Архиєпископ ІГОР (ІСІЧЕНКО)
Виклик Євангелії
До 20-річчя інтронізації Патріярха Мстислава

У традиційний час підсумків пережитого за останні дванадцять місяців, знов стаємо перед гіркою притчею, явленою нам Провидінням. Ганебні спроби повернення українців у світ історичних мітів, злиднів і політичної безправности хотілося б сприймати за безглуздий трюк, спричинений підступами чужих спецслужб або зухвалістю кримінальних кланів. Та годі втекти від фундаментальної проблеми: чому титульна нація й десятки створених на її захист партій та громадських організацій виявилися не готовими боронити себе перед навалою примар минулого?
Майже безслідно проминулий ювілей підказує нам одну з відповідей. Двадцять років тому, 18 листопада 1990 р., в Софійському соборі відбулася інтронізація на київський патріярший престіл митрополита УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США Мстислава (Скрипника), піднесеного Першим Помісним Собором УАПЦ 5-6 червня 1990 р. у патріяршу гідність.
Цій події передувало кілька місяців непростих роздумів 92-річного митрополита Мстислава — людини сміливої, досвідченої в церковній і державній політиці, але й дистанційованої від української реальности. Українські парафії, декларуючи своє входження до УАПЦ й підпорядкування її митрополитові, вже створили на той час єпархіяльні структури, незалежні від УАПЦ, забезпечили їхнє управління перебраними від Московського Патріярхату кадрами. І провели власний собор. Ситуація складалася дивна: приєднані до УАПЦ спільноти з підсовєтської України вирішили долю Київської Церкви, іґноруючи існування хай і кількісно менших, але вже давно сформованих і озброєних досвідом апостольського служіння у вільному світі Західноевропейської, Лондонської, Австралійсько-Новозеландської та Південноамериканської єпархій. У цьому можна вбачати як ентузіязм боротьби за самостійну помісну інституцію, так і підступи совєтської номенклатури, що не бажала приймати духовно незалежну Церкву.
Митрополит Мстислав, який довгі роки вів систематичний діялог із Вселенською Патріярхією, чудово розумів, що інтронізація самопроголошеного патріярха без згоди Церкви-Матері ще більше ускладнить непевний канонічний статус УАПЦ. У діяспорі канонічний статус УАПЦ визначався спадкоємним зв’язком із Автокефальною Православною Церквою в Польщі, наділеною патріяршим томосом 13 листопада 1924 р. Український же сеґмент УАПЦ, створений переважно вихідцями з Московського Патріярхату, декларував свої спадкоємні зв’язки з УАПЦ митрополита Василя Липківського, свячення котрої не визнавалися варшавським митрополитом Діонісієм (Валединським) та рукоположеними з його благословення владиками УАПЦ, в т.ч. митрополитом Мстиславом.
Та все ж митрополит Мстислав прийняв соборне обрання, приїхав в Україну, згодився на інтронізацію й узявся до на перший погляд безнадійної боротьби за Церкву з місцевою владою, з інертним клиром, із вихованими совєтською системою політиками. Чому? І чи не програв він, переживши фактичну ізоляцію, а згодом і створення з частини очолюваної ним УАПЦ альтернативної релігійної організації — УПЦ КП?
Патріярх Мстислав бачив свою місію в поверненні української спільноти до автентичної православної традиції — Київської Церкви, що керувалася б помісним канонічним правом, послугувалася властивою українцям мовою сакрального мистецтва, провадила свою місію на твердих євангельських засадах. Вихованим цинічною синодальною системою клирикам та їхнім опікунам, звиклим до подвійних стандартів совєтського режиму, завжди було незатишно в присутності Патріярха. Адже вони за імлою політичної риторики зазвичай приховували цілком конкретні особисті цілі, й, слухаючи промови або й проповіді, автоматично перекладали їх мовою життєвих реалій. Коли йшлося про національне відродження, думали про заміну державної мови й атрибутики, коли говорилося про Помісну Церкву, передбачали зосередження управління в Київі, коли декларували самостійність, шукали в ній шанс на безконтрольний визиск України. Патріярх же, людина з вільного світу, звик називати речі своїми іменами й не згоджувався з відведеною Церкві ролею ідеологічної надбудови. Він не декларував, а безпосередньо презентував єдину реальну альтернативу большевизмові – євангельську правду. Ту, що вимагає: «Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні» (Мт. 5:37). Патріярх раз у раз нагадував: найкраща конституція в світі — це Христова Євангелія.
Адресати ж патріярших звернень воліли інших правил гри, в яких можна було б фальшувати, тікати від правди в шумовиння патріотичної або й церковної риторики, грати чужу ролю без небезпеки бути викритим. Щирість і безпосередність Патріярха була в їхніх очах наївністю. І нікому з тих, хто ревно хрестився, приймаючи благословення на президентство, головування в партії, директорство в фірмі, депутатство або іншу суспільну місію, не спадало на гадку розуміти євангельське «Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мк. 9:35).
Владика Мстислав, приймаючи патріяршество за жертву своїй українській пастві, свідчив: як без Євангелії немає Церкви, а без Голгофи немає Небесного Царства, так без служіння ближньому, без жертви в його ім’я не може бути по-справжньому вільної держави. Цей позірно наївний виклик було знехтувано. Українські політики спробували будувати свою державу в інший спосіб. Катастрофа, пережита ними, — це ще не національна катастрофа. Адже виклик Євангелії залишається і після Патріярха Мстислава. Без відкриття для себе переможної сили правди примари старого світу завжди чигатимуть на нас. «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися» (Ефес. 6:12-13).

о. прот. ліц. Іван ГАВАНЬО
ВОЛОДИМИР — ПРОРИВ АНТИНОМІЇ

Наші часи чимось подібні до часів навернення поган до християнства. Адже антихристиянська комуністична ідеологія по своїй суті була поганською. Вони творили собі кумирів, служили їм і поклонялися їм. Це було живе поганство, бо кремлівські ідоли виступали поряд і давали інструкції.
На загальнодержавному рівні руський антиномічний конфлікт зображено у «Сказанні про варязьких мучеників». Літописець змальовує це культурно-ідейне протистояння у чисто християнському дусі — в образі перемоги християнства над язичництвом через «поразку» мучеництва батька і сина — християн Федора та Івана. Вони гинуть у язичницькому буйстві княжої дружини.
«І був варяг один той прийшов колись від греків і таємно сповідував віру християнську. І був у нього син — красень на вроду і душею, і на нього, із зависті диявола, випав жереб...», щоб принести в жертву богам. На це відповів варяг: «Не боги то, а дерево. Сьогодні є, а завтра згнило. Не їдять-бо, не п’ють, не говорять, а зроблені руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один, йому служать і поклоняються греки, він сотворив небо, і землю, і чоловіка, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі, а ці боги що зробили? Самі зроблені. Не дам сина свого бісам. Якщо вони боги, то хай пошлють одного собі бога і візьмуть сина мого. А ви чому їм жертви приносите?». І гукнули, і порубали сіни під ними, і так їх убили».
«І диявол радів цьому. Думав окаянний, що тут собі знайде пристановище, бо тут ні апостоли не навчали, ні пророки не пророкували. А якщо і самі апостоли тут не були, то учення їхнє, як звуки труби у вселенній, лунає в церквах. Їхнім ученням перемагаємо богопротивного ворога, кидаючи його під ноги. Так же перемогли його ції два мученики».
Крім того, який прекрасний гімн принципу інкультурації у «Сказанні про мучеників»! Літописець не боїться історичного фактажу — «апостоли тут не були». Не було апостолів на Руській землі. Але це твердження не суперечить змісту літописних притч про навчання на Русі апостолів Андрія і Павла. Бо вони, хоча й не були, але навчали: адже «учення їхнє, як звуки труби у вселенній, лунає в церквах». Християнство втілюється в життя народів «зсередини» — через віру, свідчення і діяльність його простих носіїв: дипломатів, воїнів, купців, ремісників, землеробів, через рабів-челядників, зрештою. У їхніх серцях — як «розсада» знаходить перший сприятливий для себе ґрунт, щоб потім бути пересадженим на загальнонародний культурний ґрунт, на ЗЕМЛЮ Руську. Споконвічні хрис¬тиянські народи чи держави служать хіба що «ПОШТАРЯМИ» віри християнської для молодих язичницьких народів, а не дарителями віри.
Власне, суть інкультурації християнства в тому, що воно поступово просякає народне життя зсередини і «завойовує» суспільство до його формальної християнізації, яка постає наслідком, логічним завершенням глибинного процесу, а не початком та мотивом його.
Другий рівень антиномічного напруження — особистий, суб’єктивний, а значить — менш важливий, як ствердили б наші об’єктивні позитивісти. Насправді він не більш важливий, ніж загальнонародний, але більш глибокий.
Літописець пише двоколірний портрет Володимира. Два лики Володимира — антиномія до розв’язання — темний і світлий, до хрещення і після нього. Ця схема стала, на жаль, основою історіографії без врахування її богословської, а не суто історичної сутности.
«Темний» лик князя визначає поведінка Володимира у перші роки його правління у Київі. Літописець не вагається змалювати її у брутальних рисах. Він неначе показує, що торжество Володимира у ці роки було торжеством язичницької сторони над християнською. І те, що Володимир реформує язичництво, було культурологічною помилкою у достатньо християнізованому Київі.
Але Володимир дуже швидко зрозумів свою помилку — і літописець воздає хвалу мудрості князя — він відсилає біль¬шість найманців-воїнів — «варягів» — «до греків». Саме «варяги» були символом язичницького торжества — помилки Володимира. Так починається здійснення прориву, розв’язання руської антиномії.
Володимир діє послідовно, поступово і розумно. Спочатку він не виплачує платні найманцям. Через якийсь час варяги сказали Володимиру: «Цей город наш, ми його захопили і хоче¬мо взяти відкуп з горожан: по дві гривні з кожного. І ждали місяць, і не дав їм. І сказали варяги: «Збрехав ти нам, то пока¬жи нам шлях у греки» (дай перепустку). Він же сказав: «Ідіть!».
Лист до імператора добре показує усвідомлення Володимиром скоєного варягами, а радше — його язичницькою політикою: «І послав перед них послів сказати таке цареві: «Се ідуть до тебе варяги, не маєш тримати їх в городі, а то накоять тобі в городі, як тут, і розсели їх по-різно, а сюди не пускай жодного».
«Сюди не пускай жодного» — так Володимир зрікається язичницької реакції на користь християнства, приймає остаточне рішення щодо власного хрещення. І саме в цьому рішенні — ключ до розв’язання руської антиномії. Адже у рішенні Володимира прийняти хрещення збіглися два моменти: і його власне дозрівання до християнства (виховання бабці -християнки, вплив цілого культурного середовища, особистий духовний пошук — літописець підкреслює, що Володимир «любив слово книжне», був справжнім мислителем) та державницька мотивація на користь християнства.
Ситуація на Русі перед хрещенням Володимира знаходить свою чергову аналоґію з історією християнізації Римської імперії.
Доречну думку висуває російський історик Соловйов, що на Русі відбулось те, що колись в Римській імперії за Юліяна Відступника: «Ревність цього імператора до язичництва найбільше сприяла остаточному падінню останнього, бо Юліян витратив усі сили язичництва, витягнув з нього все, що воно могло дати життю людини, і тим різко виявилась його бідність, безпорадність перед християнством».
Точкою ж розв’язки (не причиною!) руської антиномії є те, що Володимир саме в християнстві знайшов справжню опору своїм державницьким замислам.
Справді ж бо, в язичництві може діяти тільки «хитка єрархія», єрархія хвилевої потреби на основі «спеціялізації» богів. Тому спроба вертикалізації влади на основі язичницької реформи була приречена на провал.
Семімонотеїзм, опертий на культі Перуна, як парадигма вертикалізації влади у Руській державі, хіба що остаточно розхитав вже доволі на той час ідеологічно слабке руське язичництво. Тільки почесна першість в товаристві різних кумирів (два з яких навіть були богами сонця — Дажбог і Хорс) не дозволила Перуну стати об’єднуючим фактором навіть посеред язичницької Руси. І геній Володимира полягав у тому, що, зрештою, можливість консолідації Руської держави в конгломераті слов’янських і колонізованих племен він розгледів у християнстві під знаменом єдиного Бога у Тройці сущого. Саме антиномія буття триєдиного Бога християн спроможна була стати джерелом розв’язання руської культурно-політичної антиномії. На взірець єдиноначальности Отця в рівноправності собору Осіб Пресвятої Трійці можна було побудувати єдність конґломерату руських племен під егідою київського князя. Вертикалізувати горизонтальну соборність руських племен міг тільки хрест Христовий. Хрест проріс впродовж попередніх віків як справжнє дерево життя східних слов’ян в культурогенезі Руси. Це чудово відображує притча (а не легенда) літопису про воздвиження хреста на київських пагорбах апостолом Андрієм Первозваним. Це фактично ілюструє історія християнізації Руси, починаючи з античних часів. Залишалось вкопати його на княжому дворі. Це й здійснив за аналогією до Костянтина Великого рівноапостольний Володимир. Саме в цьому суть його прозріння, про яке так патосно розповідає літописець в події чудесного зцілення Володимира від сліпоти під час хрещення князя.
З дволиким портретом Володимира вияснено: «Якщо раніше був у поганстві і хтивих насолод бажав, то потім великих успіхів зажив у покаянні за заповідями апостольськими: «Де умножався гріх, там ряснітиме благодать».

