Вітаємо усіх читачів «Нашої віри» і усіх добрих людей з радістю Різдвяних свят і щедруємо — Доброго нам року!

Про всесвітню надію
Єпископ Калліст (Уер)

Бог — всесвітній цілитель

Повертаючись від Святого Писання до традиції, звернімось спочатку до автора, якого чи не найбільше в історії християн­ства асоціювали з універсалістською позицією — Орігена Александрійського. Це той, кого протягом століть звеличували і до такої ж міри принижували. Скажімо, його співвітчизник, александрієць Дідим Сліпий, називає Орігена «найвизначнішим учителем Церкви після апостолів». «Хто б лиш не хотів ліпше втратити з Орігеном, ніж знайти з кимось іншим?» — проголошує св. Вінсент Леранський.
Орігенові треба віддати належне за те, що він виявляє таку покору, що не завжди виявляли його головні критики — Ієронім та Юстиніян. Знову й знову, досліджуючи глибинні проблеми теології, Оріген шанобливо схиляє голову, зачарований Божою таїною. Він навіть в думках не припускає, що знає усі відповіді.
Часто говорять, що віра у всесвітнє спасіння не може дати нам свободу вибору, оскільки вона передбачає неминуче настання тріюмфу Божої любови. Ставлення Орігена до цієї суперечности відчутне досить сильно. Однак, якою б впевненою не була його надія, що Божа любов врешті переможе, Оріген ніколи не применшував важливости вільного вибору людини. Стверджуючи, що Бог є любов, він не відходить від кореляційного принципу: люди є вільними. Говорячи про підкорення усього Христові, а Христа — Отцеві (1 Кор 15:28), він зазначає: «Це підкорення відбуватиметься різними перевіреними методами, за допомогою різних видів покарань і в певні періоди; але не слід думати, що є потреба, яка примушує підкорятись, або що цілий світ силоміць підкориться Богові». Оріген недвозначно стверджує: тут немає примусу й сили. Якщо Божа любов переможе, то це станеться тому, що її добровільно приймуть усі розумні створіння. Апокатастасис Орігена — це не просто висновки з певної абстрактної системи, це — надія.
Тут ми підходимо до труднощів, які часто виникають не лише під час наших міркувань про остаточне прощення у кінці світу, а й протягом нашого земного християнського життя. На перший погляд здається, що Божа милість і людська свобода суперечать одна одній, а часом вони є несумісні; в результаті ми часто вважаємо, що чим більша милість, тим більш обмеженою є наша людська свобода. Але хіба це не оманлива диле­ма? Як сказав Джон А.Т. Робінсон: «Кожен може згадати випадки, коли через всепереможну силу любови він був змушений дати позитивну відповідь. Але, незважаючи на цей дивний примус, чи почувався хтось ображеним або відчував, що його свобода обмежена? Хіба не саме у такі моменти людина перебуває — можливо, лише коротку мить — у стані, якого не знала раніше, сягаючи повноти та цілісности життя, які незрозумілим чином пов’язані з рішенням, при­йнятим під впливом любови іншого? Більше того, що сильніше примус, то більш істинним він є. З примусу Божої любови у Христі це почуття самореалізації сягає свого максимуму. Свідчення поколінь полягає в тому, що тут, як ніде більше, служіння — це довершена свобода».
Це особливо стосується перемоги Божої любови у віці прийдешньому. Така переможна сила є силою співчуття до любови і перемогою, яка не керує, а збільшує нашу людську свободу.
«Чи можуть деякі з тих сил, підпорядкованих дияволу і покірних його злобі, бути навернені на добро коли-небудь у майбут­ньому, оскільки у них ще є свобода вибору; або ж зло стало таким усталеним і глибоким, що є вже частиною їхньої натури — нехай це вирішує сам читач».
Тут Оріген пропонує дві можливості: або у демонів ще залишилася свобода вибору, або вони досягли межі, після якої по­каяння є неможливим. Але він не засуджує: обидві можливості залишаються відкритими.
Проте у диявола свої стосунки з Богом, як дізнаємося з прологу книги Йова, коли сатана з’являється на небі серед інших «синів Божих» (Іов 1,6-2,7). А ми зовсім нічого не знаємо про сутність цих стосунків, і зовсім не має сенсу цікавитися ними. Але якщо не нам молитися за диявола, ми не маємо права вважати, що він цілковито й повністю поза межами Божої милости. Ми не знаємо.
Найпереконливішим арґументом у міркуваннях Орігена про універсалізм є його аналіза покарання.
По-перше, існує караючий арґумент. Ті, хто вчинив зло, ствер­джує Оріген, самі заслуговують на страждання пропорційно тому злу, яке вони вчинили. Тільки так може бути встановлена справедливість: «око за око, зуба за зуба» (Вих 21,24). Але у Нагірній проповіді Христос повністю заперечує цей принцип (Мт 5,38). Якщо нам, людям, Христос забороняє відплачувати нашим ближнім, то тим паче ми не можемо приписувати Богові бажання мстити й карати. Богохульством було б вважати, що Свята Трій­ця є месницькою. Так чи інакше, видається несправедливим те, що Бог може накладати безмежне покарання за лише обмежену кількість гріхів.
Залишилося ще одне розуміння покарання — виправлення, яке Оріген вважав єдиним морально прийнятним. Покарання, якщо воно містить у собі моральні цінності, повинно бути не лише репресивним або переконливим, а й зцілюючим. І саме з цією метою, за Орігеном, Бог карає нас.

Неосуджений універсаліст

Сподівання Орігена на спасіння всіх ще за його життя викликало до нього підозру. Проте серед його духовних нащадків були такі, хто зберегли цю універсальну надію. Два найвизначні­ші приклади можемо побачити наприкінці IV ст.: Євагрій Понтійський, чернець у Єгипетській пустелі, і св. Григорій Ниський, — молодший брат свт. Василія Великого. Євагрій продовжив і, мабуть, розвинув у цілому вчення Орігена про передіснування душі, передвсесвітнє гріхопадіння і кінцевий апокатастасис, за що його піддали анатемі разом з Орігеном у 533 році. На відміну від Євагрія, Григорій Ниський відмовився від вчення Орігена про передіснування душі й передвсесвітнє гріхопадіння, проте твердо дотримувався позиції Орігена про остаточне відновлення. Але, що найважливіше, його ніколи за це не піддавали анатемі: ні в 553 році, ні у більш ранні часи. Висловлюючи надію на те, що всі спасуться, Григорій Ниський абсолютно переконаний у цьому так само, як Оріген. Його слова нагадують велике твердження Пав­ла «щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15:28). «Коли завдяки цим довгим і окружним методам, — пише Григорій, — злість, яка зараз змішалася й об’єдналася з нашою природою, остаточно буде витіснена з неї, і коли всі речі, які зараз потопають у злі, відновляться до їхнього первинного стану, над усім творінням піднесеться загальний гімн подяки... У всьому цьому є велика таєм­ниця Божого воплочення». Як слушно зазначає Григорій, навіть диявол зазнає цього остаточного відновлення.
Незважаючи на це сміливе твердження, Григорія Ниського ніколи не вважали єретиком, а навпаки, шанували як святого. Чому так сталося? Можливо, він не зазнав осуду, бо був братом свт. Василія. Але якщо до нього ставилися не так, як до його вчителя Орігена, то це, можливо, тому, що, підтримуючи надію Орігена на остаточну перемогу добра над злом, він відкинув поняття передіснування і цим самим уникнув циклічности Орігенової схеми. Як би там не було, значущим залишається факт, що Григорія не було піддано анатемі. Як бачимо, обережно сформульований вислів всесвітньої надії, позбавлений спекуляцій щодо всесвітнього гріхопадіння, прийнятний навіть у межах суворого православ’я.
Св. Григорій Ниський є одним із покровителів відділу все­ленських наук, в якому я працюю в Оксфорді; і я особисто дуже задоволений, що це саме так.

Покарання любови

Третім отцем Церкви, що насмілився сподіватися на спасіння усіх, був прп. Ісаак Ніневийський, якого шанували усюди на хри­стиянському Сході як Ісаака Сиріна. Хоча він жив майже на три покоління пізніше V Вселенського собору, пов’язані з цим Собором антиорігенівські анатеми його не зачепили; бо, як член Схі­дної Церкви, мешкаючи у Месопотамії, далеко за межами Візантійської імперії, він не залежав від Константинопольського імператора…
Особливо вражає розуміння Ісааком пекла. Він стверджує, що тексти Нового Заповіту про вогонь, черв’яка, зовнішню темряву та скрегіт зубів не треба розуміти дослівно та у фізичному значенні. Він говорить про пекло або Геєну як про «абстрактне» або «повчальне»… На його думку, справжні муки в пеклі — це не горіння у матеріяльному вогні, не будь-який фізичний біль, а докори сумління, коли людина усвідомлює, що вона зреклася любови Бога:
«Страждання через любов — муки тих, хто усвідомили, що вони згрішили проти любови, — сильніші й гостріші, ніж страждання від страху.
Біль, який точить серце внаслідок гріха проти любови, є гіршим від усіх мук на світі.
Неправильно вважати, що грішники у пеклі позбавлені Божої любови... [Але] сила любови або мучить тих, хто згрішив, як це трапляється з друзями тут, на землі; або дає радість тим, хто зберіг її.
Так у пеклі: покаяння, яке приходить з любови, є важким стражданням».
Коли я уперше студентом прочитав цей уривок понад сорок років тому, я сказав собі: «Це єдине уявлення про пекло, що має для мене сенс». «Бог є любов», — говорить нам прп. Ісаак, і ця Божа любов є незмінною і невичерпною. Божа любов є всюди і в усьому: «Ліг би я у Шеолі — і там Ти» (Пс 139,8). Отже, навіть ті, хто в пеклі, не позбавлені Божої любови. Однак любов або несе радість тому, хто її приймає, або завдає тортур тому, хто її не впускає.
Отже, для тих, хто в пеклі, нестерпним болем є те, що для святих є нескінченною радістю. Бог не накладає тортур на тих, хто в пеклі, — вони самі мучать себе власною відмовою прийняти Його любов. Як зазначає Джордж Бернанос: «Пекло — це ніколи більше не любити». «Божа любов, — пише Володимир Лоський, — стане нестерпною мукою для тих, хто внутрішньо не потребує її». З цього виходить, що ті, хто в пеклі, самі зробили себе рабами і в’язнями. Зрештою, стверджує К. С. Льюїс: «Є лише два типи людей... ті, хто кажуть Богові: «Нехай буде воля Твоя», і ті, кому Бог каже в кінці: «Нехай буде воля твоя». Усі, хто в пеклі, вибирають останнє. Без цього права вибору не було б пекла... Двері пекла замкнені зсередини».
Тепер, якщо усе це правда, — якщо, як говорить Ісаак, ті, хто в пеклі, не позбавлені Божої любови; і якщо, як стверджує Льюїс, вони самі зробили себе рабами і в’язнями, — то хіба у них не може бути ще якоїсь надії на спокуту? (Справді, Православна церква має особливу молитву за них на вечірні у неділю Трійці). Якщо Божа любов постійно стукає у двері їхніх сердець і якщо двері замкнені зсередини, то хіба не настане колись такий час, що вони нарешті відгукнуться на любов і відчинять двері? Якщо вони страждають через те, що визнають, як серйозно вони згрішили проти любови, то хіба це не свідчення того, що в них ще є іскринка доброти, можливість покаяння і воскресіння?
Тут Ісаак вірив, що це саме так. У другій частині своїх Настанов (які раніше вважали втраченими, але їх потім у 1983 році знайшов доктор Себастьян Брок) він пише про «чудесний кінець», який виконає Бог наприкінці історії:
«Я думаю, що Він хоче показати нам чудесний кінець, безмежне співчуття славного Творця стосовно накладення покарання [у Геєні]: з цього багатство Його любови, сили й мудрости стане ще більш відоме разом із наполегливими хвилями Його доброти.
Не в правилах співчутливого Творця створювати розумних істот для того, щоб безжально накладати на них нескінченні страждання».
У Ісаака було дві причини так впевнено сподіватися на «чудесний кінець». По-перше, навіть пристрасніше за Орігена він заперечує будь-яке припущення, що Бог мстивий і караючий. Він вважає це богохульством: «Ніколи у світі не можна знайти помсту в цьому фонтані любови й океані, наповненому добротою!» Коли Бог карає нас, або нам здається, що Він це чинить, Він ніколи не робить це з каральним або репресивним наміром, але Його мета полягає у виправленні та зціленні: «Бог напоумляє з любов’ю не заради помсти — ні за що в світі! — Він прагне показати нам Свій образ...
...Бог не відплачує злом, Він виправляє зло... Царство і геєна належать до милосердя. Геєна — це не що інше, як місце для очищення, яке допомагає здійснити Божий план, «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим 2:4).
По-друге, ще більше Ісаак переконаний у тому, що «водам великим любови не вгасити». «Навіть надзвичайна злоба демонів не може перевищити міру Божого блага», — пише він, цитуючи Діодора Тарсянина. Незгасна й безмежна Божа любов врешті переможе зло: «У Ньому існують єдина любов і співчуття, що поширюються на усі створіння... Жодна частина, що належить кожній з [усіх] розумних істот, не буде втрачена».

Любов і свобода

У традиції християнського Сходу ми визначили трьох свідків, які насмілюються сподіватися на всесвітнє спасіння. Можемо, звісно, навести слова інших свідків із Заходу, особливо з анабаптистів, моравіянців і христаделіянців. Проте слід зазначити, що як на Сході, так і на Заході — хоча особливо на Заході із впливом блж. Августина — є дуже мало прихильників всесвітнього спасін­ня. Більшість християн аж до XX століття все-таки визнавали, що переважна частина людства опиниться у вічному пеклі: «Багато бо покликаних, але вибраних мало» (Мт. 22:14). Наскільки справедливим є таке припущення? Осмислимо це, взявши за основу Святе Писання і Традицію.

