XIII ст. Вони мають прямокутні рамена, товщина яких сягає 20 см., і хоч їх не пожалів час, одначе й нині можна переконливо стверджувати, що всі три роботи одного і того ж висококваліфікованого майстра-каменетеса, належать до того ж самого часового поясу, виготовлені з однакового каменю. Збережені давні кам’яні хрести в с. Глинне та в його околицях належать до цінних пам’яток надмогильного походження і є справжніми мистецькими скарбами доби раннього середньовіччя. Це твори місцевої школи каменетесного церковного ремесла, яке тут широко розвивалося. Судячи з великої кількости понищених тут у 60-80-х роках хрестів та спалення місцевого храму, біля якого зберігалося їх кілька десятків різних часових епох, мистецтво виготовлення передавалося від покоління до покоління.
У с. Березове цієї ж місцевости в колишньому урочищі Церковище, яке без сумніву свою назву виводить від існування тут дерев’яної церкви в середньовіччя, а можливо й манастиря-скита, на пагорбі серед боліт, місце вівтаря колишньої святині позначене кам’яним хрестом, який і нині стоїть біля селянського будинку. Верхня частина хреста має заокруглену заглибину, посередині викарбувано двораменний хрест, який до 1569 року, часу Люблінської унії, зображували на монетах, печатках князів, шляхти, державних установ, гербі історичної Волині. Це дає підстави вважати, що його поставлено задовго до вищезазначеної дати.
Маємо наголосити, що єдиний двораменний хрест, що зображений на гербах, печатках, монетах історичної Волині, зберігся на могилі засновника манастиря Різдва Пресвятої Богородиці, 1566 р., в Новому Загорові Петра Богдановича Загоровського, який був похований біля святої обителі.
Давні кам’яні хрести особливо цінні, тонкої мистецької роботи місцевих майстрів були в с. Кураш біля церкви Преображення Господнього, поч. XVI ст., на місці печерного манастиря на Кураських горах.
В с. Немовичі давній кам’яний хрест на роздоріжжі символізує захист його мешканців від зла і нещастя, як і в с. Томашгород (Сехи) біля церкви кам’яний пам’ятний хрест символізує безсмертя людської душі, вічність життя на небі тих, хто своє земне віддав за віру Христову.
Дуже давні XIV — XVI ст. збережені кам’яні хрести біля храму Різдва Пресвятої Богородиці, 1760 р. в с. Ремчиці, колишнього Луцького повіту. Час і природне середовище змінили їх первісний вигляд. Ці хрести на думку автора, є пам’ятними, на місці вівтарів з двох попередніх храмів, які будували вірні, дотримуючись святости місця.
В сусідньому прадавньому містечку Бережниця, також колишнього Луцького повіту, до 70-х років XX ст. була ціла низка кам’яних хрестів — виробів місцевих майстрів.
Не можна оминути пам’ятного хреста в селі Маренин над річкою Случ, де в 1579 році згадується чоловічий манастир Преображення Господнього, сліди якого згубилися в XVII ст. На місці де стояв манастир, в XVII ст. з’явився пам’ятний кам’яний хрест, якого в 60-х роках місцеві комуністи, розорюючи під колгоспні поля манастирище й манастирське кладовище, викинули на берег Случа. Лише завдяки вірним святиню не знищили, перенесли і поставили на північних земляних валах, якими була обнесена ця обитель Божа.