З видання «Хрещення князя Володимира
на основі «Повісти врем’яних літ».
Богословські бесіди

НАЙБІЛЬШЕ ДИВО — ЖИТТЯ

19 грудня цього року Миколі РУДЕНКУ — видатному дисидентові-правозахиснику, одному з творців і керівників Української Гельсінської Групи, політ-в’язню совєтських лагерів і неповторного стилю письменникові, мислителю і провидцю, авторові новітньої теорії світобудови виповнилося б 90 років.
Пропонуємо уривки з його книги спогадів.

Згадуючи дитинство, чудуюся довірою старших до мене, семилітнього. Я володів безмежною свободою — такою, якою володіли тільки селянські діти в доколгоспні часи. Семилітній пацан — це вже трудівник, а трудівникові слід довіряти. Майже завжди я пас нашу худобу в самотності. Цій дитячій самотності я зобов’язаний раннім віршуванням: вірші почав складати раніше, ніж навчився писати. Правда, це були радше частівки, ніж вірші.
Багато яскравих споминів лишилося в мене від двох останніх непівських років. Пам’ять моя міцнішала, почали з’являтися складніші думки й почуття. Виразно пам’ятаю: про Всесвіт, про сенс людської появи на світ уперше почав задумуватися вже в ті роки. Відповіді, звісно, не знаходив. Та вона, власне, й не потрібна: коли віриш у Бога, все виглядає набагато яснішим, зрозумілішим. Ось чому для мене з віком ці питання ускладнилися — школа, безумовно, зробила мене атеїстом.
З тих дошкільних років особливо яскраво запам’ятався хресний хід степовими дорогами — суховій загрожував посівам. Попереду йшов піп із хрестом і кадилом, за ним урочисто ступали сивоголові дядьки з корогвами. Мати вела мене за руку серед селян, що розтягнулися вервечкою по степовій дорозі. Досі лишилося щось зворушливе: почуття зріднености душі людської з небом, сонцем, зеленою плахтою ланів. Понад усім цим кружляє спокійний, величний Голуб. Він не схожий на наших юрських голубів. Щоранку він вилітає із Сонця, яке народжується — і тому Його пір’я зіткане із сонячних променів. Голуб усе знає і все розуміє. Кожна земна людина може розказати йому про свої потреби, а він увечері полетить до Бога і все Йому доповість. Бог зважить, чиї прохання взяти до розгляду, а чиї — відхилити. Бо не всі люди однаково угодні Богові — грішників Він не любить...
Якось ми з Полею сиділи під дахом вітряка, роздивляючись жовторотих пташенят, яких в отворах поміж камінням було видимо-невидимо. Наш вітряк можна було назвати шпаківнею для багатьох сотень гнізд.
— Не треба, йому ж боляче, — благала Поля, коли я намагався розтягнути крильця пташеняті, щоб краще його розгледіти.
Полі я слухався. Уже тоді, спостерігаючи життя дорослих, я бачив, що в українському селі владувала жінка.
Підростаючи, я довго потім роздумував про причини цієї дитячої жорстокости. Мабуть, вона коренилася в недавній братовбивчій війні — люди звикли проливати кров. Смерть у шахті також була явищем доволі частим. Жорстоко, дуже жорстоко жив тоді Донбас. Між сільськими парубками й новоприбулими шахтарями виникали криваві бійки, інколи доходило до ножів і сокир. Діти, звичайно, наслідували дорослих...
На цьому завершується моє дошкільне дитинство — 1929 року мене зрештою прийняли до школи. Того ж самого року скінчилися також спроби Григорія й матері зміцнити наше господарство. Я вірю: вони в цій справі досягли б чималих успіхів — Григорій виявився вмілим і енерґійним господарем. Набагато пізніше, вже по війні, він мені казав:
— Е-ех, братухо! Якби не загнали в колгосп, сьогодні нас не можна було б і за холку вхопити. Я власними руками трактора б змайстрував.
Це, мабуть, правда: з нього вийшов би міцний фермер. Але життя повеліло інакше. Проте інколи я себе питаю: Життя то було чи Антижиття?..
Аби усвідомити все те, що впало на нас нечуваним лихом, потрібно буде багато років і десятиліть...
Абеткою я оволодів швидко. Пасучи худобу, для своїх вправ знаходив серед кам’яних бескидів пласкі, відшліфовані вітром і дощами скелі. Вірив, що каміння росте із землі, як ростуть печериці. З цим переконанням жив довго — був, можна сказати, гілозоїстом від народження.
Щось дивне й солодке з’являлося в душі, коли я з літер складав слова, а потім зі слів — коротенькі фрази. Якщо так рано я почув поклик Слова — того Слова, котре одночасно Бог, — то доводиться визнати, що небагато я встиг протягом свого незатишного життя. І все ж я був перший у своїй родині, хто вмів читати й писати! А це, даруйте, не абищиця.
Щоправда, в селі створили лікнеп, Григорій і навіть мати довгими зимовими вечорами сиділи за школярськими партами, але деякі люди застерігали: дивіться, ваша наука до добра не доведе.
Я чув якось розмову між Григорієм і Тетяною, що також ходила до лікнепу. Тетяна сказала:
— Чи немає гріха в нашому школярстві? Кажуть, це від лукавого.
— Хто каже?
— Брат мій, Федір. Я його в неділю провідала.
Треба зауважити, що згодом, коли Тетяна вже підросла, відшукався її старший брат Федір Медведєв. Він жив у селі Білому — за п’ять кілометрів нижче від нашого села по річці Білій. Найближчу від нас шахту також називають «Білянкою». У чорновугільному Донбасі оце підкреслення білого кольору не випадкове — тут починаються крейдяні гори, що тягнуться далеко на північ. Федір був доволі письменною людиною, але без обох рук — утратив їх на війні. Навчився писати ногою. Як він те робив, я ніколи не бачив, але люди казали, що писав непогано.
— Йому видніше, — неохоче відповів Григорій що, мабуть, не бажав сперечатися.
Набагато пізніше, вже по смерті Сталіна, коли мій світогляд почав мінятися, я пригадав оті розмови й змушений був погодитися: справді від лукавого. Річ ось у чому: Ленін повчав, що колективізація вимагає поголовної грамотности всіх селян. Сталін примусив селян кілька зимових місяців походити в лікнеп, де їх навчили так-сяк нашкрябати власні прізвища — і тут же оголосив: з неписьменністю покінчено. Це давало право розпочинати колективізацію.

Зірка МЕНЗАТЮК
У Диканьці край діброви

Пригадаймо чудове оповідання «Ніч перед Різдвом» Миколи Гоголя. Ви певно ж пам’ятаєте, що вся кумедна веремія в ньому здійнялася через те, що чорт хотів помститися ковалеві Вакулі за його малярство. В диканській церкві намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали коли проходили повз.
«Коваль був богобоязлива людина й малював часто образи святих, і тепер ще можна знайти в тій церкві його євангелиста Луку», — зауважив Микола Гоголь.
Троїцька церква і нині стоїть у Диканьці на Полтавщині, хоч описаних Гоголем чортів на її сті¬нах давно не стало. До речі, прадід письменника був її священиком.
І є в Диканьці ще одна церква — та, що дала Гоголеві ім’я.
Взимку 1809 року в диканській церкві святого Миколи часто можна було побачити бліду засмучену жінку — поміщицю з недалекого села Василівки Марію Гоголь. Її діти народжувались мертвими.
Тепер вона знову чекала дитини і палко, гаряче молилася, щоб хоч це дитятко Бог послав їй живе. Тому й їздила аж у Диканьку. Тут у церкві була чудотворна ікона святого Миколи, що багатьом до¬помогла. «Святий Миколо, — благала жінка, — допоможи й мені! Якщо народиться син, я назву його твоїм іменем».
А далі сталося таке (чи, може, було інакше, але так розповідає леґенда). Коли Марію Гоголь везли до лікаря у Великі Сорочинці, воли раптом перелякалися, помчали, з розгону влетіли в широку розлиту весняну річку і — стали. Там на возі се¬ред води й народився славетний письменник. І дав йому Бог не тільки життя, а й талант, великий, безмежний, мов тодішня весняна повінь.
Охрестили майбутнього письменника у прекрасній гетьманській церкві Преображення Господньо¬го у Великих Сорочинцях, а назвали Миколою — за обітницею його матері.
Микола Гоголь любив розповідати незвичайну історію свого імені. І Диканьку також любив, не раз гостював тут у знайомих козаків, випитував різні бувальщини, які лягали в основу його дотепних оповідань. А що був він людиною дуже побожною, то часто молився в диканській Микільській церкві.
То гарна і славна церква. Збудували її поміщики Кочубеї, нащадки генерального судді Василя Кочубея, який доніс цареві Петру І на гетьмана Івана Мазепу і був за це страчений. Пізніше Петро пошкодував, що не повірив Кочубеєві, і щедро нагородив його спадкоємців. Кочубеї вірно служили російській імперії, навіть приймали у себе в гостях царя Олександра І, спорудивши на його честь тріюмфальну арку. Люди їх не любили, бо вони часом до псів ставилися краще, ніж до кріпаків. Собачка Лулу пані Кочубеїхи мала й свого кухаря, і камердинера, ніби також була панею над бідними кріпаками.
Але церкву Кочубеї поставили хорошу. То не перша церква святого Миколи в Диканьці. Вона мала аж трьох дерев’яних попередниць. Колись тут, на пеньку серед лісу, знайшли ікону свято¬го Миколи Чудотворця. На цьому місці збудували храм. Пеньок опинився у вівтарі, на ньому встано¬вили хрест. З часом будували нові церкви, а пеньок все так же залишався у вівтарі, так він зберігся і донині. Теперішню муровану церкву-ротонду (ротонда — це кругла споруда) збудували 1794 року. Вона сліпучо-біла на тлі зеленої діброви, увінчана банею з маленькою позолоченою маківкою. Стиль, у якому збудовано церкву святого Миколи, на¬зивається класицизм, тому що взірцем для нього стало класичне (давньогрецьке й давньоримське) мистецтво. Це гармонійний, красивий стиль. Про¬те за царської Росії його нав’язували силоміць, забороняючи й витісняючи українську архітектуру.
Особливо гарний іконостас Микільської церкви, зроблений з дорогого мореного дуба. Кочубеї спеціяльно послали майстрів-кріпаків до Італії, щоб навчилися щонайкращого різьблення. Долівку церкви викладено з білого й сірого мармуру. А під храмом Кочубеї влаштували родинний склеп, де в мармурових саркофагах ховали своїх рідних.
Після революції розкішний кочубеївський палац пограбували й знищили, а диканські церкви позакривали. Панотця змусили працювати на цегельні. Іншим робітникам видавали рукавиці, йому ж — ні, щоб брав з печі голіруч гарячу випалену цеглу. І він виймав її, аж від опіків облазила з долонь шкіра. Всі бачили те знущання... чи не тому нам і зле на світі, що вміємо отак мовчки дивитися, скоряючись кривді?
Довгий час Микільська церква була музеєм, поки її знову не повернули віруючим. Вона добре збереглася, навіть іконостас з мореного дуба ли¬шився неушкоджений. А за нею стара діброва стиха шумить про Кочубеїв, про Гоголя, про чарівні диканські вечори.
«Зимова книжка», 2009

Доброму Миколаю

На віконце хукаю,
Шибку протираю:
Чи до мене прийдеш ти,
Добрий Миколаю?
На землі великій
Діточок багато —
Чи знайдеш ти стежечку
До моєї хати?
Я не найслухняніший
І не завжди чемний —
Може, сподіваюся
На прихід даремно…
А проте чекатиму,
Хоч і сон змагає.
Вірю, що знайдеш мене,
Добрий Миколаю.

Оксана КРОТЮК

Народна легенда
ЗЛОДІЙСЬКА СВІЧКА

Якийсь злодій та вкрав двоє коней. Тільки недалеко й від’їхав на них - кинулися вслід люди. Ось-ось наздоженуть. Бачить злодій — непереливки. Давай він святому Миколаю Угоднику молитися, порятунку просити.
— Як врятуєш, святий Миколаю, то поставлю тобі свічку, та таку велику, як кінська нога. Спаси мене цього разу, то вже ніколи не крастиму.
Коли це являється перед ним святий Миколай. Кинувся йому в ноги злодій:
— Порятуй, святий Миколаю. Свічку тобі постав¬лю, як оця коняча нога.
— Гаразд, — відповідає Миколай. — Бачиш ондеч¬ки волячий кендюх лежить. Розріж його негайно і сховайся туди.
Так і зробив злодій. Як наїхали люди, дивляться — коні крадені стоять, а нікого немає. Тільки кендюх волячий лежить.
— І де той злодій подівся? — дивуються люди. — Чи, може, злодія ніякого не було, одна мана?
Забрали своїх коней і поїхали геть. Тоді знову явився святий Миколай і каже до того чоловіка:
— Поїхали вже люди, можеш вилазити. Виліз злодій із того кендюха, ледь дихає:
— Ледь не вмер, такий там сморід.
— Отак і мені ті свічки смердять, що ставите з краденого.

