Найдорожчий милосердний наш Боже, Ісусе Христе, не дай злим силам, які нас мучать, опанувати нашу країну. Молимо Тебе, не допусти, щоб спалахнула громадянська війна, щоб брат убивав брата, батько сина. Не допусти, щоб у нашій країні царювали безсоромність і жорстокість. Господи наш найдорожчий, не допусти вторгнення з боку інших чужих держав. Молить Тебе, Святий Боже, народ наш щирий і побожний, прожени злі сили геть, зніми напругу в нашій країні, щоб люди керувалися розумом, а не спалахом нерозважливих почуттів, щоб кожен зумів вибрати правду, бо від цього залежить майбутнє нашої України і її доля у світі. Найдорожчий милосердний наш Господи, нехай у нашій країні вічно панує любов, добро, щирість і побожність! Не допусти, милосердний, щоб нами заволоділи облуда і лицемірство. У всьому нехай сповнюється воля Твоя Свята, а не наша. Амінь.

Україна молилася за Ющенка.
Молилася день і ніч.
Молилися православні, греко-католики і римокатолики. Молилися протестанти. Молилися заїжджі проповідники. Молилися  і ті, що рідко моляться.
Спершу молилися, щоб Бог врятував його від смерти і дав йому силу. І Бог врятував.  І багато хто сприйняв це як добре знамення. І Бог дав йому силу – попри те скалічене обличчя – дав йому ту силу, якої не може мати красень. І дуже багато людей прихилилося до нього серцем.
Потім молилися, щоб Бог почув наш голос і став за нашу правду. Бо те, що йде на нас в блиску погроз і лжі – не приведи Господи...
Молилися і за Віктора Януковича. Але там була орієнтація на вищі чини церковні і на централізовано розіслані по церквах заклики. Там була організація зверху – конкретний патріярх Московський Алексій, абстрактні “афонські старці” і чини Київо-Печерської лаври та організатори сердитих хресних ходів. І тут явилося зовсім інше обличчя “державного православія”.
Україна молилася. І ожила у ній та  та віковічна природна релігійність, якої не зареєструєш і якої не ліквідуєш гоніннями на церкву. Вона була тиском загнана на глибину, а в час великого духовного спалаху знову зазвучала щиро і просто. Адже на Майдані світилася любов і віра...
Україна молиться, за наукою ап. Павла до ефесян: “неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного” (Еф. 4.25) “щоб ви більше не поводилися, як поводяться погани в марності свого розуму, - вони запаморочені розумом, відчужені від життя Божого за неуцтво, затверділість їхніх сердець”.
Мирна помаранчова революція значною мірою була і екуменічною революцією, бо вона зблизила людей доброї волі і дала їм  знамення Христа.
 

Коли президент як ґарант Конституції не виконує своїх обов’язків, таким ґарантом стає народ, який виходить на майдани домагатися правди.  Зробити це змусили його саме непослідовні, а то й злочинні та корупційні дії представників влади. Розмах народних протестів засвідчує, що права людини справді було брутально порушено. Підняти народ на такі заворушення задля лише особистих інтересів одного з кандидатів у президенти було б неможливо. І  так це зрозумів цілий світ. Народ не піде по домівках, якщо його права не буде відновлено й ґарантовано.
Терміново потрібна Ваша рішуча дія, щоб притягнути до відповідальности тих посадовців, які несуть вину за фальсифікацію виборів шляхом зловживання владою, а також тих, хто снує плани розколу країни.
Настала історична мить, коли слова української Конституції про нашу відповідальність перед Богом набули особливої актуальности. Хай же допоможе Вам Господь.

ФІЛАРЕТ, Патріярх Київський і всієї Руси-України; ЛЮБОМИР, Верховний Архиєпископ УГКЦ; Маркіян ТРОФИМ’ЯК, Заступник Голови Конференції Римо-Католицьких єпископів України; Леонід ПАДУН, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви.

Події української листопадової народної революції такі прозорі, що вони виводять на світло денне усі приховані обличчя і суспільно-політичні сили. Виводять, як на сповідь. Але запеклі не сповідаються, лукаві не випрямляються, а забріхані не зупиняються, а забріхуються далі.
Вдарив грім, але до пам’яті не привів.
Депутат парляменту Чорноволенко стає справді народним депутатом, а Чорноволик скочується до захисника розбійників.
А що Церква? Що Церква з народом – це ніби аксіома. Бо як же інакше?
Але може бути й інакше. Адже ми звикли, вже роками, що Патріярх РПЦ в Кремлі, УПЦ не афішує цього, але проти його розпоряджень не піде і буде виконувати його волю.
В українському питанні ця воля беззаконна, бо за законом Церква відокремлена від держави і від політики. А заполітизований патріярх Московський одверто агітує в чужій державі за кандидата, який не може бути леґітимним Президентом, бо був розбійником і намагається це приховати  замість того, щоб розкаятись.
УПЦ сліпо йде за своїм Патріярхом Московським, але хоче зберегти обличчя також перед своїми віруючими людьми. Як це зробити? По церквах Московського патріярхату вірнопіддані батюшки зачитують аґітки за Януковича, а Митрополит Володимир наче ухиляється.  Від кого ж вони отримують ці аґітки, як не від центру УПЦ?
Темні попи виконують наказ буквально. На Волині під час того читання люди виходять з храму, а він читає кільком бабусям, які просто не чують і не можуть зорієнтуватися.
Вірнопідданих в рясах хтось же зверху благословляє і споряжає на чорний хресний хід до Київа – “хресний хід за Януковича!” (подібного ходу ще світ не чув!). Але Митрополит Володимир, як глава Церкви, просто не може благословити такої політичної акції.
Тоді вони збираються з хрестами та хоругвами і юрбою йдуть без митрополита – за  Януковича. На хоругві – образ Спасителя. На щиті – бігборд Януковича!
Але помаранчова революція розлилася на всю Україну і на цілу Европу. Мільйон людей на вулицях Київа – це вже той народ, який молиться за правду в церквах і дома. І молиться кожен, хто в Бога вірує.
По Тб виступив і митрополит Володимир – не з молитвою за народ і за перемогу Божої правди. Не з підтримкою вірних людей проти лукавої збанкрутілої влади. Не з молитвою за ту українську студентську молодь, яка вже десять днів стоїть на засніженому Майдані Незалежности – миролюбна, ясна, доброзичлива, незлоблива і на диво толерантна до всіх.
Митрополит виступив з проповіддю миролюбія очевидно, як пасивности і чекання милости і від тих, хто зпровокував те моральне народне повстання. Він застеріг проти силових методів і проти краплі крові.
Проти пролиття крови щоденно  виступає абсолютний авторитет, лідер народу Віктор Ющенко, і його дух  доброти і толерантности передається потужною позитивною силою.
В устах митрополита це дуже перегукується з промовами попа Гапона...
Священослужитель справжній мав би благословити свій мирний народ і його боротьбу з ґвалтуванням народної волі, з обманом.
Священослужитель помолився б за людей, з яких і до виборів, і тепер виссано не одну краплю і не мільйон крапель крови. Кожну хвилину вони ссуть кров з народу, а ви говорите про краплю і готові перескочити на сльозинку невинної дитини, запозичену з вельми проблематичної новели про Великого Інквізитора Ф. Достоєвського. До речі, цей пасаж про сльозинку невинної дитини належить не Достоєвському, а атеїстові Івану Карамазову, який абсолютизує справедливість аж до окам’яніння.
Живі люди повсталої України сьогодні на Майдані хотіли б почути від слуги Божого просту молитву, животворне слово, яке підіймає дух і допомагає зневіреним і підупалим.
Не ставайте на політичну плятформу!
Залишайтеся на Господній “плятформі” – з людьми, які хочуть чесної влади, чесного суспільства, чесних виборів і чесної сповіді з боку тих, що ґвалтували народ системою підкупу і брехні.
Яке велике поле відкривається для християнського проповідника, що прагне навернення людей до Бога!
Вся справа в тому, щоб був такий справжній віруючий проповідник... а тим часом в тисячах українських церков, у тисячах домів люди моляться Богові, щоб він підтримав і довершив це велике чудо духовного повстання народу і привів до процесів морального очищення.
Хотілося б, звичайно, щоб ці процеси почалися з середовища духівництва: там краще знають, що таке гріх, що таке вірність Божій правді, що таке відповідальність перед народом.

Ідучи на добровільну смерть, Спаситель світу звертався до Бога Отця з молитвою про людський рід і промовляв: «А за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони» (Ін. 17:19). Відтак же місією Святої Христової Церкви є освячення життя людства правдою. Остільки, оскільки йдемо Христовою дорогою, ми, християни, покликані проголошувати правду, боронити правду й благословляти тих, хто бореться за правду.
Суспільна криза в Україні викликана не лише брутальною зневагою до вибору народу й спробами грубо фальшувати наслідки народного волевиявлення. Ця криза стала наслідком політики фальшу й цинічної зневаги і до Божого закону, і до конституції нашої держави. Жертвами такої безбожницької політики виявилися Православні Церкви в Україні, на яких експериментально випробовувалися методи, застосовані на президентських виборах 2004 року. Ганебний розкол, порізнення єпархій, втрата довіри до ієрархії, занедбання апостольської місії Церкви, залучення священнослужителів до пропаґандистських кампаній влади – усе це виявило похмурі перспективи адміністративного тиску на православну спільноту.
Тепер же жертвою адміністративного тиску стало все українське суспільство. Порізнене, дезорієнтоване неправдивою інформацією, піддане шантажу й насильству над людським сумлінням, воно виявило свою силу в виборі народного Президента, відверто поборюваного владою. Небувале піднесення в народі, символом якого стали помаранчеві прапорці, засвідчило величезний духовний потенціял, здатний розкритися за єдиної умови: перемоги в житті Христової правди.
Від імени клиру та багатотисячної пастви Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви ми просимо Господнього благословення для нового Президента України Віктора Ющенка, котрий присягнув на вірність народові України 23 листопада 2004 р. Ми віримо, що його вибір на посаду Президента України в день Собору архистратига Божого Михаїла є глибоко символічним і дає надію на повернення нашого життя на праведний євангельський шлях.
Молимося за всіх, хто в ці важкі дні боротьби залишив хатній затишок і вийшов на майдани України, щоб захистити наші громадянські права й свободи.
Ми захоплені молоддю, українським студентством, що гідно увійшло до суспільного життя як динамічна нова сила, здатна прямувати в майбутнє, озброївшись міццю правди.
Покладаємося на відповідальність перед Богом і своїм народом, перед власними родинами наших співвітчизників у погонах і військових формах. Закликаємо їх пам'ятати: кожен з нас стане перед справедливим Суддею, і ані командир, ні земна влада не зможуть тоді захистити злочинця від покарання за вбивства, насильства, вчинені над беззбройними людьми. Ми вже маємо нового Президента, що є й верховним головнокомандувачем українського війська. Лише його накази тепер обов'язкові для кожного з військовиків.
Просимо Бога про мир, злагоду й справедливість в Українській державі.
Молимося разом із небесним Главою Церкви, щоб освятив наш народ, нашу державу тим, чого потребуємо найбільше – правдою.
 

Молебень у наметовому містечку на Хрещатику

25 листопада 2004 р. о 8 годині ранку на Хрещатику у наметовому містечку, організованому учасниками акції громадянської непокори, духовенство Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви відправило молебень до Христа Спасителя. Священики і миряни молилися за здоров'я й успіх у добрих намірах усіх, хто долучився до акції протесту. Сшвслужили о. Валерій Копійка, канцлер Патріярхії, о. Володимир Червонников (Канів), о. Дмитро Присяжний (Боярка). До них приєднався також священик УГКЦ, що прибув зі своїми парафіянами з м. Самбора. З благословення архиєпископа Ігоря за молебном підносилися прохання за здоров'я і спасіння Президента Віктора Ющенка, правління, війська і всього народу України. Люди на площі молилися, щоб Господь зміцнив усіх українців у сьогоднішніх випробуваннях і захистив їх від зла та неправди.

Настав час, коли ми нарешті можемо говорити про те, що нас об’єднує, і чітко провести лінію, за якою “вже не ми”. Один із церковних документів, яких як ніколи багато було прийнято цими гарячими днями, пояснив особисто мені, що це за лінія – “лінія гріха”.
“Ця межа – гріх. І кожен із нас має відповісти на запитання: перейде він цю межу й стане на бік гріха чи відстоюватиме правду”. Це фраґмент заяви католицьких, греко-католицьких і протестантських громад Одеської области. Її автори закликають визнати, що виборча кампанія була несправедливою і ображає гідність людини, створеної за образом і подобою Божими.
“Лжесвідок не залишиться безкарним” – цю фразу з Книги Притч було взято епіграфом до звернення, підписаного предстоятелями УПЦ КП і УГКЦ, представниками РКЦ, Церкви християн віри євангельської, УХЄЦ і Української лютеранської церкви. “Церква завжди була з народом”, - стверджують автори документа. Вони засуджують масову фальсифікацію результатів виборів і закликають свою паству “обстоювати правду” й не допускати насильства. Через тиждень ті самі автори оприлюднили ще одне звернення – до Президента України, в якому заявили, що зволікання із вжиттям санкцій до тих, хто фальсифікував вибори і закликає до сепаратизму, виглядає як “частина свідомо задуманого пляну”, а тому Президентові слід прискорити розв'язання цих проблем і “достойно піти”.
УГКЦ у своїх передвиборних заявах чимало рядків присвячувала  відповідальності й активності кожного. “Це люди зважені, жертовні та відповідальні, їх слід шанувати, до їхнього голосу потрібно дослухатися, тому що голос народу – голос Божий”. Кардинал Любомир Гузар вважає: “Стало очевидно, що народ наш справді виріс до того, щоб створити правову державу”.
Найрадикальніше повелася Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ – тут відслужили молебень за “нового президента Віктора Ющенка”. На екстреному засіданні єпархіяльної ради було прийнято заяву, в якій ідеться про грубе зневажання волевиявлення народу на виборах і про кризу, яка стала наслідком “політики фальші та та цинічної зневаги і до Божого закону, і до Конституції”. У заяві висловлено захоплення позицією молоді та студентства, заклик молитися за всіх, хто захищає громадянські права і свободи на майданах країни.
На тлі цієї зливи заяв, коментарів, відкритих листів мовчання Української Православної Церкви видавалося досить дивним: відразу після виборів, коли, власне, пастирська підтримка як ніколи була потрібна тим громадянам, котрі ще не втратили поваги до ієрархії, кудись зникли з екранів і передовиць люди в облачінні священиків, які щe недавно закликали голосувати за “істинно православного” прем’єр-міністра. Лише під кінець першого тижня протистояння митрополит Київський Володимир закликав народ утриматися від кровопролиття й молитися за мирне вреґулювання конфлікту.
Проте на той час свою думку вже почали висловлювати “нижчі чини” УПЦ – священики і миряни. І якщо від Союзу православних братств і організації “Единое отечество” й не доводилося чекати нічого іншого, крім звичних провладно-проросійських ескапад (зокрема вони закликали “президента Януковича” швидше зайняти своє місце в адміністрації Президента), то позиція інших представників цієї конфесії дуже здивувала спостерігачів. 26 листопада УНІАН опублікувало звернення групи кліриків та мирян УПЦ, в якому автори визнають, що в передвиборний період у церквах велася відкрита аґітація за В.Януковича, закликають “сторону, яка програла, достойно піти з влади”, стверджують, що “мир і стабільність не можуть ґрунтуватися на брехні”. Читаючи цей документ, розумієш розмах пропаганди, спрямованої не лише на парафіян із допомогою Церкви, а й на саму Церкву: автори серйозно розмірковують над можливістю гоніння у випадку приходу “нової влади”. Та резюме цих міркувань обнадіює: “Краще бути гнаним, але з Богом і народом”.
На думку православної молоді, це призвело як до дискредитації церкви, так і до поділу всередині неї.
Проте той, хто сказав “а”, поспішає вимовити і “б”. Вищі ієрарахи УПЦ продовжують підтримувати владу та дискредитувати опозицію. Хоч і виглядає це трохи карикатурно, зате послідовно. Патріярх Алексій шле телеграму Президентові Кучмі, яка містить сподівання не лише на мирне врегулювання, а й на “розширення братерських зв'язків із Росією”. Патріярхові чомусь не спало на думку, що у зв'язку з останніми подіями в Південно-Східній Україні ця фраза звучить двозначно.
Своєю оцінкою подій на Майдані поділився намісник Київо-Печерської лаври єпископ Павло. На його думку, священикам серед людей, котрі вийшли на вулицю, робити нічого, тому що “ це божевільний натовп”. Все це, втім,  не зашкодило священнослужителям  УПЦ супроводжувати біло-голубих демонстрантів – це, напевно, не “божевільний натовп”.
Зрештою Синод УПЦ прийняв звернення до народу України з трохи запізнілими напученнями “Залишити політику політикам і не пускати її до наших родин”.
Мабуть, УПЦ має пережити одне з найсерйозніших випробувань – усередині  церкви виникла тріщина. Тобто тріщина з'явилася не вчора, і вже не перша. Та цього разу вона з'явилася в такому місці і в такий момент, що може стати фатальною: вона виникла між громадою та ієрархією. Слід сказати, що верхівка УПЦ уже давно (завжди?) була ближчою до влади, ніж до народу. Її можуть чекати випробування, значно серйозніші, ніж гоніння з боку влади, - втрата авторитету не лише зовні, а й усередині, втрата довіри своїх вірних, які змушені вказувати своїм керівникам на неправомірність їхніх дій – як Божеську, так і людську.
 УПЦ стала  чужою Київу, Поділлю, Волині – тим  реґіонам, у яких вона ще зовсім недавно мала заслужену підтримку. Однак нині, страшно віддалившись від народу, вона стала справді чужою. Не тому чужою, що “московська”, а тому, що “не наша” – адже поділ після цих виборів, як уже йшлося, пройшов не за “географічною ознакою”, а за “лінією брехні”. Сумно, напевно, прокинутися одного разу вранці регіональною церквою в найбільш невоцерковлених реґіонах. Ось і влада Донецька заборонила віруючим міста молитися на майданах за мир і єдність в Україні. На їхню думку, віруючим досить “відведених для молитви місць”. Нічого на вулицях штовхатися. Такі вони, рішення влади, яку очолює людина, котру ще недавно церковники звеличували як “істинно віруючого православного”.