Заповiдi 100-лiтнього карпатського мудреця
— як жити довго в щастi i радостi

Усе, що росте в твоєму саду, — тобі на здоров’я й поживу. Кожне зело, яке плекала твоя рука, вдвічі поживніше, ніж куплене. Я радію їм, як дітям. І вони це чують. Рослинка вгадує, чого нам бракує, і дає нам це. Все під ногами, що потрібно нашому тілу. Все в Небі — що потрібно душі.
***
Пости — найбільша благодать. Ніщо не кріпить і не молодить мене так, як постування. Кістки стають легкими, як у птиці. А серце веселе, як у хлопця. З кожним великим постом я наче молодшаю на кілька літ.
***
Але не їсти м’яса — ще не піст. Не «їсти» свого ближнього — ось перший крок до посту. Піст — це не традиція, не біблійний припис, не жертва Богу. Це вияв любови до Бога. Якщо вона більша за любов до смачних страв, питва і розваг...
***
Кожна ранкова зоря для мене є ніби новим життям. Прагну, щоб кожен день залишив по собі любовно зроблене діло, набуте знання, якесь добре зусилля над собою. Так за роки, десятиліття я перекраяв себе заново, зародив у собі нову людину. Хоча замолоду не було гріха, який би мене не обтяжував.
***
Не бійся смертного часу. Це ж тільки поклик від земної юдолі. І ти завжди мусиш бути готовий віддати Богу те, що від Нього одержав.
***
Будь прив’язаний до тої землі, де прийшов на світ. Де вродився, там знадобився. Бадилина там найліпше росте, де впала насінина. Так і людина. Небесам було завгодно, щоб на цьому місці і в цей час з одної насінини батькової ти народився. Тому ти не сирота і не нікчема на цьому світі, а — обраний. Бог дав нам через Свого Сина усе.
***
Добре, якщо там, де живеш, є простір. І око не чіпляється за огорожі, хліви та інше. Огорожею мають бути дерева, кущі або поперечні жердини. Вона має дихати, не замикати тебе. Такі оселі вибирали наші предки. Якщо цього немає, частіше виходь на околиці, в просторову природу. Щоб око і душа відпочивали.
***
Про таких, як я, колись казали — «світовий чоловік». Багато земель я сходив, на п’яти морях бував, жив у теплих і в холодних краях, але милішого за Закарпаття не бачив. Недарма його назвали Срібним. Срібло — метал чистоти, здоров’я і мудрости. Тому й оселився я тут на старості поблизу Мукачева. Тут мій скарб — сад, маленька винниця, криниця, майстерня і шафа з книгами. І тут моє серце.
***
Не проси мале. Проси велике. І матимеш понад мале.
***
На все май свій погляд, свою думку. На всі запитання відповідай «так» або «ні».
***
Завжди йди вперед. Пам’ятай, що ти повсякчас у дорозі.
***
У всьому новому, навіть у біді, шукай щось корисне і повчальне для себе. І знайдеш. Бо й сам оновлюєшся кожні 7 — 8 років — як тілом, так і духом. Тому не стримуй себе, якщо доля посилає нову справу, нову дорогу.
***
Відкрий себе Духові — і Він допоможе в немочах, підкаже як молитися, як чинити, як вийти з біди, перемогти обставини. Бо, як мовить святий Павло: «Коли за нас Бог, то хто проти нас», А Бог завжди з нами, за тих, хто відкрився і довірився Йому.
***
Молитва Ангелу-Хранителю
Милий мій Ангеле-хранителю. Уклінно дякую тобі за те, що був зі мною дотепер. І прошу тебе надалі бути при мені. Оберігай мене і мою родину від усіляких бід і напастей. Навчи мене гармонії душі й тіла. Будь посередником між мною і Богом. Коли Господь Бог сподобиться покликати мене на суд праведний, поможи прийти достойно і як належить. Амінь.
***
Частіше згадуй його і радься з ним. Запитуй його, що бентежить тебе. І відповідь прийде обов’язково — в несподіваній думці, в розмові, через незнайому людину, книгу, газету, інше.
***
Не май одразу по кілька великих бажань. Водночас долають лише одну вершину.
***
Не метушися. Будь зібраним і завжди пам’ятай, чого хочеш. Тоді навчишся вибирати головне з-поміж дрібного.
***
Від помилки і лиха тебе завжди попередить щось або хтось. Тільки умій це розпізнати і не бери на сміх.
***
Робіть добро незнайомим людям. Я пригадую обірваного, голодного полоненого солдата, який простяг мені на вулиці яблуко. Це було вісімдесят років тому, в голодні часи. Але я й досі молюся за нього.
***
Не переймайтесь тим, хто що думає і каже про вас. Будьте самі собі суддею в чистоті й гідності.
***
Якщо ваше серце сповнене любови, у ньому немає місця страху.
***
Не змагайтесь ні в чому ні з ким. Кожному своє. Бідний не той, у кого мало, а той, кому мало.
***
Ніколи не бийте дітей і не кричіть на них. Інакше з них виростуть раби.
***
Не бійтесь незнання, бійтесь облудного знання. Від нього все зло світу.
***
Немає нічого понад людяність. Довговічність — це вміння довгий час залишатися людяним. А що таке людяність?
Якщо служиш опорою іншим, ти й сам її матимеш. Якщо допомагаєш людям досягти успіху, то й сам його досягнеш. Може, людяність і приязнь і не дадуть тобі багатства, зате дадуть насолоду, що миліша за багатство.
***
Дотримуйся звичаїв, обрядів. Бо це не просто традиція — це мости, якими ти йдеш через болото життя.
***
Найкраща музика — звуки ріки, дерев, птиць… В міру весела і сумна. І вона не набридає, не втомлює.
***
Дитина входить у світ зі стиснутими кулачками: весь цей світ — мій, і бути йому в моїх руках. Людина покидає світ із розкритими долонями: ось, я нічого з собою не забираю. Я знаю: коли замкнуться мої очі, серце моє залишиться відкритим.
***
Не ходи неохайним і в недбалому одязі. Це неповага до себе і дратування інших. Пам’ятай, що й Ісус був із незаможної родини, а ходив серед бідноти в дорогих білих шатах.
***
Коли людина постить, вона — як птиця, що вільно піднімається до Неба.
***
Печалі не бійся. Пізнай її. Прийми її і дай їй ім’я. І полюбиш її. І стане вона світлою. Бо народжуємось ми в темряві, а покликані Світлом.
***
Кожного ранку радо зустрічати сонце і просити собі сил для нового дня. Просити, щоб не поранив упродовж дня нічиєї душі ближнього, і щоб твою ніхто не поранив.
***
Кожної ночі — вручати свою душу в милосердні руки Господа. Бо навіть коли ти спиш, душа служить.
Це дуже важливо.
***
Цілком у твоїх силах зробити, щоб світ довкола став трішки кращим.
***
Вода тебе любить. Полюби і ти її. Вона кличе тебе. Будь у ній досхочу, вона підкаже, як у ній бути. Вода — вічний живий рух. Черпай від неї сили.
***
Із землі струменить живий струм. Приймай його босими ступнями.
***
Внутрішня мудрість живе в нас. А з нею і внутрішня сила. Звертаймося до неї. Вона нього чекає. Зціліть себе. Свій дух і тіло. Це потрібно не тільки вам. Це потрібно Природі, землі, всім людям.
***
Будь мудрий високою мудрістю. Пам’ятай найперше і найголовніше: ніщо і ніхто не може знищити твою безсмертну душу. І тому йди по життю вільно, чесно і спокійно.
***
Не ти для часу, а час для тебе. Не діли хвилину, годину. Не обганяй і не помножуй час. Скорися його звичайному і мудрому плину. І він винесе тебе, куди належить — у Вічність. Увійди в час, як у ріку, розчинися в ньому… Щоб простити минуле, пізнати теперішнє і розгадати майбутнє. І прийде спокій сили. І сила спокою.
***
Небо любить тих, хто дарує життя і підтримує життя. Ніхто не знає, скільки, де і як йому жити. І ти не знаєш. Не переймайся цим. Зернина, що лягає в грунт, не журиться, коли і що з неї виросте. Вона просто росте через терня, тягнеться до неба. Так і ти чини, бо ти — зернятко Неба.
***
Якщо хочеш, аби щось було зроблено, то роби це сам. І не відсувай надовго. Бо нині — то вже вчора. І ти маєш лише завтра. Усе, що робиш, роби з простотою.
***
Лікареві — лікареве. Господу — Господнє. Від Нього головні ліки і благодать. І кожен отримає їх за потребою, за вірою і волею в серці. Нема хвороби, яку б чоловік не здолав з Божою милістю. Проси, і чекай і отримуй. Я бачив, як дерево, в яке вдарила блискавиця, стояло всохле 6 років. А на сьомий — зазеленіло. Що тут казати про людину — дитину Божу.
***
Для себе я маю ще 11-ту заповідь: не бійся. Нічого не бійся. Не бійся хвороб, вони гартують тіло і душу. Не бійся невдач, вони гартують волю. Не бійся старости — і вона не обтяжить тебе. Не бійся смерти — і вона тебе не засмутить. Не бійся своїх слабкостей і гріховности — усі ми такі в Бога.
Треба знати, яким ти хочеш бути і що робити. Так і чини. Так і йди по життю. І так тобі буде.
***
Не обтяжуй себе земними благами. Земне гне до землі, а небесне — дарує високу і ясну, як небеса, свободу.
***
Чекають від мене одкровень, заповітного слова, що враз їх зробить дужими і втішними. Немає такого слова. Немає секрету. Зате є вода і є дорога. Пийте багато чистої води і багато ходіть. Вода промиє тіло й кістки. Дорога промиє думки. Все інше відкриється само.
Кажу вам: багато ходіть. Земля на те й кругла, щоб чоловік багато ходив і вертався. Повертався в свій Дім. Коли на душі жура, ходіть. І коли не дається трудне -рішення, теж ходіть. За селом, за містом. Де трава, дерева й вода, а над головою - небо. І якщо вам зустрічатимуться люди, кланяйтеся до них і радо ставайте до бесіди, якщо вони цього хочуть. І несподівано прийде вам розраяння, означиться рішення.
***
Не шукай слави — і вбережешся. Бо прославляючи себе, втрачаєш себе. Якщо втратив славу — не сумуй. Доля оберігатиме ліпше, аніж раніше.
Я не прославляю нікого з людей. Зате не стомлююся прославляти яблуко, огірок, ягоду, хліб, росу, криницю, сонце, яке завжди зі мною. Пташину, що співає чомусь для мене. Пса, який відданий мені святою вірністю.
***
День нинішній цінуй більше, ніж завтрашній. І так щодня. Бо тільки те твоє, що дістав ти сьогодні, в оцю мить.
***
Рости, піднімайся з кожним днем. Піднімайся, як сік по дереву.
***
Чим більше праці ти ущільнюєш у своєму житті, чим більше роботи, зусилля і пізнання — тим воно довше — життя. Не марнуй часу, втискай у нього корисний і радісний труд.
***
Воду пий зі скляного, а краще з глиняного посуду. Перед тим як випити, потримай горня двома руками, щоб вода «впізнала» тебе і дала тобі твоє.
***
В розквіт своєї імперії римляни їли один раз у день, вино розбавляли водою. А в пору її занепаду — чотири рази і вино пили замість води.
***
Все, що прекрасне довкола тебе, — твій насущний хліб душі.
***
Не треба нікого скидати з гори. Сам піднімайся в гору, якщо хочеш там бути. А скидати інших не треба. Ті, що на гору раз зійшли, нехай там залишаються, якщо можуть і хочуть. Високі місця ще більше вивищать достойного і покажуть нікчемність нікчемного.
***
Ким ти є зараз і що ти робиш зараз — лише це має сенс. А не те, ким ти був і що ти робив колись.
***
Коли мене довго немає вдома і я вертаюся, то бачу, як мої кущі радо тремтять листям. Бо я з ними розмовляю
***
Ми нічого не даємо цьому світові. І нічого не забираємо в нього. Це світ усе нам дає і все забирає. Ми — як піщинки ріки часу. Золоті піщинки.
***
Молитви мої короткі. І зазвичай подячні. Але, буває, я щось і прошу собі. Зокрема прошу потрібности. Щоб я був потрібний іншим, щоб був потрібний Господу і був потрібний собі. Це три камені, на яких постає моє земне буття.
***
Яким би я хотів бути? Мені дуже подобаються слова одного мудреця: пан своєї волі, друг своєї долі, слуга своєї совісти.
***
Не похваляйся своїм хистом і не жертвуй усім заради свого ремесла. Бо народжені ми не для ремесла. Воно дано в поміч нашим душам, які зліпив великий Ремісник. І втішився. То й ми більше тішмося тим, що душа наша творить, а не руки й мозок.
***
Де б ти не був, залишай сліди. Сліди рук, розуму і душі. Де б ти не був, там ти потрібен.
***
Кожного хлопчика слід виховувати борцем, що готовий захистити як родину, так Вітчизну й віру. А живучи в мирний час, повинен боротися за вдосконалення життя родини і Вітчизни. В дітях я раджу виховувати жадобу світла, правди і справедливости. Тоді можемо бути спокійними за наш народ, за нашу країну.
***
Поки йдеш, ти в дорозі. Навіть тоді, коли достеменно не знаєш, куди йдеш. Але йди. Це твоя дорога. Дорожи дорогою. Бо тільки вона може вивести на Путь.
***
Коли не знаєш, як молитися, — просто дякуй: «Господи, дякую Тобі за те, що Ти зі мною. Господи, дякую Тобі за те, що я з Тобою». Дякуйте не тільки за те, що вам дається, але й за те, що відбирається. Там краще знають, що і скільки потрібно.
***
Основне для мене — Світло, яке я все життя шукаю і яке сам намагаюся нести для інших. Як той світлячок, що крихіткою світла пом’якшує ніч. Знаю, що ніч мені не перебороти, але однаково свічу.
Мені подобається притча про святого Августина. Коли до нього хтось підійшов, він стриг овець. Той запитав: «Ось, припустімо, ти стрижеш овець, а в цю мить настає Страшний суд. Що ти робитимеш?» Святий Августин відповів: «Буду стригти овець».
***
Якщо ти чекаєш на щось добре, воно з’явиться, Чекай. Воно може з’явитися несподівано навіть тоді, коли ти вже не чекаєш.
***
Найбільша цінність, яку я здобув за життя, — це свобода. Внутрішня свобода. Звільнення від страху, від забобону, марних клопотів, облудних пристрастей, людського поговору. Цю свободу мені відкрив Ісус.
***
Очищуймось. Зішкрібаймо з душ учорашній день, бо в життя, що над нами, не можна входити із земним брудом. Чим раніше це зрозуміємо, тим краще нам буде і тут, і там.
***
Не гайнуй часу — це матерія, з якої створено твій світ.
***
Все, що мене оточує, вийшло з мене або з моїх близьких. Так казали мудрі. Мабуть, з цього й починається патріотизм.
***
Все, що мені за життя вдалося, я зробив з Божою поміччю і з допомогою людей. Все, що погано вдалося, — я зробив сам.
***
Розумний завжди стає позаду, щоб бачити все, що діється спереду. А дурний стає попереду, щоб його всі бачили.
***
Читати треба не багато, читати треба добірне. Ви ж полову не їсте, не п’єте з болота…
***
Без вранішньої молитви, як без одягу, я не виходжу на вулицю. Одягайте в молитву оголену після ночі душу. Одягайтеся в неї, як в одяг для світу. Одягайтеся — як у лати для боротьби.