Ірина КОМАНЕЦЬ
ДИВО-ДІВЧАТКО

Які ж гарнюсінькі ці малята! — прощебетала моя дванадцятирічна донечка, повернувшись з прогулянки, де бавила маленьку сусідку Юлечку. — Мамо, а якою я була ма¬ленька? — вкотре запитала мене.
Згадуючи мою Христинку-перлинку в перші роки, неможливо й зараз стримати усмішку.
— Ти була ду-у-у-же допитлива дитина! — запевнила я доню. — Тебе цікавило геть-усе, що діялося довкола. Усі казочки та віршики, що ми читали, ти знала напам’ять вже з двох років. А як тішила нас своїм співом і таночками — тут вже тобою не намилуєшся!
— І що, я завжди вас тільки радувала?
— Та ні, багато було й прикрих моментів, але запам’яталося більше хороше.
— Та що ж я таке запитую? Напевно, нема у світі дитини, яка б виросла без вередування! — махнула рукою донечка.
Я хотіла було погодитися з таким висновком, та раптом по¬думала про святих, які колись були звичайнісінькими дітьми:
— Я б не казала так про всіх дітей. Згадай дитинство Сергія Радонезького, Миколи Чудотворця, Серафима Саровського...
— Мамо, та ж вони були ще до народження вибрані Богом. Тож Господь їх і оберігав від гріха.
— Господь хоче, щоб усі люди не грішили. А святі, так само, як і всі люди, завжди мали вибір — чинити добре чи погано. Вони ж не запрограмовані роботи! — переконувала я Христинку.
— Мамусю, ти мені навела як приклад дитинство хлопчиків, а їм властиво бути мужніми. Це ж тобі не дівчата... — намагалася доня знайти виправдання своїй не завжди чемній дитячій поведінці.
—Гаразд, — мовила я спокійно, — наведу тобі ще один приклад такого дитинства, якому дивується вже більш як дві тисячі років усе людство. Цього разу буде про Дівчинку. А хто Вона, ти здогадаєшся сама, коли пригадаєш, який завтра день!
— Завтра — четверте грудня, звичайний, начебто, день, — невпевнено відповіла Христина, а потім спитала: — А який завтра день?
— Зрозумієш, коли розповім про одне дивовижне Дівчатко. Але спершу хочу познайомити тебе з її батьками. Адже від батьків залежить, якими виростуть діти
— Знаю, знаю! Який рід — такий плід! — згадала прислів’я доня.
— Або: яка пшениця — така й паляниця, — додала я та стала оповідати: — Жив у місті Назареті, що в Галилеї, один чоловік на ім’я Йоаким. Був він з роду царя Давида. Мав Йоаким за дружину Анну, також зі знатного роду. Вони не тільки навчалися Закону Божого, а й старанно виконували його. Жили в мирі та любові, молячись, допомагаючи нужденним. Лиш одне засмучувало Йоакима та Анну — проживши п’ятдесят років разом, досі не мали вони дітей. Але, хоч були вже старенькі, все ж не втрачали надії на милість Божу.
«Горе мені грішній. Видно, я найбільша грішниця на землі, що не можу мати дитину. Пташки небесні та звірі земні — і ті приносять свій плід Тобі, Господи. Я ж одна неплідна... Навіть із землею себе не можу порівняти, яка пророщує насін¬ня та приносить плоди. Господи, прожени смуток із серця мого та даруй нам дитя, щоб могли ми дитину оцю принести Тобі на служіння!» — зі сльозами зверталася свята Анна до Господа.
Про це ж благав Бога чоловік її Йоаким, який вже сорок днів перебував у пустелі, постуючи та молячись. І почуті були їхні молитви! Послав Господь Ангела, який сповістив, що народиться у них Донечка, через Яку буде дароване усьому світові спасіння. Це сталося в грудні, а вже у вересні народилася у святих Йоакима та Анни Доня, Яку назвали Марією. Дівчинка зростала дуже гарна, добра, чемна та розумна, як на свої роки. Вона охоче сприймала Божу науку від своїх праведних батьків. А коли Марійці виповнилося три рочки, батьки, пам’ятаючи обіцянку, привели Крихітку до Єрусалимського Храму, щоб залишити на виховання.
— А!!! Тепер я зрозуміла, яке завтра свято! — перервала мою розповідь Христинка. — Завтра, четвертого грудня, — Введення в Храм Пресвятої Богородиці! Ти мені ще іконку цього свята колись подарувала. Там малесенька Марія без сторонньої допомоги піднімається височезними сходами, що ведуть до Храму, а зустрічають її священнослужителі в пишному вбранні. Я ще дивувалася, як це Вона не побоялася без батьків піти на виховання до чужих бородатих дядечків, хоч би і священиків.
— Та Вона не те що не побоялася, а Сама просила маму й тата швидше відвести її до Храму. Поїздів і літаків тоді не було, а пішки від Назарету до Єрусалиму було три дні. Але для родини Діви Марії цей шлях перетворився на справжнє свято. Попереду Дівчинки, Яку вбрали наче царівну, йшли дівчата з запаленими свічками. Багато родичів і знайомих супроводжували їх у дорозі, співаючи духовних пісень і благословляючи Господа. Та співали не тільки люди — співали навіть Ангели на небесах, бо велика радість тоді була на небі й на землі. І всі начебто чули голос Господа, Який казав: «Погляньте на цю Пречисту Діву, Яка удостоїться стати Матір’ю Божого Сина!» Та найбільше здивував усіх первосвященик Захарія. Як побачив Пречисту Діву зі святковою процесією, то зійшла на нього благодать Святого Духа. Увів він тоді Дів¬чатко у Святеє Святих. Це таке священне місце в Храмі, куди дозволялося входити тільки одному первосвященику, та й те раз у рік. А Марії дозволено було там молитися. І саме там Вона приймала небесний хліб і їжу з рук Ангела Божого. Ось і проминало все дитинство Пресвятої Діви у служінні Богові: у молитвах, у читанні Святого Письма, в рукоділлі та в спіл¬куванні з Ангелами. А найдивовижніше — її серденько палало такою великою любов’ю до Господа, що Вона вже з малих років бажала присвятити усе Своє життя Йому Єдиному.
— Оце так справді — диво-Дівчатко! — захоплено закінчила мою розповідь донечка.
І нас обох огорнуло таке тепле відчуття, коли здається, що Боженька близько-близько, а навкруги так легко і світло, як у Раю. І тільки згодом я зрозуміла, що це через тисячоліття донеслася до нас та сама радість неба і землі — радість свята Введення Пресвятої Богородиці у Храм Господній!

Олекса ВОРОПАЙ
Леґенда про святого Миколая

Cвятий Микола-Чудотворець на небі не сидить, а тут, на землі, людям помагає. Не те що Касян — за панича убирався і до Бога пішов жалітися на людей.
— Вони, — каже, — Миколу шанують, почитають, на його ім’я церкви будують, а мене і не згадують!
Бог вислухав Касяна та й каже до янголів:
— Покличте Мені святого Миколу. Скажіть, щоб зараз прийшов!
— Немає його на небі! — кажуть янголи.
— А де ж він?
— Пішов на Чорне море людей рятувати.
— Почекай, — каже Бог до Касяна, — Микола прийде, тоді поговоримо!
За якийсь час Бог знов посилає янголів за свя¬тим Миколою.
—Немає його. — кажуть янголи, — на землі людей від пожежі рятує!
Втретє посилає Бог янголів за святим Миколою.
— Немає його, — відповідають янголи, — він кайдани розбиває, козаків з турецької неволі визволяє!
Аж за четвертим разом з’явився святий Микола перед Богом: у старій свитині, мотузком підперезаний, чоботи в болоті і руки в грязі.
— Де ти був? — спитав Бог.
А святий Микола ому відповідає:
— Помагав мужикові воза з багна витягнути!
— Ось бач, — каже Бог до Касяна, — за що його люди шанують? Він на небі не сидить, на землі діло робить, а ти паном одягнувся і тут на небі кутки обтираєш. Йди геть від Мене! Будуть тебе люди боятися, але не будуть шанувати.

Оксана КРОТЮК
Співають коники у житі

Співають коники у житі,
А жито мріє на ланах.
Отак би в світі жити й жити,
Аби лиш хліб у хаті пах.

Аби лиш хліб... А як нема?
Тоді нема і життя.
Народ мій ціну й крихті знає —
Він повернувся з небуття.

Він повернувся знов ростити
Дітей своїх і сіяти хліби.
Він повернувся жити, жити, жити.
І пам’ять про минуле берегти.

Петро КОРОЛЬ
Хліб сміється

На столі сміється хліб,
Хліб людей і Бога.
З неба — сонце, ніби сніп,
Дивиться на нього.
За вікном пташок пісні,
Шибки — мов озерця.
В хаті усмішки рясні,
Коли хліб сміється.

Поезія
Раїса ЛИША
ПОКЛИК У НЕВИДИМЕ

Віра, каже апостол Павло, — це «впевненість у невидимому». Саме така впевненість і творить особ¬ливий чар поезій цієї збірки Галини Манів, являючи глибокий порив стривоженої душі людини нинішнього карколомного часу скинути пута-тягарі знедуховленого трибу світу, аби піднятися до незнаних вільних обріїв духу («Я хочу не ковтати дні, а просто дихати і жити»).
Можна навіть ствердити, що в сучасній україн¬ській поезії, якій хоч ніби й не бракує християнських мотивів, але назагал зберігається певна іґнорація або ж світоглядна інерція невизначености щодо ієрархії матеріяльного та духовного начал буття, нові поезії Галини Манів вирізняє тремтливий пошук «Таєм¬ничого Світла» (за формулою Жоеля Верне) з ясним відчуттям духовного (небесного) первня як основи життя.
В суті, ця поетична збірка — спроба знайти Бога в сліпій порожнечі світу, драматичне, якесь майже первісно-біблійне поривання до живого спілкування з Творцем, аби повернути Його присутність у власне життя, якому тим самим повернеться непідробна істинність.
Щирість та глибока довірливість звертання, природність і легкість лету слова, містична мелодійність моментами наче переносять тебе у вимір невагомости. Той спів здається таким ясним, простим («Господи, схоже, лише Тобі / ще цікаві долоньки / моєї щирости»), але він торкається чогось невимовного (як і оце промовляння до Матері Божої: «І в грудях теплю свічу / — для Тебе... а Ти для Сина»).
Навіть в самій структурі збірки видно, як слово поступово набирає сили прозріння — тієї видющости, що оприявнює реальність незримого. І саме з цього виростає динаміка книжки як цілости. Спершу автор¬ка розкидає у просторі легкі, прозорі, ніби дитячі, — для Бога, вірші-малюнки. Кульмінацію ж поклику-пильнування («тільки Ти не покинь...») становлять молитви і піснеспіви — псалми (зокрема на біблійні мотиви). Звернення до цього жанру вийшло природним, стало, сказати б, своєрідним (ще одним) відкриттям псалму в українській поезії. Бо як ще було виспівати-виповісти доглибне й гостре відчуття межової ситуації, в якій опиняється нині людська душа (хоча в усі часи, за словом давніх мудреців, людина є найбільшою проблемою для самої себе — але ж...), як висловити головну біду теперішніх днів — полон фальшу і зла та заникання спромоги любови — до Бога, людей і всього творіння, що обертається згубою самих рушійних сил життя?
Саме піснеспіви-молитви, по вінця наповнені смислами (за Езрою Павндом), найбільше вчиняють цю збірку одкровенням людини нашого часу про стан власного духу перед лицем Того, Хто єдиний може її зцілити («найщиріші сльози обертаються на / милування собою, навіть найпекучіший сором / обертається на / милування собою»).
Звісно, що подібне одкровення не могло на¬родитися з раціональної віри, умовної релігійности. Потрібно відкрити власну глибину серця, щоб звер¬тання до постатей біблійних пророків (пряме і в підтексті), до Івана Хрестителя, св. Йосипа зрушувало розширення духовно-поетичного простору і ставало Бого-пізнанням.
Збірка «До Неба» належить до не надто числен¬них прикладів в сучасній українській поезії, коли ав¬тор в центр свого світосприймання й світобудови і свого письма виразно беззастережно ставить Творця (як Василь Барка, Віра Вовк, Валерій Ілля...):
тільки Ти не покинь
благаю
хто я без Тебе? —
камінь
що не знає тепла живого
хто я без Тебе? —
попіл
що його вітерець розвіє
моє серце таке жорстоке
воно б мало Тебе любити
щоб згоріти у тій любові
а натомість воно ледь тепле
б’ється в грудях спокійно й рівно

Або ось це зізнання:
Скільки років уже
в мене зв’язані тіло і дух.
Я шепочу молитви,
та жодна глибин не займає.
Погодьмося, таке бачення й переживання реальности змінює саме відчуття маштабу людського існування, переводить його у вимір духу, який і наповнює слово життям незмірним.
Довколишній світ спирається на грубу силу й агресивно-безглузду «велич», завали якої роблять його подібним на гігантський смітник (є в одному з віршів такий образ). Проте світлу стежину щирости дух виносить понад будь-які завали («але Ти не відходь мій Боже / я навчуся Тебе любити / я навчуся Тобі співати / як співають птахи небесні»).
Безвідмовно покладаючи на себе частку вини за стан людського світу, авторка у чомусь парадоксально перегукується у підтексті з праведним Йовом — виз¬наючи власну гріховність та недосконалість, але так само, як Йов, вірячи в любов Отця як в останню надію («Серця ледь розквітлий первоцвіт / віддала гріхові на поталу / Господи мій, Господи, радосте моя, / помилуй мене упалу»). Цей «Псалом покаянний», як і «На 54-тий псалом» («Моє серце, як човен, / що у бурі блукає / і несе його вітер, / і женуть його хвилі... / Знаю я, що у горі / Ти мене не покинеш. / Не покинь мене, Боже, / й на моїм роздоріжжі») й інші, за глибиною справжности внутрішніх борінь людини в «упалому» світі, як і «Травневий ранок», де краса світу наче народжується в самому серці й світ постає, як диво сакральне, — вносять неповторно прозірливу й духовно вагому інтонацію в простір української поезії.
Помічені й доторкнуті зором серця духовно сутнісні явища й реалії озиваються, пульсують, і слово наче змиває зі світу пекельний накип, відкри¬ваючи під ним святість життя. Так помічене і «десь в Італії» містечко Барі, де «жінки щовечір виносять ослінчики, щоб дивитися довгим поглядом на порож¬ню вулицю» і де «кинуто якір, що тримає цей світ, аби він не зірвався у божевілля».
Літаючи думкою, співаючи, малюючи в повітрі слова-промовляння, творячи прямі й приховані діялоги — з Богом, а від Нього навчаючись, і з усіляким творінням: деревами, квітами, снігом «беззахисно святковим», дощем, добрими і злими людьми, — невситимо прагнучи отієї багатоликої присутности — у просторі власного серця: «Я хочу кричати, / і плакати, і голосити, / / стукати, стукати / в окрижанілі серця. / Я хочу зігріти ці душі, / ці руки, ці віти / або зрозуміти, / хоча б зрозуміть до кінця», — висловлено тут щось таке, що народжує поза всім дивну далеку мелодію радости.
Рядки поезій не раз звучать так чисто, неви¬мушено, вільно, що й справді либонь нагадують спів птахів, котрі славлять Бога, і здається — що в силі завадити їм долетіти «до Неба»?

Моє серце як човен що у бурі блукає
Зі збірки «До неба». Київ, Братське, 2010

* * *

осінні дерева
кличуть серце до неба

золоті письмена
падають під ноги

в кожному такому листі
звістка про Воскресіння

* * *
Цей вавилонський дикий шум —
о скільки галасу і смути,
мов душу вивели на глум,
мов в келих підлили отрути.

Я хочу сісти при вогні
і з другом тихо говорити.
Я хочу не ковтати дні,
а просто дихати і жити!

Я хочу... Боже, поможи
не втратити себе у вирі,
де градом стріли і ножі,
де люди загнані й нещирі.

Як добре жити між братів...
Ця радість майже вже незнана.
Як важко йти на самоті...
Яка страшна кривава рана...

Свята гора
міцно тримає місто
щоб не впало у прірву
де звивається
недобитий Кожум’якою змій

* * *
Свята гора
натхненно співає
«свят свят свят»
усіма своїми печерами
рятуючи безголосих нащадків

і хай там що
це місто таки стоятиме
доки у нього є
його Свята гора

* * *
мальви забігли у дворик
між висоток
маленьким загоном
гордо й сміливо стоять

мальви витягують шиї
слухають в усі вуха
дивляться в усі очі
звикли білу хатину
від ворога стерегти

та чи врятують місто
що високо ріг підносить
щоб заколоти небо?

* * *
Десь в Італії
під самим каблуком
у маленькім містечку Барі
дзижчить післяобідня муха
старий Джузеппе іще не вмер
син Марії П’яченце приїхав у гості...

Десь в Італії
під самим каблуком
у маленькім містечку Барі
чоловіки розгортають крила газет
аби прочитати в них
про іншу планету...

Десь в Італії
під самим каблуком
у маленькім містечку Барі
жінки підвечір виносять ослінчики
щоб дивитися довгим поглядом
на порожню вулицю...

Десь в Італії
під самим каблуком
у маленькім містечку Барі
кинуто якір що тримає цей світ
аби він не зірвався
у божевілля...

* * *
Втамуй жалі, холодна м’ято,
встеліть дорогу спориші,
щоб не кололо босі п’яти
моїй стривоженій душі.

Спиняйте, промені останні,
гіркі сльозинки на щоках,
щоб не згубити у смерканні
єдиний, зоресяйний шлях.

Чекаючи руху води біля купальні Вифездра

Скільки років уже
в мене зв’язані тіло і дух.
Молитви промовляю,
та жодна глибин не займає.
І щоразу, коли
у воді починається рух,
хтось підходить раніше
і першим в купальню ступає.
Може здатись комусь,
ніби я побиваюсь дарма —
нагодований, вмитий,
є родичі ближні і дальні,
є і друзі, і жінка,
а тільки людини нема,
щоби вчасно мене
підвела до тієї купальні.
Я не знаю, чи більше
у серці хвали чи хули,
коли віра ще є,
а надія поволі згасає.
О помилуй, мій Боже,
прийди, без купальні зціли,
бо людини у мене,
такої людини немає!

* * *
…Ісус спитав:
чого ти хочеш від Мене?
Сліпий сказав Йому:
Учителю, аби я прозрів…
МК 10,46-52

розбилася на тисячі дзеркал
як тепер знайти дорогу додому?

вчителів багато а проводирів…

іду на голос волаю:
Ісусе Сину Давидів
помилуй мене!

Господи
щоб мені прозріти!

* * *
Моє серце тривожне —
потерпає, ятриться
у буденному шумі,
у нічному безсонні.

Моє серце, як човен,
що у бурі блукає
і несе його вітер,
і женуть його хвилі.

Полетіти б далеко,
опинитись в пустелі,
де не знайде ні ворог,
ані друг ненадійний,

де немає ні хижих,
ні байдужих, ні ласих,
де й від себе я зможу
відпочити хоч трошки.

Уповання моє
покладаю на Тебе,
всі турботи і думи
віддаю в Твої руки.
Знаю я, що у горі
Ти мене не покинеш.
Не покинь мене, Боже,
й на моїм роздоріжжі.

* * *
Розтанула зоря остання,
і враз змінився сонний світ.
Пташки викликують вітання.
Все суще дивиться на схід.

Ще кілька хвиль і сонце встане.
Шалено ліловіє без.
Ця передмить, цей ранній ранок —
мов поцілунок із небес.

Усе, пронизане любов’ю,
приймає ласку від Отця.
По вінця, Господи, наповнюй
напоєм вогняним серця!

* * *
Хіба я воїн? —
сполохана пташка,
яка заспокоїться
лише у гніздечку
Твоїх
рук.

Хіба я воїн? —
заблукана овечка,
що перестане тремтіти,
лише притулившись
до Твоїх
колін.

Хіба я воїн? —
заплакане дитя,
яке втішиться,
лише заснувши
на Твоєму
плечі.

Але з Тобою, Господи,
я готова іти в бій!

Надія МІРЧУК,
США
Про яблуню і весільні рушники

«Дерев’яні історії» («НВ» ч.5 2010) ніби спеціяльно для мене написані. Не тільки для мене, а й для всіх людей в Україні. Скільки там корисної інформації, порад, думок! Все це має виховничу вартість, я б навіть сказала релігійно-виховничу.
Я не раз садила кісточки із вишень, але нічого з того не зійшло. Тепер маю посаджені кісточки слив. Посадила ще й у горщику, на той випадок, раптом забуду де посадила, а зверху посіяла кріп.
…Цьогоріч велика гілка із яблуні, що мала найкращі яблука, відломилась під час бурі. А за декілька тижнів в гарний тихий день раптово наша яблуня розчахнулася надвоє. Шкода було. Та ще ж на ній рясніло багато яблук, але дуже зелені. За якийсь час після того побачила, що біля самого кореня виросла нова галузка. Десь 45 років тому впала яблуня — і ця, що тепер розчахнулася, виросла із її кореня. Якщо із цієї галузки виросте яблуня, то це вже буде внучка тої першої.
…Як добре, що в думках можливо повернутися у минуле. Згадати гарні події, добрих людей. Краще думати про них. Одною подією поділюся з Вами, розповім про Весільні рушники.
Був 1953 рік, невдовзі після мого приїзду до Америки, я готувалася до весілля. Мені треба було вишити рушники. Мама сказала, що молода мусить сама вишивати. Вибрала взірець винограду і почала вишивати. Вишивка йшла поволі і я вирішила брати рушник на працю, бо мала годину перерви на обід і ще додаткову 15-хвилинну перерву. В той час я працювала в Радіо Корпорації Америки (RСА). Мала працю у відділі, де виробляли корпуси для телевізорів. Коло кожної машини було п’ятеро жінок. Одна — біля машини, а четверо — біля конвейєра. Нам треба було виробити норму, щоби не знизили платню. Коли ж зробимо понад норму, тоді отримуємо більше.
Отже принесла свій рушник на роботу і під час обідньої перерви пішла до кімнати, де ми могли помити руки, щось поїсти чи просто відпочити. Я сиділа і вишивала, до мене підходили жінки і питали, що то має бути. Я розповідала, що маю вишити рушники до весілля, мої розповіді та показ частини вишитого рушника забирали час, і вишивка посувалася поволі. Жінки, які працювали зі мною, почали посилати мене до кімнати вишивати і казали бути там, аж поки не покличуть мене, а самі виконували і мою працю, а як вже не встигали, то відкладали якийсь час набік, а тоді кликали мене і разом ми підганяли роботу. Та все-таки моя вишивка йшла нешвидко, і жінки почали сумніватися, чи я впораюся до весілля. Тоді, щоб я не втрачала час на розповідь, від сусідньої машини приходила жінка і розповідала іншим, що я роблю. Попри те поступ моєї праці турбував жінок, але я вже була певна, що свої рушники до весілля встигну закінчити.
Правда, на одному із рушників біля винограду не встигла вишити вусики. Втішала себе тим, що молодому на рушнику для ікони не потрібно мати вусики, бо він сам їх має.
Зазвичай кажуть, що добро не забувається. Так, можу і я ствердити цю істину — добро не забулося. Тільки тепер, пишучи ці рядки, усвідомила собі розмір добра, яким мене обдарували жінки. Хоч я тільки щойно перед тим прийшла на працю, ніхто мене не знав раніш, ніхто з них не був з України, нікому я нічого доброго не зробила, мала обмежене знання англійської мови і мало коли щось говорила. І все-таки мені допомагали, не рахувалися з тим, що хоч і добре працювали, але не отримували додаткової платні. Ще до всього й принесли весільні дарунки.
То був час, коли отримувала незаслужене щире добро. Може, тепер настав час отримувати незаслужену кривду?.. Але й це треба пережити, заради добра, яке не забувається.

