Раїса Лиша
РАДIСТЬ СВIДОМОЇ ДIЇ

Не раз натрапиш в сучасній пресі на сумний жарт у стилі чорного козацького гумору, що Україна — це така унікальна країна, котра сама існує, але українців у ній чомусь не видно. Дехто готовий навіть поховати чи й не саму вже надію на вихід із безпорадности. Не задумуючись одначе, мабуть, над тим, що коли вслухатися в слово на-дія, підсвідомо чується тут дія — рух до спасенного неможливого, яке має стати дій-сністю.
Все це і ще багато іншого свідчить безумовно про те, що перед українською спільнотою не просто витає в повітрі, а стоїть впритул насущне питання вияву власної життєспроможности. Досвід історії доводить, що енергія розвитку нації, держави прямо залежить від зрілости духу: передусім глибини віри, сталої традиції культури, рівня національної самосвідомости. Хоч скільки втікай у так звану «внутрішню еміграцію», «чистий бізнес» чи «брудну політику», деструктивні процеси, що так допікають у цьому часі, та всілякі «мертві» форми існування, без живої віри й національної свідомости не погамуєш. А це значить — мусиш наблизитись до себе, стати собою. Відчути радість свідомої творчої дії. І протиставити заниканню велику українську сутність.
Тож які події, явища останнього двадцятиліття дають право українцям відчувати й мислити себе творцями — суб’єктами нової української історії, культури?..
Хоч як може дивно, але попри всі спотворення й гальмування, можна ствердити, що рівень національного й громадянського самоусвідомлення весь час зростає. Відродження храмів і самого життя Церкви фактично з нуля, дивовижно піднесене святкування 500-ліття Українського Козацтва на порозі Незалежности, публічне викриття облуди комуністичної ідеології, повернення правди про героїв УПА, про війну 1941-45 рр., реальна участь у виборах влади (хай які чинили порушення, але то вже не совєтські вибори, де люди були звичайними статистами), Майдан 2004 р., подолання замовчування у світі національної трагедії Голодомору-геноциду 1932-33 років, 80-річчя пам’яті жертв якого буде вшановуватися наступного року…
Вже цього більш ніж досить, аби збагнути, які потужні зрушення відбулися в українській суспільній свідомості.
Хоча й баласт ентропії інерційного досвіду совєтського життя виявився загрозливо важким.
Україні сьогодні очевидно не вистачає саме досвіду стратегії суспільної дії, остаточного опертя у вірі, власному ґрунті культури, історії. А відтак бракує ясного визначення «добра» і «зла» для поборення хаосу та виходу на стезю зростання, що дає відчуття істинности життя.
Не знічев’я ж бо український народ віками плекав свій цілісний живий духовний простір. Він пульсує у мові, мистецтві, народній думі, піснях, давніх мітах, казках, глибинному світогляді.
І однак цей рятівний універсум українського світу сьогодні здається заселеним ніби фрагментарно. Певно тому, що інерція зовнішнього матеріялістичого погляду на речі й самого себе досі не дає багатьом усвідомити цей неосяжний український духовний простір як поле власної дії і творчости.
Так людина живе й гадки не має, що описане в народних казках зіткнення сил добра і зла, в якому вирішується доля світу, діялось насправді і діється досі в житті. І кожен є учасником цього вселенського змагу. Як той казковий герой, чи княжич, чи селянський син, що вирушає в путь, аби здійснити подвиг подолання злого чудовиська й врятувати життя, добро, правду, красу, себто цілість божественного буття. В казках, як і в житті, не раз буває, що саме тоді, коли настає найнапруженіший вирішальний момент і потрібна доконечна участь героя, той у цей час або заснув і ніяк не може прокинутись через навіяні злі чари, або втрапив у хитрі відволікання й забув куди мусить спішити. Та все ж у казці герой чудесним чином, всупереч пасткам і випробуванням, в останню мить таки вчасно прибуває на місце призначеної битви.
І той, хто читає чи слухає казку, теж прибуває разом з героєм. Бо в казці, як і в житті, неодмінно має відбутися вирішальна битва за добро світу, і зло має бути подолане. Народ, який розповідав казку, знав, що та чудесна перемога — є божественна умова тривання самого життя і умова спасіння людини. Так пізнається і доля України в небесному провидінні.
Тож і тепер вся річ у тому, щоб осягнути внутрішнім зором свій духовний всесвіт і творити істинний шлях перемоги.

Звернення громадського комiтету iз вшанування ПАМ’ЯТI ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ 1932-33 рокiв в Українi до освiтян

Шановні вчителі, викладачі, керівники навчальних закладів!
У суботу, 24 листопада, вся Україна й увесь світ вшановуватимуть пам’ять мільйонів жертв Голодомору 1932-33 років.
Голодомор 1932—33 років є одним із найжорстокіших злочинів ХХ століття і залишається незагоєною раною в історії України. Організувавши геноцидне винищення голодом питомої частини української нації, комуністичний режим прагнув підірвати її волелюбний дух, спроможність до спротиву, знищити багатовікову культурну традицію, позбавити ідентичности та приректи на рабське існування у червоній тоталітарній імперії. Проте український народ вистояв. Режим не зміг стерти генетичну пам’ять народу, викорінити думки про свободу та власну державу.
Пам’ять про трагедію Голодомору є важливим чинником єдности українського суспільства. Нашим спільним обов’язком є зберегти цю пам’ять та передати її наступним поколінням. І сьогодні саме від Вас, шановні вчителі, керівники освітніх закладів, в значній мірі залежить чи збережуть пам’ять про убитих голодом у 1933 році наступні покоління українців.
Звертаємося до керівників освітніх закладів, викладачів, вчителів, провести у поминальний тиждень 19—23 листопада Уроки пам’яті, організувати відвідування пам’ятних місць та музеїв пам’яті жертв Голодомору.
Закликаємо спільно із учнями, студентами взяти участь у громадських поминальних заходах та засвітити свічки пам’яті у День пам’яті жертв Голодомору 24 листопада.
Ми впевнені, що відновлення історичної правди та збереження національної пам’яті не може і не повинно залежати від мінливої політичної кон’юнктури.
Об’єднаймось у пам’яті задля майбутнього України!

Прот. Олександер ШМЕМАН
БОГОСЛУЖІННЯ В СЕКУЛЯРНИЙ ВІК

Не тільки серед християн в цілому, але навіть серед православних немає єдиного розуміння, спільної системи уявлень стосовно і богослужіння, і секуляризму, а тим паче проблеми їх взаємовідносин.
Секуляризм в останні роки аналізували, описували й визначали у всілякі способи, однак наскільки мені відомо, жоден з них не акцентує момент, котрий я вважаю принциповим і який розкриває як ніщо інше справжню природу секуляризму.

2
Секуляризм, на мій погляд, — це передусім заперечення богопошанування, богослужіння. Підкреслюю, заперечення не існування Бога, не якоїсь трансцендентної реальности і, відповідно, не тієї чи іншої релігії. Якщо секуляризм, з погляду богослов’я, є єрессю, то в основному це єресь в стосунку до людини. Це заперечення людини як істоти, котра поклоняється Богу — homo adorans, для якої поклоніння — це головне діяння, що водночас означує її людську природу та формує її. Це принципове онтологічне та епістемологічне заперечення слів, котрі, цитую стародавнє визначення Передання: «завжди, скрізь і для всіх» знаменують предстояння, тобто слів, що засвідчують істинну «епіфанію» людських стосунків з Богом, світом і з собою самим. «Достойно і праведно Тя піяти, Тя благословити, Тя хвалити, Тобі поклонятися на кожному місці владичества Твого…»
Звісно, таке поняття секуляризму потребує пояснення, оскільки очевидно, що воно сьогодні не може бути сприйняте багатьма, хто свідомо чи несвідомо зводить християнство до інтелектуальних («майбутнє віри») чи соціоетичних («християнське служіння світові») категорій і тому гадає, що можливо не тільки пристосувати один до одного, але навіть встановити глибоку гармонію між «секулярним віком», з одного боку, і богослужінням, з другого. Якщо прихильники того, що в суті своїй є визнанням християнством секуляризму, праві, тоді від нас вимагається лише винайти спосіб зробити богослужіння більш прийнятним, більш «значимим» для секулярного світобачення сучасної людини. І таким в дійсності є напрям, що його сьогодні тримається більшість реформаторів богослужіння. Вони прагнуть знайти такі форми і зміст богослужіння, які відповідали б жаданням і потребам людини з секулярною свідомістю, або краще сказати, секуляризму як такому, оскільки, ще раз наголошую, секуляризм жодною мірою не те саме що атеїзм, і хоч як це парадоксально, в ньому завжди можна було помітити своєрідне тяжіння до «літургійного самовираження». Отож, якщо моя думка вірна, то це дослідження втрачає сенс і потрапляє в глухий кут. Бо тоді в самій темі — богослужіння в секулярний вік — вилазить боком внутрішня суперечність, котра вимагає перегляду всієї проблеми та її цілковитого переформулювання.

3
Щоб довести, що моє визначення секуляризму вірне (заперечення богослужіння), я мушу зупинитися на двох моментах. Один стосується богослужіння: потрібно показати, що істинне розуміння богослужіння містить в собі ідею про певне ставлення людини не лише до Бога, але й до світу. Другий пов’заний з секуляризмом: потрібно довести, що секуляризм експліцитно чи імпліцитно заперечує саме цю ідею богослужіння.
Спершу про богослужіння. Парадоксальним, але й, як мені здається, прикметним для сучасного стану богослов’я є факт, що основний «доказ» тут ми знаходимо не у богословів, а в «науці про релігію» — в тій історії і феноменології релігій, чиє наукове вивчення форм і змісту богослужіння практично іґнорується богословами. Уже на стадії формування «науки про релігію», будучи ще в полоні антихристиянських упереджень, знали про природу і смисл богослужіння більше, ніж богослови, котрі зводили таїнства до категорій «форми» і «матерії», «причинности» і «дійсности», практично виключаючи літургійну традицію із своїх богословських побудов.
Однак зрозуміло, що коли богослужіння взагалі, і християнське богослужіння зокрема, розглядати в світлі на сьогодні методологічно зрілої феноменології релігії, то ми змушені будемо визнати, що принцип, який лежить в основі богослужінь і визначає їх розвиток, — це сакраментальний характер світу і місця людини у світі.
«Сакраментальний» тут означає, що глибинна і первісна інтуїція, котра не лише знаходить свій вияв у богослужінні, але завдяки їй усе богослужіння є феноменом (буквально — явою, явним) — дією і переживанням, — ця інтуїція каже людині, що світ як Всесвіт в цілому чи як життя в його історичному часі є Боговиявленням, означає Його одкровення, присутність і силу. Іншими словами, вона не тільки «утверджує» ідею Бога як раціонально прийнятну причину власного існування, але свідчить про Нього і сама по собі є основним способом знання Бога й спілкування з Ним, і в цьому полягає її істинна природа й докорінне призначення. Але тоді богослужіння — це воістину сутнісна дія, і людина насправді є істотою, яка поклоняється, тому що тільки в богослужінні вона має джерело і можливість отримання того знання, котре є причастям, і того причастя, яке сповнене досконалого знання — знання Бога, а відтак знання світу, причастя Богові, а відтак — усьому сущому. Отже, саме поняття поклоніння, служіння Богу, засноване на інтуїції і досвідові світу як одкровенні про Бога, і світ в богослужінні являється у своїй істинній сутності як «sacrament» (таїнство).
А чи треба нагадувати про ці речі, такі очевидні, такі «само собою зрозумілі», що їх майже не згадують в наших високонаукових епістемологіях і повністю іґнорують в дискусіях про «ґерменевтику», але від яких безпосередньо залежить саме наше існування як Церкви, як нового творіння, як народу Божого і храму Духа Святого? Нам потрібні вода і єлей, хліб і вино, щоб увіходити в спілкування з Богом і пізнавати Його. Воднораз — і це випливає коли не з сучасних богословських праць, то з самого богослужіння — саме таке причастя Богові через речовину і виявляє справжнє значення речовини, тобто самого світу. Ми можемо служити лише в часі, але саме служіння в кінцевому рахунку не тільки відкриває сенс часу, але істинно оновлює його. Не може бути богослужіння без участи тіла, без слів і мовчання, світла і темряви, руху і спокою, проте тільки в богослужінні і завдяки йому усі ці прояви людини в її ставленні до світу отримують своє доконечне осмислення, знаходячи найвищий і глибинний смисл.
Таким чином, поняття «сакраментальний» означає, що для світу бути засобом поклоніння і подяки — це не щось випадкове, а те, що розкриває його смисл, відновлює його сутність і здійснює його призначення.
Якраз «природна сакраментальність» світу, що знаходить свій вираз у богослужінні, і творить останнє сутнісною дією людини, основою і джерелом її життя і діяльности як людини. Будучи епіфанією (одкровенням) Бога, богослужіння є через те і епіфанією світу; будучи спілкуванням з Богом, тільки воно є істинним спілкуванням зі світом; будучи знанням Бога, воно являє вершину людського знання.

4
Раніше ніж приступити власне до секуляризму як заперечення богослужіння — потрібно зробити одне зауваження. Я згадав перед цим «науку про релігію», оскільки вона пропонує на своєму рівні розуміння і згідно з своєю методологією, саме таке тлумачення природи і смислу не лише християнського богослужіння, а богослужіння «взагалі» — як первісного універсального явища. Християнський богослов, одначе, повинен, на мій погляд, визнати, що це тлумачення винятково вірне якраз в стосунку до християнської літургії, унікальність якої визначається її походженням від віри у Воплочення, з великої і всеосяжної містерії «Слово стало плоттю». Для нас вельми важливо пам’ятати, що унікальність, новизна християнського богослужіння полягає не в тому, що воно не має ніякого спадкоємного зв’язку з богослужінням «взагалі», як пробували довести деякі понад міру старанні аполоґети, тоді як «наука про релігії» просто зводила християнство і його богослужіння до язичницьких культових містерій, — а в тому, що у Христі це істинне переємство досягається, отримує свій вищий і воістину новий смисл, із тим щоб насправді привести все «природне» богослужіння до звершення. Христос є здійсненням богослужіння як поклоніння і молитви, подяки і жертви, причастя і пізнання, тому що Він — вища і остаточна «епіфанія» людини, яка служить Богу, повнота проявлення і присутности Бога через цей світ. Христос — істинне і довершене Таїнство, тому що Він — втілення невід’ємної «сакраментальности» світу.
Якщо, одначе, цей «спадкоємний зв’язок» християнського богослужіння з усім людським богослужінням містить в собі рівно ж невід’ємний принцип «розриву», коли християнське богослужіння, будучи завершенням і кінцем всього богослужіння, є воднораз початком радикально нового богослужіння, то це відбувається аж ніяк не через якусь там онтологічну неможливість для світу бути Таїнством Христа. Ні, це стається тому, що світ не прийняв Христа, убивши Його, а вчинивши це — відцурався свого «здійснення» і свого призначення. Тому, якщо в підвалині християнського богослужіння лежить Воплочення, істинний його зміст завжди — Хрест і Воскресіння. Через них нове життя у Христі — воплоченому Господові, «заховане з Христом у Бозі», стає життям «не від світу цього». Світ, який не визнав Христа, мусить сам померти в людині, щоб знову стати засобом спілкування та участи в тому житті, яке возсяяло з гробу, в Царстві, котре «не від світу цього» і котре, мовою цього світу, приходить непомітно. І тоді хліб і вино — страва, речовина, сам символ цього світу, а відтак зміст нашого «принесення» (prosphora) Богу — для того щоб бути перетвореними в Тіло і Кров Христа і стати причастям Його Царству, — повинні в анафорі бути вознесені, відділені від цього світу. І тільки тоді Церква в Євхаристії залишає цей світ і сходить до Престолу Христа в Його Царстві, вона бачить і звістує, що небо і земля повні слави Бога, який «наповнив Собою все суще». І ще раз зазначу, що цей «розрив», це бачення всього сущого, оновлене, стає можливим передусім тому, що в його основі лежить спадкоємність, а не заперечення, тому що Дух Святий «усе оновлює», а не «творить знову». Християнське богослужіння завжди — спогадування Христа «во плоті», і якраз тому воно також може бути пам’яттю, тобто чеканням і передбаченням Його Царства. І саме тому, що літургія Церкви космічна, тобто передбачає сотворення всього у Христі, завжди історична, тобто мислить у Христі всі часи, вона також і есхатологічна, отже в ній ми стаємо істинними учасниками грядущого Царства.
Богослужіння за визначенням і дією — це реальність з космічним і есхатологічним вимірами, тому воно є не просто виразом «благочестя», але й всеобіймаючим «світобаченням». Отже ті нечисленні, хто взяв на себе труд вивчення богослужіння як такого, і християнського богослужіння зокрема, напевне погодяться, що принаймні на історичному й феноменологічному рівнях таке розуміння богослужіння підтверджується об’єктивно. Тож якщо сьогодні називають богослужінням дії й проєкти, які в дійсності не мають з ним нічого спільного, це пов’язане з глибоким семантичним заблуканням, типовим для нашого плутаного віку.
***
Нездалість секуляризму виявляється вже в самому підході до богослужіння, в наївному переконанні, що богослужіння, як і все решта на світі, може бути раціональною побудовою, результатом планування, «обміну думками» та дискусій. Досить типовий приклад цього — модні нині дискусії про нові символи, як наче символи, образно кажучи, можуть бути «вироблені» шляхом колективних обговорень. Вся справа в тому, що секулярист органічно не здатен побачити в символах щось інше, ніж «аудіо-візуальні засоби» для передавання ідей.

***
…Сучасний секулярист дуже полюбляє такі поняття як «символізм», «таїнство», «преображення», «служба» — весь набір культової термінології. Однак він не розуміє, що якраз те, як він їх використовує, свідчить про смерть символу і розпад таїнства. А не розуміє він цього тому, що заперечуючи «сакраментальність» світу і людини, він зводить видимі символи суто до ілюстрацій ідей і концепцій, якими вони насправді у жодному разі не є. Євхаристія — це не символ дружби, єднання чи іншого стану, яким би бажаним він не був. Піст, звісно, символічний, він завжди виражає, проявляє і здійснює Церкву як чекання, він сам є чекання й приготування. Перетворити його в «символ» політичного чи ідеологічного ствердження того, що не є його «метою», вважати, що літургічні символи можна використовувати самовільно — означає смерть богослужіння, незважаючи на явний успіх і популярність цих спроб.
Кожному, хто бодай раз пережив досвід справжнього богослужіння, одразу стає зрозуміло, що все це тільки ерзац, замінник. Він знає, що секуляристське богослужіння «на тему дня» просто несумісне з істинною сутністю богослужіння. І саме тут, у цьому повному літургійному провалі, невтішні наслідки котрого ми лише починаємо добачати, особливо помітна релігійна порожнеча і, не побоюся сказати, абсолютно антихристиянська сутність секуляризму. […]
«Падіння» християнського символізму веде до протиставлення «природного» і «надприродного» тільки як меж християнської думки і досвіду! І чи пов’язані ці поняття no analogia entis, як в латинському богослов’ї, чи така аналогія повністю заперечується, як в бартиянстві, в кінцевому рахунку не має значення. І там, і там світ перестає бути «природним» Таїнством Бога і надприродним Таїнством, що має якесь «продовження» в світі.
Однак не впадаймо в самообман… Ця західна богословська думка була сприйнята і православним Сходом… Якщо секуляризм можна назвати західною єрессю, безпосереднім наслідком головного західного «ухилу», то й наше власне схоластичне (догматичне) богослов’я прониклось ним, незважаючи на голосну критику Риму і папізму. І парадоксально, але зовсім не випадково, що найбільш «західні» за духом сьогодні серед православних — саме ультраконсервативні «супер православні», мислення яких з одного боку — законницьке і формалізоване, а з іншого боку, визначається тими ж таки протиставленнями, введення яких в християнську думку було «первородним гріхом» Заходу. Як тільки ці дихотомії засвоїли, вже не важливо, мовлячи богословськи, чи приймається світ, як приміром у західному секулярному християнстві, чи відкидається, як у крайньо правих православних проповідників кінця світу.
…Як заперечення природної сакраментальности світу, так і радикальне протиставлення природного і надприродного позбавляють світ благодаті і в кінцевому підсумку приводять до секуляризму.
Чи означає це, що нам, православним, у цей секулярний час не лишається нічого іншого, окрім звершувати по неділях наші мальовничі давні обряди, а з понеділка до суботи спокійно жити секулярним життям, котре нічого спільного не має з цим обрядом? Моєю відповіддю на це запитання буде тверде — «ні».
Відтак, оскільки секуляризм є найбільшою єрессю нашого часу, в чому я переконаний, то від Церкви вимагається не просто анатема і, ясна річ, не компроміси, а прагнення збагнути цю єресь та відповісти на неї, і тоді врешті-решт її можна буде подолати силою істини.

***
Духовне сум’яття досягло найвищого рівня. Чи не від того, що Церква і самі християни надто легко відмовились від того унікального дару, котрий тільки вони єдині, і ніхто більше — можуть дати духовно голодному і спраглому світові? Чи не тому, що християни сьогодні більше ніж хто-небудь інший виправдовують секуляризм і пристосовують його до своєї віри?... Маючи доступ до істинної містерії Христа, ми продовжуємо пропонувати світові туманні й другорядні «соціяльні» й «політичні» поради…

Чи iснує непростимий грiх?

Тож як нам слід розуміти текст Біблії: «…але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься, а коли скаже проти Духа Святого, — не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутньому». (Мт. 12:32)? То в чому ж полягає гріх супроти Духа Святого, який не проститься людині? Одне зрозуміло: непростимість його не випливає з самої природи гріха як такого, бо вірш 31 наголошує, що всякий гріх буде прощений. Це основоположна істина цілої Біблії. Господь може простити усякого грішника, незалежно від того, хто він є і які були його вчинки. Для цього потрібно лише прийти до Нього з вірою та щирим розкаянням, молячи прощення іменем Христа.

ГРIХ ПРОТИ СВЯТОГО ДУХА
Аби зрозуміти, що таке гріх проти Святого Духа і чому Господь не може простити його, ми повинні з’ясувати, яка роля призначена Святому Духові у Божому промислі спасіння людського роду.
Незадовго до Свого розп’яття Христос говорить учням: «…Краще для вас, щоб пішов Я, бо як Я не піду, Утішитель не прийде до вас, а коли піду, то пошлю вам Його. А як Він прийде, світові виявить про гріх і про правду, і про суд… Він вас попровадить до цілої правди… і що має настати, звістить вас…» (Йо. 16:7-8,13).
Місія Святого Духа — свідчити про Христа, викривати гріх людини і провадити її до істини. Без Святого Духа було б неможливе спасіння нашої душі. Він не лише через совість вказує на наші прогрішення, але й спонукає шкодувати про скоєне та щиро покаятися. Він дарує нам силу жити новим життям, щодень здобуваючи перемогу над злом.
Тільки одного гріха не може простити Бог — гріха супроти Святого Духа, і причина цього очевидна: без Святого Духа ми були б неспроможні прийняти Христа і йти за світлом істини Святого Письма. Без Святого Духа, який виявляє гріх, ми невзмозі були б покаятись. А лиш прийнявши дар покаяння, людина може отримати зцілююче прощення.
«Коли визнаємо гріхи наші, то Він, будучи вірний і правдивий, простить нам гріхи і очистить нас від усілякої неправди» (Йо. 1:9).
«…та коли не покаєтесь, то загинете всі так!» (Лк. 13:3). Кожний, у кого Дух Святий знайшов гріх, повинен покаятися, інакше Христос ніколи не ввійде у його життя.
Застерігаючи від гріха проти Святого Духа, Христос звертався до фарисеїв (Мт. 12:31, 32), котрі відкидали Його вість про спасіння. Отже, відмовлялися почути голос Святого Духа, що звертався до їхніх сердець. Фарисеї намагалися обманути власну совість, приписуючи Ісусові бісівську силу.
…Кожен відхилений промінь світла, кожне непочуте застереження, кожна поблажка пристрасті, кожне порушення Закону Божого — все це насіння, яке рано чи пізно проросте. Навіть одне гріховне прагнення може звести нанівець всю силу, яку дає Євангелія. Совість поступово притуплюється, черствіє, а відтак стає нездатна відчувати присутність Святого Духа. Це і є гріх, який змушує Святого Духа печалитись і полишати людину.
Чому Господь не прощає такого грішника? Бо той не має потреби і не звертається до Бога. Якщо Бог силою Святого Духа не може доступитися до серця грішника, Небеса тоді вже нічого не в стані зробити для такої людини.
Коли совість забороняє нам щось чинити, а ми свідомо діємо наперекір, тим самим її ослаблюючи, і це трапляється часто, то врешті-решт совість втрачає всі свої ознаки. Така совість, «…будучи недужою, споганюється» (Кор.. 8:7). На жаль, часто буває, що людина заглушує голос своєї совісти, і тоді червоне — знак заборони — здається їй зеленим світлом, яке дає дозвіл. Втрачається реальність оцінки ситуації, і порушення законів совісти уявляється природним станом. Про таких мовиться, як про тих, «хто в лицемірстві говорить неправду» (1 Тим. 4:2).
Існує лиш один спосіб залишатися людиною — постійно прислухатися до голосу своєї совісти і йти за ним.
Чи ти чуєш цей тихий голос, народжений Духом Святим, що кличе нас до добра і сповідування законів Божих?..
Пригадаймо лише, з яким запалом повстає наше внутрішнє «я» проти Заповідей Божих, якщо вони бодай трохи обмежують наші бажання! Ми боїмося віддати себе всього вірі і служінню Богові, проте тішимо себе думкою, що будемо служити Йому, вигадуючи якісь свої, зручніші правила і заповіді. Та вони неугодні Господу, як були неугодні приношення Каїна…
Ось так день-крізь-день ми відмовляємося прислухатися до голосу Божого. А як наслідок, все менше здатні почути його.
І промовив Господь: «Не буде Мій Дух перемагатися в людині навіки» (Буття 6:3). Тож не відвертаймось від Бога, відхиляючи Його Духа Святого, який може залишити нас назавжди, а станьмо такими, як Самуїл, що завжди був готовий слухати Господа.
Покаяння, як і прощення є дар Божий… Людська гріховна природа противиться покаянню — тож «…лише Божа добрість провадить тебе до покаяння» (Рим. 2:4).
Без Духа Святого ми ніколи б не задумувались над питаннями добра і зла. Отже, цураючись Духа Святого, ми втрачаємо і Його вплив на наше серце, в яке не буде послане прагнення прийти до Господа у розкаянні.
Згадаймо Ісава, який не почув застережень Господніх і продав своє первородство. Власними руками він відхилив від себе право і честь стати прабатьком обіцяного спасителя. Миска чечевиці виявилась для нього дорожчою за високу духовність.
«Щоб не був хто блудник, чи безбожник, немов той Ісав, що своє першородство віддав за поживу саму! Бо знаєте ви, що й після того як схотів він успадкувати благословення, відкинутий був — не знайшов бо був можливости до покаяння, хоч його зі слізьми шукав» (Євр. 12:16-17).
Ісав так часто відганяв від себе думку про покаяння, що навіть втрата благословення не спонукала його засмутитися сподіяним гріхом. Він шкодує за наслідком, але не за вчиненим гріхом. Розум і серце його були зачинені для Бога, але відчинені для гріха. І Дух, засмучений, залишив його.
Так і чимало з нас прокинуться одного разу, щоб узріти, яке багатство втратили, притлумлюючи голос власної совісти. Але запізнілим виявиться це пробудження. «Минули жнива, покінчилось літо, а ми не спасені» (Єр. 8:20).
Доти доки людина усвідомлює свою гріховність, доки є прагнення розкаятися, живе надія: Господь чекає на кожного, хто сповниться духом каяття.
Проте нерідко, визнаючи зло свого вчинку, людина не змінюється…. Господь чекає чесних серцем, що готові не лише визнати свої гріхи, але й назавжди відмовитися від них. За наші гріхи, за нас Ісус прийняв смерть. Але Він не може замінити нас, коли настає час нашого особистого розкаяння, покаяння і послуху. Тож єдиний гріх, який Господь не може простити — це небажання покаятись і назавжди відмовитися від гріха.
…Та хіба сміємо ми бути певні. що може бути прощено, наприклад, убивство або перелюбство? Якусь надію дає нам прощення подібних гріхів Давидові? Ці два страшні гріхи великий цар вчинив майже водночас. Та коли Господь викрив його і вказав на його вину, Давид покаявся у скоєному і в глибокій осмуті відвернувся від гріха.
«Серце чисте сотвори в мені, Боже, і Духа праведного віднови у нутрі моєму. Не відкинь мене від лиця Твого і Духа Твого Святого не відійми від мене… Жертва Богові — дух сокрушенний, серцем сокрушенним та упокореним Бог не погордує».
Несповіданий гріх є непрощеним. Він є «гріхом до смерти», бо подолати цей гріх неможливо. Біблія називає його самовільним гріхом. «Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже не знаходиться жертви за гріхи (Євр. 10:26).
Самовільний гріх непростимий, оскільки вперто продовжуючи те чинити, ми його вже не помічаємо, тому й не можемо покаятися та прогнати гріх назавжди. Чинячи як нам заманеться, ми дедалі більше піддаємося духові непослуху і переступаємо межу, за якою опиняємося недосяжними для Духа Святого, що кличе нас повернутися до Бога.
Кров Христа є свідчення про те, що прощення дарується всім, хто прийняв спасіння. Той же, хто відвертається від прощення, — «Духа благодаті зневажив» (Євр. 10:29), той чинить «гріх до смерти».

Чи простимеє невiдання?

Навіть гріхи, вчинені через незнання, повинні бути сповідані, коли ми нарешті приходимо до їх усвідомлення. Безнастанно потрібно молити Дух Божий, щоб Він провадив нас до істини, Давид просив Господа: «Путь Своїх постанов покажи мені, Господи, і я буду держатись її до кінця! Дай мені зрозуміти, і нехай я держуся Закону Твого і всім серцем я буду триматися його!» (Псалом 119:33, 34).
Так, Господь не викриває людину за гріх, про який вона не відала. Але Він визнає грішним того, хто свідомо втікає від правди.
«Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить — той має гріх» (Як. 4:17).
Такий гріх вчинили, наприклад, Надав і Авігу, коли принесли перед лице Боже вогонь чужий Йому, хоча й знали, що творять неправедне (Левіт 10:1). Згадаймо також, як в часи Ноя люди зреклися істини Божої, через що були приречені на погибель (Буття 6:3-7). І в наші теперішні останні дні рід людський так само повторює свої помилки (Лк. 7:26).
В одному, проте, ми можемо бути впевнені: кожен, хто сьогодні щиро приходить до Господа, знайде спасіння. «Усе прийде до Мене, що Отець дає Мені, а того, хто до Мене приходить, не вижену геть (Йо. 6:37).
Апостол Павло, мовлячи: «Духа не вгашайте» (Сол. 5:19), вдавався до образу вогню, що його потрібно не лише зберегти, але й дати йому розгорітися на повну силу. Бо конче важливо для людини очистити серце від зла, щоб прийняти повноту світла сокровенної істини, дарованої Духом Святим.

Людмила IВАННIКОВА
ПРОВОДИ КОЗАЦЬКОГО ВIЙСЬКА
(за «Требником» Петра Могили 1646 р.)

Знаменитий «Требник» святителя Петра Могили, що був впорядкований і виданий в середині XVII ст., напередодні національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, яскраво відбиває історичні реалії козацької доби, зокрема, епоху безперервних воєн з Османською імперією, а також і світоглядні уявлення того часу. Зокрема, йдеться про те, що безбожні напасники, які нападали на нашу землю, були не тільки ворогами православної України, всього християнського світу, а й ворогами Самого Бога, Якого вони не визнавали. Тож смерть за православну віру і Церкву була особливо почесною, особливим духовним подвигом «христолюбивого воїнства», на який ішли самовіддано і з радістю. Своїми численними перемогами над ворогом козацьке військо (як реєстрове, так і запорозьке) багато чим завдячує Українській Православній Церкві, яка і благословляла, і освячувала кожен похід на захист вітчизни.
На жаль, нам не відомо, чи був у той час традиційний народний обряд проводів на війну. Українські народні думи та етнографічні матеріяли ХІХ-ХX ст. повідомляють однак про те, що козак, вирушаючи в похід, повинен був взаємно попрощатися з рідними, близькими та односельцями, примиритися з усіма, з ким сварився, одговітися й причаститися Святих Христових Таїн, а мати й сестра мали оплакати його як покійника.
Все це нагадує приготування до смерти й похорону. Крім того, в народних думах, зокрема, в думі про Олексія Поповича, згадується, що козаки наймали молебні за перемогу над ворогами.
Ця інформація цілком відповідає історичній дійсності. Переглянувши «Требник» свт. Петра Могили, який впорядковувався на основі старих друкованих та рукописних українських «Требників», ми знайшли ряд молебнів за перемогу над ворогом, мир і спокій на нашій землі. Такі служби одправлялись під час нашестя чужинців в усіх храмах і манастирях, не кажучи вже про церкву, яка була у Січі Запорозькій. Найголовніші з цих молебнів два — це «Вослідованіє молебнаго пінія ко Господу Богу нашему за царя і за люди, піваємого во время брані, против супостатов находящих на ны» та «Вослідованіє молебнаго пінія, піваємаго в нашествії варвар і в нахожденії язиков». Ці два молебни мали глибокий покаянний зміст, адже ґрунтувались на вірі в те, що всі нещастя, війни та напади чужинців — це кара Божа за людські гріхи, а в цілому за гріхи всього народу. І отже, тільки очистившись покаянням, воїни здобували силу для перемоги над супротивниками, ставали невразливими для ворожої зброї, здобували в підтримку небесне, ангельське воїнство. Про це неодноразово наголошується в окремих виголосах і молитвах священика. Ці молебни служились після Літургії, за якою народ і воїнство сповідались та причащались Христових Таїн на відпущення гріхів.
Коли військо вирушало в морський похід, вищеназвані молебни поєднувалися з іншими, під час яких безпосередньо благословлялися і освячувалися військові клейноди, зброя, кораблі та самі козаки на ратний подвиг. Це – «Чин благословенія воднаго судна ратнаго, на супротивния отпущаємаго, єдинаго іли многих і благословенія воїном в них плити хотящим», «Чин освященія воїнскаго знаменія, єже єсть хоругви, і воєм благословеніє на брань» та «Чин благословенія воїнскіх оружій». Звертаючись до Бога і Богородиці, до Небесного Воїнства на чолі з Архистратигом Михаїлом та Архангелом Гавриїлом, до всіх святих — апостолів, мучеників, пророків, святителів і преподобних, а також до Животворчого Хреста Господнього, молитви благали про перемогу воїнства Христового.
Для освячення судна ратного чи багатьох кораблів (в даному разі, козацьких чайок) священик разом з кліром приходив на берег моря або річки і там безпосередньо правив молебен, у якому просив благословення Божого на ці судна, щоб Господь зробив їх страшними для ворогів, щоб до Гетьмана і до всього воїнства, які будуть плисти на них, послав Ангела Сили, який би додавав їм міці та мужности, оберігав від бурі, посилав попутні вітри. Віддаючи себе повністю на волю Божу, козаки вірили, що не власною силою, а силою Всевишнього вони переможуть будь-якого ворога. Після молебну, взявши святу воду, священик окропляв судна, промовляючи: «Благословляються судна ці окропленням води цієї священної в благополучне плавання і в перемогу над ворогами Христолюбивому воїнству в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Після цього він кропив також і Гетьмана, і все воїнство та промовляв благословення. Далі церковнослужителі відходили, а воїнство відразу вирушало в плавання «во ім’я Господнє».
Бойові знамена (хоругви) та зброя освячувались у храмі. Військові прапори, як правило, освячував сам митрополит або єпископ, і дуже рідко священик (очевидно, це залежало від важливости прапора – чи був він гетьманським, полковим, сотенним чи курінним). Спочатку він служив молебен, в який після прочитання канону включався чин освячення воїнського знамена. Хоругви ставились перед вівтарем, на амвоні, розпростерті. Святитель, стоячи перед престолом, як на Літургії, творив молитву, клірики ж співали на два хори, — все це відбувалося надзвичайно урочисто і святково, незважаючи на обставини воєнного часу. Головний лейтмотив церковного співу — «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, яко з нами Бог!»
Під час співу тропаря і кондака Хресту Господньому (саме він зображався завжди на козацьких знаменах), святитель виходив з вівтаря і, ставши над хоругвами, читав голосно молитву до Бога Отця, щоб Він цю хоругву, на брань уготовану, освятив, і благословив, і зберіг ополченням Ангелів, щоб вона була воїнам на перемогу, а ворогам на страх. Іншу молитву, за воїнів, святитель читав, повернувшись до них лицем, і благословляв їх десницею, прохаючи Господа захистити, зберегти, спасти, очистити й радістю духовною наповнити душі їх, послати їм Ангела світлого, а для ворогів жахливого. Після цього святитель окропляв хоругву святою водою, промовляючи: «Благословляється і освячується знамення це воїнське на силу і утвердження христоіменитого воїнства, і на перемогу над усіма ворогами окропленням води цієї священної в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Після цього він брав знамено і давав у руки хорунжому, перед тим поставивши його на коліна, і промовляв: «Прийми хоругву сію, небесним благословенням освячену, і хай буде вона для ворогів християнського роду страшною і жахливою, і нехай дасть тобі Господь благодать, щоб з нею на славу імені Його пресвятого пройшов ти мужньо крізь ворожі ополчення неушкодженим в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», — і благословляв його, кажучи: «Мир тобі!» Той же, прийнявши хоругву, цілував десницю, яка її подала. Якщо там були воїни, єпископ благословляв їх словами: «Благословення Господнє нехай буде на всіх вас, а ви будьте мужні, і нехай кріпиться серце ваше, і уповайте на Господа, бо Він переможе ворогів наших!» — і окропляв усіх воїнів святою водою, знаменуючи їх хрестом.
Освячення хоругви мало майже державне значення, адже це був один із козацьких клейнодів, який вважався не лише символом влади Гетьмана, але й символом державности України (січова хоругва – символом Війська Запорозького), а полкові хоругви були бойовими знаменами, втрата яких означала поразку на полі бою. Тож і не дивно, що освячення цих знамен відбувалося так урочисто.
Інша справа — козацька зброя. Свій власний меч або шаблю освячував кожен воїн, а перед походом зброю могли освячувати всі разом. Тож випадок у Мотронинському манастирі в часи гайдамаччини (1768 р.) був, очевидно, продовженням козацької традиції.
Отже «Чин благословенія воїнскаго оружія» також відправляв святитель або ієрей. І владика, і священик для цього служіння зодягалися в повне облачення як для Літургії. Звелівши покласти зброю перед амвоном, на столі, покритому обрусом, святитель виходив з вівтаря і, обкадивши його навхрест, розпочинав молебен. В молитві над мечами і шаблями просив він небесного на них благословення, і воїнам, які піднімають їх для зміцнення і захисту Церкви Святої, і сиріт, і вдів, і всіх християн, сущих на землі (а саме так і сприймались народом козацькі війни під час турецько-татарських нападів), дати силу, а саму зброю зробити побідоносною. Після молитви єпископ кропив зброю святою водою, промовляючи: «Благословення Бога, в Тройці Святій славимого, Отця, і Сина, і Святого Духа, через окроплення води цієї свяченої нехай зійде і завжди буде на оружжях сих і на тих, що їх носитимуть, для захисту і заступництва за істину Христову. Амінь». Окропляючи заодно і воїна, котрому належала зброя, святитель промовляв: «Мужайся, і нехай кріпиться серце твоє, і перемагай ворогів, уповаючи на Господа, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Давши козаку цілувати Чесний Хрест, святитель творив звичайний денний відпуст — і всі відходили з миром.
У коментарі до молебну свт. Петро Могила зауважує: «Нехай буде відомо, що сим благословенням благословляється і меч, і шабля. Якщо один меч і одна шабля благословляється, священнослужитель промовляє лише про одне: «меч сей» або «оружжя се». Якщо ж багато, промовляє: «Мечі сі» або «оружжя сі». Це зауваження святителя свідчить, що подібний молебен був звичайним і масовим явищем в епоху козацьких воєн.
Отже, і фолкльор, і писемні пам’ятки XVI — XVII ст., зокрема «Требник» Петра Могили, засвідчують, що в основі народного світогляду тих часів були закладені глибока віра й непроминущі християнські цінності. І вирішальну ролю у формуванні цих морально-етичних норм відіграла Українська Православна Церква, яка благословляла і освячувала праведну війну нашого народу за своє політичне й духовне визволення.

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
Почесна місія

Нам, Володі Чубу та мені, Любі Круть, цього року випало неабияке завдання: покласти квіти до пам’ятника Несторові Літописцю. Класний куратор пояснив, яка то почесна місія, так що нам є чим пишатися. Отож ми були більше ніж зобов’язані прийти вранці до скверу Київо-Печерської лаври.
Погода цього дня була геть не святкова. З неба сіяла противна мжичка. А ледве ми встигли заскочити в автобус, то й зовсім уперіщив холодний листопадовий дощ. От ще пригода: ні я, ні Володька парасольок не мали, тож мусили перечікувати зливу на автобусній зупинці. Якби ж тільки зливу! Правильно буде сказати так: Чубові — зливу перечікувати, а мені — ще й «насолоджуватися» його нестерпним характером. І чого мене послали саме з ним? Так завжди: двієчників садять поруч із відмінниками, щоб домашні завдання разом виконували. Та домашні — то ще нічого, а от коли завдання почесні — халепа.
Вітер ніс холодні краплі просто на нас. Ми мовчали. Я дрижала, як заєць, ховаючи руки дедалі глибше в кишені. Володя ж удавав із себе героя, лише м’яв у руках і без того нещасний букет. І просила ж його напередодні придбати гвоздики, бо вони довше за будь-які інші квіти стоять. А він — ні! Притягнув троянди, та ще й дрібні! Квіти похилили пухкі голівки і, здавалося, в’янули на очах.
«Поки до пам’ятника дійдемо, — думала я, — пелюстки геть облетять! Особливо якщо Володька й далі труситиме ними, як віником!»
Дощ не вщухав. Мовчанка переростала в бурчання, наче то не школа, а я Володю вибрала.
— І перепало ж нам до того Літописця йти в такий скажений холод! Хай би хто інший, ні — ми! Це тому, що я біля тебе сиджу, Любко. От що значить — не щастить! Ці вже мені відмінники... — зітхнув хлопець.
Я мовчала з останніх сил.
— Нестор Літописець! «Літо» й «писати» — писати влітку, — взявся розумувати Чуб, ніби чекаючи на мою підтримку. — То, виходить, йому — літо, а нам тут мерзни!
— Не літо, друже! — не втрималась я. — Не той корінь береш, зрозуміло?
— Літечко, літепло, літній... — правив своєї Володька, мов і не чув мене. —Літописець!
— Літопис! Писати, Володю! Писати! Пишу, пишеш...— навмисне мовила я голосніше. — День писемности, хлопче, сьогодні День української писемности й ушанування пам’яті преподобного Нестора Літописця! Чуєш?
— Мій товариш здивовано витріщився на мене.
— Преподобного? — перепитав, певно, не зрозумівши нічого.
— Преподобний означає «той, що уподібнився Богові», — пояснила я. — Нестор Літописець провадив праведне життя, виконуючи чернечий подвиг, став ніби ангелом у плоті, тому й названий так. Але не перебивай мене. Найдавніший із літописів, що дійшов до нас, датовано 1377 роком. Літопис був написаний на перґаменті...
Хлопець, слухаючи, заходився обережно поправляти похнюплені квіточки.
—... називається літопис Лаврентіївський, бо переписував його чернець на ім’я Лаврентій.
— А що ж Літописець? — зацікавився Володя.
— Зачекай, — піднесла я вказівний палець, ніби вчитель указку, —до Лаврентіївського літопису належить величезний історичний твір, де описано історію давніх слов’ян, себто наших пращурів. Це «Повість минулих літ», що розповідає про походи перших князів, про святе хрещення Ольги, про утвердження християнства на руських землях...
— А нам до того що — землі ж руські? — перебив Володька, аби показати свою дотепність.
— О, ти, бачу, й історію прослухав! — шпигнула я та повела розповідь далі. — Нестор Літописець якраз і вважається упорядником «Повісті минулих літ», а ще й автором житія перших руських святих — братів Бориса та Гліба, житія Теодосія — засновника чернечого життя в Київській Русі, сказання про перших подвижників... А Русь — це Україна. Забув? Це наша земля! Це ми з тобою!
— Тобто «літописець» від слова «писати»? — перепитав, ніби перепрошуючи за недоречну дотепність, Володя. — А літо до чого?
— Що тут незрозумілого? «Літо» від слова «літа», тобто роки, — знизала плечима я й повернулась до теми писемности. — «Велика буває користь від учення книжного», — казав київський літописець, чернець і послушник Київо-Печерської лаври преподобний Нестор Літописець!
— А-а-а! —з повагою подивився на мене Чуб.
Неприємний дощ нарешті втихомирився — і ми рушили до скверу. Володя знову мовчав, але це вже було зовсім інше мовчання. Він упевнено крокував, обережно тримаючи квіти, які все ж таки не облетіли. Здалося навіть, що троянди радісно настовбурчили червоні шапочки. Може, й добре, що він не гвоздики придбав...
Коли дійшли до пам’ятника Несторові Літописцю, мій товариш виструнчився, урочисто підійшов і поклав до його підніжжя квіти. Він ще трохи потупцював біля пам’ятника, а потім повернувся до мене й зніяковіло сказав:
— Місію виконано! З Днем писемности, Любо! —і простягнув мені руку, наче знак примирення.
— Української писемности, друже! —я засміялася й радо потиснула хлопчачу п’ятірню.

Пам’ять Преподобного Нестора Літописця вшановують 9 листопада. Нестор Літописець —знакова постать української культури, давньоруський письменник, автор житій святих князів Бориса і Гліба та Теодосія Печерського, чернець. Вважається упорядником (одним із авторів) «Повісті врем’яних літ». Помер і похований у Київо-Печерській Лаврі. У день пам’яті Преподобного Нестора Літописця відзначають День української писемности та мови.

Тетяна ПЕТРОВСЬКА
РIДНА МОВА

Рідну мову легко розпізнати
В колисковій ніжності верби,
В українській білій тиші хати,
В барвах стяга жовто-голубих.

Нашептала хвилечка Дніпрова —
А старий Славута знає все, —
Що від Бога, з пісні та з любови
Мову у душі народ несе.

Як не можна матері зректися,
Пісні солов’їної в гаю,
Так без рідних слів не обійтися,
Як Вітчизну любиш ти свою.

ДІДУСЮ

Мову творять не лише дорослі, а й діти.
От як було змінене дитиною слово «Дідусь»:
— Дідусю, вже сонечко високо піднялося, ходімо до парку.
— Ще рано, підемо пізніше.
— Підемо дідуню, я тебе прошу.
— Ні, ще не час.
— Ну, дідуньку, будь-ласка!
— Почекаймо ще трішки.
— Як тебе впрохати, дідусеньку!
— Ніяк не треба. Не вередуй!
— Будь-ласка, дідусюнчику!
— Ну що з тобою вдієш, ходімо!

Андрiй М’ЯСТКIВСЬКИЙ
Казочка про хлопчика та янгола

Бджілка бджілці казку каже, бджілка губи медом маже… Чує татко, чує ненька, чує дівчинка маленька про ліси і про гаї та про хлопчика малого, та про Янгола святого, про зірничку у росі… Й ви послухайте усі!
Лісом йшов малий хлопчина, й прикра трапилась причина: заблудився він. Стежка вилась, та урвалась… Вже не ліс, а чорний праліс на стонадцять гін… Десь далеко дзвін…
Хлопчик стрів мале Зайчатко:
— Йди до мене, в мене – хатка, в ній привітно, в ній не пусто — є морквина, є капуста, коржик на меду!
Й каже хлопчик той маленький:
— Там нема моєї неньки, отже не піду!
Із кринички він напився, чемно Зайчику вклонився й мимо Зайчикової хати стежечку пішов шукати, а її нема, й падає пітьма…
Переліз глибокий рів і Лисичку там зустрів:
— Заблудився-заблукався, може, Вовка ти злякався… В мене є сосна висока, в мене є нора глибока, в ній і проживеш. Чом же ти не йдеш?
— Не життя там – посиденьки. Мені ж хочеться до неньки, до бабусі і до татка… — Так промовив він.
Й знову чує дзвін.
Хлопчик дзвону уклонився, тричі він перехристився та з-за листя, з-за гілляччя раптом Янгола побачив. При берізці, при ліщині усміхався він хлопчині:
— Коли хрестишся до неба, йти тобі зі мною треба, твій знайдеться дім.
Взяв за руку і повів через хащі, через рів…
Їм цвіли зірниці-квіти, нахилялись пружні віти до травиці, до землі…
Далечінь обох манила й церква солодко дзвонила за переліском в селі. І забув той хлопчик втому, бо без зайвих слів, Янгол вів його додому, до матусі вів.

Iван НIКIТЧЕНКО
Маленькі мандрівники

Купає золота осінь у лагідному сонячному промінні сріблясті павутинки. Ледь помітні в небі, линуть вони в далечінь, виблискують. Та не абикуди летять. Їхній політ, мов досвідчені пілоти, спрямовують манісінькі павучки тенетники. Здається, вони знають: то велика нудьга жити одними буднями в тій самій місцевості. От і вирушають у подорож, щоб побачити інші краї, інші світи.
Летять тенетники на своїх павутинках у незвідане, небачене. Не завдавайте їм шкоди, не ловіть їх. Нехай собі мандрують…

Дмитро ПАВЛИЧКО
Осiнь

Небеса прозорі,
Мов глибінь ріки.
Падають, як зорі,
З явора листки.
А над полем нитка
Дзвонить, як струна,
Зажурилась квітка –
Чує сніг вона.

Дмитро КУРОВСЬКИЙ
Подiлимось дощиком

Дві тополеньки рядком
Гомоніли шепітком:
– Чи будем свариться?
Чи навік мириться?
– Чого нам, сестрице,
Рідним, та свариться?
Чи землі, чи неба
На двох більше треба?
Будем разом вітриком
Гратись-тішиться,
Поділимось дощиком –
Ще й залишиться!

Роман ДЕМЧУК
Новина

Вранці курочка прудка
Вибігла із курника
І, злетівши аж на дах,
Закричала: – Куд-кудах!
Щойно я знесла яйце,
Мають знати всі про це…

Андрiй НIМЕНКО
Криничний журавель

…Стояв собі край села припнутий до землі старий криничний Журавель. Тільки й знав, що занурював свого довгого дзьоба у криницю, а потім злітав у небо. Дістане з криниці цеберко холодної води і знов замре на одній нозі. Так він простояв біля криниці до старости. Аж одного разу прилетів до нього Журавлик-поштарик і став розповідати, що у білому світі бачив. І про те, як літаки у небо злітають, як ракети здіймаються, як люди живуть на сході, а як на півночі.
Слухав його старий Журавель, слухав та й каже:
— Постій, Журавлику, замість мене біля кринички хоч трохи, а я замість тебе листи рознесу. Може, на старість таки хоч краєчок світу побачу.
Шкода стало Журавликові-поштарикові криничного Журавля. Віддав він йому свою сумку і став на його місце. А старий Журавель у небо злетів, та тільки його й бачили.
Мабуть, сподобалося йому бути листоношею.

Лiдiя ДЯЧЕНКО
Осiнь

Осінь – щедра і убога,
Осінь – радість і печаль,
Скоро, скоро у дорогу
Погука птахів у даль.
На каштанові очиці
Позолота опаде,
І грибочки, не суниці,
Осінь в кошик покладе.

Василь ТИТЕЧКО
Їжачок i грибок

Їжачок біля пеньочка
Запитався у грибочка:
– Мабуть, холодно в одному
Капелюхові рудому?
Тож іще до капелюха
Одягнув би і кожуха.