Василь БЕЛЕЙ-МОГIКАН, м. Мукачiв
МIЙ ПРАПРАДIД МИХАЙЛО

Мій прапрадід Михайло Белей був головою домінії Бичків — Рахів, яка сягала від Ясіня аж по Грушового. При ньому було відкрито 1806 р. у Великому Бичкові церковно-парафіяльну школу, в якій навчалося 86 дітей.
Прапрадід Михайло, як голова домінії Бичків — Рахів, говорив людям рахівським: зробіть міст через Тису, бо прийдуть шваби будувати. Люди не хотіли зробити міст, і так справдилось, що прийшли шваби будувати…
В той час була цісарем Австро-Угорщини Марія Тереса. Вона всюди ходила й кіньми їздила та мала осідок при Тисі в урочищі Кізій вище села Луг.
Мій брат Михайло ще пластуном ходив в урочище Козій — і там в зворі у потоці на одному з каменів було викарбуване ім’я «Тереса».
Прапрадід Михайло мав 12 синів, і всі розійшлися по Закарпаттю. На Свалявщині в селі Сусково повно Белеїв, в Руськім Полі є Белеї, в Кальнику, Давидковові, в Залужжі, в Білках.
Фірцак-Кротон, той силач, що був з Білок, то його мати Белейка, і на лице він з моїм братом Михайлом подібні, як дві краплі води.
Є в архівах в Галичині, свідчення, що служили два Белеї в Українських Січових Стрільцях.
Брат мій Михайло, коли учителював в с. Ясіню і активно діяв у «Просвіті», то брати Климпуші Василь, Іван і Дмитро, які просвічували селян ясінянських, казали Михайлові: «Ти наш, Михайле, і ми були Белеї, але на роботі в лісі наш прадід зробив чи вибив якийсь клин, з яким люди не могли дати собі ради, — і відтоді прозвали нас Климпушами».
З тих 12 синів прадідових зостався в Великому Бичкові тільки Іван Белей, головою домінії. За його головування була побудована тут велика церква греко-католицька 1845 року, а також церковна школа.
Гірка доля спіткала мого прадіда Івана. У 1848 році в Угорщині вибухнула Кошутова революція, напасники несподівано з’явилися в Бичкові й хотіли прадіда схопити, а він забіг до церкви. Вони за ним, обшукали, скрізь — його немає. Відтоді його в Бичкові ніхто не видів. Увесь маєток прадіда конфіскували. Лише через три роки прибув прадід додому з Галичини.
Після Другої світової війни, коли я повернувся з російського полону і ходив до церкви, мене дуже цікавило, де міг там заховатися мій прадід Іван. Вже в 1959 році я, ремонтуючи електричний великий світич, — ще раз усе оглянув. Сховатися там неможливо. Насамкінець я виліз на маленьку казательницю. І побачив, що ті старі дощечки помостика казательниці рухаються, їх можна знімати руками. А під тими дошками є яма, звонка, видимий купол півкулі. Отож там і сховався прадід Іван від гонителів.
Божі справи дивні: церква, яку старався будувати, спасла йому життя.
Навколо Великого Бичкова тоді деревину в лісах було цілком вирубано. Але мій прадід Іван організував людей, і було посаджено на тих площах дикі груші і яблуні, які виросли і почали плодоносити. Із тих груш люди робили «вар» для пиття. То вже пізніше колгосп почав рубати здорові дикі груші в хащі. А в Першу світову війну в ті голодні роки люди сушили груші, потім пекли з них хліб, додавши трохи борошна, яке було дефіцитом, — і так вижили...
Ще й тепер є якісь дерева і дикі груші в сільській околиці, але люди їх вирубують на дрова. Знову груні-гори стануть голими пустками — зсувами, як гори Апенніни в Італії. Причина в тому, що держава з лісів не продає вільно частку для опалення, як то було в Чехо-Словаччині. А природний газ до Бичкова досі не проведений.
Мій батько Василь Белей розказував, що Белеї були розумні, діяльні, сильні, міцні люди і на вигляд білі, — звідси певно й прізвище походить.
Тому я горджуся своїми предками, які творили добро своїм людям в усі, які не були тяжкі, часи.

Лiдiя ДЯЧЕНКО
Андрiй Первозваний

Ластівочко перша,
променю пресвітлий,
Ти прибув з країни
золотого літа
І зійшов зорею
на дніпровські схили...
З обраних ти перший
Богові став милим
Й вісточку пророчу
ти приніс від Нього
Про славетну долю
Київа святого.

БЛАЖЕННI МИЛОСЕРДНI...

Відоме й славне ім’я св. Миколая по всій українській землі. Немає в нас хоч би й найбіднішої хатини, де не було б на стіні його образу; немає, мабуть, і дитини, що не знала б про отця Миколая; немає душі, щоб не горнулася до нього у всяких своїх потребах. І хоча був греком, він з давніх-давен немов наш рідний український святий. Його, по Пречистій, понад усіх любимо й почитаємо.
Св. Миколай народився в місті Патари у Лікії, в Малій Азії. Його дядько був єпископом. Будучи маленьким хлопчиком, Миколай був побожним, милосердним, слухняним своїм родичам. Коли виріс, став священиком — Христовим слугою. Отець Миколай з усіх сил трудився для свого духовного стада. Він радо спішив туди, де міг допомогти, потішити, порадити, порятувати, відхилити нещастя. Майно, яке отримав у спадщину, роздав бідним, не залишивши собі нічого. Тричі тайкома підкинув гроші зубожілій родині і тим зберіг її від гріховного упадку.
Незабаром отець Миколай став єпископом у Мирах у Лікії. Хоч був єпископом, жив дуже убого, носив скромний одяг, їв просту страву, цілими ночами молився. Для інших — став ангелом, охороною в усім. Нікого не відпускав від себе без допомоги, поради, утіхи. Багато вдів і сиріт знайшло в ньому свого добродія та опікуна. А робив те все не для власної слави, але з правдивої любови до Бога і ближнього, бо ще в дитячому віці він збагнув Христові слова: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя». Його ліва рука не знала, що робить права. Його милосердя обіймало всі ділянки людської недолі, з його серця й уст плила втіха й розрада для всіх бідних, терплячих.
Це милосердя святого о. Миколая так сподобалося Богові, що ще за життя дав йому силу творити чуда. Розповідають, що св. Миколая ув’язнили за віру і він помер у 342 році.
І після смерти всі любили св. Миколая, в багатьох краях почитали його, а згодом він став святим опікуном дітей.
Ось для нас приклад милосердного християнина.

Про шанування в церкві днів пам’яті святих

Свята Православна Церква вшановує щоденно святих, які відвіку догодили Богові, іноді звершує особливі служби на їх честь, і взагалі постійно нагадує нам про них. Для чого це робиться?

По-перше, для того, щоб згадуючи святих, ми навчалися наслідувати їх чесноти і зберігати свою душу й тіло чистими та непорочними. У писаннях на передсвято Різдва Христового мовиться: «Так і ми, браття, добрими ділами вшановуймо і намагаймося так чинити, будьмо друзями Боговими і синами Царства Його. Такими були і праотці. Вони були подібні до нас, людей, але тілесне догоджання зненавиділи і підкорили тіло духові і приборкали його. Полюбили чування, піст і невпинну молитву. І тому варто всім дбати про це, а не бути злодіями, ні п’яницями, ні розбійниками, бо їм зготована мука з дияволом».
По-друге, свята Церква постійно нагадує нам про святих для того, щоб ми у бідах вдавалися до них і віддавали їм шану.
«Прохання ваші хай будуть достойні святих... Святий лик, священне воїнство! Непохитний полк! Спільні охоронці людського роду! Добрі спільники в турботах, співмолитвенники, найсильніші заступники, світила всесвіту, цвіт церков. Вас не сховала земля, але прийняло Небо, вам відчинилися ворота раю». Таку шану воздавав святим вселенський учитель Василій Великий.
По-третє, врешті, свята Церква часто чинить пам’ять святих для того, щоб постійно охороняти наше духовне спілкування з ними. Чим частіше ми згадуємо святих, тим ближчими робимось до них; чим частіше звертаємося до них, тим більше переконуємося, що вони є найдорожчими нашими порадниками, друзями і доброчинцями, і зростає наша любов до них, і до Бога.
Які дорогі мені стали думки [в церковно-слов’янському перекладі «друзі» — ред.] Твої, Боже, каже Давид, як побільшилося їх число (Псал. 138,17)! Отже, браття, недаремно нам свята Церква постійно нагадує про святих Божих, з метою навчити нас віри, щоб ми у важких випадках нашого життя завжди вдавалися до них, як до надійних помічників, щоб ми завжди були вдячними їм за їх благодіяння і щоб ніколи не розривали духовного спілкування з ними.
Будьмо уважні, браття, до намірів Церкви, щоб іти вслід за святими — «Щоб і нам з ними сподобиться вінців слави».

«Вісник — Herald», 2011, Канада

Добрий Святий Миколай

Що таке милуюче серце? Це серце людини, яка милує всіляку людину. Таким був святий Миколай.
Про нього розповідають так. Був Миколай ще маленьким хлопчиком, коли померли його батьки. Над хлопчиком зглянулися, взяли до себе далекі родичі, люди заможні, і пильнували, щоб сиротині всього вистачало.
Одначе достаток водився не у всіх. Були діти голодні. Вони, як уже приспіли холоди, то й на вулицю грати не потикалися — не мали одягу втеплитися. І так Миколаю було шкода їх!
Думав-думав Миколай — як же допомогти бідним дітям? І таки придумав. Непомітно для всіх пробрався в комору своїх багатих родичів, набрав у торбу різної їжі, сякий-такий одяг і подався до хати бідаків. Поклав торбу під дверима — і притьма додому. Боявся Миколай, щоб його хто не побачив та не пізнав.
Наступної ночі хлопчина з новою торбою дістався ще до одного двору. А там ще. На ранок хазяї не знали, кому й дякувати за такі щедрі дарунки, та молили за нього Бога.
І багато ще є оповідей про добро і справедливість святого Миколая.
Аж коли святий Миколай зовсім зістарився, Господь покликав його до себе і сказав: «Ти все своє життя вірно служив Мені і допомагав людям. Проси Мене — і Я виконаю твоє прохання». «Хочу повернутися до людей і далі піклуватися про голодних і бідних малят»,— відповів Миколай. «Твоє місце в Царстві Небеснім, — мовив Господь. — Але всякий раз, коли до тебе звернеться людина з проханням допомогти їй в біді, ти завжди зможеш прийти до неї на поміч. А особливо раз на рік, 19 грудня, в день твоєї пам’яті, ти сходитимеш на землю з подарунками для хлопчиків і дівчаток».

Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ,
м. Тернопiль
Ця книжка дихає Україною

Я взяла до рук «Чумарочку рябесеньку» — і мені відразу всередині потепліло. А знаєте чому? Бо прочитавши назву пісенного збірника (а прочитала я поспіхом, а тому — неправильно, замість «Чумарочка» — «Чубарочка»), згадала, як в дитинстві часто співали веселу пісеньку про «Чубарочку»… Одна змінена буква, а скільки асоціяцій! З подивом дізнаюсь, що чумарочка – це верхній чоловічий одяг із складками на талії. З цікавістю починаю вчитуватися у пісенні рядки: колядки, щедрівки, маланки, віншівки, засіванки, колискові, невольничі, весільні… Різнобарв’я рідкісних пісень таке, що очі розбігаються. Автори цього збірника Надія Данилевська та Микола Ткач – творче подружжя, письменники й народознавці, співавтори фолкльорно-етнологічних видань «Вийди, вийди, Іванку!», «Клечальний міст», «Ішов Миколай», «Перетик», «Хліб наш насущний», «Ой ти, калито, ой медовая», «Просили батько, просили мати», «Ой ти просо-волото».
Ця книжка дихає Україною, її першовитоками. Українські народні пісні — це разки дорогоцінного намиста, розкиданого по всій Україні. Визбирувати ті перлинові намистини — велика неоціненна сподвижницька праця. Чому неоціненна? Бо нема у світі такої ціни, яку можна було б сьогодні за неї скласти. Слово за нащадками!
Книга, немов досвітня зоря, має добрий і світлий зачин: на перших своїх сторінках прославляє народження Світла (Різдво Христове), загальнолюдські цінності (повага дітей до батьків, до рідної землі, до матінки-природи). Традиційна колядка «Нова радість стала» набуває іншої містичної барви: «Нова Рада стала». У цьому значенні колядка має зовсім інший, багатший зміст! Адже Рада — від слова «радити». Увесь світ, а саме сили Світла, збираються на велику невидиму, але таку відчутну Космічну Раду, щоб оповістити всіх про Великий Перехід (у Вселенському маштабі), який гряде у Всесвіті, новий еволюційний поступ у людській свідомості. Саме так ознаменувалось втілення Божого Сина на Землі. Активними учасниками цієї вселенської події (бо ж на небі навіть зірка нова народилась!) були не лише «янголи із душами в раю», а й всі п’ять елементів побудови Всесвіту і людини як такої: земля, вода, повітря, етер, вогонь.
Читаю далі — і не перестаю дивуватися! У щедрівці «Ой у лісі край дороги» події відбуваються…серед літа. Через цей опоетизований текст-образ наші предки ніби відкидають будь-які стереотипи мислення. Їхня просторова уява не має меж і перепон, вільно ширяє поза простором і часом.
А колядка «Під дібрівкою, під зеленою» — це справжнє колективне позитивне настановлення на багатий урожай, який у пісенному тексті одночасно проєктується разом із земним і небесним ладом: «Будем сіяти жито-пшеницю, назбираєм кіп, як на небі зір…». Обов’язковим є при цьому звернення за благословенням до Того, Хто сотворив цей Світ: «А ви, колядники, знімайте шапочки, та кажіть: «Дай, Боже!».
Авторам збірника навіть вдалося віднайти і записати купальські, петрівчані, зажинкові та обжинкові пісні! А який цікавий головний герой колискових пісень — славнозвісний котик. З таким котиком я зустрічаюсь вперше, бо він дуже схожий на людину: має одяг і «носить сон же в рукаві», кожній дитині роздає його по жменьці. Цей котик дуже любить працювати. Скажеш йому — вимий хату, вимий сіни, і він миє. Скажеш — посип курям їсти, і він сипле. Можна тільки здогадатись, що маленькі дітки (яким пощастило на мам, котрі співають колискові) обов’язково «намотають собі таку пісеньку на вус» і братимуть приклад з того сіренького котика, допомагатимуть батькам у повсякденній хатній роботі.
Пісні вщерть пересипані образними символами і порівняннями. Вражають «Пісенні плачі», в яких відбуваються діялоги між світом живих і мертвих:
Чи ти, донько, чула,
Як я в тебе була?
Кругом твоєй хатиночки,
Як пчілочка гула.
Якби, мамко, чула,
Як ти в мене була, —
Одчинила б хату й сіни,
Щоб ти й улетіла.
Якими мудрими були наші предки. Адже пісня — це насамперед голос душі народу. Співаюча душа — медитує. А ще ж на допомогу приходили сили природи: сонце, вітер, річка, дерева. Наприклад, «Ой, гаю, мій гаю, голівоньку бідну маю…». Через звук «Ой», той хто співає, віддає свої негаразди, що звалились на «голівоньку», — природі, а конкретно — гаю. І після цього й справді в голові настає «просвітлення». І дивись, приходить правильне рішення. Деревам, до речі, це тільки на користь, бо така їхня природна місія: допомагати людям очищатись і зцілюватись. Пригадую, якось до головного режисера Львівського театру імені Заньковецької Федора Стригуна приїхали гості з Росії. Після однієї з репетицій вони в нього запитали: «Слушайте, а что это у вас, как песня, так сразу «Ой» да «Ой?» Пан Федір не розгубився і блискавично віджартувався: «А то у нас, в українців, така мантра, яка всіх зцілює».
Подано в книзі і вдало записаний та детально відтворений весільний сценарій (Христинівське весілля, Черкащина). Кожний рух (починаючи від випікання короваю і закінчуючи самим весіллям) — все супроводжується ніжними жартівливими піснями. Порівнюєш із сучасним весіллям, із нашвидкуруч «склепаними» текстами тамади — опускаються руки… Адже давні весільні тексти — це своєрідні благословенні космічні коди на щасливе подружнє життя, на щасливе дітонародження тощо.
Збірник вдало «пересипаний» світлинами минулого століття, які добре доповнюють пісенні тексти. А ще ж вони супроводжуються нотною грамотою! Над музичною розшифровкою добряче попрацювали Оля Карапата — фолкльорист, етномузиколог, учасник фолкльорного гурту «Божичі»; Маргарита Скаженик — фолкльорист, етномузиколог, керівник фолкльорного гурту «Володар»; Володимир Шумейко — композитор; Леопольд Ященко — композитор, фолкльорист, керівник етнографічного хору «Гомін», лавреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка.
Буде несправедливо, якщо я не згадаю за ще один глибинний символ у зібраних піснях, це символ Річки. Пишу з великої букви, щоб віддати шану всім річкам на нашій матінці Землі. Наші пращури недарма одухотворяли і возвеличували цей образ. Річка була для них живою космічною істотою, помічницею Творця. Річці вони так само виливали свої жалі, ділились найсокровеннішим. Бо інтуїтивно, на підсвідомому рівні, вірили, що Річка «забирала» від них всі болі і страждання, сум і печаль, відносила в синє море, а там – все це трансформувалось в позитивну енерґію, на благо матінки Землі і довколишнього світу. У цій книжечці символ Річки згадується аж п’ятнадцять разів. І що дивно (а записи зроблені в Чернігівській та Черкаській областях), згадуються в піснях зокрема великі річки Дунай та Дністер, а Дніпро – жодного разу. Для мене – це ще одна загадкова таємниця, яку треба розгадати.

Галина МАНIВ
Моя бабуся

Моя бабуся — тиха і привітна,
І всім допомагає непомітно.
Моя бабуся встане рано-рано,
Аби подати нам смачний сніданок.
Обід зготує та поприбирає,
Зі мною в шашки чи в лото зіграє.
А потім стане щось розповідати —
Історій в неї різних є багато.
А татусеві виплете шкарпетки,
А мамі шалик і нову беретку.
І слухатиме про її турботи,
Коли вона сумна прийде з роботи.
Провідає людей, за нас бідніших,
Дітей пригостить,
а батьків потішить.
Поправить збитий кимсь дорожній знак
І нагодує кинутих собак.
За себе ж не згадає, лиш жартує:
«Мені в житті нічого не бракує!»
Якщо, бува, мене хтось запитає:
«А що для тебе чуйність означає?»
Я з відповіддю геть не забарюся:
«Це значить бути, як моя бабуся!»

