Cтрашно оглядатися назад і страшно зазирати вперед.
Україна залишається полігоном випробувань антидемократичних технологій.
На Святій Землі триває "поганий сон";  святі місця закривавлені, зневажені.
Країна з репутацією захисника демократії утверджується в поліційній ролі і адаптує форми самозахисту, вироблені тоталітаризмом.
Европа розмінює високий принцип неповторности на пласкі нормативи споживацтва.
Німеччина з почестями приймає совєтського шпигуна, тепер в ролі російського Президента. Росія стрімко опускається до стандартів "старшого брата", втрачаючи при цьому добру міну.
Заклики до високих ідеалів замінено афішами про сексуальні шоу.
Багаті безсоромно відвертаються від бідних, але кидають пожертви на церкву (канонічну).
На землі множиться кількість церков і канонізованих святих, але зникає саме поняття святости.
На посткомуністичному просторі все опускається - за браком духовної енерґії - і йде по лінії зовнішніх імітацій маркетинґу.
Важко сказати, що гірше, чи комуніст перед своїм прапором з вождями, чи під будь-яким чужим прапором: він "перевихований", тобто без почуття особистої відповідальности.
"Ракетчик" в президентах за один тільки рік опустив ім'я України найнижче і оточив себе людьми найгіршої репутації. Якщо новий прем'єр з Донецька справді мав судимості "за мордобій", то перед нами ще спектаклі з оваціями глядачів.
Коли скандальний провал (на виборах) пропрезидентських сил закінчується згуртуванням тих сил навколо президента і їх перемогою над виборцями - то це якісно нова модель вивернутої демократії. Вона готує ще етноцид моральний.
Огляньмося назад і навколо себе: входимо в зону природних і соціяльних катаклізмів! Під кінець 2002 збивається під нашим стягом нова команда піратів, які запаслись усіма европейськими атрибутами і книгами законів. Але на Заході корабель запеленґовано. Цілий світ дивується безпечності піратів, озброєних запеклістю, совєтською безвідповідальністю і паспортами, по суті невиїзними. Експрем'єр Лазаренко з в'язниці - для них не притча, а тільки прищеплення на невразимість. Російський корабель, який шукає вчорашнього сліду - для них фарватер!
Страшно. Але знайоме. Хіба вожді не ходили в "прекрасне майбутнє" в надії на безкарність і право сили?
От тільки таємничі течії змінилися і застережливий голос Провидіння став чутнішим: "Хто має вуха, хай слухає"...
О, ні, в ІІІ тисячолітті зовсім інші проблеми. І перша з них - зупинитися і проказать: "Господи, дай мені побачити дорогу від прірви".
Другий рік третього тисячоліття супроводжується великим збуренням природи. Повені, урагани, землетруси можна було б вважати апокаліптичними знаменнями, якби віртуальна цивілізація не зрівноважила їх на екрані фільмами жахів.
Замінована плянета втрачає віру і водночас чекає чуда Господнього, забуваючи про Праведника, задля якого Бог милує.

Високою дзвіницею на пагорбі мені уявляється пам'ятник найбільшої української трагедії - 1933.
Дзвони, під небом.
Дзвони, які не замовкають.
Дзвони, які не затихнуть.
Важко уявити собі інший пам'ятник. Після Ґерніки... Після зображень масакр, вчинених червоними і коричневими. Після кінофільмів жахів нині зображення смерти в муках вже не діє. Та й не передає сенсу страшних подій.
Дехто силкується передати жах голодомору цифрами, знижуючи або перекриваючи цифру 7 млн. Точної цифри нема і не буде. Та й як виміряти цифрами смерть молодих, що не дали потомства?
Дехто пробує переказувати жахливі випадки - вони однакові скрізь і завжди. Найчастіше показують виконавців - сірих рабів режиму. Це аспект соціяльної психології.
Все це не передає суті так, як дзвони, що волають з неба.
Реквізиція горщика з картопляним лушпинням. Ліквідація їстівних продуктів у багатодітній сім'ї. Засипання ярів дитячими трупами. І щораз суворіші директиви з Кремля. Арешти місцевих адміністраторів, що виявляли розум і милосердя. Ретельні збирання статистики смертности - і засекречення її.
Все це характеризує нелюдське злодіяння, сплановане масове вбивство з мапою і статистичними заготовками в руках людей, що мали необмежену і безконтрольну владу.
Суто кримінальними ознаками політичного злочину є заборона поширювати інформацію. В забороні самого слова "голод" посеред мільйонів трупів був, безперечно, і експеримент психологічний. Був він також в запрошенні іноземних "свідків", які мали засвідчити, що "нічого не бачили". І в підкупі іноземних журналістів, які перевершили совєтську брехню.
На превеликий жаль, европейські політики і моральні авторитети не піднялися до усвідомлення початку великої війни - війни голодом.
Тим часом тут уже було започатковано всі дальші злочини 30-х років, які будуть приховані або найменовані заспокійливими фразами про "нову Европу" і революційну - "соціялістичну".
Малодушний самообман безвірників, які вдають, що не бачили і не зрозуміли, і взагалі - це їх не стосується.
Нині дослідники наводять документи, виступи, протоколи. Вони дають лжесвідчення облудною мовою злочинця, який завжди діє під маскою. Тут навіть не розмова вовка з ягням, а розмова маньяків перед зґвалтуванням і убивством беззахисної жертви.
Вони можуть говорити про послух, про свою мудрість і рішучість - кожен у своїй манері.
Але для суду головне свідчення - це тіло жертви і сліди зґвалтування.
Найважче сприймається маштабність злочину, що виходить за межі людської уяви. Це одна з причин, що дехто не може ні повірити, ні зрозуміти. Тут справді злодіяння перегукуються з метафізичним злом.
Але коли подивитися вниз - історія поросла бур'яном. Навколо суцільні зарості будяків і болиголову на ярах і ровах поза цвинтарями, де хоронено померлих від голоду в 1932 - 1933 роках і в 1947. "Бур'яном укрилось, цвіллю зацвіло" і в інститутах, де "безбожна п'ятирічка" славилась масовою ліквідацією "культових споруд", про масову загибель українського народу від голоду - ні слова. Бур'ян породжує бур'ян. Головні історики п'ятирічки досі перемелюють цифри і слова, засипані в ковші на соцзамовлення партії.
Не забуваймо, що то була пора їхньої молодости та їхньої кар'єри - вона їм наймиліша...
Отже, голодна смерть дідів для онуків, одурілих від ситости і комфорту, є такою ж проблемою, як лузання і випльовування насіння.
Не дуже болить ця "давня історія" правнуків поганих.
Але чого ж німці приїжджають розшукувати "свої" могили серед українських піль, а японці шукають сліду полонених чи інтернованих японців у колишніх лаґерях на Сахаліні, Колимі і в Сибіру?..
І чому українці в Америці, в Канаді, в Австралії будують пам'ятники загиблим від голодомору - там, на чужій землі, хоча там ніхто від голоду не вмирав?
Чому їх болить той давній біль і ятриться незагоєна пам'ять? Чому знов і знов збирають гроші на побудову поминальної каплиці і хреста?
Чому вони збираються на багатолюдні панахиди, куди приходять також чужинці?
Чому американець Джеймс Мейс зрозумів, що було в Україні, а комуністи-селюки не можуть зрозуміти?
Здається, тут ми підходимо до делікатного питання про входження України до европейської спільноти.
Чи можна совка запрошувати до европейської спільноти?
Не буде з совком спільноти! Наївшись, він не подякує, а погостювавши, лаятиме за порогом. Така школа "клясової принциповости" і корисливої моралі.
Я не можу як слід пояснити, але відчуваю, що брехливість, продажність, байдужість до духовних вартостей - це закорінена хвороба, яка перетворює на совка... Так само, як поклоніння ідолу, який пив народну кров.
Вона, та хвороба, опосіла і Церкву.
В 1933 Церква була німою і заляканою. Церква не відспівувала своїх православних чад. Заляканий священик міг у потаємній молитві пом'янути невинно замучених і убієнних голодом - і тільки.
Не могла поминати їх і Церква, відновлена ідолами - Сталіном і Берією. Їм веліли правити панахиду лише до дня Побєди на солдатських могилах.
Голод поминати - не велено. Ясно? Але ж хоча б через півстоліття відспівати православних християн, похованих без похорону, без молитви і без хреста? Хіба для цього потрібен дозвіл?
*   *   *
Правда, були випадки "вшанування". В 1988 р. тележурналісти від Бі-Бі-Сі збирали для фільму "Сталін" матеріяли про голод в Україні. Мені випало їздити з цією групою. ЦК КПСС їм сприяло, і сердешні сільські начальники за ніч організували "могилу" біля цвинтаря, насипали горбок і навіть настромляли там чорнобривців. Сміливіші жінки відкликали мене вбік і тихенько запитали:
- А нас після цього не будуть розстрілювати?
- Бог з вами - за віщо? - Дивно, що я зрозумів їх, аж мені стало холодно і моторошно.
- А за те, що ми показали, де закопано людей.
- Але ж ви не самі - вас же голова скликав і наказав "шанувати померлих".
- Та голова що... Вони потім відбрешуться. Он якби не ті чужі люди, дай їм Боже здоров'я, тим англійцям, то хіба наша влада згадала б...
- Звичайно, не згадала б, - погоджуюсь я.
- Та й ви, як видно, ніби наш, а не совєтський. Мабуть також з Англії приїхали.
- Я не з Англії. Я приїхав з Сибіру, з заслання вернувся. Ви маєте рацію - я не з начальством, а з англійцями до вас приїхав. Щоб розмовляти з людьми, а вони записують на телекамеру.
- То ви їм вірите, властям? - допитувалися жінки.
Важко мені було пояснити, що англійці вийшли на мене як дисидента. Що я працюю столяром - майже так, як вони. Що влада тепер налякана. Що в Москві - "перестройка". А ті, що розстрілюють, тепер тихенько перечікують непевний час.
- Але їх час минув, - запевнив я жінок. - Вони бачте вже прилаштовуються до тих англійців, і навіть нас з вами не чіпають.
- Ой, дай їм Боже здоров'я, тим англійцям. Хоч чужі люди згадають. Видно, Бога мають в серці.
Так міркували "бабусі", які за віком - мої молодші сестри...
Церква мовчала в полоні. Але Церква Христова хіба може бути в полоні у Князя лжі?
Це нонсенс!
Навіть маленька перша Христова громада не поклонилася кесарю. Хіба їй не треба було вижити "за всяку ціну"? Вона вижила і засяяла над світом -найвищою ціною!
А ось Церква (РПЦ) зразка 1943 року вийшла на волю в 1988 році. З московською пропискою. Канонічна. І - знов у спілці з державою - де грають старий гімн! Церква не піднялась вище конфесійних перегородок, навпаки, вона хазяйновито розширює свої "канонічні території"! Цього її навчив ідол, який постійно бурмотів "проти Ватикану й унії".
Але особливо вражає те, що заборона ідола: " про голод в Україні - ні мур-мур!" - свято дотримується і сьогодні. Найостанніші совки знають, що голодом убито 7 мільйонів українських селян, а РПЦ в Київі недочуває, недобачає і недорозуміє... І зі сталінською принциповістю відкидає християнський обов'язок поминати невинно убієнних строїтелів, благотворителів і живителів святих Божих церков!
З усіх зрад ця зрада є найтяжчим гріхом, свідомо чиненим систематично.
Власне, саме це наводить на роздум: чи на цій "канонічній території" справді Церква, а чи ідеологічно-пропаґандивні установи, підтримувані владою. Сумніву немає, що це питання мучить багатьох совісливих священиків УПЦ МП, бо вони не розуміють: благословіння Господнє важливіше за благословення єрарха... А любов до ближнього - це і молитва за нього...
Вони також розуміють, що цього гріха не перекліпають, бо те поминання проводиться і проводилося щорічно в цілому світі! За винятком... у нас
Але священик розуміє і те, що облуда не може тривати вічно. Та сама РПЦ-УПЦ раніш чи пізніш визнає свій гріх і покається.
Не може ж церква запекло наслідувати корумповану владу і підбирати собі кадри - самих "плямистих".
Геноцид українського народу визнаний на рівні міжнародніх інституцій і серйозних міжнародніх дослідників.
Він буде визнаватися дедалі більше, дедалі ширше.
Звичайно, будуть глухі совки, для яких цей факт не болить. Але попри все правда шириться. Після книжки
Р. Конквеста "Жнива скорботи" число обізнаних зросло в десятки разів.
З відходом заляканих до смерти сталінським режимом і навіки отруєних стереотипами епохи комунізму та аморальна неприкаяність відійде.
Будемо сподіватися, цей звичай вшанування предків, особливо невинно замучених, повернеться до нас, і діти наші будуть не гірші, ніж ті сучасні українці, розкидані по світу, що поминають і щорічно відзначають пам'ять жертв українського Голодомору.
Дзвони пам'яті гудуть у кожних грудях - там, де є серце.

Закінчення. Поч. у ч. 10

Останнє прохання головної християнської молитви "Отче наш" - "І не введи нас у спокусу". (Мт 6.13). Прохання це часто не розуміють і тлумачать зовсім по-різному. Передусім, що може значити оце "не введи"? Чи це означає, що Сам Бог нас спокушає, посилає нам страждання, випробування, сумніви, спокуси, що ними наповнене наше життя, і дуже часто вони перетворюють його на страждання? Інакше кажучи, невже Сам Бог нас мучить, бодай на те, щоб у підсумку ці страждання нас просвітили і врятували?
Нарешті, про що йдеться, коли ми молимося, щоб Господь "визволив нас від лукавого"? [...] ...Грецький ориґінал "апо ту поніру" можна перекласти і як "від злого". [...]
Коли існує Бог, чому ж у світі панує зло і злі люди? І чому присутність сил зла нібито більш очевидна, ніж присутність сили Божої? [...]
Скажемо одразу, що на ці запитання легких відповідей немає. Або ще ясніше - на них взагалі немає відповіді, якщо її розуміти як раціональне пояснення існування у світі зла в присутності всемогутнього Бога. Проти такого "об'єктивного" пояснення зберігає всю свою силу відома відповідь Івана Карамазова у Достоєвського: "Якщо майбутнє щастя будується на сльозинці бодай однієї дитини, я з усією чемністю повертаю квиток на таке щастя".
То що ж тоді?
Тут і починає, можливо, відкриватися зміст, і навіть не стільки зміст, скільки внутрішня сила останнього прохання молитви "Отче наш": "І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого". Бо зло передусім приходить до нас саме як спокуса, як оцей самий сумнів, руйнування віри, запанування пітьми, цинізму і безсилля в нашій душі.
Зло страшне не саме по собі, але як сила, що руйнує нашу віру в добро і в те, що добро є сильніше ніж зло. В цьому й полягає спокуса. І навіть сама спроба пояснити зло, узаконити його, якщо можна так сказати, якимось раціональним обґрунтуванням є не чим іншим, як спокусою, внутрішнім схилянням перед злом. Адже християнське ставлення до зла якраз і полягає в тому, що зло не має жодних підстав, жодного оправдання, жодної основи, що воно є плід повстання проти Бога, відпадання від Бога і від Істинного Життя, і Бог не пояснює нам зло, а дає силу, щоб ми могли його подолати. І перемога знову-таки не в тому, щоб ми зрозуміли і пояснили зло, а в тому, щоб ми протиставили йому всю силу віри, всю силу надії і всю силу любови, бо віра, надія і любов і є подолання спокуси, а отже - перемога над злом.
Саме цю перемогу й здобув Христос, все життя Якого було суцільною спокусою. Довкола Нього весь час торжествувало зло в усіх його виглядах, починаючи з побиття немовлят після Його народження і кінчаючи страшною самотністю, зрадою всіх, фізичними муками і ганебною смертю на хресті.
І Христос жодного разу не пояснив і тому не виправдав зло, але Він весь час протиставляв йому віру, надію і любов. Він не знищував зло, але Він явив силу, яка перемагає зло, і цю силу Він залишив нам. І саме про цю силу ми й молимося, коли промовляємо: "І не введи нас у спокусу".
Про Христа сказано в Євангелії, що коли Він знемагав вночі в саду, всіма покинутий, коли Він почав, як пише Євангелія, "сумувати й тужити" (Мт 26.37), словом, коли на Нього впав весь тягар спокуси, з'явився Янгол з неба і зміцнював Його.
Ось про таку таємничу допомогу й молимося ми, щоб у злі, стражданні і спокусі не похитнулася наша віра, не ослабла надія, не вичерпалась любов, щоб не запанувала пітьма у нашій душі і не стала сама джерелом зла. Молимося, щоб нам довіритися Богові, як довірився Йому Христос, про те, щоб розбилися об нашу силу всі спокуси.
Коли ж молимося, щоб Бог визволив нас від лукавого, то тут дається нам ще одне - не пояснення, а одкровення - про особистий характер зла, про особистість як носія і джерело зла.
Немає дійсної сутности, що її можна було б назвати ненавистю, проте вона являється в усій своїй страшній силі, коли є той, хто ненавидить, немає страждання, але є той, хто страждає; все у цьому світі - особисте. Тому не про визволення від якогось безособистісного зла, але від злого молимося ми в молитві Господній. Джерело зла - в лихій людині, тобто в людині, в котрій зло парадоксально стало добром і яка живе злом. Можливо саме тут, в цих словах про лукавого, і дається нам єдино можливе пояснення зла, бо в них зло відкривається нам не як безособистісна сутність, розлита у світі, а як трагедія особистого вибору, особистої відповідальности, власного рішення.
Саме через це тільки в особистості, а не в абстрактних структурах і облаштуваннях перемагається зло і торжествує добро, тому й молимося ми передусім про самих себе, бо саме так щоразу поборюється в нас спокуса, щоразу ми обираємо віру, надію, любов, а не пітьму зла.
Так починається у світі як би новий причинний ряд з'являється можливість перемоги.
Ми бачимо, що за кожним словом молитви "Отче наш" розкривається цілий світ духовних реальностей, духовних стосунків, про які ми часто не думаємо, які ми розгубили в метушні повсякдення. З цього погляду молитва "Отче наш" - більш ніж молитва, це явлення і відкриття того духовного світу, для якого ми створені, тієї ієрархії вартостей, яка єдина допомагає нам розмістити все належним чином у своєму житті. В кожному проханні - цілий шар нашої власної самосвідомости, ціле одкровення про нас самих.
"Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє" - це значить, що моє життя віднесене до найвищого і Божественного, абсолютного буття, і лише в цьому віднесенні знаходить свій сенс, своє світло, свій напрямок.
"Нехай прийде Царство Твоє" - це значить, що моє життя призначене до того, щоб сповнитися цим Царством добра, любови і радости, щоб у нього ввійшла, його просвітила сила Царства, відкритого і дарованого людям Богом.
"Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі" - щоб цією благою волею міряв і судив я своє життя, щоб у ній знаходив невідхильний царственний закон, щоб перед ним гамував свою сваволю, свій егоїзм, свої пристрасті, свій безум.
"Хліб наш насущний дай нам сьогодні" - щоб отримував я ціле своє життя всі його радощі - але і все його горе, красу - але й страждання, як дар, з руки Божої, із подякою і трепетом, щоб жив я тільки насущним, головним і високим, а не тим дріб'язком, на який розмінюється безцінний дар життя.
"І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим" - щоб був у мені завжди цей дух прощення, це прагнення все існування побудувати на любові, щоб усі недоліки, борги і гріхи мого життя покривало світле прощення Боже.
"І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого" - щоб умів я з поміччю Божою, віддаючи себе цій таємничій світлій волі, перемагати всяку спокусу, і насамперед - найстрашнішу - засліплення, що не дає бачити в житті присутність Божу, відвертає від Бога і робить життя сліпим і злим; щоб не піддався я силі і звабі злої людини, щоб не було в мені двозначности і лукавства зла, яке завжди прикривається добром і прибирає собі образ янгола світла.
Молитва Господня завершується і увінчується урочистим славленням: "Яко Твоє є Царство і сила і слава во віки" (Мт 6.13) - трьома ключовими словами і поняттями Біблії, трьома головними символами християнської віри. [...]
Коли говоримо про Царство Боже - то мовимо передусім про те, що сповістив, що дав, що обіцяв нам - тим, хто вірить у Нього і любить Його - Христос, і ми називаємо це Царством, тому що нічого ліпшого, прекраснішого, повнішого й радіснішого не було відкрито, дано і обіцяно людям.
"і сила" - кажемо ми далі. Яка ж сила у цієї людини, що померла на хресті, ні разу себе не захистивши і не маючи "де й голови прихилити" (Мт 8.20)? Але порівняйте Його з будь-яким сильним - скільки б не набрав чоловік сили, якою б силою себе не оточив, як би не змусив тремтіти перед собою, неминуче настає момент, коли падає і ламається все це на друзки, так що нічого не залишається від тієї сили. Але Цей, "слабкий" і "безсилий", живе, і ніщо, жодна сила невзмозі витруїти пам'ять про Нього з людської свідомости. [...] І Йому ми говоримо: "Яко Твоє є Царство, і сила" - і нарешті, "слава".
Ефемерною, короткочасною, крихкою виявляється будь-яка слава на цьому світі. І здається, найменше шукав слави Христос. Та ось, коли й існує достеменна й нетлінна слава, то тільки та, що спалахує й сяє всюди, де Він - слава добра, слава віри, слава надії. [...] І поки ми не забули молитву Господню, поки повторюємо її, спрямоване наше життя у Царство, сповнене сили, світиться славою, і проти цього безсилі пітьма, ненависть і зло.

Переклала з російської Раїса Лиша

Розпочалося відзначення сумної 70-ї річниці найбільшої трагедії людства ХХ віку - українського Голодомору 1932-33 рр., під час якого загинуло понад 7 мільйонів українців.

Три голодомори, політичні чистки, терор і війни забрали майже 20 млн. українців. Український геноцид визнав Конгрес США ще 1988 р. та міжнародня комісія юристів. Про український геноцид, вчинений совєтським режимом, заявили на міжнародньому рівні у 2001 році у Гельсінкі Прем'єр-міністер України Віктор Ющенко та Міністер закордонних справ України А. Зленко на загальних дебатах 57-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 14 вересня 2002 р. На жаль, це масове вбивство українців ще належно не засуджене, не визнано його й геноцидом - злочином проти людства - міжнародніми інституціями, урядами держав світу і навіть державною владою України, на відміну від урядів Вірменії та Ізраїлю, які визнали геноцид вірменського та єврейського народів.
Щоб зрушити з місця цю справу, 7 листопада в Київі відбулася перша міжнародня наукова конференція "Три голодомори в Україні у ХХ столітті: погляд із сьогодення", організаторами якої виступили Національний університет ім. Т. Шевченка, Центр українознавства, Київська міська організація Всеукраїнського товариства "Меморіял" ім. В. Стуса та благодійна фундація ім. В.-Юрія Даниліва (Канада).
Конференція висвітлила широке коло проблем, пов'язаних з голодоморами (політичних, економічних, демографічних, духовних), а також наслідки геноциду, не повністю усвідомлені нами навіть сьогодні. На конференції виступили з науковими доповідями академіки Національної Академії наук України, професори, доктори та кандидати історичних і юридичних наук, серед яких двоє представники Конґресу США, а також народні депутати Верховної Ради України, громадські діячі.
Цікавою була, зокрема, доповідь кандидата історичних наук Валентини Піскун "Українська діяспора і голодомори: проти замовчування, фальсифікації і безпам'ятства". Ґрунтовне дослідження представив аспірант Ярослав Папуга (м. Львів) про допомогу українців Польщі (Західньої України) потерпілим від голодомору, які утворили у всіх повітах допомогові комітети з головним у Львові, а також через пресу інформували громадськість про більшовицький злочин.
На останній третій сесії "Демографічні наслідки та правова оцінка голодоморів" виступив з доповіддю "Внесок комісії США (30 томів) у відродженні правди про голодомор на початку 30-х років в Україні" голова Конґресової комісії Джеймс Мейс. Він зокрема сказав, що США знали, але промовчали за голодомор, а також, що зазнав нападів з боку деяких західніх університетських совєтологів за правдиве подання причин голодомору. "Мій "злочин" - наголосив пан Джеймс - в тому, що я пов'язав знищення українського селянства зі знищенням української нації...".
На закінчення сесії були подані доповіді доктора історичних наук В. Сергійчука "Міжнародня комісія юристів та оцінка голодомору в Україні" та доктора юридичних наук М. Костецького "Правова оцінка трьох голодоморів в Україні". Доповідачі дали правову оцінку голодоморів як геноциду українців і запропонували ухвалити Звернення учасників Міжнародньої наукової конференції до органів вищої державної влади України.
У зверненні наголошено: "Виходячи з наведеного, звертаємось до вищих органів Державної влади України, аби відповідно ст. 12 Конвенції ООН "Про попередження злочину геноциду і покарання за нього" визнати Голодомор 1921 - 1923 рр., 1932 - 1933 рр. та 1946 - 1947 рр. як геноцид щодо українського народу та порушити в Міжнародньому кримінальному суді позов про визнання Голодомору в Україні геноцидом (як форму злочину проти людства) та про притягнення винних до відповідальности... Для реалізації вище зазначеного створити на державному рівні комісію юристів, а також вийти з пропозицією до Верховної Ради України на проведення парляментських слухань в Україні про Голодомори у ХХ ст".
Матеріяли конференції будуть опубліковані.

Микола Витрихівський,
голова Київської філії Товариства "Надсяння"

20 років тому, 18 листопада 1982 року самотньо померла моя мама.
Я не був на її похороні. На телеграму подивилися, як на папірець без печатки.
У Східньому Сибіру вже лютувала зима. Вдень я отримав "наряд" - оббивати старими ковдрами двері кузні... Колючий сніг сік мені обличчя, а вітер виривав з рук старе лахміття. Та мені того холоду було мало. А ввечері я відкинув 6 годин часової різниці і почав настроюватися на хвилю мого далекого села і дослухатися церковного дзвону...
Пережили колективізацію, розкуркулення, обшуки, конфіскації. Але те все пройшло в 1944 році. Голоду ми не зазнали. А від вивозу до Сибіру Бог уберіг.
Мамі було суджено розпрощатися , наодинці, зі мною. Як вона передчувала - назавжди.

*   *   *
Нині той великий день
про який мама давно думала
спокійно й статечно
приберегла одежу
і всім ужитком життя
скликала останніх гостей

Коло рідшало
ставало страшно
опускатися на чужі руки
і все дужче хотілось до своїх
в тишу хрестів

І все важче
зносити сни
про долю її останнього
і не вірилось
усмішкам листів

Але Бог послав полегкість
тривоги стихли
очі заплющились
і руки впали на груди

Сьогодні неділя

В урочистій тиші
зібралися люди
і на її чолі
великий спокій прощання

А ген десь там
на тім краї землі
дзвін чорного диску
у білій пустелі снігів
і тінь телеграми

Світлина в чорній рамі
тут і там перед свічкою

Одспівують мамине життя
в сільській церкві
куди вона приносила свої болі
і верталась просвітлена

Тут
в шаленому цоканні годинника
чути забивають віко
і падають грудки землі
глухо глухо глухіше
і щем розлуки стихає
на безболіснім полі вічности

Згасне свічка оця
і на світі стане холодно-холодно
без її молитви й любови
і не заповниться відхлань
вже ніколи
Навіть найбільша любов
відспівується
і осідає в пам'ять
сонячним сном

Багдарин, 21.ХІ.1982

*   *   *
Мамо
Я прийшов до вас зовсім білий
Таких білих у нашім роду не було
Проминуло на той бік усі відлетіли
Мамо скільки б Вам в цьому році було

На тому горбочку
 дощить чотирнадцята осінь
І таки благодать тут
 по той бік бажань
А той день в заметілі
 стоїть в очах моїх досі
А довшого віку
 тоді б Вам ніхто не бажав

Під високим хрестом
 лягла перша могила тата
А тепер цілий ліс
 вся пам'ять старого села
Я приходжу молитву
 ту що від Вас проказати
А квітки хтось за мене
 на вашу могилу поклав

Сільце. 17.ХІ. 96

Як стало відомо, на згадку про цей злочин проти людства буде встановлено пам'ятник. На це мають бути зібрані гроші. Київ отримає ще одного пам'ятника на якійсь вулиці чи майдані. Але які пам'ятники полишаться на просторах України на згадку цього жахливого геноциду супроти українського народу по тих незчисленних селах і селищах, де панувала смерть? В Україні вже спромоглися були на пам'ятник печалі біля Мгарського манастиря. Далі справа потонула в буденщині, чи казенщині. На жалобних панахидах по мільйонах жертв Голодомору, які правились в УПЦ КП і УАПЦ, "провідних патріотів" не дуже було видно. Як бачимо, для усвідомлення цієї траґедії невистачальні пам'ятники.
Важливішим і необхідним є встановлення програм систематичного пізнання цього Голокосту, особливо для молодшого покоління. Слід дізнатись всю затаєнну правду про ту подію. Голодомор тривав не лише 1932 - 1933 р. Потрібно по всій Україні робити виставки документів, світлин, книг тощо, за участю широкої громадськости. При цьому, ясна річ, скрізь мають бути пам'ятники та локальні місця згадки.

Юрій Саюк, Німеччина
 

Запитання до редакції
В листопадовому числі "НВ" в статті "Поневіряння господаря" згадано, що той недобитий совєтами господар за німців теж ризикував головою, переховуючи євреїв. Чи не можна детальніше про цю історію?
М. Горбаль, м. Київ
 

Ця історія цікава. Почнемо з цього "кіндербаден", купіль, на яку занадився ходити німець. Це, видно, була дуже кмітлива дівчинка. Бо восени 1999 року, коли я був у санаторії "Хмільник", вона підійшла до мене (вже старша жінка), придивилася  зблизька і запитала:
- Чи ви не Євген Сверстюк?
- Так.
- Я бачила вас по телевізору. Чи не погодилися б ви виступити в нашій школі? Я й по радіо щойно вас чула - про те, як Медведчук "захищав" Стуса.
По дорозі в Уладівку вчителька (звали її Костянтина Миколаївна Веселовська) розповіла, що вона народилася у війну, і то до неї німець унадився дивитися на "кіндербаден".
- Чому ви це запам'ятали?
- Бо батьки дуже боялися, щоб німець не побачив, як у сусідній кімнаті ми переховуємо євреїв.
Точніше, переховували Абрума з хлопчиком років 12. Він жив в Уланові, це за 12 км від нашого села. Єврей був кравцем і багатьом у селі шив кожухи, постоли, пальта. Люди боялися брати його в хату. А ми жили на хуторі, і батько після тюрми дуже співчував людям.
Хтось у селі сказав Абрумові, щоб ішов до нас, батько сховає. От він і прийшов. Батько пустив його у хату і сказав нам усім мовчати.
Він поселив його у великій кімнаті. Там стояли бджоли зимою, вікна забиті, темно. І як тільки хто йшов до нас, євреї ховались у темник між вулики. А так то всі сиділи разом, разом їли.
- Яка драматична історія. І зі щасливим кінцем?
- Батьки вирішили перенести купіль на ранок, але і він почав приходити вранці. А там за дверима не дай Бог Абрум кашляне!
- Видно, німець покинув вдома малу дитину.
- Його не дуже боялися, бо добрий.
- Чому ви ніде не написали про це?
- А куди писати. Таких історій у нас багато. Он сусіднє село всією громадою переховувало хлопця. Після війни він коли приходив до села, то кланявся у всі чотири сторони.

Київській міській організації Всеукраїнського Товариства "Меморіял" ім. Василя Стуса (КМОВТМ) минуло три роки з часу її утворення. В жовтні відбулася звітно-виборча конференція, на якій підсумовано здобутки, наголошено на недоліках і накреслено пляни на майбутнє.
Голова КМОВТМ депутат Верховної Ради минулих скликань Роман Круцик у звіті, зокрема, сказав: "... Київський "Меморіял" брав активну участь у всіх загально-українських політичних акціях, проводив власні акції, зустрічі, презентації, вечори, пресконференції та ін... Була створена наукова Рада Товариства з досвідчених фахівців, яку очолив проф. Ю. Шаповал...
Отримане від Міськради непридатне для користування приміщення (без вікон, дверей, підлоги, комунікацій) відремонтовано за кошти наших шляхетних спонсорів. В цьому приміщенні розміщена тепер експозиція "Забуттю не підлягає".
З часу відкриття експозицію оглянули понад 10 тис. відвідувачів: учні, школярі, вчителі, студенти, викладачі, солдати, офіцери...
Екс-прем'єр України Віктор Ющенко, лідер бльоку "Наша Україна", був серед перших відвідувачів. 30 листопада 2001 року, відкриваючи експозицію "Забуттю не підлягає", він, зокрема, сказав: "Я переконаний, що за мільйонами доль українців тема українських голодоморів, політичних репресій - це не просто сторінка пам'яті, а та сторінка, без якої ми не можемо жити, не можемо визначитися в майбутньому... П'ять мільйонів загиблого єврейства піднято на плянетарному рівні як національну траґедію, а український народ пережив не меншу трагедію, у якій втратив значно більше людей, але сьогодні ми не маємо ні достойного пам'ятника, який би підтримав нашу пам'ять, ні музею...".

До сказаного слід додати: "...чисельність населення за переписом 1931 р. - українців 81 млн. 195 тис. чоловік, це без населення Західньої України, Буковини, Закарпаття... В 1979 р. - українців 42 млн. 347 тис. чоловік, це вже із Західньою Україною, Буковиною, Закарпаттям ("Шлях перемоги" 15 травня 2002, стаття А. Терещука). Колишній член Політбюро ЦК КПСС Александр Яковлєв цього року на мітинґу у Москві, присвяченому пам'яті жертв репресій, сказав, що від 25 жовтня 1917 року і до 21 серпня 1991 року безневинно загинуло в СССР 100 млн. людей. "Ціла Росія", - підкреслив Яковлєв. А ми з сумом додамо - і цілих дві України" ("Літературна Україна" 6 грудня 2001 року, стаття Виталія Шевченка, м. Запоріжжя).
Науковці Канади і Америки збираються це перекласти на англійську мову дослідження про голодомори в Україні.
Цього року виповнилося 65 років від часу розстрілів української інтеліґенції в 1937 р. на Соловках. До цієї дати "Меморіял" створив музейну експозицію "Українські Соловки".
За сприяння і допомоги Товариства видано три книги з тематики "Меморіялу". Випущено 3000 буклетів експозиції виставки українською мовою і 1000 англійською. Започатковано формування власної бібіліотеки. Створено відеотеку, яка має більше 50 відеофільмів. Спільно з діяспорою розпочато роботу по виготовленню плякатного варіянту музейної експозиції "Забуттю не підлягає". Комплекти зможуть отримати музеї та бібліотеки вищих навчальних закладів України.
Велику допомогу, - наголосив Роман Круцик, - надала Українська діяспора Америки і Канади. Товариство отримало 30 томів - повну копію дослідницьких матеріялів п'ятирічної праці Спеціяльної комісії Конґресу США "З дослідження голодомору в Україні". Українсько-Американська фундація "Воля" та "Український культурний центр штату Мічіґан" подарували Товариству комп'ютер, телевізор, відеоплеєр і взяли на себе оплату художніх робіт по оформленню експозиції, а також видання двох книг "Командири великого голоду" і "Всеволод Балицький: особа, час, оточення". Р. Круцик подякував діяспорі США та п. Федьку, який організував цю допомогу та співпрацю з нами. Голова подякував також канадській діяспорі, зокрема дослідницькому центрові Торонто, газеті "Гомін України" за шкільні зошити та книги для бібліотеки, а проф. Р. Сербину за його 300 книг для безкоштовного розповсюдження.
Особливу увагу Товариство приділяє пам'яті жертв Биківнянських поховань. На прохання Київського "Меморіялу" була видана постанова Кабінету міністрів України №546 від 22 травня 2001 р. "Про створення Державного історико-меморіяльного заповідника "Биківнянські могили". Однак виконання її гальмується. Товариство зорганізувало групу юристів з різних установ і спільно з працівниками Управління охорони пам'яток та історичного середовища Київської міської Державної адміністрації розробило положення про заповідник, яке погоджено з Міністерствами культури і фінансів. Згідно з положенням заповідник має стати всеукраїнською установою з дослідження всіх місць масових поховань жертв репресій в Україні. Музейна експозиція "Забуттю не підлягає" мала б бути філіялом заповідника. На її боці слід було б створити Державний всеукраїнський музей репресій, а згодом - "Інститут Пам'яті". Товариство надіслало до Київської адміністрації і КМУ пропозиції щодо заходів по відзначенню 70-ї річниці трагедії Голодомору в Україні. Наші пропозиції прийняті. Троє членів Товариства включені в державний організаційний комітет по відзначенню пам'яті трагедії.

Микола ВИТРИХІВСЬКИЙ

Вкраїна, як глина. Ліпи, що захочеш.
Троянда чи терен? З майбутніх пришесть.
Чи будеш молитись за неї щоночі?
Чи буде щоденно з чеснотами честь?!

Вкраїна, мов квітка. На кризі розквітне.
Є Вербна Неділя. Бруньки - на вербі.
Чому ти не бачиш Синівського Світла?
Чи в пасинках краще ходити тобі?

Вкраїна, як проскура. Всяк споживає.
Та тільки ніхто не подякує їй.
Уже й колискова - не з нашого Краю.
Уже і молитва - на букві чужій.

Яке покоління - такий іде поголос.
Усе перекрутиться в нитку одну.
Як можна служити мамоні і Богові?!
Як зраджувати Родову таїну ?!

Вкраїна - перлина. Смарагдова Вічність!
Не можна тримати Ріку у руці.
Хіба ж не порушується Канонічність?
Коли   в с і   КОНОНИ в чужому вінці?!

Минає усе. Але біль, як присяга.
Присяжні - на місці. У профіль. В анфас.
Мій біль, як блаженність. По створенню Блага.
Мій біль - то спасіння моє. Що - для В А С!

Зі мною - Почаїв. А ви - біля мене.
І я - біля вас! І увесь Небозвід.
Я - тут. Значить, будуть сліди і стремена.
Я - тут. Значить, Рідність збере Родовід.

Минають століття, неначе секунда.
 

Духовна церква рятує душі людей, казенна - рятує "канонічні території".
На території військової школи полковник показує місце для будови церкви і каже:
- Але ми боїмось, що претендувати будуть різні Церкви.
- Вирішить генерал?
- Генерал буде за московський Патріярхат, але нам суперечок і поділу не треба. Краще ніякої церкви не треба.
Така сама справа в школі.
А ось як справа в кабінеті Президента:
- Я вчора зустрічався з міністром РПЦ. Мова була про об'єднання.
- Треба православних об'єднати, автокефалістів не допускати до вибору...
- Якщо сьогодні щось пропонує Константинополь, ми ніколи не об'єднаємо православних. (з запису Мельниченка - розмова Л. Кучми з Львівським губернатором Сенчуком)
В промові до 2000-ліття Президент Л. Кучма проголосив невідкладну мету - об'єднання православних в Українській Помісній Церкві під бурхливі оплески зали. Митрополит УПЦ Володимир, що сидів біля Л. Кучми, заховав руки під стіл: РПЦ визнає лише приєднання, а не об'єднання.
УПЦ КП вважає, що досить визнання канонічности УПЦ КП Константинополем.
УАПЦ вважає, що потрібне визнання усіх трьох гілок і об'єднання в єдиній Українській Помісній Православній Церкві, підпорядкованій Вселенському Патріярхові.
Задля цього Патріярх Димитрій заповідав не обирати наступного Патріярха, а єднатися з Українською Православною Церквою в Америці, що є під омофором Вселенського Патріярха.
Власне, це викликало тривогу в таборі Московського Патріярхату, Церкви політично орієнтованої як "всесоюзна", "єдино вірна" і ворожа до всяких культурно-національних прагнень.
Занепокоєння МП викликане передусім загрозою втрати козирів канонічности. Цими козирями легко заманювати язичників, які все життя вірили в круглу печатку. Сповідь і покаяння - це для них публіцистика. А іконка, посвячена "канонічним" - це талісман зі знаком якости.
Якщо всі будуть канонічними, то це втрата привілеїв, а потім і позицій - втрата української колонії, тобто половини Московського Патріярхату.
Якщо говорити про привілеї для Московського Патріярхату в Україні, то тепер вони набагато більші, ніж при СССР. Там просто РПЦ найменше переслідували і підтримували при виконанні доручень КҐБ. Нині постійна підтримка Кучми, фракції комуністів, СДПУ(о) і кримінальних кланів робить УПЦ МП Церквою по суті при владі.
Для Церкви це небезпечно, бо вона перетворюється на слугу безбожників. В наших умовах - в антиукраїнську ідеологічну установу, яка не приймає української культури і історії - навіть не визнає своїх вірних, замучених голодом в 1933.
Але особливо небезпечно Церкві розминутися зі своєю християнською місією.
Дехто уявляє собі протистояння Московського Патріярхату - Константинопольському спрощено, як зіткнення інтересів. Насправді це протистояння Церкви на службі Богові і Церкви на службі державі. В російських газетах пишуть: "православний атеїзм".
Ось чому УАПЦ, яка зберегла традиції незалежности в діяспорі і ніколи не була на службі у влади, про що свідчать заповіти бл. Патріярхів Мстислава і Димитрія, є гілкою, близькою до Вселенського Патріярхату.
У 8-9 ч. "Нашої віри" на стор. 1 опубліковано "Заяву Вселенського Патріярхату" про канонічність як збереження духу Православної Церкви.Це не має нічого спільного зі збереженням канонічних територій. В Україні це було б анахронізмом вже в ХІХ ст. В ХХ ст. "канонічні території" відновив Сталін, заборонивши католицьку церкву і церкви протестантські. Території відновив, але Церкву - умертвив. І вона не хоче воскресати - хоче розширення володінь...
УАПЦ як перспектива відновлення давнього зв'язку Українського православ'я з Вселенським Патріярхатом лякає Москву і лякає залежну від неї владу в Київі.
Тому влада випробовує різні засоби її знищення.
Всеукраїнське братство апостола Андрія Первозванного (братства в історії України завжди рятували Церкву) 21.ХІ. опублікувало заяву про невідповідність Церковному праву нинішнього правління УАПЦ на чолі з митрополитом Мефодієм, обраним за прямою участю голови Держкомрелігії В. Бондаренка, присланого для керівництва від Л. Кучми. Згідно з церковними канонами, вибори правління Церкви під впливом державної влади є несправжніми.
У зверненні Голови Львівського Ставропігійного братства Романа Максимовича до владик, отців і вірних УАПЦ повідомляється, що 11 грудня 2002 р. Митрополит Мефодій скликає "розширений Архиєпископський собор" - "без участі мирян", тобто всупереч статутові, іґноруючи ухвали собору УАПЦ і благословення бл. Митрополита Костянтина. Схоже на те, що озброєний інструкціями влади Предстоятель хоче створити більшість з меншости - за прикладом пропрезидентських сил в парляменті.
Цілком зрозуміло, що завданням такого собору може бути ліквідація всього живого в УАПЦ і перетворення її в структуру, готову проситися до Московського Патріярхату.
Фарс поступово входить у моду. Церква, яка не стоїть на духовній висоті, грає зловісний фарс, гірший, ніж вона грала під наглядом комуністичних сатрапів.
В день сенсаційних призначень нових міністрів України 26 листопада найцікавішим було "призначення" митрополита Мойсея": той сам себе призначив головним - від імени Вселенського Патріярха. Хтось же надоумив вибрати і дату, і колону Кабінету міністрів... І оголосити в пресі.
Це тільки одне з блазнювань після відходу великої постаті в українському релігійному світі - бл. п.  Патріярха Димитрія, який виділявся тим, що жив тривогами і болями сучасного світу, писав пророчі послання про "наше страшне сьогодення" і у всіх своїх виступах закликав думати про порятунок молодого покоління та повернення його до християнської норми. Великий старець дивувався, як можна говорити про канонічні території і дрібні інтереси, коли суспільство стоїть на грані духовної, моральної катастрофи.
Власне, це і був його заповіт УАПЦ - рятувати людину, полишену в світі спокус та непосильних випробовувань, рятувати світ, оплутаний павутиною слизьких доріг.
До бл. п. Димитрія надходили анонімні погрози від осіб темних, які не розуміли, як то невигідно їм буде зробити 80-річного Патріярха великомучеником.
В особистому житті був простим. Ходив пішки або їздив у громадському транспорті. Відмовився отримувати президентську нагороду. І це також його заповіт. Для Церкви мати таку постать - значить мати Надію.

Редакція

"Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий!
Тому, літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх" (Одкровення 3.15-16).

Свідомі ми цього або не свідомі, але найбільше злиднів як у житті людини, нашої людини, так і в житті народу й Церкви, спричиняла наша байдужість. Можна її назвати й іншими іменами: недбалість, незацікавленість, навіть - лінивство, несовісність та ін. Розуміється, маємо на увазі ставлення людини до суспільних потреб, загального добра більшої або меншої групи людей - місцевої громади, парафії, національної меншости в діяспорі. Для себе, своїх потреб і своєї користи байдужих не буде, але для загального добра їх не обмаль.
У великому суспільстві, в одному народі на рідній землі, може і не помітною буде байдужість якогось відсотку людей до загальних справ, але в діяспорі - це просто зрада! В діяспорі внесок людини до загального добра має вирішальне значення. І то внесок кожної людини. Кожна байдужість, кожна пасивність у власних лавах - більш шкідлива, ніж дійсний ворог.
І насувається запитання: звідки в людині взялася ця байдужість до свого рідного, до загального добра народу, до якого і сама належить? Зразу треба зазначити: явище це старе. Ось на самому початку тут зацитований уривок із Святого Письма, де слова Ісуса виразно говорять про таких людей, і не лише говорять, але і безмилосердно їх засуджують. Христос каже, що Він таких "літеплих", ні зимних, ні холодних - виплюне з уст Своїх, відкине від Себе, видалить від серця Свого. А наш народ прислів'ям "Моя хата з краю" теж зазначив їх наявність і може трохи благше, але з долею сарказму й іронії - теж засудив.
Людина має нахил бути лінивою, егоїстичною, людина має нахил "затискати" своє майно...
А для загального добра натомість потрібно попрацювати... Треба це робити безкоштовно, бути свідомим, що від того не матимеш особливої користи. Навпаки, можна наразитись на неприємності, підозрілість, невдячність, осуд, образу... На все це наражаються громадські діячі.
Так дивлячись, людина не може оминути запиту: яка ж мені користь з того всього? Користи нема, натомість видатки, неприємності, втрата часу і багато того іншого... Та якраз у цій відповіді - помилка! Так резонуючи, людина відмежовується від суспільства, живе відокремлено тільки для себе і свого найвужчого сімейного оточення. Але - щасливою вона не буде! Людина ж не острів, а суспільне єство. Такою її Бог створив. Він створив чоловіка і жінку, основну клітину суспільства. При цьому сказав: "Недобре чоловікові бути самому". Своє особисте щастя людина осягає у спільноті.
В Христовій Церкві особливо наголошена спільнота - Бога і людей, людей взаємно. Зрештою, сама Церква ніщо інше як спільнота, глибоко з'єднана Ісусом Христом, Його кров'ю, Його словом, Його ділом.
Священики часом оповідають людям про одного дядька, який, образившись чомусь на парафіяльну громаду, перестав ходити до церкви й бокував від усіх. Збагнувши, по якомусь часі, в чому річ, місцевий душпастир пішов до того чоловіка. Приходить, а він якраз при котлі і палить горілку. Присів отець і мовчки взяв патик та з вогню, який палахкотів повністю, виділив один розжеврілий вуглик набік. Вуглик ще якийсь час жеврів, а відтак почав пригасати, темніти і незабаром зовсім загасився. Вогнище і далі горіло, весело палахкотіло, світило й огрівало...
Дядько, почухавши потилицю, обізвався: "Нічого не говоріть, отче, зрозумів я все..." І від тої пори він був ревним членом своєї спільноти. Не дай Бог, щоби ми стали островом! Не дай Бог, щоби ми були вугликом, видаленим від вогню... Може вже там, пообіч, темніємо і пригасаємо? Була б це велика шкода - за саму людину і за спільноту, бо спільнота ніщо інше як збір одиниць.Роздумаймо про це серйозно. Роздумаймо ще сьогодні! І зробім відповідні постанови.

"Дзвони", Сербія
 

У головному - єдність,
у другорядному - свобода,
у всьому - любов.
Св. Августин.

Англійці кажуть: можна програвати всі битви, крім останньої. Ми вже все програли, пора вигравати. Маємо для цього механізм - гуртуватись навколо Віктора Ющенка, його ім'я - переможець. Він краще, ніж інші, виражає права і надії українців - наші права. Тому бльок, який він очолює, зветься "Наша Україна".
Якщо ми хочемо перемогти, потрібно шукати і підтримувати чесноти, а не вишукувати недоліки. Одні звинувачують Ющенка в тому, що він не закликає до повстання, а шукає законних шляхів. Другим не подобається те, що він деколи стоїть біля мольберта, захоплюється пасікою. І взагалі він не завжди говорить і робить те, що хотілось би. Всім любим не будеш. Головне те, що він хоче об'єднати людей для перемоги над злочинними кланами, створити владу для людей, а не для злодіїв, що конфронтують з народом. Але ж без нашої допомоги він нічого не доб'ється. Кожен повинен внести свою дещицю. Тож підставляймо плече, а не ногу.

Генріх Дворко,
д-р хем. наук

Пов'язаність лицемірства й брехні
Роздум про можливість впливу "безсилих" найкраще мабуть почати з розміркування про природу влади і умови, в яких їм доводиться діяти.
Посттоталітарна система, що натягла на себе ідеологічні рукавички, перетворює кожен крок людини в суміш лицемірства й брехні.
Людина зовсім не зобов'язана вірити у всі ці фокуси, але вона мусить триматися так, нібито вірить у це все, чи в крайньому разі, мовчки терпіти, пристосовуючись до тих, хто нею править. Відтак людині доводиться жити у лжі. Співіснуючи зі лжою, вона зміцнює систему, надає їй сенсу і сама опиняється її складовою частиною. Проте сутність людини діє як вибухова сила в стосунку до її буття. Життя у правді проступає крізь контури життя "у лжі" зненацька - як альтернатива у вигляді наміру.

Прихована політична сила
Під впорядкованою оболонкою "життя у лжі" ховається темний світ намірів, охоплений бажанням збагнути істину, яка вислизає з поля зору.
Саме ця вибухова і дивна, що не піддається обчисленню і правує "життям у правді" "політична сила", стає незримим, але всюдисущим союзником. Розвиваючись, ця сила виходить з напівмороку до спілкування і розуміння. Вона сама - потенційний простір комунікації. Звісно, цей "простір" залишається прихованим, і влада сприймає його як щось особливо небезпечне. Чи не слід нам припустити, що за посттоталітарного режиму "життя в правді" починається біля першоджерел так званої опозиції? Протистояння цієї "опозиційної сили" з владою на місцях, ясна річ, набуває форм зовсім не таких, які воно б мало у відкритому суспільстві, чи за диктатури "клясичного" зразка.
Адже тут ми не побачимо ні спротиву тим чи іншим окремим фактам, ні боротьби за реальну владу, яка б спиралася на конкретні засоби тиску. Протистояння зохоплює зовсім інший рівень - рівень свідомости й існування. Неможливо обчислити межі впливу цієї особливої сили кількістю спільників, виборців чи солдатів, обминувши цю "п'яту колону" свідомости суспільства, його потаємних дум, прагнення людини до постави власної гідности, елементарних прав і конкретних політичних і соціяльних інтересів.

"Бактеріологічна зброя"
Йдеться не про неподільну владу того чи іншого угрупування, а радше про потенційні можливості, що охоплюють ціле суспільство, в тому числі і владу на місцях. Така влада спирається не стільки на своїх власних солдатів, скільки на "солдатів ворога", всіх, хто "живе у лжі", однак будь-якої миті, в принципі, може бути зачеплений правдою, спонуканий бодай інстинктом самозбереження, для того щоб утриматися на власному місці. Це нагадує десь "бактеріологічну" зброю... Жодним чином не впадаючи в гонитву за владою, ця сила діє у темному просторі людського існування. Годі наперед сказати час, місце чи розмах того доволі відчутного руху, який вона спроможна викликати будь-якої хвилини. Це може бути політичний акт, рух мас чи різкий вияв невдоволення громадян, гострий конфлікт всередині структури, що перед тим здавалася монолітною, чи просто зміна духовного клімату в суспільстві. Під товстим покриттям лжі, що заховує всі дійсні проблеми і симптоми кризи, годі передбачити, де і коли впаде та славетна крапля, яка переповнить чашу. Ось чому влада на місцях превентивно і гарячково протидіє навіть найменшій спробі жити "у правді".
"Празьку весну" частенько тлумачать як боротьбу двох груп на верхівці влади: одні, мовляв хотіли зберегти систему як таку, інші - перетворити її. Тільки забувають, що політична боротьба була вже фінальним актом тривалої драми, яка відбулась в умах. Біля її витоків ми бачимо людей, що змогли жити "у правді" навіть в часи найпохмуріші. Ці індивіди не мали жодної влади і не прагнули до неї - політика не становила сенсу їхнього життя: вони були поетами, художниками, музиками чи просто громадянами, що зберегли людську гідність. Якимись невидимими шляхами вірус правди поширюється і роз'їдає тканину "життя у лжі". Незаперечно одне: політична реформа - не причина пробудження суспільства, а наслідок того пробудження. Я гадаю, в світлі цього досвіду легше зрозуміти сучасність...

Людина може судитися з владою, сперечатися з нею до посиніння - і ніколи не буде ладу, який би від цього позбавив. Власне, демократія і є той єдиний устрій, в якому конфлікт з владою отримує практичний зміст.
Однак є те, про що не дискутують, а обороняють: свобода людини. Можна програти в суперечці, залишитися в найменшій меншості, проте зберегти гідність того, хто має іншу думку, відкинутого й переслідуваного, та все ж  (хоч і ледь-ледь!) чутного.
Я не бачу сенсу в подвигу на бойні. Там, де одне тіло кромсає інше, історія зупиняє свою течію, що й передбачав мудрий Салтиков-Щедрін. Історія закінчилася, а насильство чиниться й далі. [...]
Чи ви вмієте вижити в світі, що його описав Шаламов? Сумніваюсь. Я не готовий до такого: читати про Колиму і то боюся. Звідси випливає урок для слабких: ті, хто не зміг би вижити, втративши свободу, мусять своєчасно не дати зробити з себе рабів. Не дати - значить перешкодити, протидіяти цьому з усіх своїх сил. [...]
Коли зло стає метою, і ні лояльність, ні примирливість, ні навіть середньонормальна підлість не допомагають вам до нього пристосуватися, тоді опір тиранам - останній шанс для сумирної, благопристойної за натурою людини.
Правозахисний рух об'єднує і дотепер зневага до насильства і загалом до всього арсеналу насильства - можливо, що тільки це його й об'єднує. Але при цьому гадаю, що в усьому рухові не знайдеться когось такого, хто почав би заперечувати право сталінських рабів на повстання. [...] Однак повстання - це клич на барикади, підпільний ВРК? Зовсім не обов'язково. Повстала людина - це просто людина непідвладна. Вона не аґресивна, але готова повсякчас захищати свою свободу.
Це бунт індивіда проти будь-якої спроби поневолити особистість. Якщо влада наполягає на своєму, то таких людей стає багато, вони знаходять один одного і - виникає ситуація, описана в славному історичному тексті, віддавна популярному серед російських вільних людей:
"Коли накопичується довга череда зловживань і узурпацій, що незмінно спрямовані до однієї й тієї ж мети, і видно намір віддати народ під владу необмеженого деспотизму, то він не лише має право, але й зобов'язаний скинути такий уряд і на майбутнє довірити свою безпеку іншій охороні". [...]
Цей документ дожив до нашого часу, і що особливо дивне, зберігає юридичну силу на території облаштованої і консервативної держави. Так, це Деклярація незалежности 1776 року - невід'ємна частина конституції США. [...]
Альтернатива цьому - занурення у безглуздя, в сморід "доконаних фактів", у відчай напополам з нікчемством - і під прицілом нікчем. Так вже було в тридцяті роки... лицем до стіни... де ситі, охайні люди сортували голодних, знесилених...
"Аби лиш не було війни" - це приказка саме цієї епохи - двадцятих-тридцятих років. Як з'ясувалося, вона і від війни не врятувала.

Серед моря російськомовних видань, що останнім часом заполонили український книжковий ринок, привернули увагу спогади колишнього каґебіста Георгія Саннікова, що вийшли цього року у московському видавництві "Олма-Пресс" окремою книжкою під заголовком "Большая охота", з роз'ясненим тут же на обкладинці підтекстом: "Разгром вооруженного подполья в Западной Украине".
Подумалось: не може бути, щоб це була книга хизувань геройськими вчинками КҐБ, адже усе, що вони робили, виявилось не лише історично не виправданим, але й злочинним. Мільйони закатованих цим карним органом більшовицької імперії уже визнано як невинно убієнних. Мало за яких обставин опинився серед цих карателів автор книги, але він не може не відчувати своєї причетности до чогось жахливо ганебного. Цілком логічно висповідатися перед світом. Але...
Щоб не залишати жодної надії, що історичні переміни у світі за останній час внесли докорінні корективи і у свідомість автора (колишнього каґебіста) щодо української боротьби за незалежність, він зразу ж розставляє крапки над "і". Так, уже на сторінці 11 пише: "Можу запевнити будь-кого, що не Сталін і керована ним держава в особі армії і совєтських каральних органів знищували українців, а саме Бандера винен у геноциді українського народу. Саме він посилав у бій цвіт української нації, це з його наказів безглуздо гинули у боях з совєтськими військами і спецзагонами держбезпеки - кращі українські хлопці; генофонд України. Саме Бандера розв"язав громадянську війну на території Західньої України. Саме він змусив Совєтську державу застосувати суворі заходи до бандпідсобників, щоб скоріше і з малими жертвами завершити криваву епопею. Ні, Сталін гуманно повівся з українським народом".
Отака-от чесна і відверта логіка завойовника. Мовляв, не чини опору - здавайся, підкорися і тобі буде даровано життя. І такий-от гуманний Сталін, бо: "На той час він міг просто виселити більшу частину населення за межі республіки, як це було зроблено з Чечнею у 1944р.", - доповнює свої арґументи Санніков.
Міг, чи не міг Сталін переселити Україну і чи хотів цього, чи ні, це уже інше питання. Але дивує логіка автора. В такому випадку Сталін добрий ще й тим , що виморив голодом сім мільйонів українців, бо міг же і усіх тридцять. Так ніби Георгій Санніков не чув, що і депортацію чеченців демократична Росія визнала злочинною, та дозволила депортованим повернутися на свою Батьківщину. Інша справа, що коли ці знедолені чеченці заявили, що досить з нас вашого російського "братерства", ми хочемо жити незалежно (на що кожен народ має законне право), як тут же їхній "сепаратизм" визнано ворожим і у столицю Чечні введено танки. Варто нагадати, що саме російські війська напали на Чечню, а не навпаки. А коли чеченці почали захищатися, то це - "бандформірованія". Ось і ввесь демократизм імперської Росії. Нині чеченці самі просяться назад в Казахстан... Я не даремно наводжу цей приклад, бо збройна боротьба в Україні за свою незалежність також була оголошена бандитизмом. На сторінці 510 "Большой охоти" є довідка, - видана авторові книжки сьогоднішньою Службою безпеки України (текст довідки російською мовою, переклад мій. - М.Г.). Довідка скріплена печаткою з Державним Гербом - тризубом. Уточнюю цю деталь, щоб підкреслити парадоксальність ситуації.

ДОВІДКА
Видана Саннікову Георгію Захаровичу про те, що згідно з наказом Міністра внутрішніх справ Української РСР № 00179 від 15.09.1953 року "Про направлення у західні області Української РСР оперативних працівників для посилення боротьби з бандитизмом" він був направлений у Дрогобицьку область ... для ліквідації залишків збройного бандитизму, для організації роботи, контролю та допомоги оперативно-чекістським групам УМВС західніх областей УРСР, зокрема, в оперативно-чекістську групу з розшуку банди "Ігоря".

Так і хочеться запитати: Георгію Захаровичу, як Ви брали у руки довідку з такою печаткою? Адже це той самий геральдичний знак, що носив його на кашкеті вродливий юнак під псевдонімом "Ігор", "бандит", котрого ви були зобов'язані вбити. І це було вами виконано. Ви ж знаєте, якщо в когось у хаті ваші оперативно-чекістські групи знаходили такий знак, то уся родина оголошувалась "бандпособнікамі" і вивозилась до Сибіру. Це ж саме очікувало сім'ю, якби хтось доніс, що, припустимо, на День Злуки тихенько у себе вдома співали "Ще не вмерли України ні слава, ні воля". Сьогодні усі урочистості офіційно, на державному рівні починаються з цієї мелодії. Тризуб, як державний герб, встановлено на будинку Верховної Ради України. Ви не відчуваєте, що той "бандит" Ігор був правим, а не Ви? Адже діяльність, якій Ви присвятили своє життя, виявилась не лише даремною, історично не виправданою, але і злочинною. ...Але ні в одному місці Ви не вибачилися за свою жорстоку "наївність", навпаки - Ви намагаєтесь героїзувати свої вчинки. На сторінці 20 Ви пишете: "Якщо людина вболіває і бореться за інтереси своєї нації, своєї держави, це не націоналізм, а вияв патріотизму". А що ж ті тисячі українських юнаків - вмирали за інтереси чужої нації, інтереси іншої держави? Але Ви категорично нічим не заперечили, що вони для Вас перестали бути "бандитами". На сторінці 10 Ви згадуєте: "Зі свого боку за цей же період оунівці втратили 60 тисяч вбитими". І Вас не насторожила цифра - 60 тисяч - щось надто багато "бандитів"? А ще десь стільки ж було посаджено в тюрми і концлаґері і десятки тисяч сімей вивезено до Казахстану та Сибіру. І це - за любов до свого краю.
На сторінці 184 Ви пишете: "Переважна більшість населення допомагала оунівцям. І не лиш зі страху, переживаючи за своє життя і життя своїх близьких". І Ви знаєте, що ніхто з них і не думав нападати на Государство Московскоє, вони були у себе вдома. Ви надто багато маєте арґументів, щоб сказати: ПРОБАЧТЕ! Ви мали б звернутися до колишньої своєї (каґебістської) аґентури в Україні із закликом до примирення. А їх, за Вашими ж твердженнями, ви (КҐБ) навербували "большоє множество", і усі вони нині громадяни незалежної України. І тільки вам відомо, чим вони сьогодні усі дихають і що виношують у помислах своїх.
Складається враження, що книжка написана на замовлення тих затьмарених сил в незалежній Україні, котрі й тепер - проти реабілітації борців за цю незалежність. Видно недаремно, в післямові до своєї книжки Ви, Георгію Захаровичу, цитуєте заяву ветеранів Служби безпеки України з організації "Щит", у якій, зокрема, йдеться: "Вєтєрани Вєлікой Отєчєствєнной войни трєбуют от властей України (...) прекратіть реабілітацію ОУН-УПА....". Як кажуть - коментарі зайві.
Скороч.

Що приводило їх служити у цьому осоружному органі? Чи можливо збагнути їхню мораль і чи це поняття, мораль, загалом придатне для такої теми?
Ще в 1975 році у концлаґері "Дубровлаґ" Василь Стус написав своє "Я звинувачую", що закінчувалось: "Я певний того, що рано чи пізно КҐБ будуть судити як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію". Не сталось, Василю! Вони навіть не вибачились. У незалежній Україні вони воліють бути президентами, а в інших країнах уже стали такими. Вчинки КҐБ офіційною владою не лише не піддаються сумніву чи осуду, а є намагання то у пресі, то на телебаченні героїзувати їх.
Юрій Богомолов у одній з російськомовних газет у статті "Нові пісні про старе" з цього приводу каже: "То нам нагадають про те, як їх люди спритно штурмували президентський палац суверенної держави - повбивали охорону президента, а потім і його самого з сім"єю, почавши відлік незчисленним жертвам афганської війни.
(У ведучого програми "Как это было" актора Шкловського на обличчі підлабузницьке захоплення і ні краплі сумніву в моральній справедливості як самої акції, так і її виконавців. Йому напевно здається, що "високе" ремесло вбивства собі подібних - окремо, а загальнолюдська мораль - окремо. А може, і не здається. Скоріш за все, нічого йому не здається. Для цього ведучого тут загалом не існує ніякої проблеми, як не було її і для самих героїв штурму. Вони ковтають варення з мухами і їх не нудить).
То нам розкажуть сагу про найлюдянішого із людяних чекістів - Юрія Андропова...  А з другого боку, все надто зрозуміло. Зацікавленість до цього антиринкового відомства останнім часом отримала чисто ринковий характер. КҐБ і його "подвиги" стали ходовим товаром. Гроші, зрозуміло, не пахнуть. Та сам товар вже надто смердючий".
Я вдячний Юрію Богомолову за цікаві спостереження, бо хтось же мусить казати правду навіть тоді, коли за неї "орли" продовжують вбивати журналістів. Не всім же працівникам пера облесливо заглядати в очі виконавцям "мокрих дєл". Коли суспільство мовчить, терплячи неправду, це страшно.
Московський правозахисник священик Ґлєб Якунін дав розгорнуте інтерв'ю українському тижневику в Америці "Свобода", де переконливо, на документах, виявлених в архівах колишнього Естонського КҐБ, представив, що теперішній Патріярх Московський його святість Алєксій-ІІ був аґентом КҐБ. (У бутність єпископом православної церкви в Естонії). І як кожен стукач, мав свою аґентурну кличку. Але це не завадило йому стати "Його святістю" і очолити православну церкву "всія" Росії та більшість православних парафій в Україні. Пів України стоїть під його омофором, чи, пак - клянчать. Людська безпринципність - це страшно.
В цьому роздумі спонуканому книгою Георгія Саннікова "Большая охота", я не вдаватимуся до аналізи написаного колишнім каґебістом, а радше зацитую деякі витримки з тексту. Хай говорять самі за себе. (Розгорнуту аналізу див. "Українське слово" 7-131, листопад, 2002).
(ст. 73) - "Відроджена Сталіном православна церква виконувала, та й сьогодні виконує виняткову ролю ґенератора ідей, у цьому пляні її можна порівняти з райкомом партії. Ми, зокрема наш відділ (ідеться про відділ КҐБ роботи з релігійними об'єднаннями. - М.Г.), формуємо потрібну нашій державі ідеологічну спрямованість. У нас достатньо аґентури, щоб негайно отримати інформацію про відхилення в проповідях священика, про небезпечні висловлювання навіть не перед парафіянами, а у своєму колі. Ми контролюємо церкву зверху донизу. Знаємо все", - так роз'яснював авторові книги, тоді молодому чекістові Георгію Саннікову, його наставник, чекіст з досвідом функції відділу, до якого його направили на роботу.
(ст. 64) "Релігійний дурман у будь-якому його прояві радянському народові не потрібен. Такі підпільні церковні формування, як ІПЦ (Істинно Православна Церква - М.Г.), що закликають до скинення влади антихриста, тобто нашої з тобою влади, небезпечні". Характерно, що ні учень, ні наставник не ставили під сумнів, що вони є влада антихриста. Може саме у цьому ключ до розгадки моральних засад діяльности цієї структури.
(ст. 69) "Місцеві органи держбезпеки у комплексі заходів активно використовують жіночу аґентуру, в тому числі й проституток... "
(ст. 105) "На жаль, найчастіше нам доводиться вербувати людину на підставі наявних компрометуючих матеріялів. Ми змушені "заганяти" його в кут, здійснювати тиск, силувати до співпраці."
(ст.60) "Я бачив у декотрих оперпрацівників графіки, на яких було по 30-40 аґентів із зазначенням їхніх кличок."
(ст. 63) "У нас найрезультативніший відділ на усе міністерство, найбільше арештів."
(ст. 58) "От, що ти знаєш про уніятів? А саме вони, уніяти, є найлютішими ворогами совєтської влади, на них опираються бандерівці."
(ст. 65) "... починаючи з 1939року і зразу ж після визволення західніх областей від німців було арештовано і вислано до Сибіру більше як тисячу уніятських священиків на чолі з Йосифом Сліпим."
(ст. 67) " - Мало арештували, треба було більше, не церемонитися з ними, подумаєш, нема доказів - доказів скільки завгодно можна знайти. Відвідав заборонену владою церкву чи манастир - от тобі і доказ, а задокументувати це - раз плюнути, було б бажання і вказівка начальства."
А я не міг збагнути, що це в Алексія-ІІ за така ненависть до українських греко-католиків. Он воно звідкіль.
(ст. 97) "Я з відчуттям затаєної заздрости, що не мені було доручено цю акцію, слухав розповіді бувалих чекістів про ліквідацію архиєпископа уніятської церкви у Закарпатті Ромжі. Ще б пак! Знищили заклятого ворога совєтської влади, комунізму, що підтримував таємні зв'язки з Ватиканом..."
(ст. 98) - "Операція з ліквідації Ромжі здійснювалась за наказом М.С. Хрущова з санкції самого Сталіна у 1947році. Цю роботу виконали чекісти України. Акція готувалась старанно. Безпосередні виконавці - лейтенант М. і старшина К. водій вантажівки. Їх спеціяльно готували, тренували, іструктували на вищому керівному рівні. Взяли у них спеціяльні підписки про нерозголошення тайни виняткової державної ваги...
На бампер громіздкої армійської вантажівки "студебеккер" для збільшення тягару приварили кусень залізничної рейки і металеву шпульку-барабан з намотаним важким металевим тросом.
Ромжа майже щоденно в один і той же час виїжджав з Ужгороду до своєї пастви у приналежні йому парафії і манастирі.
Досвітком у неділю архиєпископ з їздовим монахом в бричці, запряженій парою коней, їхали курною сільською дорогою, що пролягала між лісочком і великим та безлюдним у цю пору року колгоспним полем. Вони чули гул вантажівки, що наближалася.
На максимальній швидкості, на яку був здатний на такій дорозі "студебеккер", вантажівка вдарила бричку. Від страшного удару ззаду коні, обірвавши посторонки, підлетіли вгору і замертво рухнули на землю. Розколота на декілька частин коляска розлетілась у різні боки. Людей - Ромжу і монаха -підкинуло у повітря як пір'ячко і вони, окресливши дугу, упали далеко збоку від дороги на полі.
Колишній старшина-фронтовик, виконуючи дану йому інструкцію, підбіг до лежачих на землі ще живих чоловіків. І декілька раз ударив кожного залізною монтіровкою по голові.
Багато місяців місцева міліція і держбезпека укупі з військовою прокуратурою округу марно розшукували по усьому Союзу загадкову військову вантажівку.
Свідків не було. Монах мертвий. Ромжу добили у місцевій лікарні смертельним уколом за допомогою медсестри - аґента держбезпеки. Укол для вбивства було доставлено з Москви.
За не зовсім вдалу операцію лейтенанта М. було відправлено для проходження подальшої служби в оперативно-чекістський пункт одного з північних таборів, щоб начальство і товариші пошвидше могли його забути. Від більш суворого покарання лейтенанта врятував важкий перелом руки, отриманий при виконанні завдання. З невідомих причин урядової нагороди не отримав і водій старшина К. Його вирішіли відзначити грошовою премією, правда, у вельми великому розмірі як на той час - десять тисяч рублів".
На цьому закінчу аплікацію "Пси імперії", нарізаної із книги колишнього чекіста "Большая охота".
Собака - "друг чєловєка" і їй бадуже, хто цей "чєловєк" - Сталін, Гітлер, Берія, чи ще там хтось. Вони однаково віддано штурмують президентський палац у Кабулі і свій будинок культури у Москві. Було б - "Фас!"
"Укол для вбивства було доставлено з Москви".
Тридцять відчайдушних прийшли у цю Москву щоб сказати: "Не вбивайте нас!" "Виведіть свої війська із сплюндрованого нашого краю!". Вони самі не вбили тут нікого, але їх за це вбили. Газ для вбивства був також з Москви.
Президент Америки схвально відгукнувся про акцію. Страшно.
 

Праця Гліба Якуніна "Історичний шлях православного талібанства", яку можна знайти в Інтернеті за адресою http://vehi2.by.ru/politika/yakunin.html, варта того, щоб з нею ознайомилися якомога більше читачів, у тому числі українських. Особливо ж ті, хто цікавиться релігійною проблематикою й болісно переживає поділеність українського православ'я й міжконфесійну напруженість. Робота Гліба Якуніна дає можливість зрозуміти витоки цієї напружености й оцінити перспективи її подолання (на жаль, поки що геть примарні). Втім, спочатку кілька слів про автора.
Гліб Якунін - відомий правозахисник, священик, у 80-х роках - в'язень сумління. Як депутат Верховної Ради, а згодом Держдуми Росії, брав участь в оприлюдненні архівних матеріялів, що свідчили про співпрацю номенклятури Московської Патріярхії з КҐБ. Багато з цих матеріялів використано і в "Історичному шляху православного талібанства". Якунін називає конкретні прізвища й аґентурні прізвиська вищих ієрархів РПЦ, розкриваючи їхню "плідну діяльність", колись - у галузі побудови "світлого майбутнього", а тепер - у перетворенні Росії на аґресивно-клерикальну державу, в якій Моспатріярхія володіє монополією на все духовне життя суспільства, стверджує екстремізм, ультраконсерватизм і шовінізм. "Росія - не країна, а континент", - проголошує РПЦ вустами митрополита Кирила Ґундяєва; на підтвердження цього постуляту патріярх Алексій ІІ благословляє російські ядерні ракети SS-18, "призначивши" їхньою небесною покровителькою святу Варвару. "... Московська Патріярхія не тільки "несе моральний занепад російському суспільству" - але й становить "небезпеку для всієї світової спільноти, для миру в усьому світі". І з цим висновком важко не погодитися, читаючи про колосальну ролю Московської Патріярхії, що не обкладається податками, в тіньовому бізнесі; про її, документально підтверджену, маштабну торгівлю нафтою, алмазами, тютюном (що надходить під виглядом "гуманітарної допомоги"); про дедалі більший вплив РПЦ на президента Путіна. З брошури Гліба Якуніна видно, що метою церковного керівництва РПЦ є ні більш ні менш як світове панування Москви - "третього Риму". Український читач звідси може легко виснувати нульові перспективи щодо будь-яких зрушень з боку одного з найпотужніших відділень РПЦ, яке називається "Українська Православна Церква Московського Патріярхату", у переговорному процесі навколо створення єдиної, Помісної Української Церкви.
Звісно, не все у брошурі виглядає беззаперечним. Наприклад римована форма розгорнутих заголовків окремих глав. Втім, сам Якунін вважає, що "покров іронії" дає йому  можливість "...долати застарілий біль за тяжку долю російського Православ'я".
Насамкінець зазначу, що дуже важливою рисою брошури Гліба Якуніна є аналіза історичних обставин, які призвели до появи Московської Патріярхії в теперішньому її вигляді, переконливе доведення глибокої антиканонічности дій РПЦ, починаючи з "сергіянського розколу" 1927 року.

Цього року знову у Філядельфії відправили спільний молебінь за участю мирян греко-католицької церкви св. Архистратига Михаїла і православної церкви Святої Покрови отці Петро Семенич і Михайло Цюман. Знову відчули дух братання у нашому народі. Знову відчуваємо, що нам треба якнайскоріше повернутись до досвіду Володимирових часів, коли наша церква була одна для цілого українського народу.
Здається, настав час скликати собор українських мирян цілого світу, щоб спільно заявити: так, ми готові бути членами одної української християнської Церкви для всіх нас на всі віки. Ми будемо чути заперечення: мовляв, ще не час на такі події, що такі кроки займуть десятиліття чи й більше, що це неможливо і багато іншого. У любові між собою все можливо, і Філядельфія почала йти цею дорогою. Джерельце цілющої води вже виблискує до сонця і струмочком подається в наш український нарід.
 

Визначною подією в історії Київо-Руської Церкви слід визнати Собор українсько-литовських єпископів, що відбувся на початку 1414 р., на якому було проголошено відновлення окремої митрополії, незалежної від Москви. Вже восени 1414 р. Собором на Київську митрополичу катедру обрано учня та послідовника одного з вождів ісихастського чернечого руху в Болгарії, визначного культурного діяча та реформатора болгарської писемности, останнього болгарського автокефального патріярха Св. Євфимія Тирнівського (1375 - 1401) - ігумена Григорія (Цамблака), що доводився племінником митр. Кипріяну (Цамблаку). Ігумена Григорія було направлено до Константинополя на висвяту. Але підкуплений московським князем патріярх відмовився висвятити окремого Київського митрополита. За таких обставин на поч. 1415 р. Собор єпископів вдруге поставив вимогу грекам, вказавши навіть крайній строк відповіді - 14 листопада. Не дочекавшись відповіді, 15 листопада 1415 р. Собор єпископів у Новогрудку, за прикладом поставлення на Київську катедру митр. Климентія Смолятича (1147 - 1160), самостійно висвятив Григорія на митрополита Київського і всієї Руси і проголосив автокефалію Київської Православної Церкви. Константинополь і Москва відреаґували "анатемами", але у Київі на них не звертали уваги. Натомість українсько-литовські єпископи склали Акт відречення від тодішнього московського митрополита Фотія: "Бувшому до цих пір митрополитові Київському і всея Руси Фотію ми, єпископи Київської митрополії, пишемо по благодаті Св. Духа: з тих пір як ти прийшов, бачили ми, що багато чого робиш ти не за правилами апостольськими та грецькими, а ми за цими правилами терпіли тебе як свого митрополита і чекали на твоє виправлення; але ми почули про тебе і переконались про деякі речі, які не тільки не за правилами, але і піддають тебе вивергненню та прокляттю... отже оголошуємо тобі, що за канонічними правилами не визнаємо тебе за єпископа, і це є наше останнє до тебе слово" (Цит. за Карташовим). Послання це в стилі, притаманному тільки болгарським та сербським автокефалістам-ісихастам, які обґрунтовували свій розрив з Константинополем нехтуванням саме з його боку канонічних норм. Як бачимо, митр. Григорій Київський повністю наслідував традицію своїх південнослов'янських вчителів. Зауважмо, досі митрополитів одноосібно призначали або патріярхи, або князі за погодженням з першими. Тож ми маємо визначний приклад відновлення українськими ісихастами соборного устрою в Київській Помісній Церкві в ХV ст., чого в Московській Церкві не було ще поспіль цілих п'ять віків. Окрім того, Київську Церкву було проголошено не лише "Соборною", але й Помісною, а отже і автокефальною. Це випливає із соборної єпископської грамоти до українсько-білоруської православної пастви від 15 листопада 1415 року. "Ми, - сказано в ній, - зберігаємо правила Отців, виклинаємо єресі, почитаємо патріярха Царгородського і других, і сповідуємо з ними одну віру, але відкидаємо беззаконну в церковних ділах владу, привласнену царями грецькими". Таке формулювання означало (за зразком братніх Болгарії і Сербії) проголошення повної церковної автокефалії, адже на той час фактичним главою грецької Церкви вважався навіть не патріярх, а візантійський імператор, як "Помазаник Божий", відмежування від якого і означало de jure автокефалію Помісної Церкви.
Цілих п'ять років стародавня Київська Помісна Церква існувала як автокефальна. Проте на початку 1418 р., на вимогу литовського князя Вітовта, митр. Григорій І з кількома українськими єпископами вирушив на Константський Собор для ведення переговорів з римською курією. Але в Констанці, як повідомляє пруський літописець Лінденблатт, митр. Григорій заявив, що "вони зовсім не збираються підкорятись римському престолові і приїхали до Констанца лише за вимогою свого князя". (Цитата за Карташовим). Іншого від ієрарха-ісихаста не можна було й очікувати. Після цього вчинку митр. Григорій потрапив у немилість до пропольської литовської партії і після 1420 р. змушений був перебратись до Молдо-Валахії, де згодом прийняв схиму з ім'ям Гавриїл і продовжив свою подвижницьку, літературно-просвітницьку та реформаторську діяльність. Цей святитель здійснив неоціненний внесок у розвиток культури Руси-України, Болгарії, Білоруси, Сербії, Молдавії та Румунії. Лише болгарською мовою відомо більше трьох десятків його творів. І тільки у нас стараннями московських цензорів, які несправедливо намагались затаврувати його як "уніята" і "зрадника", ім'я святителя і неоціненна духовна і літературна спадщина були втрачені. Саме цьому велетню української духовности належить честь відродження в Русі-Україні православної Соборности, самобутнього Київського Православ'я та його віковічної аскетичної традиції - ісихазму. Своїм подвижницьким життям і працею митр. Григорій заслуговує вшанування, як святий. Але його ім'я іронією долі глибоко шанується в Болгарії, Румунії і Сербії, а у нас і по сей день лишається в забутті. Навіть ніхто з наших істориків не знає дати його смерти. А ось в Румунії знають! Як ствердив румунський історик Яцимирський, помер схимитрополит Гавриїл (Григорій Цамблак) далеко від своєї митрополичої катедри в молдовському Нямецькому манастирі на 88 році життя близько 1452 р., позоставивши після себе невмирущі літературно-духовні скарби.
Після митр. Григорія (Цамблака) Київська катедра знову перебувала порожньою майже десять років. Проте вже 1432 р. Собор українсько-литовських православних єпископів обрав новим митрополитом Київським знову ж таки єпископа-ісихаста - Герасима Смоленського, якого 1433 р. візантійський патріярх визнав митрополитом обох частин Руси з катедрою у Київі. В цей же час московський князь намагався випросити собі окремого, навіть самовільно призначивши "нареченим митрополитом" єпископа Рязанського Іону, але патріярх відмовив. Єдність Київської Церкви, здавалось, було знову відновлено. Під митр. Герасима навіть остаточно перейшла Новгородська Автономна Церква на чолі з архиєп. Євфимієм. Однак антикатолицькі та антипольські настрої київського митрополита, як і його попередника Григорія Цамблака, невдовзі викликали нові репресії. В 1435 р. литовський князь, під впливом неправдивих наговорів на святителя, заарештував його і після страшних катувань спалив у Вітебську на вогнищі.
 Наступником святителя Герасима Мученика Константинополь без згоди як українських, так і московських єпископів призначив переконаного "варлааміта" - грека Ісидора. Саме після цього митрополита руська митрополія остаточно поділилась на дві окремі - Київську, що на правах розширеної автономії більш ніж на двісті років увійшла до складу Константинопольського патріярхату, та Московську, в якій наказом князя Василя Темного в 1448 р. новим митрополитом самочинно було призначено Іону Рязанського, за що останню грецькі патріярхи майже сто років піддавали анатемам. У цей період нез'ясованою і досі залишається постать іншого Київського митрополита Спиридона, якого, за повідомленням Бантиш-Каменського, на вимогу Амурата ІІ було поставлено близько 1443 р. противниками Фльорентійської унії на противагу уніятові Ісидору. Противники унії на чолі з патріярхами Єрусалимським, Антіохійським та Олександрійським на Соборі в Єрусалимі тоді піддали анатемі всіх прихильників унії, пославши до Київа нового митрополита. Ймовірно, що до 1469 р. він міг нелегально опікуватись українською православною паствою, яка навіть формально відмовилась визнавати унійні авантюри греків. Про зрив унійних плянів в Русі-Україні в листі до Риму свідчить і литовський князь Казимир ІV, сповіщаючи, що в Литві та Польщі залишається "велике множество єритиків і схизматиків і число їх зо дня на день зростає". Антиуніятська опозиція в Україні була настільки потужна, що Ісидор, покинувши Московію, не залишився в Україні, а подався геть до Риму, де й зостався назавжди. Одночасно з таємним православним митрополитом-ісихастом Спиридоном, що переховувався по численних скитах і пустинях, наставляючи свою паству триматись чистоти Істинного Православ'я, в 1458 р., тобто аж через 19 років після укладення унії, до Київа було призначено уніятського митрополита Григорія Болгарина (1458 - 1473 рр.). Як пише проф. Власовський: "Українські єпископи спочатку не визнали митр. Григорія, але потім прийняли його, не тільки, як треба думати, під примусом з боку королівської влади, а і з огляду, можливо, приречення Григорія покинути унію". Саме цим, напевно, пояснюється той факт, що унійна формула поминання папи та feliokve ніде по єпархіях не використовувалась, парафії продовжували триматись Істинного Православ'я, а сам митр. Григорій ІІ "нічим не виявляв яких унійних тенденцій". Фактично ніякої унії в Україні і не було, вона існувала лише в думках окремих ієрархів та світських можновладців.
Першим, хто постраждав від римсько-польської сваволі, був митрополит Спиридон Київський, якого згодом (в 1477 р.) константинопольський патріярх Рафаїл Серб навіть був визнав єдиним митрополитом для Київо-Литовської і Московської Руси. Цього визначного святителя за наказом Казимира ІV Ягайловича було ув'язнено. Втікши з в'язниці? він подався до Московії, але тамтешні сепаратисти на чолі з князем його також не прийняли його як митрополита, ув'язнили і заслали до Ферапонтового манастиря на півночі, де той і помер 1503 р. Від спадщини митр. Спиридона до нас дійшов чудовий літературно-богословський твір "Ізложення о православній істинній нашій вірі".
1469 р. під впливом духовних послідовників старця-митрополита Спиридона Григорій ІІ Болгарин, незважаючи на тиск з боку католицької влади, остаточно зліквідував в Україні залишки фіктивної унії з Римом і об'єднав обидві (православну й уніятську) гілки Київської Церкви. Учень Св. Марка Ефеського, православний патріярх-ісихаст Діонисій Константинопольський проголосив Митрополита Григорія Первоієрархом Православної Церкви не лише на теренах Українсько-Литовської Руси, а й Московської, єпископат якої він оголосив розкольницьким і піддав соборному відлученню від Церкви. Як і митрополит Григорій І (Цамблак), Григорій ІІ (Болгарин) зробив неоціненний внесок у відродження, розбудову і піднесення Київського Православ'я та Соборної Помісної Церкви Української, надавши усім подальшим поколінням незрівнянний приклад служіння чистоті Православ'я, істинного каяття, самопожертви та залікування ран розколів. І природно, що в цьому також вирішальну ролю відіграла досить міцно закорінена в Україні-Русі саме київська ісихастська традиція, що невпинно зберігалася по наших числених православних манастирях і скитах.
 
Примітка:
В минулому числі "Нашої віри" в статті С. Шумила "Окремий шлях Московської митрополії. Ісихазм. Протистояння двох традицій" внаслідок скорочення сталося викривлення змісту. Автор акцентував увагу на протистоянні в Москві двох традицій - "нестяжання" (Св. Нил Сорський) та "йосифлянства" (Йосиф Волоцький). Також допущено похибку: Св. Сергія Радонезького названо "валаамітом", правильно "паламіт".
 

До історичної Волині на півдні належать Вишнівеччина, Збаражчина - у складі Крем'янецького повіту. У цьому куточку Волині беруть початок річки Горинь, Гнізна, Самець, біля яких ще в сиву давнину оселялися наші предки. По містах і селах відтоді виросли неповторної краси храми Божі.
Річка Горинь належить до числа найбільших волинських річок і виводить свою назву від гористої місцевости біля села Волиця висотою до 350 метрів над рівнем моря. Бере вона свій виток з джерела біля хати П.О.Галая, виливається струмочком з прозорою водою. Від витоку в с.Волиця до впадання її у Прип'ять річка долає 572 км, а по берегах у верхів'ї Горині розкинулись села Свинюхи, Бутин, Мишківці і відоме в історії містечко Вишнівець.
Село Свинюхи бачило перший дерев'яний храм Божий ще в ХVI ст., а на його місці збудовано 1784 року церкву Різдва Пресвятої Богородиці. В с. Мишківці церкву побудували на початку XX ст. також з дерева у найвищій і найчарівнішій місцині.
У Вишнівці Горинь творить широкі стави, біля яких на правому березі піднявся ще в давнину укріплений замок. Разом зі Збаражем і Колодним творили вони міцний оборонний ланцюг на півдні Волині. Вишнівець отримав свою назву від вишневих садів, які весняним білим цвітом прикрашали містечко.
Першу писемну згадку про Вишнівецький замок знаходимо в 1395 році, але без сумніву, Вишнівець заснований набагато раніше. Упродовж кількох віків він був родинною колискою князів Вишневецьких, серед яких особливо відомі українські патріоти, оборонці українського православ'я - засновник Запорізької Січі Дмитро - Байда, князь Михайло і його дружина Раїна Могилянка - будівничі багатьох прадавніх святинь в Україні. Одна з них - неперевершений твір монументальної церковної архітектури - храм Вознесіння Господнього 1530-1533 рр. у Новому Вишнівці ковчегоподібної форми, де знайшли вічний спочинок тлінні останки вікопам'ятних будівничих.
Впродовж віків Вишнівець був важливим духовним осередком українського православ'я, центром освіти і культури в тому реґіоні. Містечко відоме ще й пізнішими своїми святинями - храмом св.Михайла, 1645, Різдва Пресвятої Богородиці, 1845-1869, Святої Тройці, 1718, у передмісті Муховець.
В замковій церкві Вознесіння Господнього брали свій шлюб вдаваний цісаревич Димитрій з Мариною Мнішек, що 1605 року посів царський престол у Москві, до якого ішов він із Волині з волинянами.
З Вишнівцем пов'язано ім'я Тараса Шевченка, який восени 1846 року в час своєї наукової подорожі по Волині оглядав і замальовував тут храми і величавий бароковий палац, побудований 1720 року останнім з роду Вишневецьких Михайлом Серватієм (після смерти князя він перейшов до Мнішеків). Цей палац привабив Тараса Шевченка своєю великою бібліотекою в 15 тис. книг, серед яких було багато інкунабул, іконами, картинами, скульптурами.
Вишнівець нині, як і колись, знову стає важливим духовним осередком українського православ'я в південній частині історичної Волині.
Річка Гнізна бере свій виток з кількох джерел між селами Заруддям, Колодним і Шимківцями і через княжий Збараж несе свої води до Серету, притоки Дністра. Село Заруддя, засноване 1564 року князем Вишневецьким, пізніше належало до Колодязького замку князів Острозьких. Місцева дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці (1874 р.) залишається тут і сьогодні найбільшою святинею.
Колодне, в минулому відоме волинське містечко, яке мало свій герб, укріплений замок з колод у час його побудови, а пізніше мурований, свою першу писемну згадку заховало в ХІV ст., яку знаходимо в документі: "Федір п"ятий син Дмитра Корибута, внук Ольгерда, в зв'язку із суперечкою з Ягелою втратив Брецлав, Вінницю, Крем'янець і залишивсь тільки при Збаражі, Вишнівці і Колодному". Але насправді воно має, як і Вишнівець, набагато ранішу дату свого заснування. Перші відомі тут Божі церкви датуються 1575 роком. То мурований храм св. Миколая поруч замковища. Час його побудови стверджує напис у вівтарній частині та на північній зовнішній стороні. Від нього нині залишилась лише західня частина, до якої добудовано однобанний храм, та дерев'яна дзвіниця (ХVIII ст.).
В Колоднім є ще одна давня дерев'яна церква св. Михайла з дзвіницею, невідомо ким і коли побудована. Храм має багатоярусний мистецької роботи іконостас волинської школи малярів і майстрів.
В Колоднім до початку Першої світової війни містилася митниця, поруч, південніше, через Чорний ліс проходив кордон між Московською імперією та Австро-Угорщиною. Мало містечко й великий палац, старе городище, де знаходили стародавню зброю, кераміку, кахлі, монети, підкови й інше.
На схід від витоку Гнізни по її берегах виросло в ХVI ст. село Шимківці, першу писемну згадку про яке заховано в 1583 році. Свою назву, за словами старожителів, виводить від першого свого поселянина Шимка. Таку назву має і дотепер одне з урочищ. Тут, за словами професора Олександра Цинкаловського, побудовано 1868 року дерев'яний храм св. Параскеви на місці, де стояла перша церква з ХVI ст.
Три роки тому через нещасливий випадок церква згоріла і лишилась лише дерев'яна дзвіниця, її ровесниця. Вірні нині будують на тому ж місці мурований храм.
Біля витоку річечки Самець розкинулось серед пагорбів давнє волинське село Решнівка, відоме як Малий Почаїв завдяки своїй святині - чудотворній іконі Божої Матері, що нині перебуває в храмі Преображення Господнього (1759 р.).
Село згадується 1463 р. під назвою Ряшинівки, як маєток князя Солтана Збаразького. Первісна назва села походить від давнього українського слова "Ряшно", тобто рясно, але місцеві старожили виводять її від слова "решето" (їх виготовляли цигани у цій місцевості).
Навпроти мурованого храму Преображення Господнього розташоване давнє цвинтарище, де збереглись півтисячолітні кам'яні хрести з написами слов'янською в'яззю.
Образ Божої Матері "Всіх сумуючих радість" подарував благочестивій вдові, власниці села Марії Савич мандрівний чернець, який був гостем у її хаті. Вдова відчула через ікону благодать Божу і збудувала невеликий дерев'яний храм. Уві сні Матір Божа вказала їй місце побудови на скелі над печерою. Вже під час посвячення дерев'яної церкви 1650 року зцілилася від хвороб одна селянка. Відтоді розпочалися масові прощі до чудотворного образу Богородиці, а село отримало ще одну назву - Малий Почаїв.
Ікона, виконана на дошці, давньої іконописної роботи, покрита срібною визолоченою ризою високомистецького карбування, надвратна, внизу ризи вичеканено слова: "Радуйся, всіх засмучених Радосте. 1651". Цей напис є і найдавнішим документом до чудотворного образу.

При іконі були 122 підвіски з металу, що їх залишили зцілені прочани.
Свідчення про чудесні зцілення впродовж віків біля Святого Образу Решнівецької Божої Матері зібрав у 30-і роки о. П. Либов і опублікував у журналі "Церква і Нарід". Тут описано 380 випадків.
У храмі Преображення Господнього зберігається також давня львівська напрестольна Євангелія 1600 р., в якій знаходимо пізніший документ-напис до чудотворної ікони: "До храму Ряшнівецького з чудотворним образом купив єсми сію Петро раб Божий Івашко Кушнірчук братчик Л. (Львівський?) 1700 року". У храмі збережено й мідну чашу для водосвяття з написом унизу: "Соружи брат храма Успіння Богородиці І. С. Леополітанчем року Божого 1666". З цього напису бачимо, що найдавніший храм, збудований Марією Савин, як і другий по ньому, був посвячений в ім'я Успіння Божої Матері.
При джерелах річечки Жираку за 6 км на північний схід від Шимківців і 5 км від Решнівки розташувалося село Шили, первісна назва Шил. У 1703 р. належало воно князеві Антонію Вишневецькому.
Із заснуванням села на найвищій горі, що піднімається за залізничною колією Тернопіль - Ланівці, збудовано дерев'яний храм, а згодом на його місці мурований - Різдва Пресвятої Богородиці (1872 року). Храм двобанний з дзвіницею при вході, вівтарем на схід. За вівтарем давнє кладовище, де збереглись хрести трьохсотрічної давнини.

*   *   *
До містечка Вишнівець, навколишніх сіл Мухівець, Лози, Горинка, Заруддя мав я в минулому свої наукові подорожі ще наприкінці 80-х років. Але кожного разу роблю нові відкриття. І цього березневого засніженого ранку, йдучи вулицею Шевченка давнього княжого Вишнівця, бачу - на будинку таблиця - "Вишнівецьке духовне училище".
Засноване воно в грудні 2000 року невтомною працею його отця ректора митрофорного протоієрея Святослава Швеця з відомої священичої  родини Швеців із села Залісці Вишнівецькі. Нині тут навчають на двох курсах 31 учня, десять викладачів, серед них о. о. Андрій Гумен, Паладій Лілякевич, випускники Волинської духовної семінарії, настоятель парафії в с.Мишківці о.Петро Кіт, Михайло Артемчук з с.Шимківці, який водночас з викладацькою працею продовжує своє навчання на Богословському факультеті Чернівецького університету, миряни Василь Возьний, Володимир Філик та інші.
Усі вони, як і сам отець ректор, у важкій матеріяльній скруті розбудовують тут духовно-освітнє життя.
З Михайлом Артемчуком ідемо оглядати Старий і Новий Вишнівець. Тут багато що змінилось з часу моїх останніх відвідин на початку 90-х років. Ще більше постарів палац Вишневецьких, холодом і запустінням дихає його парк, блимають порожніми вікнами довгобуди Вишнівця, у яких "немає майбутнього", і вони поступово руйнуються розкрадачами. Оглядаємо храм Вознесіння Господнього - цю усипальницю православних князів Вишневецьких, яку не зачепили римо-католики. "Навіть і при Мнішеках ця церква була православною. Вона була його (православ'я) пам"яткою завжди", - читаємо в історичному джерелі.
Лише комуністичні варвари на початку 70-х років зачинили святиню, звандалізували внутрішню окрасу храму Вознесіння Господнього, понищили і розграбували численні безцінні пам'ятки сакрального мистецтва, понищили частину давніх кам'яних хрестів на могилах. Ці новітні варвари XX ст. не мали поваги не тільки "до праху предків"... У Вишнівці звандалізували вони і давній мурований храм св. Михайла, 1645 р., понищивши і розікравши в ньому всі предмети церковного мистецтва.
Від храму через греблю і міст на Горині вирушаємо до Старого Вишнівця, оглядаємо руїни римо-католицького костелу. Поруч дерев'яний храм Різдва Пресвятої Богородиці, настоятелем якого є о. Святослав Швець. Святиню відреставровано, відтворено іконостас, багато образів прикрашено гарно вишитими рушниками. У церкві повно вірних.

Ця незвичайна жінка стала леґендарною ще за життя. Енкаведисти розстріляли її разом з іншими в'язнями Львівської тюрми. Вона мала б загинути. Та не було на те Божої волі. Ще 47 років Мати-ігуменя Йосифа жила, вірою й правдою служила своєму стражденному народові.

Померла Мати Йосифа (в миру Олена Вітер) 15 листопада 1988 р. (похована у Львові на Брюховецькому цвинтарі).
Бог і Україна - саме ці слова найповніше, найглибше відображають життя та боротьбу видатної церковної та громадської діячки Матері-ігумені Йосифи. Усе її життя - це роки, повні яскравих дій, нескінченної праці, боротьби й страждань. Вона з когорти героїв, яких не зламали ні НКВД, ні ҐУЛАҐИ, ні пожиттєва, ні навіть "посмертна опіка" КҐБ. Недарма Ольга Вітошинська (авторка книжки "Непереможний лев", 1991 р., де понад 50 сторінок присвячено Матері Йосифі) написала у своєму листі з Франції 1996 року: "...я порушила тут питання про зарахування Матері Йосифи - до лику святих".
Про ігуменю Йосифу тепер почали активно писати (це, приміром, публікація Олімпії Катали в газ. "Божий сіяч" 21 листопада 1995 року, великий нарис Олега Петрука в газ. "Вірую" - серпень 1997 р., спомини Віри Іванюти у газ. "Гомін волі" 29 січня 1993 р., Марії Наконечної та ін.). Однак її велике страдницьке життя й багатогранна праця ще чекає дослідників. І треба поспішати, поки живі люди в тих селах, де працювала Мати Йосифа, поки живі ще в'язні, з якими вона поневірялась по спецлаґерях, доки живі черниці, що знали її особисто.
Воістину вічно правдиві слова: віра і патріотизм - найбільша міць народу, перемогти тіло можна, а дух знищити - ні. Олена Вітер була для багатьох прикладом, взірцем, світочем у боротьбі за незалежність України, що за неї заплачено нечувано дорогу ціну - мільйонами життів і незчислимими стражданнями найкращих синів і дочок народу.
Олена Вітер народилася 4 січня 1904 р. в с. Миклашів (на Львівщині), в сім'ї викладача гімназії. "У Київі я провела мої щасливі дитячі роки. Там почала навчання в ліцеї, там товаришувала з гімназистами, що згодом пішли під Крути... Тоді почалися страшні роки. Мати після ув'язнення батька-петлюрівця завдяки своєму німецькому походженню врятувалася зі мною втечею. Ми прибилися до Львова. Тут я закінчила гімназію сестер-василіянок". Далі було півтора роки навчання в медичному інституті.
Саме батько виховував Олену з малих літ в любові до України. На першому допиті після другого арешту (12.Х.1946 р.) на запитання, коли вона почала свою "націоналістичну діяльність", Олена Вітер сміливо відповідає: "У націоналістичному дусі я вихована ще з малих літ своїм батьком. З 1917 р., коли була створена совєтська держава, я була студенткою, і моє виховання продовжувалось в жіночій гімназії - вже не тільки в національному дусі, але й проти совєтської влади". (Слідча справа №11039, почато 10/Х - 1945, закінчено 6/IV - 1946 р., архів 34999).
Матір свою Марію Олена згадувала впродовж всього свого життя, але не погодилась переїхати до неї в Польщу: не могла покинути Україну.
У 1922 р. - вступ до манастиря с. с. - василіянок. Матір Йосифа згадує: "Не знаю, чи мої добрі поступи в школі, чи розвинена переживаннями життєва енерґія, чи сам факт покликання до монашого життя привернули увагу Митрополита Андрея Шептицького до моєї скромної особи, а може тому, що знав моїх батьків ще з Київа. Мабуть, із усіх цих причин Ексцеленція ставився до мене по-батьківськи, керував моєю наукою, заохочував до монашого життя, давав приклад релігійної ревности і навіть утаємничував мене у свої пляни - поєднання Українських Церков. Згодом він стежив за моєю поведінкою у манастирі, висилав декілька разів до Риму. "Коли мені було всього 30 років, призначив мене ігуменею нового жіночого чину - Сестер Студиток".
"Вона була милої зовнішности, мала великі наскрізь проникаючі, чорні очі, культурна, весела, дотепна, поетичної вдачі, мала гарний голос, повна посвяти та жертви", - згадує одна із сестер-монахинь. У 1932 - 1939 роках Олена Вітер (Мати Йосифа) була ігуменею манастиря в с. Якторів, а від 1939 р. до середини 1940 р. - ігуменею Львівського манастиря студиток. Вона керує діяльністю товариств "Просвіта" та "Рідна мова", поширює серед молоді знання з історії України, організовує драматичний гурток, де ставлять героїчні п'єси: "У кігтях ҐПУ", "Українські мученики", "Свій до свого" та ін. Створює бібліотеки по селах, курси медичного та господарського характеру, організовує дитячі садки і сиротинці, здібних сестер-монахинь посилає до Львова продовжувати навчання і т. ін.
Про свою патріотичну діяльність Олена Вітер розповідає на слідстві: "Я в 1930-39 рр. (як ігуменя манастиря) очолювала роботу допомоги в'язням, що були арештовані за націоналістичну діяльність. За моєю вказівкою в селах Перемишлянського району збирались гроші і передавались до м. Львова для ув'язнених націоналістів. У манастирі виховувались їхні діти". (Слідча справа № 11039).
Ось як пише у споминах про ігуменю Йосифу черниця Свято-Покровського манастиря ордену Теодора-студита сестра Хризантія (в миру Марія Гнатів): "Це була дуже енерґійна, гарна, вольова жінка з яскравими променистими очима! Надзвичайно добра серцем, вона обнімала зразу всіх, усім давала втіху...
У двох дитячих сиротинцях в Якторові на Брюховичах виховувалось по 25 дітей. Серед них і я, тому що в 1928 р., коли захворіла моя мама, батько звернувся за допомогою в манастир. День і ніч сиділа сестра Йосифа біля мами, та врятувати її не вдалось. Сестра Йосифа заспокоїла батька, взяла сестру на руки, мене за руку і повела в сиротинець, а брата віддала в інший сиротинець у Годів. Через місяць монаший сан прийняв і батько...
Сестра Йосифа попри свою зайнятість знаходила щодня час погратися з дітьми, порозмовляти з ними, ставила з ними п'єси, влаштовувала концерти. Вона складала вірші... Я завжди виступала в її п'єсах.
У річницю битви під Крутами, в січні, в читальні "Просвіти" вона влаштовувала концерти. Пам'ятаю, я стояла в калині, в українському вбранні, з руками, закутими ланцюгом, - живий образ України. А на підлозі - хлопці, порубані шаблями. Я ходила між "загиблими" і промовляла:

Спіть, хлопці, спіть,
Про волю, долю тихо сніть,
Про волю, долю Вітчизни.
Чи ж можуть бути кращі они?!
За рідний край, за край святий
Віддали ви вік молодий.
Віддали ви юнацькі сни,
Рожевий цвіт, життя весни.
Спіть, хлопці, спіть,
Про волю, долю тихо сніть.

Цей вірш написала Мати-ігуменя, яка свято шанувала пам'ять батька".
Та настав 1939 рік, а з ним прийшло "визволення" Західньої України... В'язниці заповнились українськими вченими, священиками, вчителями... Важко відтворити повною мірою той жах, сваволю, насилля, терор, під яким постійно жили люди.
На запитання (протокол від 9/1 1946 р.), як вона зустріла прихід совєтської армії в Західню Україну в 1939 р., Олена Вітер відповіла: "Байдуже. Я багато читала і чула про Совєтський Союз з негативного боку і хотіла переконатись, чи все те, що писалось, відповідає дійсності. Невдовзі в цьому переконалась. Органи совєтської влади постановили ліквідувати манастирі, а їх власність передати державі, - я, безумовно, була і цим незадоволена. А скільки арештів, утисків стало! Свою націоналістичну діяльність я не припинила, а навпаки - ще більше посилила.
Після встановлення совєтської влади в Західній Україні я продовжувала зв'язок з членами ОУН, переправляла їх у Польщу через відомі пункти. Більшість вихованців організованої мною школи в Якторові пішли в УПА...
...Коли ОУН, УПА активізували свою діяльність, я також надавала їм допомогу в боротьбі проти совєтської влади за створення самостійної України... Все це я робила цілком свідомо".
У червні 1941 р. ігуменю засуджують до смертної кари.
Подамо уривки з її розповіді (Див. "47 допитів Матері-ігумені" - "Західня Україна під большевиками ІХ.1939 - VI.1941. Збірник за ред. Мілени Рудницької. Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, Нью-Йорк, 1958, с. 399 - 403): "Мене арештували 11 червня 1940 р. До нашого манастиря впали з револьверами аґенти НКВД, 8 чоловіків і одна жінка... Аґенти кинулися на мене, почали мене шарпати, здирати з мене рясу й лаяти: "Скинь це, ти, сволоч митрополича, сволоч петлюрівська! ... Ми тебе переодягнемо і пересвятимо"...
Мене завели до будинку НКВД при Пелчинській вулиці... О 8-й годині ввечері взяли на допит, що тривав до 4-ї години ранку... Слідчі змінялися тричі й кожен з них вимагав, щоб я "призналася". Ставили мені три запити:
1. Чи ти провинилася супроти совєтської влади?
2. Відколи належиш до Організації Українських Націоналістів та які маєш зв'язки з закордоном?
3. Де ти сховала зброю?
Я, очевидячки, заперечувала всі ці закиди... Тягали мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист вхопив мене за руки, другий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки урини. "Маєш, це твоє святе Причастя", - казали. Вранці, відвезли мене до в'язниці при Замарстинівській вулиці". "Замарстинів" - так популярно звалася велика тюрма у Львові. Тут знову почались криваві допити".
Подамо уривок із книги Люби Комар "Процес 59-ти", де описано перебування Матері-ігумені в цій тюрмі. (До речі, Люба Комар - одна з небагатьох з-поміж тих 59-ти, кому поталанило тоді врятуватися, одна із 11 смертників-дівчат процесу 15-18 січня 1941 р., див. "Наша віра", № 11 (127), 1998 р., с. 13).
"Задовго до того, десь ще на початку жовтня 1940 р., одного ранку двері до нашої камери відчинилися і два "чубарики" (наглядачі тюремні) - вкинули якусь жінку. Як ми згодом дізналися, це була монахиня Йосифа, чину о. о. Студитів, справжнє прізвище якої було Олена Вітер. Вона була непритомна. Її обличчя було червоне, набрякле, а з потрісканих уст виривався придушений стогін... У той час я була ще новачком і тільки приглядалася, як вправні й ознайомлені з такими ситуаціями подруги, зокрема, Зенка, почали заходитися біля незнайомої. Вони зробили місце на ліжку і обережно поклали її на простирадло. Тоді почали поволі роздягати. Стягнули з неї спідницю, спідню білизну, і я побачила, що вона має на собі ще якісь, - як мені здавалось, - темносині штани, т. зв. алібаби. Але тих "штанів" подруги не стягли. Натомість вони мочили рушники в мисці зимної води і прикладали їх до "штанів". Я приглянулась ближче і жахнулася. Це було темносинє тіло жінки, а її ноги були в червоно-фіолетових ґулях. З деяких стікала кров. Я ще не була загартована, бо до того часу за мною був тільки один відносно легкий допит у будинку НКВД, тому вид побитої монахині зробив на мене приголомшуюче враження".
Далі Мати Йосифа згадує: "Допити відбувалися щодругу або щотретю ніч. При кожному допиті мене катували. Били то ґумовою, то залізною палицею, видирали з голови волосся, вішали шнурок на гак, викручували руки. Одного разу під час побоїв бухнула мені устами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст"...
"Раз при переслуханні трапився такий інцидент. Слідчий спитав, чи я знаю, що НКВД славне на весь світ. "Знаю, але з чого?" - "НКВД твоя найвища влада". - "Для мене найвища влада Бог і свята Церква". Тоді слідчий силою відкрив мені уста і сплюнув до них своє харкотиння.
Від дня арештування в червні мене допитували 47 разів і при кожному допиті тортурували, вимагаючи, щоб я "призналася"... Раз завезли мене з Бригідок до тюрми по вулиці Лонцького на допит. Питалися, чи я хочу самостійної України. Я сказала, що так. Тоді кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім взяли знов в кімнату до слідчого, скинули з мене сорочку й дротом пустили електричний струм по тілі...
Примушували мене підписати протокол, що нібито Митрополит належав до Організації Українських Націоналістів та що я носила до нього зброю. Час від часу старалися намовити мене признатися до вини іншим способом. Вдавали, нібито вони мене жаліють та хотіли б мене рятувати, а до того треба тільки, щоб я допомогла їм моїми зізнаннями. "Він - старик, себе боронить, на тебе звалив вину. Ти молода, тобі треба жити". Але я, розуміється, їм не повірила й не далася взяти на їх брехні...
НКВД, мабуть, прийшло до переконання, що фізичними знущаннями не досягне своєї цілі, й хотіло спробувати, яку реакцію викличе в мене страх перед смертю. Завезли мене автом на горішню Личаківську й сказали: "Веземо вас на розстріл, бо не хочете нічого говорити". Вивели мене в яри й відіграли комедію, ніби мене зараз розстріляють. Але я не боялася.
29 червня 1941 р. мав бути суд надо мною. Але дня 22 червня почалася війна між Совєтами й Німеччиною"...
Пізніше Мати-ігуменя описала ті страшні дні у книзі, яку видала німецькою мовою (жодного примірника наразі не віднайдено). Фраґменти з неї вона не раз переказувала дівчатам, із якими була на каторжних роботах у 50-ті роки.
У своїх розповідях Олена Вітер малювала сцену із допиту, з останньої ночі в Львівській тюрмі, як енкаведисти знущалися над жінками, дівчатами, вирізали груди, припікали вогнем, били, тягали за коси, мордували, нарешті зібрали в тюремному подвір'ї - і з автоматів розстрілювали.
Героїчно трималась жіноча група, з вигуком "Слава Україні" падали тіло за тілом... Вона так розповідала, що я і нині, майже через 50 років, бачу цю картину... Відступили кати, прибігли люди, рідні, витягли кількох ще живих. Переховувалась Мати Йосифа ще кілька днів у соборі св. Юра...
Про те, наскільки енкаведисти були впевнені у смерті ігумені Йосифи, свідчить збережена в архівах КҐБ довідка, датована 4 січня 1946 р.: "Витер Елена Васильевна... По распоряжению начальника УНКВД с санкцией областного прокурора в период военных действий на Украине расстреляна 26.06.1941 как враг народа. Других сведений нет".
Мати Йосифа вижила. З 1941 р. вона - настоятелька Львівського манастиря сестер-студиток. Під її керівництвом сестри активно допомагають українським повстанцям (матеріяльно, ліками), рятують тяжко поранених, ростять дітей українських вояків.
Коли настала нова зміна влади, ігуменю Йосифу вдруге - 12 жовтня 1945 р. заарештовують. Офіційна мотивація була така: "Боролася за створення "самостійної" України, допомагала активним членам ОУН-УПА матеріяльно, переховувала нелеґалів з УПА, надавала допомогу пораненим..., висловлювала терористичні наміри щодо осіб, які активно працюють проти ОУН-УПА".
На запитання, як ставились духовенство, манастир, черниці до українських націоналістів, Мати Йосифа відповідає на одному із допитів: "У нашому народі існує звичай - якщо хто попросить їсти - не відмовляти, якщо хто потребує медичної допомоги - подати. А тому, коли до нас звертались і "бандерівці", то ми надавали їм потрібну допомогу... Я мала зв'язок з ними, і якщо вони звертались за допомогою, то саме до мене; стосовно сестер, то вони такого зв'язку з бандерівцями не мали" (Слідча справа № 11039).
В манастирях постійно переховувались УПА, там лікували хворих, поранених; там були продовольчі склади УПА, проводились медичні курси та ін. Духовенство охоче надавало допомогу УПА, вважаючи, що це його святий обов'язок. У церквах щороку відзначались роковини смерти організатора і керівника ОУН Євгена Коновальця. Андрей Шептицький не раз вів переговори з мельниківцями та бандерівцями, намагаючись їх об'єднати.
У квітні 1946 р. Матір Йосифу було засуджено на 20 років каторги та 5 років поразки а правах. Відтак вона потрапила в концлаґері Східнього Сибіру і Мордовії. У Сибіру для нещасних, зморених непосильною працею на лісоповалі каторжан вона була невтомною духовною підпорою, до неї тяглися за підтримкою, допомогою, і серце її, вся вона - була у постійному служінні людям, була прикладом поведінки гордої української жінки.
Бувало, після тяжких робіт на лісоповалі забирались ми в куток на верхніх нарах у довгому напівтемному бараці - і слухали Матір... І вона так образно, так майстерно розповідала нам цікаві фраґменти з історії України, переповідала зміст своєї книжки спогадів... А мені, студентці з Київа, багато розповідала і про специфіку проживання в манастирі, і деякі події зі свого особистого життя. Так, ніщо людське не було чужим і для неї. З цього погляду цікава сторінка з життєпису Олени Вітер, де йдеться про знайомство її з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою.
Крики чорні, крики птиці
в рідній, бідній стороні
разом з голосом черниці
не забути вже мені,
- написав він у одному з віршів.  А познайомилися вони влітку 1942 р. на курорті "Криниця" (польський курорт в однойменному містечку в Карпатах). Мати Йосифа опинилася в "Криниці" після тюрми. Митрополит вислав її туди лікуватися. Тут у їдальні вона опинилася за одним столом з Тодосем. Поет був вражений нею від першої хвилини зустрічі, пропонував їй вийти ввечері в парк, та вона не погодилася. Тоді увечері він під її вікнами став грати на бандурі і співав "Карії очі, чорнії брови", та ніякої реакції. А вранці довідався, що Мати Йосифа ще вдосвіта від'їхала до Львова, не розпочавши свого лікування. В душі поета стало сумно й порожньо. Мати Йосифа, як пише М. Слабошпицький в повісті "Тодось Осьмачка": "... Залишила в його душі слід набагато глибший, аніж усі жінки.
Матір Йосифу він поставив на високий п'єдестал, часто знаходив щонайпобожніші слова".
Ви вирвали серце у себе з грудей,
а разом із ним і тривогу
і десь подали аж на небо руде
з маленької келії Богу
Їй присвятив низку поезій - "Присвята", "Предше", "Кривда", "Хустка", "Молитва" та ін.
В одному з віршів він звертається до Бога:

Схилися у вівтар і пальцями з криці
дарунки свої розгорни,
візьми одно серце з мішка  і черницю
На грішную землю верни.

Бо глянула в душу вона самотинну,
і радісно рушила кров,
і ніби дитина щасливу пташину
несе на гілляці з дібров...

І страшно благаю: важкими руками
верни їй узяте, як Бог,
аби ми серцями, немов писанками,
могли помінятися вдвох...

Звільнення застало Матір Йосифу 29 березня 1956 р. у Дубравлазі в Мордовії. Реабілітована в серпні 1995 р.
Понад 30 років після повернення з ув'язнення Мати Йосифа жила на Тернопіллі - в Скалаті. Саме у цьому подільському містечку існував тоді підпільний манастир сестер-студиток. До кінця життя КҐБ не давало Матері Йосифі спокою: нічні напади, обшуки, допити... Та все ж ніколи не полишала активної діяльности, гуртувала сестер, дітей, молодь. Завжди і скрізь була справжньою християнкою і українською патріоткою.
Я подала тут дуже стислу довідку про цю дивовижну жінку, життя якої переткане посвятою, кришталевою чистотою почуттів, повсякденним героїзмом і незламністю. Мені судилось знати особисто Матір ігуменю Йосифу, на жаль, протягом короткого часу. Образ її незабутньо стоїть перед моїми очима, і немов той маяк, освітлює шлях життєвий мій. З нею було стільки сонця! "Сонечком" я називала її подумки, та й у розмовах з дівчатами - в'язнями. Вона була сонцесяйною з людьми за будь-яких умов! Ось і тепер читаю в спогадах Віри Іванюти: "Коли згадую цю жінку, то бачу перед собою її очі - очі особливого блиску, як два промені, як іскри. Говорю це правдиво, бо не тільки мене вразило дивне світло цих очей". Так, світло очей Матері ігумені зігрівало і нас, молоденьких дівчат, в холодних сибірських лаґерях...
Сестра Марія з манастиря в Перемишлянах згадує, як Мати Йосифа ховала в сирітському притулку у Львові десять дівчаток-єврейок та ще три сім'ї на Убочі, дочку равина Кагана, ще декількох осіб.
В Єрусалимі на Алеї праведників росте ялина, під нею - табличка з іменами людей світу, що рятували життя євреїв, серед них є і ім'я Йосифи Вітер. Дерево на її честь було посаджене в 1985 році.
 

Грецьке місто Сполитис було розташоване на березі моря, а на протилежному березі стояло сарацинське місто. Якось багатий сарацин, прогулюючись по морю, був схоплений греками і кинутий у в'язницю, де сиділи злочинці. Він просидів там цілий рік, вивчив грецьку мову і часто чув, як його товариші по ув'язненню звертаються з молитвою до Святого Миколи. Одного разу він запитав у них: "Хто цей Микола, якого ви закликаєте?" Один із в'язнів розказав тому про великого угодника Божого і одночасно пояснив основні засади християнської віри. Божественне учення глибоко запало сарацинові в душу. Він так зворушився розповіддю християнина, що, дочекавшись ночі, почав палко молитися, кажучи: "Господи, якщо Ти справді зійшов на землю і втілився для нашого спасіння, то пошли мені на допомогу угодника Твого, Святого Миколу. Нехай він врятує мене від полону, і я прийму християнство з усім домом моїм".
Помолившись, сарацин заснув і побачив уві сні святителя, який зняв з нього кайдани і сказав йому: "Визволяє тебе Христос через мене, раба свого. Іди, але не забудь того, що ти обіцяв, бо буде тобі лихо".
На цих словах сарацин прокинувся у себе в спальні, куди перенесла Його невидима сила. Отямившись, він з дружиною і дітьми подякував Богові за свій чудесний порятунок. Звістка про це поширилася серед мешканців міста і багатьох навернула до Христа.
Наступної ночі святитель знову явився сарацинові уві сні і сказав: "Сідай негайно у човен, поспішай до грецького берега і розкажи, як саме я звільнив тебе із в"язниці: греки думають, нібито ти підкупив охоронців, і хочуть стратити їх. За себе не бійся - я буду з тобою і ніхто не доторкнеться до тебе!"
Вранці сарацин розказав дружині про свій сон і на всі її умовляння і перестороги відповідав твердо: "Святий Микола має силу, щоб визволити мене з біди і вдруге!". Сівши у човен з кількома слугами і не дозволивши їм узяти з собою зброю, він підплив до самісіньких стін ворожого міста і голосно розповів людям, що позбігалися, правду про свій чудесний порятунок. Грецькі лодії кинулися його доганяти, але він благополучно повернувся додому.
Через якийсь час він вирушив до Єрусалиму з усім сімейством та слугами і сподобився там з усіма ними прийняти від патріярха святе хрещення.
 

ЛЕґЕНДА ПРО СПІВУЧИХ МОНАХІВ

Багато-багато років тому в глибоких лісових хащах жило братство старих монахів, таких старих, що деякі з них уже стояли одною ногою в передпокої неба. Але їхні серця залишалися молодими і гарячими в служінні Божому, а їх любов була така палка, що похвальні і вдячні гімни, які вони співали, лунали все вище. Чим більше роки згинали їхні плечі, а голови покривала сивина, тим радісніший спів було чути здалеку, і тим більше людей зупинялися з подивом:
- Чого ж так тішаться шановні брати, адже взагалі не мають причин для радости?
Дійсно, те, що говорили люди, було правдою. Шановні брати не мали нічого з того, що надає привабливости земному життю. Мешкали вони в лісі у потрісканій скинії, щілини якої служили їм вікнами, а єдиною розкішшю були дерев'яні двері, поставлені одної зимової ночі перед входом чиїмись невідомими руками, - може, ангелом? (Тоді віяв північний вітер, злий, мов сам диявол, а поблизу було чути завивання вовків.)
Монахи подякували Богові за двері і тішилися, що тепер мають те, що можна відчинити, коли, наприклад, хтось заблукає і буде шукати притулку. Двері приносили їм таку ж радість, як і сонце, чиста вода, ясний місяць. Старі монахи виспівували свою вдячність далеко-далеко в глибині лісу. Однак, оскільки були лише людьми, та ще й у похилому віці, тембр їхніх голосів гіршав, а озлобленому світові почали перешкоджати похвальні пісні, бо порушували його приємність, достаток і радість.
- Коли ці брати, врешті, припинять, - злословили ліниві, - бо будять нас зі сну.
- Шкодить апетиту, - скаржилися ненажери.
- Це немов похоронний дзвін, - говорили злочинці.
- Цей скрип просто пробирає до мозку кісток, - говорили безбожники.
- Навіть якщо не пронизує, однак фальшивлять страшенно, змилуйся Боже, - думали інші.
І це, на жаль, була єдина правда в усій цій балаканині. Прекрасні старці фальшивили немилосердно. Напевно, знаходили для себе якесь виправдання. Деякі з них недочували і, побоюючись, що можуть не встигнути за іншими, завжди на кілька тактів забігали вперед. Інші вже упродовж багатьох років не могли визначити, який у них голос - тенор, баритон, чи бас, отож кожен співав, як міг. Крім того, був ще один брат, котрий видобував з горла тільки один низький тон і з ентузіазмом вставляв його всюди, куди тільки міг.
- Шановний брат Лаврентій гуде, немов ґедзь, - вже віддавна скаржився соловейко в лісі.
- А брат Боніфатій ні на гріш не має слуху, - вставляв дрізд.
- Це виття, - повторював поважний снігур. І птахи, до котрих колись промовляв святий Франциск, ховали свої голівки під крила.
Монахи швидко зрозуміли красномовне мовчання птахів. Воно вразило їх сильніше, ніж голосні закиди людей. Незважаючи на це, вони не переставали з усією покорою хвалити Бога за допомогою тих скромних засобів, які мали в своєму розпорядженні.
Надійшло Різдво. Увесь ліс виглядав як одна біла каплиця, в якій зимове сонце променилося ясними зірочками свічок на повислих бурульках. У той святвечір брати молилися до пізньої ночі, а коли встали, щоб почати співати, хтось постукав у двері.
- Увійдіть, будь ласка! - запросили брати хором і відчинили двері. На порозі стояв замерзлий молодий чоловік, він просив хліба і притулку. Брати прийняли його так, немов приймали посланця Божого.
Молодик розповів, як він, молодий співак, мусив тікати темної морозної ночі з князівського палацу, аби сховатися від переслідування ворогів, котрі заздрили прихильності князя до нього.
- Співак, справжній співак серед нас, - тішилися брати.
- От, нарешті, буде всеношна! - радів брат Лаврентій. - Усі змушені будуть слухати.
Так і сталося. Хлопець співав так, як ще ніколи не співали в цьому лісі, так чудово, що луки, поля і села перетворилися на слух. Жоден з братів не розімкнув уста того вечора. В глибокому зосередженні поскладали руки, і сльози зворушення спливали по їхніх зморшкуватих обличчях.
Небо теж ніби наблизилося до них, щоб слухати цей прекрасний спів у Різдвяну ніч. Від усього серця монахи поблагословили молодого співака, а той був так цим зворушений, що вирішив ще на один день залишитися і піти разом з ними до каплиці в селі.
Ще не розвиднілося, як вони вирушили на ранкову Службу Божу. Із темряви з'являлися, мов привиди, постаті селян, котрі поспішали зі своїх сіл до каплиці. Коли ченці хотіли відчинити двері до каплиці, їхні обличчя освітило ясне, немов блискавиця, світло. Було воно таке яскраве, що в першу хвилину мусили замружити очі. В ясній величі перед ними стояв ангел, і коли, нарешті, ченці вже змогли дивитися, вони помітили його дуже сумний погляд.
- Що сталося з шановними братами, - лагідно запитав, - що в ніч Різдва ми залишилися без вашого прекрасного співу?
Великий, осяйний ангел кілька разів мусив повторити своє питання, перш ніж брати зрозуміли, що воно звернене до них.
- Ми - і прекрасний спів! Брате небесний, перепрошуємо, але хіба йдеться про нас? Ми фальшуємо, це всім відомо, - відповіли йому злагодженим хором.
- Я гуду, мов ґедзь, - поскаржився брат Лаврентій.
- А я не маю слуху, - сказав брат Боніфатій.
- А в мене пропадає голос, - зітхнув третій. Ангел похитав головою.
- Ми там, нагорі, чуємо тільки прекрасний хвалебний гімн, що долинає з глибини ваших сердець, а вчорашнього благословенного вечора лишилися без нього.
- За нас співав співак, обдарований великим талантом. Хіба не чути було його чудового співу?
- Ні, - мовив замислено ангел, - навіть найчудовіший голос не долине до нас, якщо не забуде про себе і не буде натхнений Божою любов'ю.
Ангел зник, усі стали на коліна на порозі каплиці, а співак, котрий нічого не бачив і не чув, лише помітив зворушення монахів, попросив, щоб йому розповіли, що сталося, - а почувши, опустив голову.
- Моліться за мене, преподобні брати, щоб мій голос також одного дня сподобився знайти дорогу до неба, - попросив шанобливо і відійшов на самоту, щоб служити тільки Богові, в покорі і любові.
А співочі ченці аж до смерті співали свої гімни, які величали Бога. Останній з них, брат Лаврентій, ще співав на смертному ложі своїм чудовим тоном:
- Нехай буде благословенний Господь, котрий ласкаво схиляється над кожною піснею, що лине від чистого серця і з доброї волі. Амінь.

Гелена Галушка
 

Чи можливо взагалі вибратися з ями, що в неї ми втрапили разом з своїм цивілізаційним часом? Спроби розігнати колісницю і вискочити нагору - опускають немов ще глибше на дно, до звірів, та не простих, а таких, що поглинають все живе і ніколи не можуть насититись.
Де взяти крила, які винесуть з цієї ями?
Пророкам і святим така сила являлася з неба, і вони, з Божою поміччю, виходили з ям, куди їх кидали люті царі, між голодних звірів, - цілі й неушкоджені. Тож надія існує і для нашого часу, для нас.
Таке незбагненне відчуття надії чомусь і пов'язалося в пам'яті з "Переходом" та "Софійними символами буття", де мистецькі жанри, зокрема, монументальне малярство, встановили нові особливі взаємини й нові пропорційні співвідношення між собою, з реальністю часу і простором існування.
Обидва дійства виникли, головно, через поєднання творчих шукань Петра Бевзи, Олексія Литвиненка і Миколи Малишка - з природної потреби мистців віднайти під ногами твердь національного буття, поле, що на ньому можна творити, пізнаючи себе і світ. Але щоб це сталося, потрібно було знайти саме такого могутнього спільника як Микола Малишко, участь якого великою мірою й дала "Переходові" змогу заглибитися і стати твором часу, а не просто ще одним цікавим мистецьким експериментом (сказане, звісно, не применшує ролю інших і автора ідеї Петра Бевзи).
Відбулося невимушено вільне повернення архаїчного в сучасне образотворення на рівні проникливо особистісному (що не так-то легко зробити в колективному дійстві), а відтак - певне торжество руху, який є доланням механістичности у мистецтві і в світосприйманні. Бо вельми не просто сучасній зашкарублій, обліпленій товстим панцирем стереотипів, як той носоріг Іонеску, людині повернутися до очевидного, що насправді існування світу й людини - це творчість, спонукана любов'ю (як і заповідано Творцем), це образо - творення буття в дослуханні до минулого, теперішнього і майбутнього. В містерії "Переходу" вдалося досягти рідкісної глибини переживання світу, що з'явило ефект катарсису, звільнення. Виявилося, можна облишити боязливо-судомне хапання за хаотичні уламки світу зовнішнього, якому немає іншої ради, ніж розпастися, щоб колись оновитись.
"Перехід" побудувався за універсальним принципом калейдоскопу, де рух по колу створює напрямок спіралі у височінь завдяки кольоровому взаємопереливанню - віддаванню - творенню. Образи, як частинки містичного мосту - переходу, що тече і росте з цього устремління кольорових сутностей, - створюють нерозривне коло буття. Людина теж - одна з тих сутностей, відповідальна за його нерозривність.
Сьогодні видно, що тенденція, можливо, осягнута інтуїтивно, повернути українській образотворчості магічну силу глибинно впізнаваного і відкритого в невідоме образо - дійства, стає новою реальністю часу і заряджає його пророчим прозрінням. Однак, вона також передбачає відвагу мистця ставити перед собою надзавдання. Адже "лик творові дає таки духовний зір. В цьому погляді душі живе неповторність" (Плотін). Напевне, цю відвагу й виявили, як формотворці нової мистецької надреальности, зокрема художники, що належать до трьох доволі різних, хоч і окреслених на сьогодні умовно, творчих груп: братство св. Алімпія, "Живописний заповідник" і група Петра Бевзи.
Прикметно, що мистці згаданих груп сучасного українського авангарду залишаються вірними живопису, і серед них є ті, про кого можна з певністю ствердити: мистецтво для них - щось найвище, може навіть сакральне. Цим же словом можна означити і ставлення до субстанції кольору.
Не буде перебільшенням сказати, що за останнє десятиліття українське малярство по-новому, значно глибше відкрило колір як особливу реальність буття, виявило його забуті або й досі не знані можливості. Живопис Миколи Малишка, Ніни Денисової, Петра Малишка, Тіберія Сільваші, Петра Бевзи, Олексія Литвиненка... несе в собі містичне явлення внутрішнього простору кольору, його текучости, об'єму...
Втім, у Тіберія Сільваші колір постає як буквально видобута з глибин густа пульсуюча магма, в повному сенсі священна, що випромінює незбагненну потугу. Годі лишатися незворушним перед цією зверненою до тебе вулканічною силою. Дійсно, це не "картина", за звичними мірками, це жива реальність кольору, в якій киплять невідомі світи.
Перед духовно сонною людиною з'являється сліпучий лик стихії творчости. Навіть дивно подумати, на тлі цих мистецьких яв, чому та людина залишається такою недовірливо байдужою до власних можливостей? Чому ми маємо настільки аморфне, не певне себе суспільство?..
..Проте коли дивлюся на автопортрет Ван-Гога перед мольбертом в аурі сріблясто-золотистого світла, де художник стоїть посеред якоїсь наче небесної дивної ясности, а очі його бачать перед собою видиво - те, що існує десь поза реальністю, в якій перебуває художник, і воно є тим, що йому конче треба намалювати, - мені починає здаватися, що намалювати те, що побачив художник, неможливо. А все ж Ван-Гог намалював те "щось", те незриме, що прочитується в очах мистця і в усьому блакитно-осяйному просторі довкола нього. Воно, означене кольором невимовне, - досягає нас, мене, в моєму часі - і воно ще десь там - у майбутньому, украй потрібне (хоч і не знати - чому?), але невловне, ще не вповні створене тут.
Однак воно твориться, і воно є.
"Янгол падає в небо" -назвала один з своїх творів Ніна Денисова. І це "падіння" бачиш не як лише відповідну насичену мистецьку умовність, але як правдиву дійсність і головне, чомусь - твою особисту доконечну і дивну потребу.
Та власне що значить - ідентифікувати плоди своїх зусиль? Це віддати їх усьому. А не забрати, замкнути в собі. Не ділити світ на камери, де кожен в'язень сам себе стереже.
Либонь чи не найпослідовнішим серед сучасного мистецького авангарду в своїй відкритості є Микола Малишко. Він починав свій аванґард ще в 60-ті роки. (І ті роботи й тепер несуть в собі нове).
В сучасному українському мистецтві майстер належить до тих небагатьох одиниць, хто володіє універсальністю як в пляні фундаментальности культури і світогляду, так і в пляні опанування різноманітних мистецьких технік і жанрів. В той же час він є одним з найпрозорливіших, найчутливіших формотворців нового часу.
Якось він висловився так: "Мистецтво виникає, як щось те, що мало б статися. Залежно від мене воно має статись. Мистецтво - це сила... Але люди здебільшого не вірять в силу мистецтва. Мистецтво - це щось таке, що переплетене з самим моїм життям, щоденним. Світ цікавий мені завжди тим, що в нього треба поринати. Мати одвагу"...
Вдивляючись у грандіозне темне "Плесо" Миколи Малишка, наче в небо або в глибоку воду, кожен, напевне, міг відчути в собі те внутрішнє око, здатне справді щось бачити, прозирати до першопочатку себе і світу, де з'являється радість свободи. Коли, за Гайдегером, час знову стає "довгим часом, в якому колись відбудеться істина".
Дерев'яні космічно-рухомі "Ступи" Миколи Малишка, кострубато-могутній "Пра-пра-пра-світ", що потрясає уяву своїм виростанням кудись у відкрите й недосяжне небо, цикл картин, де поєднано дерево і колір, плями, крапки, мазки, світло і об'ємність... Дотичність і невидиме явлених форм...
В яких незміримих мандрах догледів художник кольори і поєднання, що їх ще не бачило око, що дихають первісною тишою, і мова їх ось тепер виникає, як першотвір, з небуття? Що ним і мало би бути, напевне кожне людське життя.
Свою нещодавню виставку в Національному музеї українського мистецтва Ніна Денисова назвала "Серединне". І вона каже про свої твори: це не "що", а "щось", яке "бринить" і у кольорових глибинах. Ця назва і ця виставка мені несподівано перегукується - десь у просторі - з рядками мого вірша:

входини в серединне
ущільнення конфіґурацій присутности
надлегке
переступання порогів
проява крізь мури
проста
і ненавмисне
себе віднаходження десь
у віддалянні й наближенні

...Світ стоїть на якомусь порозі. В довкіллі чути білі і жовті громи Петра Бевзи й можна побачити, як мистець котить свої "змієві вали" назустріч усім катастрофам.
І на цьому порозі ти зауважуєш, що людина у Олексія Литвиненка дивиться на тебе, наче квітка небесна або вітряк. І дивиться крилата кольорова тиша.
"Вчинком на купі сміття" (за висловом Алана Капроу) може часом виглядати для когось сповідування принципу високого мистецтва художниками, які продовжують відкривати нові обшири особистого й національного екзистування.
...Часом вдається почути крик птаха у одвічній пустелі. І почувши, довідатись, що цей крик тебе пробудив. Ти побачив - світ кольоровий.
...Хтось поставив велику блискучу миску проти неба. В неї дивиться і ллється світло, і в мисці стає вода, в якій з'являються зорі й сяє небесна безодня. Хтось підходить і вмочає у неї пензлик.

Цей прозорий чистий струмочок українського роду перед нашими очима - понад три десятиліття співає вічну пісню голосом нашої Ніни.
В переповненій залі філармонії 4 грудня відбувся концерт Ніни Матвієнко - з ухилом в стародавні канти. Що б вона не співала, коли б вона не співала, які б хмари не закрили небо - це спів рідної душі.
Давно вже відспівались перші зірки совєтської естради і зійшли на позолочену "фанеру", а наша Ніна молода і все та сама. Усі проспівані пісні у ній живуть первозданно.
Серед усіх заслужених, відзначених, народних - вона єдина для всіх справді народна у найповнішому сенсі того слова.
Якби хтось серйозно застановився,: на Майдані Незалежности все ж таки треба зняти з колони цю жіночу фігурку і відвезти десь на виставку досягнень...
Поставити там можна постать: Ніна Матвієнко співає "Ой роде наш красний".
Колону можна було б вкоротити (Ніна скромна) і, заодно вже змінити корінфський стиль на іонійський (як на консерваторії).
І тут вже ніхто не буде протестувати, бо Ніну Матвієнко всі люблять.

Євген СВЕРСТЮК

28 листопада 2002 р. у виставковому залі Українського центру візантиністики і патрології відкрилася виставка "Із Єгипту покликав Я Сина Свого", присвячена початкові Різдвяного посту. На виставці експонується колекція ікон на папірусі, літографій, книг, речей богослужбового вжитку, що представляють церковне життя християнської спільноти Єгипту. Відкриття виставки благословив директор Українського центру візантиністики і патрології архиєпископ Ігор Ісіченко. З його доповіді постав образ активного духовного життя Коптської Православної Церкви. В самому тільки Каїрі є сотня православних храмів.
Відроджується монашество: 12 чоловічих манастирів, 6 жіночих, великі церковні громади. І храми не пустують. Навколо храмів зосереджується і культурно-просвітницьке життя...
Відповідальний секретар центру п. Наталя Стависька познайомила присутніх з експозицією, котра має нагадувати про перші роки земного життя Спасителя і водночас знайомити українців із самобутньою духовною традицією єгиптян, що належать до Коптської Церкви. Протоієрей Валерій Копійка презентував присутнім нову книгу архиєпископа Ігоря Ісіченка "Монашество давнього Єгипту". Пролунали коптські богослужбові співи в записі чоловічого хору манастиря прп. Макарія Єгипетського. Після огляду експозиції присутні були запрошені до конференц-залу на лекцію архиєпископа Ігоря про сучасне релігійне життя християн Єгипту, прочитану за спостереженнями від паломницької поїздки, що відбулася 17-31 жовтня 2002 р. Присутні ознайомилися з фоторозповіддю про паломницьку поїздку. Виставка "Із Єгипту покликав Я Сина Свого" експонуватиметься в Києві до 15 грудня 2002 р. Вона працює щодня з 10.00 до 17.00 за адресою: вул. Трьохсвятительська, 8а (Патріярхія Української Автокефальної Православної Церкви).

Віктор ШИШЕНКО
с. Зоря, Дніпропетровщина

На першу сторінку