Фраґменти “Дзеркало тижня”, 04.12.2004
 

“Передвиборча активність” УПЦ МП – це очевидне порушення “Основ соціяльної концепції” – офіційного й засадничого документа, прийнятого Архиєрейським собором 2000 року і підписаного всіма єпископами РПЦ, у тому числі повним складом українського єпископату. Різким протиріччям “основам соціяльної концепції” (ОСК) стала відкрита аґітація на виборах за Віктора Януковича, проведена ієрархами, священиками і мирянами УПЦ МП як у храмах, так і в засобах масової інформації, а в  окремих реґіонах України -  навіть на політичних мітинґах.
“Існують сфери, в яких священнослужителі й канонічні церковні структури не можуть надавати допомогу державі, співпрацювати з нею.  Це: а) політична боротьба, передвиборча аґітація, кампанії на підтримку тих чи інших політичних партій, суспільних і політичних лідерів...” (ОСК, ІІІ.8);
“Вважати неприпустимим участь  архиєреїв і священнослужителів у будь-якій передвиборчій аґітації” (там же, з постанов Архиєрейського собору 1997 р.).
Крім  того, аґітація за Віктора Януковича нерідко супроводжувалася з боку священнослужителів УПЦ МП заходами репресивного характеру стосовно віруючих, які не підтримували зазначеного кандидата. Зокрема, було чимало випадків, коли вірних УПЦ МП – прихильників опозиційних кандидатів – не допускали до причастя, змушували до церковного покаяння, виганяли з храмів, піддавали психологічному тиску з метою вплинути на їхній вибір. Ці дії також явно суперечать “Основам соціяльної концепції”, а також Кримінальному кодексу.
“Перед лицем політичних розбіжностей, протиріч і боротьби Церква проповідує мир і співробітництво людей, які дотримуються різних політичних поглядів. Вона також допускає наявність різних політичних переконань серед її єпископату, кліру й мирян, за винятком таких, що явно ведуть до дій, які суперечать православному віровченню і моральним нормам церковного Переказу” (ОСК, V.2);
Віруючих УПЦ хотіли звільнити від тягаря вільного вибору, зробивши його за них -  у повній згоді з “Великим інквізитором” Достоєвського. Виявляється, “чинити по совісті” в очах багатьох священиків УПЦ МП є гріхом  - варто чинити за велінням Священноначалія.
“Вища церковна влада не дає спеціяльного благословення на політичну діяльність мирян”.
Преподобний Симеон Новий Богослов попереджав: слухайся старця в усьому, але перевіряй його слова Святим Писанням і переказом святих отців...
Ці аґітки розповсюджували не лише активісти Союзу православних братств та інших організацій, що не мають офіційного благословення Священноначалія, а й священнослужителі, і миряни з благословення священиків, їх вивішували настоятелі в притворах та на дверях храмів.
Отже, УПЦ МП переступила через закони України і через власні закони. Але вона вдалася при цьому  до лжесвідчень. Дуже просто притягти до кримінальної відповідальности за поширення наклепів, нібито уряд Ющенка брав на Заході кредити, нібито Катерина Чумаченко є “полковником ЦРУ”.
Важче судитися з пані Янукович, яка розповідає в Донецьку, що Майдан – це американські гроші, що там ходять в “американських валянках” і їдять “наколоті апельсини”. Просто суд потрактує це за творчість в жанрі барона Мюнхаузена.
Але між брехнею в церкві і брехнею на площі є прямий зв’язок.
Ось чому багато священнослужителів УПЦ в різних містах України виступає проти офіційної лінії своєї Церкви. Це є початком поділу церкви і відмежування від неї чесних і культурних сил.
Інші церкви, окрім УПЦ МП, публічних акцій під час виборів не проводили, лише молилися за вільне волевиявлення.

Євген СВЕРСТЮК
 

Цей канон тоталітарного мислення ще сидить у всіх учасниках комуністичних мітинґів: “Я, як і всі радянські люди...”. Чому ж сидить він в молодому архимандритові Київо-Печерської лаври Ніконові, так пишно представленому портретом і інтерв’ю в газеті 2000 напередодні виборів, а саме 19.11.2004. Цитую в оригіналі:
“В августе этого года Виктор Янукович первым из государственных  деятелей нашей страны столь высокого ранга посетил Афон. Поэтому для меня, как и для  любого другого православного христианина, абсолютно неважны и неинтересны всякие слухи и пересуды  о грехах юности Януковича, мне даже неинтересно, правда это или нет.
Раз Матерь Божия допустила его на Афон  - значит, он был прощен и покрыт ее заступничеством. Он ощутил на себе  благодать афонских святынь и принял благословение великих афонских старцев. Для меня он – смиренный, незлобивый, терпеливый православный человек. Богородица приняла его, а кто мы такие, чтобы не принимать?!”
Можна б і без коментарів.
Однак напрошується два питання.
1. Від імені  усіх православних о. Нікон вважає “абсолютно неважным”, чи правдиві, чи неправдиві чутки про кримінальне минуле Януковича?
Чи означає це, що до лаврської обителі приймаються в минулому злодії і грабіжники, і о. Нікон не цікавиться їхніми “гріхами молодости”, ні їхнім покаянням?
2. Звідки о. Ніконові відомо, що Матір Божа допустила його (В. Януковича) на Афон?

Архиєпископ Ігор ІСІЧЕНКО
 

Російські електронні мас-медія та донецький телеканал “Україна” намагалися показати збори, що пройшли 28 листопада 2004 р. в Льодовому палаці Сіверськодонецька, виявом волі жителів Південно-Східньої України. Однак кожен, хто уважно дивився на сіверськодонецьку залю, помітив у ній тільки наляканих можливими змінами номенклятурників, котрі перенесли в Українську державу совєтську політичну культуру часів застою, позначену всепроникним цинізмом, загальною корупцією і круговою порукою тих, кому вдалося дістатися до бюджетних коштів. Зневірившись у спробах зупинити оздоровчі зміни в столиці, комсомольці 80-х років надумали забарикадуватися в реґіонах, що їх вважають за свої вотчини. У Харкові це виглядає трагікомічно: Євген Кушнарьов виставив там живий мур у наметах просто перед обласною адміністрацією, відгородившись кволою стіною бюджетників, звезених з области державним коштом, – від небачених за своїми маштабами мітинґів на площі Свободи.
Кримінальний бізнес, що давно вже поєднався на Сході України з реґіональною владою, не покладається на власні сили. Він не вірить ані міліції, ні СБУ, поінформованим, хто стоїть за спинами новоспечених східньоукраїнських сепаратистів. Його опорою не може бути армія, що зазнала наслідків руйнівної діяльности панівного режиму на власному досвіді. Розрахунок на обдурених пенсіонерів міг стосуватися виборів, але у випадку справжнього конфлікту навряд чи обласні боси можуть всерйоз розраховувати на їхній захист. Лишаються обпоєні горілкою й обкурені наркотиками безробітні юнаки, та ще “пацани” з кримінальних груп. Це не може дати почуття певности й змушує навіть зазвичай стриманого Кушнарьова вимахувати кулаками на трибуні та проголошувати дикі за своєю абсурдністю злочинні заклики.
І тут ляльководи змушені вийти з-поза лаштунків. Можливо, Боже Провидіння й дало нам пережити ганьбу сіверськодонецького путчу та попередні беззаконства на виборах, аби показати реальних організаторів сучасної політичної кризи в Україні. Присутність на сепаратистському зібранні мера Москви й працівників російського посольства, що в суверенній країні є достатньою підставою для розриву дипломатичних стосунків з країною-аґресором, - це не просто піар-акція, покликана принаймні невтралізувати етнічних росіян. Це заспокійливий сиґнал для деморалізованих реґіональних вождів: “Не турбуйтеся, ми з вами, можете на нас розраховувати!”. На задньому ж пляні сцени, як і трохи раніше в Одесі, серед путчистів бовваніє білий клобук...
Цікава річ: деякі історики вважають, що першим у Росії білий клобук одягав священик Теодор (“Федорець”, як називав його свт. Кирило Туровський), котрого князь Андрій Боголюбський нарік у єпископа Ростовського й Суздальського та хотів бачити митрополитом. На сучасників він справляв демонічне враження, приголомшуючи їх брутальною поведінкою. Теодор темпераментно заперечував монашество, не бажав приймати постриг, носити відповідний монаший одяг і демонстративно вдягав білий клобук на знак світського стану. Будучи нареченим єпископом, він бив, тортурував, ув’язнював людей, відбирав у них майно, випалював очі, виривав язики, розпинав їх на стіні. Це тривало, доки він був потрібен князеві як альтернатива київському митрополитові. Але ставши непотрібним, Теодор був відданий на митрополичий суд. Літопис згадує про по-середньовічному жорстоку кару: митрополит «наказав йому язик відрізати, як злодієві та єретику, і руку праву відтяти і очі йому вийняти».
Минуло вже понад вісімсот років. Білий клобук так і не прищепився в Церквах грецького обряду, але міцно ввійшов до російської церковної традиції, обставини ж його появи загубилися у вирі історії. Вже давно ті, що вдягають білі клобуки, є монахами – принаймні позірно. Але непохитною з часів Андрія Боголюбського лишилася в Росії традиція нерозривної єдности Церкви з державною владою, що не раз оберталася співучастю в злочинах або не менш злочинним потуранням державному теророві. Чомусь після падіння СССР Церква в Росії так і не поставила перед собою питання про витоки російського большевизму, про внутрішні причини релігійної кризи, які дозволили “народові-богоносцеві” вмить вихлюпнути назовні задавнену ненависть до клиру, влаштовувати блюзнірські “червоні великодні”, палити образи й руйнувати храми. Червоно-коричневі політики Росії воліють шукати масонські змови, говорити про “Протоколи сіонських мудреців”, вираховувати серед большевицьких вождів осіб з неросійськими прізвищами. Однак чи пояснює це стрімке й масове відпадіння від Церкви самих росіян ще задовго до “безбожницьких п’ятирічок”? І як тлумачити появу серед лідерів безбожницького режиму випускників семінарій, осіб, хрещених і вінчаних у Православній Церкві?
Сьогодні ми бачимо білі клобуки як неодмінну деталь обрамлення головного персонажа політичного водевілю з рефреном “Тому що”. Сьогодні в російських храмах України роздають листівки з молитвою за їхнього кандидата в президенти. І там немає слів про прощення його провин – лише побажання успіхів і перемоги над ворогами. Сьогодні відкинені облудні слова про “фактичну незалежність” УПЦ – дійсні лідери зареєстрованого під такою назвою релігійного об’єднання кинулися на політичну сцену, випромінюючи ненависть до народу, який зважився захищати власний вибір, і запекло відстоюючи збереження чужоземного впливу на політичну й господарчу реальність України.
Так є сьогодні. Але завтра неодмінно настане. Воно настає вже зараз, коли десятки тисяч людей у Харкові щодня виходять на центральний майдан, вигукуючи, крім звичайних універсальних гасел, ще й “Кушнарьова геть” та “Харків – не Донецьк”. Ці люди в переважній більшості говорять російською мовою, значна частина з них пов’язує себе з УПЦ. Але білі клобуки російських владик вони бачать лише в таборі опонентів. Прихід до храму обертається для багатьох духовною драмою: замість розради й підтримки вони отримують тут брутальні листівки та авторитетні пояснення батюшок із галицьким акцентом, що мовляв опозиція створена на американські гроші, кожен із учасників акцій протесту дістає по 150 доларів щодоби, а мета Віктора Ющенка – глибоко віруючої православної людини, до речі! – знищити Православну Церкву в Україні й навернути всіх на унію.
Як мають освічені, самостійні люди реаґувати на все це? У кращому разі вони звернуться зі своїми проблемами до іншої – не обов’язково православної – конфесії. В гіршому – винесуть із сучасних випробувань гіркий спогад про фарисеїв, котрі в скрутну хвилину пройшли повз людську біду, не бажаючи ризикувати власним добробутом. Боюся, що неодмінним наслідком проурядової аґітації “білих клобуків” буде стрімке зростання антиклерикальних настроїв і падіння суспільної довіри до Церкви. А це позначиться на всіх християнських визнаннях, не лише на УПЦ.
На майдані Незалежности залунало в ці дні не лише “Міліція - з народом” чи “Армія – з народом”, але й “Церква – з народом”. Здається, радісні й обнадійливі слова. Здається – доки не замислимося: а що, люди на майдані, поведені високою християнською жертовністю на боротьбу зі злом, у абсолютній більшості православні, католики обох обрядів, протестанти, не вважають себе частиною Церкви? І хіба не творили церковне життя в Римській імперії насамперед мученики і сповідники – у величезній більшості світські люди? Тепер у нас на майдани вийшла краща частина Церкви: жертовні, відповідальні й чисті люди, готові боронити правду. Проблема виникла лише з тією мізерною частиною членів релігійних громад, яка виявилася втягненою в кримінальні стосунки й пов’язала себе з панівним режимом круговою порукою.
Відчуження Церкви й народу було свого часу виявом духовного занепаду церковної спільноти. Воно у нас і досі зловісно виявляється в ототожненні Церкви з групкою людей у білих клобуках або принаймні з клиром. Але соборний дух східньої Церкви чужий клановій замкненості. Завжди, коли окремі ієрархи бралися використовувати Церкву для власних політичних амібіцій або перетворювали її на знаряддя імперської політики, це фатально закінчувалося і для імперій, і для фарисеїв у рясах. Церква як містичне тіло Христове є спільнотою всіх вірних, де в гармонійній взаємодії перебувають ієрархія, клир і миряни. Жодна з цих частин, коли вона ізолюється від інших, не більше життєздатна, ніж ампутовані рука або серце. Відриваючись від інших частин Христового тіла, ця бунтівна часточка відривається і від Христа. Протистояння окремих ієрархів власним мирянам є лише однією з версій богоборницького бунту, який із часів Люцифера закінчувався однаково.
Не знаю, наскільки щирими є наміри допомогти Росії з боку осіб у білих клобуках, які дали себе витягти на сцену в ролі другорядних акторів у виставі політичного цирку з “південно-східньою автономією”, спрямованою на входження до Російської Федерації. Але знаю напевне: справжні російські духовні еліти як в Україні, так і в себе на історичній батьківщині не можуть не знати, що тут, у нас, вирішується також майбутнє їхньої рідної землі, майбутнє Російської Церкви. Наші акції громадянської непокори відкривають перспективу виходу зі згубного для Росії віражу. Ляльководи, що з’являються зараз на сцені українського політичного життя, в намаганні зупинити суспільний проґрес у Росії, занурюють свою власну країну в похмуру сірість застою. Церква ж, даючи використати себе в цій грі, ризикує перетворитися на кльовна, якого випускають на сцену, щоб відвернути увагу глядачів від зміни декорацій.

Лист з Луганщини

Прочитав статтю “Хто не пускає “Нашу віру” до передплатника?” (“Наша віра” № 8-9, 2004). Своєчасна стаття. Мені теж були не приносили числа 1 і 7. Спочатку говорили, що я запізно передплатив. Хоча це я зробив за місяць до навого року. Тепер зроблю передплату трохи раніше. Так що цей арґумент я у них виб’ю. У 2005 році вже не скажуть, що пізно передплатив.
Вперше я зіткнувся з подібним явищем десь у другій половині сімдесятих років, коли жив і працював у Донецьку. Спочатку я вірив у випадковість. Згодом зрозумів, що в таких діях є очевидна зумисність, що то ціла система знущання і тиску. Згодом на власній шкурі зазнав такого, що не дай Боже нікому. Скажу лише, що я втік з Донецька у 1985 р. і два місяці відходив у батьків. Як висловився обласний прокурор у 1986 р.: “Скажі спасіба, что ти вообще живой остался”.
Отож недонесення газет чи журналів – це просто легка “нєрвотрьопка” для наших людей. Хоча коли використовують таке повсюдно, дрібне зло стає дуже дошкульним. А вибір у них великий. “А ты ничего не изменишь”, - сказав якось мені один з таких “бойовиків”, що їх зробили готовими вчинити будь-яку гидоту проти людини, навіть незнайомої.
Це людиноненависництво я  бачив на долях дуже багатьох людей. І в такій атмосфері гнітючої совєтчини й безправ’я люди тут на Луганщині і Донеччині живуть і нині.
До речі, на пошті нещодавно мені прямо сказали: “Передплачуєте такі газети, що нікому не потрібні, на якомусь язику, ще й питаєте, чому не носять. Передплачуйте “Луганську правду” або “Вечірній Луганськ”. Та я й виписую “Луганську правду” заради телепрограми, та ще “Нашу віру” і “Українське слово” – до речі, з цієї газети я й дізнався про “Нашу віру”. Там була невеличка замітка Євгена Сверстюка зі зверненням до читачів. Передплатив, бо вона видається українською мовою. І не жалкую.
Українську мову я трохи пам’ятаю з дитинства, зі школи. Але більшість свого життя довелося по-російськи і читати і писати. Та й зараз я живу у російськомовному середовищі.
А щодо пресових кіосків – це колишні кіоски “Союзпєчаті” – скажу одне: на Луганщині вони й зараз лишились “союзпечатью”, вірніше, там торгують люди  із СССР.
Хочу побажати “Нашій вірі” знайти ширшу дорогу до українських читачів.

Микола НЕСВІТ

Сплеск енерґії свободи в ході “помаранчової революції” дозволив українському народові перш за все пересвідчитися в тому, що лише він є єдиним джерелом і носієм державної влади, що високі стандарти моралі, духовности та етики можуть піднятися над лицемірством, брехнею і насиллям. Він підтвердив відданість ідеям демократії та свободи, яку впродовж віків демонстрували наші предки. Режим, що доживає останні дні, одержав гідну відсіч спробам сфальшувати волю українців на виборах глави української держави. Це зафіксував Верховний Суд, рішення якого започаткували становлення незалежної судової системи.
Ми змогли наочно усвідомити, що лише в єдності можна перемагати, що свої права і свободи найефективніше можна боронити гуртом, об”єднавшись у справді народну українську партію. Можна з задоволенням констатувати й те, що через коаліцію Віктора Ющенка в парляменті народ все-таки зумів домогтися поліпшення нормативної основи, що здатне суттєво зменшити можливості фальшувати результати наступного голосування 26 грудня. З владного табору усунуто декілька одіозних фігур (Ківалов та Васильєв), які сприяли, чи всупереч своєму службовому обов”язку не запобігали грубому фальшуванню волі народу. Важливо й те, що український народ цією акцією відбілив неґативний імідж, що впродовж років формувався у Европі та світі під впливом ганебної антизаконної практики режиму Кучми. Помаранчова закваска свободи розповсюджується не лише в Україні. Вона неодмінно вплине і на Росію, Білорусь та інші постсовєтські держави, що сприятиме демократизації цього простору. Це – плюси, і з цим ми можемо вітати один одного.
На жаль, незважаючи на унікальне піднесення народного духу і розгубленість влади, вчорашнім силам вдалося протягнути так звану політичну реформу, окремі елементи якої не відповідають сучасним стандартам демократії або ж навіть нагадують сталінські часи. Народний протест ще не зміг змести з політичної арени ні Кучму, ні уряд Януковича, ні реґіональних любителів ґвалтувати демократію, волю народу, які привели Україну на межу дестабілізації. Ця загроза збереглася. І попереду ще багато роботи, щоб її усунути, щоб у нашій хаті появилася дійсно своя українська народна правда.

Майдан Незалежности 22 листопада зацвів молодими обличчями, і засміявся, і заспівав: “Ми йдемо...” І пішли, як у казці – сто тисяч, двісті тисяч, триста тисяч...
І я зрозумів, що настало те свято, яким ми марили – свято відродження українського духу.
Де вони були досі – молоді, веселі, вродливі і наче безтурботні стосовно того звиродніння, що множилося навколо?.. І раптом Україна повстала! І уневажнила десятилітній лукаво-марудний маскарад і всю ту владу найпростішою піснею: “Свободу не спинити” і “Разом нас багато – нас не подолати!” (чи – не роз’єднати).
Найголовніше, що це відбулося спонтанно і природно. Вибух визрівав довго. Нагромадилося стільки неправди, ганьби і сорому, стільки невдоволення, що фальсифікація виборів – одна з фальсифікацій – спалахнула національною образою: “Ми живі! Ми знову є!”
Особисто для мене – це свято мого життя. Моя книжка “На хвилях “Свободи” вийшла влітку 2004, але обкладинка яскраво помаранчова. Може небагато її читало чи слухало по радіо. Але навіть якби не був почутий – то ще краще! Значить той дзвін тривоги розгойдував кожен учасник майдану сам в собі, і вийшло “разом нас багато”.
“Може, навіть за багато” – хтось пожартує, - бо ж крутяться біля трибуни і вчорашні “темники”, і радники, і вислужники, і всі в помаранчових стрічках... Вони все запустять по другому колу...
Але Майдан Незалежности і кожне слово гімну України вже наповнилося духом, і  всі учасники революції тут отримали хрещення на все життя, і “слава кожному з вас” залишиться з кожним, і подих свободи і радості – в кожній душі, і повернення назад нема! Слава Богу, що послав нам чесний прапор і чесну, високу постать, яка об’єднує і живить.
За тринадцять днів Україна пішла в Европу далі, ніж за 13 років.
Тепер стоїть питання за нами: наскільки суспільство здатне опанувати вершину, на яку винесла нас хвиля свободи. І наскільки керівництво спроможне вибирати між адаптацією – і радикальним очищенням від того елементу, що не розрізняє добра і зла, правди і напівправди, обов’язку і власної вигоди.
Що ми перемогли і ще маємо до кінця подолати? Новітнє рабство, узброєне підкупним законом, награбованим капіталом, брехливою пресою і великою армією поліції та узброєної охорони.  І дике полювання по-донецьки – на “інакших”.
Має впасти з гуркотом друга стіна – між рабством і свободою.
 

Що відбулося в Україні після 21 листопада перед голосуванням 26 грудня 2004 року? Яке визначення є більш наближеним до істини? На Землі життя існує серед продуктів розпаду, породжених смертю. Життя ж є продуктом любови. Коли із суспільного життя витісняється любов як суспільноутворюючий чинник, його місце займає смерть – чи у вигляді ідеології клясової ненависти, чи прав людини, чи як інструмент тупого страху, для мас, чи в іншій формі. Відкинувши  нашарування страху та іншої гидоти, душа української громади постала на Майдані Незалежности перед світом у її первозданній чистоті. Весь цей час мені здавалося, що саме Небо спустилося на наш Майдан, єднаючи любов'ю тих щасливих людей, які  за волею серця зібралися, щоб заявити про своє звільнення від обіймів страху і моральної смерти. Свобода, совість, правда сяяли у променях любови над Майданом як базові Принципи життя новонародженої української громади, громади, яка  органічно кладе їх в основу свого життя. Чи буде жити суспільство за ними?
То був   вияв духовної цноти   громади,   життя якої ще не розкладено на елементи  і частки блудливим розумом і не пошматоване матеріяльним інтересом частин. Серед майданівської громади Кучмі та іншим антиподам помаранчового дійства  не було місця через їхнє смертельно-небезпечие занурення у тлінне. Вони на іншій стороні. З ними і деякі помаранчові. Чи здатні, чи можуть ці антиподи вирватися з обіймів Лукавого, чи зрозуміють, що очі людей на Майдані світилися любов'ю, а не наркотичним дурманом від американських апельсинів? Дай Боже порвати їм вериги смертоносних хотінь земних багатств і насолод, якими заковані їхні серця, щоб стати живою частиною нової громади. Але чи хочуть вони того?
Чи може постати в Україні суспільство, в якому конфлікти розв'язуються любов'ю, ненасильством? Може, якщо пам'ятатимемо, що другою стороною такого життя є правда, прагнення правди і прийняття її всіма громадянами, і діятимемо відповідно.
Так само, як суміш доброякісної їжі із гнилою буде гноєм, а не здоровою поживою, так і суспільство буде продовжувати пожинати плоди смерти, що воно і робило останні тринадцять років своєї нової історії, коли недорахувалося п'ять мільйонів українських життів, якщо страх, ненависть, зневага будуть залишатися на рівні принципів суспільного життя. Очищення владних структур суспільства від носіїв морального розпаду є необхідною умовою його життя, а не вмирання.
Сьогодні відповіді на два альтернативних питання немає. Українська громада буде давати на них відповідь завтра, через рік, через десять і через сотні років. Щоденно.
 
 

Надзвичайні дні протистояння народу і влади на Майдані Незалежности, що поширилось на всю Україну, попри шантаж і провокації сепаратизму, насправді зміцнили в людях почуття єдности і стали моментом великої консолідації. Може вперше за останнє десятиліття суспільство почулося не пасивним об’єктом чиїхсь маніпуляцій, а суб’єктом власної волі у вирішенні питань історично важливих і життєво сутнісних. І відчуло свою силу. Бо таки “Сила в правді!”, “Ми стоїмо за правду!” – як і засвідчили гасла на Майдані. Повставши проти фальсифікації виборів президента, люди побачили себе в іншому вимірі – немов повернулись  додому, стали самими собою, вартими пошани й любови. Сотні тисяч українців у очах один одного відкрили, що вони  вільні й єдині.
Майдан народив радість. Вибух усної і писаної, музичної й всілякої іншої спонтанної творчости. Небачене свято.
В постсовєтській депресивній сірості раптом почався світанок. Перші жовтогарячі промені впали стрічками на землю, розцвіли у людських очах, на грудях, на рукавах... Їх пов’язали по всій Україні і навіть у світі – як символ правди й свободи. (Згадаймо, віками в українській традиції стрічка означає сакральне – посвяту, поєднання, ініціяцію, готовність до вирішального кроку). Відбулося велике вивільнення, освячене правдою. Помаранчовий колір став знаменом української революції свідомости. Він є містичним кольором преображення. Ми відчули цю дивну причетність до зв’язування розірваних часів, до реальности чогось нового, заповітного.
Сотні тисяч людей, що ринули на Майдан, наче ріка, котра шукає шляху, то не просто протест проти ницих дій влади, яка надто звикла обдурювати власний народ, неначе раба... То щось таке, що змушує згадати болюче й глибоке Шевченкове: “... і можливо сонце правди хоч крізь сон побачу”..
Хто чекав, що таке буде?.. Але десь в глибині діялись зміни. І часом вихлюпували назовні.
“Свободу не спинити!”, “Разом нас багато! Нас не подолати!” скандують люди. І їх вітають імена міст і сіл України: Прилуки, Полтава, Здолбунів, Запоріжжя, Канів, Донецьк, Ворохта, Коломия, Суми, Надвірна, Баришівка, Надітичі, Млинів, Диканька... Ні, це не натовп, це безмежний океан народної душі. Здається, що та велика містична душа дивиться тепер отак зблизька на себе в кожній людині, промовляє якісь дивні слова.
Хоч яка напруга і драматизм політичних колізій і подій у ці дні – а в основі оце протистояння народу і влади, яке власне почалося значно раніше, - є світоглядним, за точним визначенням Віктора Ющенка. Коли ж дехто вкотре повторює: “Народ нарешті піднявся з колін” – хочеться запитати: хто це бачив народ на колінах? І хіба коли-небудь змагання за волю в Україні переставало? Чи переставала колись боротьба добра проти зла?
Дійсно, атмосфера помаранчової революції – це аура патріотизму, внутрішніх змін і творчости, що в ній народ, а особливо молодь, студенти, в протистоянні з лукавою владою висловив свій неначе знову віднайдений природний, вільний, глибоко людяний і гідний образ. І саме ці якості в уяві народу є світоглядною проєкцією в майбутнє.
Безперечно, образ народу, явлений Майданом, незмірно перевищує похмурий образ лицемірної, відчуженої в своїй злочинності влади, яка хоче зберегтися сама для себе за будь-яку ціну. Перед уважними очима Майдану він явився таким як є: обмеженим, руйнівним, нетворчим і безперспективним. Тепер, коли повстав народ, заговорило чутною мовою громадянське суспільство, влада опинилась перед фактом власної нездалости і банкрутства. А мундир, як уособлення начальницької непогрішимости, вже  виглядає комічно.
Відтак жовтогаряча революція стала в суті і форумом, де всенародно опрацьовувалась гостро назріла концепція нової української влади. Обговорення  триває. Питання – якою вона має бути? – зараз у всіх на вустах.
“Ющенко за народ! Народ за Ющенка!” – ось гасло в наметовому містечку на Майдані, що найлаконічніше пояснює, чому саме його визнала Україна національним політичним лідером. Виходить, Віктор Ющенко, від початку неухильно дотримуючись принципу прозорости й відкритости в політичній діяльності, робив саме те, чого волів у глибині своїй народ і що творить умови для розвитку.  Саме Віктор Ющенко разом з опозицією можна сказати привів велику українську політику на Майдан, до народу, котрий є у ній  головною дійовою особою. Ось тільки мало покищо політиків, готових  уже до відкритого публічного діялогу з  народом.
Проте нова філософія влади, що спирається на засади християнського національного світогляду, уже почала працювати і робить свою справу. Безумовно, особа Віктора Ющенка є в цьому процесі ключовою. Власне його присутність в українській політиці виявилась вирішальною. Те, що він втримався в ній, попри шалений, небачений тиск корумпованого середовища, було дивом, оскільки моральні принципи, якими він керується, за період комунізму були чи не повністю витіснені з владного середовища і вигнані на маргінеси суспільного життя.
Віктор Ющенко зумів у політиці залишитися самим собою (коли чимало “демократів” перероджувались). Він не спокусився владою як такою, в нього вистачило внутрішнього імунітету й маштабу уяви й самоповаги, щоб принципово не опановувати “майстерністю” підкилимної боротьби і жорсткого (“прагматичного”) нищення конкурентів, не стати в позу непомильного. Хоча саме через цю “слабкість” преса не раз проголошувала Ющенка неперспективним, несучасним політиком. Найсильніший, либонь, був аргумент: “В цьому болоті нічого не зробиш”...
Влада, на переконання Віктора Ющенка, не може стояти поза  справжнім рушієм народного життя – національним християнським світоглядом, бо таке нехтування найвищими духовними цінностями перетворює її на руйнівний, небезпечний чинник для буття країни й народу.
І хіба ми не відчуваємо й досі той гнилуватий присмак прірви й порожнечі від нав’язаного режимом безпросвітного “виживання”?
Помаранчова революція вихлюпнула на поверхню величезну потенційну творчу енергію нації...
Віктор Ющенко не раз заявляв, що потребує підтримки чесних спільників, вільних людей, відповідальних громадян. Він їх кликав – і вони прийшли. З’явилися там, де їх начебто вже зовсім не могло бути. Зокрема, дійсно вільне українське студентство... Серед народу, який багато хто нарікав безнадійно совковим, упослідженим. Доля його Вікторові Ющенку болить. Власне цей біль, і нериторична любов до свого народу і зробили його по суті антиподом панівної  цинічної влади.
Так відбулося ламання бетонного паркану недовіри – вибір насправді своєї, народної, відповідальної влади, яка буде, яка вже складається й готується до праці.
Жовтогаряча революція поставила у цьому сенсі чіткі орієнтири. Народ воліє утверджувати людяність, справедливість, свободу, і хоче повновартісного духовно-культурного діялогу України зі світом. Нещодавно поширений і підтриманий  у Европі лист французьких інтелектуалів на захист української демократії показує, що такий діялог культур загалом є актуальною потребою сучасного світу.
Ситуація, звісно, і далі складна. Але обрій розвиднився. Вивільнюється, як ніколи, думка і слово. Народ тепер точно знає: “Свободу не спинити”. Люди немов пробудились від злого сну і побачили, що вони мають свою країну і належать до великого народу, котрий є гідною частиною людства. Що це для кожного – найбільший скарб, якого не купиш.
Характерно, що всі ті кілька різних людей на Майдані, кому я поставила запитання: “Що буде далі?” – відповіли майже однаково: “Від правди народ не відступить” – “Свободу не віддамо”.

Листопадові події, охрещені оранжевою революцією,  нагадали мені перший майже двадцятилітньої давности пісенний фестиваль “Червона рута”, і оксамитову  революцію 90-х, певними завоюваннями якої ми послуговуємось... Тоді, здається, весь народ теж сказав, що він – не бидло, не козли, і не пострадянські вівці.
І тому мені було дивно чути, як  деякі хлопці-молодці, збагнувши, що оранжеві вітри віють у їхній бік, почали вітати один одного з народженням політичної нації. Ця нація, хлопці, була давно. Тільки вас коло неї не було. Або ви все робили за чужі гроші, щоб її не було. А вона, виявляється, є. І народ – є. Тяжко живе, тяжко працює, довго терпить, зайвий раз не мітинґує, зате, як допече – виходить на майдан. От і зараз вийшов. Від старого – до малого. Хто – по що. За першим досвідом політичної боротьби за свої права. За Україною, яку в нього  відібрали разом із мовою безрідні холуї. За майбутнім. За правом на свободу волевиявлення і свободу. За правом жити в цивілізованій багатій країні, і просто – жити.
Таких були тисячі. Власне, основу оранжевого всеукраїнського Майдану складали молоді люди, представники малого і середнього бізнесу, які бачили світ і  пізнавали засади американської та европейської демократії, як і рідного бандитського “бєспредєла”, не на наукових конференціях, а на власній шкурі. І вони більше не хочуть так жити, як їх змушувала влада. І їх не забалакаєш, не заманіфестуєш, не обведеш кругом пальця, як гірників Донбасу, які крім шахт, закіптюженого неба, і гніту татаро-монгольської орди, нічого не бачили. І ця гідність, ця висока громадянська свідомість людей на Майдані найбільше тішила.
Але, на жаль, поза Майданом ейфорія спадала. Соромно було спостерігати за тим, як в останні дні протистояння деякі достойники, котрі взяли від режиму Кучми все, що було можна, бігли з оранжевими розкладайками на Хрещатик, чіпляли помаранчеві бантики на старі чиновницькі сюртуки, або з виглядом римських патриціїв на революційному подіюмі вперто вистоювали собі і своїм дітям теплі крісла  вже під крилом Ющенка. А  міський голова одного з райцентрів Київської области, який кілька разів притягувався до кримінальної відповідальности  за незаконний продаж земель, підробку документів,  та й був підловлений на фальшуванні  виборів, дійшов до того, що розмахуючи жовтогарячою фаною, кричав на мітингу школярам і бюджетникам, що представляли територіяльну громаду: “Нарешті прийшов кінець політичним переслідуванням  всенародно обраного вашого міського голови”. І натовп скандував його прізвище.
Я б може не  згадала цього бездарного і лицемірного лицедійства, якби не фраза, кинута з трибуни Майдану кимсь із соратників Ющенка (цитую приблизно): “Ви нас обрали, ми ваша влада і ви мусите нас слухати”.
В умовах революційної ситуації – так. Збуджений народ мусить слухати своїх керівників, аби не перетворитись на юрбу. Але все-таки  люди зійшлися на головний Майдан України, щоб почули і їх... Сьогодні. І чули – завтра.
І треба пам’ятати покликаним те, що справді обраним сьогодні є народ України, який стоїть у натовпі навпроти.
 
 
Один з братів Майдану

«Скільки ти тут?» - «Тиждень». - «Скільки ти спиш?» - «Десь по півтори години на добу». - «Як часто їси?» - «Раз на день». - «Чому?» - «Не хочеться». Так почалася розмова з Віталиком Власовим з Івано-Франківська, який ніколи не їздив у київському метро, але не йде з Хрещатика вже восьму добу.
— Як ти витримуєш: не їси майже, не спиш майже?
— Не їм і не сплю. Сам дивуюся. Цілими днями і майже цілими ночами стою в пікеті. Мокрий, як миша, однак стою. Куди поведе мене керівник моєї десятки, туди і йду — чи до Кабміну, чи до Адміністрації. Усюди був.
...Вони обступили діжку з вогнищем у ньому. Тут, біля цього тепла, їх завжди від шести до дванадцяти душ. Троє чоловіків, яким за сорок, бабуся -геть літня, а решта - молодь. Біля наступного багаття інші згуртувалися. Вони перезнайомилися тут таки. Одні з Одеси, інші — з Вінниці, більшість з Галичини та Волині.
— Ми майже не спимо, - каже Віталик. — Отак стоїмо при вогні. Трішки дрімаємо в наметі, а потім повертаємося. Дивимося новини по ось цьому величезному телевізору. Ввечорі в своїх наметах молимося. Чекаємо щоночі нападу з боку влади, тому й молимося. Спочатку багато розмовляли. Тепер мовчки дивимося на дрова.
...Поки я не показав посвідчення, вони мені не довіряли. Пані Юлія Тимошенко, яку тут ласкаво називають «наша Юлечка», попередила, що на Майдан направлено сотні провокаторів. Тим-то уважними стали захисники маленької комуни в центрі Києва. Щоправда, слова «комуна» їхній мозок не переварює. Легше говорити — «майдан».
Я залишився з братами (а тут ми всі брати) на кілька діб. І направду, спати не кортить. Про їжу й не згадуєш. Першу ніч холодно. Особливо під ранок. Але потім добре. Ні про що не думаєш. Тільки повторюєш про себе — свобода, свобода... І так роблять усі. І коли рідні нарікають, чому так довго не телефонував, дивуєшся, бо, здається, тільки-но порозмовляли. А батько каже - позавчора.
— Ми не чекаємо, коли воно все завершиться, - усміхається Віталик Власов. — Ми зірвалися з тих нашийників, якими нас душили. Тепер нікуди не підемо. Ми тут — і це все, про що говоримо.
На війні нема дат, казав мені колись один ветеран. На війні нема годин. Там просто є ти. Є ти і більше нічого. І хіба що недопалок, якого має друг залишити покурити.
Але навіть і друзів нема - тому що ми всі - одне. Ми сціпилися в одне-єдине «Я». Ми називаємо це «Я» Україною. Не знаю, як назвуть його потім. Ми нічого не знаємо про потім. Просто гріємося біля вогню.
— На Майдані стало менше не тих. Серйознішою стала робота. Хто цікавився тільки ейфорією, той уже вдома. Дітей поменшало, жінок і підлітків також. Тепер справді почалася робота. Та краще тут, ніж на пана в польщах-німеччинах.
Нехай борців стало трішки-трішки менше, але від цього вони не почали спати, їсти, милуватися такою ого-го столицею, яка їх оточує. Колись, може, буде те потім, тоді й не треба буде дивитися на язики в діжці.
Але це гріх – мріяти про те, що не треба буде тут сидіти. Не можна розслаблятися й гадати про те, що буде чи не буде. Адже мама не перестали молитися, то й ми не можемо перестати. Жодної думки про втіху, про диван, про ванну! Онде ціль – її треба збити.
Ігор Козловський
“Вечірній Київ”, 3 грудня 2004 року.
 

Київський “Меморіял” не стояв осторонь

Десятки, а згодом сотні тисяч українців з різних міст і сіл  прибули до Київа на підтримку протесту проти фальсифікації виборів президента. На Хрещатику виросло наметове містечко молодіжної організації “Пора”. Студенти і молодь стали на захист справедливости. Число учасників Помаранчової революції сягнуло в епогеї від одного до двох мільйонів. Отже виникла непроста проблема, де переночувати в морозну негоду і як нагодувати сотні тисяч людей.
Київський міський “Меморіял” ім. В. Стуса не стояв осторонь. Голова організації Роман Круцик звернувся до членів “Меморіялу”, до окремих бізнесових структур про прийняття на ночліг та іншу допомогу. Секретар Надія Дишлова з самого ранку до пізньої ночі щоденно приймала по телефону і особисто пропозиції киян про допомогу. Багато членів “Меморіялу” брали на ночівлю по кілька людей. Загалом “Меморіял” розселив на ночліг понад тисячу чоловік. До “Меморіялу” кияни приносили теплий одяг, продукти і гроші. Харчування в “Меморіялі” і на Хрещатику в наметовому містечку організував бізнесмен Стефан Червяк. Роздавали страви члени “Меморіялу”.
Допомагали чим могли не тільки кияни, але й мешканці інших місцевостей. Так, надіслали допомогу селяни з селища Ладан на Чернігівщини. В своєму листі вони написали “Ми з вами, і хай тепло наших сердець зігріє вас у цей холодний день. Хай Бог нагородить здоров’ям всіх прибулих у Київ учасників Помаранчової  мирної  української революції. В  єдності сила народу – Боже, нам єдність подай!”
Микола ВИТРИХІВСЬКИЙ,
член київського “Меморіялу” ім. В. Стуса
 
 

Ті 13 днів помаранчової революції в Україні нас наблизили до Европейської спільноти більше, ніж 13 років удаваної незалежности.
За 13 років Европа не відкрила для себе обличчя України. Вона була представлена безликим безнаціональним і бездуховним постсовєтським лідером, нікому не цікавим. Починаючи від Чорнобильської катастрофи, звідси надходили вісті про нашу бідність та безперервні нещастя, з чого складалося на Заході враження, що “у них нема царя в голові”...
Бо справді, як у межах психологічної норми пояснити
- відсутність національної гідности у лідера нації
- щорічна зміна уряду
- відсутність свого національного інформаційного простору
- формальна відсутність цензури, а фактично тотально забезпечені стандарти фальшивої інформації
- нехтування культурою і мовою народу
- недіючі закони
- абсолютне зубожіння народу, гнаного у найми до сусідів
То як можна поважати таку державу, представлену президентом, слово якого нічого не значить. Воно змінюється за вітром.
Друзі України хотіли змінити думку Заходу про Україну, протиставити народ і  владу. Показати, що влада вбиває чесних журналістів і веде таємні змови, про що свідчить касета...
Проте західня демократія не може цього сприйняти. Їй зрозумілі вимоги до влади, виступи проти влади, зміна влади, але не зрозуміле протистояння і одночасно співжиття.
Словом, на Заході нація, держава і влада – це синоніми. Тому безликість, невизначенність і неправдомовність президента Кучми падала чорною тінню на українську націю. А він підкріплював цей стереотип заявами, що касета дискредитує Україну. Не його, а Україну.
І Европа неґативно та й неохоче реаґувала на ім’я Україна, представлене негідним президентом, мільйонами нелеґальних заробітчан і тихими голосами адвокатів.
Славні імена українських спортсменів і співаків не могли змінити стереотипу.
Жовтневі вибори в Україні привернули до себе увагу европейських політиків підозрілою масою імен кандидатів на Президента, за чим вгадувалась нечиста гра.
Кандидат від влади привертав особливу увагу своїм кримінальним минулим і кримінальними методами використання адмінресурсу.
Але чого можна було чекати від держави, яку очолює Кучма?
Про те, що народ за Віктора Ющенка, свыт знав уже багато років. Але що з того, коли влада з тим не рахується. Світ цікавиться лише тими, хто бореться за волю.
21 листопада 2004 року Україна прокинулася в свято архистратига Божого Михаїла, начальника усіх небесних сил.
В день другого вирішального туру голосування Україна молилася, як у Шевченка:
  Молились щиро козаки,
  Як діти, щиро.

А на землі в цей день активізувалось кримінальне воїнство – “за свого президента”. Донецький клан кинув на свою перемогу величезні ресурси і пустив у хід усе, що мав...
Це не було ні для кого несподіванкою, а проте з’явився жах безодні...
Студентство давно об’єдналось під гаслом “Пора” і вже включилося в боротьбу проти авантюризму  влади. Біля Київо-Могилянської академії були розкинуті намети. Молодь у відповідь на фальсифіацію виборів готувалася виходити на вулиці і скористатися своїм конституційним правом  страйкувати.
І тут настав момент відстоювати правду, захищати свій голос, своє право вибору. Здавалося, сам Бог підтримав таку правдиву мету і послав Україні такого лідера, ім’я якого стає чистим прапором боротьби за волю.
І  ось на Майдані Незалежности 22 листопада стає чудо великого з’явлення народу. Такого Київ не пам’ятає. Майдан стає осередком найбільшого повстання проти злих сил, які мучили український народ щораз тяжче. І тут, нарешті, урвався терпець. Біля одного з багаточисленних наметів цілого наметового містечка, що розкинулося на Хрещатику, на щиті написали цитату з Шевченка:
  Дома осталися діти та собаки
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.
Звичайно,  зі східніх реґіонів України не так густо повстали. Але студентська молодь піднялася, за нею – шкільна молодь, і навіть малі діти навчилися скандувати:
  Разом нас багато -
  Нас не подолати
Характерно, що цей рух під гаслом “Свободу не спинити” охопив передусім молодь. Прокинулася та молодь, на яку було стільки нарікань, що вона байдужа, непатріотична, пасивна.
Виходить, прийшла пора прокинутись до живого діла, і вона заспівала на повен голос
  Зараз чи ніколи
Тільки тепер!
Діти написали на щиті
  Кучмоїдів за ґрати!
  Хамуковичі геть!
  Нам 14 років!
  Брехня не пройде!
Видно, давно бродило в молодих душах те невдоволення рабським духом лукавства, підкупу і беззаконня. Давно їх гнітила лож телеканалів, аморальність подвійних стандартів, гнилизна жовтої преси. Не може цього прийняти молода душа.
І ось Майдан зацвітає знаменами, як Січ Запорізька. Стрічки помаранчеві зближують і споріднюють незнайомих. Обличчя старших молодіють, молодь сміється і Майдан перетворюється на веселий  карнавал.
Мабуть, ніколи Київ не чув такого імені, яке скандували б на всіх вулицях, в метро, на вокзалах: Ю – ЩЕН – КО. Проїжджі машини відгукуються трьома гудками.
“Та це ж культ особи!” – заволали з адміністрації Кучми. Але Майдан сміється, як сміявся, мабуть, при виборі Кошового на Січі. Такого  “культу” не страшно, коли він постійно серед народу і вже охрещений народним Президентом.
Це вже багато років помічено, що Ющенка любить народ і вірить, що той не продасть і не буде обманювати.
Якщо поставити питання про лагідну тональність  і миролюбність Майдану, його політичну культуру і готовність прийняти і пригостити всіх, навіть недругів – те, що найбільш дивує і зачаровує іноземців, часто насторожених – то напрошуються різні пояснення.
- На Майдані з’явилась ніби нова українська нація, раніш незнайома.
- Тон Майданові задає, без сумніву, національний лідер своєю культурою.
Завдяки роботі 5-го телеканалу кроки українського народу до Европи бачить весь світ. Несподівано для себе світ відкриває, що в кучмівській державі живе народ, у якого таке саме обличчя і ті самі европейські демократичні цінності.
Хто ж їх приховував досі?
Починаєш думати: якби цей п’ятий телеканал працював у ХVІІ столітті. Якби він передавав на весь світ “золотий гомін” Софійської площі у 1917 році... Якби він хоч на один день завітав до лісових реґіонів, де розміщувалось УПА часів німецької окупації – він передав би схожі картини.
Під час великих духовних пробуджень народ змінюється до невпізнання. В ньому виявляється і традиційна християнська етика, і щедрість, і небачена раніше солідарніть, і відвага. І серед непримітних людей починають височіти постаті, готові на самопожертву задля громади. Постаті організаторів, умільців, дотепників і патріотів-альтруїстів, дивних посеред вчорашньої юрби, покритої шкаралущею практицизму і корисливости, де кожен – лише для себе.
А все це розкріпачення йде під повівом вітру Свободи, під вітром надії. Згадаймо Шевченкових “Гайдамаків”:
  Ярема гнувся, бо не знав,
  Не знав сіромаха, що виросли крила,
  Що неба дістане, коли полетить.
Тільки мало того, що телеекран увічнює. Суть у тому, щоб увічнити мить духовного пробудження і оновлення в собі. Щоб не повертатися до попереднього стану, де знов кожен сам по собі, і усі знов розмовляють чужою мовою і танцюють під чужу дудку.
Учасники помаранчової революції, що розкинулась “геть на просторі майдану” (Леся Українка) по всій Україні, настільки змінили моральний клімат і дух “Свободи не спинити”, що з’являється певність: повернення назад нема. Сторінка минулого перегорнута. Перед Україною гряде новий етап очищення від старої скверни і відкриття себе самої.
Вітаю тебе, Україно, на світовій сцені історії!
 
 

Тріо “Золоті ключі” разом з Нілою Крюковою “рвонули в бій” за кандидата у Президенти України Віктора Ющенка. Ми довго чекали, не плянували жодних концертів, зустрічей. Але далі годі було відкладати, бо довкола запанувало таке януковство, що земля не витримувала, не те що люди.

***

Кожен урядовий концерт за Януковича має свій сценарій. Його пропонують на прогоні-репетиції в міністерстві культури. І тепер обласні, районні шакали репетують одне і те ж: “тому що патріот”, тому що справедливий”...По установах, університетах, лікарнях, заводах людей залякують, шиплять на оскалі: “Звільнимо з роботи, якщо не підете за нашим!”. Недавно я була у таборі “Артек”. Там поставили нового директора, аж із Закарпаття, якийсь військовий, але не дурак. Він тут же приватизував ресторанчик і місце на вулиці під кафе. Увесь “Артек” шокований, бо ж це наче все було для дітей. А їм кажуть: ”От якщо голосуватимете за нашого, то все це відберемо від директора, і буде, як раніше”. Ну, що це за режим?!

***

Цілий день міліція про все розпитує, складає акти, аж дивно і смішно. А нас о 18-ій чекають на мітинґу, на площі Рози Люксембурґ. Туди зўїжджаються з усієї Харківщини. Уже й хлопці колеса поміняли, нібито й дозвіл на виїзд є, але менти труться-мнуться і врешті-решт таки нас з легковою відпускають, а “маза” - ні. Ми вже на трасі, де стоять два “камази”, один навантажений, другий порожній. Побігли хлопці питати водіїв “камазів”, чого вони тут. Не знають. Усе стало зрозумілим. А ми чекаємо на Василя, бо його машина для нас головна. Тоді наші депутати (був ще племінник Віктора Ющенка - Мирослав), про яких ми так погано думали, пішли і перенесли машину даїшників разом з ними на обочину, і Василь виїхав. Оце так! От що може людина в екстремальній ситуації!
Далі,за метрів триста, нам перекриває дорогу міліцейська  машина. (Всіх їх, машин, було аж пўять). І знову Валерій з хлопцями відсувають її вбік, щоб “маз” проїхав. Тепер уже Валерій не сідав в кабіну, а стояв на приступці, виставивши ліву ногу, і таким чином не підпускав ментів. Але міліція таки застопорила рух. І тут уже Василь відзначився. Він зробив такий трюк, що в нас аж волосся попіднімалось і шпильки дибом поставали. Василь переїздить високий бордюр, шкребнувши по стовпі, а машина, як корито, перехилилась і боком їде по мураві, та знову через бордюр на трасу вилазить. Їй Богу, страшно було дивитись. Диво! Слава Василеві!
Далі нам дорогу перекриває зустрічний автобус, що стояв поперек дороги. Між автобусом і лівою половиною траси була невеличка “дірка”, нею і скористався Василь. А ми із щасливим галасом заблокували цю дірку перед міліцією.
 Тим часом на пл. Рози Люксембурґ уже майорять прапори, і гомонять тисячі щасливих мітинґуючих, повна площа слобожанського патріотизму. Сміливі тут люди, горді і веселі.
- Дівчата, а ви помітили, що з “Нашої України” всі люди такі гарні, інтеліґентні, розумні, - хтось з дівчат коментує.
– То ж наші люди!- радіємо.

***

Після концерту до нас підходять люди.
– Дівчатка, Ніночко, ви всі такі маленькі і нічого не боїтесь! Тепер і ми не боїмось... не будемо боятись! – це говорили старші чоловіки.
– Ви нам піддали духу!
– Я піднявся на цілу голову!
Нас нагородили високими словами, і ми пройшли поміж ряди слобожан, увінчані квітами.
Далі перед нами Луганськ, уся Україна.

***

Мені ж у Львові розповіли, що у всіх храмах моляться за чесні вибори, а люди ж знають, що це за Ющенка, бо фальсифікацію може зорганізувати лише влада; маємо і тепер уже досить фактів, як це робиться. За прикладом монахів Підгорецького манастиря безперервно, денно і нощно, за Україну і чесні вибори ось уже рік моляться молитовні групи по всій нашій землі. Поможи нам, Господи, ми ж діти Твої! Безперервна молитва за нашого кандидата і мене торкається – я чую на всіх дорогах долоньки Господні.
Луганськ нас зустрів дощами. Після чаю в обласному штабі блоку В. Ющенка поселяємось в готелі та відразу в дорогу до Алчевська. Довго блукали, поки вибрались з міста і запізнились, але це вже нікого не дивує - година, півтора, ніби норма. Але не то нас пригнітило. Скрізь дороги в жахітливому стані, ще й дощ своє додав, а люди якісь аґресивніші, ніж в інших містах, зліші, чомусь багато пўяних. Якщо хочуть щось сказати, обовўязково кричать. Але наші прихильники все-таки нас чекали - попри затримання і дощі.

***

Найбільше вразило нас містечко Попасна. Сюди ми теж запізнились, і тут почалась злива з наростанням. Поки міліціонери переставляли нас з місця на місце, до них підійшла Ніла Крюкова і по-людськи спитала:
– Ну, що, хлопці, тяжко?
- Тяжко, тому що ми завжди крайні!

***

Чого ми тут тільки не наслухаємося про нашого кандидата. “Він вкрав наші гроші... а де наші вклади, хто їх поверне?..  он американский, нам таких не надо”. Це лиш крапля з почутого.
Із Рубіжного приїхали “на базу” дуже пізно. Якось дуже незатишно було в цьому місті. Зустріч відбувалась у торговому центрі, навкруги люди, і було враження, що нас затягують в якусь яму.“І в мене такий стан був, але я не хотіла признаватись”, – каже Валя Ковальська. Ось що нам розповіли: Рубіжне – містечко, що займає перше місце в Україні по сніду та наркоманії.

***

Це ж по найгарячіших точках нас кинули, а ми як на фронт вибрались. Але якщо серйозно, це таки справжня підготовка до війни йде - чуття підказує.
 

***
Уже два вечори нас переслідує ДАІ і обовўязково, коли стемніє, щоб люди менше бачили. Що вони хочуть? Звичайно, одного: затримати машини і якось забрати апаратуру. На наше щастя, з нами народний депутат Олег Гуменюк. Його недоторканість – нагорода в даній ситуації.
Нарешті ми в містечку Щастя, воно було селищем, але після того, як збудували гідроелектростанцію, все обросло людьми та будинками, досить пристойної архітектури. Ми швиденько вмикаємо техніку, і запускаємо “Дикі танці“ Руслани. Підтягуються цікаві і бажаючі. Нас слухають, і з боку влади особливих претензій нема. Навкруги такі красиві люди, спокій в очах. Одна жінка довго стояла здалеку, а потім підійшла до мене.
- Ниночка, это же Сталинщина(Мається на увазі колишня назва Донеччини. Інформація для молодих). Извините нас, что мы подальше от машины стоим. Боимся, каждый в кусты, под деревья, прячемся, чтоб не узнали даже друг друга… Нас всех оптом записали в Партию регионов. А что делать?.. Боимся работу потерять.
 Оце то Щастя!
 Якось її заспокоювала. А сама пригадала: «Мне на выборах давали гривню за душу, и я ходил по квартирам и собирал эти души. Жить надо. За четыре года работы в шахте ни копеечки не дали, а у меня ребенок». Цю розмову я згадала недаремне, бо цей молодий хлопець був із Словўяносербська.
- А ми нікого не боїмося, Ніночко! Нам уже нічого втрачать. В одну урну двох не всунеш. Виберем Ющенка! – це якась бабуся оздоровила мене своїми словами.

***

Новий день - нова поїздка, на цей раз до Сведловська. Нас зустрічає сіротуманна, трошки заплакана земля, позіхає небо, протерши очка, і наче світлішає. А озимина по-царськи розляглася зеленим смарагдом.
Як тільки вўїхали у Свердловськ, бачимо тут же януковців… ворушаться уже… Ми весь час примушуємо їх рухатися, роботу їм даємо. А музика гучно зазиває людей,і всі ближче туляться до машини. Тут зўявляється пані Наталя з штабу Ющенка.
- Уявляєте, дівчата, містом пройшов “беркут” з автоматами. По підприємствах, по школах, садиках. Усіх попередили, щоб не йшли на мітинґ з ющенківцями. А не послухаються – звільнення з роботи або невиплата зарплати.

***

І тут, як в Сведловську, «беркут» пройшовся по місту. Міліція нам розказала, що спеціяльно на час нашого приїзду призначено футбол, і на нашу машину буде напад. Що пўяні шахтарі, йдучи з футболу, закидатимуть камінням нашу машину , екран з Ющенком. Ніла, почувши таке, відразу зреаґувала:
– Дівчата, станемо перед екраном і закриємо його хустками. Вони не посміють на нас кидать.
Ми всі з готовністю схопили хустки і стоїмо в чеканні. Якраз звучить пісня «Одна калина за вікном,одна родина за столом…». Мої ноги самі почали витанцьовувати. Дивлюсь, Ніла собі включилась, тоді Валя, Марічка. А за нами - група підтримки. Це був танець - виклик! Ми підсвідомо, не змовляючись знімали заціпеніння в страсі та в собі акумулювали силу для відсічі. А люди нам аплодували.
Тут і футбол скінчився. Проходять шахтарі - і нічого. Ніхто нас не чіпає. Минулося.
Ми далі співаємо, Ніла розповідає, в чиїх руках телебачення, про дружину Ющенка, якого вона роду, що приймає українське громадянство. Людей небагато, бо півплощі загатили машинами. Тут міліціонери нам признаються, що від них з кожного зняли по 100 грн. і кожен мусив написати заяву, що добровільно дав на передвиборчу кампанію Януковича. Якими це часами пахне?!

***

Весь час проривався до нас симпатичний, але трошки підпилий хлопець, але його наші не пускали. Я сама підійшла до нього. Звати його Саша. Недавно, три місяці тому в нього загинув тато-шахтар.
- Ты Нина Матвиенко? Да? О Боже, как же тебя любил мой отец! Ты для него была целой Украиной, вишней в саду...
Я з ним так щиро обнялася, що ледь попрощались, а він все плакав. Дівчата наші розчулились і віддали цілий оберемок подарованих квітів на батькову могилу.

***

Сила команди В. Януковича в тому, щоб  послати із погрозами ”беркут” попереду нас, заглушити мегафонами наші промови і пісні, поширити через свої газети і телебачення брехливі вигадки і просто жалюгідну брехню. А де ж правда? Правди в них нема, тому я переконана в нашій перемозі. Ми уміємо відстоятись, як вода у склянці, помовчати, а потім на усмішці іти знову “в бій”. Так і В. Ющенко нам радив: усе робити спокійно, добродушно, ладком-ладком. Давно вже зрозуміли, що ненависть у цих виконавців від безсилля, а скоріше від страшного життя; чесно, мені їх по-людськи шкода.

***

У Києві заїздимо до дочки, 5-річної Улянки. Питаю онучку-улюбленицю про садик, про життя.
  - Причом тут садик? Ти за Ющенка переживай, бо той Янукович...

***

Чим нас зустріне Полтава, Полтавонька, яка розмова буде між нами?
Дівчата  їдуть такі стишені, після  дому, відпочинку ми наче попрані рушники, свіженькі, пахучі.
За 50 км від Києва щиро сміємось: нам розповіли, що в селищі Березово стоїть памўятник курці.  А над дорогою біля заправки вже є постамент під півня.  І скрізь по дорозі бігборди  курячої жертви.
 Попри розмови кожен пасе очима красу за вікном. Минаємо село Красногорівку, де ми знімались у фільмі “Пропала грамота”.
  – Яке диво наша Полтавщина! – кажу. – Я тоді, на зйомках, думала, що це декорація.  Он там поле, серед поля озерце, серед озерця – острівок, а на ньому пасуться коні.
–  І хмари над ними ходять, – додає Валя Ковальська.
Чогось згадали недавні гастролі на Луганщині. Я розповідаю, як по телефону завзято доповідав “януковець”, видно, вищому начальству:
– Они поют националистические песни...
–  А що ми тоді співали?
–  “Ой, віють вітри, віють буйні...”.

***

Мабуть, за Катерину Чумаченко ніхто ніколи так не заступався, як Ніла, бо в її особі вона захистила всіх українців, що і колись, і тепер полишили Україну, аби врятувати своє життя чи в пошуках праці...
 – То що, вони вже американці, португальці, італійці? Ні, вони наші діти, і ми повинні все зробити, щоб повернути їх на Україну, бо це розум і сила нації виїхали за межі держави...

***

А коли ми стали перед людьми, хвилювання всіх переповнило, хлопці усміхалися. Це така красива порода нації! Моє око впало на жінку, в руках якої ікона, притулена до грудей,  а поверх ще й портрет Ющенка. Це треба було бачити! Ми одна одну підштовхнули, сльози радості  благодатно викотились з очей. Така солодка прохолода,  і бабине літо снувало нашу присутність і  зависло у блакиті неба.
Мені здалося, що прийшло все село. Хотілось підійти до людей, і я використала момент, щоб на “Чарівній скрипці” це зробити... і до жінки з іконою підсіла, щоб сфотографуватись з нею. Я її обняла, а вона розплакалась.
–  Я за нього, за свого синочка Віктора молюсь. Він же таку правду робить, йому помогти треба. Здоровўя вам, як води, і удачі туди!
 З цим благословенням ми як на крилах полишили село, а гарбузи перед нами на сонечку ще більше розпашілися; вони, як голови колгоспів, сидять на цих полях, такі дуплисті, широкі і округлі.
 – А мені жінки підказали, що в цьому  селі живе хрещена мати Віктора Ющенка. Але сьогодні вона десь поїхала. Це Марія Нечипоренко.

***

І далі дорога від міста до міста, від села до села. Ми забували, що вже охрипли, бо знову десь брався голос, і ми ставали молодими, бадьорими...Всюди  нас чекають, чекають слова про Ющенка. У мене таке враження, що земля наша українська рухається. Щось буде!.. Але вже так не буде, як є!

***

І  тоді  мені дали слово.  Кажу, що ось ми відсвяткували 60-річчя визволення від фашистів, після яких залишилась руїна. А тепер хто нам приніс ту розруху? Он подивіться на той будинок культури, що стоїть, як хворе теля на передніх ногах, на цю обдерту школу, на розкрадені заводи. Це які вороги нам зробили?  Кучма колись сказав щиро: “Я пўять років тільки придивлявся, де що лежить”. Тепер  нічого не знайдеш, усе продали, розтаскали.
Ніде не казали нам таких гарних слів, як у Сахновщині:
– Яка радість, що ви приїхали. Ваші сліди треба цілувать! Сахновщина впала у ваші ноги.

***

На екран з Ющенком переважно дивляться із розкритими ротами. Гарні тут люди. І хлопці  сільські потішили відвагою: “Ми їздили за Ющенка у столицю, а по дорозі, при вўїзді у Київ, у нас міліція по машинах стріляла, ціляли в колеса. Але нам і в двері та у вікно попали, пробили колесо. Ми все одно доїхали. А ось жучок, що ми підібрали, щоб колеса проколювати. Це ми як доказ маємо”.
Усі біжать до нас, жаліються, просять передати вишиті доріжки, листи і молитву за Ющенка. Оце то нагорода йому!

***

Повертаємось  до Харкова. На КП нас зустрічає Віталій Маляренко із обласного штабу, веселий, радісний, знову про свою дочку розповідає. Їй сім з половиною років. Дівчинка заґітувала увесь клас за Ющенка, за це навіть деякі батьки вчителям жалілись. І от вона раптом дізнається, що їй не можна голосувати. Ох уже ридала – увесь вечір. Які ж батьки недогадливі! Взяли б із собою, дали авторучку, показали, де «пташку» поставити, і не доводили б до сліз, розчарувань. А Роман зі Львова мені розповів по телефону, що його пўятилітній сусід організував у своїй групі в садку групу підтримки Ющенка. Діти знають, що не голосують, тому аґітують  своїх батьків, а ті усміхаються, бо куди вже їх далі аґітувати… А ось про  кандидата від Кучми, може, найневинніший фольклор, бо  це дитяча вигадка  – з уст двохлітнього Юрка. Він давню казку переробив на новий лад: «Був собі дід і баба. І була в них курочка ряба, і знесла яйце не просте, а золоте. Дід бив-бив – не розбив, баба била-била – не розбила, мишка била-била – не розбила, а Янукович впав і розбив».
 Це образливо щодо дітей, що вони мавпують старших, і неправда. Дітвора – прекрасне  відзеркалення дорослого світу, краще, ніж може дати будь-яке дзеркало. Тепер вони дзеркало свободи. Коли малі займаються чимось дорослим, це означає, що батьки  роблять якусь велику справу. Згадайте нашу історію, так було завжди.
21 листопада ми не просто вибираємо Президента України, ми вибираємо долю для себе і для своїх дітей. Долю України. І діти це відчувають серцем.

***
– А я за Януковича все равно буду голосовать.
–  Чого ви так за нього?
– А нам не нужна ваша свобода, нам нужна работа!
На це Ніла відповіла тихо, наче вирвала слова із грудей:
–  Раби.
Село Зайцеве. Нам тут відчинили клуб. Уже людей так найшло, що годі було й дихнути. Але як тільки Н. Крюкова почала говорити, зчинився крик:
 – Чому ми вам повинні вірить? Ви тут всі однакові приїжджаєте! Ющенко такий, як усі!
 Знайомий почерк, крик цей куплений. І тут встала учителька-пенсіонерка, Марія Яківна. Вона підняла догори свої  палиці та вчительським тоном, як поганих учениць, поставила на місце двох жінок-крикунок:
– Як вам не соромно! Люди прибули з Києва, хочуть нам правду донести! Коли ще до вас такі знаменитості приїздили? Подумають, що ми некультурні. Я була в Києві у доньки. Там майже всі за Ющенка. Ціле місто в прапорах, помаранчевих стрічках. Наша молодь піднялася за Ющенка, а ви тут базар розвели!

***

І я взяла слово: ”Люди добрі! Ющенко – син наш, від імені народу він відважився стати на наш захист, заступився за нас з вами перед насильством бандитської влади. Ви злякались? Ви боїтесь? Нам нічого втрачать! Бог дав нам цей шанс. Весь світ чекає на нас, щоб ми вирвали це кодло з корінням, бо воно вросло в наші печінки ще з 1917 року. Не продавайтесь за ці 20 гривень чи за 50!  Подивіться ось на нас чотирьох: в усіх діти, онуки навіть, що нам не вистачає? Могли б сидіти в теплі і чистоті! Але ми тут, разом з вами. Ми стоїмо на стежці, пройденій тисячами, кого вистежено і розстріляно, кого згноїно в тюрмах – це за кого ці сини і дочки йшли на муки? За нас! Ющенко йде по цій стежці і стукає своїм палким словом у кожне серце ! З нами Бог, не бійтеся!”

***

До нас приєдналась медсестра Олена Сачура, молода жінка, налита румўянцем, як яблуко. Багато розповідає, на що надивилась під час тих виборів. Керівник районного штабу Ющенка відмовилась фальсифікувати вибори, так її пригрозила директор школи, що не візьме у школу її дітей. У с. Германівка Обухівського району  жінці із штабу спалили хату; вона бачила, як обливали бензином, але недобігла, і через якісь хвилини хати не стало, дотла згоріла.
 Приїхали у село Ново-Павлівку просто на ринок, і там нам постелили коврики на столиках, сходинки підставили, і ми з тріо – давай під живий звук співати. Нас вітали морем квітів, любові і захоплення – і перекрили крикливих та злих...
 В с. Демурин  – матінко рідна, мабуть, усе село зійшлося. Тут нам люди розповіли, що у церкві села Першотравенська, тут ось, за кілька кілометрів, за чесні вибори, за Ющенка люди три дні молилися в пості, навіть без води. А зовсім посторонні йшли і побачили над церковною банею світле сяйво, воно рухалося. Люди злякалися, гадали – пожежа, та забігли в храм.
 – Подивіться, у вас церква горить!
Усі вибігли і побачили, як сяйво сформувалося у силует Ісуса Христа. Люди, вражені побаченим, впали на коліна і далі молилися уже надворі. Про це видіння ми ще не раз чули у багатьох селах і містах Дніпропетровщини, за десятки кілометрів від Першотравенська.
У с. Межова ми вже склалися, зачинили двері маза, аж чуємо, як гурт дівчат біжить по вулиці і скандує: “Янукович! Янукович! Гусі, гусі –– га-га-га! Єсть хотітє – да-да-да!” А я їм услід: “Ей, гусяче стадо, так вам і надо!” Ми засміялись - разом з отими дівчатами. В одну мить сміх нас усіх поєднав. Такої удачі нам би у всіх ситуаціях.
 Довге, чисте, заможне село Просяна. Перед нами вдумливі, мудрі обличчя селян. З великою цікавістю слухали Нілу, і переважно кивали головами, погоджуючись. Знаючі люди, з такими радісно спілкуватись.

***

І як не старалась Ніла їх вгомонити, нічого не виходило, бо той товстячок так кричав, що всі мусили слухати і мовчати. Ніла почала розповідати, хто розвалив банк “Україна”, а де там, такий гвалт зчинили .
– Це Ющенко з Тимошенко наші мільярди вивіз на Кіпр...
Шум в залі не давав говорити, але я помітила, що не всі одностайні, чи не половина не шумить. Цим я і скористалась. А Ніла махнула рукою, і ми всі залишили сцену. Я ж вирішила повернутись.
– Ану ж бо я вам поспіваю, але й скажу те, що вам не сказали.
І потихеньку, через пісню, у перервах стала викладати все, як я розумію, доносити  ту правду, яку перед ними закрили за стома замками, а за тами замками напхали повно брехні. І відразу свого добилась: товстого крикуна, що такий на всіх неподібний, дуже вгодований, жінки витурили із залу.
- Рідненькі мої, сонце сходить і заходить, а ми не вічні... Ми весь час слухались вас, наших батьків, а тепер наберімось мужності чесно подивитись правді у вічі. Життя нам дається раз. От і вам випав шанс у житті – допомогти своїм дітям, нашим дітям, адже старших людей більше, ніж молодих. Допоможіть їм своїм голосом вибрати своє майбутнє – Бог вас за це добро занесе у книгу життя. Зробіть цей подвиг. Прослухайте, що діти хочуть – увесь Київ хоче Ющенка. І Львів, і Житомир, і Вінниця... Підіть проголосуйте разом з ними в імўя життя. Ми ж ніколи не мали влади від народу. Хто за вас колись заступався, хто сказав: ”За тебе, мій народе, віддам життя”. Ющенко не боїться смерті, а хто не боїться її – смерть відступає.
Треба було бачити тих людей. Їхні очі піднялися, як висохла трава, коли її полити. Це так гарно було дивитися на ті голівки, повўязані хусточками, ......- геть як соняшники. А я знову співаю! Жінки  піднялись з місця, коли я виходила.
Я це пишу вже у Києві, а тут приходить художниця Ніна Денисова, і наче це було задумано, доповнює мій тільки що описаний епізод:
– Моя сусідка, бабуся, пішла голосувати з онучкою. Заходять обоє в кабінку, а мале питає: “Бабусю, а ти за кого будеш ставити хрестика?” Та ж щиро каже, що за Януковича. А дитя як розплачеться: “Бабусю, я не хочу, не голосуй за цього дядю! Голосуй за Ющенка! Бабусю, я хочу Ющенка”.
 Уся ж дільниця за тим слідкує, бо ж все чути. А дитя смикає, плаче – мусила бабця проголосувати за Ющенка.
 Ми з Ніною розсміялись, а мій Петро каже: “Обовўязково про це напиши”.
 
 

З Красноярської тюрми етапували нас з одноденною зупинкою на пересилці в Новосибірську, до Владіміра над Клязьмою. Пересильна в Новосибірську була невелика, одноповерховий будинок, де постійно  був  рух  -  приганяли  одних,  інших  викликали “на етап”. Стіни записані  тисячами  імен, дат, адрес. На пересильних  пунктах  можна  було  зустріти  несподівано  навіть  рідного батька,  чи брата, довідатись  про людей,  лаґері  тощо.  І  усвідомити  “велич”  каральної  системи  Росії, її  методи...
Розповідає  інженер   авіаконструктор  Зелінський  /?/.  Кілька  років його  тримали у в’язниці в  Москві,  де  він  працював  у проєктному бюро. Умови  були  зовсім  людські,   крім  волі. В  товаристві  двох  охоронців,  “цивільних”,  ходив  навіть у місто пообідати в ресторані. Тепер по виконанні завдання його  везли “по  етапу” десь на схід. Пригадаймо,  що  навіть Корольов до  самої  смерти  був  властиво  в’язнем. “Ось Рязанов, - каже він, - перекладач американської місії в контактах з совєтською місією в роки ІІ Світової війни. Члени російської місії намовили його повернутися в СССР, мовляв “родіні нужни такіє люди”. Повірив, своїм авто з молодою дружиною, з майном приїхав у Берліні за поданою комісією (читай – НКВД) адресою. Брама за ними зачинилась на п’ятнадцять років, дружині – дещо менше”.
З  Красноярська  везли  нас у “столипінських” вагонах і в  кожному вагоні  був  офіцер,   як  начальник  конвою,  чого раніше  не  бувало.
Приглядаючись  до  кримінального  світу на  етапах  і пересилках, помічав, що  у  них існувала питома для них дисципліна  і поділ  “чинів”,  своя  неписана  “конституція”  і  поділ  терену  на  волі і  в  лаґерях.  Вони  відбували  свої “з'їзди”  в  тюрмах  або  в  лаґерях щокілька  років.  Дивно,  але  якщо  умовились  відбути  “з'їзд”  наприклад  в  тюрмі  “Красная Пресня”  в  Москві  в  таку-то годину,  то  напевно туди  в призначений час  з’їжджались  з  усієї  Росії зі  всіх  тюрем  і  лаґерів “делеґати”. Як  це  їм  вдавалось,  відомо  тільки  їм  і владі. Вони  мали  свій  лексикон,  зрештою  досить  багатий.  Між  собою  воювали тільки  два клани:  “чеснякі”  проти “ссучєних”;  “ссучєниє”,  це  ті що  співпрацювали  з  владою проти  політичних  і  проти “чесняків”.  Ціла  підпільна система,  контрольована  владою  і  використовувана  нею  для здійснення злочинів щодо “враґов  совєтской  власті” на  волі  і “зонах”.  Зі  свого боку кримінальний  світ  мав  немалий  вплив  на  владу,  і  то  на  всіх щаблях. Один “вор  в  законі”  оповідав,  що  завжди  з  собою  мав  певну  суму  грошей на  випадок викриття чи арешту. Коли  слідчий  робив  протокол  затримання і  давав до підпису поквітовання  на  вилучені  гроші, злодій  відмовлявся і  казав,  що  в  нього  жодних  грошей  не  було. У  відповідь,  як  правило, слідчий  казав:
- Чтоби  тєбя  к  утру  в  ґородє  не  било. - І злодій їхав  до іншого міста. “Страна  то  большая!”
Владімір  над Клязьмою.   Назвати  ЦПІ  тюрмою  в звичайному  розумінні  годі, це цілий  квартал, мале  закрите від  людського  ока  містечко.
Тут  нам  оголосили,  що  за “орґанізацію  мятєжа”  нас  засуджено “в  адміністратівном  порядкє”  на  “ґод  тюремного  заключєнія  строґоґо  рєжіма”.   Точка... Мені  випало  сидіти  в  одній  камері  з  Женькою Кліміоновим  із  Харкова  і Дікаревим  із Манчжурії,  російським  еміґрантом,  якого  москалі  заарештували  в  Харбіні,  “визволяючи”  по  дорозі Японію.  Дуже  цікава  була  людина,  розповідав  нам  про  Китай,  Японію і тамтешнє українське  життя.  Його  дружина  була  полтавчанкою.
Ліжка  в  камері  були  прикуті  до  стін,  світло  встановлене  так,  щоб наглядач  вночі  бачив  наші  голови,  які  не  вільно  було  закрити ковдрою.
В'язнична  бібліотека,  як  казала  біблітекарка,  що  розносила  книжки,  нараховувала  понад  10  тисяч  примірників.  Тут  траплялися книжки,  які “на  волі”  вже давно  були  вилучені.  Зокрема  про  історію Переяславської  угоди  1654  року, з чого  я  і  користався.
Якось  вночі почувся  спів  “Ой  хмелю  мій  хмелю...”.  Як  з'ясувалось,  співали  солдати, українці...  Слухали  ми  і  плакали. А якось  в  неділю з-за високого дощатого паркану зони задзвенів чудовий дівочий голос: “Де ти бродиш, моя доле, недокличусь я тебе”... Радість почути рідну пісню перемішувалась з усвідомленням нашої національної трагедії. Мабуть  та  дівчина,   що  жила  у  “великій  зоні”  тут, поруч з малою зоною лаґеря,   навмисне  прийшла,  щоб  заспівати  нам.
Режим  у  Владімірі  був  твердий,  але ми не дуже його  придержувались.   “Телефонували” Морзе по центральному  опаленню  чи  стінах. Нас саджали  в карцери,  але те  не допомагало.  На проходках  хлопці  розмовляли... І   влада  вирішила  позбутися  нас достроково.  Десь через півроку  погнали в  “етап”.  І  знову  на  схід. Конвой  був  дуже  брутальний. В’язні  на  постоях  просили  людей – кричали з  вагонів,  щоб  повідомили  прокуророві,   що  нас  б'ють. Люди підходили  і  хотіли  подати  нам  хліба,  конвоїри  відганяли їх, били  прикладами.  Так  на  всіх  станціях,  де  затримувався  поїзд.
Через Свердловську пересильну тюрму  нас  привезли  в  Тайшетлаґ,   а вже  потім – “Озьорлаґ”  на  л/п  5.  Перше, що  наші  хлопці  зробили,   то  позривали замки  на  дверях  бараків,  якими  замикали  на ніч,  і ґрати  з  вікон.
“Ґорлаґівці”  ще  в  дорозі  вирішили,   що  підпорядкуються  проводові Організації,  який  виявиться  чи  створиться  на  місці. На  жаль,  тут опинились  люди  зі  всіх лаґерів  CCСP,  зокрема з  Карагандинських, де  пройшли  боротьбу  за  виживання з кримінальним  елементом, але  організованости  у  них  не  було.  Для  консолідації  організаційної треба  було  часу,  а  влада  робила  все, щоб  до  цього  не  допустити. Адже  до “організаторів  мятєжа” – повстань,   страйків – приставали в лаґерях  люди  з  різних  причин,   не  бракувало  і  провокаторів. Та треба  було  працювати.  Мені  випало  зайнятись  історичними  питаннями,  просто – читати  підпільно  лекції  з  історії  і  писати  статті про Переяславську  угоду. З 5-го л/п  мене  вислали  на  л/п 4 – для хворих  і  інвалідів.  Постарався  про  це  Данило  Шумук.  Тяжко  було їхати  БАМом  у  вагоні  самому,   трясло  як  на пружинах, бо колія покладена просто на мерзлоті. Лікарняний лаґпункт переповнений каліками, хворими, приреченими  на  смерть.   Операції  робились  без наркозу.   Крик  оперованих чувся на цілу зону. І  більшість – то українці. За  “воспітательную”  роботу відповідав капітан Кулик,   наш  таки земляк. В  одній  з  своїх  розмов  він  сказав:
-  А  ви  не  унивайте,  знаєте,  Ленін і Сталін також терпіли, а стали якими!
Там написав я кілька статтей про Переяславську угоду і кілька інформацій про ситуацію в світі і СССР, про страйки в лаґерях. Хворі друзі, сховавши десь в палиці /ключці/,  розносили їх по бараках.
Не дали  мені  тут  довго  бути,   викликали  на “етап” і привезли  на  пересилку  в Тайшет. Протримали кілька днів і  знову – на “етап”. За коротке тут перебування не раз  відвідувало нас начальство, прокурор, судді, слідчі. Умовляли, попереджували, грозили. Щось готували... В етап  не потрапив Данило Шумук, його  залишили в Тайшетлазі, і він почав там “передумувати”, розчарований поведінкою деяких  в’язнів.  Не  маючи  підтримки товаришів,  лишився  сам  з  собою,  що  і  визначило  його подальшу поставу.  Повезли  нас  на  схід,   куди?
В  Іркутській в’язниці нам  пред’явили звинувачення і рішення  про  адміністративне засудження на один рік  строґоґо тюремного режиму. Дали  до  підпису,  вся  група  відмовилась  підписати “вирок”.
Тримали  нас  так  на  подвір’ї  кілька  годин,   опер  капітан Новіков лютився, та врешті загнали до камер.  Мене звинуватили в тому,  що з одним поляком  із  Вінниці,  хворим  на  відкриту  туберкульозу, “організовував в  лаґері  банди, тероризував  лаґерників і закликав до страйку”. В  камері  знову  опинився з  нами  Женька  Клємйонов, непоганий маляр і музикант. Начальство брало його до тюремної  майстерні, виконувати  різні  художні  роботи.  Одного  разу, повернувшись раніш  ніж  звичайно  до  камери, промовив: “Шось  висить  в  повітрі”... – Йому  наказали припинити малювати  портрет  Малєнкова. А  ще  через кілька  днів приніс вістку, що будуть звільняти іноземців, підданих  чужих  держав...
Перші  дні  в  Іркутській  тюрмі  були  повні  подій,  якщо  так  можна  сказати. Ми  вимагали,  щоб  нас  розподіляли по камерах  не за  рознарядкою  опера, а за нашими бажанням. Домагались прокурора  для розстеження  справи побиття  в  етапі  і ін.  Більшість  оголосила  голодівку. І до нашої камери  завітав  сам  начальник, не  то  погрожуючи,  не  то  просячи:
-  Ви  здєсь  ґолодаєтє,   а  там  за  ґраніцєй  трублят о  вас,   что  ми  вас ізбіваєм,   іздєваємся  над  вамі,   а  начальство  висшеє   всьо  на  нас...
І  так,   може  не  хотячи,   начальник  по  суті  підтримав  нас  на  дусі.
Якось  завітав  на  інспекцію  прокурор:
-  Жалоби  єсть?   -  спитав.
- Чому м'яса дають до супу якраз 9 г /дев'ять грам/, що нагадує кулю? – хтось запитав.
- Нєправда, вам положено нє дєвять, а только восєм ґрамм мяса, – була відповідь. /Як подавали суп, то іноді в ньому плавав маленький кубик м'яса, отих вісім грамів/.
Та  й тут з нами  довго  не  витримали  і  в  квітні  відправили  “на етап”. Одначе  з  тієї  тюрми  запам’ятались  деякі “науки”.  Якось у словесній  сутичці  з  наглядачем  про  права  і  закон,  той заявив:
- Помні,   здєсь  ти  только  номєр,   а  я  хазяїн. Я могу профєссору дать в  морду,  понял?  Ти  здесь  не  чєловєк.
При кожній  нагоді заводив дискусію пілот з Лєнінґраду, який за спробу  втечі  літаком  на  Захід дістав  25  років  суворого режиму.
-  Ти  знаєшь,  что ґаварішь  ложь, нєправду,  почєму  ето  делаєшь?
- А  ти,  дурак, нє  понімаєш простой  правди:  єслі  на  чєловєка  99  раз скажеш свінья,  то  на  сотий  раз  он  захрюкаєт, - відказав наглядач.
На  цих  “науках”  була побудована  вся  большевицька  пропаґанда,  яка  в  парі з  терором дала свої  плоди  і  плодоносить, на жаль, ще й досі... Через  кілька  пересилок,  між  іншим  в  Котласі, Свєрдловську,  і  ще десь, де  нас  розділяли, доповняли, привезли  нашу  групу  норільчан на  Воркуту. Отак за  державні  кошти  довелося вже  вчетверте переїхати через Урал  туди  і  назад.   З  пересильної довезли нас  на шахту  №30,  чи  29, вже  точно  не  пам’ятаю.   Виганяли на будову школи  на  шахтарському  поселенні.  Мені  запропонували  “посаду”  бригадира, я  відмовився, а через кілька  днів  увечері  по  роботі  мене арештували і посадили в ізолятор, в одиночку. Сиджу день-другий,  ніхто нічого  не  каже. На  “провєрці” запитую наглядача:
- За що  мене  посадили?
- Не знаю, піду подивлюсь...
Повернувсь  і  каже:   по  пріказу  начальніка ґарнізона  і  больш  нічєво  нєт.
Сиджу,  хлопці  через  вікно  підкидають  харчі.  Якраз  вибудували  новий ШІЗО  і  перевели  мене  туди. “Гуляю” по величезній  камері і  чую, як через гучномовці  викликають мене на суд за відмову від  роботи. Я сиджу в  ШІЗО, а мене  хочуть судити  за відмову від  роботи. Наглядач через кормушку  питає:
- Семєнюк,  пойдьош  на  суд?
- Ні, не піду.
- Но і правельно дєлаєш...
 Тут  треба  пояснити, що тоді в  лаґерях  творили “дисциплінарні  суди”  і  суддями були лаґерники. “Суд” міг навіть винести вирок тюремного  ув’язнення.
Якось  завітав  до ШІЗО начальник ґарнізону, молодший лейтенант.
- За  що  мене  тут  тримаєте? - питаю.
- Нє  твойо  дєло,  тєбя  нє  касаєтся... – відповів.
- Як то, не касається,  держиш  мене  в  тюрмі  і  мене  не  касається?
- В  твойом  дєлє  нєт  фотографії... – відповів.
І дійсно, наступного дня наглядач ШІЗО прийшов у камеру з фотоапаратом і зняв мене на фото. Через  кілька  днів  приніс  мені  в “подарок”- “будеш пам'ятати Воркуту”, - усміхаючись, подав  мені.
Зберігаю  її, як  особливу  пам’ятку. “В цьому лаґері був дивізійник, з дивізії “Галичина”, якого в Італії аґітували аґенти НКВД до повернення “на батьківщину”, а згодом викрали. Повернувся на 25 років ІТЛ. Разом з ним сидів американський офіцер, який був зв’язковим між дивізійниками і американськими військовими. Йому дали, здається, десять років ІТЛ.
Лихо  не  спить: викликали на  “етап”,  цим  разом  в  іншу  зону,  на шахту  №29,  а  може  навпаки – на 30? По короткій розмові  з начальником, який  погрозив  мені,  що згноїть мене в шахті, а я відповів, що залишиться йому мій  окраєць хліба, за що той  дуже  розізлився  і  казав мене викинути з контори.  І  знов  ШІЗО.  В ШІЗО – привітали мене  молоді  литовці, нещодавно арештовані   і  в  лаґері непокірні. Треба  зауважити,  що  литовці  в Опорі  в  лаґерях  були  дуже активними. Якоюсь мірою  до цього спричинялась їхня католицька віра.  Розмова з ними, окрім  свіжої  інформації,  додавала нам ще й бадьорости і впевнености в нашій боротьбі  з великим злом, яке  гнітило  всіх. Та  і  тут  недовго  судилось  мені  бути, може місяць з  гаком. Якось до кормушки  ШІЗО  заглянув капітан  по “воспітатєльной  часті”  і  запитав:
- На  букву “С”  єсть?
Я  обізвався.
- Фамілія? Імя і отчєство? – і т.д. Я  на  все  відповів  як  положено.
- Собірайся с вєщамі на виход, поїзд ожідаєт на Варшаву, - наче  жартуючи, кинув капітан.
“Вєщей” у мене  властиво  жодних  не  було, на вахті забрали лише  пасок  від  штанів,  а в лаґері була  тільки  куфайка.  Завели  в  зону, там чекав  вже  на  “етап” Андрій Галушко,  родом  десь  із  Холмщини. Нас двох полуторкою  і  під  стражою відвезли на пересилку в Воркуту. Кругом, скільки сягає око,   безкінечна тундра і де-не-де шахти, а  біля них  лаґері.  Хоч попереду невідоме,   але  душа  молилась  і  дякувала Богові,  що  покидала  цю  нелюдську  землю,   в  мерзлоті  якої  сотні  тисяч  людських  життів – розстріляних,  замучених  голодом,  тяжкою працею і тяжким полярним  кліматом.
На пересилці нас тримали окремо тільки вдвох. Прийшов якийсь чекіст, перевіривши  наші  дані,  зачитав:
- “Рєшєнієм  правітєльства  СССР от  ...  за тяжолиє  прєступлєнія  передайотся  /тут  персональні  дані/  в  роспоряжєніє правітєльства ПНР”, - і   “дос’є”  вручив начальникові конвою. Розповідав  інженер Кляченко  про  цю  “республіку  лаґерів”. Його арештували “по дєлу Зінов’єва”. Сиділи вони між  іншим в манастирях у Суздалі. Нa  розмову  з  Зінов’євим  приїздив  туди  сам  “Вісаріоновіч”, після чого Зінов’єв радив  всім  говорити  все,  що вимагали  слідчі – і  це мало  дати  їм  волю. Чим  все закінчилось – відомо. Кляченко  опинився на  Воркуті і був головним інженером будови шахт. Мав певну свободу,  ба  мав  мисливську  рушницю і разом з чекістами ходив  навіть  на  полювання  в  тундру. Та  коли почалось  добування  вугілля,  Кляченка  загнали  в “нормальну” зону. Треба сказати, що московські людолови вміли  використати  людину  і  її  працю  за  ложку  супу.
Через  ще  кілька  пересилок, тюрму  в  Ярославлі (“старая хорошая” тюрма!), безліч шмонів  привезли  нас  до  проклятої Москви на всесоюзну  пересилку в тюрму  “Красная  Пресня”. Опинились  ми  в “залі” на кількадесят осіб. Зібравши  цілий  “інтернаціонал” із різних лаґерів,  нас викликали  “на  етап” – і через  Рязань  опинились  ми в  другій,  а  може першій  республіці  лаґерів  МАССР в ІІотьмі. Боже милий! Якого  тут не  було  люду!? Европейці,   американці, азіяти... Ще тут застали композитора  Барвінського, який виступив  у  концерті. Його  дружина була  також,  як  оповідали,  десь тут  в  жіночому  лаґері.  Більшість ходила  зоною вільно, нас  кількох  одначе тримали  під  замком,  як і навпроти  також  кілька  жінок,  в  тому числі  Лесю  Зеленську  з  Пустомитів, що  на  Горохівщині,  яку запам'ятав я ще дитиною, коли  в  їхньому селі будували школу. Вона вважалась “грізним” елементом, бо  доведена до розпачу,  вбила  в  лаґері опера.   Яким  катом  він  мусив  бути,  щоб
довести  сю  селянську  дівчину  до  такого  чину! Ще кілька  років  вдавалось  листуватися з Лесею. Її  вислали були після  реабітації  в Кемєровську  область.  Робив  заходи, щоб перетягнути  її за кордон.... на  жаль  не  вдалося...
Як  скрізь,  так  і  тут  переважали  українці, але були і  росіяни, громадяни  інших країн. Почали викликати на  розмови,  обіцяли зняття судимости і  пропонували залишитись  в СССР.  Припрошували,  як тільки могли: твоя сім'я  живе  тепер  в  СССР, - це стосувалося тих, чиї сім’ї  в рамках  так званої   “виміни  населення” з Польщею, ЧСР, Румунією опинились в  СССР. Росіянам  завжди  нагадували:  “Ви же русскій”. На що Тіхонов з Китаю  різко  відповів:   “Я вас знать  нє хочу, отвєзіте  мєня  туда, откуда мєня взялі”. Цю акцію очолив  сам міністр МВД МАССР.  Як запам’яталось, “акція”  не мала жодного успіху.   Кожен хотів опинитись щонайшвидше поза межами “великої зони” СССР.  Нам,  кільканадцяти “мятєжнікам”, яким не зняли судимости, не пощастило  порозмовляти з міністром,  не кликали на розмови і нічого не пропонували.   Був то час, коли обіцянок  влада не ощаджала. На  Воркуті   в  адміністративному  порядку  заохочували, щоб в’язні “приглашалі” на  постійне  проживання  сюди  свої сім’ї,  давали  виклики. І місцева влада, як відомо, без жодного  опору видавала  згоду  на  виїзд. Таким  видавали  матеріяли  на  побудову  собі хати  біля  шахти  тощо. Люди  їхали, щоб вирватися з колгоспів і щоб бути разом  хоч в  чужім краю. Ось  трагедія  наша!...   Були  ж  то  часи, коли  без   “разрєшенія” виїхати з села  було годі,  колгоспники  не мали  ще  паспортів...   До Цвєткова приїхала жінка  з  Лєнінґраду,  бож чекати  25  років  було маривом.   А  йому саме стільки  дали  за “тєррорістічєскіє висказиванія  в  адрес одноґо  із  членов  Політбюро”.
Кілька мадярських  військових, в тому числі один  генерал, повні  оптимізму. Вірять,   що Угорщина пробудиться, що  і  сталося  через  рік...
Почали  формувати  “на  етап”. Як  звичайно:
–  Ім'я,  отчество, національность  і  ґражданство, – про що  дотепер  в  таких  випадках не питали; – ґод рождєнія,  мєсто  рождєнія, – і ще  кілька  біографічних  даних  і  стаття  вироку.
Якийсь  німець  на  запитання  про  національність  відповідає: поляк. Чекіст  ще  раз  перепитує, бо в документах  записано  “німець”.  Такі людські  долі....
В нашій  групі  234 особи, більшість  вже  реабілітовані і  їдуть як вільні. Серед них одна пані з родини Потоцьких, проректор Економічної школи в Варшаві, арештований, – увага! – 1951 року, Стефан з Львівської Округи АК, капітан Рашпадевський з “двуйкі” ВП, якого москалі зацапали аж в Єгипті... Всіх, “вільних” і в’язнів, загнали до одного транспорту, тільки в’язнів у товарні вагони, хоча  - з матрасами. Вагони цілий час відкриті, конвой досить культурно поводиться. Молодого українця просимо, щоб взяв листи і кинув до поштової скриньки: треба ж повідомити друзям, куди їдемо. Взяв і дійсно вислав. В Москві затримали нас на товарному вокзалі, можна було вийти з вагонів, походити. В Мінську також наш транспорт поставили на товарному, але дозволили піти у місто без конвою – бо куди хотіли би втікати – чи не назад до МАССР? Вперше побачив я Мінськ..., порозмовляв з білорусами... Не веселе враження...
В Бересті знов перевірка. Митники забирають рублі і дають поквітовання, якщо, звісно, хтось їх мав. Нас, тих хто з вироками, передають польській в’язничній службі, яку очолював кривавий майор Яворський. На нас чекають польські “вєнзняркі”. Капітан Рашпадевський з гіркотою кидає майорові: “Так пшиймує ойчизна свих синув?”. Але всі радіють, що за кілька хвилин залишиться за нами “велика зона СССР”, нелюдська земля, як назвав СССР польський офіцер у своїх спогадах.
Раділи всі, хоч ніхто не знав, що з ними буде в ПНР. Тільки я, мов окаянний, плакав у душі, бо на мене ніхто там не чекав. Однак гірше не могло бути, бож зо мною йшов вирок 20 років каторжних работ. А позаду лишалось десь двадцять вісім тисяч кілометрів “на етапах”. Лишались російські тюрми і лаґері. Лишались моя Україна, моя Волинь. Лишалась доля моїх батьків, братів, моє Кохання.., лишались Друзі...
***
1 вересня 1940 року десь над ранок Кость Посполітак, тоді міліціонер, мій друг, за двадцять хвилин перед приїздом НКВД встиг мене розбудити і остерегти. Навіть не поцілував Надійку на прощання, перескочив через ручай, а під будинком вже були чекісти. Почалось підпільне  життя... і вже під  німецькою окупацією. Яких тільки прізвищ не вписувалось до “аусвайсів”,   чи “кенкарти” /се на Забужжі в ҐҐ/, і яких тільки професій не вигадувалось, щоб  на  випадок німецьких лапанок якось  викрутитись. Або, що вже  в 1942 році  було  правилом: мати пістолет, готовий до пострілу. Скільки сутичок з НКВД,  німцями, знов  з НКВД. І  акція  генерал Мєдвєдєва, який  резидував  в Цуманських  лісах, по викраденню мене живим.  /Довічно  Тобі  дякую,  Валю Апраксина  з Київа, що попередила мене!/.
Якби  злічити  пройдене  пішки, на коні чи підводою по Волині і  Волинському Поліссі, Холмщині – і це тільки в ті буремні роки,  роки героїзму  і  боротьби, провокацій і зради, то знов були б тисячі кілометрів. Коли б зібрати  написані  статті,  відозви,  доповіді  в  підпіллі,  в УПА і в лаґерях, була б  досить товста книга. Все  лишається позаду... Залишились тільки рани тіла,   душі і серця, яких позбутися годі. Рани на  тілі хоч загоїлись, та  будуть  напевно докучати до кінця  життя, нагадувати про минуле.  Рани  душі і серця  не загояться, поки Україна буде  в  неволі,  бо  це рани України. Але я  “еміґрантом” не буду.
Тобі,  моя  Україно, мій перший  подих,
 І  подих  останній  Тобі!

Де взялося  оте  виселення  з СССР  в’язнів  громадян  інших  країн? Як  подавала  усна  пошта, на нараді в Женеві щодо Кореї в 1953  році західні  держави  мали  вказати Москві,  що в Росії не було амністії для політичних  в’язнів  часу  війни. Тоді Хрущов, який був членом російської делеґації і вже   став 1-м секретарем КПСС, мав обіцяти оголосити амністію,  а  щоб  не  було  клопоту  зі  звільненими  в'язнями чужинцями, вирішено їх вислати до  їхніх  країн.  Чи  справді так  воно  було,  годі мені сказати,   але скількись правди у цьому  є...
Десь 1951 р. влітку  на  Заполяр’я  почали  прибувати  вільнонаймані  з   “великої  зони”, з материка, як тоді казали. Одні приїздили  “по командировкє”,   інші – за грошима,  а  ще  інші – щоб вирватися  з нужденного життя.
Розповідає інженер Павєльєв  Михаїл, родом із Рязанщини.
- Закінчив  я  Московський будівельний  інститут, шукав роботу.   Викликали в ЦК  Комсомолу  і  запропонували  піти інженером в НКВД.   Відмовився... Викликали  в  ЦК  ВКП(б)  на  розмову,  говорили,  говорили  і  відповідальний  товарищ  поставив  запитання:
- Ви  совєтській  патріот і комуніст?
Я  відповів,  що   так... як  належало  в  таких  випадках  говорити.
- Значить,  доґоворілісь,  спасібо...
Отак  я опинився  в системі  НКВД, працював  з  лаґерях  на  Кавказі,   а як  німці наблизились до Кавказу  в  роки  війни, нас  вислали  в  Заполяр'я. З  партії  я  вибув:  не платив  членських  внесків  довший  час – і мене  викреслили...
Полтава  /ім'я  вже  не  пам'ятаю/, гол.  інж.  Управління будівництва Комбінату, працював директором якогось сектору в наркоматі металургійної  промисловости  в Москві.  На  одній  з  нарад  директорів  металургійних заводів СССP в своїй  доповіді висловився, як досі було заведено,  неґативно про нацистську Німеччину  і  ще  щось там  стандартного  сказав. Не знав, що вже йшло  до “союзу”  з  Гітлером.  Через  якийсь час  йому  запропонували поїхати керівником геологічної групи в Красноярський край.   Знайомі  директори того краю витягли  його  з  ґеологічної групи  і  примістили  в  Норильському  комбінаті...
Заступник  начальника  Комбінату генерал НКВД по ІТЛ був  начальником НКВД  в Свєрдловській  області. Коли проводили в СССP  заміну грошей, він вчинив  кримінальний злочин.  Покарали  його “командіровкою” до  Норильська,  де він отримував  утричі  більшу  платню  ніж  раніше.
Соломон Ґольдберґ, полк. МҐБ, був  нач. господарської частини МҐБ  Харківської области, за  кримінальні  зловживання був “командірований” до  Норильська, де його зробили  начальником Металурґстроя,  про що він  не  мав  жодного поняття. Всі  вони  туди,  та  не  тільки  туди  і  не тільки  вони,   їхали “добровільно”, бо  вибору  не  було. І там “по-большевицьки  чесно”   виконували свої обов’язки, зокрема  в управлінні  тюрмами і  лаґерями, хоча  були і різні  винятки.
Михайло Путько,  член  Сільробу  і  КПЗУ,  посол  польського сейму, вже  відбув  своїх  десять  років, тут  працював  майстром  на  будовах.
Абрам Лєрнер,  французький єврей, працював у тридцяті  роки за угодою на  будові метро в Москві. Після закінчення терміну угоди засудили його на 10  років ІТЛ “за  шпіонаж”. Там  був заступником  головного інжинера  БОФа,   гол. інж.  Цемстроя. Дуже  інтеліґентна  людина.
Старшина конвою,солдат РККА, який пройшов аж до Болгарії в роки війни, приїхав сюди справді добровільно, бо, каже, не хотів чекати, заки його сюди привезуть під конвоєм.
Вчитель  з  Дніпропетровщини  також  сам  приїхав за договором  на три  роки,  бо  в  Україні  невзмозі  був  утримати  з  зарплати  сім’ю.
Інженер Скриль, білорус з Москви, подібно  зробив.  В Москві отримував 700  рублів,  як  проєктант,  за  що  тяжко було жити  з  сім'єю. Тут  має втричі  більше, плюс полярне.
З  цих  причин  власне  чимало  людей  сюди  приїжджало за  договором   на три  роки. Їм давали  два  місяці  відпустки  на  рік.  Люди  працювали два  і  півроку без відпустки і, згідно  з  договором, брали півроку відпустки і  виїжджали, хоч і з тим бувало  не  так  легко.   Перед  виїздом їх,   як  правило,   кликали  в  кадровий  відділ і намовляли  залишитись на  дальший  строк. Коли  людина  відмовлялась,  кадровик  просив  пашпорт і  казав:
- Ви  свободни.
Куди міг дітись чоловік у Заполяр’ї  без пашпорта? Чорноробочі  і  фахівці  приїжджали в більшості з Білоруси  й  України, зокрема з колгоспів,   бо це чи не єдина нагода вирватись із колгоспного буття, про що вже  згадувалось.
Чималою  групою серед цих  внутрішніх еміґрантів  були тоді євреї, що  могло б дивувати. На  запитання,  чому  пхаються туди, і то головно з Москви і корінної Росії, де  12 місяців зима, а решта літо, вони відповідали:
- В  Росії, а  в Москві  зокрема, на євреїв гоніння,  дискримінація, дітям  в  школах  очі колють “нарицатєльно”,  тяжко  з  працевлаштуванням. З цього  виходить,   що   в  таких  місцях  властиво  всі  були в чомусь грішні.  Нач.  л/п 4    БОФ-а  капітан Жмихов став грішний  тільки  тому,  що його брат  був  десь  в  Америці  чи  Канаді. Кар’єра  його,  як  сам  говорив, і  завершиться  капітаном.   Зауважу, що серед тих  “вольнонайомних”, котрі в роки війни побували на  Заході, траплялися люди справді  чесні,  і  по  відношенню  до  нас.
Слід також звернути  увагу на  суперечності інтересів між кланами ґосбезопасності і кланами  підприємців – директорами заводів, фабрик, радгоспів, бо і такі  там  були. Перші  за  всяку  ціну  “розрабативалі” політичне  питання - фізичне  винищення  “ворогів  народу”. Економічне  питання  менше  або  зовсім їх не цікавило.
Клан  підприємців, переважно  чиновники  МВД,  був  зацікавлений у   “виконанні  плану  виробництва”, за що отримували нагороди і премії. Хоч  обидва клани були  слугами одного пана, іноді  їхні  інтереси бували суперечні  в реалізації  одного і того ж  завдання. Але тільки в  методиці і  часі. Так сталося  1952  року, коли  МҐБ в один день згорнуло всіх так званих троцькістів, вже  вільнонайманих  /по  відбутті термінів!/,  які  працювали на  високих посадах, - і  десь  вислало.  Був це їхній  останній  етап. Куди вони поділись?....
Так  пропали  М. Путько, А. Лєрнер, Йоффе і  багато інших  /писав  я  про  це  в  окремій  статті/. Це спричинило  деяке  сум’яття  на підприємствах.  На  їх  місце прийшли з материка  молоді “добровольці”,  “золотий  фонд  комбінату”,  як  писала місцева  преса.  Прийшли  полковники  ветерани  війни...
Готувалась і нам доля “троцькістів” у 1953 році. “Окончім с  троцкістамі,  возмьомся  за  бандєровцев”, - казав майор МҐБ з Красноярська. Але  ми  випередили, і  використали  ситуацію, зорганізували опір великому злу,   виповіли  непослух  владі і політично й морально перемогли. Два місяці опору і конфронтації з найгрізнішою системою терору, яку знав світ! Незнане в історії  не лише Росії, але й світу.  Тому може і так  мало відомо про нашу перемогу, перемогу гуманізму над тоталітаризмом, що така мала горстка приречених  відважилась сказати всевладному злу: годі! Наша перемога була  моральною і політичною перемогою, бо ми не мали  зброї,  нашою  зброєю була правда.
Москва вміла посилати  людей  в  останній етап, в “оддальонних  мєстах”.   Коли  ми гризли котловани в вічній мерзлоті під будинок в тундрі  на “Дудінкє  сортіровочной”, натрапили на масове поховання. Мерзлота зберегла людські  тіло, кості й одяг тюремний. Майстер,  колишній член  КПЗБ, що вже відсидів  свої десять років за “шпіонаж”, розповів, що то репресії часів війни.  За підробленими  провокаційними  матеріялами  їх, в’язнів, “ворогів народу” розстрілювали і вивозили далеко від порту в тундру і там закопували. Опісля  ліквідували і провокаторів. Скільки таких масових поховань по всій Росії?
 

Подаємо деякі приклади з історії.
Коли закінчилась Друга світова війна, частина Австрії була окупована совєтськими військами, а Відень – розділено, чернець францисканець Петр Павличек палко молився про мир до Богородиці і відчув і своєму серці заклик до молитви і підтримку Матері Божої. Він їздив по всій країні і всіх прохав молитися. І однак боротьба за свободу й нейтралітет Австрії не мала належного розв’язання. Тоді бундесканцлер Фіґль звернувся по радіо до австрійського народу: “ У нас залишається  тільки одна надія – на Бога! Нам потрібно просити Бога і Матір  Божу про свободу”. Він просив народ  австрійський щоденно молитися за спільну долю.
І сталося диво. Австрія невдовзі здобула незалежність і об’єдналась.
На Філіппінах в роки правління Фернандо  Маркоса (1965-1986)  ліберальна демократія перетворилась на диктаторський режим, у 2/3 населення прибуток впав нижче від прожиткового мінімуму. У 1986 р. диктатор на очах у світу, завдяки фальшуванню результатів виборів, залишився при владі. Світ чекав на повстання опозиції. Батальйон із військ Маркоса перейшов на бік опозиції проти озброєної танками, літаками й ракетами  армії... В цей час кардинал Зінн, архиєпископ Маніли, закликав вірних до мирного протесту проти корумпованого режиму. Він просив філіппінців стати під Покров Матері Божої і молитися до Неї про допомогу. За кілька годин, після того як заклик архиєпископа Маніли було оголошено по радіо, на вулиці столиці вийшло від 3 до 4 млн. філіппінців і вони молилися разом. Вдень і вночі священики служили на площах Маніли Святу Літургію.
Вимога народу була: відставка президента Маркоса і вільні, незалежні вибори.
Однак Маркос та його група противились. На телеекранах світу люди бачили з одного боку – мільйони чоловіків, жінок і дітей, що моляться, а з іншого – танки, котрі виїжджають з казарми. Жінки, черниці йшли проти танків з чотками і квітами в руках.
І головнокомандуючий генерал зупинив колони танків. Не прозвучав жоден постріл. Солдати вийшли з танків і теж почали молитися з народом. Архиєпископ пізніше сказав: “Від будь-якої  зброї сильніша сповнена довіри до Бога молитва”. Піст і молитва ефективніші за стратегічні пляни владоможців. Сила народу, який невтомно і щиро молиться, більша за військову силу”
ТВОРІМО СВЯТУ МОЛИТВУ ДО БОГА, ЗАВЖДИ, НИНІ І ПОВСЯКЧАС, УКРАЇНЦІ!
 

Молитовне вшанування 350-річного ювілею Харкова завершилося Архиєрейською Службою Божою, відправленою собором священства Харківсько-Полтавської єпархії в Свято-Дмитрівській церкві м.Харкова на свято Озерянської ікони Божої Матері 12 листопада 2004 р. Співав хор студентів Колегії Патріярха Мстислава. Архиєпископ Ігор у своєму слові нагадав, що рівно 260 років тому вперше відбувся хресний хід з перенесенням чудотворної Озерянської ікони до Харкова. Символічним є і те, що Служба Божа правилася в головному храмі колишньої харківської Гончарівки - слободи, прославленої Григорієм Квіткою-Основ'яненком, доля котрого тісно пов'язана з чудотворною опікою богородичної святині над Слобожанщиною. Адже письменник, втративши зір у дитинстві, повернув його після молитви перед Озерянською іконою.
 
 

Ратифікація Верховною Радою України міжнародніх конвенцій з охорони культурної спадщини  є міжнародньо-правовим зобов’язанням нашої держави перед світовою спільнотою, адже національна культурна спадщина України – частка світової культури. Що ж змінилось за 13 років незалежности в царині збереження пам’яток нашої культури!
На жаль, не з’явилось в державі головне – належна повага до культурних здобутків минулого, а пам’ятки архітектури не тільки зазнають спотворень, як от фасади та інтер’єри Київо-Печерської лаври (понівечений інтер’єр церкви Різдва Богородиці XVII ст. на Дальніх печерах: розписи у псевдо-руському стилі, перефарбовані бані храмів у різні кольори від сірого до смарагдового, хоча мали б бути зелені (окис храму), розмальована трапезна на Ближніх печерех без додержання традицій лаврської школи), але й гинуть – і саме за роки незалежности України, за свідченням фахівців, таких об’єктів архітектурної спадщини втрачено більше, ніж у роки Першої світової війни! А що ж влада, яка є відповідальною перед наступними поколіннями за збереження культурної спадщини без спотворень і руйнувань? Вона просто  спостерігає за руйнуванням, фіксуючи втрати. Водночас, тихенько скасовує постанови,  які зобов’язували не передавати в користування церковним громадам пам’ятки архітектури домонгольської доби, що зберегли унікальні монументальні розписи XI-XII ст. Саме такі об’єкти потребують особливої уваги і професійного підходу у збереженні та реставрації. На жаль, під гаслами відродження духовности такі унікальні споруди  з фресками XI-XII століть як Кирилівська церква в Київі, храм Спаса на Берестовому, Михайлівський собор Видубецького манастиря та інші передані Церкві. На щастя, в церквах Спаса на Берестовому та Кирилівській ще залишились музеї, що ведуть контроль за дотриманням правил експлуатації таких споруд. Однак і це вже не допомагає. Не минуло й кількох років після такої передачі, як ми стали свідками безвідповідальної діяльности церковної громади у Видубецькому  манастирі, де спотворено фасади двох пам’яток національного значення – Михайлівського XI ст. і Георгіївського XVІI ст. соборів та інтер’єр останнього, який “прикрашено” нині мозаїкою та мармуровим іконостасом, тобто маємо непрофесійне відтворення інтер’єру, так би мовити за гроші меценатів.
Все голосніше чути про колізії УПЦ МП щодо “неканонічности розписів Кирилівської цекрви” (живопис М.О. Врубеля та фрески XIІ ст., що були розкриті від пізніших нашарувань лише  у 80-х роках минулого століття). Фрески ще не опубліковані в повному обсязі з науковими коментарями, хоча є унікальним явищем становлення національної школи монументального мистецтва. Загальновідомо, що до XVІI ст. фрески Софії Київської та Кирилівської церкви не зазнали будь-яких змін, а з цього часу були поновлені, те ж сталося і у XVІIІ ст. І про давній  розпис забули, коли в часи лихоліть його було забілено.
Та якщо дії тих, хто без будь-якої підготовки і відповідальности наважився розкривати ці перлини культури Середновіччя, а потім замальовувати на догоду церкві, нині визначено як “ненауковий підхід” і “варварську реставрацію”, (під керівництвом академіка Ф. Солнцева 1840 та проф. А. Прахова (1880-ті роки), то в наш час сформованої наукової реставрації Київської школи монументального мистецтва такі наміри просто небезпечні, бо вони є свідченням тієї самої орієнтації Церкви на  так зване “благолєпіє” і сигналом до нищення вцілілої української художньої спадщини.
За прикладами далеко ходити не потрібно. Влада, в порушення чинного законодавства, передала у власність УПЦ Московського патріярхату фортецю українського православ’я у Західній Україні – Почаївську лавру, скасувавши орендно-охоронну систему – договір. Як наслідок – перемалювання – силами манастиря – інтер’єру Успенського собору. В інтер’єрі, відреставрованому в 70-80 роки ХХ ст., зберігались, окрім іншого, три шедеври українського художника XVІІІ ст. Луки Долинського. Тепер лише один твір мистця зберігся в експозиції Національного музею у Львові.
В період передвиборчої підготовки влада передала у власність знову таки УПЦ МП Володимирський собор в Херсонесі, де ще не завершено саме роботи з реставрації залишків автентичного розпису. І знову – спотворення інтер’єру першого поверху  нефахівцями.
 Всі ці приклади свідчать про те, що нинішня влада прагне догодити Церкві і Москві, передаючи навіть унікальні середньовічні споруди, не рахуючись з напрацюваннями попередньої доби, коли було відкрито монументальне мистецтво українців від ХІ по ХІХ ст, і нині виникла серйозна загроза нищеня цих унікальних зразків нашої культури церквою, яка ще не готова адекватно оцінювати культурні вартості сакрального мистецтва та забезпечити їх кваліфіковане збереження.
Для виправлення небезпечної ситуації влада мусить терміново припинити передачу пам’яток архітектури у власність церкви, відновити постанову з переліком пам’яток, які не можуть бути передані, як найбільші скарби нашої культури, і забезпечити контроль за діями орендарів відповідно до законодавства.
А реставраційні програми  згідно з Законом України “Про затвердження Загальнодержавної програми збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004-2010 рр.” за №32 від 2004 р. потрібно системно фінансувати.

До архіву газети

На першу сторінку