Євген СВЕРСТЮК
1 грудня 1991 року

Так багато подій збігло за 20 років. Так багато небуденних людей з’явилось і зійшло зі сцени. Нині важко виділити, що було найважливішим. Людина згадує те, до чого була причетна.
Але є одна тиха, сповнена хвилюючого очікування подія, до якої причетні усі.
Провидіння видало Україні свідоцтво про народження! Досі ми жили свідомістю свого існування…
В 1989 році над нашими головами діяли великі небесні сили. Голови політиків, які носили при собі «чорну скриньку», з якої міг раптом вискочити демон смерти, ті голови дрімали. Горбачов у Кремлі зважився на перебудову Вавилонської вежі, але все рівно снив старі кремлівські сни про вічність «союзу нерушимого» і турбувався про підновлення фасаду. Американський президент Буш був замалим, щоб побачити і зрозуміти, що діється. Він зі своїми радниками був так утішений з того, що Москва стає на мирний шлях реформ, що готовий був приєднатися до хору, який співав гімн:
Союз нерушимый республик свободных!
Він подумав навіть, що слова Рональда Рейґана про «імперію зла» уже застаріли, бо ж те зло на наших очах так благосно посміхається до всіх…
Київ пам’ятає радісний ранок 1991, 1 серпня, коли після дощу все ожило і всі люди потяглися до Київського університету на зустріч з Президентом Америки Дж. Бушем. Ми витоптали усі газони в парку Шевченка, не було де голці впасти. Здавалося, що бронзовий поет ожив, щоб почути, що скаже нам голос з «Вашінгтона, з новим і праведним законом».
Усі були певні, що Президент Америки добре розуміє, що діється в світі. Не дарма ж він приїхав в Україну.
Коли Президент сказав Україні, що у вас все добре, що не треба націоналістичних настроїв, а треба зміцнювати «свою державу» СССР, то дух людей підупав. Україна вже розкріпачилась і загомоніла про волю, а високий гість посмів нас так низько потрактувати. Невже він не розуміє, що ми на Америку покладаєм надії і дуже шануємо американських Президентів?
Поки вожді шепталися, вони зовсім не чули голосів згори. А там вже щось діялося.
За два з половиною тижні в день Преображення Господнього Кремль захитається. Упадуть його тверді «лицарі» з ГКЧП. Україна за три тижні після Буша проголосить незалежність і зацвіте морем «націоналістичних» прапорів.
Ніхто з сильних світу не сподівався, що націоналізм в Україні живе, як свідомість права жити. Те, що вони про нас говорять, то одне, а те, що ми є і будемо, то вже щось зовсім інше.
Однак ясно, що в свідомості світу Україна не існує. Вона згадується лише в тих формах, які ухвалено в Москві. Ні своїми радощами, ні болями, ні маніфестаціями ми не привертаємо до себе уваги.
Демократичний світ сприймає тільки демократичні форми самовиявлення народу і мало задумується над тим, що той народ одурений і приспаний.
Як ми тривожилися перед референдумом 1 грудня! Адже минуло лише 4 місяці після того, як Буш нам радив не думати про незалежність. Невже народ не послухається? Що собі думає наш народ, якого лякали «кальоним желєзом» і червоним терором 70 років? І ось 1 грудня без шуму і без особливої агітації український народ тихенько пішов і проголосував за незалежність. 91 відсоток!
Правителі вирячили очі: так ось який він, той народ. Якого ми виховували і перевиховували «кальоним желєзом». Якому малювали карикатури на «самостійну дірку» і показували дорогу в Сибір. Виходить, він затаїв у собі пам’ять про 1933!
Українська інтеліґенція також не дуже вірила в національний інстинкт свого народу. Надивившись на маски «представників» на телеканалах, уже нікому не вірили. А, виявляється, «ми знову є!», — як писав Микола Вінграновський.
Ми не ті, що плавають зверху, а ті, що живуть на глибині!
Після референдуму Україну почали визнавати в світі на дипломатичному рівні.
Так само, як після Майдану Україну визнав світ як нову демократію, яка потроху звільняється від того, що зверху плаває. Найкраще показує себе український народ, а не його правителі. Покалічений, однак живий.
Але наш інформаційний простір отруєний зневірою в Україну, добре знайомою ще від часів революції, і неповагою до неї. Коли брати на здоровий глузд, то референдум 1 грудня 1991 року поставив крапку на зневірі і змусив поважати.
Але колосальна армія ідеологічних заколисувачів нікуди не ділася. Вони, що зуби з’їли на дискредитації українства, залишилися на керівних посадах. І ніхто не ліквідував у Москві наглядового апарату в справах України…
Звичайно, ми маємо свободу слова, але звідки те слово появиться? Звідки йде інформація і готові стереотипи?
Незріла журналістика, як дитина, що повторює чужі слова і навіть інтонації. І от ми вже 20 років запитуємо себе: «Чи Україна відбулася?» «Чи має Україна майбутнє?» Сам Президент Кучма здивовано констатував, що раз Україна 10 років вистояла, то вже буде незалежною державою. Януковичі прийшли, щоб усе завернути назад. А посиділи в державних вісах і зрозуміли, що державна машина мусить йти вперед, а чоловік за кермом або веде вперед, або ж робить аварію. Національний інфантилізм у нас на кожному кроці і на всіх рівнях. Ми запитуємо іноземних гостей, що вони думають про Україну. Ми цікаві почути від них щось краще, ніж ми самі про себе думаємо…
Але ж так не буває: нації самостверджуються всупереч обставинам. Наперекір волі недругів і на подив добрим сусідам. Вони виявляють волю до життя на кожнім кроці. Вони пам’ятають про своє право і волю, даровану Богом!
На перший раз хотілося б забрати усіх збайдужілих, зневірених, полохливих «борців» на полі національної культури і сказати: станьте на ноги! Перестаньте бовтатись між пихатим самохвальством і принизливим жебрацтвом!
Хто не стоїть твердо на ногах, той не повинен стовбичити на очах у людей.
І не запитуйте чужинців, чи вони вас поважають. Запитуйте у народу. Не того, що його збирає Шустер на своєму каналі, а того, що не хоче дивитися Шустера і знає собі ціну.
Признаймося чесно, хто з нас вірив, що народ, ще не звільнений з-під нагляду, проголосує за незалежність, про яку йому і думати забороняли?
Але ми не знаємо свого народу і не задумуємось, що раз він вистояв проти большевицького терору, то вистоїть і проти акторів погорілого театру, що взялися за ролі державців.
Страх сковував — він не міг будити. Але сором потроху пробуджує.
Колись Пантелеймон Куліш писав про скромну і велику місію інтелігенції і вона повинна розгадати і пояснити народові його Покликання. І немає сил, здатних зіпхнути його з призначеного шляху. Час від часу нас осявають високі нагадування, і подають на нас суворі кари.
Бо є у житті Сила набагато серйозніша, ніж споживацькі спокуси і економічні обставини, що мають владу над маленькою людиною, часто високопоставленою. Саме в єдності з тією Силою людина підноситься до свого призначення.

Юрiй ЗАВГОРОДНIЙ
Cкарб української фразеологIї

Один з невiдомих словників

Створення невідомого фразеологічного словника, про який піде далі мова, його походження, автор чи автори — все поспіль виявилося не тільки для мене досить загадковою історією, яка давно вляглася на межі необхідности вже й детективного розслідування, вляглася і ніяк не зрушить з тої межі, бо так і не знайшлося досі жодного свідка, щоб з перших достовірних відомостей розпочати надалі активніші пошукові роботи.
Лише після публікації в газеті «Слово Просвіти» хтось поділився здогадом про можливу причетність до цієї роботи харків’янина Назара Петренка, котрий був засуджений більшовиками разом із більш відомим політичним діячем — Всеволодом Голубовичем та іншими однопартійцями на процесі 1921 року проти членів Української партії есерів, і начебто міг той Назар Петренко в сибірському засланні заходитися коло такої праці, бо мав до цього потяг і здібності.
Мені завше стає журно й тривожно на душі, коли згадуються два поетичні рядки, колись написані латишем Кнутсом Скуєнієксом у мордовському лагері вже наприкінці шістдесятих років минулого століття — «Все, що затиснеш до жмені,— витече, зміниться, щезне...». Цими рядками закінчувався вірш Скуєнієкса про Геракліта, про те, що не можна увійти до дня вчорашнього і щось там змінити, щоб виправити непоправне. Увійти й поправити, виправити, то дійсно зась, але багато хто пояснює з таких «наукових» засад своє небажання чи невміння взятися до серйозної роботи з оцінки і відновлення наших втрат саме з того зміненого чи замордованого з нашої історії, з нашої мови, з наших звичаїв, з усього того, чим іздавен ми відрізнялися від інших, як окремий самобутній народ зі своєю історичною старожитністю. До руйнації нашої пам’яті, наших звичаїв, нашої мови докладали неймовірних зусиль різні завойовники кілька століть поспіль, але найстрашнішим за своїми наслідками було проминуле двадцяте століття.
…Наразі хочу повторно звернутися до професійних мовників з іншого боку болючого питання реабілітації нашого нормального природнього правопису, який так нагло зґвалтували в тридцяті роки «мовознавці» з репресивних органів, додаючи до того з кожним роком хоча й дрібніших правок, але постійно і настільки вправно, що в сукупності вони вже майже встигли досягти тої мети, якої домагалися кремлівські ідеологи щодо побудови нової історичної спільноти на шостій частині суходолу земної кулі з одною мовою, з одною ідеологією. Наче й проминули найлихіші часи, наче й маємо тепер невід’ємне право самим розібратися в тім, як ми говоримо і як маємо нами говорене викласти на папері чи на дисплеї комп’ютера. Були створили урядовим рішенням і комісію з фахівців для наведення ладу в правописі, та згодом суттєво поменшало в тій комісії саме фахівців, бо вирішили розібратися з проблемою тільки самі політики без науковців за старою схемою наближення всіх нас до метрополії, нехай і колишньої. Те саме може статися і з усією нашою історією, бо знову намагаються окремі представники начебто нашої влади змусили нас дивитися на самих себе чужими упередженими очима.
Найчастіше противники змін (а я кажу — повернення до рідних першоджерел) наводять неоковирні приклади написання окремих слів, здебільшого іноземних, щоб вразити аж до переляку тих, хто неспроможний зрозуміти всю глибину мовної проблеми, її впливу на характер нації, на її самобутність. Бо питання є багато глибшим, ніж сукупність правил написання окремих своїх слів чи іншомовних прізвищ. Хіба можна сперечатися про те, що логічна структура побудови словосполучень у реченнях прямцем впливає і на світосприйняття навколишнього світу, і на характер тих, хто користується цією мовою, на все, що ми призвичаїлися останнім часом називати менталітетом національної спільноти? А він у кожного давнього народу складався не одну тисячу років. За ці тисячоліття відбувалася кристалізація логічних структур нашої мови, яка нині вже зазнала надто болючих втрат і порушень. Може тому й не знаходимо виходу з багатьох тупиків політичного й економічного лабіринтів, що користуємось каліченою мовною програмою, бо з неї досі не вичищено чужерідного віруса.

Подаємо кілька фрагментів з цього Українсько-російського словника мовних і фразеологічних відмінностей, який зусиллями письменника Юрія Завгороднього вийшов у видавництві «Задруга» 2008 р., і який є дійсно тим нетлінним скарбом, що до нього маємо постійно звертатися. Деякі слова, що вимагають після себе іншого відмінка, ніж відповідні їм у російській мові, або такі, що вживаються, на протилежність російській мові, без прийменника.

Вивчати, вивчити кого, чого — выучивать кого, чему, научать, научить.
Вивчатися, вивчитися чого — выучиваться, выучиться чему.
Визволитися з чого — избавиться от чего.
Визволився з кари — избавился от наказания.
Визнавати за добре — находить хорошим.
Відрікатися кого — отрекаться, отказаться от.
Воювати кого — воевать с кем. Прийшло мені турка воювати.
Жити з чого — жить чем.
Забарвлювати на що — окрашивать во что.
Забарвлений на зелене — окрашенный в зеленый цвет.
Заздритися на що — завидовать чему.
Заздрувати на що — завидовать чему.
Закуштувати чого — испробовать, отведать что.
Заслуговувати на що і чого — заслужить чего.
Заспівати чого — запеть что.
Обурюватися з кого, чого — возмущаться кем, чем.
Побиватися за ким — плакать о ком, о чём.
Правити за що — служить чем. Скриня править йому за стіл — сундук служит ему столом.
Удавати з себе кого — выдавать себя за кого, прикидываться кем.
Упевнятися на кого — доверять кому.
Устоювати за що — отстаивать, защищать что.
Чекати на кого, на що — ожидать, ждать кого, чего.
Вдячний чого — благодарен за что. Вдячний ласки твоєї — благодарен за твою ласку.
Веселий на що і на чому — веселый чем, с чем веселый. Веселий на очах — веселий глазами.
Відомий з чого — известен чем.
Знаючий на чому — сведущий в чем.
Певний чого і на чому — уверенный в чем.
Подібний до кого, до чого — похож на кого, на что.
Радий з кого, з чого —рад кому, чему.
Суперечний з чим — противный чему.
Схожий з ким, з чим — похож на кого, на что.
Тямущий на чому — сведущий в чем.

Фразеологія

РАНОК (рання) — утро.
До білого рання — до самого ранку.
До схід сонця — до восхода солнца.
Захолодки — пока не жарко.
Зоряється — появляется заря, начинает светать.
На день займається — светает.
ДОРОГА, В ДОРОЗІ — дорога, в пути.
Верстати дорогу, путь — держать путь.
Зав’язати дорогу — преградить путь, стать на пути.
Набігти тропи — найти дорогу, напасть на дорогу.
Не вхопив тропи — не попал на след.
Поверхом, поворітьмя, вертаючись — на обратном пути.
Позагороднє йти, манівцями йти — идти окольными путями.
Стежку гаптувати — направлять путь (гаптувати — вышивать золотом, серебром).
ДУМКА, ГАДКА, ПОГЛЯД — мысль, мнение, взгляд.
А я й не туди; а мені й на думку не спало — а мне и невдомек.
Ані гадки; він і гадки не має — совсем не беспокоится; он и в ус не дует.
В думку не сходить, не йде — на (из) голову(ы) не идет.
Дати на розум — наводить на мысль.
Добірати (добирати) розуму, ума — смекать, соображать, додумываться.
Думка побиває — одна мысль быстро сменяет другую.
З думки не виходить — не выходит из головы.
Заходити в глибокі думки — предаваться глубоким размышлениям.
Збігло кому на думку — пришло кому в голову.
Мати на думці — иметь в мыслях.
Мати на мислі — предполагать, думать (иметь ввиду).
Мені й на думку не спадало — мне и в голову не приходило.
На думці стояти — быть в уме (оставаться в уме, не сходить с ума).
На мій погляд, як я гадаю — по моему собственному мнению.
На мою гадку — по моему мнению. Еще: по моїй голові, як на мене.
Піти, ходити до голови на розум — думать, обращаться к доводам ума.
Про(й)няла думка кого — явилась у кого мысль.
Ради не дам, розуму не приберу —ума не приложу.
Спасти на розум — прийти на ум.
Спливати, навертатися на думку — приходить в голову.
Така в його думка — он так думает, предполагает.
У голову (до голови) класти, покладати — догадываться, думать, ожидать.
У голову цього не покладай — и не думай об этом.
Узяли його гадки та думки — сильно задумался.
Хто в думках та гадках — кто погружен в задумчивость.
Шкода й гадки — нечего и думать. Шкода — напрасно.
Як на мене, як на мою думку — что касается меня.
Як світ йому скинув — сразу ему стало ясно.
Як ти гадаєш? — Как ты полагаешь, думаешь?
ХИСТ, КЕБЕТА — способность.
Бистрий на розум — сметливый, сообразительный.
Він такий, що нічого не вибере робити — он ничего не умеет делать.
До всього заподатний (здатний) — на все руки мастер.
Добрати хисту — ухитриться, умудриться.
Не вміє й шила загострити — ни к чему не способен.
Розуміється на чому — понимать, смыслить в чём, знать толк в чём.
Тяма є що зробити; тямити що зробити — есть умение, способность что-нибудь сделать.
Удачу до чого мати — уметь к чему способность. Удача — натура, темперамент, свойство. Отсюда также: удатися в кого — родиться похожим на кого.

Євген СВЕРСТЮК
На святі життя

Книга спогадів Ірини Жиленко — рідкісна гостя і радісна поява. Подібне у нас з’явилося в кінці 90-х — Миколи Руденка «Найбільше диво — життя». Homo feriens — людина на святі творчости, тобто у своєму злеті. То був початок 60-х.
Партійний і державний гніт був важкий. Але траплялися просвітки, і на сонячній галявинці проскакували зелені паростки — і в літературному і в науковому житті, і в мистецтві. Знизився рівень страху. Не заохочувались донощики. Їм сказали — «не навішувати ярликів». Десь тоді з’явився вірш Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина»…
Зачарована дівчина сміливо входить в те середовище, де з’явилося багато молодих талантів, що пролітають, сяють і гаснуть, як метеорити. Але вони залишають сліпучий слід в ночі.
Вона мала великий дар радіти життям. Хтось перечікував негоду. Хтось у зневірі спивався. Інші потихеньку відходили у ту хату, що скраю.
А Ірина Жиленко ловила неповторні хвилини життя, духовні спалахи і усмішки, бо що таке талант?
Це обдарованість любов’ю — до свого краю, до людей, до життя.
Це уміння схоплювати і живописати.
Це уміння підноситись до високого — з подивом і відданістю.
Але не забуваймо, що талант включає і хоробрість.
Ця маленька студентка була невгомонною. Вона з усіма перезнайомилася, з усіма зустрічалася, усіх оживляла щебетанням, а після цього ще встигала дома записувати свої враження і переживання в щоденнику.
Хто тоді ризикував писати щоденники? До того ж це важкий труд душі оживити і висвітлити погаслий день…
Про шістдесятників написано багато книг. Набридлий перелік імен нагадує старого віника, яким колись бадьоро вимітали хату. А у Жиленко вимальовується яскраве суцвіття живих облич, добрих і неповторних. І освітлених любов’ю.
Ритуальні згадування і визнання заслуг збаналізували явище шістдесятництва. Воно засиджене мухами, які там осіли і запевняють, що вони завжди там сиділи. Homo feriens оживляє той тривожний, неспокійний, загрожений світ, згуртований любов’ю, творчою силою і зовнішньою небезпекою.
«Звідки вони набралися раптом?!» — здивується читач ХХІ ст.
Книга дає широке культурне тло того часу. Люди багато читали, жили в світі культури і були причетними до великих болів і тривог епохи. Ірина Жиленко стоїчно відбивалася від загальнообов’язкових тоді ідейних мотивів, не позиціонувала себе патріоткою, але на глибині справжнього таланту завжди закорінена і органічна релігійність, і природний патріотизм, і готовність стояти за свої цінності горою.
В тій книзі на 800 сторінок кожен знайде те, що йому потрібно. Але, головна знахідка — радість життя, в якому є твоя єдина мить. «Гляди ж, не проспи». Замість скаржитися на темряву — засвіти свічку!

Михайлина КОЦЮБИНСЬКА
Свято спогадiв Iрини Жиленко

«Нам є на що озиратися»...
«Те, що вже було, — то вже є. Навіки. Бо було…»

«Щось лежить на наших спогадах. Якась позлітка. Чаклунська тінь. Те, що робить із життям і реальністю мистецтво. Людина, згадуючи, стає поетом, а проминуле — геніальним твором».
Ірина Жиленко, «Homo feriens».

«Homo feriens» Ірини Жиленко — то не просто мемуарний «потік свідомості», вияв такої природної для творчої особистості потреби висловитися «про час і про себе», зафіксувати свій, і свого питомого середовища, слід на землі. Це твір концептуальний, у певнім сенсі програмовий, спроба сформулювати своє кредо, накреслити свою картину світу і людини в ньому. Людини не середньоарифметичної, а творчої, здатної вибороти й осмислити свою позицію в житті, свою духовну суверенність. Свою гідну людини модель людських взаємин — хай і важкодосяжну, але суттєву, екзистенційно вагому. Свій категоричний імператив.
Обстоює важливість цього жанру й відповідальне ставлення до нього. Не приймає жодного «мемуарно-культурологічного базікання» про все і ні про що з метою самовивищення й самореклами. Авторам, «надто поблажливим і поштивим до себе і дратівливим щодо всіх інших», протипоказано судити свій час і своїх сучасників: «Любити людей — рідкісний талант. Без нього — гріш ціна нашим спогадам».
Особливого чару й вірогідности Жиленковій мемуарній епопеї додає те, що вона спирається на документальний ґрунт — щоденники й листи, написані по гарячих слідах подій, плекані автентичними настроями, як на незаперечні «речові докази». Щоденник для неї — «насолода, розрада і психотерапія». На підтвердження наводить дуже емоційне і колоритне визначення жанру щоденника з «Кола Брюньйона» Ромена Роллана:
Як приємно торкнутися, помацати і пом’яти все те, що подумав, помітив, зібрав, посмакувати губами, випробувати на смак, без поспіху… Як приємно пройтися своїм маленьким світом, сказати собі: «Він мій. Тут я господар і повелитель…».
Щоденник допомагає віддатися «розкошуванню поета як особистості» (вислів Стуса). Таке ж значення має постійний епістолярний супровід. Авторка звіряється читачеві:
Починаючи писати цю книгу, я взяла собі за правило писати про те, про що саме зараз хочеться написати. Перестрибувати через роки і десятиріччя, знову повертаючись у шістдесяті. Адже… поети пишуть, як живуть і мислять — про все відразу і впереміш, бо для них сучасним є все: і літо 65-го, і весна 72-го, і нинішній день, і день, ще не прожитий.
Найбільша цінність спогадів взагалі і Жиленкових зокрема — живі кадри мінливого буття, дивовижний ефект присутности. Перед нашим внутрішнім зором постають люди. Їхні виразні незастиглі обличчя, неоднозначні й суперечливі характери, пам’ятні вчинки — все те, що існує, вірніше існувало в єдиному примірнику. Спогади продовжують їхнє життя. «Люди облітають. Листя землі» — цей ключовий образ із Дроздової однойменної епопеї наповнюється конкретним теплим змістом.
Персонажі дитинства і юності, шкільне життя. Сусіди, колеги, люди з ближнього і дальшого оточення. Звичайні і водночас неповторні. Побачені спостережливим і доброзичливим оком. Це день учорашній, та чи заслуговує він на забуття, як щось зужите й непотрібне? Спогадуючи, усвідомлюєш, що разом з болісним, гнітючим, знелюднюючим пішло в непам’ять і щось дуже колоритне, щире, людське, і вже сама ця свідомість — передвісниця мудрости…
Гроно шістдесятників: Євген Сверстюк, Іван і Надія Світличні, Роман Корогодський, Славко Чорновіл, Валерій Марченко, Борис Нечерда… Та про них згодом.
А от хоча б з останніх публікацій в «Сучасності» 2009 року: Марія Капніст, Йосип Бухбіндер, Василь Цвіркунов, Ярослав Стельмах… Московський аматор поезії Жиленко Ю. Лисиця, з чиєї ініціятиви ж. «Москва» свого часу опублікував сімнадцять її поезій українською (!) мовою…
Тіні забутих і незабутих предків. Запах слова і настрій моменту. Незабутній жест. Зупинено мить, що тисячма нитками проростає у свідомості й пам’яті і творить, зрештою, образ епохи і колективний портрет її персонажів. Приміром такий ось кадр мемуарної кінематографії. На Сінному базарі, який почив у бозі і за яким тужу так само, як і авторка «Homo feriens», старенька Марія Сосюра, «сяючи ще й досі голубими очима», голосно, на ввесь базар читає вірші Володимира Сосюри. Засвідчую правдивість цього кадру: на власні очі бачила цей зворушливий театр.
На сторінках спогадів зафіксовано комплекс, синдром Чорнобиля — як він відбився в наших душах. Образ об’ємний і панорамний. Реалії, взаємини, настрої. Постчорнобильський Київ — Київ без дітей …
Виборює, осмислює свою позицію, своє життєве кредо, обґрунтовує те таке природне і водночас таке нелегке «бути собою», будувати себе. Зі щоденника: «Треба бути більшою і за себе, і за свої вірші, і за свої невдачі, і за свою суєтну печаль». Шанувати й обстоювати своє «я»: «Для мене людське “я” завжди було більшим за натовп, народ і навіть людство».
Не приймає загальноприйнятих стереотипів у думках і оцінках, все має бути пропущене крізь себе, екзистенційно вивірене. Не піддаватися осередненим смакам («жахливо боюся «звичайних» людей, бо я їх не розумію, мов інопланетян»), не здаватися на милість обивателеві: «Сталін смертельно поранив народ у чоло, тобто — в інтелігенцію. І сільську, і міську. Зденаціоналізовуючи націю, густо висіяв обивателя».
Стереотип «бути як усі» породжує в неї природний спротив на рівні рефлексу:
З шовіністюгами я була крайньою знавіснілою націоналісткою, з махровими шароварниками — богемною естеткою, з естетами — правдозвісницею і дзвонарем, із затятими церковниками — богоборцем, а з язичниками — фанатичною християнкою.
Спокійно приймає критику з протилежними «векторами» — з одного боку, «салонна поетеса», «дамська лірика», «чиста поезія», з другого — «націоналістка», «дисидентка», сповідує шістдесятницьке інакодумство. Так, вона і «декадентка», і водночас «анґажований» митець. Тільки «дай мені, Боже, не підпасти під гіпноз бадьорої красивої фрази. Краще не писати зовсім, ніж знову і знову закручуватися довкола себе, як нитка на котушку».

