25 листопада ц.р. Україна фактично вперше на державному – загальнонаціональному рівні пом’янула убієнних голодом-геноцидом і репресіями – мільйони своїх невинних жертв.
Слава Богу, вони діждались цієї молитви,  в якій вже є наша усвідомлена потреба відновлення пам’яті і прохання про прощення за десятиліття замовчування вчиненого нелюдського
зла – бо ми, живі, не можемо не нести свою частку відповідальности за все що було, є і буде. Свідомість причетности нарешті осінила своїм крилом і вже значну частину українських владників.
Визнання парламентом Голодомору геноцидом (що відбулося в наступні дні – після 25-го) стало для депутатів по суті екзаменом – моментом вибору – стати на бік добра чи зла. І вибір цей для багатьох був нелегким.  Інші й зовсім виявилися не готові до такого кроку.
 В суботу 25-го перед пам’ятним знаком біля Михайлівського Золотоверхого собору поставили свічку вічної пам’яті Президент України, голова парламенту, представник уряду,
делегації від усіх областей України.  Тисячі киян немов зрушені якоюсь хвилею, заповнили Софіївський і Михайлівський майдани, засвітили лямпадки, свічки. Ніби сама собою створилася атмосфера рідкісної високої прозорости, попри те що в повітрі висів легкий туман. Спонтанно з лампад утворили хрест, тризуб... І незвичайна тиша стояла над св. Софією, над Михайлівським собором, над словами, які промовляв Президент – до народу, що зібрався, хоч ніхто його особливо не скликав, навпаки, багатьом у Київі бракувало інформації про те, що і коли має бути. Щось однак відбулося впродовж жовтневих  і листопадових тижнів у тому вищому рівні колективної свідомости, який не підлягає жодним маніпуляціям, і є
відповідальним за процеси внутрішнього духовного самостановлення національного життя.
Й оте щось само незримо скликало тисячі людей. Люди прийшли і приїхали з усієї України, відчуваючи себе свідками правди – перед загиблими родичами, перед Богом і перед
світом, як і перед тими своїми, хто ще не прозрів.
Напевне саме тому поминання жертв геноциду на Свято-Михайлівському майдані на рівні духовно-містичному сприймалося як продовження Майдану 2004 р. – як прорив до
відновлення і єднання.
Раїса ЛИША
 

Близько й далеко чутка розійшлася про твої великі чудеса, богомудрий Миколаю, як ти звик, наче по повітрю, на легких благодатних крилах, упереджати застигнутих бідою й скоро
спасати всіх, що тебе вихваляють:
Радуйся, позбавлення від смутку; радуйся, подателю благодаті; радуйся, несподіваних напастей прогонителю; радуйся, добра бажаного садівнику; радуйся, утіхо всім тим, хто в біді;
радуйся, страшний карателю напасників; радуйся, глибино чудес, Богом вилитих; радуйся, скрижалі закону Христового, Богом написані; радуйся, тих, хто падає, сильне
підведення; радуйся, тих, хто стоїть за правду, утвердження; радуйся, бо тобою всяка омана виявляється; радуйся, бо через тебе всяка істина збувається.
Радуйся, Миколаю, великий чудотворче.

З Акафиста

Дорогий Український народе!
У моїй долоні – колосок пшениці.
Якби я міг простягти цей колосок маленькому хлопчику, який помер від голоду 33-го року біля поля у селі Крути на Чернігівщині. Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині.
Жінці в селі Красногірка на Одещині. Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині...
До болю і до щему в серці я хотів би цей колосок подати і своєму дідові Іванові, який помер від великого Голоду разом зі своєю великою родиною в 1932 році.
Я хотів би цей колосок передати в сотні, в тисячі містечок і сіл України. На Київщині, на Донеччині, на Черкащині, на Миколаївщині і на Кубані. Якби я міг через десятиліття простягти ці зерна селам – Лютеську на Харківщині, Косенкам на Сумщині, Зайцівці на Луганщині – селам, в яких люди вимерли майже до одного. Вони гинули. 17 людей щохвилини. Тисячу
щогодини. 25 тисяч щодоби.
Такі жнива збирав великий Голод в Україні. На запитання, що є Голодомор, моя відповідь: це є геноцид.
Я не знаю, якою могла б стати Україна, – та Україна, де вони б залишилися жити.
Я знаю, якою вона є сьогодні.
І я знаю, якою вона може стати, якщо забуде невинно загиблі душі своїх дітей. За дрібністю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову і
свою пам’ять. Вона перетвориться на безлику територію з безликим і неживим народом.
Ті, хто сьогодні заперечує Голодомор, глибоко і переконано ненавидять Україну. Ненавидять нас, наш дух, наше майбутнє. Вони заперечують не історію. Вони заперечують Українську державність.
Від імені Українського народу я стверджую:
Жертви Голодомору мають бути вшановані як мученики однієї з найбільших катастроф в історії людства.
Я не прошу, я вимагаю від Українського парляменту визнати Голодомор актом геноциду нашої нації. Це обов’язок Верховної Ради. Неминуча вимога історії. Така сама, як Акт
проголошення Української незалежностиі. Звільніть себе від страху і неправди.
Історія вже винесла вирок вбивцям, які планували і вчинили Голод. Це – тоталітарна комуністична сталінська система, яка не має національних ознак. Бо національність – це
людське. Смерть через голод і винищення є супроти людського.
Геноцид – це цілеспрямоване знищення народу або його частини. Міжнародна Конвенція ООН від 1948 року визначає геноцид як дії, скоєні з наміром знищити, цілком чи частково,
яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу – через убивство або через навмисне створення таких умов, які ведуть до знищення.
А зараз я зацитую лист Сталіна до свого політичного побратима в Україні Кагановича в 1932 р.:
«Самое главное сейчас – Украина. Дела на Украине из рук вон плохи… в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50 райкомов высказались против
плана хлебозаготовок, признав его нереальным… Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять».
І взялися. Терор був проведений проти всього українського. Під розстріл повели українську інтеліґенцію, священиків, кожного активного носія української свідомости. Ця дія була
цілком свідомою.
У ті часи учні Михайла Грушевського передавали йому: «В Україні панує справжній голод… Це політика, спрямована на те, щоб остаточно зламати українську націю як єдину
національну силу, здатну на серйозний опір… Одні вимруть, інші розсіються безконечними просторами Росії…» Ці слова передано агентом ГПУ, який стежив за Грушевським і за
його соратниками.
Територію України і Кубані оточать збройними загонами для блокування виїзду по хліб. Життя стане несуттєвим. Запанує в Україні смерть.
Вдумайтеся! За підрахунками істориків, середня очікувана тривалість життя чоловіків в Україні в 1933 році склала 7 років, жінок – 10 років. Що це є? Це є справжній геноцид.
У серпні 1932 року було запроваджено заборону торгівлі, щоб не дозволити селянам купувати хліб чи продавати. Його треба було тільки задарма здавати державі.
Восени 1932 року влада почала цілковите вилучення продовольства у «боржників» за завищеними планами хлібозаготівлі. А боржниками вважалися всі. Це і є геноцид.
Після постанови Центрального комітету Комуністичної партії України було масово застосовано режим «чорних дощок» – режим, за яким повністю ізолювали села, райони,
господарства, вивозили з них продовольчі товари і запаси насіння. Таких районів в Україні було 82. Занесення на «чорну дошку» було рівнозначне смертному вироку. Це і є геноцид.
Так само, як це робилося в єврейських гетто і нацистських концтаборах.
Злочин Голодомору прямо проклав шлях до злочинів Другої світової війни, і в своїй диявольській суті – до злочину Голокосту.
Мені важко продовжувати цей ряд злочинів, але суть на сьогодні є одна. Попри все Україна є, і Україна жива.
Ми несемо пам’ять про пережитий біль як засторогу злочинам проти людства і проти людяности. Ми розраховуємо на світове розуміння і підтримку в цьому питанні.
Сьогодні – з Михайлівського майдану в центрі Київа – я, насамперед, закликаю Російську Федерацію стати поруч з нами і через державне вшанування жертв Голодомору
продемонструвати високий, належний Російському народові приклад людського співпереживання.
До цього я закликаю кожну націю, яка постраждала від комуністичного режиму. Ми спільно були заручниками і жертвами минулого зла і повинні спільно від нього очиститися.
Я висловлюю вдячність усім державам, які законодавчо і політично визнали Голодомор актом геноциду проти українства. І вірю, що у 75-ту річницю трагедії це одностайно здійснить Організація Об’єднаних Націй.
Я глибоко вірю в це, бо глибоко вірю у справедливість.
Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Я відчуваю тепло цього доторку.
Не бійтесь. Вже нічого не бійтесь. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
Ми зупиняємо час на мить.
І в цю мить вас слухає Господь.

Анатолій ДІМАРОВ
Як людина що в дитинстві пережила цей Голодомор, що ледве волокла свої опухші ноги, обминаючи трупи людей на вулицях села, що бачила суцільний килими мертвих тіл, що
лежав довкола храму в селі Яреськи, бо люди в останню хвилину свого життя пішли до Бога. Мати моя, сільська вчителька в семирічці, де колись було повнісінько  дітей, після 1933 р. була звільнена з роботи майже зі всіма вчителями, ба вже нікого було вчити. Всі діти Яресьок вимерли.
Я в душі молився і благав Бога, щоб Всевишній додав хоч капельку розуму отим народним депутатам, що засідають у Верховній Раді, щоб вони врешті-решт вшанували пам’ять
померлих, скошених страшною голодною смертю і щоб проголосили Голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду українського народу.
Слава Богу, це сталося.

Євген СВЕРСТЮК
28 листопада упала стіна лжі, що приховувала від світу геноцид української нації 1933 рр. двадцять років тому вийшла книга Роберта Конквеста „Жнива скорботи”, і це був перший
прорив, підкріплений висновками комісії американського конгресу.
З того часу назбиралося достатньо фактів, що засвідчують спланований геноцид, здійснений органами ВКПБ та НКВД. Через 8 років подібне було здійснене над євреями. І там
рятувати боялися...
В листопаді 2006 р. Президент України Віктор Ющенко на повен голос сказав правду про геноцид і вперше в Україні зорганізував відзначення дня скорботи в останню суботу
листопада. На багатьох це подіяло опритомлююче, у когось пробудився інстинкт самозбереження. Верховна рада України 28.11. проголосувала за визнання геноциду.
Історичною стане ця дата ще й тому, що на місці планетарного злочину засвітилися політичні сили в Україні. Правда нині усім відома. А от ставлення до правди – це головна
характеристика і людини, і партії. Поза правдою політичний лідер – ніхто. Чиновник без обличчя і без імени. Вдарив історичний дзвін, і перегорнуто пам’ятну сторінку історії, яку ще
будемо і будемо читати вже після 2006 року.

Олександер СУГОНЯКО
Загибель у 1933 році від голодної смерти мільйонів українців все ж   визнав вищий законодавчий орган України. Назвав його геноцидом українського народу, свідомим, спланованим і здійсненим душогубством. До того не здатний був визнати. Допоміг Віктор Ющенко.
 Нащадки Каїна, що  робили його справу в моїй країні, зробили все, що могли, щоб навіки сховати найстрашніший злочин  в історії людства. Брехнею увесь світ пройдеш – назад не
вернешся. Не вернешся. Заклякнеш на віки вічні.
Вся потуга сили земної була кинута на те, щоб сховати від людей і людства смертовбивство мільйонів. Правда була замурована так, як до того ще  на землі ніхто не зумів мурувати.
Мур обвалився. Правда оголилася. Серед тих, хто продовжує  бісівську  справу  охорони розвалин - комуністи і   регіонали. Вони навіть не усвідомлюють, що їм в Україні вже нічого
не світить, крім суду  мертвих і живих, і ненароджених.
Їхнє не-голосування - це само прокляття. Це  і  прокляття свого  роду. Таке може бути лише у боже-вільних людей.
   Правда про голодомор 1933 року - це  планетарний землетрус. Світ жив, ховаючись від тієї правди, - матеріалізації померлого Бога. Світ не може не змінитися після  розглядання
себе у тому страшному дзеркалі. Він має стати іншим. Новонаверненим до Бог живого. Бо в іншому випадку  пекло почнеться прямо тут – на Землі.
 

Наш  народ, охайний і здоровий з природи, не любив крайнощів. Чи ви чули в порядній селянській сім’ї, щоб насміхалися з синагоги чи костелу? Траплялися окремі особи, що
звертали розмову на слизьке, але вони радше слугували повчальним застережливим  прикладом. Люди мали звичай приховувати сором. Сьогодні щораз більше їх провалюються у
стан цілковитої безсоромності. Зважитись на безсоромність стало навіть модно. Що ж, екології культури повезло ще менше, ніж екології довкілля: її не рятує жоден Ґрінпіс.
Радіоканал „Культура” веде цікаві інформативні бесіди, але якийсь пан М. вривається зі своїм антисемітським запитанням, всю культуру псує, і люди кажуть, що культура – з
антисемітським душком. Часом цей душок програмується, як начинка. Наприклад, в програмах МАУПу є обов’язкові дози. Часом із запахом арабської нафти, часом – із неприхованим
тавром ФСБ. Безсоромність доходить до того, що навіть національну катастрофу – геноцид 1933 р. – використовують для звинувачення жидомасонів. Коли ж усе це перемішується з
поганими приправами жовтої преси, то висновок стає загрозливо очевидним: культурна атмосфера в Україні забруднена і за своїм духом – антиукраїнська.
І є дуже погані симптоми: зараза перекидається на публічних осіб, які в кожному нормальному суспільстві є еталоном добропристойності. Совєтський режим був антиукраїнським, але чиновник надягав інтернаціональну маску, приховував свій сором і стримував свій душок. Нині загальне здичавіння доходить до патології, і те, що по ринку вештається українофоб чи
юдофоб, нікого особливо не тривожить. Мовляв, є ж люди недобрі, є збочені, є просто хворі...
Ілюстрація граничного отруєння культурного довкілля є інтерв’ю, яке дав віце-прем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник скандальному журналістові О. Бузині, який, як відомо, зробив собі зі своїх слабкостей професію. Зокрема, йдеться про програмове кредо високого чиновника від культури: „Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого
слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”.
Має рацію Віктор Андрійович: ми таки справді унікальна держава. Бо в будь-якій іншій державі після подібної фрази віце-прем’єра з гуманітарних питань піднявся б такий скандал, що
чиновник змушений був би негайно подати у відставку (достатньо уявити собі, як свого часу сприйняли б ізраїльтяни слова свого міністра: „Не можна вести культурну політику лише
в інтересах вузького прошарку інтелігенції, яка домагається відродження  івриту”). У принципі, для відставки було б досить протесту акад. Івана Дзюби, який поставив віце-прем’єрові декілька запитань, на які той, бачиться, не спроможний відповісти. Проте зневажливе мовчання п. Табачника не знімає з порядку денного самої проблеми: особа, яка дозволяє собі
висловлюватися таким чином, не має права обіймати будь-який пост в Уряді України. Ми взяли б на своє громадянське сумління великий гріх, якби не заявили відкрито й публічно:
ми вимагаємо від Уряду України негайно відправити п. Табачника у відставку.
Вимога ця не є такою радикальною, як може видатися на перший погляд.  Передбачити, що Уряд України, скоріш за все, проігнорує цю вимогу, насправді неважко. Так само неважко
було передбачити далекого 1976 року, що уряд СРСР проігнорує вимоги членів Української Гельсінкської Групи, ювілей якої п. Табачник хоче сьогодні запізніло відзначити. Проте і
тоді, і тепер суспільству важливо обкладати свої уряди системою тестів, на яких вони виявляють свою справжню сутність. Отож, у випадку п. Табачника від Уряду, залежить, у який
колір забарвиться наш простенький лакмусовий папірець.
Кілька думок ми хотіли б спрямувати й безпосередньо самому віце-прем’єру. Якщо для Вас, п. Табачник, прошарок україномовної інтелігенції завузький, то поверніть нам легіони тих,
що упродовж 70 років повставали в обороні людини проти насильства і навальної русифікаці, а тоді приносились в жертву ідолу до кожних чергових роковин „великого жовтня”.
Якщо Ви, п. Табачник, хочете чесного змагання з українством, то не лукавте самі й відміряйте бігунам однакові дистанції. Адже людина Вашої освіченості не може не знати принципу
„позитивної дискримінації” на користь переслідуваних, на якому тримається західна цивілізація прав людини. Якщо Ви, п. Табачник, хочете справедливості, то думайте над
лікуванням душі, над звільненням українського народу від жахіть, викликаних Голодоморами й ҐУЛАҐами, бо саме жах, а не вищість російської культури, штовхав зневажених Вами
земляків до „мови великого Леніна”. Нерозуміння або ігнорування цих речей просто несумісні з перебуванням на державній посаді в Українській державі.
Ваше єврейське походження мало б зробити Вас зваженішим. Адже, висловлюючись згаданим чином, Ви зробили прекрасний дарунок юдофобам усіх мастей, які скористаються з
нагоди поєднати Вашу погорду на адресу „вузького прошарку української інтелігенції” з Вашим етнічним походженням. Тому Ваша фраза має не лише антиукраїнське, а й
антиєврейське звучання. Бо так було завжди: юдофобія одвіку отруювала долю українців, українофобія – завжди боляче вдаряла по євреях. Негативний посів отруює атмосферу для
всіх.
Нинішній стан українства, без сумніву, тривожний, і то саме через брак доброї волі людей, що мали б цю волю втілювати. Саме Вам – віце-прем’єру з гуманітарних питань – було
довірено не допускати гуманітарної катастрофи. Втім, найважливішою проблемою України є не поділ за мовами – шкода, що Ви не помічаєте, як у російськомовному середовищі
визріває незнане Вам, але щораз відчутніше українське національне почуття! Справжнім цивілізаційним викликом для України є невміння розрізняти добро і зло, яке набуває воїстину
апокаліптичних розмірів. Ілюстрацією цього служить все, з чим асоціюється Ваша особа: тексти промов, які Ви писали і  пишете; дарунки, які даруєте власть імущим; накази, які
віддаєте ОМОНові щодо учасників похоронної процесії; нехтування Інституту національної пам’яті; врешті-решт, обставини, за яких Ви повернулись на урядові орбіти. Але Вам, як
історику, має бути добре відомо: відставка, у яку відправляє людей історія, є найстрашнішою. Чи пам’ятаєте Ви, хто відповідав за гуманітарні питання в команді Кагановича? Ми також не пам’ятаємо...

50 років тому затріщала крига. 50 років тому „геніяльний вождь” був названий злочинцем. 50 років тому вперше в „імперії зла” мільйонам українців відчинено заґратовані двері, і вони
почали шукати стежки до свого зруйнованого дому.
Тисячам надіслано  папірці про реабілітацію їхніх батьків, дітей, братів... Реабілітовано... „Хоч посмертно, зате своєвремєнно”.
Тріск сталінської криги пролунав на весь світ.
Багато хто в світі тратив притомність: „Батько Сталін – кат?!”
На ХХ з’їзді КПСС доповідач М.С. Хрущов отримав анонімну записку: „А где вы были, когда Сталин творил злодеяния?»
– Кто написал записку? – запитав Хрущов. Зал мовчав. – Вот там и мы были, где вы теперь.
Одвертість переконлива! Але й натяк переконливий: доповідь прочитана, але всі сидять на своїх місцях і мовчать...
Тисячі людей думали, як би ту доповідь якось викрасти і опублікувати за кордоном. Іноземні розвідки думали, як роздобути доповідь М. Хрущова.
Нам відомий польський канал: журналіст навідався до своєї дівчини, яка працювала в секретаріаті ЦК у Варшаві. На столі побачив конверт з графом „совершенно секретно” і попросив дати прочитати. Дівчина погодилась. По дорозі журналіст забіг в Ізраїльське посольство і зробив копію...
В Західньому інформаційному просторі вона не дає нової інформації, ця доповідь комуніста №1 про свого вчителя.  Але тим вона і цікава як ревізіонізм зсередини, як  перша в СССР
спроба сказати правду про велике беззаконня з боку державного ідола, напоєного невинною кров’ю.
Країни Центральної Европи сприйняли падіння ідола як сигнал свободи.  Познанське робітниче повстання весною 1956 року призвело до падіння сталінського режиму і повернення
до влади у Варшаві комуністів, що сиділи в тюрмах. В Будапешті вибухнуло повстання проти диктату Москви, і „борець за справедливість” кинув на Угорщину танки. В цій кривавій
сутичці 4 листопада загинуло декілька тис. повстанців, заарештовано 20 тис. З боку совєтів 740 убитих, 1540 ранених.
Отже, перший в СССР акт милосердя компартії до народу відбувся з застосуванням танків по-большевицьки. Але зовсім по-різному це виглядало в ГУЛАГу, в Москві, в провінції і у
„визволених” країнах Европи, де свободу  зрозуміли буквально і стали її вимагати на практиці.
В Україні, де сталінський гніт був найлютіший, вже сама відсутність тирана дозволяла обережний оптимізм. Микита Хрущов обріс анекдотами, і вже самий сміх над вождем означав,
що режим не страшний. Сміялися в’їдливо: „Микита закликає догнати і перегнати Америку. Доганяти можна. А  переганяти небезпечно. – Чому небезпечно? А тому, що вибіжиш
наперед, і усім буде видно як ти задом світиш”.
Для людей, що зазнали рабства, вже маленька свобода здається розкішшю. Україна полегшено зітхнула, коли в газетах припинилися викриття „ворогів”, натомість оголошено, що
епоха навішування на людину ярликів закінчилася.
Доносів різко поменшало. КГБ зменшило свою викривальну активність і аґресивність, і було поставлене під контроль КПСС.
Але скільки б не трусити фрукти зі сталінського саду, на поверхні завжди будуть ті,  що й були.
А рік 1956 не забувається тому,  що для мільйонів сотень тисяч українців  це повернення з ГУЛАГУ. А для історії – це „ліберальна” реформа большевизму.

Віра – найбільший скарб

Мабуть, більшість молодих людей в дитинстві чули від своїх рідних та близьких про Ісуса Христа, Божу Матір, святих, про страшний суд, рай для праведних. Але занурюючись в
мирську суєту, багато хто забув ці слова.
Цим дописом я не ставлю за мету когось повчати чи осуджувати, але, як практикуючий віруючий християнин, хочу поділитись своїм досвідом воцерковлення з такими ж молодими
як я. Перші свої кроки на шляху віри я почав робити під опікою моїх бабусь, котрі  вчили мене молитися, водили до храму. Пізніше я перестав часто ходити до церкви, читати Біблію. Я вважав, що один-два походи до храму на рік – цілком нормально. Ні, в мене не було „поганих компаній” чи трагічних обставин, я просто був лінивим, і виправдовував свою лінь тим,
що Бога я маю в серці, а до храму ходити не обов'язково. Пам'ятаю той момент, коли вирішив піти до церкви, і після Літургії з’явилося відчуття піднесення, радости, чогось
надзвичайного. Я ще не знав, що це, але вирішив ходити до храму щонеділі. Так, був подив рідних, друзів, спочатку соромився казати, що ходжу до церкви. Але потім я зрозумів, що
від цього вже не відмовлюся. Бог змінив моє життя на краще, я відчув це того дня, коли вперше без примусу пішов до храму. Я зрозумів, що віра – наш скарб, одна з найбільших
людських цінностей. Ми повинні берегти її понад усе. Премудрий Соломон сказав: «Більше за все бережене бережи серце твоє, тому що в ньому джерело життя». Треба берегти своє
серце, яким ми віруємо, яким ми любимо, від нечистоти світу.
Тепер я певен: не варто боятися, треба сміливіше йти до церкви, особливо молоді, котра є дуже безпечною в цьому питанні: „я  ще молодий, до церкви піду в старості”. Багато людей
виправдовуються, кажучи: попи – п’яниці і розпусники, я не піду до таких.  Але судять вони за найгіршими прикладами, не бачачи хороших священиків. Недаремно є приказка, що
муха в меді обов'язково знайде краплю гною, а бджола в купі гною - квітку. Так і ми часто бачимо те, що хочемо побачити, і не помічаємо те, чого не хочемо.

Андрій КОГУТ, Луцьк

Питання віри, сенсу та мети нашого існування нині спонукає до внутрішнього пошуку все більше людей. Але чи встигнемо ми усвідомити ці істини, відкинувши Боже Об'явлення і
спираючись тільки на прагматичну логіку нашого розуму? Люди занадто відвернулися від Бога у своєму прагненні керувати природними та суспільними процесами життя на землі.
Для багатьох це стало причиною розпачу, нерозуміння, депресій і складних психічних, тобто душевних розладів. І кому, як не Церкві, котра є невидимим провідником між світом
матеріяльним і світом духовним, сповнити свою благословенну Богом місію і напоїти спраглих із безсмертного джерела Божої Премудрости? Та останнім часом Церква поступово
переносить вектор своєї дії від спасіння людських душ – в площину „соціяльного служіння”. Це спричинює до поглиблення конфлікту всередині людини, між світом внутрішнім
(душею) і світом довколишнім.
Сучасна Церква підтримала суспільство, яке з часів Реформації, поставило в основу своїх ідей демократію і гуманізм, зруйнувавши абсолютизм влади. Однак демократія і гуманізм
поставили в центр суспільної ідеології людину, відкинувши при цьому Бога, як основу усього нашого буття. Ідея демократії і гуманізму великою мірою стала ілюзією віртуальних прав і
свобод для «низів». Ми досі не змогли усвідомити, що справжня свобода може бути тільки внутрішня, у дусі. Взиваючи до людської гордині, ідеологи демократії в суті закликають
людей іти всупереч Божій волі: «Ми знаємо, як краще організувати цей світ!?». При цьому суспільство дедалі більше і цинічніше ґвалтується нищівною машиною глобалізму. Таке
враження, що у сучасному християнському світі з молитви «Отче наш» прибрали слова „Нехай буде воля Твоя, а не моя...”
Ми об'єднуємо усі „добрі сили” нашого суспільства на боротьбу зі злом, з усіма негараздами і бідами, але їх чомусь стає все більше і більше. І мало хто прислухається до об'явлень
Богородиці і Святого Письма, де закликається спасати насамперед свою душу. Ми намагаємося наводити порядок у світі, не навівши його у власному серці і голові. Кожна зовнішня
проблема має свою внутрішню причину. Закон Божий є провідником на шляху нашого Преображення і пізнання Бога.
Ще одна причина людського зубожіння – це намагання пізнати Бога розумом, а не серцем. Але ж Бог – є непізнанний розумом, а ми продовжуємо Його шукати у книжках, релігійних
вченнях чи філософіях, навіть не підозрюючи, що Він із часів сотворіння – всередині нас. Щоб віднайти Бога у своєму серці, нам необхідно проєкцію нашого зору перенести зі світу
зовнішнього, на світ внутрішній. Заспокоїти думки і дати можливість серцю відчути і впустити голос Божої благодаті. Марнота мирських тривог і турбот втратить свою актуальність.
Бог наповнить зримою присутністю кожен подих вашого земного життя. Лише тоді світ переміниться – і тисячі нас спасуться...

Володимир КЛИМЕНКО, Київ
 

Одне корейське оповідання  мовить про  великого  вченого, що постійно був зайнятий своїми книгами. Якось  він вибрався  на відвідини до приятеля. Їде на ослі, вивчає книжку,
весь потонув у науці. Поволі  поводи падуть з його рук. Осел це чує і звертає з дороги. По якомусь часі осел зупиняється перед хатою свого пана. Мудрець переконаний, що заїхав
перед дім свого приятеля. Поглянув на дім і каже:  „Мені дивно, що мій приятель так запустив свою хату. Вона виглядає нужденно, а він її не лагодить”. Аж ось із хати виходить його
дружина. Щойно тоді він зрозумів, що піддав критиці свою власну хату.
Це історія кожної людини. Ми знаємо (або думаємо, що знаємо) чимало таємниць живої і мертвої природи, але не знаємо власної хати, свого серця, душі, не знаємо самих себе. Ми
багато говоримо про реформу Церкви, її практик, про реформу монаших чинів, але мало говоримо про реформу нас самих, нашого серця й душі. Хоча без внутрішньої зміни себе
самого жодна інша реформа не багато поможе.
Чи воно конечно знати себе? Вже Сократ радив: „Пізнай себе самого!”. Чи конечно для пілота знати мотори літака? Чи конечно для фермера знати свою ферму? Так, бо без того нема
поступу.
Переоцінка або недооцінка себе веде до занедбання духовного життя. Надмірне оцінювання себе веде до засліпнення, а недооцінювання – до знеохоти. Бо як можна набувати якусь
чесноту, коли не знаємо, яких чеснот нам бракує? Або як зможемо перемагати свої злі нахили, коли їх не бачимо в собі?
Св. Василій  Великий каже: „Треба ясно бачити, що це найтрудніша справа – себе пізнавати і собою володіти, бо самолюбство – вроджена риса, через яку кожен відступає  від
правдивого суд”.
Один молодий священик, після кількох років праці відчув знеохоту, незадоволення. І  він покинув священство, щоб жити життям звичайного християнина. Через деякий час поволі
відкриваються йому очі. Він починає розуміти, що втратив. По двох роках неспокою і блукання приходить і смиренно просить свого єпископа, щоб знову прийняв його до активного
священнослужіння. Єпископ вволив його прохання. І тоді священник сказав: „До цього молитва і Служба Божа були для мене тягарем, а тепер вони, як і моє священство, мають для
мене особливе значення. День мого повернення до священства – це найщасливіший день мого життя.”
Коли можна найкраще пізнати себе? На молитві та на самоті з Богом. Сучасна людина боїться споглянути у свою душу, бо там нема ні молитви, ні Бога, там холодно й порожньо.
Неспокій своєї совісти і тугу за Богом вона намагається заглушити й забити дикою і  крикливою музикою, неприродним співом  і  неморальними танцями. Та в цьому  всьому вона
не знаходить ні спокою, ні задоволення з життя.
Щоденний іспит совісти – добрий спосіб пізнання себе. Певний шлях очищення нашої душі від лихих нахилів і гріхів. Св. Василій про іспит совісти каже: „А коли день перейде і
закінчаться усі праці фізичні й духовні, кожен повинен перед спочинком судити власне сумління. Чи була зла гадка, або пуста бесіда, чи лінивство на молитві, чи оспалість при
псальмодії, чи бажання світського життя, – нехай ніхто не ховає провин”.
Чиста сповідь – добре і правдиве дзеркало, в якому ясно бачимо стан нашого духовного життя.  Намагаймося  відбути нашу сповідь так, наче б вона була останньою у нашому житті,
тоді  вона дасть належний плід.
Щоденне розважання і молитва.  18  вересня  1961  р.  загинув в авіакатастрофі в Конґо генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Даґ Гаммершельд. При ньому знайдено
книжечку „Наслідування Христа”. Невдовзі вийшов друком його щоденник, з якого видно, що це була людина глибокої  віри, духу молитви, жертви й любови до Бога. І він часто
молився про пізнання себе  і Бога.  Ось одна з таких молитов:
„Боже, дай нам чисті почуття, щоб могли Тебе бачити. Дай покори, щоб могли Тебе чути. Дай любови, щоб могли Тобі служити. Дай  віри, щоб могли в Тобі жити”.
Хай ця молитва буде  і нашою молитвою.

Василь БЕЛЕЙ, почесний член крайової „Просвіти”,
м. Мукачів

Пригадаймо, як відбувалося національне поєднання в Еспанії?
„Диктатор” Франко, який врятував Еспанію від участи в трагедії II Світової війни, наказав поховати жертви громадянської війни на одному цвинтарі. Процес поєднання, який триває
досі, не був легким. Еспанію мусили покинути не лише міжнародні бригади, інтервенційні загони, послані туди волею Комінтерну, точніше – Москви, але також їхні еспанські
однодумці ( в Росії більшість із них була репресована).
Але   ані    Франко,  ні хтось    інший   не закликав еспанців до примирення з тими, хто подавав  „братську пролетарську поміч”. Еспанський   уряд не нагородив   орденами
„герасимових”, „маліновських”, „свєрчевських”. Там була громадянська     війна, вони боролися - "праві" й "ліві", за Еспанію, тільки з іншим устроєм. Це і стало приводом для репресій
еспанських "лівих", які опинилися після поразки в СССР. (Знайоме таке і нам, знайоме до болю!).
А в Україні від 1917 року триває змагання за утвердження власної незалежної держави (еспанці її мали). Це основна різниця. Український визвольний рух, війська УНР, ЗУНР і
ОУН-УПА воювали проти чужих окупаційних армій – російських червоних і білих., польських, німецьких. Красная армія не була українською армією, хоч у ній в силу політичних
обставин служило мільйони українців. Вона не воювала за Українську державу, навпаки, всіма засобами поборювала український самостійницький визвольний рух. Вона брала також активну участь в репресивних акціях проти українського народу - депортаціях, пацифікаціях і ін. Червона армія виганяла з України німців, поляків чи балогвардійців, щоб посісти їхнє
місце.
 Можна навести приклад примирення і польсько-німецького. Поки до того дійшло, то німецький уряд, який ніколи не заявляв, що він є спадкоємцем нацистської Німеччини (а РФ
оголосила і світ визнав її спадкоємицею СССР), кілька разів вибачився за злочини перед поляками, визнав кордон між ПР і ФРН. Не малу ролю у цьому відіграв католицький Костел
обох країн.
А у нас все навпаки: „герасімови” сьогодні репрезентують через т.зв. ветеранські організації політику чужої держави, іноді навіть ... під українськими національними знаменами. Ніхто з них досі не визнав своєї вини перед нашим народом, перед нашою національною символікою. Вони продовжують поборювати Українську державу всіма своїми ділами.
В Еспанії „герасимових” не залишилося, і це сприяло власне національному примиренню. Поляки своїх „герасимових” позбавили всіх привілеїв. А у нас? Ті, що боролися за
Українську державу, за визволення народу від чужого панування, навіть не визнані юридично у державі, за яку боролись і яку створили...
Подібна ситуація і в церковному питанні. Церковне питання у нас є суто політичним, а не релігійним. Адже йдеться не про релігійні засаду і канони, а про адміністративне
підпорядкування церкви чужій державі.
Екзарх московського патріярха в Україні кілька разів публічно звертався до президента РФ В. Путіна зі скаргою на українську владу – і Путін кожен раз запитував особисто у наших
найвищих посадовців, Прем’єра і Президента України.
До речі, В. Путін звертається до митр. Володимира (Сабодана) як до "предстоятеля РПЦ в Украине московского прихода". Додаймо, що до того "московського прихода" належать
майже всі найвищі посадовці України. Гірко, але правда! У тій же РФ об’єднання православних церков (там також існує їх кілька) – ініціював і послідовно провадить не патріярх, як
повинно бути, а власне президент В. Путін.
Повертаючись до історії, нагадаймо, що то російський уряд, а не РПЦ, купив за немалі кошти і патріярший статус для РПЦ і Митрополію Київську і всієї Руси. То генсек Сталін
відновив патріярхат РПЦ. Я не пропоную, щоб ми наслідували у цьому Росію, але добро Української Церкви і держави вимагає діяти – в їх обороні.
Властиво жодна православна церква не отримала автокефалії без втручання в справу держави. Так, коли Польща після І Світової війни здобула самостійність, і в її межах знайшлося
кілька мільйонів православних людей, відразу почалися старання про надання православній Церкві автокефалії. Йшлося про те, щоб Церква не була залежна від диктату чужої
держави.. Міністерство зовнішніх справ Польщі зверталось у цьому питанні до Московського патріярхату.  Очевидно, що МП відмовив і послав до Польщі свого екзарха. Після цього
МЗС Польщі звернулось до Вселенського патріярхату в Константинополі, виділяючи одночасно чималі кошти. І 13 листопада 1924 р. Вселенський патріярх видав Томос про надання
автокефалії Православній Церкві в Польщі, яку, зрозуміло, Москва не визнала. Ясна річ Єпископат Православної Церкви в Польщі в свою чергу звертався до Вселенського патріярхату.
Але тут ми звертаємо увагу на ролю держави в розв’язанні цього питання, чого наші мужі дотепер не готові зрозуміти. Але публічне вмивання рук веде тільки до розп’яття.
Поставмо питання: у якій державі Европи можна отримати громадянство, не знаючи мови тієї держави? РФ, як відомо, - багатонаціональна країна, але якою, окрім російської,
промовляють а російському парляменті? У РФ не можна вживати навіть іншого алфавіту, окрім російського. А погляньмо, як за останні півтора року прогресує русифікація у Київі, так
би мовити, „для  языкового комфорта”. На кордоні  т.зв. реєстраційні  листки видаються винятково російською і англійською мовами.
До речі, чому президент України видає "Укази", а не "Універсали" чи "Постанови"?   То ж не наша історична  традиція.
Справді, у нас 500 років тому обирали гетьманів, а ще раніше були віча, у нас була демократична УНР – і ми програли, втратили державність, а сусіди і Европа сильною манархічною
системою вистояли і зберегли свої держави. Кожна демократія кінчається там, де починається загроза шкоди країни. Подивімся тверезо на сьогоднішній світ, ближчий і дальший. Щоб вистояти в бурхливому потоці часу, потрібно мати волю і розум.

І
Все почалося з світлини.
Прислав її з Миргорода нині покійний поет Антон Шевченко, автор пронизливих збірок поезій (одна із тих збірок так і називалася: "Несу свій хрест"), на долю якого випало стільки
випробувань, що й десятьом було б забагато. І голодне дитинство, і рік тридцять третій, і в'язниця, і табори, і непроникний мур підозри і байдужости ("ворог народу"), і єдине, що не
давало йому не те що загинути... загинути не штука... озвіріти, зненавидіти весь рід людський... це потаємна віра у Бога, яка зігрівала змучене серце шукача-правдолюба.
Я реґулярно з ним переписувався, він писав дуже ощадно, ба, навіть скупо, ніколи на лиху долю не скаржачись, наче боявся мого співчуття, й одного разу переслав світлину,
дбайливо в картон запечатану, і до світлини тієї записочку:
"Впізнаєте свого дядька? Це – отець Миколай Базилевський з парафіянами".
А як я міг дядька свого упізнати, навіть не рідного, а чоловіка сестри моєї матусі, тьоті Ані, як ласкаво ми її називали, з якою матуся моя жила душа в душу? Як я міг упізнать свого
дядька, коли ми і зустрілися всього раз у житті?
Зустрілися, Господи! Та мені і двох рочків не було на той час! Що я міг запам'ятати, малий! Хіба що неймовірно теплі, неймовірно ласкаві руки, що підкидали мене під самісіньку
стелю, і я вищав од ляку і насолоди.
Дотик тих рук дивовижних зберіг на всеньке життя.
А тут, на світлині, дядько стоїть набагато-багато молодший од мене, сьогоднішнього.
Вдивляюся пильно (сімдесят п'ять років світлині!) і крізь затужавілу плівку часу починають поступово проступати риси знайомі: не мого далекого дядька, а мого брата двоюрідного,
теж Анатолія. Красеня, якому ота краса добре таки псувала життя.
Тільки й того, що Анатолій не завів отакої молодої борідки, і вуса не ласкали шовковисто губів, і волосся не спадало пишно на плечі, – ох, якими очима дивилися, мабуть, божі овечки
на свого душепастиря!
Вдивляюся жадібно в отця Миколая, по-місцевому – батюшку, як на Вкраїні іменують священиків, яких люблять по-справжньому. Вдивляюся в людей, які його оточили: поважних
чоловіків і літніх жінок, дівчат, усіх до єдиної у віночках, у намисті з дукачів та коралів, – дивляться на мене просвітлено, вознесені Божою службою над усіма житейськими клопотами
та негараздами, і мене проймає жаль, що я не можу разом з ними постояти, прилучившись до вічности в Божому храмі.
І ще – дві картини.
Отець Миколай увійшов у моє свідоме життя двома писаними маслом картинами, що висіли на стіні нашої тісної оселі. Чотири лобуряки на дві кімнатки, де й повернутися ніде, та
матуся моя, яку мої двоюрідні брати навивали тьотюсею, та тьотя Аня, дружина покійного о.Миколая, що його ми ніколи й не згадували. Хіба що вечорами, пошепки, потай,
оглядаючись боязко на стіни, з неодмінним: "Ви ж, дітки, глядіть, нікому ні слова, бо лиха не обберемося!".
Картини висіли на стіні, і я щоранку завмирав перед ними, зачарований, – так магічно діяли вони на мене.
На одній був зображений вовк-сіроманець. Уночі, серед синіх снігів. Вовк тоскно вив, задираючи голову до холодного неба, і такою тугою, такою безвихіддю віяло од тієї картини, що
в мене й серце холонуло...
А друга... Друга струмувала теплом.
Літня зоряна ніч, повний місяць у небі, кінь, споряджений у далеку дорогу, козак при коні в облаштунках військових, у високій шапці смушевій. І дівчина, що припала до грудей
козакові.
Ех, чому не я на картині отій! Чому я не козак, у військове обладнаний? З шаблюкою при боці, з мушкетом за плечима, і Валя Чмовжова, моя одноклясниця, з якою ми зустрічаємося
поглядами (аж душа обмирає!), припадає до моїх мужніх грудей!
Виходжу надвір як у тумані і не наостогидла торба з книжками — два пістолі приємно обтяжують благенький мій поясок.
Я уже знав, що ті дві картини тьоті Ані подарували, коли вона виходила заміж. І коли вона втікала із Миргорода од долі лихої, із двома дітьми на руках, то нічого не захопила з собою.
Нічого, окрім цих двох картин.
Вже пізніше, дорослому, матуся під великим-великим секретом, оглядаючись звично на стіни, сказала, що картини оті не даровані: їх написав о.Миколай.
– То він що, був ще й художником?
– Не тільки художником, сину, – відповіла сумовито матуся. – Ще й на скрипці грав. Як візьме скрипку до рук, то й душа обмирає.
І вмовкла, і не сказала більше нічого, хоч мені страшенно кортіло довідатись, хто ж він був, мій дядько по матусиній сестрі. І чому так рано помер. Лишивши молоденьку дружину з
двома дітьми на руках.
Отак по крихті, по крихті, з матусиних несміливих спогадів (вона до смерти оглядалась на стіни) і склалася в мене більш-менш повна картина короткого життя о. Миколая.
Батюшки, як називали його в очі й заочі парафіяни.

II
Ще до більшовицького перевороту пекельного, закінчивши блискуче Петербурзьку духовну академію, о. Миколай не залишився на катедрі, хоч йому там і слалась успішна доріжка
кар'єри духовної. Поїхав на батьківщину, в Миргород, в глухе провінційне містечко, де час застиг у велетенській калюжі, описаній Гоголем. Та й висвятився на предстоятеля єдиного
собору – стародавньої церкви, яка пам'ятала Хмельниччину.
Перед цим одружившись (обов'язкова умова) з дочкою священика, що посідав чи не найбіднішу парафію Миргородщини: вогнисті очі молодого священика були буквально осліплені
юною красою, що розквітла під ласкавим сонцем України.
– Він ніколи не казав "Малоросія", – ділилася спогадами матуся. – Тільки – Вкраїна. А Шевченків "Кобзар" лежав поряд із Біблією.
Як ми збігалися, коли тьотя Аня заходжувалась розчісувать косу! Дивилися зачудовано на золотисту ріку, що водограєм спадала із голови аж до підлоги, закриваючи постать, і
кожному хотілося хоч пальцем торкнутися до того водограю. Здавалося, що й палець був би весь позолочений.
Тьотю Аню, тьотю Аню! Ви вже не один десяток років лежите у могилі, а мені все не віриться, що коси вашої торкнувсь тлін. Адже щире золото непідвладне ні тліну, ні часові!
Одружившись, молодий священик найняв невеличку, на три кімнати, хатину серед столітнього саду. Хатина була така ж стара, як і сад. Тільки й того, що стіни з неопаленої цегли, та
дах з черепиці, вкритої мохом. Замість підлоги ж, глиняна долівка. Вони так і не встигли нажити якихось статків, необхідних у хазяйстві: ударила революція, а за нею – громадянська
війна.
Хазяїн же, одинокий вдівець, у тій хаті майже не жив. Взимку тулився в коморі, а з ранньої весни до пізньої осени вирушав у мандри по святих місцях. Аж до Єрусалиму добрався —
вклонитися гробу Господньому.
Одгриміла громадянська війна, одстрілялася, густо могилами сіючи, в усе, що жило й дихало, люди стали оживати потроху, хоч влада нова до кісток обдирала, зате хоч не стріляла
масово, не вішала, – розстрілювала тільки твердоздатників, отих хліборобів нещасних, що не хотіли віддавати останнє зерно, ними ж і вирощене. В людях знову став просинатися Бог і вони, звично потяглися за останньою втіхою до храмів, і ще ніколи в Миргородському соборі не тіснилося стільки народу, слухаючи проникливі проповіді священика, слава про якого
докочувалася до глухих хуторів, прихожани з інших парафій воліли хоч раз побувати в миргородському храмі, послухати вогнисте слово о.Миколая.
За все своє життя о.Миколай, глибоко віруючий... Ще в дитинстві, коли при смерті лежала матуся, якась жінка сказала йому: "Молися, дитино, молися. Бог твою молитву обов'язково
почує". І він, малий, ніс своє серце гаряче до Бога: „Боженьку, спаси мою маму! Як же я без неї житиму, Боженьку!”. І Бог почув відчайдушний голос малого, і матуся видужала, а він
дав обіцянку Богові стати Його слугою... То ж за все своє життя о.Миколай не заподіяв нікому зла і навіть припустити не міг, що знайдеться на світі людина, яка б його зненавиділа.
Але сатана, що вчинив заколот в надії роздмухати „пожар мировой”, а потім і війну громадянську, під час якої брат ішов на брата, а син на батька, сатана, який скаламутив життя в
одній із країн найбогомольніших, посіявши клясову ненависть, підняв на поверхню всіх покидьків та й дав їм волю творити суд і розправу іменем революції.
Один з таких покидьків і появився у Миргороді. Вже в кінці громадянської.
Морячок з Балтійської фльоти, замалим не з самої „Аврори”. Обвішаний навхрест кулеметними стрічками, із „маузером” в дерев'яній кобурі, що била його по коліні. Очолив
страхітливе чека, де люди зникали комахами, де не було порятунку нікому. З перших же своїх кроків у Миргороді він оголосив клясовим ворогом Бога, а що Бог сидів надто високо,
щоб його устрелити із "маузера", то всю свою клясову ненависть зосередив на о.Миколаєві.
Спершу спробував його розвінчати шляхом привселюдних дискусій.
Тоді було дуже модно: побивати священиків на прилюдних дискусіях, демонструючи людові, що релігія – „опіюм”, що і Бога як такого немає, його вигадали служителі культу, щоб
експлуатувати забобонних людей.
Був назначений день дискусії, сповіщаючи про неї, рясно висіли оголошення, морячок піднявсь на трибуну „во всеоружии” – не так знань (які там знання після початкової школи,
звідки його витурили за абсолютну непридатність до учоби)... Піднявсь на трибуну, обвішаний кулеметними стрічками, "маузером" та ще й шаблюкою, роздобутою в музеї місцевому.
Морячок, окрім зброї, мав ще й два убивчі арґументи, що ними сподівався підрубати під корінь попа, – „Бога нет!” і „Религия – опиюм!”.
І як же важко було дискутувати о. Миколаю, який поза вищою академічною освітою вивчав усіх філософів світу, в тім числі і Маркса та Енґельса. Як важко було о.Миколаю
дискутувати з цим гомо-прімітивусом, який на всі докази священика, на всі екскурси в минуле, сучасне й майбутнє, твердив як папуга одне: «Бога нет, а религия опиюм!”. Врешті о.
Миколай не витримав і, коли його опонент вишкріб із свого вузьколобого сховища ще одну фразу – „Человек произошел от обезьяны”, о.Миколай, важко зітхнувши, сказав:
– Та воно й видно.
І площа гримнула таким реготом, що аж повітря здригнулося.
На тому дискусія й скінчилася.
Скінчилась дискусія!
Бо, як тільки начальник чека розтуляв мавпоподібного рота, люди аж хились од реготу.
Коли ж о. Миколай сходив з трибуни, посоромлений його опонент кинув погрозливо:
– Ну, ты меня, поп, попомнишь! Попомнишь, сеятель опиюма!
Не довго довелося і ждати. Десь на третій день, чи, може, й на четвертий, вийшовши вранці надвір, побачив о. Миколай пришпилений до дверей аркуш паперу.
Чорним обведена рамка, череп і кості вгорі, серп і молот піднизом, а поміж ними – три фрази: "Поп! Убирайся к чертовой матери из Миргорода! Если тебе жизнь дорога. Даем 10
дней".
Тьотя Аня у сльози. Тьотя Аня стала благати переїхати подалі од Миргорода – їм скрізь будуть раді.
– Дитино, дитино, – сказав о. Миколай, провівши пестливо долонею по голівці дружини, – вони тільки й ждуть, щоб я одступився од Бога.
– Так вони ж тебе вб'ють! – зойкнула тьотя Аня.
–  На все воля Божа. Без волі Божої й волосина не впаде з голови. І як не плакала тьотя Аня, як не благала – пішов правити службу.
А на ранок – знову пришпилений аркуш паперу. Та ж сама траурна рамка, той череп і кості, ті ж серп і молот. Але слова тепер інші: "Поп! Тебе осталось жить десять дней!"
І так – кожного ранку. Вісім... Сім... Шість... П'ять... Чотири... Три... Два... Безжальний хронометр відраховував моторошні цифри, тьотя Аня зійшла вся сльозами, обхоплюючи щосили свого чоловіка. Не пустити!.. Затримати!.. Порятувати!.. Тьотя Аня ночі не спала, здригаючись при кожному шорохові, а о.Миколай продовжував правити Божу службу й голос його
лунав усе натхненніше, все проникливіше.
У той останній день, в той страшний чорний день, обведений траурною рамкою ("Готовься, поп, к смерти!"), о.Миколай після служби проголосив проповідь про любов до
ближнього ("Полюбіте і ворогів ваших!"). І, благословляючи парафіян, мовив:
– Прощайте, мої дорогі, Бог кличе мене до себе! І не побивайтесь за мною: я і там молитиму за вас милостивого Отця нашого, Вседержителя всього живого.
Того вечора як ніколи довго молився. Діти давно уже спали, лягла й тьотя Аня. Лежала в напрузі, не склеплюючи очей, здригалася од сухих ридань, благала подумки Бога: "Господи,
спаси, порятуй!.. Візьми мене, Господи, а його не чіпай!.." А коли о.Миколай врешті скінчив молитись і приліг на постіль, прикипіла до нього всім змученим тілом своїм.
А серед ночі у дворі щось голосно тріснуло. Тьотя Аня, що була задрімала, схопилася – серце як не вискочить! – о.Миколай уже йшов до дверей.
– Не йди! – заволала пошепки тьотя Аня. – Не йди!
О.Миколай одчинив двері. Одчинив, став на поріг і один за одним тріснули постріли.
О.Миколай упав, як підкошений, в примарному лямпадному світлі було видно, як із рота полилась чорна кров, він іще жив (кулі всі до одної вп'ялися в живіт, щоб "поп" не помер
смертю легкою, а подовше помучився), він іще дихав, і тьотя Аня метнулась надвір – кликати на допомогу людей.
Кулаки збивала, стукаючи у ворота, била, аж тріщали дошки: "Ой, людоньки, рятуйте отця Миколая!" – вікна в хатах німо чорніли, за вікнами наче все вимерло.
Врешті озвався один із сусідів. Балагула Мошко, який не раз возив о. Миколая у віддалені села. Метнувся до стайні, впріг у воза коня, підкотив до їхнього двору.
Удвох перенесли на підводу непритомного о.Миколая. Мошко взяв коня за вуздечку, повів до лікарні, а тьотя Аня сиділа на возі, притримуючи голову чоловіка.
Вибігла чергова сестра. Вже втрьох занесли до лікарні, опустили на ліжко. Сестра одразу ж метнулась по лікаря.
Повернулась одна. Лікар, дізнавшись, кого привезли, відмовився йти до лікарні. Як його не благала богомільна сестра.
О.Миколай прожив до самого ранку. Лежав, стікаючи кров'ю. Тьотя Аня сиділа поруч, стискаючи його руку. І рука, що обпікала, поступово холонула... холонула... холонула...
– Я разом з ним помирала, – відповіла якось тьотя Аня матусі моїй. На її:
— Як ти, нещасна, в ту ніч і не збожеволіла!

III
Поховали о.Миколая біля собору. Поставили гранітний надгробок, і хрест мармуровий поставили, і, як не дивно, і надгробок і хрест стояли непотривожені (та й досі стоять), всі роки
радянської влади.
І з ранньої весни до перших снігів на могилі о.Миколая завжди лежали скромні букетики квітів.
А ще: парафіяни, поховавши о.Миколая, замовили місцевому художникові ікону. І художник намалював о.Миколая з його добрим усміхом, й ікона висіла у притворі храму, і люди,
заходячи, хрестились до неї. Аж десь у шістдесятих у соборі з'явився новий настоятель, уже промосковського штибу, зняв ту ікону та й знищив.
Оце, здається, і все, що я по крихті зібрав про о.Миколая.

IV
А дзвони гудуть... А дзвони гудуть...
І тими дзвонами озивається до мене безсмертна душа о.Миколая.
Великодень, двадцять сьомого квітня, дві тисячі третього року.

Мені досить туманно пригадується отець Базилевський. Я тоді ще зовсім малим був. Але пригадую, що він жив у нас. Службу правив у миргородському соборі.
Напередодні подій, про які я розповім нижче, пам'ятаю, до нас приїжджали люди з Полтави. Довго вони говорили про різні церковні справи і про отой самий "опіум для народу".
Гарною людиною був отець Базилевський. Начитаний. Багато розповідав про історію нашої Української Православної Церкви. Як вона підпала під Московський синод. Це вже після
смерти Богдана Хмельницького. Тепер я уже знаю, що отець Базилевський належав до Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Нині, коли провідуємо своїх рідних,
які поховані на українському кладовищі у Баунд-Бруці, під Нью-Йорком, ми завжди проходимо повз пам'ятник Василеві Литовському — апостолові національно-релігійного
Відродження українського народу.
У часи Української Народної Республіки, через 230 років після так званого Московського синоду, відбулися Єпархіяльні церковні собори з великою участю мирян. А десь у січні 1919
року зібрався Всеукраїнський церковний собор і прийняв рішення про відродження Автокефалії. Першим митрополитом там і було обрано Василя Липківського, якого більшовики
розстріляли у 1937році.
На тому соборі був і наш миргородський священик отець Базилевський. Так завдяки йому і в моєму Миргороді відродилася наша національна Церква. Тепер ми могли молитися
своєю, а не російською мовою. Це не сподобалося Москві. І от саме за день до Великодня російські монахи з Лубенського манастиря і вбили нашого священика.
Спочатку люди гадали, що то вчинили комсомольці. Ті, що ходили вулицями і все наспівували своїх атеїстичних пісеньок. Пригадую рядки однієї з них:
Десять лет
Бога нєт,
А жіть вєсєло...
Біля собору зібралося чимало людей. Вони чекали пояснення від міськради. Голова виконавчого комітету запевнив мирян, що вбивці знайдені, вони будуть покарані. А щодо
собору... то його закривають на ремонт.
Люди розійшлися, але в народі жила думка, що священика Базилевського убили ті ж московські більшовики, але руками російських монахів з Лубенського манастиря.
А ми, діти, так чекали Великодня. Як завжди — з якимось особливим благоговінням. У моїй пам'яті і досі перед очима ранкова Всеношна. Мама звечора готувала український кошик.
Плетений із лози. Чого тільки в тому кошику не було: писанки з зозульками, червоні і сині крашанки, кільце домашньої ковбаси, шматочок запашного селянського масла, дрібка солі,
запечена сиркова бабка і, звичайно, паска. На освячення.
Мені запам'яталась якась пасхальна ніч з довоєнного дитинства, коли ми вперше пішли до церкви утрьох: мама з отим плетеним кошиком у одній руці, другою мене тримала, а я вже
тримав руку Івана. Міцно тримав — боявся, щоб не впав. Маленький ще був. Михайлові до церкви сказали не йти. Згадали слова Євгенії Іванівни: " Ти, Михайле, до церкви не ходи,
якщо хочеш у школі вчитись".
Святили паску за давнім звичаєм. Стали в один ряд на церковному подвір'ї. Напівколом. На землю поставили кошик з великодніми стравами, а по боках мами я та Іван. Мама зняла з
кошика вишитий український рушник, звідти вийняла ще одного рушничка. На нього з кошика поклала паску, на ній запалила свічку, а поряд з паскою виклала кільце домашньої
ковбаси, масло, сиркову бабку, крашанки — червоні, сині, жовті — і обов'язкову дрібку солі та яблука. З церкви вийшов священик з хрестом і кропилом. За ним йшов дяк з відром та
свяченою водою. Позаду дяка — хтось із церковних служителів. Мабуть, староста. Священик освятив почергово великодні страви. Підійшов і до нас. Освятив. Мама вкинула дякові,
що йшов позаду з великим кошиком, кілька яблук, пиріг та пару крашанок.
А того року, коли вбито священика, нам не довелося освячувати паску. Великдень уперше зустріли з неосвяченими стравами. Не вірилось, що востаннє. Принаймні до сорок першого
року. До окупації України німцями.
Тоді дозволили відкрити церкви, які більшовики не зруйнували, і знову дали можливість помолитися рідною мовою. Хоча і новий окупант нічого доброго на нашу землю не приніс.
Як і всі окупанти. Тільки кров, тільки смерть, і свою мову, і свої звичаї.
Десь через тиждень після вбивства отця Базилевського Миргородський собор закрили. Пояснили просто — через його „давність”. Насправді більшовики впроваджували свою віру.
А дід Василь говорив, що той собор прослужив би людям ще сотні років без ремонту. А він таки розбирався в тому. Та хто тоді слухав розумних людей? В багатьох головах жив
більшовицький чад. Розум від сорому брів десь позаду.

З книги „Повість моїх літ”/ Публіцистичні спогади/ К., 2005

Ім’я Олекси Тихого давно тривожило мою уяву, ще коли я в лагері почув про глухий суд над ним і Миколою Руденком в Донецьку в 1977 р.
З моєї заарештованої поеми „Дзвони” зберігся в пам’яті такий фраґмент:
  І коли стало всюди тихо
  І люди усі маленькі
  принишкли, як миші руденькі
  Виходить учитель Тихий,
  Виходить поет Руденко
  І твердо буз гаму і грому,
  Без надії на оборону,
  Спокійно наперед ступає.
Так йшов його предок на палю.
Наші етапи в Пермській області розминулися в часі.  Але ми проходили одними дорогами. У нас були ті самі наглядачі і ми освоювали ті самі штрафні ізолятори.
Однак коли я читаю про життя Олекси Тихого, то мої етапи, карцери і протистояння блякнуть, хоча вони назавжди сидять десь у підсвідомій пам’яті. Олекса Тихий – мученик, який
фатально переходить від катівні до катівні, і при тому ніколи не прагнув уникнути карань.   Воістину, як пише Стус –
  І не кулься від нагая,
І не крийся руками...
Це дратувало і лютило конвоїрів, звичних до гри, що передбачає якийсь самозахист. А тут єдиний захист – незворушний стоїцизм якоїсь іншої людини, що не улягає впливові
обставини.
Я гадаю, такий тип стоїцизму виробився в українця з донецького котла, який перемелює характери і долі з грубою методичністю молоха. І  ось трапився твердий діямант, на якому
молох заскрипів і загарчав.
Тихий -  це явище глибоко повчальне на всі часи. Це свого роду притча про вірність собі. Мені розповідав чи Григорій Гребенюк, чи Данило Шумук, як вони удвох йшли в літню
спеку степовою дорогою, розважаючи про нашу безпросвітність, мудро керовану партією, та й сіли переполуднувати.
- От добре, що тут поблизу і лан колгоспних помідорів, а то й  води нема.
- Ні, - сказав Олекса, - то не моє.
- Та ти що, жартуєш? То ходім до сторожа, попросимо.
- Ні, - твердо відказав Тихий. І в тій твердості була твердість закону. Він не боронив приятелеві, але сам не взяв.
Подумати тільки: він один – проти мільйонів, звичних до того, що „гуртове-чортове”.
Таким непоступливим він був і щодо української мови: маю право! Усі кривляться? І хай кривляться, вони ж – „усі як один”. Його максималізм був станом душі. І на ту душу він
покладав обов’язки. Роздумуючи про можливі форми опору державний політиці і суспільній інерції, він ставить перед людиною мінімальні вимога, але такі, яких вона повинна
неухильно дотримуватися: неучасть в русифікації, збереження мови і традиції, відмова від військової служби за межами України, ведення здорового способу життя. Але ж кожна з цих
вимог передбачає протистояння одиниці – масі!
„Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СССР”.
За спробу послідовно дотримуватися Конституції СССР заплатило життям дуже багато людей, починаючи від автора Конституції Н. Бухарина. Це знав Олекса Тихий. Але він також
знав, що закони ніколи не будуть діяти,  якщо свідомо і суворо самі люди не будуть їх дотримуватися. А люди просто хочуть жити так, щоб легше, хочуть жити „як усі”. І саме влада
підтримує масу, потурає „усім”, зате дуже підозріло ставиться до тих,  хто самостійно навіщось вивчає закони. Адже майже в кожного при обшуках вилучали книжечку „Конституція
СССР”, особливо з підкресленнями.
Максималістом був Олекса Тихий і як педагог. Він вважав,  що вчитель повинен бути в змозі викладати усі предмети за програмою середньої школи. Вимога в принципі розумна, але
спробуй поставити її перед педагогічним колективом, як усі висловлять обурення таким „ворогом середнього вчителя”.
Сам він був людиною сильною, обдарованою і зовсім не здатною до конформізму. Незважаючи не позитивну і конструктивну спрямованість його особистости, місця такому в системі радянської освіти не було.  Уся його енергія спалювалась у протистоянні з офіційним фальшем, беззаконням і малокультурністю.
Дехто ставить питання: чи варто було на це тратити життя?
Дивлячись яке життя. Адже багато людей витратили своє життя на пристосування і не залишили по собі сліду. Вони були співучасниками колективного маскараду вірнопідданості,
активістами кон’юнктурних починань, знаряддям обману, прикладом догідливости і слухняности і, звичайно, телятами, які двох маток ссуть. Вони посміхалися з закону, висміювали
віру і принципи і зрікалися рідної мови, яка заважає кар’єрі.
Для таких Олекса Тихий – незрозумілий дивак. Але ж усі люди високої віри, усі мученики за правду і захисники скривджених і знедолених, усі вчителі порядности й  шляхетности,
правдолюби і безсеребреники були диваками. І чомусь саме їхні імена історія зберігає на насіння.
А успішні пристосуванці безслідно „вертаються до свого пороху”.
Кажуть, на своєму останньому побаченні з дружиною і сином Володимиром 1984 року знесилений і усміхнений Олекса Тихий згадував на прощання Нагірну Проповідь Христову.
Власне, з тієї високої Проповіді і виросли чисті серцем, кроткі, милостиві, не мстиві, але непоступливі в принципах, голодні і спраглі правди, тавровані за їхню любов і віру,
трудівники і подвижники, які творили християнську Европу. Культура Европи поклала в основу будови Закон і право людини на землі, дарованій їй Богом. Закон, що гарантує Божий
дар свобідньої волі, свободи вибору за велінням сумління і серця.
Той чоловік належав до породи людей, що гинуть в неволі, гинуть в муках, знівечені і скривджені, з тугою до світу іншого. Але не втрачають обличчя і гідности.

Цього року святі мощі Великомучениці Варвари після подорожування по храмах України, з благословення Патріярха Філарета, 22 жовтня урочисто в супроводі великої хресної ходи
священнослужителів і вірних були перенесені до Михайлівського Золотоверхого собору (де вони й перебували віддавен) у створений там приділ святої.  Перед цим рака з мощами Св. Варвари стояла у катедральному Володимирському соборі Української Православної Церкви Київського Патріярхату.

Свята Варвара жила в IV ст. у місті Іліополі в Єгипті (за іншими джерелами в Сирії, оскільки в ті часи існувало два міста з однаковою назвою – Ред.). Після смерти матері її виховував
батько Діоскор, який був багатим міщанином, переконаним язичником. Познайомившись з християнами, Варвара згодом прийняла святе хрещення від олександрійського
священика. Не зламали Св. Варвару ні погрози батька, ні вмовляння та тортури правителя Мартіяна. Наступного дня невинну дівицю знову привели до мучителів, які не знайшли
на ній жодних слідів катувань. Нові жахливі муки не захитали геройську мученицю. Зважаючи на непохитність та те, що й інші почали наслідувати її християнську дорогу, правитель
видав наказ убити її мечем. Тоді жорстокий батько вбив доньку власною рукою 290 року. Діоскор та Мартіян загинули того ж дня від блискавки й громовиць.
Здавна в Україні до Варвари звертаються як до святої, котра у важких обставинах рятує від небезпеки випадкової наглої смерти без причастя. Існує переказ про те, як до неї у в'язницю з'явився Ісус Христос, зцілив її рани та причастив.
Слава про Великомученицю Варвару та чудесні зцілення біля її мощей поширилися по українських землях та за їх межами. Настоятелі Михайлівського Золотоверхого манастиря
протягом століть ретельно занотовували всі чудеса, які ставалися у їхньому храмі, де перебували мощі св. Варвари.
 У день пам’яті Святої 17 грудня відбуваються особливо урочисті молебні на честь великомучениці. Тропарем свята є слова: «Варвару Святу вшануймо, бо сіті ворожі вона
розірвала і, як пташка, визволилася вона з них за допомогою Христа, Великомучениця преславна».

Історія перенесення цих чудотворних мощей із м. Іліополя Антіохійського у Константинополь, а потім до Київа цікава і в той же час маловідома.
В акафісті на честь святої великомучениці, а також в «Житії», складеному святим митрополитом Ростовським Димитрієм (Тупталом), говориться, що після мученицької смерти її юне
тіло поховав благочестивий юнак на ім'я Галентіян.
Згідно з Переданням пізніше на цьому місці постав величний храм на честь Святої Великомучениці Варвари, бо Господь не залишав Своєї обраниці й після смерти. Біографічні дані
збережені від першої половини IV ст., коли вона постраждала за Христа, святим Іоаном Дамаскіном (VIIст.). Батьківщина великомучениці Варвари місто Баальбек - Іліополь та
Іоана Дамаскіна - місто Дамаск, розташовані один від одного в декількох годинах шляху.
З часом, коли магометани почали нападати на Антіохію, християни стали переселятися в Нікомідію, а потім і у Константинополь, забираючи з собою все своє майно і святині.
Напевне в цей період і чесні мощі Великомучениці Варвари були перенесені до Константинополя, де вони зберігались в церкві Святої Варвари, яка стояла на березі «Золотого рогу»,
поблизу манастиря Святого Димитрія. Тут вони перебували до XII ст..
За Митрополита Никифора І (1104-1121) князь Святополк Ізяславич в хрещенні Михайло (внук Ярослава Мудрого та правнук Рівноапостольного князя Володимира) збудував (1108
р.) на місці старого дерев'яного храму новий Свято-Михайлівський собор, «весь верх церкви позолотил и всілякою оздобою церковною украсил». Сюди й були принесені мощі Св.
Варвари.
Відтоді манастир носив у народі назву Варваринського.
Джерелом з даного питання є перш за все «Хроніка» ігумена Київо-Михайлівського манастиря отця Феодосія Софоновича (1655 - 1676) та його ж оригінальний твір «Повість о
преславних чудесах ея». Крім цього історичні відомості подають мандрівники Еріх Лясота та диякон Павло Алепський. Існує також розповідь святого Димитрія (Туптала),
митрополита Ростовського, який був сучасником о. Феодосія та описав також деякі чудеса від мощей святої Великомучениці Варвари у „Четьїх-Мінеях”.
Французький інженер на польській службі Боплан, який був в Київі близько 1640 р., писав, що мощі святої Варвари були принесені із Греції під час воєн Нікомідійських.
Антіохійський Патріярх Макарій двічі був у Київі (в 1653 і 1655 рр.), де відвідував Михайлівський Золотоверхий манастир. Він стверджував, що мощі принесла царівна Анна,
дружина великого князя Володимира.
В час приїзду Патріярха Макарія Київо-Михайлівським ігуменом був уже згадуваний Феодосій Софонович.
В „Повісті о преславних чудесах єя” отець Феодосій говорить: «Яким чином і коли мощі святої великомучениці Варвари було привезено до Київа, до церкви Святого архістратига
Михаїла, про це не написано у літописах. Проте якщо й були які-небудь згадки, то Київ довго стояв спустошений, із спорожнілими манастирями, тоді й письмена загинули. Однак
від старих людей маємо повість про те, як великому князеві Михайлові-Святополку, правнуку святого Володимира, який Київом володів, від грецького царя у дар було надіслано оці
святі мощі святої великомучениці Варвари; а він (Святополк-Михаїл), змурувавши церкву святого Михайла на честь свого імені року 1108 від Різдва Христового, поклав у цій церкві
на освячення (її) мощі Святої Великомучениці Варвари, які й донині нетлінні лежать».
Повідомлення святого Димитрія Ростовського дещо відрізняється: «Михаїл Святополк князь Київський, син Ізяславів, онук Ярославів, а правнук Володимира святого, мав першу
жону грекиню, Олексія Комнина царя грецького дочку, на ім'я Варвара. Та, йдучи з Царгорода в Руську землю, вмолила батька свого, аби дав їй чесні мощі Святої Великомучениці
Варвари, і взявши їх, до граду Київа із собою принесла. Чоловік же її, великий князь Михаїл, побудувавши року від створення світу 6616 (1108) церкву кам'яну в ім'я заступника свого
Архистратига Михаїла, поклав у ній з честю ті святі мощі, які, коли йшов на Руську землю війною цар татарський Батий, заховані були хранителями церковними під «спудом» тієї
церкви в місці таємному...» На відміну від слів святителя Димитрія у творі о. Феодосія Софоновича, як ми бачили, зв'язок між шлюбом та набуттям мощей не зазначений й нічого не
говориться ні про ім'я імператора, ні про дружину Святополка Варвару.
Отже, хоча є багато гіпотез щодо часу перенесення святих мощей у Київ, ми повинні зупинити свої погляди на великому князі Святополку-Михаїлу. Кому, як не йому,
наверненому на шлях покаяння Київо-Печерською обителлю і перейнятому ревністю до збудування храму, має бути приписана турботливість щодо набуття для цього храму вказаної
святині?
Приписати перенесення святих мощей у Київ на час обновлення обителі, на думку проф. Голубєва, досить важко, навіть неможливо. Адже, чи могла братія манастиря за декілька
десятиліть забути таку надзвичайно важливу подію й не зберегти ніяких відомостей про це? Якщо це виключається, то таке „забуття” можна пояснити винятково надзвичайними
обставинами спустошення та обезлюднення Київа й Михайлівської обителі. На нашу думку, це цілком логічне пояснення цього нез'ясованого питання.

***

Згідно із свідченнями Еріха Лясоти (1594), мощі Св. Вмц. Варвари зберігались за лівим кліросом біля північної стіни Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого собору в
дерев'яному (кипарисовому) мартирії. Там їх бачив і диякон Павло Алепський (1653 р.).
Великий фундатор та будівничий православних храмів гетьман Іван Мазепа в 1699 р. влаштував пишний срібний, в декотрих місцях позолочений, мартирій (раку) для покладення
св. мощей, який неодноразово поновлявся, зокрема в 1740 і 1797 рр. Також ним було зроблене спеціяльне підвищення, для раки, обкладене срібними позолоченими дошками. По
боках підвищення  були рельєфно зображені страждання Великомучениці. Сама ж рака, фундована гетьманом Іваном Мазепою, була також прикрашена рельєфними зображеннями
квітів, візерунків і т. п.
В Центральному Державному архіві м. Київа і в Фонді Михайлівського Золотоверхого манастиря (№ 169) вдалось віднайти документ, який засвідчує це останнє обновлення (1797 р.).
Але, як виявляється, це була не реставрація, а повна переробка старої раки, пожертвуваної гетьманом І. Мазепою, на нову, цілком ідентичну до старої. Це обновлення було
зроблене при настоятелі манастиря і ректорі Академії Феофілактові Слонецькому майстром Самійлом Ростовським.
А 1847 р. княгинею Анною Орловою-Чесменською був пожертвуваний новий срібний мартирій та сінь для покладення чудотворних мощей.
Та, на жаль, дуже багато українських святинь та пам'яток старовини було назавжди втрачено в час нищення і переслідування Церкви. Пропала безслідно і рака св. Варвари,
подарована княгинею Анною.
Великим чудом зберігся тільки мартирій, подарований гетьманом Іваном Мазепою, перероблений у 1797 р. Зараз його можна побачити в музеї історії Михайлівського
Золотоверхого манастиря, який міститься в стінах обителі.
В.В.К.
(За матеріялами церковної преси)

З НОВИМ РОКОМ

Сієм, сієм, посіваєм,
З Новим роком вас вітаєм!
Сієм зерном ваговитим
Добрим людям працьовитим,
Не з сівалок, а з долоні
По долівці, по ослоні
Посіваєм в кожній хаті —
Будьте радісні й багаті.
Сієм густо перехресним
На добробут людям чесним,
Примовляєм з кожним кроком:
З Новим щастям,
З Новим роком!
 

НА НОВИЙ РІК
Сійся, родися жито, пшениця,
Всяка пашниця,
На щастя, на здоров'я,
На Новий рік,
Щоб краще вродило, як торік:
Коноплі під стелю, а льон
по коліна;
Щоб у вас, хрещених, голова
не боліла.
Будьте здорові, з Новим роком,
з Василем!
 

РІЗДВЯНА ЗІРКА
Народне

Різдвяна зірка на небо вийде,
Малий Ісусик до дітей прийде.
Малий Ісусик, Божа Дитинка,
Буде Святвечір, буде ялинка.
Буде колядка в кожній хатині,
Настане втіха на Україні.
 

Марія ПОНОМАРЕНКО

***
Через поле, через гай
Йде до діток Миколай,
У білесенькій торбинці
Він для всіх несе гостинці.
Тож бринить від щастя край –
Тут ступає Миколай!
Хоч надворі і пороша –
Сняться діткам сни хороші,
Бо з дарунками в торбинці
Є чудові сни-гостинці.
 

***

Я Святого Миколая
Дуже-дуже добре знаю,
Бо у свято в чобіток
Для слухняних, для діток
Має він в своїй торбинці
Найприємніші гостинці.
А для неслухів –
З торбини
Вийме різочку
З ліщини!
 

***

У легенькім кожушку,
Із зіркою на шапчині
По сосновому ліску
Хутко мчить малий хлопчина.
Зайчик з дива сторопів:
- Це кого я тут зустрів?!
Хлопчик радісно прорік:
- Не впізнав? Я - Новий рік!
Час мій зоряний пробив -
І на землю я ступив!
Зайчик хлопчика послухав,
Вушко лапкою почухав:
- Що ж, вітаю! В світлу путь!
Добрим і розумним будь!
 

***

Крикнув півень:
- Кукурік!
Йде на землю Новий рік!
Хай щасливим буде рік,
І цікавим! Кукурік!
Розсміявсь малюк щасливо:
-  Півню!
Пісня твоя - диво!
Я і сам люблю пісні,
Та такі ще й голосні!
 

***

Завмерла в радості Земля –
Прийшло у світ Святе Маля!
І зірка в небі засіяла –
Свій путь до нього показала
Звичайним людям, пастухам,
Що пасли стадо своє там,
На тій землі, такій святій,
Бо Божий Син родився в ній!
Дитятко мирно собі спало –
В Марії – ж серце трепетало,
Велике серце! Все так треба,
Її Маля - то Дар від неба!
Коханий Син живого Бога,
Він є спасіння й допомога
Всім людям, що жили й живуть,
Спасіння Він – велика суть.
Земля і Небо про це знали,
Тому усеньку ніч співали
Найкращу пісню для Маляти,
Щоб шлях важкий змогло здолати.
- Спасибі, Боже, за любов! –
Усі ми кажем знов і знов. –
Твої сини ми, твої доні,
Кладем серця в Святі долоні!

З книжки „Йду я в гості до діток”, Житомир 2004р.
 

Святково вдягнена в сніжнобілу мережану блюзку й чорну оксамитну спідницю, Ганна чіпляла на комірець свою старовинну брошку, дарунок мами, за відмінне закінчення
консерваторії.  Її довгі пальці піяністки, тепер покручені артритом, щось не могли справитися зі замочком брошки й це її дратувало. Раптом тишу порушив якийсь звук. Щось впало. Це певно мій гість – подумала.
– От добре, що ти вже прийшов, Тарасе. Роздягайся й сідай!  Я вже майже готова – роздалося  зі спальні її високе сопрано.
Ще кілька крапель духів конвалії, що все пригадували їй весну й юність, і Ганна сумно всміхаючись до свого відображення в дзеркалі, тихо промовила: Просимо на сцену, Ганно
Іванівна, публіка вже нетерпеливо чекає!  Так, так, було колись... Та не треба сумувати!  От, щоб гарно відсвяткувати це Різдво, бо хто знає, може воно й останнє...
Вона поставила касетку з колядками на програвач і зійшла східцями до їдальні.  Тут стояв вже святково застелений стіл із трираменним різбленим свічником із восковими свічками,
китицею колосків замість традиційного "дідуха", миска куті з горіхами, медом і маком.  Кімнату наповняла задушевна мелодія її улюбленої колядки "На Йорданській річці".
– Все так, як треба, – посміхнулася Ганна й розглянулася по кімнаті за внуком. Не побачивши його, затривожилась:
– Тарасе, де ти подівся?
За занавісою щось заворушилося.  Перше показалося дуло пістолі, потім рука й ціла постать, в лахміття одягненого хлопця.
– Мовчи й не рухайся – прохрипів він. Як будеш мовчати, то нічого злого з тобою не станеться. Зрозуміла?
Ганна здригнулася. Серце стукало мов навіжене. Але її музикальний слух вловив якісь нотки непевности в цьому простудженому, астматичному голосі. Їй стало жаль цього хлопця.
Що втрутило його на дорогу злочину? – запитала себе. Та оговтавшись, за хвилину спокійно промовила: – Сьогодні Свят-Вечір, а ти простуджений і голодний.  Краще відложи
пістолю й сядь зі мною вечеряти. Як тебе звати?
Ласкаві слова й запах страв пригадав йому, що він сьогодні ще нічого не їв. – Мене звуть Вік, тобто Віктор. Я й справді голодний, але як я можу сідати вечеряти? Як можу знати, що
тут зараз не появиться твій Тарас, не наробить крику й не покличе поліцію?
– Не журися, Вікторе. Ось я зразу потелефоную до внука, щоб прийшов до мене завтра, а ти йди нагору до вмивальні помитися. Заки помиєшся, я знайду тобі на горищі, якусь одежу,
між речами мого сина  Миколи. Він був такого ж росту, як і ти.
– О, певно!  Ти думаєш, що я вже цілком дурний, щоб йти вмиватися й залишати тебе тут саму, щоб ти наробила крику й заалярмувала поліцію. Е, ні, ні, цього не буде!
– Якщо боїшся, що я так можу зробити, прив'яжи мене до крісла, а сам іди скупайся. Потім підемо на горище разом.
– Ну, добре. Але перше потелефонуй до свого Тараса.  Та гляди, ані слова про мене, а то...
Ганна підійшла до телефону, набрала номер, побажала внукові веселих свят і попросила прийти до неї завтра, мовляв, сьогодні для неї це не дуже зручно.  Віктор, з пістолею
спрямованою на неї, розглядався по кімнаті. Увагу привернув гарний дорогий посуд, срібло, розставлене для 4-ох осіб. Коли Ганна поставила слухавку, він злісно запитав:
– Кого це ти ще сподіваєшся на вечерю? Га?
– Кого? – здивувалась Ганна. – Нікого!
– Та-а-ак? А для кого поставила ще дві тарілки? Га? Кажи! – вже кричав.
– О, це для тих, що від нас відійшли у вічність. Мого покійного чоловіка Бориса й сина Миколи, що згинув у автокатастрофі, спричиненій п'яним водієм. Три роки тому.  Якраз на саме Різдво.
– Ну, що ж будемо вечеряти з духами, – скривив саркастично вуста, зриваючи шнурок від занавіси. Він зв'язав Ганні руки за плечима, а потім прив'язав їх до крісла й до стола.
– Як тільки рушишся, то все, що на столі попадає й розіб'ється увесь твій панський посуд.
– Та йди вже, йди. Я не буду рухатися – зітхнула  зрезиґновано.
Вкоротці, Віктор у Ганниному халаті, помитий і причесаний, вже розв'язував Ганну, приказуючи:  Ну, Ви дотримали слова. Ходімо швидше на горище бо мені якось незручно ходити
в жіночому.
На горищі стояли 3 старі обідрані скрині.
– Ці скрині ще з воєнного часу.  Їм більше чим пів століття. Перебули вони долю й недолю, разом із нашою родиною.  Їздили з нами з України, через Европу, аж сюди, до Канади.
Їздили возами – волами і кіньми, вантажівками, поїздами, пливли кораблем і навіть летіли літаком.  Так, так, це немов наші друзі.  І хоч, які вони облуплені, а я не можу із серця їх
викинути... – говорила Ганна, шукаючи в одній зі скринь відповідної одежі.
– Ось маєш, і спіднє білля, і сорочку, і костюм. Вбери ще й цю вишивану краватку, бо це ж Свято. Тепер одягайся, а я піду до кухні й принесу свят-вечірні страви до їдальні.
– Добре, йдіть, я вірю, що Ви мене не видасьте. Дякую за одежу!
Ганна засвітила свічки в свічнику й пішла до кухні. Незабаром на столі парував гарячий борщ із вушками, пахнув хліб із часником.  Гарно одягнений Віктор, заслуханий в колядку,
поволі уходив східцями вниз.
– Вечеря на столі, та заки почнемо їсти, помолимось. Ти знаєш молитву "Отче наш"?
– Та... колись знав, а тепер...
– Нічого, повторятимеш за мною.
– Гаразд, спасибі Вам. А як мені вас звати?
– Ганна Іванівна, або просто бабуся Ганна.
– Добре, Ганно Іванівно, говоріть молитву. Моя бабуся Марія також бувало молилася, а я повторяв за нею.  Та це було так давно...
Помолились, Ганна набрала ложечку куті й сказала:
– Бери й ти куті та побажай щось гарного й доброго своїм близьким і рідним.
– У мене немає рідних...  Та може я побажаю Вам, щоб Ви були здорові, багаті й все такі ласкаві... Його голос затремтів і в очах заблистіли сльози.
– Ну, заспокійся. Дякую за побажання. І я бажаю тобі здоров'я, бо воно найцінніше. А  ще й щастя й добрих друзів!
Спожили кутю й сіли за борщ, Віктор завзято уминав борщ і хліб, немов би зроду нічого не їв. Потім риба, вареники й голубці блискавично зникали з його тарілки. Кінчаючи вже
третю пампушку, Віктор відчув якусь особливу тишу. Колядки з касетки скінчилися, як також розповідь Ганни Іванівни про святі вечері своєї молодости.  Її голова із закритими очима
й блідим обличчям схилилася на спинку крісла.
– Ганно Іванівна!  Що з Вами? Вам погано? – затривожився Віктор, легенько торкаючи її рам'я.  Та вона сиділа непорушно.
–Ганно Іванівна, збудіться! вже гукав він, термосячи її за руку.  Та її рука зсунулася з його долонь.  Тоді Віктор схопив Ганну Іванівну на руки, загорнув в килим, яким була накрита
канапа й вибіг на вулицю.  Через відкриті  двері увірвався вітер, погасив свічки на столі й скинув телефон на долівку.
Сніг засліплював Вікторові очі, так, що він нічого не бачив. Куди йти? Кого запитати, де тут найближча лікарня? В розпуці думав він. Аж ось, недалеко, під вуличним ліхтарем,
замайоріла постать. Підбігши ближче, побачив поліцая. Метнувся назад, але той вже завважив його і скомандував: – Стій! Куди так поспішаєш? Що там несеш?
– Я, я несу бабусю, хвору бабусю. Скажіть, будь ласка, де тут найближча лікарня? Поліцай перевірив Вікторову ношу,  а потім сказав:
– Друга вулиця направо. Віктор  побіг, а його слова подяки згубилися в хуртовині.
В лікарняній почекальні роїлося від людей. Де ж тут положити Ганну Іванівну, коли навіть стати нема де – журився Віктор. Але жінка, що сиділа на лавці біля сплячої дитини, встала,
взяла дитину на руки й кивком голови, вказала Вікторові на звільнене місце. Він подякував і уважно положив Ганну Іванівну на лавку, а сам кинувся за допомогою.  Зупинив
медсестру, що з пакетом в руках кудись поспішала.
– Прошу Вас, допоможіть їй.  Бабуся... моя бабуся, не може дихати.
– Зараз хлопче, тільки віддам лікареві ці інструменти.
Віктор сумно глянув на Ганну Іванівну, а тоді, ховаючись поза спинами людей, непомітно пробрався до дверей.  Звідси він приглядався, як дві медсестри з апаратурою прибігли й
поставили Ганні Іванівні маску із киснем. Одна з них запитала:
– А як її звати, твою бабусю? Питання зависло в повітрі. Ніхто не відповідав. Ніхто не знав, де дівся той хлопець, що приніс. Тільки  дідусь, що стояв у самих дверях, ласкавим
поглядом провожав постать, що поспішно віддалялася в сніжній заметілі...
Так, Ганна Іванівна в добрих руках. В цій лікарні їй напевно допоможуть – думав Віктор, вперто долаючи хуртовину.  Тепер, чим скорше треба повідомити Тараса, її внука.  Їй треба
буде його опіки, як тільки прийде до свідомости. Та й хату мушу негайно забезпечити.  Двері не замкнуті, то хто-небудь може влізти й пограбувати все, що ця шляхетна ніжна жінка
змогла придбати за пів століття свого життя в Канаді.
Віктор приспішив ходу, боровся з вітром, який засипав його снігом. Сніг сипався за обшивку і холодними струмками води спливав по спині.  Було важко дихати. Мучив кашель і
астма.
Нарешті добрів до хати. У відкриті двері навіяло кучугуру снігу. Задубілий від холоду руками Віктор розгріб сніг, знайшов лопату, відгорнув сніг, зайшов до хати і зачинив двері.
Віддихнув. Раптова тиша й темрява збентежили його... По тілі пройшла дрож.. Розтер руки і почав обмацувати стіну. Блимнуло світло й освітило руїну цієї, ще так недавно святково
прибраної, уютної світлиці. На долівці валялася суміш снігу, розбитого посуду, свят-вечірніх страв... Ані сліду затишку, який так уміло біля себе Ганна Іванівна. Тишу порушив звук.
Голос телефоністки вимагав негайно поставити слухавку. Віктор зрадів й зразу  виконав цей наказ.
– От добре! Телефон сам обізвався... Коли б це і записничок Ганни Іванівни з телефонічними номерами так легко знайшовся!  Та ось він.
А на першій сторінці номер внука Тараса. Віктор набрав цей номер та на другому кінці лінії ніхто не обзивався.  Після 10-ти дзвінків, Віктор вже хотів поставити трубку, коли заспаний тихий голос сказав – галло!..
– Чи це ти, Тарасе?
– Так, а хто ти, що так пізно дзвониш і людям спати не даєш?
– Дзвоню пізно, бо мушу повідомити тебе про те, що твоя бабуся Ганна в лікарні.
– Що? Бабуся в лікарні? Де? Де вона? В якій лікарні?
– В лікарні Святого Йосифа.  І ти повинен зараз поїхати туди і заопікуватися нею, як тільки вона прийде до свідомости
– Добре!  Я зараз їду!  А хто ти, що знаєш про мою бабусю?
– Я... Я ... ніхто. Я непрошений гість на святий ве... – Тут його голос обірвався... Тарас почув тільки якесь хрипіння й голосний кашель...

В цьому році в Польщі, а  цими днями в Україні, ми святкуємо велику Особистість, яка втілювала нові принципи і постійно посилала в світ високі сигнали примирення.
Світ був скалічений війною та ідеологією насильства. Орієнтація на нову війну підживлювала старі  стереотипи. Мудрість примирення і пошуку порозуміння була не модною і
підозрілою для консерваторів. А високі наполегливі і стійкі сигнали створювали образ нової культури, іншої, але знайомої в євангельській основі: „Блаженні мировотворці”.
Звичайно, то мусили бути потужні сигнали і звабливо високі. Вони мали створювати нове культурне поле – понад бар’єрами. Понад полями старих покинутих окопів. Але й понад
модернізованими новими. Світ середини ХХ ст. уявлявся в образі двох баранів на кладці через річку.
Звичайно, розкіш вільної нової думки можлива тільки у вільній країні.
Осідком журналу „Культура” і її Редактора Єжи Ґедройця  стає Париж.  Те саме місто стало осідком учасників програних битв... Вони не любили слухати іншого...
Силу „Культури” створювало мале коло однодумців – Юліуш Мєрошевський, Юзеф Лобановський, Єжи Стемповський, Чеслав Мілош... З боку українського – Іван Лисяк,
,Рудницький, Юрій Шерех (Шевельов),  Ігор Костецький, редактор „Сучасності” Іван Кошелівець, автор „Розстріляного відроження” Юрій Лавриненко. Не забуваймо постійного
дописувача „Культури” Богдана Осадчука та інших людей розкутої думки. Відповідно співпрацювали з „Культурою” автори  білоруські, російські, з країн Прибалтики.
Власне, вони будували нову стратегію східньої політики – визнання незалежності націй, поневолених останньою імперією.
 „Культура” об’єднувала людей, які створювали мову, культуру міжнаціональних взаємин під могутнім впливом Єжи Ґедройця, політика органічно-демократичного, як то буває з
людьми аристократичного кореня.
Не треба недооцінювати походження, коли йдеться про створення авторитету якійсь незвичній ідеї, що йде врозріз з настроями більшості.
Заглядаючи нині у його високу нішу, ми не чекаємо несподіванок. Його ідеї, і сама Особа – прозорі і зовсім ясні. Тривожить тільки, що ніша порожня. Біля високих ніш не буває
натовпу...
Коли оглянути реквізит – то були відповіді на потребу дня, що творили інший культурний простір і втілювались в життя, виховували політичну еліту, давали їй орієнтації.
Неважко серед реквізиту впізнати старі конспекти – zachowanie i?zyka, zachowanie wiary i tradycji, zachowanie wartosci.
Для когось вони залишаються вічними гаслами, для когось – тільки фундаментом для конструктивних побудов нової візії майбутнього.
Серед реквізиту нема головного – духу, який давав життя ідеям, духу, від якого засвічувалися слова і відкривалися інші горизонти.
 Усі великі слова тратять сенс поза культурою. Вони стають порожніми. Фактично Єжи Ґедройц виріч в опозиції до тоталітарного монстра, який задекорував себе прогресивними
гаслами і найкращими словами – мир, справедливість, і  свобода, правда...
Ця глуха монологічна система глушила словами і зовсім не була зорієнтована на слухання іншого. Вони не зносила запитань і терпіти не могла діалогу, який передбачає рівне право
двох різних.
Дух Заходу опирався наступові малокультурності з її заспокійливим наркотиком та ідолопоклонством. Дух Заходу висунув проти монстра логіку доконаних фактів і силу політичних
домовленостей в Ялті.
Своє принципове неприйняття Ялти Єжи Ґедройц постулював як неприйнятність великої антикультурної  фікції  з прапором перемоги. Позиції ігнорування „Культура” протиставила
позицію уважності, самоповаги і поваги. Україна, Білорусь, Литва в його візії стали політичними партнерами. І зовсім не випадково на своїх висотах редактор „Культури” зустрівся з
національним речником України Тарасом Шевченком, який теж не випадково повернувся обличчям до Польщі.
„Нема вільної Польщі без вільної України” – це гасло звучало парадоксально в часи, коли рівень свободи в Україні визначався Кремлем. Але з високої ніші виднілися написи на
скрижалях, і вічний заклик: „Пізнайте істину, і істина зробить вас вільними”. Совєтські покоління навіть не знали джерела – Євангелії від Йоана.
Але чомусь очі людей завжди шукають високої ніші і дослухаються високого звідти голосу. Ґедройц вірив у силу тихої правди, яка буде пробиватися на його батьківщину і буде
ширитися на Україну, Литву, Білорусь. Проблиски вільної думки і вільної усмішки через польську пресу справді діставалися до Київа, Мінська, Вільнюса, і тут вони зміцнювали
національний опір.
Фактично культура єднає людей і народи. Культура самоповаги і відкритість на іншого.
Любов, що є в основі життя, відкритість на іншого  і правда для всіх. Цю позитивну хвилю і випромінює ніша Єжи Ґедройця.
Очі людей завжди в чеканні спрямовані на високі ніші, де вітер свище.
А культура прокладає сходи нагору молодим і сміливим.
 

ДЕКЛАРАЦІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ
"Культура", ч. 5, 1977

У цій декларації, яку ми сьогодні публікуємо і яку вважаємо дальшим важливим кроком уперед у співпраці еміґрантів зі Сходу, аналізу подібностей і відмінностей між російським
імперіялізмом минулого сторіччя і сучасним совєтським імперіялізмом був би завданням другорядним, ба навіть таким, що затемнює суть справи. Бо суттю цією є сам імперіялізм,
незалежно від того, в якій формі він виявляється, якою мотивацією чи маскою послуговується, за яких історичних обставин діє. Не можна не згадати тут і кривд, що їх заподіяв Україні
багатовіковий польський імперіялізм. Незалежно від форм, цілей і передумов, імперіялізм чинить подвійне зло – і поневоленим народам, його жертвам, і імперським націям. Водночас
не можна заплющувати очі й на одну підставову різницю: на противагу царській Росії, Совєтський Союз є сьогодні останньою колоніяльною імперією у світі, і раніше чи пізніше
загальний рух національного визволення мусить завдати удару і його анахронічному існуванню. В імперській структурі СССР є два ступені підлеглости - статус "обмеженого
суверенітету" в так званих "народних демократіях Центрально-Східньої Европи" і статус цілковитої несуверенности в інкорпорованих союзних республіках. Поляки, чехи чи угорці
мають незрівнянно більше можливостей для збереження своєї національної та культурної тожсамости, ніж українці, білоруси, балтійські чи мусульманські народи. Перші підпадають
під процеси совєтизації – але ще не русифікації. Других совєтизують, і то з кожним роком інтенсивніше. Проте долі і тих, і тих тісно переплетені: не буде по-справжньому вільних
поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців. І, зрештою, без вільних росіян. Без росіян, вільних від імперських амбіцій, росіян, які розвивають своє національне життя, поважаючи право на самовизначення інших націй.
У нашій деклярації ми передусім наголошуємо на українцях як найбільшій у рамках СССР поневоленій нації, а також нації, що найнаполегливіше – поряд з литовцями – прагне
вибороти собі незалежне державне буття. Протягом неповних десяти років хрущовської відлиги в Україні піднесли голови нащадки "розстріляного відродження", намагаючись бодай
частково відбудувати те, що було знищене за часів Сталіна. Потім настали й тривають по сьогодні брежнєвські погроми. Однак ніщо не вказує на те, що Україна капітулювала.
Навпаки, це українські патріоти найгустіше заселяють в'язниці й лаґеря, спротив в Україні став синонімом національного спротиву в імперії. (...)
Андрєй Амальрік, Владімір Буковський, Збіґнєв Бирський, Юзеф Чапський, Єжи Ґедройц, головний редактор місячника "Культура", Наталія Ґорбанєвська, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський,
Юзеф Лободовський, Владімір Максімов, редактор квартальника "Континент", Тибор Мераї, головний редактор “Irodalmi Ujsag”, угорського літературного часопису, Домінік
Моравський, Віктор Нєкрасов, Александер Смоляр, Павел Тіґрід, редактор квартальника “Svedectvi”

Володимир Рожко,
 історик-архівіст, м.Луцьк
 

Воскресити спадщину забутого поета

В цьому році минає 60 років з дня смерти визначного волинянина, письменника, журналіста Авеніра Коломийця, автора чисельних поезій, драматичних, публіцистичних творів.
Його ім'я і творчість впродовж панування московсько-більшовицького тоталітарного режиму замовчувались.
Авенір Коломиєць народився 1905 року в містечку Бережниця, яке на той час було центром однойменної волости і належало до Луцького повіту. Його батько був правник за освітою і працював у волосному управлінні, мати, за звичаєм того часу, вела домашнє господарство. Малий Авенір виростав на лоні чудової природи Погориння і з дитинства увібрав у свою
душу дивовижний світ і чарівну красу Волинського Полісся.
Бережниця на той час являла собою містечко, денапередодні Першої світової війни налічувалося 2900 жителів. Тут було волосне управління, міщанська управа, пошта і телеграф,
земська поштова станція, акцизний уряд, лісництво, фельдшерський пункт, чотири акушерки, аптека, аптечний склад, 22 крамниці, земський склад сільгоспмашин, ресторан, чотири
ярмарки річно, однокласна школа. Ця школа і була першим закладом, де почав здобувати свою освіту Авенір Коломиєць, а по її закінченні – Клеванське Духовне училище. Після війни
і революції, у 1920 році юнак вступає до Волинської Духовної семінарії, де впродовж шести навчальних років був найкращим учнем кляси.
На той час у Волинській Духовній семінарії разом з ним навчались майбутні священики Микола Малюжинський, Михайло Сеницький, Іван Маркевич, Борис Соболевський, Петро
Куцевич і інші.
Викладачами в семінарії були відомі українські духівники і педагоги: професори Василь Біднов, Михайло Кобрин, о.Филимон Кульчинський, Лев Данилевич, інші, які засівали в душах
юнаків золоте зерно українського православ'я, великої любови до Бога і України.
В семінарії працював гурток української мови і літератури, який вів о.Филимон Кульчинський. Учні писали тут реферати, до свят готували читання поезій, аматорські сцени й інше.
Найактивнішим учасником цього гуртка був Авенір Коломиєць. Його перші художні твори були написані саме під час навчання у Волинській Духовній семінарії в Крем'янці.
Крем'янець – ці волинські Атени – був на той час не лише важливим духовним осередком, а й культурно-освітнім центром краю, Волинська Духовна семінарія, Українська приватна
гімназія, сільгоспшкола, де навчалось багато української свідомої молоді, брали активну участь в національному і релігійному відродженні. В Крем'янці також активно працювала філія
повітової „Просвіти", Союз українок та інші українські організації, що мали потужний вплив на зростання національної свідомости молоді, а на семінаристів зокрема. Ці українські
громадські організації разом з учнями семінарії, гімназії, сільгоспшколи брали активну участь у підготовці і проведенні Шевченківських академій, свята пам’яті Героїв Крут, Базару й ін.
Авенір Коломієць зажив великого авторитету серед української громади і політичних  діячів міста.
Скінчивши 1926 року Волинську Духовну семінарію, Авенір Коломиєць продовжив своє навчання на теологічному факультеті Варшавського університету. У цей час в журналі
„Літературно-науковий вісник" почали з’являтись його високої проби модерні поезії – і відтоді творча праця аж до останніх днів сповнювала  його життя. Наставниками Авеніра
Коломийця в університеті були такі відомі професори як Іван Огієнко (пізніший митрополит Іларіон), Павло Зайцев та інші. Професор Іван Огієнко тоді відпочивав улітку  в Бережниці та сусідньому Кураші й разом зі своїм учнем оглядав твори сакрального  мистецтва та багаті архіви і бібліотеки, в яких зберігались інкунабули місцевих церков Різдва Пресвятої
Богородиці і Преображення Господнього.
Журнал „Літературно-науковий вісник" у 1922 - 1932 рр. виходив у Львові і належав до найпрестижніших видань українських письменників. Перший вірш, надрукований Авеніром
Коломийцем в цьому журналі, „Книжки, чорнильниця, замок”, відбиває його тогочасне світобачення:
Я сам. В мені акорди сил –
І відступ ворога тривожний.
„Живи, нащадок переможний!"
І усміх предків із могил.
Щораз глибшає в його поезіях філософія життя, його суті, життєвої мети, особливо це яскраво виражено у вірші „Моменто":
Жити в спрагненні вічнім пізнання краси.
Жити так, щоб творить архитвори.
Нести свій смолоскип у майбутні часи,
В космос дух свій послати нехворий.
В заключній частині цього вірша Авенір Коломиєць виписав для себе таке кредо життя:
Нам не відома доля гниючих в труні,
Наше те, що сьогодні збудуєш.
За життя, за красу най згорим у борні,
Для безсмертя най дух загартуєм!
Де б не був Авенір Коломиєць, невмирущим в його серці було містечко Бережниця над річечками Бережанкою і Горинню, з його барвистою мозаїкою краси, народними переказами,
леґендами, столітніми в'язами і багатовіковою духовною спадщиною предків.
Силу краси, любови до рідної землі, спрагу творення добра для свого народу, життя і праці в ім'я великих і вічних ідеалів знаходимо в акордах його вірша „Поезія й життя”:
Акорд мій тремтить і сміється
В нім цілий світ
Життя в нім цвіт!
Покиньте ви сумний сюжет...
Чи є в вас бажання творити?
Не пхайте життя ви в сонет –
Воно є як небо просторе,
Воно є бурхливе, як море…
З початком 30-х років творча молодь Західньої України, окупованої поляками, шукає не лише нових шляхів боротьби з окупантом, а нових шляхів у житті, творчості, Світогляді. Ці
пошуки привели Авеніра Коломийця до прокомуністичного журналу „Нові Шляхи", що його видавали у Львові на московські гроші Антін Крушельницький і його син Іван в
1929-1932 роках. Родину Крушельницьких „Нові шляхи" завели в совєтську тюрму, де вони всі зникли в нетрях енкаведистів. Авенір Коломиєць однак не поїхав до СРСР, а
зневірившись в комуністичній ідеології, відійшов від неї, залишив Варшаву і Львів та поселився в рідній Бережниці.
Саме в цей час з'являються з-під його пера ще й дотепер популярні серед молоді Бережниці слова:
І схотілось проміняти
Модерні кам'яниці
На стріхи і тини
Своєї Бережниці.
Поселившись у Бережниці, Авенір Коломиєць хоч і не стає членом підпільної ОУН, проте стоїть твердо на національно-соціялістичній плятформі, бере активну участь в громадському житті, національному відродженні Полісся через просвітянську діяльність.
В  30-і роки в доробку письменника з’являються такі вагомі твори як поема „Дев'ятий вал" (1930), збірка поезій „Провісні кадри" (1932), п'єси „Іменем" (1933), „Єретик" (1936) та інші.
Головний герой п'єси „Єретик" - сам автор, який в переносному значенні вважає себе таким по відношенню до збанкрутілої комуністичної ідеї.
Прихід в Західню Україну у вересні 1939 року червоних „визволителів", які принесли масовий терор, тюрми, концлаґері, депортації, завалені трупами невинних жертв тюрми Львова,
Луцька, Тернополя й інших міст у червні 1941 року, - назавжди відтрутив його від комуністичних ідей.
В серпні 1941 року у м.Рівному Степан Скрипник (пізніший Патріарх УАПЦ Мстислав) і Улас Самчук засновують газету „Волинь". До її редакційної колеґії увійшов і Авенір
Коломиєць.
Криваві буревії Другої світової війни привели Авеніра Коломийця до таборів ДІ-ПІ в Західній Німеччині і Австрії. Будучи вже серйозно хворим, Авенір Коломиєць продовжує тут
свою творчу працю українського письменника і журналіста. Наприкінці 1945 року він прилучається до творчого об'єднання українських митців на еміґрації Мистецький Український
Рух.
Проте невблаганна хвороба усе дужче бере його в свої смертельні обійми. 1946 року в австрійському місті Зальцбурзі скінчились земні дороги видатного сина Волинської землі
Авеніра Коломийця. Тут, в цьому австрійському місті, і могила митця.
По смерті Авеніра Коломийця залишилась велика творча спадщина: неопубліковані поезії, публіцистика, драми та щоденник, які чекають на свого видавця. Справа нашої чести –
зібрати творчу спадщину нашого відомого земляка і воскресити її із забуття.
 

Прийде Святий Миколай

Відразу до двох благодійних акцій за участю святого Миколая почали готуватися у Львові.
Одна – ювілейна, десята за ліком, акція "Святий Миколай", яку традиційно проводить Мальтійська служба допомоги. Інша - благочинна акція "Миколай про Тебе не забуде", яку
вшосте готує молодіжна громадська організація "Академія Української Молоді".
Мальтійська служба очікує, що цього року на їхню адресу надійде понад 4000 листів від дітей, в яких вихованці інтернатів описують свої мрії та побажання. Як повідомляє РІСУ,
загалом на Львівщині за допомогою мальтійців подарунки від Святого Миколая отримають не лише близько 6000 дітей з 41 інтернату та сиротинця, а й діти з малозабезпечених
сімей Львова.
Для усіх охочих допомогти Святому Миколаю Мальтійська служба допомоги подає контактний телефон у Львові 75-12-00.
"Академія Української Молоді" знову запрошує молодь запакувати подарунки на Фабриці Святого Миколая, допомогти рознести їх по домівках потребуючих та взяти участь в
святковій акції в центрі Львова 17 грудня. Для цього щосуботи в Українському Католицькому Університеті, що по вул. І.Свєнціцького, 17, будуть проводитись вишколи.
Зареєструватися волонтером можна до 20 листопада, а усі подробиці акції можна дізнатися за телефоном 76-95-45, або на сайті  www.mykolaj.iatp.org.ua.

Рядки з листів

Панахида за бл.п. Надійкою Світличною  була у Церкві-пам’ятнику св. Андрія в Бавнд Бруку. Сестринство Св. Покрови виділило $1,000.00 . Ніхто не міг знати скільки людей буде,
але знали, що приїде багато іздалеку.
Від 4-ої години до 7-ої священики по черзі читали Псалтиря. В сьомій годині була відслужена панахида. Архиєпископ Антоній тепло із таким почуттям прощав бл. п. Надійку, що я
хотіла вислати вам його слова. Слова то можна передати, але не почуття, з яким вони говорилися.
Надія МІРЧУК, голова Об’єднання сестрицтв УПЦ в США

Знайдено ікону Св. Великомучениці Параскеви ХІV ст.

Сенсаційність ікони Св. Великомучениці Параскеви з с. Ісаї Турківського району Львівської области визначає час її походження – XIV ст. Ікон того часу в Україні набереться, мабуть,
не більше півтора десятка. Незважаючи на поганий стан збереження, вдалося ідентифікувати й чотири клейма – сцени "житія" святої, що розміщені на полі ковчега праворуч: "Св.
Параскева молитвою загнала змія в море", "Св. Параскева в темниці", "Св. Параскева підвішена вниз головою", "Св. Параскева у казані". Незвичним є й те, що на кожному з клейм
відсутні фігури катів – уся увага сконцентрована виключно на постаті святої.
Власне датування ікони та наявність чотирьох клейм лише з одного її боку виокремлює цю пам'ятку з-поміж відомих в Україні найдавніших життійних ікон. У Львівській галереї
мистецтв зберігається, як вважалося досі, найдавніша ікона св. Параскеви (XIV ст. з Кульчиць) з клеймами по кутах (збереглися лише два вгорі). Але нововіднайдену ікону Св.
Великомучениці Параскеви з Ісаї, за всіма характеристиками, можна вважати давнішою. До того ж, ікона все ще перебуває в процесі дослідження. Хоча  вже тепер на основі
рентгенографічного, мікроскопічного, хемічного дослідження, спектральної аналізи первісного й пізнішого ґрунтів (що підтвердило місцеве походження пам'ятки) та фотофіксації
в інфрачервоних та ультрафіолетових променях, можна датувати ікону не пізніше XIV ст.

За матеріялами преси

До архіву газети

На першу сторінку