За всесвітню надію

Сила святої любови. Оскільки Бог є безмежним співчуттям, то багато хто стверджують, що Творець не шкодує Своєї милости й прощення, а є незрівнянно терплячим. Він нікого не при­мушує, але Він справді буде чекати доти, доки кожне з його розумних створінь добровільно не відгукнеться на Його любов. Свята любов є сильнішою, ніж усі сили темряви і зла у всесвіті, і в кінці вона переможе. «Любов ніколи не переминає» (1 Кор 13:8). «Коли не віруємо, Він зостається вірним, бо Сам Себе зректися не може» (2 Тм 2:13).
Нереальність зла. Досі нам не випадало нагоди про це сказати. «Я Той, Хто є», — каже Бог до Мойсея з палаючого куща, згідно з текстом Септуагінти (Вих 3:14), «Я — є» (ego eimi ho on). Бог є Буття і Дійсність, і Він є основою всього сущого. Зло, з іншого боку, є небуттям і нереальністю в суворому сенсі. Існування зла й гріха не обґрунтоване, адже вони не є тим, що Бог створив; вони руйнують добро, є паразитами. Про це чітко зазначила Юліянія Норвицька, написавши у своєму «Тринадцятому одкровенні»: «Я не  бачила гріха, бо вірю, що він не  має субстанції та буття, його можна розпізнати лише за тим болем, який він спричиняє».
Отже, існування — благо, адже це дар від Бога; і все, що існує, самим фактом свого існування має певний зв’язок з Бо­гом, який є єдиним джерелом існування. З цього випливає, що жодна річ, яка існує, не може бути цілковитим злом. Якщо щось буде цілковитим злом, то це безглуздя, суперечність; ця річ тоді буде абсолютно нереальною, вона не може існувати в дійсності. Навіть диявол, оскільки він існує, має неперервний зв’язок з Богом. Отже, там, де є  існування, є надія — навіть для диявола.
Можливий висновок із цього третього арґументує не всесвітнє спасіння, а умовне безсмертя. В кінці Бог справді буде «усім в усьому» не тому, що всі розумні створіння будуть спасенні, а тому, що в певний момент ті, хто є запекло злими, перестануть існувати. Відірвані від Бога, який є винятковим джерелом існування, вони потрапляють у небуття. В кінці, треба сказати, буде воскресіння до життя вічного, але не буде воскресіння до вічної смерти; або ж, іншими словами, буде воскресіння до смерти, яка є остаточною, а не тривалою, адже смерть одразу буде знищена.

Проти всесвітньої надії
Аргумент свободи вибору. Дехто стверджує, що оскільки люди вільні, вони можуть відректись від Бога. Він дає раз і назавжди; Він ніколи не забере від нас права свободи вибору, а отже, ми можемо й надалі говорити Йому «ні» протягом усієї вічности. Таке нескінченне заперечення Бога саме і є сутністю пекла. Оскільки існує свобода вибору, має існувати можливість пекла як місця вічного страждання. Без пекла ми заперечуємо свободу. Нікого не можна примусити увійти в рай проти його волі. Як стверджує російський богослов Павло Євдокимов, Бог може зробити будь-що, але не може примусити нас любити Його, бо любов — вільна, а там, де немає свободи вибору, немає любови. Тоді як апеля­ція до сили Божої любови становить найвагоміший арґумент на користь всесвітнього спасіння, апеляція до свободи вибору є найпереконливішим аргументом проти. Важливим є те, що дві сторони дискусії, хоча й різними шляхами, шукають головну під­тримку в тому, що Бог є любов.
Орігену відомі ці труднощі. Доктрину аросаtastasis, яку він висунув, потрібно було тримати в таємниці, адже якщо проповідувати її незрілим людям, це призведе до того, що вони стануть недбалі й байдужі. Безперечно, саме з цієї причини пієтист XIX століття Ґотліб Барт зазначає: «Той, хто не вірить у всесвітнє воскресіння, є биком, а той, хто навчає цього, — віслюком». Прп. Ісаак Сирін розглядає цю про­блему інакше. Він вказує, що величезну різницю для нас становить те, чи відповімо ми на Божу любов тут і зараз, чи відповімо лише після численних негараздів. Навіть якщо тортури пекла не є вічними, вони справді страхітливі: «Проте геєна є болісною, навіть якщо вона обмежена у своїй тривалості: хто може це витерпіти?».
 Як нам узгодити два принципи: Бог — це любов і всі люди вільні? Нині ми не можемо вчинити більшого, ніж дотримуватися однаковою мірою обох принципів одразу, визнаючи, що спосіб їхнього остаточного поєднання залишається таїною в межах нашого теперішнього розуміння.
Наша віра в людську свободу означає, що ми не маємо права категорично стверджувати: «Всі повинні спастися». Але наша віра в Божу любов змушує нас бути доволі сміливими: сподіватися, що всі спасуться.
Чи є там хтось? — запитав мандрівник, стукаючи у двері, залиті світлом місяця.
Пекло існує як можливість, бо існує свобода вибору. Проте, вірячи у невичерпну привабливість Божої любови, ми насмілюємося висловити надію — це не більше, ніж просто надія, — а в кінці, немов мандрівник Вальтера де ла Мара, ми зрозуміємо, що там нікого немає. Тож залишмо останнє слово за св. Силуаном Афонським: «Любов не може з цим змиритися... Ми повинні молитися за всіх».
Фраґменти
«Внутрішнє Царство» / Пер. з англ.— К.: Дух і літера

Олег ОЛЬЖИЧ
Муки святої Катерини

Як зв’язали Діву Катерину,
Посіпаки в храмі на стіні,
Рвали біле тіло, що хвилину,
Припікали рани на огні.

Оберта вона блакитні очі,
Геть вже повні стримуваних сліз:
Коли так мій Пан Небесний хоче,
Не боюсь я диби, ні коліс.

При стовпі у темному притворі
У похмурій келії своїй
Б’юся я в безвихідному горі:
Як би можна полегчити їй.

Ти, що сієш тьму і зло між люди,
Кров невинну, праведну ллючи,
Шли у двоє всі твої облуди
До мойого ложа уночі.

Хай гарцюють по кутах
кривляки,
Кров і піт спиваючи мені,
Щоб пустили тільки посіпаки
Катерину Діву на стіні.
                                      26.1.41

* * *

І вірити і прагнуть — не во тще.
Безсмертне — і величне і ясне то.
Ось лине хмара з літеплим дощем
І розверзається врочисте небо.

Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не одняти:
Любов і творчість, туга і порив,
Одвага і вогонь самопосвяти.
Солодких грон
і променистих вин —
Доволі на столах Його веселих.
Іди ж сміливо і бери один,
Твойому серцю-найхмільніший
келих.
«Вістник». Львів, 1933,
кн. 7-8, липень-серпень.

Катерина КВІТЧАСТА,
м. Охтирка, Сумщина
Гармонія світу і святість душі

Стараюсь торкнутись
неторканих струн,
з джерел повноводих напитись,
відчуть в гущі темряви сяєво лун,
пустелі засіяти житом…
І ось прозріває людська глухота,
в засохлих річках хвилі дзвонять.
І вітер налите колосся хита,
й гарячі чуття не холонуть…
Гармонія світу і святість душі
розширюють простір життєвий…
Ясна далина ген за обрій біжить,
розвіюючи непевність…
Вилунює молодо радість дощів —
п’є воду з безмежжя миттєвість…

Хрест Клима Христинича в Зимному
Володимир РОЖКО

Село Зимно біля княжого Володимира — одне з найдавніших поселень історичної Волині. Воно славиться чисельними пам’ятками святого українського православ’я. Насамперед — це Святогірський печерський манастир з найдавнішим ротондним храмом Методіївської доби (870-992), манастирська церква Святої Тройці, Собор Успіння Божої Матері на Святій Горі. На подвір’ї манастиря зберігається найдавніший дзвін Волині, подарований святій обителі князем Олександером Чорторийським з написом на шийці: «Цього дзвона дав відлити до церкви Божої Успінської кн. Олександер Чорторийський року Божого 1566» і цілий ряд інших.
У Зимному при колишній Сухій дорозі, тобто старому тракту до Володимира, з південного сходу вже 790 років стоїть кам’яний хрест, нині оточений садибами і непомітний для подорожніх. Цей кам’яний хрест — найдавніший з-поміж датованих на історичній Волині, безцінна пам’ятка не лише сакрального мистецтва, а й нашої церковної історії.
Належить він до середньовічних класичних тесаних кам’яних хрестів і його нинішня висота над поверхнею землі сягає 2 м 05 см, довжина рамен — 1 м 07 см, ширина 30 см. Між ременами — заглибина, подібна до форми обрізаної ложки з розширеною ручкою, яка служила місцем зберігання святого образу, по краях рамен також на лицевій стороні по три заглибини — кружальця, в яких зберігалися прикраси хреста — кольорові камінці такої ж округленої форми, які символізували Віру, Надію, Любов. Хрест витесано місцевими каменетесами і поставлено 1218 року на могилі одного з воїнів короля Данила — Клима Христинича, який загинув у війні з поляками. Ось як про це свідчить літописець: «Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його, Данила, воїнів, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій дорозі».
Клим Христинич без сумніву був волинянин і похований в рідних околицях, а могилу його з наказу короля прикрасив високий кам’яний хрест.
Мусимо знати, що від найдавніших християнських часів нашої землі хрест є дорогоцінним символом християн. В одному посланні апостола Павла мовиться: «Боже слово про хреста тим, що гинуть — то глупота, а для нас, що спасаємося — сила Божа» (1 Кор.. 1:18).
Так, для нас, православних українців хрест—сила Божа, і ми маємо, споглядаючи хрест Господній, намагатися збагнути його широчінь і довжину, височінь і глибину.
Хрест — широкий як світ, бо Христос помер за світ; в Святому Письмі про це сказано: «Він є примиренням за наші гріхи, і не тільки наші, а й за гріхи всього світу». Такою є широчінь хреста.
Довжина його така, що продовжиться на всі віки, поки буде на землі хоч один грішник, якого ще можна врятувати. Висота хреста така, як і небо, престол Всевишнього, і коли Спаситель був розп’ятий на хресті — небо зійшло на землю, а земля вознеслася до неба.
Глибина його — це найбільша таємниця, якої не судилося розгадати, і про неї можуть бути лише наші роздуми: якщо хрест вознісся до неба, то своєю глибиною він сягає пекла, найбільщого грішника.
Такі маємо богословські роздуми про хрест — символ святої Віри, Надії, Любови кожної віруючої людини. Тому й присутній він з нами від народження, і несемо ми його все життя на свою Ґолґоту, а по смерті могилу довершує хрест — символ спасіння і воскресіння. Тому й довершив він могилу прославленого в боях волинянина — при Сухій дорозі у Зимному.
Вже в IX ст. наявність хрестів на історичній Волині очевидна, а надмогильних зокрема, і саме хрести з того часу є вагомими свідками християнського розуміння нашими пращурами життя і смерти, спасіння і воскресіння.
…А що ж сьогодні? Хрест-пам’ятка осів у землю, забутий людьми і владою, ніби ж українською,  не доглянутий вірними. Чому влада забула про святиню? Чому черниці й ігуменя Зименського манастиря, який є тут поруч, занедбали хрест? Біля хреста відсутні огорожа, квіти, належна дорога до нього з відповідним вказівником. Не йдуть сюди хресні, ходи від Святої Гори. Відсутня пам’ять, шана… Сором пече за це наше ганебне безпам’ятство і байдужість.

Іван Мазепа — будівничий соборів
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

У харківському видавництві «Фоліо» вийшла в світ у серії «Знамениті українці» книжка Дениса Журавльова «Іван Мазепа».

Автор, зокрема, зазначає: «Іван Мазепа — одна з тих знакових особистостей української історії, чиє життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а нерідко — і людей, взагалі далеких від історичних перипетій.. І справді. Приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордена Святого апостола Андрія Первозванного — і борець за інтереси Української Козацької Держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, — і «Юда», відлучений від церкви, підданий анатемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор — і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів».
Іван Мазеп походив з українського шляхетного роду Мазеп-Колединських (інший варіянт написання — Колодинських) православного віросповідання.
Побожністю і відданістю церковним справам відзначалася мати гетьмана Мазепи — «Марина Мокієвська, представниця українського православного шляхетського роду, що теж підтримав свого часу Богдана Хмельницького. Марина Мокієвська-Мазепина прожила довге і непросте життя, народила й виховала двох дітей — сина Івана і доньку Олександру, а після смерти чоловіка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та ігуменею одразу двох відомих жіночих манастирів — Київо-Печерського Вознесенського (1686-1707) та Глухівського (1688-1707). Але навіть ставши ігуменею, Марина Мазепина (у чернецтві Марія-Магдалина) не залишила важливих справ і в 1688 та 1702 роках їздила до Москви, добиваючись жалуваних грамот від московського патріярха. Вона продовжувала і словом, і ділом підтримувати своїх уже дорослих дітей — зокрема, допомагала синові-гетьманові розв’язати справу з доносами на нього, виступала доброю породницею для доньки. Померла ігуменя Марія-Магдалина в дуже поважному віці (їй, певно, було не менше дев’яноста літ) десь наприкінці 1707 року».
Денис Журавльов чимало сторінок присвячує описові меценатських дій гетьмана Мазепи: «Маштаб меценатства Мазепи вражає навіть сьогодні, а сучасники гетьмана були справді захоплені ним «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нем не будет», — писав чернігівський ієромонах (згодом єпископ Чернігівський і митрополит Тобольський і Сибірський) Антоній Стаховський у 1705 році.
Вже після смерти Мазепи козацька старшина в Бендерах рахувала, але так і не змогла повністю підрахувати всього, що гетьман «розкинув і видав… щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і манастирів, на милостині» тощо. Мова йде про мільйони злотих і значні земельні пожалування для церков і манастирів в Україні, Росії та на Близькому Сході, що безпосередньо сприяло розвитку архітектури, живопису (іконопису і світського жанру), прикладного мистецтва, системи освіти… Православні патріярхи Сходу, що завжди перебували у матеріяльній скруті, нерідко подорожували Україною та іншими східнослов’янськими землями, маючи надію зібрати трохи грошей. Іван Мазепа цілком виправдовував їхні сподівання — так, Єрусалимський патріярх Хрисанф, побувавши 1701 року в Батурині, отримав 50 000 злотих на ремонт манастиря Св. Сави; згодом український гетьман вислав йому ще 30 000. У 1708 році на кошти гетьмана в сирійському місті Алеппо була видана Євангелія арабською мовою, а Антіохійський патріярх Афанасій отримав від Івана Степановича 3000 злотих, і написав передмову до вищезгаданої Євангелії, де прославляв щедрість, мудрість та побожність гетьмана, за якого мали молитися всі православні священики на землях Османської імперії — і котрого за кілька місяців по тому буде проклинати Російська православна церква… Не минув Мазепа своєю увагою і найбільшу святиню християнського світу — собор Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі. Він отримав від володаря далекої України чашу з чистого золота, лампу та срібну дошку із різьбленим зображенням плащаниці. Дошка (так само, як і вищезгадана арабська Євангелія) збереглася до наших днів і використовується під час урочистих богослужінь — на неї ставлять чашу зі Святими Дарами… Напис засвідчує, що дошка є даром Івана Мазепи, ініціяли та герб якого зображені внизу цього шедевру різьблення по металу…
Важко перелічити всі церкви та манастирі, засновані, побудовані, перебудовані, оздоблені мазепою… Навіть вороги (Петро І у 1708 році, після союзу гетьмана зі шведами) визнавали, що Мазепа «великой строитель был святым церквам». Цікаво, що на відміну від своїх сучасників — блискучих володарів Західної Европи, гетьман Мазепа,  навпаки, споруджував переважно церкви або публічні будівлі (наприклад, будинок Київської академії).
Ще важче скласти хоча б приблизний список усіх витворів мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, парчею, оксамитом, шовком, якими гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. Взагалі неможливо порахувати загальну суму коштів, подарованих Мазепою церковним і світським закладам-храмам, колеґіям, шпиталям, притулкам тощо. Ясно лише , що мова цде про величезні гроші — кілька мільйонів злотих. Адже лише на будови та оздоблення Київо-Печерської лаври Іван Мазепа, за його власними ж словами, подарував більше ніж мільйон.
Гетьман Мазепа, як меценат, не має собі рівних в історії Козацької України. Але в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії також були визначними засновниками та благодійниками церков і манастирів. Різними були мотиви їхніх пожертв, але всіх із вдячністю згадувало не одне покоління священиків і мирян у побудованих чи прикрашених ними храмах України.
Денис Журавльов робить висновок, що плідна творча активність митців і меценатів тогочасної України в церковній і культурній сферах створила ідейні передумови для нового напряму політики гетьмана Мазепи — побудови об’єднаної (в рамках держави Хмельницького) незалежної Української Козацької Держави. Однак поразка гетьмана Івана Мазепи та його шведських союзників у 1708-1709 роках була великим ударом не лише для української політики, але й для української культури.

«Зимова книжка» — до зимових свят

Зимова книжка: [Для молодшого та середнього шкільного віку]. Упор. Г. КИРІЄНКО, З. ЖУК, Ю. БЕРЕЗЕНКО. – К.: 2009. – 152 с. – (Серія “Християнська читанка”).

Зимова пора традиційно вважається найбільш багатою на свята. І свята ті сповнені подарунків і родинного спілкування. Сподіваємося, ще одним подарунком для багатьох родин стане «Зимова книжка». Як і попередні видання цієї серії, вона покликана допомогти дорослим – батькам, священнослужителям, педагогам – донести до дітей у жвавій художній формі зміст християнських свят і правд віри, поділитися релігійним досвідом, долучити до традиції.
«Зимова книжка» відрізняється від більшости святочних книжок тим, що текстово-тематична добірка видання не зосереджується лише на святах Різдвяного циклу. Нині на українському книжковому ринку є чимало і релігійних, і світських видань, що пропонують твори про Новий рік і Різдво. (Навіть день святого Миколая, який ще кілька років тому був «інформаційною діркою», нині порівняно добре представлений книжками і для дітей, і для педагогів.) Натомість є низка свят, також значимих для християн, які досі залишалися поза увагою письменників і видавців – це Введення в храм Пресвятої Богородиці, Хрещення Господнє (Водохреща), Стрітення – саме на них звернули найбільшу увагу упорядники нового тому «Християнської читанки». Також велику частку у запропонованій добірці становить розділ «Наша небесна родина» – про святих, пам’ять яких вшановується взимку. Про іменини (день Ангела) і своїх тезок-покровителів прочитають Катрусі та Варвари, Ганнусі й Оксаночки, Миколки, Андрійки й Іванки, а також Степани, Василі, Семени, Йосипи й Давиди, Самійли.
У своїй прозі дитячі письменники-християни не бояться порушувати гострі теми: життя в неблагополучній родині (В. Вздульська «Дівчинка і Ракло»), суперечки з батьками через небажання ходити до церкви (М. Лелик «Свято»), всиновлення і дитячі ревнощі (В. Вздульська «Обітниця»), шкільна дружба та ворожнеча (М. Лелик «Запеклі вороги»), християнський патріотизм (М. Лосицький «Пастир»), вірність Богові до смерти (Н. Гербіш «Боже зерно»). Ще один важливий настроєвий пласт творів – оповідання про християнську родину (варто наголосити, велику родину!), герої яких разом ходять до церкви, моляться, святкують, рушають у паломництво (Н. Даценко «День святого покровителя», О. Лущевська «Цілюща вода», Ю. Морозюк «Сестричка Ксеня», О. Рута «Чобітки для Сніжинки»). А формуючи святомиколаївську й різдвяну добірку, упорядники зупинилися на тих творах, що послідовно зміщують акцентування свята зі споживацького «отримувати подарунки» до справді християнського «творити милосердя». Тож, кожен християнин і, зокрема, дитина заохочуються до того, аби стати «помічником Божим» (О. Рута «Чобітки для Сніжинки», В. Вздульська «Помічниця святого Миколая», О. Кротюк «Різдвяні гостинці», Галина Кирпа «Моя ялинка»).
У «Зимовій книжці» можна знайти художні твори про такі церковні празники:
Введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня) і Зачаття св. Анною (22 грудня) – розділ «Божа доня».
Робота над виданням поєднала людей різних християнських деномінацій з різних регіонів України, пройнятих спільною метою служіння дітям. Це Анатолій Анастасьєв, Богдан Стельмах, Валентина Вздульська, Віра Багірова, Гавріела Шапіро, Галина Кирпа, Галина Манів, Дарина Задніпровська, Дмитро Чередниченко, Зоряна Живка, Ірина Кметь, Ірина Команець, Леся Павлів-Космовська, Леся Пронь, Лідія Дяченко, Любов Яскал-Лосицька, Людмила Іваннікова, Мар’яна Лелик, Микола Калінін, Микола Кондратенко, Микола Мучинський, Михайло Лосицький, Надія Гербіш, Надія Гуменюк, Надія Кметюк, Наталя Сиротич, Ніна Даценко, Оксана Кротюк, Оксана Лущевська, Олеся Мамчин, Оляна Рута, Степан Жупанин, Тетяна Майданович, Юлія Морозюк.
Книжка, як і попередні томи серії, оздоблена світлими життєрадісними малюнками Світлани Балух. (Це графіка, друк в один колір.)
Переважна більшість творів розрахована на дітей молодшого шкільного віку, тому тексти добре припасовані для читання вголос і невеликого обсягу (3-8 тис. зн., що становить в середньому до 10-12 хв. виразного читання). Читанка-хрестоматія стане в пригоді на уроках християнської етики, краєзнавства, української літератури, у церковних недільних школах і гуртках. Проте, найкраще, звісно, такі книжки читати в сімейному колі затишного зимового вечора в очікуванні свята.

Видання надійде в продаж на початку грудня 2009 року.
У Київі книжка буде представлена в книгарнях «Є», «Смолоскип», «Свічадо» (церква Миколи Доброго на Подолі), а також у багатьох храмах УПЦ Київського Патріярхату.
Замовлення на «Зимову книжку» приймаються з 30 листопада 2009 року.
Замовляти книжки серії «Християнська читанка» (діє послуга «книга поштою»), домовлятися про гуртовий закуп, презентацію видання тощо можна:
* за телефоном 8(098)43-55-309
* написавши на електронну адресу agape.kyiv@gmail.com
* через Інтернет-книгарню http://kyivbratstvo.org.ua/ua/abc/

Нині редакція працює над наступним виданням цієї серії – «Літня книжка» має побачити світ у травні 2010, вона завершить сезонний цикл читанок-хрестоматій. Про умови жанрово-тематичного відбору творів і терміни подачі матеріялів до збірників можна прочитати тут: http:// zorianazhyvka. livejournal.com/tag/Християнська читанка
ЖЖ-блог проєкту: http://community.livejournal.com/xp_chytanka/

Зірка МЕНЗАТЮК
Храми Святого Миколи

У нас здавна шанують святого Миколу. Може, тому одне з його див сталося в Київі. Так-так, у Київі, хоч сам Чудотворець ніколи не бував на берегах Дніпра.
Трапилося це в княжі часи. Одне київське под­ружжя пізно верталося додому. Пливли в човні Дніпром, молода дружина задрімала, і немовля з її рук впало у воду. Якими словами описати горе батьків? «Святий Миколо, врятуй моє дитя!» — ридала мати, бо ніч темна, ріка глибока — дитя могло врятуватися хіба що дивом. І як же здивувалися кияни, коли вранці в соборі Святої Софії перед іконою Миколи знайшли немовля, те саме, що впало в Дніпро. Живе, здорове, але мокре і зголодніле.
Про цей випадок оповідає ікона, яку створив митець з Київо-Печерської лаври: «Чудо Святитель з дитям, що потонуло в Дніпрі, його ж він живе зберіг». Згадується про нього в світовій релігій­ній літературі. А в Софійському соборі на хорах на пам’ять про чудесне знайдення немовляти зро­били вівтар Миколи Мокрого. Тут же встановили й чудотворну ікону, перед якою знайшлося дитя.
Звідтоді в Київі збудували немало церков свято­го Миколая Чудотворця.
Чи не найперша серед них — Микільська шпи­тальна церква в Київо-Печерській лаврі, але не та, що стоїть тепер. В XI столітті на цьому ж місці заснував на свої кошти Микільську церкву і шпи­таль блаженний Микола Святоша, чернець Київо-Печерського манастиря. То незвичайний чернець, адже був він чернігівський князь! Брати осуджували його за постриг у чернецтво, мовляв, негоже діло князеві ходити в убогій рясі, робити брудну роботу нарівні з простолюдинами. Але Микола Святоша на те не зважав. Працював на кухні, рубав дрова, своїми руками насадив великий сад. Звідтоді в Лаврі завжди буяли розкішні сади, які дивували багатьох чужоземців. Він дуже багато зробив для манастиря. Надбрамна Троїцька церк­ва, що збереглася до наших днів, теж збудована його коштом. Величезна лаврська бібліотека, якою потім користувалися відомі просвітителі України, започаткувалася з бібліотеки князя-ченця. Отож Україна має свого блаженного Миколу. А один з районів Київа, Святошин, названо за його світсь­ким, княжим іменем Святоша, тобто Святослав.
Мабуть, ви пам’ятаєте, як хвалилася баба Палажка, героїня повісти Івана Нечуя-Левицького, своєю обізнаністю з київським дивами: «А за мною люди так і валять валкою, а я їх воджу от Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далі до Мокрого Миколая, а потім до Притиского Миколая».
Далеко не всі оті «Миколаї» змогли перестояти більшовицький терор. Був зруйнований «воєнний Миколай», чи, як його правильно називати, Микільський військовий собор — величний і пишний, з унікальним семиповерховим іконостасом. Від церкви Миколи Доброго зосталася тільки дзвіниця (Доброго, бо при ній діяв безплатний шпиталь). А от церква Микола Притиска, хоч і дуже поруй­нована, таки діждалася кращих часів. Тепер вона знову височіє в усій своїй красі. Дивна в неї назва, чи не правда? Вона пов’язана з кумедним випад­ком. Збудував цю церкву в 1631 році киянин Пет­ро Залізний Гріш (теж цікаве прізвище, хіба ні?), і ось невдовзі в ній святий Микола піймав злодія! Вночі, коли той заліз у церкву, важелезна ікона Чудотворця впала та й придавила зловмисника, аж він ледве дихав. Так його й люди знайшли. Відтоді церква — Микола Притиска, на згадку, що Микола злодія притис.
Недалеко від неї, теж на Подолі, стоїть церква Миколи Набережного (бо на березі Дніпра). То шедевр архітектора Івана Григоровича-Барського.
У всіх цих церков, крім імені святого Миколи, є ще одна спільна риса: їх збудовано в стилі ук­раїнського бароко. Він панував у часи козаччини, у ХVII-XVIII століттях: пишний, урочистий, дуже вишуканий. Більшість козацьких церков мають його риси. Придивіться до цих храмів, запам’ятайте їх. Адже вони — наша гордість!

З антології «Мандрівка Святого Миколая.
Легенди. Казки. Оповідання». Укладач Зоя Жук. «Свічадо». 2007

Ганна КУЗЕМСЬКА
Переможець темряви

Миколка боявся темряви. Й хоч було йому вже вісім років, і він ходив до третього класу, — як тільки наставав вечір і насувала темрява, він починав боятися. А як вимикав світло, щоб лягати у постіль, то аж трусився від жаху. Все йому марився в темряві хтось злий, що от-от накинеться на нього.
Миколка нікому з друзів не зізнавався у своїх страхах — боявся, що з нього ґлузуватимуть. Він хотів здаватися всім хоробрим, і тому над усіма насміхався: бився з тими, хто слабший за нього, щоб показати свою силу. Ображав дівчаток і зава­жав учительці на уроках. І все для того, щоб усі бачили, ніби він хоробрий. А насправді був він справжнісінький боягуз.
Батьків у Миколки не було, жив він лише з ба­бусею. Бабуся, щоб прогодувати онука, ходила на роботу, і часто на всю ніч, тож Миколка залишав­ся сам-один у хаті й не знав, бідний, куди йому дітися від цього свого страху темряви.
Терпів він, терпів, а тоді все розказав бабусі.
Старенька вислухала уважно, а тоді каже:
— Ніхто з людей допомогти тобі не зможе. У цьому тобі може зарадити тільки Бог. Молися.
І пішла.
Залишився Миколка знову сам.
Настав вечір, і, як завжди, почав підкрадатися до нього страх. А як насунула ніч, то така моторош напала — хоч кричи.
Побіг Миколка до ікони, впав на колінця і просить-молить: «Боже, поможи мені! Боже, захисти мене!». Аж бачить, скрізь посвітлішало, і стоїть дідусь, такий добрий, чистий, ясний і лагідний, що Миколці враз від серця відлягло: так йому добре з тим дідусем стало. І хоч бачив він його вперше, а наче все життя знав, такий він йому здався любий та рідний.
— Ти хто? — спитав Миколка.
— Я — твій Святий Миколай Чудотворець.
— А чому ти раніше до мене не приходив? Мені було так погано без тебе!
Святий Миколай лагідно погладив його по голів­ці та сказав:
— Я весь час був з тобою, але ти сам відвертався від мене і не хотів мене бачити.
— Я не відвертався! Я ніколи не бачив тебе!
— Ти відвертався від Бога, а значить, відвертавсь і від мене. Згадай, скільки разів твоя совість підказувала тобі: не роби так, це погано, а ти не слухався та робив навпаки. А скільки разів твоя бабуся пояснювала тобі Божу волю та заповіді Божі, а ти не слухався та чинив усе навпаки. А скільки разів ми з твоїм Ангелом-Охоронителем просили, вмовляли, зупиняли тебе, — ні, ти робив усе навпаки. І так далеко відійшов від Бога, що зробився зовсім глухий і наче сліпий. Раніше, як ти був маленький, ми гралися з тобою, ти чув нас і дивився нам просто у вічі, ти був такий добрий, такий лагідний!.. А от уже кілька років, як ти почав сперечатися зі своєю совістю та з нами і покинув нас. А ми були завжди поруч. Бог тебе через нас охороняв. Згадай, як ти сильно впав на льоду...
— А мене наче хтось підтримав, щоб я не розбився! — раптом згадав Миколка. — Тільки я тоді зовсім не звернув на це уваги... А пам’ятаєш, коли я потрапив під колеса машини і залишився живий, і ще всі люди дивувалися, як це я вижив, — так це ж знову ви мені допомогли!
— Богові дякуй, — з любов’ю промовив святий. — Тепер ти не сумніваєшся, що з тобою була Божа допомога
— Тепер — ні! — щасливо засвідчив хлопчик. — Ой, як же ж я тоді не додумався, що це не могло бути просто так?.. А пам’ятаєш...
І Миколка все пригадував і пригадував, як часто він відчував ЧИЮСЬ поміч, ЧИЮСЬ добру присутність... Чого ж він не звертав на це уваги?!
— А пам’ятаєш, — нагадав йому тепер святий Миколай, — як ми тебе благали, щоб ти не кидав камінь у спину хлопчикові?..
Миколка зблиснув оченятами й опустив їх, із соромом згадавши все, як було.
— А я чув!..
— А ти послухав нас?
— Ні, — тихо зізнався він,
— От бачиш... Бог дав тобі силу для того, щоб ти захищав слабких, а ти їх ображаєш. Бог дав тобі здоров’я, щоб ти помагав своїй немічній бабусі, а ти лінуєшся помагати. Бог дав тобі розум, щоб ти навчався у добрі, а ти навчився сперечатися, обманювати й дражнитися. Ти зовсім відвернувся від Бога, а такі люди стають сліпі та глухі серцем, вони вже не бачать і не чують ні святих, ні ангелів, ні самого Бога. Тому на тебе й напали страхи; ти відійшов від добра, і до тебе почало притягуватися всіляке зло.
Миколці стало дуже соромно...
— Але ж я тоді не розумів, що в мене є ВИ!.. Простіть мені! Я... я більше не буду... Я постараюся більше ніколи... Я, чесно, буду старатися... — і раптом радісно додає — А зараз мені зовсім не страшно, це тому, що ТИ зі мною.
Добрі очі Cвятителя подивилися хлопчикові просто в душу і наче самі ці очі сказали:
— Це тому, що ТИ зі мною.
Святий підвівся, наче хотів іти. Миколка перелякано закричав:
— Ні, не йди, Cвятий Миколаю, благаю тебе! Не покидай мене.
— Ні, я не покину тебе, — запевнив Святий. — Ти не покидай мене, тоді завжди будемо разом.
І зник. Але Миколці було так добре, так спокійно, наче Святий поруч. Він зрозумів, що Святий і справді поруч, тільки треба дбати, щоб самому не відійти від нього, щоб не зробити якогось недоброго діла, яке б засмутило Святого і знов розлучило б їх. Миколка пообіцяв собі від цього дня почати молитися Богові та нікого не ображати. Він став на коліна перед іконою та уважно прочитав «Отче наш» і всі молитви, які зміг згадати. Тоді спокійно ліг у ліжечко, осінив хрестом подушку, перехрестився сам і заснув солодким-солодким сном.
Після тієї ночі Миколку важко було впізнати. Він так старався поводити себе добре, так старав­ся вчитися та допомагати всім, що дорослі тільки дивувалися, а діти почали дружити з ним і довіря­ти йому свої таємниці. І справді, страх темряві відступив від хлопця. Він завжди відчував поруч своїх небесних покровителів, і йому дужі хотіло­ся бути достойним їхньої присутности; і ще він не хотів їх засмутити. І хоча таке побожне життя ви­магало від нього багато труда та зусиль над собою, але воно подобалося йому значно більше, ніж попереднє.
А темрява вже не мала влади над хлопчиком, який усією душею ПОТЯГНУВСЯ до СВІТЛА!

Людмила ГРИДКОВЕЦЬ
Матусин ангел

Добігав кінця передноворічний вечір. В притишеному кімнатному світлі хлюпоталися, мов у річечці, двоє діточок. Це були Даринка та Сергійко.
Звісно, Даринка була вже велика, принаймні вона була в цьому впевнена, бо ходила до першого класу. А от Сергійкові сказали ще трохи зачекати. Бо поки він чекатиме, то якраз і підросте, а тоді його вже напевно візьмуть до школи. Діти тихенько бавились – бавились у янголят. Їм, звісно, хотілося розмовляти голосніше, та вони не могли цього зробити: їхня мама захворіла, а тато побіг до аптеки по ліки. Тож янголята були тихесенькими – вони не стрибали, не співали, а лиш усміхалися та махали крильцями.
— Сергійку! А що б ти хотів дістати у подарунок на Новий рік? – прошепотіла Даринка.
— Та нічого… Не хочу Нового року, не хочу дарунків! Хочу, аби мама одужала! – розплакався раптом малий. Даринка злякалася: не можна галасувати! Треба братика втішити щонайшвидше.
— Не плач, я теж хочу, щоб мама стала здорова… Давай, давай… знаєш, що зробимо? Помолімося, щоб Господь на Новий рік ізцілив нашу матусю!
Отак собі бавлячись, діти не помітили, як заснули просто на підлозі.
* * *
…Даринка розплющила очі й раптом оторопіла: вона побачила, що опинилась у темному непривітному лісі. Їй стало моторошно від пронизливого завивання вітру. Босі ноженята стояли на холодному снігу і, здавалося, потихеньку перетворювалися на крижинки. «Господи, де я?» – подумала злякано Даринка. І вже ладна була розплакатися, як почула тихеньке схлипування.
— Хто це плаче? – запитала дівчинка.
Схлипування вщухло й запанувала тиша.
— Хто ти, що плачеш? – не відступала Даринка. Вона забула про свої страхи та стала хороброю: хтось менший потребує її допомоги.
І раптом тоненький невпевнений голосок озвався десь ззаду:
— Це я…
— Хто ти? — перепитала дівчинка.
— Янголятко.
— А чого плачеш?
— Я загубилося.
— Як? Янголятко хіба може загубитися? – здивувалася Даринка.
— Не знаю… — ледь чутно відповіло янголятко.
Як не дивно, Даринці стало менш холодно і вона відчула, що в її грудях ніби хтось пролив скляночку теплого чаю. І це тепло розлилось усім тілом. Дівчинка підійшла до янголятка й ніжно обняла його. Мале перестало плакати і навіть трішечки всміхнулося.
— Не журися! – мовила дівчинка. – Я ось теж, здається, загубилася, але зараз нас двоє і мені вже не так лячно. Спробуємо відшукатися разом.
Янголятко вдячно подивилося на дівчинку, та вже впевненіша усмішка осяяла його личко.
— Але ти маєш мені розповісти, як ти тут опинився. Тоді, може, і я зрозумію, як сама сюди потрапила.
Янголятко зніяковіло, опустило голову і, переминаючись із ноги на ногу, невпевнено промовило:
— Ну я… Ну я… я образилося…
— На кого? – здивувалася Даринка.
— На одну дівчинку. Я ж не просто янголятко – я ангел-охоронитель. Під моєю опікою була чудова дівчинка. Я її дуже люблю. Тільки вона мала впасти, я завжди хапав її на руки. Як тільки вона починала плакати, я крильцями осушував їй слізки. Щойно хвороба до неї завітає – я вже напоготові.
— А що трапилося з тією дівчинкою? – запитала Даринка.
— Не знаю. Я ж кажу, що я образився на неї, відвернувся і полетів геть, тож і не помітив, як опинився у цьому темному холодному лісі.
— А за що ти на неї образився?
— Вона перестала мене помічати. Колись, як вона була маленькою, ми бавилися з нею у її снах, розмовляли в думках… А тепер вона мене просто перестала помічати! Вона подорослішала – й забула про мене. Я розумію, що в неї нині замало часу, щоб зі мною бавитися. Але зовсім забути?.. Я ж її люблю! Ось нещодавно вона підслизнулася й почала падати – я підхопив її на руки. Вона ж не тільки не зрозуміла, хто їй допоміг, але й подякувала… ШАФІ з книжками, що стояла поряд, за те, що нібито «вона її врятувала». А скажи мені, будь ласка, чи я схожий на шафу?
— Зовсім ні! Але вона ж, мабуть, не навмисне так сказала.
— Ото ж бо й воно… Я не мав залишати свою варту. І мені дуже соромно, я не повинен ображатися на свою дівчинку. І з цього сорому я боюся до неї повернутися.
— То ти навіть не знаєш, що зараз із нею?
— Не знаю — боюся заглянути у своє серце і боюся того, що можу там побачити…
— Так не можна! — рішуче мовила Даринка. – А якщо їй погано, якщо їй потрібна твоя допомога?!
— Я сам про те думаю, але мені надто соромно…
— Я тебе розумію! Я, коли розбила мамину улюблену чашку, теж боялася їй про це сказати. Мені теж було дуже-дуже соромно. Проте мама на мене не розсердилася. Вона мене не просто вибачила, а так лагідно пригорнула до себе… Мені здалося, що весь світ заполонила її дивовижна ніжність і любов…
— І Господь нас любить так само, і так само прощає, – з розумінням кивнуло головою янголятко.
— Мені так любо на серці стало навіть зараз, коли згадала про це… Але я тут, а моя мама тяжко хвора. І я не знаю, як їй допомогти! Ми і так з братиком намагаємося чемно себе поводити. Хоча це й не завжди вдається…
— А ти звернися в молитві до ангела-хоронителя своєї мами, хай він тобі допоможе!
— Ти допоможеш мені його відшукати? — несміливо запитала Даринка. — Я ж не знаю, де його знайти.
— Звісно, допоможу! Тільки спочатку я маю віднайти свою дівчинку. Бо відшукати її – це значить віднайтися самому. Не хочу більше сидіти в темному лісі! Дякую, Даринко, сором тепер не панує наді мною. Я понад усе на світі хочу бути біля моєї дівчинки, хочу знову висушувати її слізки, боронити від небезпек. Я її так люблю! Тільки мені б дуже хотілося, щоб ми з тобою її відшукали разом! — впевнено мовив ангелик.
— Так, а я скажу їй, щоб вона ніколи не забувала про тебе й не кривдила своєю неуважністю та невдячністю, — додала дівчинка.
— Дякую!
У цю мить Даринка побачила, що перед нею стоїть уже не маленьке янголятко, якого вона зустріла кілька хвилин тому, – перед нею у всій красі сяяв сильний у своїй любові ангел. Той ангел пригорнув її до себе, й вони в одну мить опинилися в кімнаті Даринчиного помешкання.
— Що це? — здивувалася Даринка.
— Як що? Ми опинилися з тобою там, де мешкає моя люба дівчинка. Подивися, он вона лежить на ліжку. Як шкода, що мене не було поряд, коли до неї підступила хвороба! Я завинив перед моєю крихіткою. Проте я знову тут! Прости мене, дорога дитинко, – промовив ангел, звертаючись уже до Даринчиної матусі, що лежала ледь притомна від лихоманки. – Я тут, я з тобою! Я більше тебе ніколи не покину!
Він підійшов ближче до ліжка та дмухнув на Даринчину маму – і та ніби осяялася зсередини дивовижним світлом. По тому хрипке дихання хворої змінилося лагідним спокоєм заснулої людини.
— Ангеле, любий, це ж моя матусенька! Дякую! Вона тепер здорова! …Але чому ти називав її весь час дитинкою? Вона ж доросла! – запитала здивовано Даринка.
— То тільки на вигляд вона є старшою. А в грудях у неї б’ється те саме ніжне серце, як і тоді, коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою. Для Бога всі люди є Його дітьми. А ми, ангели, лише промінчики цієї безмежної Божої любови… – усміхнувся ангел.
* * *
«Дітки, дорогенькі мої, вставайте! Що ж ви поснули на підлозі? Так і Новий рік проспати можна!» – неначе крізь пелену долинули татові слова. Даринка розплющила очі й побачила, як її братик, потягуючись, витягає з під неї свою затерплу ніжку. Тато погладив своїх янголят по волоссю, пригорнув до себе і сказав:
— А в мене для вас сюрприз! Новорічний!
Він повів їх у вітальню, де вже посеред хати стояв святковий стіл і весела мама, поставивши останню тарілку зі стравою, кинулася обнімати своїх любих малюків.
— Як це? — запитала, Даринка. — Як мама видужала?
— Не знаю, — відповів тато. — Можливо, це допомогти ті ліки, що я приніс з аптеки. А можливо, це Боже диво, яке слід прийняти з подякою.
Радісна родина сіла за святковий стіл. І лише Даринка відчувала, що знає справжню причину маминого одужання. І вона тихенько, щоб ніхто не почув, промовила: «Дякую тобі, Ангелику!»