Раїса ГУСЛЕНКО
канд. техн. наук, Київ
Степ як простір духовного вкорінення

Степ завжди хвилює. І кожного по-своєму. Мовлю про степ «не як картографічну абстракцію, а як про землю народу, що дихає своєю природою, історією, культурою, здобутками праці поколінь і цим своїм органічним диханням наснажує і консолідує всіх, кому вона дорога». Багато наукових праць присвячено темі степу. Серед авторів видатні науковці — М. Костомаров, О. Ольжич, І. Дзюба та ін. Вихідні постулати та наукові тенденції пов’язані в них з вивченням впливу степу на формування характеру, самодостатности, духовности, незалежности, державности українського народу.
Мені наразі йдеться про вплив степу на формування духовности мого воєнного покоління. Степ дихав війною в золоту пору його дитинства. Про це є у щоденнику О. Довженка від 28.04.1942. «Закінчується квітень. Увійдуть у береги ріки, і вийде з берегів людська кров. Почнеться нечувана у світі бойня. … Скільки смертей, скільки страху, і труда, і поту, і проклять. Поможи нам, Боже!»
Україна палала в огні. Палала і Полтавщина. Моє рідне село Лазірки бомбили ворожі літаки. Згоріло багато хат. Розбомбили залізничний міст. Це почалося 17 вересня 1941 року. При відступі німців на кілька кілометрів навкруг було видно, як чорні хмари диму звивалися в небо, а знизу палахкотіло полум’я. Горіли нафтобаза, господарські двори. Все було знищене вогнем. Комори з хлібом, стайні, корівники, весь реманент: підводи, мажари, брички, сівалки, вся упряж, сіно, солома, та ін. Повністю згоріла Причепилівка – цілий мікрорайон великого села. На згарищах – тільки обвуглені, чорні печі, що високими димарями дивилися в небо. Біля печей копали землянки. В них жили бувало й кілька років.
Звільнили село 17 вересня 1943 року. Того ж дня вибрали правління колгоспу. В селі майже самі жінки. Робити нікому і нічим. Селяни на час боїв ховали коней та корів у очеретах на Сліпороді. Коней потім забрали червоноармійці. Орали землю коровами. Годували їх соломою, знімаючи покрівлі з хат. Вони не могли довго працювати, падали. Тоді впрягалися в плуги наші матері. Коли і вони падали з ніг, впрягалися та тягли важкого лемеха діти віком до дванадцяти років. Бо старших вивезли до Німеччини. Сіяли і боронували вручну. Ще тяжчою була відбудова села. Вона трималася на тендітних плечах жінок. Майже двісті з них стали вдовами, а їх діти – сиротами. «Горе закохалося в нашу жінку», — так писав О. Довженко.
Але навіть в тих умовах суцільної розрухи материнська любов зігрівала наші душі. Запалювала іскри доброти в наших серцях. Роздмухати до полум’я високої моралі ті іскри доброти спонукали віковічні народні традиції. Це працьовитість і свідомість добра, як ідеї – найпростішої, найзрозумілішої, первозданної. Це, передусім, глибоке шанобливе ставлення до батьків, дідусів, бабусь і взагалі до старших. Це опікування старшими дітьми молодших, відповідальне ставлення до навчання у школі та ін. Вчила нас цьому і школа. Цю школу разом зі мною закінчував також майбутній талановитий поет, шістдесятник Володимир Підпалий. І ніби про наших вчителів написано Довженком. «Народний учитель, учитель народу – в серці і сумлінні села, зразок і предмет наслідування [для] дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками».
І сім’я, і школа вчили нас інтереси загального добра ставити вище за особисті, триматися справедливости. Життєві обставини бувають різноманітні, і часто складні й суперечливі. Розпізнаючи їх, ми вчились вирізняти досвід, що спонукає людину до становлення гідности, і той, що підштовхує до її втрати. Досвіду ми набиралися і вдома, і в школі, і в степу. Збирали ми довгоносиків на посівах буряків. Пололи кукурудзу, соняшник, картоплю… допомагали своїм матерям. В’язали снопи у жнива, складали їх у полукіпки. Вилами подавали снопи на мажари, коли везли їх обмолочувати. Підмітали токи, щоб не пропала жодна зернина, збирали колоски, а восени картоплю, кукурудзу. У жнива вночі старшокласники машинами возили зерно на приймальний пункт. Знали ціну куска хліба. Знали і те, якою тяжкою була хліборобська праця.
Унормовані межі виданого на трудодні зерна були не більше п’ятнадцяти відсотків від об’єму виконаного плану державних хлібозаготівель. Погодні умови суттєво кориґували оплату трудоднів. Так, в 1946 році, восени, моя мати Пелагея Іванівна Міщенко отримала 25 кілограмів зерна за титанічну річну працю. Це складало 23 грами зерна на один день для кожного члена нашої сім’ї. Працювала вона тоді бригадиром овочевої бригади. А чим же годувати діток-сиріт? Чим одягати? Де взяти взуття? За що купити дітям зошити, книжки, олівці та ін. у школу? Чим топити піч? Допомога держави була мізерною: за убитого батька моя старша сестра отримувала 1 крб. 60 коп. щомісячно, а я – 4 крб. (це у вимірах грошової реформи 1961 року). Так ми зіткнулися з кричущою несправедливістю в оплаті праці наших матерів.
В той же час за три підняті на колгоспній стерні колоски людину засуджували до п’яти і більше років ув’язнення. Все наше дитяче єство опиралося цьому, як і страшним злидням, нелюдським труднощам. Тому з такою самовідданістю вчилися ми в школі, щоб «вийти в люди». Дитячі душі жадали справедливости: гідного життя, прагнули отримати вищу освіту… З жадання справедливости виростав наш дух. А працюючи в степу, ми відчували себе учасниками суворого стратегічного дійства, яким було здобування врожаю на землі.
Духовність людини залежить не так від знань, як від її «сердечного ставлення до них: чи хвилює істина її серце. Духовність залежить від життєвих стосунків між людьми. Якщо це «сердечні стосунки дружби, братства, любови, де людина проявляє себе у всій повноті та широчині своїх духовних настроїв, то практичне застосування знань і визначає моральний зміст людської особистости та її поведінки». Високодуховна людина завжди живе по совісті. «Совість – це голос Божий» у людині, а моральні вимоги її свідомости – «це заповіді Господні». Вони мають «значення вищого судійського голосу» і відповідають тій безмірній гідності, яка властива моральним вчинкам.
«Тисячі почувань, прагнень, поривань, уявлень, понять і ідей, звичок, нахилів і пристрастей виринають на поверхні свідомости неочікувано і без нашого відому; поєднуються або перетинаються в різних відношеннях, визначають нашу діяльність, наш погляд і обставини, наші симпатії і антипатії, наш щохвилинний настрій душі, — і все це різноманіття явищ … виникає з причин та умов, що змінюються до нескінченности».
«Людський дух не… виробляє умовиводи та механічно … не відокремлює істину від омани… як жива та свідома особистість, він внутрішньо схоплює істину, що розкриває для нього свій моральний та естетичний зміст. Він не тільки знає та може пізнавати істину, але він зацікавлений в ній … Від правильного сполучення… незліченних та ледь помітних порухів духу створюється те, що називають тактом, інстинктом, або почуттям істини».
«Ідея є саме істинно-суще. Вона не є … дійсне, а є тільки мислиме …, зразкова форма дійсности, а не сама дійсність» (П.Д. Юркевич). Вона є влада законодавча для творчої волі людини. Божественне Начало формує дух з концентрованою свідомістю. Це духовна частина нашого Я, що може бути виражене через аспект волі та вищих духовних устремлінь. Саме це Божественне Начало було особливо відчутне в степу. Він викликав, пробуджував у душі переживання величі, подиву і благоговіння. Виводив її за межі видимого та спрямовував до невидимого і вічного. Мені близькі думки Памфила Юркевича може саме тому, що подібно настрої я відчувала в живій аурі степу.
Починався степ для мене за нашим вишневим садком. Полонив душу, будив жадобу до життя та заховані в серці надії. Степ тамував і страждання, тугу за вбитим батьком. Розганив чорні хмари мого горя. Спонукав окреслювати перспективи майбутнього. Настроював серце на добро, а свідомість – на повсякденну готовність до праці. Степ був завжди для мене живою сутністю. З нього сіявся в душу золотий засів духовности. Вже в дитинстві, а особливо в юності, я відчувала, яке глибоке коріння пустив той засів у моїй душі. Дивовижно великий, сповнений краси, степ був Божим Творінням, переповненим багатствами, щоб «людина виходила на працю свою, й на роботу свою аж до вечора …, виробляла з землі хліб …» (Псалом 104). Степ вчив, що тільки працею та добрими ділами можна розвивати в собі Дух пізнання, відчуття перспективи та великої дії. Гартував силу волі, стійку душевну рівновагу, аби витривати в життєвих випробуваннях.
Нелегка праця в степу допомагала нам робити адекватні умовиводи, дивлячись в корінь всіх подій і діянь, схоплювати істину, відокремлюючи її від омани.
Неозоре безмежжя степу здатне було зколихнути та розбурхати внутрішні духовні сили людини. Недаремно, певно, моє покоління дало Україні особистості, які творчою силою духу змінили образ часу.
Глибоко розумів та надзвичайно вишукано опоетизував дух українського степу один з яскравих виразників часу Володимир Підпалий. «Думи мої у степу на ночівлі, / наче планети, рвуться з орбіт. / Як вечір перебіг за жовті стерні, / закалатала в чорні дзвони ніч, / лежав в степу один я горілич, / ловив очима спалахи зелені / зірок і мислів … / І тоді до мене явилися видіння й сни сторіч». Глибинно схоплена в нього мальовнича душа степу: «де трави пахнуть соковито, / де сохне солоно полин; / де в небі плаває шуліка», «де тиша мудра і велика / летить в одвічній з часом грі …». Його протистояння чужій, нелюдяній добі — сакрально-духовне. Так у вірші «Ілюзії сну» сплять «бунтарі і царі / сплять ідеї, тривоги», … а «тиша тишу колише, / спокій спокій снує … / Сон Всевишнього вище, / бо Він сни нам дає!..»
У серці поета завжди бриніла степова невидима струна. «Вона починалась від стежки, що в поле вела». Ритми степу повнили його внутрішній слух. Це відчутно і в ритмічній структурі перекладу «Слова о полку Ігоревім». «Героїчний його дух, сповнений патосу, — пише С. Пінчук, — поет чув … у своєму внутрішньому слухові і … прагнув виразити в тих ритмах, в яких воно йому сприймалося».
Споглядання степу, як вічного джерела буттєвої сили і краси, як складової частини природи, безперечно, глибоко позначилося на індивідуальності поета, чия творчість стала золотим набутком української літератури.
І. Дзюба стверджує, що «органічне дихання степу наснажує і консолідує всіх, кому дорога (земля)». Воно поєднує природу, історію і здобутки праці поколінь. З цього випливає, що духовність особистости тісно пов’язана з укоріненням нації, визначення якого дала С. Вейль. «Укорінення — … найважливіша і найменш визнана потреба людської душі… Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього». Повернення до власних коренів у 60-ті роки минулого століття передбачив Володимир Підпалий у поемі «Поклик роду». А відлуння діянь шістдесятників він пророчо пов’язав з майбутнім: «Кривавих наших ран сліди / ще покладуть в доріг основу, / бо пам’яті живої дим / ночами дихає ще словом».
Насамкінець треба зазначити, що високодуховна та укорінена людина — основа нації.
Але в історії поряд з укоріненням відбувається антисоціяльний процес втрати коріння. Одним з чинників розкорінення є гроші, які «руйнують коріння скрізь, куди вони проникають, замінюючи всі рушійні сили одним бажанням — заробляти». Другим чинником розкорінення є викривлена освіта. Коли пропонують «взяти сучасну культуру, розроблену в закритому, зіпсованому, байдужому до істини середовищі, позбавити її тієї частки чистого золота, яку вона ще може містити, … і запхати отримані залишки у пам’ять тих нещасних, які бажають навчатися» (С. Вейль).
Тому, на мою думку, ДУХОВНІСТЬ, СОВІСТЬ, УКОРІНЕННЯ, ПАТРІОТИЗМ та МУДРІСТЬ мають стати стрижнем розвитку держави, щоб протистояти сучасному процесові зубожіння та розкорінення українського народу. Окрім того, потрібно берегти як зіницю ока нашу українську матінку-землю, щоб врятувати кожному свій рід і загалом – весь народ та консолідувати його як націю.

