Народженим 19 грудня
(або раніше чи пізніше) - щедрість від св. Миколая

"А чи має значення, яка в нас Церква - російська чи українська? Адже Бог один..." - з таким запитанням звернулася до редакції читачка М. П., яка живе у Київі, але родом з Миколаївщини, і їй, як пише, не байдуже, "чи істинна буде Церква" в її рідному селі.
Оскільки ж православних церков у світі існує досить багато, то перелік у запитанні можна було б і розширити. Пригадавши очевидний факт, що жодна з них не вважає своє утворення запереченням монотеїзму ачи порушенням єдности Церкви як Містичного Тіла Христового.
Тимчасом, хоч написано на цю тему, як мовиться, гори, проблема становлення помісних Церков, як і загалом проблема національного самоздійснення та подолання кризи культури в умовах сучасної цивілізації та гльобалістичних тенденцій набуває нових актуальних поворотів не лише в Україні, але й у світі. Насамперед тому, що вона невіддільна від питання істинности Церкви і духовної свободи людини.
А що запитання читачки вражає майже абсолютною тотожністю свого формулювання з наведеним Митрополитом Василем Липківським в одній із проповідей 20-х років, де він зазначає, що таких загублених на півдорозі до своєї Церкви, котрі бездумно повторюють цей пропаґандивний штамп, в Україні налічується примітна частина, - і такою ця частина вочевидь залишається й тепер, - то варто напевне ще раз простежити, як обґрунтовував право на життя незалежної Української Церкви, разом з іншими ієрархами, священиками та вірними, Митрополит - мученик, Василь Липківський, котрий поклав за віру і Церкву своє життя.
Тим паче, що ієрархія УАПЦ дуже уважно ставилась до закидів щодо "розколу", "національного егоїзму" та відволікання особи від справи спасіння. Отож з богословсько-канонічного боку питання духовної свободи опрацювала досконало, з величезним запасом на майбутнє. І саме життя підтвердило істинність їхньої настанови: відродження Української Автокефальної Православної Церкви у 20-ті роки стало часом найвищого піднесення віри й культури української нації, аналогів якому немає у світі, і живлющий вплив якого відчуваємо й сьогодні.
Великий Митрополит так і написав у своїй короткій автобіографії: "боровся за волю Української Церкви". Й для цього він найперше утворив "Братство Воскресіння", яке згодом стало Всеукраїнською Церковною Радою.
То що ж це таке - воля Церкви? Чому їй надається таке першоосновне значення? Адже тисячі українських мучеників віддали своє життя за волю і віру...
Тимчасом це прямо відповідає розумінню Православ'я як релігії визволення, а Христа, як Спасителя і Визволителя людей і народів, котрий створив Свою Церкву саме для виконання цієї найвищої місії - провадження людтва через пізнання Правди до духовної свободи і спасіння.
В Україні історично, попри всі випробування, віра стала осердям національного ідеалу буття, а Церква - духовним опертям і прихистком святої волі навіть в умовах зовнішніх політичних поразок. Українським ідеалом ніколи не було накопичення земних багатств, але збирання скарбів духу і творчости. Властиво, в обороні українцями своєї Церкви виявилося сприйняття себе як вільного суб'єкта (а не пасивного об'єкта) буття, що дотримується Заповіту Творця, укладеного, як знаємо з Книги Буття, з кожною людською істотою і з кожним народом на всі часи. Бог хоче, щоб люди й народи були Йому вірні. Проте вірним насправді може бути лише вільний. Тому людей і народи обдаровано іменами, мовою і волею, що передбачає відповідальність.
Так і Христос посилає Своїх апостолів до всіх народів, і перед цим дає їм через Духа Святого знання їхніх мов.
"...Але як же Христос творить Своє вічне діло - діло визволення нового світу, нової людини, нових народів? - розмірковує Митрополит Василь Липківський. - Це Христос творить через нас, через своїх вірних...
Отож і ми, християни, повинні проводити і життя християнське, повинні утворювати з себе дійсну Христову Церкву, з себе утворювати нову людину, а з нашого народу - новий народ".
"І як же Церква наша може схибити, може відступити від Христа, або розпорошитися, коли вона кожний мент чує всім народом, чує ласкаве слово Христа: "Прозри! Віра твоя спасла тебе..." - це знову Василь Липківський.
Отже Христос Сам дав земну, закорінену в реальному національному житті форму для єднання з Своїм Містичним Тілом - Церкву кожного народу Божого.
Таким чином істинна Церква в жодному разі не є щось таке, що можна комусь нав'язати, накинути або відняти. З тієї простої причини, що вона в суті не є щось зовнішнє, її можна створити лише з власного серця, з власної глибини віри. "З самих себе", каже Митрополит. І вона буде жити доти, доки жива віра.
Тому всяке зовнішнє перебирання влади над Церквою перетворює її лише на видимість Церкви, де не діється "діло Христове". Храми ті можуть бути і велелюдні, але насправді, як сказав Христос, вони порожні, бо в них не живе Бог.
Отже створювати свою Церкву чи ні - це справа соборної волі народу. Але відмова від її творення фактично є зреченням Христа, зреченням єдности з Отцем і Духом Святим, врешті - зреченням найголовнішого права, дарованого творінню.
Останнім часом поширюється думка, що віра в сучасному світі все більше стає справою лише окремої особистости, яка не конче має бути пов'язана з Церквою та з долею нації. Тимчасом криза віри, культури і самої людини у світі продовжує наростати, а гльобалістичні процеси аж ніяк не сприяють її погамуванню. І це все відбувається на тлі ослаблення Православних Церков. На тлі розмов про те, що національне має померти.
Виглядає, що погляд Василя Липківського в цій царині був і залишається глибший, сучасніший і ближчий до істини.
Передусім тому, що він глибоко розумів, що таке свята Церква, яке її призначення.
Так, згадуючи галилеян, які зустріли і супроводили Христа по дорозі до Єрусалиму заради того, щоб вигукнути Йому: "Осанна!", а не кричати до Пилата: "Розпни!", Василь Липківський робить висновок: "Наука Христа перетворює життя всіх народів, робить з людей дійсного "чоловіка", осяяного світлом єднання з Богом".
Інакше кажучи, Церква Христова будує, створюючи духовний простір любови, і націю, і людську особистість. Церкви всіх народів є живими в очах Христа. А причетність особистости до долі і духу свого народу - з одного боку, а з іншого - до Бога, робить її саму причетною до великого й нетлінного.
"Яка людська наука,  - пише Василь Липківський, - може творити такі великі такі всесвітні, всенародні чудеса духовного життя".
"Ми будуємо свою рідну Українську Церкву, щоб у ній знаходили спасіння не тільки поодинокі душі, а щоб в ній спасався від загибелі весь наш український народ. Це безперечний факт, що Церква є наймогутнішим засобом для спасіння кожного народу, через те Церкву порівнюють з ковчегом Ноя".
Реально ж єдність народу (нації) лише тоді у Церкві може здійснитися, коли люди віддають повну владу Богу. Тоді нація отримує спромогу вірно орієнтувати і своє суспільно-державне життя, щоб воно слугувало його духовному розвитку, а не плодило руїну. Саме про це, напевне, слова Христа, що не можна бути слугою двох панів. І саме тут визначається дійсна воля Церкви, якої ми сьогодні вповні ще не маємо. Зате маємо великою мірою поневолену свідомість.
У Митрополита Василя Липківського різниця між вільною і невільною (підкореною) Церквою дуже чітка. "Ознака церковної волі є соборноправність" (тобто соборна воля вірних) особистостей - цю думку Митрополит не раз наголошує в проповідях. І подумаймо, чи можна краще пошанувати людську гідність особистости, дати більший простір для духовно-творчого шляхетного виявлення нації, аніж закладено у цьому принципі? Ось де ключ до розв'язання і сучасних гльобальних проблем, який лежить перед очима, але його не помічають.
Що ж до РПЦ, то, як мовить Василь Липківський, воля її "обрізана". Тому віддавши себе "на послуги владі", вона, формально утвердившись в Україні, не принесла ні піднесення віри, ні благодатних ознак розвитку. Вона демонструє лише "видимість волі й соборноправности - волі псів на ланцюгу".
Якщо ж звернемо погляд на сучасний стан розділеного Українського Православ'я і на ролю, що її зіграв в цьому "не Христовому ділі" Московський Патріярхат в Україні, то хіба не правдиві були і є слова Василя Липківського про те, що сьогодні "богоборча сила діє і в Церкві?" Бо хіба не вона змушує УПЦ МП відмовлятись від поминання мільйонів жертв Голодомору на тій підставі, що влада Росії не любить згадувати український Голодомор? Захоплювати українські святині й протистояти становленню братньої помісної Церкви? Оголошувати українську мову безблагодатною?..
Така настанова не тільки не акумулює в суспільстві дух істини, але навпаки, - стимулює перетворення його на безлику маніпульовану, напівкримінальну "Чужоязичну" масовидну істоту, яка матиме хіба виразну здатність перебігати від тих, що кричать "осанна", до тих, що кричать "розпни" - і навпаки, залежно від матеріяльної вигоди.
"Хіба не брали ми участь у великому російському фарисействі?" - неначе сьогодні запитує Василь Липківський.
І чи можемо ми ствердити, що нині цього вже немає?
"А коли храм буде пустий для народу в розумінні єднання його, то він буде пустий і для Бога", - справедливо каже Митрополит.

Раїса ЛИША

Революція 1917 перевернула світ - то правда, яка досі доходить до нашої свідомости. Большевики зруйнували основи. Закон не захищав. Мораль не стримувала. Право не підтримувало. Слово стало конформістським, і з нього ткали пелену на очі.
Насильство замінило закон.
Терор став державною політикою. Тотальна безбожність - домінуючим принципом. Усе це вже було як тимчасовий стан. Але вперше в історії це реалізовано як політика держави, яка оголосила себе аванґардом всього людства.
Найбільш успішно пройшла революція в галузі мови: вона замінила людські поняття і значення слів. Вона паралізувала мислення, яке пізнає сенс і осягає задум Творця.
Мова перестала відображати реальність. З газет люди не розуміли,що діється навколо. "Правда" без вістей і "Известия" - без правди.
І все було обґрунтовано в теорії. Філософія обґрунтувала відносність істини, клясова теорія узаконила ворожнечу, дарвінізм пояснив жорстокість і природність озвіріння. Матеріялізм уневажив цінність особи і Божого дару життя.
Ленінський "Декрет про мир" означав війну, і то братовбивчу - громадянську, "Декрет про землю" означав ліквідацію права власности на землю, а свобода означала право сили і рабський послух перед владою. Нічого дивного, що інтернаціоналізм став гаслом для ліквідації націй, які не приймали теорії і практики большевизму.

До перших ворогів була віднесена Україна, яка в плянах Кремля займала перше місце і як матеріяльна база - хліб, м'ясо, вугілля.
Дехто говорить про "війну зі своїм народом". Неправда: український народ не був своїм.
У 1917 році большевики, як і інші російські політики, не чекали такого швидкого і серйозного відродження української нації.
В січні 1918 року комуністи окупували Київ - на чолі з жандармським полковником Муравйовим і вчинили нечуваний антиукраїнський погром. Громадянська війна - війна всіх проти всіх. Але цікаво, коли білогвардійці програли, і один переодягнений полковник, відомий Шульгін (кн. "1920 год") пробирався з Півдня через терен "дислокации Красной армии", в розмовах з червоними командирами фіґурували тільки бої з українськими силами.
- Як, - здивувався він, - хіба з білогвардійцями не воювали?
- Так то ж свої,  - була відповідь.
"Нічого собі", - думав він. - "Я два роки воював з червоними, а вони вже й забули..."
Особливо запам'яталася большевикам "третя революція" в Україні. 1921 рік. Прочитаймо "Сводку № 6 - при головнокомандуючому Півдня Росії - "про становище на Україні на 10 березня 1921 р."
"Великою популярністю серед красноармійців користується "Комітет порятунку України", і всі мобілізовані українці, користуючись зручним випадком, зі зброєю в руках тікають до повстанців... Комітет діє у згоді з Махном... В Київі за січень-лютий розстріляно до 200 народних вчителів, звинувачених в допомозі повстанцям ...Криваву різню 18-17 грудня в Могилеві большевики пояснюють "викоріненням з єврейських мас петлюрівства".
Повстанський рух, який дедалі більше розвивається в Україні, являє для большевиків грізну небезпеку. Фактично, за винятком міст і залізничних вузлів, вся територія України перебуває в руках повсталого народу".
А чого вартий з січня 1921 року "Наказ командуючого усіма збройними силами на Україні... про переслідування і ліквідацію банди Махна".
Це вже вкорінений совєтський нюспік, який всупереч здоровому глуздові, повсталу Україну називає бандою, проти якої кидають в наступ всі армії південного фронту.
В той час діяла Американська адміністрація допомоги голодуючим. Її допомога йшла на Поволжя, а голод на Півдні України Кремль приховував. "Представники адміністрації допомоги були вражені, коли дізналися, що ешелони з продуктами з Київа і Полтави "все ще відправляються за сотні миль голодуючим Поволжя", замість того, щоб допомогти за десятки миль Миколаєву і Одесі, де "лютував голод". (Р. Конквест)
Отже, використання зброї голоду у війні проти українського селянства і особливо у війні проти Церкви, яку грабували безконтрольно "на користь голодуючих" - це винахід Леніна, високо оцінений Сталіном.
Але замовкли гармати Кронштадта і кулемети Махна. Тиху і безконтрольну війну з фактично полоненим народом взяли на себе органи ЧК - ҐПУ - НКВД.
26.VI.20 р. Дзержинський телеграфує Леніну з Харкова: "В області моєї спеціяльності тут багатий урожай... Великою перешкодою в боротьбі - відсутність чекістів-українців".
Підкреслимо: відсутність. І то не тільки в ЧК, але і в ЦК.
Большевикам довелося оголосити перемир'я, і почати нову політику
- економічну - НЕП, щоб оживити місто,
- національно-культурну, щоб заманити інтеліґенцію,
- мовну - українізацію, щоб готувати місцеві кадри.
Це був крок назад. Але тільки для розвідки - глибокої розвідки - облік, пашпортизація, перепис, анкетування, українізація... підготовка наступу.
Большевизм - це перманентна війна - з буржуазією, з духовенством, з селянством.
Сталін дуже прислухався до сигналів ҐПУ з України і навіть попереджував своїх ставлеників "Україну ми можемо втратити". Вождь будував військово-поліційну державу і готувався до війни в Европі. Він думав про заспокоєний тил, і тут у нього з'являється сатанинський плян війни голодом проти обеззброєної, клясово порізненої, духовно ослабленої полоненої України.
Що таке голод? Голод - це стихійне лихо або воєнна бльокада. Це біда, в якій допомагають, хто може, і навіть ворожа облога є лише засобом змусити противника до капітуляції, без мети - усіх вигубити. Тому розум не може збагнути нечуваного досі - геноциду голодом.
Досвід 1921-22 року показав большевикам, що голод є найдешевшою і найефективнішою тотальною війною, яку можна провести силами ҐПУ з її терористичним іміджем, секретними методами і абсолютною вседозволеністю у всіх ділянках життя. Зручним було те, що про Україну Захід майже нічого не знав - terra incognita мовчала!
Методична сплянованість наступу вражаюча.
Перший етап: заспокоїти, обеззброїти, порізнити - нацькувати бідних на багатих, льояльних на підозрілих, активістів - на попутників. Колективізацію Кремль оцінював, як найважчу революцію. Насправді це був наступ тотальний - з участю кінноти й артилерії, що стріляла за селом. Щоб зтероризовані люди чекали найгіршого. Руйнування господаря і масові виселення на Північ було по суті нищенням генетичного фонду України.
Поряд з тим - українізація, і тут же - в день народження Шевченка - в Оперному театрі 1930 р. - цинічний суд над інтеліґенцією, що означало руйнування моральних стовпів нації. Водночас - руйнування Церкви, нищення єрархії.
Другий етап: А в 1932 - вирубування усієї кореневої  системи народу. Наступ усіма силами на селянство - голодомор!
Народ, культура, Церква - це три напрями війни Кремля проти України.
Поняття "геноцид" часто розуміють по аналогії з єврейським геноцидом. Це невірно: є різні форми. Створити в містах гетто і знищити його протягом року в розпалі війни - це демонстративний і неприхований акт. Большевики могли б таку операцію провести замасковано під виглядом "воєнної необхідности", "помилок авіяції" тощо.
А от перетворити в мирний час велику країну на концлаґер - з військовим кордоном, спостережними вежами, терористичними операціями ҐПУ і кримінальних бригад для обшуку кожної хати - це явище нечуване. Неймовірним здається те, як можна у багатій сільській місцевості забрати все їстівне й організувати голодну смерть 7 мільйонів протягом року - від жнив до жнив, в урожайний рік.
Це було важливою причиною, чому на Заході не могли собі уявити.
Але для Кремля дуже істотним був пропаґандивний заслон.
Міжнародня комуністична аґентура створила інформаційну бльокаду України у світовій пресі, яка вся переключилась на Гітлера.
Нюспік, димова завіса популярних слів - мир, соціялізм, антифашизм, проґрес, індустріялізація, колективізація - все це звучало як цікавий соціяльний експеримент.
Дипломатія, і розвідувальна аґентура, і обманні версії на закордон - все працювало на приховування Голодомору. Справді, важко було поєднати голод, відмову від міжнародньої допомоги й експорт зерна з СССР за демпінґовими цінами. Великі злочини паралізують розум.
Зіпсутий світ знає фальш, обман, подвійні стандарти, але не знав ще тотальнішої лжі, яка здрібнює людину до мухи і затягує її в павутину. Жалюгідними виглядали в павутинні і письменники - Фойхтванґер, Шоу, Барбюс, і політики, яких большевики запрошували - для позитивних свідчень.
Не будемо говорити про брехливих і продажних, як американський журналіст Дюранті. Але все разом наводить на роздуми. Система лжі, як епідемія, вкидалася в інформаційний простір, і західній гуманізм втрачав свої християнські імперативи та здавав моральні позиції. Мова його лібералізувалась до вигідного прийняття напівправди. Духовно ослаблена людина погоджується з великими істинами, але в серці її вони не живуть.
Тому досі бракує мужности визнати, що безкарний большевицький геноцид України дав прецедент і карт-бланш Гітлеру на єврейський геноцид, що підтвердили і свідчення Герінґа на Нюрнберзькому процесі.
Кваліфікація українського геноциду, визнаного парляменетами авторитетних країн, зокрема Угорщини, має принципове значення. Це не тільки українська проблема.
Про прямі свідчення геноциду.
Наївно було б шукати в листах, постановах і шифрованих телеграмах Кремля прямих розпоряджень про війну голодом. Навпаки, там було табу на слово "голод" і слово "війна".
Все називалося: "Боротьба за хліб".
Але читаючи документи, дивуєшся, що Кремль, керуючи 1/6 частиною земної кулі, зосередив свої зусилля на Україні, куди Сталін послав своїх найвірніших і найтвердіших - Молотова, Кагановича, Постишева. Дивно, що він особисто контролював ситуацію і входив у господарські подробиці про кількість насінневого запасу, про кількість виселень до Сибіру. Накази і звіти нагадують фронтову гарячку. Боротьба за хліб всього партапарату, всього репресивного апарату посилилась після повідомлень, що село залишиться без хліба. Харківський міський суд за один місяць виніс 1500 смертних вироків.
Постанова ЦК ВКП(б) за 19 грудня 1932 р. вимагала "докорінного перелому в хлібозаготівлях" і звинувачувала українських партпрацівників у "...несерйозному ставленні до завдань партії і уряду".
Це і є прямі свідчення в сталінській цинічній манері. Вони означали курс на ліквідацію "клясового ворога", куди зараховувалися і "саботажники-селяни", і "не тверді" большевики.
Особливо вождь через Постишева атакував українську культурну політику в особі Скрипника (перед самогубством той звинуватив противників у зраді ідеї інтернаціоналізму), але особливо цікаво - наказав перевести всі українські газети, видання, школи - на російську мову.
Це той випадок нервовости, коли зловмисник залишає відбитки пальців.
Взагалі підпільна конспіративна школа навчила большевиків слати з Кремля шифровані телеграми до ҐПУ і головні розпорядження давати усно, без свідків.
Саме цими інструкціями керувалися по всій Україні ідейно-кримінальні бригади, які в пошуках зерна забирали з хати все їстивне і юшку чи борщ з печі виливали.
В писаних інструкціях була димова завіса слів: куркулі, буржуазні елементи, контрреволюція, вороги народу...
Тотальне охоплення пропаґандою всього населення підтримувало гіпноз легітимности злочинів, яким боялися давати назву. Ніхто не смів повторювати за Шевченком: "На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує". "Жити стало краще, жити стало веселіше" - це вислів Сталіна 1933 р. Він паралізував свідомість.
Великі злочинці вміють робити людей своїми спільниками. Співучасниками лжі стало все суспільство. Люди вживали фальшиві слова і повторювали газетну брехню, бо це було ознакою льояльности. Боялися говорити і думати чесно, бо то було смертельно небезпечно. А звичка - друга натура. Маска приросла до обличчя.
Людина, яка не молиться, перестає вірувати.
Людина, яка боїться свідчити правдиво, звикає свідчити фальшиво.
Ми маємо справу з духовно дистрофічним і морально хворим суспільством.
Це причина, чому книжки про український геноцид  могли з'явитися тільки на Заході.
Це причина того, що вони не освоєні. Мова совєтської школи ковзає паралельно або поверхово до реальности і не підіймається до суворої правди, безстрашної і дискомфортної.
Мова релігії, мова поезії, мова історії, як казав Шевченко:
Голосна та правдива,
як Господа слово...

І ВСЕ Ж ТАКИ:
Чому 23 листопада 2003 в Соборі Паризької Богоматері була поминальна молитва за страчених голодом укра-їнських селян, а в Київо-Печерській Лаврі молилися за них тільки мощі святих?
 

19 ЖОВТНЯ Ц. Р. У РИМІ ЗАВЕРШИВСЯ ПРОЦЕС БЕАТИФІКАЦІЇ МАТЕРІ ТЕРЕЗИ. ВІДНИНІ, ОГОЛОСИВ ПАПА ІВАН ПАВЛО ІІ, МАТІР ТЕРЕЗУ НАЛЕЖИТЬ НАЗИВАТИ БЛАЖЕННОЮ.

- Яка, на Вашу думку, найбільша хвороба в світі?
- Найбільша і найтяжча хвороба - це ані проказа, ані рак, а самотність, усвідомлення того, що тебе покинули й про тебе забули. Люди, які не пізнали, що таке радість, любов, яким бракує нормальних людських стосунків, страждають найбільше. На жаль, таких людей стає все більше й більше.
- Як ви реалізуєте своє чернече покликання?
- Наша місіонерська праця полягає в тому, щоб наближати людей до Бога через любов, яка виражається в нашій роботі. Нашим покликанням є покликання до святости, тобто до того, щоб бути свідками Бога перед усіма людьми.
Скоп'є, 28 березня 1978 р.

- Бог вибрав і призначив Вас для реалізації великої справи і для того, щоб свідчити про Нього, а албанський народ - до страждання і багатовікових переслідувань?
- Страждання - це знак, що Бог нас любить, бо воно зближує нас і єднає з Ісусом, з Його хрестом. Коли я бачу стількох людей, позначених стражданням, то думаю, що Кальварія присутня всюди, що страждання Христа живуть у наших людях.
Я не знаю, що ще могло б статися на цьому світі, якби не було людей, котрі страждають. Тому я з великою радістю присвятила все моє життя Богові, моєму народові, всій Церкві, всім людям...

- Що Ви думаєте про сучасну молодь?
- Сьогоднішня молодь - добра, готова до зречення і пожертви, але тільки після цілковитого пізнання правди й цінности молитви. Ми повинні безустанно їй допомагати знаходити сенс життя і свого покликання. Вона не хоче самих лише гарних слів, а передовсім хоче бачити справи й добрі приклади. Молодь утомилася від надміру слів і недотримання обіцянок. Вона - добра, відважна і радикальна. Я в неї вірю.

- Чому Ви наважилися на таке важке життя ?
- Це був наказ Бога. Він - мій Творець, тому може робити зі мною, що хоче. Він для мене все!
Я віддала себе Богові добровільно, з великою любов'ю і не шкодую про це. От звідки моя радість і моє щастя. Цим щастям і любов'ю я хочу ділитися з усіма людьми.
Заґреб, 10 червня 1979

- Як Ви дивитеся на проблему миру в світі та що треба робити, щоб зміцнити мир?
- Передовсім треба повернутися до спільної молитви, бо без молитви наша віра буде слабка.
Миру без любови не буде ніколи!

- Яка  найбільша  небезпека для миру?
- Найбільша небезпека для миру - це аборти. Якщо знищують життя, яке походить від Бога, якщо мати стає вбивцею власних дітей, то що вже говорити про інші вбивства чи війни? Люди сьогодні не вміють любити - саме тут лежить початок загрози для всесвітнього миру. А аборти - це початок будь-якого зла на світі.

- Яка нагорода для Вас найцінніша?
- Моя найбільша нагорода - це любити Ісуса. Він для мене все. Він - моє життя, моя любов, моя нагорода. Найбільшою справою для мене є любити людей, зокрема тих, хто страждає.
Я тільки слугиня Господня і нічого більше. Я цілковито присвятила себе Богові. Не роблю нічого надзвичайного: люблю, бо мене любить Бог. Хочу бути втіленням Божої любови серед людей.
Осло, 10 грудня 1979 р.

- Чим для Вас є страждання?
- Страждання і хрест - це найчудовіші дари, які походять від Бога. Ісус сказав: візьміть хрест і йдіть за Мною. Страждання дає нам можливість ставати схожими на Ісуса і становити одне з Його хрестом. Це найкращий спосіб наблизитися до Бога.
Пріштіна, 28 червня 1980 р.

- Дивуюся Вашій покірності. Як вам це вдається?
- Покірність - це найпростіша і найбезпечніша дорога до святости, бо завдяки їй Бог може багато чого робити через нас. Так само, як це було з Пресвятою Дівою Марією. Ісус сказав: "Учіться від Мене, бо Я тихий і покірний серцем".
Заґреб, 18 липня 1986 р.

- Як ви оцінюєте ситуацію в сучасному світі?
- Сьогоднішній світ живе й розвивається завдяки тому, що багато невинних людей у своїх стражданнях єднаються з Ісусом Христом заради спасіння світу.
 
 

СВЯТА ПРАВДА ПОЛЯГАЄ НЕ В СЛОВАХ, А В МОВЧАННІ І ДОВГОТЕРПІННІ СЕРЦЯ.
Книга убогих духом

Одна з історій Сказань отців пустелі розповідає про візиту Теофіла, архиєпископа Александрійського, до скитських монахів. Прагнучи вразити свого шановного гостя, ченці звернулися до авви Памво: "Скажи що-небудь архиєпископу, щоб його навчити". Старець відповів: "Якщо його не навчило моє мовчання, то його не навчать і мої слова". Ця історія доводить надзвичайну важливість у традиції пустельництва ісихії - стану спокою або мовчання. "Бог поставив ісихію над іншими чеснотами", - стверджується у Сказаннях отців пустелі. Св. Ніл Анкирський зазначає: "Брудна вода не може стати чистою, якщо її постійно каламутити, так само не можна стати ченцем без ісихії".
Однак ісихія означає набагато більше, ніж утримання від зовнішнього спілкування. Це слово має багато рівнів розуміння. [...]
Ісихія та усамітнення. У найдавніших джерелах іменник "ісихаст" (hesychastes) і пов'язане з ним дієслово hesychazo переважно означали ченця, який живе усамітнено, пустельника порівняно з членами чернечої общини. [...]
Ісихія і духовність келії. "Ісихія, - стверджує авва Руфіній у Сказаннях отців пустелі, - означає перебувати у келії зі страхом Божим, розмірковуючи про Бога і утримуючись від злости та марнославства. Така ісихія, як матір усіх чеснот, оберігає ченця від вогняних стріл ворога". Розширюючи поняття ісихії і пов'язуючи його з пам'яттю про смерть, Руфіній закінчує такими словами: "Будьте пильними (nephe), стежте за своєю душею". Отже, ісихія пов'язана з іншим ключовим поняттям традиції пустельництва nepsis, тобто духовним пробудженням або пильністю.
Ісихаст, тобто надзвичайно пильна людина, яка живе в келії, не обов'язково мусить бути постійно усамітненою, а може бути також і ченцем, який живе в общині. [...]
Келія, яку ми у цьому випадку розуміємо як каркас ісихії, - це місце, де безнастанна молитва підноситься над усім іншим. [...]
Для ісихаста ж келія є домом молитви, святинею та місцем зустрічі людини і Бога. Це увиразнено в прислів'ї: "Келія ченця - це вавилонська піч, в якій троє дітей знайшли Сина Божого; це вогняний стовп, з якого Бог говорив до Мойсея". [...]
Ісихія та "повернення до себе". Таке умоглядне розуміння ісихії наголошується у клясичному визначенні ісихаста, наведеному святим Йоаном Лествичником: "Ісихаст - це той, хто в змозі тримати своє безтілесне єство у своєму тілесному домі. Це рідкісний та дивний подвиг". Істинний ісихаст - це не той, хто йде в пустелю, а той, хто насмілився увійти всередину свого серця; не той, хто йде від людей, зачиняючи двері своєї келії, а той, хто "повертається у себе", зачиняючи двері свого розуму. "Опам'ятавшись", - говориться про блудного сина (Лк 15,17); і саме це робить ісихаст. Як зазначає свт. Василій Великий, ісихаст повертається до себе; і повернувшись усередину, він піднімається до Бога. У цьому розумінні ісихастом є той, до кого звернені слова Христа: "Царство Боже є між вами" (Лк 17,21) і хто дотримує принципу: "Більш ніж щось інше пильнуй своє серце" (Прит 4,23). За словами прп. Ісаака Сиріна, він "занурюється в себе", знаходячи там сходи, що ведуть до неба. Якщо ще раз визначити ісихаста як самітника, який живе у пустелі, можна сказати, що усамітнення - це стан душі, а не предмет географічного розташування, адже справжня пустеля пролягає в нашому серці. [...]
Віддалення від людей, мовчання, спокій - це три рівні ісихії. Перший є просторовим: "відійти від людей", умовно й реально. Другий - умовним: "мовчати", утримуватись від розмов з людьми. Виконання жодної з цих дій не перетворить нас на справжніх ісихастів; адже ми можемо зовні жити усамітнено й не розмовляти, а внутрішньо бути переповненими неспокоєм і тривогою. Щоб досягти справжнього спокою, потрібно перейти з другого рівня до третього, із зовнішньої до внутрішньої ісихії, із звичайної відсутности розмови до того, що св. Амвросій Медіоланський називає negotiosum silentium, тобто до активного та творчого мовчання. [...]
У зв'язку з цим варто нагадати, що грецькі письменники-аскети, такі як Євагрій або св. Максим Сповідник, вживають слова praxis (або praktike) і theoria, які здебільшого перекладаються як "активне життя" і "споглядальне життя". "Активне життя" означає не життя у служінні світові (настанови, навчання, соціяльну роботу тощо), а внутрішню боротьбу для викорінення пристрастей і отримання благодаті. Так само є чоловіки й жінки, які повністю присвячують себе служінню в миру, але мають молитву в серці; і про них можна справедливо сказати, що вони живуть "споглядальним життям".
Ісихія і духовна убогість. Внутрішній спокій, якщо його тлумачити як охорону серця й повернення до себе, означає перехід від множинности до єдности, від багатоманітности до простоти і духовної убогости. Говорячи словами Єваргія, розум має "оголитись". Цей аспект поняття ісихія можна зрозуміти з визначення прп. Йоана Лествичника: "Ісихія - це перебування за межами помислів".
Ісихаст припиняє свої повсякденні справи не для того, щоб стати ідеальним, а для того, щоб увійти в діяння Бога. Його мовчання не пусте й пасивне (порожня павза між словами, короткий відпочинок перед продовженням розмови), а надзвичайно активний стан постійної уваги, пильности і понад усе - слухання.
Ісихаст - це par excellence той, хто слухає, хто відкритий для Іншого: "Вгамуйтесь і пізнайте, що я - Бог" (Пс 45(46).11). Словами прп. Йоана Лествичника: ісихаст - це той, хто промовляє безпристрасно: "Бадьорим стало моє серце, Боже, бадьоре моє серце" (Пс 57(58)); ісихаст - це той, хто говорить: "Я сплю, та серце моє не засинає" (П.п 5.2). "Людина повинна завжди мовчати, щоб говорив сам Господь". Ось чого намагається досягти ісихаст.
Справжнє внутрішнє мовчання, або ісихія, у найглибшому значенні цього слова, є те саме, що й усепрониклива молитва Святого Духа в нас.
У розумінні переходу до життя і діяння Божого ісихія є тим, що ми можемо досягти лише частково й недосконало. Це есхатологічна реальність, яка зберігається в усій своїй повноті для майбутнього життя в раю. Прп. Ісаак зазначає: "Мовчання - це таємниця віку прийдешнього".
В принципі ісихія - це загальна назва внутрішньої молитви, і тому вона охоплює багато інших різноманітних способів моління.
Термін "ісихазм" вживається у ще вужчому значенні для позначення фізичної техніки, яка включає особливий контроль над диханням, що деколи пов'язується з Ісусовою молитвою. Пов'язування ісихії з ім'ям Ісуса і, як може здаватися, з диханням знаходимо вже у прп. Йоана Лествичника: "Ісихія - це значить стояти перед Богом у постійному служінні. Нехай пам'ять про Ісуса єднається з вашим диханням, і тоді ви пізнаєте вагомість ісихії.
Тепер Ісусова молитва є саме шляхом - верховним шляхом - яким ми "звертаємося до Господа по допомогу". Вона перемагає наші спокуси саме тим, що допомагає подивитись довкола.
За словами св. Діядоха Фотікійського: "Коли ми перекриємо всі виходи розуму згадуванням Бога, тоді він вимагатиме від нас завдання, яке задовольнить його потребу в дії. Для повного виконання його призначення, ми нічого не повинні давати, крім молитви "Господи Ісусе...".
Це коротко про створення ісихії у серці за допомогою Ісусової молитви. І з цього випливають два важливі наслідки. По-перше, для того, щоб молитва досягла своєї мети, вона має бути ритмічною і реґулярною, а у досвідченого ісихаста - не новачка, який має бути дуже обережним і, якщо можливо, молитись під наглядом духовного отця - вона має бути безперервною і тривати протягом довгих проміжків часу. Допоміжні засоби, приміром, такі як чотки (komvoschoinion, tchotki) та контроль за диханням, сприяють встановленню реґулярного ритму.
По-друге, повторюючи Ісусову молитву, розум мусить бути якомога вільнішим від сторонніх образів. Для цього краще молитися там, де мало або взагалі немає зовнішніх звуків; краще молитися у темноті або із заплющеними очима, ніж дивитися на ікону, освітлену свічками або лямпадкою. Старець Силуан Афонський, коли молився, ховав свій годинник у шафу, щоб не чути його цокання, а потім натягав на очі й вуха свого грубого шерстяного чернечого капелюха. Хоча візуальні образи неминуче виникатимуть під час молитви, їх не можна викликати спеціяльно. Ісусова молитва - це не вид хаотичної медитації з різних випадків у житті Христа. Ті, хто призивають Господа Ісуса, мають бути цілковито переконані у своєму серці, що стоять у безпосередній присутності Спасителя, що Він перед ними і в них, що Він слухає їхню молитву і відповідає їм. Однак усвідомлення присутности Господа не повинно супроводжуватися жодними візуальними уявленнями, а має обмежуватися простим переконанням або почуттям.
"Звільнення" від зла чи буденних logismoi під час промовляння Ісусової молитви,
заміщення їх єдиною думкою про ім'я Ісуса - це не пасивність, а ствердний і сильний спосіб контролю над нашими помислами за допомогою милости Божої. Призивання імени Ісуса є звичайною формою "спокою перед Богом у чистій вірі", але водночас воно позначено великою любов'ю до Спасителя та жагучим прагненням бути якомога ближчим до Божого життя. [...]
Так само св. Симеон Новий Богослов стверджує, що немає "вищого життя" в загальному й абсолютному значенні, тому що "вище життя" кожного з нас - це особливий стан, до якого Бог закликає кожного особисто.
Шлях ісихії відкритий для кожного: єдина необхідна умова - мовчання внутрішнє, а не зовнішнє. І хоча це внутрішнє мовчання передбачає відкидання помислів у молитві, остаточний результат цього відкидання - утвердити виняткову цінність усіх людей і творінь Божих. Цей спосіб відкидання водночас є способом надствердження. Ця думка досить явно проходить крізь "Шлях паломника". Головний герой цієї розповіді, анонімний російський селянин-паломник виявив, що постійне повторення Ісусової молитви змінює його ставлення до матеріяльного світу, перетворюючи все в таїнство Божої присутности й надаючи йому прозорости. "Коли я почав молитись усим серцем, - пише він, - усе навколо мене набуло чудового вигляду: дерева, трава, птахи, земля, повітря й світло. Здавалось, ніби усе говорило мені, що існують вони для людини, свідчать про Божу любов до людини, що все молиться й співає на славу Божу. І з цього я зрозумів, що філокалія вимагає "вміння говорити від усіх створінь"... я відчув любов до Ісуса Христа й усіх створінь Божих". [...]
Таким є подвійний вплив слави преображення: чітко окреслити кожну людину та кожну річ у їх унікальній та неповторній сутності і водночас надати кожній людині й кожній речі прозорости, виявити Божественну присутність за ними і в них. Такий самий подвійний вплив чинить ісихія. Молитва внутрішнього мовчання не відкидає світ, а навпаки - охоплює його. Це дає змогу ісихастові зазирнути за межі світу в пошуках невидимого Творця, щоб потім повернутися у світ і поглянути на нього по-іншому. Часто кажуть, що подорожувати - це повертатися до місця відправлення і бачити свій будинок у котрий раз, немов уперше. Це також стосується молитовної подорожі та інших мандрівок. Ісихаст значно більшою мірою, ніж сенсуаліст або матеріяліст, може оцінити важливість кожної речі, тому що він бачить її в Богові й Бога в ній. Не випадково, що в паламітських сперечаннях у XIV столітті св. Григорій Палама і його послідовники-ісихасти відстоювали саме "одухотвореність" матеріяльного світу, а особливо тіла кожної людини.
Коротко кажучи, такою є відповідь тим, хто вбачає в ісихазмі негативне і дуалістичне явище стосовно світу. Ісихаст заперечує для того, щоб ствердити; він відкидає для того, щоб повернути. Характеризуючи стосунки між ісихастом і суспільством, зв'язок між внутрішньою молитвою і зовнішньою дією, Євагрій Понтійський підсумовує: "Чернець - це той, хто відокремлений від усіх і поєднаний з усіма". Ісихасти відокремлюються зовнішньо, поринаючи в мовчання, внутрішньо - "відкидаючи думки", а в результаті цього польоту приєднуються до інших тісніше, ніж будь-коли, стають ще чутливішими до потреб інших, більшою мірою усвідомлюють свої приховані можливості. Найбільше це проявляється у служінні великих духовних отців і матерів. Такі подвижники, як св. Антоній Єгипетський або св. Серафим Саровський, жили цілі десятиліття в цілковитому мовчанні й фізичній ізоляції. А остаточним результатом їхнього мовчання й ізоляції були ясність бачення та виняткове співчуття. Саме тому, що вони навчилися усамітненню, вони мимоволі могли перейматися радощами і скорботами усіх, хто приходив, шукаючи їхньої поради. Вони могли одразу ж розпізнати найпотаємніші риси кожної людини і сказати їй, може, два чи три речення, але ці кілька слів були саме тим, що на цей момент людина потребувала. Прп. Ісаак Сирін стверджує, що краще набути убогість серця, ніж навернути усі язичницькі народи. Це не означає, що він зневажає апостольство; він просто має на увазі, що допоки ми не досягнемо певного рівня внутрішнього мовчання, не зможемо навернути нікого ні до чого. Цієї ж думки дотримується авва Аммон, послідовник св. Антонія Єгипетського: "Через те, що вони передусім прагли досягти глибокої ісихії, вони отримували силу від Бога, яка входила в них; і тоді Бог послав їх в оточення людей". І навіть якщо багато самітників ніколи не відсилаються до світу як апостоли чи духовні провідники, а підтримують своє внутрішнє мовчання протягом усього свого життя, залишаючись нікому невідомими, це не означає, що їхнє внутрішнє споглядання непотрібне або їхнє життя марне. Вони служать суспільству не активною працею, а молитвою, не тим, що вони роблять, а тим, ким вони є, не своєю поведінкою, а своїм буттям. Вони можуть сказати про себе словами св. Макарія Александрійського: "Я стережу стіни".
 

РЕДАКЦІЯ СПОДІВАЄТЬСЯ, ЩО ПРОПОНОВАНИЙ ТУТ НАРИС ПРО ТУ НЕМАЛУ ЧАСТИНУ МОЛОДІ, ЯКА НЕ ЗНАХОДИТЬ СОБІ МІСЦЯ В СЬОГОДНІШНЬОМУ ЖИТТІ І ПРОТИСТАВЛЯЄ СЕБЕ ВСІМ, СЕРЕДОВИЩЕ ЯКОЇ "ПОРЯДНІ ГРОМАДЯНИ" ЗАЗВИЧАЙ ОМИНАЮТЬ ДЕСЯТОЮ ДОРОГОЮ, СПОНУКАТИМЕ ЧИТАЧІВ ДО ВІДГУКУ І ВИСЛОВЛЕННЯ ВЛАСНИХ МІРКУВАНЬ ЩОДО ВАЖЛИВИХ ЗАЧЕПЛЕНИХ АВТОРКОЮ ПРОБЛЕМ.