Євген СВЕРСТЮК
Добігає кінця рік 2010…

Рік почався з безнадійно патової ситуації.
В світі говорили про економічну кризу. В Україні говорили передусім про кризу політичну і моральну.
Восени 2009 старт президентської виборчої кампанії почався з візити Патріярха Московського, патрона Януковича. Власне, то був випущений на поверхню Вісник кремлівської режисури. Штурм Грузії і України був одночасним. В Чорний вересень 2008 року штурм застав українське суспільство сонним. Президент України засвідчив солідарність з Грузією, і то був вчинок від імені нації.
А дома йому вже готували імпічмент — і БЮТ, і регіони, і комуністи. Наполохані, як миші, журналісти наївно проґнозували анексію Криму Росією і надавали інформацію за російськими джерелами. Не дуже дивно, що тоді не знайшлося тверезої голови, яка б засвідчила уже поразку БЮТ на президентських виборах… Бо реґіони і комуністи — то бетон, за яким стоїть постійний електорат. А помаранчеві сили, поділені надвоє, вже програли!
Це ж і їжаку ясно. Але це не було ясно засліпленим пропаґандистам блоку, які усі свої сили пустили на позаконституційний поділ влади за домовленістю Тимошенко-Янукович. Але навіщо це здалося останньому, коли він безперешкодно проходить законним порядком у Президенти?
Цього не зрозуміли наші дрібнопартійні політики і журналісти і не пояснили народові.
Навпаки весь біжучий рік вони пристрасно звинувачують «противсіх» за те, що не вдалося нашому теляті вовка впіймати. Але ж тому теляті і так багато вдалося: воно повело за собою усю дрібну звірину, що налякалася вовка! Після поразки, звичайно, мужні збираються з силами, а дрібнота — пускається в самоїдство. Шукають винних серед тих, хто не приєднався до табуна, і серед тих, що заважав теляті вовка впіймати. Теля, звичайно, ні при чім: хіба воно винне в тому, що хоче стати биком і водити за собою череду?!
Кажуть, дикуни з’їдали вождя, який зазнав поразки...
У нас це робиться демократично, тобто кожному дозволялася самодіяльність. Першою особою за два десятиріччя, хто спробував стати на демократичну і національну платформу, був Віктор Ющенко. Він діяв у силу переконання.
Звичайно, усі пасивні глядачі мудро шепталися, що демократичного ґрунту у нас не вироблено, а національний ґрунт слизький, бо його постійно поливають помиями з імперських каналів…
На пострах тим, хто спробує ставати на національно-демократичний ґрунт, його отруїли.. Коли він все-таки піднявся на ноги, кинулись винуватити, що він сам себе отруїв. Телеканали постійно запрошували тих, що поливають помиями, і навіть тих, хто отруїв. Демократія!
Не припинялися прямі постріли в бік демократичного Президента. Першим одстрілявся Корчинський. Перестали платити, то він і затих. З маніякальною послідовністю і досі посилає свої контрольні постріли Табачник. Видно, ціль все ще актуальна. Яворівський довів обстрілювання до ритуалу. А що у Тимошенко не було більшого ворога за Ющенка, то знали усі. Вони ж знали, що він є діючим легітимним Президентом України…
Дивно, що усі, що це знали, знали також євангельське: дім, поділений надвоє, не встоїть. Знали і застереження Наполеона: один поганий командувач кращий за двох добрих.
То хіба з того не випливало, що Президент один і повинен залишатися командувачем?
Випливає! «Біле братство» згодне з тим, але за умови, коли командувач — їхній кумир. Отже, у переможених не вийшло навіть якоїсь опозиції. Яка ж може бути опозиція, коли нема своєї позиції?
А тим часом команда переможців, за якими лише третина електорату, почала зі здачі українських національних позицій на користь Росії і трохи призупинилась, побачивши під носом велику братню дулю. Такий арґумент — опритомнює…
В листопаді їм довелося ближче ознайомитись з українським народом і дізнатися, що то вже не совєтський народ, який пише петиції на адресу: «Москва, Кремль». «Майдан» з представників малого і середнього бізнесу на цей раз вдалося приглушити дрібними поступками і шахрайським феєрверком. Найважче даються Януковичеві переговори на Заході. Його бадьора посмішка і обіцянки скоренько провести демократичні реформи, як умову безвізового режиму, там сприймаються досить своєрідно: «Він, вочевидь, не розуміє, про що йдеться?». А йдеться про те, щоб він покинув хитру гру на донецькій платформі і прийняв прозору гру за правилами на демократичній платформі. Треба змінюватися, якщо хочеш бути прийнятим у світі! Треба розмовляти з народом, а не просто дурити його. Старі комсомольці А. Єфремов і В. Колесниченко радять йому у всьому і з усіма погоджуватися, а потім — усе робити по-своєму.
«Дак, это ж, получается, как на следствии», — відповідає їм Віктор Федорович.
«Ну, мы растолкуем им, что у нас вроде бы разное понимание вещей», — м’яко обіцяє Колесниченко.
Але Віктор Федорович розуміє, що Колесниченка ніхто не буде слухати, як ніколи і не слухав. От він, скажімо, запропонує «православне» тлумачення «прав людини», але ж тим нікого не зацікавиш, навіть старих комсомольців. Або «відзвітує» про успішне проведення значних демократичних перетворень і надішле «бомагу» в Брюссель. А там наші ж таки українські юристи, замість горою стати «за свого», посміються і доведуть европейським колеґам, що то у них така стара звичка писати звіти, яких не читають. По-російськи це називається «гнать фуфло».
«Эх, ты старое брехло», — скажуть на таке в Москві і дружньо поплескають по плечу. А на Заході то здивовано знизують плечима і… сахаються.
Отак Віктору Федоровичу за неповний рік царювання довелося познайомитися трохи і зі своїм народом, і з «дружнім» сусідом, і з упертим Заходом, і з важкою шапкою Мономаховою.
Напсував йому Віктор Андрійович за ті п’ять років, ой напсував. Народ відвик від страху… По суті не було жодного відстрілу журналістів, зате весь час муляють очі іменем Гонгадзе. Ця вся «демократія м’якотіла», але її вже не задушити. Доводиться рахуватися із тією клятою свободою слова, і Голодомору вже не заперечиш (добре їм там в Москві бурчати!). І «націоналістична» історія вийшла на поверхню, і уже її не заглушити російськими ЗМІ. Вже й самому доводиться підладжуватися під чужий голос — тьху на нього! Кожен крок відстежують, і сам ти вже, виходить, ні пес, ні баран…
І тут вже не дуже втішає те, що усі партії здрібніли і поблякли. Що опозиції по суті нема. Але й стукнути по шапці нема кого!
Тут навіть Табачника не стукнеш, бо як його стукнути, коли в народі його прозвали «плювком», а в Москві йому дали ярлик недоторканности. Виходить, «не тронь, а то…». Вже і ялинка поставлена на місці розігнаного «Майдану». Вже й з подарунками поставали в чергу блюдолизи, чорт би їх побрав…
Цікаво, який сон буде йому в новорічну ніч — віщий, а чи присниться усе те торішнє фуфло?

Данута КОСТУРА
ДЕНЬ СВОБОДИ У БУДИНКУ ВЧИТЕЛЯ

22 листопада в Будинку Вчителя відбувся вечір, присвячений Дню Свободи. Серед присутніх переважала молодь. В основному – представники громадських молодіжних організацій — «Простір свободи», «Відсіч», «Не будь байдужим». Добровольці, не байдужі, не розчаровані, а повні сил і наснаги робити свою державу кращою. І роблять. Достукуються до національної свідомости молоді через пісню (висаджуючись у центрі чи сході України потужними десантами музичних україномовних груп: «Мандри», «Тартак», «Гайдамаки», «С.К.А.Й.», «Роллік’с», всього з десяток), через письменницьке слово (Сергій Жадан, Тарас Прохасько). Закликають вживати українську мову на роботі, перевіряють школи на предмет вживання української мови, спостерігають за реклямою тощо. Побачивши порушення – пишуть у відповідні органи, про що повідомляють на своїх сайтах. А в особливо тривожних питаннях гуртуються і вже разом працюють на результат. Як приклад – спротив законопроєкту «Про мови».
На вечорі ця небайдужа молодь мала змогу представити себе ширшому загалу. І запевнити присутніх у своїй вірності ідеї Свободи, яку пронесла від Майдану.
Проникливо, на високій ноті виконали свої пісні сестри Тельнюк, а також дзвіночок Майдану Марія Бурмака. Пісню «Ми йдемо» Марія вирішила не співати, бо не бачить, на сьогодні, наповнення слова «ми». На щастя, перед присутніми у залі молодими людьми таке питання не стояло.
Володимир В’ятрович, Олесь Доній говорили про цінності Майдану, Євген Сверстюк — про свободу як лейтмотив нашої історії і про мужність в поразці, провівши аналогію зі змістом вірша Р. Кіплінга «Якщо».
Польовий командир Тарас Стецьків, щоб бути, очевидно, «в образі», не скинув на сцені куртку і поділився спогадами про початок Майдану, а один з організаторів теперішніх мітинґів Михайло Свистович говорив про загально-мережевий громадянський рух без партійних кольорів.
Багато хто з учасників вечора прийшли у Будинок Учителя з Майдану Незалежности, де вже зранку вирував мітинґ. Авторка прийшла на Майдан після обіду. Почались заклики гуртуватися біля партійних прапорів однієї із сил, якій так хочеться очолити цей рух спротиву. Забувають, що Жанна д’Арк українського розливу вже була шість років тому, а повторення було б чистісіньким фарсом.
Та й народ вже не сприймає старих проводирів. Розговорилася з людьми, які приїхали з Тернополя. Які там проводирі! Не хочуть ні під кого підлаштовуватися. Для поїздки в Київ збирали кошти всім ринком, де працюють. Одна з найбільших їх тривог — збільшення прав, наданих податковій. Готові платити уп’ятеро більше, аби убезпечити себе від її перевірок. Знають ціну податковій. Знають ціну її перевіркам.
Майдан 2004 не минув безслідно. Залишив у душах людей почуття власної гідности. А в світі він чи не вперше в ХХ столітті дав інший образ України, засвіченої якимось релігійним сяйвом від облич мільйонів, що зібралися обстоювати свободу і справедливість.
Для сучасної корумпованої влади, яка не сприймає духовних цінностей, свято Свободи є серйозним попередженням:
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніхто не перекреслить мій народ.
І влада має думати про межі терпіння.

Ореста КОВЦУН
АБСТРАКТНОЇ СВОБОДИ НЕ ІСНУЄ

22 листопада Україна відзначила День Свободи — державне свято, запроваджене Президентом Віктором Ющенком на честь річниці початку Помаранчевої революції.

Що ми знали про Свободу за совєтського режиму? Небагато. Чули, що є «острів Свободи» — Куба… Бачили на картинках статую Свободи в Америці… Але ж встановлена вона в «неправильній країні»… Декларовану в Конституції СРСР свободу ніхто всерйоз не сприймав, а ті, хто все-таки домагався хоч якоїсь свободи, опинялися в лагерях або в психушках.
Зважаючи на такий куций досвід Свободи, а вірніше – її відсутність, постсовєтська людина не мала уяви, що з тою Свободою робити та як її втримати. Шість років тому ми розійшлися по домівках з Майдану, залишаючи виборене дитя Свободи політикам, наївно думаючи, що ми свою справу зробили, забуваючи, що абстрактної Свободи не існує, що мусимо щомиті докладати до скарбнички Свободи свою душу, сили та терпіння. Кожен щодня стоїть перед вибором, а отже долучає (або ні) свою лепту до загального енерґетичного поля Свободи. Можливість вибору – це і є потенціял Свободи.
Скільки було розчарованих після Майдану… Уже подейкували про те, що люди більше не вийдуть на Майдан, що нікому не можна вірити, що нічого в нас ніколи не вийде. Але, дивна річ, чим далі ми віддаляємося від Помаранчевої революції, тим більше відчуваємо ностальгію за нею. Як свідчать опитування, тепер 86% з тих, хто у 2004 р. був учасником Революції, готові і зараз вийти на Майдан. Вочевидь, ідеал Свободи настільки високий та манливий, що люди, які долучилися хоча б якоюсь мірою до його захисту, хочуть пережити ті прекрасні миті знову і знову.
Ось і цьогоріч 22 листопада небайдужі вийшли на Майдан. А в столичному Будинку Вчителя в цей відбувся вечір (перший за шість післяреволюційних років). Динаміку його створювала молодь, яка кількісно переважала в залі. Революційний дух у залі підтримували й барабанщики, які облаштувалися прямо на підлозі перед сценою та барабанним ритмом супроводжували оголошення про черговий виступ, що сприймалося як заклик до продовження боротьби.
«Наш поклик — Свобода. Совість, яка пробуджує дух Свободи, повинна стати найвищим дороговказом» — мовиться в програмній деклярації Руху добровольців «Простір Свободи».
Хочеться відзначити, що кожен з молодих промовців не забув нагадати про жертовність на вівтар Свободи політв’язнів совєтських лагерів, зокрема, присутніх в залі: Євгена Сверстюка, Василя Овсієнка, Степана Хмари. Подумалося: нарешті, а то завше ніяково дивитися у вічі достойникам, які ще й досі не пошановані належним чином у нашій Державі.
В залі панувала атмосфера відродженої віри та надії. Дай Боже!

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського католицького університету, колишній в’язень брежнєвських таборів
Підприємницький Майдан: виклик владі чи урок для всього суспільства?

Уже кілька днів поспіль у Київі вирує підприємницький Майдан. Вирішення проблеми зависло в повітрі, а тому знаків запитання не поменшало. Радше навпаки.
В історії України вічеві майдани — це здебільшого наслідок глухоти керманичів. Це сигнал суспільству про те, що зворотній зв’язок від народу до влади або ускладнений, або відсутній взагалі. В цьому увиразнюється завдання, вирішити яке має передусім влада.
За комуністичного режиму засадничим елементом управлінської культури було табу на те, щоб «іти на поводу у вулиці». На цій засаді були вишколені цілі покоління радянської еліти — і, як бачимо, пострадянської також. Утім, не будемо спрощувати: отим гордовитим «не поступлюся» відзначаються також деякі керівники й загалом демократичних держав.
У згаданому табу проявляється візія, яка видається привабливою для багатьох правителів: народ (а тим більше протестний мітинґ) — це лишень натовп, який керується стадними інстинктами та підвладний масовим психозам. Смішно, мовляв, прислухатися до думки натовпу. Значно краще використати особливості його психології, щоб дискредитувати протест, а тоді й узагалі зламати його.
Проте є й інша візія стосунків між владою і народом, у якій народ — це єдине джерело влади, а державна адміністрація — це слуги народу, яким він делеґує частку своїх суверенних повноважень. І коли державні службовці не чують голосу єдиного носія влади – народу, або ж іґнорують його, вони втрачають моральне право представляти цей народ і підважують леґітимність своїх повноважень.
У ці дні й навіть години, коли у владних кабінетах України зважують, яку з двох згаданих візій обрати, спільнота Українського католицького університету закликає керівництво держави рішуче порвати з антагоністичними традиціями минулого. Ми переконані: коли влада прислухається до думки народу й має мужність заради суспільного миру відступити від уже задекларованих, але таки помилкових рішень, вона виявляє не слабкість, а навпаки — велику духовну силу.
Не менш важливу духовну силу виявляє і народ, коли своїм справедливим акціям непокори надає цивілізованого характеру. Ми горді й щасливі з того приводу, що підприємницькому Майданові вдалося загнуздати перші відчайдушні пристрасті, які вилилися в одиничний випадок деструктивних дій. Хай не «прославиться» Україна вуличними побоїщами, якими так рясніє суспільно-політичне життя нашої планети!
В особі тих, що стоять сьогодні на Майдані, ми вітаємо опору громадянського суспільства — клас незалежних підприємців, які пізнали ціну свободи й вагу особистої громадянської відповідальности. Ми солідаризуємося з їхньою громадянською відвагою, а також із тими їхніми вимогами, в основі яких лежать принципи соціяльної справедливости, взаємного партнерства та солідарности. Ми — за прийняття такого Податкового кодексу, який не ставитиме на межу банкрутства цілу групу людей. Кодекс, якого очікує сьогодні українське суспільство, має відображати прощання держави з орієнтацією на каральне адміністрування й прощання суспільства з орієнтацією на патерналізм держави.
А ще ми хотіли б сказати Україні, що всією університетською спільнотою просимо Бога простерти Свою правицю понад Майданом та оберегти зібраних там людей від усякого лиха. Ми просимо в Бога також мудрости для наших державних керманичів. Нехай вийде Україна з нинішніх випробувань духовно сильною і просвітленою!

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА,
м. Мурманськ, Росія
Почаївський біль

Почаїв в Москву не перенести! Чуєте!?
Він — наш, на нашій Українській землі.
Був, є і буде! Споконвічно!
Антоніна ЛИСТОПАД

— Ти не до патріярхату ідеш, а до Бога, — отак не раз зауважувала мені моя добра приятелька Катерина, людина високодуховна, обдарована Господнім даром писати та реставрувати ікони. З Катериною сперечатися не випадало. І дійсно, живучи в портовому місті, я сама не раз чула від бувалих моряків: мовляв, за кордоном, якщо помполіт не наступає на п’яти (що траплялося вкрай рідко), то заходили хлопці і старші їх товариші до будь-якого храму, незалежно від його конфесійної приналежности. Бігцем поставлять свічку за усіх тих, хто морякує, і за тих, хто чекає, і якось затишніше ставало від того на душі, і довгі рейси не здавалися такими тяжкими та холодними. Будь-який храм, у тих, хтозна яких закордонах, надавав духовний притулок і певність. Бо ж Бог один, а сила Його Благодаті не знає меж, і напевно сам Господь, навіть найменшою мірою, не переймається фактом «прописки» щодо патріярхату… Бо ж написано у пророків: «Справедливість та право — підстава престолу Твого, милість та правда — обличчя Твоє випереджують…» (Пс. 88. 15).
Почаїв. Багато читала, ще більше чула про це Господнє духовне осереддя. Так, Почаївський манастир саме таким і є, яким його малював Тарас Шевченко, яким його в усіх подробицях змалювала у своїй поемі «Почаїв» сучасна українська письменниця Антоніна Листопад — споруджений на горі, таємничий і зворушливий у своїй величі, — вірогідно, що самим Духом Святим так мальовничо й маєстатно — піднесений. Але на прикрий подив ця духовна святиня, як і 70% інших церков та манастирів в Україні, хоч і споруджена та намолена нашими пращурами не десь, у невідомих закордонах, а на нашій українській землі, однак підпорядкована Українській православноій Церкві Московського Патріярхату. Відтак, показати себе хоч найменшою гілочкою свого українського народу на терені Почаївського манастиря, як я була начувана, не зовсім безпечно. Отже, я внутрішньо готувалася до запитання, яке могло мене поставити перед вибором — збрехати, чи якось відмовчатись…І це в святому намоленому місці?! Очевидним було те, що злукавити таки доведеться, хоч ох, як не хочеться, того робити. Почаїв бо — одна з найкращих Господніх обителей — і йтиму я до Бога, а не до слідчого. То чому ж мені доводиться налаштовувати себе не на Боже і вічне, а на те, як уникнути наглого допиту?
Отже, готуючись до відвідин манастиря, так собі міркувала: в разі, коли якийсь монах чи старший за духовним чином батюшка спитає мене про моє ставлення або приналежність до того чи іншого патріярхату, то я, така «мудра», скажу, що, мовляв, це питання суто політичне, а я така недосконала в тій політиці, що і вдаватися до того не хочу, а вірую лишень в Господа нашого, Ісуса Христа та Отця Його Небесного в триєдиній благодаті зі Святим Духом.
Та насправді сталося не так, як заздалегідь міркувалося. Бо аби ж то те питання та випало мені почути від монаха, людини більш-менш освіченої та ТОЛЕРАНТНО розуміючої не тільки демократичність мого особистого вибору, мого вже досить усвідомленого духовного світогляду, а насамперед іще й те, що таке нагле тестування в будь-якому храмі чи манастирі не є етичним, не є поміркованим, а тим паче «обов’язковим», коли воно спрямоване до будь-кого з прочан.
Подаю записку, а вірніше, я проказую, а пише бабця, — манастирська служниця.
Під вовняною кофтинкою «зрадницьки» вигулькує мені вишивана пазушка сорочки. Бабця це миттєво помічає і владно вибухає в мене отим самим дошкульним запитанням: «Якому патріярху поклоняєшся???»
Я, така «мудра», намагаюся їй втлумачити про Бога Отця, Бога Сина і Духа Святого. Тільки ж відповідь моя не влаштовує бабцю, бо вона тут не абихто, а кимось уповноважена особа, а значить виконує доручену їй роботу і її питання окреслене чітко: «Якому патріярху поклоняєшся?» Ну як я їй могла пояснити, що взагалі не вважаю за потрібне «поклонятися» жодній земній людині, — будь то навіть і сам Патріярх. Бо й навіть Патріярх є лише земним посередником між Богом і людьми… Адже досконалий тільки Бог, а всі інші, най навіть дуже мудрі та чеснотні, то таки люди, а значить недосконалі і дуже можливо, що й саменькі обтяжені якщо не відвертими гріхами, то принаймні якимись помилками або спокусами. Та й, зрештою, чому я повинна тримати такий іспит і вивертати всі схованки душі, звітуючи про свої особисті уподобання або переконання? АДЖЕ Я ПРИЙШЛА ДО БОГА, прийшла побути з Ним на самоті у Його земних оселях. Я долала тисячі кілометрів не задля того, щоби бути підозрілою в очах вередливої бабці-служниці. Чому вона, ця бабця, вважає за право вдиратися до моїх міркувань в той час, як мені хочеться не просто усамітнитися, а й навіть забутися. Я ХОЧУ ВІДЧУТТЯ СВОГО ОСОБИСТОГО ТАЇНСТВА З БОГОМ, як того вправі хотіти кожний, хто приходить до Божого храму. Це, зрештою, природне невід’ємне право і вибір кожного.

«Нас пасами вміють розписувать гості,
Яким на підносі і хліб наш, і сіль!
Стискаю долоні. Стискається Простір.
Сумні запитання. У житі – кукіль…»
(А. Листопад, тут і далі)

Напередодні цього дня мала ще більш невтішне «повчання» від чергового, який спостерігає за порядком на поверсі готельного помешкання. Цього чоловіка вкрай здивувала моя українська мова. Бо ж так і спитав: «А почему вы разговариваете на украинском языке?» — «Тому, — кажу, — що приїхала в Україну і маю за радість розмовляти рідною мовою». Він нагадав мені, що я з Мурманська… — «Ну і що з того? — кажу я… — Це природне явище. А от те, що ви розмовляєте не своєю мовою, — оце, як на мене, більш дивно». — «А я так привик», — відказує він мені нахабно, з викликом. Тут мені урвався останній терпець, хоч я добре пам’ятаю поради пророків, що не можна впадати в нерви, бо то є гріх, але таки вдаюся до різкої розмови російською мовою: «Извольте, — кажу я йому, — только сумейте так же грамотно говорить на русском, как это делаю я. Извольте говорить со мной на языке графа Толстого и Достоевского… Ах, вам это не по зубам? Сожалею, но ваш русский я оцениваю на троечку третьеклассника, учащегося не совсем благополучной школы. Уверяю Вас, что это вам необходимо совершенствовать ваш русский, но не мне. Подтяните ваш русский, молодой человек». Він і надалі «так і різав по-московськи» своїм жахливим суржиком, а я тепер розпинала себе думкою, що такі спокуси до сварки і гризоти може підсунути тільки лукавий, а я, дурна, хоч це і розумію, але таки підпала під волю безп’ятого. Отакі «канонізовані» українські каїни в прислужниках у чужинців, отакі чужі «канони» на нашій не своїй землі.

«Вкраїна — перлина.
Смарагдова Вічність!
Не можна тримати ріку у руці.
Хіба ж не порушується Канонічність?!
Коли всі канони в чужому вінці…»

Я вже мовчу про те, яку міну викликає таке миле й природне гуцульське привітання , як «Слава Ісусу Христу…» Реакція така, наче я до них звернулася, тримаючи в руках автомат Калашникова...
Впало в око будівництво нового розкішного храму. Робітники працюють вміло, з досвідом. Скоро він постане, храм-велетень, і додасть кремезного важеля присутності московського «порядку» на теренах нашої землі.
Були й інші гіркополинні зашпори, які нам «канонізовано» в Україну принесли, про які можна писати ще досить довго. Але не буду того робити. Хіба що наведу тут уривки з поеми «Почаїв» А. Листопад. Бо там є Правда…

2001 р. Б. Літо. Мимо Почаїва.
Літом 2001 р. Б. відбулася візита Папи Римського Івана Павла Другого в Україну.

В Почаїв його не запросили,
Як не запросили і
до Київо-Печерської Лаври.
Бо всі намолені українські місця окуповані
і досі чужинцями.

Сталось дві тисячі першого літа…
Сталось, бо мусив причалить Пором.
Все, що в майбутнім, — ще можна змінити.
Як помолитись під Божим крилом.

Падає довго легенька пір’їна.
Коротко вісь благовісна гуде.
Все, що було, — то було неодмінно.
Не відмінити нічого. НІДЕ!

Десь водоспад Ніагарський. Сахара.
В нас – Чигирин. Богуслав – вочевидь.
Чи ж то історію можна захмарить?
Кожною буквою в серці блищить.

Дощ на золочені бані не крапнув.
У підземеллі багато води.
Мимо Почаїва їдете, Папо!
Може хоч я зупиню поїзди.

Хоч на раменах. Усе дуже близько.
Подих спинив в собі аж Крем’янець.
Тут же була Коронація Римська!
На Богородиці – Римський Вінець!
Як же тоді озивалися дзвони!
Як виголошувавсь речитатив!
Світові в Чудо – Чудову Ікону
Клемент Чотирнадцятий освятив.

Соло калинове грали органи.
Аж засвітились поля і ліси.
Вас зустрічали столичні майдани.
Стольники кланялись у пояси.

Священноризництво. Святочернецтво.
Всі ієрархії – в Святогіллю!
Львів розчинився у Вашому серці.
Молодь кричала Вам:
— Папу люблю!

Йшли Україною кроками тихими.
Гучно луна воздала сентимент.
В праведну руку Святого Понтифіка
Гріх свій поклав навіть наш Президент.

Всі – під молитвою. Всі - під Покровою.
Сіялась всюди одна благодать.
З нами вітались Ви нашою мовою.
Святість уміє людей шанувать.

Зримість завжди проявляється зримо.
Всюди лишався освячений слід.
— Люди, не бійтеся бути святими! —
— Нам залишився Святий Заповіт.

Розуму в Світі ще, Господи, мало.
Ось він приплив у хлібах по воді.
Навіть Вкраїна інакшою стала.
Люди інакшими стали тоді.

Кожен у серце поклав панагію.
Людство добрішало. Серед людей.
Божа людина по Божому сіє.
Боже насіння усюди зійде.

В маковім зернятку – милість безкрая.
У діє-слові — дієвість сама.
…Тільки Почаїв нічого не знає.
Робиться вигляд, що Папи нема.

В дикій сучасності – дика об’явність.
Тихо повіяв святий вітерець.
Грішна байдужість ще гірш за ненависть.
Бо збайдужіння — усьому кінець.

Гнівились ризи. На сіль. І на сито.
Знову на ситі зостався пирій.
Гостя свого не дали пригостити.
От що то значить господар чужий!

Дуже зухвала у нього долоня.
Він тільки чавить всі наші стежки.
…І не дали поклонитись Іконі.
Вічністю три поєднати ВІКИ.

Світиться десь Богородична риска.
В гранях себе упізнаємо знов.
В Божому Світі є Божа колиска.
В Божому Світі лиш Божа любов!

Кожного ранку її ми чекаємо.
Кожного вечора – дзвоник у дзбан.
…А над Почаївом сталося Сяєво.
Низько вклонився йому Ватикан.

Хтось ще помре. Але хтось і народиться!
Знову гукає луна звідкілясь.
Папу впізнала Почай-Богородиця.
Хоч не зустрінулись.
Стріча збулась.

…А до Почаїва їхати потрібно. Бо там таки є всесильна Господня БЛАГОДАТЬ. Бо монахи-схимники, покликані Богом до служіння Йому, свою святу справу роблять сумлінно. Припадаючи до стін Почаївської Лаври, нам нашу Україну намолюють і старенькі сільські українські бабусі. Те потрібно бачити на власні очі. То потрібно відчути. Хоч раз…
Слава Тобі, Боже, за те, що все, що від Тебе, перевершує усе людське та хибне. Дякую Тобі, Боже, за Любов і Благодать.

Сергій ПАВЛЕНКО,
кандидат історичних наук
Князь Оскольд — першохреститель Руси

Цього року виповнюється 1150 років хрещення Руси київським князем Оскольдом (Аскольдом його назвали російські переписувачі літописів у ХІV столітті).
Щойно у видавництві «Дух і Літера» вийшла книжка Сергія Шумила «Князь Оскольд і християнізація Руси».

Автор її не робить сенсаційного відкриття. Про похід Оскольда на Константинополь 18 червня 860 року та подальше ним хрещення Руси відомо з багатьох джерел. Тож у 1866 році, наприклад, в Російській імперії святкували тисячоліття хрещення. Щоправда, ще у ХІХ столітті існуючі дані не були узагальнені.
С. Шумило зібрав докупи свідчення сучасників князя Оскольда, літописців, проаналізував міркування з цього приводу істориків, церковних діячів.
Тож маємо видання, що проливає світло на події 1150-річної давнини. Книжка переконує: справді, шторм, який розметав у червні 860 року 200 кораблів Оскольда під стінами Константинополя, змусив язичників засумніватися в силі своїх богів. Повернувшись додому, київський князь відправив послів до столиці Візантії з проханням охрестити Русь. Як дізнаємося з твору візантійського імператора Костянтина Багрянородного, патріярх також вирядив до Руси свого архиєпископа, який переконав киян у силі християнської релігії. Він явив диво: поклав на вимогу недовірливих русичів у вогонь Євангелію, яка, однак, залишилася неушкодженою. Це підтвердили й інші тогочасні історики, літописці. Перше хрещення відбувалося мирно, без примусу.
У виданні зазначається, що в жодному з візантійських, західноевропейських джерел не згадується про таку неординарну подію, як хрещення Руси за князя Володимира. Бо ще в часи Оскольда була утворена Руська єпархія, яка діяла і в наступне століття.
Отже, хрещення Руси за князя Володимира — міт?
Автор пояснює цю суперечність складністю процесу християнізації русичів. Значна частина тогочасного суспільства не могла дуже швидко відмовитися від язичництва. Саме противники християнства організували таємну змову, внаслідок якої у 882 році Оскольд був убитий, а на його місце поставлений воєвода з Новгорода Олег. Він переслідував християн. Отож не дивно, що князю Володимиру довелося фактично все починати.
С. Шумило наголошує, що християнське подвижництво Оскольда несправедливо забуто, а тому своєю книжкою він закликає відновити вшанування князя-мученика за християнську віру, дати належну оцінку йому як будівничому давньоруської держави.

Юрій ФЕДІВ, Львів—Перемишль
Українські піснеспіви в Перемишлі

Традиція професійного співу на Перемищині сягає далеких 1800-х років. У 1817 р. в Перемишлі вперше на Галичині цісарським декретом був створений музичний Вчительський інститут, до якого право вступу мали не тільки міщани, але й селяни. Єпископ Снігурський своїм указом доходи із с. Новосільці призначив на розвиток Інституту та підтримку дітей із малозабезпечених родин.
Давній княжий Перемишль… Здавалося б після акції «Вісла» в 1947 р. українське тут пропало назавжди, не звучатимуть рідні піснеспіви у церквах, в Українському домі. Проте Бог любить нас так само, як ми любимо Його. В 1968 р. перші вигнанці із рідних земель отримали право на повернення. Незважаючи на темпи асиміляції, українці Перемишля міцно згуртувалися довкола своїх церков, Українського дому та української школи ім. о. Маркіяна Шашкевича.
Ольга Попович, заради збереження й розвитку співу, створила аж три мистецькі колективи: «Намисто», «Бандура» і Молодіжний хор ім. о. Михайла Вербицького. Музикант, вокаліст, працює у музичній академії м. Кракова, у Ряшівському університеті музики, у середній музичній школі м. Перемишля — допомагає молодим українцям знайти своє місце у культурному житті Польщі, донести до громади надбання поколінь.
Ще в 1994 р. Ольга Попович разом зі своїм чоловіком створили молодіжний хор імені о. Михайла Вербицького. (Оскільки о. Михайло пов’язаний із Перемищиною: жив тут і працював, був одним із діячів, які надавали поштовх українській громаді Перемишля і всієї Галичини до активного культурного і духовного життя). Спочатку хор працював при українській школі ім. Маркіяна Шашкевича, а в 2005 р. перейшов під покров центру культурних ініціятив «Метуза». Колектив складається із 35 осіб віком 12-19 років. У репертуарі хору понад 100 творів як релігійного, так і світського спрямування.
Спочатку було так, що п. Ольга ходила і просила дітей до співу, а тепер зовсім інакша ситуація: діти самі приходять і просяться. «Головне, щоб дитина росла в українській громаді», — каже Ольга Попович. — Якщо я посію зерно, то маю надію, що воно проросте у самосвідомість дитини».
Завдяки подружжю Поповичів українська пісня лунала на сценах Італії, Данії, Німеччини, Австрії, Словаччини, Чехії. Колектив також мав гастролі в Україні. В 2008 р. хор з княжого Перемишля привіз львів’янам на фестиваль «Велика коляда» українську коляду з Польщі.

Літопис ХХ століття

Леонід КАРПІНСЬКИЙ,
м. Нововолинськ
Сумні мої і радісні дороги
Уривки з книги спогадів

Коли тобі розміняно дев’ятий десяток літ, мимовільно перед тобою постає питання: «Що ти залишаєш після себе?»
Пережито чималий шмат життя. Дитинство за Польщі, підлітковість за німецької окупації. Арешт, ув’язнення, табори, заслання за Сталіна. Хрущовська відлига. Брежнєвський застій з тотальною русифікацією та войовничим атеїзмом... Врешті воскресіння України, важкий період побудови суверенної держави. То ж є про що подумати й згадати. За долею однієї людини, погодьтеся, можна побачити життя цілого покоління, а то й історичний період твоєї землі, народу.

Батьки мого діда і баби були священиками і старалися своїм дітям передати православну віру і своє покликання. Дід мого батька, а мій прадід — Андрій Карпінський — теж був священиком; на жаль, більш глибоко родоводу Карпінських не знаю.
У повоєнний час (1917-20 рр.) в Европі сталися великі зміни щодо розподілу території. Східні землі України відійшли під владу більшовиків, західні — під Польщу, південь — під Румунію, Закарпаття — під Чехословаччину та Угорщину. Україна була розділена на частини. Коли більшовицька влада дала дозвіл на повернення, то землі нашої родини опинилися під Польщею. Після переїзду Волинська єпархія призначила мого діда, отця Йосипа, настоятелем церкви Святої Покрови в селі Риковичі Іваничівського району Волинської области. В цей час у селі лютував сипний тиф. Кожного дня помирали люди. Дідові доводилося сповідати хворих, причащати, хоронити. Коли вже епідемія пішла на спад, то останнім захворів мій дідусь і помер на 36-му році життя. Залишилася бабуся Олена з чотирма дітьми. На той час вдови священиків не мали ні землі, ні пенсії. Була матеріяльна скрута, бідність. Найстаршим сином був мій батько — Аркадій Карпінський (1907 р. н.), якому було неповних чотирнадцять років. На два роки молодший Арсеній, семирічна Галина і найменша — чотирирічна Ніна. Треба було негайно звільнити церковну хату для проживання новопризначеного священика. В цей час батько вчився в залізничному училищі міста Сарни і змушений був покинути навчання. Повернувся додому і, щоб підтримати родину матеріяльно, найнявся працювати у пана — управителя маєтків польського маґната. Орав, сіяв, вантажив зерно, годував худобу. Після роботи завжди бував у церкві, допомагав дякові і священикові виконувати всі церковні треби: співав у церковному хорі, читав Псалтир, Апостола, а згодом, за відсутности псаломщика, його підміняв. Ще з п’ятирічного віку мав від Бога хист до навчання. В п’ять з половиною років опанував читання церковно-слов’янською мовою. І вже тоді дідусь брав його до церкви читати Псалтир. Самотужки опанував церковну грамоту і церковний устав. Майже напам’ять знав літургію, утреню, вечірню.
Жили всі в сторожці біля церкви, п’ятеро в одній кімнаті. З часом церква і парафіяни допомогли збудувати недалечко біля церкви маленьку хатину. В дев’ятнадцять років мій батько в Кременці здав екстерном всі екзамени в духовній семінарії за всі курси з реґентської і дяківської дисциплін, одержав диплом.

* * *
Трохи про мамин рід. Малою дівчинкою маму, у зв’язку зі смертю її батька Йосипа Носаля, взяв на виховання дядько, священик Михайло Носаль, який був відомим дослідником лікарських трав. Він закінчив Богословський факультет Варшавського університету, одержав сан священика і служив у Холмських та Волинських парафіях.
Перед Першою світовою війною мешканців Холмщини з прифронтової зони евакуювали в Білорусь. Родина Михайла Носаля опинилася на Гомельщині. Разом із ними була моя мама, яка допомагала доглядати своїх двоюрідних трьох братиків і сестричку. Пізніше біженці повернулися на батьківщину. Волинь і Холмщина були на той час під Польщею. Отець Михайло Носаль мав парафію на Холмщині, пізніше перебрався на Волинь. Першою парафією було село Бубнів Володимир-Волинського району. Там він був не лише священиком, але й лікував людей, збирав трави, виготовляв ліки. Був народним цілителем. Там, у селі Бубнів, і зустрілися мій батько Аркадій Карпінський з моєю матір’ю Катериною Носаль. У 1926 році вони одружилися.
Пізніше отця Михайла перевели в місто Рівне, де він служив до кінця свого життя. Окрім священицької діяльности, продовжував роботу біолога-дослідника й підготував книжку «Лікарські рослини і способи застосування їх в народі». Після смерти дядька збірку видав син — Іван Михайлович — викладач біології Рівненського педінституту. Перше видання книжки дуже швидко розійшлося. Харківське медичне товариство видавало цю книжку декілька разів. Перша світова війна розкидала по світу родину Носалів. Завдяки книжці знайшлася сестра отця Михайла й тітка моєї матері — Варвара, яка опинилася в Росії.
До речі, відомий в 60-70 рр. професор Капіца приїздив до о. Михайла Носаля і особисто запросив його виступити перед студентами Московського університету з лекцією на тему: «Лікарські рослини». Отець Михайло погодився з умовою, що читатиме лекцію в облаченні священнослужителя з хрестом на грудях. Капіца спочатку пристав на це. Проте в Москві, за кілька хвилин до лекції, почав просити отця Михайла не одягати священицьке облачення. Дядько категорично відмовився. Мав твердий характер і волю. Лекції не було.
Декілька років тому біля церкви, в котрій довгі роки служив отець Михайло Носаль, громада міста Рівного встановила пам’ятний знак.

* * *
В селі Дорогиничі Локачинсього району Волинської области, де я народився 8 серпня 1927 року, була перша дяківська парафія мого батька. Через два роки сім’я переїхала в село Голятин, а потім у Баєво. Це мальовниче село розташоване недалеко від Луцька. Тут мені запам’ятався молодіжний церковний хор — 30 дівчат і хлопців у вишиванках. У Баєві церковний хор був носієм національної ідеї, крім церковних піснеспівів, він ніс у народ патріотичні пісні та вистави, народні п’єси, концерти. Запам’ятався старенький священик. Мав він трьох синів, всі троє загинули у більшовицьких в’язницях.
На прохання батька Волинська єпархія перевела його на дяківську посаду до села Хорів Локачинського району. 1939 року прийшли «визволителі» зі сходу, вигнали нашу родину із дяківської хати і поселили до церковного старости. Ця оселя складалася з кімнати і кухні. Наша родина тулилася в кухні. Четверо дітей мали місце на печі, а батьки — на тапчані біля печі. То були важкі часи. Не було чого їсти. Люди боялися спілкуватися з нами. Батько саме в той страшний атеїстичний глум висвятився на священика, бо старенький священик помер. Батько хотів, щоб церкву не закрили, тому старався як міг цю ситуацію рятувати. Влада накладала непосильний податок на церкву, громада двічі той податок долала, а за третім разом наклали такий, що люди були не в силі його подолати. Дуже мама шкодувала за останнім своїм кожушком, якого батько продав, щоб заплатити гроші за церкву, аби її не закрили. Але усе марно, церкву закрили.
У 1941 році за проханням батька митрополит Української Автокефальної Православної Церкви Полікарп призначив його настоятелем Березовичівської церкви Володимир-Волинського району. Родина переїхала у село Березовичі. Я в той час вступив у Володимир-Волинську механічну гімназію. Жив у тітки Галини в селі Поничів. У гімназії 1942 року став членом молодіжної юнацької мережі ОУН. На мій погляд, майже всі гімназисти були охоплені національною ідеєю і були членами юнацької мережі ОУН. Вели ми пропаґандистську патріотичну діяльність. Розклеювали листівки, читали підпільно націоналістичну літературу. Кожен член ОУН знав Декалог — з десяти заповідей. Перша заповідь звучала так: «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї». Запам’ятався зміст листівок «Смерть Сталіну та Гітлеру. Свободу всім поневоленим народам СРСР», «Вступайте в ряди УПА — армії, яка бореться за визволення України від іноземного поневолення». Зі мною вчився син тодішнього голови району Сергій Радчук. Він був моїм щирим другом і багато разів допомагав діставати для повстанців потрібні медикаменти, бинти, вату, йод і знеболюючі.
Сергій Радчук допоміг нам також, повідомивши, що треба негайно усім викладачам і учням кидати гімназію, інакше через два дні всіх нас, через облаву, заберуть на підневільні роботи до Німеччини.
У перші дні війни я бачив, як німецькі війська йшли з заходу на схід майже без боїв, хіба що була часом стрілянина. Німецька армія була добре озброєна. У полон до німців, на перших порах, масово здавалися солдати совєтської армії. Одного разу біля церкви німці зібрали групу полонених. Посадили їх біля огорожі. Раптом до нашої хати вбігає німець і ламаною польською мовою кличе мого батька до церкви, і то негайно. Батько нашвидку вдягнувся і пішов з німцем до церкви. Біля групи полонених, котрі сиділи під вартою, стояв дуже молодий солдат, якого щойно привели. Він недалеко від дороги лежав, ховаючись. Його знайшли, бо з того боку, де він ховався, лунали постріли. Привели до старшого вартового німецького офіцера, і той дав команду — тут же розстріляти. В цю хвилину полонений зрозумів, що настав кінець його життя. Хлопець швидко витягнув з кишені папірець і простягнув його старшому. Там було щось написано російською мовою. Через те й викликали мого батька. Прочитавши папірець, батько сказав, що то слова з Євангелії. Всього декілька слів «Живой с помощью Вышнего». Оскільки батько володів російською і бездоганно польською мовою, то німець зрозумів. Батько, щоб спасти солдата, пояснив, що його рідні глибоко віруючі люди, що не кожна сім’я знає ці слова. Після почутого перекладу офіцер пом’якшав і наказав долучити хлопця до гурту полонених. Батько запитав молодого солдата, хто дав йому і написав ці слова. У відповідь почув:«Это моя родная мать».
Пишу ці спогади і думаю, як то в житті кожної людини є моменти, що ними явно керує Всевишній. Незабаром тих бранців на вантажних машинах кудись вивезли. Яка їх подальша доля, знає тільки Господь.

* * *
…Вже за часів незалежної України я отримав змогу зробити запит в обласний архів. Невдовзі прийшла відповідь: «По документах державного архіву встановлено, що громадянин Карпінський Л. А. 12 березня 1945 року за зраду Батьківщині та участь в організації ОУН заарештований відділом контррозвідки «Смерш». Засуджений 28 серпня 1945 року особливою нарадою за ст. 54-1а і 54-ІІ КК РРФСР до 8 років таборів. Після того відбув на заслання у Красноярський край, звідки звільнився 11 квітня 1956 року. Реабілітований 23 жовтня 1991 року».
Я пригадую, що слідство тривало майже п’ять місяців, і це був жах, який словами не передати. Особливо відзначився своєю жорстокістю і садизмом слідчий Гризлов. Він проводив жорстокі допити тільки вночі, викликав за ніч два-три рази. Тортури середньовіччя... Від них я втрачав свідомість, після непритомности вели назад у камеру, там лежали всі, як оселедці, переверталися за командою. Морили нас голодом, від недоїдання паморочилася голова. На повірку треба було встати, і коли вставав з нарів, то три-п’ять хвилин було темно в очах. Нікого і нічого не бачив — таке виснаження.
…Думалося, надворі весна, все прокидається і тягнеться до життя, а мене поступово його позбавляють… Я був у відчаї. Душа моя терпіти такого знущання вже не могла. І раптово сяйнула думка — вчинити самогубство якраз 9 травня 1945 року. Чомусь удень мене викликали на допит на п’ятий поверх. За столом сидів новий слідчий. Я побачив, що на вікні немає ґрат. Враз сяйнуло — вистрибнути — і я кинувся до вікна, хотів скочити, але від сильного удару в голову впав на підлогу непритомний. Отямився в коридорі, на цементній підлозі... Чомусь я раптово так ослаб, чи від виснаження, чи від нервового стресу, що не мав сили навіть ходити. Тоді тюремний лікар — жінка, поклала мене в лазарет, де пробув я два тижні. Там за цей час трохи оклигав. Після того допити продовжувалися новим слідчим. Казали, що він з України. Вже не було такого терору та садизму, порівняно з попередніми дізнавачами. Під час слідства я, як міг, старався не потягнути за собою інших, і це мені вдалося. У кінці липня 1945 року надійшло повідомлення з Москви, що особлива нарада засудила мене на вісім років лагерів. Цей папірець я не підписав, мотивуючи, що був неповнолітній в цей час, а вони мені мовили: «Как хотіш, всьоравно сідєть будеш».

В КОНЦЛАГЕРІ

…Приїхала до батька дочка мого сусіда Павла Миколайовича Голоухова, який її ще в житті не бачив. Вона народилася відразу після арешту батька — «ворога народу». Через півтора року заарештували її матір. Рідна тітка, молодша сестра матері, забрала й виростила її, бо мати на будівництві «комунізму» (Біломорсько-Балтійського каналу) загинула. Це була драматична зустріч батька з донькою через такий довгий час. Словами важко передати, як дівчина стискала батька в своїх обіймах, у сльозах цілувала його руки, обличчя, голову, щось шепотіла: «Тату, я так довго тебе не бачила». А він стояв згорблений, обличчя синюшне, беззубий (з’їла цинга), знеможений голодом, важкою працею, зневажений деспотами комуністичного «раю», і сльоза тихо текла по щоці.
Тільки подумати, які тяжкі страждання й муки перенесла ця людина нізащо, нема за ним ніякої провини, за два слова, які він написав своєму братові: «Сталін — тиран», і таких як він більшовицька нечисть нищила мільйонами. Судили його, як завжди, сталінські сатрапи за контрреволюційну діяльність. ОСО, що означає «особое совещание», трійка, там у Москві. Троє чекістів засіли і винесли вирок — десять літ виправних лагерів. Цей страждалець мав від того варварського суду ОСО аж три вироки — перший 1930 року на десять років. Коли ж відмучився, присилають у лагер новий вирок у 1940 році — знову знущання в різних лагерях і на різних роботах — десять років. У 1950 році — третій термін ув’язнення. Знову — десять років.
Дочка пише скаргу у Верховну Раду СРСР. Приходить «помилування», знову від ОСО: «Голоухову Павлу Миколайовичу замінити «виправні трудові табори на вічне поселення у віддалених місцях СРСР». Про подальшу долю цього страждальця я напишу трохи згодом. Його дочка тоді вже закінчила університет і там працювала й вчилася в аспірантурі. Вона з достовірних джерел довідалась про великі зміни щодо репресованих. Від’їжджаючи, запевняла, що невдовзі нас чекає свобода. Усі ми з надією і нетерпінням чекали того часу.
…Морозна ніч у тайзі — це як на фронті, від давучих морозів тріскаються столітні дерева-велетні: сосна, ялиця та, особливо, модрина. Від тріснутого дерева тайгою розноситься такий гук, як від пострілу гармати на війні. Цей жахливий гук ще сильніший від гарматного. Він будить ведмедів, які поблизу сплять у барлогах. Як я уже згадував, це є ті ведмеді — шатуни, котрі нападають на людей.
Протягом зими шкіра на пальцях рук злазила разів три — чотири. Ми, водії, часто обморожували руки, адже ось так просто доторкнешся до замерзлого металу — й на місці дотику з’являється здерта шкіра, що примерзла, і кров. Відморожені пальці завжди перев’язані бинтами. Отак ми бідували, працювали й жили в тих нелюдських умовах. Мерзли, недоїдали на цій вовкулацькій техніці й мільйонами вмирали, особливо багато полягло в Сибіру, у тайзі і в тундрі. У пресі, по радіо радянська пропаґанда кожного дня брехала, що то «комсомольська будова». Насправді, то були в’язні концтаборів від Уралу до Колими, обплутані колючим дротом, по всій «неосяжній».
…Настав 1956 рік. У січні надійшли документи з Москви — Голоухову Павлові Миколайовичу повернули паспорт, профспілковий квиток і посвідчення члена КПСС. Він так зрадів цим документам, що всю ніч сидів над ними за столом у гуртожитку. До самісінького ранку горіло світло й він сотню разів читав і перечитував документи про свою реабілітацію. Та під ранок його стражденне серце не витримало — заснув він за цим столом навіки. Царство Небесне тобі Павле. Ти пройшов справжню Ґолґофу — тюрму народів 1930 — 1940 — 1956 років — всього за два слова «Сталін — тиран».

ПОВЕРНЕННЯ

Після цієї трагедії, десь у кінці лютого, у конторі ліспромгоспу «Язаєвський» з’явилося оголошення зі списком 15 осіб, котрим повернули паспорти. Я побіг, прочитав і з гіркотою повернувся, бо себе в тому списку не знайшов. У ньому були прізвища литовців, естонців і латишів. Не можу описати їх щасливих облич. Наступного дня вони пішли до директора ліспромгоспу за розрахунком і заробленою платнею, але він відмовив, мотивуючи тим, що тільки через три місяці прибудуть завербовані робітники і тоді він дасть їм розрахунок. Єнісей був ще замерзлий — і вони через річку, раненько, без розрахункових грошей, маючи тільки кілька сотень рублів зі своїх заощаджень, покинули цей «неосяжний» Сибір і подалися у свою Прибалтику. Так тривало до весни. Звільняли по 8 - 10 чоловік, але жодного українця із західної України. Та все ж і мій час настав.

Свічка Моління у Павлодарі
Михайло ГОЛОВАНЧУК,
м. Павлодар, Казахстан

У місті на Іртиші — Павлодарі, починаючи з 2000 року, активісти місцевої української громади щорічно вшановують пам’ять жертв невинно убієнних земляків в Україні під час Великого Голоду 1932–1933 років. До акції долучаються представники різних поколінь, ті, що були безпосередніми очевидцями геноциду, і ті, хто знає сторінки цієї страшної трагедії від своїх дідів та батьків. Дорослі долучають своїх дітей, котрі зобов’язанні знати історію своїх пращурів. Цього року 21 листопада у світлиці Павлодарського товариства української культури ім. Т. Г. Шевченка було розгорнуто виставку документів, книг, матеріялів про геноцид українського народу під час спланованого на території його штучного голоду.
В першу чергу це планшетна виставка «Забуттю не підлягає», а також книги — «Злочин», упорядкована Петром Кардашем, «Розсекречена пам’ять в документах ГПУ–НКВД», квартальник Світової Федерації українських жіночих організацій «Українка в світі. Голод в Україні 1932 – 1933», матеріяли і заклики Міжнародного координаційного комітету СКУ в справі Голодомору, публікації республіканського тижневика «Українські новини» та інші. А у черговій радіопередачі української громади «Українська родина» на обласному радіо цій події було присвячено інформаційну сторінку. Щоправда інформації у нас замало, особливо щоб розтлумачити тим, хто не вірить, що в Україні у 1932 – 1933 був не просто голод, а спланований і проведений тодішньою владою геноцид мирних людей, серед котрих здебільшого постраждали діти. Таких матеріялів практично з України не поступає. А те, що було накопичено у павлодарському товаристві, за загадкових обставин, в дні роботи виставки про Голодомор в листопаді 2003 року, згоріло під час пожежі у світлиці, причину якої так і не вдалося відповідним органам з’ясувати.
27 листопада, у день міжнародної акції Свічка Моління з ранку задзвонили дзвони павлодарської української церкви святих Петра і Павла. Настоятель храму о. Ярослав Головчук відслужив Божу літургію і панахиду за убієнних голодом та разом із прихожанами помолився за спасіння душ загиблих. Після цього було зібрання у світлиці українського товариства. Очевидці Голодомору Михайло Гапон та Галина Дворцева поділилися спогадами про страшну трагедію, яку вони запам’ятали на все життя, хоча були ще зовсім малими. Михайло Шевченко показав довідку тодішньої лікарні в Харківській області, яка свідчила про голодну смерть його старшого брата, котрий помер у трирічному віці.
На покуті у світлиці біля Свічки Моління стояв пшеничний сніп та лежав буханець пахучого хліба: те, що було відібране у мільйонів українців у далекі 32-33 роки і привело їх до мученицької смерти.
А о шостій вечора, коли на місто опустилися сутінки, учасники акції, їх родичі та знайомі запалили свічки у своїх помешканнях, поставивши їх на вікно. Своїми вогниками ті свічки промовляли до свідомости людей доброї волі, не байдужих до свого минулого і сьогодення.

Країна Ніландія

Чи доводилося вам коли-небудь чути про країну Ніландію? А чи знаєте, як туди можна потрапити? Виявляється, стати мешканцем Ніландії зовсім не складно! Особливо, якщо ви завжди відповідаєте: “Ні!”, “Не буду!” і “Не хочу!”
Нещодавно у видавництві “Свічадо” вийшла надзвичайна різдвяна історія для дітей — “КРАЇНА НІЛАНДІЯ”, яку написала Олена МАЦЬКІВ.
Розповідається у ній про хлопчика на ім’я Юрасик, якого всі довкола називали Грубасик. Цей хлопчик вкрай рідко вимовляв слово “Ні!”, проте одного зимового вечора він несподівано потрапив до країни Ніландії. Що ж трапилося? Може, сталася якась помилка? І як Юрасикові повернутися додому?
Відповіді на ці запитання ви можете знайти разом із Юрасиком-Грубасиком. А також дізнатись таємницю президента Ніландії, з’ясувати, куди поділися всі її мешканці та чому до цієї дивної країни ніколи не приходить Різдво.
Велика кількість кольорових малюнків та казкова обкладинка роблять “Країну Ніландію” гарним подарунком на свято Миколая та Різдво.

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ ГАЗЕТУ «УСПЕНСЬКА ВЕЖА»
ВСЕУКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СТАВРОПІГІЙНОГО БРАТСТВА СВ. АП. АНДРІЯ ПЕРВОЗВАНОГО

У березні 2011 р. газета «Успенська вежа» відзначатиме своє 20-ліття. Це єдине православне західноукраїнське друковане видання, яке безперервно з року в рік виходить у світ, несучи своїм читачам інформацію про життя та служіння Української Автокефальної Православної Церкви та Львівського Ставропігійного Братства св. ап. Андрія Первозваного.
Передплативши «Успенську Вежу» собі і своїм родичам, на сільську чи міську бібліотеку, ви сприятимете поширенню християнської моралі, духовности, українських традицій та культури.
Передплатити газету можна у кожному поштовому відділенні України. Ціна передплати на рік — 22.86 грн.
Передплатний індекс — 35013.
З питань передплати за кордон прохання звертатися до редакції: 79008, м. Львів, вул. Руська, 3/1.
Тел. 235-52-02
Електронна пошта: fediv.yuriy@gmail.com
Газету можна читати в інтернеті: http://stavropigia.lviv.ua

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку