ДЕ ІСУС ХРИСТОС ШУКАЄ ЗАХИСТУ?

«Лисиці мають нори, і птиці небесні гнізда, а Син Чоловічий не має де голови прихилити». Чому ж не мав захисту Собі на землі Христос Спаситель, котрий є Цар неба і землі? Через те, що Він захотів притулком для Себе зробити душу кожного християнина. Не нас у Свій захист Христос запрошує, а в нас, — в нашій душі, в душі кожного християнина, — приготовляє Собі захист, щоб зробити небо, зробити рай в нашій душі, і Отця свого до нас піднести від землі до неба. «Ось Я стою, — каже Спаситель, — під дверима серця чоловіка і стукаю, і коли хто почує Мій голос і відчинить двері, то ввійду до нього і вечерятиму з ним і він зі Мною» (Апок. З, 20). «Коли хто любить Мене, слово Моє хоронитиме, і Отець Мій любитиме його, і до нього прийдемо і захист в ньому Собі зробимо» (Ів. 14).
І не тільки у душі християнина Христос хоче Собі мати захист; Він з великою охотою входить і в дім християнина, як Його запросять.
Де ж ми, браття-християни, дамо захист нашому Спасителеві, нашому Учителеві і Господу? Дамо Йому, браття захист перш за все в своїй душі; будемо любити Христа, сповняти слово Його; чистоту серця хоронити, від гріхів берегтися, і Господь милосердний і нашу душу зробить Своїм захистом, подасть спокій і спасіння душі нашій.
Дамо, браття, захист Спасителеві нашому і в наших домах, в наших сім’ях, як приймали Його Марта і Марія. Нехай буде в домах, в родинах наших спокій, мир, любов поміж собою, страх Божий, готовість до послуги Спасителеві своїм добром, до слухання Його слова, Господь тоді і в наші домівки, в наші сімейства завітає. А в якому домі, в якому сімействі буде присутній Христос, хіба може там бути яке лихо, яка негода.
Дорогі брати українці! Зараз будується загальний дім для всього українського народу, — будується свята наша Українська Церква. В ній найкраще буде виховуватись наш рідний український народ; в своїй церкві він буде єднатись у свою рідну сім’ю, в своє братерство у Христі. Досі український нарід не мав своєї рідної церкви; його тримали в чужій хаті, за чужою послугою. І от тепер провадиться велике свято скрізь, де живе український народ, — свято введення нашого народу в рідну церкву, щоб тут у рідній церкві він набував собі найкраще виховання, щоб єднався в ній з Богом і Христом Спасителем...
З книги «Проповіді»
Митрополита Василя Липківського

ЧОМУ Б НЕ ЗІБРАТИСЯ РАЗОМ І НЕ ГЛЯНУТИ ОДИН ОДНОМУ В ОЧІ?

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю із Святославом ВАРЕННЯ, членом Координаційної ради мирянського руху «Схід і Захід у єдності під покровом Пресвятої Богородиці», парохіянином церкви Ікони Богородиці Неопалима Купина (УПЦ КП) у Київі.

– Що стало спонукою до виникнення мирянського руху в Україні?
– Цей рух бере свій початок з єднання українського народу на київському Майдані восени 2004 року. Тоді люди єднались у прагненні відстояти свободу. Той народний протест супроводжувався радістю, любов’ю, надією, самопожертвою. Не пролилося жодної краплі крови. Все це сприймається християнами як дія благодаті Духа Святого.
Особливо піднесене почуття єднання переживалось під час спільних молитов до Отця Небесного і молитов за Україну. Свідченням такого духовного єднання став подячний хрест, встановлений на горі біля Жовтневого палацу.
Усі ці події оновили людей і надихнули до протидію проявам зла та гріховности – як у суспільному житті, так і в церковному.
Саме це надхнення духовного єднання на Майдані зібрало невелику групу християн із Харкова та Львова 13 травня 2005 року на Софійському майдані для спільної молитви за єдність українських Церков. Ініціяторами цього зібрання стали православний християнин Ігор Пушкар та греко-католицький священик о. Юстин.
Відтоді щомісяця на Софійському майдані моляться разом вірні п’яти традиційних Церков: УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ (МП), УГКЦ та РКЦ в Україні.
В результаті таких молитовних зібрань виникла ідея організувати Круглий стіл, аби обговорити й інші способи, які єднали б наші Церкви у спільному служінні Богові та народу. Зрештою, «молися і працюй» – це є дві взаємопов’язані дії.

– Якими є сьогодні реалії мирянського руху в Церквах київської традиції і яким би Ви хотіли бачити цей рух в ідеалі? Які його можливості та обмеження?
– Учасники мирянського руху відкриті до співпраці в багатьох напрямках церковного служіння. Це стало можливим через ту атмосферу довіри, порозуміння і прагнення до єдности, що заіснувала в середовищі руху. Однак така атмосфера панує не всюди. Багато вірних наших Церков іще перебувають під впливом ідеологічних чи історичних неґативних стереотипів. Крім того, часто прагнення до єдности не виходить за межі окремої парафії чи помісної Церкви. Не вистачає розуміння того, що любов має проявлятись однаково до всіх братів і сестер у Христі, хай до якої Церкви вони належать – своєї чи іншої помісної Церкви-сестри; тим більше коли це Церкви одної культурної та духовної традиції.
Щодо перспективи, то безумовно, наш мирянський міжцерковний рух має поширитись по всіх єпархіях українських Церков. Адже свідомі християни не можуть змиритися з такою протиприродною церковною роз’єднаністю. То чому б не зібратись разом, глянути одне одному в очі і помолитись за те, щоб Господь спрямував нас до повної єдности у любові? Це зовсім не складно. А там, де спільна молитва, шириться знайомство і спілкування, відтак і співпраця. Саме для налагодження такої співпраці учасники Круглого столу й почали створювати Центр християнської співпраці. (З оргкомітетом Центру можна зв’язатися за тел. 096-423-70-18).
Щодо обмежень. Мирянський рух покищо не може, наприклад, ініціювати спільні літургії православних і греко-католиків. Ми всі цього прагнемо, але це має бути соборним рішенням Церков.

– Які реалії церковного життя в Україні дають Вам підставу оптимістично сприймати мирянську ініціятиву? А що, навпаки, не викликає оптимізму?
– Оптимізму додає пожвавлення спілкування на офіційному рівні між нашими Церквами за останні роки, наприклад у рамках Наради представників християнських Церков України. Ще більшим позитивом є прагнення до співпраці в рамках Міжцерковної комісії з питань християнського виховання та освіти, про створення якої заявили предстоятелі традиційних Церков України в 2005 р. Згадаю і слово Блаженнішого Любомира «Один Божий народ у краї на Київських горах» із закликом до діялогу, і недавній лист Патріярха Філарета до Блаженнішого Любомира щодо перспектив співпраці та церковного возз’єднання.
Не викликає оптимізму надмірна заполітизованість церковного життя в Україні.

– Чи можете окреслити визначальні тенденції в різних реґіонах України щодо ставлення мирян та священиків до ідеї єдности Київської Церкви?
– Спостерігаються дві тенденції. Перша – тенденція до однодушности, коли миряни і священики різних Церков тісно живуть одне поруч з одним, разом беруть участь у прощах і святкуваннях. Вони відчувають свою спільність, однаковість свого обряду і рівноцінно сприймають одне одного, бажаючи церковної єдности. Така тенденція, на мою думку, притаманна західньому реґіонові України, де існує тісне співжиття всіх Церков.
На жаль, ситуація у центральному та східньому регіонах інша. Тут кількість віруючого населення менша, трохи інші традиції і досить слабкі контакти між вірними різних Церков – немає безпосереднього знайомства і живого спілкування. Як наслідок, тут часто переважає тенденція теоретично-політичного ставлення мирян і священиків до ідеї єдности Київської Церкви. Ця ідея сприймається як спроба об’єднання всіх навколо одної домінантної церковної юрисдикції, а не як природна потреба відновити повне церковне спілкування і колишню гармонію Київської Церкви. Саме в цих реґіонах потрібні жертовні люди, які зважились би першими прийти до вірних іншої Церкви, відкритись їм у любові і налагодити братерські зв’язки. «Блаженні миротворці, бо таких є Царство Небесне!».

– Яке ставлення до мирянського руху з боку єрархії Церков київської традиції? Чи є священики, які підтримують мирян у їхніх пориваннях?
– Єрархи Церков переважно схвально поставились до мирянської молитовної ініціятиви. Зокрема, наші поривання до спільної молитви на Софійському майдані підтримали Блаженніший Любомир, Патріярх Філарет та Архиєпископ Ігор (Ісіченко) (УАПЦ). З боку Предстоятеля УПЦ (МП) ставлення до молитовного руху поки що не визначене, хоч ми і звертались до нього через керуючого справами Київської митрополії.
Звичайно, молитовний рух підтримують і окремі священики. Це поки що священики УГКЦ та УПЦ КП, які в міру можливости приходять до нас, очолюють молитву та підтримують мирян мудрим словом і своїм досвідом.

– Якою Ви бачите динаміку розвитку церковної єдности поміж Церквами київської традиції?
На мою думку, процес відновлення церковної єдности буде тривалим і складним. Головне, щоб у цьому процесі брав участь весь народ Божий у повноті – як єрархи, так і миряни.

Розмовляв П. Д.,
Журнал «Патріярхат»

МОЛОДІЖНИЙ КРУГЛИЙ СТІЛ «ГОЛОДОМОР НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ: ЖЕРТВИ І ВИНУВАТЦІ»

відбувся 15 листопада в Харкові за ініціятивою студентів Харківського Національного Університету і Спілки Української Молоді. В розмові на круглому столі активну участь взяли також школярі та студенти Харкова, представники інтеліґенції.
СУМ Харківщини також береться до впорядкування масових поховань жертв Голодомору та закликає Російську Федерацію, як правонаступника СРСР, визнати себе відповідальною за цей злочин та сплатити компенсації родинам загиблих від Голодомору.
Матеріяли круглого столу незабаром будуть видані Харківською крайовою організацією СУМ.
Звертатися за адресою:
Харків, вул. Сумська, 44/2, офіс Спілки Української Молоді;
телефон: (057) 751-17-68.

ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ І РЕПРЕСІЙ

24 листопада 2007 р., в усіх парафіях Харківсько-Полтавської єпархії було відправлено заупокійні богослужіння. Канцлер Харківсько-Полтавської єпархії прот. Віталій Зубак очолив панахиду за жертвами большевицького геноциду українців на старому харківському цвинтарі, перетвореному комуністами на «Молодіжний парк», біля хреста пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. До місця відправи панахиди жалобною ходою пройшли через місто активісти національно-демократичних партій і громадських організацій. Прот. Віталій Зубак виголосив послання архиєпископа Ігоря Ісіченка з нагоди дня пам’яті жертв безбожницького режиму. Співслужили священики Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ о. Григорій Ганзюк та о. Павло Кущ. Співав хор Свято-Дмитрівської парафії м.Харкова.

ХРИСТИЯНСТВО І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
Анастасія Верповська

21 жовтня у Київі в Центрі богословських досліджень (Св.-Катерининська парафія, УПЦ) відбулося засідання семінару «Українська християнська культура». Тема зустрічі – «Християнська моральність і проблема національної ідентичности». В ході семінару можна було почути думку істориків, філософів, філологів.

Священик Богдан Огульчанський у своїй доповіді наголосив, що в історії людства національна ідентичність існувала завжди, але вона набувала різних форм: від усвідомлення причетности до роду або племені (в давні часи), підданства певному королю (в середні віки) до творення сучасних націй. Християнство принесло у світ усвідомлення нової єдности у Христі, яка є вищою від національних, клясових та інших розділень. Водночас Святе Письмо засвідчує, що віра і нове життя у Христі не скасовує любови до Вітчизни, патріотизму, вболівання за долю співвітчизників. Таким був, зокрема, апостол Павло (Рим 9:1-2). Про любов до земної Вітчизни неодноразово свідчив і Сам Христос.
Становлення української нації – це складний процес, який вимагає осмислення з християнських позицій. Не можна оминути питання про місію, покликання кожної нації – чим вона є в очах Божих?
Однією з причин драматичности етногенези українства в полі імперії, на думку доповідача, було те, що Московське царство, формуючи власну ідеологію, ще на початку 16 ст. присвоїло фактично чужу для нього назву «Русь» та прикметник «руський» (до речі, етнонім «руський» як самоназва підданих імперії був введений за Катерини Другої в кінці 18 ст.). Після приєднання справжньої Руси-України до Московії етос обстоювання нашими співвітчизниками власної ідентичности як національного шляху до Христа мусив змагатися з державним імперативом «общерусского дела». Одержавлений Синод ретельно викорінював особливості українського Православ’я. Як наслідок тотальної імперської політики навіть сьогодні українське суспільство, в тому числі і в церкві, має драму неповноправности української мови. З погляду світової історії це є рідкісним парадоксом – нація, яка нараховує кілька десятків мільйонів людей, значною мірою обмежена у побутуванні своєї мови і, відповідно, в розвитку власної тисячолітньої культури. Однак 20 ст. показує приклад повернення націй, які перебували під імперським тиском, до рідної мови спілкування. Це Чехія, Фінляндія, країни Прибалтики, вищі та середні верстви яких до здобуття незалежности розмовляли нерідною мовою. Подібний шлях «повернення до свого» потрібно пройти й українцям.
Християнським моральним імперативом, основою нашої національної поведінки має тут бути послідовне втілення п’ятої заповіді: «Шануй батька та матір свою». Адже в переважної більшости сучасного міського населення Центральної та Східньої України (де українці становлять помітну більшість – понад 60%) батьки батьків та матерів (тобто дідусі і бабусі) розмовляли українською мовою (хоча б тому, що 70-80 років тому 80% населення жило в сільській місцевості або в маленьких містах). Тому дотримування п’ятої заповіді означає також і повернення до мови наших предків. Маємо спокутувати гріх відцурання від мови «славних прадідів великих».

Історик Олександер Надтока, викладач Київського державного університету, у своєму слові звернув увагу на важливість усвідомлення нацією: в чому полягає її місія, до чого її прикликає Бог? В процесі національного розвитку наші предки на двох часових відрізках надихалися двома ідеальними чи інакше сакральними образами власного буття: образом Святої Руси (до Батиєвого погрому) і образом братства (архетип Козацької республіки). На погляд пана Надтоки, унікальним аспектом національного буття українця є сакральний архетип – ідеал волі. Попри те, що в історичному бутті цей ідеал нерідко спотворювався до анархії, чвар між гетьманами тощо.
На сучасному етапі націєтворення необхідно об’єктивно відстежувати два процеси: цивілізаційний дискурс (формування сучасної української державної нації як частини світової цивілізації) і власне національний – утверджувати і розвивати те, в чому українська нація є, унікальною, неповторною. В цьому процесі важливу ролю має зіграти Церква.

Публіцист і богослов Іван Верстюк торкнувся у своєму виступі глобалізації світу, в якому Україна має знайти своє належне місце. В той же час, вона повинна свідчити перед країнами Західньої Европи та Північної Америки про необхідність національних джерел державотворення, про потребу вибудовувати культуру на національних основах, поза якими неможлива нормальна життєдіяльність державно-культурного організму. XX сторіччя, складне та криваве, зкомпрометувало націоналізм та феномен національної ідеї в очах европейців, і вони ще довго боятимуться цих речей. В тому й полягає покликання українців та їх справжній націоналізм – показати західньо-европейському та північно-американському суспільствам можливість цілком здорового плекання національної ідеї. (Пан Верстюк визначає: націоналізм як усвідомлення нацією свого Божого покликання і послідовне здійснення своєї місії в процесі історичного розвитку).

Інтернет-портал: Православіє в Україні

У ЖОВТНІ Ц. Р. У ЛЬВІВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ІМ. ІВАНА ФРАНКА ПРОХОДИЛА МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ «БІЛЯ ДЖЕРЕЛ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО: Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький». Серед інших з доповідями на конференції виступили архиєпископ Ігор («Історична ретроспектива в багатовимірності барокового полемічного дискурсу: зі спостережень над діялогом о. Лева Кревзи та о. Захарії Копистенського»), викладачі Колеґії Патріярха Мстислава з Харкова Тетяна Трофименко («Релігійні конверсії кінця XVI – початку XVII ст. і творчість о. Кирила Транквіліона-Ставровецького»), Олена Матушек («Автор в українській бароковій проповіді»), паніматка Лариса Литвин з Полтави («Синтеза середньовіччя і бароко у поетичному дискурсі кінця XVI ст.»), парафіяни київської Різдво-Богородичної церкви д-р Юрій Пелешенко («Мітологема Київ – другий Єрусалим в українському письменстві 1620-1630-х рр.») та Наталя Пелешенко («Дискурс бароко в українській культурі ХХ ст.»).

НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ В ІТАЛІЇ

22-24 листопада 2007 р. в містечку Ґоріція (словенська назва Ґоріца) на італійсько-словенському пограниччі проходила 41-ша міжнародня конференція на тему «Від Кирила і Методія до Івана Павла ІІ», присвячена пам’яті визначного італійського вченого Вітторіо Пері. Конференцію проводив Інститут дослідження культурних зв’язків у Центральній Европі, заснований у Ґоріції 1966 р. В конференції брали участь близько тридцяти науковців з Італії, Австрії, Словенії, Румунії, Словаччині, Польщі, Австралії. Україну на конференції репрезентував архиєпископ Ігор Ісіченко, який виголосив доповідь «Кирило-методіївські парадиґми самоідентифікації української культури».

КРУГЛИЙ СТІЛ «ПОТЕНЦІЯЛ ХРИСТИЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ І ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ ТА НАЦІЄТВОРЕННЯ»

16 грудня у київському Центрі Богословських Студій (храм святої Катерини) відбувся черговий семінар «Українська християнська культура». На обговорення було винесено такі проблеми:
1. Універсальність християнської етики і своєрідність національного світобачення: можливість поєднання.
2. Які універсали українського християнства (в його історії, культурі, святинях) нас об’єднують.
3. Кроки до націєтворення: християнський погляд.
У якості експертів до участи у круглому столі були запрошені: доцент катедри філософії та релігієзнавства Київо-Могилянської Академії Сергій Головащенко, фахівець з бібліїстики та історії християнства; відомий біофізик Василь Шендеровський, автор книги про визначних українських науковців «Хай не гасне світ науки», що вийшла друком у видавництві «Смолоскип» у 2004 році; публіцист, літературознавець, громадський діяч, дисидент-шістдесятник Євген Сверстюк. Модератором зустрічі був незмінний організатор семінару отець Богдан Огульчанський (клірик Свято-Макаріївського храму Київа).
Зустріч пройшла в атмосфері жвавого обговорення, адже заявлена тема глибоко зацікавила кожного з учасників круглого столу. Лунало чимало важливих думок, які можуть лягти в основу вирішення багатьох актуальних питань сьогодення. Зокрема про релігійне пробудження особи і духовну активність громадян.
Загалом диспутанти дійшли висновку, що проблема християнської культури в контексті її національного прояву є вельми непростою, адже потребує нових спроб розуміння її сутності та покликання. Євген Сверстюк нагадав усім присутнім відому максиму греко-католицького митрополита Андрія (Шептицького) «Бог і Україна».. І зазначив, що вона не повинна поступатися місцем хибно-націоналістичному гаслу «Україна понад усе». Також пан Сверстюк наголосив на необхідності поєднання релігії і культури, як у християнських авторів: Григорія Сковороди, Миколи Гоголя і Тараса Шевченка. Вимагають нового перегляду також деякі важливі поняття культури, в основі якої таяться духовні джерела.
Василь Шендеровський зазначив, що головним фактором динаміки теперішнього суспільного життя повинна стати духовність, адже тільки її високий рівень здатний уможливити єдність такої сьогодні розрізненої нації.
Незважаючи на те, що серед учасників круглого столу були люди різних поглядів, різної конфесійної та юрисдикційної приналежности, усі сходились на тому, що релігія не може використовуватися, як засіб.

Богослов УПЦ І. ВЕРСТЮК

ЧИ БУЛА СОВЄТСЬКА ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ? І ЧИ СКІНЧИЛАСЯ?
Степан Семенюк

Здавалося б питання риторичне, однак дуже ще актуальне сьогодні. Як тільки в Київі відкрили «Музей совєтської окупації України», власне залишки представників окупаційної совєтської влади в Україні підняли рейвах. Спробуймо, отже, пригадати, як і хто встановлював совєтську владу в Україні? Коли і чи вступала Україна до складу СССР, а властиво до РСФСР, перейменованої в 1922 р. на СССР?
Почнімо з історії створення КП(б)У/КПУ. У липні 1918 р. на т. зв. І-му з’їзді КП(б)У в Москві було прийнято рішення: «Об’єднати партійні комуністичні організації України в автономну, в місцевих питаннях, Комуністичну партію України, яка матиме свій Центральний Комітет і свої з’їзди, але буде входити в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програми загальним з’їздам Російської Комуністичної партії й у питаннях загальнополітичних – ЦК РКП(б)». Здається, що додаткових коментарів ця постанова не вимагає, бо чітко визначає правовий статус КПУ як обласної організації РКП(б). Тому не дивно, що в складі першого ЦК КП(б)У із 15 членів було, аж! двоє українців, а з 4264 членів КП(б)У – всього 130 українців. Працею І-го з’їзду КП(б)У властиво керував сам В. Ленін. На тому ж з’їзді було прийнято також постанову: «Боротися за революційне об’єднання України з Росією на началах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціялістичної Республіки». Крапку над усім поставив 8-й з’їзд РКП(б): «Повинна бути одна централізована комуністична партія із єдиним Центральним Комітетом... Всі рішення РКП(б) та її керівних органів підлягають беззастережному виконанню усіма відділеннями партії незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, литовських комуністів користуються правами реґіональних комітетів партії і повністю підпорядковані ЦК РКП(б)».
Годиться пригадати, що в Україні одночасно існувала Українська Комуністична Партія (УКП), яка обстоювала самостійність України, її членів московські большевики з КП(б)У розстріляли в 1921 році, а тих, які були приєдналися до большевиків, – в 1933 році.
Ми розпочали від питання створення КП(б)У не випадково, а тому, що вона була тією аґентурою Москви, яка установлювала російську комуністичну владу в Україні, керувала процесом окупації України, хоч, як писав у листі до Леніна в травні 1920 р. Ф. Сєрґєєв-Артем: «Партія перестала кого-небудь очолювати. Партія перетворилася в одну із банд». А що партійна банда не могла сама упоратись в Україні, Ленін наказав вислати в Україну московські війська. 11 грудня 1917 р. він пише М. Криленку: «Ми вкрай занепокоєні неенерґійним рухом військ з фронту (з німецького фронту – С.С.) на Харків. Вживіть всіх заходів, аж найбільш революційних, для найенерґійнішого руху військ і до того ж у великій кількості на Харків». Окрім фронтових військ, в Україну направлено бандгвардію під командуванням царського полковника Муравйова.
Ці «північні дружини» головорізів, що складались з «робітників» Москви, Івано-Вознесенська, Воронежа та петроградських матросів, учинили в Україні страшний погром. Тільки у Київі розстріляли на вулицях п’ять тисяч людей. Муравйов у своєму наказі писав: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримуємо її силою цих багнетів». Окрім того, в Україну були направлені Московська робітнича дивізія, 2-га Орловська кавалерійська бригада та т. зв. Інтернаціональні частини угорців, румунів, греків, сербів, китайців та інших. Загалом же у всіх цих «українських» радянських військах українці становили біля 8%. Тому не дивно, що Ленін все покваплював висилку московських військ в Україну. 28 грудня 1917 року у телеграмі до П’ятакова він писав: «Наша війна в Україні дуже важка і небезпечна для нас. Вона вимагає від нас великої кількости військ та військового спорядження. Без нашої військової перемоги в Україні влада наша впаде. Насамперед мусите захопити Донбас. Перекиньте з німецького фронту якомога більше полків в Україну».
Пощо було висилати з Росії стільки війська в Україну? Чи Українська держава – Українська Народна Республіка (УНР) загрожувала Росії/РСФСР? Адже Україна була зайнята власним мирним державним будівництвом. Тим більше, що 25 жовтня (7 листопада) 1917 року той же Ленін у Декреті про мир назвав війну злочином.
Щоб якось оправдати аґресію проти України, Совнарком РСФСР 24 грудня 1918 року відкликав визнання УНР: «...Україна не визнається більше Совєтським Урядом Російської Республіки самостійною державою». А ще перед тим, 11 листопада, Совнарком РСФСР дав дерективу Реввійськраді Росії готуватись до вже другого наступу на Україну, а 13 листопада анулював Брестський договір.
Отже маємо клясичну колоніяльну завойовницьку війну Росії проти України, окупаційну війну.
Серед інших мотивів аґресії Росії проти України годиться нагадати економічний, суто колоніяльно-грабіжницький. На «півночі» підрахували, як подала «Правда» 26 лютого 1919 року, що Україна «...може дати голодуючій півночі (Росії – С.С.) і голодуючому центрові ще до весни певну кількість хліба, близько 200 тис. пудів мороженого м’яса, до 200 тис. пудів сала, до 300 тис. пудів сухих овочів, значну кількість картоплі, близько 7 мільйонів пудів цукру...» А властиво, чому «північ» голодувала? Фронтові дії І Світової війни не надто прокотилися по російській землі. Війна точилася в основному на землях України, Білоруси, Польщі.
Та вертаймось до питання. Щоб прикрити аґресію проти України, ЦК РКП(б) 28 листопада 1918 р. ухвалює рішення про створення для України (УНР) «Тимчасового робітничо-селянського уряду» і рішенням ЦК РКП(б) від 16 січня 1919 року головою того «уряду» призначає болгарського еміґранта Х. Раковського. Як стало відомо з архівних документів, «Тимчасовий робітничо-селянський уряд, створений за постановою ЦК РКП(б), є його органом і проводить в життя всі розпорядження й накази ЦК РКП беззаперечно». Характерно, що ЦК РКП попереджало своїх людей про «збереження повної таємниці того факту, що Тимчасовий уряд є органом ЦК РКП». Той «уряд» видавав навіть бюлетень «Вісник Української Народної Республіки» російською і українською мовами. Отаке лицемірство!
24 грудня 1918 р. Совнарком Росії відкликав визнання УНР незалежною державою, а створений в Москві «уряд» для України далі виступає під абревіатурою УНР. А це свідчить про те, що ідея самостійної Української держави в народі була жива. Висновок: не було б Української самостійної держави – Української Народної Республіки, не було б і УССР та її Конституції з 10 березня 1919 р., яку підписали такі «українці», члени президії ІІІ ВУЗР – як Квіринґ, Бубнов, П’ятаков і Раковський. Україна і далі була б Юґо-Западним Краєм.
Залишилось ще додати кілька слів про утворення СССР. Офіційна історична «наука» і всі підручники часів СССР писали, що 30 грудня 1922 р. на І з’їзді Рад СССР була затверджена Деклярація і Договір про утворення СССР. Але ніколи не було опубліковано ані тієї «деклярації», ані того «договору». Чому? Бо такого не було. На згаданому з’їзді дійсно був запропонований проєкт (внесок?) Деклярації про утворення СССР і була дискусія між Центром (РСФСР) і представниками інших республік, внаслідок чого створено і затверджено Комісію, яка мала опрацювати проєкт деклярації і договору. Одначе Комісія ані разу не зібралась і до питання більше не повертались. Тому «договір» про створення не був ратифікований ані з’їздами Рад СССР, ані «союзних» республік.
То як же «утворився СССР»? По-перше, правом завоювання інших народів московськими військами; по-друге, російські большевики ніколи не зрікались царської імперіяльної спадщини: РСФСР бачилась їм тільки в кордонах Російської імперії. (Так, в той час коли війська Тухачевського у 1920 р. перли на Захід, совєтські дипломати за наказом В. Леніна вели переговори з Німеччиною про встановлення кордону між Німеччиною і Росією по лінії 1914 року). Тому розмова про «декларацію» і «договір» була облишена, а просто оголосили світові про народження СССР, без оприлюднення метрики. Отже, з погляду права, утворення СССР ніколи не відбувалося. І Україна (УССР) ніколи формально не вступала добровільно до складу СССР, Україна буда збройно захоплена Совєтською Росією. Тобто – окупована. Пам’ятаймо про це.
Ми зупинились тільки на правових моментах і справжніх фактах ходу окупації України московськими большевиками, користуючись документами російських архівів, що їх кожен може перевірити. Ми поминули тут тему злочинів московських совєтських окупантів на Україні.
Але окупація ще не вичерпалась як у речовій, так і в психологічно-політичній площині нашого життя. В Україні ще має чинність окупаційне право в багатьох галузях державного устрою.
Як будь-яка окупація, так і московсько-совєтська в Україні, народжувала і вирощувала своїх ідейних дітей. Вони виростали, але не розвивалися, бо були запрограмовані на потребу окупаційної влади. Сьогодні всі вони: симоненки, вітренки, морози, сабодани та решта є соціяльно-ідейними та політичними спадкоємцями колишнього окупаційного стану. Вони не вміють бути вільними людьми. І продовжують служити тій чужій державі, що їх породила. Вони з нею зв’язані тяжким ланцюгом неволі, як раб із своїм паном.

ДЕКІЛЬКА ШТРИХІВ ДО ДІЯЛЬНОСТІ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У ХАРКОВІ
Ольга Різниченко

З дореволюційних часів у Харкові залишилися, віддані в пострадянський час православним громадам, переважно у напівзруйнованому стані, 10 храмів. За 17 років незалежности Українська Православна Церква Московського Патріярхату побудувала в Харкові 25 церков. Отже, на сьогодні з 35 православних церков Харкова одна належить Українській Автокефальній Православній церкві – Свято-Дмитрівський храм і одна – Йоано-Богословська церква – Київському Патріярхату. Інші 33 церкви представляють Московський Патріярхат, активно підтримуваний міською владою.
Очевидно, що досі, як і до революції 1917 року, православна спільнота Харкова перебуває переважно під впливом Російської Православної Церкви. Можливо через це й збільшується в Харкові кількість людей інших віровизнань і зменшується кількість православних.
Сьогодні на 35 православних церков 1,5 мільйонного Харкова у довіднику «Золоті сторінки» можна знайти адреси і телефони, крім Римо-Католицької, Греко-Католицької, Вірменської апостольської, двох лютеранських церков, двох старообрядницьких церков, двох громад юдеохристиян, ще 18 релігійних громад євангельських християн-баптистів, 8 громад адвентистів Сьомого дня, 5 громад Свідків Єгови, 34 харизматичні секти, а також з нехристиянських визнань – 4 мусульманських громади, одну караїмську, дві кришнаїтські, 10 буддистських, три рунвірівських. У зв’язку з цим з клерикальних кіл Російської Православної Церкви лунають гучні заяви про експансію постхристиянського Заходу на православний світ з метою начебто знищення останнього захистку правдивої віри. Однак, закидаючи Заходові наміри духовного і політичного поневолення православного світу, Російська Православна Церква замовчує власну трьохсотрічну експансію, у процесі якої в українське життя вкорінювався імперський проросійський комплекс. Саме через цю неорганічність духовного розвитку послабились позиції православ’я, і в суспільній свідомості зацвіла отрута, від якої згодом спалахнула революція і загинули покоління людей. Криза православ’я, що посилилась з кінця ХІХ – початку ХХ століття, серед іншого, була викликана зневагою і нехтуванням з боку ієрархів РПЦ життєво важливими, передусім мовними і культурними, потребами місцевого населення, що потрапило до складу Російської імперії.
Навіть після Лютневої революції, коли українські патріотичні сили в Харкові вийшли з підпілля і заявили про намір порядкувати на власній землі своїм розумом і звичаєм, між ними і єпископатом РПЦ виник конфлікт, який залишився в історії взірцевим у ставленні російської церковної влади до української проблематики. Цьому конфліктові присвячена замітка Гната Хоткевича в квітневому номері 1917 р. газети «Рідне слово». Кожен, прочитавши її, може задатися питанням: чи щось істотно за дев’яносто років змінилося в релігійному житті Харкова?
«Є у Харкові архиєпископ Антоній. Се той самий, що во славу Божу галичан у православіє переводив; і той самий, що брав дітей галицьких та поміщав їх у такі руки, де їх виучували ненавидіти все, що рідне. Так от до сього харківського владики Організаційний Комітет вислав листа такого змісту. «Високопреосвященніший Владико! Споконвіку на літургії в перший день Великодня читалося і читається Благовістовання Іоана на всіх мовах світу. Не читалося воно умисно тільки на одній мові – тій, котрою говорять 35 мільйонів православного українського народу. Але тепер, коли адміністративний гніт відійшов і мова народу, котрий создав міць Росії, звучить свобідно – Харківська Українська Суспільність в лиці Харківського Українського Організаційного Комітету звертається до Вашого Преосвященства з проханням видати розпорядження, аби не тільки в Соборі і церквах м. Харкова, але й по всіх церквах дорученої Вашому преосвященству єпархії Святе Євангеліє від Іоанна було читане в українській мові».
На це Комітет дістав відповідь, але не листом, тільки була повернута заява Комітету і на ній наскісь, от як кладуть резолюцію на просьбах о пособії, було написано от що. « Всегда разрешал и разрешаю всем священикам, кто пожелает, читать по-малороссийски Евангелиє Пасхи, но на своей службе ни по-великороссийски, ни малороссийски никогда не разрешаю; все великие нации моляться не на том язике, на котором говорять на базаре, и малоросы терпеть не могут малороссийского Євангелія и не берут его, если им дарят. Арх.Антоній. 1 апреля 1917 г.»
Отаке сказав харківський архипастир. Але перше ніж висказати свою думку про такого архипастиря, ми хотіли завдати лиш одне питання: а на якій мові Христос говорив Свої слова до людей? Чи на тій мові, якою говорять на базарі, а чи може на якій-небудь ученій? Може по-латині, як у католиків, або по-слов’янському, як у православних? А може й ще як-небудь по-особенному?
Ні, отче. В тім і сила Христа, що Він приходив до людей з «базарною» мовою: отак становився прямо на базарі і говорив. І тому йшли за ним тисячі, а потім пішли мільйони. Але Христа нема серед нас, зосталися ви, що називаєте себе Його слугами – і ви уже своїми ділами і своїми наказами хочете поправляти Христа: Він, бач, погано робив, коли говорив базарною мовою; ми архипастирі, поправимо Його ошибку і будемо говорити до людей так, щоб воно як туманом прийшло у церкву, щоб так туманом і пішло.
Ні, слуги старого режиму – ваша пройшла пора. Правительство хотіло тримати народ у тьмі політичній, а ви, панове архипастирі, у тьмі духовній, бо і правительству і вам легше управляти темним народом. Але пора тьми пройшла. Світла хочемо не тільки на трибуні, а й на амвоні. А що ви кажете, буцімто українець «терпеть не может» Євангелії на рідній мові, то дозвольте думати, що ви не дурно підписали свій документ датою 1 апреля: ми знаємо, що люди говорять 1 квітня…
Наша ж Вам рада, преосвященніший владико, йти на покой. Сим виступом Ви показали своє лице до народу, серед котрого живете» (Р.С. 1917, №2, с.1-2).
У квітні тимчасові делеґати до Центральної Ради з Харківщини і Харкова звернулись до Комітету Центральної Ради з проханням ужити всіх заходів до того, аби харківський архиєпископ Антоній був замінений єпископом Тульським Парфенієм або єпископом Красноярським Никоном, або кимсь іншим, позбавленим українофобського комплексу. Між тим, непримиренну позицію займала Російська православна церква і до Т. Шевченка, якого українці вважали батьком нації і своїм пророком. У 1914 році перед ювілеєм поета архиєпископ Харківський і Охтирський Антоній (Храповицький) звернувся від імени єпархії до Священного Синоду з проханням заборонити друкувати і розповсюджувати «Кобзар» в Харкові і на теренах Слобожанщини, оскільки його трактування біблійних сюжетів є неканонічним і поезії носять бунтівний, протиімперський характер. Тоді ж, у березні 1914 року, Харковом прокотилась хвиля масових арештів студентської молоді, що брала участь у заходах до 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
Не випадково позиція Російської православної церкви в суспільній самосвідомості сприймалась як рупор репресивного апарату імперії, що багатьох людей відштовхувало від церкви і Христової віри і кидало у бік соціялістичних ідей. Наслідком такого відходу для українців була поразка в Національних Змаганнях 1917-1921 років, яка згодом обернулась мільйонами жертв часів репресій і голодоморів. Також у вересні 1917 року в Харкові відбулася подія, яка вплинула на перебіг історії і яку ретельно замовчують їх і по цей час. Це був той критичний момент, коли важелі економічного й адміністративного управління харківською владою було фактично втрачено. Вкрай загострилась продуктова криза, почалась паніка серед населення, розгулявся кримінальний елемент і спекулянти. Оскільки майже весь середній і дрібний бізнес Харкова тримали представники єврейської громади (а їх було 6 % від всього населення), проти них було легко налаштувати деморалізовану й голодну юрбу, чим і скористався чорносотенний Союз Русского Народа, який за підтримки Російської Православної Церкви, зокрема, архиєпископа Антонія Храповицького, влаштував у місті вересневий єврейський погром. За цих обставин згодом большевицькі загони Харкова, які виступили за повалення російського великодержавія, отримали від підприємців-євреїв суттєву фінансову допомогу, що дозволило їм укріпитися в місті і успішно провести грудневий переворот. І це викликає питання: чи не слід Російській Православній Церкві разом з клясиками марксизму-ленінізму розділити моральну відповідальність за жовтнево-грудневі події 1917 року, які на сімдесят років поспіль понівечили народне життя, перетворивши його на виживання-пристосування, і чи не варто сучасній українській владі нарешті припинити на цю Церкву спиратися?!

СЛУЖІННЯ НАРОДНОГО МИТРОПОЛИТА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО
Євген Сверстюк

Якщо ж говорити про ставлення української і російської інтеліґенції до Російської Православної Церкви, то це вкладається в слова:

Победоносцев над Россией
Простер совиные крыла.

Оберпрокурор Священного Синоду вважався страховиськом.
Досить сказати, що російський релігійний філософ В. Соловйов, за свідченням його сестри, не бував у храмі… Українська поступова інтеліґенція захоплювалась поемою «Кавказ» і стояла ближче до протестантизму, ніж до «православія – самодержавія».
Одне слово, Російська Церква відійшла від народу і була здискредитована. Большевики твердо розраховували, що народ не стане на її захист.
Коли в 1917 р. упало самодержавіє, то без його опори не могло триматися і православіє. Однак російська церковна ієрархія навіть посилила свої поліційні функції в Україні і, стоячи над прірвою, ні на крок не пішла назустріч українському духовенству, яке уклінно просило висвячення українських єпископів.
Можна собі уявити, як можна було довести архиєпископа Олексія, д-ра церковної історії, щоб він опублікував в газеті «Кієвлянин» такого листа: «Я українець, і не соромлюся заявити про це голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали мої батьки, діди, прадіди, серед котрого я родився, виріс, мовою котрого я співав… Не бути українцем я не можу так само, як дуб не може переродитися в березу, липа – в сосну… Решту своїх сил я віддам цілком і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним інтересам свого українського народу…»
І ось професор і бувший ректор Казанської Духовної Академії Олексій Дородніцин попав під заборону! Десяткам українських священиків і дияконів російська ієрархія заборонила в служінні.
Дивно, що вся ця церковна непримиренність шаліла вже під дамокловим мечем непримиренного большевизму…
Чи міг справжній християнин богобоязно поставитися до цієї політично-церковної атаки проти відродження Української Церкви? Чи могло суспільство співчувати духові архиєпископа Антонія Храповицького, організатора сумнозвісного «Союза русского народа»?
«Закон про відокремлення Церкви від Держави» – то був совєтський закон – «закон что дышло: куда повернул, туда и вышло». А повертало на терор. Але той закон вихопив владу з рук «князів Церкви», і цим скористалося українське духовенство, щоб проголосити Українську Церкву, повернену обличчям до народу.
То був один з тих релігійно-національних спалахів, у яких є загадка феномену України.
У стероризованій країні раптом засяяло «сонце правди», і сміливці підіймали дух народу. Користуючись моментом, коли влада ослаблювала московську патріярхію, проголошувала нову економічну політику, перегруповувала кадри, ховала свого вождя тощо. Створити за рік-два понад тисячу українських парафій – це місіонерська робота народного Митрополита, який не зважав на погрози чекістів тоді, коли священиків убивали безкарно.
Якою мірою мали підстави «канонічні» запідозрювати УАПЦ в співпраці з режимом? Їм було важко уявити, що той процес навернення до Церкви самодіяльний: у них таких подвижників не було…
По-друге, вони сплутували УАПЦ з «діяльною» ДЦХ, про яку в ҐПУ були доброї думки («ми їм довіряємо на 150%, а вам, автокефалістам, зовсім не віримо»).
По-третє, вони говорили, що з-під ряси «самосвятів» виглядає галіфе. Очевидно, були й такі, бо відкритий доступ до священослужіння без попередніх випробувань і часто без належної освіти давав хитрій владі легкі можливості для дискредитації. Серед священників РПЦ інфільтруватись було важче. Зате залучити до співробітництва самого митрополита Сергія – це був успіх ҐПУ. Ніякого галіфе, навпаки церковні заслуги, а вірність владі – беззавітна!
Звичайно, треба було добре подумати, щоб знайти таку льояльну формулу: «творчий визвольний рух Української Автокефальної Православної Церкви є лише складовим елементом всесвітнього визвольного руху «трудящих і пригноблених» (1924).
Сумно перечитувати пояснювальні записки про льояльність до влади з боку християнських ієрархів, для яких слово неправдиве – гріх… Митрополитові Липківському було ще легше, бо справді Українська Церква звільнилася від вікової кормиги, від царського гніту. Справді, відокремлення Церкви від держави в Україні приносило радість, бо держава була і є ворожою до нашої Церкви. Але коли він згадував «Богові – Богове» – душа його світилася, а коли «Кесареві Кесереве», то язик не повертався вимовляти назву того «кесаря», слова «радянська влада» виходили зі скрипом, бо усі розуміли, що по суті це влада Антихриста…
Набагато важче було писати таку пояснювальну записку патріярху Тихону, бо ж для нього і навіть відокремлення Церкви від держави було бідою, а після проголошення анатеми большевикам потім доводилося писати протилежне… Не будемо судити, бо не приведи Боже опинитися в такому становищі. Але «канонічні» продовжували судити «самосвятів». Закриваючи очі на їх місіонерську боротьбу з безбожництвом, на те, що Церква привернула до себе, за словами харківського протодиякона Василя Потієнка, «українські молоді сили, увібрала в себе найкращий, найкультурніший український елемент».
Якою мірою все ж таки були правдиві большевики, коли звинувачували УАПЦ і митрополита Василя Липківського в «контрреволюційності, націоналізмі, шовінізмі і антирадянській пропаґанді» і, зокрема, в тому, що в свої громади Церква увібрала антирадянські елементи, старшин з армії УНР і т. д.
В тому була правда окупованої країни, яка ще вчора воювала проти большевиків гарматами С. Петлюри і кулеметами Махна. Адже в 1919, за словами Леніна і Троцького, вся Україна і Кубань була проти большевиків…
Але в чекістських звинуваченнях побутувала узвичаєна некоректність і фальш, оскільки вони в чужу Церкву лізли зі своїм «уставом» і вимагали розгортання «чистки», тобто «клясової боротьби» в християнській Церкві! Як можна вимагати любови і вірности від полонених? Від них можна щонайбільше вимагати дотримання внутрішнього розпорядку…
Церква оголосила «аполітичність» і утримувалась від служби «кесарю». А їм потрібна була керована «церква»…
Цілком вірно зауважує Митрополит, що політикою займалися тільки аґенти ҐПУ, що інфільтрувалися в Церкву. Що ж стосується «петлюрівців», то на сповіді в Церкві не питають про політичне минуле, а про сумління і гріхи перед Богом. Звичайно, в армії УНР було багато людей з богословською освітою, багато синів священиків, вихованих у православній традиції, і після закінчення громадянської війни вони природно пішли в Українську Церкву. Деякі, може, аби десь влаштуватися на службу.
Вже після ліквідації Церкви митрополит Василь Липківський писав: «Так, УАПЦ антирадянська, бо радвлада відкидає всяку Церкву, вона контрреволюційна для радвлади, бо вона всяку релігію вважає за контрреволюцію Отже, коли УАПЦ є антирадянська і контрреволюційна, то лише тому, що вона Церква і нічим іншим не хоче бути… Вона підносила національну свідомість свого народу, це так і інакше бути не може, але ніякого шовінізму, ніякої ненависти до інших вір чи народів УАПЦ не тільки не мала, а навпаки, проповідувала братерство всіх народів».
З висоти своєї віри усунений Митрополит суворо судив людську малодушність перед ҐПУ, і єпископат УАПЦ за компроміси «хоч за тимчасове собаче животіння під большевицьким чоботом». «Боже слово в таких не запало глибоко, і як припекло сонце, пішли парости, то… з них виріс бур’ян. То був час тяжкого матеріяльного гніту…»
Однак, частіше в його очах оживали радісні картини пробудження народних низів, що підтримували визволення української Церкви з гніту старорежимного єпископату і перші народження українських парафій, творення перших богослужбових книг українською мовою, і висвячення Полтавським Єпископом Парфенієм п’ятдесяти українських священиків, і заборона тим священикам в служінні з боку присланого з Москви митрополита Єрмакова, і большевицькі заборони, які закінчувались арештами і засланнями. «Раптово і цілком несподівано для себе ВПЦР здобула в користування української парафії і предковічну святиню українського народу Софіївський Собор… зібралися великі збори, що склали з себе Третю українську парафію, і обрали своїх представників на собор. Першим записався в цю парафію славетний художник… Юрій Нарбут», згадує Митрополит у своїй дивом уцілілій, живо написаній історії «Відродження Української Церкви».
Особлива сторінка в житті митр. Василя Липківського – це співпраця з українською інтеліґенцією.
РПЦ не мала спілки з російською інтеліґенцією, вона боялася духу інтеліґенції, навіть релігійної. Не мала вона і органічного зв’язку з народом, бо була для народу пострахом і владою, а не матір’ю. Ще в революцію 1905 року Перший Прем’єр уряду граф Вітте бідкався, що церква не хоче повернутися обличчям до реальности і зовсім глуха до реформ в суспільстві. При большевиках російський єпископат, замість повернутись християнським обличчям до народу, навпаки, політизувався, особливо в Україні.
Ставлення тихоновської ієрархії до українського народу було передусім поліційним: ні в якому разі не випустити на волю! Українське духівництво та інтеліґенція йшли найсмиренніше на всі кроки примирення. Холодна імперська гординя говорила устами єпископів так само, як устами генералів. Небезпека ще посилила служиву запеклість.
Можна зрозуміти українських священиків, які не могли цього «канонічного» риґоризму прийняти через образу християнських почуттів. Адже гординя – найперший і найтяжчий гріх.
Ще легше зрозуміти українську інтеліґенцію, яка, нарешті, дочекалася революції, а затверділі фарисеї поводяться так, наче в світі нічого не сталося. Навіть перед прірвою банкроти нічого не зрозуміли і не навчилися. Адже питання про вину Церкви за те, що сталося в Росії, мовчки носили в собі тисячі людей…
Українська ж інтеліґенція в значній своїй частині солідаризувалася з Українською Автокефальною Православною Церквою. Тут бачимо і академіка А. Кримського, і акад. С. Єфремова, і Чехівського, і Стороженка, Данилевича, Щербаківського, Старинкевич. З письменників – Старицька-Черняхівська, Марія Старицька, Григорій Косинка…
Українська драма ХХ століття почалася першим актом – большевицька Червона армія проти українців (на першому прицілі – свідомі українці). Це називалося «боротьба за хліб».
В другому акті – Російська Православна Церква, московський єпископат «проти українців» – заклинання, відлучення, дискредитація духовного відродження України. Але вже без прямої підтримки держави. То була боротьба за єдину – неділиму «цілість Церкви».
В третьому акті – ҐПУ проти українців, всесильне ЧК проти українського господаря, проти української Церкви, проти української інтеліґенції, яку судили в Харківському Оперному театрі на день народження Шевченка 09.03.1930. Починався геноцид духовний.
В четвертому акті – уже Кремль проти українців – прихований геноцид на всіх етнічних територіях України. Тотальне підрубування коріння нації. Так завершилась війна «за український хліб».
В п’ятому акті – від розстрілів української інтеліґенції в 1934 до остаточної тотальної «зачистки» в 1937 році. Тоді вже «українізація» закінчилася тим, що люди цілим родинами переходили на російську мову і на російські прізвища…
І тоді взяли на розстріл старого Митрополита, який молився, щоб Господь його забрав до Себе… Тоді, за окремим розпорядженням, НКВД забрало на страту багатьох церковних ієрархів і, правдоподібно, кидали їх в спільну братню могилу. Там побраталися «канонічні» і «неканонічні»…
Держава Антихриста готувалася до війни і винищувала духовенство, та й уже всіх без розбору…
Попереду – «велика вітчизняна війна» домучувала Україну. Чому у тій страхітливій кривавій драмі височить постать священика, обраного Митрополитом на якісь 5-6 років, і то – в час гонінь на віру?
Адже тоді було «ліквідовано» багато високих постатей української літератури, науки, культури, а найперше духівництва.
Звичайно, історія найбільше запам’ятовує безстрашних подвижників віри. Одних, мучеників за віру, а то й просто войовників, канонізують, інших – забувають, особливо коли в «братніх могилах».Але не забуває історія апостолів національно-релігійного відродження, які крок за кроком долали терни, утверджувались на небезпечних пагорбах і безстрашно простували далі з вірою в очах.
Коли говорити про реформаторство Митрополита Василя Липківського, то свячення через рукопокладення було вимушеним кроком, а не принциповим нововведенням. Тим часом, саме це послужило недоброзичливцям для дискредитації Української Автокефальної Церкви, підкреслено православної і водночас наближеної до традицій народу, до часу і обставин.
«Церква Христова мусить тепер згадати заповіт Христа і до нього повернутися, – пише Митрополит. – Стати Царством Небесним на землі, але царством не від світу цього. Отже, Українська Церква мусить стати Царством Небесним на своїй рідній землі, царством не від світу цього для свого народу…
…Відроджена Українська Церква ставить в основі свого нового життя і творчості: 1) волю, автокефальність, незалежність ні від якого церковного органу; 2) всенародну соборноправність, братерство й рівність усіх вірних в справах церковного життя й керівництва і 3) повну аполітичність, невтручання ні в які державні справи… Напевно, все церковне життя і творчість повинна провадитися на національному ґрунті й інакше проводитись не може».
«Всеукраїнську Церковну Раду, згадує Митрополит, лякали: «Як тільки почує люд у церкві «базарну», звичайну мову, підніметься цілий бунт, священиків з церкви виженуть. Трапилось якраз навпаки: народ справді ожив, але не для бунту, а від радости»… Церковна творчість тих років трималася православної традиції.
… Історія українського народу і його Церкви, запевне, має в собі ще багато подій і осіб, яких варто відзначити всецерковною молитвою. Але це справа майбутнього…
Далеко більшу творчість УАПЦ виявила в церковних співах; тут ВПЦР пощастило мати в своєму складі видатних композиторів. Таким був, перш за все, славетний композитор Микола Леонтович. Він – син священика з Поділля, був у Київі якраз в час творення 2-ї ВПЦР, захопився українським церковним рухом, увійшов у склад ВПЦР, склав свою літургію і сам керував хором, виконуючи її 9 травня 1919 в Микільському соборі. Його співи літургії потім стали кращою оздобою українських відправ. Крім того, він написав багато колядок, кантів. Його кант Почаївській Божій Матері («Ой зійшла зоря») краще українізував людність, ніж усякі промови… Ще більше встиг зробити для церковних співів УАПЦ другий славний український композитор протоієрей Кирило Стеценко…
…Багато зробили для піднесення співів в УАПЦ й інші українські композитори, як от, Козицький, Степовий, Гончаров та ін.»
Українська Православна Церква в американській і канадській діяспорі була по суті втіленням духу митрополита Липківського. Той же дух живив відродження Української Церкви в роки німецької окупації, і він лякав окупантів… Також і після падіння комуністичної ідеології. Богослужбові книги в Україну приходили з діяспори, а «канонічна» обструкція йшла з посткомуністичного арсеналу сергіянської Церкви з Москви. Відомі імена жертв тієї Церкви, але невідомі імена її подвижників. Її списки канонізованих, по суті, не мають впливу на простір духовної свободи, ні на закорінену звичку служити державі.
На цьому тлі постать православного «єретика» і мученика Митрополита Василя височить і нагадує: «Не бійся!» «Більшої любови немає над ту, як хто життя своє покладає за друзів своїх». (Від Йоана, 15)

КАЛЕНДАР 2008

СІЧЕНЬ

1. Вт. Мч. Воніфатія. Новий Рік (за н. ст.)
2. Ср. Сщмч. Ігнатія Богоносця
3. Чт. Мц. Юліянії та мчч. Никомидійських
4. Пт. Вмц. Анастасії Узорішительки
5. Сб. 10 мчч. Критських: Теодула, Зотика...
6. Нд. 32-а. Навечір`я Р.Х., Свят-вечір, гл.7
7. Пн. РІЗДВО ХРИСТОВЕ
8. Вт. Собор Пресв. Богородиці, св. Йосифа
9. Ср. Ап. пршмч. архидиякона Стефана
10. Чт. Мчч. 20000 Никомидійських, мц. Агафії
11. Пт. Мчч. 14000 немовлят, вбитих у Вифлеємі
12. Сб. Мц. Онисії, прп. Зотика, ап. Тимона
13. Нд. 33-я. Прп. Меланії Римлянки, гл. 8
14. Пн. Обрізання Г.Н.І.Х.,свт. Василя В.,Новий Рік
15. Вт. Свт. Сильвестра Римського
16. Ср. Пр. Малахії
17. Чт. Собор 70-ти апостолів, прп. Ахили
18. Пт. Навечір`я Богоявлення, освяч. води,
Щедрий вечір (піст). Пр. Михея
19. Сб. БОГОЯВЛЕННЯ, ХРЕЩЕННЯ Г.Н.І.Х.
20. Нд. 34-а, Собор Хрестителя Іоана, гл. 1
21. Пн. Прпп. Георгія Хозевита, Еміліяна
22. Вт. Мч. Полієвкта, пр. Самея
23. Ср. Свт. Григорія Ніського
24. Чт. Прп. Феодосія Вел.
25. Пт. Мц. Тетяни, свт. Сави Сербського
26. Сб. Мчч. Єрмила і Стратоника, мч. Петра
27. Нд. 35-а. Рівноап. Ніни просвіт. Груз., Гл.2
28. Пн. Прпп. Павла Фівейськ., Іоана Кущника
29. Вт. Поклоніння кайданам ап. Петра
30. Ср. Прп. Антонія Великого
31. Чт. Свтт. Афанасія та Кирила

ЛЮТИЙ
1. Пт. Прп. Макарія Великого, свт. Арсенія
2. Сб. Прп. Євфимія, мчч. Інни, Пінни, Римми
3. Нд. 36-а. Максима сповід., мч. Неофіта, гл.3
4. Пн. Ап. Тимофія, прмч. Анастасія
5. Вт. Сщмч. Климента, мч. Агатангела
6. Ср. Прп. Ксенії (Оксани)
7. Чт. Свт. Григорія Богослова
8. Пт. Прпп. Ксенофонта, Марії та синів їхніх
9. Сб. Перенес. мощів свт. Іоана Золотоустого
10. Нд. 37-а, про Закхея. Прп. Єфрема, гл. 4
11. Пн. Сщмч. Ігнатія Богоносця
12. Вт. Трьох святителів: Василя Великого,
Григорія Богослова, Іоана Золотоустого
13. Ср. Безсрібників мчч. Кира та Іоана
14. Чт. Мч. Трифона, мц. Перпетуї
15. Пт. СТРІТЕННЯ Г.Н.І.Х., освячення свічок
16. Сб. Прав. Симеона Богоприємця і Анни пр.
17. Нд. Про митаря і фарисея. Прп. Ісидора, гл. 5
18. Пн. Мц. Агафії, свт. Теодосія
19. Вт. Прп. Вукола, прп. Варсонофія
20. Ср. Прп. Парфенія, прп. Луки
21. Чт. Вмч. Теодора Стратилата, свт. Сави
22. Пт. Мч. Ничипора, прп. Панкратія Печ.
23. Сб. Сщмч. Харлампія, прп. Прохора Печ.
24. Нд. Про блудного сина. Блгв. Всеволода, гл. 6
25. Пн. Свт. Мелетія, свт. Антонія
26. Вт. Прпп. Мартиніяна, Зої, Світлани
27. Ср. Рівноап. Кирила, учителя слов`янськ.
28. Чт. Ап. Онисима, прп. Пафнутія
29. Пт. Мчч. Памфіла, Валента,Павла...

БЕРЕЗЕНЬ
1. Сб. Вселенська поминальна. Вмч. Теодора
2. Нд. М’ясопусна. Свт. Лева, свт. Агапіта, гл. 7
3. Пн. Апп. Архипа, Филимона, мц. Апфії
4. Вт. Прп. Лева єп.Катанського, прп. Агафона
5. Ср. Прп. Тимофія, свт. Євстахія
6. Чт. Мчч. Маврикія і 70 воїнів, прп. Афанасія
7. Пт. Сщмч. Полікарпа єп. Смирнського
8. Сб. І і ІІ знайд. голови Іоана Хрестителя
9. Нд. Сиропусна, прощена. Свт. Тарасія, гл. 8
10. Пн. Свт. Порфирія. Поч. Великого посту
11. Вт. Прп. Прокопія, прп. Фалалея, прп. Тита
12. Ср. Прп. Василя, сщмч. Нестора, прп. Марини
13. Чт. Прп Касіяна Римлянина, прп. Іоана
14. Пт. Прмц. Євдокії, мц. Антоніни
15. Сб. Вмч. Федора Тирона, сщмч. Теодота (Богдана)
16. Нд. 1-а В.П. Торжество Православ’я, гл. 1
17. Пн. Прп. Герасима, мчч. Павла і Юліянії
18. Вт. Мч. Конона, мч. Онисима, прп. Марка
19. Ср. Мчч. 42 в Амореї: Костянтина, Аетія...
20. Чт. Семи сщмчч. в Херсонесі, прп. Павла
21. Пт. Прп. Теофілакта, ап. Єрма
22. Сб. 40 мчч. Севастійських, св. Кесарія
23. Нд. 2-а В.П. Свт. Григорія Палами, гл.2
24. Пн. Свт. Софронія, сщмч. Піонія
25. Вт. Прп. Теофана, свт. Григорія Двоєслова
26. Ср. Мч. Олександра, мц. Христини Перської
27. Чт. Прп. Венедикта, блгв. Ростислава
28. Пт. Мч. Агапія, сщмч. Олександра
29. Сб. Мчч. Савина, Юліяна, сщмч. Трохима
30. Нд. З-я В.П. Хрестопоклінна. Прп. Олексія, гл. 3
31. Пн. Свт. Кирила, мч. Трохима

КВІТЕНЬ
1. Вт. Мчч. Хрисанфа і Дарії
2. Ср. Прп. Іоана, мц. Світлани, Віктора
3. Чт. Прп. Якова, свт. Кирила
4. Пт. Сщмч. Василя Анкирського
5. Сб. Прмч. Никона, мчч. Филата, Лідії
6. Нд. 4-а В.П. Прп. Іоана Ліствичника, гл. 4
7. Пн. БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВ. БОГОРОДИЦІ
8. Вт. Арх. Гавриїла, мцц. Алли, Лариси
9. Ср. Мц. Матрони. Канон Андрія Крит., поклони
10. Чт. Прпп. Іларіона Нового і Стефана
11. Пт. Прп. Марка, прп. Іоана пустельника
12. Сб. Акафістова. Прп. Іоана Ліствичника
13. Нд. 5-а В.П. Прп. Марії Єгипетської, гл. 5
14. Пн. Прп. Марії Єгипет., прп. Макарія
15. Вт. Прп. Тита, мч. Полікарпа
16. Ср. Прп. Микити, мц. Теодосії
17. Чт. Прп. Йосипа, прп. Георгія
18. Пт. Прп. Марка, прп. Платона
19. Сб. Лазарева. Свт. Євтихія, рівноап. Методія
20. Нд. 6-а В.П., Вербна, освячення лози
21. Пн. Страсний тиждень. Св. Йосипа
22. Вт. Мч. Євпсихія, прп. Вадима
23. Ср. Мчч. Терентія, Помпія та ін.
24. Чт. Великий. Утреня Страстей. Сщмч. Антипи
25. Пт. Велика. Винос Плащаниці. Прп. Василя
26. Сб. Велика. Сщмч. Артемона, мч. Крискента
27. Нд. ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ. ВЕЛИКДЕНЬ.
28. Пн. Світлий. Апп. Аристарха, Пуда, Трохима
29. Вт. Світлий. Мц. Ірини, мчч. Леоніда, Галини
30. Ср. Світла. Сщмч. Симеона, мч. Адріяна

ТРАВЕНЬ
1. Чт. Світлий. Мчч. Віктора, Зинона
2. Пт. Світла. Прп. Іоана, свт. Георгія
3. Сб. Світла. Прп. Федора, свт. Григорія
4. Нд. 2-а, провідна, антипасха, ап. Фоми, гл. 1
5. Пн. Апп. Натанаїла, Луки..., Прп. Виталія
6. Вт. Вмч. Юрія, мц. Олександри. Радониця
7. Ср. Прп. Сави, прп. Олексія, прп. Єлисавети
8. Чт. Ап. і єв. Марка
9. Пт. Свтт. Василія, Степана, прав. Глафіри
10. Сб. Ап. сщмч. Симеона
11. Нд. 3-я, мироносиць. Ап. Ясона, гл. 2
12. Пн. 9-ти мчч. У Кизиці, мч. Іоана
13. Вт. Ап. Якова, свт. Доната, мч. Максима
14. Ср. Пр. Єремії, сщмч. Макарія, блгв. Тамари
15. Чт. Свт. Афанасія Вел., мчч. Бориса і Гліба
16. Пт. Мч. Тимофія, прп. Теодосія Печ.
17. Сб. Мц. Пелагії, сщмч. Еразма
18. Нд. 4-а, про розслабленого. Вмц. Ірини, гл. 3
19. Пн. Прав. Іова, мчч. Варвара, Діонісія
20. Вт. Мч. Акакія, прпп. Іоана, Зенона
21. Ср. Преполовення. Ап. єв. Іоана, прп. Арсенія
22. Чт. Перенесення мощів свт. Миколая Чудотвор.
23. Пт. Ап. Симона Зилота, блж. Таїсії
24. Сб. Сщмч. Мокія, рівноапп. Кирила і Методія
25. Нд. 5-а, про самарянку.Свт. Єпифанія, гл. 4
26. Пн. Мц.Глікерії, прмч.Макарія, Мч.Олександра
27. Вт. Мч. Ісидора, прп. Микити, свт. Леонтія
28. Ср. Прп. Пахомія Вел., прп. Ісайї
29. Чт. Прп. Теодора, свт. Олександра
30. Пт. Ап. Андроника і св. Юнії, свт. Стефана
31. Сб. Мчч. Теодота, Клавдії, Фаїни, Юлії

ЧЕРВЕНЬ
1. Нд. 6-а, про сліпого. Сщмч. Патрикія, гл. 5
2. Пн. Мчч. Фалалея, Олександра
3. Вт. Рівноапп. Константина та Єлени
4. Ср. Віддання Пасхи. Мч. Василіска
5. Чт. ВОЗНЕСІННЯ Г.Н.І.Х. Прп. Михаїла
6. Пт. Прп. Симеона стовпника, прп. Микити
7. Сб. III знайдення голови Іоана Хрестителя
8. Нд. 7-а. Апп. з 70-ти Карпа й Алфея, гл. 6
9. Пн. Сщмч. Ферапонта
10. Вт. Прп. Микити, свт. Ігнатія
11. Ср. Мц. Феодосії
12. Чт. Прп. Ісаакія Далматського
13. Пт. Ап. Єрма, мч. Філософа
14. Сб. Троїцька поминальна. Мч. Юстина
15. Нд. 8-а. ДЕНЬ СВ.ТРІЙЦІ, П'ЯТДЕСЯТНИЦЯ
16. Пн. СВЯТОГО ДУХА. Мчч. Клавдія, Юліяна
17. Вт. Свт. Митрофана, сщмч. Маркела
18. Ср. Сщмч. Дорофея, блгв. Ігоря, кн. Черніг.
19. Чт. Прп. Вісаріона, прп. Іларіона
20. Пт. Мч. Теодота (Богдана), мц. Валерії
21. Сб. Вмч. Теодора Стратилата, свт. Єфрема
22. Нд. 1-а. Всіх святих. Свт. Кирила, гл. 8
23. Пн. Сщмч. Тимофія. Поч. Петрового посту
24. Вт. Апп. Вартоломія і Варнави
25. Ср. Прп. Онуфрія Вел., прп. Петра Афонськ.
26. Чт. Мц. Акилини, мц. Антоніни
27. Пт. Пр. Єлисея, блгв. кн. Мстислава
28. Сб. Пр. Амоса, мчч. Віта, Модеста
29. Нд. 2-а. Всіх Укр.святих. Свт. Тихона, гл. 1
30. Пн. Мчч. Мануїла, Савела та Ісмаїла

ЛИПЕНЬ
1. Вт. Мчч. Леонтія, Іпатія і Теодула
2. Ср. Ап. Юди, прп. Паїсія
3. Чт. Сщмч. Методія Патарського
4. Пт. Мч. Юліяна Тарсійського, сщмч.Терентія
5. Сб. Сщмч. Євсевія, мчч. Зинона і Зіни
6. Нд. 3-я. Мц. Агрипини, прав. Артемія, гл. 2
7. Пн. Різдво Іоана Хрестителя
8. Вт. Прмц. Февронії діви
9. Ср. Прп. Давида Солунського, прп. Іоана
10. Чт. Прп. Сампсона, прав. Іоанни мироносиці
11. Пт. Перенесення мощів мчч. Кира та Іоана
12. Сб. Свв. апп. Петра і Павла, закінчення посту
1З. Нд. 4-а. Собор 12-ти апп., свт. Софронія, гл. 3
14. Пн. Безсрр. Косми та Даміяна
15. Вт. Покладення ризи Пресвятої Богородиці
16. Ср. Мч. Якинфа, прп. Анатолія
17. Чт. Свт. Андрія Критського
18. Пт. Прп. Афанасія Афонського
19. Сб. Прп. Сисоя В., знайд, мощів кн. Юліянії
20. Нд. 5-а. Прп. Хоми, прп. Акакія, гл. 4
21. Пн. Вмч. Прокопія
22. Вт. Сщмч. Панкратія, сщмч. Кирила
23. Ср. 45 мчч. в Нікополі, прп. Антонія Печ.
24. Чт. Рівноап. княгині Ольги, мц. Євтимії
25. Пт. Мчч. Прокла та Іларія
26. Сб. Собор арх. Гавриїла, мч. Теодора
27. Нд. 6-а. Ап. Акили, прп. Онисима, гл. 5
28. Пн. Св. кн. Володимира Великого
29. Вт. Сщмч. Атеногена і 10-ти учнів
30. Ср. Вмц. Марини (Маргарити)
31. Чт. Мч. Еміліяна, мч. Якинфа

СЕРПЕНЬ
1. Пт. Прп. Макрини, прп. Серафима
2. Сб. Пр. Іллі, прмч. Афанасія Берестейського
3. Нд. 7-а. Пр. Єзекіїля, прп. Онуфрія, гл. 6
4. Пн. Рівноап. Марії Магдалини
5. Вт. Почаївської ікони Б. М., мч. Тротима
6. Ср. Мц. Христини, мчч. Бориса, Гліба
7. Чт. Успіння праведної Анни
8. Пт. Сщмч. Єрмолая, прмц. Параскеви
9. Сб. Вмч. Пантелеймона, прп. Анфіси
10. Нд. 8-а. Апп. Прохора, Никанора, гл. 7
11. Пн. Мчч. Калиника, Євстафія
12. Вт. Апп. Сили, Силуана, мч. Іоана Воїна
13. Ср. Прав. Євдокима, мц. Юлити
14. Чт. Винес.ЧЖХГ, мчч. Маккавеїв, Хрещення
Руси-України, поч. Успенського посту
15. Пт. Перенес. мощів архидияк. Стефана
16. Сб. Прпп. Ісаакія, Далмата, Фавста
17. Нд. 9-а. Прмц. Євдокії, гл. 8
18. Пн. Мч. Євсигнія, прав. Нонни
19. Вт. ПРЕОБРАЖЕННЯ Г.Н.І.Х. Освяч. плодів
20. Ср. Прмч. Дометія, прп. Пимена
21. Чт. Свт. Еміліяна, свт. Мирона, мч. Леоніда
22. Пт. Ап. Матвія, мчч. Юліяна, Маркіяна
23. Сб. Мчч. архидиякона Лаврентія, Сикста
24. Нд. 10-а. Прп. Теодора, мц. Сосанни, гл. 1
25. Пн. Мч. Фотія, сщмч. Олександра
26. Вт. Перенес. мощів прп. Максима
27. Ср. Пр. Михея, прп. Теодосія, прп. Аркадія
28. Чт. УСПІННЯ БОГОРОДИЦІ, закін.посту
29. Пт. Нерукотворного образа, мч. Діомида
30. Сб. Мч. Мирона, прп. Аліпія Печ. іконописця
31. Нд. 11-а. Мчч. Флора і Лавра, сщмч. Еміліяна, гл.2

ВЕРЕСЕНЬ
1. Пн. Мч. Андрія Стратилата
2. Вт. Пр. Самуїла, мчч. Севира, Мемнона
3. Ср. Ап. Тадея, мц. Васси з дітьми
4. Чт. Мчч. Агафоника, Зотика
5. Пт. Мч. Лупа, сщмч. Іринея Ліонського
6. Сб. Сщмч. Євтихія, свт. Петра Київського
7. Нд. 12-а. Ап. Вартоломія, ап. Тита, гл. 3
8. Пн. Мчч. Адріяна і Наталії
9. Вт. Прп. Пимена Вел., Прпп. Кукші і Пимена
10. Ср. Прп. Мойсея Мурина, прп. Іова
11. Чт. Усічення голови Іоана Предтечі, піст
12. Пт. Свтт. Олександра, Іоана і Павла Нового
13. Сб. Покладення пояса Пресв. Богородиці
14. Нд. 13-а. Поч. Ц.Р., прпп. Симеона, Марти, гл. 4
15. Пн. Мч. Маманта, свт. Іоана Посника
16. Вт. Сщмч. Анфима, прп. Теоктиста
17. Ср. Сщмч. Вавили, свт. Йоасафа
18. Чт. Пр. Захарії і прав. Єлизавети, мц. Раїси
19. Пт. Спомин чуда Архистр. Михаїла в Хонех
20. Сб. Мч. Созонта, прмч. Макарія
21. Нд. 14-а. РІЗДВО ПРЕСВ. БОГОРОДИЦІ, гл. 5
22. Пн. Правв. Йоакима й Анни, мч. Северіяна
23. Вт. Мчч. Минодори, Митродори, Німфодори
24. Ср. Прп. Теодори Олександрійської
25. Чт. Сщмч. Автонома, мч. Юліяна
26. Пт. Сщмч. Корнилія сотника, мч. Кроніда
27. Сб. ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА, піст
28. Нд. 15-а. Вмч. Никити, мч. Максима, гл. 6
29. Пн. Вмц. Євфимії, мц. Людмили
30. Вт. Мцц. Віри, Надії, Любові і матері їх Софії

ЖОВТЕНЬ
1. Ср. Прп. Євменія, мц. Аріядни
2. Чт. Мч. Трохима, блгв. кн. Ігоря
3. Пт. Вмч. Євстафія, мч. Михайла, блгв. Олега
4. Сб. Ап. Кодрата, свт. Димитрія Ростовського
5. Нд. 16-а. Пр. Йони, сщмч. Фоки, гл. 7
6. Пн. Зачаття Іоана Хрестителя, мц. Іраїди
7. Вт. Рівноап. Текли, св. Владислава
8. Ср. Прп. Євфросинії, прп. Сергія
9. Чт. Ап. і Єв. Іоана Богослова
10. Пт. Апп. Марка, Аристарха
11. Сб. Прп. Харитона, блгв. В’ячеслава
12. Нд. 17-а. Прп. Киріяка, прп. Теофана, гл. 8
13. Пн. Сщмч. Григорія, свт. Михайла
14. Вт. Покрова Пресв. Богородиці, прп. Романа
15. Ср. Сщмч. Кипріяна, блж. Андрія
16. Чт. Сщмч. Діонісія Ареопагіта, прп. Іоана
17. Пт. Сщмч. Єрофія, мцц. Домніни, Вероніки
18. Сб. Мц. Харитини, сщмч. Діонісія
19. Нд. 18-а. Ап. Хоми, гл. 1
20. Пн. Мчч. Сергія і Вакха, мч. Юліяна
21. Вт. Прп. Пелагії, прп. Таїсії
22. Ср. Ап. Якова Алфіївого, прав. Авраама
23. Чт. Мч. Євлампія. Собор Волинських святих
24. Пт. Ап. Пилипа, прп. Теофана
25. Сб. Мчч. Прова, Тараха й Андроника
26. Нд. 19-а. Мч. Карпа, мч. Веніяміна , гл. 2
27. Пн. Мч. Назарія, прп. Параскеви
28. Вт. Прп. Євфимія Нового, прмч. Лукіяна
29. Ср. Мч. Лонгина Сотника
30. Чт. Пр. Осії, прмч. Андрія Критського
31. Пт. Ап. єв. Луки, мч. Марина, прп. Юліяна

ЛИСТОПАД
1. Сб. Димитрівська поминальна. Пр. Йоїля
2. Нд 20-а. Вмч. Артемія, гл. 3
3. Пн. Прп. Іларіона Великого
4. Вт. Рівноап. Аверкія, 7 отроків Ефеських
5. Ср. Ап. Якова, свт. Ігнатія
6. Чт. Мч. Арефи, блж. Елезвоя
7. Пт. Мчч. Маркіяна та Мартирія
8. Сб. Вмч. Димитрія Солунського, мч. Луппа
9. Нд. 21-а. Мч. Нестора Солунського, гл. 4
10. Пн. Мц. Параскеви-П'ятниці, мч. Терентія
11. Вт. Прмц. Анастасії, прп. Аврамія
12. Ср. Сщмч. Зиновія, мц. Зиновії
13. Чт. Апп. Стахія, Амплія, прп. Спиридона
14. Пт. Безср. і чудотворців Косми та Даміяна
15. Сб. Мчч. Акиндина, Пігасія та інших
16. Нд. 22-а. Мчч. Акепсима, Йосипа, гл. 5
17. Пн. Прп. Йоаникія, сщмч.Никандра
18. Вт. Мчч. Галактіона, Єпістимії
19. Ср. Свт. Павла, прп. Луки
20. Чт. Мчч. у Мелітині: Ієрона, Ісихія, Валерія
21. Пт. Собор Архистратига Михаїла
22. Сб. Мч. Онисифора, прав. Матрони
23. Нд. 23-я. Ап. Родіона, мч. Ореста, гл. 6
24. Пн. Вмч. Мини, мч. Віктора, мч. Вікентія
25. Вт. Пр. Ахії, свт. Іоана Милостивого
26. Ср. Свт. Іоана Золотоустого
27. Чт. Ап.Пилипа. Новомучеників Українських
28. Пт. Мчч. Гурія, Самона, Авива, прп. Паїсія,
початок Різдвяного посту (Пилипівки)
29. Сб. Ап. і єв. Матвія, прав. Фулвіяна
30. Нд. 24-а. Свт. Григорія Чудотворця, гл. 7

ГРУДЕНЬ
1. Пн. Мч. Платона, мч. Романа
2. Вт. Пр. Авдія, мч. Варлаама
3. Ср. Прп. Григорія Декаполіта
4. Чт. ВВЕДЕННЯ В ХРАМ БОГОРОДИЦІ
5. Пт. Апп. Филимона й Архипа
6. Сб. Свт. Амфілохія, блгв. Кн. Олександра
7. Нд. 25-а. Вмц. Катерини, вмч. Меркурія, гл. 8
8. Пн. Сщмч. Климента, сщмч. Петра
9. Вт. Прп. Алипія Стовпника, прп. Якова
10. Ср. Вмч. Якова, прп. Паладія
11. Чт. Прмч. Степана Нового, мч. Іринарха
12. Пт. Мч. Парамона, мч. Філумена
13. Сб. Ап. Андрія Первозваного
14. Нд. 26-а. Пр. Наума, прав. Філарета, гл. 1
15. Пн. Пр. Авакума, мц. Миропії
16. Вт. Пр. Софонії, прп. Феодула
17. Ср. Вмц. Варвари і мц. Юліянії
18. Чт. Прп. Сави Освященого, мч. Анастасія
19. Пт. Свт. Миколая Чудотворця Мир Лікійськ.
20. Сб. Свт. Амвросія Медіоланського
21. Нд. 27-а. Прп. Потапія, ап. Сосфена, гл. 2
22. Пн. Зачаття Анною Богородиці, свт.Софронія
23. Вт. Мчч. Мини, Єрмогена та Євграфа
24. Ср. Прп. Даниїла Стовпника, прп. Никона
25. Чт. Свт. Спиридона Тримифунтського
26. Пт. Мчч. Євстратія, Євгенія, Ореста
27. Сб. Мчч. Фирса, Левкія і Калиника
28. Нд. 28-а. Свв. Праотців. Сщмч. Єлевферія, гл. 3
29. Пн. Пр. Аггея, мч. Марина, блж. Теофанії
30. Вт. Пр. Даниїла і трьох юнаків
31. Ср. Мчч. Севастіяна, Зої, свт. Модеста

«НІЧИМ ДОБРИМ … НЕ ЗНЕХТУЄ СПРАВЕДЛИВИЙ СУДДЯ»

БРАТ, ЯКОМУ БРАТ ДОПОМАГАЄ, НЕМОВ МІСТО-ТВЕРДИНЯ.
ЗМІЦНЮЄТЬСЯ, ЯК ЗБУДОВАНЕ ЦАРСТВО.
(ПРИП. 18:19)

…Я приніс свою любу книгу («Добротолюбіє» – ед..), відшукав статтю Петра Дамаскина у третій частині, на сорок восьмій сторінці, і почав читати:
«Треба навчитися призивати Ім’я Боже більше, ніж дихати: будь-коли, будь-де й за будь-яких обставин. Апостол каже: Моліться безупинно, - тобто навчає пам’ятати про Бога кожної хвилини, на всякому місці та в кожному ділі. Коли що-небудь робиш, ти повинен пам’ятати і про Творця речей. Якщо бачиш світло, пам’ятай про Того, Який тобі його дав; якщо споглядаєш небо, землю, море і все, що в них, дивуйся і прославляй Того, що їх створив; якщо надягаєш на себе одежу, згадай, чий це дар, і дякуй Тому, Котрий піклується твоїм життям. Одне слово, нехай усе буде тобі причиною для згадки і прослави Бога, і таким чином ти безнастанно молитимешся. Від цього завжди радітиме твоя душа».

…Певна річ, Бог не має потреби в нашій молитві, однак зі Своєї любови до нас хоче, щоб ми молилися. І не тільки священна молитва, яку Сам Дух Святий викликає в нас і допомагає нам приносити її, приємна Богові (бо Він цього від нас вимагає, заповідаючи: У Мені перебувайте, а Я — у вас (Йоан 15:4)), але перед Ним цінне навіть і кожне незначне, мале діло, вчинене для Нього, кожний намір, спонукання і навіть думка, спрямована на Його славу та наше спасіння. За все це безмежне Боже милосердя щедро нагороджує. Любов Божа відплачує благодіяннями тисячократ більшими, аніж цього заслуговує людське діяння. Якщо ти вчиниш для Бога на нікчемну лепту, то Він віддасть тобі сторицею. Якщо ти ще тільки наміряєшся піти до Отця, то Він уже виходить тобі назустріч. Ти коротким і сухим словом скажеш: «Прийми мене! Помилуй мене!», – а Він уже обіймає і цілує тебе. Ось яка любов Небесного Отця до нас, негідних! І в цій Своїй любові Господь тішиться з кожного і найменшого діла, що його ми робимо для нашого спасіння. Тобі здається: яка слава Господеві з того і яка користь для тебе, якщо ти помолишся або зробиш яке-небудь мале добре діло, наприклад – прочитаєш якусь молитву, покладеш п’ять або десять поклонів, зітхнеш від серця і прикличеш Ім’я Ісуса Христа, зауважиш у собі яку-небудь добру думку або перечитаєш що-небудь душеспасенне, стримаєшся від їжі або знесеш мовчки малу образу… Все це видається тобі недостатнім для твого цілковитого спасіння і ніби безплідним діянням. Ні! Кожне з цих малих діл не пропадає даремно, але буде пораховане всевидющим Оком Божим і сторицею здобуде нагороду не тільки у вічності, але і в цьому житті. Це підтверджує святий Йоан Золотоустий. «Нічим добрим, – каже він, – яким би малозначним воно не було, не знехтує Справедливий Суддя. Якщо гріхи досліджуються так ретельно, що ми дамо відповідь за свої слова, бажання та помисли, то тим більше добрі діла, якими б малими вони не були, зарахує нам наш повний ласки Суддя».
Розповім тобі приклад, свідком якого я був минулого року.
У бесарабському манастирі, де я жив, був старець-монах, який провадив святе життя. Раз напала на нього спокуса: дуже захотілось йому сушеної риби. А оскільки в манастирі дістати її було неможливо, то він вирішив піти на базар і купити... Довго боровся він із тією думкою, міркуючи, що чернець повинен задовольнятися спільною братньою поживою і всіляко протистояти ласолюбству, та й по базарі, серед юрби людей, ходити монахові — спокусливо і непристойно. Але вороже навіювання взяло верх над його розважливістю і він, віддавшись своїй волі, вирішив все-таки піти по рибу. Вийшов з обителі і, йдучи міською вулицею, зауважив, що в нього в руках нема чоток, тож почав роздумувати: «Як же я піду, ніби воїн на війну без меча? Це непристойно, та й світські люди, зустрічаючи, будуть осуджувати мене і спокушуватись, бачачи монаха без чоток». Хотів він повернутись за ними, однак, пошукавши в кишенях, знайшов їх. Вийняв, перехрестився, надів на руку і пішов спокійно. Підходячи до базару, побачив біля крамниці коня, який стояв запряжений у великий віз з величезними бочками. Раптом кінь чогось настрахався, кинувся щосили бігти й бити копитами. Наскочив на монаха і, зачепивши його за плечі, повалив на землю, хоч і не дуже покалічив. За два кроки від нього віз перевернувся і розлетівся на друзки. Швидко піднявшись, монах, певна річ, злякався, але разом з тим і здивувався, як Бог зберіг йому життя, бо якщо б віз упав секундою раніше, то його було б розчавило вщерть. Не роздумуючи про це далі, він купив рибу, повернувся, поїв і, помолившись, ліг спати... Ледь пройняв його сон, явився йому якийсь невідомий благоліпний старець і каже: «Слухай, я — покровитель цієї обителі — хочу тебе навчити, щоб ти зрозумів і запам’ятав сьогоднішній урок... Ось поглянь-но: твоя слабкість у боротьбі з чуттєвою втіхою і лінивство щодо вправляння в самопізнанні й самовідреченні дали можливість ворогові приступити до тебе. Тож він і приготував для тебе цей погибельний випадок, який розгорнувся перед твоїми очима. Але твій Ангел Хоронитель передбачив це, піддав тобі думку творити молитву, згадати про чотки; і як тільки ти прислухався до нього та виявив це на ділі, то саме це й врятувало тебе від смерти. Чи бачиш Боже чоловіколюб’я і Його щедру відплату навіть за мале звернення до Нього?»
Сказавши це, старець, що з’явився, поспішно вийшов з келії, а монах поклонився йому в ноги і з цим пробудився, знайшовши себе вже не на ліжку, а на колінах, у глибокому поклоні в бік дверей. Про це видіння він тут же оповів для душевної користи багатьом, а серед них — і мені.
Справді, безмежна любов Бога до нас, грішних! Чи не дивно, що за найменше діло, за те, що вийняв із кишені чотки, надів їх на руку і призвав один раз Ім’я Боже, тільки за це людині було вбережено життя! І на терезах людської долі одне коротке призивання Ісуса Христа переважило численні години, змарновані в лінивстві! Дійсно, сторицею віддано тут за малу лепту! Чи бачиш, брате, яка сильна молитва і яке могутнє Ім’я Ісуса Христа, яке ми призиваємо!
Святий Йоан Карпатоський в Добротолюбії пише, що коли ми в Ісусовій молитві призиваємо Ім’я Ісуса і кажемо: Помилуй мене грішного, то на кожне таке прохання відповідає таємний Божий голос: «Дитино моя, прощаються тобі гріхи твої...» І він же провадить далі, що коли ми творимо молитву, то нічим не відрізняємось од Святих, препо¬добних та мучеників, бо, як говорить і святий Золотоустий, «молитва, хоч би і виходила від нас, переповнених гріхами, в цю ж мить очищує нас» (Слово про молитву, 23). Велике милосердя Боже до нас, а ми, грішні й недбалі, не хочемо й коротку годину присвятити Йому на подяку і замінюємо час молитви, яка понад усе важливіша, на життєві клопоти і турботи, забуваючи про Бога і свій борг Йому.
З книги «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві»,
Львів, «Свічадо», 2003

ЗАЯВА АСОЦІЯЦІЇ «НОВОМЕДІЯ» ЩОДО «АНТИСЕКТАНТСЬКОЇ» ГІСТЕРІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ

привертає нашу увагу до явища ненормального і симптоматичного. Конфесійна нетерпимість не в нашій традиції. Українці здавен відзначалися толерантністю і етнічною, і релігійною. Але згадаймо, звідки пішли «викриття релігійних сект»? Коли Сталін і Берія організували Московський Патріярхат РПЦ в 1943 р., усі неконтрольовані форми релігійного життя були прозвані «релігійними сектами», і їх «викривали».
Ця термінологія совєтського аґітпропу вкоренилася в журналістську лексику. Протестантські церкви, як і католицькі, були «чужими», а православ’я – «нашим».
Цей стереотип закріпився й тепер в Росії. Звідти й беруть «культуру» деякі наші журналісти.
Чи це гістерія? Швидше інертна байдужість до правди і просто неуцтво. Протестантські церкви давно розповсюджені в Україні й користуються авторитетом і в народі, і в Українській державі. Справжні християни ніколи не скажуть, що їхня Церква правильніша і краща за іншу.
Журналіст, який береться писати про релігію, якщо він сам і нерелігійний, то принаймні повинен бути «релігієзнавцем» і розрізняти протестантські церкви і тоталітарні секти, які справді імітують релігію, хоча організовуються під лідера і швидше нагадують партію. Заява привертає увагу суспільства до важливої проблеми культури, професійної освічености і толерантности в ЗМІ, покликаних вірно інформувати.
При цій нагоді треба сказати про модний нині провокаційний стиль, який нагадує роботу черв’яка, що творить свій темний візерунок і поганить усе, до чого доторкнеться. А ЗМІ повинні дбати про правду і красу.

Поширена думка про безрелігійний Захід зіштовхується з впертими фактами, що засвідчують протилежне. Славетні футболісти там не ховаються з тим, що вони моляться Богу, а не тільки тренуються. Зірки Голівуду розповідають, що вони часто читають Біблію. Сенатори відвідують храми і шукають прояснень у молитві…
Уявімо собі, що депутати Верховної Ради зібралися разом на молитву і заспівали «Боже, великий, єдиний…» Та їх вже тільки за це стали б шанувати в народі!

ВЧІМОСЯ ЛЮБИТИ
Ореста Ковцун

Розглянемо любов у її вищій формі – формі явища, яке ув’язує Всесвіт.
Світ, як відомо, формується трьома світотворчими силами – батьківською (Мудрість і Сила), материнською (Знання та Вміння) та синівською (Любов), або інакше Святою Трійцею. Отже, любов – це одна із сил, які творять світ. В той же час, як зазначає В. Вернадський, одні і ті ж закони панують як у великих небесних світилах в планетних системах, так і в найдрібніших молекулах. Отже, земне життя формується за тими ж законами, тою ж Святою Трійцею, однією із складових якої є Любов. Людство, у процесі свого розвитку, в різні часи надає перевагу тій чи іншій складовій Трійці. Так само і найбільш поширені релігійні течії: вони визнають Святу Трійцю, лише кожна з них орієнтується на ту чи іншу її силу, і по-різному розглядають вони проблему Любови. Так, християнство, орієнтується на Синівське начало, на Христа, на Любов, отже має в собі найбільшу потенцію розвитку.
Любов відноситься до природних емоцій і, за твердженнями індійської філософії, є законом природи. Ненависть же є неприродною емоцією, і за тією ж філософією, можлива лише на певному етапі еволюції. Якщо Ви пізнаєте любов, стверджують філософи, Ваше єство переповнюватиме життя, і смуток не торкнеться Вас, тому що любов вчить нас свободи, а свобода – це радість.
Тисячоліття, що минули, були орієнтовані переважно на знання, на розум і, ясна річ, виховали homo sapiens. Але, запитаймо себе, чи зробила така людина світ кращим? Ні! Нomo sapiens воюють, вбивають, обманюють, крадуть, нищать природу, ледачіють... З розуму «виходять лихі думки, душогубство, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві свідчення, богозневаги» (св. Єв. від Матвія, 15 (19). Розум, отже, не врятує людство від загибелі. Що ж тоді спрямує нас до порятунку? На моє переконання, світ може врятувати розумна та любляча людина. Отже, в третьому тисячолітті мусить бути орієнтація на третю складову Святої Трійці – Любов! Це – наша остання надія. Має прийти об’єднання розуму і серця, людство має стати homo sapiens amors, тобто розумною та люблячою людиною.
А чи вміємо ми любити? Здавалося б, що тут складного: люби собі все, що сотворив Бог, та й усе. Але, виявляється, це зовсім не просто... Навчитися любити навколишній світ – завдання на рівні подвигу. Адже необхідно подолати звичний спосіб мислення: перейматися бідами та проблемами чужих людей, не бути мовчазним свідком нищення природи і загалом все брати близько до серця та берегти не лише себе.
Щоб навчитися любити, треба перейти до вищого стану психіки і свідомости. Навіть якщо свідомість людини уже згодилася на потребу вчитися любити, то переважна більшість людей при цьому потребує перехідного періоду. Чи можна вилікуватися від невміння любити? Можна! Найперше потрібно цього захотіти і зрозуміти, що любови треба вчитися, так як ми вчилися читати, писати, вмиватися і т. ін. Окремим людям любов у серці дана від природи, від Бога, але більшості людей любови треба вчитися.
Символом любови, як відомо, є серце, в якому вона зосереджується. Серце виконує не лише фізіологічну функцію в життєдіяльності людини. Згадаймо кордоцентричну філософію Памфила Юркевича, засновану на глибоких засадах українського національного світобачення, згідно з якою серце є центром духовного життя людини. Саме тому в піснях, поезії, прислів’ях українці пов’язують любов, особливо ніжні почуття із серцем. «Бабусенько, голубонько, серце моє, ненько, скажи мені, бабусенько, де милий, серденько...» (Т.Шевченко), «Серце плаче, сліз немає... (укр. нар. пісня)», «Очі не бачать – серце не болить» (укр. нар. прислів’я).
«Як можна любити немовля, якщо з ним не можна поспілкуватися?» – запитав якось у мене один чоловік, інтелектуал. «Серцем!» – подумала я. Серце розуміє і любить без слів. Але серце теж треба виховувати.
Християнство виділяє Любов, як одну із головних передумов спасіння. Таким чином, уміння любити є однією з найвизначальніших рис досконалої людини.

МЕТА ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ
Василь Белів

У 1988 році аж три американські комісії оцінювали людське життя. Перша комісія оцінила людину у два мільйони долярів, друга – в сім мільйонів, а третя – аж у 132 мільйони долярів. Ось що в очах людей вартує Божий архитвір, що ним є людина.
Мільйони людей ніколи, або рідко коли думають над тим, звідки вони та навіщо живуть на цій землі. Ми, ті хто знає, яка мета нашого життя, серед щоденних обов’язків і клопотів, серед світських справ ту високу мету часто губимо. Вона блідне, стає далекою.
Хто ми й звідки походимо? Який наш родовід? На ці питання дає нам ясну відповідь Святе Письмо: «І сотворив Бог людину на Свій образ, на Божий образ сотворив її» /Бут. 1:17/. Отож кожна людина має свій світлий родовід, бо вона вийшла з Божих рук.
Наш християнський катехизм навчає: «Людина створена, щоб Бога славити, почитати, любити, Йому служити і в той спосіб спасти свою душу». Ось мета життя людини на землі. Та мета незатертими літерами виписана в нашому серці, в цілій нашій істоті.
Як рослини природно звертаються до сонця, так і наша душа – до Бога. Туга за Богом – притаманна людській природі. Тому слушно каже св. Августин: «Неспокійне наше серце, Боже, поки не спочине в Тобі». А св. Василій Великий засвідчує: «Хто живе без Бога, неможливо, щоб мав щасливе життя».
Один словацький священик у своїх споминах описує, як він жив серед совєтських партизанів під час Другої світової війни у Словаччині. Вони не знали, що він католицький священик. Вважали його за звичайного християнина, тому йому вповні довіряли. Виїжджаючи зі Словаччини, взяли його з собою до Москви. Там він якийсь час перебував у будинку головної централі НКВД. Якось уночі приходить до нього жінка – капітан НКВД. Вона хоче почути від нього щось про релігію, про Бога. Їхня розмова триває дві години. Відходячи, вона йому сказала: «Того я шукала». Наступної ночі вона знову прийшла зі словами: «Товаришу, скажи мені щось більше про Бога». На третю ніч привела свого чоловіка. Потім прийшло більше чоловіків і жінок з НКВД. І так кожної ночі вони, стіснені у малій кімнаті, жадібно слухали про Бога, Його доброту і любов. До свого від’їзду з Москви він охрестив сім осіб з НКВД і дав їм перше Святе Причастя.
З нашої першої і найближчої мети випливає наша остаточна й вічна мета: Спасіння нашої душі. Які дивні, премудрі і незглибимі Божі пляни! Він у своїй любові до нас нерозлучно зв’язав Свою славу з нашим вічним щастям. Бога славити, Йому служити і спасти свою душу – це не дві різні справи – це одне й те саме. Через службу Богові ми запевнюємо собі вічне щастя. І це є наше найважливіше завдання на землі. Тому каже Христос: «Яка користь людині, як світ весь здобуде, а занапастить свою душу» /Мт. 16:26/.
Один маляр намалював картину, на якій зобразив юнака, що грає в шахи з дияволом. Гра йде за душу юнака. Горе йому, коли диявол поставить йому мат і виграє! Подібно й наше життя, – це наче гра в шахи за нашу душу. Хто програє, програє навіки. Тому й каже Христос: «Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно» /Ів. 12:25/.
А що ж сказати про вічне життя? Яке воно? Ап. Павло, що у видінні збагнув його глибину, так його коротко описав: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять» /1 Кор.2:9/.
Справді, яка прегарна мета людини на землі. Тому роздумування про піднесеність і велич мети нашого життя повинно зродити в нас сильне бажання, щоб ту мету і Божі пляни щодо нашого спасіння якнайкраще виконати.
Одна визначна особа, відбуваючи студії та роздумуючи над метою свого життя, записала у своїм записнику такі слова: «Дякую Тобі, Боже, що Ти відкрив мені очі. Колись у родині мені казали, що маю жити для родини й батьківщини, коли я бажав бути священиком, то казали мені, що я родився на єпископа. Коли згодом став вояком, то казали мені, що я родився на генерала. Мої багатства і почуття підказували мені, що я родився на те, щоб користуватися благами цього світу і розкішно жити. А роздумування про мету життя внесло в мою душу ясне світло, і я зрозумів, що не для того всього я родився, а живу на землі, щоб Богові служити і спасти свою душу».
Дай, Боже, щоб це роздумування просвітило й нашу душу, та щоб думка про наше вічне призначення ніколи не виходила ані з нашого розуму, ані з серця.

«БУДЬЛАЛАСКА»
ВИБРАНІ ДИТЯЧІ ЛИСТИ ДО СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Святий Отче Миколаю. Я дуже люблю св. Святого Миколая і з нетерпінням на нього чекаю. Коли зранку я прокинусь, а там під подушкою щось шурудить. І як ти так непомітно кладеш ці подарунки, що я нічого не чую, і не прокидаюсь. Юра.

Небесна Канцелярія. Святому Миколаю. Кожного разу з року в рік діти пишуть тобі листа. І ти завжди не зважаючи на холодну погоду даруєш дітям гарні подарунки. Але хто подарує тобі? В цьому є несправедливість. Тому я намалюю тобі малюнок. Думаю він тобі сподобається. До наступного року. Христина. Львівська область.

(без жодного прохання, лише три речення) Я тебе дуже люблю. Цьом-цьом. Цьом-цьом.

Дідусеві Миколаю. Лапландія. Дорогий Миколаю! До тебе пише Олесь з України, м. Львів. Я весь рік був недуже чемний. Я хамив батькам, я ображав всіх. Мої батьки нелюблять мене. Я незнаю що робити. Вчуся я недуже добре. Останнім часом я перестав любити цукерки, шоколад, і все таке. Я не шаную речі, але я незнаю чому я все це роблю. Мені так неприємно коли мене сварють, б’ють, якби в школі замість оцінок писали в щоденнику: знає, треба підівчити, я б був би дуже щасливий. Я не розумію моїх батьків коли я приношу погану оцінку вони мене сварять а потім б’ють. Чи не легше їм замість бити мене чи сварити, посидіти зі мною за уроками спокійно допомогти мені з навчанням. Чомусь мене навчити, як правильно поставити день. Мене дуже це все дратує. Я ладен вже померти, щоб тільки не сварили, небили, щоб я не стояв на гречці. Але все це тільки мрії. Перший раз в житті я знайшов людину яка розуміє мене, допомагає мені, і мене з нею розлучили, і я так думаю що вже назавжди. Моє життя це суцільні неприємності. В мене таке враження що мої батьки хочуть добити мене і я не знаю що з цим подіяти. Я тобі все це говорю тому що ти добрий, мудрий. Ти перша людина кому я це все розповів. Навідь коли я чемний я нечайно можу щось сказати про когось і вони згадують минуле. Я маю практично все, але чогось мені не вистарчає.

Святий Отче Миколаю я думаю що ти знаєш що я заслужила за цілий рік. Я буду з тобою відверта якщо ти сам приніс мені чого я заслужила. Але щоб ти Святий Миколаю знав як я люблю всіх і тебе також. Я ділюся з тобою своїми чуствами як мені не хватає зарас баби Марійки. Я хочу щоб знову обєдналася моя сім’я. Але я знаю що ти цього не можеш зробити. Але пам’ятай я завжди буду писати до тебе листа…

Канцелярію Святому Миколаєві. Уже Миколаю, є подарунки під подушкою! Ярослав.

До раю Святому Миколаю. А якщо в Тебе не буде можливості мені що не будь принести то дуже прошу Тебе зроби так, щоб я просто відчула Твою присутність. Я буду дуже тебе чекати! Марта.

Дідусю Св. Миколаю я чемна, слухаю маму, тата і всіх старших. Молюся до Бозі вечером і рано. Знаю багато дитячих молитов. Готуюся до свят. Вивчаю вірші до Св. Миколая і коляди. Я дуже хочу щоб ви мені принесли колясочку для ляльок і дитячу тумбочку. Як що того не буде то по можливості (що зможете) І ще я забула, тапочки із зайчиком або собачкою які зможете купити.

Дорогий Миколаю! Кожного року я чекаю цього свята з нетерпінням. Я стараюсь бути чемною, слухати батьків, допомагати їм, приносити додому хороші оцінки, але недуже в мене виходило. Минулого року я просила в Тебе сестричку, ось ти і здійснив мою мрію, Її звати Дашенька хоч вона і неслухняна, але я її дуже люблю. Дякую.

Мені 14 років, молодшій сестрі Анастасії 12 років. У нашій сім’ї тільки мама Тетяна і бабуся Марія, на привеликий жаль дідусь помер від тяжкої хвороби, а тато залишив нас, коли мені було б років, а сестрі 4 роки. Бабуся також хворіє. Кожного вечора ми з сестрою молимося і просимо Святого Миколая, Діву Марію, Бога, щоб вони зробили чудо і ми зажили нормальним життям. У день Святого Миколая я сподіваюсь на чудо, хоч і говорять що його не існує, але якщо у нього не вірити просто немає сенсу жити.

...Пишуть до Вас учні 3-А класу... Ми чемні, гарно вчимося, ходимо до церкви, любимо уроки етики... У нашому класі багато відмінників...

Святому Миколаю. Адреса: на небеса. Індекс: у рай. Святий Миколаю. Пишу тобі цього листа, щоб перш за все подякувати за весь минулий рік, за те що ти мене оберігав і допомагав у всіх початках і справах. Прошу у тебе пробачення за те що іноді забувала, а скоріше можливо не хотіла молитись наніч; за те, що не завжди слухала батьків; за те що осуджувала інших людей не завжди спершу подивившись, на себе; вибач мені також за те, що часто робила і думала про те, що знала це не добре і не варто робити цього. Молю тебе допоможи не піддаватися на спокуси, жити щиро віруючи у тебе і у Бога. Також прошу тебе щоб ти дав мені наснаги і бажання до навчання, до танців, до комп’ютерних курсів, допоможи мені зробити правильний вибір у житті.

До Лапландії. Дорогий дід Мороз! Мене звати Марта. Мені 10 років. По гороскопу телець. Дуже люблю грати в шашки. Мій любимий колір жовтий. Моя мрія є нездійснена, але я скажу я хочу полетіти в космос або стати телеведучою каналу коли виросту.

Резиденція «Святого Миколая», м. Львів. Слава Ісусу Христу. Пише до вас учень 5-г класу. Люблю я предмет «Я і Україна»…

Я ІВАНКО МЕНІ 6 РОКІВ. Я ХОЧУ ЩОБ В НАШІЙ УКРАЇНІ УСІ БУЛИ ЗДОРОВІ І ЩАСЛИВІ. ПРОШУ ПЕРЕДАТИ ЦЕЙ ЛИСТ св. МИКОЛАЮ. Я НЕ ЗНАЮ ДЕ ВІН ЖИВЕ. ІВАНКО.

Святий Отче Миколаю, дуже мрію мати: фотоапарат, туристичний портфель, і французьку армію. Але я думаю, що тобі не вистарчить грошей, щоб їх купити, то будь ласка купи мені хоч би туристичний портфель.

Слава Ісусу Христу. Пише до тебе Віталік. Я хочу щоб ти мені приніс 3 пачки петард, 3 салюти і пинал.

Святий Миколаю я тебе благаю щоб ти мені приніс пожарну машину, невеликий корабель, альбом для малювання та небагато солоденького.

Я хочу, щоб у мене була ялинка, і іграшка, схожа на тебе, а також петарди. Святий Миколай, я хочу ляльку і для ляльки хатку, для ляльки велику хатку, для ляльки хатку, але шоп хатка була велика, і шоп хатка була гарна, і шоп була хатка велика, хатка шоп, була, і для ляльки хатку, але шоп хатка була велика хатка, і шоп була хатка, була велика, хатку, і шоп була велика, доцю для ляльки, але для ляльки хатку, шоп була хатка велика, гарна хатка...

Святий Миколаю. Я хочу мати молоду барбі щоб в неї згинались руки і ноги. І пинал. на три замочки. Анна.

ДОРОГИИ МИКОЛАМ ПОДАРУЙ МЕНІ ХЛОПЧИКА! Кароліна.

ХОЧУ ЩОБ МИКОЛАЙ ПРИНІС МЕНІ МАНДАРИНКИ, КНИЖЕЧКУ ВЕЛИКУ, ЧИКУЛЯДУ. НАТАЛЯ.
Святий Миколаю! Моя сестричка Діана просить у тебе ранець в якому носять малих дітей.

Дорогий Миколаю або Санта-Клаусе! Пише тобі твоя палка шанувальниця Юля. Як і всі діти, я дуже люблю подарунки та дуже хочу 19 грудня їх отримати. Саме перше я хочу хлопця, який має мати дуже гарний характер і має бути гарним і дуже мене любити. Друге - це багато цукерок і мандаринок. А третє гарних оцінок. Бувай Миколаю або Санта-Клаусе. Юля.

Принеси мені ляльку, та що ходить і маленьку дитинку, та що повзає.

Святий отче Миколаю! Мені 9 років. Маю добрі оцінки декілька поганих. Неслухав маму, сестру, бив брата, погані слова говорив. Ходжу я до церкви з мамою, з сестрою, братом. Деколи я в церкві погано стою. Михайлик.

Святий Миколаю. До тебе пише дівчинка Оля. Принеси мені подарунок. Я була чемна і трошечки нечемна. Я справлюсь.

Слава Ісусу Христу! Дорогий Миколаю, подаруй мені джип, касету «Один дома», цукерки, жувачки, шоколадки, рукавички, апельсини. А я постараюсь бути чемним, не битися з Ігором, буду молитися…

Добрий день любий Миколай. Я думаю що ти мене простиш що я був нечемний. Мені б хотілося сопілку подивитись на другому боці (є малюнок) Ти мені допоможи, щоб я гарно вчився.

Святий отче Миколаю я Вас прошу дайте нашій родині здоров’я, терпіння і любові. Святий Миколай я знаю, що я не дуже чемна. Ви бачите, що я краду, брешу, Але я хочу стати кращою.

Небо. Св. Миколай. Слава Ісусу Христу! Святий отче Миколаю. пишуть до тебе дві студентки медичного університету: Христина (фамілія) і Наталя (фамілія). Сам знаєш, що вчитися у вищому учбовому закладі важко, але так як в нашому медичному – думаю найважче. Нам вже батьки подарували подарунки, ніби від Тебе (мобільні телефони). (вони зробили вигляд, що це від тебе, але ми ж знаємо, що Ти і сам можеш нам допомогти). Тому ми просимо Тебе: «Допоможи нам здати цю зимову сесію. А якщо можна, то і закінчити університет. Ми знаємо, що ми були не дуже чемні (півроку гуляли і тільки деколи вчилися), але думаємо, що з Твоєю допомогою ми виправимося (може порозумнішаємо?!) Ми дуже Тобі вдячні за наших батьків, за те, що вони мають можливість нас вдягати і годувати. Але ще хочемо попросити для них здоров’я. Отче Миколаю, Ти і сам знаєш, що ми ходимо до церкви, віримо в Бога, і завжди покладаємо свої надії на Нього, тому і в цьому випадку робимо те саме: будемо старанно щиро молитись. Завчасно дякуємо. Знетерпінням будемо чекати на твій подарунок. Слава Ісусу Христу!

…Якщо я не буду слухати Маму, тата, бабу, цьоцю Олю, то принеси мені прутика. Дякую Святий Миколайчику, я буду молитися і буду чемний.
Миколаю! Принеси мені що можеш, гарний вірш це теж подарунок. Принеси мені хоч його я буду радий. Ігор. (Ярославський р-н. с. Поріччя.)

ДІДУ МИКОЛАЮ. ДОРОГИЙ МИКОЛАЮ. Я БУЛА НЕ ЧЕМНА, ВИБАЧ МЕНІ. ПРИНЕСИ МЕНІ ДОШКУ, ЩОБ Я МОГЛА ПИСАТИ.

ПРИЙДИ ДО МНЕ І ПРИНЕСИ МЕНІ БУДЬ ЛАСКА ПЛАСТИЛІН, ГОРНЯТКО І ЯЛИНКОВУ ІГРАШКУ.

Привіт. мене звати Оля. я ходжу в 3 клас. Мені подобається укр. мова тому попрошу нову чорнильну ручку. І тапочки.

Миколаю! Принеси мені три коробки LEGO і ще фудбольний м’яч. Два букета квітів для мами і сестрички Лілі. Поклади мамі під подушку 1000 гривнів.

Святий Миколаю, прошу для тата машину, прошу для мами – щастя. А для мене – пістолет. Обіцяю бути чемним, кожного дня молитися.

Святий Миколаю, зроби аби мама не спізнювалася на роботу, а братик аби не хворів. Юля.

Миколаю. Мене звати Галя. Мені вісім років. Прошу для тата здоров’я, для мами щоб не нервувалася, я бажаю для дідуся, щоб він не пив горілку.

Миколай найкращий. Принеси мені дощечку, а татові різку, бабуні перстень, а мамі торта.

Небесна почта Св. Миколаю. Дорогий Миколай! Я хочу настольну ігру, в якій стрибає м’ячик. А мамі, щоб Костя одружився з нею. Максим. Р.S. і малесенького миколайчика.

Дорогий Миколаю! Зроби так, що б в родині всі були живі, та здорові, щоб люди були людянішими і в нас би не було дітей-сиріт. А ще я би дуже хотіла щоб у мене була сестричка, або братик. Принеси мені якийсь подарунок, бо стидно навіть про щось просити, бо на світі стільки обездолених дітей - поможи їм, а мені буде радісно, що вони щось отримали, то і буде мені подарунком.

Миколай! Прошу для тата, щоб він заробляв гроші, для мами - здоров’я і щоб не кричала...

Святий отче Миколаю! Принеси мені брилок і рукзак з подарунками. Я був на морі. Я добре вчуся в 2-А класі, принеси мамі вільного часу а татові вільного часу, мамі і татові - здоров’я і скоріше закінчувати роботу. Обіцяю бути чемний і буду кожного дня молитися і пренесіть татові машину. Михайлик.

Мы раньше каждий год наряжали елку с папочком, было всегда весело, а теперь два года назад наш папа умер перед самим новым годом… Мама говорит что не сможет мне купить скрипку потому что оно стоит дорого. Святой Миколай не забывай нас. Пусть папе будет хорошо на небе. Сделай так что он вернулся к нам, ведь ты все можеш..

Допомагає нам писати мама, бо як бачите ми ще не вміємо писати, бо ми ще не ходимо до школи. Ми тільки ходимо вчити англійську мову. Люба вже 2 роки вчить, а Оля тільки почала вчити цього року...

Миколай. Мене звати Олег. Я хочу в тебе тільки попросити, щоб мої батьки були щасливі і здорові. Все. (Львів)

Святий Миколаю, прошу для тата – я хочу щоб шашкі він зі мною грав.

Святий Миколаю! Соломія їде в село Костеїв до Бабусі. Не забудь приїхати до неї в село. Соломія.

Святий Миколаю! Дуже тебе благаю, завітай до нас з братом в гості. Ми будемо ночувати на Стрийській 62 або в баби Янки на селі.

Записка Святому Миколаю. Добрий день, Святий Миколаю! Як там живете? Як ваше здоров’я? Скільки Вам років? Де Ви берете подарунки? Яких дітей є більше, чемних чи не чемних? Вам подобається Ваша робота? На ці запитання напишіть відповідь. Та пришліть мені той лист. Та принесіть мені будь-ласка новий рюкзак.

…подаруй лисицю.

Св’ятий Миколай. Я пишу до тебе, бо знаю, що ти є і знаєш мене. Я хочу, щоб ти не приносив мені нічого. Я хочу, щоб ти дав моїй мамі трошки здоров’я, щоб ти піклувався про неї. Я не хочу подарунків, краще принеси їх моїй мамі. Б. Марійка. 12 років. Львівська область.

Дорогий Миколаю! Пише до тебе Надя. Я знаю, що на Миколая ти приносиш усім дітям подарунки. Я не прошу у тебе ніяких подарунків, а тільки зроби так щоб Олежик був здоровий і його не клали в лікарню. Дуже Тебе прошу Миколаю.

(на розмальованому конверті) Лист до Миколая! Сєвєрний полєс! (всередині повністю кольорово розмальовані два аркуша зошита із наклеєними аплікаціями і лише Два речення) Любий Миколаю в мене все добре. Моя сімя здорова.

Св. Миколаю. Вчуся у 5-а класі. У прошлому році мені не пощастило. Лежав півтора місяця в лікарні тяжко хворий. Коли був ранок до св. Миколая, я хотів розповісти вірш, но не встиг. Зайшов мій палатний лікар, забрав мене на процедуру, без укола викачували з легенів воду, через декілька днів повторили цю процедуру. На все життя запам’ятається мені. Слава Богу вдячний всім лікар’ям, які мені повернули життя. І пишу Св. Миколайчику хоч би яку мені звісточку про себе написав. З Богом. Допобачення.

Святий Отче Миколаю1 принесіть моїй родині здоров’я і моїм бабусям дідусям здоров’я, так я думаю ви це зробите, а моїй пра бабусі так щоб вона дожила до 1000 років і була здорова.

СВЯТИЙ ОТЧЕ МИКОЛАЮ! ПРИНЕСИ МЕНІ ТЕ ЩО Я ЗАСЛУЖИВ: ЦУЦЕНЯ.

Св. Миколай. Їжака живого.

Привіт Св. Миколаю це до тебе Юрій. Вибач але ролики мені Мама купила. їх подариш комусь іншому хлопчику або моїй сестрі Христині її адреса (така-то) вона ще ніколи не получала справжнього подарунка від тебе. Але ж у моєї собачки немає свята Св. Миколая то я прошу за неї. Принеси їй поводок такий щоб там натискалось на кнопку і поводок ніби розмотувався і був дуже великим. Але на жаль мене не буде у Львові то ти залиши у мене під подушкою. З великим вітанням від Юри!

Дорогий Миколаю. Я б хотіла щоб ти приніс енциклопедії про «динозаврів» і якщо знайдеш то «про каменні» фрукти.

Добрий день Святий Миколаю! Моє ім’я Катерина. Мені 10 років. Мрію стати власницею банку. Я Вас хотіла спитати як Ваше здоров’я? У мене є до Вас досить цікаве запитання: скільки Вам років?

Миколай, принеси пегаса.

(помаранчевим фломастером) Миколаю я за Ющенка і ти тоже! Голосував я за нього!

Миколає! Я хочу щоб ти мені подарував…2) Ляльку, що сама пече торти, печиво.

Миколаю, Миколаю, Миколаю любий, принеси будь ласка чайник.

Святий Миколаю! Принеси мені замок з привидами (але пошукай) і червоного дракона з жовтими очима.

Дорогий Отче Миколаю до Вас пишуть Софія і Михайлик. За нашу чемність принеси Михаилику акулу. Решта Подарунки Ви знаєте.

Дорогий Миколай! Прошу принести... воду. Оля. [м. Львів, вул. Хорвацька

Добрий день Миколай. Зараз за 5 хвилин принеси мені робота.

Святому Миколаю. Я би хотіла зернятко.

Дорогий Миколай. Приниси мені будь ласка битона мишалку. Гордій

Принеси різку золоту.

Будь ласка принеси мені шаблю.

Слава Ісусу Христу, святий отче Миколаю. Знову пише до тебе Андрій, учень 5 класу, що живе в селі Чорному Острові. торік, я писав листа вам, але не вірив, що одержу відповідь та ще подарунки. Бо всі хлопці кажуть, що то мама кладе під подушку подарунки. І яке ж було всіх здивування, коли я одержав листа від Миколая. я ще торік дуже хотів подякувати за всі подарунки: і цукерки, і кеди, і іграшковий револьвер.

А на цей раз я дуже хотів би телескоп. принесете ви мені чи ні, але я буду вірити в те, що Миколай існує.

Дорогий Миколаю. Мені 12 років, але я дуже-дуже люблю свято Миколая. Одного разу бабуся сказала мені, що Миколая не існує. Що це батьки підкладають вночі під подушку подарунки. але я в це не повірила тому що я чула від нашої вчительки прекрасні легенди про те як малим Миколай щедро наділяв бідних людей подарунками. а ще коли я вчилася в третьому класі наша вчителька з малювання розповіла нам, якщо в ніч на Миколая написати йому листа і поставити на вікно тоді вночі ангели заберуть його і віддадуть святому Миколаєві. я так і зробила, а коли зранку прокинулась, то побачила, що мого листа немає, а подарунки про які я просила лежать в мене під подушкою. Я навіть і не уявляла, що це зробила мама або тато бо вони нічого не знали які саме подарунки я хотіла. я знаю, що в тебе є дуже мало часу, але я певна, що ти знайдеш його щоб написати мені листа. Чекаю на тебе. Оленка.

Будь ласка принеси мені: Nokia 3220 і книжку про козаків.

Добрий день Святий Миколаю! Я хочу ляльку-принцесу Барбі і каляску, щоб там маленька дитинка. Така маленька лялічка. Чемна я є. Молюся Бозі кожен вечір. Люблю Юлю і Олю, Улянку, Марка, Бабусю, Дідика, тату, маму. Щиро Вас вітаю з Днем народження. Мар’ян мене носить на озеро і я його тоже люблю. І теж люблю Тараса. Я ще люблю Артема. Я хочу короля. Зрозуміло? Більше нічого не треба. Па-па.

Любий Миколаю! Пише до Тебе Ліля. Мені лише п’ять з половиною рочки, але я вже вмію читати, писати, рахувати. Зараз із бабусею вчуся колядувати. Із нетерпінням Тебе чекаю. Будь ласка приходь.
Я хочу, тільки, попросити, ЩОБ У СВІТІ БУЛА ЕКОЛОГІЯ, щоб не стався парниковий ефект, тобі б ми усі загинули. І я ще хочу попросити у тебе, щоб не було на світі більше війни. ТА ЩОБ В УКРАЇНІ ЗНОВУ НАСТАВ ПОРЯДОК, І ЩОБ ПРАВДА ПЕРЕМОГЛА. Я знаю, може забагато прошу, але я знаю, що це тобі під силу і можливо ти виконаєш моє прохання. Дуже тобі дякую, навіть якщо у тебе не вийде. Ну все, ПА-Па.

НА ЛУЗІ ГОСПОДНЬОМУ

ЗБІРНИК ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ. Упорядник Галина Карієнко. Художнє оформлення Катерини Міщук. Львів, «Свічадо», 2007
ПРОПОНОВАНИЙ ЗБІРНИК – СПРОБА ДОНЕСТИ ДО ЧИТАЧА СОБОРНЕ СЛОВО СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ-ХРИСТИЯН, ЗВЕРНЕНЕ ДО БОГА. У КНИЖЦІ ЗІБРАНО МОЛИТВИ, СЛАВОСЛІВ’Я, МЕДИТАЦІЇ, ПЛАЧІ, ВІРШІ ДО СВЯТ.
ПРОПОНУЄМО ДОБІРКУ ПОЕЗІЙ З ЦЬОГО УНІКАЛЬНОГО ВИДАННЯ.

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО
КОНІ
Як зайди а чи мужі
гнали нас
кінь на коня,
вони були всі чужі,
а ми всі – рідня.
Боже, прости
нас, грішних,
що мусіли йти на таран.
Ми від природи не хижі,
нікому не хочемо ран.
Нам би у просторі поля
гуляти уздовж і вшир.
Нам би лиш воля, і воля,
і сонячний мир.

Віра ВОВК
***
наш день кільчення проростання
і колосіння
ми танцюристи
бажаємо руками обняти небо
в пошуках за невловимим
райським птахом
сміхуни буднів
не зуміють
заглушити волання
суворого генія в наших грудях
ми земні-неземні
ми подорожні
у власному домі у серці світу

Юлія ДМИТРЕНКО
* * *
«Покладіть на Нього всю вашу журбу,
бо Він опікується вами». (2Пет.5,7)

Квіти, омиті росами сліз,
виросли серед кімнати,
квіти печалі,
квіти питальних знаків,
квіти без усмішок на пелюстках.
Я зірву їх, Тобі принесу.
Візьми мій сумний подарунок.
О диво! Ти радий?
У руках Твоїх квіти журби
стали птахами втіхи
і на крилах понесли мене додому.

Зоряна ЖИВКА
я
Важка коса спада на плечі…
Так щемко пахне материнка,
Хліб, молока бабусин глечик.
Я українка.
Дитя степів полинокрилих,
Вітрів, що мріють в ковилі,
Дубів козацьких, верб орлових –
Дитя Землі.
Землі… Та прагне дух до Бога:
Мій дім не тут, в захмар’ї десь!
За обрій кличе в даль дорога…
Дитя Небес.
Святе Письмо гортає вітер…
… Медовий трунок вабить п’янко…
Свята мережка Божих літер…
Я християнка.

Оксана МАКСИМЧУК
***
На старому дереві сидить
двоє птахів. Людські обличчя
повернені у мій бік.
Птахи радяться.
Їхні рухи сомнамбулічні.
Поміж листя висять яблука
униз головою, неначе маленькі китайці
з блискучими личками,
і наче діти на гойдалках,
гойдаються черешні а може вишні.
Ми чекаєм когось.
Яблука падають важко у
їжакувату траву,
наче леви у ній роз-
лягаючись.
І здається, ось-ось
хтось прибуде, ачи
з'явиться із нізвідки,
наче роса на колючих
пелюстках небезпечної квітки.
Чекаючи
на когось, про кого знаєш тільки,
що колись Він таки прийде,
можна стати зовсім мілким
або навпаки.
Ніде
не записано, хто Він і як
з'явиться
тобі.
А головне коли.
Птахи
шелестять крилами, на мене
поглядаючи. Губи їхні безмовно
ворушаться. Можливо, вони знають, але
не кажуть мені нічого. Повна
тиша. Лише яблука
все ще падають, завмираючи в травах.
Рухом крил розгойдані ягоди,
наче губи тремтять. Помалу
той, кого я так довго чекала,
забувається. Лиця птахів
усміхаються, у бік мій не дивлячись, і
тихий спів
павутиною золотою обплутує дерево і мене.
І нашіптує хтось дуже рідним голосом, що і це
теж мине.

Оксана МАКСИМЧУК
***
Ступаючи по вижухлому листі,
пухких кротячих куполів торкаючись
старої парасолі дзьобом мокрим,
сповільнюю свій крок лише настільки,
щоби малого дятла не сполохати
в його парадній охровій федорі,
в його вузьких блискучих окулярах.
Здається, осінь вічна. Ці місця
обходять інші пори року. Осінь,
притулок віднайшовши тут постійний,
дбайливо підмальовує дерева,
птахам та звірям виплітає одяг,
комах вкладає спати під кору.
Вона тут мати, жінка і княгиня.
Останнього метелика впіймаю –
метелик восени завжди останній –
на пам'яті освітленій полиці
хай кам'яніє. Цей складний гербарій
наближень і віддалень, силуетів
речей, що зміст утратили, і лиць,
немов родинне срібло, потемнілих
це Царство ОдновимірностИ теж
колись заповниться. І Хтось повільно,
розтягуючи смоли голосних,
і обтинаючи мереживо запилене
мостів та ниття, прорече:
Ходімо.
Моя любов без меж.

ПЕТРО РОЗВОЗЧИК
КНИГА ЖИТТЯ
Два ангели
схилилися в мій сон.
І кожний видивлявся
щось у книзі
мого життя...
Не знаю, що вони шукали,
але душа сіпнулась,
закричала,
як чорний ангел,
наче божевільний,
почав трясти,
за палітурку взявши,
моєї долі скріплений папір.
Тоді шпурнув
і наступив на книгу...
Несила стало дихати...
Вмираю...
Та з небокраю
до мене
білий ангел підлетів...
Штовхнув знущальника,
аж небо загойдалось -
і зірка крапнула росою
мені в лице...
Немов святиню
найсвятішу,
він книгу взяв
до рук...
І я прокинувся,
наповнений
життя промінням...

Петро РОЗВОЗЧИК
***
Заплакав
Господь
Нестримно...
А сльози
Його
білі-білі
на Україну
снігами
впали...

Петро РОЗВОЗЧИК
СТРУНА СЬОМА
Холодний дощ народжувавсь в мені
з імлистої розпуки день при дні,
і хмара тиші рвалася грозово,
і падала в провалля тупотні.
Мій мозок зачаклований мовчун –
Топив свій глузд у глумові дощу,
а десь, у володіннях Виднослова,
хтось запалив поезії свічу...
Душа це храм. А тіло суєта?
Суєтний храме мій, страждань Христа
не опогань. На сонячну основу
ти поклади і честь свою, і СЛОВО!

ГАЛИНА МАНІВА
***
Відбери від мене все,
Господи,
Тільки Духа Твого Святого
не відбирай у мене!
Хай покинуть усі мене,
Господи,
Тільки Ти не покинь,
благаю!
Хто я без Тебе?
камінь,
що не знає тепла живого,
Хто я без Тебе?
попіл,
що його вітерець розвіє.
Моє серце таке жорстоке,
воно мало б Тебе любити,
щоб згоріти у тій любові,
а натомість воно, ледь тепле,
б'ється в грудях спокійно й рівно.
Але Ти не відходь, мій Боже!
Я навчуся Тебе любити,
я навчуся Тобі співати,
як співають птахи небесні.
О лише не відходь від мене!
Хто я без Тебе, Отче?
камінь без Тебе, попіл...

Галина МАНІВА
СВЯТИЙ ЙОСИП
о. Максиміліянові

Кому з людей довірити Святе?
Кому з людей Дитя охороняти?
Ти обраний, в твоїм саду цвіте
Лілеєю Любові юна Мати.
За спиною сміються вороги,
Бо не для них чудова таємниця,
Що, сповнений натхнення і снаги,
Ти, Йосипе старий, - найперший лицар.
Ти, Йосипе, не зрадив до кінця,
Протистояв нестаткам, бурям, бідам.
Тебе любила, знаю, Жінка Ця,
Найкращого з усіх синів Давида.
Тебе любив, як рідного, Малюк,
Ти й був такий для Малюка земного,
Йому віддав тепло і ніжність рук
І все, що тільки міг, зробив для Нього.

Володимир БУБИР
МОЛИТВА
Дай же нам, Боже, сонця краплиночку,
З дощика теплого півсльозиночки,
З осені смутку листочка журливого,
Доторку вуст кохання щасливого.
Дай же нам, Боже, до Тебе молитися,
Дай із собою і світом змиритися,
Дай нам зцілитися справжньою вірою
І не лукавити, кажучи "Вірую".
Дай же нам, Боже, квіти ростити...
Дай нам усе це у серці вмістити.

Володимир БУБИР
***
Я вірю у Бога, чуєте?
Ви ж говорите, що нема
Об'єктивна реальність.
Не можу, не хочу миритися!..
І творю самотужки.
І що не кажіть,
А я буду вірити в Бога,
Поруч Якого
Постояти - щастя,
Бо інакше, навіщо мені любов?

Андрій КИРІЄНКО-ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ
***
Іде війна нечутна, незбагненна,
В ній церкву серця хиже коло душить,
І ворог радо лічить полонених,
Бо ця війна іде за наші душі.
Він не шкодує лестощів і грошей,
Він розстеляє постіль як принаду –
Йдуть розпинати так, як йдуть на прощу,
Ті, що обрали богом блуд і владу.
Та інші є омиті світлим Словом,
Вони щоранку повстають на битву,
І падають, і починають знову,
Неначе меч здіймаючи молитву.

Оксана ШАЛАК
***
І ти заплакав,
Відрікшись тричі.
А півень криком
Посвідчив це.
Ти сивий камінь,
Що Бога кличе,
Сльоза камінна
Пече лице.
Ти йдеш до Нього,
Немов по морю,
Тебе тримає
Хитка вода,
І кожна хвиля
Тобі говорить:
- Наскільки
віра
твоя
тверда?

Оксана ШАЛАК
ПАВУЧОК
***
Я руйнувала його житло щовечора
І вікно ставало порожнім до блиску.
Та на ранок він знову виплітав
Свій білий і легкий світ...
Аж я зрозуміла:
Так вчаться добра і любові...

НОННА ТЕПЛОУХОВА
***
Моє небо
заплакане безсоння.
Моя земля
зів'ялі квіти роздумів.
У галасі розхристаного дня
не чую Твого голосу.
Тікаю в ніч.
Скинувши шати втоми,
спиняюсь на паперті вічности
і, зачарована сяйвом Божого світла,
бачу Тебе
у німбі безгрішности.
Простягаю назустріч промені рук.
У тиші, сповненій мовчанням,
чую Твій подих.
То озивається всесвіт...

СВІТЛАНА ГОНЧАРОВА
ПРИТУЛОК
Стін, що ховають мене, не лишається.
Стін, що оточують мене і закривають
Небо над моєю головою.
Стін, що рятували мене
Від дощу й снігу,
Від холоду й спеки,
Від болю й радощів!..
Я починаю жити простонеба,
Спати під зорями –
Під головою віра,
Вкриваюся надією.
Немає більше мого притулку!
Зникла знайома затишна оселя,
Така надійна і така зрозуміла!..
Зникло для мене пристановище в самотності,
Зникла втіха
Від закритих вікон
І зачинених дверей.
Немає більше розради в мовчанні.
Вже не хочуть бути заплющеними очі!..
Тиша розриває свої обійми,
Вільний вітер зривається в танці,
Яскраве світло сліпить!..
...Стін, що ховають мене, не лишається!..
І я стою простонеба.
Серце шалено б'ється,
Коліна тремтять,
Збентежено оглядаюсь...
Ось недалеко, на пагорбі стоїш ти.
Теж, як і я, серед руїн.
Серед своїх руїн.

Під твоїми ногами теж лежать
Стіни,
Що ховали тебе.
І я знаю! Я знаю – далі ми підемо разом.
Просто неба!
Ніякі стіни тепер
Не захищають нас,
Не заважають нам!..
Ми підемо!
Нам страшно,
Але ми більше
Не будемо шукати притулку за стінами.
Ми будемо жити просто неба.
Разом – ти і я.
В цьому моя надія.
Тому що тепер
Мій притулок це – ти і Небо!

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ
Переклад з давньоірляндської

св. Манхан, 7 ст.

МРІЯ МОНАХА
Прошу я Тебе, Сине Бога Живого,
Владико од віка,
Про келію малу, щоб у краю далекім
Була мені житлом.
Щоб був там ставок неглибокий з водою
Бігучою, чистою,
Немов благодать, що приходить від Бога
Та гріх омиває.
Щоб біля келії колом стояв
Ліс віковічний,
І на гілках щоб пташки співочі
Несли серцю радість.
Щоб через мій ставок протікав
Швидкий струмочок,
І щоб земля була добра й придатна
Для землеробства.
Там би завів я собі господарство.
Таємниць не маю:
Тримав би корову, кури та бджоли,
Рибальством зайнявся б.
Так би я мав одежу та їжу
Від Бога великого
Та жив би щасливо, молитвою й працею
Господа славлячи.

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ

ОБЛІК ПРО СВОЄ ЖИТТЯ
Переклад з латини
Седулій Скотт, 9 ст.

Пишу я, читаю, науці навчаю людей,
І вдень, і вночі до неба молитви звертаю,
І віршами пишу. Поїсти люблю й попити,
Поспати також, та молитися не забуваю.
Гріхи ж бо мої тягарем серце біднеє давлять.
То милість до мене Ти май, Христе Боже,
Син Діви.

ХРИСТИЯНСТВО Й ПОЕЗІЯ
Галина Маніва

Можливо, мені варто було б відразу почати з розповіді про книжку, бо, власне, саме таку мету я й мала. Але гостре бажання стати на захист поезії, так несправедливо загнаної десь на задвірки сучасної культури, примушує мене дещо відволіктися у бік загальних роздумів. Сподіваюся, читач мене зрозуміє.
Відразу висловлю свою позицію: я вважаю поезію одним із проявів Божественної дії. Акт творення Богом світу – цілком поетичний акт. Я не здивуюся, якщо у Царстві Небесному спілкуються віршованою мовою. Гадаєте, я перебільшую? Тоді розгорніть Святе Письмо й переконайтеся на власні очі: Псалми Давида, Пісня пісень, Пісня Дебори – це тільки те, що відразу впадає у вічі. Але мова Біблії взагалі наскрізь пронизана поезією – згадайте хоча б притчу Господа про лілеї, Його плач над Єрусалимом, притчу про Доброго Пастиря. Перелічувати можна до безкінечности.
Поезія – це краса, вилив сердечних почуттів і водночас чіткий математичний розрахунок. Поезія – це музика слів. Поезія – всуціль гармонійна. Порівняти поезію я можу лише з квітами. Й ось поезія дедалі менше цікавить світ. Принаймні нам нав’язливо торочать про це на кожному книговидавничому перехресті. Але, знаєте, порівняльна статистика продажів детективів і поетичних збірників мене ні в чому не переконує, окрім того, що наш світ хворий. Світ важко хворий, бо його полишає краса. І ми, християни, не повинні байдуже споглядати, як спотворюється чудесне буття, дане нам Богом. Ми маємо виховувати в собі смак до поезії, тому що це входить до курсу дисциплін на факультеті «Як стати новою людиною». Ми маємо допомогти Богові очистити наше серце від бруду і впустити туди красу. І навчити цього інших. Власне, я вважаю, що кожен християнин має врешті стати поетом – навіть якщо він не напише за життя жодного поетичного рядка.
А тепер про збірник християнської поезії. Ніякого поетичного збірника я не плянувала. Від початку виникла ідея створення книжки християнських казок. Я звернулася по допомогу до колеґ «по цеху», і мені стали надсилати тексти. Не тільки казки – різне. І віршів у мене збиралося дедалі більше. Вони хвилювали серце і сповнювали його радісним здивуванням: як по-різному можна висловити свою любов до Бога, які ми різні, як чудово, що всі ми такі різні, як чудово, що всі ми – Божі діти! І мені так захотілося поділитися з іншими цим радісним відкриттям, що я зрозуміла: першим буде впорядковано саме збірник християнської поезії. Далі почалися суцільні чудеса – чудеса віднайдення нових авторів, чудеса спілкування й відкриття душевної краси. Особливо я хочу подякувати за підтримку й допомогу Зої Жук і Галині Кирпі. Без них у мене нічого не вийшло б. Активно допомагала у пошуку гарних віршів також Юлія Шутенко. За це їй теж моє щире спасибі.
Ось результатом такої співпраці й стало те, що у збірнику зібрано твори високого рівня майстерности. Водночас вірші дуже різні за стилем: одні з них написані у строгій клясичній манері, другі – вишукано-модернові, треті – простенькі, як пісня синички. Тобто у книжці можна знайти поезії на будь-який смак. Це зроблено навмисне і не має нічого спільного з какофонією, так само, як не може бути какофонією лісовий хор птахів або різнотрав’я квітучої луки. Саме такий широкий діяпазон і породжує те радісне здивування, про яке я писала. Отже, у збірнику ви знайдете вірші Віри Вовк, Дмитра Чередниченка, Зоряни Живки, Олесі Мамчич, Оксани Максимчук, Лесі Храпливої, Галини Кирпи, Юлії Дмитренко та багатьох інших сучасних українських поетів. Окрасою збірника є також переклади з давньоірляндської віршів ченців VIII –XI ст., майстерно виконані Віктором Заславським. Загалом в книжці представлено поезії 26 авторів. Окремим підрозділом виділено вірші до свят. Тож у разі потреби їх не доведеться вишукувати по всій книжці.
Одним із чудес стало й таке: відоме видавництво, що ні за жодних обставин не друкувало поезії, взялося за цей ризикований проєкт. Звичайно, воно не може йти на надто великий ризик, тому робить пробний наклад. Він дуже маленький – 300 примірників. Власне, збірник відразу стане бібліографічною рідкістю. Ні, не цього я прагла, коли бралася за його впорядкування! І ось я звертаюся до всіх чулих сердець. Підтримайте проєкт! Станьте його співавторами! Допоможіть донести збірник хвали нашому Творцю до спраглих краси! Хай вони дізнаються, що краса не вмерла, що вона посеред нас! Ми можемо сприяти повторному виданню вже більшим накладом – 1-3 тис. примірників. Для цього треба лишень активно замовляти збірник у видавництві «Свічадо».
І ще дещо важливе. Упорядковуючи збірник, я зумисне уникала конфесійної заанґажованости. Мені хотілося піднести його над усіма розбіжностями й непорозуміннями, показати, що нас усіх єднає любов до Бога й Божа любов до нас. Любов стоїть понад усім, в любові до Христа – наше спасіння. Це найсвятіша істина. І ми просто зобов’язані зробити крок назустріч одне одному! Крім того, добірка віршів молодих поетів, які славлять Бога мовою найсучасніших стилів, є альтернативою постмодерному відчаю, що, як пошесть, поширився в нашій літературі.
Наша ініціятивна група, в яку входить дехто з авторів збірника, може надати будь-які матеріяли та готова до проведення презентаційних заходів у м. Києві – у бібліотеках, церквах, клюбах тощо. Щодо придбання збірника та презентаційних заходів пишіть на адресу: pilot-z@ ukr.net або дзвоніть на тел. (044) 455-37-63 чи (096) 440-77-14

5 ГРУДНЯ 2007 Р. ВІДІЙШОВ НА 70-МУ РОЦІ ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ ХОРУНЖИЙ

незмінний редактор журналу «Зона», що давав найповнішу інформацію про українську репресовану літературу, автор десятків творів про українську творчу інтеліґенцію кінця ХІХ – початку ХХ ст. «Шляхетні українки» – назва книги есеїв Ю. Хорунжого. Ту назву можна було б перенести на всю його дослідницьку творчість – про розвиток українських меценатів, письменників і подвижників. Сам Юрій Хорунжий виділявся тією ж рисою. Він став літописцем і популяризатором здискредитованих, що насправді були сіллю землі української.

З автобіографії
Народився в Київі 5 серпня 1937 року в сім’ї педагогів. Батько, Хорунжий Михайло Іванович (1902 – 1986), викладач української мови і літератури у вищих і середніх навчальних закладах Херсона, Сум і Київа, двічі зазнав політичних репресій – 1929 – 1930 (у «справі СВУ») і 1946 – 1956 років.
Прадід Олексій Хорунжий був козацького стану, народився і проживав у селі Золотій Балці на Херсонщині, тепер Нововоронцовського р-ну, – колишньому козацькому зимівнику (там народився і мій тато), а його дружина, моя прабаба Євгенія, походила з князівського роду Святополків-Михайлівських. До речі, назва Золота Балка походить від того, що там козаки знаходили скитське золото, ці знахідки задокументовано у книжках з археології України. Дід Іван Хорунжий орендував поблизу Золотої Балки ділянку Дніпра і там рибалив. Стара частина села затоплена Каховським морем, а нова перенесена нагору… Ще 1984 року, коли я побував разом з мамою в її селі Євгенівка на Миколаївщині, в дідовій хаті, де народилася мама, була сільська школа, а кам’яні льохи на дідовому обійсті слугували шкільним потребам, збереглися і залишки великого саду, що його посадив Єрофій Татаров. 1929 чи 1930 року він був розкуркулений і разом з дружиною Гликерією висланий з Євгенівки.
Я закінчив 7 кляс 95-ої київської школи і 1951 року поступив на навчання до Київського геолого-розвідувального технікуму, який закінчив з відзнакою 1954 року. Був направлений на роботу до Тульської геофізичної експедиції й одночасно продовжував підвищувати свою освіту заочно – в Московському інституті нафтохемічної і газової промисловости, який закінчив 1962 року, здобувши диплом інженера-геофізика. Від 1955 по 1978 роки працював у геофізичних і геологічних експедиціях на території Росії, Казахстану, України – на посадах техніка, інженера, головного механіка (в Інституті геофізики АН України), начальника пошукових партій.
1977 року став членом Спілки письменників України.
Брав участь упродовж 1988 – 1991 років у багатьох демонстраціях, мітинґах, походах та інших акціях (у тім числі й у день проголошення Незалежности України 24 серпня 1991 року під стінами Верховної Ради – разом з дружиною Марією Положевець і сином Олексієм Хорунжим).
Автор шістнадцяти повістей, низки новел з життя геологів, на історичну тематику, автор п’ятьох романів. Окремими книжками побачили світ: «Вісім місяців – лише мить» (1967), «Дзвонити тричі» (1971), «Давні мелодії» (1971), «Дивний камінь» (1976), «Шість балів за впертість» (1982), «Гонитва до мосту» («Скити», 1983, у співавторстві з Володимиром Жмирем), «Ярмарок у Дрогобичі» (1984), «Глаза в зеркале» (Москва, 1984, переклади на російську моїх повістей та оповідань), «Літа надій» (1986), «Борвій» (1987), «Коли промовляють фальконети» (1988), «Чуєш, брате мій» (1989), «Таємна грамота» (1990), «Серця міддю не окути» (1990), «Людям мила» (1993), «Злет і заземлення Григорія Полетики» (1994), «Сага про Ярославових доньок» (1997, у співавторстві з Юрієм Якимівим), «Українські меценати. Доброчинність – наша риса» (2001), «Вірую» (2001), «Микола Плав’юк. Україна – життя моє. Т. 1. Від селянського сина – до державника» (у співавторстві з Віктором Тереном, 2002), «Шляхетні українки» (2003), «Любов маєш – маєш згоду» (2003), «Мужі чину» (2005), «Садовський садить сад – з Марією і без» (2005).
У періодичній пресі надрукував понад 400 статей, досліджень про життя і творчість видатних діячів культури і науки та української історії, зокрема репресованих, рецензії на книжки інших авторів, кілька наукових і науково-популярних статтей з геофізичної науки та екологічних проблем.
Упорядкував і підготував до друку десять художніх і документальних книжок інших авторів: «Дерево пам’яті» вип. 3. 1991; вип. 2, співупорядник з Валерієм Шевчуком, 1992; «Опера СВУ – музика ҐПУ», 1992; «Валерій Марченко. Листи до матері з неволі», співупорядник з Ніною Марченко-Смужаницею, 1994; «Марія», 1999; «Людмила Старицька-Черняхівська. Вибрані твори», вступна стаття, примітки, 2000; «Володимир Косовський. Дума денна й нічна», 2001; «10 років роботи комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих», 2001; «Василь Гурдзан. Публіцистика», 2001; «Співець душі народної» (співупорядник з Л. Пархоменко і Т. Неліною). Від 1991 року і по сьогодні на громадських засадах редагую журнал «Зона» – видання Всеукраїнського товариства колишніх політичних в’язнів і репресованих, по 2005 рік включно відредагував і видав 18 чисел «Зони».
1990 року нагороджений літературною премією імени Андрія Головка за кращу книжку року – «Серця міддю не окути». 30 листопада 2000 року отримав подяку голови Київської міської державної адміністрації за «вагомий внесок у створення духовних і матеріяльних цінностей та досягнення високої майстерности у професійній діяльності».
Згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом «За заслуги» як письменник і головний редактор часопису «Зона».

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку