Вітаємо Євгена Олександровича Сверстюка з 80-літтям.

Кажуть, хто зважується долати прірви, зовнішні і внутрішні, той отримує силу вірити. Дай Вам Боже завжди мати силу любити і вірити, і випромінювати радість.
Редакція

ВШАНУВАННЯ СВЯТИХ

«Всіх святих пом’янувши, ще і ще в мирі Господеві помолімось»
З Божественної Літургії св. Івана Золотоустого

Ісус Христос дав нам заповідь любови до Бога і ближнього, однією із аксіом якої звучить Його заклик «Щоб всі були одно» (Ів.17; 21). В цих словах Спаситель вказує для нас шлях спасіння, ці слова є противагою принципові темних сил «Розділяй і володарюй». Отже, в єдності наша сила, в єдності з Богом і з ближніми. Святий апостол Павло виголошує: «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2; 20).
Як нам, людям, християнам третього тисячоліття, цей принцип христоцентричности буття втілити у своє життя. На перший погляд це неможливо сучасній людині, але Господь потішає нас на цій дорозі духовної боротьби Своєю відповіддю апостолам: «що не можливо людині, для Бога можливо все» (Мт. 19; 26).
Де ж той прояв Божої сили ми можемо для себе знайти? Відповідь напрочуд проста – в прикладі життя святих угодників Божих всіх часів і народів. Саме в святих у повноті явилась любов, слава і сила Божа. Ми не самі у Всесвіті, не самі в цій «долині сліз», якою стала наша земля після гріхопадіння людини. Ми немов учні в школах перебуваємо під пильною опікою наших небесних вчителів-вихователів, тих, хто успішно завершили біг земного життя – святих угодників.
Святі ближче до нас, ніж ми самі до себе. Господь сказав, що Царство Боже всередині нас перебуває, саме з глибин нашого серця, з глибин нашого єства до нас приходять ті, для кого ми є неоціненними скарбами, наші старші досвідчені брати і сестри у Христі, наші наставники, які разом з Господом, Пречистою Дівою Марією, ангелами і архангелами складають церкву торжествуючу, церкву слави Божої, вони в постійній молитві ходатайствують за нас перед Небесною Ієрархією. Достатньо тільки нашої думки про поміч, не говорячи вже про слова, і вони приходять нам на допомогу.
Сьогоднішнє великомаштабне релігійне, національне, соціяльне, політичне розділення серед людей спричинене відходом людини від внутрішнього життя, від пошуку Царства Божого, яке є найважливішим, а «все інше додасться» нам. Розділення на землі дійшло вже до тієї межі, що вірні церкви почали ділити навіть святих на своїх і чужих. Цей поділ небезпечний тим, що утверджується думка, ніби Христос поділився, якщо розділені за різними, людьми вигаданими ознаками, ті, кого прославив Сам Господь. Прикро, що люди, які називають себе богословами, замість пошуку єдности в проявленні слави Божої на землі через подвижників Духа, займаються розумовими спекуляціями, намагаючись догодити собі, а не Христові (Фил. 2; 21), не маючи Духу Христового (Рим. 8; 9), всіляко арґументують свої сумнівні переконання, називаючи їх навіть дослідженнями богословської науки.
Христос завжди й у всі часи той самий (Євр. 13; 8). Так стверджує святий апостол Павло. Нашим завданням, як вірних християн, є пізнання Живого Бога через життя і подвиг святих, не зважаючи на час і місце їхнього подвигу. Дійсно, «дивний Бог у святих своїх». Торкаючись життєвого подвигу святих, що до їхнього сонму входять люди, які, живучи на землі, охоплювали найрізноманітніші сфери людського життя і діяльности. Серед святих ми бачимо і аскетів-самітників, і батьків благочестивих родин, бачимо високоосвічених мужів і простих селян, керівників держав і домогосподарок, священиків і мирян. Це, справді, неоціниме багатство людства і прояв ласки Божої, який «не дивиться на обличчя», а бачить серце людини.
Пізнаючи життя святих, ми реально бачимо, що святість не далеко в часі і просторі, а перебуває з нами «тут і зараз», бо Христос у всі часи той самий.
Священомученик нашого часу Олександер Мень говорить про те, що святість природно притаманна кожній людині, тільки в пересічного християнина вона проявляється як проблиск, миттєве осяяння в хвилини розчулення або духовного прозріння, а для святих це постійний стан життя в Дусі Святому. Яскравим прикладом цього є досвід, описаний Мотовиловим під час його розмови з святим преподобним старцем Серафимом Саровським. Багато прикладів такого явлення слави Святого Духа ми знаходимо в агіології і Східньо, ї і Західньої Церкви. В наш час завдяки засобам масової комунікації та дослідженням істинної богословської науки, з волі і одкровення Божого стали доступними ті безцінні перлини духовної мудрости, які ще сто років тому були відкриті тільки невеликій кількості духовних подвижників в манастирях і в миру.
Особливо цінним для нас є досвід подвижницького життя наших сучасників, святих, які жили в тих умовах і реаліях, в яких живемо ми. Нам доступні не тільки перекази про них, чи записи їхніх одкровень, ми маємо можливість чути їхній голос з аудіозаписів, бачити їх в документальних фільмах, спілкуватися вживу з тими, хто знав їх близько.
Маючи такий безцінний фактичний багаж, ми щораз більше і більше відчуваємо, як близько до нас Господь, як Його спасаючий промисел діє в житті людства сьогодні в наш час.
Слід відважитись ламати стереотипи, які міцно вкорінилися в свідомості людей про недосяжність святости, бо «Господь явився нам» і «благословен, хто йде в ім’я Господнє».
Досліджуючи сучасне християнське життя, з радістю досвідчуємось, що хвиля Світла Христового із все наростаючою силою розповсюджується по всій землі і це не парадоксально, бо «де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5; 20). Такі оази духовности розквітають в різних куточках землі, нашої України, рідної Гуцульщини.
Одним з прикладів такого прагнення відновити євангельський дух перших християнських спільнот в єдинодушності є парафіяльне життя у відомому гуцульському селі Криворівня. Окрім найвагомішої святині, занесеної до переліку ста найбільших чудес України, церкви Різдва Пресвятої Богородиці, перші згадки про яку відносять до 1660-х років (на сучасне місце храм перенесений із зарічанської сторони у 1719 році), яка є найбільшим духовним скарбом села, бо за весь період свого існування ніколи не була закритою, в селі діють ще три церковці на віддалених присілках і 12 богослужбових каплиць.
Зводячи, відновлюючи і освячуючи ці святині, ми свідомо посвячували їх багатьом святим, вшановуючи угодників Божих різних часів і народів.
В селі діє церква нашого земляка, який понад 400 років тому народився на межі Гуцульщини і Покуття, великого православного подвижника Іова Почаївського (прис. Багни, 1998 рік), всесвітньовідомого православного святого Серафима Саровського чудотворця (прис. Березово, 2003 рік). Цих двох угодників дехто помилково вважає святими виключно російської Церкви, однак вони є окрасою і українського, і світового Православ’я. На присілку Устя у 2008 році освячено новозбудовану церкву великомученика Івана Сучавського, іменем якого названо одну з найбільших вершин Українських Карпат – гору Піп Іван (2020 м). Святий Серафим Саровський народився в Курську, отримав у Київі благословення на подвиг, який звершив в Нечорноземній зоні Росії, заснувавши всесвітньовідомий Дівеєвський манастир. Іван Сучавський народився в малоазійському Трапезунді, мучеництво прийняв в Аккермані, сучасний Білгород-Дністровський Одеської області, а святими мощами спочиває в Сучаві, місті, яке свого часу було столицею молдавських князів, заселене значною мірою українцями-гуцулами, а сьогодні є румунським містом в Карпатах. Гуцули здавна ходили на прощу до Івана в Сучаву, про що згадує й Іван Франко в поемі «Терен у нозі».
В посвятах сільських каплиць вшановано Архистратига Михаїла (прис. Грушівка, 2001 рік), апостола Юду-Тадея брата Господнього по плоті (прис. Царина Нижня, 1997 рік), Великомученика Юрія Переможця (прис. Царина Верхня, 1992 р.), святого Василія Великого (прис. Березово, 2002 р.), преподобних отців Київо-Печерських (прис. Устя, 1993 р.), Всіх Святих землі Української, на місці, де в 1848 році було поставлено хрест на знак скасування панщини (прис. Грашпарівка, 1992 р.), блаженних Української Греко-Католицької Церкви, вихідців з Гуцульщини та Покуття, наших сучасників священомученика Омеляна Ковча та ісповідника віри святителя Миколая Чарнецького (прис. Суха, 2002 рік), покровителя тих, хто навчає і навчається, Апостола і Євангелиста Івана Богослова в криворівнянській школі (2006 рік). Неподалік місця, де спочатку стояла церква Різдва Пресвятої Богородиці, сьогодні приймає в духовні обійми у каплиці свого імені всесвітньовідомий, один з найбільш прославлених святих католицької церкви падре Піо з П’єтрельчини (прис. Заріччя, 2007 рік).
Про життя цих святих та інших угодників і подвижників всіх часів і нашого часу постійно проводяться розповіді та тематичні заняття на духовних бесідах з молоддю, в недільній школі, заняттях гуртка духовного розвитку та в церковних проповідях. Постійною молитвою криворівнян є молебен до всіх святих, на якому поіменно згадуються всі люблені святі.
Ось такий екуменічний, весь світ охоплюючий букет пахощів слави Божої, духовними квітами цвіте в центрі Европи, в серці Гуцульщини, в лоні Карпат.
Під цей благодатний покров Матері Божої, видимо явлений в криворівнянській іконі «Втілення творчих задумів» – покровительці Гуцульщини, та Її улюблених дітей – наших небесних покровителів стікаються прочани з усіх куточків України і багатьох країн світу, духовенство і вірні православних церков всіх конфесій, греко- і римо-католики, багато віруючих в єдиного Бога нехристиян і просто людей «доброї волі» (Лк. 2; 14).
Духовний магнет Божої любови і братерської єдности манить в село, де, за словом відомого поета, «все криве вирівнюється», багатьох людей, чиї серця відкриті і прагнуть реального втілення в наше життя, тут і зараз, слів Спасителя «щоб всі були одно» (Ів. 17; 21) й «по тому пізнаю вас, що ви друзі Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13; 35).
Всі святії Божії, моліте Бога за нас грішних.
Проторієрей Іван РИБАРУК, с Криворівня

РОЗІЙТИСЯ, ЩОБ ОБ’ЄДНАТИСЬ
Мирослав МАРИНОВИЧ

Ще в середині 1990-х можна було передбачити, що напруга головної на той час лінії православно-католицького протистояння поволі зміниться на напругу лінії внутріправославного, тобто московсько-константинопольського протистояння. Липнева візита в Україну обох патріярхів стала певною кульмінацією цього процесу. Звичайно, обидва первоєрархи мають цілком конкретні власні інтереси в Україні, проте складна динаміка стосунків змушує їх щораз більше враховувати настрої серед українських християн. Утім, якими вони, власне, є, оті настрої українських християн?
Опитування засвідчують, що ідею об’єднання українського православ’я підтримує майже стільки українських православних, скільки підтримує ідею мирного співіснування різних православних юрисдикцій. Іншими словами, найбільш вірогідною для України на найближчі роки є консолідація українських християн київської традиції довкола трьох „ядер” – проконстантинопольського, промосковського і, не забуваймо, проримського (греко-католицького). Те, що відбувається останніми роками, – це власне оформлення константинопольського ядра, до якого рано чи пізно увійдуть більшість „неканонічних” православних, що сьогодні перебувають „поза огорожею” Української Православної Церкви (Московського патріярхату). У стилістиці патріяршої Москви це – розкол світової всеправославної єдности. Насправді ж це радикальна зміна загальнохристиянського статус кво, кінець епохи ледь не монопольного царювання Москви у світовому православ’ї. А що це дає Україні? На перший погляд, не так уже й багато. Адже розкол Київської Церкви не ліквідовано, „закріплення” українських християн за трьома центрами християнства навіть у чомусь підсилено. Проте насправді завершення епохи монополії на Україну як на власну канонічну територію з боку одного зі світових центрів – Москви – є радикальним поступом уперед. Це, якщо так можна висловитися, завершення епохи Ялти на церковному полі. Замість позірної єдности, досягнутої коштом насильства, ми матимемо триядерну структуру, оформлену в умовах свободи. Саме свобода увиразнила на зламі тисячоліть, що орієнтації на Константинополь, Рим і Москву є природними для більшости українських християн.
А що тоді буде з єдністю Київської Церкви? Як не дивно, увиразнення триядерної структури – це великий крок саме у бік цієї єдности. Той факт, що в українських справах голос здобуває Вселенський (Константинопольський) патріярх, радикально міняє характер усього київського „вузла”. Замість лінійного протистояння „Москва – Рим” починає діяти значно складніша конфіґурація „Константинополь – Рим – Москва”. У двочленній структурі всі екуменічні ініціятиви Риму швидко паралізовувалися непоступливістю Москви. У тричленній структурі взаємозв’язків натомість з’являється широке поле для маневрування. Адже будь-яка ініціятива з боку бодай двох центрів неминуче змусить третій центр зайняти якусь позицію, вийти зі своєї „фортеці”. Щоб бути успішною (тобто підтриманою народом), кожна така ініціятива змушена буде враховувати інтереси цього народу. Тому хоч якими егоїстичними будуть інтереси кожного зі згаданих центрів, інтереси українських християн будуть захищені значно більше, ніж досі. Цю особливість швидко вловлять первоєрархи українських Церков київської традиції, і сама ситуація спонукатиме їх виробляти певний modus vivendi, тобто спільно скоординовану політику, яка, почавшись як середнє арифметичне егоїстичних прагнень кожного „ядра”, об’єктивно вироблятиме „чуття єдиної родини”. Так у центрі уявного трикутника, вершинами якого є згадані світові центри, нарешті проявився б досі непомітний й довго іґнорований центр – Київ.
А як почувалися б при цьому українські християни, які не належать до київської традиції, тобто християни римо-католицької та протестантських гілок? Не секрет, що ті моделі адміністративної єдности Київської Церкви, які пропонуються сьогодні, таки загрожують обом церковним групам порушенням балансу релігійної свободи. Одна потужна й адміністративно єдина Церква в посттоталітарних умовах, без сумніву, прагнула б для себе значних преференцій. Натомість триядерна структура немислима без релігійної свободи; вона є породженням цієї свободи і водночас найбільшим її ґарантом. Отже, здається, головні події в церковному житті України ще попереду...

Протоієрий УПЦ (МП) Ігор РЯБКО
ПРОБЛЕМИ ПРАВОСЛАВНОЇ МІСІЇ В УКРАЇНІ

Останнє двадцятиліття було дійсно благодатним періодом для місійної праці. Безперечно, чимало людей прийшли до храмів зі своїми «комахами в голові», своїми напівязичницькими, напівмагічними уявленнями. Але це був період, коли при вірно настановленій праці можна було повернути до Церкви ту розсіяну отару овець, що мали так звану «віру в душі», тобто певну запоруку благодаті, яка за умови мудрої пастирської практики могла стати тією клейковиною, що зростила б їхні душі з Богом.
Можна сказати з певністю, що цей перший тайм ми програли. Замість того щоб невідкладно співвіднести життя церкви з запитами сучасної людини, ми почали відбудовувати совєтську церковну структуру. З притаманною їй методою викладання, підручниками, написаними в позаминулому столітті. Ось і вийшло, що попервах недільні дитячі школи були заповнені по вінця, але поступово, з роками дітей в них ставало дедалі менше. Така ж доля спостигла й парафії. Після п’яти –семирічного неофітського ентузіязму в наступні п’ять-сім років почалося згасання зацікавлення Церквою. Причому відплив ішов двома жолобами. Перший – це просто згасання духовного захоплення і повернення на диван до «рідного» телевізора. А інший – набагато сумніший – це перетікання парафіян до протестантів. З певністю можу сказати, що до протестантів пішли в більшості кращі люди. Люди, котрі були готові зробити радикальний вибір і йти за Богом, безоглядно. Чимало з них почали свій духовний шлях в православних парафіях, однак згодом з якихось причин розчарувались.
Перші постперебудовні роки ще так-сяк можуть нам пробачити. Духівництва не вистачало. Краща інтелектуальна, богословська еліта давно знищена, ті, хто вижив, навчені були чого-завгодно, лише не того, що вимагалось для місійної праці. Я знав одного священика старої школи, котрий встигав охрестити десятеро дітей за той час, поки під час літургії перед відпустом хор співав 33-й псалом. Це також потрібно вміти. Для мене, приміром, таке вміння досі є великою загадкою.
Від самого початку знову отриманої духовної свободи ніхто серйозно й глибоко не поставив запитання: що ж ми будемо робити зі здичавілою за 70 літ безбожної влади країною? З чим і куди, і як ми підемо з храмів, що тепер відкрилися? Адже очевидно, що ми живемо у формально охрещеному, але в суті своїй поганському середовищі. Відбувся приблизно наступний розподіл сил. Православ’я заходилось активно відбудовувати зруйновані храми, зводити нові (що, безумовно, потрібно було робити), а протестантити пішли по домівках з проповіддю, що також, безсумнівно, потрібно було чинити, і якраз саме православним. В результаті вийшла картина, яку спостерігала моя парафіянка, їздячи на дачу електричкою. Ходили по вагонах баптисти – запрошували на службу, ходили єговісти – роздавали журнали, ходили православні – збирали гроші на храм. Так було років 10-12 тому. Зараз вона так само їздить на дачу. Нічого не змінилось, окрім того, що православні там вже не з’являються.
Ну, добре – храм побудували – далі що? Ось тепер, здавалося б, і піти вже протоптаними протестантами стежками…
Бесіда з людиною, яка прийшла до храму, бо в неї душа болить і вона не бачить сенсу в житті, серед треб не значиться. Людина вирішує свою біду, розмовляючи з бабусею, яка стоїть біля підсвічника.
Ось приходить викладач вузу, запрошує священика провести з студентами кураторську годину. Священик підготувався, зробив. Студенті захоплені. Провів ще одне заняття . Викладач теж захоплений. Домовилися з деканом, щоб на всьому факультеті з кожною групою проводив батюшка такі заняття раз на два тижні. Зрозуміло, священик за працю ніякої винагороди не отримує. А груп всього 24, отже 12 занять на тиждень. Для служби в церкві залишається неділя, в кращому випадку ще субота. Але яка радість: у православного священика з’явилася можливість поговорити з молоддю про Бога, про спасіння. Ось тільки яка реакція буде на це у настоятеля та інших священиків? Криві посмішки побачить, швидше за все, новоявлений місіонер. Співбрати почнуть нарікати, що доведеться ділитися грішми з «нахлібником», який не має часу на звершення треб. З парафією також не просто. Поки він місіонерствує, за нього ніхто не буде хрестити, вінчати, відспівувати і інше. А місійна праця потребує набагато більше зусиль, ніж звершення треб. Кожне заняття – це завжди бій, в якому або перемагаєш, або зазнаєш поразки, Св. Іван Золотоустий в тлумаченні на слова апостола Павла «Христос послав мене не хрестити, а благовіствувати» (1 Кор. 1:17) говорить про те, що останнє набагато важливіше: «Благовіствувати надано було не багатьом, а хрестити міг кожен, хто мав священство. Так само для навчання витязів потрібен вчитель мужній та майстерний, а покласти вінець на голову переможця може й невмілий борець…» (5,25).
Відтак священик за теперішнього ставлення до місійної праці приречений на те, щоб її не провадити. Фактично вибору він не має. Цю важливу проблему потрібно вирішувати на рівні священноначалія.
Добрий місіонер – це еліта духівництва. Запалити серця, уміти промовляти до людей, відповісти на різні складні та заплутані запитання – для цього потрібні розум і талант, і глибока освіта. І доки священноначаліє не збагне, що таких людей серед духівництва потрібно виховувати, ростити, плекати, створювати всі умови для їхнього зростання й поширення, місія буде приречена на животіння.
Ось чому набуло розповсюдження і таке явище як «церковний магізм». Надто часто псевдорелігійний обиватель сприймає церкву як систему заборон і обмежень. Слідуючи цій системі і суворо її дотримуючись, він розраховує отримувати від Бога різноманітні «бонуси». Щоб отримати «бонус», потрібно чогось дотриматись, в чомусь себе обмежити.
На тлі такого магічного сприйняття християнства став розвиватися православний туризм. Я не проти паломництва – прощ… І було б чудово, якби людина дійсно їхала до манастиря, щоб зануритися в атмосферу духовної дії…
Коли ж говорити про літургійне життя Церкви, то воно безумовно має бути суголосне з життям народу Божого, з потребами церковної повноти. Ми мусимо виповнити те, що вимагає наповнення. Приміром, чому у нас немає служби — молебня про врозумлення й наставлення на шлях істини дітей, про допомогу милости Божої для благополучного розв’язання родинних незгод, про благополучні роди тощо. Людина, прийшовши до храму, повинна відчувати, що тут вона найкраще може виповісти Богові особисті й суспільні життєві запити, болі й потерби. Тоді літургійне життя матиме розвиток.

Фраґменти.Перекладено з російської

В Україні зменшилось число віруючих, які сповідують православ’я

Про це заявив голова Держкомнацрелігій Олександер Саган в інтерв’ю газеті «Україна молода»: «Ситуація з православ’ям в Україні дійсно не надто втішна. Навіть якщо мова йде про кількість парафій, то й вона потроху зменшується». У Західній Україні це пов’язано з активною міґрацією населення, а в Східній Україні збільшується роля протестантизму. При цьому О. Саган вважає, що кількість зареєстрованих церковних громад істотно відрізняється від реальної кількости віруючих. «Ми маємо одну картину щодо реєстрації церковних громад та іншу, реальну картину, чисельности самих віруючих. Цей незбіг дозволяє окремим «політикам від церкви» маніпулювати цифрами і вводити в оману людей для досягнення певної мети», — зазначив він.

БУТИ СОБОЮ

Розмова з Євгеном Сверстюком Раїси Лиші

— Життя людини уявляється в українській традиції як сходження на високу гору. 80-ліття — одна з вершин тієї гори, звідки, говорять, відкривається якийсь особливо прояснений погляд на світ. Ваш шлях, здається, цілком узгоджується з цією народною метафорою, адже він ніколи не був духовно інертним. Ваша дія в українському пробудженні 60-х років ХХ ст., так званому «бунті покоління», була потужна. Вам вдалося також трансформувати й рухати цей порив українського духу у суперскладних умовах зламу століть.
Що є Вашим внутрішнім стимулом до дії і творчости? Яким бачиться Вам теперішній час із Вашої вершини?
— Людям за 80 можна побажати, щоб не дуже повторювалися і не ображалися, коли про них забувають. Але коли вже нагадувати про себе, то хай засвічуються нагадуванням засадничих істин, через які кожне нове покоління схильне перестрибнути — людина залишається тією, що й була тисячі років тому. Нічого істотного ні політичні, ні технічні революції не змінюють в тому, що висхідна дорога — то дорога любови, що тверда дорога — то дорога віри, а великі істини живуть на полі вічности, і наймудріші з людей — ті, що постійно тягнуться до того Божого посіву. Отже, мудрість наших дідів-прадідів не застаріла.
Уся штука в тому, щоб відкрити свою стежку до тієї вічної ниви і обминути пастки спокус — спокуси: легко обійти важку висхідну дорогу та схопити — «все і одразу».
Тепер мені не хотілося б прикрашувати свої мотиви колишніх дій. Очевидно, були і гріхи молодости. Але зараз мені здається, що я, де тільки міг, боровся проти совєтського рабства, протиставляв йому, де тільки міг, право бути собою. Спокійну гідність, погорду, інколи бунт і неприйняття. Але не забувайте, що я народився на Волині, з дитинства знав гасло «Свобода народам, свобода людині». А «пролетарії всіх стран» у нас сприймалося, як щось пустопорожнє, що прилетіло і пролетить, багато лиха накоївши.

— Українська культура, література, мистецтво становлять величезне надбання, вочевидь, досі не відкрите світові! Але особливим парадоксом є те, що в самій Україні всі ці скарби для суспільного загалу вкупі з владою здебільше якби не існують. Як і раніше, людина отримує мізер із того живлючого духовного спадку. Чи бачите Ви реальні шляхи відтворення цілісного життя національної культури в умовах з одного боку — глобалізації й загальноцивілізаційної кризи, а з іншого — все ще «поневоленої» — напівтоталітарної, великою мірою конформістської свідомости українців?
— Повернення людини обличчям до своєї національної спадщини є для багатьох проблемою блудного сина. Повернення до себе, до справжности, до свого коріння і насіння — то головна проблема виховання. Не тільки тепер то мали б робити батьки, яким любов підказує, як рятувати дитину від пасток і гачків, які чигають на кожнім кроці. Мали б робити вчителі. Мають робити громадські організації — за сприянням влади.
Завжди доводилося дитину виховувати (в розумінні — ховати від біди), а нині вже — рятувати.
Суспільство має самоорганізовуватися, як Майдан у 2004 році. Держава у нас чиновницька, черства. А люди все-таки несуть в собі іскру Божу. Наші люди більш гартовані, ніж на Заході, наші потенції великі. Потрібен рух за ініціятивою талановитих ентузіястів, а не просто рятувальники від СНІДу, наркоманії і алькоголізму.
Корисливість і конформізм — то посткомуністичні синдроми виродження. Журналісти мали б збирати позитивний досвід боротьби за людину, популяризувати його і лікувати. Замість того щоб подавати скрізь інформацію з кримінальним і сексуальним присмаком. Україна чекає на свого сміливого і домовитого господаря. Побувавши по світах, він більше навчиться поважати себе і цінувати батьківську спадщину. Там він може відчути, що люди поважають того, хто знає і поважає свій народ, але скрізь не довіряють пристосуванцеві, що «де не посій, то вродиться».

— Ви не раз використовували у своїй творчості, і зокрема в поемі «Театр світу», шекспірівську метафору світу як театру, де люди-актори вельми часто грають чужу гру у чиїйсь виставі. Але в 60-80-ті роки українство (зокрема творча інтеліґенція) явило себе світові власною грою у власній виставі. Це був вияв, що засвідчив справжність нашого буття. Чи бачите Ви моменти власної української гри в теперішній час?
— Пізнати себе, знайти свою ролю, нести посильний хрест, знати свою дорогу — то споконвічна мудрість. Скоровода її чітко зформулював для легкодухих своїх сучасників, які були вибиті з колії царициними обіцянками і пішли дорогою рабів, ласих на милостиню і «жалування». Зараз ми переживаємо часи великого самообману і великих спокус. Комусь випало велике багатство, комусь висока посада, комусь слава. То нещасні люди, над якими насміхається доля. Адже в житті важливо бути, а не здаватися. То змарнована сила, бо кожна людина щось значить і щось може, якщо вона є на своєму місці. Маленька гарно зіграна роля варта пошани, а велика зіпсована роля нагороджується гірким сміхом, жалем або ж співчуттям. Про це знали споконвічно прості люди. А недоученим це треба пояснювати, і вони це розуміють стосовно свого сусіда, а тільки не щодо себе.
А тим часом саме такі тимчасові герої сезону знижують образ України і в наших власних очах, і в очах світу. Щоб здобутися на власну долю, потрібно багато духовних зусиль і великої віри.
Україна засвітилася своїм власним промінням на майданах незалежности, на Майдані 2004 року. Саме тоді їй потрібні були чесні і самовіддані трудівники. А налетіла дрібнота, яка гребе, та все під себе, та все надимається. Такі люди знищили свої покликання до рівня звичайних ссавців.
Що ж стосується тих осіб, що вирвалися з полону пристосовництва і вислужництва в 60-ті роки, то вже в тому, що вони зважилися і посміли, є важливий урок. В тому, що не змішувалися із конформістами, в воліли залишатися білими воронами на загроженому полі — теж важливий урок. В тому, що творили позитивну альтернативу офіційній порожнечі і фальші — теж важливий урок на виріст. Але завжди дають добрий приклад на всі часи люди, які не ховаються в юрбі , встають як світильник, щоб світити і згоряти. Нинішнє покоління повинне думати, що висота мовчить і чекає на відважних і дужих, що хочуть допомогти слабким.
А роля народжується з віри і любови. Без любови нічого доброго не народжується.

— Вся історія України — це віковічна боротьба за волю. Нещодавно в Україні з’явився орден “Свободи», і Вам вручено серед перших цю особливу відзнаку, з якою хочу щиро Вас привітати. Чи є у Вас відчуття, що українцям і на цей раз вдасться подолати новітнього дракона, озброєного технологіями «позитивного апокаліпсису», і врятувати святу волю й образ Божий в людині?
— То правда, що історія України — то по суті боротьба за волю. Життя — то великий дар Божий. Воля — то так само великий дар Божий. Життя без волі нічого не варте. Раз нам вже на роду написано боротись за волю, то гадаю, на тій добрій дорозі і тепер не пропадемо в боротьбі з модернізованими бісами нашого часу. Кажуть, вся надія на молодь. Всяка буває молодь. Якщо її не виховати і не спрямувати, то молодь теж стає пропащою силою. Певна категорія людей повинна створювати в суспільстві поле поступу, ризику, райдуги, привабливої для молоді. Молодь повинна дерзати.

— В 60-ті роки Ви вели «полеміку з владою й ідеологією» « з засадничих питань». Власне, Ви були засуджені і покарані концлаґерем та засланням за вільну думку і літературну творчість.
Сьогодні в царині суспільної й культурної ідеології спостерігається сум’яття, демагогія, хаос… Яким має бути сьогодні діялог інтеліґенції з владою?
— Колись ми змагалися з владою, бо вона брала всю відповідальність на себе, заявляла, що вона «ум, честь и совесть советской эпохи». А ми натякали, що то колода на шиї народу. Власне, ми сперечалися з тією колодою і виробляли мускулатуру, виробляли методи, мало надіючись на те, щоб її поліпшити. Нині влада не має тієї сили. Але має подібну інертність і байдужість до живого діла. То спадкова хвороба влади. Друга її спадкова хвороба — безвідповідальність. То головна риса більшовизму, який не рахувався з народом.
Я гадаю, що питання про владу треба ставити людям влади. Вони компетентніші, і саме їх треба будити такими питаннями. Інтеліґенція має бути безоглядно правдивою і сміливою — інакше то прохачі.

— У 1999 р. вийшла Ваша книга «Шевченко і час», де Ви глибоко й переконливо відкрили пророчий релігійний вимір Шевченкового слова. Нині Ви знову пишете про Шевченка і про Гоголя. Що привертає Вас до цих особистостей? Що в них резонує з Вашим переживанням і баченням цього часу?
— І у Шевченка і в Гоголя була творча сила, дарована Творцем. Вона така велика, що не всі її помічають. Я пробував дати відповідний релігійний ключ до творчости Шевченка. Про це писали і колись давно, але на посткомуністичних руїнах треба було говорити іншою мовою до людей, глухих на божественний голос пророка.
Хоча Гоголь був одверто релігійним вчителем, його релігійний дух теж треба відкривати — відкривати взагалі значення того елементу в творчості.
Однак мені хотілося б показати, що Гоголь не був відступником від своєї української сутности. Він відійшов від української стихії не кудись вбік, скажімо, до російської — він відійшов угору, до вічних проблем оживлення «мертвих душ» і піднесення духу і привернення уваги людей до головного, що було заповідане людині Богом. Шевченко валив ідолів імперії, а Гоголь просвітлював злих духів, які трясли імперію. Вони були різними синами однієї матері і дуже любили свою матір.

— Наразі в Україні зросло зацікавлення творчістю і особою Григорія Сковороди. Увага до нього є також сталою у Ваших розмислах. В чому магія його світу для Вас?
— Григорій Сковорода віддаляється від епохи насильства і крайнощів Він повертається до людей, що співають: «Слава у вишніх Богу, і на землі мир. і в чоловіках благовоління.
Однак він є суворим учителем християнських чеснот і непримиренним до людського лукавства. «О роде ласий і сліпий, та до яких же пір!» Про людську засліпленість видимістю, про нахил до спокусливої мізерії, про невміння і небажання життя за Законом Божим у Сковороди є багато виразів, гострих, як меч.
В ньому є і українська миротворчість, і українська відвага. Сковороду треба часто перечитувати, озвучувати і доносити до народу — його люблять, його чують. Поряд з Гоголем і Шевченком Сковорода є найкращим провідником духу Євангелії для української ментальности. Нині його слово падає, як роса, на ґрунт яловий і засмічений.

— В книзі Богуміли Бердиховської та Олі Гнатюк «Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами» («Дух і літера», 2004), мовлячи про особливе значення Олександра Довженка для покоління шістдесятників, Ви висловили також і для мене надзвичайно близьку думку, що Довженкова опозиція комунізмові була передусім естетичною, його правда була саме в маштабі, висоті естетичного осягнення світу, в повноті краси, яка рухає життя в його творах. Там Ви кажете:
«Між іншим, ми дуже рідко говоримо про це, але естетичний рівень нашого життя був і є надзвичайно важливою справою. Естетична атмосфера — це дуже важлива проблема, особливо в житті творчої інтеліґенції. І тут треба відверто сказати, що нас оточувала естетична вбогість. Ви б не повірили, якби я показав вам ті брошури з естетики, які колись читав. Лише після прочитання «Критики практичного розуму» Канта я з першоджерела зрозумів, що таке естетика. А у світі, який нас оточував, естетики просто не було, як і релігії. У школі до вірша підходили, як до інформативного матеріялу. Якщо в ньому було щось, що можна було переказати прозою, то такий вірш вважався цікавим. Якщо ж було щось на зразок «а я у гай ходила по квітку ось яку», то для пересічного українського вчителя це була ніяка не поезія. Естетична спустошеність усе нівелювала. Саме тому у нас так багато важить щоденна праця, спрямована на визволення від псевдоестетики, тому для нас так важливо навчитися естетичної вразливости».
А як Ви оцінюєте естетичний рівень сучасного життя? Рівень осягнення світу в літературі, мистецтві? Адже естетичний образ його знову здається викривленим, спотвореним і вбогим, попри зовнішню яскравість. Притім за антикультуру, якою часто стає комерційне , так зване «актуальне мистецтво», — платять, його всіляко пропаґують. Але які нові смисли ладна зродити така творчість? Мистець фактично стоїть перед вибором — спадок культури чи конкуренція цивілізації.
— Довженків естетичний бунт проти пролетарської некультурности й сірости я підкреслюю передусім тому, що скрізь ставлять на перше місце ідеологічне і політичне неприйняття большевизму. Але акцент на естетичному стосовно Довженка є вірним: він був органічним естетом у кращому значенні того слова. В большевицькій казармі він був іноплянетянином, не мав чим дихати в країні страху і рабства, і Довженкова патетика є спробою перекричати глуху однозначність квадратових фігур, які думають і розмовляють суржиком.
Довженкова естетика була українською народною. Він відчував у ній дух Еллади і християнства, що чувся у всіх його кінофільмах. На естетику большевик байдуже мружив око, але принаймні не стріляв.
Мені здається, що ми вскочили в посткомунізм і в постмодернізм, як риба в ополоник.. Після соцреалістичної толоки ми втратили свою дорогу. А людина, особливо митець, щось важить на своїй дорозі. Нахил до мавпування був у всі часи, але нинішня мода на мавпування — то вже важка хвороба. Що ж стосується грошової стимуляції подібних мод, то це явище таке ж злочинне, як індустрія спокус. Наш народ охайний і естетично обдарований, і це вселяє надію на оздоровлення і повернення на свою питому дорогу.