Прохолодним надвечір'ям повертаючись додому, не знаю чому з усього розмаїття шляхів додому я обрала найнесподіваніший - через станцію метро Арсенальна. Ось тут якраз і замкнувся ланцюжок подальших подій.
Я вийшла з автобуса, забігла до "підземки" і... раптом зустріла давнього знайомого з плящиною дешевого вина.
- Привіт, - зрадів мій знайомий, - давно не бачилися. Як життя?
- Оце, - відповіла, - повертаюся з церкви...
- Йди ти до лисого, - юнак хворобливо вишкірився. Розмови на церковну тематику його нервували. - Пити будеш?
- Ні, - відмовилась я, - дешевшого, аніж півсотні за пляшку, не вживаю.
- Добре тобі, - зітхнув знайомий, - а я от на "Зеленку" йду, людей там зібрав.
- Ну то йдімо разом, - несподівано для себе запропонувала я. Справа в тому, що місце, куди збирався йти мій знайомий, у ширших колах відоме як згарище   колишнього   "Зеленого Театру" - одна   із забігайлівок київських сатаністів. І для мене самої це було неабиякою раптовинкою, що я погодилася відвідати це місце.
Обмінюючись останніми подіями у нашому житті та новинами наших знайомих, ми завернули за ріг будівлі метро й почали спускатися до Зеленого Театру. Ліворуч вивищувався неперелазний паркан, символ безсилого відчаю тусівки Зеленого Театру: він відділяв половину - Верхню Стіну від іншої його половини - Нижньої Стіни. Незважаючи на те, що Верхня Стіна ніколи не належала рокерській ватазі, кожен із них певен був, що це місце у них відібрали незаконно. Справді, міліція вигнала підлітків, що тут тусувалися, з Верхньої Стіни, а будівельники обвели увесь майданчик парканом. Зайво описувати трагедію молодиків, котрих позбавили місця зустрічей, репетицій, розпивання алькогольних напоїв, а деколи й ночівлі.
Аж ось паркан позаду. Коло ненадійної огорожі збилася докупки зграйка підлітків, одягнених у стилі "black metal", добряче приправленого потойбічною символікою: чорні шкіряні куртки-"косухи", балахони із зображеннями демонів, мерців, перстені з черепами, медальйони у вигляді перевернутих зірок та рогатих голів, і все таке. Я відрекомендувалась. Одна з дівчаток сказала мені, що її звуть Ассоль. Я озирнулася у пошуках прекрасного принца. Принц, без вітрил, зате із пляшкою горілки, читав усім свого вірша. Читав швидко, серйозно та зосереджено, без павз та інтонування (може, побоювався, що друзям стане нецікаво, а може щоб напідпитку не збитися з думки). Прочитавши, юнак схрестив руки знаком рогів (пальці - у вигляді "кози", ліва рука на правій) і вклонився слухачам.
"Знайомий знак", - промайнуло в моїй голові, і вирішила задати хлопчині кілька запитань.
- Молодий чоловіче, скажіть-но мені, будь-ласка, що для вас означає сей жест?
- Який жест? - здивувався той.
- Руки у знаці рогів.
- Мою ідеологію.
- Поясніть.
- Зараз,    - співрозмовник    відвів мене трохи вбік, - просто я язичник за віросповіданням.
Його необережне означення спровокувало дискусію.
Я:
- Так, але руки ти схрестив у сатанинському жесті.
Він:
- Так, я приймаю сатанинську ідеологію.
- Але ж сатанізм - руйнівна ідеологія. Тобі подобається руйнувати себе? Ти настільки не любиш себе? Ти настільки нещасний?
- Я тільки проти християнства.
- Тим не менше, ти захопився католицьким тамплієрством навпаки.
- ?!
- Сатанізм - це тільки перекручення католицизму. Усі сатанинські церемонії - лише карикатура на католицькі меси. Отож...
- Мені просто подобається сатанізм як філософія.
- Це ти про переконання Шандора Лавея, котрий списав свою "Біблію від сатани" із праць німецьких нігілістів? А на що саме з цієї філософії ти пристаєш?
- Право сильного. Влада сильного. Перевага сильного.
- І доводилося тобі бути несильним?
- Так... Згадую, їх просто було більше... І все ж християнство - чужа нам релігія. Вона прийшла з Єгипту...
- 3 Іудеї...
- У нас завжди були свої боги.
- Доволі жорстокі ідоли.
- А Володимир насильно перехрестив усе населення...
- І за допомогою єдиної віри об'єднав ворогуючі князівства.
- Ні.
- Як це ні?
- Володимир просто закохався у княжну з... з...
- Візантії.
- Так, із Візантії.
- Щось не вельми віриться, що великий державний муж міг керуватися емоціями у вирішенні політичних завдань. Як гадаєш? Державний переворот заради якоїсь княжни? Знаєш скільки жінок було у нього?
- Все-таки, нам ближче язичництво.
- А ти глибоко знаєш основи своєї віри?
- Ні.
- Тоді не берися стверджувати, що ти язичник. Не будь поверховим. Шукай глибину.
- Я шукав!!! Я шукав усюди, навіть у християнстві. Але ж там...
- Там є глибина. Ти просто не знайшов її.
- Може й так. Мені чуже християнство, як сильній індивідуальності.
Християни немічні. Вони раби свого Бога. А я не можу бути рабом. До того ж, християнство заплямувало себе інквізицією.
- Усі тортури інквізиторів - дитяче белькотіння порівняно із тими тортурами, які витримали перші християни у час гонінь на віру. Отож, зовсім не виглядає, що люди, котрим довелося прийняти страшну смерть за свою віру, були немчіними.
- Ой-ой, і які ж тортури їм доводилося переносити?
Я навела кілька прикладів із житій святих, запросила до нас у "могилянку" на спільний проект "Дух і Літера" та "Радіо Воскресіння" про мучеництво за книгою "Внутрішнє Царство" професора Оксфорду Калліста (Уера).
- Цікаво було б переконатися, що це насправді так як ти оповідаєш... А Володимир таки був неправий. От як ти ставишся до Америки?
- Я вважаю її політику загарбницькою, але не вбачаю жодної аналогії з Володимиром.
- То що Америка робила у Сербії? У незалежній державі?
- Допомагала албанцям-мусульманам боротися із православними сербами.
- Але американці - християни!
- Християн за назвою вистачає усюди. А в Югославії, між іншим, був час. коли могли убити за православний хрест на грудях. Основні удари впали на православні обителі та церкви. Трупами православних наповнювали колодязі. А в нас, у "Кирилівці" та по інших київських церквах збирали гроші у фонд допомоги сербам.
- Я не знав цього. Хочеш, прочитаю тобі свого вірша про Сербію? Тільки присвіти мені.
Тоді у тремтливих відблисках запальнички я знову побачила усю компанію, але вже по-іншому.
Вони сиділи у морокові на голому бетоні Стіни. Довкіл було брудно, холодно, незатишно. Вони пили дешеве вино, попахкували дешевими цигарками. Вони трималися купою, але кожен почувався самотнім і дивився на інших із презирством. Кожному з них хоч раз довелося відчути, що це, коли тебе б'ють бритоголові, а усі твої друзі розбіглися. У них проблеми з батьками. У них проблеми з міліцією. Їх виганяють із вишів - не за погляди, ні. За прогули та "хвости". Їм складно знайти роботу і втриматися на ній. Вони не витримують послуху, не терплять правил. Вони завжди будуть проти більшости, вважаючи себе надлюдьми, мало не месіями.
Вони розчаровані реальністю. Вони шукають істини, але не можуть знайти, тому що пошук - це праця, а вони не хочуть працювати, їм хочеться усього і відразу, а як не вийшло, то ну його... Вони ще не наркомани, та мають усі шанси стати ними, піддавшись спокусі миттєво потрапити у світ без ґанджів. Вони застрягли на демонстративності своєї поведінки. З ними складно спілкуватися, їх дуже важко любити... Вони самі нікого не люблять, а передусім - себе. Отак вони існують, на межі відчаю, у засліпленій пітьмі надуманих образ на увесь світ. Збираються собі вечорами у цьому холоді та бруді, непомітно спиваються, непомітно знищують себе.
Від усіх них віє якимось болем, недолюбленістю. У багатьох із них є дах над головою, забезпечені батьки, навчання у престижному виші. Але немає головного - Любови, істинної Любови, котра усе покриває та не шукає свого, котра і є - Бог. Вони ж намагаються заповнити цей вакуум привидами псевдодружби, псевдоспілкування, псевдожиття.
Уривчастий вітер загасив вогника. Усе знову поринуло у цілковиту пітьму.
- Тобі сподобався вірш? - запитав мене співрозмовник.
- Так.
- Я не можу. Тілько-но подумаю про те, що америкоси із сербами зробили, мене зло бере...
Усі стали збиратися по хатах. Я допомогла нетверезим дівчатам піднятися догори. Хтось просив мене залишити мій номер телефону, щоб ніколи в житті не зателефонувати по ньому, а хтось висловив бажання зустрітися та поспілкуватися. Звичайні розмови у нетверезій компанії.
- До речі, чим займаєшся? - запитав мене захисник сербів.
- Журналістикою, - відповіла я.
- Напиши статтю про "Зеленку". Напиши усю правду про сатаністів. Бо чого лиш не вигадують про нас.
- Сопробую.
У метро компанія сіла на поїзд, що рушав на Лівий берег, покинувши на пероні шістнадцатирічну дівчину, яка випила набагато більше, аніж можна пити дівчаткам її віку.
- А хто мене проведе? - налякалася вона.
- А ти не доберешся сама?
- Ні, - відповіла вона, і я їй повірила.
Проводжаючи додому дитину, покинуту однодумцями та "принцем" у такому стані, я міркувала собі: а може справді написати усю правду про сатанізм Зеленого Театру? Про сатанізм без кривавих жертвоприношень та черних ковенів. Про сатанізм тонший і небезпечніший за всі ці вигадки. Про жертвоприношення поранених душ дітей, котрі заблукали у темряві. Дітиськів, які відлякують своїм епатажним стилем поведінки усіх, хто міг би полюбити їх. Недоростків, що готові руйнувати себе заради сумнівної романтики князів пітьми та тих, хто робить бізнес на сотнях таких доль. Сердець, котрі одчайдушно прагнуть і так незграбно позбавляють себе цієї простої та щирої любови "не від світу цього"...

Даринка ДУБНИЦЬКА,
студентка Київо-Могилянської академії
 

Морально-культурний занепад суспільства сьогодні впадає в очі чи не на кожному кроці. Його очевидні симптоми прочитуються у вуличній реклямі, яка активно пропагує вседозволеність у вивісках різних новоспечених "Казино" та інших "точок" розваг і задоволень, в поставленій на широку ногу діяльности сект, в програмах телебачення, в жовтій і не лише в жовтій пресі, в школі...
А що ж держава? Держава, звісно, вділяє якісь кошти на утримання психлікарень, для спецзакладів, куди потрапляють малолітні злочинці.
Однак держава, як виглядає, не вельми дбає за духовно-моральний клімат в країні, за атмосферу, в якій опинилося посткомуністичне, постколоніяльне суспільство, і зокрема, шкільне вчительство, батьки і особливо діти. Якого страшного погрому зазнала в останні роки свідомість пересічного громадянина, котрий виявився не готовий захищати ані себе, ані власних дітей від цієї винахідливої зброї.
ЯК ОЦІНЮЄ ЦЕРКВА СЬОГОДНІШНІЙ СТАН РЕЛІГІЙНОЇ СВІДОМОСТИ В СУСПІЛЬСТВІ І ЗОКРЕМА В ШКОЛІ?.. ПОДАЄМО ДУМКУ АРХИЄПИСКОПА ІГОРЯ ІСІЧЕНКА:

Те, що постсовєтська школа стала поряд з вулицею місцем вербовки для сект нових членів, говорять численні факти.
Думаю тут маємо справу із захопленням окультизмом, яке охопило сьогодні ціле наше суспільство. Чому дивуватися, коли на кожному харківському комерційному телеканалі ми можемо чи то побачити якихось кольоритних відьом і знахарів, які навчають харків'ян, як лікуватися від хвороб за їхньою допомогою, залучаючи собі прихильників, даючи взірець вдавання до якихось таємничих сил, чи та сама рекляма "чаклунів" іде біжучим рядком під телеекраном. [...]
Коли ж говорити про масову релігійну свідомість сьогодні, то треба насамперед відверто визнати, що вона не є християнською. Домінує у сучасній релігійній свідомості якраз схильність до езотеричних знань, і за своєю структурою вона є такою жахливою синтезою клаптиків випадково почутих, прочитаних у найрізноманітніших безсистемних виданнях, найчастіше якихось жовтих газетках або популярних брошурках носіїв нетрадиційних релігій або східніх сект. [...]
Найстрашніше, що говорячи зараз дуже часто і дуже голосно про духовну віднову, про відродження православної традиції, ми зовсім не враховуємо, що починати цю віднову треба із життя відповідно до євангельської науки, із приведення себе самого у відповідність до навчання Церкви. А не деклярування цього в суспільстві. Крім того, сприймаючи Творця як особистість, триіпостасну єдність, ми повинні розуміти, що наш діялог із Ним не може будуватися на таких собі комерційних засадах: від Бога не можна відкупитися і Бога не можна підкупити. Він бачить у глибині нашого серця, і зовнішні знаки нашої релігійности не допоможуть, якщо вони не починатимуться із зміни нашого внутрішнього світу. Це перше. Друге. Віруюча людина, християнин, ніколи не ставитиме поряд Бога і Сатану. Ангел світлий, який пав із неба, повставши проти свого Творця, є також тільки творінням. Сили зла ніколи не дорівнюватимуть за своєю потужністю Богу. Дуалізм, пов'язаний із впливом східніх вчень, маніхейства і т. п. часто штовхає людину на пошук допомоги там, де її ні в якому разі шукати не можна - допомоги злих сил. Не тільки сьогодні це діється: захоплення магією, чаклунством мало місце в історії у минулому, і в часи Середньовіччя. [...]
І сьогодні ми маємо таке саме "нове середньовіччя", тільки не переслідуване, навіть часто заохочуване суспільною думкою. Різного роду амулети, неканонічні молитовні формули і заклинання - все це риси тієї квазірелігійної культури, які будується на намаганні панувати над іншими. Панувати над життям - треба завжди пам'ятати - ніколи не існувало в Церкві молитов, які б зашкодили іншій людині. Ніколи Бог не слухатиме звернення до Нього чи то мирянина, чи священика, який хоче будь-кому заподіяти шкоду. І будь-які подібні звернення обертатимуться і обертаються на шкоду самій цій людині. Коли ж людина звертається до різного роду чаклунів, магів, ворожок, - вона повинна пам'ятати - вона іде геть від християнства. [...]
На превеликий жаль, за останнє десятиліття наше вчительство перетворилося на може найбільш забобонну і темну верству. Я можу назвати не один випадок, коли із жахом відкривав для себе, наскільки примітивним є духовний світ людини, яка працює у школі. І це пов'язане не з якимись рисами станової психології, а, насамперед, із тією подвійною мораллю, яка панує в цьому середовищі. Не забезпечувана матеріяльно, принижувана суспільно, ця верства постійно чує гарні слова про центральне місце вчителя, про загальну пошану до нього, і вже це породжує постійне роздвоєння. Не маючи протягом місяців, навіть років, елементарної зарплати, вчителі змушені брати хабарі, підробляти, іти торгувати на базар. І все це не суміщається із покликанням учителя і знов посилює те відчуття внутрішнього протесту, вгамованого, який заганяється в середину себе. Нарешті, відокремлення школи від Церкви набуло у нас зараз дуже потворного вигляду. До школи не допускається священик, не допускається викладання релігії, але в школі вивчаються предмети із виразно окультним забарвленням. [...]
В школі і сьогодні плекається культ сили, зовнішнього успіху. Після витіснення із школи комуністичної ідеології, яка завершується із виходом на пенсію останнього покоління, яке виховувалося ще за комуни, створюється абсолютна порожнеча, і менш за все, у школі присутня ідея християнської любови, прощення, необхідности допомогти слабкому, підтримати іншого, зупинитися в життєвій ході, щоб підтримати тих, хто є довкола тебе, а не випереджати їх. В школі багато що негаразд, і цього не прикрити ніякими гарними словами про прийняття нових концепцій освіти Києві. Мені дали прочитати книгу, співавтором якої є наш теперішній міністер освіти Василь Кремінь, де проголошуються ідеї, якщо не антихристиянські, то в кожному разі нехристиянські - це певно. Експеримент з викладанням християнської етики в трьох галицьких областях все ще лишається експериментом, і тільки найбільш сміливі директори шкіл і завідуючі райвно в інших областях на Волині чи навіть на Донбасі зважуються запровадити у своїх школах цей предмет. Але, звичайно, одним запровадженням предмету справи не вирішиш. І тут, мені здається, корінь проблеми у суспільному становищі вчителя і нашому погляді у майбутнє, погляді не на навчання тільки, а й на формування, всебічне виховання тих поколінь, які мають прийти в життя...
 

о. Андрій ЗАПОДОЛЬСЬКИЙ
АНДРІЙ ПЕРВОЗВАНИЙ

Апостоле Христовий Первозваний,
Ти був покликаний Спасителю служити
Андрію, муже, Богом даний,
Була твоя дорога непроста.

Залишив ти свої рибальські сіті
Велінням Духу вирушив за Ним.
Ти ширив Правду Божу і у світі
Апостолом Ти названий святим.

І в Київі апостол Бога славив,
На горах Київських Євангелії вчив,
Проголосив він Божу вість й Хреста
    поставив,
Донині його голос нам звучить.
 

Дивна хвороба напала на мешканців Маленького міста.
Усі хотіли мати валізи.
Нічого, крім валіз, людей не цікавило.
Збираючись вийти з дому, вони годинами вертілися та крутилися з валізою в руці перед великим дзеркалом. Ні, не себе вони розглядали - їх хвилювало, чи гарну валізу вибрано.
Ніхто і ніде не з'являвся без валізи.
Одне одного оцінювали по валізі.
Пристрасть до валізи затьмарила все.
І дійшло до того, що людині, яка винайшла валізу, поставили пам'ятник на головному майдані Маленького міста: на постаменті-валізі височів велетень з валізою в руці. Проходячи мимо пам'ятника, городяни побожно знімали головні убори й крокували, самовдоволено виставивши перед собою валізу і гордовито задерши голову.
Час від часу вони зупинялися, діставали з кишені оксамитку, дбайливо витирали з валізи порох і начищали її до блиску.
Уявіть собі, навіть у театрі не розлучалися вони з валізами - тримали на колінах під час спектаклю! Та чи варто дивуватися, якщо самі актори на сцені не випускали з рук валізи, якщо й тендітні, тонюсінькі балерини танцювали з валізою в руці! Валіза, звісно, заважала кружляти на пуантах, але ці труднощі з ентузіязмом переборювалися. Головне - яка була валіза.
І тільки одна людина в усьому місті ходила без валізи.
Піднявши комір пальта і сховавши руки в кишені, вона задумливо блукала вулицями.
Цією людиною був кльовн.
Кльовна вигнали з цирку - не хотіли там бачити людини без валізи! Та й він був не потрібен - мешканці Маленького міста розучилися сміятися. Самі поміркуйте - чи до сміху людині, якщо вона поглинута думками про валізу!
Кльовн трюхикав вулицею і сумно зітхав, дивлячись на перехожих.
Обличчя в них були похмурі.
Та хіба усміхатимешся, якщо йдеш і переживаєш: "Може, погана у мене валіза, може, в інших краща..."
І кльовн знову зітхнув, згорьовано нагнув голову.
А перехожі сердито косували на нього - що за птиця без валізи?
Деякі навмисно чіпляли його плечем, штовхали і навіть сварили.
Кльовн дратував людей , і вони дружно глузували з нього: "Ну хіба ти людина без валізи? Гріш тобі ціна безвалізному!"
І, зрештою, відлупцювали його, просто так, без жодного приводу. Кльовн ледве вирвався і втік. А наздогнати його вони, зрозуміло, не могли: заважали важкі валізи. Додамо, що городяни набивали їх чим могли.
Кльовн перестав виходити з дому.
Сидів біля вікна і сумно поглядав на вулицю.
Співчував перехожим, карикатурно зігнутим під тягарем валізи.
Городяни охоче тягали б для рівноваги по дві валізи, щоб не кособочитися, але ж виникала нова проблема: як зняти перед пам'ятником головний убір?!
Кльовн жалів людей та все думав і думав, як урятувати місто від жахливої хвороби...
І ось одного ранку в місті зарябіли афіші. На них був зображений кльовн з величезною валізою.
Городяни осміхалися, задоволені: "Взявся, мовляв, кльовн за розум".
А ввечері усе місто посунуло до цирку.
Волочачи валізи, люди підіймалися сходинками.
Порозсідалися навколо арени.
Почалася вистава.
Публіка із задоволенням дивилася вже багато разів бачене: як силач підіймає сто гігантських валіз, жонглер підкидає в повітря мініатюрні валізочки, акробати стрибають на валізах, а ілюзіоніст майстерно витягує їх із чорного циліндра. Особливо ж подобалося глядачам, що навіть тварини виступали з валізами - слони носили на хоботах неймовірних розмірів валізи, а зайчики бавилися з крихітними.
Потім арена спорожніла, оркестр замовк, світло погасло.
Один-єдиний промінь освітлював арену.
Піднялася завіса - і на арені з'явився кльовн. Він тягнув за собою громіздку валізу. Хитаючись, дійшов до середини арени і зупинився у світляному колі.
Люди чекали, що він почне робити сальто з валізою в руці, а може, піде з нею по канату.
А кльовн поставив валізу, присів навпочіпки і відчинив її.
З валізи випурхнули метелики.
Кльовн сподівався, що краса метеликів змусить людей забути про валізи. Він посадовив кілька метеликів собі на долоню і обійшов арену.
Випроставши руку, він показував чудових яскравокрилих метеликів.
Заглядав людям в очі й усміхався.
Та люди нічого не розуміли.
Прикипівши до валіз, вони не бачили метеликів!
Розлютовані на кльовна, усі обурювалися, сварилися, кричали:
- Навіщо ти нам голову морочиш? Не вмієш нічого робити - геть з арени!
Але найстрашніше було те, що метеликів не помічали діти!
Лише двоє-троє малят вигукнули: "Які гарні метелики!" Та батьки одразу ж насипалися на них: "Ви неуважно стежите за валізами, ось і увижаються вам усякі дурниці!"
Марно простирав кльовн долоню з метеликами - роздратовані глядачі залишили залю.
І зостався кльовн сам, і мовчки стояв у колі світла.
Нарешті погас і останній промінь, - видко, і освітлювачеві надокучило дивитися на кльовна.
Усе потонуло в пітьмі.
Але раптом під куполом цирку розлилося голубе сяйво.
На мить вихопилася з мороку сумна постать у старому циліндрі і стоптаних черевиках. І знову запанувала темрява.
Це спалахнув голубим сяйвом і щез кльовн.
Так, блиснувши голубизною, щезають, виявляється, сумні кльовни. Люди, які, буркочучи, покидали цирк, відчули щось дивне, незвичне. Обернувшись, вони побачили: весь цирк був у голубому мерехтінні!
Дивуючись небувалому видовищу, вони пішли назад, волочачи свої валізи.
Увійшли до зали і ойкнули - над ареною пурхали, промінячись голубим світлом, великі метелики.
Кльовна на арені не було.
Люди пильно вдивлялися у голубе мерехтіння, і несподівано їх осяяло - саме цих метеликів і хотів показати їм кльовн!..
Але вони не знали, що саме кльовн наділив метеликів своїм світлом, і це світло випромінюють вони зараз.
Довго-довго сяяла під куполом голубизна.
Потім метелики вилетіли через купол і цирк потонув у пітьмі.
Коли спалахнули лямпочки, люди побачили - зникли їхні валізи!
Зникли, полопались, виявляється, як мильні бульбашки, від дотику крилець метеликів.
У відчаї і люті люди вже ладні були кинутися одне на одного і почати бійку, та раптом залунав сміх.
Дуже вже смішними були їхні перекошені від злості обличчя.
І хтось першим розреготався. За ним - другий.
Незабаром сміялися всі.
Заливалися реготом.
Сміялися над собою, над тим, що всюди, без жодної потреби, тягали за собою валізи.
Потім згадали кльовна, винувато замовкли і тихо залишили цирк.
Задумливо йшли головною вулицею...
На центральному майдані зупинилися здивовані: людина-пам'ятник не стояла, а сиділа з квітами в руках замість валізи.
Так мешканці Маленького міста позбулися страшної хвороби.
Але й досі трапляються на вулицях люди з похмурими обличчями, і це засвідчує, що ще жива небезпека "валізоманії".
Все ж таки ночами в місті кружляють мерехтливі метелики.
Вони залітають у вікна і випромінюють на людей, що сплять, голубе сяйво.
І це сяйво пронизує сон кожної людини.
І наступного дня люди знову усміхаються одне одному.

Переклад з грузинської
Станіслава РЕП'ЯХА
З ЖУРНАЛУ ДЛЯ ДІТЕЙ "ВЕСЕЛОЧКА", ЩО ВИХОДИТЬ У ВИДАВНИЦТВІ "ВЕСЕЛКА"
 

У різдвяний ранок, у ранковий час, приблизно о пів на четверту, у будинок паламаря прийшли хлопчаки-дзвонарі. Мати вже накрила на стіл і подала каву з молоком та печиво. Стіл стояв поруч із різдвяною ялинкою, і пахощі хвої та свічок заповнили усю кімнату ще зі святвечора. Довгі тижні, якщо не увесь рік, раділи хлопчаки тому, що очікувало їх у цей час у будинку паламаря. У чому ж чарівність очікування цієї миті? Звичайно ж, не в тому, що можна так смачно попоїсти в такий ранній час, увійшовши в кімнату із самої зими, посеред ночі. Багато хлопчаків у себе вдома їли краще. Чари ховалися в чудесній дивині будинку, у дивовижі часу, в очікуванні дзвону і власне урочистостей. Збудження опановувало усіх уже в будинку, коли хлопчаки, попоївши, запалювали в сінях ліхтарі - кожен свій. Це були недогарки, зняті з вівтаря, паламар збирав їх задля цього в ризниці і тримав там в особливій скриньці. Відтіля і ми, паламареві діти, забирали свічки, щоб ставити їх на "свій" вівтар, біля якого, граючись в серйозну гру, "читали месу".
Впоравшись із ліхтарями, хлопчаки - попереду старший дзвонар - бадьоро простували по снігу, а відтак зникали у дверях вежі. В дзвони, особливо у великі, дзвонили, знаходячись у дзвіниці. І невимовно хвилюючим було розхитування дзвонів, яке передувало передзвонові - тих, більших, язики котрих були міцно перехоплені мотузками і відпускалися лише тоді, коли дзвони зовсім уже розгойдалися - для цього треба було знати певні прийоми. Робилося так, аби кожен дзвін, вступаючи у свою чергу, відразу ж звучав повноголосо та потужно. І лише досвідчена людина могла визначити, чи "правильно" дзвонять, позаяк і закінчувати передзвін потрібно було достоту так само, але тільки в зворотному порядку. Било дзвону треба було перехопити, поки дзвін іще звучав на повну силу - і лихо, коли незграбний дзвонар давав дзвонові "вислизнути"...
Як тільки в різдвяну рань відлунали чотири удари, якими відзначали час, вступав найменший дзвін, званий "тригодинним", оскільки в нього завжди били о третій годині пополудні. І це теж входило в обов'язок хлопчаків-дзвонарів, а тому завше переривалися їхні ігри в палацовому парку або на "мості біля ринку" перед ратушею. Проте часто, особливо влітку, дзвонарі переносили свої ігри на дзвіницю або на найвищий ярус вежі, біля циферблятів баштового годинника, де гніздилися галки і чорні стрижі. Але той сам "тригодинний" сповіщав про смерть, і тоді подавав "знак". Тоді дзвонив звісно сам паламар.
Коли о четвертій годині починався "страшний" дзенькіт (потрібен був аби змусити підхопитися в страху з постелі усіх, хто заспався), вслід за "тригодинним" вступав млосно-солодкий голос "альви", відтак "дитяти" (зазвичай він скликав на дитяче богослужіння, на уроки Закону Божого і на читання Фозарію), потім "одинадцятий", в який також дзвонили щодня, зазвичай сам паламар, бо хлопчаки в той час були у школі, потім "дванадцятий", який щодня сповіщав про полудень, потім дзвін, по якому вдаряв молот годинникового механізму, і, нарешті, "великий". Вагомими, важкими, далеко чутними ударами "великого" завершувався ранковий передзвін у дні великих свят. Незабаром після того починали дзвонити до служби ангелів. Точнісінько так дзвонили і до всеношної у передсвяткові дні, і тоді, як правило, діти паламаря не відсиджувались осторонь, хоча, звичайно, вони ж були і причетниками, а з віком, природно, ставали стар-шими паламарями. До числа дзвонарів вони не входили, проте, гадаю, били в дзвони частіше за тих, кого окремо добирали для такого заняття.
Окрім перелічених семи дзвонів над верхніми сходами у дзвіницю висів ще "срібний дзвіночок", від якого до самого входу в ризницю, на усю висоту вежі, звисала тонка линва. Коли відбувалося св. таїнство Перетворення, паламар за допомогою цього дзвіночка подавав знак до початку і завершення передзвону.
Але от куди дзвонарів не треба було надто запрошувати, так це до "перестукування". Починаючи з Чистого четверга на Страсному тижні і до вечора Великої суботи дзвони німували, а тоді на службу і на молитву парафіян скликали "тарахкальця". Обертанням валка урухомлювалася низка дерев'яних молотків і молоточків, котрі, ударяючи по твердому дереві, вчиняли тріскотняву, яка личить скорботним дням Страсного тижня. "Тріскотіли" одразу з усіх чотирьох кутів, починаючи від найближчого до ратуші, так, що "тарахкальця" один за одним урухомлювали хлопчаки, які навзаєм мінялися.
У цю пору вже відчувалося передвістя прийдешньої весни, і з висоти вежі, відкіля відкривався широкий краєвид, невимовні, неясні очікування плинули назустріч літові.
Таємничий лад, який єднав і сполучав у цілість ланцюжок церковних свят, вігілій, пір року, ранкових, денних і вечірніх годин кожного дня, так, що єдиний дзвін прошивав і пронизував юні серця, сни і мрії, молитви й ігри - він, цей лад, напевне, і приховує в собі одну із найчарівніших, найцілющіших і найнесповідиміших таємниць вежі з дзвонами, він приховує в собі таємницю задля того, аби у безперестанній зміні і зі споконвічною неповторністю роздаровувати її аж до найостаннішого похоронного дзвону, який закликає в затишні надра Буття.
Переклав А.П.
 

ВІЧНІСТЬ

Був собі монах. Жив він мирно і безтурботно. Але була одна річ, яка позбавляла його спокою: він боявся вічности. У раю вибрані співають хвалу Богу, так як це роблять монахи. Але одна річ чинити це упродовж якогось часу, а інша - цілу вічність. Яка ж нудьга охопить через кілька мільйонів років щасливців, що перебувають поруч із Богом!
Якось навесні монах вийшов, аби прогулятися в лісі, що зусібіч оточував манастир. Повітря було свіже й легке, напоєне запахущими травами і квітами.
Монах зітхнув, згадавши про свій клопіт. Над його головою заспівав соловейко. Пісня його була навдивовижу чиста й мелодійна. Монах так заслухався, що й забув про свої тривоги. Ніколи бо в житті не чув він такого дивовижного співу. Ще яку хвилину захоплено слухав, а потім подумав, що уже час повертатися до спільноти на вечірню молитву, відтак поспішив до манастиря.
Відчинив йому брат, якого він не знав. Підійшов ще один монах, потім ще один і ще один, але жодного з них він ніколи не бачив. "Чого потребуєш, брате?" - спитав його брат-воротар.
Монах, уже добре розсердившись, відповів, що хоче увійти, аби не спізнитися. Проте брат, виглядало, його не розумів.
Тоді монах попросив зустрічі з отцем ігуменом. Та виявилося, що ігумена він теж не знає. Бідолашний монах перелякався. Затинаючись, він пояснив, що вийшов із манастиря трохи прогулятися і затримався на хвильку, аби послухати спів соловейка. А тоді відразу поспішив назад, щоб устигнути на вечірню молитву. Ігумен мовчки вислухав його. "Сто ро-ків тому, - мовив ігумен, - один із монахів цього абатства вийшов із манастиря якраз о цій порі року і в цій годині. Він не повернувся і ніхто його більше не бачив".
Тоді монах зрозумів, що Бог його вислухав. Якщо сто років йому пролетіли як одна хвилина, коли він був захоплений піснею соловейка, то вічність буде не чим иншим як миттю найвищої екстази у Бозі.
Один пророк безнастанно докучав Богові: "Чому не зробиш це? Чому не вирішив цієї справи? Чи Тебе влаштовує такий стан речей? Берися сміливо до діла. Не барися! Що станеться зі світом, якщо все залишиться так, як є?"
Нарешті Бог промовив до нього: "Чому тебе все так дратує? - спитав Він. - Ось мине тридцять п'ять тисяч років, а там побачимо..."
Час Бога не такий, як наш, людський.

Бруно ФЕРРЕРО,
з книжки "Таємниця червоних рибок". Видавництво "Свічадо".
 

У Східньому Сибіру (Бурятія) собаки були моїми найвірнішими друзями. Їх було там не менше, ніж людей. На відміну від людей, вони не уникали "политического". Вони любили у мене жити. Деякі одверто обіймалися, кладучи лапи на плечі. Коли раптом зник мій улюбленець ПЕСО, я перепитав у всіх сусідів - ніхто не бачив. Потім знайшовся його труп. Я зрозумів: його отруїли. За співчуття. І розраховано: я справді важко пережив цю втрату.
А то, повернувшись із роботи, я не застав у дворі своїх двох цуценят. Тоді я зібрав на нараду своїх друзів до-шкільнят, які любили заходити до моєї хати, не маючи поняття, що за ними теж стежить капітан КҐБ, вікна якого дивляться на мій поріг.
- Я знаю, де песики, - сказав Сашок з сусіднього двору. - Я їх бачив.
Добре говорити Сашок ще не вмів, але говорив голосом рішучим.
- Можеш показати? - запитав я.
- Можу, - твердо сказав Сашок.
Діти ходили гуртками, то мені довелося взяти на пошуки їх п'ятеро. Поки не стемніло, ми пішли в тайгу. По черзі я саджав їх на багажник свого велосипеда, з яким не розлучався. Це була, я уявляю собі, цікава кавалькада, якщо дивитися з вікна. "Наш декабрист" веде велосипед у руках. Сашок на багажнику, а за ними тюпає четверо маленьких...
Коли Сашок вивів нас за посьолок і ми добралися містка через потічок,  я завагався: так далеко від хати собачки не відходять.
- Ти добре знаєш, де бачив песиків? - запитав я.
- Знаю, - сказав Сашок.
Мені стало майже ясно, що сам Сашок - загадковий феномен, але про песиків він нічого не знає. Проте все рівно цікаво, куди він нас поведе.
Перескакуючи через вибоїни і калюжі, ми вийшли в тайгу і стали підійматися нагору. Мої супутники, хоч і гартовані, але захекались.
- Ще далеко? - запитав я.
- Ні, недалеко, - сказав Сашок.
На пагорбі він зупинився, показав на похиле дерево і сказав:
- Тут.
- Ти бачив їх під деревом чи на дереві? - запитав я.
- На дереві, - сказав Сашок.
- Чи ви бачили коли-небудь, щоб собаки сиділи на дереві? - запитав я своїх друзів.
- Не бачили, - сказали діти.
- А Сашок бачив, - відповів я. - А тепер підемо назад, бо ж вас батьки вже десь шукають.
Верталися мовчазно і в роздумах. Якщо рівняти з тими, що говорили не те, що думають, а це було моє оточення, то Сашок принаймні мав добрі наміри. Йому дуже хотілося знайти песиків. Експедиція не вдалася. А проте кожен брав участь і трохи втомився.
Замість епілогу.
Десь мої друзі вже поженилися і мають своїх дітей. Чи пам'ятають вони той далекий 1982 рік, коли в Багдарині була ще своя геологічна експедиція. Коли був у них "свій декабрист" і свій полковник КҐБ. І коли вони приходили до мене чимось похвалитися?
- А мій папа, - сказала Оксана, дочка шофера, - привіз мені бомбу.
- Може, гранат? - запитав я.
- Да, гранат, - погодилась вона. - З червоними зернятками.
А фотографії з песиками тоді пішли і до Київа, і до Бремена, і до Лондона, і до Торонто. Я так мало усміхався, що хотілося дати відчути далеким друзям: на засланні теж буває радість.
 

ВІТАННЯ ЗІ ЛЬВОВА

Вельмишановна редакціє!
Дякуємо Вам за те, що в наш такий важкий і такий прекрасний час шаленої боротьби за утвердження Української Держави Ви невтомно продовжуєте нести світло Христової мудрости у наші домівки. І палахкотять запалені "Нашою вірою" свічечки любови, тепла, надій, розкриваючи і примножуючи Божі дари у наших серцях.
"Наша віра" несе справжні злагоду, мир, єднання у, на жаль, досі роз'єднане суспільство.
Родини МИСЬКІВ, МОРОЗІВ, ОСТРОВСЬКИХ, ДЕМ'ЯНЧУКІВ, ЛЮДКЕВИЧІВ
м. Львів
 

Написати листа змусило мене непоборне почуття глибокої вдячности за ту чаруючу силу правди і любови, яка вливається в душу щоразу, коли я беру до рук "Нашу віру", прочитую її до останнього рядка і відчуваю, як десь у глибинах свідомости карбуються оті іскри, зронені п. Є. Сверстюком та його однодумцями.
Мені 45 років. Маю вищу освіту. Мати двох доньок. Років 10 тому мені потрапила до рук книжка О. Братка-Кутинського "Феномен України". Вона зробила в моїм світогляді революцію. Більш п'яти років щонеділі відвідую церкву Покрови Богородиці, що біля Андріївського Узвозу, де править дуже добрий священик о. Володимир Черпак.
Якщо років зо два тому я соромилась співати "Боже, Великий, Єдиний нам Україну храни...", то зараз проспіваю і на майдані.
Шановний Євгене Олександровичу! Ваші слова, роздуми, болі доходять до серця розпеченим ножем і багато що міняють в ньому. Ба-га-то!
І зараз немає середини. Ти або - за Україну, або - проти неї.
Бажаю (і не тільки від себе) Вам довгих років життя, здоров'я і слова, що опритомнює своєю проникливою чесністю.

Юлія УСАТА,
м. Київ

КОЛЕКТИВ РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ "НАША ВІРА" ЩИРО ВІТАЄ ЄВГЕНА ОЛЕКСАНДРОВИЧА СВЕРСТЮКА З 75-ЛІТТЯМ, НЕ ТАК ПИСЬМЕННИКА І ГРОМАДСЬКОГО ДІЯЧА, ЛАВРЕАТА ДЕРЖАВНОЇ ПРЕМІЇ ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ТА МІЖНАРОДНОЇ ПРЕМІЇ ЮНЕСКО, ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНСЬКОГО ПЕН-ЦЕНТРУ, ЯК НАШОГО ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА.
ЗИЧИМО ВАМ ЗДОРОВ'Я, РАДОСТИ Й НАСНАГИ У ТВОРЧОСТІ І В УСІЙ ВАШІЙ ПОДВИЖНИЦЬКІЙ ПРАЦІ НА БЛАГО УКРАЇНСЬКОГО СВІТУ, В ОБОРОНІ ХРИСТИЯНСЬКИХ ВАРТОСТЕЙ.

Севастополь (телефоном)
Голова місцевої організації Союзу українок Богдана ПРОЦАК:
Я вже кілька років передплачую "Нашу віру". І коли мені буває важко, я знаходжу цю улюблену газету, притуляю до серця, і настрій стає оптимістичним.
А тепер, поздоровляючи головного редактора Євгена Сверстюка з його 75-річчям, 47 наших жінок передплатили "Нашу віру" на цілий 2004 рік.
 
ЗАГАЛОМ "НАША ВІРА" ПРИВІТАНЬ НЕ ДРУКУЄ. АЛЕ ЩО ТУТ СКАЖЕШ, КОЛИ З КАРАГАНДИ (!)

Шановний редакторе пане Євгене Сверстюк!
Хочемо подякувати Вам за газету й особливо за Ваші статті, що зігрівають наші серця тут, у м. Караганді Республіки Казахстан, далеко від рідної землі. Але душею ми почуваємося близько з Вами і підтримуємо Вашу таку необхідну зараз працю для національного відродження українського народу.
Хочемо поздоровити через газету нашого земляка, відомого скульптора, заслуженого діяча мистецтв та члена Спілки художників Республіки Казахстан, почесного громадянина м. Караганди АНАТОЛІЯ ПЕТРОВИЧА БІЛИКА з 75-літнім ювілеєм:
Нехай світлим буде вам кожен день
Як джерельна вода.
На многая літа!

ДО 19-ТИ ПІДПИСАНТІВ ПРИЄДНУЄТЬСЯ І РЕДАКЦІЯ "НВ".
 

Тема геноциду українського народу сидить у жилах зтероризованих українських селян. В Україну вона приходить з Заходу, де вільні люди могли про це думати, вивчати, зрештою, могли просто поминати замордованих людей.
Досі немає у нас пам'ятників жертвам Голодомору, таких, які українці побудували в США, в Канаді, в Австралії. Досі псевдоукраїнська влада, формально повторюючи оцінки, які пройшли через міжнародні комісії і через сенат Америки, Канади, Австралії та інших країн, не могли дотямити, як їй треба пристойно реаґувати на нашу національну катастрофу. Невиразне белькотіння про необхідність спорудити дома пам'ятник такий, який споруджують нам на чужинах, практично скочуються до безіменної чиновницької пропозиції десь щось спорудити - за містом. Очевидно, за кошти української еміґрації...
До цього дзеркала "української влади" можна додати картинки "національних" телеканалів. В поминальну суботу 22 листопада показали панахиду на Михайлівській площі за участю українських православних і католицьких церков. При цьому жодним словом не згадано про відсутню УПЦ Московського патріярхату, яка, власне і "покриває" майже всі території Голодомору. Що думати людям? Чи думати, що то Церква "канонічна", але не християнська? Чи думати, що то Церква московська, вона не визнає ні українського народу, ні української держави, ні невинно убієнних?
Але телекамера вірно, як пес, повертається до своїх хазяїв: вона фіксує покладання вінків Прем'єром В. Януковичем і Головою парляменту В. Литвином - і відключається, щоб у кадр не потрапив лідер "Нашої України" Віктор Ющенко.
О 18-й годині вечора на Михайлівській площі запалали тисячі свічок - різнобарвних, в скляному посуді. Такого магічного моря свічок Київ не пам'ятає. Над усім тим лунає пісня і молитва - і дзвони з Михайлівської дзвіниці.
Думаєте, скільки часу вділив цьому "національний" канал телебачення і радіо? А ніскільки! Камера, як вірний пес, відвернулася і не хотіла бачити.
- Чому? - здивуєтесь ви.
А тому, що поминання душ зі свічками - організувала "Наша Україна" і зі свічками прийшов Віктор Ющенко з дітьми і з приятелями...
Так званий "демократичний" і так званий "національний канал" таких кадрів не бере.
То чого дивуватись, що він бльокується з владою і Московським патріярхатом, а все інше для нього "не канонічне" і не потрібне?
Судячи з відгуків наших читачів, на всіх каналах "Українського" ТБ саме в ту годину 22 листопада, коли вся нація мала схилити голову в поминальній молитві по замучених наших братах і сестрах - крутили розважальні програми. На перший погляд, це нагадує казку про дурня, який на похороні реготав, а коли його напоумили, він пішов на весілля і там розридався. Однак у випадку з постсовєтськими ЗМІ маємо справу швидше з моральною дистрофією. То вона забуяє бузиною, схожою на омелу на сухому дереві, то передріздвяним ордером для Юлії Тимошенко від Медведчука-Суркіса, то канонічним "оформленням" 3-го шлюбу олігарха особисто Сабоданом, то прицільним попаданням "ракетчика" Кучми, а загалом - тотальним жебрацтвом в країні безпросвітніх фуршетів і пограбувань національної скарбниці.
Який же пам'ятник невинно убієнним українцям може спорудити ця влада з цим каналом? І яке значення для цих чиновників має Голодомор 70-літньої давности?
Так і чується щире здивування: "А при чем здесь мы"?
Можна спробувати пояснити: геноцид був підрізуванням живого коріння української нації. Ці почорнілі села вже ніколи не воскресли і не засміялися дитячим сміхом. І разом з людьми знищено і їхню духовну висоту - зруйновано Церкву. А це був духовний геноцид.
- Так мы уже разрешили Церкву, - резонно скаже чиновник. - Вот и батюшка. - І справді: біля церкви батюшка і гурт похилих бабусь.
Можна спробувати ще пояснити: геноцид - це підрізування коріння, і ліквідація духовної висоти. Але також, як казав Максим Рильський, відрубування мозку нації...
- Да, - погоджується чиновник, - дров нарубали...
Ви розводите руками і бачите, що тут ні коріння не відновилося, ні мозок не розвинувся, ні духовна висота не засвітилася - настільки, щоб зрозуміти страшне поняття геноцид.
І тут ви пробуєте брати глуху стіну прикладами і притчами.
Був такий український поет Євген Плужник. Поет, як кажуть, від Бога - він народився з любови. Коли він побачив Галю Коваленко, то зрозумів, що варто жити - навіть на цій землі "від крови рудій". Треба любити життя, щоб їй, Галі, крізь ґрати гукати освідчення:
"Єдина моя, кохана!
І така радість це, Галочко! От в одному Твоєму імені - все, що треба мені, все, що я хочу!
Будь щаслива, ти ж повинна бути щаслива. Коли можеш ти іншому стільки щастя подати! Ти ж не можеш бути нещаслива - ти ж прекрасна така!
...Мрійко далека моя!
Ось бачу тебе...
Напиши, що любиш!
Тільки не сердься
...Ніхто, ніхто ніколи не любитиме тебе так, як я!
І ніхто нікого ніде так не любить".
В 1934 році НКВД забере поета-лірика і кине його з туберкульозом в холодний сирий підвал.
Потім весною прочитають йому смертний вирок.
Потім подарують йому життя - 10 років на Соловках, - і він на радощах ще напише Галі подібного листа. А також листа матері Галиній - з подякою за те, що її таку народила. А тоді його кинуть, напівживого, на північний етап.
Яка велика любов! Яка дивна любов до життя! Адже від присуду до страти перед весною 1936 - йому, з відкритими кавернами - залишиться жити менше року. В муках брудних етапів. По суті до семи зупинок на Голготу йому подарували - ще дві.
В лікарні 2 лютого він попросить у санітара води.
"Умиюсь, згадаю Дніпро і умру".
І за 3 хвилини справді умре.
А Галя напише спогади. Боже, які це спогади!
Отже геноцид, я вам скажу, це не тиф і не холєра. Це коли ворог зі скляними очима убиває інтеліґента просто за те, що він український поет, руйнує сім'ї українських селян і голодом убиває їх дітей за те, що вони українські селяни. І без пояснень. Але хто хоче жити - мусить вдавати, що він нічого не бачив, не знає і не розуміє.
 

ВИЗНАННЯ ФАКТУ ГОЛОДОМОРУ Є ПОЛОВИНЧАСТИМ. ВОНО НЕ Є ВИЗНАННЯМ ГЕНОЦИДУ НАЦІЇ.
СПІЛЬНУ ЗАЯВУ ДО 70-Х РОКОВИН ГОЛОДОМОРУ ПІДПИСАЛИ БЛИЗЬКО 30-ТИ КРАЇН - ЧЛЕНІВ ООН. УПЕРШЕ В ІСТОРІЇ НА МІЖНАРОДНЬОМУ РІВНІ ГОЛОД В УКРАЇНІ ВИЗНАНО ТРАГЕДІЄЮ, СПРИЧИНЕНОЮ ДІЯМИ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ, І ЗАСУДЖЕНО ПОЛІТИКУ, ЩО ПРИЗВЕЛА ДО ЗАГИБЕЛІ МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ.

Я слухала по радіо виступ п. Литвина за Голодомор. Він так старався... (хоч йому і переривали розмову), мов то не був штучний голод. Мовляв, центральний комітет на те зразу звернув увагу і знайшов зерно на посів. Так, він знайшов у своїх схованках, але вони ж зерно потруїли. І скільки тих сіячів померло від отрути, він не сказав. Голодний сівач, що за день вкинув у рот бодай жменю проса, ячменю чи гречки, на другий день уже не міг вийти в поле.
Зараз у вас іде шалена підготовка до виборів Президента. Я молю Бога,щоб Він дав людям розуму і відваги, щоб вони врозуміли, що Кучмівській бригаді підійшов кінець. Щоб вони об'єднались навколо "Нашої України" на чолі з Віктором Ющенком.
Катерина ЩЕРБАНЬ,
м. Торонто, Канада
 

"ХАЙ НІКОЛИ БІЛЬШЕ..."

Спогад про драматичні події народу, крім того, що сам по собі є необхідним, як ніколи виявляється корисним для розбудження в нових поколіннях прагнення того, щоб в усіх обставинах ставати пильними вартовими пошани гідности кожної людини. Молитва за упокій померлих, крім того, що випливає з такого спогаду, стає для вірних тим бальзамом, який пом'якшує біль і робить дієвою молитву до Бога.
Християнське почуття скорботи за тими, що померли внаслідок божевільного смертоносного задуму, має супроводжуватися прагненням будувати таке суспільство, де спільне добро, природний закон, справедливість для всіх та людські права будуть постійними напрямами для дійового оновлення сердець та умів усіх тих, які мають честь належати до українського народу. Отак спогад про минулі події стане джерелом натхнення для теперішнього й майбутнього поколінь.
Будемо сподіватись, що з Божою допомогою, уроки історії допоможуть знайти тривкі спонуки до порозуміння, маючи на увазі конструктивне співробітництво, щоб спільно будувати країну, яка на кожному рівні розвиватиметься гармонійно та мирно.
Осягнення цієї благородної мети залежить, насамперед, від українців, яким довірено зберігати східну християнську традицію та відповідальність за те, щоб зуміти донести її до самобутнього поєднання культури та цивілізації. В цьому полягає особливий внесок, який Україна покликана зробити в побудову "спільного европейського дому", де кожен народ міг би мати належне прийняття з повагою до цінностей власної самобутности.
З послання Папи ІВАНА ПАВЛА ІІ з нагоди 70-х роковин Голодомору в Україні
 

На сьогодні недостатньо є архівних джерел для об'єктивного визначення кількісних параметрів нашої національної катастрофи. Тому неоціненне значення мають краєзнавчі дослідження. І саме в царині складання мартирологів на рівні окремих населених пунктів. Ці списки в сукупності наблизять до з'ясування загального реального числа загиблих, дадуть змогу укласти та видати Національну книгу пам'яті. Є численні приклади такої ефективної пошукової роботи.
Чи не найяскравішим зразком бачиться праця дослідника Івана Сергійовича Городинця із села Безпальче (нині - Драбівського району на Черкащині). Він - краєзнавець від Бога, бо не продукує історичні химери та міти, а в основу вивчення історії своєї землі кладе історичні факти та долю кожного конкретного краянина. Ніби повертає вже напівзабуту традицію ще ХІХ століття, коли краєзнавство спиралося на суху, але таку промовисту статистику. "Згадаймо всіх поіменно" - такий його принцип. Іван Сергійович протягом тридцяти років укладав "Книгу пам'яті села Безпальче", яка побачила світ 1994 року. До неї занесено імена 1630 односельців, які пішли із життя переважно внаслідок бурхливих політичних подій, починаючи від російсько-турецької війни 1877-1878 років і до наших днів. Було використано різноманітні джерельні матеріяли. Але справжнім подвижництвом краєзнавця слід вважати зібраний у книзі список убієнних штучним голодом в 1932-1933 роках. За розповідями самого краєзнавця, це була дуже важка робота. Він здійснив своєрідний "подвірний перепис" у селі. При потребі збирав дані і в сусідніх селах, постійно звіряючи розповіді людей з архівними документами, матеріялами бібліотек тощо. І так день у день, протягом 1989 - 1993 років - системно і цілеспрямовано. В результаті тепер село Безпальче, чи не єдине в Україні, має майже повний перелік жертв Голодомору. Цифри вражають: 856 померло голодною смертю, із них - 347 дітей; 12 людей були закатовані на смерть сільськими активістами...
Досвід краєзнавців показує, що лише на місцевому рівні можна зібрати ті дані, які не були з різних причин задокументовані. Наприклад, імена та кількість закатованих. А також - і їхніх катів, бо, як влучно висловився академік Іван Дзюба, "такий "досвід" соціяльної жорстокости й безстидства не минає марно - такі "кадри" ще не раз пригодяться...". Передусім з краєзнавчих джерел ми дізнаємося і про підрахунки жертв, які таємно вели люди ще під час Голодомору. Той самий Іван Городинець в 60-х роках минулого століття чув про такі обрахунки особисто від тих людей, які цим таємно займалися.
Фактично нині лише за допомогою краєзнавців ми можемо дізнатися про тих небайдужих людей (ними іноді були й місцеві керівники), які, наражаючись на небезпеку, рятували як окремих селян, так і цілі колективи від голодної смерти. І чи не час нам уже створити свою книгу праведників? Питання, очевидно, риторичне...
Досвід показує, що при збиранні даних та укладанні мартирологів найдоцільніше застосовувати родинний (а точніше, сімейний) принцип, бо він є найзручнішим для дослідника і найточнішим щодо результативности. Саме родова пам'ять найдовше тримає відомості про людські втрати. Згадаймо поменники, які раніше були в кожній християнській сім'ї з міцними традиціями.
При неможливості поіменного обчислення жертв Голодомору, потрібно з'ясовувати хоча б ту загальну мінімальну кількість, яку донесли людські враження, за формулою: "загинуло не менше, як..." При цьому дуже важливо звертати увагу на особу респондента: щоб та людина була спраглою істини і не схильною до гіперболізації. Такою людиною був батько автора цих рядків - Яременко Іван Іванович (1903 року народження), який повідомив, що в нашому рідному селі Нехайки (колишня Полтавщина, а нині - Черкаська область) Голодомор забрав не менше 700 людських життів.
На сьогодні в Україні вже існують кілька об'єднань з вивчення нашої найбільшої трагедії, але щось не помітно, щоб це прискорювало укладання мартиролога. У цій роботі нам бракує системности і централізації. Історична трагедія, на відміну від історичного процесу взагалі - це не мозаїчне полотно, а "чорний квадрат", що повинен розширюватися в міру його пізнання. Найдоцільніше діяти за схемою: Державний науковий координаційний центр - конкретний населений пункт з його владними та освітніми структурами - конкретний дослідник - краєзнавець або група дослідників, що мають повноваження й можливості (основна ланка) - загальнонаціональний банк збору інформації і даних про Голодомор. А подальші індивідуальні записи спогадів про Голодомор, - ці, за словами Роберта Конквеста, "непохитні свідчення історичної правди, що їх так довго іґнорували чи обмовляли" - деталізуватимуть наші знання про трагедію та збагачуватимуть скорбну пам'ять  роду і народу.
Ще 1993 року Джеймс Мейс закликав: "Конче потрібно здобути якомога вичерпнішу інформацію від свідків, бо всі вони літні люди, то ж треба скористатися їхньою пам'яттю...". Щоправда, й він не ставив завдання укладання списків, можливо, вважаючи це непосильною роботою. Тому, вочевидь, треба поспішати, надавши краєзнавчим дослідженням у цьому напрямку необхідну державну підтримку - і програмову, і фінансову. Доречно нагадати, що ще у 20-х роках минулого століття  ВУАН успішно розробляла, розгортала та координувала краєзнавчі пошуки як один із основних напрямків своєї роботи.
На сьогодні не помітно, щоб держава спромоглася на відповідні дії. Тим паче, до цієї благородної справи має обов'язково долучитись й християнська Церква, що активно відновлює свої парафії по українських селах. В ХІХ столітті місцеві священики були найкращими краєзнавцями і статистиками. Складання поменників безвинно убієнних може стати святим обов'язком українських пастирів. Адже поминання померлих вважалося богоугодною справою ще у старозавітній Церкві, а в християнській цей звичай закріпився уже до кінця ІІ - початку ІІІ століття. Це було апостольське установлення, якого дотримуються у всій Церкві. Воно взяло гору над хибним поглядом аріян, які заперечували користь молитви для померлих. Довідники також подають, що з тих пір як утворилося загальне християнське богослужіння, моління за померлих стало його складовою частиною. Це засвідчують усі давні і новочасні літургії.
Треба брати до уваги і наступне. Оскільки Євхаристія у традиційних Церквах - це жертва за багатьох (Мт.: 26, 27 - 28; Мк.: 14, 23 - 24), тобто і за живих, і за померлих, - то поминання померлих має прямий стосунок до цього християнського таїнства. Воно виражає ідею тісного євхаристичного єднання у Христовій Любові, що пов'язує між собою і живих і померлих членів Церкви. А більшість померлих від голоду українських селян ще до насильницької колективізації та суцільного руйнування храмів були вірними і належали до певних парафій. Кому ж, як не Церкві пом'янути їх незлим тихім (себто, християнським - саме так у Шевченка) словом.

Василь ЯРЕМЕНКО,
м. Хмельницький
 

СПОГАДИ ПРО КОБЗАРІВ

У Київі цього року видано книгу Рената Польового "Кобзарі в моєму житті". Автор ділиться особистими спогадами про чотирнадцятьох кобзарів з Чернігівщини, Полтавщини, Черкащини, Сумщини, Житомирщини, Дніпропетровщини, Кіровоградщини та Курщини.
Один з нарисів присвячено панотцеві Кобзарського цеху Миколі Буднику. Його домівка в Ірпені на Київщині стала школою кобзарського мистецтва. Микола Будник був також одним із фундаторів Української Автокефальної Православної Церкви. На жаль, він помер 16 січня 2001 року на 48 році свого життя.
Книжка "Кобзарі в моєму житті" проілюстрована світлинами сина Рената Петровича Миколи. Його фотоколекція кам'яних козацьких цвинтарних хрестів прислужилася художникові-монументалістові Миколі Малишку для створення надмогильних пам'ятників Василеві Стусу, Олексі Тихому, Юрію Литвину, Іванові Гончару, Іванові та Леоніді Світличним, Оксані Мешко й іншим.
30 квітня 1982 року Микола Польовий у 27-річному віці загинув на роботі. На його могилі в с. Буча на Київщині стоїть кам'яний хрест також роботи Миколи Малишка.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
м. Ірпінь
 

В усіх церквах західньої української діяспори правилася поминальна служба Божа за жертв Голодомору з нагоди 70-ліття страшних подій. На світлині, вміщеній в англійській газеті "Торонто стар", - п. Таїсія Шкурка, рідні якої постраждали в 1933-му.

Дарія БРОДГЕД,
Гамільтон, Канада.
 

Десятки років замовчувалася правда про голодомори в Україні, десятки років нам забороняли вшановувати жертв українського голокосту. Сьогодні є доступ до спецхранів, створено спеціяльну Урядову комісію з відзначення 70-річчя Голодомору 1932-1933 рр. Мусимо зробити все, щоб не лише подати правдиву всебічну інформацію про цей злочин, що впав на українців у ХХст., а й домогтися визнання голодоморів в Україні актом геноциду. Це надзвичайно важливо для утвердження історичної пам'яті в нашому суспільстві та усвідомлення світовою громадськістю цієї жахливої трагедії людства.
Спогади очевидців, дослідження істориків, документи однозначно довели, що голодомор в Україні був цілеспрямовано організований комуністичним кремлівським режимом. Ось, приміром, спогад очевидця з Житомирщини Павла Глушаниці (тепер живе в Канаді) - "Війна без вистрілу: 1932-1933 р." - "Народна газета" 11.09-17.09.2003 р., де сказано: "У І933 р. вийшов наказ Верховної Ради: всіх українців, які не мають п'ятилітнього робочого стажу, звільнити з праці і відсилати терміново в Україну. Таким чином і я зі своїм братом попали у список депортантів із Росії. Ми жили в Орехово-Зуєво. Всіх українців, яким не вистачало навіть двох днів дo п'яти років стажу, всіх підряд (старе і мале, яке народилося в Росії, а батьки були українцями), всіх їх відсилали на голодну смерть в Україну в 1933 р. Вся Україна була оточена армією так сильно, що ніхто не міг пройти на територію Росії. Коли летів голуб, по ньому відкривали вогонь, аби вбити, щоб не мала Україна ніяких контактів зі світом."
Київська міська організація Всеукраїнського товариства "Меморіял" ім. Василя Стуса в міру своїх сил також намагається привернути увагу громадськости до подій 30-х років ХХ ст., що забрали 10 мільйонів життів українців. Нещодавно голова столичного "Меморіялу" Роман Круцик на запрошення української діяспори відвідав США та Канаду, де виступав з лекціями, під час яких демонструвалася в університетах, коледжах та в приміщеннях громадських організацій у найбільших містах музейна експозиція "3абуттю не підлягає".
Комплекти експозиції "Забуттю не підлягає" мають Конґресова бібліотека США і штаб-квартира ООН. Делеґати  Світового конґресу українців повезли їх у різні країни світу.
Кожний обласний центр України отримав від 20 до 30 і більше комплектів з таким розрахунком, щоб вона була в музеях, навчальних закладах, а також великих містах і районних центрах. Кожний обласний і районний центри можуть доповнити експозицію своїми даними.
Тим часом біля українських церков в США встановлено жалобні знаки, які розповідають американцям правду про трагедію, що сталася з українською нацією. Наші церкви могли б запозичити цей благородний почин і досвід. Адже чи не кожне село й містечко постраждало від Голодомору.
Канадські українці в містах поставили пам'ятники жертвам Голодомору в Україні, а в нас за 12 років незалежної Української держави цього і досі не зробили. За вибірковими дослідженями, наприклад, в селах Київщини від Голодомору померло набагато більше, ніж на фронтах Другої світової війни. Жертвам війни пам'ятники поставлено, а жертвам Голодомору - ні?!

Микола ВИТРИХІВСЬКИЙ,
член "Меморіялу"
 

Вечір у столичному Будинку вчителя до 105-ї річниці від дня народження Євгена Плужника, одного з вершинних, за словом Юрія Лавріненка, українських поетів першої половини ХХ ст., постав серед акцій, присвячених пам'яті жертв Голодомору. Як тепер вже знаємо достеменно, 1935 р. сталінський режим засудив поета до розстрілу. Однак цей вирок було "пом'якшено" 10-ма роками ув'язнення на Соловках. А оскільки Плужник хворів на сухоти, зміна вироку означала лиш відкладення страти. У лютому 1936 р. Євген Плужник помер у соловецькій в'язничій лікарні.
Потужний духовний імпульс, що його випромінює поезія і знакова доля Євгена Плужника, котрий будучи приреченим в атмосфері тотального геноциду, антилюдяности, антикультури, попри все зберігав у своїй душі і своєму слові ясність, красу і життєствердну силу правди, - спонукав Євгена Сверстюка зробити з невеликою групою учасників цей вечір - як ще одну спробу доторкнутись до істини.
Доля і слово Євгена Плужника, на думку Сверстюка, не лише рельєфно увиразнюють картину світу в цьому страшному моменті нашої історії, але й мають ту силу, яка народжує в нас світло любови, щоб ми могли омити ним кожну невинну людську жертву - і тим самим звільнити їх і себе від пекельних обіймів зла - поставити наші жертви як світильники перед Господнім престолом справедливости. Тільки тоді наша пам'ять про замучених може стати світлою. І тільки так може виплавитись нова людина, яка матиме внутрішній захист перед злом.
"Все ж таки він відбувся", - напівзапитально, а більше мабуть стверджувально жартома сказав наступного дня про цей вечір Євген Сверстюк, перефразувавши в такий спосіб Плужникове в поемі "Галілей": "А все ж таки вона обертається!"
Мені ж, пригадуючи блискучо точний імпровізований коментар, в якому забриніли мислені актуальні перехрестя сучасности, подумалось, що літературно-мистецькі вечори, які витворює Євген Сверстюк, є не лише його власною потребою синтези слова написаного і слова мовленого в живій події, але й особистою відповіддю на одвічну українську потребу майдану, віча перед глибом відкритого неба, де вільна розмова діється кожного з усіма й з усім, і так відновлюється тією чи іншою мірою мітотворчість майбутнього, що скріплює наше тривання і дає йому напругу і напрям.
На тому майдані ми раптом наче геть забуваємо про тягарі буденности і самотність людини, відчувши навпаки, що нас так само багато, як зорь у небі. І в кожного є світло (принаймні його можна засвітити), яке ще здалеку видніє і подає надію в безмежній пітьмі самотньому мандрівникові.
Дійсно, це не може бути випадковістю: на тих зібраннях-вечорах завжди чомусь відчуваєш над головою баню неба. А клаптик тверді, на якому вміщуються всі, хто прийшов на розмову, непомітно стає метафізичним майданом, де з'являється відчуття прозоро-ясної єдности і віднайдення себе і всіх у виявленому і ніби враз розширеному часопросторі.
Певно тому й рядки Євгена Плужника прозвучали так повноправно й необхідно в поетично-музичній композиції за поемою "Галілей", що її створили Леся Матвійчук, студентка Київського університету та художня інтерпретаторка тексту Олена Голуб,  яка поклала на музику окремі уривки поеми й представила їх у власному виконанні.
Як повноправно й необхідно прозвучали і фраґменти спогадів дружини поета Галини Коваленко (в Україні вони ще не видані книгою), що їх прочитала студентка Оля Карасевич.
Пригадуючи трагічне, поминаючи жертв нелюдської влади, - не раз повторює цю думку Євген Сверстюк, - ми мємо повернути суспільству загублене відчуття найвищої цінности і гідности людського життя, стати супроти його осквернителів. Лише в цьому разі може відновитися національний розвиток. І замученим жертвам від нас воздасться належне.
...Те, що написав поет, написане... Але ми говоримо про все тепер, у цю мить - на своєму щойно імпровізованому майдані. Бо знаходиться хтось, хто береться розривати глухе мовчання, знову і знову закликати людей до думки і слова - творити образ себе і часу.

Раїса ЛИША
 

ОЙ УПАЛИ Ж ТА ВПАЛИ РОСИ
НА ТИХЕНЬКІ - ТИХІ ПОЛЯ...
МІЙ НАРОДЕ!
ТЕМНИЙ І БОСИЙ!
ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ТВОЄ ІМ'Я!
ХАЙ РОЗКВІТНУТЬ НОВІ ЖИТА
ПИШНИМ ЦВІТОМ НОВОЇ СЛАВИ!
ГЕЙ ТИ, МУКО МОЯ СВЯТА, -
ЧАСЕ КРИВАВИЙ!
УБІЄННИМ СИНАМ ТВОЇМ
І ВСІМ ТИМ,
ЩО БУДУТЬ ЗАБИТІ,
ЩОБ ПОВСТАТИ В БЕЗСМЕРТНІМ МІТІ,
ВСІМ ЇМ - ОСАННА!
Євген ПЛУЖНИК,
з поеми "Галілей"
 

УКРАЇНА-УГОРЩИНА

Не дуже чисельна, але діяльна українська громада в Угорщині на чолі з Ярославою Хортяні засвітилася непересічними справами. То вони побудували в Тігані пам'ятник "Українській княгині Анастасії" (Ярославні) і королеві Андрашу І, то відкрили меморіяльну дошку Лесі Українці на Александрійській бібліотеці в Єгипті, то поставили перед парляментом Угорщини питання про визнання українського геноциду 1933 - і парлямент визнав одноголосно!
А 9 грудня вони скликали і добре провели міжнародню конференцію ГОЛОДОМОР УКРАЇНИ в Будапешті за участю авторитетних дослідників з України, Англії, Франції та інших країн Европи. Конференція відбулася в приміщенні МУЗЕЮ ТЕРОРУ, мабуть, найкращого в світі музею жертв комуністичного режиму (директор Марія Шмідт). Адже відомо, що в світі розмитих моральних понять нацистські експерименти називаються злочинами проти людства, а жахливіші ленінсько-сталінські злочинства називають помилками.
Нижче подаємо резолюцію, прийняту на конференції.
 

РЕЗОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНЬОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ "ГОЛОДОМОР В УКРАЇНІ В 1932 - 1933 РОКАХ"

1. Конференція висловлює глибоку вдячність Парляменту Угорщини, який підтримав ініціятиву Державного самоврядування українців Угорщини щодо визнання Голодомору 1932 - 1933 років актом геноциду українського народу.

2. Конференція констатує, що не тільки в період Голодомору 1932 - 1933 років український народ не одержав підтримки міжнародньої спільноти, яка була своєчасно поінформована про нашу національну трагедію, а й сьогодні більшість парляментів світу не визнали її геноцидом.
Конференція акцентувала, що український геноцид не є суто українською проблемою: Це проблема оцінки моральних злочинів ХХ століття і причетности кожного до відстоювання правди або потурання напівправді.

3. Спираючись на висновок Міжнародньої комісії юристів 1988 року, а також новітні дослідження документів колись таємних архівів і ухвалу Парляменту Угорщини, звернутися до Уряду України з пропозицією повторно порушити питання перед міжнародніми інституціями , насамперед ООН, щодо визнання Голодомору 1932 - 1933 років актом геноциду українського народу.

4. Підтримати ухвалу Верховної Ради України про створення в м. Київі Всеукраїнського меморіяльного комплексу на вшанування пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій на зразок Музею терору, створеного в Будапешті.

Будапешт, 9 грудня 2003 року
 

Політика державного атеїзму, сподіваємося, назавжди відійшла в минуле. Але її колишні носії з властивим їм прагматизмом у використанні Церкви продовжують займати ключові позиції в державних інституціях, що працюють з релігійними організаціями.
Головним мотивом у формуванні релігійної політики вважаються інтереси держави. Зрозуміла річ, що вони визначаються панівним режимом і варіюються залежно від складу й позицій державної бюрократії. Часто фрази про "національні інтереси" лише маскують кланові зацікавлення, пов'язані з цілком конкретними економічними зв'язками або електоральними плянами.
Завдання держави - забезпечити конституційні права громадян, не порушуючи при цьому прав їхніх співвітчизників.
Що ж маємо натомість? Виходячи з власного бачення державної політики, генерал визначає конфесійні пріоритети в армії, головний лікар - у лікарні, директор - у школі. Свобода вибору в підлеглих відсутня. Подібна ситуація склалася й у пенітеціярних закладах.
Державний комітет України в справах релігій, покликаний здійснювати правне оформлення стосунків релігійних організацій і держави, бере на себе фунцію реґулювання релігійного життя.
Відділ релігіознавства Інституту філософії НАН України перетворився на пропаґандистський заклад. Академічна цінність його видань часто сумнівна. Але керівник і окремі працівники відділу, зокрема через видання "Релігійна панорама" грубо втручаються в перебіг релігійного життя, сміливо дають поради релігійним спільнотам різних конфесій, намагаються нав'язати свої моделі розвитку УАПЦ.
Совєтський "Закон про релігійні об'єднання" 1929 р. був оприлюднений тільки через 46 років після свого прийняття. Тоталітарний підхід до законодавства передбачав його таємничість і залежність від інтерпретаційних технологій. Для того, щоб захистити свої конституційні права, слід було ті права виявити й обґрунтувати на основі законодавства, прихованого від народу.
Попри відкритість сучасних законодавчих актів, вони часто мають досить неконкретний, розпливчастий характер. Документи президентської адміністрації, Кабінету Міністрів та місцевих адміністрацій можуть не узгоджуватися з іншими документами, не мати важелів виконання. Кілька указів про повернення майна релігійним організаціям дублюють один одного і не встановлюють чіткої процедури реституції, її обсягу, механізмів доведення права спадкоємности.
Церква виводиться поза сферу чинного законодавства там, де йдеться про карні злочини проти церковного майна та людської гідности. Священнослужителі можуть бути публічно зневажені, побиті, пограбовані, церковне майно - захоплене іншою конфесією. Хабарі стали практично відкритою формою стосунків Церкви й державних чиновників. Але прокуратура вперто відмовляється втручатися й реагувати на заяви, посилаючись на специфіку релігійного життя, незрозумілу для захисників закону. Таким чином за 1992-2003 pp. церковне життя стало однією з криміногенних територій, закритих для закону. Судові інституції ухиляються від розгляду справ, пов'язаних з порушенням прав власности, образою людської гідности та антидержавною пропаґандою, коли ці справи прикриваються релігійними мотивами.
У демократичному суспільстві управлінський апарат держави й релігійні спільноти взаємодіють як партнери, співпрацюючи на полі духовного оздоровлення народу, в різних культурних і харитативних проектах. Українське чиновництво ніяк не позбудеться начальницького комплексу, виплеканого совєтською атеїстичною бюрократією.
Реґулювання розвитку релігійних організацій здійснюється через вольове надання переваг у інформаційній діяльності, доступу в державні установи, армію, пентенціярні заклади. Здійсню-ється державне фінансування або державний тиск на приватні підприємства з метою надання фінансової допомоги протеґованим державою релігійним організаціям.
Виходячи з конституційної засади свободи совісти, держава не має права впливати на вибір релігії та форми інституціювання релігійних громад. Виключний об'єкт стосунків із нею - юридичні особи, прав яких можуть набувати релігійні організації.
Стосунки держави й релігійних організацій мають будуватися як стосунки рівноправних партнерів. Реєструючи свій статут, релігійна організація зобов'язується дотримуватися державного законодавства, держава ж, визнаючи леґітимність релігійної організації, приймає обов'язок шанувати внутрішній устрій і правила цієї організації (канонічне право).
Церковні організації діють коштом народних пожертв. А отже оподаткування коштів протизаконне. Тягар орендної платні за землю й приміщення, накладений на релігійні громади, аморальний за своєю суттю й спрямований, знов-таки, на сеґреґацію віруючих людей, виділення з-поміж них протеґованих груп, заохочуваних за льояльність, та об'єктів дискримінації. В такому дискримінованому становищі опинилася наша Свято-Юріївська громада в Полтаві. Міська управа, будуючи один за одним храми для Російської Церкви, наклала на громаду УАПЦ непосильну орендну платню на земельну ділянку, розташовану в охоронній зоні.
Держава має заохочувати доброчинну діяльність релігійних організацій через податкові пільги для доброчинних проектів та пільги в оподаткуванні підприємств і організацій. Натомість господарча діяльність релігійних організацій, що приносить прибутки, не може виводитися поза межі відповідного законодавства.
Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій діє фактично при Держкомрелігій України. Це обумовлює й напрямок її діяльности та невпинні спроби перетворити її на знаряддя урядового впливу на релігійні спільноти. Для реалізації ролі цієї структури необхідно вивести його поза орбіту керування Держкомрелігій. Можливо, більш доречним буде переведення її до кола Верховної Ради з наданням дорадчого характеру в співпраці з Комісією Верховної Ради в справах культури та свободи совісти. А стосунки між різними конфесіями найчастіше лише виграють, коли їх вдається налагодити без нав'язливого посередництва держави.
Нагадую ще раз: ці міркування не є закидами з позицій непомильности. Це роздуми вголос над спільними проблемами становлення громадянського суспільства, яке починається з усвідомлення нами всіма однієї засадничої проблеми: а що ж таке "свобода совісти" в мові демократичної цивілізації, досвіду якої так бракує і нашій державі, і Православній Церкві.
 

Вшанування 750-річчя коронації Данила Галицького

7 жовтня 2003 р. світ і Україна відзначили 750-річчя коронації князя Данила - короля Руси-України - Папою Римським Інокентієм І за перемогу над Золотою ордою. Католицька церква вшанувала православного князя короною перемоги за внесок у світову історію. Нашестя, які робила Золота орда, загрожували цілій Европі. Саме воїни-русини стали щитом для европейських країн, не допустивши їх спустошення. У Львові біля пам'ятника королю Данилові відбулись багатолюдні, з широкою участю молоді, вшанування першого короля Руси-України Данила. Було відправлено молебень.

Василь ОНУЧАК
 

Де люди безбожні, там:
- уряди безпорадні
- лжа безмежна
- борги непомірні
- наради безрезультатні
- пояснення безґрунтовні
- політика безхарактерна
- християнство безсловесне
- церкви безсилі
- народи не миряться
- звичаї розперезані
- мода безсоромна
- злочини незліченні
- перспективи безпросвітні

До архіву газети

На першу сторінку