Євген СВЕРСТЮК
Про поганих

— Ви вважаєте наукою агіографію?...
— Бачите, темний вік пробував створити науку про
хороших людей, а наш, гуманний і освічений,
цікавиться тільки людьми поганими.
      (Г.К. ЧЕСТЕРТОН “Тайна о. Брауна”)

Ось і тепер насуваються темні дати, а з ними і темні діла. Усе ХХ сторіччя можна б назвати епохою мучеників за віру і правду, а особливо невинних мучеників. І то однаково, чи концлагерів нацистських, чи большевицьких тюрем і ГУЛАГу. Але ми пишемо і пишемо про мучителів...
Причому у нас більше пишеться про жертви нацизму (їх можна хоча б приблизно порахувати). Жертв большевизму, починаючи від 1917, ніхто не рахував, а їх було на порядок більше. То була наче епідемія большевицької чуми, яку і судити годі, бо як судити чуму?
А тим часом ініціятори-інфікатори чуми популярні, як ніколи. Перегляньте книгарні — скільки там книг з портретами Леніна і Сталіна! Перегляньте покажчики імен — їхні імена превалюють...
Хто знає нині імена служителів церкви, розстріляних за вірність Богові і народові? Хто назве кількість вірних, замучених в концлагерях і померлих з молитвою? Чи знаємо праведників, «кого коли за що розпинали» (Шевченко). Чи можна хоча б уявити, скільки юних, гнаних в атаку «за перемогу комунізму» або «за перемогу Третього Райху» поховано в безіменних могилах? А скільки було там добрих, чесних, невинних, людяних! І всі вони безіменні, і зникли без сліду. Натомість ми називаємо імена їхніх катів, їхніх вождів — ідолів юрби.
Замовчати 1939, особливо секретні протоколи, які означали домовленість про ІІ Світову війну? І була ця домовленість підписана в Кремлі…
«То ж не я, а ви підписали договір з Гітлером у 1939», — сказав Аденауер Молотову під час зустрічі в Кремлі. І про того Молотова написано товсті книги, а про Аденауера — лише довідники… Про Сталіна і Гітлера — цілі стоси книг. А тим часом обидві особистості — зовсім не цікаві. Про кримінальну психологію Сталіна пишеться немало, але ніхто не пояснить, як у колишнього семінариста зформувалася дияволічна психіка, про яку сказав Мілован Джилас: «Сталін зробив усі злочини, і нема жодного злочину, якого б він не зробив». У Гітлера не було такої викінчености, він був значною мірою пізнім учнем Леніна-Сталіна в сенсі сміливого переступу усяких законів. Німецьке виховання заважало йому розуміти усі хитрощі діялектики злочину і збивало його на солдатську прямолінійність.
Як не дивно, а в моєму волинському селянському світі все те було зрозуміло: «вони обидва одним миром мазані».
Коли почалася війна, 1 вересня я вже не пішов до школи. Було ясно, що прийдуть німці. Коли ж 17 вересня прийшли совєти і любо-тихо домовилися з німцями, де їм влаштувати кордон, то навіть мені було зрозуміло, що вони попередньо домовилися.
Злиденний вигляд совєтських солдатів вражав, але ще більша вражала їхня заляканість і забріханість їхніх політруків. Потім виявилося, що за тим усім ховається нечувана жорстокість вождів. Забрати з уроку вчительку і вивезти її до Сибіру тільки за те, що вона походить із заможної сім’ї. Вивезти до Сибіру священика тільки за те, що він священик. Розстріляти перед відступом усіх в’язнів Луцької в’язниці… Усе це простій людині не вкладалося в голову, і вона не могла назвати того інакше, як «влада бандитів».
Німців селяни не боялися і, звичайно, раділи, що вони прогнали большевиків. Але вже після встановлення влади гебітскомісаріяту люди зрозуміли: то такі самі бандити! А вже в 1942 на стіні було написано: «Смерть Гітлеру і Сталіну» (писати доручено мені).
Сьогодні дехто сумнівається, чи війна УПА проти німців була справжньою. Не розуміють, що війна буває тільки справжньою, кривавою.
В журналі «Універсум» за вересень-жовтень опубліковано документи, що стосуються України. Один за підписом Гітлера, другий — Розенберґа. Мені тьмяно пригадується, що «Звернення Гітлера до українського народу» в 1943 р я читав. Ми, діти, полювали за німецькими листівками і дуже їх «цінували», бо то був папір, який настромлювали на цвяшку в нужнику. Дядьки просто коментували звернення Гітлера: «Видно, погані у нього справи на фронті, раз він згадав про український народ». В самий текст не вникали, бо «бандит бреше».
Що стосується тексту Розенберґа, то його не поширювали. Хоча були чутки, що Розенберґ має іншу лінію щодо України, але практично то не має значення, бо гестапо винищує саме тих свідомих українців, на яких розраховує Розенберґ. І допомагають гестапівцям совєтські аґенти.
До речі, у Сталіна є вислів про Гітлера як дурня, який зумів усіх зробити своїми ворогами. Вождь розумів, скільки потенційних союзників противника він наплодив своєю політикою терору, а той дурень не зумів скористатися. Обидві безбожні системи виховували тип людини без совісти, але сезон Гітлера — лише 12 років. Він зіпсував багато людей, підживлюючи дух гордині і зверхности. Втім серед окупантів було досить багато добре вихованих людей. Серед совєтів теж були різні, тільки вони людяність приховували, часом грубили матом, щоб показати: «я такий, як усі». Совєти завжди були налякані і настроєні на те, де б поживитися. Тому справжнє обличчя рідко проявлялося. Звичайно, ідейних було мало, але наступальний дух заражав усіх нетерпимістю і аґресивністю.
Обидва вожді знали: солдат в бойовому строю — то зовсім не та людина, що на самоті… Німецькі офіцери шукали розслаблення, часто —спілкування, показували сімейні фотографії. Совєтських більше цікавило «выпить и пожрать» І при цьому серед них теж були непогані люди.
Вітер історії змів усіх учасників гри. Практично усе тепер зрозуміло. Зло банальне. Переступ закону тягне за собою інший переступ, а потім зневаження закону. Якщо фюрер звільняв людину «від такої химери, як совість», то вождь просто переслідував за м’якотілу совісливість… У вождя була кримінальна звичка засекречувати свої дії, і то перейшло на характер політичної системи. Нині майже «усе тайне стало явним».
Чому ж нащадки, замість досліджувати життя великих духом, вродливих і добрих, страчених за свою порядність, порпаються в дрібницях внутрішньо мізерного життя маленького рябого чоловіка, який у мирний  час підписував щоденно смертні  вироки?
Є щось порочне в нашій цікавості до кримінальної історії. Це псує людську натуру, яка мала б радше обминати гидке і поступово вживатися в добро і красу. Стежка до добра — висхідна, стежка до зла — легша, спокусливіша, низхідна. Може людей цікавить загадка заплутуваних слідів?
Мабуть, у самій школі виховання бракує спрямованости уваги на дослідження добра — бракує євангельського підходу до людських глибин…
До них треба добиратися поступово, неухильно і все життя.

Безсоромність

Людське зло в посткомунізмі оголилося. Здавен багатство і пороки було прийнято приховувати, як сором. Римляни не виставляли свого багатства. У Флоренції багаті намагалися не вирізнятися серед бідноти. Будинки їхні назовні непоказні. Катерину ІІ не любили за її розкіш і розпусту, що вона все ж намагалася приховувати… Але рабів не соромляться. Серед більшовиків лише Троцький не грався в скромність — зухвало порушував правила гри — і це йому згодом вилізло боком.
Загалом комуністи маскувалися «під народ», і це продовжувало вік їх злочинної влади. Окрім того, вони боялися один одного і дуже остерігалися іноземних кореспондентів.
Країна зі шкіри лізла, щоб здаватися наймогутнішою, а сама жила так убого і сіро, що розкіш мусила ховатися в підпілля. Така традиція. Коли упала залізна завіса і упали заборони — уся челядь висипалася, кинулася усе хапати, наче випущена з хліва. Почали усе гребти під себе, «як перед погибеллю». Апетити ростуть! Ще не так давно усі затискали в кишені партквиток і показували, що в кишенях нічого нема!
Звідки ж мільйонери, мільярдери? Обікрадена Україна заглядає їм в очі, а там — ніякого сорому. Кишенькового злодія ганьблять і судять, а великий злодій навіть не ховає накраденого.
Тут перша причина нечуваного аморалізму нашого суспільства. Ніхто нікого серед них не поважає, ніхто не любить і, зрозуміло,   що вони не люблять людей. Що вони не люблять України, то зрозуміло.
По-перше, в тій школі, з якої вони вийшли, український патріотизм був нелояльним і карним. Любов і компартійність — несумісні.
По-друге, кримінальний світ завжди антиукраїнський: злодії шанують силу і не люблять кривджених та переслідуваних за правду.
По-третє, егоїзм і себелюбство засліпили маленьку душу. Корислива людина нездатна любити спільне добро. Подивіться на обличчя чиновників, послухайте, що вони говорять, загляньте у Верховну Раду останнього скликання — і зрозумієте, що любов, милосердя, щирість, честь — то поняття, що не перекладаються на їхню мову.
Але вони постійно на телеекранах, і народ потроху звикає, як до нелюба. Народ звикає навіть до бігбордів, хоча знає, скільки мінімальних зарплат потрібно на один такий безглуздий бігборд. Але бігборди пруть на тебе, як   саранча, як танки, і тиснуть на психіку, бомбують і заганяють в кут…
Люди без коріння, без роду без племені, без принципів і чесних переконань, і вони ще й хочуть представляти твоє національне обличчя перед світом! «Може то вже кінець світу?» — запитують бабусі, що виносять на базар картоплю і моркву. «За кого ж вони нас мають?» А низькі хмари застують небо і гнітять душу. Педагога нині плутають з педофілом, а законодавця з законопорушником. На стінах розвішані оголошення про продаж дипломних робіт і готових дипломів. То після того не диво, хто готується в президенти України. Грошовий мішок скуповує телеканали разом з тележурналістами. Піп освячує, не питаючи що.
На цьому тлі спалахує епідемія грипу. «Рідні мої, надягайте марлеві маски!» — закликає кандидат у Президенти. — “Я про вас думаю”.
Це викликає паніку, бо людям здається, що спільна небезпека переходить уже в особисту небезпеку і кругову поруку! Та «любов» дуже вже причіплива. Щось безнадійно плебейське, блатне і безпросвітне кишить у тому політикумі, і люди не знають, як заховатися.
А може не треба ховатися? А може поставити їх на місце? А може пора вголос називати речі своїми іменами?
Адже була у нас п’ять років тому погорда до злої влади! Вони думали, що засліплять телеканалами, задурять політтехнологіями і загіпнотизують бігбордами. А народ вийшов на Майдан і протиставив матеріяльному — духовне. І хоч вони потроху почали вискакувати на трибуну майдану, щоб з комсомольською хваткою «очолювати маси» — своїми не стали. Вони здеґрадували, бо ніколи не знали висоти, на яку підіймаються в труді і молитві. «Рада б душа до раю, та гріхи не пускають», — каже прислів’я. А ми додамо: не пускають, а тягнуть униз, до своїх золотих ідолів. Тепер вони хочуть показати, що «таке життя, і треба приймати його таким, як воно є». І обіцяють після виборів процвітання, навіть не розуміючи, що народ прагне чуда оновлення духовного. Запитайте розумного робітника, чого він чекає. Ось вам відповідь простих людей:
— Ми чекаємо порядку і закону.
— Ми хочемо правди і порядности.
— Жити за Божим законом і совістю повинні всі, а не тільки трудяги. Нас годували брехнею 70 років — ви хочете це продовжити?
—  Ми хочемо обирати людей, а не партійні списки. Партія досі сидить нам в печінках.
—  Після 70-ти років безпросвітного популізму ми усі хворі. Але не настільки, щоб тепер терпіти популізм — без підтримки терору.
—  З нами і далі пробують говорити, як з “біомасою”.
—  Ті остогидлі завсідники телеканалів — як їм не соромно показуватися людям. Хай би собі напихали черево у своїх загорожах…
—  Гарантії недоторканности для народних педофілів…
Отакі думки народу можна почути на кожнім кроці.
Про що це свідчить? Не тільки про здоровий глузд. Це свідчить, що приватизована державна влада — по один бік, а народ по другий бік барикад. Вони нас не мають за людей, але й ми їх не визнаємо людьми.
Вони думають, що вони вже перемогли — залишилося закріпити голосуванням. А ми думаємо усунути владу олігархів і закріпити право закону, однакового для всіх. І ми й на цей раз переможемо, бо

За нас правда
За нас слава
І воля святая.
  (Т.Шевченко).

Нині ми на межі моральної катастрофи, звідки нема іншої дороги, ніж повернення до людської норми. Народ усвідомлює необхідність лікування недуги, зокрема недуги рабства і потурання злу.
Говорити про честь і сором? Чи про скасування депутатської недоторканности і прозорі вибори.
Про все треба говорити, доки народ, доведений до відчаю, не візьметься “судити” сам.
Слава Богу, народ наш здатний до самоорганізації, і тут він стоїть на голову вище за політичну «еліту», яка живе одним днем і не може піднятися до висоти національних завдань і вимог часу.
А втім в політикумі теж треба вчитися розрізняти людей і недолюдків, і то розрізняти передусім за моральними ознаками. Людина порядна і принципова — то велика цінність в наш час.

Хоружівка. 26 жовтня 2009 р.

Подорож на Сумщину за запрошенням Президента України можна було сприйняти як загадкову естетичну пригоду. Пролетіти на вертолеті над осінніми лісами і полями, селами і містами України, вдихнути на повні груди повітря рідного краю, забути хвороботворчу і бізнесову скверну міста... Усі пейзажисти світу затихнуть і поблякнуть перед дивом української осені!
Хоружівка чекала. На схилах обабіч дороги, що вела до храму, сотні людей з синьо-жовтими прапорами. Обличчя зосереджені і вичікувальні. Щось нагадує пейзаж, де на зеленому тлі усміхається жовтий кущ. Хоружівка не була особливо підготовлена, ні інструктована, як то бувало в минулі часи перед парадом. Новий великий, з червоної цегли, храм св. Андрія Первозваного ще не отінений деревами. Всередині весь світиться золотистими барвами і фресками на теми священної і навіть народної історії.
Тут відбувається головне дійство сьогоднішнього дня: молебень за народного Президента Віктора, який починає з цього храму дорогу до президентських виборів. Священики і єпископ Сумської єпархії більше схожі на колишнє священство того козацького краю, ніж на теперішнє столичне духовенство.
Благословення на паперті храму, короткий виступ Президента, щире слово єпископа, проникливі напутні слова від громади (тепер ця роля частіше випадає жінкам). І гуртова підтримка громади. Потім — поминальна молитва на могилі батьків Ющенків, і відвідини рідної хати.
Власне, з цього починається Батьківщина. І тут відкривається характер Особистости. Не маловажно також побачити біля вікна те місце, де зі своїм приймачиком вчитель Хоружівської школи Андрій Ющенко черпав інформацію від західних радіостанцій...
Начитавшись зверхніх усмішечок газетних верхоглядів з приводу прив’язаности Віктора Ющенка до своєї Хоружівки, читач потроху надимається глобалізмом, з висоти якого не видно ні дерева, ні його коріння, а то й взагалі — України. Низький рівень і підозрілий колір нашій преси задають люди «без Неба», бездомні, і безпам’ятні, заокруглені у своїй мрії про «круглу суму».
У холодному повітрі гористого села Хоружівка, яке пам’ятає і козацькі полки, і обози царя Петра, і кінноту Карла XII, починаєш розуміти первісну силу історичного коріння, заховану в землі. Козацьке село — то не порожній звук. То пам’ять твого роду, який передає тобі вимогу берегти честь роду і моральні заповіді. Подивишся навколо — і відчуваєш, що над тим господарним родом пролітали і десь пропадали пролетарії, а тим часом діти народжувалися схожими на своїх батьків і росли спадкоємцями традиції. Віктор Андрійович любить своє село, де він зростав працьовитим і нелукавим. Він може мати нахил до ремесла, до пасічництва, але не до злодійства і ґвалтування, бо ґвалтівники в різних уніформах тут викликали огиду.
Серед політиків, що прагнуть влади за всяку ціну, він має вигляд чужого, з яким не заговориш ні про вигідну оборудку, ні про хитрий обман. Він хоче вільної України, потрібної усім, і закону, однакового для всіх.
Сумщина межує з Росією. Тут знають і Росію хижих «визволителів», і Росію, де люди так само, як і ми, хочуть жити за законом Божим і в злагоді. Офіційна Росія більше п’яти років воює усіма підступними засобами і прагне дискредитувати образ українського Президента, який тримається з гідністю. Але не забуваймо, що жива також та Росія, яка радіє з того, що Україна вилюднюється, стає вільною і привабливою. Поїде собі чоловік на Сумщину, почне розшукувати сліди Ярославни — і ніхто не причепиться, що ти «не наш» і не буде змушувати тебе говорити й думати так, «як усі».
Правда і свобода не такі спокусливі, як гроші і лакомства. Але вони мають велику силу над людиною. «Блажен муж, що не стає на путь нечестивих» — то псалом вічний.

НЕСПОКУТУВАНИЙ ЗЛОЧИН
повертається примарою нового конфлікту
Мирослав МАРИНОВИЧ

Вважати, що світ рухається по спіралі, означає бути великим оптимістом. Схоже, світ рухається по колу, а Бог лише встигає за цей час змінити декорації. Саме такі думки спадають на гадку, коли спо­стерігаєш за геополітичними настроями в Европі напередодні 70-ї річниці початку Другої світової війни.
Жахи війни забулися, а поколін­ня, які ці жахи перетерпіли, практич­но відійшли. Оте рішуче повоєнне «Ніколи більше!» звучить у наш час якось глухо і механістично. А око мимоволі зауважує ознаки тих самих ілюзій, які засліпили Европу у XX столітті наприкінці 30-х.
Політики знову зайнялись переділом світу — ясна річ, заради «справедливішого світового порядку». Альтруїзм annus mirabilis — року чудес, яким звично уже називають рік 1989-й — щораз більше змінюється на его­їзм національних систем безпеки. Зранені гонори Росії щораз більше нагадують зранені гонори нацистсь­кої Німеччини, приниженої Версальським договором. У Москві перемагає давня нацистська доктрина «захисту своїх громадян на чужих територіях». Стара Европа, як і колись, не хоче жертвувати своїм добробутом задля захисту світових цінностей і готова укладати нові мюнхенські договори, цього разу вже з Росією. Ледь не в кожній державі Европи активізувалися політичні сили, які втомилися від багатокультурности, плюралізму й ліберальних свобод. Їх знову п’янить культ сили й «твердої руки». Й загалом бракує лише розкішного хвоста комети Галлея, щоб людство усвідомило: воно стоїть на порозі нових трагіч­них випробувань.
Висновок майже однозначний: духовний досвід повоєнної Европи на сьогодні вичерпано, а світовий порядок, який спирався на цей досвід, дає щораз більші тріщини. Чи встигне Европа зрозуміти причини, перш ніж знову порине в чергове безумство?
Серед усіх можливих пояснень є одне, яке видається мені засадничим. Ялтинська система европейської без­пеки замовчала той факт, що в біснуватому танго вересня 1939 року брало участь двоє — гітлерівська Німеччина й сталінський СРСР. У пам’яті людства залишено злочини Аушвіца й Треблінки, Ґерніки й Бухенвальда, тоді як злочини ҐУЛАҐу й Голодомору, Соловків і Катині було приховано за пурпуровою тогою переможця. Апокаліптичне зло набуло вигляду рятівного добра. І тепер неспокутуваний злочин повертається примарою нового світового конфлікту.
Цю проблему не розв’язати новою конфігурацією військово-політичних блоків і тимчасовими компромісами. Задобрити зранену Росію не вдасться, як не вдалося задобрити зранену Німеччину. Тому докоряти українцям (як це часто роблять німці), що вони своїми згадками про Голодомор дражнять Росію, —однаково що докоряти полякам (як це недавно зробили в Міністерстві оборони Росії), що ті роздражнили нацистів, не прийнявши їхні «помірні територіяльні претензії». Світ узагалі повинен піднятися над суто тактич­ними мотиваціями, бо лише з вершин духовного переосмислення своїх ілюзій і визнання своїх помилок можна побачити рятівний вихід із нинішньої кризи.
Світові не вдасться зосередитись на розв’язанні начебто важливіших геополітичних вузлів (як-от: тероризм чи палестинська проблема), оминаючи проблему Росії. Жодному інженерові не вдасться збудувати надійний міст, якщо він не засвоїв цілий розділ із підручника «Опір матеріялів». Проте «розв’язати про­блему Росії» не просто, бо намагання це зробити з допомогою простого рефлекторного противенства нічого не дасть. Воно лише підживлятиме в Росії те, що начебто намагатимуться подолати.
Вихід я бачу такий. По-перше, злочини комунізму, звичайно ж, потребують суду, але навіть не задля покарання, а задля вияснення складу злочину. Жоден суд не покарає винуватців комунізму більше, ніж покарали себе вони самі. Натомість людству конче треба зрозуміти, які ілюзії та спокуси призводять до гріха комунізму, як свого часу це було зроблено щодо гріха нацизму. По-друге, треба добре задуматись над тим, хто має сидіти на лаві підсудних, а хто — на місці судді. Я не бачу народу, який мав би моральне право вдягнути суддівську тогу: спокуса комунізму була хворобою людської цивілізації загалом. І я бачу чимало народів (включно з українським), які мали б скласти Росії компанію на лаві підсудних. Адже від національ­них аспектів нікуди не сховатися: національність мали виконавці не лише нацистських злочинів.
Однак зупинитись лише на цьому означало би знову розминутися з істиною. Бо, по-третє, лінія між добром і злом проходить не через ідеологічну чи національну належність. Вона проходить через людське серце, в якому не тільки гніздиться гріх, а й міститься єдиний лік на нього — каяття і прощення. Тому єдиною духовною розв’язкою для «проблеми Росії» є спільне й солідарне визнання колишніми підкомуністичними народами своєї вини за поклоніння комуністичному звірові (а у випадку Росії — ще й за використання комуністич­ної доктрини для обслуговування своїх імперських інтересів), а також спільне й солідарне прощення одне одному за вчинені кривди. Час пожаже, чи спроможні на це люди ще де катаклізму, чи лише тоді, коли доведеться в  черговий раз витирати з чола кривавий піт війни, зарікаючись при цьому: «Ніколи більше!».

Степан СЕМЕНЮК
Козацька могила в Александрові Куявському

У червні цього року в Александрові Куявському (Куявсько-Поморське воєводство, Польща) відзначено 16-ту річницю відновлення “Козацької Могили”. Щорічно тепер відбуваються тут релігійно патріотичні урочистості, які патронує парох місцевої православної парафії Микола Гайдученя.
В урочистостях на цвинтарі інтернованих у 1920 році українських вояків і старшин Армії УНР взяли участь представник президента РП, мер міста, віцевоєвода та делеґація з України на чолі з гетьманом козацтва Дмитром Сагайдаком.
В екуменічній молитві взяли участь духовні отці римо-католиицької та греко-католицької церков. Поминальну Богослужбу очолив архиєпископ професор (полк.) Маріян Бендза, який звернувся до зібраних польською і українською мовами. Владика, між іншим, сказав:

“Вельмишановні Брати і Сестри!
Хто не знає минулого, той не годен майбутнього. Той ніколи не зрозуміє святого заповітного наказу прадідів про необхідність вшанувати пам’ять тих, хто, оперезавшись військовою зброєю, поширив свого народу славу, через кого прийшла воля... Пам’ять про кого повік благословенна.
Саме ця пам’ять привела нас сьогодні в оце священне місце. Стоїмо біля могил тих, у чиїх душах, у чиєму патріотичному мисленні дзвінким мотивом звучали з глибини віків слова гетьмана Богдана Хмельницького після визволення Українських земель: “Ми є народ волелюбний і завжди готовий умерти за свою волю”.
І вони, з іконою своєї Покровительки, своєї берегині Богородиці йшли у бої за визвіл народу також у пору Першої світової війни, в час підмоги полякам під Замостям і Варшавою. Йшли і тисячами клали життя на вівтар волі. Нині сотнями спочивають на Замостянщині, в Пикуличах, на православному цвинтарі у Варшаві, тут в Александрові та числених інших місцях на території Польщі.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Василь Симоненко

Є Україна, є вони і наша над ними молитовна пам’ять. І бачимо не тільки ряди могил, але про тут спочилих говоримо, як про символи української соборности. Соборности крізь віки, країни, відстані, могили. Нехай пам’ять про дітей українського роду, які спочили тут під цим клаптиком неба, кріпить нас — представників двох народів — у вірі, в Господній Справедливості.
...Слова, мовлені хорунжим Василем Соловчуком 18 вересня 1921 року: «..скажіть, коли повернетесь в Україну, що ми виконали свій обов”язок і за її життя згинули».., є достатньою рефлексією, над якою треба глибоко похилитись.
Вічна пам”ять Борцям!
—————
Після ІІ світової війни цвинтар інтернованих українських вояків і старшин Армії УНР опинився в забутті. Відбудовано його щойно на початку девяностих років ХХ ст.. а урочистості відбулися 12 червня 1993 року.

Раїса ЛИША
Наснага чести

Ось що значить глибоке відчуття пульсу часу, коли автор вихоплює з стрімкої хвилі широкого потоку щось сутнісне, ключові слова, які відкривають прихований у плині сенс сучасних подій і шукань. Такими словами, може навіть несподівано, виявився євангельський вислів «Не мир, а меч», що його Євген Сверстюк поставив у заголовок своєї нової книжки есеїв, яка щойно з’явилася друком у видавництві «Терен».
Не випадково саме цей вислів став наче магічним лейтмотивом рефлексій на творчому вечорі-презентації книги в Київському будинку вчителя. Назва, як і експресія стилю автора, що буквально ввергає читача в саму гущу духовних, культурних, політичних перипетій, борінь і небезпек сучасности, будучи сам щонайактивнішою дійовою особою у сутичках і осяганнях доби, — безумовно спричинилися до сповідально-щирої розмови — в річищі тих проблем, що їх означує автор і які мусимо нині осмислювати й долати. Адже це наш час, наша країна. І ніхто за нас не відповість на одвічне: «Бути чи не бути?»
Власне й відкривається книга есеєм з промовною метафоричною назвою: «Панове, де ваші шпаги?»
Отже, час залежить від особи, від того як вона діє «на полі чести»... І автор спрямовує свій зір, аж хочеться сказати — жадібно —а разом з тим і наш — на те поле, на той огром проблем, ризиків і можливостей —духовних, культурних, суспільних, історичних — які чекають рішучих творчих зусиль і праці. І може найголовніше в тому — звільнення свідомости від чужих, нав’язаних ролей і змертвілих стереотипів мислення, а відтак повернення до власних основ духу й культури, які єдині будують умови для становлення особистости й суспільства як вільних суб’єктів буття.
Народ, нація — то є створіння, душа котрого, як і людська душа, щоб рухатись у бутті і визначати свій шлях, прагне бути промовленою, означеною і осмисленою всеосяжно. Об’явленою з глибини духу і освяченою досконалим чуттям серця. До цього провідного постулату Євген Сверстюк повертається знову й знову. Особливо в розмислах щодо ролі української інтеліґенції в долі України та її сьогочасної відповідальности за майбутнє нації, за збереження й піднесення культури. Тому й нагадує невтомно про духовне очищення, потреба якого сьогодні украй назріла. В часи непевні та невизначені особливо мають діяти на обширах національного буття ті, хто спроможний відчувати не лише своє, особисте, але й ціле життя народу, ті, в кому звучить його велике серце, його біль. Хто сміє говорити про це правдиво. І вважає своїм обов’язком говорити хай і гірку правду, яка стосується нашої спільної долі. В тяжкі, в складні моменти він говорить. Бо народ не може жити в німоті. Хтось завжди мусить тримати дух і об’являти правду. Хоч нерідко це вимагає неабиякої мужности. Дон Кіхот завжди в комусь є живий. І навіть здобуває перемоги. Хай там що. Бо ідеал Дон Кіхота лишився непорушним, нерозмінним. І той ідеал присутній у слові Євгена Сверстюка, як і в героях часу, про яких він пише (зокрема про творчість і поставу Василя Стуса). Насправді не так мало знаємо у нашому просторі тих, хто змушує в душі захоплено вигукнути: як багато може одна людина, що зберігає любов до краю і волю до творчости і має наснагу чесно нести свій хрест.
Такий ідеал творчої особистости, відповідальної за слово, як за ясну лицарську зброю, утверджує автор з рідкісною послідовністю. І ця нова книга справді наче випромінює якусь шляхетну силу, що відсікає страхи, омани і фальш та змушує виразно побачити нікчемність хитрощів  зла.
Радісно, що правди про себе і світ, попри всю довколишню безсоромну облуду, українське суспільство вочевидь гостро потребує, про що свідчить зокрема й те, що наклад книги «Не мир, а меч» вмить розібрали, як повідомив голова видавництва Андрій Криштальський, і буде друкуватися додатковий. А це ж таки не розреклямований детектив чи фантастика, чи якась інша «сенсація». Тож, відповідно, існує потреба в найвищому ідеалі, у видноті духовної перспективи.
Книга «Не мир, а меч» — не з тих, що втішають. Вона ставить читача віч-на-віч перед суворою дійсністю світу і непорушністю законів буття. Щоб діяти в таких вимірах реальности, потрібна воля і мужність, не кажучи вже про мудрість. В цій суворості однак заховано шанс перемоги. І можливість її така виднотна. Людина бо створена для зростання.
Але щоб відбувся реальний перелом в українській свідомості від розгубленого чекання якогось невідомого порятунку до впевненого творення власного буття, маємо повірити в глибинну силу своєї землі, в те, що рятівне оновлення людини, як і народу, може настати лише через любов до істини. Не дивно, що книга, яка привертає до таких шукань, сприймається, особливо студентством, як така, що навчає діяти.

прот. Валерій КОПІЙКА
НЕ МИР, А МЕЧ
Слово на презентації книги Євгена Сверстюка

Назва цієї книги взята з Євангелії від Матвія. Коли Ісус покликав своїх учеників йти “до овечок загинулих дому Ізраїлевого”(Мт.10.6) проповідувати, що наблизилось Царство Небесне, Він сказав апостолам: “ Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести,- Я не мир принести прийшов, а меча”(Мт 10.34). Несподівано суворою, різкою засторогою прозвучали ці слова з уст Того, Хто нещодавно проповідував на горі про баженство миротворців, милостивих, гнаних за правду, про необхідність підставити щоку ворогові та молитись за нього. Що ж це за меч був принесений у світ ради спасіння світу? Апостол Павло згодом скаже: “Боже Слово живе та діяльне,гостріше від усякого меча обосічного...І немає створіння, щоб сховалося перед Ним”(Євр.4.12-13). Так, меч- це сам Господь, Бог-Слово, Який прийшов, щоб відділити правду від олжі, зерно від полови, овець від козлів, світло від темряви. Той , хто приймає цього меча, тобто Христа, стає Його воїном. Але меч — це не тільки зброя. Лицар через меч приймає посвячення, християнин, поєднуючись з Христом, освячується на служіння і жертву, яка вимагає відсічення тлінного від вічного, земного від небесного, високого від ницого. Людина може носити личину, може мати обличчя, зрештою, може сяяти ликом. Зі сторінок цієї книги на нас дивляться прекрасні людські обличчя, які іноді сяють як лики, але поряд визирають, пролазять крізь життєві шпарки людські личини, персонажі диявольського паноптикуму, що вдають з себе живих. І потрібен меч “Правди, Дороги і Життя”, щоб безкомпромісно відділити чорне від білого, світло від темряви. І автор бере на себе такий шляхетний і важкий послух. Незважаючи на публіцистичну гостроту, ця книга має сповідальну тональність, бо той хто її написав, ясно усвідомлює життєву важливість офірного самостояння перед лицем Божим, і довів це не тільки написаним на папері, але всим своїм життям. Пророк Йоіл сказав:” Перекуйте свої лемеші на мечі...хай навіть безсилий говорить “Я лицар”,поспішіть і прийдіть”(Йоіл.10-11). Цей заклик відлунює в есеях п. Є. Сверстюка. Нехай же його слово, зважене “Словом живим і діяльним”, тривожить, надихає, ранить і лікує нас, що живемо в добу морального релятивізму та ліберальної какофонії. І нехай його десниця міцно тримає меча.

Галина ГАРМАШ, м. Кобеляки, Полтавщина
І Бог на небі плаче

* * *
Журавлики летіли на весну...
Але чомусь важкі були їм крила.
Журавлики летіли на весну.
На їхніх крилах —
Смерть сиділа.

Скрипів зубами тридцять третій рік.
Щербате сонце кидало громами.
Вставав над полем
мертвий чоловік —
і землю їв прозорими губами.

Терпіло все: природа і земля.
А люди, як метелики, літали.
Світилося у хаті немовля
і мертву матір до життя гукало.
* * *
Яка весна стояла на крилі!..
У просторі — прозоро і тривожно.
По чорних селах — вогники малі.
І вже не зайде вічний подорожній.
Нема нікого, хто верстає шлях.
їх душі вбиті —
заживо під землю.
Холодна ніч танцює на вустах.
Цілує ніч
назавжди і взаємно.
А навкруги — розхлюпана весна!..
Тоненькі білі рученьки дитячі...
Вони вхопились за прозорий шлях.
І Бог на небі — плаче

* * *
  Моїй незабутній бабусі

Я не вірила: голод — штучний!
Не буває так між людьми.
— То на землю з’явились, внучко,
робітники сатани.
І казав мені батько, вмираючи:
«У колгосп ні за що не піду.
Ленін — антихрист,
його слуги — юди.
Краще померти
у власнім саду».
І буяли вишні цвітом смертним,
вишні тридцять третього — навік.
Душу щоб непродану донести —
родиться для цього чоловік.

Куркулі

Ще вчора — праця і молитва.
Земля солодка і свята.
По вінця — смислу: жити, жити...
Сьогодні — пустка-темнота.
«Буксири» стали на порозі —
і захитався білий світ.
Правує зло і верховодить —
на скільки літ?
Розбитий комин, двері — навстіж.
Везе гарба на Соловки.
 Дитячий плач. І не відняти
маленькі руки від руки.

Микола МУЗИЧУК,
Олександер ГАВРИЛЮК,
м. Кременець

Хресто-Воздвиженській церкві у Кременці – 120!

Згадка про храм датована 1633 роком. У тодішні часи на Кременеччині активно діяли православні братства, розвивалося місто. І Українська Православна Церква жила турботами громади.
Уже в ХVІІ столітті при храмі діяли чоловічий манастир, благодійна їдальня для прочан і незаможних людей. Церква володіла 20 десятинами землі. Священиками в той час були о. Пантелеймон Хотинський та о. Семен Соколовський. До сьогодні зберігся невеличкий цвинтар із кам’яними хрестами біля храму.
У 1887-1889 рр. на місці старої церкви збудували нову в староукраїнському стилі, котру 1889 року освятив єпископ Острозький Олександер. Настоятелем храму тоді був о. Флор Мєтельський, а згодом — протоієрей Костянтин Іпатович. могила котрого збереглася біля церкви до наших днів.
У тридцяті роки ХХ ст. настоятелем був активний будівничий Української Автокефальної Православної Церкви о. Олексій Улович. У той час у Західній Україні був митрополитом Діонісій Валединський і служили дев’ять єпископів. У Кременці діяла Духовна семінарія, у багатьох церквах богослужіння правилось рідною українською мовою.
Хресто-Воздвиженська церква стала центром відродження УАПЦ на Кременеччині.
Багато семінаристів тоді просилися на практику в Чеснохрестську церкву. Олексій Ткачук, Сергій Кострицький, Олександер Стецюк. Сергій Скалій, Іван Гаврилюк Яків Юхновський та інші, котрих, безневинних, після так званого «золотого вересня» (окупаційного приходу більшовиків у Західну Україну), як і настоятеля храму о. Олексія Уловича та активного громадського діяча Арсена Річинського, совєтська влада жорстоко покарала...
...У 1958 році комуністи зачинили храм, але його настоятелеві о. Володимиру Курасову вдалося зберегти церковні цінності: антимінс, срібну чашу, Євангелію українською мовою.
Храм було піддано великій руйнації, навіть улаштували в ньому склад...
Але, слава Богу, у 1989-1990 роки над Україною повіяв вітер свободи. 27 травня 1990 року до Крем’янця прибув з Івано-Франківська владика Володимир Романюк, колишній поолітв’язень сталінських концлаґерів, разом із духовенством та парафіянами. Майбутній світлої пам’яті Патріярх УПЦ КП освятив національний Державний Прапор у центрі міста і відслужив на наше прохання панахиду по козаках-героях гетьмана України Б. Хмельницького і полковника М. Кривоноса на П’ятницькому кладовищі, котрі полягли під час штурму фортеці на Замковій горі у 1648 році.
Утворилася церковна громада на чолі з Миколою Музичуком. 30 серпня 1990 року, за рішенням райвиконкому, громаді передали Хресто-Воздвиженську церкву в занедбаному стані... За короткий час М. Музичук виробив документацію на її відбудову. Розпочалась активна праця.
1990 року першу службу Божу — українською мовою — відправили о. Богдан Бондарчук і багатолітній в’язень сталінських катівень о. Олексій Ткачук. Хором тоді керував світлої пам’яті Микола Матерський.
До відбудови храму долучились і представники української діяспори у Північній Америці о. Юрій Красевич та о. Петро Сацевич, котрі привезли нам, як доброчинні пожертви, церковну літературу й священицьке облачення.
Значну допомогу у відбудові церкви також надали тодішні представник Президента України в Кременецькому районі Анатолій Курасов, його перший заступник Євген Гордійчук, голова Кременецької міської ради Богдан Кульчинський та інші патріоти з організацій і підприємств Кременеця.
Велику підтримку і натхнення отримали кременчани від першого Патріярхва УАПЦ світлої пам’яті Мстислава (Скрипника), котрий відвідав відроджуваний храм і поблагословив парафіян на якнайшвидшу його відбудову.
З’явилася недільна духовна школа, утворилося Православне Братство Андрія Первозваного...
1991 року, у День празника Воздвиження Чесного Хреста, храм освятив Владика Тернопільсько-Бучацької єпархії УАПЦ Василій. Настоятелем храму направили отця Зіновія Афінця.
На Кременеччині у той час відбувалися перепоховання героїчно полеглих вояків УПА, поминальні богослужіння на могилах козаків і вояків УНА й УПА, освячення місць під побудову пам’ятників Т. Шевченку у містах Кременець, Шумськ і Почаїв, могили-пам’ятника на території колишньої Кременецької більшовицької в’язниці-катівні, відреставрованих каплиць гетьмана України Б. Хмельницького у с. Підлісці Кременецького району та м. Радивилів Рівненської области.
Тоді на Кременеччині було зареєстровано 17 громад УАПЦ. Розпочалося будівництво нових храмів у селах Іква, Веселівка, Горинка…. Відбудували й на Калантирі храм Святої Трійці. Напередодні другої річниці Незалежности України, 19 серпня 1993 року, у Кременці відчинила свої двері церква Святого Преображення Господнього.
Наш Чеснохрестський храм рік у рік кращав. Було заасфальтовано подвір’я церкви, встановлено металеву огорожу, купили дзвони... Ті неспокійні, але радісні дні відбудови храму і громадсько-духовне піднесення на Кременеччині описали у своїх книгах відомий краєзнавець Гаврило Чернихівський («Кременеччина від давнини — до сучасности»), а також парафіяни Олександер Юр’єв й автор цих рядків.
Хай височить наш храм Воздвиження Чесного Хреста Господнього на Божу славу і несе християнам мир, злагоду і любов.

Молитва про перемогу

Любий Ісусе Христе, Єдиний наш Спасителю! Ти Своїм Воскресінням показав перемогу над темними силами і показав нам дорогу до спасіння і Вічного Життя. Ти дав нам надію на те, що ми переможемо зло і показав нам, що добро завжди торжествує.
Сьогодні ми стоїмо на колінах і благаємо Тебе — зглянься над народом нашим і покажи, що все в Твоїх силах. Благаємо Тебе, відверни лихі напасті від нашого народу. Хай вони забудуть дорогу до нас, бо ми — раби Твої віримо в Тебе Сина Божого, поклоняємось Тобі Єдиному, і тільки на Тебе, Спасителю, сподіваємось. Допоможи нам вистояти у цій жорстокій боротьбі і не зійти зі шляху праведного, який Ти відкрив для нас.
Благаємо Тебе, Боже, подай нам руку допомоги і не допускай лукавого на нашу рідну землю. Покажи знову Свою всемогутність. Дай нам усім розуміння і сили боротись за добро, за справедливість, за істину, за Божу правду. Ми ніколи не відступимо від Тебе, Господи, а перемігши зло, зберемося у Твоїй Церкві Святій, будемо славити Тебе Єдиного Бога — Отця, і Сина, і Святого Духа, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Не будьте байдужими!
Спільно святкували біля пам’ятника вождю в центрі міста Нікополя 92-гу річницю більшовицького перевороту в Петрограді 7 листопада 2009 року купка комуністів, членів Парії регіонів та кримінального активу з БЮТу (загальною кількістю понад 100 осіб),. Проімперський мітинґ під червоними та біло-синіми прапорами, а також плакатами з гербами покійного СССР, охороняли загін міліції разом із представниками Служби безпеки України. Комуністи роздавали перехожим громадянам виборчі російські газети та листівки антиукраїнського змісту.
Після мітинґу група міліціонерів, очолювана офіцером Іваном Касяновим, прибула до помешкання 65-літньго ветерана боротьби за Незалежність України, за демократію, за свободу слова і переконань позапартійного журналіста Анатолія Носенка.
Тепер судді зайняті не боротьбою зі злочинністю, а виконують політичне замовлення БЮТу (проти виборця Носенка відкрито дві судові справи) за його право на українську мову, за державницьку позицію, за власні погляди, думки і переконання, за професійне право на журналістську діяльність.
Прошу всіх свідомих громадян надіслати листи протесту до українських Посольств і представництв за кордоном, Президента В. Ющенка, міністра МВС Ю. Луценка, Голови СБУ В. Наливайченка, Ю. Тимошенко проти переслідувань підконтрольними БЮТу силовими органами і судами позапартійного виборця журналіста А. П. Носенка.

Анатолій НОСЕНКО, Журналіст

Володимир ПАЙТАШ, м. Перемишль
Корона короля Данила

У 1943-1945 роках я був учнем Малої Духовної Семінарії в Перемишлі. Ми брали участь в Архиєрейській Службі Божій до асисти, яку відправляв Преосв. Йосафат Коциловський. Мені припало тримати єпископську корону на таці, покритій вишитим покривалом. Корони відрізнялися одна від одної, але  мені й на думку не спало, що одна із них може бути Данилова.
У липні 1944 р. більшовики займають Перемишль. Мала Семінарія ще існує. Протягом 1945 року — численні напади на українські села, вбивства багатьох священиків. 10 квітня 1945 року — напад на Малу Духовну Семінарію в Перемишлі. Весною 1945 р. звернувся до мене о. М. Денько з проханням, щоб його відвідав мій батько, який був муляром і час від часу виконував мулярські праці в Капітулі та Духовній семінарії. Одного дня, коли я був у школі, батько пішов до о. М. Денька. Повернувшись додому, на наші розпитування батько сказав: «В пивниці я вмурував якусь скриньку і так її замаскував, щоб не можна було пізнати місця сховку. Окрім того, мене просили дати точний вимір від входу до пивниці, і то в сантиметрах». У воєнні і повоєнні часи подібного роду таємниці мала майже кожна свідома українська родина.
Наша хата в Перекопанім мала дві криївки. В них у разі небезпеки могло переховуватися біля 10 осіб. Декотрі з місцевих українців знали про існування цих криївок, зроблених моїм батьком. Там були складені усі церковні речі з церкви в Перекопанім, не раз переховувалися партизани УПА. Найчастішими гостями у криївках були Мирослав Лавецький (псевдонім «Вовчук», з Вовча) та Петро Вітик (псевдонім «Крук», з Княжич), який сьогодні проживає в Гурові, Ярослав Ярошевич (з дивізії «Галичина», псевдо «Корній», помер у Львові). На коротко перебувало багато інших хлопців. До нас радо заходили, бо хата стояла край села і не було помітно, хто входить і виходить. Нам, домашнім, було дуже дивно, що наш пес, який сторожував хату, ніколи не чинив галасу, коли вночі приходили партизани; ніби знав, що то «свої», і радісно махав хвостом.
У 1947 році мою родину виселили на Захід, а нашу хату зайняв переселенець зі Сходу. Після 11-річного перебування на чужині, я повернувся у рідні сторони. Знаючи рішення повітової ради про те, що рухомості не переходять на скарб держави і я можу забрати мої речі, в першу чергу я хотів забрати з криївок церковне майно. Приїхав возом до переселенця, який проживав у моїй хаті, показав йому документ і сказав, що хочу забрати речі, заховані у сховку, про який він не знає. Однак він не погодився впустити мене до моєї колись хати, зібрався і поїхав до прокурора. Відмовився також по дорозі зайти і поговорити з отцем Твардзіцьким, який був обізнаний із суттю даної справи і знав про церковні речі у криївці. На сумлінні цього чоловіка лишилося, що прокурор забрав церковні фелони, корогви, чаші, хрести і ін.; не відомо чому забрали й мою приватну бібліотеку. Усі ці «конфісковані» речі завезли у міліцію, а мене арештували.
Як не дивно, але бібліотеку мені за декілька тижнів повернули. Що ж до церковної власности, то повітова рада, незважаючи на мої старання, особисті прохання о. Сильвестра Крупи, не повернула нічого. Через деякий час я довідався, що усе перейняли православні в Сяноці та деякі церкви Лемківщини.
Згадую про цей випадок тому, що не всі тепер знають про криївки, в хатах і господарствах багатьох українців, де переховувалися найцінніші скарби нашого народу, інколи невеличкі за розміром предмети, які були реліквіями для даної місцевости, родини, окремих осіб. Люди, ризикуючи бути арештованими, а часто наражаючи власне життя, твердо вірили, що з часом заховані речі повернуться на місце призначення: в церкви, бібліотеки, музеї, до домівок. Але так не сталося.
У 1945 році восени вже перестали діяти відділи теології і Мала Духовна Семінарія в Перемишлі. У 1946 році — вивезення наших єпископів на заслання, ліквідація Капітули. 1947 рік — масове вивезення українців на західні і північні землі Польщі. А згадаймо, що робилося в Перемишлі! З Капітули вивозять старовинну бібліотеку. 36 тисяч томів запаковано у 74 скрині і відправлено до бібліотеки Люблінського Католицького Університету. Решту бібліотеки вивезли за місто в сторону Пикулич до старої цегельні і там спалили. Люди пробували витягати книжки з вогнища, але міліція пильнувала, щоб згоріло усе. Кілька припалених книжок віддала мені п. Розалія Бабечко, яка була свідком цього варварства. (Потім ці книги я передав о. мітрату В. Гринику).
У 1969 році до Перемишля з Циганка повертається генеральний вікарій о. мітрат В. Гриник. Слід зазначити, що отець мітрат був людиною особливою, мав великий дар спілкування з людьми, як добрий батько, він був у постійному контакті з багатьма перемишлянами, бо знав нас ще з довоєнних часів. Жодне важливе питання, котре торкалося справ нашої церкви, він не вирішував сам, не порадившись з нами. Ще з минулих років у нього був звичай запрошувати до себе хористів церковного хору, деяких парафіян і при шклянці чаю, у спокої та затишку поговорити про важливі для церкви та нас справи, спільно вирішити не раз складні проблеми. Це була правдива співпраця і гармонія в парафії. Наші розмови з о. міт. В. Гриником про долю та недолю ми, старші перемишляни, і сьогодні згадуємо, як незабутні хвилини спілкування з високодуховною Людиною.
Десь на початку 70-х років до мене зайшов о. міт. В. Гриник разом з п. Мирославою Крупою, батько якої, о. кан. Сильвестр Крупа в 1957 році заснував у Перемишлі перші греко-католицькі богослужіння. Після кількох вступних речень о. мітрат питає мене: «Яка ваша думка відносно корони короля Данила: чи погодитися віддати її до Київа, чи нехай залишиться в Польщі, бо як її віддамо до Київа, то комуністи заберуть її до Москви, і там пропаде. Думаю, що поляки мають більше культури і колись, як буде відповідна нагода, нам її, корону, віддадуть». Я не питався, хто і з якого уряду звернувся до о. Гриника про таке рішення. Але тема корони мене цікавила, і я запитав: «Коли о. мітрат востаннє  бачив корону короля Данила?»
«У 1946 році в часі арешту каноніків і виселення Капітули. Я тоді був у Капітульній бібліотеці, де на полиці стояли різні корони, а між ними — корона короля Данила. Вона була примітна тим, що зроблена із срібної бляхи і розтята, бо кожний єпископ приміряв її до своєї голови. На ній виднілось повно маленьких дірочок, бо усі перли і дорогі камені були витягнені і заховані. Вона лежала якби просто річ, от так, а ніби не помітна, не потрібна, як одна з корон. Що далі сталося, не знаю, бо мене арештували. Коштовні камені і перли цієї корони ще в 1945 році повитягав о. канонік М. Денько і замурував у пивниці єпископської палати. Зробив три пляни, де їх заховано. Один із тих плянів одержали отці Василіяни у Варшаві. По кількох роках польська поліція зробила ревізію в отців Василіян, не шукаючи за короною. Протоігумен о. Пушкарський тоді молився з часослова, а закінчивши молитву, положив часослов на столі. Поліцай зацікавився молитовником, почав його переглядати. В кінці молитовника знайшов плян заховання скарбу в перемиській єпископській палаті. Після допитів о. Пушкарський розповів, що то за плян. Яка дальша доля скарбу, ми не знали. Думали, — продовжував о. В. Гриник, — що цінності забрали на державний скарб». За словами о. В. Гриника, корона короля Данила не мала аж такої великої грошової вартости. Ті перли і камені аж так дорого не коштували, все важило біля півкілограма. Одначе корона мала для нас, українців, вартість історичну. Це пам’ятка, що в Перемишлі був колись король Данило Галицький, мав тут свою столицю, а ми є продовжувачами української історії.
Роздумуючи над фатумом, який спіткав корону Данила, не можу оминути ще один спомин із моїх зустрічей. У Перемишлі у стіп Замкової гори при вул. Парковій, 13 жила українська поетеса Уляна Кравченко з дочкою. Уляна була дуже шанована особа серед українського духовенства, до неї ставилися з великою повагою і глибоким довір’ям. У 1947 році дочка Уляни, Юлія Німентовська (Нуся), не була виселена. її батько, чоловік Уляни Кравченко, був польським шляхтичем, а син Юрій і сьогодні зарахований до ряду відомих польських художників, хоча він завжди душею був українцем. Нуся була в дуже приязних відносинах із польською інтеліґенцією, а в першу чергу з польським духовенством. У зв’язку з тим, що після ліквідації нашої церкви та виселення українців у Перемишлі не було греко-католицьких богослужінь, Нуся ходила до польської катедри, яка була недалеко від її хати. З численних наших розмов я дійшов до переконання, яким великим довір’ям користувалася вона в латинського духовенства. Незважаючи на те була вона людиною скромною та дискретною. Десь у 80-х роках я зайшов до неї у приватних справах. Принагідно нав’язалася розмова на тему корони короля Данила. Я тоді висловив глибокий жаль з приводу втрати українцями такої цінної історичної пам’ятки, але п. Нуся заперечила, що корона є. Я був дуже здивований почутим. «Де є корона, у кого?» — відповіді я не одержав. Не помогли мої прохання. Рішуче сказала, що корона є. Попрощався я і пішов ні з чим.
Був це час воєнного стану, усі люди забігані. Справа корони призабулася. З часом п. Юлія Німентовська померла. Я твердо переконаний, що вона знала долю корони. Залишається питання — звідки? Про це міг їй розповісти о. В. Гриник або хтось із римо-католицького духовенства.
Якщо корона передана в скарб держави або єпископській палаті, то напевно  на це є документи, протоколи тощо. Віднайдення цієї унікальної реліквії — багато важить для нашої історичної пам’яті та нашої гідности.

о. Алєксандер ЗЕНКЕВИЧ
Любови треба вчитися

Що таке справжня любов і як зробити, щоб вона не згасала у подружжі, незважаючи на усі буденні клопоти й випробування? Відповіді на ці запитання ви можете знайти у книзі о. Алєксандра Зенкевича «Любови треба вчитися», яка нещодавно вийшла у видавництві  «Свічадо». Ґрунтуючись на власному великому досвіді спілкування з нареченими та подружніми парами, о. А. Зенкевич переконує, що ця наука хоч і буває непроста, але цікава й здатна принести благодатні плоди. Й найголовніше – ми не покинуті самі зі своїми слабкостями на цій дорозі: Бог не лише прагне й вимагає любови, а й щедро допомагає кожному, хто її в собі розвиває.
Немає союзу, який дарував би людині більше щастя, ніж міцна, згуртована сім’я. Однак якщо подружжя було зформовано недосконало, неправильно, цей союз, осередок любови, може перетворитися на похмуру печеру, сповнену холоду й отруйної ненависти, – може стати “зміїним кублом” (назва книжки Ф. Моріяка). І чого тоді вартий комфорт у помешканні, гарний одяг та інше, якщо в сімейному житті не вистачатиме любови, якщо діти шукатимуть втіхи поза домом і згодом, зійшовши на манівці, пізнають лише отруйний смак вульґарного замінника?
Хтось скаже, що в такій ситуації треба розлучитися. Однак воно — не таке просте вирішення проблеми, навіть якщо йдеться про коротке земне життя. Ісус Христос відкинув розлучення як дії, що за своєю суттю суперечать замислові Божому щодо людини. Отож той, хто їх визнає, фактично виступає проти волі й любови самого Бога.
Коли усвідомлюємо, які подружні й сімейні драми нерідко відбуваються, постають тривожні запитання: “Чи не можна було їм запобігти? Чи не можна вберегти від них людей у майбутньому”? Відповідаємо: безперечно, якоюсь мірою можна вберегтись.

Повернути права депортованим українцям

Український націоналізм, яким комуністи залякують населення східних областей, не має нічого спільного ні з націонал-соціялізмом гітлерівського часу, ні з теперішнім російським націонал-шовінізмом, що проголошує месіянство росіян не тільки серед слов’янських, а й інших народів.
Український націоналізм — то безмежна любов до рідного краю і народу, готовність пожертвувати собою за їх щастя і свободу, повага де інших народів. Пора повернути справедливість власному народові, який пережив трьохстолітню неволю, большевицький геноцид. Належить визнати перед світом, що у війну і післявоєнні роки з України були депортовані не тільки татари, німці, греки, а й чотири мільйони українців, які чомусь не числяться в переліку депортованих народів. Не включені в історію репатріяцій. Не повернуто їм власне майно, не поновлено громадянство України.
Схвалена програма «Українська діяспора до 2000 року» зосталася порожньою деклярацією. Нічого не робиться для створення сприятливих умов для повернення на рідні землі.
Не діє закон про реабілітацію в частині «Поневолення прав». Державний комітет у справах національностей та міґрації не відгукується на звернення бажаючих повернутися. Радить звертатися в місцеві органи влади, яким у свою чергу незручно брати на себе проблеми соцзабезпечення репатріянтів. Все це потребує державного розв’язання. Як зробив те Казахстан.

Василь БЕЛЕЙ, м. Мукачів

Фрідріх ШІЛЛЕР
Пілігрим

То було ще ранком тихим,
Ще навесні моїх днів.
Я минув юнацькі втіхи,
Я покинув дім батьків.

Залишив я спадок власний
З легким серцем — і пішком
В світ з чолом дитинно ясним,
З пілігримівським ціпком.

Якесь темне слово віри
Й сила сонячних надій
Мене гнали: ген безмірні
На схід сонця всі путі.

Дійдеш Золотої Брами,
І коли ввійдеш туди,
Все земне — хвилинне стане
Вічним сяйвом голубим.

Вечори минали, ранки,
Я верстав, верстав ту даль,
Та ховалась у серпанку
Ціль моїх шукань, жадань.

На шляху стояли гори,
Гальмували крок струмки.
Прокладав стежки в ізвори
І мости через річки.

А коли добравсь насилу
До струмка, що плив на схід,
Я пірнув у його хвилі
І поплив за ним услід.

Ген в якесь велике море
Понесло за грою хвиль…
В порожнечі неозорій —
Там була найближче ціль…

Ой, нема туди стежини.
Ой, край неба в висоту
Що не крок, то далі лине,
Те, що там — не стане тут!

Передплачуйте — «Нашу віру»,
всеукраїнську православну газету
місячник з тематичними сторінками «Громадянська позиція» інд. 61671.
Через запізнення «Наша віра» вміщена в Додатку до «Каталогу видань України» на 2010 рік — ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ №1 (ВКЛАДКА №1), порядковий номер — 6. Вартість передплати з доставкою — 2.02 на міс., 9.27 — на півроку, 17.94 — на рік.

До архіву газети

На першу сторінку