— Коли вийде друком Ваша збірка поезій «Писане синім крилом»? Що туди ввійде? Чи включені також будуть переклади?
— Збірка моїх поезій і перекладів чекає свого часу вже чверть віку. В наступному році мають вийти чотири мої книжки. А щодо поезій — мене втішає те, що мені про це нагадують такі справжні поети, як Ви. Значить, треба видати.

— А чи не могли б Ви конкретніше сказати, які саме книжки вийдуть?
— Вийде у видавництві «Терен» збірка есеїв «Не мир, а меч», у Київо-Могилянському видавництві — «Правда полинова» і «Гоголь і українська ніч». І вийде «Вибране».

— Ви зробили надзвичайно багато. Навіть напрямки, в яких ви працювали й працюєте, назвати не просто. Ви також не покинули імпровізувати, творити спілкування, рішуче реаґувати на події… Що змушує Вас до такої різнопланово активної дії? Чи це бажання здійснювати неможливе?
— Мені життя не дало змоги копати глибокий колодязь. Мене перекидало з одного поля на інше. Адже 17 років я займався фізичною працею — від 9 години ранку до 18. Шість років у Ботанічному журналі теж треба врахувати…
Попри те я пробував давати відповіді на запитання часу — я мусив і мушу це робити, бо в тій сфері дуже мало трудівників. А саме туди звернені очі людей. Цю роботу можна порівнювати зі службою невідкладної допомоги. Адже ми живемо в ненормальні часи — ми доганяємо потяг, латаємо діри і боремося з наслідками. Профілактичні заходи — то тільки слова і добрі побажання . «Нива широка, а робітників мало». Ці євангельські слова — про нас. Деяких людей хочеться затримати на цьому світі, бо їм нема заміни. Але то вічна проблема усіх часів. Будь радий, що тобі випав шанс послужити.

— Майже 20 років Ви є головним редактором газети «Наша віра». Чим є для Вас це видання? Чи виправдане було зусилля?
— В нашому житті то радісний факт, що майже 20 років видається газета «Наша віра» — без сталої підтримки і без свого приміщення і з безпечністю птахів небесних.
Її підтримує Бог — і будемо з того щасливі. Інакше ми вже багато разів мали б опустити руки. Не має значення наклад, так само як не має значення чисельність авдиторії. Переглядаючи пошту, переконуєшся, що про таких вдячних читачів багатотиражні газети можуть тільки мріяти. А хіба Ви не відчуваєте, що творите цю газету, а не просто випускаєте? І це люди теж відчувають. Немає праці невдячної, коли вона так багато важить для людей.

«То був вибір на все життя»
З відповідей Євгена СВЕРСТЮКА У КНИЗІ ПОЛЬСЬКИХ ДОСЛІДНИКІВ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ 60-80 РОКІВ Боґуміли БЕРДИХОВСЬКОЇ ТА Олі ГНАТЮК «БУНТ ПОКОЛІННЯ: РОЗМОВИ З УКРАЇНСЬКИМИ ІНТЕЛЕКТУАЛАМИ» (ДУХ І ЛІТЕРА, 2004)
Другою річчю, на яку полювало КҐБ, була праця «З ПРИВОДУ ПРОЦЕСУ НАД ПОГРУЖАЛЬСЬКИМ»...

— Ця річ була наслідком підпалу київської Центральної наукової бібліотеки. Я пригадую собі той ранок, коли прийшов до бібліотеки, а тоді я ходив до неї щодня, й побачив, що вона горить. Перебуваючи у шоковому стані, я описав свої враження й роздуми. Усе це було настільки різке, що після написання я заховав рукопис. Пізніше відбувся процес над винуватцем пожежі Погружальським. Я на нього пішов. Було видно, що влада розуміє, наскільки незвичним є цей судовий процес. А ніхто не зважає, наче суть проблеми полягає в тому, що якийсь маньяк підпалив якусь бібліотеку. Пам’ятаю, кілька кореспонденток записували перебіг судового засідання, суддя забрала у них ці записи й занотувала їхні прізвища. Я сидів, наче скам’янілий, складалося враження, наче я був там відсутній, але намагався запам’ятати якомога більше з того, що чув. До рукопису я додав свої враження від процесу й усе це віддав Івану Світличному. Я попросив його так змінити текст, щоб не можна було розпізнати мій стиль. Саме Іван Світличний разом з іншими редакторами й назвав мою працю «З приводу процесу над Погружальським», бо я назвав її «Спалення української бібліотеки». Крім цього, він додав до моєї праці інформацію про спалення інших бібліотек в Радянському Союзі.
Пам’ятаю, що перед арештами 1965 р. якийсь підозрілий суб’єкт запитував нас, чи читали ми «З приводу процесу над Погружальським». Ми вдавали, начебто ніколи про щось подібне й не чули. Я чудово розумів, чим усе це пахне, тому пізніше Іван Світличний сказав мені, що коли він під час цієї розмови дивився на моє обличчя, то був майже цілком переконаний, що я до цієї праці не маю найменшої дотичности. Дехто, навпаки, був незадоволений тим, що праця «З приводу процесу над Погружальським» вийшла у самвидаві, оскільки вона послужила поштовхом до репресій. Я не знаю, чи так було насправді. Особисто я думаю, що ні, хоча, звичайно, той факт, що у самвидаві з’явилися відверто антисовєтські публікації, й створював якийсь прецедент. […]
Треба відверто сказати: ніхто з нас не вибирав для себе тюремну перспективу. Це була крайність. Максимальний вирок 12 років! Ми чудово розуміли, що цей вирок не буде пом’якшено, чудово розуміли також, що і сам ЦК не піде на зміни у цій політичній акції. Може, хтось і вірив, що комунізм візьме й раптово згине й пропаде — не знаю. Але ми все ж таки не були готовими до таких вироків. Я не думаю, щоб хтось із нас тоді сподівався, що ми повернемося до нормального життя, повернемося в Україну. То був вибір на все життя.
— На початку сімдесятих років активна діяльність покоління шістстдесятих закінчується, по суті, «великим погромом». Пізніше продовжують діяти окремі люди з цього покоління, але покоління як одного цілого вже не існує. Які, на Вашу думку, найбільші здобутки цього покоління? Яку спадщину залишили своїм наступникам шістдесятники?
— Я думаю, що найважливішим є те, чого не видно. Основна річ — це урок, наука. Цей урок був набагато важливішим, аніж багато хто з нас міг припустити. Кожний виконував свою повинність сам, незалежно від того, що робили інші. Одначе коли вбили Аллу Горську, то кожний з нас розумів, що і його в якомусь сенсі також убили. Коли когось із нас заарештовували, то інші усвідомлювали, що і їх певною мірою теж заарештували. Для всіх нас це було зрозуміло. І ми чудово розуміли, що є речі, важливіші за нашу індивідуальну долю. То був наш зоряний час в історії. Я думаю, що й історія оцінить це саме так, незалежно від того, якою тоді була свідомість у кожного з нас зокрема.
Я вважаю, що шістдесятники були для своїх наступників тим, чим для нас був Довженко. Наш шлях був драматичним і трагічним. Коли епоха закінчується такою постаттю, як Стус, то, напевно, коментарі тут не потрібні. Хто знає, яка сівба важливіша? Чи важливіше те, що лишилося в рукописах, чи те, що лишилося в душах?
Думаю, що в нашій діяльності був елемент свідомого покликання. Ми не були одними з багатьох. Було ясно, скільки нас є. Було ясно, що більше нас не буде. Треба було дати свідчення.

Євген СВЕРСТЮК
ДУША
З нової книги Є. СВЕСТЮКА «ГОГОЛЬ І УКРАЇНСЬКА НІЧ»

У автора «Мертвих душ», письменника, який відійшов від своїх попередніх зацікавлень і зосередився на вічній проблемі душі людської, а там і все життя підпорядкував пошукам способів навернення людей до Бога і до своєї суті. Слово ДУША стоїть в його світоглядних побудовах і є ключовим у підтекстах творів Гоголя.
В автора “Мертвых душ” є багато роздумів про живу душу. “З того часу, як мені стали говорити, що я сміюся не тільки над недоліками, але цілком і над самою людиною, в якій є недолік, і не тільки над самою людиною, але й над місцем, над самою посадою, яку вона займає (чого я ніколи не мав і в гадці), я побачив, що зі сміхом треба бути обережним, тим більше, що він заразливий…
…Щоб визначити собі російську природу, треба краще пізнати природу людини взагалі: без цього не станеш на ту точку зору, з якої ясно бачаться вади і переваги кожного народу.
З тих пір людина і душа людини стали більше ніж будь-коли предметом спостережень. Я покинув тим часом усе сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими рухається людина і людство взагалі».
І далі: “Усі ті, хто легковажно вимагає від мене продовження писати і в той же час хають мою сьогоднішню книгу, повинні принаймні розглянути ближче усю цю справу і не пропустити усіх тих обставин, яких не пропускає жоден суддя, якщо виголошує над кимось свій присуд”. (“Авторська сповідь”, 1847 р.).
Та сповідь була написана після публікації “Мертвих душ” і вже після нещадної критики на останню книгу “Вибрані місця з листування із приятелями”.
Автор мотивує свій відхід від праці над другим томом “Мертвих душ” через заглиблення у вічну проблему – таїну людської душі.
Правда, найпряміший шлях до тієї тайни у Гоголя був перед очима уже змалку — у його богомільній християнській родині, але до тієї простої очевидної істини треба довго доходити, треба визрівати.
“Все, в чому тільки виражалося пізнання людей і людської душі від сповіді світської людини до сповіді анахорета і пустельника, мене вабило, і на тій дорозі нечутно, майже не відаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що в Ньому ключ до душі людської, і що ще ніхто з знавців душі не виходив на ту висоту душевного пізнання, на якій стояв Він. Звірянням розуму звірив я те, що інші розуміють ясною вірою і в що я вірив досі якось тьмяно і не чітко”.
Очевидно, ці міркування Гоголя пізніше підвели Ф. Достоєвського до висновку, зформульованого ще радикальніше: глибини Христового учення не йдуть у порівняння з людською мудрістю, і “наш народ просвітився уже давно, прийнявши у свою суть Христа і Його вчення”.
Однак вернімось до твору, за який Гоголеві дорікали, що він “сміється над самою людиною, і не тільки”...
“Мертві душі” – ця дивна назва зазвучала ще у молодого і зухвалого автора “Ревізора” у 1836 році. Банальна афера між хитруватістю і злочином була так само широко відомою в народі, як і підставний “ревізор”. Але назва “Поема “Мертві душі” – то вже щось інше. А коли та назва стосується імперії, яку поети оспівують, а полководці прославляють перемогами – то вже зовсім інше. Важко повірити, що тут нема глибшого підтексту і великого узагальнення, особливо коли атмосферу усього твору визначає стримуваний сміх.
Гоголь дуже обдстоював ту назву і багато старань прикладав, щоб твір проскочив через цензуру незмінним.
Підозріло виглядає те, що Гоголь ставив собі майже у співавтори покійного Пушкіна, коли йшлося про такі ризиковані твори як “Ревізор” і “Мертві душі”. Усі повторюють, що сюжет цих творів авторові підказав О. Пушкін, але ніхто не може пояснити, що реально за цим може стояти, оскільки сюжети були “ходячі” на рівні поширеного анекдота, але розробка їх потребувала прикриття авторитетним іменем. “Ревізор” проскочив через цензуру не без допомоги високопоставлених осіб із середовища Пушкіна (граф В’єльгорський вголос читав комедію імператорові Миколі І). Тільки таким шляхом автор уявляв собі “пробивання” “Мертвих душ”, розраховуючи на добрий настрій царя. Спершу були зіткнення з московськими цензорами і навіть здавалася справа навіть безнадійною. Приємною несподіванкою стало те, що після кількох цензурних відхилень поема потрапила на стіл до незалежного ліберального цензора­земляка Нікітенка...
Але публікація – то тільки початок. Далі – стосунки автора з читачем, з суспільством. Ми звикли цитувати прихильників таланту і представників “проґресивного напрямку”. Але загальну картину творили не вони.
“Гоголь читав перші розділи “Мертвих душ” у Івана Васильовича Кириєвського і ще у когось. Усі слухачі були в цілковитому захопленні, але були люди, які зненавиділи Гоголя від самої появи “Ревізора”. “Мертві душі” лише поглиблювали ту ненависть. Так, наприклад, я сам чув, як відомий граф Толстой­Американець говорив на багатолюдному зібранні в домі Перфілєвих, котрі були гарячими прихильниками Гоголя, що “він – ворог Росії” і що його слід в кайданах вислати в Сибір”.(С. Т. Аксаков).
Звичайно, Гоголь знав більше, ніж тут сказано. Ось як говорить з того приводу об’єктивний свідок П. В.Анненков: “Думкою публіки Гоголь турбувався набагато більше, ніж думкою знавців, друзів і присяжних суддів літератури, а петербурзька публіка ставилася до Гоголя якщо не цілком вороже, то, принаймні, з підозрою і недовірою. Останнього удару було завдано виставою “Ревізора”. Стурбованість автора в час постановки “Ревізора”, що здавалася дивною, що виходила з усяких звичних норм і навіть, як казали, з усякої пристойности, на лихо виправдалася водевільним характером, наданим першій особі комедії, і пошло–карикатурним, що відбилося на інших. Гоголь простраждав весь вечір. Мені, свідкові тієї першої вистави, дозволено буде сказати, що являла собою сама зала театру протягом чотирьох годин найвизначнішого спектаклю, що будь-коли там бачили. Уже після першого акту здивування було написане на всіх обличчях (публіка була добірна в повному розумінні слова), наче ніхто не знав, що треба думати про картину, щойно показану. Те здивування зростало з кожним актом...
Оплесків майже не було зовсім; зате напружена увага, судорожна, посилена слідкуванням за всіма відтінками п’єси, іноді мертва тиша показувала, що те, що відбувається на сцені, пристрасно захоплювало серця глядачів. Після закінчення акту попереднє здивування перейшло майже в загальне обурення...”
Гоголь вискочив з театру, зайшов, звичайно, до земляка Н.Я. Прокоповича: “Господи Боже! – сказав він. — “Ну хоча б один, двоє лаяли, ну і Бог з ними, а то всі, всі...”. Так відкрилося йому тоді обличчя Росії зблизька.
І то попри те, що сам цар зі спектаклю був задоволений, правда, по-своєму: “Ну й п’єска! Всім дісталося, а мені найбільше!”
Виїзд Гоголя за кордон в тому ж 1836 році був для нього порятунком. «Росія, Петербург, сніги, негідники, департамент, катедра, театр – усе це мені снилося. Я прокинувся знов у вітчизні... – писав він В. А. Жуковському в 1837 році з Італії.
В 1839 році він повертається в справах в Росію. “Як тут холодно! І привіт, і потиски, часто може щирі, але мені звідусіль віє морозом. Я тут не на місці. О, Боже, Боже! Коли я виїду з цього Петербурга!” Гоголь – М. П. Погодіну. 27.ХІ. 39
Після влаштування сестер на навчання – вічне позичання грошей, вічні скарги на стан здоров’я, гонорари не покривають боргів...
“Гоголя відвідували небагато, – згадує Д. Н. Погодін, – але все-таки їх було досить; а оскільки він був у душі хлібосол, як усякий справжній малорос, тільки обставини стримували його, то один день на рік він вважав своїм обов’язком розрахуватися з усіма знайомими на славу, і в той день він уже нічого не жалів. То був Миколин день – 9 травня”.
Звичайно, вершиною свята було читання “Мертвих душ”, а він читав незрівнянно...
Переживали його від’їзд прикро. “Нам дуже не подобався його від’їзд в чужі краї, – пише московський приятель С.Т. Аксаков, – в Італію, яку, як нам здавалося, він занадто любив. Нам здавались незрозумілими запевнення Гоголя, що йому треба віддалитися до Риму, щоб писати про Росію, і нам здавалося, що Гоголь не досить любить Росію...» Це – слова щирих приятелів і великих шанувальників... «Мені навіть смішно, коли подумаю, що пишу “Мертві душі” в Парижі”, — роздумував сам Гоголь.
Зовсім по-іншому дивилися на М. В. Гоголя ті, серед яких йому було холодно. Вони читали прискіпливо і застрявали вже на першій сторінці “Мертвих душ”, де описується в’їзд Чичикова до губернського міста N на ресорній бричці.
“В’їзд його не наробив у місті зовсім ніякого шуму і не супроводжувався нічим особливим: тільки два російські мужики, які стояли біля дверей шинку навпроти гостиниці, зробили деякі зауваження, що стосувалися, зрештою, більш екіпажу, ніж того, хто сидів у ньому. “Бач, – сказав один другому, – он яке колесо! Як ти думаєш, доїде те колесо, коли б трапилося, до Москви, чи не доїде?” – “Доїде”, – відповів другий. “А от до Казані, я думаю, не доїде?” – “До Казані не доїде”, – відповів другий. На цьому розмова й скінчилась».
Ті “два російські мужики” однозначно давали національну прописку повісті. Але їхня розмова біля шинку, їх рівень реакції на рух життя, їх рівень суджень викликав далеко не однозначну реакцію.
Цілі покоління читачів, починаючи від поета Ф. Тютчева і до І. Буніна та А. Ахматової, зупинялися на тій сторінці і були одностайні в тому, що російський письменник, москвич ніколи б так не написав – “два русских мужика”...
Звичайно, задумувалися і над закритим підтекстом того діялогу. Але, мабуть, їм не хотілося про те писати, щоб не ятрити душу.
То чий же письменник Гоголь в уявленні російських письменників? Це питання не затихало в ХІХ ст. Найлегше вирішувати подібні питання в ХХ ст. – за місцем прописки і поховання. В нюанси не вникали, в глибинні роздуми не заходили.
Закінчення в наступному числі

Віктор ГРЕБЕНЮК
ІКОНОСТАС
Про автора іконостасу Свято-Успенського собору Київо-Печерської Лаври

Тож славлю я життя відвічних тяг
Нестримність ту, що рветься і буяє.
Св. ГОРДИНСЬКИЙ. «Сновидів»

Усна правдива народна історія лишалася часом єдиним джерелом невмирущої героїки нашої країни.
В буремні часи утворення незалежної України на початку ХХ ст. всі патріотичні люди були окрилені сподіванням жити у рідній, вільній країні. Тому й молодий Дмитро Когутич увійшов добровольцем у ряди січових стрільців Української галицької армії, щоб виборювати омріяну незалежність українського народу.
В лютому 1919 р., на Поліссі, частина стрільців у нерівній прі з окупаційними більшовицькими військами Росії потрапили в полон через підступну зраду. Під прицілами кулеметів захоплених у полон доставили до Київа, а звідти повезли в невідомому напрямку. Через шість днів викинули серед безмежної тайги за колючим муром глухого сибірського лаґеря.
Незабаром Дмитро з побратимами вповні відчули на собі самовпевнену злочинність більшовицького режиму, цинічне й абсолютне іґнорування щонайменшої людяности, не кажучи вже про дотримання вимог Гаазької конференції 1899 та 1907 рр., й Женевських домовленостей 1864, 1906 рр. щодо гуманного ставлення до полонених. Більшовики були впевнені в тому, що все минеться їм безкарно. Бо ніхто не дізнається про місця перебування полонених. Ніхто ніколи не довідається про імена патріотів. Архіви ретельно засекретили місця розстрілів і поховань, ускладнили доступ і пошук документів, заховали подалі справи катів, унеможливили пошук зниклих етапів.
В таких жорстоких умовах додавала сил тільки віра в Бога, віра в Життя.
Щоденними молитвами Дмитро просив Бога Всевишнього Людинолюбного допомогти вирватись від більшовицьких катів.
І ось така нагода трапилася: ховаючись у заметілі хуртовини, Дмитро нарешті втік з місця виснажливого лісоповалу, втік у безвість, незважаючи на залякування наглядачів, що з лаґеря втекти нікому не вдасться, бо нікуди, бо пройти сотні безлюдних кілометрів бездоріжжя взимку в могутній непролазній тайзі, де завжди пантрували зголоднілі вовчі зграї, було неможливо, а болотами влітку — зась! Проте вовки виявились гуманнішими від наглядачів.
Перший етап багатоденного переходу привів украй знесиленого Дмитра до напівхатини, що бугорком ледь виднілася на околиці хутора. Він насилу доповз до дверей, ввалився всередину й знепритомнів. А тижнів за два знахарка цілющими компресами із духмяних трав поставила його на ноги; зібрала чим могла у важку далеку дорогу й провела на захід.
...Дивним чином через кілька місяців митарств Дмитро опинився під мурами Київо-Печерської Лаври, де на нього чекала смерть, проте у святих місцях Ангел-охоронець встиг підвести до нього рятівницю — сестру з манастиря, що донесла його, худющого, опухлого , змореного від перевиснаження, до лікарні Київо-Печерської Лаври, де в ті важкі часи лікували знедолених.
Через кілька місяців Дмитро одужав й виконував різні роботи в господарстві Лаври, а з часом відчув надхнення зробити щось достойне для святої обителі, що повернула йому життя.
«І зробить кожен мудросердний чоловік, кому Господь дав мудрости та розсудку, щоб уміти зробити кожну працю роботи в святині на все, що Господь наказав був». (Друга книга Мойсеєва «Вихід» 36.1)
І зізнався Дмитро, що є майстром-різьбарем по дереву і зможе зробити іконостас, й отримав на ту велику роботу благословення Митрополита.
«І наповнив його Духом Божим, мудрістю, розумуванням, і знанням, і здібністю до всякої роботи на осмислення мистецьке, на роботу в золоті і сріблі, і в міді, і в обробленні дерева, щоб робити в усякій мистецькій роботі».
Дмитро звитяжно й самовіддано творив іконостас впродовж двох років — «і квіти вінця святого поєднав з лозою винограду, що різьбив з дерева акації, і липи, і гаптував блакиттю, і золотом, і сріблом»…
Й ось нарешті його унікальний іконостас у Свято-Успенському соборі освячено Митрополитом урочистою літургією.
Дмитру шанобливо пропонували лишитись у Лаврі, але це перечило велінню душі вертатися на Закарпаття у рідне обійстя. Незабаром допомогли скористатися потягом на Захід.
Нарешті сталася довгоочікувана радісна зустріч з батьками й близькими у рідному Раковині, а незабаром одружився.
В ті дні Західня Україна жила в напруженому очікуванні більшовицької окупації. Дмитро відав, наскільки підступно вистежують вони волелюбних людей, вкидаючи в жорна фізичного й морально-психологічного знищення, посилають на етап в «нікуди», тому виїхав спочатку у Чехію, до брата, а звідти — в Гамерицький край, а там, заробивши кошти важкою працею шахтаря, спромігся заснувати свою майстерню і почав творити досконало вирізьблені іконостаси й інше оздоблення для українських храмів, соборів, церков у різних містах.
Зокрема, настоятель Свято-Володимирського Катедрального Собору у м. Парма Іван Наконечний та його заступник Михайло Гонтарук (штат Огайо, УПЦ в США) пишуть: «Іконостас нашого храму був чудово вирізьблений руками побожного закарпатського різьбара п. Дмитра Когутича у 1971 році.
Крім нашого Собору, п. Дмитро Когутич творчо працював в інших храмах Сполучених Штатах Америки: штат Нью-Йорк, штат Огайо, штат Пенсильванія, м. Чикаґо. За свідченням мирян, він у 1920-1921 рр. запроєктував і вирізьбив іконостас у Київо-Печерській Лаврі — в Успенському Соборі.
Характерною особливістю його стилю різьблення на іконостасах були: виноградні лози і листя. Цей стиль він сам створив, бо дуже любив свою землю, де народився — Закарпаття, яке славиться виноградництвом».
Високо цінував іконостаси Дмитра Когутича і відомий поет Святослав Гординський:

Мільйоном сп’ялених гілок,
Нап’ятих у зростання міці,
Проміння сонячне тепло
Стікає в медяній живиці
З просторів світлих і ясних.

В перші роки здобуття омріяної незалежности України Дмитро на 67-му році життя вирішив показати нащадкам свій заповітний Іконостас у Свято-Успенському соборі, ще не знаючи, що у 1943 році світову реліквію було знищено за наказом з Москви (навіть нацисти здригнулися від такої зухвалої безбожности більшовиків у центрі Европи).
Сльози гіркоти душили, в пам’яті спалахнула минувшина, серце не витримало...
Невдовзі майстер Дмитро відійшов у інший світ, так і не побачивши відтвореного обдарованими сучасними реставраторами іконостасу з уламків, що після розкопок розвалин Свято-Успенського собору опинилися в Одеському музеї атеїзму.
Бусурманам не вдалося знищити святу минувшину України. Іконостаси Творця житимуть вічно, як і осяйний Дух народу й одвічне прагнення Світла й Волі.

Людмила ІВАННІКОВА
ПАМ’ЯТКИ НАШОЇ ДУХОВНОСТИ
Українська літургійна книга XVI—XVIII ст.

Найдавніші видання богослужбових книг (XV—XVI ст.) зберігаються у відділі стародруків Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського й у відділі стародрукованих, рідкісних і цінних книг Державної історичної бібліотеки.
Найперші книги кириличного шрифту почали друкуватися у Венеції з 1469 р. В Україні ж друкована книга відома з 1491 р., відтоді, як у Кракові стараннями князя Костянтина Острозького було організовано друкарню Швайпольта Фіоля — саме він на замовлення української громади випустив 1491 р. «Часловець», «Осьмигласник», «Псалтир», «Тріодь Постную», «Тріодь Цвітную». Книги мали яскравий національний кольорит, виявлений в оформленні за зразком західньоукраїнських рукописів (І. Огієнко Історія українського друкарства. — К, 1994. — С. 279).
Майже через 100 років (у 1572—1573) були засновані Львівська друкарня Івана Федоровича, згодом — Острозька (1577—1579), де 1581 р. вийшла знаменита Острозька Біблія. Там друкувалися насамперед богослужбові книги — Требники, Часослови, Акафістники, Канонники, Восьмигласники, Мінеї, Служебники.
Ширилися по Україні видання Віленського друкаря Петра Мстиславця (Часословець, 1576, Акафістники, 1627 і 1628 рр.)
1604 р. львівський єпископ Гедеон Балабан (1530—1607) заснував друкарню в Стрятині, де видавав і церковні літургійні книги (Служебник 1604 р., Требник 1606 р.). Друкарню очолював його брат Федір Балабан. Стрятинський Требник пізніше склав основу Требника Петра Могили (1646). Це книга, в якій описано, як слід звершувати церковні таїнства — Хрещення, Вінчання, Похорон, різноманітні молебні. Цікавий розділ «Молитви на всякую потребу», з яких найориґінальніші молитви «На затримання вітрів і бурі», «На заборону грому і блискавки», «За недужих в усяких немощах сущих», «Над болящим і неспящим», «Над бранію блуда», «Молитва повістна і заклинательна святого мученика Трифона, глаголаємая в вертограді (на городі — Л. І.) іли винограді (в саду), іли на ниві», — заклинання комах і червів, із житієм святого мученика Трифона. Тут же подані рідкісні молитви на одягання ризи, молитва розрішальна для померлого, “молитва над ядущим скверние мяса от поган”, молитва за того, хто відвернувся і відрікся віри, молитва за християнина, що обманувся язичницькою оманою, молитва, щоб огласити язичника, молитва на освячення оскверненого колодязя, за полонених, молебен при нашесті варварів… Зрозуміло, такі молитви нині не використовуються Православною Церквою, їх не знайдеш у сучасних виданнях Требників.
Справжнім поліграфічним шедевром XVII ст. є Требник Петра Могили, виданий 1646 р. в друкарні Київо-Печерської Лаври. Це на той час перше науково-богословське видання, створене на основі численних першоджерел грецьких і українських (друкованих до 1646 р. і рукописних). Петро Могила — автор передмови й розгорнутих богословських коментарів до кожного розділу книги, які не втратили актуальности й досі. Святитель не лише сам правив тексти, звіряв їх з ориґіналами, добирав ілюстрації, що мали національний характер, але й брав безпосередню участь у складанні та друкуванні книги. Цікаво, що до Требника Петра Могили внесено 37 нових чинів, яких не знаходимо ні в грецьких, ні в слов’янських Требниках, виданих до 1646 р. Це — чини освячення церковних речей — убрання вівтаря, священних сосудів, риз, іконостасу й ікон, хрестів, дзвонів, цвинтаря, чин заснування нового манастиря, міста, фортеці, будинку, чин благословення печі, пекарні, нового колодязя, насадження нового саду, благословення винограду і плодів у день Преображення, благословення посівів, нової клуні (так і написано — «клуні нової»), нових сітей для ловлення риби, овечих отар та іншої худоби, нового човна, верби в Квітну неділю, благословення куті («іли вареної пшениці с медом смішаной»), солі тощо. Все це свідчить про те, що Православна Церква в XVI—XVII ст. була нероздільною з життям і побутом українського народу, зокрема, селянства, освячуючи і благословляючи людську працю та її плоди протягом року, а також і все життя віруючого від народження до смерти. Цікава і третя частина Требника, що вміщує молебні та молитви на різні випадки — в день Нового року, під час голоду, мору, потопу, землетрусу, посухи, проти відьомства, чаклування, всякої нечистої сили. Требник Петра Могили — невичерпне джерело для дослідження особливо мовознавців, етнографів, істориків, богословів.
У пізніших Требниках також можна зустріти багато церковних чинів (молебнів), які виходили з тогочасних потреб парафіян і дають цікаві відомості про побут і світогляд українського народу в XVIІ—XVIIІ ст. (молебен «на запинення вітрів і бурі», благословення свічок на Стрітення, благословення стайні, благословення дітей і вбирання дитини в іночеські одежі, чин обходу посівів («чин благословення сіяння сімен полевих в праздник Різдва Богородиці»), освячення дому проти пожежі, освячення ріки, човна, сітей, «купелі» (ставка — Л. І.) рибної і риб, на копання колодязя і обрітення води, освячення житниці, світлиці, зілля на Успення, зілля проти недугів, вина, олії, меду, благословення вулика, оскверненої церкви, чин вигнання бісів (Требник 1739 р. Унів). Із цього видно, що священнодійства церковні виходили зі злободенних потреб народу. Багато з них побутували лише в Україні і згодом були викорінені РПЦ. Не знайдеш зараз у літургійних книгах Української Православної Церкви молебна на випадок, «коли йде дитина вчитися на священика», «коли дощ безперервний» (див. Почаївський Требник 1771 р.) — хіба що окремі заключні молитви примандрували до нас із тих часів.
Піклуючись повсякденно про життя своїх чад, про виховання дітей, чесний шлюб, міцну сім’ю, чистоту православної віри, Українська Церква насамперед дбала про очищення і спасіння душі людини. Наприклад, у Почаївському Требнику 1786 р. знаходимо вражаючу річ — чин “Покаяніє скитскоє”, який готував ченця до таїнства Сповіді й Причастя. Особливо вражає “Молитва покаяння” до Пресвятої Тройці (с. 10), — глибиною осудження власного сумління, в якій помітний вплив літературного бароко. Автор твору вправляється в словотворенні, вишукуючи найгірші епітети для себе самого, на зразок «вредолюбець», «сміхолюбець», «гріхолюбець», «похотолюбець». Хочу процитувати для сучасного читача бодай уривок цієї молитви, що передає стан душі почаївського монаха XVIIІ ст.: «Аще би, Господи, не Твоя благодать покрыла мене, грішного, по вся дні і нощі, і часы, то уже бых аз, окаянный, пошол, аки прах пред лицем вітра, і бил бых аки не явлен на світ сей за своє окаянство» […]. «Что Ті начну глаголати? Как ізрещи множество гріхів моїх, — ум мой смутися, і душа ми трепещет, і всі удове (члени — Л. І.) тіла мого содрогнулися от содіянних ми зол. […] Ність (нема — Л. І.) бо того гріха, єгоже аз окаянний не сотворих, і ність тоя злобы, єя же не содіях. І самоє небо оскверних зренієм очію моєю, і землю окалях хожденієм ногу моєю. (Тут — форма числа двоїни, яка вже зникла. — Л. І.). Весь чуждь біх волі Твоєя, преступих Твоя заповіді, і не сохраних Твоїх повеленій […], і не сотворих ні єдин день хотінія Твоя, Блаже, но всего себе повинух гріху і сластєм поработи […] Согріших, Господи, в преслушанії повеленій святых апостол і святых отец. Согріших в преслушанії заповідей отца своєго духовного. Согріших в преслушанії по плоті родитель — отца, і матері, і всего сродства. Согріших, Господи, небреженіїм Святих Твоїх Писаній. Согріших невірієм Святині Твоєя, Христа, Бога нашего, в сумненії віри Православныя». Хіба тепер, через 300 років, не актуальні для нашого народу слова цієї молитви?
Інша богослужбова книга — «Служебник» — подає чин Святої Божественної Літургії (крім літургії св. Іоана Золотоустого, подаються ще Літургія свт. Василія Великого, яка одправляється в піст, та Літургія Ранішосвячених дарів св. Григорія Двоєслова, що одправляється в середу і п’ятницю Великого Посту), вечірні та утрені з описом усіх священнодійств і з молитвами, які читає ієрей таємно у вівтарі. Служебник, як і Требник, призначений виключно для священнослужителів. Найперший кириличний Служебник з’явився друком у Терговищі 1508 р. Відомі також Служебники, видані Київською митрополією у Вільно (1533) та в Стрятині (1604). Найважливішим однак для Української Церкви є Служебник Петра Могили, виданий 1639 р. в друкарні Киъво-Печерської Лаври.
Найдавніший Служебник, який пощастило тримати в руках автору цих рядків, зберігається у відділі стародруків НБУВ. Виданий він у Венеції 1519 р. Книга трохи пошкоджена (втрачений початок, середина і кінець), однак добре збережена, має дуже ошатний незвичний слов’янський шрифт, двоколірний друк. На обкладинці печатка «Друк Божедара Вуковича, 7.07.1519». Цей Служебник передусім цікавий як пам’ятка української мови XV—XVI ст. Очевидним є те, що складали його українські друкарі, адже таких «помилок» не могли припуститися чужоземці: «добрих», «ізыдім», «вьвікы», «вечеры Твоєє тайныє причєстныка мє прійми»; «причещаєтсє сущего в руках со строхом і всякым опасством»; «отирає руці о антимінс», «так же творит і на лицу своєм»; «і перед жертовником творить начало»; «і починають»! Можна навіть припустити, що друкар був із Волині або Галичини. Причому коли в молитві «проскакують» лише фонетичні українізми, то в коментарях він дозволяє собі морфологічні та лексичні «вольності» («і починають»). Знаходимо в мові “Служебника” і впливи польські.
Крім літургійних книг для священнослужителів, у XV—XVIІІ ст. видавалася величезна кількість іншої богослужбової літератури, якою могли користуватися під час відправ півчі (Часослови, Мінеї, Канонники, Акафістники, Богогласники, Правильники), а також ченці й миряни при виконанні щоденного келейного молитовного правила (Молитвослови, також Канонники й Акафістники). Ці книги не схожі на сучасні православні видання. І не лише мистецьким оформленням, а й внутрішнім змістом.
Проглянемо один із найдавніших — Молитвослов 1536 р., виданий у Венеції. Книга величезна за обсягом, але компактна за розміром, в дерев’яній обкованій міддю обкладинці з металевою защіпкою. Зберігається в тому ж відділі стародруків НБУВ. Книга, очевидно, належала священнослужителю — на початку вклеєна рукописна вставка: уставні вказівки, що стосуються піснеспівів на св. Пасху. На наступному листку молитва “Слава в вишніх Богу”. Вклеєні сторінки могли бути в кінці XVІІІ—на початку XІХ ст.
Огляд книги засвідчує, що на початку XVI ст. молитовник пропонував православному віруючому не лише повне келейне правило, а й включав Часослов (основні церковні богослужіння дня — вечірню, повечірницю, часи (1, 3, 6, 9), обідницю, вранішні та вечірні молитви), а також основні витяги з Мінеї (річного кола богослужінь) — утрені з канонами до Господа Ісуса Христа, Богородиці, архистратига Михаїла, Іоана Хрестителя, свт. Миколая, до інших святих отців, катавасії, тропарі і стихири на цілий рік, житія святих, церковний календар, пасхалії (богослужбові вказівки про пасхальне коло богослужінь). Цікаво, що на початку подано календар і гороскоп, а вкінці — типікон і пасхалії з «луновником», — дивне поєднання православ’я з язичництвом!
Молитовник 1536 р. — типовий для XVI ст. У другій частині (початок якої втрачено) зібрано, певно, всі можливі на той час молитви до Господа Ісуса Христа, Божої Матері, всіх святих (це десятки, а може, й сотні текстів). Таких молитовників збереглося мало, очевидно, тому, що ці видання були розповсюджені серед віруючих і не затримувалися в церквах і манастирях, на відміну від Акафістників та інших літургійних книг.
Типовим для молитовників XVІI ст. є перлина друкарні Київо-Печерської Лаври “Пречестные акафисти всеседмичныє с стихіри і канони імже приличниє і прочиє благопотребния моленія с місяцесловом, пасхалієй і лунним теченієм” (1677 р., 324 с.). Книга вміщує багато молитов і акафістів, яких немає в попередніх виданнях, — не виключено, що вони були не лише вперше перекладені, а й створені ченцями Київо-Печерської Лаври (див., приміром, «Правило молебне до преподобних отців наших Печерських і до всіх святих, в Малій Росії просіявши», «Акафіст і канон живоносному Гробу Господньому і Воскресінню ГНІХ (Г[оспода] Н[ашого] І[ісуса] Х[риста])», «Акафісти до Найсолодшого Ісуса Христа, до Пресвятої Богородиці, до Архангелів Михаїла, і Гавриїла й інших безтілесних сил, акафіст Успінню Пресвятої Богородиці тощо). В кінці кожного акафісту подані надзвичайно гарні поетичні молитви, їхня мова відбиває український народний світогляд, їхні образи споріднені з образами багатьох літературних пам’яток стародавнього Київа (див., наприклад, Канон до Ангела-Хранителя: «Нині яко пчелы сот окружают мя богомерзції губителіє демони, яко хищницы птицы, яко лукавыя лисицы і яко сироядцы птиц плотоядних окрест мене літают, — покрый мя, Хранителю мой, якоже покрываєт орел птенцы своя»).
Келейне молитовне правило набагато повніше, ніж у пізніших молитвословах — не виключено, що внаслідок майже столітньої боротьби РПЦ за викорінення всього українського не лише в книгодрукуванні, а й у духовному житті, ці молитви були вилучені, але тепер ніщо не заважає ввести їх в обіг як справжні перлини нашої духовности. Взагалі, книгу цю варто перевидати як пам’ятку — вона гарно ілюстрована численними гравюрами, має ошатний «читабельний» шрифт.
Переглядаючи українські богослужбові книги кінця XVIІ—XVІІI ст., можна помітити, що на той час уже розпочався процес “роздирання” Православної України. Якщо видання найсильніших на той час Лаврської і Чернігівської друкарень зазнавали сильного московського тиску («дабы в них никакой против великороссийских книг погрешности не было»), книги інших українських друкарень, що перебували на території Польщі (Унівська, Почаївська) зазнавали значного впливу Унії. Це виявлялось у скороченні келейного молитовного правила, довільному порядку розміщення текстів, змішуванні вранішніх і вечірніх молитов. Відхід від православної традиції особливо яскраво простежується в Почаївських виданнях — Часословах 1742 та 1760 рр., Каноннику 1783 р., Требниках 1786 та 1771 рр. Тут серед вранішніх молитов знаходимо вечірні, змінено чернече келейне правило та Правило до Св. Причастя. На жаль, така плутаниця характерна не лише для греко-католицьких молитовників, а й для видань УАПЦ, починаючи з перекладу Івана Пулюя.

МОЛИТОВНИК «Ізціли мене, Господи»

Насправді, без віри важко зрозуміти глибину фізичного чи духовного страждання. У терпінні ми завжди прикликаємо Господа. Терпіння, як не парадоксально це звучить, зближує нас із Богом. Причиною того що з нами трапляються різні прикрощі, є те, що ми віддаляємося від Господа. Цей процес віддалення обумовлений насамперед вчинками, які не відповідають нашому справжньому покликанню – бути святими.
Христос, знаючи про слабкості людського роду, не залишив людство без засобів, за допомогою яких можна отримати полегшення та оздоровлення душі і тіла. За молитвами святих Божих угодників можемо отримати від Бога те, про що просимо. Новий молитовник «Ізціли мене, Господи», який вийшов у видавництві «Свічадо», за словами його упорядника о. Олександра Королюка, має допомогти нам, сучасним християнам, зміцнити у вірі, з’єднатися з Христом й отримати зцілення.
Пам’ятаючи слова апостола народів Святого Павла з Послання до Євреїв, що ...Слово – живе і діяльне (Євр. 4,12), віруймо. У молитовнику знайдемо молитви на оздоровлення від різного роду недуг, над хворими, молитву перед операцією. Видання містить цілий ряд молитов до святих Божих угодників за хворе немовля, молитву до святих Йоакима та Анни у безплідді, молитву при безсонні до святих семи Ефеських юнаків: Максиміліяна, Ямлиха, Мартиніана, Йоана, Діонісія, Костянтина та Антонія. Також у молитовнику «Ізціли мене, Господи», вміщена ціла низка молитов за зцілення від недуги пияцтва, зокрема прекрасна молитва перед іконою Пресвятої Богородиці «Невичерпна чаша» та багато інших.
Дозвольмо Ісусові понести нас на Його руках. Насправді, Він цього дуже бажає, Він прагне подарувати нам найголовніше – Свою любов, котра заліковує рани нашого серця і відкриває очі душі на Всемилосердний погляд Отця.
Тож переконаймося у силі молитви! Допоможе нам в цьому пізнанні молитовник, який вийшов з друку у видавництві «Свічадо» – «Ізціли мене, Господи».
Придбати молитовник можна у крамницях «СВІЧАДА» за адресою:
м. Львів, вул. Лисенка, 2; м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. «Контрактова площа».
Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

Віра ВОВК
Святий Миколай і пастушок

Іде святий Микола полями й лугами, а за ним поспішають ангелики, що несуть дарунки для добрих та чемних дітей. Ходить Чудотворець по всіх усюдах, минає хати, загороди, села й міста, роздає дарунки, благословить і потішає бідолах і нужденних.
Так зайшов у село, в якому під самим лісом стояла хата. Двері відчинені, на порозі сидить хлопчина — босий, розхристаний, в подертій одежині, вдивляється в небо, в ту молочну дорогу, що в небесних палат веде на землю.
Це малий Тарасик. Матері він не запам’ятав, торік умер батько, і він лишився круглим сиротою. Тепер служить у старої Василини й пасе влітку вівці та гуси. Він не показував по собі великого розуму — робив, що йому казали робити, але й ця робота йшла йому пиняво. Одно лиш його захоплювало. Побачить, бувало, що якась мати пестить і цілує свою дитину, малий Тарасик біжить мерщій туди, відкриває очі й уста і так вдивляється в матір, наче б йому очі хотіли вискочити.
Приходить святий Миколай під хату, а малий Тарасик навіть шапки не здіймає, лише відкрив очі та й дивиться.
— Що ж то, Тарасику, ти мене не впізнаєш? — питає святий Миколай.
— Чому ні, тільки я Вас визираю з неба, а тим часом прийшли з села.
— Скажи мені, Тарасе, чим тебе маю обдарувати, може шапкою, одягом, чобітьми?
— Ні...
— Може тобі дати такої їжі, щоб ти ніколи не був голодний?
— Ні...
— А може ти хочеш грошей багато?
— Також ні.
— Скажи ж, Тарасику, щиро, що ти хотів би мати, адже знай, що і для тебе приніс дарунки, бо ти нічим не прогнівив Господа Всевишнього.
На ці слова Тарас упав на коліна і прошепотів несміливо:
— Я хотів би, святий Отче Миколаю, щоб мене хтось хоч раз у житті попестив і приголубив, як мати свою дитину.
Засумував святий Миколай і не сказав ні словечка. Любов матері — це, власне, єдина річ, якою він не міг нікого обдарувати.

Оксана КРОТЮК
Доброму Миколаю

На віконце хукаю,
Шибку протираю:
Чи до мене прийдеш ти,
Добрий Миколаю?
На Землі великій
Діточок багато –
Чи знайдеш ти стежечку
До моєї хати?
Я не найслухняніший
І не завжди чемний –
Може, сподіваюся
На прихід даремно...
А проте чекатиму,
Хоч і сон змагає.
Вірю, що знайдеш мене,
Добрий Миколаю.

Василь СКУРАТІВСЬКИЙ
Хвали зиму після Миколи

Усі три празники — Варвари, Сави та Миколи — що «гледіли одне одного», себто йшли впритул, звалися в народі миколаївськими святками. Вже цей факт каже сам за себе: в народі до святого Миколая, що припадає на 19 грудня, ставилися з особливою повагою, оскільки «він другий після Бога заступник на землі».
Зимовий Миколай здавна вважався покровителем усіх бідних і знедолених, землеробства і тваринництва, земних вод, на яких рятував дітей.
Запам’яталась мені легенда-переказ, яку ще в дитинстві оповідали мама. Привчаючи щоранку до «Отченашу», ненька казали:
— Молися святому Миколаєві, бо він чудотворець. Ось як він допоміг одному хлопчикові, який щодня молився. Якось перед всесвітнім потопом Микола зустрів дитинча, що бидо поклони і приказувало:
— Це тобі, Боже, а це мені, Боже!
— Що це ти, синку, робиш? - запитав святий Миколай.
— Богу молюся...
— А які ще молитви знаєш?
— Ніяких, нікому було навчити.
— Гаразд, це не біда, — погладив хлопчачу голівку бородатий дідусь. — Аби щиро і від душі, то і ця молитва тебе спасе від потопу. Ти не потонеш у воді!— і пішов геть.
За кілька днів уся земля покрилася водою, лишень одна гора лишилась незатопленою. Побачив її хлопчак і пішов поверх океану.
— Ось так і врятував хлопчика святий Миколай-угодник, — завершили оповідку мама. — Відтоді його і стали називати Чудотворцем, бо він допомагає всім, хто молиться і вірує в Бога.
Миколай, крім усього, опікувався і дикими звірятами. Одна з леґенд, записана на Черкащині, оповідає: «Один чоловік їхав лісом і захопила його ніч. Мусів ночувати. Випріг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко від нього на пустирі звіряче збіговисько. Злякався чоловік, ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді... таке назбігалося — страх глянути! Сидить заєць поруч з вовком і не боїться його. «Що за дивовижа», — думає собі чоловік. А коли йому вже від серця відлягло, він пильніше придивився і побачив: сидить поміж тією звіриною святий Миколай - старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам розказує, а вони слухають, розвісивши вуха».
На Миколая припадає і обряд «полазників»; їх влаштовують чотири рази на рік. Крім того, їх чекали на Анни і Різдво (деінде на Новий рік). Миколаївським «полазником» переважно був господар. НІайраніше вставши, він обходив подвір’я, а потім, зайшовши до хліва, казав тваринам:
— Дай, Боже, добрий день, щобись худібонька здорова була, та й я з тобою ще й з своєю жоною, діточками! — і заходив до хати як перший перевідувач оселі на святого Чудотворця.
Про повагу, з якою ставилися до Миколая в народі, говорить і те, що практично в кожній оселі були його ікони, оскільки, як уже мовилося, він захищав усіх бідних та знедолених.

З книги «Мандрівки святого Миколая». Легенди. Казки. Оповідання. Львів,«Свічадо», 2007

ЧОБІТКИ ДЛЯ СНІЖИНКИ
Оляна РУТА

– Чого це всі вони чобітки свої повиставляли біля дверей? Помили й рядочком поставили. А зараз же вечір, і ніхто вже нікуди не збирається, – міркувала собі маленька біла киця. Їй було всього три місяці й десять днів, а її вже розлучили з мамою, прилаштували у велику родину, де було троє діток. Весело їй було з дітками, та саме зараз, може, мама їй би пояснила, навіщо то вони повиставляли чоботи й чого все якось незвично сьогодні в цьому домі.
А дітки саме радились між собою з одного важливого питання. Маринка наморщила лобика:
– А до кошеняток Миколай ходить?
Ромчик і собі замислився:
– А нашій Сніжинці Миколай щось принесе?
Андрійко вигукнув:
– Як же Миколай принесе Сніжинці подарунок, як у неї немає чобітків?
– А й справді, – зітхнули Маринка з Ромчиком та й зажурились.
Аж ось Андрійкові сяйнула думка:
– Я позичу їй свої чобітки, з яких уже виріс!
– Еге, ти думаєш, Миколай не здогадається, що його трішки обдурили? Та й крім того – у кота чотири лапи! А в тебе чобітків – один і другий – два! – мовила Маринка.
Ромчик засміявся:
– Таж наша Сніжинка сама поміститься в одному твоєму чобітку! Треба їй, мабуть, пошити котячі чобітки – саме на її лапки.
– Чому б і ні! – підтримали його Андрійко з Маринкою. – Гайда зміряємо її лапки!..
Переполохана Сніжинка втікала щодуху, коли всі троє діток кинулися її ловити. Вона ж не знала, що вони всього-на-всього хочуть зміряти її лапки, щоб пошити чобітки, аби Миколай міг принести їй святочного подарунка. Вона ще погано розуміла людську мову, але від мами знала, що коли наздоганяють – треба утікати. Забилась, бідолашна, в темний куток під ліжком, тремтить, мало не плаче.
Дивилась на все це мама, дивилась, та й каже діткам:
– Діти-квіти! Не лякайте кицю, а то ще Миколай подумає, що ви нечеми й халамидники, й принесе замість гостинця в чобіток – кожному по різочці! Ваш намір, звичайно, гарний. Але він аж ніяк не для Сніжинки. Так уже заведено на світі, що люди взуваються, а коти – ходять босі. У них від природи є тепла шубка і м‘якенькі подушечки на лапках. І вони вкрай не люблять, коли дітки прилаштовують їм бантики, дзвоники, намагаються вдягнути на свій лад, як ляльку або молодшу сестричку. Кицю треба шанувати! І якщо ви хочете сьогодні стати Миколаями для Сніжинки, подаруйте їй щось таке, що сподобається їй.
Маринка, Ромчик та Андрійко мерщій побігли до своєї кімнати, відкрили скриньку-скарбничку, потім попросили маму сходити з ними в магазин, адже надворі вже було темно й страшно. Купили там котячих ласощів, рибки всякої, а ще волохату мишку-іграшку та м‘ячик, з якими так люблять бавитися кошенята.
– Сніжинко, подивися, що тобі приніс Миколай! – кликали дітки кицю з-під ліжка. Мала почула носом смачненьке й швиденько вилізла зі свого сховку:
– Няв!
– А іграшки ми покладемо під подушечку, на якій вона спить – і завтра вранці вона їх знайде, – раділи діти.
Ось так до Сніжинки прийшло аж троє Миколаїв!

КАЗКА ПРО ТРИ ЛИСТИ
Ніна САЛО

Був собі хлопчик Червоні П’ятки, який дуже не любив учитися.
Він надумав написати листа Дідові Морозу (ну то й що, що до Нового року далеко!). Узяв ручку, взяв папір — і літера за літерою:
«Любий Діду Морозе! Пише тобі хлопчик Червоні П’ятки. Я дуже не люблю вчити уроки. Прошу тебе, зроби, будь ласка, так, щоб у мене були червоні не тільки червоні п’ятки, але й пальці на ногах. Тоді, сподіваюся, мені загадуватимуть менше домашніх завдань.
З повагою
Хлопчик Червоні П’ятки».
І ось яку відповідь приніс вітер:
«Любий хлопчику Червоні П’ятки! Отримав я твого листа й відразу пишу відповідь. Я можу все на світі, от тільки не знаю, як зробити, щоб твої пальчики стали червоними. Мені дуже прикро, тому я посилаю тобі три чарівні книги, які допомагатимуть тобі навчатись.
Твій Дід Мороз».
Хлопчик трохи поплакав і написав ще одного листа:
«Люба Феє Заповітних Мрій! Пише тобі хлопчик «Червоні П’ятки. Я дуже не люблю вчити уроки. Тому прошу тебе, зроби, будь ласка, як можеш, так, щоб у мене були червоні не тільки червоні п’ятки, але й пальці на ногах. Тоді, сподіваюся, мені загадуватимуть менше домашніх завдань.
Із повагою
Хлопчик Червоні П’ятки».
Незабаром він отримав відповідь — її приніс на голках їжачок:
«Любий хлопчику Червоні П’ятки! Я можу зробити тебе хоробрим або гарним, або невидимим (правда, тільки на один день). Та, на превеликий жаль, не можу зробити твої пальці червоними! Спробуй звернутися до Чарівника. Я дарую тобі Старанність і Завзяття. Думаю, вони стануть тобі в пригоді.
Твоя Фея Заповітних Мрій».
І вирішив хлопчик Червоні П’ятки спробувати ще раз — написав він листа Чарівникові, у якому слово в слово повторив те, що писав Дідові Морозу і Феї Заповітних Мрій.
І Чарівник виконав його прохання!
Прокидається якось хлопчик Червоні П’ятки, а в нього і пальці червоні, не тільки п’ятки. Ото краса!
Приходить він у свою школу Розумних Наук, а вчитель і каже: «Бачу, що в тебе, хлопчику Червоні П’ятки, вже й пальці червоні. Вітаю. Тепер, відповідно, треба вчити більше домашніх завдань.
Але це не засмутило хлопчика Червоні П’ятки — він тепер мав старанність і завзяття та чарівні книги, які щедро ділилися з ним знаннями. А на його пальці стали сідати метелики, бо думали, що то такі яскраві квіти.

МРІЙНИЧОК
— Я виросту й стану до неба. А понеділок - хлопчик?
— Так.
— А субота — дівчинка?
— Так.
— А я хочу бути Неділею. Я буду хлопчик Неділя.
— Ну що ж, будь.
— Я буду хлопчик Неділя до неба.
— А як це?
— Я одягну парашут, пришию поворозочки й причеплю крила, просуну мотузочок, прив’яжу до них балабушки. І буду в небі. А люди казатимуть: «Дивіться, он хлопчик Неділя летить!»

З книги «Сонячна Мальвія» — другого видання Літературного об’єднання «Радо синь»під керуванням Дмитра Чередниченка при НСПУ, Київ, «Злагода», 2007

Зоряна ЖИВКА
Порцеляновий ангелик

Порцелянові згорнувши криленята,
В небо з вірою здійнявши оченята,
Рученята молитовно склав на грудях...
Душі вірою своєю вперто будить.

Янгол молиться за квіти,
щоб синіли.
Янгол молиться за душі,
щоб ясніли.
Янгол молиться за свічку,
щоб не згасла.
Помолімося із ним, будь ласка...

Янгол молиться... Всміхаюся до нього
І лице моє від тихих сліз вологе.
Божа зіронька застигла на долоні...
Хай же світить, гріє, не схолоне!

Я з тобою помолюсь, крилатий друже,
Бо й моя душа за небом спрагло тужить.
А коли ти знову злинеш у безмежжя,
За тобою полечу шукати стежку.

Годував лошатко
Сергій ТИХОЛАЗ

Годував лошатко з руки...
Воно виціловувало
м’якими і теплими
губами
мою долоню,
визбируючи з неї
крихти хліба,
перебирало нетерпляче
передніми ніжками,
а в темних криничках очей
стільки лагідної довіри
світилось,
аж серце стисло...
Дякую Тобі, Господи,
за мить оцю!..
Відчував я в грудях
сонце,
годуючи лошатко з руки...

МАННА З НЕБА — ЩО ЦЕ ТАКЕ?

У Старому Заповіті написано, що ізраїльтяни, яких Мойсей випроваджував з Єгипту в пустелі, не мали що їсти і почати нарікати. Бог сказав до них: «Завтра матимете подостатком хліба».
Наступного ранку земля покрилась дрібними зернятками. Ізраїльтяни почали питати: «Що це таке?». Мойсей сказав їм: «Це є хліб, що його дав вам Господь». Вони назвали це „манна». Вона була на смак легко солодкавою. Ізраїльтяни їли манну 40 літ, поки не прийшли до обіцяної землі.
Видана в Ню-Йорку в 1962 році «Нова ізраїльська енциклопедія» подає свою версію про манну. Вона посилається на експедицію єврейського університету 1927 року, що встановила наявність дерева під назвою «тамариск», яке виділяє рідину, подібну до смаку манни, описаної в Біблії.
Енциклопедія також подає, що назва манна походить від питання «Ман гу» («що це є» – єврейською мовою). Так питали ізраїльтяни, побачивши її вперше.
Докладніше про манну написав у 1483 році священик Брайтенбах, декан Майну, Німеччина, після відвідання Синайського півострова. Він писав, що ізраїльтяни, вийшовши з Єгипту, в пустелі вперше побачили манну, яка виглядала, пише він, як сивий сніг, мороз, що покриває землю після холодної ночі.
Мойсей знав, що манна була дуже поживна. З далекої давнини її збирали кочівники для харчування і на продаж мандрівникам, які проходили через Синайський півострів. Декан встановив, що манна – це є сік, який витікає з тамариску крізь отвори, зроблені комахами, щоб ним поживитися. Вночі сік падає на землю, твердне і виглядає як мороз.
У 1823 році німецький біолог Еренбурґ пояснив, що дерево тамариск виділяє білі кришталі, коли його кора проколена певного роду комахами, що живуть на Синайському півострові. Ці кришталі – манна – була і є головною поживою бедуїнів.
«Католицька енциклопедія» подає біблійну версію про манну. У ній говориться, що науковці ототожнюють біблійну манну із соком тамариска.
В кінці енциклопедія погоджується з думкою науковців, що манна могла бути подібною до природної речовини дерева тамариск, але треба припустити, що велика кількість манни, як написано у Біблії, як також назви «хліб з неба», «хліб ангелів», що їх згадано і псальмах (77:24-25), ясно передають чудотворну Божу дію.
Василь СОСЯК,
(«Свобода»)

Євген СВЕРСТЮК
Особистості першого

В різних країнах Перша особа має різне значення. Наприклад, слово Англія говорить світові так багато, що ім’я і характер Першої особи додає небагато. А про Кубу десятиліттями говорили як про Фіделя Кастро. Образливо, але така природа сприймання інформації.
Про Україну світ знає мало. Після Першої світової війни то було якесь політичне новоутворення після падіння Російської імперії. В совєтській інформації то був крупний сільськогосподарський та промисловий район зі старанно прихованою історією. І незрозумілою назвою УРСР. Яким би не був яскравим український спалах після розпаду СССР, для світу то був «парад суверенітетів», за іронічною формулою російських ЗМІ. Серед них Україна для більш обізнаних була уперто дисидентською. Найвідоміший —генерал Григоренко.
Найяскравіше засвітилася Україна 2004 року. То була світова слава України, засвідчена в телевізійних екранах. Дві постаті визначали обличчя Майдану. Драматична постать напівотруєного переможця президентських виборів Віктора Ющенка і чарівна окраса трибуни Майдану Юлія Тимошенко.
Перші ролі їм визначив Майдан без надуми. Президентство Віктору Ющенкові дісталося з таким пакетом обмежень, що багато хто запитував: «А чи варто було йти на такий смертельний ризик заради такого сумнівного портфеля? І чим приваблива та спадщина після Кучми? Адже Україна була посміховищем у світі, представлена там нелеґальними заробітчанами, а тут — леґалізованими злодіями при владі. І де та команда Президента. Адже з гостей трибуни команди не зробиш». Такі були типові розмови після Майдану.
Про Першу особу ми знали майже все. І про походження, і про помітні принципові дії його як Прем’єра, якому народ вірив, про благословення матері, про перший виступ на Співочому полі, і про те, як серце матері не витримало синових випробувань. І про підступну дезінформацію сівковичів навколо отруєння. Знали й те, що доза отрути була достатньою, щоб повалити середнього чоловіка, вивести його з президентських перегонів. Нарешті на очах у всього народу протягом першого, саме того, вирішального року, відбувалися якісь броунівські рухи, які нейтралізували рухи Президента.
А про Другу особу, окрасу Майдану, ми знали тільки те, що було в її завжди бадьорих і переможних виступах. Була в обігу цікава книжечка про леді Ю. Вона більше зачаровувала, ніж прояснювала. Що стосується історії Єдиних енерґетичних систем України і Газпрому, ціни на російський газ – це вічний український ГІЛЬГАМЕШ, на який народ не знає як реаґувати, а просто вірить: Юля не підведе. Хоча й міг би обуритись: чоловік, який стежить за ростом своєї пенсії від 35 гривень до 590 гривень, не пристосований до того, щоб стежити за мільярдами українських боргів за газ і не дуже хоче на своїх плечах нести ті борги. А от БЮТ йому подобається: по-перше, партія під особу – то ніби ясніше, ніж партія під програму. По-друге, виступи цієї особи зачаровують. Правда, надворі псується погода, ростуть ціни, і всяка бадьоро-оптимістична риторика дедалі більше нагадує більшовицький мажор і невиліковну більшовицьку хворобу. Відомо, що більшовикам ніхто не вірив, і вони самі собі теж не вірили. Слово їхнє було розраховане на засліплення і заспокоєння. І то хронічно: від 1917 до 1991 року.
Однак навіть не тією успадкованою хворобою нашкодила собі Юлія Володимирівна. Українцям імпонує, коли окраса Майдану позиціонує себе як українська Маргарет Татчер. Так хочеться вірити! Тільки треба нагадати, що «залізна леді» по-англійськи дотримувалася принципів, навіть, коли це було їй невигідно. Власне, на тій мужності утверджувати пріоритет закону і принципів твориться авторитет лідера. На самих блискучих дотепах з приводу опонента, обтяженого кримінальними звичками юності, характер не окреслиш.
В 2006 році Юлія Володимирівна переступила межу своїм альянсом з комуністами і регіоналами за для сезонних цілей. Для зухвалої жінки така гра зі спокусами в наш час вибачлива, навіть цікава. Але політика високого ранґу то відразу відсуває в другий ряд. Переступ принципів став очевидним, оскільки в ушах усіх ще дзвеніло блискуче визначення Юлією Тимошенко суті партії реґіонів, партії комуністів, а також стосовно парляментської республіки при нинішньому жалюгідному складі парляменту. В такій компанії парлямент прийняв закон про Кабмін. То був не просто переступ межі, то демонстрація змішування. Через невиробленість нашої політичної думки ті кроки не отримали належної аналізи, щоб він став у науку нащадкам. Якось перекліпали і забули той сором як кон’юнктурний маневр.
І ось сигнал повторився 2 вересня 2008 року — чомусь синхронно з операцією Москви проти Грузії. І знову БЮТ в тій компанії — поза принципами і законами країни. Які мотиви можуть довести політика до такої самозневаги? Трон? Навіть підтримувані традиціями трони тримались на міцних опорах принципів. А тут ішлося лише про перше місце в державі. Що таке нині перше місце? Доки ти на цьому місці високий, доти це місце шанують. А згадаймо, як народ освистував ще діючого першого секретаря ЦК КПУ Щербицького – кремлівського пахолка. Чи можливо таке уявити щодо Петра Шелеста, теж переконаного комуніста? Згадаймо, скільки накліпався на посаді Господаря агітатор, гнучкий секретар ЦК КПУ Л.М.Кравчук. А які муки витерпів на посту Першої особи Л.Д.Кучма, і скільки сорому і страху наїлося його оточення. Правда, примовляючи за чаркою: «Стид не дим…»
Важко, дуже важко зрозуміти людину, яка просто хоче влади. Я припускаю, що для колишнього злодія влада була голубою мрією на нарах: «Власть і баба». До речі, влада в Євангелії – то привілей, дарований дияволом за поклоніння йому. Але що привабливого у владі для багатої красивої жінки, яка любить думати про щастя перемоги? Але тільки не про те, куди вести країну, ослаблену і зневірену, зі скорумпованим політикумом і дезінформованим народом. Адже на лікування цих недуг потрібно геніяльного цілителя і самозреченого служителя, який маневрує між посткомуністичною елітою, куди входять обуржуазнені комуністи, колишні стукачі й рецидивісти, леґалізовані злодії і вишколені спекулянти. А на гегемонію претендують осміяні Майданом персонажі совково-антиукраїнської політики, які замість програми оздоровлення народу пропонують знов боротьбу двох реґіонів, двох православних церков, двох державних мов і т.д. Звичайно, можна було б нагадати про здоровий глузд, можна говорити, що влада – ніщо, якщо вона не служіння, а висмоктування і ворогування. Можна говорити: «Вам випав історичний шанс створити собі добре ім’я». Перетягування ковдри – то вульгарне заняття бомжів, а створення клімату довіри, то шляхетно. Що сіяння гніву і страхів, то діло лукавого, а творення любови – то діло Боже. Але нема журналіста, який би так говорив. З нього будуть сміятися. Чому? Бо чого Івась не навчився, того Іван не буде знати.
Тому треба твердо називати речі своїми іменами. Щоб було страшно, що на вас дивляться мільйони очей і наскрізь бачать. Нині мучать Україну не так матеріяльні злигодні й кризові стреси, як безсоромність і неповага політиків. Люди вимикають приймачі, щоб не чути засідань Верховної Ради. Люди не вірять, що там може бути щось вище, ніж боротьба за владу маленьких владолюбців. Про щоб там не говорилося, люди запідозрюють шкурний інтерес.
В такій атмосфері – без любові, віри і взаємної довіри народжується «антикризова коаліція», по суті, антипрезидентський альянс. Ніхто не знає, чи мають вони свої якісь ідеї, несумісні з президентськими, ніхто не чув їхніх ідей. Ніхто не знає, чого вони хочуть, окрім посади Президента.
Що стосується самої особи легґітимно обраного Президента України, то ніде серйозної критики на його адресу не було. Хоча постійно є слизькі натяки в стилі газети «2000». Звичайно, на тлі путінської влади ліберальний режим в Україні слабкий. Пост Президента виглядає беззахисним. Укази Президента падають у вату. А народ хоче сильної руки і послуху навколо глави держави. Народ законно вимагає, щоб діяли закони і суди. Народ чекає радикальних реформ.
Те, що В.А.Ющенко політик першого ряду — усі відчувають. Саме тому стає ніяково, коли він потискає руку лідерові непристойної партії, обіймається з «митрополитом», за яким тягнуться кримінальні справи, говорить про рішення суду, купленого, як бик на торгу. І нагороджує орденом невпійманого злодія. Звичайно, демократія вимагає толерантности. Однак ми не маємо право забути епізоду в Празі, коли раптом скористалися французькою абеткою, бо президент США не хотів сидіти поруч з Л.Кучмою…
Утвердження конституційних і демократичних принципів, припинення силових методів належить до пріоритетів політики В.А.Ющенка. Коли говорити про національні масштаби і культуру мислення, то у нас нема кого поставити поряд з ним. Тобто є люди, які можуть говорити на подібні теми, але то буде текст, а не особа, яка переживає, думає, шукає. Часом говорять: «Перший український Президент, за якого не соромно, але його більше б оцінили десь у Данії». Очевидно, багато ворогів у Віктора Ющенка — не за його м’якість, а за твердість у постановці стратегічних національних питань. І то ворогів різних категорій.
В совєтські часи був закон макітри. Номенклатура – то наче макітра з варениками. Усі купаються в маслі, макітру постійно трусять, але як котрийсь вилетить, назад в макітру вже не покладуть. Більшовицьке «очищення», але хоч якесь було. Тепер тому, хто вилетів, не страшно: навіть геть чорний, він повертається в макітру. Навіть з репутацією Медведчука він потрапляє в масло поряд з БЮТ. Минуле забувається. Стукачі, провокатори, спекулянти усіх країн, єднайтесь!
Для їхнього натхненника і організатора вони всі однаково корисні. Треба собі ясно усвідомити, що ми живемо в посткомуністичній країні, де ще живі, навіть дуже живі професійні гонителі за українську самосвідомість. За українську самосвідомість вони судили, як за злочин. А за позитивні висловлювання про ОУН-УПА, за слово про організований Голодомор, за організацію релігійного життя, незалежного від Москви, судили, як за особливо небезпечний державний злочин. За роки незалежности вони звикли до нової риторики, але серйозна постановка питань національної пам’яті у них викликає аґресію і оживляє звичні формули «ворогування з великим російським народом».
Для професійного офіцера КҐБ В.В.Путіна і його команди така українська позиція неприйнятна і ворожа. Так само, як і була для них 17 років тому. І тут відбувається єднання на ґрунті спільної ненависти.
Треба також усвідомлювати, що в свідомості громадян Росії (значної мірою і України) підживлюється імперська схема історії, за якою московське царство ледве вимовляється, а київські князі іменуються російськими. При слабкості незалежних засобів масової інформації українському Президентові дуже важко проводити ці аксіоми національної самосвідомости в життя. А без впровадження їх незалежність в Україні виглядає, як тимчасова фікція. В очах Заходу Україна без самосвідомости – неповноцінна нація, на зразок несамостійної особи, на яку покладатися не можна.
Чи розуміли це попередні президенти? На рівні вербальному – розуміли. Але на рівні засадничого принципу, на якому будується держава і нація, у них, як і у більшості населення, розуміння незалежности було побутово-етнографічним і політико-економічним. Чи розуміють це лідери «антикризової коаліції»? Судячи з усього, розуміють на прагматичному рівні. І для реґіонів, і для БЮТ національно-культурні і релігійні цінності, питання національної стратегії є абстрактними. А питання входження України до Европейського Союзу є просто спокусливим. Звідси – політика на рівні флірту.
Віктор Ющенко є першою постаттю національного маштабу в незалежній Україні і за глибиною орієнтації і за різнобічністю і за потенціями. Це відчувають вороги, але цього не розуміють «патріоти», бо у кожного з них – своя міра і, до речі, своя кандидатура на президента. Принаймні, політичні кроки Президента України мені зрозумілі як принципово важливі і морально забезпечені. Те, що ці кроки – тверді, надає нової якости політиці української держави.
Саме твердого кроку і ризику бракувало і бракує українським політикам, звичним звертатися до сильнішого сусіда, але не до Бога. Ієрархія цінностей визначає і сам ряд політичної еліти. Перший ряд немислимий без віри в Бога і його Закон, без національної гідности і чести, що викликає довіру народу. Звичайно, потрібні і другий, і третій ряд. Але Перший ряд — для осіб неодмінного принципу, вищих цілей — і з гаслом «Не бійся!»

Ольга Грушко, м. Торез, Донеччина
Шановний, пане Євгене!
З великим задоволенням завжди слухаємо Вас, а також читаємо Ваш часопис «Нашу віру». Велика подяка Вам і всій редакції за працю і підтримку тих, хто ніколи не зневіриться в любові до України, бо має підґрунтя в своїй душі — Віри, Надії, Любови до Бога і нашої Країни. Добро повинно перемогти!
На жаль, нас дуже мало там, де так потрібно рятувати національну і духовну свідомість українця. Особливо шкода молодь, бо треба вчити їхніх вчителів, а вони навіть газет не читають. У нас в місті не продають жодної української газети…

ПРОЧИТАТИ ПОСЛАННЯ РОДУ
Народилась 28 лютого 1957 року на Донеччині, в місті Чистяково (нині Торез), де й зараз проживаю та працюю в російськомовному оточенні. Батьки родом з Полтавщини. Внаслідок «совєтського» виховання українською мовою не спілкувалися, а бабуся з дідусем більше мовчали «по-українськи». Вони пережили страшні часи — розкуркулення, голодомори, втрату рідних, жебракування, переїзди в пошуках кращої долі. Бабусину маму Варвару та її найменшу дочку Устину з’їли людожери в 1933 році в селі Стовпина Долина Ново-Санжарського району Полтавської области. Сестра Оксана, рятуючи синочка Льоню від голоду, залишила його на залізничному вокзалі міста Дебальцево. Потім довго шукала по дитбудинках, плакала. Під час війни вона загинула при евакуації дитсадка, в якому була завідувачкою. Потяг потрапив під бомбардування.
Доля інших родичів і земляків була дуже важка, адже українців свідомо винищували. Залишились тільки ті, що випадково вижили, а ми їхні діти.
По крихтах збирала спомини про ті події, щось чула від тіток вчительок, які лише вдома розмовляли рідною мовою. Вони так і залишились незаміжніми, бо покоління їхніх чоловіків загинуло на війні. Навчали чужих діточок.
Рід був надзвичайно роботящий і талановитий. Брати бабусі Пелагеї Петро та Григорій сіяли хліб, копали ставки, будували млини по селах, зводили будинки, як справжні архітектори, маючи освіту три кляси церковно парафіяльної школи, а шестеро сестер ткали добротні полотна, шили та вишивали, прикрашали свою оселю.
А жили в ті роки так бідно, що не було навіть в чому ходити до школи й до церкви. Їм доводилося восени по мерзлих грудках тягати борону, а ноги босі. Бабуся уже в Краматорську, в бараці, де жили перед війною, на столі під скатеркою намалювала будинок, який у них з дідусем відібрали. Згадувала, як їхню єдину трирічну донечку Софію викинули на гарбу та, щоб не кричала, заткнули ганчіркою рота - це була моя мама Софія Іларіонівна, якої 31 травня цього року не стало. В дитинстві їй зі своєю бабусею Катериною довелося жебракувати, під час війни жити в чужих людей на Полтавщині, а її матір залишили копати окопи в Краматорську.
Після війни моя бабуся, як ластівка, зліпила свою хатинку в Чистяковому. Дуже любила своє подвір’я, садочок, за яким доглядав дідусь Іларіон, що повернувся з війни. Ставила у хаті букети із соняшників і листя винограду. Через усі роки поневірянь і переселень вона зберегла вишиванку (єдину річ, яка залишилася), зроблену своїми руками: і полотно, і ручне шиття, і надзвичайно красивий полтавський візерунок. Можливо, це була її весільна сорочка. На жаль, бабусі рано не стало. Я знайшла й бережу цю вишиванку, а коли одягаю, відчуваю тепло бубусиних рук, які закодували в малюнку послання нашого роду майбутнім поколінням.
Вірші в мене почали з’являтися несподівано, одинадцять років тому і винятково українською мовою. Для мене це й досі дивина, хоч і приходять вони не часто. Вкотре переконуюся, що зросійщення, асиміляція — це не така безневинна річ, як її хоче дехто подати. Аж душа болить від цього усвідомлення.
Мабуть, від бабусі успадкувала малярські здібності. Працювала декоратором, художником-оформлювачем, керівником художньої студії, понад 25 років — художник державного підприємства «Торезантрацит» (незважаючи на вади зору: зараз інвалід ІІ групи). Освоїла роботу з новими сучасними матеріялами. Навчалася в Заочному народному університеті мистецтв на відділенні станкового живопису і графіки. Закінчила заклад за фахом «керівник образотворчого колективу». Брала участь в міських та обласних виставках — пейзаж, портрет, натюрморт.
Маю чоловіка, захопленого малярством, та доньку, яка закінчила Артемівське музичне училище по класу фортепіяно. Працює на реклямній фірмі в м. Київі арт-директором.
Влітку від’їжджаю на маленьку дачу на мисі Фіолент (м. Севастополь), яка розташована в сосновому бору біля моря. Там між дерев і квітів намагаюся поліпшити здоров’я, займаюся творчістю.
Мені болить доля моєї країни. Брала участь у помаранчевих подіях у Київі, член партії «Наша Україна», підтримую програму Президента В.Ющенка, хоч і нелегко з моїм світоглядом і переконаннями жити і працювати в асимільованому середовищі.
В Севастополі відвідую товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Мрію, щоб Україна якомога скоріше стала вповні українською, щоб усі етнічні українці прокинулися від сну та зомбування, згадали свій рід, щоб діти знали правдиву історію свого народу, щоб у них були гідні вчителі. І ще треба, аби в кожній оселі, як колись у дитинстві, звучало радіо і всі мали можливість слухати 1-й Національний радіоканал, який єдиний потужно несе неупереджену правдиву духовну інформацію. Потрібно по всій Україні відновити радіомережу. Це недорого. А оскільки в Україні вже давно не випускають радіодинаміків, їх виробництво було б доцільно доручити УТОСу. Це підходяща робота для людей з вадами зору, яка розширить можливості спілкування і забезпечення цих людей, що для них дуже потрібно в цьому світі.

***

Жовтогарячий — колір Надії!
Жовтогарячий — колір Тепла!
Жовтогарячий — прапор Свободи!
Жовтогарячий — прапор Добра!
Листопад. 2004 рік

***

Господи!
Допоможи здолати злії сили,
Не позбав останньої надії.
Мого народу споконвічні мрії
Нехай переростуть у справжні дії!

Коли була я пташкою — веселою, співучою —
У небі літала.
Коли була я рибкою — яскравою, грайливою —
У хвилях пірнала.
Коли була я бджілкою — солодкою, медовою —
По квіточках літала.
Коли була я кішкою — ласкавою,
пухнастою —
На сонечку лежала.
Коли була я мишкою —
маленькою, кмітливою —
Всі крихітки збирала.
Коли була я жінкою — вродливою,
розумною —
Ці віршики складала.

***

Обійняти весь світ,
Пригорнути до себе.
всі травинки, росинки,
І сонячне небо.
Всіх комашок і пташок,
Море, і гори,
І верхівки сосни,
І безкраї простори…

***

Забороняли три століття
Мовою рідною говорити,
Та кращої немає в світі,
Тому в душі вона розквітла.
Не можна вбити волі мову,
Народу праведну основу.

***
Там буде вічність,
Тут є Рай!
В долонях бережно тримай —
Веселку в небі, небокрай…
На пензлик барви набирай —
Всіх кольорів рясний розмай.
Там буде вічність,
Тут є Рай!

ЧОРНА СПОВІДЬ: Кам’янський вимір трагедії 1932-1933 рр. Наукове видання. Упорядники: Н.М. Буланова, О.Ф. Нікілєв. — Дніпропетровськ: 2008

Збірник містить дослідження істориків, публікації архівних документів, оповідні джерела, які розкривають трагедію 1932-1933 рр. на території м. Кам’янське (тепер — Дніпродзержинськ) та населених пунктів колишнього Кам’янського району. Особливу цінність, як свідчення, мають виявлені в архівах списки осіб, померлих від голоду у цей період.
Подаємо уривки зі статтей, вміщених у збірнику.

Ірина Шапочкіна
Голод 1932-33 рр. в індустріальному Кам’янському та довколишніх селах

Масовий голод припадає на лютий — початок березня 1933 р. У цей період рівень смертности почав сягати 100 %. У січні 1933р. вся Дніпропетровщина була охоплена голодом. Люди помирали тисячами, а обком партії вимагав від місцевих партійних і радянських органів забезпечення нових здач хліба, розсилаючи вимоги конфісковувати навіть 200-300 г хліба, призначені на трудодень, при цьому жаліючи «чесних» (стукачів) і караючи співчутливих активістів.
На межі голодуючих районів і сіл виставлялися озброєні червоноармійські загони. Вимирали цілі села, поширювалися хвороби. На окраїнах сіл вивішувалися чорні прапори й таблички з написом: «Вход запрещен. Эпидемия». Частівка: «В 33-му году ми вже їли лободу» — нагадує про те, як намагалися вижити люди, готуючи варево із трав, коріння, качанів кукурудзи, кори дерев..
Голод 1932-33 рр. охопив не лише села, а й міста, зокрема, індустріяльне Кам’янське. В містах вижити було легше: діяла карткова система, пільгові книжки ударників, талонні картки. За якісне виконання норм робітники-ударники поза чергою забезпечувалися товарами в магазинах заводської робітничої кооперації. При невиконанні завдань книжку відбирали, забороняли її передавати кому-небудь, втрачену книжку не дублювали.
У листі М.В. Барона, кадрового працівника металурґійного заводу, сестрі Станіславі до Польщі, написаному 7 червня 1933 р. з м. Кам’янського, перехопленому і переданому ДПУ аґентом “Віце ком», говориться: «У нас творится что-то ужасное. Народ пухнет и прямо на улицах умирает с голоду…».
Впродовж січня до 4 березня 1933 р. смертність у цій місцевості перевищила народжуваність у 2,7 рази, у червні 1933 р. — 3,4 рази.

Процес колективізації в селах Кам’янського району Дніпропетровщини (1928-1933 рр.)
Олексій ПЕКУН

Ще одним інструментом примусу до вступу в колгосп стали великі податки, які накладалися на одноосібницькі господарства. У сферу оподаткування потрапляло все: від молотарок до курей. Так у с. Карнаухівка обкладені величезними податками мірошники були змушені знищити свої млини. Найвищі податки були накладені на господарства заможних селян, так званих куркулів, і мали на меті обмежити економічний розвиток цих господарств.
Селянство було незадоволене тими умовами, в які його поставила влада, й чинило спротив. Навесні 1929 р. по селах спалахують «бабині бунти» (найактивнішими учасниками антиколгоспних повстань були жінки). У Миколаївці жінки розбили замок сараю й позабирали свою покинуту напризволяще худобу. В Аулах селяни стали вимагати назад землю й посівні матеріяли відвдані колгоспу, побили голову сільради та розтрощили скло в будинку сільської ради. В селах Червоно-Іванівка та Коробчино селяни, також переважно жінки, розібрали вилучені для колгоспу худобу й інвентар, а в Сурсько-Михайлівці селяни відмовились виходити на поле, вимагаючи повернути землю й посівні матеріяли.

РЕЛІГІЙНЕ ПИТАННЯ В КОНТЕКСТІ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 рр.
(на прикладі Кам’янського району)
Наталія БУЛАНОВА

Шалені темпи індустріялізації на рубежі 1920-1930-х рр., неоголошена війна українському селянству, культурна революція супроводжувалися посиленням антирелігійної боротьби, яка переросла у нову фазу. Особливість цього етапу боротьби з релігією, початок якого у часі співпав з початком боротьби проти селянства, полягала в ототожненні релігії з контрреволюцією. Невідповідність між деклярованим принципом свободи совісти та реальним становищем віруючих в СРСР спонукала уряд приховувати реальну картину державно-церковних відносин, що не могло не позначитися на стані наукового розроблення даної теми. На сьогоднішній день вона належить до кола маловивчених.
Розкриття шляхів і методів невтралізації політичного впливу церковних інституцій на суспільство, виділення реґіональних особливостей атеїстичної пропаґанди надає можливість поглибити характеристику суспільних деформацій, супутніх становленню тоталітарної системи, що найбільш гостро проявилися під час Голодомору 1932-1933 рр. У цьому плані характерним вбачаємо саме Кам’янський район, з потужним промисловим центром — містом Кам’янське, яке фактично стало донором для навколишніх селищ. Дніпровський металурґійний завод, введений в експлуатацію в 1887 р., як одне з найбільш потужних підприємств Півдня України, на рубежі 1920-1930-х рр. рятував від голодної смерти не лише мешканців міста. З початком хлібозаготівельної кризи та посиленням тиску на селянство найбільш мобільні мешканці навколишніх селищ кидали рідні домівки й осідали у Кам’янському: в численних землянках, виритих на окраїнах міста, знаходячи роботу на металурґійному підприємстві чи на будівельних майданчиках майбутніх промислових гігантів. Прискорення темпів індустріялізації й колективізації… певною мірою залежали від боротьби з релігією та церквою й формування нового атеїстичного світогляду. Як і по всій країні, цей процес у Кам’янському районі відбувся по вертикалі: влада — церква — суспільство.
В Україні раніше, ніж в Росії, було систематизоване законодавство про релігію. Правила про культи були включені до Х розділу Адміністративного Кодексу України, який набрав чинности 1 лютого 1928р.
Вже в новій Конституції УСРР заборонялася релігійна пропаґанда — складовий елемент свободи совісти. 8 квітня 1929 р. ВЦВК РСФСР утвердив постанову «Про релігійні об’єднання», згідно якої релігійним організаціям заборонялося «створювати фонди взаємодопомоги, надавати матеріяльну підтримку своїм членам, організовувати спеціяльні молитовні чи інші збори для дітей, молоді та жіноцтва, групи вивчення Біблії...» тощо, фактично їхня діяльність зводилася лише до молитовних зібрань .
У січні 1929 р. листом ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо посилення антирелігійної роботи» було фактично санкціоновано силовий тиск на релігійні організації. В ньому зокрема писалося: «НКВС і ОДПУ ні в якому разі не можуть допускати порушення радянського законодавства релігійними об’єднаннями, враховуючи, що релігійні організації, церковні ради, мутавалліяти, синагогіяльні товариства і т. п. є єдиною леґально діючою контрреволюційною організацією, що має вплив на маси». В цей період адміністративно посилилися заходи по закриттю церков. Методи не відрізнялися різноманітністю: відмова в реєстрації, тиск на віруючих, щоб примусити вийти із складу п’ятдесятки, фінансовий тиск на духовенство та знущання з нього.
До початку першої п’ятирічки зусиллями совєтських органів влади вдалося налагодити контроль за діяльністю церков і добитися від них заяв щодо лояльности до сталінського режиму. Переважна більшість громад Кам’янського району, зареєстрованих у відділі культів, були православними. Якщо у навколишніх селищах мешкали переважно представники православної конфесії, то у Кам’янському, яке відрізнялося своїм багатонаціональним складом, діяли ще й дві єврейські синагогіяльні громади, одна — римо-католицька, одна — старовірна, одна — лютеранська, одна громада євангельських християн-баптистів.
Найбільш визрілим для формування нового світогляду вбачалося робітництво, у відношенні до якого застосовувалися якнайрішучіші антирелігійні заходи. Відтак гоніння на віру в промислових реґіонах були набагато жорсткішими, ніж у селах. Спостерігається ця різниця і в Кам’янському районі.
Наприкінці 1928 р. Кам’янський відділ культів на підставі інструкцій НКВС розпочав підготовку до закриття молитовень. Безвірниками було ініційовано моральний тиск на духовенство: в центрі Кам’янського встановлено стенди з карикатурами, які ганьбили духовенство різних конфесій. У листопаді 1928 р. у Кам’янському відбувся карнавал. Активісти, поряд з групою «народов СССР» і «наряженным ослом Чемберленом», зображували бюрократів і «бывших людей». Серед останніх — насамперед представники духовенства… Адже найбільш мужні панотці під час проповідей нерідко називали речі своїми іменами: клясову боротьбу — братовбивством, індустріялізацію та колективізацію — антихристовим будівництвом, яке приведе до Страшного Суду. Такі проповіді для суспільства, поставленого на межу виживання, були надзвичайно актуальними.
Під тиском обставин на заводській площі окремі духовні особи публічно зрікалися віри в Бога. Так, у 1927 р. заздалегідь заготовлений текст перед робітниками читав пресвітер євангельських християн Іван Бакун. Але римо-католицькі ксьондзи виявилися для влади особливо міцним горішком. Ще за царських часів призвичаєні до гонінь, згуртовані й дисципліновані, не обтяжені родинами, вони відкрито гуртували польське населення навколо костьолу, закликали зберігати національну єдність і віру батьків. Совєтська влада відразу розгледіла у римо-католицькому духовенстві серйозного противника, на боротьбу з яким було кинуто всі засоби. Неодноразово викликали в НКВС і кам’янських ксьондзів — спочатку Костянтина Томашевського, який згодом був репресований, а потім Якова Розенбаха. Останній очолював римо-католицьку громаду Кам’янського від 1925 р. Духовні особи відмовлялися співпрацювати, запевняючи у своїй лояльності до влади. Так, 28 січня 1928 р. правління римо-католиків на чолі із ксьондзом Яковом Розенбахом після звинувачення ініціятивної групи польського духовенства в антидержавній діяльності вирішило «підкорятися всім розпорядженням влади і взагалі лояльно триматися». Незважаючи на це, 12 жовтня 1929 р. ксьондза Яків Розенбаха було заарештовано й відправлено на Соловки.
Під тиском антирелігійної кампанії розпалася Свято-Троїцька старовірна громада.
Лютеранська громада не зібрала п’ятдесятку, необхідну для реєстрації в органах влади, і де-юре не існувала. 31 серпня 1928 р. було прийнято рішення президії Кам’янського райвиконкому про скасування угоди на оренду кірхи лютеранами. Але жодного підпису за закриття кірхи лютерани під час антирелігійної кампанії не дали.
Напередодні офіційного закриття в кірсі розмістили адресний стіл, незважаючи на те, що там відбувалися богослужіння, мешкали пастор з сім’єю та безпритульний євангеліст.
Закриття храмів було проведене… фактично за декілька днів. Ранком 10 грудня 1929 р. до Кам’янського райвиконкому викликали голову єврейської громади Шаю Тресса і повідомили про закриття нової синагоги. Разом з ним відкрили храм, за кілька годин переписали майно, яке навантажили на підводи і вивезли до старої синагоги. Останньої миті відібрали ключі.
Протягом трьох наступних днів було переписане і вивезене майно з собору, костьолу і кірхи. Храми опечатали, щоб перетворити «кубла чорної реакції... на вогнища культури», як писав «Дзержинець». Згодом в сплюндрованих церквах були відкриті різноманітні клуби: польський — в костьолі, піонерський — у кірсі, і навіть інтернаціональний — для німців, євреїв, білорусів, бесарабців— у синагозі. В Свято-Миколаївському соборі деякий час була книгозбірня, а 25 квітня 1932 р. там розмістив свою експозицію один із перших в Україні Музей революції, центральним експонатом якого став маятник Фуко. Церковне майно частково було перевезене до підвалів Свято-Миколаївського собору. Багато церковних старожитностей було знищено.
В середині березня 1930 р. ЦК ВКП (б) ухвалив постанову «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі», в якій одночасно засуджувалось «адміністративне закриття храмів без згоди більшости населення». Відчувши послаблення, громади збирали п’ятидесятки й подавали документи на реєстрацію.
26 лютого 1930 р. Кам’янський район, поряд з іншими шести районами Дніпропетровщини, було оголошено районом суцільної колективізації. Процес колективізації означав не лише кампанію проти землі, а й національности, і релігії.
Релігійні громади все частіше оголошувалися «провідниками буржуазних настроїв», «аґентами куркульсько-непманської аґентури», а церкви — «сторожовим псом капіталізму», тому «всякий свідомий трудівник повинен боротися з контрреволюцією».
Після закриття основних храмів упродовж 1928-1929 рр. у Кам’янському, в районі з оголошенням у 1932 р. безбожної п’ятирічки, розпочався новий етап боротьби з релігією, особливість якого полягала в тому, що антирелігійна кампанія перекинулася на навколишні села. Перша хвиля репресій на селі, що поглинула заможних селян — куркулів супроводжувалася депортацією священиків. Влада намагалася звинуватити священиків у зв’язках із вигаданими «куркульськими організаціями», що мало «особливо небезпечні наслідки».
Від селян вимагали вступати в осередок безвірників, проявляти ініціятиву переходу свого села на колективне господарство, залучаючи до колгоспів нові маси одноосібників. Саме завдяки діяльности безвірних осередків було остаточно закрито й зруйновано переважну більшість храмів, знищено християнський календар польових робіт, традиційний уклад життя в українському селі. Щороку за участю священиків поля обов’язково освячувалися, відправлялися молебні про дощ, про порятунок від шкідників тощо, на що тепер була заборона. З іншого боку, колгоспна власність на землю позбавляла селянина священного ставлення до землі.
Під час збиральної кампанії та хлібозаготівель 1932- 1933 рр. безвірники внесли в договори про соцзмагання такі пункти: повний вихід на роботу під час релігійних свят, бойкот церкви та сект, відмова від усіх релігійних обрядів, щоденна участь у перевірці виконання договорів.
Голод і смерть чинили великий вплив на віросповідання і релігійні переконання, підриваючи тим самим соціяльну базу церкви на селі. Так, Свято-Миколаївська православна громада с. Тритузне до совєтської влади налічувала З 660 осіб, станом на 1 січня 1923 р. — 1958, на 1 січня 1924 р. — 1874, на 1 січня 1925 р. — 748, на 1 липня 1932 р. — 267, всі українці.
8 квітня 1934 р. на засіданні Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету прийнято рішення «задовольнити прохання трудящих» і дозволити РВК та МК закрити такі молитовні будинки, щоб використати приміщення їх для культосвітніх потреб: церкву в с. Тритузне Кам’янської міськради». Така ж доля спіткала й Свято-Троїцький храм с. Аули, який віддали під зерносховище. А в будинку священика оселився голова сільради Борик.
Свято-Покровська православна громада с. Карнаухівські хутори, яка пройшла переєстрацію 1930 р., налічувала 278 осіб, всі — українці. У зв’язку з нестачею коштів на ремонт Свято-Покровського храму богослужіння відбувалися в сторожці. 6 липня 1931 р. вийшла постанова президії сільської ради про звільнення сторожки для клубу піонерів.
Незважаючи на труднощі, українське село намагалося боронити свої святині до останньої можливости, направляючи скарги у різні інстанції відносно відібрання їхньої власности. Від 1932 р. на служіння в Карнаухівських хуторах було призначено 44-річного священика Кирила Чорного, який ініціював лист віруючих про повернення сторожки. Адміністративно-міліцейська секція Дніпропетровської облради направила до Кам’янської міськради листа з резолюцією повернути сторожку громаді. У листопаді 1934 р. Кархуторянською селищною радою було складено акт, що Свято-Покровська церква стоїть без ремонту, її майже ніхто не відвідує, фундамент напівзруйнований, тому вирішено її закрити, а цінні речі передати сільраді. А 20 грудня цього ж року виходить постанова про скасування угоди з громадою, закриття церкви та використання приміщення для будівельного матеріялу. Формальною підставою став лист піонерів с. Кархутори до Постишева з проханням закриття церкви та «повернення цього дурману під клюб»
З вимиранням мешканців селищ внаслідок Голодомору 1932-1933 рр. закриття та подальша руйнація православних храмів відбувалися з пасивним спротивом населення. Так, активісти Спілки войовничих безвірників, незважаючи на досить напружену роботу, не змогли зібрати належну кількість підписів у Романковому і Карнаухівці за закриття Свято-Успенської й Свято Варваринської церков. Селян зустрічали в крамницях, на базарах, ходили по домівках, але бажаючих закривати церкви було мало. Тому списки безвірників були зфабриковані. В 1936 р. вийшла постанова Секретаріяту Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про закриття храмів в с. Романковому і в с. Карнаухівці.
Порядок закриття церков зберігся і цього разу. Спочатку до сільрад викликали церковних старост для ознайомлення з рішенням влади. Потім опечатали будови і відібрали ключі, попередньо переписавши майно. Ікони, церковні книги і тканини таємно були раніше розібрані селянами. Церковне майно, що лишалося в церквах, було звалено просто неба і спалено. Церковні дзвони та металевий богослужбовий посуд відправили на переплавку, у фонд індустріялізації. Священика з с. Романкове репресували. Панотця Григорія, настоятеля Свято-Варваринської церкви, односельчани довгий час переховували, рятуючи від ув’язнення.
Влада досить ґрунтовно й обдумано підійшла до руйнації таких традиційних рис української культури, як релігійність, а з ними — й самобутнього життя українського села. Як і аґрарна, протицерковна політика була спрямована на конфлікт поколінь, розрив родинної цілісти, а відтак — й етнокультурного середовища.
Отже, трагедія Голодомору 1932-1933 р. полягала не тільки в фізичному винищенні українців, а й у зламі культурно-історичних духовних традицій, перериванні часового зв’язку між поколіннями. Намагаючись знищити церкву та сформувати потрібний тоталітаризмові світогляд, тоталітарна держава прагнула зробити людину слухняним ґвинтиком у державному механізмі.
Метастази одного із найбільших жахливих злочинів в історії людства проявляються до сьогодні у поруйнованій духовності.

Григорій ІВАНЕНКО
Чорний клинопис

Ліс горів молодий…
Щось стогнало у нетрях
незрілих –
там, де птахи
не встигли покинуть
насиджених гнізд…
Вже підлісок – як чорний черінь,
і смолистий окіст
ледь трима поруділу
в огненному вихорі гриву.

На блаватному тлі залишається
Чорний клинопис,
у якому шифрована
давня біди таїна –
ліс горів молодий…
ми не знали, чия то вина,
і коли співчуттям
дощ весняний цю землю окропить.

Так, буває, спустошує
душу невинну вогонь –
а була ж непроглядними нетрями
поглядам нашим:
там єдиний був захист
від грози і від хижих погонь,
лікувались у затишку вірному
рани болящі.
…Нині знищена теж –
на догоду комусь і дотла –
і не треба жалоби,
і зайві потуги – хула.

ТВОРЧИЙ ВЕЧІР Євгена СВЕРСТЮКА, що відбувся 16 грудня в переповненій Колонній залі Національної філармонії України, розпочався словом Лесі Матвійчук:
Ми зібралися на творчий вечір — як продовження тих вечорів, що відбувалися в Будинку вчителя. Сюди перейшов і наш кінь, що скаче між зорями в невідомість кожну Новорічну ніч на «Святі Різдв’яних Василів”, де вручаються щорічні премії ім. Василя Стуса. Силами лавреатів і буде рухатися сьогоднішнє дійство.
Наш кінь вільний: його не загнуздаєш, не осідлаєш і не прив’яжеш...
Нашу сім’ю лавреатів об’єднує любов і пошана один до одного, а також і той кінь…
Сьогоднішня творча зустріч організована за ініціятивою молоді, до якої ми зараховуємо і Олександра Сугоняко.
На вечорі виступили Президент України Віктор Ющенко і його дружина Катерина Ющенко.

ШАНОВНИЙ ПАНЕ ЄВГЕНЕ!
Вітаємо Вас з 80-літтям! Бажаємо всіляких гараздів. Хай Господь і надалі сприяє Вам у благородній подвижницькій діяльності во ім’я утвердження високої духовности українця. Сприймаємо Вас як мудрого наставника, а редаґований Вами місячник «Наша віра» — то є духовний компас у посткомуністичному бездуховному світі, де править «Мамона».
Кожне число «Нашої віри» нагадує дитя, що виплекане дбайливою матір’ю. І так завжди, 20 років її видання.
Здоров’я Вам, духовної твердости і радости. Слава Ісусу Христу!
Парафіяни храму Святої Покрови УПЦ КП
Людмила КУЧЕР, Ольга МОРОЗОВА, Надія МУЖИЛКО, Віктор КРАВЧЕНКО,
м. Дніпродзержинськ (Кам’янське)

Передаємо наші найсердечніші читацькі, громадянські, просто людські вітання людині, яка є голосом совісти України. Спасибі за публікацію і в «Нашій вірі», і в «Україні молодій» найсвіжішої статті Євгена Олександровича «Підіймати гідність», а також за його «Відкритий лист» президенту Росії — цей лист і є таким вражаючим прикладом гідности. І прикметно, «знаково», провісно є те, що написав його саме Євген Сверстюк., уособлення добра, совісти, жертовности й правди.
Так хочеться, щоб Ви завжди були здоровим, радісним, оточеним найкращими людьми, мали душевний затишок і творче дозвілля, щоб Ваше рідкісне серце не шарпали недобрі бурі нашого сучасного життя, а втішали наші щоденні перемоги.
Ольга ВАЛОВСЬКА, бібліотекар
м. Вінниця

Лист Марії Турів з Лондону

Ми раді, що виходить „Наша віра», ділимося нею з багатьма людьми з України, які приїхали тут на заробітки, і які радо читають її. Ця нова хвиля еміґрації різноманіт- на, і хоч більшість заклопотана щоденними справами та „хлібом насущним» (зовсім оправдано, бо ж не всім вдається заробити вдома), є серед них люди, які виділяються силою духа і яким потрібно щось більше, як матеріяльні блага. Це поети, музикологи, філологи та професійні люди. Вони збагачують нашу «стару» еміґрацію, яку безжально забирає час з наших рядів.
Ми слідкували за програмою вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні, зокрема в Київі. В унісон з Україною та цілим українським світом єдналися ми всі, розкидані по світах, в нашій великій національній скорботі. В Лондоні це відзначення проходило в центрах, а саме у Вестмінстерському Абатстві та Центральному залі. Не зважаючи на дуже великий холод з’їхалося біля 2000 людей з усього терену. В одногодинній програмі виступали Амбасадор Українського Посольства, представник уряду королеви Єлизавети II, численні дипломати, духовенство, а також син та небога англійських журналістів - Малкома Маґерідж та Ґарета Джонсона, які в ті жахливі часи були кореспондентами в Москві. Наражуючи на смертельну небезпеку своє життя писали правду про голод в Україні. Зворушливим для них був момент надання посмертної нагороди нашим Президентом цим чесним журналістам. Присутні слухали спогади живих ще свідків Голодомору, о. УАПЦ — М. Хуторного, який дев’ятилітнім хлопцем хоронив свого батька, та Анастазії Остап’юк, якої пам’ять назавжди зберегла голодне дитинсто та жах смерти на наших родючих землях.
Друга частина програми проходила у Вестмінстерському Абатстві, яке дуже прихильно поставилося до нас, надаючи вперше за історію української еміграції, можливість помолитися в цьому історичному храмі. Моління та спів їхнього катедрального хору були незабутніми. Біля виходових дверей із храму є велика кругла плита в пам’ять всіх репресованих та постраждалих. Саме там наші отці з обох Церков відправили Панахиду, покладено вінки з колосків, а діти поставили довкруг плити 75 засвічених свічок. Пролітаючі літаки залишили на меркнучому небі знак хреста.
Важливим, на мою думку було те, що на тих відзначеннях були представники 4-х поколінь і що було багато дітей). Надіємося, що саме їм цей день залишиться в пам’яті.
Тиждень перед відзначенням у Вестмінстерському парляменті проходила виставка „Голодомор — очима художників», Було зроблено по змозі все можливе, щоб розказати світові про Геноцид українського народу, про який світ так мало ще знає.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку