257 року по Різдві Христовому римський імператор Валеріян видав указ переслідувати і вбивати християн в усій Римській імперії. І ось тоді у мірлікійському місті Патарі Бог воздвиг непорушний стовп для слави Свого імени: тут у цей час народився святий Миколай.
"Усе життя мірлікійського чудотворця, - каже святий  Димитрій Ростовський, - було позначене любов'ю до ближнього. Доживши до глибокої старости, він з миром відійшов у вічність 6 грудня 342 року. Та смерть не перервала його побожних справ. Любов не вмирає; навпаки, за могильною межею вона стає набагато сильнішою, міцнішою і ширшою у своїх діях, ніж на землі: там вона ближча до престолу Божого і клопотання ті безперешкодні".
Добрі справи й рятунки піднесли святого Миколая над будь-яку земну велич, поставили його над усіма сильними землі.
Оповідей про врятування людей з біди святим Миколаєм існує незліченно. Вони передавалися завше по всій Україні із уст в уста, ретельно, з найменшими подробицями, як найкоштовніший скарб. При цьому як визволений з біди, так і той, хто переказував іншому, і той, хто слухав цю "чисту правду", - були й є - незалежно від того, коли це відбувалось - не лише обдаровані, а й самі прилучені до радости обдарування. Кожен такий чудесний випадок - з безпосереднім втручанням святого посланця Божого - додає духовної міці, стверджує, що Господь виявляє Свою любов до світу, і до кожного з людей, коли вони - навіть у крайній скруті - продовжують вірити й щиро всім серцем покладаються на милість Божу.
Напевне, святий Миколай тим і близький українцям, що має невтомно чутливе, добре серце, швидше за птаха. Цим він подібний до самого Господа.
Там, де з'являється святий Миколай, відразу оголюється в своїй недоречності будь-яка фальш, непевність у вірі.
В одній з оповідей є характерна зворушлива подробиця: святий Миколай прийшов до недоброго чоловіка, щоб застерегти, аби той припинив знущання над беззахисною людиною. А що перед тим щойно рятував якогось селянина, бо віз його загруз у болоті, і святий сам повитягав бідаці колеса з муляки - то поспішаючи, прийшов до лиходія у забруднених глиною чоботях. Через це той не повірив ("бо він і в Бога не дуже то вірив!"), що то дійсно святий Миколай...
Можна уявити, як би подивився на святого нинішній самовпевнений скоробагатько...
З цих народних переказів, з усіх тих багатозначних подробиць вимальовується ідеал життя, що люди, через св. Миколая і інших святих, яким довіряли свої жалі і сподівання, намагалися, долаючи зло і неправду - насамперед у власних душах, донести до самого Бога. Головне у цьому ідеалі - реальне торжество добра, доконечне утвердження правди.
Та ось - чи достатньо в нас, нині живущих, віри і правдивої щирости, щоб і нам святий Миколай і всі святі допомогли встояти у добрі, не дали заникнути у нежиття?
Р. Л.

То був незвичайний референдум. То був незвичайно ризикований вияв віри в український народ, з якого три століття жорстоко вибивали саму думку про національну незалежність і люто знущалися над іменами самостійників, котрі поклали своє життя на вівтар України. Від слова "самостійність" сахалися на конференціях, на мітинґах, на допитах. Від покараних за "самостійність" відмежовувалися, як від прокажених.
І то не тільки російські власті стерегли національний сон українців. Польські власті завжди ревно стежили. Навіть німецькі окупанти складали досьє на націоналістів і відстрілювали їх.
Тож нічого дивного, що інстинкт самозбереження підказував кожному "хату скраю" або позицію покірного телятка, або "висоту" наднаціональну.
Словом, у всіх поколіннях бездержавний народ був морально скалічений і сплебеїзований, тобто позбавлений своєї аристократії і своєї еліти. Були підстави у Президента Росії Єльцина вдоволено посміхатися: все рівно український референдум дасть результат, якого і слід сподіватися від учорашніх будівників комунізму... Російські спецслужби запевняли свій центр, що дива в Україні не трапиться.
Але вони забули про геноцид 93.
Диво сталося: 90% громадян України висловилися за національну незалежність! Це було несподіванкою. Це було шоком. Це було радісним святом на весь світ. Бо світ також не чекав від стероризованої кольонії виразної національної позиції.
Такий старт 1 грудня 1991 року давав українській владі певність себе, забезпечену підтримкою українського народу і світу. Потрібні були при владі нові люди, готові будувати національну державу з безкорисністю і самовідданістю покликаних історією. Потрібна була мобі-лізація здорових сил.
Сили мобілізувалися, але - ворожі. Усі командні висоти, усі комуністичні кадри, зокрема, приставлені для контролю, залишилися біля керма. Президент дав їм ґарантії - все буде так, як було... А потім припечатав: "маємо те, що маємо". Абсолютне непротивлення злу стало стратегією і тактикою влади, яка відчула момент "прихватизації". Замість відповідати за злочини, комуністи леґалізували свою партію і зміцнили свої позиції. І призначили собі зарплати і пенсії. Дискусії в парляменті прикривали захоплення реальної влади. Змінювалися вивіски.
Жорстко правдива історія тих 10-ти років ще має бути написана. Має бути витлумачений факт, як українська мова втратила стартовий розгін початку 90-х, як зникло українське телебачення, а українська преса потонула в жовтому російськомовному потоці. Зрештою, стихійне беззаконня і не могло забезпечити висхідного розвитку.
Чимало людей опинилося в полоні антиукраїнського потоку і навіть соромиться признаватися до своїх. Російська преса нав'язує тон. Чимало розгублених і втомлених - не так від бідности, як від аморальности і гниття, що йде від голови.
Але пам'ятаймо, що референдум 1 грудня був виразом духовної сили українського народу.
Український народ недооцінений. Він недооцінений владою, яка мало змінилась і успадкувала совєтську стратегію боротьби з народом і совєтську неповагу до народу. Він недооцінений і українською службістською напівінтеліґенцією, яка судить про народ по собі і не розуміє, що в ньому були і є здорові сили та вічно живі джерела.
Є. С.

Св. Миколаю й іншим святителям Приповістей Соломонових читання
... Де покора, там мудрість. Багатство не поможе в день гніву; тільки правда спасає від смерти. Умре праведний, і залишає по собі жаль; а погибель безбожника буває нагла і викликає радість. Правдивість вирівнює праведному стежки його, а безбожний через свою безбожність гине. Правдивого рятує з біди правда його, а безбожника спіймає беззаконство його. Умре праведний і не загине надія його, а хвальба безбожника згине. Праведник спасеться від нещастя; замість його покараний буде безбожник...

6 листопада 2001 р. в Патріярхії УПЦ КП пройшла прес-конференція Патріярха УПЦ КП Філарета й голови громадського об'єднання "Україні - Помісну Церкву" Павла Мовчана, на якій було оприлюднено заяви прес-служби УПЦ КП та громадського об'єднання "Україні - Помісну Церкву". Різку критику організаторів прес-конференції викликали наслідки останніх переговорів Вселенської Патріярхії та Російської Православної Церкви в Цюріху (29 - 30 жовтня 2001 р.), а також доповідна записка Кабінету Міністрів України ч. 15379/97 від 24 жовтня 2001 р., де було виявлено антиконституційні спроби втручання держави до церковного життя.
Несподівана реакція УПЦ КП та близьких до неї політичних кіл заслуговує на увагу, оскільки досі керівництво УПЦ КП стояло на засаді неодмінної присутности держави в процесі творення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Патріярхія Української Автокефальної Православної Церкви завжди дотримувалася думки: процес творення єдиної Помісної Церкви має здійснюватися на канонічних засадах під духовним керівництвом авторитетного загальноправославного центру власними силами української православної спільноти цілого світу. Державні органи, полі-тичні та громадські організації можуть сприяти цьому процесові, але не повинні втручатися в нього й здійснювати керівництво цим процесом.
Патріярхія УАПЦ поділяє занепокоєння УПЦ КП невгавними спробами чужоземних церковно-політичних сил реанімувати ідею "галицької церковної автономії". Саме спроби нав'язати цю ідею Українській Автокефальній Православній Церкві були головною причиною розколу 1995 - 1996 рр. Ми знаємо, що льокалізація українського церковного життя в Галичині й повне опанування Східньої України Російською Православною Церквою є стратегічною метою відділу зовнішніх церковних зносин Московського Патріярхату. Але з повною відповідальністю заявляємо, що в галицьких єпархіях Української Автокефальної Православної Церкви сьогодні не існує скільки-небудь впливового середовища, де б прижилася ця ідея.
Патріярхія УАПЦ розуміє невдоволення керівництва УПЦ КП повільними темпами провадження переговорів, принизливим становищем, у якому опиняються керівники наших Церков на переговорах Вселенської Патріярхії та РПЦ. Патріярхія Української Автокефальної Православної Церкви має свої підстави до невдоволення, оскільки через втручання відомих політичних сил виявилася цілком усуненою від участи в переговорах. Але ми закликаємо братню Українську Православну Церкву Київського Патріярхату зрозуміти всю відповідальність сучасного етапу й важливість розпочатих переговорів для всього світового Православ'я, майбутнє якого значною мірою залежить від наших дій в Україні (тривожними є спроби дискредитації митрополита Тернопільського і Полтавського Мефодія). Навряд чи варто ідеалізувати перспективи переговорів з Московським Патріярхатом, перебільшувати власні сили й можливості Вселенської Патріярхії. Неприпустимо іґнорувати існування багатомільйонної спільноти вірних РПЦ в Україні й будувати стосунки з Московською Патріярхією виключно з політичних позицій. Наївно припускати, що переговори можливі без компромісів і поступок. І Архиєрейський Собор УАПЦ 4 жовтня 1999 р., і наш Помісний Собор 2000 р. визначили канонічні засади майбутнього інтеґрування Української Автокефальної Православної Церкви до єдиної Помісної Православної Церкви в Україні й межі можливих компромісів. Нам здавалося і здається, що "Домовленості" 8 листопада 2000 р., підписані з ініціятиви архиєреїв УПЦ КП, є вельми перспективною основою для залучення Української Православної Церкви Київського Патріярхату до цього процесу. Сподіваємося, що Єпископат УПЦ КП, насамперед учасники спільної міжцерковної комісії від УПЦ КП, спробують виправити становище й повернутися до розпочатих переговорів.

В межах широкомаштабного проєкту "Молодь і релігійні процеси в Україні" дослідницька група Інституту соціяльних наук ВДУ ім. Лесі Українки "Думка XXI" (керівник - доц. Л. Кондратик) провела пілотажне дослідження на тему: "Думка студентів про створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні". Опитування проводилося серед студентів названого інституту. Було опитано 90 студентів-соціологів і 36 студентів-культурологів. З них 42% вважають себе послідовниками або прихильниками УПЦ КП, 30% - УПЦ МП, 10% - УАПЦ, а 18% не належать до жодної з них.
Дослідження виявило, що більшість студентів обізнані з тими проблемами, що існують між православними церквами. На запитання "Чи знайомі Ви з проблемою відносин між православними церквами?" 76% опитаних дали ствердну відповідь, 12% заявили про свою невизначеність і стільки ж - про свою необізнаність.
Промовистою була відповідь на запитання про те, на яких підставах можливе створення єдиної Помісної Православної Церкви. Так ось, 34% опитаних вважають, ще це має відбуватися за умов, які будуть спільно вироблені православними Церквами. Йдеться про те, що духовенство має, передусім, досягти згоди поміж собою, чітко визначити власну позицію й активно її відстоювати, тобто конфесії мають наголошувати не на розбіжностях, а на об'єднавчих моментах. 17% вважає, що основою об'-єднання мають бути умови вселенського православ'я. Для іншого такого ж відсотка опитаних умови об'єднання не мають принципового значення. Тобто для громадськости важливим є створення Помісної Церкви, яка основу свого існування і виправдання знаходить серед широкого українського загалу.
Цікаво, що ідея створення єдиної Помісної Церкви шляхом приєднання однієї з церков до іншої не знаходить підтримки. Так, думку про об'єднання на умовах приєднання до УПЦ МП вірних та духовенства УПЦ КП і УАПЦ підтримує трохи більше 2% опитаних, а на основі входження до УПЦ (КП) всіх інших церков - 9%.
З цього бачимо, що роля громадськости в процесах об'єднання має зростати: це дасть змогу невтралізувати деструктивні впливи певних груп духовенства, зумовлені різними причинами, спонукати до об'єднання. Зрозуміло, не йдеться про перебирання на себе проводу, про сумнозвісне втручання у церковні справи, про небажану галасливість. Мова про те, аби громадськість постала тією силою, без урахування позиції якої не можна розв'язати це злободенне питання.
Щодо можливих наслідків створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви, то майже 35% опитаних вважає, що це припинить міжконфесійний конфлікт, 33% вказують, що така подія сприятиме піднесенню української духовности, а 26% висловили припущення, що майбутнє об'єднання дасть змогу церкві виконувати належну їй ролю у суспільстві.
З наведеними співвідносяться й відповіді на запитання про наслідки подальшого окремішнього існування православних Церков. 44% очікують неминучого загострення міжконфесійного конфлікту, 31% - падіння ролі православ'я в моральному і духовному житті суспільства, 25%. - подальшої політизації міжцерковних відносин, 17% - послаблення згуртованости українського суспільства, 14% вбачають у цьому падіння престижу українських Церков у світовому Православ'ї і стільки ж - передбачають піднесення авторитету інших релігійних течій.

Оксана Возняк, м. Луцьк

...Отак спорохнявіє корінь у них, і рознесеться їхній цвіт, немов курява, бо від себе відкинули Закон Господа Саваота, і знехтували вони слово Святого Ізраїлевого!
Кн. Прор. Ісаї, 5.24
"Ви будете чути постійно, та не зрозумієте, і будете бачити завжди, але не пізнаєте..."
Кн. Прор. Ісаї, 6.9

Звернені ці слова ізраїльського пророка до свого народу. Але Закон і Книги Пророків стали священним писанням для різних народів, і кожен народ повинен прикладати ті вічні істини до себе.
Можна доповнити виписками з пророцтв Єзекіїля, Єремії... Можна повторити ще гостріші застереження...
Але "затужавіле серце народу цього" (там же) не відгукується.
Люди нашого часу нагадують мурашок, зачеплених чоботом. Кожен хапається і кудись несе свою подушку. Вони понаписували гори історій про свої нещастя і носять свої книжки, як мурашки подушку.
Не люблять вони голосу Закону і Пророків. Кожен час накидає їм нових ідолів з їхніми новими замінниками Закону, і нових пропаґандистів замість пророків. Їхні голоси солодкі, як спів сирен...
Якщо ізраїльські пророки були побиті камінням (за надмірну дозу одвертої правди) своїми ж сучасниками, то не дуже дивно, що пізні нащадки в ХХ ст. у бібліотеках своїх не могли вже знайти їхніх стародавніх пророчих книжок, а знайшовши, не могли надати їм належного значення.
Кому спадало на думку під грім барабанів і в павутинні обшуків сталінської епохи озвучувати в серці книги пророків? Чи хто задумувався, що це і є розплата за відречення від Бога батьків і за ту запопадливу віру в нового ідола?
Небагато. Всевладний ідол не любив жартувати з "начотчиками і талмудистами". Він їх терпіти не міг. І зрозуміло: на тлі Книги Чисел, Книги Суддів, Книги Царів, Книги Хронік сам він виглядав маленьким царем мурашника, і його абсолютна і хай навіть найстрашніша в історії влада була сезоном безуму, над яким вічний вітер співав псалом: "Не надійтесь на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння нема: вийде дух його, і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть" (Пс. 145.3).
І прийде цар ассірійський, як люта кара... Прийде і суд над завойовником. І настане час "топтати його, як болото на вулицях". (Іс. 10.6)
І після усього залишиться тільки дві проблеми: навернення і покаяння.
Поза цими проблемами є, звичайно, праця істориків, мемуаристів, дослідників. Але праця їхня матиме вагу в залежності від стосунку її до тих двох великих проблем.

*     *     *
До цього мені б хотілося додати свій маленький спогад і роздум з часів безпам'ятности, коли не тільки книги пророків не звучали, але навіть не звучало слово пам'яті на могилах невинно убієнних.
35 років тому я був тут з Іваном Дзюбою і Віктором Некрасовим - серед юрби людей, наляканих перед прямою конфронтацією з владою. Вони були льояльними і розгубленими.
Коли наступного дня мене викликав директор інституту і вимагав пояснення, я відповів: "Звичайно, я був. І ви мали б там бути, тільки не знали, що то за дата: то 25-річчя розстрілу єврейського народу в Бабиному Яру".
Директор розгубився і не знав, що мені далі казати. Виявилося, що тільки стіна страху і дезінформації стоїть на перешкоді казати правду, яка кричить в душі кожного, як дзвін у Джона Донна: не питай, кого вбивають за пам'ять свого роду і свою віру, - тебе вбивають.
На моїй повстанській Волині в 40-ві роки ХХ століття не затихали кулемети. Загинула практично вся молодь. Але ніколи постріли не лунали так печально, як тієї осени, коли нацисти розстрілювали народ юдейської віри. Це був виклик самому Богові. Це був переступ через усі закони. "Боже, що вони роблять?!" - хрестилися наші матері. То була неприхована демонстрація тотального зла.
Терор, страх - то головний дириґент ХХ століття. Він грав на приглушених інструментах душ, які втратили Божий дар говорити правду і загубили людський обов'язок правдиво свідчити.
Зараз на тому місці печалі волає каміння. Про що?
Воно волає проти зневаги священного дару життя. Воно волає про великий біль невинної жертви. Але воно волає і за тих заложників безбожної ідеї, рабів страху і слуг зла, які в ХХ столітті мовчали і мовчки виконували.
Переступ заповідей: "Не вбивай" і "Не свідчи неправдиво" вів до переступу всіх законів. До диктатури страху і лжі.
Шевченкові слова: "Ми в раї пекло розвели" наповнилися аж в ХХ столітті.
Ми нічого не зрозуміємо, якщо печальний Бабин Яр будемо уявляти, як окремий камінь, кинутий в людину диявольською силою. Це почалося давно. Я твердо переконаний: репетиція Бабиного Яру була в 1933-му, коли сім мільйонів українського народу убито голодом за один рік. Саме тоді фюрер прийшов до влади і одразу отримав від Сталіна ґарантію вседозволености: якщо можна промовчати убивство семи мільйонів, то можна все. В епоху терору один буде падати, а другий думає, що це його не стосується.
Коли та сила кинула свій перший камінь? Хто узаконив камінь замість хліба для "клясового ворога"? Хто узаконив кулю замість хліба для "расового ворога"? Хто замінив принцип любови принципом ненависти?
А тепер запитаємо: хто тоді захищав той принцип любови всіма своїми силами? І, навпаки, хто приклав руки до того, щоб запустити в дію механізм ліквідації людей?
Як у відомій притчі Христовій про виноградарів, ми впущені до виноградника з умовою, щоб чесно служити і чесно розраховуватися. Наш сезон короткий - чотири п'ятирічки і - second shift! Але слуги уявили себе господарями. Зневаживши закон, вони викинули угоду з господарем виноградника, вони повбивали посланців і навіть сина його. А тоді почали вбивати один одного.
Не забуваймо, що було тоді багато і справжніх людей. Вони не спокушалися. Вони творили подвиг милосердя і навіть забули про це. Завдяки сумлінним, але пізнім пошукам, зокрема, Якова Сусленського, що проживає в Ізраїлі, рятівники-українці з двадцять першого місця перемістилися десь на третє місце за кількістю врятованих. Однак є багато випадків, не згаданих навіть в газетах. Тиждень тому мені розповідали на Вінничині, що все село Жабокричка (Чевчельницький район) переховувало єврейського хлопчика протягом війни - і ніхто не видав. Коли після війни він приїжджав з Київа до свого села, то кланявся на всі чотири сторони.
Чому ненависть пішла по світу? Страх очорнює і спідлює людей. Байдужі, усі безпринципні, усі озлоблені ставали співучасниками вбивць.
Але ось нас запрошено у цей виноградник у цей сезон. "О Боже, тільки б це все не повторилося!".
Ото й уся сьогоднішня молитва. А демон пустелі регоче: "Не бійтесь - нічого в тому колі повторень знов не буде таким самим. Але зійде те, що ви посіяли. І продовжите те, в чому не покаялися. Вас убивала ненависть, до якої ви звикли, а тепер вас душитиме байдужість. І будете спотикатись об сміття, якого не спалили після першої зміни".
О, скільки модерної музики ми понаписували на мотив демона! Але осанни Господареві виноградника не створили, бо знов уявили себе господарями, дрібними власниками ділянок того виноградника.
І що характерно, той, хто в першій зміні найбільш гукав: "То наш спільний виноградник!" тепер приватизував найбільшу ділянку і викидає в сміття недоїдки для голодних братів своїх...
А в сусідньому винограднику гуляє ненависть, свищуть "зачистки" і маленькі "Бабині Яри" наповнюються чеченцями від 10-ти до 60-ти років.
Ми приходимо в Бабин Яр помовчати, помолитися, подумати: "Що я повинен зробити на цьому полі відчаю?". Людський розпач, біль, руїна - це небезпечно: тут слабне закон любови до ближнього.
На місці того безбожжя і беззаконня кожен має утверджувати Божий закон - чого б то не коштувало!
На місці розтоптаної правди - відстоювати правду за всяку ціну.
На місці народовбивства - благословити священний дар життя для кожної віри і кожної людини доброї волі.
Проблема нашого часу: як навернути людину з маси колективної безвідповідальности і егоїстичної сваволі - на дорогу доброї волі. Як перекрити дорогу злому теророві, що знищує людську гідність? При чому терору ХХ ст. - це сатанізм з лукавою міною, це злодій, який кричить: "Ловіть злодія!". Не забуваймо, що большевики судили письменників і академіків за тероризм!
Бо молитва "Нехай буде воля Твоя" - це молитва за високу дорогу, по якій треба підійматися до виноградника законного, де кожен гідний Господаря.

З листа до Високопреосвященного митрополита Філядельфійського Мелітона,
Генерального секретаря Священного синоду Вселенської Константинопольської церкви

Висуваючи явно неприйнятні передумови об'єднання православних України, Московський патріярхат приховує істинні причини своєї непоступливости. Однак його деструктивна роля буде дедалі очевиднішою не тільки в ході переговорного процесу, а й у житті Вселенського Православ'я.
Московський патріярхат був і залишиться гранично не незацікавленим в автокефалії українського православ'я. Для цього є ціла низка причин.
Зокрема, українська автокефалія фактично відокремлює Церкву в Україні від російської, а, отже, (і це головне), від російських політичних впливів. А це не влаштовує політичних керманичів Росії, їх логіка, окреслена в концепції стратегічної безпеки Росії: крок за кроком збирати те, що Росія втратила за останнє десятиріччя. "Канонічна територія РПЦ" в заявах Алексія ІІ співпадає з кордонами колишньої Російської імперії.
Сьогодні уже ніхто не приховує того, що у церковному житті керівництво РПЦ йде в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратеґічних інтересів.
Отже, РПЦ була й залишається одним із найбільш дієвих леґальних знарядь збереження проросійського впливу на теренах України. Зокрема, в бюджеті Росії на 2001 рік передбачено 200 млн. доларів на підтримку "інтеґраторських зусиль" Москви у ближньому зарубіжжі. В лютому ц. р. відбулася зустріч В. Жириновського, заступника голови Держдуми Росії, із головою відділу зовнішньо - церковних зв'язків Московського патріярхату митрополитом Кирилом, під час якої йшлося про підтримку Російської Церкви в Україні за допомогою організації "православної навали" з Росії в Україну.
Нарешті, - геополітичний чинник. Усамостійнення Української Церкви руйнує хворобливі потуги Москви "побороти Константинополь", набути статусу "Третього Риму".
Драматизм ситуації посилює та обставина, що сьогодні на обрії яскраво світить зоря Константинополя. До всього Московський патріярхат може залишитися віч-на-віч із серйозними внутрішніми протиріччями, які ставлять РПЦ на межу розколу.
В ході переговорного процесу Московський патріярхат, як відомо, обстоює "канонічний шлях" об'-єднання православних, під яким розуміє повернення УПЦ КП та УАПЦ у лоно "Російської Матері - Церкви." Це, не що інше, як підступна пастка. У разі реалізації цієї ідеї Москва виставить ще інші т. зв. передумови автокефалії: єдність єпископату, кліру та мирян щодо помісного устрою життя православних України.
Переговорний процес ще не набув необхідної динаміки, а Москва уже задіяла увесь арсенал, аби створити в Україні масовидний рух противників автокефалії. Зокрема, церковними та позацерковними силами Росії через канали УПЦ Московського патріярхату поширюються листівки; звернення, послання тощо, у яких компрометуються дії Вселенського патріярха щодо наведення канонічного ладу у Світовому Православ'ї, автокефалія тлумачиться як засіб окатоличення українських православних, а прихильники автокефалії ототожнюються з Іудою. Особлива роля у спротиві автокефалії відводиться єпископам, які були призначені на українські єпархії ще рішеннями ЦК КПРС та КДБ, руками яких Москва досі маніпулює єпископатом УПЦ Московського патріярхату.
Московська патріярхія трактує всіх неналежних до УПЦ МП православних українців єретиками - розкольниками. Такий погляд, Москва прагне зробити головним питанням переговорного процесу, хоча він, вочевидь, є сумнівним. Чи можна вважати розкольниками УПЦ КП та УАПЦ, які не визнають незаконного приєднання 1685 року Київської митрополії до Московського патріярхату, реалізували проголошене 34 апостольским правилом право кожного народу мати свою Церкву та свого першоієрарха, просять духовного захисту і допомоги в організації церковних справ у Церкви Константинопольської, історичної Матері - Церкви всіх православних народів? Відповідь настільки очевидна, що не потребує коментарів.
Окрім того, наскільки нам відомо, у православній еклезіології немає понять "канонічна Церква", "неканонічна Церква". УПЦ КП та УАПЦ відповідають нормам Православної Церкви, оскільки дотримуються церковних канонів, зберігають православне віровчення, мають апостольську спадкоємність.
Вселенський патріярхат ніколи не визнавав Україну канонічною територією Російської Церкви. А нещодавнє рішення Священного синоду про те, що Україна є канонічною територією Константинопольської Церкви, ще раз засвідчило незаконність приєднання Київської митрополії до Московського патріярхату, обґрунтованість прагнення православних України впорядкувати помісний устрій свого церковного життя.
Москва у  1992 році,  проіґнорувавши рішення Помісного Собору УПЦ від 1 - 3 листопада 1991 року, що проголосив у Київі свою волю до автокефалії, провела неканонічний Харківський собор, що розділив Українське Православ'я на частини. Характерно, що Харківське єпископське зібрання було проведене із порушенням встановлених самим Московським патріярхатом принципів організаційної самостійности УПЦ.
За десять років розділення українських православних Москва нічого не робила для їх замирення, навпаки, сіяла серед них розбрат і ворожнечу. Коли ж в Україні зажевріла надія на порозуміння та замирення, Москва без церковного суду, без будь - яких канонічних підстав оголосила анатему Предстоятелю УПЦ КП Патріярхові Філарету, а на шерегу єпископів УПЦ КП та УАПЦ наклала заборону у священнослужінні. Лише за те, що вони жертовно відстоюють ідею унезалежнення православних України.
На нашу думку, Московський патріярхат, якщо він дотримується християнських приписів, мав би взяти на себе відповідальність за ситуацію в українському православ'ї, виправити допущену помилку, спільно з Константинополем розв'язати питання помісного устрою нашої Церкви.
Сьогодні в Україні склалася ситуація, коли повне об'єднання православних можливе лише за умови утвердження тут канонічної автокефалії . Більше того, історичні обставини (тільки УАПЦ з подачі Московського патріярхату з КДБ двічі, в 1930 та 1945 рр., була знищена каральними органами СРСР), співробітництво Московського патріярхату з КДБ, втрата Московським патріярхатом авторитету серед значної частини православних зумовлюють стан речей, за яких паства не прийме з рук Московського патріярхату не тільки автономію, а й автокефалію.
Державне самовизначення Сербії, Румунії, Болгарії тощо обумовлювало помісний устрій національних церков. І Україна, як би цього не хотів Московський патріярхат, не може бути винятком із правила. "Це - звичайна справа - змінювати кордони Церкви, коли змінюються політичні утворення та уряди", - говорив Патріярх Фотій Великий.
Постання єдиної . Помісної Православної Церкви України відповідає сподіванням боголюбивого українського народу, інтересам Української держави, яка сьогодні, як ніколи, потребує моральної підтримки й опори Церкви.

Микола Кравець,
Голова Фундації Духовного Єднання України,
Почесний доктор Київо-Могилянської Академії

Загалом "Наша віра" не публікує ні оголошень, ні реклям.
Але в даному разі ми відчули чисту правду, а головне - людей, які створять Храм, котрий уже світиться.
Наводимо уривки з листа священика Василя Диди та звернення громади храму Різдва св. Іоана Хрестителя, с. Петрик на Вінничині. Р/р 2600631216358 МФО 302076, Літин, Ощадбанк, код 26030323

Нині на нашу церкву посилився тиск Московського патріярхату, емісари якого роз'їжджають по селах, особливо там, де будуються храми УПЦ КП, УАПЦ, і ведуть шалену аґітацію серед простого народу, поширюючи фальшиву інформацію про те, що Київський патріярхат, - це вигадка "бандерів", і тому його ніхто не підтримує і не знає. Обіцяють "золоті гори" для будування храмів за умови переходу до Російської Церкви. На жаль, їхня аґітація часто має успіх. Протягом півтора року тільки в Літинському р-ні було захоплено три парафії УПЦ КП (с. Микулинці, с. Ріжок, с. Залужне). Московські церкви ростуть, як гриби після дощу (тільки у Вінниці є 15, більшість з яких будується), активно діють сектанти, повністю фінансовані з-за кордону.
Незважаючи на це, наша невелика громада продовжує свою діяльність - нині молимося у простій селянській хаті, тимчасово пристосованій під храм, також два роки тому розпочали будівництво власної церкви.
На жаль, будівництво триває повільно через нестачу коштів: закінчили закладку фундаменту. Будуємо тільки на пожертви своїх парафіян, тому будівництво майже припинилося.
Звертаємось до всіх українців в Україні й діяспорі, до тих, кому не байдужа доля України і її Церкви.
Звертаємось також до громад Православної і Греко-Католицької Церкви в Україні і діяспорі з проханням пожертвувати для нашого храму вживані церковні речі - ризи, хоругви, богослужбову літературу, а також літературу історичну, релігійну для ведення релігійно-просвітницької діяльности на парафії.
Ваша пожертва на будівництво та розвиток храму у невеличкому подільському селі Петрик стане цеглиною в розбудові України.

В Інтернеті за 26.Х. з'явилася бадьора вістка: "Духовный триумф карпатороссов. На Украине состоялось прославление нового святого".
Текст величезний - на сторінок десять. Підписаний Кирилом Фроловим. Але суть у тому, що Митрополит УПЦ МП Володимир 21.Х.2001 їздив до села Іза на Закарпаття канонізувати схимандрита Алєксія (Кабалюка). Твердий москвофіл багато витерпів від усіх неросійських властей, але мучеництво випало йому від угорських - чотири роки і шість місяців ув'язнення плюс сто крон штрафу. Пише К. Фролов і про радощі, які випали Алєксієві: цар Микола ІІ подарував золотого хреста. "Карпаторуську Церкву вдалося відстояти від претензій Константинополя, проте остаточно ця проблема була розв'язана тільки в 1946-му". Розв'язали її Сталін і Берія: вони ліквідували УГКЦ разом з єпископатом і священством...
Отут-то "о. Алєксій, що був одночасно і політиком, і громадським діячем, не тільки духовним, але й національно-політичним лідером", звернувся з групою "карпаторосів" до тов. Сталіна з проханням приєднати їх до Росії. Як відомо, особисто Сталін на такі речі, як ліквідація Української Католицької Церкви, знаходив час, а вже на такі, як приєднання москвофілів до Росії, часу не мав. Але москвофільських послів не велів розстрілювати, а навпаки - велів добре нагодувати: свої! Борються "проти насильного навернення до українців".
Звичайно, церкви на Закарпатті тов. Сталін руйнував, але така вже в нього натура... Зате майбутнього святого милував.
Тепер, за даними К. Фролова, Московський патріярхат має успіхи, і то не тільки на рівні парафіяльних бабусь: сам митрополит Володимир канонізував святого. А це значить, що далі піде боротьба твердих москвофілів за відокремлення від України, а це "зірве завісу мовчання навколо карпаторуської проблеми".
Отакі "релігійні" успіхи і тріюмфи у московських клерикальних патріотів.
Є. С.

Джеральд Лорентц (США), який прочитав у ЛБА лекцію "Неурядові організації та громадянське суспільство: міжнародна перспектива", так висловився щодо актуальної для України проблеми становлення демократії: "Демократія формується міцним громадянським суспільством, яке зі свого боку всіляко підтримує окремих громадянських діячів та громадські організації. Свобода асоціяцій та свобода слова залежать від законів даної країни. Міжнародні практики показують важливість підтримки неурядових організацій з боку держави".
 

Переважна частина наших співгромадян, котрим тепер від 20 до 70 років, виховувалась атеїстами. Тепер, звісно, комуністичний туман для багатьох розвіявся, леґендарний привид матеріялізувався і виявився звичайнісіньким невдахою, до того ж хворим на стійкий комплекс неповноцінности: "У советских собственная гордость!" Однак, болюча порожнеча в духовному просторі, на жаль, стала більшою проблемою, аніж можна було сподіватися. І ось в програмах телеканалів спостерігаємо не раз рішучий вираз на обличчі стурбованого чоловіка, діяльного члена якогось слов'яно-православного братства - напіввійськового, напівкримінального угруповання українофобів. Аскетичний імідж братчика і важкий втомлений погляд свідчать про актуальність і навіть гостроту скаламученої ним і його сподвижниками проблеми. Він говорить приблизно таке: "...если Константинополь признает раскольников только потому, что они когда-то были с ним, тогда и на Буковине кто-то захочет под румынов, в Галичине захотят Польскую Православную Церковь и так далее... и наступит конец Православию на Украине... поэтому мы категорически против отделения от Московского патриархата."

Згадалось, що і терористи у літаках-таранах теж були людьми ідейними і по-своєму релігійними, навіть фанатичними. Профан не піде на акт самопожертви, бо він перебуває поза всяким храмом. Нічого не покладе він на вівтар, бо не існує для нього жодних вівтарів.
Але, то були все ж таки фанатики, які несамовито боролися за перемогу СВОЄЇ "істинної віри" у всьому світі, за розширення "канонічної території" ісляму. Смерть у "джигаді меча", на їх думку, відкриє перед ними двері до раю. Мабуть, вони вірили у це. Але чи вірить православно-слов'янський діяч з екрану у те, що, переставши бути "канонічною територією" Московського патріярхату, Україна стане втраченою землею для "істинної віри"? В кожному разі він прагне повної монополії, тотального панування своєї "праведности", як таліби в Афганістані.
Західні політологи зараховують Україну до країн, що поділені самі у собі. Вони вважають, що наша батьківщина ділиться на прозахіднє і прокатолицьке Правобережжя та промосковське і візантійське Лівобережжя. Отже, щоб держава встояла, поділ необхідно подолати. При цьому дуже хотілось би, щоб задля здійснення цієї благочестивої мети Лівобережжя якимось чудесним чином зробилося прозахіднім, а Православ'я у ньому - Вселенським, а не знову, як це вже було не раз, Правобережжя "добровільно" було "оправославлене" порядком "торжества справедливости" і за підтримки "всіх проґресивних людей плянети".
Одна дуже шанована автором людина якось з гіркотою сказала, що Захід, мовляв, тепер відверто називає себе вустами своїх інтелектуалів пост-християнським... Але, якщо секуляризація суспільства є злом, тоді не треба вимагати від Афганістану, Іраку, Куби, Північної Кореї... переходу на рейки світських режимів - нехай культивують свій вид "правовірности". Не треба тоді і в Україні створювати громадянське суспільство, а відразу - православну теократію... Щоправда, у такому разі неминуче будемо мати справу з черговими різного роду фанатиками, що воюватимуть між собою за "канонічні території" для культивування своїх вірувань. Адже якщо не секулярне, не постхристиянське, не постіслямське, не посткомуністичне суспільство, тоді теократичне або тоталітарне, з інквізицією або шаріятом, або ҐУЛАҐом... Але, можна заперечити, що "воцерковлення" українського народу або інкультурація Церкви в українське суспільство, а, фактично, його теократизація зробить, нарешті, українців мешканцями "святої землі", "землі обіцяної". Чому ж тоді, виникає запитання, не подіяв досвід "православних імперій" - Візантії і царської Росії? Чому у певний історичний період зникла у громадян цих "кано-нічних територій" любов не те що до ворогів, а навіть до найближчих ближніх, чому ненависть спалила ці теократії у дійсно пекельному вогні?
А якщо припустити "крамольну" думку, що для успішної діяльности, для життя Церкви у світі необхідним є оцей-таки світ як субстрат, на якому росте дерево життя; як середовище, з якого добровільно треба вийти, щоб спастися, яке треба долати кожному індивідуально у самому собі, яке, нарешті, треба зненавидіти задля любови Отчої?
Мабуть, релігійна і, взагалі, ідейна, людина лише тоді є безпечною для оточення, коли вона змиряється з наявністю світу, з тим, що існує ще й інший вибір, окрім здійсненого нею. Тоді світ, з якого вона вийшла, не дратує її, бо з нього, можливо, за волею Божою та їх власною, вийдуть іще численні мешканці майбутнього Царства Божого. Тоді світ сприймається як та множина, котру Спаситель називає: "Багато званих," - а Церква - як та меншість, що Ним названа: "мало вибраних". Несекуляризоване ж суспільство, тобто те, де релігія не є приватною справою кожного громадянина, а зробилась державною справою, так би мовити, "царьовим дєлом", позбавляє людину права й обов'язку здійснювати вибір між добром і злом, воно робить цей вибір за неї, "полегшує" їй існування, але краде у неї свободу, якою обдарував нас Сам Господь, яку Він не захотів відібрати у перших людей навіть перед загрозою гріхопадіння. Без свободи людина вже не є подібною до Бога, вона робиться ґвинтиком, знаряддям, додатком до влади "кесаря". Хіба таке суспільство не стає відверто безбожним, незалежно від вивіски, якою прикривається? Хіба не такі держави влаштовують під назвою чергового "царства небесного" пекло на землі?
Однак з необхідністю Помісної Церкви не можна не погодитись. Дійсно, якщо українці не втратили елементарну людську гідність, вони неминуче мають замислитись над питанням: "Чому болгари з сербами і грузини з фінами мають право на свої помісні церкви, а українці "не доросли", за політично некоректним висловом патріярха Алексія? Одне з двох: або ж ті народи, що мають право на помісні церкви, складаються з напівбогів; або ж ті народи, які такого права не мають, є зборищами недолюдків. І те, й інше для нормальної европейської людини виглядає нісенітницею.
Та все ж ми, ортодоксальні християни, для початку не засуджували б наших братів з інших юрисдикцій навіть тоді, коли їхня суспільна позиція видається нам не вартою наслідування. У нас немає права судити, але ми маємо право не допускати суду над собою навіть з боку братів. Для цього всі ми маємо бути поставлені у рівні умови, бо об'єднуватись можуть лише рівні за умов обопільного бажання. А в Україні православні поділені на визнаних всесвітнім Православ'ям і на невизнаних... Яке ж може бути об'єднання? Що ж стосується "єдности", накинутої світом, то невже ми так швидко забули уроки такого "щастя": єдина комуністична партія, єдина газета під різними назвами, єдина доля, а, вірніше, недоля всього совєтського народу?.. Справжня єдність завжди у різноманітності, її не можна нав'язати або влаштувати, бо вона органічно випливає з людських стосунків, основою котрих є любов.
Справа спасіння душі є настільки важливою і потребує настільки делікатного підходу, що будь-яке втручання у неї недуховних чинників -держави чи патріотичної громадськости - є злочином поневолення сумління. Якщо ми прагнемо бути християнами, то маємо найвище підносити право людини на свободу, а єдність є похідним явищем, а не попередньою умовою життєздатности суспільства.
 
Ігор Литвин, священик
м. Полтава
 

Нещодавно довелось познайомитися з цікавими думками Івана Багряного, які він висловлював у листі до редактора канадійського часопису "Нові Дні" Петра Волиняка. Лист датовано 1954 роком. У ньому Іван Багряний чітко розділяє два аспекти церкви: Вселенська Церква Христова, як найвища духовна сутність, і церква - інституціональна структура, що через свій суспільно-політичний аспект розглядається як церква земна, і, відповідно, часто є інструментом впливу на масову свідомість. "Мене зовсім не тішить, що сьогодні багато молоді сповідається і причащається у московській церкві. Ліпше б вони не сповідались, бо після трьох століть такого сповідання умерла душа нації, перетворилась нація на зборище "хахлов" і "малоросов"", - писав, нагадую, у 1954 році, - Іван Багряний.
З Іваном Багряним я погоджуюсь в усьому: і в понаднаціональній сутності Церкви Христової, і в тому, що структура церкви земної тісно вплетена у справу політичну, і навіть в тому, що жоден українець не повинен ходити до московської церкви, хоч як би вона себе не називала. Але існує один принциповий момент, який відрізняє ситуацію півстолітньої давности від сучасних обставин - це факт здобуття Україною державної незалежности. Перед нами вже не стоїть так гостро проблема збереження власної ідентичности. За останніх десять літ в Україні виросло нове покоління, яке дає ґарантію подальшому поступу. Маємо завдання набагато важливіші і складніші: розбудова міцної держави, згуртованої нації, гідної особистости. Ці завдання історичні - як історичним було завдання минулих поколінь зберегти власну ідентичність, сформувати націотворчий фундамент - твердий український християнський дух, тобто "покласти душу й тіло за нашу з вами свободу".
Можна стверджувати, що екзистенційне завдання нації - відбутись - виконано. Це поза сумнівами. Отже, тепер, маємо опановувати інші інструменти творення, пізнавати інші механізми впливу. Зокрема, мусимо оволодівати такими важелями, як дипломатичність, поміркованість, реалізм.
Отже, реалізм. Тверезість в оцінці ситуації, виваженість і чіткість у ході її реалізації. Риса, якої досить часто потребуємо, щоб кореспондувати вимогам сучасного світу.
Саме реальна оцінка сучасних церковних справ у державі дає підстави стверджувати: роля Московської церкви в Україні є домінуючою - це випливає передусім із загальної кількости парафій УПЦ МП, яка значно переважає усі інші українські церкви східнього обряду разом узяті. Додаймо сюди також що-місячну динаміку росту числа парафій, кількість навчальних закладів, видавництв, манастирів (і монахів у них), число вірних у храмах, підтримку влади. Очевидно, що переважна більшість парафій національних церков зосереджена на Заході України. Але саме на Заході й маємо найбільшу густоту церковних громад. Тобто все, що могло бути збудоване, вже, з Божою поміччю, постало - і принципового приросту церковних громад не відбуватиметься. Натомість на Сході і Півдні України зареєстровано порівняно менше парафій, а тому є підстави вважати, що основне збільшення числа церковних громад відбуватиметься саме тут.
Усе наведене вище, а також наявність потужної ідеологічної, матеріяльної та інформаційної підтримки північного сусіда спонукає тверезо визнати, що вплив Російської церкви в Україні є дуже великим, і він не може бути меншим, а існуючу форму присутности РПЦ в Україні у вигляді УПЦ МП не можна назвати найгіршою. В кожному разі існують юридичні приписи Статуту УПЦ МП, згідно з якими священики, які висвячуються в ній, працюють на території України. Навіть якщо припустити, що предстоятель УПЦ МП Володимир "прозріє" і наважиться просити Москву про надання автокефалії, він неодмінно буде зневтралізований дуже дієвим способом - анатемою. А на його місце прийде інший "малорос".
Отже, завданням провідників української справи - усіх свідомих своєї місії та відповідальности перед Богом і Україною людей, має стати не викорінення УПЦ МП з теренів України. Це, будьте певні - річ неможлива, але залучення її духовенства та вірних до української орбіти. В цей час розбудовуватимуть свою структуру та потенціял національні церкви.
Застосовуючи виважену політику, можна за якийсь час сформувати з молодого покоління священиків УПЦ МП коли не патріотів України, то принаймні законослухняних громадян, котрі не працюватимуть проти своєї держави, як то відбувається тепер. Слід також врахувати, що погляди значної частини керівництва УПЦ МП стають дедалі більше виваженими, а антиукраїнські позиції, якими характеризується ця церква, поступово, але неухильно відходять на маргінес.
До речі, варто зазначити, що процес дерусифікації повинен здійснюватись і в інших православних церквах - в першу чергу тому, що сам по собі факт звільнення від Москви та переклад (не завжди вдалий) богослужбових книг на сучасну українську не означає повного набуття церквою національної сутности. В першу чергу це стосується відносин священик - паства, а також єпископ - священик. Звичайно, церква - структура особлива, структура, якій апріорі властива традиційність. Але коли ця традиційність перетворюється в архаїчність чи провінціялізм - це неодмінно позначається на її впливові в житті суспільства і на самому суспільстві. Вінчально-поховальний кооператив із заздравним славослов'ям царю-батюшці -чи такої церкви потребуємо?
Отже, основним елементом церковного оновлення має стати просвіта - функція, традиційна для української церкви, що принципово відрізняє її від церкви російської. Для того, щоб наш священик з "батюшки", якому й город посадять, і двір заметуть, і грошей дадуть, і поклони відіб'ють, перетворився на "пастиря", який особисто знає свою паству, який проводить місійну працю серед дітей та дорослих, який шанує давні традиції свого народу, але є людиною сучасною, освіченою, - для цього всього недостатньо лишень перейти на українську мову в церковних відправах. Ці зміни не постануть швидко і навряд чи торкнуться сучасного "постсовєтського" покоління. Основну увагу треба зосередити на вихованні нових священиків. Якщо молодий священик усвідомлює велич своєї місії - він перетворить свою парафію на духовну оазу. Від особи священика, від його запалу та порядности залежить левова частка успіху на парафії.
Також маємо затямити, що церкву творять не єпископи, а миряни. Не може влаштовувати роля єпископа як пана, що "забирає" і "дає" парафії, збирає гроші та приїздить на храмові свята до парафій, які його "дуже про це попросять". Єпископ існує для церкви, він її найперший слуга, він її найблагородніший слуга, який відрікся себе для служіння Богові. На жаль, часто єпископи вважають територію, яка довірена їм церквою для духовної опіки, своєю вотчиною.
Ці проблеми відчутні і в національних церквах: дається взнаки тяжкий московський спадок, але в першу чергу вони існують у самій УПЦ МП. Проте важливо, що і в цій церкві з'являється розуміння, що такий стан справ не може тривати довго, потрібні зміни.
Маємо нині дати відчути українцям з УПЦ МП, що нас хвилюють спільні проблеми, і, головне, показати конкретний приклад їх розв'язання. В такому разі здобудемо одну дуже важливу перевагу - входження до одного смислового поля: спільні проблеми і спільні завдання нас об'єднають.
Отже, поки наше церковне керівництво вестиме копітку, наполегливу працю за юридичне оформлення Єдиної Помісної Церкви, завданням рядових членів церкви є вивітрення з неї імперського московського духу. В першу чергу наша церква має стати українською не за назвою, але за сутністю. Бойкотуванням УПЦ МП цієї проблеми не розв'яжеш. Тому кожен має шукати шляхів для діялогу з її членами - в першу чергу молоддю. І переконувати не криком, але реальними справами. Кожен священик УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ має подавати приклад роботою на своїй парафії. Кожен парафіянин - кликати до неї нових членів. Навіщо винаходити велосипед - користуймося давнім громадівським принципом "свій до свого по своє". І пам'ятаймо, що "Господь - нвдая моя і Спаситель мій: кого буду боятися?"

Олесь Андрійчук,
м. Луцьк

В Росії воліють не згадувати. Згадаймо: "Главголода" Постишева прислано з Кремля, Молотов і Каганович - права і ліва рука Сталіна - приїжджали в Україну з Кремля.
Накази про репресії виходили з Кремля. Ешелони з українськими в'язнями йшли на північ, в Росію. А тепер жодного слова покаяння не йде звідти. Жодного слова про відповідальність і вину...

24 листопада по всій Україні відзначалася пам'ять голодомору 1933. Ми ще не маємо храму, спорудженого в пам'ять 7 мільйонів українців, замордованих голодом і закопаних в землю без християнського похорону. Ми ще гідно не вшанували мільйонів репресованих. Але принаймні вже починаємо приходити до пам'яті і задумуватися: що з нами робили протягом 70 років? Хто був тим сіячем смерти?
Звичайно, потрібно було б спорудити храми на пам'ять жертв, хоча б такі, як споруджено в Америці і Канаді... Звичайно, мали б відправлятися в церквах поминання. Звичайно, мініятюрний пам'ятничок біля Михайлівського собору свідчить радше про рівень нашої свідомости, ніж про страшну велич події. Адже багато умів і сумлінь скалічено до такої міри, що не можуть зрозуміти самого факту і заперечують його. Дехто пропонує на могильнику у Вінниці залишити маскувальний "парк культури і відпочинку ім. Горького". А є й такі, які дають своїм дітям нести портрет вождя, ім'я якого внесене в книгу рекордів Гінеса за рубрикою "масові вбивці".
Нагадаємо, що перші об'єктивні розслідування голодомору провела американська конгресова комісія. Нагадаємо, що найкращу книгу про трагедію України в ХХ ст. написав англієць Роберт Конквест - "Жнива скорботи". І навіть загальна історія під назвою "Европа" Нормана і Дейвіса дає глибше усвідомлення нашої історії, ніж книги наших постсовєтських істориків. Причини не тільки в інтелектуальній культурі дослідження, а передусім у впливі старих стереотипів, часто підсвідомих. Опубліковані документи також треба вміти прочитати.
Але страшні події нашої історії повинні змінити нашу національну самосвідомість. Вони повинні розкрити нам очі на наші історичні прірви і наші слабкості - піддаватися ілюзіям там, де треба було стояти, як фіни у 1940 році. І коли такі зарубини в серці і мозку тривкі, то це важливіше, ніж пам'ятники.
Але ось перед нами вибір долі на початку 2002 року. Чи можемо сподіватися, що наші кролики поодинці не побіжать у затишну пащеку удава?

Є. С.

Моя мама Марія Мартинівна Майко часто розказувала, яку руїну творили большевики з приходом до влади на лівобережній Дніпропетровщині. Селища Царичанка, Китайгород, Могилів розташовані в чарівній благодатній місцевості. Тут тече чиста річка Оріль із запашною водою. Тарас Шевченко писав у творі "Іржавець": "...та по річці по Орелі лінію копали". Залишки тієї оборонної лінії збереглися досьогодні. Під Царичанкою є таємнича гора Калитва, про яку розповідають всілякі дива, ніби закопані там козацькі скарби. Люди тут волелюбні. Вони не були так закріпачені, як на Правобережній Україні.
З великим сумом розповідала мама про зруйновані церкви. Покровська церква стояла у центрі Царичанки. В 1937 році, після її зруйнування, на місці, де була церква, збудували кінотеатр, там же поставили фігуру вождя-ідола Ульянова.
Успенська церква стояла на кручі над Оріллю. Також знищена в роки войовничого атеїзму. На її території були поховані деякі священики. Тепер на тім місці готель чи шинок.
Миколаївську церкву, що також розташовувалась поблизу Орілі, перетворили в ті часи на клюб.
Четверта церква - Михайлівська - по дорозі на Китайгород - якось уцілі-ла. У ній під час німецької окупації правилися богослужіння. Проте її згодом зруйнували більшовики.
В одній із церков (на жаль я не запам'ятала її назви), коли заходиш, прямо перед тобою на внутрішній арці вгорі були викарбувані слова з Євангелії:
..."На сем камні Я создам  Церковь Мою, и врата ада не одоліют єя"...
(Мт 16.18).
В центрі Царичанки, де тепер парк, якось мама виступила на мітинґу - висловилась проти утворення колгоспів.. За це у неї відібрали хату й город.
На одному з таких мітинґів виступив священик, який відрікся від Віри. Його похвалили, і згодом він працював бухгальтером при сільраді.
Священиків, які від Бога не відреклись, знищували, забирали в тюрми, морили голодом. За одного батюшку Константина мама часто подавала в церкві на часточку і говорила нам, що його замучили в тюрмі за віру в Бога.
Під час голодомору у 1934 р. батько мене і сестру привіз у місто Кам'янське. Найняв комірчину, шукав працю, щоб якось вижити. Мої батьки з великими труднощами нас ростили.
А в Царичанці під час голодомору люди вимирали цілими сім'ями. По хатах ходили активісти, або ще їх називали "виконавці". Із залізними палицями, що на кінці були загострені. Вони забирали все, навіть одяг, лізли в піч, витягали горщик, дивилися, що зварено.
1935-36 років мама возила мене з сестрою в Царичанку. Ми заглядали через тин, бачили нашу напівзруйновану хату, запущений садок.
Після всього того ще довелося пережити війну і голодівку 1946-47 років. Навіть після такої війни ще винищували людей голодом.
Та повернусь до Царичанки. Там - на місці церкви - і досі стоїть пам'ятник ідолу. Гадаю, на цьому місці потрібно поставити хрест-пам'ятник жертвам голодоморів та всім невинно загиблим. Потрібні також пам'ятні знаки там, де стояли церкви. І щоб було сказано, ким і коли знищені. Це необхідно для нас і для наступних поколінь.

О. Каніболоцька
м. Дніпродзержинськ(Кам'янське)

Записано 11 травня 2001 р. в Миргороді від Любови Сергіївни Бегми, яка тепер живе в с. Терентіївка на Полтавщині.

Людмила Іваннікова,
науковий співробітник Інституту мистецтвознавства,
фолкльористики та етнології ім. Рильського

100 років Михайлові Оресту
Століття поета, який мовчазно пройшов пекельні кола сталінської доби, а на самоті в еміґрації створив свою "Державу слова" і долучився до неоклясиків з гідністю довершувача і майстра. "Душі дерев близька душа моя". І та душа великого ідеаліста і мовчальника творила свою молитву у мудрому храмі природи" Михайло Зеров став у поезії поряд зі своїм братом Миколою Зеровим. Він вніс у поезію мотиви релігійної містики.

ANIMA ERRANS

Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!

Аромати віків, дорогі, затишні,
Вони душу потіхою росять.
І здається, що вістку таємну мені
Од відійшлих приносять.

Ніби предки мої в спочуванні чуткім,
Незреченної добрости повні,
Привітання мені ароматом тонким
Посилають любовні.

Просвітлілі по втомі життєвих доріг,
Закликають вони примиритись,
Перейти їх осель всюдисущих поріг
І навік прояснитись.

Щоб душа, заквітчавшись в невинні вінки,
Усміхалася завжди долинам
І задумливо пахла в наступні віки
Чебрецем і полином.
*   *   *
Мудрець посивілий мені повів,
Що радість мірою є наших днів;
До довгого свого життя ту міру
І я приклав: о, як я мало жив!

25 років тому, у листопаді 1976 року, була створена Українська Гельсінкська група, яка стала однією з найбільш відомих правозахисних організацій світу. Її діяльність зіграла визначну ролю в історії українського національно-визвольного руху в ХХ ст. Гельсінкська група власне поставила українське питання в контекст міжнародньої політики. Увага світу до України, викликана першими відкритими спробами захисту своїх людських прав та громадянської гідности за умов тоталітарного режиму, вже сама по собі була незвичайною. Гельсінк-ська група почала тоді, здавалося, зовсім нерівну боротьбу за розширення свобод: передусім свободи думки і слова, без яких немислиме нормальне життя людини і суспільства.
Саме ця зброя - правда, відкритість, самовідданість - забезпечили історичний вплив УГС, попри її зовсім невелику чисельність. Ось коли дійсно суспільство побачило непоборну силу правди!
Імперія впала раніше, ніж сподівалися, перебуваючи в ув'-язненні, члени УГС, але саме сила духу українців - в'язнів сумління вчасно допомогла цьому і породила нову хвилю українського відродження. "Ще одне покоління, ще 15-20 років, - стверджує голова УГС, письменник, Герой України Микола Руденко, - і ми вже нікого б не врятували".
Сьогодні, з висоти часу видно: українські дисиденти, які рятували, здавалось, вже геть пригаслий духом люд від остаточної рабської жалюгідности - відбулися, попри всі нищення і страждання, як люди, як неповторні яскраві особистості. Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Оксана Мешко, В'ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Ірина Сеник, Василь Овсієнко... - це школа гідности і свободи - надто важлива для сучасного покоління.
Слухаючи виступи учасників руху опору на ювілейному вечорі в столичному Будинку вчителя, кожен не раз ловив себе на думці: щоб подолати нинішню зневоленість, потрібні нові захисники найвищих людських вартостей. Саме цю думку наголосив нині директор Інституту релігії і суспільства ЛБА Мирослав Маринович: "Свобода й духове піднесення ніколи не здобуваються назавжди"...
Осип Зінкевич, директор видавництва "Смолоскип", який у свій час забезпечував оприлюднення інформації, що надходила від правозахисників з України, за кордоном, звернув увагу присутніх, зокрема на те, що Гельсінкська Група досі не визнана в своїй країні на державному рівні. Міжтим США - найбільша держава світу - відзначає день Української Гельсінкської Групи, за окремою резолюцією уряду... Ще довго, напевне, вчитися нам захищати власні права і свободи. Хоч які разючі взірці жертовности і людської совісти має Україна.
Дисиденти нагадують: здійснювати себе можна лише тепер, завжди, від початку. Досвід попередників проте важить не менше, ніж власний, сучасний, особливо, коли то досвід людей найвищої проби.
 Р. Л.

До мене інколи підходять патріотично налаштовані люди і запитують, чому я "проти нашої дохристиянської історичної спадщини".
- Чому проти? Як можна бути проти історичної спадщини? - дивуюсь я.
- Але ж ви проти РУН-віри, а то ж наша ніби релігія...
- То ж зовсім різні речі - спадщина і релігія.
Наша пісенна, мовна, фолкльорна спадщина поганських часів заслуговує найглибшого вивчення. До речі, вивченням її займалися перекладачі Біблії - Іван Семенович Нечуй-Левицький і митрополит Іван Огієнко. А те, що робить "учитель" Лев Силенко - це не серйозне наукове вивчення, а тільки використання імен з хитрою метою - зробити себе отаманом неопоганської псевдорелігії. Чому псевдорелігії? Бо, на відміну від релігії християнської, юдейської, ісляму, заснованих на проповіді позитивних начал, РУН-віра аґресивно нападає на Біблію - Старий і Новий Заповіт, криво тлумачить вчення і Мойсея, і Христа, і відкидає Закон, що лежить в основі европейської цивілізації, до якої належимо.
Силенко перейшов школу комсомольського безбожництва 30-х років, і нічого дивного, що він звик "розносити" Біблію за підручником Ємельяна Ярославського "Библия для верующих и неверующих". Дивне те, що зі свого анти-християнства він додумався створити своєрідну секту з надривно патріотичними епітетами: "рідна українська національна віра" і заразив тим негативізмом чимало людей, які відразу відокремилися, відпали від української громади і зробили собі в лісі "оселю" за сотні кілометрів від Нью-Йорку.
Все це відбувалося на очах колишніх знайомих Силенка, які знали його по ДіПі як безвірка.
Звідси і реакція на появу "учителя". Нижче наводимо приватний лист відомої української письменниці і дослідниці української праісторії Докії Гуменної до свого приятеля, письменника-гумориста Олександра Скопа (Олеся Шпильки).
Є. С.

"Ви питаєте, що я думаю про "дослідницько-теологічні вправи" Л. Силенка? Все було б добре, хай розшукує джерела нашої минувшини, вона дуже цікава і багата. Якби ж не його спекуляція на цьому й просто таки неуцтво. Творити секту "дажбожих внуків" із "волхвами" і себе оголошувати основоположником нової патріотичної релігії - це мені видається шарлатанством.
По-перше, він поширює дезінформацію легковірних, що з України пішла вся культура людства і створила в Месопотамії перші вогнища цивілізації... Він або не знає, що говорить, або ж займається дурисвітством. Досліди науковців говорять якраз навпаки. Там міста, жерці, іригація, письменність, вже рабство - це в час процвітання трипільської культури, що не знала нічого такого. І дослідники Трипілля всі сходяться на тому, що ця культура має зв'язок із Східнім Середземномор'ям, але хліборобство прийшло вже в готовому розробленому вигляді із Сходу, і це 4-3 тисячоліття до н. е.
По-друге, "санскрит - це і є українська мова", і це "доктор" Л. Силенко відкрив у час своєї візити в Індію, як там сфотографувався. Це просто нахабство неуцтва, бо всякий хоч трохи письменний знає, що санскрит так стосується української мови, як і всіх інших індо-европейських мов. Може, навіть найбільше збереглося схожости у санскриті з литовською мовою. Це стосується 2-го тисячоліття до н. е.
По-третє, Дажбог-Хорс-Сонце - це релігія скотарів-конярів десь так 500 р. до нашої ери і належить до залізної доби, себто того періоду, коли ввійшло у вжиток залізо. Цей, а не який інший період розвитку релі-гійних вірувань хочуть чомусь дажбожичі реставрувати - В ЧАСИ АТОМОВОЇ ДОБИ! Чому? Тоді, коли в язичеському слов'янському пантеоні є багато інших кандидатів, наприклад Сварог, Волос, а найстародавніші - Лада, Дана, Діва... Ні, чомусь сподобався Орлигорі Хорс-Дажбог. І пощо? Щоб замінити одну обрядність другою, яка виглядає просто ерзацом. Замість одних ікон - другі - портрети Шевченка і Лесі Українки. Видумані штучні молитви. Обряди при народженні й похороні, мабуть, і вінчання. Волхви. Кладовища дажбожичів...
Якби ж під цим була база наукова. А то ж ні. Видумали собі перекручену доісторію (це такий у Силенка є вчитель П. Лісовий).
Отже, я думаю, що Орлигора просто маніяк. Перше, що я чула про нього, вислів "Я - народній трибун!" Потім робив якісь фільми. Не вийшло. Тепер - "апостол", "пророк", ще хто там.
А дивно, що він знаходить послідовників. Вже в кожному більш-менш скупченні українців існують ці "творці" (реставратори) нової віри. Я думаю, що це свого роду протест проти єговізму. "Чого ми маємо йти в лоно Аврама?" - головне їхнє питання. Жаль, що не на щось вартісне спрямована енерґія невдоволених "жидом-Христом" чи "греками", і що цей щироукраїнський заряд не знаходить вияву в кращих формах, а надаремне розвіюється...
Оце такі мої думки про "дажбожих внуків" і їх "пророка".

Хотілося б висловити деякі думки з приводу публікації у 9-му й 10-му числах "Нашої віри" статті Тетяни Лисенко "Варвари і Лавра", особливо щодо тієї частини, де йдеться про сучасне відтворення Успенського собору.
Автор статті "Варвари і Лавра", досить різко характеризуючи і владу, і виконавців робіт з відтворення Успенського собору, не наводить жодних доказів своїм звинуваченням у "спотворенні автентичних решток", відході від "історичної правди", "зруйнуванні території під час робіт з благоустрою території". Проте, якщо ми хочемо бути борцями за істину, мусимо з великою ретельністю перевіряти факти.
Саме це - спитати у фахівців - мені, враженому статтею Тетяни Лисенко, і спало на думку зробити: невже справді таку велику справу, як відтворення Успенського собору, було зроблено поспіхом і абияк? Перше, що мене вразило, коли я звернувся до головного фахівця комплексної архітектурно-реставраційної майстерні КАРМ-1 Інституту "Укрпроєктреставрація" Ніни Шепітько, були стоси документів щодо кожної дрібниці, яка стосується зовнішнього вигляду й оздоблення собору. Там були і згадані автором статті "Варвари і Лавра" роботи академіка Солнцева, і дані стереофотограмметричного обміру фасадів (що дає змогу встановити параметри будівлі за фотографією), і численні виписки з архівів, і багато іншого. Усі документи ретельно вивчались, під час будівництва їх даних прискіпливо дотримувались. Ось один з прикладів - виписка зі статті 1930-го року В.І.Щербини "Головні будівлі Печерської Лаври".
"В "пристойних місцях" виконане оздоблення ліпниною з гіпсу "разные штуки", а саме: обрамлення навколо віконних прорізів на західньому фасаді; поля фронтонів-щитів, які було зайнято нішами з живописом; на гранях барабанів; на східньому фасаді під карнизні площини; ліпнина барабанів, фронтонів та черепашковий елемент в сандрилах вікон 2-го ярусу західнього фасаду мали позолоту типу "відблиску". Отже, зауваження Тетяни Лисенко: "замість ліплення - на фасадах пластиковий орнамент, та ще й позолочений, хоча насправді ориґінальне ліплення було білим", не відповідає дійсності: орнамент не пластиковий, а гіпсовий, тому що він і був гіпсовим, а позолочений - тому що він і був позолоченим... Можна було б навести подібні заперечення й стосовно інших "пунктів звинувачення": щодо робіт з благоустрою, оскільки знімали тільки ті дерева, коріння яких загрожувало зруйнуванню мурів храму; щодо "сотень паль", введених "у всю глибину лаврського пагорбу (по суті, величезного цвинтаря, археологічно не дослідженого)" - усім роботам передували ретельні археологічні дослідження, згідно з конвенцією ЮНЕСКО, а палі вводилися так, щоб ні в якому разі не порушити старих поховань.
Таким чином, ті, хто проводив будівельні й реставраційні роботи, все ж таки ставилися до них серйозно. Насмілюся сказати навіть більше (відчув це під час спілкування з головним архітектором проєкту відтворення Успенського собору Олегом Граужисом та іншими фахівцями) - ставилися, як до великої місії свого життя. Свідчення цьому - і схвальний відгук дійсного члена Української академії архітектури, заслуженого архітектора України, лавреата Державної премії Сергія Кілессо, якому було доручено проведення експертизи всіх історичних матеріялів, використаних реставраторами, і висока оцінка проведених робіт учасниками конференції "Реставрація всесвітніх пам"яток", що відбулася минулого року в Парижі.
Так, багато що з того, що діється нині в Лаврі, викликає смуток і обурення. Це і ганьблення імени гетьмана Мазепи в храмах, збудованих його коштом, і жвава торгівля (не тільки християнськими предметами - от би дізнатися, яка частина коштів від неї йде в Москву?) Авторці статті "Варвари і Лавра", напевне, бачиться, що навести лад можуть тут лише віддані своїй справі музейні працівники. Звісно, необхідність використання їхнього досвіду й урахування фахових порад у справі збереження пам'яток старовини - річ безперечна. Та все ж таки Лавра передусім - релігійна святиня українського народу, тож, найкраще було б, щоб кожне з цих чотирьох слів стало дійсно для нас великою реальністю. Вірю, що так колись буде. Мусимо бути гідними цього і не мати в словах і ділах "неправди за собою".

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ  НАД  СЕЛОМ.
В темну нічку, десь на хмарах
Задзвеніла гра весела,
То летіли два янголи
Понад українські села.
Два янголи, а між ними
Друг дітей,  Святий Микола ...
Враз янголи посумніли,
Розглядаючись довкола ...
І в тривозі мовив старший:
- Щирий Праведнику Божий,
Тут живуть чудові діти,
Наче цвіт весняний, гожий.
- Ми ж всі три вже цеї ночі
Стільки світа проходили -
І які були дарунки,
Все роздали, розділили.

І сказав молодший янгол:
- Може в небо завернути
І дарунків ще набрати,
Й цих дітей не поминути?...
Зажурився Свят-Угодник,
Друг дітей, Святий Микола,
І зітхнув, на села глянув
І промовив так спровола:
- Не забув я, слуги Божі,
Про українську дітвору,
Я про них найбільше думав,
Як з Святого вийшов Двору.
- Та не забавки діточі,
Ані ласощі, ні лялі
Їм потрібні, щоб втишити
Їхні смутки, їхні жалі.
- Я зішлю їм цеї ночі
Ліпші скарби, кращі дари:
Милосердя й Божу ласку
Я несу їм із-за хмари.
- Мир і спокій я приношу
В кожну їхню скромну хату,
А в серцях любов їм створю
І надію пребагату.
- Хай віднині згода й єдність
Процвіта між ними стиха,
Ці чесноти їх підіймуть,
Оборонять їх від лиха.

За царювання грецького імператора Лева в Константинополі жив один богобоязливий і добрий чоловік - Феофан. Якось явився йому уві сні святий Микола і звелів написати три ікони: Спасителя, Богоматері і святого Миколи і показати їх патріярху Афанасію. Прокинувшись, Феофан замовив три ікони знаменитому тоді живописцю Аггею і, одержавши їх, запросив до себе патріярха. Увійшовши до кімнати, де стояли ікони, патріярх побачив образ святителя Миколи і сказав незадоволено: "Навіщо тут це зображення Миколи, єпископа мірлікійського? Він був людиною незнатного роду й зображенню його не личить стояти з іншими іконами". Патріярх наказав засмученому хазяїнові винести геть з кімнати образ святителя. А потім, помолившись перед Спасителем та Богоматір'ю, пішов додому. Наступного дня патріярха запросили приїхати на острів Гердалу прочитати Євангелію над дочкою одного вельможі, одержимою злим духом. Повертаючись звідти, він наразився на страшну бурю: хвилі ось-ось мали потопити корабель, і одна з них, перекинувшись через палубу, змила в море патріярха. Потопаючи, він згадав свій гріх проти угодника Божого і вигукнув: "Я согрішив проти тебе, великий святителе, прости мене і врятуй від загину!". Тієї ж миті явився поблизу нього святитель Микола, йдучи по морю. Узявши патріярха за руки, сказав: "Чому ти кличеш мене, людину незнатного роду, зображення якої ти не хотів бачити?" - "Я согрішив, - відповідав патріярх, - прости мене, святий великий архиєрею Ісусів. Віднині усе життя своє я буду прославляти тебе, як швидкого помічника усім бідакам". Тоді святитель Микола витяг його з морських хвиль, посадив на корабель і сказав: "Не бійся, улюблений брате! Господь через мене рятує тебе від потопання. Іди з миром і паси богоугодне стадо Христове!".
Патріярх зізнався у заподіяному грісі проти угодника Миколи перед усіма людьми, що були на кораблі. Повернувшись додому, він випросив у Феофана образ, що перед тим зневажливо відхилив, і після урочистого молебня поставив його у Софійському храмі, а потім побудував манастир і церкву в ім'я святого Миколи й преніс туди ікону святителя.
*   *   *
Один юнак на ім'я Микола страждав на розслаблення усіх частин тіла. Через цю хворобу він не міг ні стояти, ні ходити, а тільки ледве повзати. У такому стані він перебував шість місяців, лікувався у багатьох лікарів, витратив на лікування усе, що мав, а щонайменшого полегшення не дістав. Якось у день святителя Миколи юнак побачив юрми народу, що йшли до церкви на обідню зі свічками, просфорами та ладаном. Хворий купив на останні гроші свічку і слідом за людьми поповз до церкви. По дорозі зустрів його швидкий помічник усіх стражденних, святитель Микола і запитав його: "Куди й по що з такими муками повзеш?". Хворий відповів: "До церкви." І розказав про своє бідування. "Якщо хочеш зцілитися, - сказав йому святий, - іди за мною!" - і, привівши до дверей церковних, зник. Хворий запалив свічку, вповз до церкви, на стіні побачив образ святителя і пізнав у ньому старця-провідника. Тоді з сердечної простоти розслаблений вигукнув: "Святителю Христосів! Виконай же свою обіцянку: ти сам велів прийти мені сюди, якщо бажаю зцілення, - ось я тут, зціли ж мене!". Після цих слів хворий почав настійно просити людей, що оточили його, аби підняли його й допомогли прикластися до ікони святителя. Коли підняли його, він міцно обняв образ обома руками, які до того не міг зігнути, зі сльозами поцілував його і твердо став на ноги. Сповнений радости, юнак тричі перехрестився, помазався єлеєм з лампади, що горіла перед іконою, і повністю зцілився перед очима усіх, хто був у церкві.
*   *   *
Один житель Константинополя, благочестивий старець Микола, люблячи усією душею святителя Миколу, щороку святкував день його пам'яті і приносив яку-небудь жертву. Але достатки його були надто мізерні. Якось, не маючи нічого, щоб на свято святого Миколи принести в жертву, він почав говорити про це зі своєю дружиною. Та дала йому килим, зітканий нею самою, і сказала: "Ось тобі килим. Продай його і купи,  що  потрібно для  свята!".  Микола  з радістю прийняв пораду дружини і пішов продавати килим. По дорозі зустрівся з глибокодумним старцем і той питає: "Куди це ти, мій друже, поспішаєш?". І, діставши відповідь, веде далі: "І що ж ти хочеш взяти за цей килим?" - "Раніше, - простодушно відповідає старий, - коштував він вісім златниць, а тепер, що дадуть, те й візьму." - "Чи візьмеш за нього шість златниць?" - "З   радістю".   Невідомий старець віддав йому шість златниць й узяв килим. А люди дивувалися з того і казали Миколі: "Мабуть, тобі було якесь видіння, бо ти з кимось говорив, а навколо не було нікого!". Водночас цей таємничий старець явився Миколиній дружині, віддав їй килим і сказав: "Чоловік твій мій старий друг, я зустрів його, і він попросив мене передати тобі цей килим. Візьми його!" Сказав і зник. Дружина дуже засмутилася, думаючи, що чоловік пожалкував продати килим. Коли він повернувся додому, зустріла його докорами. Чоловік здивувався, показав їй вино, єлей і просфори, куплені на гроші, що лишилися. Коли ж потім почали осмислювати усе, що сталося, то зрозуміли, що таємничим старцем був сам святитель Микола.
*   *   *
Чудесну допомогу  від святителя  часто одержували люди, що потрапляли в біду на морі. Один  городянин  з  Константинополя,  іменем Дмитро, через особливу прихильність до святителя Миколи щороку в день його пам'яті їздив до міста Анфірита, де була церква його імени. Одного разу в дорозі його застала сильна буря. Дмитро був уже в хвилях морських, але без упину повторював: "Святителю Отче Миколо, допоможи мені!". І ось святитель бере його за руку, витягає з води, приносить додому і кладе на ліжко в одній із зачинених кімнат. Дмитро, міжтим, все ще не прийшов до тями і, думаючи, що йде на дно морське, продовжує кричати: "Святителю Отче Миколо, допоможи  мені!".
Домашні, почувши цей лемент, прибігли туди, де він лежав, побачили його усього мокрого і ледве переконали, що він не на дні морському, а у себе вдома. Тоді він зі сльозами радости і вдячности розказав, як святитель врятував його від неминучої смерти.

За десять років у різних містах України, попри, здавалося б, зовсім затоптану атеїстичними "совєтами" традицію ікономалярства, наче чудо виникали студії іконопису.
Найпершу в Україні студію іконопису "Нікос" заснував у Хмельницькому в листопаді 1996 р. при обласній бібліотеці для юнацтва художник Микола Бенездищук, який навчався майстерности візантійського стилю ікономалярства у Греції. Перші його учні - Олексій Чередниченко, Тетяна Болдіна, Оксана Баранська, Максим та Сергій Тронці, Рита Софієнко.

Вищий від людської слави
( На матеріялах Івана Огієнка)

...Були й за гетьманів співці;
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення? І де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці!
Леся Українка

На високому пагорбі на березі Балтійського моря крізь сірий туман піднімається башта Ґросштанпорт, фортечна в'язниця міста Ревеля (нині Талліна). У тій в'язниці - небезпечний державний злочинець, настільки небезпечний, що двері до його камери замуровані. Єдиний вихід у світ - маленьке густо заґратоване віконечно під самою стелею. Через те віконечко і подається їжа, і в лагідну погоду заглядає сонечко, і сипле дощ, і дме вітер, і мете сніг. Бо ж не засклене... І завжди пливуть у тому поґратованому квадратику хмарки. Білі, кудлаті, бурі, чорні, грізні. І як дивитися на них, то й сам пливеш, пливеш, пливеш...
Ніч стиха спадає, і в тюремну камеру крізь оте віконце поволі пробивається сірий світанок. Під стіною - дерев'яне ліжко, на ньому - купа лахміття, збоку біля ліжка - книжки, товстезні, у шкіряних оправах, багато книжок. А на стіні - високомистецький живописний твір - зображення величної постаті Митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія Мацієвича у пишному літургічному облаченні. Цьому портретові неначе тісно в жалюгідній камері...
Лахміття на ліжку заворушилося, і щось стало підводитися. Довжелезна біла борода, довжелезне біле волосся і майже оголене худюще людське тіло.
Невже то та сама людина, портрет якої висить на стіні? Невже то Митрополит?!   Його перейменовано. Він зараз Андрій Брехун (Андрей Враль). Жорстока цариця Катерина II не тільки позбавила митрополичого сану, вона навіть розстригла його із монашества і позбавила імени, даного при Святій Тайні хрещення. Вже п'ять років минуло, відколи був той жорстокий другий суд над Митрополитом, з вироком замкнути надовічно у камеру башти Ґросштанпорт, серед естонців, і щоб ніхто з вартових не знав російської мови, а рік тому, у 1771-му, - третій - замурувати двері, щоб ніхто не викрав.
Старець ледь зводиться на слабенькі тремтячі ноги. Він знає - сьогодні буде помирати. Ні, не сьогодні, він буде помирати зараз. Він бачив Ангела. Ангел прийшов до нього - чи то уві сні, чи в маренні.
Старець знову упав на ліжко. У його уяві попливли картинки з життя... Ось він, маленький хлопчик, бігає по зеленому подвір'ячку свого батька, Новгород-Волинського священика А ось він студент Київської духовної академії. Ось його постриг у монаший чин у Новгороді-Сіверському на Чернігівщині, у Спаському манастирі. А тут він, 33-річний монах, назавжди прощається із рідною Україною і їде, проти волі своєї, у Тобольськ, в Сибір, як місіонер-проповідник.
А це вже 1741-й рік, 26-те березня. З наказу цариці Катерини II та Святійшого Синоду його висвячують на Митрополита Тобольського й Сибірського. Та вже через рік - призначають Митрополитом Ростовським і Ярославським, де був Святійший Димитрій Туптало.
Рука старця нервово смикнулася і вдарилася до холодної долівки. Видива, замутнилися, затряслися і знову попливли у свідомості.
Ось він благає Святійший Синод відпустити його додому, на рідну Батьківщину в Новгород-Сіверський Спасів манастир, де дав обітницю служити Богові й Україні. Ось він, Митрополит Ростовський і Ярославський, боронить, ба навіть вивищує перед Святійшим Синодом Українську Церкву. Це перший відкритий протест проти пониження Української Православної Церкви. Він блискавкою долетів до безбожної можновладиці і закарбувався у її недобрій пам'яті).
...1742-й рік. Катерина II змушує Святійший Синод підписати присягу, що Главою Церкви є цариця. Він знову протестує, доказує, що тільки Сам Ісус Христос... Та цариця вперто чинить своє - відбирає церковні й манастирські маєтки, і роздає їх своїм численним коханцям.
Митрополит Арсеній відкрито пішов на жорстокий бій із безбожництвом. У Неділю Православія у своєму Ростовському Соборі привселюдно виголосив анатему на "всіх, хто грабує Церкви Божі". А через місяць, у березні 1763 р., подав до Святійшого Синоду рішучий протест проти пограбувань церков та манастирів. Більше того, він посмів осудити царицю, назвавши її жінкою легкої поведінки.
Реакція була негайна: з наказу правительки держави Святійший Синод засудив "непокірного малороса" Митрополита Арсенія до позбавлення його духовного сану із засланням на фізичну працю на північ, у Карельський манастир простим монахом...
Старець знову здригнувся. Чи від того страшного, побаченого у свідомості, чи від вітру, що зі свистом жбурнув крижаним дощем у заґратовану виїмку в стіні. Він підняв слабку руку з долівки, смиренно поклав її на груди і знову полинув у життєві споглядання...
Чотирирічну каторгу відбув сповна, однак духом не зламався, далі твердив, що усі, хто грабує церкви, а заразом закриває школи та лічниці, піддаються анатемі. Інакше він не міг, адже він Слуга Божий!
- Як він високо ставить себе і що собі дозволяє! Що з ним вчинити? Може, як з Іваном Хрестителем?.. Ні, так не можна. Він уже наробив багато галасу.
І ясновельможна розпоряджається провести другий суд. А по Росії, ба й навіть Україні повзуть чутки, що в Естонії в тюремних казематах сидить мученик, свята людина, і що англійці хочуть викрасти його. Ті чутки доходять до вуха "найдостойнішої", і вона наказує двері до камери в'язня замурувати.
У коменданта фортеці від першого дня, як йому довірили цього найтяжчого політичного злочинця Андрія Брехуна, лежить на столі розпорядження на випадок смерти: негайно закопати, і всім, хто був свідком перебування цієї особи в тюрмі, підписатися про нерозголошення державної таємниці.
...Старець знову побачив Ангела. Чітко, виразно, близько. Він відчув тепло, легкий трепет крил... Конвульсивно падають ноги старця на підлогу, падає усе його тіло...
- Священика, - кричить, - священика дайте! Я помираю! - Його ніхто не чує. Кругом глухі товсті мури. За вікном шалене виття вітру. Він не може перекричати ні тих мурів, ні того виття.
- Я не можу покидати земного життя без Тайни покаяння! - не стільки голосом, як душею волає старець.
- Господи, допоможи, - віддихуючись, мовить немічний. Бере у руки книжку і з усієї сили (де й та сила взялася!) жбурляє у незаштукатурену цеглу, де колись були двері. Потім другу, третю.
- Священика, - кричить, - священика-а-а, я помираю-ю!!!
По той бік стіни почулися кроки, потім знову кроки, потім якийсь гуркіт, і з закладеного дверного отвору почала одна за одною відвалюватися цегла. Два тюремних наглядачі швидко розчистили прохід.
Комендант фортеці генерал-поручник фон Бенкендорф, німець за походженням, єдина людина, що в цій тюрмі трохи розуміла російську мову, переступаючи через биту цеглу та червоно-жовтий порох, увійшов до камери, та зразу ж подався назад. Страшний запах забив йому груди. Він відійшов убік, вдихнув свіжого повітря і вдруге увійшов у камеру. Звиклий у тюрмі  до усього нелюдського, комендант уперше побачив такий невимовний жах. Перед ним на долівці лежала постать, схожа на людину. Довжелезна сива борода, таке ж довжелезне волосся на голові, тільки крізь густу сивину світилися дві дотліваючі вуглинки. Вони - ...сміялися, вони -... раділи! Вони побачили спасіння!
- Священика дайте мені, я помираю, - почувся тихий лепет.
- Нарешті, - з полегшенням зітхнув комендант, - Усі вже довго того чекали! І хто ж він такий, цей дідуган? Та питати не можна.
Священик Святомиколаївської Російської Церкви у м. Ревелі Сава Кондратов, українець за походженням, мав розпорядження на випадок смерти в'язня Андрія Брехуна похоронити його. Отож, взявши Святі Дари, поспішив виконати свій обов'язок.
Переступивши поріг камери, він остовпів... Ясний блиск вогненного світла засліпив йому очі. Світло мерехтіло, розходилось, заповнюючи простір, немовби від сонячного диска. Та той блиск йшов від людини, яка на повний зріст, ледь піднявшись над землею, стояла посеред кімнати, звівши руки для благословення. А обличчя - немов у Божого Святителя. Отець Сава, відчувши неземне святодійство, у першу мить став ніби заворожений, а потім вжахнувся і кинувся тікати.
- Ви казали, що то злочинець, Брехун, а то ж Святий, Митрополит! Це ж Митрополит Арсеній Мацієвич!..
Комендант зупинив переляканого і обидва, з острахом, пішли до камери. Та там нічого дивного не було. На нарах лежав, тяжко дихаючи, старець. Комендант, наказавши священикові робити свою справу, а о. Сава зрозумів, що тільки йому дано було це видіння. З побожністю вкляк біля ліжка Митрополита.
- Я Вам приніс Святе Причастя, - мовив, затинаючись.
- Нарешті, нарешті дочекався я цієї миті, - важко дихаючи, мовив Митрополит.
Священик, висповідавши помираючого, передав йому часточку Святих Дарів до рук, щоб той сам запричащався, як належится Митрополитові. Він тільки тепер зрозумів і своє призначення на землі. Адже він теж є вибранцем Божим: - відірваний від Батьківщини, він томився у чужих землях, щоб сповнити величну місію - бути свідком кончини Святого і передати усю правду про нього.
- Дитино, - мовив Митрополит. - Я бачив видіння. Перекажи їх людям.
- Я слухаю, Ваша Святосте.
- Цариця Катерина хоче знищити нашу Україну, нашу Козацьку Державу. Вона замурувала не мене, а Церкву нашу. Та кончина її буде ганебною - без Причастя.
Святий мученик замовк. Повіки закрилися. З усього було видно - останні лічені хвилини життя... Отець Сава хотів щось було сказати, та вуста Митрополита знову заворушилися.
- Московські царі всі погинуть... Погинуть за те, що розп'яли Церкву Божу**.
- Господи, - шепотів Митрополит. - Не пам'ятай вини моїм кривдникам... кривдникам моєї Батьківщини...
- Дитино, - знову прошепотів помираючий. Я благословляю тебе. - Я благословляю увесь наш народ. Наш золотоверхий Київ... Я ... вірю...
Більше не годен був почути нічого. Ворушились губи. Очі відходили у безсмертя...
Комендант наказав негайно винести тіло мерця і... закопати.
Отець Сава, похоронивши ще не застигле тіло мученика, повернувся до камери, щоб востаннє поглянути на місце каторги Митрополита Арсенія Мацієвича. Помолився, поцілував нари, узяв на руку купу книжок і пішов.
Була восьма година ранку, 28 лютого 1772 року, останній день зими. День, про який має пам'ятати весь православний світ.

** "Пророцтво Митрополита Арсенія... цілком сповнилось... Про ці Пророцтва Митрополита Арсенія, - пише Митрополит Іларіон, - 150 літ говорила вся Росія..."

Майже вся Україна вітає Михайлину Коцюбинську з днем народження (сімдесятим)

Михайлина Коцюбинська йшла усамітнено під захистом культури, доброго смаку та чуття міри, і це наче зачаровувало навіть її опонентів. Але пряма і чесна дорога вела на барикади, і Михайлина Коцюбинська явила приклад того, що чесний талант і під захистом сумління є силою незламною.
Кожна поява, кожне озвучення її імени викликає радість: Коцюбинська скаже щось улад тій гармонії, що її прагне людська душа, скаже щось розумне і добре, до чого тужить людина на видовищах творчих потуг постмодернізму.
Все, що напише Коцюбинська, буде відкриттям і неодмінної ланки, без якої український світ культури не може жити повноцінно.

Євген Сверстюк

Не знаю звідки в мене ця ніжна особлива любов до білоруської мови, але читати й перекладати білоруські тексти - для мене справжня насолода. І от, десь 1973-74 року, мені до рук трапила збірка поезій Караткевіча "Моя Іліяда", випущена 1969 року в Мінську (з Володею Караткевічем ми вчилися одночасно на філологічному факультеті Київського університету - я на українському, він на російському відділі). То були тяжкі часи. Мої найближчі друзі - Світличний, Сверстюк, Стус, Чорновіл та інші - опинилися за ґратами. Обшуки, різного роду репресії, отруйні "клеветони" у пресі, реґулярні виклики на допити в КґБ - і постійна тривога за друзів, осмислення висоти їхнього екзистенційного вибору, гордість за них і прагнення - хай подумки, хай у сфері духу - приєднатися до них... На такій хвилі й виникли переклади з Караткевічевої "Іліяди", які надиво відповідали моєму тодішньому душевному станові. Я перекладала здебільшого їх на роботі (працювала редактором у видавництві "Вища школа") між редаґуванням текстів з медицини й економіки, читала їх потихеньку своїм котам, навіть послала "Баладу плахи" в листі до своєї товаришки Атени Пашко. Та, ясна річ, ні про яке опублікування перекладів не могло бути й мови, і вони так і лишилися лежати в старій папці. Вирішила запропонувати їх сучасному читачеві - як своєрідний спогад про недавнє минуле. Та й не лише спогад - мені здається, що загальнолюдський потенціял цих поезій має не тільки "архівне" значення.

Балада плахи

Щодня гинуть мужність і святість,
Щодня розпинають їх.
Вмирають юнаки розіп'яті,
І Спаситель не дбає про них.
В ранах всі, закривавлені, голі,
Щодня повисають вони
На хрестах з бамбука, маґнолії,
З північного кедра й сосни.
Не встигши зробитись мужчинами,
Зустрічають твердо біду,
Голову не на груди дівчині,
А на плаху слизьку кладуть.
Платять каторгою й казематами
За свій гордий зухвалий клич.
Хочеш дихать - задушать ґратами,
Хочеш думать - голову з пліч!
В червоній від сонця Кастилії,
В душній сельві і білих снігах
Щодня штурмують вони Бастилію -
Свій людський питомий страх.
Та ідуть на прю, як на свято,
За горде незім'яте "я",
За гідність твою розіп'яту,
За твоє, Людино, ім'я!
Де платити ще стільки доводиться
За гідність, обрану з тисяч доль?
О земле, свята колоднице,
Горя, мужности, смерти юдоль!
Їхнє вчора - гірке й непривітне,
Їхнє завтра - гірка тюрма,
І нема для них раю світлого,
І катам їхнім суду - нема.
Тільки час вашу велич зміряє,
Але все ж - поки прийде той час -
Якщо є на землі цій віра,
Варто жити - заради вас.

З листа до Зіни Геник-Березовської. 1966
Думаш, думаш - не можно жить,
Подумаш - можно"
З фолкльорних записів Т. Шевченка

Так от, люба моя Зіно, мій останній лист до тебе був написаний тоді, коли мною опанував настрій, виражений в першій половині цієї формули. А взагалі я схильна більше до другої її половини. Тоді був збіг різних обставин, особистого і суспільного плану, хвороба і т. д. От я і виплакалася в листі до тебе. А лине час, "подумаш" - і все потроху стає на місця.
Ми чомусь чекали, що і ти приїдеш разом із Зілінським, трохи розчарувалися. Але, мабуть, краще, що ти будеш у вересні. Всі будуть на місцях, після відпочинку, літня спека, що паралізує мозок, - відійде. І ми будемо разом, і говоритимемо, говоритимемо... Адже ми не бачилися цілу вічність. Всі тебе дуже чекають. Швидше уже б той вересень!
Моя справа, нарешті, скінчилася. Скінчилася так, як того слід було сподіватися. Зараз я у відпустці, а що буде далі, побачимо. [Йдеться про виключення авторки листа з партії за участь в акції протесту проти арештів серед української інтеліґенції, що відбувалася на початку вересня в столичному кінотеатрі "Україна" під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків".]
Пишу тобі, сидячи на Замковій горі в Чигирині, над Тясмином; на руїнах фортеці Богдана Хмельницького. Тут гарно. Акуратне, дуже зелене містечко притулилося до гори. Гора по схилах поросла кущами. На підступах до неї туляться старенькі й затишні хатки під стріхами, фасонними, з гребінцем. Сама ж гора майже гола, вкрита масивними кам'яними брилами. Тясмин - дуже спо-кійна, вузенька річечка, з класичними вербами і човнами, прив'язаними у затишку.
Мені тут також спокійно і приємно, як завжди буває на новому місці, де тебе ніхто не знає і ти нікого не знаєш, де можеш лишитися сам на сам з собою, з природою, з думкою, із спогадами, з історією.
Мені обридли "відьомські шабаші фікцій", і я влаштувала собі невеличке ліричне intermezzo, на тиждень. Підкинула Таню до знайомих, а сама поїхала по Шевченківських місцях. Захотілося зовсім самій. Думаю, що за тиждень моє товариство мені не обридне... Взяла з собою тільки Антонича. І, по-мойому, кращого супутника знайти важко. Мовчазний, тактовний, нема потреби з ним розмовляти вголос. А зате як він бачить все, як чує, як думає! Спасибі тобі, що прислала мені його!
26. VII. Кирилівка. На місці хати батька Шевченка - музей. Могили батька і матері в садку за музеєм. Хата дяка якимсь чудом збереглася. І все ті ж верби, тополі, калина, вишневі сади, ставки, Україна.
Кажуть, Кирилівка і Моринці сперечаються, чий Шевченко. Кирилівці кажуть резонно, що власне все дитинство Шевченка пройшло тут. На що моринчани не менш резонно відповідають "Але в нас його пуп закопаний".
Будище. В будинку Енгельгардта - школа. На місці гайдамацької Гупалівщини - великий садок.
Я дуже рада, що влаштувала собі це intermezzo. Звичайно, було все: і дощ і бруд, і тряські дороги, і незручності, і чимало неприємних спостережень, і смуток... Але я то все вмію відкинути. І на дно душі осяде тільки краще, тільки одухотворене, і мій власний внутрішній "музей споминів", в який я завжди маю доступ і в який не кожного допускаю, - збагатився. Буде куди ховатися взимку під час різних нудних і неприємних зборів і засідань.
Твоя Михайлина

З книги "Зафіксоване і нетлінне". Роздуми про епістолярну творчість. Дух і літера, К., 2001.

Ну, що ж - заспіваймо, щоб чули нас, браття,
Крізь громи пожеж світового багаття,
Під прапором чорним святої борні,
Під вибухи бомб і набат у вогні!

Їх тьма, їх без ліку - з історії змитих,
Замучених в тюрмах, на плахах убитих;
Їх безліч, о Правдо, що вірні тобі
В геройській нерівній лягли боротьбі.
 

ВАВІЛОН

У темнім античному храмі торкнешся колон -
Тут час розчинився у просторі, все так відносне,
Що раптом забудеш, що то - усього лише сосни,
І вийдеш, і тихо обступить тебе Вавілон.

Іще мовчазний, ще не сказано перші слова,
Котрі нам сьогодні назавше опустять долоні,
Іще ми - єдиний народ у своїм Вавілоні -
До першого слова... Дива Твої, Боже, дива!..

А вчора лише наші кельми торкались небес,
І подихи янголів нам лоскотали волосся,
І було так близько - чи, може, то тільки здалося -
До самого раю, що так несподівано щез.

І що б то, здавалось, слова! Чи ж до тих балачок
Було нам, коли ми з півпогляду все розуміли,
Коли наші руки співали від гордої сили
І кожну цеглину здіймали, неначе смичок!

О, музико вежі, що з праху підняла юрму,
Що нас об'єднала в могутнє мільйоноголосся,
Що дала нам волю! - чи, може, то тільки здалося -
Бо як же ж так вийшло, що ми збудували тюрму?!.
(Уривок)
 

"А як бачив людей, змилосерджувався Він над ними, бо були вони  з м у ч е н і   та
р о з п о р о ш е н і, "немов вівці, що не мають вони пастуха". Тоді Він сказав своїм учням: "Жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав". (Мт 9.35-38)

Сьогодні в світі постало те ж саме питання: багато людей прагнуть прийти до Бога, але вони такі замучені і розпорошені, що самі того шляху не знайдуть. Навіть при наявності дороговказу - Євангелії - потрібен провідник, та й не один, а з багатьма помічниками.
Зараз наші церкви тільки-но підіймаються з-під уламків тоталітаризму, маємо страшне засилля чужинецької церкви - РПЦ; священицький сан часто здобувають люди, далекі від поняття святости, чим відштовхують людей від церкви.
На порі питання, яке потребує нагального розв'язання - підняти з глибин народних талановитих людей зі священицького та світського станів. Ці люди повинні мати талант спілкування з людьми, щоб стати і проповідниками, і мудрими наставниками, і глибокими знавцями Слова Божого, і доброзичливими співбесідниками, які, палаючи любов'ю до Бога і співчуттям та милосердям до людей, несли б своєму народові освячене Господом слово розради, заспокоєння, слово, яке б збадьорювало і кликало до активної діяльности.
Це мають бути люди, котрі стоять осторонь розбрату і конфесійних чвар, розуміючи, що Бог один, віра одна і любов одна - і Царство Боже для всіх людей одне, незважаючи на те, чи ми українці, росіяни, поляки, чи євреї, а може, навіть араби чи індійці, всі-бо ми - творіння одного Бога.
Багато важить у цій справі організаційна, духовна і матеріяльна підтримка талановитих проповідників. Якщо особа готова вести апостольську діяльність, і священики, і школа, і місцева влада мають сприяти їй у цій справі.
Найталановитіші нехай мають можливість вийти на радіо, телебачення, друкуватися у широкій пресі - все ж таки ХХІ століття.
Особливу увагу треба приділити сім'ї - головному осередкові Божої уваги у всі віки, потім школі, бо діти - це саме ті нові міхи, в які можна вливати завжди нове та іскристе вино радости осягнення Царства Божого, звістку про яке приніс Христос ще дві тисячі років тому.
Хоча б у кожному обласному центрі не завадить мати свій координаційний центр, котрий спрямовував би просвітницько-релігійну роботу.
Проповідник - це апостол. Він повинен навчити людей знову дивитися і бачити, слухати і розуміти, читати Слово Боже і усвідомлювати зміст кожного повчання Господнього. Він повинен відкривати людям радість буття з Господом, вириваючи їх з тенет жалюгідного існування. Він має право сказати людям правду про них самих - щоб відвернути від неправди, яка сьогодні стала головним людським погубником.
Якщо не сучасний апостол, то хто розіб'є мури непорозуміння між людьми і Христом, які сьогодні змушують далі кровоточити рани Христові? І якщо не ми, то хто за нас? І якщо не сьогодні,то коли?

Микола Линник, м. Берестечко

Там, де серед мальовничої долини тече прозора річечка Ілавка, стоїть стара мурована церковця Святої Трійці, згідно з леґендою, побудована на місці печери св. Йова Почаївського. Збереглися джерело і капличка св. Анни, де святили воду на Йордан. На горі Уніяс залишилися оборонні вали, насипані, правдоподібно, ще за часів Галицько-Волинської держави. Тоді село Стіжок на Кременеччині було ще містом.
А згодом на тих зарослих травою і лісом старих слідах княжих дружинників простелилися стежки Української Повстанської Армії. Національно-визвольні дії сягнули тут своєрідного апогею в акті проголошення Антоновецької Республіки - першої військової бази українських партизанів на Волині.
Наші духовні корені є сильні. І сьогодні варто нагадати слабодухам і маловірам: наша свята Церква оживляла свободолюбивий дух народу, вливала сили, єднала патріотів.
Сьогодні громада взялася за побудову церковці-каплички в селі Великій Іловиці. Багато людей, хто коштами, а хто майстерною працею - забезпечує будів-ництво. Я вірю, що з такими добрими і працьовитими людьми, які проживають у нашому славному селі, ми неодмінно її збудуємо. Наша церква ще більше буде надихати нас на добрі діла. Тут будемо возносити молитви до Господа, будем хрестити і вінчати своїх дітей і поминати тих, хто віддав своє життя на вівтар свободи. Тільки сповнюючись Духом Христовим, зможемо побудувати гідне майбутнє. Тільки наші щирі молитви до Христа Спасителя, до Його Пресвятої Матері, до всіх святих Землі Української допоможуть нашому народові стати на шлях правди й любови.

Ігумен Антоній (Бортков)
Настоятель парафії Вознесіння Господнього УАПЦ
с. В. Іловиця Шумського р-ну на Тернопільщині.
 

Продовження. Поч. у числі 11

П'ятниця, 2 липня 1943. Друга бесіда, з Гітою
Тиждень був важким. Я мучилася з невідомости, чи прийде знову наш гість. До того ж було дуже тяжко від безжалісно правдивого образу мене самої, що мені показали. В цю п'ятницю, о третій, як і минулого разу, ми з Ганною чекаємо, чи здійсниться обіцяна нова зустріч, і я з болем усвідомлюю, що за тиждень я анітрохи не змінилася на краще. Раптом тиша переривається такими словами:
- Чого досягла ти за цей тиждень? Чи просунулась ти вперед?
Я роздумую над проминулим тижнем й готова провалитися крізь землю. Та попри це я відчуваю, що все ж я трохи змінилася й невпевнено відповідаю:
Ґ. - Так.
- Тимчасово чи остаточно? І
Я відчуваю себе настільки негідною, що вибухаю сльозами.
- Не жалій себе! Ти боїшся мене?
Ґ. - Ні.
- Я теж служу.
Ці слова мене підбадьорюють і наповнюють радісною довірою: він теж служить, таким чином, він подіб-ний до мене!
- Запитуй!
До мого дня народження Ганна зробила мій портрет, де я сиджу на вершині гори, тримаючи в руках кришталеву кулю, що міниться усіма кольорами райдуги. Цей символ захоплює мене, і я дуже хочу, щоб мій Наставник сказав мені про нього:
Ґ. - Як мені не лише пізнавати, але й жити цією сферою Світла?
- Сфера Світла знаходиться тут, у мене.
Я спускаюся до тебе. Ти піднімаєшся до мене.
Ґ. - Як це можливо?
- Якщо ти віриш у це, віра спонукає тебе рости.
За словом "віра" я відчуваю життєву силу, яка не має нічого спільного з інтелектуальним прийняттям того чи іншого віровизнання.
- З часом це прийде! Чи зможеш ти витримати сферу?
Не розуміючи суті питання, я легковажно відповідаю:
Ґ. - Так.
- Чи гідна ти її? Чи достаньо чиста ти для цього?
Я починаю втрачати свою впевненність.
Ґ.-Це знаєш ти...
Ганна відчуває, що той, що говорить через неї, дивиться на мене, як на легковажне дитя, яке саме не знає, що каже.
- Сфера тяжча за земну кулю... але ДИТЯ грає з нею, тому що воно створене з тої ж матерії - зі СВІТЛА.
Слово "Дитя" використане зі значенням, яке я ніяк не можу схопити. Я нічого не розумію і тупо запитую:
Ґ. - Та хіба можна грати з цією сферою?
- ДИТЯ грає. Стаючи дорослим, воно творить
Зовсім розгублена, я питаю:
Ґ. - В такому разі я занадто мала для сфери?
Падає разюча, як блискавка, відповідь:
- Занадто велика
Ганна бачить, що це моє "маленьке я" занадто велике й владне. Та я все ще не роз умію й питаю:
Ґ. - Чого мені потрібно позбутися?
Ганна відчуває, як наростає, викликане моїм нерозумінням, обурення мого Наставника. Був би потрібен жест, владний, очищуючий, але вона не знаходить необхідних сил, і здібна лише сказати:
- Потрібно, щоб ти народилася наново.
Те, що велике - впаде,
Те, що тверде - розсиплеться.
Ці слова, "падіння" й "розпилення", повинні були подіяти на мене, як обпалюючий жест, який не змогла передати Ганна. Про це вона скаже мені пізніше. Після довгого мовчання я чую підбадьорюючі слова:
- Ти ніколи не є одна.

Пам'яти Юрія Остаповича Луцького

До сьогорічного Різдва вже не прийде з Торонто листівка з тихим словом ВІТАЮ. Ю. Л.
Його добра і світла душа відійшла у вічну таїну. Здається, вона й не дуже заземлювалася на нашій землі. Може тому для нього та земля ніде особливо не льокалізувалася. Але треба сказати ту правду, що Юрій Остапович був великою постаттю, з великою силою притягання, і любив Україну першою любов'ю, що залягла на дні душі. Земля батьків!
Книжки, які він писав англійською мовою, в українському перекладі є глибоко українськими. Українські ж книжки, які він перекладав на англійську, несуть теж великий заряд його душі і печать вільного вибору.
В культурі англомовній він був у себе вдома, тому з такою певністю вносив туди українські теми, проблеми. В культурі важить не так національність, як справжність і рівень.
Останніми роками у нас стали з'являтися його книжки в українських перекладах, і тут ми відчули, як нам десятиліттями бракувало тієї неодмінної глибини і наукової коректности дослідження, тієї широти горизонту, що природно вводить нашу культуру в світовий контекст.
Інтенсивна культурна присутність Юрія Луцького в Україні засвітилася і світитиме нам довго, бо праця його має вартість сталу.
Ніде не деклярований, ба навіть відчужений його патріотизм також послужить прикладом незрадливої діяльної любови, яка не втомлюється.
Коли ми тепер схиляємося перед його пам'яттю, то не тільки з пошани в час його відходу, а в силу взаємної любови і вдячности за те, що всім серцем і помислами Юрій Остапович був з нами і буде назавжди.

Від Українського ПЕН-клюбу - Є. С.
 

Відійшов Віктор Астаф'єв

Моє покоління читало все, що писав Астаф'єв. Він височів над тенетами цензури - людяний, мудрий, простий, він писав, як думав, Він шукав стежки до Бога і прокладав її людям. "Наша віра" публікувала його думки про релігію ("У великого письменника - великий Бог", 1994). ІІ Міжнародний Сахаровський Конгрес надіслав повідомлення про відхід цього чесного письменника, нагадавши про його недавні заяви щодо війни в Чечні: "Будь-яка війна - лайно, і коли ми прожили 50 років без війни на своїй землі і вперше зітхнули... чого нам лізти туди, куди нас не кличуть - в Афґаністан, в Чечню? Ми там ніколи не будемо мати рації, як не мали рації німці, воюючи проти нас в Росії. Чеченці вимушені чинити опір...". І чинить опір Росія Астаф'єва патріотичному фарисейству.

Є. С.

На першу сторінку