Вiдгуки на публікації

З великою цікавістю читаю газету «Наша віра», передплачую її вже 20 років, тобто з самого початку її виходу, і буду це робити й надалі.
Особливо подобаються статті письменника і громадського діяча Євгена Сверстюка, Раїси Лиші і інших авторів.
Дуже вдячний Вам за інтелектуальну та високодуховну газету. Дай Боже Вам успіхів, сили і надхнення видавати і надальше Ваше надбання.

Анатоль ГЕРАСИМЧУК, м. Київ

Дякую за «Зовсім інші дерева або Мандрівні краєвиди» Раїси Лиші.Яка краса! Яка насолода була для мене це читати! Таке я тільки у Гоголя зустрічала.
Вам була дарована Благодать. Незалежно від всіх пізніших змін вона з Вами залишилася. Вже давно я нічого такого не читала, щоби хотілося перечитати знову тільки для приємности. Як багато у Вас залишилося спогадів про всі дерева, рослини, їх вигляд. Ви не тільки все бачили, але і відчували.
Читала і «Диво тисячоліття» Євгена Сверстюка двічі. Чи є такі часописи, які таку цінну статтю передруковують?.. Там же і правда, і наука, і гумор. Так хочеться, щоби її більше прочитали.
Чи є ще в Україні такі дошки, де вивішують часописи для читання?

Надiя МIРЧУК, США

Щодо назви об’єднаної Украiнської Церкви

Тому що Справа Церкви, а особливо Української, не є лише справою єрархії, священства і монашества, але цілого українського народу, ввесь народ повинен брати участь у вирішенні долі своєї Церкви. Справа одности нашої Церкви — не тільки на часі, але й дуже потрібна для дальшого існування нашого народу як в Україні, так і в діяспорах.
Сьогодні освіта людности на досить високому рівні і людина застановляється: чи потрібне нам це реліґійне розбиття? Чи потрібна нам ворожнеча між собою — людьми однієї національности, культури чи того ж кореня? Це потрібне хіба нашим ворогам, які б хотіли поширювати між нами всяку баламуту, щоб ми себе не любили, щоб ми себе взаємно поборювали і не змогли бути суспільно організованими. А єдність і одність нашої, поки що розбитої, Церкви допоможе нам усім налагодити правдиве людяне життям.
Триває дискусія: яку назву взяти для об’єднаної Церкви, яка буде під опікою одного Патріярха, для всього народу. Українська Православна Церква, Українська Вселенська Церква, Київська Вселенська Церква, Греко-Католицька Православна Церква?.. Аналізуючи ситуацію, доходимо висновку: найліпшою була б назва — Українська Християнська Церква. Чому? Не в словах католик чи православний суть нашої Церкви. Знаємо, що Володимир Великий прийняв Християнство, яке в той час не було розділене. І 23 роки тому ми всі велично святкували тисячоліття Християнства в Русі-Україні.
Така об’єднана Українська Християнська Церква буде сильна і з нею рахуватимуться всі три центри: Рим, Константинополь і Москва, як також і протестантські центри. При ній існували б відділення дружнього спілкування з усіми згаданими центрами згідно з Божими законами, як рівний з рівним. Прямуймо всі до цього, щоб це якнайскорше сталося.

Рафал Бухiнгер. Любов як Бог.
«Свiчадо», Львiв, 2011

Видавництво «Свічадо» разом з о. Рафалом Бухінґером, представляє читачам книжку «Любов як Бог», котра дає конкретні, ясні поради світоглядного характеру у формі відповідей на питання:
— Яка любов мені ближча: любов Божа чи любов світу?
— Що увінчує мою єрархію цінностей: любов чи свобода?
— Чи люблю свого ближнього за Божим взірцем?
— Чи дивлюся на любов жінки й чоловіка очима Бога?
Цікава книжка і з огляду на самого автора — отця Рафала Бухінґера, який походить з австрійської родини Бухінґерів-Вернштайнів, що із села Старий Мізунь біля Гошева на Івано-Франкіщині. Після війни родина опинилась в Польщі, де сьогодні отець Рафал викладає в різних семінаріях, виховуючи майбутніх священиків, студентів і сестер, з якими читає Святе Письмо.
Придбати книжку о. Рафала Бухінґера «Любов як Бог», можна в крамницях «Свічадо».

Шановні читачі!
Річна передплата на «Нашу віру» 2012 рік — 24 грн. 84 коп.
В Каталозі період. видань на 1 половину 2012 р. ( стор. 53) вказана невірна ціна 252 грн. — замість 24 грн. 84 коп.
ДП «Преса» телеграмою від 29.09.2011 внесли виправлення, але не всі внесли це до каталогу.
Вимагайте цей додаток з виправленням у поштових відділеннях.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку