Після прослуховування радіо- й телетріскотні останніх вістей я пробував вчитатися в текст цієї статті Павла Ямчука, і відкладав: не читалось. Але якось раз поставив диск Ніни Матвієнко „Світає, крайнеба палає”,і тоді мимоволі почав розшукувати у своїх паперах відкладену статтю „Феномен України...”
Рідкісний збіг слова і пісні був разючий!  Тільки українська пісня налаштовує нас в подорож у наше минуле через стіну непам’яті, через румовища нашої історії, через засліплення вогниками телеекранів і спалахи реклями великого міста.  Пісня, до якої ми останнім часом наче загубили ключі.
Коли я в 1983 р. повернувся з сибірського заслання в „чужий Київ”, складалося враження, що тут пересохла ріка життя,  а якісь ошелешені люди каліченою мовою скаржаться на своє життя, старанно обминаючи ідолів, на яких вони змушені молитися. Десь  незадовго я потрапив на літературно-музичний концерт, що проходив у митрополичих палатах Київо-Печерської лаври.
Якісь діячі культури говорили офіційні слова. Колись знайомі мені поети охлялим голосом  читали знайомі вірші. Але виступила малесенька, як дивитись здалеку, ще з молодих років знайома мені Ніна Матвієнко, і я вперше в цьому примарному і несправжньому світі відчув справжність людського єства і розмову людини з Богом.  Враження було приголомшливе. Моїй душі відкрилося вічне і незмінне, що раптом ожило в цьому голосі, який пересилив мертву атмосферу зали, де колись славили Бога, і ось той голос з давнього часу ожив. І я став свідком його невмирущости.
Знать од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть між люди, –
згадались мені роздуми Тараса Шевченка.
На вулиці після концерту враження починало розвіюватися до того, що почав сумніватися, чи справді є такі слова у Шевченка і  чи справді був Шевченко... Настільки тодішній Київ матеріялізувався у своїй сірості, що дух Поета сюди й не залітав.
Але коли вдивляєшся в течію Дніпра, знов починаєш думати про безперервність течії життя,  і ця течія буде зносити тимчасові споруди сміття і намул часу.  Адже плавали тут в часи апостола  Андрія Первозванного човни, і люди милувалися горами і лісами з Бористену, і бачив Апостол над горами благодать Божу. І була та благодать в часи Володимира і Ярослава, і збереглася пам’ять, скупа і бліда пам’ять, але вона несе достеменні свідчення про дух часу і людей епохи. Адже не випадково усі історики в один голос переносяться від жахіть і лжі Московського царства до сонячних сторінок Київської Руси і знаходять тут інший світ. Світ барвистий і розмаїтий, захмарений війнами і міжусобицями, а проте сповнений того християнського духу, який втілився в священномучениках Борисові і Глібові.
І знов оживало те провіщене Апостолом місто і після супостата Андрія Боголюбського, і після кочівного велета   Батия.
Воно знову оживає
І сміється знову!
Потім ми могли б повірити переказам про безнадійні руїни і спустошення татаро-монгольські, про здичавіння і цілковитий занепад, якби не те, що над Дніпром знов оживає козацька республіка з того ж таки кореня, що Київська Русь.  Той самий дух бойового лицарства в поєднанні зі смиренною молитвою до вічного Бога наших батьків і з тією піснею, що тут ніколи не затихала.
А може ми самі себе вигадуємо і величаємо? Але ж збереглися свідчення чужих людей, які залишили достовірні записи арабською мовою.  Чому Павло Алепський, мандрівник 17 сторіччя, який приїхав в Україну разом зі своїм батьком, Антіохійським Патріярхом Макорієм і зустрічався з самим гетьманом Богданом Хмельницьким, записує:
„Протягом двох років в Московії висів замок на наших серцях, а розум був до краю пригнічений і схований, бо в тій країні ніхто не може почуватися хоч трохи вільним і задоволеним, окрім хіба корінних мешканців. Але кожен, подібний до нас, хоч би він став володарем всієї країни, ніколи не перестане ніяковіти духом і тривожитись серцем. Навпаки, країна козацька була для нас такою, наче наша власна країна, а її жителі були нам добрими приятелями і людьми такими, як ми самі”.
Хтось скаже: „Е, коли то було... Тепер інакше”. Ні, не інакше! І про це вам скаже сучасний антіохієць, швед чи італієць, що приїхав з Москви до Київа. Хоча тут панує ніби та сама мова...
Епоха старшого брата – саме так слід було б назвати лихоліття нашого „вавилонського полону” – прищепила нам багато важких недуг і засмітила наше життя продуктами  соціяльного розкладу. Самі тільки слова – кріпак, москаль, покритка, поміщик, царська служба, держиморда, а потім – терор, контра, комуна, колгосп, куркулити, реквізувати, ліквідувати, перевиховувати, змусити...
Україна ХХ віку – експериментальний пляцдарм насильства, геноциду, лінґвоциду і богозневаги. Москва була абсолютно переконана, що референдум за незалежність України в 1991 р. тільки закріпить „дружбу навік”. Потім вона була переконана, що вибори проходитимуть відповідно до проведеної агітації... Потім вона була переконана, що Януковичі пройдуть.
Чому такі вишколені експерти так грубо помилялися і терпіли поразку в Україні?
Дух України інший! І це виявилося в феномені Майдану 2004 року і стало очевидним для всього світу. Адже цього  на поверхні не помічали (і досі не помічають агресивно або негативно налаштовані люди, котрі не чують і не бачать).
У глибині єства Україна була і є шевченківською, скільки б на поверхні не метушилося перепсованого і збайдужілого люду.
Лукавий нашіптував і запевняв на телеекрані, що голод 1933 „зруйнував генетичний код українця, а це вже безповоротно”... Однак хто знає, що стоїть за цими тьмяними словами, які так полюбляють  пересічні публіцисти? Безперечно, геноцид 1933 ослабив коріння і скосив вершки українського етносу, а дальші пустошення не дали йому  стати на ноги і самоусвідомитися. Далі Україна стала пляцдармом війни, найжорстокішої і більшої  в історії. Довженко заговорив про загибель нашого народу. А попереду ж ще був голод 1946-47, пустошення природи, перекривання рік, репресії інтеліґенції, нарешті, Чорнобильська катастрофа...
Багатьом здавалося, що „старший брат” уже може відпустити „меншого брата” і дати йому волю умирати.
Однак усе в Божих руках,  а передусім доля – кому жити, а кому вмирати.
„За Київом з’явилося небачене чудо... раптом стало видно далеко у всі кінці світу”. (М. В. Гоголь. Страшна помста).
Щось подібне сталося після атомного вибуху за Київом. Стало очевидним, що гордість старшого брата – десятки  тисяч танків і ракет – уже непотрібні. Стало ясно,  що будову Вавилонської вежі треба зупинити: у будівників змішалася мова, і кожен перестав чути іншого... Але згадаймо далі Гоголів сюжет, над яким не  замислювалися.  Що ж стало видно?
На найвищій вершині Карпат з’явився вершник-лицар  з заплющеними очима.
Лихий чаклун це побачив, скочив на коня і ну тікати. Йому здалося, „що все з усіх боків бігло ловити його”.
Чаклун „летів до Київа, до святих місць”. Там святий схимник раптом побачив, того, що змушує його молитися за нього, поглянув, що букви Святого Письма налилися кров’ю, і він відмовився молитися за „пропащу душу” чаклуна. „Бо ще ніколи в світі не було такого грішника”.
І той грішник убив святого, і помчав у ніч на своєму коні. Та „відчув, що їде в протилежний бік, та все вперед”.
Але головне – що його гнало?
„То була не злість, не страх і не люта досада. Нема такого слова на світі, яким можна було б його назвати. Його палило, пекло, йому хотілося б весь світ витоптати конем своїм, узяти всю землю від Київа до Галича з людьми, з усім, і потопити її в Чорному морі”.
І тут Вершник на верховині розплющив очі, побачив ошалілого чаклуна і засміявся. „Як грім, розсипався дикий сміх по горах і залунав у серці чаклуна, потрясши все, що було в середині його...”
„Ухопив вершник страшною рукою чаклуна і підняв його в повітря. Вмить помер чаклун і розплющив після смерти очі”.
І що ж побачив найбільший грішник своїми очима мертвими?
„Поводив він мертвими очима і побачив мерців, що піднялися від Київа, і від землі Галицької, і від Карпат, як дві краплі води схожих обличчям на нього”.
Виходить, усю історію України підняв проти себе найбільший грішник, за якого навіть святий відмовився молитися...
Якщо у гоголівському видінні шукати алегорії, то це може нинішній етап зупиненого найбільшого грішника. Десь же треба було зупинити той злочин, якому навіть назви нема в людській мові. Адже почався він з  наслідування Каїна, з тих самих мотивів заздрости, а далі розлився по Україні, не зупиняючись навіть перед оскверненням найбільшої української святині.  І невідомо, яка нечиста сила розпалювала його ненависть. Не можна пояснити , що яка сила вела Андрія Боголюбського палити церкви разом зі священнослужителями. Так само як невідомо, як пояснити лють Голодомору і прагнення потопити всіх в Чорному морі! Як невідомо, як і кого судити нині за ті нечувані в світі злочинства...
Читаємо далі: „Стали вони навколо вершника, що держав у руках страшну здобич, ще раз засміявся лицар і кинув його в безодню. І всі мертві скочили в безодню, підхопили   мерця і вп’ялися в нього своїми зубами”.
Багато страшних видінь майбутнього втілив Гоголь у своїх образах, що простуватим читачем сприймалися як дивацтво.  Хто б міг подумати, що Хлєстаков через декілька поколінь визріє до того, щоб очолити департамент  в большевицькому Смольному... Але ще менше вгадувалося, що Чичиков переросте Хлестакова і в посткомуністичну епоху стане великим власником душ, прихватизатором  і „чесним платником податків”... Ну і стане „людиною року” (але не довше).
Те апокаліптичне видіння зі „Страшної помсти” видається дуже провісним і дуже національним. Бо як можна розуміти  такі рядки: „Частенько було по всьому світові, що Земля тряслася від краю і до краю... Та старі, що живуть і в Угорській, і в Галицькій землі, краще знають це і кажуть: то хоче підвестися великий, великий мрець, що виріс в землі і трясе землею”.
А може той великий мрець і має остаточно покінчити в собі зі страшним грішником, якому хотілося усю українську землю з людьми і з усім потопити  в чорному горі?
А все почалося від того, що за Київом сталося диво – стало видно далеко у всі кінці світу”.
Нагадаємо, що це саме той твір Миколи Гоголя, в якому багато великих загадок. В цьому ж творі і звеличення Дніпра, підхоплене Т. Шевченком, і русалки, і нехрещені діти, і причинна, і  притча про двох  братів, що читається набагато ширше, ніж кобзарева пісня про заздрість, і начебто не торкається взаємин старшого і меншого брата. У всякому разі торкається не більше, ніж пісня „мене сестриця з світу згубила”, якою академік Сергій Єфремов відкриває  свою „Історію українського письменства”.
Багато таємничих зерен Микола Васильович Гоголь кинув у землю – на виріст...
Історія йде сьогодні семимильними кроками. Вона переступає через орденоносних великих грішників. Які вбивали святих і продавали батьків. Історія засудила нечуваних злочинців, але їхні нащадки і спільники без страху  і без сорому блудять словами і дурять одурених.  Тому людям сьогодні здається, що нічого не зміниться: навколо нас багато людей і  хворих, і виснажених, і зневірених, а за тими хворобами і світу не видно.
Але вернімося на 20 років назад - хіба  ми не чекали гіршого?
Хіба нашими руками не поповнювали систематично складів боєприпасів, яких нині немає де діти?
Хіба не будували дальших грандіозних планів: „затопити” чи „осушити”?
Хіба не будували  воєнно стратегічних доріг – на Захід?
Хіба в ЦК і КҐБ не планували дальших чисток з метою „викорінення залишків українського націоналізму і релігії?”
Хіба комсомол не виховав „ідейно витриманих дівчат”, які пішли повіями в пошуках легшого життя?
Хіба не комсомол виховав кравчукізм-кучмізм, злодіїв більшого і меншого масштабу?
Отже, як у тій казці,  заборонено було розв’язувати і навіть говорити про мішок, де було зібрано гадюк і плазунів. Але гласність  торкнулася тієї партійної „таємниці” і рішенням ЦК КПРС було розв’язано мішок...
Тепер Вітренки-Симоненки „інформують” народ, що це все через незалежність  і відрив від Росії з’явилися проблеми, яких зовсім не було  при вождях. І коли їх послухаєш – в очах тьма і тьма, бо в душах їхніх безлад.
А тим часом за 15 років ми пережили цілу епоху.  З тією спадщиною, з тими людьми нічого іншого створити не можна було.  Їх виховували для загострення клясових чвар і для війни. В умовах свободи вони могли виявити лише приховані інстинкти і прагнення прихватизації, задекоровані патріотичною фразою. Смішно, коли хтось спросоння рівняє Україну з Францією, Юлію Тимошенко з Жанною Дарк, а генерала КҐБ Марчука з генералом де Ґоллем. Соромно, коли люди не розуміють, з якого пекла  Божою милістю вони вийшли на  ясні зорі, але не бачать тих зір.
Хто б тоді міг повірити, що після Чорнобиля так швидко виростуть тисячі церков, розкішних будинків і особняків европейського типу?
Хто б міг уявити, що на тому місці, де стояли черги, виростуть супермаркети?
Хіба можна було уявити, що нехіть до землі переросте в прагнення бути власником землі і звідкись з’являться працьовиті і чесні бригади будівельників?
Звичайно, б’є в очі зворотній бік. Совок приносить до церкви бізнес, евроремонту в своїй хаті не пов’язує з внутрішнім очищенням.  Захисту власности він не пов’язує з захистом чести,  а спільний дім йому уявляється, як гості у багатого родича, а не як свій  чесний внесок в будівництво.
Нинішній світ загрожений хворобами, а ми, крім тих хвороб, маємо ще спеціяльно культивовані в сфері духовній, релігійній, національній...
Але спробуймо піднятися на гору і оглянутися довкола: „Світає, крайнеба палає”.... Україна працює, живе і не боїться чергових рішень Кремля. Це розкріпачення за якихось 20 років разюче. Воно дає нам можливість повертатися до себе і навертатися до Бога.  Коли дивитися з висоти – ми виходимо на ясні зорі.
Зневіра – не від бідности, а від стану душі. Брак віри , брак духовної сили, брак моральної стійкости і незалежности – ось що нині принижує українців і в своїх, і в чужих очах. І то після того, коли протягом кількох місяців імідж України в світі змінився, бо здалеку побачили те, чого не бачимо зблизька.
Заклик „шануймося” нині має стати програмою нашого виховання родинного і національного.
І – пам’ятаймо. „І будеш пам’ятати, що був ти рабом у єгипетському краї, і вивів тебе Господь, Бог твій”...   Ці слова уже багато тисячоліть повторюють гебреї щоденно в декалозі – і святкують в суботу! Святкують пам’ять і вдячність. Це те, чого навчилися наші предки від Святого Письма, що ввійшло в їхнє життя і світосприймання, в мову і пісню.
 
 
Архієпископ Ігор Ісіченко
Світло Патріярха Димитрія
Фраґменти

„Так нехай світить світло твоє перед людьми,
щоб вони бачили добрі діла твої,
і прославляли Отця нашого, що на небі”.

Понад шість років цим виголосом, дещо перефразованим за словами Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт. 5:16), починалася кожна Свята Літургія, котру відправляв Патріярх Димитрій. Стереотипна фраза з чину Архиєрейської Служби Божої... Але як точно та містко відображає вона життєву місію Патріярха!
У цій місії вельми важливу ролю відіграли ікони - феномени православної церковної традиції, про які відомий дослідник писав: «Якщо благодать просвічує всю людину, так що увесь її духовно-душевно-тілесний склад охоплюється молитвою й перебуває в божественому світлі, то ікона видимо відбиває цю людину, котра стала живою іконою, подобою Божою. Ікона не зображує божество; вона вказує на причастя людини до божественного життя". Ці міркування розкривають природність і неминучість глибокого зацікавлення Патріарха Димитрія православним іконописом, пронесеним через усе його життя. Світ ікони допомагав йому розуміти власний внутрішній світ і спрямовував його творчі зусилля у вдосконаленні і особистого духовного життя, і довколишньої дійсности.
З щирою безпосередністю 84-річний Патріярх раз у раз вигукував:
- Ну де ж би я думав дожити до 2000 року!
І при цьому всі довкола переймалися його радісним відчуттям причетности до Великого Ювілею. Хронологічний бар'єр перетворювався на символ осяйної присутности в світі світла Божого Провидіння. Патріярх прийшов до цього рубежу не як статист, а як живий свідок, а часом і безпосередній учасник ключових подій минулого сторіччя. Він народився 9 грудня 1915 р. в селі Глідні Березівського повіту на півночі Сяніцької землі, яка тоді належала до Австро-Угорської імперії, тепер же входить до Кросненського воєводства в Польщі. Батьки, Василь та Марія Яреми, обрали для дитини ім'я київського великого князя - Володимир. Образ рівноапостольного хрестителя Руси-України став першим символом тієї унікальної свідомості київських коренів українського християнства, які позначали ціле життя Патріярха, рятували його від фатального галицького провінціялізму.
Як Патріярх любив рідне Надсяння! Коли йому стало нестерпно важко в Київі, я запросив його на Слобожанщину. Кілька днів він прожив над Сіверським Дінцем, проїхав сотні кілометрів нашими степовими шляхами, відвідав головну святиню - Святі Гори. Та кожне - буквально кожне! - нове враження сприймалося ним через порівняння з рідним селом.
Виростаючи в дуже небагатій родині, Володимир Ярема мав покладатися лише на себе, на свій талант. Навчання в школі він поєднує з напруженою самоосвітою, ловлячи кожну нову інформацію, котру вдавалося знайти в селі. З дитинства бере участь у шкільних виставах, відвідує читальню «Просвіти». Основою для наполегливого творення своєї особистости стала для нього глибока релігійність. Володимир Ярема допомагає при церкві як помічник паламаря і дяка, самотужки опановує весь комплекс церковного співу. Він мав добрий слух і безперечний талант музиканта. І вже згодом, служачи на парафіях, він повсюдно прагнув організувати церковний хор, сам проводив із ним репетиції, шукав і розучував нові мелодії, а бувало, що й писав музику для богослужінь. Останній його музичний твір був написаний до 2000-річного ювілею Різдва Христового.
Великий вплив на Володимира Ярему справив приїзд до його рідного села емігрантів з Наддніпрянщини, старшин українського війська, котрі розписували церкву. Допомагаючи колишнім воякам, юнак дістає перші уроки малярства, а водночас і зростає в свідомості своєї національної ідентичности. Поразка визвольних змагань 1917-1921 рр. стає для нього життєвим викликом, а заклик гімну "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону" допомагає відчути своє село над Сяном і себе у новій системі геополітичних вимірів - як частину Великої України, котра переживає трагедію переможеної нації.
Протягом 1931-1938 рр. Володимир Ярема перебував у Львові. Тут він навчається малярства - в художника Павла Ковжуна, розписує церкви на Львівщині. А водночас бере уроки з теорії музики, сольфеджіо, диригування. Талановитий юнак не міг лишитися осторонь боротьби націоналістичного підпілля проти окупаційної влади. Якось несподівано для мене одного разу він почав наспівувати:
Зродились ми великої години
З пожеж війни і з полум 'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гнет і гнів на ворогів.
А потім слово в слово переказав "Декалог націоналіста"...
Початок Другої світової війни застав Володимира Ярему в польському війську. Ще 1938 року він був мобілізований і став учасником перших боїв Другої світової війни, розпочатих гітлерівською Німеччиною та большевицькою Росією. Як і тисячі його ровесників, солдат Війська Польського Володимир Ярема опинився в німецькому полоні. Але невдовзі вдалося звільнитися, і 1942-1944 рр. він знов навчався малярства у Львівській мистецько-промисловій школі під керівництвом проф. Михайла Осінчука. Нова совєтська окупація України й переділ Галичини між СССР і Польщею назавжди позбавили Патріярха малої батьківщини. Між Надсянням і Львовом проліг неперехідний державний кордон, а після операції "Вісла" українці в більшості своїй були виселені з тих земель.
Володимир Ярема, уже зріла, майже тридцятирічна людина з непересічним малярським і музичним талантом, був змушений визначати своє місце в нових політичних реаліях. Йому допоміг своїм благословенням і батьківською настановою митрополит Андрей Шептицький. З властивою йому турботою про здібних українців глава Української Греко-Католицької Церкви направляє Володимира Ярему до богословської семінарії. А в приватній розмові митрополит ділиться з ним своїми планами: знайти в особі Яреми сполучну ланку між Церквою та світом культури й мистецтва, розрив між якими так непокоїв владику.
... Протягом понад півстоліття священства о. Володимир Ярема служив на парафіях у селах Підгірці (1947-1950), Щирець (1950-1953), у Кам'янці Бузькій (1953-1958), а потім у Львові в Андріївській церкві на Клепарові (1958-1960), в П'ятницькій (1960-1965), Преображенській (1965-1969), Петропавлівській (1969-1993) церквах. Скрізь його однаково любили парафіяни, скрізь він дбав про організацію церковного хору, скрізь славився як майстерний проповідник.
А діялося ж це за умов тотального атеїзму, який поступово поширювався й на Галичину!
Захопленням о. Володимира Яреми стає церковна архітектура. Він оглянув і сфотографував мало не всі церкви Галичини, відвідав чимало пам'ятних місць у Центральній і Південній Україні. Продовжуючи займатися іконописом, він контактує з Григорієм Логвином, готує мистецтвознавчі статті, формує власну збірку репродукцій українських ікон. А ще - сам займається розписом церков, пише ікони, вишиває церковні облачення. І хоча активне зацікавлення національною історією бралося за большевицьких часів за підозріле, надто серед західноукраїнського священства, о. Володимир Ярема шукає, де тільки може, літературу про минуле України, мандрує місцями козацької слави. Перебуваючи в клирі Московського Патріярхату, о. Ярема так і не став російським священиком. Він зумів зберегти своє пастирське сумління й дуже тонко відчував самобутність української церковної традиції.
Лібералізація комуністичного режиму й поява обмежених можливостей для суспільного служіння Церкви настала, коли о. Володимир Ярема мав уже понад 70 років. Та саме в ці останні роки життя він пережив справжню молодість духу. Ще на початку 1989 р. о. Володимир Ярема звернувся з листом до екзарха Російської Церкви в Україні митрополита Філарета з закликом до реабілітації національних Церков, підтримки Церквою патріотичних прагнень українського народу. А 19 серпня 1989 р. він разом із о. Іваном Пашулею проголосив вихід Петропавлівської парафії м.Львова з-під юрисдикції Московського Патріярхату. Парафія ввійшла до складу Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Мстиславом (Скрипником).
О.Володимир Ярема став ініціятором і активним учасником проведення Помісного Собору 5-6 червня 1990 р., на якому було прийнято статут УАПЦ й обрано її Патріярха - Святішого Мстислава. Він невтомно їздить по Галичині, організує перехід громад Московського Патріярхату до УАПЦ, бере участь у багатьох місійних виїздах на схід України.
Після смерти Патріярха Мстислава й переходу більшости єпископів з-під його юрисдикції до Російської Церкви та новоствореної Української Православної Церкви Київського Патріярхату протопресвітер Володимир Ярема на прохання єпископату, що лишився вірним, згодився прийняти чернечий постриг.
Уночі з 23 на 24 серпня 1993 р. о. Володимир Ярема був пострижений у монаший сан з  іменем Димитрій на честь свт. Димитрія Ростовського. Монаший постриг з іменем Юліянія прийняла його дружина. 5 вересня 1993 р. в Борисоглібському храмі м.Києва о. Димитрій був висвячений на єпископа Переяславського і Січеславського. А 7 вересня 1993 р. Помісний Собор обрав його на Патріярха Київського і всієї України. Інтронізація на Київський патріярший престол відбулася 14 жовтня 1993 р. в церкві Спаса на Берестові.
 Найбільш спокійними роками патріаршого служіння виглядають 1997-1998. Було успішно проведено Помісний собор, прийнято новий статут УАПЦ, зорієнтований на українську церковну традицію, вдалося захистити легальний статус УАПЦ, вперше в Києві запрацювала Патріярхія, а Патріярх здобув скромну резиденцію. Але Патріярха надзвичайно гнітили духовна криза, що наростала в суспільстві, беззахисність державних мужів перед спокусами новітнього лібералізму.
Він пише статті до газет «Наша віра», «Успенська вежа», готує велике послання до християн України «На порозі 2000 року». Але головною своєю справою Патріярх вважав послання, що склалися в серію "Розмови про страшне сьогодення". Він писав на дражливі й непопулярні теми – про хвороби сучасности, які зазвичай ззаведено обминати... І тільки після смерти Патріярха стала очевидною унікальна цінність цих щирих бесід-застережень, яких, крім Патріярха, більш ніхто не зважився б опублікувати.
 

Павло ЯМЧУК
Феномен України і перспективи світової цивілізації
XXI століття, вже лиш розпочавшись, стало століттям радикальних, але не революційних за формою змін. Воно демонструє безпрецедентну тенденцію до мирного (після кривавого тла XX віку) вирішення навіть тих проблем, які не вдавалось вирішити у Европі й світі впродовж довгих століть. Можна твердити, що з історіософського погляду XXI століття розпочалось у 1991 році, коли всупереч досвіду боротьби народів за власну незалежність одна з найбільших країн Европи – Україна, шляхом не збройної боротьби, а виявленням всенародної громадянської позиції завершила тривалий період бездержавного колоніялізованого існування народу з кількатисячолітньою історією. Здатність вирішувати найгостріші проблеми навіть не політичного, а саме історіософського характеру за допомогою ненасильницького виявлення позиції громадянського суспільства слід назвати проявом довгоочікуваного світом феномену справді нового мислення, який подав провідним державам народ, що тривалий час не визначав ані векторів руху думки у світовій філософській та політичній ситуаціях, та навіть не був залучений до вирішення проблем реґіонального політичного характеру.
Феномен появи України як незалежної держави засвідчив, що громадянське суспільство, навіть у колоніялізованому тоталітарними ідеологіями стані, здатне не лише витривати, але й швидко реаґувати на виклики часу, здатне навіть у постгеноцидному й етноцидному становищі до самореґуляції як особливий філософський суб'єкт, а відтак – здатне породжувати нові перспективні ідейні системи, апріорі не затребувані у колоніяльному й тоталітарному станах, але перспективні у столітті, яке прагне після засвоєння тяжких уроків соціяльних утопій розквитатись із недавнім минулим.
Українська думка ніколи не подавала світові прикладів розвитку ідей, які б перебували поза філософією, ґрунтованою на принципах християнської моралі, або утверджували панування маммони над Духом, раціонального начала над вірою в Бога, жорстокости під знаменом високих ідеалів, над любов'ю до ближнього. Всі ці ідеї зароджувались поза українською громадою, а потому, насильницьким шляхом, утверджувалися в Україні.
У добу постпросвітництва це породило міт ледве не про неспромогу української думки до ґенерування перспективних ідеологічних систем, і здатність лише до їхнього засвоювання. Насправді ж українська ідея просто свідомо стояла осторонь насильницьких світоглядних систем, шукала не матеріяльних минущих цінностей, а Горнього Граду, або утверджувала філософію серця. Несуголосність ідейному минулому, яке мали у ХІХ-ХХ ст. Европа й світ загалом, вже сама по собі породжує затребуваність українського філософського інваріянту не лише для нашої країни, але й для світу в цілому, який усвідомив безперспективність запропонованих йому матеріялістичних утопій.
Говорячи про українську філософію та несподівано для багатьох новопостале й триваюче нині суспільство з громадянською позицією, мусимо пам'ятати, що в його основі завжди перебувала громада як особлива форма духовно-інтелектуального єднання людей. Громада була здатна мобілізуватись і захищати у добу Бароко православ'я від інокультурних зазіхань, право на соборну Україну під час визвольних змагань у добу УНР, право на незалежність у 1991 році і право обирати собі керманича завжди від козацько-гетьманської доби до сьогодення. Власне, такий досвід громадського правління був зумовлений духом трипільської трансценденції, трансформованим у добу Бароко в сучасний стан, і за яким Дух диктує всі матеріяльні потреби. Саме це дозволило українській громаді зберегтись у тривалих випробуваннях бездержавности. Сам досвід такого збереження вже є феноменальним. Саме цим і пояснюється те, що впродовж багатьох століть українці ніколи не розв'язували жодного експансіоністського збройного конфлікту, демонструючи цим справжню відданість християнській моралі як наріжній основі громадської й громадянської ідеологічної системи. "Тихе Бароко" поширювало свої впливи не зброєю, а книгою, молитвою, думкою, даротворенням. Про цей унікальний досвід слід пам'ятати, вибудовуючи нову українську перспективу у посттоталітарному XXI столітті.
Якою ж має бути українська нова перспектива, що увібравши в себе досвід духовної історії нації, неодмінно повинна відмовитись від штучно нав'язуваних українській громаді чужих стереотипів мислення й буття? Насамперед, від ідеологеми про несамостійність духовно-національного розвитку, що налічує вже багато століть опору, який (і це головне завдання вчених тепер) слід актуалізувати у концептуальних працях. Українська національно-зорієнтована ідея повинна органічно продовжувати нині як основні духовні засади минулого (впливовість громади та її пріоритетність у формуванні векторів руху держави, християнську основу державности, що єднається з трипільсько-хліборобськими цивілізаційними соціяльно-побутовими установками на формування або відродження особливого, як його називав П.Куліш, "хутірського" типу філософії господарювання, що передбачає виразну індивідуалізованість людини та збереження її родоводу як особливої значущої одиниці громади й суспільства загалом), – так і формувати цілий комплекс нових ідейних чинників, здатних запобігти руйнівним небезпекам для України й світу. Україна має стати, а точніше – відтворити у нових умовах минулий статус особливої духовно-національної одиниці світової цивілізації, яка буде відпорною щодо ідей тотального знеособлення, масофікації людського індивідууму (а відтак – позбавлення його дарованої Богом унікальности), як і щодо знецінення християнських засад суспільної свідомости. Цивілізаційний контекст України, яка століттями перебувала на межі потужних дискурсів у часовому й просторовому розумінні й добре знає як боротись за власну мову, церкву, культуру, за право бути собою не залучаючи аґресивно-експансіоністську ідеологію, а лише Духом і словом, - наближає українську цивілізаційну одиницю не лише до ранньохристиянської гнаної церкви, але й дає перспективу у посттоталітарному цивілізаційному контексті саме такому варіянтові майбутньої світової ідейної системи. Україна в такому контексті постає як особливий концентрант альтернативного масофікації духовного досвіду, коли сила влади є моральною не тому, що це сила, а тому, що ця влада базується на аксіомах християнського світовідчування, є порядною й моральною не декляративно, а від джерел громадського світогляду (а влада в українському варіянті ще з доби Бароко – це лише наділена особливими повноваженнями частина громади християн).
Іншою цивілізаційною основою майбутньої України може стати ідея нової свободи, яка відтепер базуватиметься не на утопічно-ілюзорному матеріяльному звільненні плоті від Духа (як це пропаґувалось останні три століття в Европі), а навпаки – на  звільнення плоті від гріха за допомогою вірности Духові. Про те що такий тип світоосмислення є не продуктом уяви, а має реальне підґрунтя в українській громаді, свідчить і феномен відродження української церкви після довгих десятиліть масованої атеїзації суспільства. Україна, як одиниця інтелектуального простору, здатна показати, що такі ідеї нової християнської свободи можуть екстраполювавшись у науку, політику, бізнес, мистецтво й навіть масову культуру, кардинально змінити вектори їхнього руху, усунути стереотипи тоталітарного й масофікованого типу з громадської свідомости.
Моральні, християнські засади українських перспектив майбутнього позначатися і на сфері матеріяльного існування особи й громади. Відомі навіть недоброзичливцям українців такі національні риси як працелюбність, прагнення до достатку завжди поєднувались у національній свідомості з опікуванням убогих. Це відбувалось тому, що громада сприймалась як єдина сім'я, де достаток є категорією передусім моральною, способом турботи про ближніх. Українська свідомість ніколи не прагнула достатку як самоцілі, а отже нова Україна може явити світові тип особливого єднання християнських засад з турботою про добробут знедолених. Від часів І.Мазепи та П.Могили матеріяльне сприймалось у нас як засіб формування духовного, а отже, українці можуть показати приклад того, як не абсолютизуючи крайнощі, можна поєднати здавалося б непоєднувані начала.
Майбутня Україна бачиться також як поширювач духовно-захисної експансії засад християнської моральности на світ. І справді, кому як не українському народові, що розпинався на хресті Голодомору й репресій, воєн і майже простив своїм катам (особливо це стосується 1933 року), називатись "народом-богоносцем", за термінологією  Достоєвського? Розвиток    матеріяльного,    технічного    проґресу    повинен підпорядковуватись моральній меті. Це також один із способів порятунку нації й світу від тотального знеособлення.
Філософія майбутньої України – це філософія, у якій, дещо парадоксально, можуть поєднатися консервативно-християнське збереження громадських моральних основ з ліберальною політично-суспільною й державною практикою. Такий парадокс є позірним, адже консервативна орієнтація на збереження духу й практики християнської моралі зовсім не суперечить ліберальному ставленню до моральних способів реалізації індивідуальностей, які виступають як неповторні одиниці громадського простору. Зрештою, і лібералізм, і консерватизм не заперечують індивідуальности та її прав як основи подальшого руху моральної вдосконалости.
У державотворчій перспективі Україна може дати взірець громадської держави, у якій, як колись у Запорозькій Січі, всі сили підпорядковуватимуться захисту права на духовну й матеріяльно окреслену самостійність, а громада, у повному єднанні з ліберальними засадами демократії, буде окреслювати шляхи розвитку моральної держави. Державотворення України може також розвиватися як форма Держави Духу. Українська державність бачиться як наслідок органічного єднання консервативної, ліберальної та християнсько-соціяльної ідеології, які можуть варіюватися, не втрачаючи своєї християнської й української спрямованости.
Геополітична розташованість України має продиктувати у майбутньому також декілька перспективних векторів розвитку єднального характеру. Досвід трансдискурсивних контактів культур Україна вперше явила світові задовго до утвердження в Европі універсалістських ідей, зокрема – у створенні греко-католицької церкви. Цей чинник загальнохристиянського єднання може екстраполюватись у нову філософію, згідно з якою світ не матиме поділу на "центри" й "провінції", а формуватиме спільну філософію творчої взаємодії різних етноментальних та духовно-інтелектуальних одиниць у світовому обширові.
Універсальність України ще від доби Трипілля полягає в тому, що вона, внаслідок хліборобської природи своєї культури, здатна акумулювати в собі й синтетично перетворювати різні, навіть на перший погляд, діяметрально протилежні спрямування думки й соціюму. Тепер Україна може явити новий універсалістський вид розвитку суспільства. Цей вид може стати до певної міри іншим варіянтом розвитку глобалізованого світу, який застереже глобалістські тенденції від продовження матеріялістичного абсолютизованого типу соціяльної еволюції. Універсалізм, який враховує духовні потреби індивідуальности, громади й на їх основі формує державну ідеологію, є неспівмірним з процесами знецінення цих категорій, їхнього розчинення у абсолютизованому матеріяльно-технічному проґресі.
Такий універсалізм ще й тому має шанс на реалізацію, що українська громада завжди уникала раціоналістично орієнтованого ототожнення минущої потреби з довготривалою або вічною перспективою. В цьому, певне, слід шукати й причину неконфліктности українського характеру, де минущі емоції не можуть затулити перспективи вічного. Філософія миру, притаманна українцям, також є породженням універсалістського світобачення.
Вищеокреслені концептуальні одиниці, звісно ж не вичерпують всіх варіянтів перспективи духовно-філософського, а відтак – і соціяльно-політичного майбутнього України в світі, але вони окреслюють принаймні основні спрямування тих нових векторів розвитку, які Україна спроможна реалізувати в умовах свободи і здатна запропонувати світові посттоталітарного періоду.

Зі звернення Президента до громадян України

Завдання політиків мого покоління – обстояти історичну пам’ять, зробити все, аби увесь світ визнав Голодомор геноцидом. Доки голодний мор залишатиметься білою плямою в історії, доти людство не побачить усього ланцюга Геноцидів XX століття.
Я звертаюся до кожного з вас - давайте разом збережемо кожну пам'ятку про ті страшні дні. З нами поруч живуть свідки трагедії. Запишіть історію своєї родини і села, розпитайте про Голодомор сусідів і друзів. Історією може бути тільки те, що ми зможемо зберегти.
Переконаний: народ, який іґнорує свою історію, не має майбутнього. Я згадую слова Папи Римського Івана Павла II, який сказав: „Усвідомлення помилок минулого спонукає будувати майбутнє”.

Конгрес США дозволив встановити у Вашингтоні пам’ятник жертвам Голодомору

Палата представників Конґресу США ухвалила резолюцію, яка дозволяє українським властям відкрити у Вашинґтоні пам'ятник жертвам Голодомору 1932-1933 рр.
«У 1932—1933 рр. Україна була зруйнована, а її народ був доведений до межі фізичного існування через голод, який виник... унаслідок продуманої наперед політики совєтського уряду на чолі з Йосифом Сталіном, метою якої було руйнування національної самосвідомости українського народу, а також знищення їхніх національних, політичних, культурних і релігійних прав», — сказано в резолюції.
Конґрес наголошує, що традиційна політика США завжди була спрямована на визнання таких подій, як Голодомор в Україні.
1988 р. Комісія США з Голодомору в Україні дійшла висновку, що Голодомор в Україні в 1932-1933 рр. був штучно створений сталінським режимом, і назвала ці дії геноцидом.

Заклик до ООН визнати злочин Голодомору актом геноциду проти українського народу
Постійний    представник   України при ООН Валерій Кучинський, виступаючи 1 листопада на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй, присвяченому пам'яті жертв Голокосту, наголосив, що міжнародня спільнота має також визнати актом геноциду проти народу України злочин Голодомору, повідомляє «Урядовий портал».
Валерій Кучинський нагадав у цьому зв'язку про Спільну заяву з нагоди 70-х роковин Голодомору, яку два роки тому підтримали понад 60 делеґацій — третина всього складу ООН. Тоді також, вперше в історії ООН, Голодомор був офіційно визнаний національною трагедією українського народу, спричиненою жорстокими діями та політикою тоталітарного режиму. Українська держава продовжуватиме робити все від неї залежне, щоб донести правду про Голодомор до цілого світу, ствердив Валерій Кучинський.

Василь Яременко
м. Хмельницький
 

Етика всетворящої Любови

Життєвий досвід автора цих рядків, зокрема і педагогічний, переконує в нагальній потребі викладання в освітніх закладах України предмету „Християнська етика”. Дискутувати варто не про те, кому читати, а кому – ні. Цей предмет корисний всім учасникам навчального процесу, безвідносно до їхньої конфесійної приналежности та релігійної традиції. Можна, звісно, вивчати й „мусульманську етику”, але ж живемо в Україні, а не в Арабських Еміратах.
В основу курсу „Християнська етика” мають бути покладені ті морально-етичні християнські цінності, які плекаються і живуть по сьогоднішній день. Інтерпретувати матеріял  потрібно, ясна річ, відповідно до вікових особливостей учнів чи студентів.
На початку належить з’ясувати розуміння таких дефініцій як „релігія”, „християнство”, „етика”, „мораль”, ”моральна норма”, „чесноти”, а особливо „моральність”, „совість”, „гріх”. Зокрема, при з’ясуванні поняття „релігія” варто скористатися трьома складовими, які виділяє Іван Франко в статті „Радикали і релігія”.(„Релігія і Церква в історії України, К.: 1993). Так само приступне визначення зустрічаємо у В. Липинського. Розкриваючи суть християнства, важливо наголосити, що воно є  релігією спасіння, і в ній істотою Бога та найвищою цінністю є любов. Потрібно всеосяжно донести учням християнський імператив, який С. Аверинцев, зокрема, окреслив так: у своїй широті християнська любов „навіть перетинає межі етики, оскільки припиняє поділ людей на „добрих” та „поганих”, „передбачає відмову від любови як особистої зацікавлености”, проявляється передусім „у вимозі самоподолання”.
У вступній частині курсу основну увагу слід приділити  з’ясуванню найтіснішого зв’язку між моральністю та релігією, який, зокрема, чітко визначив професор філософії і теології Оксфордського університету, чернець-домініканець Брайєн Дейвіс: моральність певним чином має потребу в релігії; моральність певним чином присутня в релігії; моральність без релігії не має сенсу.
Особливу увагу належить приділити аналізі відомої формули „Якщо Бога немає, то все дозволено”. Але перед тим обов’язково наголошуємо: багато вчених дійшли висновку, що сучасна мораль виникла саме з релігії. І можна навести переконливий образок Г. Честертона із „Прапора Всесвіту”: „Насправді ж мораль розпочалася не з того, що одна людина сказала іншій: „Я тебе не вдарю, якщо ти не вдариш мене”; немає й сліду таких угод. Але є чимало слідів того, що обидві вони говорили: „Ми не вдаримо одна одну на священній землі”. Виконуючи обряд, люди знаходили моральну цінність. Вони не виховували хоробрости – вони боролися за святиню, і раптом помічали, що хоробрі. Вони не виховували чепурности – вони обливалися для вівтаря, і помічали, що чисті”. („Наша віра”, 2000, №2).
Наріжним каменем християнської етики і моралі є Нагірна та інші проповіді й притчі Ісуса Христа, які містяться в Євангеліях. Тому вивчення змісту власне християнської етики логічно почати із розгляду цієї теми. З’ясовується і назва „Нагірна”, і структура цієї проповіді, і чому Христос так активно використовував саме жанр притчі. Про їх важливість свідчить хоча б те, що „Притчу про блудного сина” називають п’ятою Євангелією. Окремі притчі і фрагменти проповідей доцільно надалі використовувати при вивченні відповідних питань. А в цій частині важливо показати, що Христос не заперечував і не відкидав той моральний закон, який був у юдаїзмі (Мт. 5:17), але суттєво його доповнював та розвивав. І варто наголошувати, що той розвиток та поглиблення відбувалися в напрямку від пасивно-заборонювальних до активно-дієвіших та гранично вимогливих норм. Переконливим доказом цього будуть посилання на ті місця Нагірної проповіді, які містять порівняльні тропи і починаються словами „Ви чули, що було сказано...” (Мт.5:21-22, 27-43 та ін.).
Дуже важливо донести до свідомости учнів, що образні висловлювання про „підставляння щоки” і „любов до ворогів” (Мт.5:38-40, 43-44) – це передусім алегоричні вказівки не на примирення зі злом, а на потребу його подолання активним чиненням добра, бо відплатне зло може породжувати тільки зло з його безкінечними пекельними колами. Це вказівки на те, що християнська моральність полягає не стільки у тому, щоб дотримуватися норми та машинально відповідати на зовнішні подразники, скільки у постійних зусиллях і діях, спрямованих на вдосконалення себе та світу, в якому живемо: „Коли ви любите тих, що вас люблять, яка ваша заслуга? Та ж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. І коли чините добре тим, що вам чинять, яка ваша заслуга? І грішники те саме чинять...”(Лк. 6:32-33). Любов до злотворящого починається із зусилля зрозуміти його: причини і мотиви дій, ймовірну власну причетність до озлоблення тощо. І це відповідає суті морального закону, що міститься в золотому правилі: не роби іншим того, чого не бажаєш собі.
При структуруванні основної частини курсу доречно скористатися, як це часто робиться в християнських молитовниках та катехизисах, принципом поділу матеріялу за головними християнськими чеснотами на три розділи під назвою „Віра”, „Надія”, „Любов”. Попередньо треба пояснити, чому ці чесноти є основними в християнській релігії. Для цього можна залучити тезу Льва Толстого („Исповедь”): „Якщо людина живе, то вона в щось та вірить”, „Віра – це сила життя”. Або пояснення Г. Сковороди: ”Чесноти у повному розумінні – це ті, господарем яких є Сам Сущий, або Бог. Такі: віра, надія і найвеличніша з усіх і безкінечна любов. Бо сам Бог називається любов’ю. Всі вони без кінця творять. Властивість віри – помічати або розуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше плекає надії, тим полум’яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно, наскільки це можливо...”.

ВІРА
За християнською етикою ставлення до інших людей органічно випливає з віри, бо є двоєдина заповідь, за якою немає любови до Бога без любови до ближнього. За першим розділом може передбачатися передусім вивчення морально – етичних аспектів християнського Символу Віри та семи Святих Тайн, змісту дарів і плодів Святого Духа, які є морально-духовними цінностями, про які віруючому християнину треба завжди пам’ятати. Символ Віри опосередковано, але виразно акцентує на наявності в християнській моралі таких взаємопов’язаних складових як офірність, самообмеження, свобода вибору поведінки. Їх апофеозом є наступні тексти: „Все мені можна”, та не корисне. „Все мені можна”, та я не дам нічому заволодіти мною” (1 Кор. 6:12) і слова Христові: „Кожен, хто чинить гріх – гріха невільник!” (Ів. 8 – 34). Зв’язок між офірністю і свободою вибору можна простежити і через думку М. Бердяєва: ”Людина починається там, де є вибір, і, мабуть, нема нічого тяжчого за свободу вибору”.
Особливого обговорення заслуговують такі християнські тайни як сповідь та євхаристія, бо вони формують здатність людини до духовного самоочищення через засудження власної негідної поведінки і самокаяття – риси, без яких на правдиву моральність не здобутися. Очищення душі – потреба кожної людини, але важливо з’ясувати, наскільки вагомою тут є роля релігійно-церковної практики.
Не просто молодим людям зрозуміти сенс тієї настанови християнської етики, що стосуюєься вимоги не забувати про смерть, Суд Божий, вічне блаженство або вічні муки. Допоможе роз’яснення святителя Димитрія (Туптала) в „Алфавіті духовному”: „Завжди пам’ятай, людино, про смерть та переміну усіх речей, тоді ти ніколи бездумно не прив’яжеш себе до теперішнього”. „Пам’ятай про смерть твою, і повік не згрішиш”, – промовляє  Сирах. Пам’ятай, що після смерти настає інший вік, інше перебування, – і будь готовим. Готовий до смерти, ти щиро поспішатимеш до добродійного виправлення...”. „Засліплення дрібницями” (Б. Паскаль) – важка недуга нашого швидкоплинного часу, про яку також, власне, і треба говорити при розгляді теми.

НАДІЯ
В цьому розділі можна спочатку вести мову про величезну моральну очисну силу, яку дають християнські молитви, особливо „Отче наш”. Для ілюстрації варто використати високу поезію: наприклад, „Мені тринадцятий минало” Т. Шевченка та „В минуту жизни трудную” М. Лермонтова. Глибокому пізнанню Господньої молитви може сприяти розвідка про неї відомого православного богослова о. О. Шмемана (Див.: „Наша віра”.- 2002 - №10-12). Потреба в молитві є морально значимою ознакою духовно розвиненої людини, – такий висновок бажано виносити із обговорення цього питання.
Надію дають дев’ять заповідей Блаженства, що містяться в Нагірній проповіді (Мт. 5:3-11). Вони вимагають відповідного трактування. Зокрема, в поясненні першої – „Блаженні убогі духом, бо їх є Царство Небесне” – важливо правильно розуміти, що значить „убогі духом”. Отже, розглядом цієї заповіді можна також добре показати безмежну морально – етичну глибину текстів Святого Письма.
Моральним забезпеченням сподівань людей на спасіння, на вихід із найскрутнішого становища, у християнстві є сім діл духовного і сім діл тілесного милосердя. Це про них писав Тарас Шевченко: „Які ж діла, мій Боже милий, мене осудять на землі”; „...І не дознавшись умираєм, /А покидаємо діла.” Вони є головними обов’язками християнина і їх не слід ні плутати із релігійно-церковними обов’язками, ані протиставляти їм. Про це переконливо свідчать застережливі слова Христа: ”Суботу установлено для людини, а не людину для суботи” (Мк. 2:27). Обрядовірство А. Мень називав стійкою недугою, що „мов нав’язливий невроз, вражала іноді і християн” та, як відомо з історії, приводила і до пролиття крови. В розгляді обов’язків за християнською етикою можуть допомогти міркування Сімони Вейль, яка вважала, що почуття обов’язку є найпершою потребою людської душі, її головною формотворчою силою. (Вейль С. Укорінення. Лист до клірика. – К.: дух і Літера, 1998).

ЛЮБОВ
 „Християнство в найглибшому і первісному сенсі цього слова, – писав А. Шмеман, – є релігією отцівства, а це значить, що воно засноване не на домислах розуму і на доказах філософії, а на досвіді любови, котру ми відчуваємо як пролиту на наше життя, і на досвіді любови особистої. Вказівкою на цю особливість християнства, з якої випливає й уявлення про основну чесноту, можна починати вивчення третього розділу. Завдання полягає  в тому, щоб показати, як таке складне явище як любов (переплетіння біологічного й духовного, особистісного й соціяльного, інтимного й загальнозначимого) християнство повернуло передусім в площину поведінки й обов’язку, а отже – моралі. Порушення цієї чесноти веде до морального занепаду, гріховности, порушення заповідей Божих. На цих питаннях і варто зосередити увагу.
Якраз християнське вчення про гріховність значною мірою формувало уявлення про людські вади, добро і зло, систему заборон, нормувало поведінку людей. Тому предметний розгляд кожного із семи головних гріхів – обов’язкове завдання курсу. Гріх є релігійною морально-етичною категорією і важливо з’ясувати, яким чином можна поширити це поняття на моральність взагалі. В християнстві для цього немає перепон. Треба звернутися до катехизису, в укладанні якого брав участь і О. Лотоцький: „Християнство має два засоби відрізняти добрі вчинки від злих: 1) Закон Божий внутрішній, або свідоцтво совісти, і 2) Закон Божий зовнішній, або заповіді. Сумління є особливий внутрішній голос, котрий свідчить перед свідомістю чоловіка, що є добро і що зло, що чесне, справедливе, шляхетне і що безчесне, несправедливе, ганебне; за добрі вчинки сумління нагороджує чоловіка внутрішнім миром і спокоєм душі; за лихі вчинки воно карає гризотою і  терпінням, котре іноді буває надзвичайно тяжке”.(Катехизис, К.: Либідь, 1993). Через сумління або совість, але вже лише як певну самооцінку особистости, що присутня і у віруючих, і у безвірників, це поняття можна розглядати у ширшому варіянті. Разом з тим звертається увага учнів і студентів, що його чистота та однозначність за християнською етикою не може бути до кінця витриманою без „закону зовнішнього”, виконання якого має контролюватися Церквою. Особлива увага – до пояснення, чому гординя (О. Шумилов: „недоумкувата пиха”, „нерозкаяний гріх”) є у християнстві найбільшим гріхом. Тут можна виділити три аспекти. Перший знаходимо у Шевченковому переспіві 93-го псалму: гордий зневажає Божу славу і не здатний пізнати істину (вражаючий троп – „сліпе горде око”). Другий: гординя прямо протистоїть основній християнський чесноті – любові. Третій: цей гріх породжує решту головних гріхів і багато інших. Важливо засвоїти, що за християнською етикою людина повинна сама ставати на правильний шлях (Мт. 7:13-14, Ів. 8:32 та ін.) і передусім власними зусиллями поборювати гріх.
Оскільки в знаменитому декалозі – десятьох заповідях Старого Заповіту, та двох найбільших християнських заповідях Любови (Мт. 22:37-40) християнська мораль подається в найконцентрованішій формі, їх розглядом і варто закінчувати основну частину курсу. Методична майстерність тут буде полягати в тому, щоб здійснити своєрідний „вихід” зі сфери суто релігійної в сферу загальнолюдську. Для цього потрібне не лише пряме, а й синонімічне та переносно-символічне трактування біблійних формулювань. Так, заповідь „Не взивай імені Бога всує” можна трактувати і в аспекті нівелювання високих слів взагалі від їх частого вживання. Сьома заповідь може артикулюватися як застереження подружньої зради і зради та нещирости в коханні, а дев’ята – як вимога правдолюбства,  любови до істини. А застереження  ідолопоклонства легко осмислюється і в політичній, громадській та духовній практиці кожної людини (культ особи, естрадні та спортивні кумири тощо). Розгляд заповіді „Не убий” має проводитися в контексті того, що вбивство суперечить самій природі людини, яка за християнським вченням створена за образом Божим. „Снилися люди, вбиті мною в дитинстві...” – що може бути жахливіше за цей щоденниковий запис Аркадія Гайдара (Голікова)!
При аналізі двох найбільших заповідей в християнстві потрібно пояснити їхню нерозривну двоєдиність і акумулюючу моральну наповненість. Тут може стати в пригоді образний вислів О. Шумилова: ”Людський світ без любови – те саме, що повітря без кисню. Ним не можна дихати”. Гарно висловився і незабутній Григір Тютюнник: „Немає загадки таланту. Є вічна загадка любови”. А особливо доречні гарячі й точні пояснення Г. Сковороди: „Що є огиднішим за любов вульгарну, удавану, і, навпаки, що є божественнішим, ніж любов християнська, тобто істинна? Що таке християнська релігія, як не істинна і досконала дружба? Хіба Христос не встановив, що відзнакою Його учнів є взаємна любов? Хіба не любов усе поєднує, будує, творить, подібно до того як ворожість руйнує? Хіба не називає Бога любов’ю Його найулюбленіший учень Іван? Хіба не мертвою є душа, позбавлена істинної любови, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не є ніщо без любови? Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа і омега”.
„Християнські моральні цінності в сучасному світі” – така підсумкова тема вкотре виведе курс на тверду дидактичну стезю (тепер узагальнюючу), без якої він втрачає сенс. Адже сучасній епідемії нігілізму можна протиставити лише релігійність і систему гуманістичних цінностей. (В. Краус. Нігілізм сьогодні або терплячість світової історії, - К., Основи, 1993). В заключній частині корисно звернути увагу на те, що християнська етика – це передусім „теорія вчинку під кутом її морального обов’язку” (А.Шостек. Бесіди з етики. – Л.Свічадо, 1999), бо  християнство вчить, що віра без діл є мертвою (Як. 2:26). А ще – нагадати визначальні риси християнської моралі: офірно активно-дієва, щиро правдива, гранично вимоглива (максималістська), заснована на свободі вибору, непоказушна (Мт.6:1-6, 16-18). А якщо в узагальненні бути зовсім лаконічним і точнішим, то слід наголошувати: це – мораль та етика всевишньої і всетворящої Любови.
 

Іван ФРАНКО
ЧУДО З УТОПЛЕНИМ ХЛОПЦЕМ

У Київі дзвони дзвонять, радість немалая,
Був то празник, день святого отця Николая.

Плинуть човни, люду повні, по Дніпру водою,
Аж де церков Николая стоїть над рікою.

Помолилися прочани, радісно вертають,
Густо весла хвилі крають, а гребці співають.
В однім човні муж побожний, міщанин заможний,
Що святого Николая чтитель був неложний.

Обік нього його жінка, гарна, як калина,
На руках своїх тримає одинака-сина.

Усміхається дитятко, ручки простягає,
У Дніпрових чистих водах образ свій хапає.

Втім, нараз хитнувся човен із боку до боку,
Зляклась мати, і дитина бух в воду глибоку.

Стрепенувсь Дніпро, у хвилях щезла враз дитина!
Наче грім, прошибла батька нагла втрата сина.

Сам за ним би в воду скочив, та плавать не вміє,
Сам би згиб, щоб тільки син жив, та ніщо не вдіє.

Мчиться човен, кожда хвиля батька серце крає,
А ще дужче бідна мати плаче та ридає.

Далі мовить батько: „Годі! Більше не журімся!
До святого Николая щиро помолімся.

Як на теє Божа воля, він на нас погляне,
Він дитині нашій бідній сам за батька стане".

І молились довго, щиро, з рясними сльозами
В своїм домі опустілім перед образами.

І заснули по молитві. Почало світати,
Іде ключник від Софії церкву відмикати.

Наблизився, надслухує, що за дивне диво?
В церкві десь дитина плаче! Він вертає живо,

Кличе сторожа від церкви, двері відмикають
І на плач той на дитячий швидко поспішають.

І що ж бачать? На коверці дитина малая,
Мокра вся лежить, де образ отця Николая.

Дали знати по всім місті, що така причина,
Щоб сходились пізнавати, чия се дитина.

А ті бідні батько й мати, що в сльозах поснули,
В сні узріли Николая й ті слова почули:

„Ви не плачте, добрі люди, не тратьте надії,
А спішіть чимборше в церкву святої Софії!"

Пробудились батько й мати, сон оповідають...
Серце радісно в них б'ється, в церкву поспішають.

І вже з далека почули: плаче їх дитина!
О, як радісно до серця притис батько сина.

Але мати з тої втіхи стала мов німая,
Лиш ридає при іконі отця Николая.

Рознеслося на весь Київ, на всю Русь святую,
Як Николай з Дніпра витяг дитину малую.
 

Святий Микола Чудотворець в побуті українського народу

Святий Микола Чудотворець займає особливе місце в житті українського народу. В народі кажуть: „Немає за нас заступника над Миколу”. „Попроси Миколу – і він скаже Спасові”.
„Багато великих і преславних чудес, - говорить святий Дмитро Ростовський. – здійснив цей угодник Божий  на землі і на морі, допомагаючи тим, хто потрапив у біду; виносячи з глибин морських тих, хто потопав, визволяючи з неволі полонених та доставляючи їх додому, від меча та смерти людей рятуючи. Він багатьох людей зцілив, сліпим повернув зір, кульгавим нормальну ходу, німим мову. Багатьох в убозтві й злиднях збагатив, голодним їжу подавав, і кожному при якій-небудь нужді був помічником, теплим заступником. Він швидко з’являвся там, де був потрібний...”
І нині святий Микола Чудотворець в чудесний спосіб допомагає людям: за свідченням очевидців, святий багато разів з’являвся на терен Чорнобильської трагедії. Там він рятував людей з біди і нещадно карав злочинців.
Здавна в Україні жодному з угодників Божих не будували стільки храмів, як святому Миколі Чудотворцю. Так, у Київі було 11 манастирських, 13 парафіяльних, 6 домових і 2 цвинтарних церкви, а також 5 каплиць і 9 бічних вівтарів святого Миколая в храмах. (В. Галайба. Храми св. Миколая в Київі. – К., 2002). До  числа київських парафіяльних храмів належить Свято-Миколаївська церква, що в музеї народної архітектури та побуту України, яку перевезено з Тернопільської области.  (21 травня 1996 року священики УПЦ КП відправили в ній  першу службу Божу).
В українській хаті, на покуті, поряд з образами Спасителя і Божої Матері, стояв образ святого Миколая Угодника: „Бо цей образ дуже помагає од усякого нещастя. Як це шо пропаде у кого-небудь , або коні вкраде хто у кого, або яке друге лихо зробиться, то тоді у самий перед треба просити на поміч святого Миколая, щоб він помилував. Бо він, як ще ходив по землі, то він дуже рятував усякий народ од усякого нищасця, то йому Господь милосердний поручав, щоб він і тепер рятував. Він і тепер рятує людей...” (Аг. Кримський. „Звенигородщина з погляду етнографічного та діялектологічного”, ч. 1 – К, 1928).
Зазвичай люди молилися перед образом святого Миколая, як вони самі кажуть, „своїми словами від серця”. Наприклад: „Миколай Угодник, Божий помічник, ти на морях, ти на водах, ти все бачиш, ти все знаєш, ти всім людям помагаєш, поможи і мені в добрім ділі”. „А далі просите, що хочете, тільки хороше просіть, з поганим не звертайтесь  до святого Миколая” (Київщина).
 

Образом святого Миколая (так само як і образом Ісуса Христа) та Божої Матері, благословляли батьки своїх дітей до шлюбу. Молодому давали образ святого Миколая Угодника, а молодій – образ Божої Матері, як це, зокрема, було на Полтавщині та Січеславщині, де ще й сьогодні можна побачити ці давні шлюби ("парні") образи, як в старих, так і в нових хатах.
Цікаво, що в карпатському весільному ритуалі "прощання з батьками" святий Микола і Богоматір постають, як живі люди, коли "молодий стає перед Господом Богом, перед своїм татом, як перед святим отцем Миколаєм, перед своєю мамою, як перед святою Пречистою. Просить він, насамперед, Господа Бога і свого тата, як святого отця Миколая і свою маму, як святу Пречисту”. (Б. Успенский. Филологические  разыскания в области славянских древностей. М., 1982).
Часто з іконою святого Миколи Угодника заходили вперше у нову  хату.  Зберігали за цією  іконою цілюще зілля,  яке збирали з молитвою, як оця: „Святий Аврам на це зілля орав, а святий Микола поганяв, Матір Божа   сіяла, та всім людям поміч давала". (Звенигородщина - Аг. Кримський, вказана праця).
Ікону святого Миколи Чудотворця мали на своїх кораблях чорноморські моряки, які вважали цього святого своїм покровителем. Без ікони святого Миколая не виходили в море одеські рибалки. А запорізькі козаки, перш ніж вирушити в далекий похід морем, служили в церкві молебні   Богородиці і святому Миколі Чудотворцю.
Колись в Україні існував звичай брати святого Миколая своїм "поручителем", даючи перед його іконою ту чи іншу обіцянку. Того, хто не виконував своєї обіцянки, святий Миколай міг покарати, що знайшло своє, чи не найкраще, відображення в "Чуді про половчанина" – одному з найдавніших чудес Миколи Чудотворця на нашій землі. Карав святий Миколай і того, хто "не боявся гріха" і легковажно поводився з іконою. Якраз про такий випадок записано автором в с. Заброди Богодухівського р-ну на Харківщині. "На досвітках всі пішли танцювати, а одній дівці не було пари, тоді вона вхопила образ Миколи Угодника і пішла з ним по хаті танцювати – і зразу ж одубіла, околіла..."
Скрізь в Україні дотримувалися  празників святого Миколая, як  „Миколи зимнього” („Миколи холодного”) 6 грудня (19 за н. ст.), так і „Миколи літнього” ("Миколи весняного"), 9 травня (22 за н. ст.). Зимою – 4, 5, 6 грудня (17, 18, 19 за н. ст.) справляли „Миколині святки”. В  ці дні варили кутю, узвар, а також ходили колядувати, зокрема, у Київі та його передмістях - „на Варвари” співали осібну колядку на Варварину похвалу, а на „Миколи” співали колядки з його ім'ям.
До „Миколи зимнього” колись давно приурочували так звані братчини. Коли братчики, що належали до церковних, інших братств, збиралися в цей день своїм товариством, служили в церкві святому Миколі молебні, ставили перед його образом одну велику свічку, а потім всі разом весело святкували.
Весело справляли „Миколи зимнього” в українських родинах.  Гостей „шанували” добрими, хоч і пісними стравами, адже піст, а ще пригощали пивом, яке неодмінно варили до цього великого свята.
Донедавна подекуди побутував звичай: напередодні празника „Миколи зимнього”, приносити бідним людям. так звану "тайну". Це міг бути, скажімо, мішок борошна, який несли ввечері, щоб мало хто бачив,  і ставили під дверима хати. Люди казали, що то святий Микола подбав, щоб мовляв, „і бідний Миколи справляв”. (Уманщина, с. Краснопілка).
На „Миколи літнього” як колись робили, так і тепер роблять „заздравні обіди”: „22 травня церковний празник, не йдуть до людей, а тільки коло церкви справляють „Миколи літнього”. Всі люди сідають коло церкви за столи – попоїли, подякували, поспівали псальми і розходяться. В цей день батюшка, коло церкви, ще до служби, святить воду, з колодязя беруть воду, освячує і колодязь. Тоді заходять всі в церкву на Літургію”. (Від Надії Ковби у м. Фастів на Київщині).
А ось у місті Золотоноша на Черкащині, де у Свято-Успенському храмі є вівтар святого Миколая, в день „Миколи літнього” „знатні  господині приносять на спільний обід великі пироги з доброю начинкою з гречаної каші та м'яса” (м. Христинівка на Черкащині).
Цікавий звичай був на Звенигородщині (с.Багачівка): тут за два дні до літнього Миколи виливали і чистили криниці, а для цього вибирали гарних, вродливих чоловіків чи парубків, та щоб були гарно острижені, зачесані. „Як будуть чистити криницю найчистіші люди, то найчистіша й вода буде... Такі вибрані люди виливають і чистять криницю гарно, а тоді, коли набереться вода, то й вдруге виливають до краплі. Після цього ті, що копали, поборються, щоб різка вода була, як квас, а потім тею водою, що й ще набереться, пообливаються, щоб Бог дав дощ. На другий день прибирають біля криниці, висипають жовтим, піском. Коли близько криниці нема дерева, то чоловіки рубають гілля липи, кленка, закопують коло криниці, як ніби воно росте. А жінки випікають хліба, щоб було доволі, бо в свято та в неділю пекти хліба гріх, і дбають, щоб усе було до страв. Рано „на Миколи” дівчата з усього кутка приносять квіти і стелять поверх піску, навколо криниці. Після служби в церкві, духівництво, а разом і всі люди, зійдуться. Як посвятять, то витягують води з криниці, нап'ються, вмиються, а потім тягнуть відрами та обливають всіх... Обливають так само і духівництво. Потім стелять навколо криниці на вигоні скатерки, ставлять страву, і сідають обідать усі, окрім дівчат і парубків. Справляють обіди на Миколи і в хатах...” (Аг. Кримський, вказана праця).
На "Миколи весняного” здебільшого виводили вперше коней на пашу, звідси й приказка: „Прийшов Миколай – коней випасай”. Коли ж виганяли вперше худобу в череду, то здороваючись з пастухом, було, казали: „Микола в стадо”, щоб святий Микола його оберігав (Н. Сумцов). Перед літнім Миколаєм „пастуха наймали, а на саме свято давали йому гостинці, платили”(с. Орадівка Христинівського р-ну на Черкащині).
За народним повір'ям, до „весняного Миколи” не можна було купатися, мочити коноплі, а ще в народі казали: „До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки”.
Справляли в Україні, зокрема на Харківщині, також „Миколиного батька”. Весною – після „Миколи весняного”, а зимою – в переддень „Миколи зимнього”.
Вже стало в Україні доброю традицією повсюдно 19 грудня дарувати дітям від святого Миколая гостинці, чим дуже втішається малеча.
Раніше на Полтавщині, Слобожанщині, починаючи від празника „Миколи зимнього” і до Різдва, пекли  святкові пряники – „панянки”, „коні”, „коні з вершниками”. Їх дарували дітям, котрі приносили вечерю хрещеним батькам, родичам, сусідам. Дівчинці дарували „панянку”, а хлопчикові –„коня”, або „коня з вершником”.  Можливо, саме ці святвечірні пряники і були на козацьких теренах різдвяним подарунком дітям від святого Миколая. (У ДМНАП НАН України зберігається колекція таких пряників з Полтавщини).
Багато   народних   звичаїв,   обрядів,   зокрема й   тих,   що   були пов’язані з ім’ям святого Миколая, тепер, на жаль, забулися, перевелися, а те що, з ласки Божої, збереглося, належним чином не поціновується. І все ж таки у Музеї народної архітектури та побуту України, і не тільки тут, ведеться постійна робота з відродження  глибоко одухотворених традиційних народних свят, звичаїв, обрядів.
Щороку, 19 грудня, справляють у музеї свято „Миколи зимнього” („Миколая”). Зранку правиться в церкві, а після служби Божої свято продовжується в затишній селянській хаті. Лунають колядки, щедрівки, зокрема й ті, в яких славлять святого Миколу, як от у цій щедрівці з Черкащини.

Шиють, крають ризи, та все золотії,
Щедрий вечір, дорий вечір! (повторюється)
Почепили ризи та на трьох деревах,
А з дерев зняли, на престол поклали,
А з престолу святому Миколі,
Бо святий Микола три службоньки служе,
А першая служба та й за господаря,
А другая служба та й за господиню,
А третяя служба та й за їхні діти,
По двороньку ходять, як зіроньки сходять,
Щедрий вечір, дорий вечір!
Світлана ЩЕРБАНЬ
старший науковий співробітник Державного музею
народної архітектури та побуту НАН України
 

Богдана ЗАСТАВСЬКА
Особлива людина

Передостанні осінньо-теплі дні прощаються... Природа дарує на згадку свою красу - шелестіння листя під ногами, що за подихом вітру летить і падає, кружляючи, тиху мелодію лісу, його  велич та спокій, шепіт багатовікових дубів, дзвін фонтанів. Ось такими живими картинами відкрились нам Солов’їна алея та алея Кохання, Горіхова і Березова галявини, острів Мрій та Лебедине озеро в парку „Олександрія”, що в Білій Церкві.
Молодь – студенти  Національного університету ім. Т. Шевченка та Авіаційного університету, а з ними особливі діти – діти-інваліди разом зі  своїми батьками – зачаровано споглядали незрівнянні пам’ятки архітектури та мистецтва. Того дня, завдяки злагодженій співпраці „Молодіжного жіночого центру „Особистість” та ВМГО „Молода Просвіта”, вони відчували життя у всій його красі, спілкуючись з природою, радіючи привітному, теплому сонечку. Ці діти з радістю чекають на  такі заходи, бо вже не вперше є головними героями справжніх, кольорових мандрівок у своєму житті.
А почались вони три роки тому. За сприяння Головного управління в справах сім’ї та молоді, а на початку – за  допомогою приватних осіб, відбувались разові заходи на підтримку 20 молодих людей з особливими потребами. Пізніше був розроблений проект під назвою „Особлива дитина”, мета якого – соціяльна адаптація дітей з особливими потребами через залучення їх до творчости на основі розвитку комунікативних та інтелектуальних здібностей. Адже саме ці діти, як ніхто інший, потребують живого спілкування з природою, молоддю, студентством, і такими самими дітьми-інвалідами. Для них батьківська опіка і любов є єдиним джерелом, що живить душу, дарує  радість та зцілення від душевних ран. Бо ж навколишній світ вони бачать лише у вікнах своїх домівок. Зустрічі з Надією Левицькою та Інною Штурміною (керівниками „Особистости”), Віталієм Морозом (головою „Молодої Просвіти”) їхнє життя набирає досі не відомого змісту, відкриваються нові, радісні сторінки серед буденности.
Після поїздки, під враженням побаченого, намалювали  напрочуд гарні осінні пейзажі... Павло разом із студентом Антоном створив своєрідний шедевр на тему космосу. Марина разом  зі мною намалювала квіти в горщечку, а біля них на столі – виноград. Сергій зобразив мальовничий український віночок. Ці  роботи будуть експонуватися в Національному Університеті ім. Т. Шевченка. А також до дня інваліда, студенти університету подарували  дітям  свої подарунки.
Тепер вони вже друзі. Поміж екскурсіями та колективними зустрічами студенти-волонтери  приходять до них в гості. Вони бажають допомогти своїм друзям здобути впевненість.

Зустріч ветеранів ОУН-УПА з „Молодою Просвітою”

27 листопада у лікувально-реабілітаціному центрі ветеранів ОУН-УПА „Говерла”, що на Львівщині, була проведена зустріч ветеранів ОУН-УПА з Всеукраїнською молодіжною громадською організацією „Молода Просвіта” в особі її голови і водночас співака-бандуриста Віталія Мороза. В залі були присутні ветерани з багатьох областей України, представляв їх полковник Василь  Левкович (Вороний). Обговорювалося  питання про розвиток патріотичного виховання сучасної молоді, історичні передумови сплеску патріотичного руху в Україні та шляхи співпраці організацій Братства вояків УПА, Конґресу Українських Націоналістів та ВМГО „Молода Просвіта”. Також під дзвін бандури всі разом співали ліричні, жартівливі, козацькі та повстанські пісні.
Богдана ЗАСТАВСЬКА
 

Євген СВЕРСТЮК
Виклики породжені свободою

Під таким гаслом 28 листопада відбувалися  перші Президентські слухання на тему про дотримання прав свободи, про публічну політику, про соціяльно-економічні здобутки і виклики та про гуманітарну політику і державну незалежність.
Хоча гуманітарна проблематика посіла тут традиційно останнє місце, на слуханнях вона була найбільш резонансною. Там справді було озвучено проблеми української незалежности в гуманітарно-інформаційній сфері. (доповіді письменниці Оксани ЗАБУЖКО і віце-прем’єра  В’ячеслава Кириленка).
 В доповіді Оксани Забужко були акцентовані такі проблеми. Як невиробленість української культурної політики, інформаційна ізоляція, і культурний колоніялізм, духовний голод, дискредитаційна  репрезентація України за кордоном... Власне, це речі загальновідомі, але зібрані разом, вони справили сильне враження на авдиторію, що заповнювала конференцзали „Українського дому”.
Наводимо скорочено текст цієї доповіді.
Виклики чи загрози?
Виступ на перших президентських слуханнях
Після революції нова влада успадкувала країну, яка стоїть на порозі гуманітарної катастрофи. За індексом гуманітарного розвитку Україна посідає в Европі 80-те місце – третє з кінця. Головне національне багатство кожної країни – її люди, їхні здібності й потенціяли – марнувалось і продовжує марнуватися в цілком варварський, «пострадянський» спосіб.
За всі роки незалежности Україна так і не виробила (і не збиралася виробляти!) самостійної гуманітарної політики – ні інформаційної, ні культурної. Постколоніяльне, а за ментальністю – радянське, українське чиновництво взагалі не мало поняття, що ця сфера в незалежній країні належить до таких самих першочергових державних пріоритетів, як політика економічна, фіскальна чи зовнішня. Все, що робилося в цій сфері українською державою, – це розвал старої, ще радянської інфраструктури і нічим не обмежений бенкет на її руїнах – у вигляді паювання бюджетних коштів по власних кишенях. Все, що робилося в цій сфері українською нацією, робилося не завдяки, а всупереч державі, – в режимі самодіяльних «партизанських» ініціятив. В результаті такого «самодіяльного» розвитку Україна за роки незалежности випала з числа культурних націй.
Ця катастрофа пройшла непоміченою і для нової політичної еліти, що прийшла до влади внаслідок помаранчової революції, – прийшла без виразної програми гуманітарних реформ, щиро ототожнюючи «гуманітарку» з соціяльною сферою, тобто зі  збільшенням доходів населення (це логіка не XXI, а XIX століття, – доінформаційної доби, коли ще вважалося, ніби ліквідація матеріяльних  злиднів  автоматично призведе до ліквідації й злиднів духовних: тільки в ХХ столітті  цивілізація дійшла до розуміння, що це сфери незбіжні, хоч і взаємопов'язані). Маштаб тих духовних злиднів, у які скотилася країна, досі не заміряний. З певністю можна ствердити тільки те, що її «культурні політики» примудрилися в історично стислі терміни   виконати   колосальну руйнівницьку роботу. Інформаційний простір нації – той, беї якого неможлива її політична єдність і формування самої національної ідентичности, – було роздроблено, розпайовано і великою мірою віддано на відкуп колишній метрополії, щоб та вправляла на наших просторах свої ідеологічні впливи як сама хоче.
 (При цьому інформаційна ізоляція України від решти цивілізованого світу залишилася на рівні 1991 року). Майже повністю було здано сусідній державі національний книжковий, кіно-, аудіо-, відео-ринок. Мільйони українських громадян посаджено, в кращому разі, — на вбогий духовний пайок «із сусідського столу», в гіршому — взагалі фізично позбавлено доступу до всіх і всяких духовних цінностей, — чим зведено націю до рівня тубільного племені, щедро забезпеченого хіба що реклямою «вогняної води» та ще ритуальними співами й танцями а-ля Кіркоров — Басков. Безжурно розтриньканий інтелектуальний потенціял нації, її мізки — десятки тисяч висококваліфікованих фахівців, які внаслідок триваючого від 1990-х «брейндрейну» розтеклися «по чужих країнах» (і для повернення яких на Батьківщину досі не було з боку держави жодного поруху!), українська невігласократія спробувала компенсувати на рівні свого розуміння, — прискореним темпом штампуючи дипломи «доцентів з кандидатами» та «проффесорів» із двома «ф», як колись більшовики свою «червону професуру». У висліді інституційно українська наука стала стрімко деґрадувати, перетворюючись на бізнес торгівлі дипломами, — на тлі обвального, і далі проґресуючого падіння якости освіти на всіх рівнях (за жодним із міжнародніх рейтинґів жоден український університет не входить ні в першу світову тисячу, ні навіть у першу европейську сотню найкращих університетів, — коли говоримо про успіх економічних реформ у Польщі та країнах Балтії, варто пам'ятати: одна з причин успіху — в тому, що тамтешні університети серед ліпших таки значаться, і книжок на душу населення там видається в кількадесят разів більше, ніж в Україні).
Отже, духовно — інтелектуально, інформаційно, культурно — Україна себе сьогодні не забезпечує. Усі її гуманітарні показники — на рівні не европейських країн, а колишніх колоній третього світу. Приховати це неможливо — одна-єдина ганебна ескапада на кшталт тої, яку наші «культурні» чиновники утнули на Франкфуртському ярмарку-2005, здатна завдати абсолютно невідшкодовного удару по іміджу країни, значною мірою звівши нанівець і позитивний образ Майдану, і всі запевнення керівників держави на міжнародніх саммітах про буцімто «европейську націю» (те, що позитивний імідж кожної країни створюється, насамперед, коштом державної пропаганди її культурних здобутків, для нової влади ще також не стало аксіомою). Але найбільша загроза 14 років нашого культурного колоніялізму — не «зовнішня», а «внутрішня»: у цих умовах неможлива ні національна консолідація, ні витворення політичної нації. Позбавлений доступу до знання в найширшому сенсі, український громадянин не може й знати, чим йому пишатися, — почуття, без якого не буває повноцінного громадянства. Не маючи доступу до власної культурної спадщини (жодного зібрання творів клясики за 14 років, жодного музею, який би відповідав сучасним вимогам і т.д.), вкрай погано знаючи історію й минулу, й сучасну (приклад — медійна презентація Майдану), ніколи не чувши імен тих, хто складає славу національного пантеону, позбавлений загальнонаціональних інформаційних інститутів громадянської спільноти (без друкованого органу, аналогічно до „Figaro”, „Spiegel” чи „New Yorker”, неможлива консолідація освіченої верстви в маштабі всієї країни), — одне слово, без культурної ідентичности — український тубілець залишить своїх племінних вождів бавитися скальпами політичних противників — і вигравати вибори не в діялозі з власним народом, а в шахових партіях із політтехнологами іноземних держав.
Це не «виклик, породжений свободою», — це загроза, породжена рабством. Загроза майбутньому нації, яка має за собою, мабуть, найтрагічнішу історію в Европі, — і яка в усіх випробуваннях зуміла зберегти гідну подиву моральну силу й душевне здоров'я. Не варто випробувати, наскільки може вистачити цих сил і здоров'я в умовах того духовного голоду, в які її поставлено, — краще вчасно виправити пріоритети: з колоніяльних — на державницькі.

Чого не було в доповідях про духовність? Не було названо джерела духовної сили і означення духовної висоти народу. І видавнича політика, і інформаційний простір, і національне його озвучення, і пристойна репрезентація за кордоном – усе це разом не вирішує головного питання: як підняти дух народу і як плекати той дух в молоді, яка виростає в світі споживацького матеріялізму і підкупу?
Усі розумування тільки завуальовують істину, яка нам раптом відкрилася в феномені „Майдану” 2004. адже саме цим засвітилося ім’я України в цілому світі і тут ми самі себе якось глибше зрозуміли, чи радше відчули.
Що це було – критика суті режиму Кучми? Швидше просто відраза до обману і фальшу...
Висока культура в масі учасників? Судячи з натисків і гасел, там превалювала простота.
Ясність політичної перспективи? Також ні: була віра в совість лідера опозиції.
Отже, чим все ж таки світився Майдан минулого року? Я не буду першим, коли скажу:  майдан світився якимось релігійним духом, якоюсь тихою радістю  любови.
Мав рацію Л.  Кучма, коли заспокоював себе: „Україна – не Грузія”. Але він не розумів тієї іншої сили України, що не має виразних вимірів, а проте засвічується раптово, як шевченкове „свято в Чигирині”.
Україна – органічно релігійна в своїй глибині нація. Тут на безнадійному ґрунті соцреалізму з’являються нові іконописці, а на мілинах колгоспної  самодіяльності народжуються релігійні хори і десь несподівано з’являються громади, які хочуть будувати церкву.
Наші філософи і педагоги совєтської школи цього не розуміють через свою відірваність від народного світогляду і відчужуються від духу народного.
При чому та релігійність українця не церковна. Вона не цурається анекдотів про попів і вона далека від церковної обрядовості, подібно як селяни в повісті Довженковій „Зачарована Десна”.  Але їхні святині „Бог і Україна” десь на глибині душі нескоренимі.
Коли сьогодні на якомусь поважному форумі обговорюються пекучі проблеми, про ці святині так не мовиться ні слова, як і 20 років тому. А якщо зачіпають питання релігії, то в плані об’єднання церков, а ця оскомна тема вже сама по собі викликає у всіх нехіть.  Здається в цьому поділі на ворогуючих здійснюється диявольська мрія про церкву, яка не будує, а руйнує віру...
Однак нині, коли люди говорять про об’єднання церков, то це у них означає створення тієї справжньої церкви, яка зціляє людину і будує віру.
І це треба знати усім – Президентові, міністрам, науковцям, літераторам, вчителям і чиновникам усіх рангів: „Люди добрі, ви живете в країні з глибоким релігійним корінням, де ще дохристиянське коріння живе, поєднавшись з християнством. Комунізм скалічив життя 4-х поколінь і зробив нас такими половинчастими і в релігійному, і в національному відношенні – як ми є сьогодні. Але він не зумів висушити джерел і вирвати коріння. Саме тому референдум за незалежність 1991 року означав, що 90% українців засвідчили крах комуністичного експерименту...
Отже, люди добрі, ви живете в релігійній країні, тільки не вмієте говорити з нею її мовою, хоча говорите нібито українською...”
Ось що означає феномен „Майдану” 2004 року!
 Коли у нас говорять про Церкви, то насправді мають на увазі їх Предстоятелів. А це велика помилка.
Ото і є фігуранти „об’єднання”. Але на якій релігійній основі?
Радники Президента нарадили об’єднувати УАПЦ з Київським Патріархатом. Для цього треба було заплющити очі і не бачити того, з ким розмовляєш: про що можна говорити з владикою Мефодієм, який  ніякого впливу і ніякого авторитету не має у церкві, яку очолює.  Подібно до гоголівських персонажів. Він прийняв державну місію, але кмітливість підказала йому вихід – жеребкуванням визначити, кому очолювати об’єднану церкву. Цікаво, що цей циганський хід цілком поважно  обмірковує в „Дзеркалі тижня” К. Щоткіна. Уявити тільки: Патріарх Філарет створив Церкву і за несприятливих умов дає їй лід. А тут підходить чоловік, який нічого не створив , а тільки здискредитував створене іншими,  чоловік буз доброго імені, і пропонує гру в жеребкування. Достоту за методом „малини”, тільки там жеребкують на нову куфайку або сто баксів, а тут – на Церкву!
Після цього не треба дивуватися, що в суспільстві є нехіть до питань Церкви. Коли Церква не є найвищим авторитетом, коли Церкву може очолювати людина, підвішена на гачку і залежна від того, хто смикає, то це глумління над церквою і глум над вірою.
Отже, пора нам говорити про Церкви як про живу структуру і живий пульс народу. Той живий пульс і об’єднує усі гілки Українського православ’я, а точніше – гілки Київської церкви.  Не треба закривати очей на те, що Українська Греко-Католицька Церква теж православного обряду, і вона є чи не найживішим нервом   українського суспільства.
Зараз серед релігійної української молоді шириться мирянський  рух за християнську єдність сходу і заходу. Цілком зрозуміло, що сьогоднішня молодь  не прийме церков. Які ділять народ. Вона воліє молитву за єдність  і злагоду. Сектантство – це породження малокультурности і обскурантизму хитрунів „попівського ремесла” – нині є анахронізмом.
Якщо говорити про перший виклик свободи, то це не заклик вперед, не заклик назад, а поклик вгору і в глибінь. Як писав Григорій Сковорода
  У людині дух безодні –
  Вище неба, глибше вод.
  І його не втишать жодні
  Хвилі втіх і насолод
  Сушить серце жага.
  Точить вічна печаль.
  А від краплі пожар
  Тільки більше пече.
  Знай, тілесним не нап’ється дух.
 
 

Олександер Ткачук
„Силові поля” політики

22 листопада Майдан знову сказав своє вагоме слово „Разом”! Більшість людей вважають, що патріотичні сили у вирішальний момент національної історії зобов’язані діяти узгоджено. Народ відштовхується від зрозумілої для нього істини, що оселя, поділена надвоє – упаде; а згуртувавшись – переможемо.
На подіюмі Майдану, як і рік тому, лідери „помаранчевих” стояли пліч-о-пліч. Воля народу і почуття самозбереження змусили їх переступити через непомірні амбіції та образи. Зрозуміло, що цьому передували непрості переговори, та керівництву Народного Союзу „Наша Україна” і партії „Батьківщина” вдалося досягнути проміжного компромісу, основою якого, очевидно, може стати прогнозована поведінка цих двох політичних партій на парляментських виборах – імовірне підписання пакту про ненапад один на одного і спільну коаліцію в новому парляменті. Узагальнюючи, можна сказати, що йдеться про вироблення спільних правил гри на майбутніх виборах для всіх патріотичних сил. І це вже добре.
Хоча зовсім уникнути конкуренції між НСНУ і партією „Батьківщина” навряд чи вдасться. Боротьба за симпатії одного типу електорату об’єктивно підштовхуватиме їх до перманентного протистояння. Було воно основною інтригою і на річниці святкування Помаранчової Революції. Учасників святкування можна було умовно поділити на дві різні групи: перша – щирі безпартійні прихильники нового напрямку розвитку України і друга – партійні  активісти та їхні лідери. Саме другі прагнули, що називається „завести” публіку, скандуючи імена своїх керівників.
Особливо прагматичними були дії активістів „Батьківщини”, вони виглядали як добре зрежисована і поставлена вистава. Вистава одного актора, вірніше, однієї талановитої актриси і люблячого її народу. Ролю „люблячого народу” теж довелося частково грати, очевидно не було повної впевнености у готовності мас включатись у ці забави, а успіх вкрай був потрібен. Для цього задовго до початку урочистостей активісти „Батьківщини” вишикувались у дві довгі колони – від трибуни до Жовтневого палацу (по вулиці Інститутській), щоб між ними можна було на руках пронести Юлію Тимошенко. Промінь прожектора, передбачливо установленого бютівцями на пагорбі біля готелю „Україна”, супроводжував її всю дорогу, контрастно виокремлюючи від решти натовпу.
Одночасно Майданом бігала велика група людей  із мегафонами і постійно кричала: „Ю-ля! Ю-ля!”, створюючи враження, що всі тут є беззастережними шанувальниками акторських здібностей Тимошенко. За задумом політтехнологів,  така ориґінальна поява лідера „Батьківщини” мала наочно всім показати, хто справжній улюбленець народу.
„У переддень святкування розпорядники з БЮТ наймали крикунів. За стояння зі стягом „Батьківщини” з 18.00 до 21.00 студентам інституту журналістики платили по 120 гривень.” („Газета по-українськи”. – 25.11.2005).
Вистачало й курйозів. Не можу оминути увагою частину щирих прихильників пані Тимошенко, які просто впадали у вічі. В основному це жіночки похилого віку, що здається просто закохані в свого кумира. Вони беззастережно її захищають, не зважаючи уваги ні на достовірність арґументів, ні, почасти, на здоровий глузд. Це своєрідні „віруючі” в свого кумира. Чимось вони нагадують „бабок активісток” РПЦ, любительок антибандерівських мітинґів, куди вони приходять тримаючи в одній руці образ Спасителя, а в іншій – Сталіна. У релігійному середовищі їх ще заведено співчутливо називати „болящими”. Саме вони і створювали неймовірний лемент під час виступу Тимошенко.
Звичайно, Юлія Тимошенко має справжніх прихильників, про що свідчать соціологічні дослідження. Врода, рішучість і талант трибуна у виконанні мініятюрної жінки не може не подобатись. А очікування лідера, який в один захід покінчить з усіма негараздами, лише посилює таке сприйняття.  Чи втілює такі риси в собі Тимошенко, покаже час, але характеристика її як національно байдужого олігарха, що лише грає ролю патріота, всерйоз насторожує. Пригадаймо застереження Степана Хмари, який тривалий час працював заступником голови партії „Батьківщина” і зблизька роздивився це політичне угруповання.
Та загалом 22 листопада стало святом для більшости людей, що прийшли на Майдан. Аналізуючи виступи лідерів партій, їхні заяви до цього дня, можна говорити про розуміння ними ситуації і потреби до об’єднання. Основні національно-демократичні партії:  Народний Союз „Наша Україна”, Народний Рух України, Конґрес Українських Націоналістів, УРП „Собор” та інші – таки створять серйозний патріотичний блок на правому фланзі, а Соціялістична Партія України – на лівому. І від того, скільки вони візьмуть відсотків на майбутніх виборах, залежатиме доля України. Якщо вони здобудуть контрольний пакет голосів у Верховній Раді, країну чекає стабільний розвиток, якщо – ні, то парлямент перетвориться у джерело небезпеки для країни. Боротьба за посаду Прем’єра стане альфою і омегою діяльности депутатів – не забуваймо, що левова частина повноважень Президента перейде до керівника уряду. Прем’єра будуть міняти по декілька разів на рік, якщо за ним не стоятиме потужна політична партія або коаліція.
Частина партійних лідерів для боротьби з політичними конкурентами шукатиме допомоги за кордоном, як це було за часів Великої Руїни, коли гетьмани і претенденти на гетьманство після смерти Богдана Хмельницького запрошували в Україну як союзників турків, москалів та ляхів. Хоча, чого гріха таїти, подібне збоченство ми спостерігаємо і зараз. Тут йдеться лише про те, що конституційна реформа ці тенденції значно посилить.
 Національні інтереси України вимагають створення потужного патріотичного бльоку для перемоги на наступних виборах, це – аксіома. Президент України, власне, про це і говорив на Майдані. Спостерігаючи за його виступом із самої середини натовпу, я не міг не бачити реакції людей, що стояли поруч зі мною. В основному вона була доброзичлива, але вже без того пієтету і потужного енерґетичного заряду, як під час Революції. Люди стали критичнішими і вимогливішими. Вони хотіли почути, що влада (вся разом узята) за цей рік зробила для виправлення ситуації.  І Президент звітував – десь переконливо, десь – менше, заглядаючи у підготовлений наперед текст. Там, де він говорив про наболіле з почуттям і пристрастю, по людях, здавалося, пробігав якийсь струм, всі прониклися увагою.
Цей звіт Президента перед народом і став, можливо, основним здобутком національної революції. Не перед телекамерами, не у залі Верховної Ради України, як це практикувала попередня влада, а віч-на-віч із сотнями тисяч людей він пояснював людям свої здобутки та прорахунки, арґументував подальші пляни, щоб отримати вотум довіри на майбутні дії. Реакція народу на його виступ говорить про те, що Віктор Ющенко його таки знову отримав.
 

Юрій ВІВТАШ
Макіявелліянці та олігархат
(Ч. Борджія споглядає українську Систему)

І
Вождів створює не парляментаризм, а реальне свобода,
тобто деяка свобода самоуправства
К. Леонтьєв

Уважний, ще не зовсім заторкнутий ентропійними, знаними ще як „революційні”, процесами сьогодення спостерігач не зможе розгублено не стурбуватися, спробувавши достатньо  чітко осягнути дійсну „духовну ситуацію часу”, сутність  триваючих мета-культурних, мета-політичних та мета-соціяльних процесів, які стаючи хоча б умоглядно видимими, руйнують попередньо зліплені позитивістські „маркери” та „фішки” „інтерпретаторів реальности”, їх передчасно спорожнілі риторичні фігури, хитруваті „верифікації” та розбудови, відсутність розумової (як і звичайної) чесности й відваги перед новочасними проваллями й небаченістю несподівано посталих проблем.
„Майбутнє релігійне відродження, – зауважив С. Кьєркегор, – прийде від політики”. Ця загадково-інтригуючи думка на щось своєчасно і парадоксально натякає, залишаючись „висіти в повітрі” своєю швидкою й несподіваною розгадкою в історії...
То що ж у нас за вікном? Глибинний, ще ледь замаскований доживаючими вичерпаними суспільними спорохнявілими декораціями та поволі слабнучою інерцією старого, сутнісно-онтологічний  та ціннісно-смисловий обвал, наростаюче духовно-культурне спустошення – здається вже без дна – і повна девальвація та вичерпаність не лише змісту й запасів із „совдепівських” майнових скринь та ментальних „шафок”, але й поставлений під велике запитання більш ніж двотисячолітній цивілізаційний спадок, що за наших умов на реально-конкретному рівні постає як значна проблема буржуазного нігілізму.
Що ж, явище це нове, небачене, викличне і за умов дальшого зміцнення і розвитку – вкрай загрозливе.
Самосуперечливість такого типу нігілізму в контексті нашого досвіду – навіч. Бо що то має означати „капіталізм”, а отже й похідне від нього – „буржуазність” як не морально-культурний наслідок викрадення чужої власности, якого світових прецедентів, як за маштабами, так і за типом  ще не було відомо? Чи має наше життя загалом підпадати під оцінки й висновки Маркса та моральний патос творів автора Олівера Твіста? І як потрібно розуміти власне „нігілізм” в строгому сенсі як міру спустошення ціннісно-християнського духу і вартостей, коли ця країна вповні ніколи не знала розквіту релігійної доби чи ж достатнього на категоріяльному рівні розуміння понять в річищі християнської свідомости, після занепаду яких власне цей „нігілізм” стадіяльно і настає? Чи більшовицько-комсомольське демонічне богоборство має плавно переходити, згідно з якимись законами, в деградаційний „дикий капіталізм”. Чи це бере реванш неподоланий за віки поганський ґрунт з „плачами”, що плавно переходять в цинізм „неопоганства” з кольоровими електронними пищалками? І „ляменти” під собором українського розшарпаного християнства тут не допоможуть...
Можна побачити в новопосталих соціяльно-економічних (і анти-духовних та анти-культурних) процесах наростаючу перемогу теорії й практики доктрини глобального жорстоко-руйнівного й уніфікуючого під потреби зиску й формування „одновимірної людини”, „людини-амеби”, та наростання культурного шоку від вторгнення у все ж „православний” культурний ареал агресивного анти-Божого, анти-ціннісного „лібертизму” – ідеї порожної свободи від усього, а головне від самого себе, стриптизу аж до самопоїдання (саме про це й говориться в одному недавньому французькому модному романі!), і який між тим цілком непогано вміє паразитувати на накопиченій чужій силі й збережених вартостях.
Пришестя особливо підступно мотивованого виключно „матеріялістично-економічно доцільністю” антихристиянського духовного світового руху-процесу в афішованих формах формальної й порожньої „демократії”, яка плавно переходить в „охлократію”, залишаючись в суті лише дійсною „плутократією”, поширення маскувально-нівелюючих ідей „рівности” й толерантности” („вовків та овець”, „друзів і ворогів”), відбувається на тлі масованого „повстання мас” та поверхово-позірної перемоги відповідного  штибу ”культури” кічу у всіх сферах існування, особливо дошкульного  за нащого досвіду після майже столітнього торжества кічу більшовицького, кримінального, прихованого натоді під тоненьким шаром вартісно-елітарних репрезентативних досягнень.
Зовнішньо-поверхова, ніби й остаточна перемога ідей і практики суспільства „супервідчуження” у всіх сферах життя та цілковите постання „суспільства соціяльного холоду” спостерігається за умов обвальної, несподівано прискореної секуляризації, в ситуації інерційно-задавненої застиглости сакрально-обрядових форм „історичного” Православ’я як доктрини, системи догматів та сакральної практики, культивування специфічного типу містики, не готової до належної трансформації, – здатна привести існуючий тип суспільства і соціюму до цивілізаційно-історичного й морально-культурного колапсу на рівні ступору розуміння й інтерпретації світу та спонуки до сенсово  обґрунтованої „мотивованої дії”.

ІІ
Масована атака на засади „гуманізму”, вартості певного виміру, руйнування людини „новочасного типу” – якою вона стала за останні століття історії (при всіх своїх  недоліках вона все ж несе в собі глибину  і „суб’єктивність”) з боку різношерстих, однак й уніфіковано-певного щтибу т.зв. „постсучасників” (на теренах України політико-культурно  це ще й конче – „общечеловєкі”), провадиться умовно кажучи в кількох напрямах:  з „лівого флангу” – з боку різноманітних нео- та криптомарксистів чи ожилих троцькістів, з „правого” – вихолощених лібералів-ринковиків, які окрім „глобалізму”, зиску, оспівування сексменшин та „пінгвінів”, ніби вже більш нічого не  знають; „знизу” – від люмпен-кримінального всесвітнього безмежного моря – ентропійного інтернаціоналу без певних маркувальних ознак, як і чи не найбільше – від самого розкладового „духу часу”, що йде від колись зачиненого і вже розкутого „на годину” та частково відпущеного на білий світ „звіра з бозодні” згідно з Писанням.
(Чесний спостерігач - „феноменолог” в сфері думки і явищ бачить це. А хто не помічає, тому скаже невдовзі кольорова пташка, постукавши у віконце!).
Отож, з іншого боку, навіч подивляємо наростаючі риси, у всіх сферах життя, передбаченого багатьма мислителями „нового середньовіччя, і то не містичного, вартісного „катакомбного”, а скорш постання  здичавіло „неоліберально” – варварського світу, дезінтегрованого зовні як у своїх формах, так і сутнісно зсередини. Він весь у русі, у переході, у непевності: проте відносно чого?
Несподівано і логічно-самосуперечливо з боку теорії таке суспільство (а особливо - „постсовєтське”, у яке ми всі занурені) знаходить свій неповторний „маркер-симулякр” в орієнтації на відомі типажі часів Ренесансу з їх хижацтвом, „богоборством”, диким індивідуалізмом та „ранньокапіталістичним імморалізмом”; це культ „ефективного політика – хижака”, цинічного маніпулятора етичним змістом, зведеним нібито для зручности до рівня життєдіяльности та рівня „безневинної амеби”.
– Ще Макіявеллі усвідомив, – співає теоретичний соловейко українського олігархату (залежно від ситуації – будь-якого політвідтінку), розкутий  та „розкручений” політолог Кость Бондаренко (між іншим тримаючи і у власній шафі схований скелет), – що про мораль у політиці говорити недоречно. Борджія,  Сфорца, Медичі... Вдень вони ревно молилися Богові, а вночі вбивали, страчували, катували, підсипали отруту...”
...Малоросійськи-новоукраїнський олігарх, „сільний человек” „в натуре” (Термінатор, Годо і Голем в одній особі) нарешті відшукав таки культурний, імморальний бажаний для наслідування взірець, і від того отримав повний „отпад”!
Проте якщо в минулі десятиліття це був Пахан з „Крьостного отца”, яким кагебісти ще 70-х надихалися на своїх закритих „просмотрах”   в „бункерах”, то згодом вже для комсомольської номенклятури – це „красівий мужчина” типу мафіозі з піццерії часів „перестройкі”, власне й сама Піццерія „как Государство”,, як тип „будови держави”, яка плавно стала ще й „банком” та „казіно”. А ось довелось йому якось (та ще в Москві!) купити у вестибюлі готелю книжку Макіявеллі „Государь”, яку сам Сталін знав, читав і любив!  Тут „нова ідеологія” і знайшлася!
Тому в зразках сучасної української емпіричної суспільно-політичної практики такий модернізований та оснащений типаж постає в формах „плейбоя – ринковика”, підрослого, проте інфантильного як з користи, так і в суті, і за своїм духовним змістом своєрідного Гаррі Поттера  - Кібальчіша, комсорга „хелоуїну”, „Корчагіна – промоутера-менеджера”, а за ним слідком (як і за часів Ч. Борджії в тодішньому Римі) йде ще й інший новий тип – імморальний антикультурний клерикал-погромник, з кропилом, але без Бога, який  „освячує” дії нового сюзерена, маючи під рукою для експансії також і свою компактну фашизоїдну „чорну сотню” на кшталт спецназу митрополита Кудрякова.
... Рідко який джип чи навіть бетеер з дорогоцінним вантажем коки доїде хоч до середини  побудованого (й зруйнованого ними) – почорнілого та погаслого темного громаддя міста. Розграбують чорні бомжі (з кіл колишніх  академічних), розтягнуть колеса комбатанти з представників невизначених народів, привезених сюди за рекомендаціями демографа – експерта – планувальника українського майбутнього. І лише за контрастом грайливо світяться  веселковими вогнями казино, щойно посталі технопарки – латифундії, що освітлені від китайських дизельних движків. І весело, з „ланковою”, після основного трудового дня, нині під проводом кольорового комісара-менеджера „приватизовані Роксоляни” дружно прополюють на плантаціях квотований вже рапс  та бавовну...
– Хіп-хоп! Вот я! – вигукує „ліберал-макіявелліянець”, вистрибуючи з „внєдорожника”  в червоних штанях, ніби Санта Клаус, підморгуючи, немов Майкл Джексон, і руками роблячи якісь загадкові паси (ховайте тоді свої гаманці!) і вилазячи на „подіюм”.
– Ліберте і Фратерніте! Злагода! Стабільність! Комфорт і насолода! І все тут, негайно, на землі! Через півгодини. – (Такі от видива!).
„Бо в Господній руці чаша з шумливим вином, що з отрутою змішана” (Пс. 74).

P.S. Зауважу наостанок, що за умов постсовєтської руїни український ліберал може нагадувати ще Кандіда з твору Вольтера або ж прожектера-балакуна Фому Опіскіна з повісті Ф. Достоєвського. Перший постійно твердив: що б насправді не відбулося, то все йде на краще. Краще, у  „найкращому з світів”. Отакий був детермініст.
Інший любив повторювати свою знамениту думку: „Я знаю Русь и Русь меня знаєт!” Обидва закінчили, власне, погано.
 

Раїса ЛИША
Влада і воля

Зупиніться на шляхах ваших і розгляньтесь, і
 знайдіть шлях давній  і ним ідіть.
Ісайя

„Чи світ такий, чи це ми такі безладні?” – напівзапитально промовила одна партійна активістка з приводу плодючих українських негараздів. „Без-ладні чи без-владні?” – чомусь майнуло мені в думці. Якось напрочуд близько сходяться ці двоє ніби далеких за змістом слів.
Дійсно, те що відбувається довкруж,  подібне на „випробування свободою”, однак точніше – це випробування хаосом. Те, що крилося, таїлося, роїлось, а в когось – пеклося в грудях,  у закапелках душі впродовж  десятиліть гнітючої совєтчини як не проявлене, неоформлене і стримуване інерцією страху виявлення будь-якої, найменшої громадської ініціятиви – поза межами дозволеного, закупорене звичкою „не висуватися”, „не лізти куди не просять”, власне майже не існувати, - лише як неймовірна можливість, - раптом стало реально здійсненним...
Здавалося б „двері” відчинені. Виходь, будь вільний! Проте скільки ж виявилося серед нас тих, хто перелякано-люто кинувся споруджувати нову загорожу, повертати наглядачів, аби врятуватися від незрозумілої, непотрібної і ненависної свободи.
Здається, що впродовж 14 років незалежности українці – і влада й суспільство -  тільки й вирішували це питання: що робити з свободою? Як приліпити її до реального життя? А найтяжче – що діяти з національною самоідентичністю, та ще й цілим материком (от халепа!) сакральної української культури (від якої  влада була, за логікою абсурду, аж надто далека, сама згадка викликала у неї оскому). Отож віднайдення „давнього шляху” весь час відсувалося. Та й доси, попри велике духовне здвиження Майдану, проблема не знайшла переконливого розв’язання.
Парадоксально, але самоусвідомлений вибір свободи  виявився найважчим не лише для влади, але й для преси. Хоч  здавалося, хто ж як не вона відкриватиме владі й суспільству всю глибину цієї духовно-творчої категорії? Натомість доста знайшлося і політиків, і журналістів, охочих розмінювати „ідеали” на зрозуміліші „інтереси”. Фактично, саме значна частина медій у суті стала носієм і ретранслятором агресивної масофікованої свідомости люмпену, протиставившись одухотвореній, вільній, шляхетній свідомості українського  Майдану.
Через що і знову стоїть питання: чи достатньо в нас волі до власної свободи? Чи має наша вже влада той дух, щоб бути провідником  вільної нації? Чи її філософія залишається на рівні бачення себе над і поза високим сенсом життя людини й народу? Звісно ж така філософія хоч-не-хоч схилятиме до узурпаторства і гноблення національної свободи, до маніпуляторства й нехтування духовними цінностями та елементарною мораллю. І потрібні їй будуть не творчі особистості, а слухняні, вкоськані „акули пера”, які писатимуть те, що скаже „шеф”.
Не диво, що чимало пресових видань в Україні сприймаються ніби „чужинські”, як за духом, так і за мовою... (І з якою подивугідною байдужістю „адепти свободи слова” спостерігають дискриміноване становище української мови в інформаційному просторі!). Зливи облуди, напівправди, непевности , кічу, спокус вистрілюють в людську свідомість заради „перемоги на виборах”, „успіху”, „поширення бізнесу”... меткі „технологи” ідеологічних, культурних і духовних підмін, „професійні” пройдисвіти, провокатори хаосу, всіляко віддаляючи від очей „електорату” правдиве розуміння подій, нав’язуючи чужу візію власної культури, держави...
Нещодавній удар, що його завдала жорстока „міжусобиця” політиків самій владі й суспільству, з найширшим, ясна річ, залученням ЗМІ, для кращого роздмухування ліній інтриги, хтось із аналітиків назвав „ядерним” за спопеляючим ефектом дії на громадську атмосферу. А самі журналісти прирівняли цей чорнопіарний смерч від „свободи слова” до свисту „Солов’я-розбійника”... Заговорили було навіть про вимогу дотримання в ЗМІ етики людяности та порядности, та ніхто чомусь не говорив про те, що в левовій частині видань  вже панує псевдожурналістика нахабно-кон’юнктурного кічу, з відвертою моральною нерозбірливістю та непошаною до людської гідности.
Виглядає, що декотрі політики теж неочікувано стали своєрідними заручниками цієї ними ж затребуваної „некомплексуючої”  „третьої влади”. Аякже, в такого роду „актуальній” пресі платять найбільше – за готовність „продавати” своє  слово і совість. І преса перетворюється на „школу зла”, а не школу суспільно-владного діялогу, свободи і національної гідности, як мало би бути. Видань, що мають виконувати таку працю, у нас кричуще обмаль, і вони чомусь „не котуються”  ні владою, ні багатими бізнесменами. Як і загалом, умовно кажучи, творчі особистості, що існують у прагматично-гротескному холоднуватому сучасному українському кліматі (а на Майдані  ж було тепло, хоч який сніг і мороз!) немов другорядні, відтіснені на околицю, – не затребувана „творча сила” нації, нерідко в самотньому опорі антикультурі.
Звісно, коли уважливо вдивитися, годі не помітити, що цей галасливо-суперечливий або й затято  страшний у своєму наступі ґвалт, який видає себе за поступ та „турботу про людину”, у дійсності не відає ні шляху, ні гори та низу. Майже як на відомій пророчо-застережливій картині, де всі летять сторчголов у якусь бездонну безвість, і ніхто не годен зупинити падіння.
Чи не найтривожніша ознака, коли безліч того, що наввипередки деклярується як нове („проєктів” – аж в очах рябить!), у суті старіє й вивітрюється, гаразд не встигнувши й народитись, набути буттєвої форми... Відтак не сповнює собою життя, а навпаки його  ненаситно поглинає, виснажує й засмічує, поглиблюючи розпад. Навіть речі втрачають буттєву силу й сприймаються не як знаки духу, що єднає з вічністю, а як знаки тліну і порожнечі. В них відсутній промінь дару добра.
Наше довкілля, владне й суспільне, за винятком нечисленних острівців, досі являє картину політично, релігійно й культурно постмодерно-безформних „відвалів”, з яких виринає на світ немов дивовижна  пародія на те життя, яке ми вже мали б створити, однак чомусь не втнули.
Справді, живій душі нелегко намацати твердий – який не провалиться – єднаючий ґрунт під ногами в атмосфері не просто взаємозаперечень, а й зухвалого поневаження світоглядно-моральних засад і питомої віковічної традиції національної культури. (Чого лиш варта історія опору зруйнуванню української і світової святині – острова Хортиця, який  покищо  так і не увінчався успіхом! А влада ж ніби не чужа, і медії і інше – свої).
„Надто багато є тих, кого ошукали в смислах, які мали би бути присутні в їхньому житті”, як висловився один із сучасників, що не втратив іще охоти ділитися своїми думками через пресу.
Одначе, зовсім не важко здогадатись, що форми, яких набуває наше суспільне довкілля, - то правдиве дзеркало істинности чи фальшу наших думок і дій. Сьогодні дзеркало знову підносить нам перед очі  чималенький відсоток самозради, „сплячки” духу, рабської одержимости дріб’язками світу і сліпої ігнорації божественного закону вічного оновлення – духовного преображення життя (антропос бо в перекладі з давньогрецької означає – чоло, звернене до вічности). За цим законом силу оновлення отримує лише те, що є істинним: церква, яка дійсно є церквою, а не корисливо прикриває іншу суть цією назвою; влада, яка усвідомлює духовну основу своєї місії у долі нації. Власне правдиве поняття влади закладене народом вже в самому слові в-лада – та, що творить і оберігає лад, в-лад-ар -  той, хто ладує життя, запобігає  процесам руйнації, і то передусім – духовної, бо дух – джерело й опертя доброго ладу. Оце заголовне в слові в-лада – то насправді перша літера зашифрованого тут слова воля. Отже влада мислиться в мові як воля до ладу. А з іншого боку – воло-діти – це діяти, творити цю волю.
Наші ж владоможці (не те що Іван Мазепа, який кинув нації разючо проникливий докір: „самі себе звоювали”!) примудрилися увіч не помічати і в собі, і   в довкіллі наступ духовного хаосу (за винятком, щоправда, Віктора Ющенка та інших нечисленних осіб).
Мудрі пращури таки щось знали, коли стверджували божественне начало влади, тим самим приводячи її до посвяти, визнання й усвідомлення вищого начала над собою.
Так і Майдан являв владі передусім свої духовні очікування і високе розуміння місії владного провідництва. Здається, наче він і зібрався для того, щоб дати владній верстві імпульс своєї віри і творчости, аби виростити, оживити простір для її духовного  прозріння. „Щоб її єство, - за словами М. Гайдегера, - вийшло на ясне світло широкого сутнісного знання, яке може мати своє джерело лише  в буттєво-історичній думці”.
Хтось сказав, що добра влада – це коли все йде неначе само собою. Нам до такої згармонізованости, звісно, ще ой як далеко. Та все ж досвід Помаранчевої революції щодо ненасильницького, чесного й людяного вирішення гострих проблем не минувся даремно. Попри те що постать Президента, найпослідовнішого виразника цього кардинального світоглядного принципу, часом здається на владному обрії болючо самотньою. Два важливі кроки Віктора Ющенка: запровадження вивчення в школі християнської етики і підтримка зусиль у створенні єдиної Помісної Православної Церкви – це справжній, реальний підступ до творення ладу і це стимуляція розвитку на ґрунті віковічних випрацьованих українцями  духовно-моральних критеріїв.
Виглядає, лише тепер нова влада спам’яталась, що досі вкрай недостатньо і не дуже впевнено вияснювала громадянам (та й самій собі!) власне бачення державно-політичної, економічної, духовно-культурної перспектив країни, у здійсненні  яких кожен міг  би роздивитися й своє місце, свою особисту потрібність. Бо хто ж стяжатиме розвіяні смисли?
„Проводирі сліпі, що відціжуєте комара, а верблюда поглинаєте”, – ця сувора  євангельська засторога чується мовленою саме про наш час. Але ж яке прекрасне зблискує світло надії! Його чути і в словах пісні, що знову прозвучала на Майдані: „Я  пробив непробивні стіни...” Ті стіни – точний мітичний образ затверділої мертвотної товщі зла, яку можливо пробити лише любов’ю і правдою, аби відродитися для нового буття.
 

Юрій ДОРОШЕНКО
Неклерикальні нотатки по факту та з приводу

Скорочений текст із щохвилинної інтернет-газети „Обозреватель”

Розмах святкування 70-річчя предстоятеля Української Православної Церкви Московського патріярхату, митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) вражав бучністю та широтою. Крім урочистих богослужінь у Київо-Печерській лаврі, куди з’їхалося з усього світу більше сотні православних архиєреїв і священиків, відбулася світська – урочиста  Академія. Замовлено для цього головну сцену країни – Палац  „Україна"! Не більше і не менше. Щоправда, після того, як нещодавно у стінах палацу провели своє шоу сектанти-харизмати, ювілей православного митрополита у культурному палаці сприймався не так однозначно.

Янукович зі своєю цукеркою
Ще на далеких підступах до Палацу „Україна" відчувалася атмосфера Академії. Навколо – повно  дорогих іномарок, автобусів. Натовп, який прямував до входу, –  різношерстий: богомольні бабусі, мовчазні та ніби зажурені монашки, веселі сільські батюшки, переважно «маштабні» паніматки, єпископи у чорних і митрополити - у білих клобуках, а також бізнесмени у дорогих костюмах із довгоногими дружинами або й коханками під рукою.
Навкруги – розмашисті благословення, троєкратні православні поцілунки, шарудіння ряс, підрясників і довгих спідниць. Усі простують „привітати нашого владиченьку".
З правого боку від Палацу „Україна" два бігборди із зображенням головного опонента сьогоднішнього ювілянта – предстоятеля УПЦ Київського Патріярхату Святійшого Філарета. Для всіх, хто зібрався на свято: „анафеманствуваного розкольника та лжепатріярха". Під світлиною Патріярха Філарета гасло: „Українській державі – єдину помісну Українську Православну Церкву!"
„От єзуїт Філарет! Спеціяльно так хоче зіпсувати свято нашому блаженнійшому", – незадоволено буркоче (при цьому хрестячись) біля мене якась бабця. Присутні  воліють не згадувати, що колись Володимир був вікарним єпископом (помічником) у Філарета, тодішнього митрополита Київського...
На вході – рамки, охорона з металошукачами. Всіх перевіряють і обшукують – ознака, що прибуде хтось із владоможців. Першим у фойє із віп-персон з'являється Віктор Янукович у супроводі свого сина та цілого почту колишніх: Миколи Азарова, Олександри Кужель, Олександра Кузьмука... Навколо „дона" швидко вишиковується натовп: фото на пам'ять, автограф. „Ми за вас молілісь! Сіл вам, Віктор Фьодоровіч, храні Господь", – чується  звідусіль.
Колишній прем'єр-міністер, розмовляючи з духовенством і богомольним народом, не припиняє, як і на минулорічному святкуванні Дня визволення Київа, смоктати якусь цукерку. Видно, вже частина іміджу.
Віктор Янукович-молодший спершу з цікавістю все розглядає, залюбки фотографується, але вже через деякий час починає відверто нудьгувати. Менш тріюмфально до зали проходять Григорій Суркіс із Нестором Шуфричем. По-дружньому з батюшками розкланюється екс-генпрокурор, керівник партії „Держава" Геннадій Васильєв.
Представників теперішньої влади (що поробиш, всяка влада – від Бога!) садовлять окремо від «колишніх». В одному ряду опинилися прем'єр-міністер України Юрій Єхануров, голова Верховної Ради Володимир Литвин і Київський міський голова Олександер Омельченко. Щоб їм не було сумно – біля  них примостилися кілька архиєреїв.
У проходах між рядами клацає фотоапаратом келійник ювіляра, диякон Олександер Драбінко – подейкують, хоч і молодий, але надзвичайно розумний і перспективний хлопчина.
Хоча, певно, даремно батюшки так розводили наших політиків. Вони ж, як свідчить історія, „одним миром мазані". Мало хто знає, що в останні роки правління Леоніда Кучми, коли вже був відбудований Свято-Успенський собор Київо-Печерської лаври, і коли на нього, як на загальноукраїнську святиню, заявив свої претензії Київський патріярхат, була утворена одна дивна православна громада, яка претендувала на собор. Звалася вона Свято-Успенська громада УПЦ Московського Патріярхату. Все б нічого, от тільки її склад – головою громади, як випливало з установчих документів, був Володимир Литвин (тоді ще глава Адміністрації Президента), до складу засновників увіходив, крім всяких Азарових, і Юрій Єхануров. А казначеєм громади значилася сама Людмила Миколаївна Кучма власною персоною! Не треба було б садити наших провладних і ніби-то опозиційних політиків по різних кутках – треба було б навпаки – отцю диякону зробити спільне фото. На згадку.

Литвин дивиться фільм, Омельченко читає вірші, а Луценко п'є у буфеті
Відкривається сцена (оформлена у блакитно-білих кольорах), і на ній посередині, на троні з візантійським, чи то – російським двоголовим орлом, сидить сам винуватець торжеств – блаженнійший митрополит Володимир. По боках – групками по чотири сидять постійні члени Священного Синоду, а також відомий усім своєю одіозністю протоієрей Віталій Косовський. Для непосвячених у таїнства політичної кухні нагадуємо: саме отець Віталій засвітився рік тому на записах телефонних розмов штабу Януковича. За цими плівками, протоієрей був відповідальним за організацію всецерковної підтримки кандидата у Президенти України Віктора Януковича. Тоді батюшка, освоюючи кошти, „нагинав" духовенство та віруючих УПЦ МП голосувати за визначеного владою кандидата.
Розпочали захід на пошану предстоятеля УПЦ МП програмовою російськомовною доповіддю. Честь розповісти присутнім про життєвий шлях ювіляра випала митрополиту Одеському і Ізмаїльському Агафангелу (Савіну). Під кінець – вручення іменинникові від імені синоду УПЦ МП церковного ордена.
Від Президента України Віктора Ющенка вітальний адрес зачитав прем'єр-міністер України Юрій Єхануров, який теж додав до свого тексту орден – Ярослава  Мудрого II ступеня. До повного кавалера Ордена митрополитові Володимиру рукою подати – тепер залишився лише перший ступінь. Усі задоволеною аплодують: на нещодавньому ювілеї глави УПЦ КП Президент так і не вшанував жодним державним орденом Патріярха Філарета. А митрополита Володимира відзначив. Дрібниця, але приємно...
Володимир Литвин, який вийшов за прем'єром на сцену, вручив предстоятелю відзнаку Верховної Ради України – якийсь кубок, чи то чашу. Крім того, він перевершив усіх попередніх і наступних промовців емоційністю виступу. Окремі його пасажі варто навіть зацитувати. Ось, наприклад, такий: „Нам потрібно ще усвідомити, яку ми дату відзначаємо. Нам треба ще усвідомити, ювілей якої людини вшановуємо. А вшановуємо ми апостола духовности та правди" (на слові „апостола" навіть призвичаєні до високопарного „штилю" та підлабузництва церковники почали морщитися).
На цьому народний спікер не зупинися: „...вшановуємо ювіляра, як людину-подвижника, совість України та всього православного світу". Захопившись маштабністю та епітетами, Литвин запропонував організувати „сьогодні та в наступні дні загальноукраїнський перегляд фільму „Пастор" (фільм про життя митрополита, на презентації якого нещодавно побував голова Народної партії та спікер парляменту), бо тоді б „уся українська людність і увесь світ переконалися, що владу не завойовують силою, а своїм життям". На кого натякав Володимир Михайлович, залишилося загадкою.

Київський мер Олександер Омельченко подарував картину з видом на лаврські печери.
 Несподіванкою була поява на сцені і представників Вищої ради якогось „Ордену чести" (Одразу згадався лохотрон з небезкоштовного посвячення українських «мужів» до іншого ордена. Пару років тому ця тема була дуже актуальною). На сцену вийшла для вшанувань уповноважена з прав людини Ніна Карпачова (яка й читала привітання від вищезгаданого незрозумілого ордену), за нею свої привітання озвучили співак Йосиф Кобзон і  гармоніст Ян Табачник.
А потім – ні сіло, ні впало – винесли на сцену квіти від колишнього представника кандидата в Президенти Януковича в ЦВК, а нині – рядового нардепа Степана Гавриша.
Православна попса?
Концерт, який відбувся після урочистої Академії, виявився солянкою з духовної музики (що зрозуміло) і попси (що досить дивно). Не обійшлось без артистів із рідної багатьом архиєреям Білокам'яної. Миколу Расторгуєва так і оголосили – радник президента Росії з питань культури.
З великого екрана привітала митрополита Володимира навіть Алла Пугачова. Вона, закинувши ногу за ногу та спершись на спинку стільця, запевняла, як шанує ювіляра та зичить йому всього найкращого. На відміну від Пугачової, Валентина Толкунова та Йосиф Кобзон вітали ювіляра наживо. Останній виконав улюблені пісні владики - „День Победы” та „Я люблю тебя, жизнь”.
„У моєму житті я дотримувався золотого правила: нічого не просити і не від чого не відмовлятися. Це дає мені можливість бути вільним...”, - митрополит після чого зізнався, що служив лише двом речам – Вітчизні та Православній церкві.
І наостанок, вже коли дійство завершилося, якась бабуся, вийшовши вже на двір, повернулася обличчям до входу в Палац культури і ніби на церкву перехрестилася...

P.S.
Від редакції
Правило посткомуністичного православ’я „нічого не просити” – не є чеснотою: християнин і просить, і дякує, і примовляє: „да не оскудіє рука дающа”. Але в заяві цій є лукавство: просять „канонічні” на побудову церков, просять вони і на пишні бенкети, просять владу, щоб потіснила „неканонічних” на „канонічний території”.
А от чи просять за молитвою митаря: „Господи, помилуй мене грішного” – то не відомо.
„Ні від чого не відмовлятися” – так і крутелик не кожен скаже.
Уміння відмовлятися і відмовляти собі – хіба це не є першою сходинкою християнської школи?
Нам не імпонує гумор на церковні теми, хоча народ не цурається такого. Т. Шевченко волів уже краще сатиру на фарисейство... Але те, що ми подаємо нижче – це гумор ХХІ віку. Викрита Гоголем пошлість  тут вже стала  нормою. Посткомуністична безсоромність  не приховується. Можна це назвати хронікою ювілею канонічного митрополита, а можна як назвав автор.

МОЛИТВА ЗА СОФІЮ
Сьогодні багато хто говорить або думає про розчарування. У чому саме оте розчарування, не уточнюється. Сьогодні акцентується на розбраті. Однак причини розпаду єдности залишаються нерозкритими. Спробуймо пошукати не причини розбрату, а коріння єдности. Тоді воно триматиме нас. Поміркуймо: чому нам так добре було на Майдані? Чому ми почувалися там єдиними? Чому в столиці, попри скупчення люду, у ті дні набагато знизився рівень злочинности?
Юлія Тимошенко говорила тоді, що маємо стати на коліна перед Богом – і тоді Україна підніметься. Чому ж ми про це забули? І року не пройшло, як молитовний трепет, що проймав нас на Майдані – відчуття величного радісного дива – розвіявся, мов хмарина, не підкріплений духовною міццю. Дар, який був даний нам за молитву, мирне налаштування і тверезість думки, ми не взяли до рук. Не помножили. Закопали у землю. А зійшло – розчарування…
Дякувати Богові, “розчаровані” не всі. А вогник єдности живе й тріпоче, запрошуючи долучатися до нього всіх, хто спраглий правди.

Церква просто неба
«Це Єдність, яку неможливо забути. Ми бачили, що справді Рука Божа була на дійсності, яку ми пережили», — згадує своє перебування на Майдані головний редактор журналу “Патріярхат” Петро Дідула. Після Одеси (де був спостерігачем) і Львова столиця видалася журналістові дивом: «Тільки зійшли на Майдан — всілякий страх, ущербність минули враз. Коли ми побачили ці усмішки, палаючі очі... Мабуть, за цей Майдан молився увесь світ. Там, де є ЗУСТРІЧ людей, навіть із різним світобаченням, — минається страх, Бог його забирає».
 У церквах України ще з лютого 2004 року тривала безперервна молитва за чесні вибори, а з кінця листопада велелюдні молитовні зібрання відбувалися на Майдані. Кожен день мирної Помаранчевої революції починався зі спільної молитви різних християнських конфесій. Тоді Церкви благословили також щоденну молитву за торжество справедливости, свободу і єдність України, що о сьомій вечора розпочиналася по всій Україні. Через церковне спілкування українці зверталися до християн інших країн по молитовну допомогу. «Коли була Помаранчева революція — нас затиснули, не було куди подітися, це був опір, фронт, боротьба за виживання, – каже фізик-теоретик із Харкова Ігор Пушкар. – А зараз стоїть питання духовної революції. І слід додати віри невіруючим». Адже зло  завжди активне і після поразки перегруповується й оселяється там, де зневіра.
 Події на Майдані минулої осені привернули до Київа увагу мільйонів людей. Мимохідь відкрилася надзвичайна об'єднуюча сила «міста на семи пагорбах». Може тому, що над Майданом височить стародавній Софійський собор, закладений Ярославом Мудрим у той же рік, коли він віддав свій народ під опіку Богородиці? Київська Софія — храм на честь Премудрости Божої, який вистояв у часи найбільших лихоліть, і є об'єднуючою святинею всіх християн України. Те, що нині собор недіючий, віруючі вважають наслідком роз'єднаности християн. Однак  Нерушима стіна з зображенням Богородиці Оранти збирає воєдино, просвітлює і береже весь український народ. Знаменно, що свій перший робочий день Президент України Віктор Ющенко розпочав із молитви в соборi Святої Софії, де його благословили предстоятелі українських церков. І саме на Свято-Софійському майдані зародився мирянський рух за єдність Церкви, представники якого щомісяця збираються на спільну молитву перед брамою Софійського собору 13 числа кожного місяця о 13-й годині. І щоразу їх, мирян і священиків різних християнських конфесій з усієї України, стає більше. У травні прибули п'ятеро. У липні — вже понад 60. У жовтні – кілька тисяч. Площа перед собором святої Софії стає всенародною церквою просто неба – Духовним Майданом. Чому саме 13-го? Бо це число Божої Матері і повноти (Спаситель та 12 апостолів). Тому, відкинувши забобони, як і личить християнам, до Київа з’їжджаються прочани. За власний кошт, з сердечною вірою. Адже молитвами праведників рятується світ...
 Багато хто вважає, що об'єднання церков може відбутися тільки у випадку потужного руху народу за єдність з Богом. Таку єдність мільйони людей пережили на Майдані, де молитовно єдналися християни різних конфесій, буддисти, мусульмани, юдеї. Єдність буде, якщо церкви в Україні знайдуть спільне поле, де не поборюватимуть одна одну, а відкриватимуться до співпраці в служінні.
 Кроком до позаконфесійного об'єднання стала громадська організація «Християнська Україна», до якої увійшли миряни УПЦ Київського Патріярхату, Української Греко-Католицької Церкви, УАПЦ та УПЦ МП, РКЦ. Метою є сприяння у формуванні державницької ідеології, грунтованої на Божому законі, захист інформаційного простору від розпусти й насильства, поширення християнських ЗМІ, розвиток братерських відносин між людьми різних віросповідань і національностей. «Хай ми залишимося кожен у своїй конфесії, — каже голова оргкомітету «Християнської України» Мирослав Данилків, але мусимо відчути оту справді братерську, християнську, Божу любов».
Подячний Хрест
У листопаді-грудні 2004 року у трьох містах – Львові, Київі й Донецьку – поставили однакові хрести з розп’яттями, щоб вибори відбулися без кровопролиття. У Львові – 20 листопада, у Київі – 26-го, а в Донецьку – 24 грудня. Як пояснюють ініціятори цієї незвичної, як на простий людський розум, акції, про встановлення таких хрестів просила Божа Мати в об’яві у святому місці Джублику. Виконати це, на прохання парафіян різних церков, узялися отець Михайло Коваль з чину Найсвятішого Ізбавителя отців редемптористів та Віталій Соболівський, які ще в березні 2004 року отримали благословення від Папи Римського Іоана Павла ІІ на Хресну дорогу зі встановленням Подячних хрестів у столиці кожної країни світу до 2000-ліття спасительної смерти і Воскресіння Ісуса Христа (що відзначатиметься у 2033 році). Тоді вони й уявити не могли, яким чином зможуть встановити такого Хреста у столиці рідної держави – України. „Можливо, це благословення Святішого Отця помогло нам поставити Хрест на Майдані, – каже отець Михайло Коваль. – Якби не було Помаранчової революції – це було б неможливо”.
Обставини встановлення Хреста у Київі його очевидці переповідають, як чудо. КаМАЗ з восьмиметровим півторатонним хрестом і автобус з людьми, що його супроводжували, уранці 25 листопада затримала міліція на в’їзді до Київа. Тільки коли на прохання львів’ян на місце події прибув народний депутат Володимир Яворівський з тележурналістами, автобус і вантажівку впустили до столиці. „Я сидів попереду в автобусі,  перед нами в КаМАЗі везли хрест, рух на трасі був шалений, у три смуги, – згадує отець Михайло. – І раптом два молодики підбігли і кинули під колеса КаМАЗу шпичаки!” Незважаючи ні на що, машина проїхала до центру. Від пам’ятника Тарасові Шевченку люди пронесли Хреста через Хрещатик до Майдану, змінюючи один одного. Упродовж ночі молилися біля нього (Хрест лежав перед монументом Незалежности, де згодом складав  присягу Президент Віктор Ющенко). На пагорбі перед „Жовтневим палацом” поставили Божий знак усі разом – і кримчани, і харків’яни, і львів’яни, вірні різних конфесій. Коли Бог у центрі – тоді все стає на свої місця. Бог Всемогутній. І добре, коли Бог є в центрі людини, в душі. І в центрі столиці, в центрі народу. Тоді Бог цим народом керує. І є щасливим народ, яким керує Бог”.
«Зараз ситуація така, що Небо вирішує наше українське питання, але через людей, — навчав отець Михайло Низкогуз. – За просвітлення розуму осіб, якi вирішують долю громади, треба молитися».

Ярослава МУЗИЧЕНКО
 

Маємо подякувати Архангелу Михаїлу

Мені радісно було прочитати в газеті, що люди пропонують встановити в Україні День Подяки Богові. В зв’язку з цим ще раз хочу повернутися до теми жовтогарячого (помаранчового) кольору.  „Переконана, що він не випадково став кольором Майдану („Наша віра” не раз писала про це, зокрема й у час революції – Ред). Це колір Архангела Михаїла  і всіх небесних сил, які захистили нашу країну у найтяжчий для неї час. Це була війна світла і темряви. Давніше  наші люди знали, що Господь і небесні сили живуть на небесах у жовтогарячому світлі.  Так малювали й на іконах: Бог-Отець зображувався у жовтогарячому облаченні. Бог Дух Святий – у блакитному (земному),  а Бог  Син – у жовтогарячому і блакитному, бо Він Боголюдина.
Після перемоги революцій потрібно було у всіх храмах відслужити акафіст на честь Архангела Михаїла. Та цього не зробили. Тому, на мою думку, день Помаранчової революції належить святкувати  21 листопада. Це й була б перша реальна наша подяка Богові і небесним силам за милість і допомогу, нам даровану, тим паче що попереду нас чекають нові випробування. Цілий Псалтир заповнений подякою Богу і Ісус Христос нас навчає цьому у притчі про зцілення десяти прокажених (Лука, 11:19).

Людмила ОГОЛЬЦОВА,
Донбас
 

„Мертві мови” оживляють знання

Цього року  в Україні вперше було проведено Літню школу клясичних мов. У ній взяли участь п'ятеро викладачів та тринадцятеро студентів з УКУ, Львівського Національного Університету ім. Івана Франка та Національного Університету «Києво-Могилянська Академія». Усі студенти вже мали базові знання зі старогрецької та латини. За словами завідувача катедри клясичних мов УКУ Тараса Лучука, вже наступного року вивчати клясичні мови зможе набагато ширше коло охочих. Унікальність і водночас складність навчання у цій школі полягає у надзвичайно насиченій програмі: за три тижні студенти пройшли матеріял, який зазвичай викладається впродовж цілого семестру. За словами віце-ректора з питань наукової роботи УКУ Уляни Головач, знання клясичних мов особливо знадобиться тим студентам, які в майбутньому плянують працювати в гуманітарній сфері. Для роботи з першоджерелами знання латини та греки є обов'язковим. Тож передовсім Школа клясичних мов орієнтована на філософів, істориків та богословів.
 

Трагічна статистика церков на Підкарпатті

В 2006 році  виповнюються круглі річниці понад ста (102) церков на  Північному Підкарпатті, в більшості на Лемківщині, які збудували наші предки. Із цієї лічби 45 церков вже не існує – розібрані, зруйновані, знищені часом і людьми, таки християнами. В тому числі найстаріша – 1641 року – в Дещовцу. Чотири стоять в руїні, 42 перемінені на римо-католицькі костели, шість належить православним Польської Автокефальної Православної Церкви (ПАПЦ), три – греко-католикам. Одною користуються спільно римо-католики і греко-католики. У Белжцу в будівлі церкви (1756 р.) – розмістили  шкільну крамницю.
Найбільше зруйнованих церков походило з ХХ ст.., наймолодша була збудована в 1936 році.
Ось страшна статистика нашої новітньої історії на цій землі, історії ХХ ст., і то не лише релігійної, бо церкви – то загалом свідки нашої культури. Тому і большевики, і „брати по вірі” так завзято нищили, починаючи з двадцятих років минулого століття, наші храми – православні і греко-католицькі (!), часто дуже древні, бо вони були і є пам’ятками і свідками нашої  тисячолітньої історії і нашого буття на Рідній Землі.
Прикро, що ми й далі судимося між собою та видираємо один у одного те, що люди зберегли і врятували, тоді як треба разом рятувати те, що можна ще врятувати і повернути. Станьмо єдиною громадою, захистім і збережімо спадщину наших прадідів і батьків.

Степан СЕМЕНЮК,
Польща

До архіву газети

На першу сторінку