Володимир РОЖКО, iсторик-архiвiст
Заложцi — земля iсторичної Волинi

На берегах рiчки Серету

Заложці, Залозеччина до першого поділу Польщі 1772 року належали до складу Волинського князівства, а потому воєводства, і були приналежні до Волинської єпархії Української Православної Церкви, а пізніше — до Руської унійно-православної. В історичних джерелах стверджується: Збаражчина, Залозеччина, Підкамінь, Олесько, Броди завжди належали до Луцької єпархії. Йдеться передусім про узгір’я Верняків та Медоборів, що географічно більше тяжать до Волині, ніж до Поділля. Щойно 1772 року за першого розподілу Польщі, коли Австрія разом з Галичиною отримала також цю південну частину Луцької єпархії, вона була включена до Львівської єпархії Галичини.
Отож Залозеччина, за визнанням істориків греко-католиків, належала як географічно, так і історично до Волинської землі, а гори Верняки (Вороняки) та Медобори були для неї не лише межею, а й своєрідним природним щитом, об який розбилась не одна темна хвиля ворожої навали. Багатокілометровий ланцюг цих гір, разом з побудованими на них фортецями, замками, земляними валами становив оборонну лінію Волинської землі від кочових орд, які насувалися з південних подільських степів.
Заложці, на думку дослідника Юрія Кругляка, отримали свою назву від слова «залога» або від сполуки «за лозами».
На думку автора цих рядків, в основу назви містечка все-таки взято природний чинник — за лозами. Береги Річки Серет, яка бере свої витоки біля села Нище неподалік Гарбузіва, в низинах поросли лозами. Старі Залозці засновано на правому березі за широкою болотистою низовиною, і коли дивитися з лівого берега Серету на містечко Залозці, було воно «за лозами».
Кам’яні знаряддя праці, знайдені на території Залозців, свідчать про те, що ця місцевість була заселена ще в сиву давнину — добу неоліту, бронзи, заліза. Перша писемна згадка в польських джерелах — 1477 рік, вітчизняні ж подають дату 1483 рік.
В добу середньовіччя в низинній місцевості, на одному з напівприродних, насипних острівців серед заплав Серету, закладено перший дерев’яний замок. Цей замок у раннє середньовіччя здійснював контроль над судноплавною річкою Серет, по якій відбувалася торгівля з навколишніми місцевостями аж до Дністра, тому його значення в охороні цього водного торгового шляху залишалося впродовж віків незамінне. Фундаментом його стали дубові колоди — сваї, забиті в болотяну землю, і на них вибудовано було перший дерев’яний, а по ньому і наступний мурований замок.
Побудова мурованого замку розпочалася 1516 року, але в другій половині ХVІ — першій пол. ХVІІ ст. його декілька разів перебудовували. Основу Залозецького замку побудовано в два яруси з каменю-піщаника та цегли. Являв він собою прямокутник з чотириярусними вежами і воротами з підвісним мостом над ровом з водою, який зусибіч оточував споруду.
З руїн замку до нашого часу вціліли західна частина стін на висоту одного ярусу, під ними підвали палацу, які ще творять південну сторону і північну його частину — найбільш в минулому важливий оборонний вузол.
Ця частина комплексу представлена казематами нижнього ярусу на початках двоярусної будівлі з арочним під’їздом до головних воріт по центральній осі фасаду кутової вежі у вигляді неправильного п’ятигранника. Наземна частина стін збереглася до рівня першого ярусу. В підвальний ярус вежі веде з двору замку вузький довгий коридор.
Над в’їздом було розташовано ряд прямокутних вікон, розтесаних з давніх бійниць, а білокам’яний портал складався із рустованих пилястр, які несли антаблемент тосканського ордера без фронтона. На зовнішній стіні північної вежі збереглися два кам’яні різані герби — «Пилява», «Порай» в камені «Ружа».
Будівничим нового мурованого Залозецького замку був воєвода Подільський Мартин Кам’янецький, тогочасний власник містечка і околиць, якому на поч. ХVІ ст. їх подарував польський король Сигизмунд І. Від нього замок та містечко Залозці перейшли до князів Вишневецьких, які володіли ним до середини ХVІІІ ст., а по них — до графів Потоцьких. За володіння князів Вишневецьких, починаючи з другої половини ХVІ ст., замок став сталим місцем перебування цього відомого князівського роду побіч містечка Вишнівця. Укріплення Залозецького замку були настільки міцними, що гарантували повну безпеку його власникам. Турки і татари впродовж двох століть випалювали Залозці, одначе замку їм так і не вдалося взяти.
Так провалилася 1675 року ще одна їх спроба оволодіти ним. Великі загони турків під керівництвом хана Нурредина вирушили з-під обложеного Збаража, що в 40 км південніше Залозців, до містечка над Серетом та до Почаїва. Біля стін оточеного ними Почаївського манастиря сталося відоме чудо, описане в історичних джерелах.
«І в цей час раптом розкрилися хмари і над собором появилася Богородиця в блискучому сяйві, оточена Ангелами з оголеними мечами... Праворуч при Богородиці стояв на хмарах Преподобний Іов і молився до Богородиці про рятунок безборонного манастиря...
Усе це побачили турки й татари і почали безладно пускати стріли на небесне видіння, але стріли верталися назад, і били тих, хто стріляв. Перелякані вороги зрозуміли, що діється чудо, стали панічно втікати...» (Почаївське чудо, до речі, добре описане і в турецьких джерелах).
...Частина турецько-татарського війська, що відокремилася, очолювана Ібрагімом Чучманом, оточила Залозецький замок. За своїм звичаєм постановили вони насамперед поворожити, а тоді розпочати облогу і штурм. Зі свого обозу випустили турки чорну курку до замку та спостерігали, куди вона поверне. Курка до замку не побігла, а з голосним переляканим криком кинулася на ряди турецького війська. Турки вважали, що то зла прикмета, тож цього разу не зважились штурмувати замок, а спалили містечко й втекли до Збаража. Так передають нам місцеві усні джерела ці події турецької інвазії 1675 року під стінами Залозецького замку.
Слід підкреслити, що в замку тоді перебувала дуже сильна залога разом з князем Дмитром Вишневецьким.
По спаленні турками Старих Залозців князі Вишневецькі заснували на лівому березі Серету Нові Залозці. В 1738 році Януш Вишневецький, засновник римо-католицького костелу, в якому він був похований пізніше біля гробу батька свого Костянтина Вишневецького, воєводи руського, розбудував Нові Залозці, а їх наступники графи Потоцькі продовжили те будівництво.
Вдова по графу Станіславу Потоцькому воєводі Познанському Гелена Потоцька заснувала в Нових Залозцях кляштор сестер милосердя, який в 1760 році переведено до м. Бродів. Споруди тої доби в Нових Залозцях являють суто західноевропейські зразки архітектурного будівництва, тоді як в Старих Залозцях будови мали староволинське походження.
В кінці ХVІІ ст. — середині ХVІІІ ст. Залозці стали важливим осередком ремесла і торгівлі, щорічно тут відбувалося 16 ярмарків, доставлялися товари з усіх куточків історичної Волині та з Галичини.
В Нових Залозцях 1751 року Ігнатій Міачинський заснував потужну як на ті часи суконну фабрику, яка діє дотепер, і в історії своїй наприкінці ХVІІІ — поч. ХІХ ст. була яблуком розбрату між Москвою й Віднем, які по трьох поділах Польщі окупували Волинь і Галичину, ці від віків українські землі. За новим територіяльно-адміністративним поділом Залозці і Залозеччина з 1772 по 1788 рр. належали до Бродівського, а потому до Золочівського повітів. Ця волинська земля на пограниччі з Західним Поділлям по трьох поділах Польщі ввійшла до Галичини — провінції Австрійської імперії.
За історичними статистичними джерелами, в 1795 році в Залозцях налічувалося 136 ремісників: гончарі, бондарі, ковалі, стельмахи, кравці, шевці та інші.
Свій статус містечка, здобутий ще 1516 року, за Маґдебурзьким правом від 1520 року, зберігали Залозці аж до другого приходу московських червоних «визволителів».
Слід зазначити, що містечко Залозці, як і вся Залозеччина, в своїй історії до поч. ХІХ ст. завжди тяжіли до Великої Волині і не лише в адміністративно-територіяльному відношенні, а й в мові, освіті, культурі, побуті і т.д. Церковне життя цієї частини південної Волині на пограниччі з Поділлям також підпорядковувалося і благословлялося спочатку Володимирськими, а з кінця ХІІІ ст. Луцькими владиками православними, а потому Руської унійно-православної церкви.
І в наш час в основній більшості українці цього краю залишаються національно свідомими, зберігають глибоку віру в Бога, велику любов до рідної мови, історії, культури своєї землі.
Храми. Приклад християнського спiвiснування парафiй УПЦ КП, УГКЦ i РКЦ
Засновники замку та містечка Старі Залозці безперечно стали і першими будівничими храмів Божих. Були то дерев’яні святині, і вони зникли в огні пожеж і руїни, принесених чужинцями. Одначе по руїні наставала знову відбудова храмів. Сучасні дослідники церковного життя і будівництва в Залозцях і Залозеччині повинні брати до уваги, що теперішні святині тут без сумніву мали своїх попередників. Щодо Старих Залозців та його замку, заснованого ще 1516 року православним українським шляхтичем воєводою М. Кам’янецьким ще до Люблінської унії 1569 року, то цілком певно, що цей побожний волинянин вибудував тут і храм Божий.
Адже добре знаємо, що наші князі, засновуючи міста, вибудовували водночас замки і храми для захисту від ворогів і душ вірних від скверни. Засновники і будівничі Залозецького замку і містечка не були винятком у цьому дуже важливому питанні духовного життя свого люду.
За історичними джерелами, населення містечка Залозці було багатоконфесійним. В ХVІІ ст. були тут православні, вірні Руської унійно-православної церкви, римо-католики.
Найстарішою із збережених святинь Залозців є римо-католицький костел Св. Антонія, поч. ХVІІ ст., побудований у стилі пізньої готики з рисами ренесансу. В 1730 р. реставрований, після чого головний фасад костелу набрав барокових рис. Побудований з каменю піщанику і цегли, хрестоподібний в плані, три гілки завершені полігонально, утворені абсидою і двома боковими капелями. Збереглися перекриття вівтарної частини і однієї капелі, декоровані ренесансною різьбою з іониками та рослинним орнаментом. Нервюри зберігають ренесансне профілювання.
Костел Св. Антонія був діючим впродовж століть, і лише в добу «реального соціялізму» московсько-більшовицькі окупанти використовували святиню як товарний склад.
Ще однією християнською святинею в Нових Залозцях є збережений храм Покрови Пресвятої Богородиці, побудований 1740 р. Споруджували його як римо-католицький костел, проте в другій половині ХІХ ст. над навою надбудовано декоративну баню, а бокові фасади увінчано щипцями.
Святиня однонавна з п’ятигранним вівтарем. Нава перекрита півциркульним зводом з розпалубками, вівтар – хрестовим і замкнутим зводом. В інтер’єрі вівтарна частина виділена широкою аркою, яка опирається на пристінні пилони.
Найбільшою мистецькою цінністю церкви Покрови Пресвятої Богородиці є її бароковий вівтар, який належить до найзнаменитіших вівтарів південної історичної Волині. Помітна його деяка схожість з вівтарем манастирського храму Благовіщення Пресвятої Богородиці в Пліснеську біля Підгірців, що побудований в тому ж часовому поясі і цілком можливо одним архітектором. У вівтарі цілий ряд скульптур, на думку місцевих краєлюбів, роботи італійських скульпторів, однак автор цих рядків вважає, що вони є творами місцевого походження.
Зазначимо, що з південого боку церкви Покрови Пресвятої Богородиці стоїть дзвіниця, яка є архітектурним твором пізнього бароко. Складена з чотирьох пилонів, що об’єднані арками і несуть антаблемент з фігурним фронтоном, завершеним сеґментним зломом багатопрофільного карнизу.
Як і римо-католицький костел, церкву Покрови Пресвятої Богородиці в Залозцях московсько-більшовицька окупаційна влада піддавала в 70–80 рр. ХХ ст. витонченому вандалізму, розмістивши в святині склад мінеральних добрив, отрутохемікатів, сліди яких і нині залишилися на стінах і розписах.
Церква Св. Трійці в Старих Залозцях побудована після Першої світової війни в 20-х роках, коли наша земля була окупована Поверсальською Польщею. Її архітектура має грубі форми. Будівничі вочевидь не мали ані досвідчених архітекторів, ані необхідних для витончених форм коштів. Попри це святиня є широкознаною і шанованою.
В роки другої московсько-більшовицької окупації 1944–1991 рр. над церквою Св. Трійці навис дамоклів меч червоного атеїзму. За церкву заступилися місцеві ветерани радянської армії, які поїхали до кремлівських комуністичних лідерів, в тому числі до Сидора Ковпака, і захистили святиню від осквернення та вандалізації. Нині тут діє парафія УПЦ КП.
Власне, всі вцілілі святині Залозців: православні, греко-католицькі, римо-католицькі — завдячують своїм активним вірним, які зуміли оборонити їх в часи новітнього червоного переслідування християн. В роки незалежної України всі храми Залозців широко відчинили двері для тих, хто з молитвою на устах прославляє Вседержителя.
«…Маємо вже й архітектурний проєкт відбудови замку, — повідомила мені вчителька історії Алла Нагорна, — але, на превеликий жаль, відсутні спонсори...»
Не доросли ще, виходить, до підтримки і захисту власних національних основ життя…

Євген СВЕРСТЮК
ДЕНЬ СВОБОДИ

Свято Свободи в устах українця звучить особливо. Воля, свобода — то наскрізний девіз нашої історії. По суті то наша споконвічна національна ідея.
Сусіди воюють за оволодіння чужими територіями, а українці — за волю. Ми і тепер в стані боротьби проти поневолення людини, проти накидання обману, фальшивих понять з фальшивої держави.
Власне, Майдан 22 листопада 2004 року був народним повстанням. Це і підтверджено указом Президента України Віктора Ющенка про відзначення свята Свободи. Те, що донецькі авторитети «одмінили» той указ — так само смішно, якби вони заборонили в природі помаранчевий колір.
Можливо, вони одмінили і орден «Свободи», то я сьогодні вперше його надів, щоб нагадати: то справді український орден, а не копія совєтських.
А що ж нам святкувати, коли не День Свободи?
1 травня — як антитеза Великодня? День Перемоги? Він був днем ридань «зі сльозами в очах», день засипаний «похоронками», що приходили до материної і вдовиної хати.
День Конституції формально не одмінили, а фактично Конституцію України одразу зневажили і закреслили.
День Незалежности України, встановлений 22 грудня 1918 року, був освячений кров’ю героїв Крут. Дату 24 серпня треба пам’ятати як день відновлення незалежности!
Нарешті, свято Свободи, свято Майдану, коли увесь світ здивовано і зачаровано кілька тижнів стежив і відкривав для себе нову демократичну Україну.
Перемогу не вдалося закріпити, але вона вже записана в історії України, як і демократичні зміни, з якими нині мусить рахуватися донецький клан. Кожен президент при державному кермі змушений вести вперед корабель, дотримуючись елементарних правил безпеки і заданого напрямку.
А свято Свободи творилося віками. В фундаменті його лежать кості тих, що полягли за волю. А на вершині — імена апостолів волі. Адже усі наші великі поети і просвітителі оспівували і звеличували волю як дар Божий, осквернений гріхом насильства і дияволізмом безмежної влади.
В українській літературі нема оспівування покорителів і завойовників. За те вся вона сповнена духом волі і населена борцями за волю.
Я не знаю більше поетів, які б так пристрасно звойовували рабство і прислужництво, як українські поети.
«Раби, підніжки, грязь Москви». (Ш.)
«Нехай же ми раби, невільники
продажні без сорому і чести».(Л.У.)
«Найстрашніша клятьба — полюбити раба».
«Уперед, годі скніти рабами»…
А попри все в українському народі живе незнищенний дух волі. Він відроджується в поколіннях. Гасло УПА було: «Воля народам! Воля людині!» Гасло «Вільна людина у вільній країні» прийняла Ініціятивна група 1-го грудня в 2012 р.
Отже, доля змагатися за волю і захищати волю нам на роду написана.

Євген СВЕРСТЮК
«Лиш боротись — значить жить!» (I. ФРАНКО)

І не мар ясним майбутнім,
Хай минуле зійде в гріб.
Жий сучасним, трудом буднів.
Серце в грудях — Бог вгорі!
Лонґфелло
«Псалом життю»

Рівна течія життя нам видається позаду, хоча там і були завихрення, з яких живими начебто не виходять. А от майбутнього ми боїмось: воно здається сповненим викликів. Мужньо дивитися в очі життю — добра настанова, нею підіймають дух. Але коли не жити в сфері духа, то очі бачать на землі самі пастки…
Україна в очах багатьох — десь на сакральній висоті. І вона там не населена українцями, реальними, яких ми знаємо. Часом у відчаї Володимир Сосюра згарячу лайне її і кається:
Ах, я люблю тебе Вкраїно
І сам не знаю, що кажу.
Часом пророк засумнівається «чи варт вона вогню святого»:
Але попри все там осердя наших тривог і надій:
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил. (В.Симоненко)
Гірша справа зі служінням святині, бо тут вже людина переходить від легкої ідеалізації до щоденної діяльної любови, де потрібне твоє служіння, скромне і безіменне.
То високий вимір людського духа — безкорисне і безіменне служіння, де можна тільки давати. В практичній площині це виходить на позитивну працю і конструктивну дію.
І тут вже нічого не вирішують виклики часу. Плин часу повен викликами — і будь готовий відповідати на них. Ми ідеалізуємо українське козацтво саме за готовність приймати виклики і гідно відповідати на них…
Тут універсальна формула для усіх.
Нам ближче говорити про інтеліґенцію, яка за визначенням стоїть на сторожовій вежі, озираючи усі чотири сторони.
Там постійний дозорець Т. Шевченко і його вірне братство. Діяльний Панько Куліш нагадував, що місія інтеліґенції в тому, щоб відкрити своєму народові призначення, накреслене йому Богом.
Що чує сьогодні український народ від інтеліґенції? Кого він бачить на сторожовій вежі? Хто нагадує йому про його покликання? Хто молиться за його зцілення? Хто дає йому приклад громадського служіння?
Ті запитання звучать, як позивні. Їх можна продовжувати…
Але десь треба і виписати питання, на які відповісти легше. Наприклад, хто заколисує народ казкою про його славне минуле?
Хто сіє зневіру і передає свою зневіру ближньому?
Хто розносить чутки про те, «що вони думають з нами зробити?»
Хто оповіщає чутки, що ми уже все втратили…
Хто ділиться своїм духовним занепадом з тим, хто чекає краплі надії?
Перегляньмо щоденні газети — вони продовжать список таких мотивів.
Колись ми наводили приклади моральної і національної солідарности інших народів, сьогодні таке звучить уже як щось недосяжне для нас.
Чи не значить це, що розбрат у суспільстві пішов далі?
Звичайно — наш розбрат збігається зі стратеґією ворогів, які хочуть фраґментувати Україну за давньоримським правилом divide et impera. От тільки налякані бачать, як їх розганяють, а вже не бачать, що володаря нема, а залишилися самі амбіції.
Діють не так вони, як наш рабський страх і передчуття поразки.
Кожен раз перед виборами українці відкривають для себе нашу розпорошеність і порізненість. По сусідству з університетським містечком живуть люди, з якими ніхто ніколи не розмовляв про життя країни. Вони живляться чутками про високопоставлених злодіїв і бачать життя тільки в чорних барвах. Чи не те саме і в університеті?
Але людство жило завжди позитивним прикладом чи то з релігійної, чи з громадської сфери…
Звичайно, сонце нам світить усім, але треба ще й мати сонце у своєму серці, щоб засвітити ближньому.
Кожна людина має в собі гірше і краще. Гірше само спливає на негативних емоціях, а краще треба видобувати з себе щоденно і з усякої нагоди.
Ми хочемо змінити суспільство? То треба самому змінюватись.
Ми хочемо зберегти свою мову? То треба берегти культуру в собі і навколо себе, інакше матимемо «засіб спілкування», накинутий вулицею.
Ми хочемо ласки з неба? Але навчімось відповідати на його ласку.
Небо прихильне до України: Бог нам посилає набагато більше, ніж ми можемо прийняти. Воно відкриває вічну мудрість, а ми копаємось у вчорашньому смітті.
Звичайно, легше говорити про виклики з боку фінансового світу. Виклики з боку кремлівських мрійників про відновлення імперії.
Виклики з боку природи, яка відплачує за наругу.
Виклики з боку дітей, що платять батькам їхньою ж монетою.
Свідомо чи несвідомо, ми засіваємо ниву життя, і це лежить у нашій природі.
Але чим засівати, це вибір уже нашої духовної природи.
Традиційно вже у нас покладається надія на інтеліґенцію.
Але ще О. Довженко зауважив, що інтеліґенцію держава перетворила на громадян третього сорту. Однак попри все вона являла часом представників, які були вчителями нашого бідного, зневаженого народу. Гнаними вчителями, часто ганьбленими, але сердечними.
Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була.
Такі слова міг сказати поет, що носив у своїх грудях опір насильству і віру.
В жорстокому і грубому світі «однокласової ворожнечі» інтеліґент попри все плекав співчуття, повагу, вдячність. Звичайно, страх спотворював його обличчя, але ж тоді страх був найбільшим авторитетом в державі.
Слава Богу, ми визбулися якщо не влади страху, то авторитету страху. Слово не стало вільним у високому значенні, але не є вимушеним.
Отже, коли людина виносить його на публічність, то може попередньо зважувати і звіряти з совістю. Не те важливо. що мені кортить сказати, а те, що я хочу посіяти.
В письменницькому середовищі завжди є і піар, і заздрість, і всі людські вади. Їх не випускають на волю — мораль стримує і культура не дозволяє.
Часом проскакує голий ентузіязм, як, наприклад, про поширення Українського гимну і творів Шевченка в Галичині, але охолоджуюча коректна відповідь на цю публікацію дає читачеві і знання правди, і радість від того, що є у нас розумні автори.
На жаль, в літературі, як і в політикумі, бракує концептуальних, принципових дискусій. Хоча різних партій вистачає.
Таке «мирне» співіснування, надто мирне і одноманітне, завжди приводить до того, що з’являється enfant terrible, і починає говорити вголос про те, що всі замовчують. Одних це шокує, а багатьох радує…
В совєтські часи нам часом демонстрували покарання за таку сміливість. Отакі собі ідеологічні погромники, що підписувалися «літераторами».
Хто нині може когось змусити робити подібне? Просто нема у нас «главного» для інспірування подібних «дискусій».
Але ось на подив людям вискочив на сторінки шановної газети відважний екзекутор, не главний і навіть не відомий, який поплювавши навколо себе на усяке джентльменство, «проработав» відому письменницю за неґречну поведінку, та ще й у супроводі викривленої світлини. От тобі й весь аналітичний апарат. Очевидно, обговорення не буде, бо хто ж захоче долучатися до негідної справи…
Але й замовчати теж сором! Соромно, шановне товариство, говорити «начистоту» те, що кому заманеться. Про це знають і найпростіші люди, які носять «усю правду» своїх емоцій щодо незручного сусіда при собі.
Баба Параска і баба Палажка того сорому не знала. Звідси і комічний ефект цієї «розкутости», обрамленої Нечуєм-Левицьким доброю посмішкою. Які б виклики перед нами не ставив наш прискорений час, головне— наша реакція на ті виклики.
Коли ми сіємо слово, перше треба добре поміркувати, що з цього виросте. Найбільше зашкодили собі і суспільству автори, які сіяли своє злісне погрозливе слово, не подумавши про його врожай.
Ми бредемо через той врожай , як через ниву , забруднену радіацією.
Нині маємо після 20 років навіть загострення тієї радіації. Не бракувало у нас оцінок того комуністичного страховиська, що потроху обросло жиром і забуло про свої злочинства. Але як бракувало аналізи і сповіді зсередини! Бракувало того, що мусив пройти нацизм через покаяння у Німеччині.
Оце пласке мислення поміж частоколом цитат «непомильних класиків»… Та демонстративна обмеженість і ворожість до «ідейно хибної думки», до іншої думки.
Те небажання глянути правді у вічі, безпардонне самохвальство як спосіб самоствердження.
Та догідливість владі і кон’юнктурна догадливість…
Та лінива інертність, що просувається на милицях стереотипів…
Тим урожаєм заповнені не лише полички бібліотек — той урожай кишить в головах нашої «еліти», що не може збагнути, чому вона вічно наступає на старі граблі.
Лукава мова, нечесна поведінка, матеріялістичні цілі, нерозбірливі засоби і елементарне нерозуміння того, що тільки на дорозі добра і правди людина набирається сили і розуму.
Донецький залізобетон і білоруський моноліт — витвори епохи комунізму. Там нічого не росте і нічого не родить, хіба що по узбіччях. Комунізм, зрощений з криміналом — то особливе злоякісне утворення, що загрожує життю. Бездуховне, аморальне, асоціальне у своїй захланності, воно глухе до викликів часу і потреб людини.
Наші перспективи залежать від нашої здатности повернутися до джерел любови, до правди і закону. Сприятлива міжнародна кон’юнктура — то тільки попутний вітер на дорозі, якою прямуємо.
А дорога важка, вона завжди важка. Особливо коли нема чесної цілі.
Повертаюсь до «Псалма життю» Лонґфелло, нагадаємо той мотив, що додає духу усім поколінням:
Всі великі будували
Віру в нашу вищу суть,
Щоб ми йшли і прокладали
Власний слід в пісках часу.
Отой власний слід є і відшукуванням нашої загубленої дороги, і продовженням її. Сезонні виродки зворохобленого світу не можуть шукати своєї дороги, бо в них нема історичної пам’яті і у них нема провідної зорі. Вони мають зійти з дороги під натиском молодих сил.
Коли говорити про наші перспективи, то вони пов’язані з діяльною активністю молодих, що відчули:
Нема на світі України
Немає другого Дніпра. (Т.Шевченко)
Який дім збудуємо собі, в такому і будемо жити. А розмови про «европейський дім» йдуть від незнання того, як будувався той дім впродовж віків, чого це коштувало будівничим, яких зусиль треба, щоб його підтримувати сьогодні.
Звичайно, там наймають прислугу, але не запрошують до співгосподарювання.
Ми живемо в час прискореного лопання мильних бульбашок успіху. Але ми живемо і в час небаченої раніше свободи вибору й великого запиту на чесних трудівників на ниві національного відродження.
Цінність людського життя у нас дотепер залишається на тому мізерному рівні, на який опустила людину безбожна система «використання живої сили». Цінність особи наповнюється гідністю і духовним змістом, а не зростанням її достатків. Ніхто не підніме цінности особистого і національного життя , якщо кожен з нас не підніматиме його.

Микола НЕВИДАЙЛО
ЖАГА ВОЛI

А злодiї злодiйствують
Сповiдь (уривки)

Відеокліп перший

Уранці в день пам’яті праведників і грішників у поминальний понеділок, як зійшло за осокорами сонце, татко мені сказали:
— Підіймайся, синку, ходімо до мами.
Посьорбали ми юшки з лободи та жаливи, поклав тато до кишені два коржики, спечені з мерзлої, знайденої в полі картоплі, та й пішли. А голод усю дорогу мозолив мені мозок, як би ті коржики з’їсти. Колись, до голодовки, на гробках було ой-ой! Скільки поминальників — з наїдками, з гостинцями, з крашанками. А ми тії гостинці в кишеню ховали, а крашанками бавилися: чия візьме. Тепера тут пустка.
Біля однієї ще свіжої могилки лежить пухлий хлопчина й порожніми очима зирить на нас, ніби хоче випросити наші картопляники. Батько з жалощів (чи, може, здурів?) одломив шматочок і лівою рукою простягнув бідоласі:
— Пом’яни своїх... І нашу маму, Царство їй Небесне, пом’яни.
На старих гробках хрести познімано — попалили зимою, а на нових копичках землі вже по-совєцькому поставлено ствопчики з п’ятикутними зірками — сюди мерців та пухлих (ще й непомерлих) скидали навалом.
— Десь тут, у якійсь ямі і наша мама. Ми з тобою тоді хворіли на тиф і тому не знаю, де вона, хай Бог простить. Казали гробарі, ніби в третю її вкинуто.
Я притиснувся до тата, а ВІН поклав мені на плече руку і гладить тремтячими пальцями.
— Осиротила. Сама померла, а голод залишила тут. Якщо не доживу до нового врожаю, на кого тебе покину? Один ти як...
— Не плачте, тату. Я вас дуже люблю і не дам вас в обиду. Ось піду до Миронякиного, якусь рибку спіймаю. То й не помремо. Он Петро Микитович, наш учитель, обіцяє прилаштувати мене в колгоспну їдальню.
— Ой, синку, тримайся далі від того вчителя. Тягне ВІН тебе в активісти. Та чує моє серце — не до добра. […]

Відеокліп сьомий

Почалося! По двох літах безладу та голоду нарешті намолотили перший кагат пшениці. Золотиста, м’якенька на зуб. Сьогодні від зорі до зорі охлялі колгоспники в поті чола брали хліб. На току аж клекотіло: розвантажували з гарб снопи, чахкав куркуля Барабухи двигун, гуділа Швецева молотарка, а найцікавіше було спостерігати довжелезний пас, який біжить, біжить і біжить, і крутить маховик, а безліч менших пасиків гонять і гонять триби й трибочки. А там сиплеться зерно, а звідти вилітає полова. Ото придумано! Дивився б годинами. А ввечері, коли все стихло і виснажені молотарі, з’ївши за вдарну працю по дві гливкі галушки, лаштувалися додому, піонерський загін зайняв бойовий пост. І тільки, й чути: Борис, Борис, Стоянів, конюхів син... Аж ростеш. Щоправда, найголовнішим тут залишається об’їждчик . Семен Матюченко. […]
Споночіло. Чи все зробив, як інструктували Петро Микитович і Порфирій Іванович? Поставив хлопців на три пости по дві душі, наказав притаїтися й голосно не розпатякувати, а якщо з’явиться злодій, чекати, поки набере зерна, аби мати доказ крадіжки, і, аж коли ВІН, Стоян, командир загону, подасть сигнал, — хапати й кликати Семена.
— Ну як воно, єто саме? Не поснули? — вибив з думок об’їждчик.
— Та що ви, діду Семене! — ще й не довіряє, бусурмен.
— Ну, то, єто саме, як ми било в красних партизанах воювали, то як заснув на посту наш дозорець… Ось повернуся і, єто саме, розкажу. А ви — в оба! — І вершник розтанув у степовому мареві. А час повзе повільно й нудно. […]
Аж ось із балки, із легкої нічної мли виринає згорбіла постать і — просто до кагату. Не квапиться. Зашилює руки в зерно. Набирає повну пригорщу цідить поміж пальцями проти місяця. Щось каже собі під ніс. Та це ж … татко! А, ну підповзти ближче, а тоді… Що тоді? Гукати хлопцям: хапайте мого тата? Аж серце зайшлося. Що робити? А ВІН бере пшеницею і в рот. Жує й бубонить:
— Ось воно, життя. Хіба можна було всидіти в тій балці, коли тутка кінець мору людському. Щось забере Москва, а щось і на трудодень.
Це ж і хлопці побачили. Може й Семен, красний партизан, притаївся? Або Петро Микитович. Той має звичку підкрадатися, вужака.
Втікати! Спочатку до тітки Наталки. Її сестра, казали, може... А батько, мов на погибель, загріб жменю зерна і всипав до кишені. Жменька — то ще можна відбрехатись, мовляв, коням колгоспним дати хотів. Посмакувати. За повну кишеню судитимуть.
— Тату! — прошепотів, не знаючи, що діяти. — Ідіть собі геть. Бо я ж тут охороняю.
Повискакували із засідок хлопці. Прискочив і Семен. Де взявся й Бардадим? Батька схопили.
— Молодець, Борисе! — поплескав по плечі Петро Микитович. — За злодія матимеш премію і в газеті напишуть.
Та що це? З балки іржання... Наче мчить кіннота; на похилім узвозі, що як струна, знизу, аж сюди, нагору, до току, — осяяна місяцевою космічною загравою, — два привиди: червоні козаки, на звичайному возі, що гвинтівками рушницями багнетять небо, у гострошпичаних будьонівках, — багатирі, — де ВІН, Борис спускався покатом на чотириколісній тачці — тачанці, що летіла шалом, що у вухах вітер свистав, наввипередки з Рексом, земля пухом кісточкам його, що обсмоктували втрьох, з’їли, зимою, в завірюху, що мама своїми шматочками собачатини ділилися та й умерли, а татко, що ось розгублено блискає місяцем з очей, наче той лунатик, убив його топірцем межи вуха, шкода було, а ВОНИ вже осьо:
— Здєсь єсть конюх Стоян?
— Я Стоян Степан Омелянович, — чогось зрадів батько.
— Вот хвост конячій. Цілий вечір іщемо. А сина твого, Бориса, здєсь нема?
— Тут я... командир загону... охорони...
— Обох наказано доставити. Тебе — як свідєтєля.
Забрали самопал, облапали, вивернули кишені, зв’язали руки і... повезла бричка згори дорогою дитинства в інший світ, а навздогін — скавуління Рексове з потойбіччя, аж мороз поза шкірою.
І я, побитий і скалічений після жорстоких допитів та очних ставок, повернувся в хату-пустку. І я дні й ночі мучився в сумнівах нерішучих. І зі мною боялись спілкуватися односельці, як з сином розстріляного ворога народу. І я зробив новий самопал, із залишку Бардадимової трубки. І я в нього стріляв. […]
...Де я тільки не бував! Утікаю з села. Товарняк. Ловлять, як безпритульного. Я назвався Петром Козаком. Записали: «Козаков». Колонія для малолітніх арештантів. Турксиб. Прокладаю залізницю. Ляпнув про голод в Україні. Шиють черВІНця за політику. Красноярськ. Воркута. Колима. Тундра. Мию золото. Мерзну, голодую. Втікаю. Знову дають десятку. Етапи, етапи, етапи та пересильні тюрми. Відпустили аж після двадцятого з’їзду. І ось лише недавно зміг повернутися на Батьківщину. І, мов для сміху, реабілітували. Вони мене судили, вони мене й реабілітували. А скільки не повернулося, а скількох не реабілітовано? А чи побачу, коли їх судитимуть?..

Сумна пiсня про корову
Новела (уривок)

Коли вигребли все з дворів і хат, настала для селян голодна зима і ще голодніша весна. Поїли котів, пожерли собак, виловили з-під стріх горобців і… якщо комусь не до смаку слово «голодомор», я не буду його вживати. Теперішні комуняки і їхні підхолуйники, ті, котрі шкодять українській державі та з усіх сил пнуться знову втягнути нас до московської імперії, категорично й цинічно заперечують злочини своїх дідів і батьків. Голоду в Україні, мовляв, не було і не могло бути. Так, як царські посіпаки твердили «України, українців і української мови нема, не було й не могло бути».
А ми були, є й будемо завжди. Виморювали нас христопродавці голодом, але ми будемо. Струмить бо в душах наших Дажбожа сила.
…Якось, коли в квітні трохи пригріло сонце зазеленіла перша травичка, палахнув на буграх горицвіт, я йшов з відром повз колгоспну череду виливати ховрахів. Наша рідна Рябенька побачила мене і прибігла до мене, і поцілувала мене в голову, і я її обняв, і поцілував, і ласкаво погладив, і напоїв з обчеського колодязя. Бо ж вона мене любила і я її дуже любив. І ми обоє плакали. Вона стала худою й некрасивою. Ребра на ній повипиналися, наче гармонія, а вим’я висіло порожньою торбиною. Я витер їй сльози. І я сказав такі слова:
— Ми скучили за тобою, Рябенька. Нам дуже зле без тебе. А маму нашу засудили і повели до в’язниці. І ще їй лишилося мучитись два роки, чотири місяці й п’ятнадцять днів. Ми знаємо, як тобі важко в колгоспі. Боже, Боже! Що вони зробили з тобою! Але ми не в змозі тебе визволити. Терпи. Усі терплять. Не кажи ні коровам, ні бугаєві, ані телятам, що тобі погано, бо хтось заявить і тебе поведуть у великий город…
Може, вона й розуміла мою мову. Сум і туга печалились у її очах.
Тільки жайвір весело дзвенів у ясному небі.

З книги «Жага волі»,
с. Рубанівське, 2012

Володимир ЧЕРНЯК
нар. депутат України 1998-2006 рр.
Свобода — це остаточно усвiдомлена вiдповiдальнiсть

З книги «Битва за Україну», К., 2012

Повернення

Віра в падіння імперій
наймістичніша з містерій.
Вічний порив до волі,
до щасливої долі —
вічний порив
здійснити прорив!

Наші небеса до нас нахилені
сяйвом незалежности
окрилені,
очумлюється народ
од лихих заброд.

Свобода показала свій лик:
історії реверанс
український ренесанс —
незалежність як виклик,
як вирок, як шанс.

Крізь століття мольби і журби,
слави і ганьби
у священній боротьбі
триває повернення України собі.

Повернення до свого коріння,
до свого древа, до свого насіння,
до свого стремління
і поклоніння,
від покоління до покоління.

Повертаються ідеали
ті, що предки кров’ю писали,
і здобували славу
в боротьбі за кревну справу.

Від Сяну до Дону
повертається Україна з чужини додому.

Батурин

Мазепи оплот Батурин,
не спасли тебе міцні мури —
ти був знищений вщент
в один жахливий мент.

Залишилась купа землі,
ярмо імперської кабали
і сатрапи на все готові.
По Сейму червоному від крови
трупи пливли.

Непокірний Батурин
прийняв нелюдські тортури
досі Україна зажурена
пекельними муками Батурина.

З руїн постало місто згодом,
університет воздвигли не з казни.
«Колоніальним народам
унівєрсітєти нє нужни», —
таким був для України
вердикт імператриці Катерини.

Остання гетьманська столиця,
Батурин,
«Маленький Париж»,
ти над
Сеймом стоїш,
як українського духу криниця.

Що робити?

Що робити?
Жити!
Плуга перти
та впиратись
рогом.
Живи задля того,
за що варто вмерти.

Наші доблесні подвиги, звитяги
історія бере до уваги.
Перед смертю всі ми рівні,
перед безсмертям — ні.

Україна як свiтогляд

Не існує нації
без самоідентифікації:
Україна як світогляд,
як світосприйняття,
як внутрішній погляд,
як серцебиття,
як почуття, як відчуття,
як самоусвідомлення до самозабуття.

Чую в гущі і в глуші:
Україна — стан душі.

Монополiя на владу

Диктатура — це спроба влади
стати богом на землі:
носії цієї диявольської вади
імператори, царі і королі.

Монополія на владу
найогидніша з монополій, —
свідчить скупа на пощаду
історія тираній, деспотій, метрополій.

Влада ганьбить себе велелюдно —
і деспотична, і ліберальна —
всяка влада аморальна,
абсолютна влада аморальна абсолютно.

Два фронти

У битви за Україну два фронти —
внутрішній і зовнішній.
Ми нард, а не гній:
добровольцем записався ти?

Фронти неозорі
врізаються в зорі.

В битві за Україну
ми стали в оборону —
до перемоги або загину,
до перемоги, тобто до скону.

Гурби

Відкинь сумнів і сум,
гніт важких дум,
наміть заздалегідь —
не мимохідь —
і в Гурби поїдь.
Під відлуння упівської пісні —
поблукай у полі та в лісі:
тут у запеклому бою
полягли
ті, що життя свого
не берегли.

Повстанці, партизани,
солдати,
стійкі, невгамовні,
незламні, жертовні,
за що ви йшли погибати?
За українську справу —
за самостійну державу.

Ви не просто йшли вмирати,
ви йшли нащадкам приклад дати —
приклад збройної боротьби,
приклад гідности, а не ганьби.
Ви не сподівались на перемогу —
ви на нашу сподівались допомогу.

Ви створили прецедент —
своєю кров’ю в історії поставили акцент.
Ви землею себе пригорнули, мов міни,
які вибухають і нині.

Довго походи вдень і вночі,
подумай і помовчи —
ти зрозумієш рано-вранці:
ми ще й досі повстанці.

Вечір Довженка
в Будинку вчителя 12 листопада ц.р. не був присвячений даті. Просто, молодь любить Довженка і вже не вперше в цій історичній залі влаштовує Довженкове свято.
На сцені було розкидано купи яблук. Відомо, що Довженко насаджував навколо київської кіностудії яблуневий сад.Отже, хоч щось вродило.
Учасники вечора ставили за мету відкрити справжнього Довженка, прихованого від народу казенною фальшивою славою.
Було прочитано вибрані доноси, які писалися на нього протягом усіх років його життя при комуністичному режимі. Було зачитано грізне звинувачення Сталіна, було мистецьки виконано деякі його твори, зокрема крамольну «Хату», продемонстровано фраґмент кінострічки «Іван», яку заслужено критикувала офіційна преса. З сьогоднішнього погляду, цей фільм перегукується з «Фермою тварин» Дж. Орвела.

З виступу Є. Сверстюка
Довженко. Втечі з полону

У складі Армії УНР Довженко відступив на Захід. Україна в його уяві залишилися полонянкою.
Він вернувся до неї. В полон. Його затримали з підставними документами і засудили до концлагеря.
Йому простягнули руки боротьбісти, особливо Василь Блакитний, якого большевики тимчасово толерували. Він влився в літературно-мистецьку стихію, став ілюстратором, карикатуристом.
Полон ставав вільнішим, і Довженко втік в кінематограф, де здобув світове визнання. Був почесним полоненим, якого використовують для виконання спецзамовлень.
Він завжди дозволяв собі дихати на повні груди.
Власне, за таку свободу вождь прочитав йому вирок, після чого в трепеті чекають виконання. Але Довженко втікає з полону в зону безумної свободи: він пише щоденники як вільна людина у сповіді перед Богом.
То була геніяльна втеча. Він писав думки високі і заповітні. На цьому зухвальстві виховувалися шістдесятники.
— А чи бачили ви польський фільм про Довженка у «визволеному» Львові? — запитали мене.
— Не бачив, — кажу. — Але знаю з його щоденників про ту сторінку ганьби… Ми ж усі знаємо, що сталінську премію треба було заслужити…
До 140-річчя Довженка я опублікував есей: «Розп’ятий праворуч». Мене запитали:
— Значить, був розбійником?
— Звичайно ж був. З вовками жити — по-вовчому вити. Але той розбійник вічно пам’ятав і любив батьківську хату. А тут вив з вовками біля заклятої трибуни.
Але згадаймо, що Христос був розіп’ятий між двома розбійниками. Один з них насміхався над невинним Праведником, а другий схилився перед Праведником, впізнав Бога і сказав ті слова, які ми повторюємо перед причастям: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє».
Ми нічого не знаємо про його розбійницькі діла. Якби була телекамера на Ґолґоті, може вона і не зафіксувала б різниці між розбійниками і тих слів, які почув від розбійника Христос.
Але Христос простив засудженому на страту гріхи його і відчув у ньому людину, яка тягнеться до Бога і до правди.
Тим, хто багато любив, багато буде прощено, — говорив Христос.
Довженка, власне, за те й судили, що він «занадто» любив свій народ. Сталін на кремлівському судилищі назвав його українським націоналістом і ворогом ленінізму.
Довженко і не виправдовувався, він тільки сказав, що всім іншим народам він також бажає щастя і добра. Він, подібно як і Шевченко, заповідав, щоб
Моє серце розбитеє
Поточене горем
Принесли і положили
На Дніпрових горах.
Звичайно, того заповіту не виконали і тлінних останків Довженкових з Москви не відпускають.

Пантелеймон КУЛIШ
ЗАЗИВНИЙ ЛИСТ ДО УКРАIНСЬКОI IНТЕЛIГЕНЦII

У серії «БРОНЕБІЙНА ПУБЛІЦИСТИКА», яку видала газета «День», зібрано 15 досі актуальних українських публіцистів ХІХ — ХХ століть. Багато хто з наших співвітчизників навіть не підозрюють, як гостро вони потребують цих текстів, що їх створили наші великі уми. І від яких суспільство було штучно відірване.
Це статті та уривки творів Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Левка Юркевича, Миколи Хвильового , Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Петра Григоренка, Юрія Шевельова, Івана Лисяк-Рудницького, Вячеслава Липинського, Василя Стуса, Івана Багряного.
Пропонуємо до уваги читачів уривки з однієї із цих маленьких за об’ємом, та великих за змістом книжечок.

Духа не угашайте.
Апостол Павло

По якомусь таємничому закону воскресіння замерших народностей у Полтавщині, у Харківщині, і, як бачимо, навіть у Черніговщині, мов на тій кобзі, струна до струни, озвались один по одному люде чужі й далекі між себе і без лишніх орацій проголосили нову націю між націями, во ім’я рідного слова і самостійного світогляду.
Велике се діло розпочав простодушно, без особливого задуму, Котляревський, і розпочав так радикально, мов соціяльний реформатор. Постягував з Олімпу богів і богинь з полубогами, а з високих постаментів поспускав на долівку широкославних героїв, що можновладці брали собі за взір, і все те олімпійське та боготворене по великих містах панство повернув у мужицьку простоту. З уподобою прийняли письменні люде «перелицьовану «Енеїду» величного римлянина — бо побачили в ній своє поспільство, побачили, хоть і з вивороту, та все ж таки не сліпуючи так, як сліпували, захилившись за чужомовні книжки.
Сам Котляревський не знав добре, що він творить. Він покорявсь недовідомому велінню народного духу; був тільки знаряддям українського світогляду.
Література ця стала демократичною не тільки з волі, а таки й з неволі. З’явилась вона на Божий світ не до панської вподоби, а до вподоби і науки тих, котрі не бажають, щоб темні брати їм служили, а бажають самі темним братам послужити.
Прямуючи до такої мети робом великого Учителя, літературні робітники наші не щадили ні своїх сил, ні своїх достатків, щоб посіяти серед народної темноти і бідноти таких проповідників науки, котрі при нагоді могли із приниженої до землі маси викликати до свого гурту природних, рукою Божою засіяних «чад премудрости» і вкупі з ними утворити націю самочутну, саморозуміючу, на своїй дорозі видющу, про свою будущину дбайливу.
Не шкодив цей великий задум нікому, опріч тих, що вважає мир за знаряддя свого еґоїзму; опріч тих, хто, доп’явшись до високих титулів та великих гонорів, забезпечують долю свою діточкам своїм і діточкам діточок своїх яким би то не було робом. Не то що не шкодив нічому і нікому, а приспоряв великому Руському Світові велику будущину. Ним-бо малося, на підмогу спільному добробутові, видвигнути з народної залежі животворну силу, котра тепер існує собі, німуючи, сліпуючи, бідуючи або гайнуючи.
Тут починається нова повість про ізбиєннє младенців…
Було в Росії таке, що букварі і початкові шкільні книжечки дозволялось печатати по-жмудськи, по-самоїдськи, по-тунгуськи, тілько заборонено по-українськи.
Було таке, що збирати грошові пожертви можна було на всяку учту і на всяку світову пустоту; постав тілько заказ українцям складатись хоть по вдовиній лепті на наукову запомогу землякам своїм.
Було таке, що не заборонено видавати всякі газети і журнали людям порожнім, ради редакторської наживи з людського недосвіду і легкодумства; українським же народолюбцям забороняли сповіщати рідний край про все, чим би освітилась його темрява. Було таке, що Боже Слово перекладувалось і зирянською, і комлицькою мовою, тілько невільно було перекладати його мовою українською.
Постало наконець уже й таке, що навіть у повістях, писаних великорущиною, цензура поправляла «изба» там, де в рукописі стояло «хата»; вписувала «барин» там, де автор писав «пан», і т. д.
Як нам назвати ту безліч усяких мук, що в нас її приймали мученики й мучениці за своє рідне слово? Чи то була римська неронівщина, чи гишпанська торквемадовщина? Чи то була дальновидна правительственна мудрість, що знайде собі оправданнє у віках грядущих; чи то була така необачність, що скритикує її й мала дитина?
Як її не називаймо, а підлягати їй, мов безсловесні звірята, не мусимо. Бо коли ми дивуємось, як се наші предки так необачно збігли піною з кипучої української жизні, то нехай же хоч нас наші потомки не докорюють марним шумуваннєм.
Тілько легкодухам здається, що наша сила ніщо супротив тієї сили, котра рине на нас із високостів государної власти, мов яка Ніагара, гримлячи, крушачи, сліплючи і туманячи. Аж два царювання сплямовано гашенням нашого духа. І хіба ж його вгашено? Хіба ж ми злились ув одну націю із «православним» Московським царством? Не тілько не злились, а стали від нього, через те насильство, ще дальше, ніж були колись від Польського католицького королівства.
Через те насильство і тиранство ми тілько зрозуміли розумом і побачили очима, скілько ми втратили неоплатимої сили, піддобрюючись москалеві.
Ми вже не маємо своїх церковних ієрархів. Задля государної московської політики вони нас ізрадили так само, як ізрадили колись задля політики польської.
Не маємо вже і своїх сановників: бо й сі відбігли нас тим же робом, що й наші Острозькі, Вишневецькі і т. д.
Не маємо ні свого українського трибуналу, ні свого звичаєвого права.
Не маємо ні такої церкви, котра підлягала б суду громадської совісти, ні такої школи, котра виховувала б наших дітей згідно з духом нації.
Не маємо навіть рідної преси, котра б не давала національній мові миршавіти під напливом чужої і освіжала б духа народного серед нашого безголів’я.
Одно тілько наше зосталось при нас — живе українське слово. І тому задекретовано згинути. Побалакають, мовляли, ще трохи сим жарґоном хлібороби, зійде він тілько на те, щоб розмовляти про вози, воли, ярма, плуги, налигачі, і, не оперте ні об церкву, ні об школу і пресу, зникне собі, мов той недорід, що йому не судилося й на світі жити...
Отже, воно не зникне вже через те саме, що його тиснуть і гонять. Наше слово загартоване в устах Олегів, Святославів, Володимирів іще тоді, як Москва й не наклюнулась. Загартували ми його і в устах того рицарства, до котрого слалась із зазивами вся Европа, воюючи з ворогами віри Христової або Свободи релігійної.
То ж воно служило в боротьбі сили мускульної з мускульною. Тепер наступив для нього час боротьби духа з духом. Як не впосліджують нас ті люде, що озиваються представителями Москви, а мусять признатись, що український дух виступив на своє діло жизні героїчно.
Велична зробилась Москва не однією стихійною силою. Здавалось би, нам подобало втонути у тому величчі, зникнути в блискавичному сяєві всеросійської слави, стопитись ув один метал із Москвою серед страшенного огню, котрим вона палила землю і воду, перекуватись у щось неодмінне вовіки під залізним ціпом тієї баби Яги, що в нашій казці кує москалів на мідяному току, покрепляючи силу решетами картечі.
Москва виросла якимся дивом перед очима в історії. Про нас, що помогли їй знятись од землі аж під небо, ніхто й не згадував, прославляючи її царів та героїв. Нас мовби ніколи не було й на світі...
Оце ж не сумуймо про мізерну долю нашого українського народу; не журімось про те сирітство, у якому зостававсь і зостається він без первоцвіту свого громадянства і своєї древньої церкви. Знаючи з історичного досвіду, як уставали нації, повержені незгодою або дикою силою в прах, уповаймо духом бодрим, що в нашій давнині затаїлася сила невмируща і що ми тією силою дійдемо колись до того зросту, який сама природа нам на роду написала.
Не загине те слово, що дало животворящу запомогу аж двом літературам. Велике воно по своїй природі; а велике слово слідкує про величчє того народу, що зачав його в глибині свого духа.
Найбільше ж величчє української нації явне з того, що, зоставшись без церковного, політичного, воїнського і наукового передовництва, спромоглась вона видати з себе самобутню літературу і затривожила не помалу силоміцних єдинителів Руси.
Се нам не малий проґностик, що ми, літературною пропагандою, утворимо собі, скоро чи нескоро, таку церковну ієрархію, котра величатиметься чимсь кращим, ніж цяцьковані митри, і таке вельможество, котре пишатиметься чимсь достойнішим, ніж предківське надбання, і таку інтеліґенцію, котра буде розумна малоученим людям, як батьки і матірки розумні дітям своїм.
Благодатна земля, що зродила вже стілько багатого жнива, лежить облогом перед нами. Зачаровано сей обліг іще тогді, як боролись наші руські козаки з нашими руськими панами, зачаровано й заклято: щоб на сьому облозі поламавсь усякий плуг, котрий не сам нарід-абориген собі викує.
Оце ж почали ми його кувати, сього чудового плуга, з того часу, як постягали богів з Олімпу, а полубогів із мраморяних постаментів та поробили громадянами.
Нехай же наша сила в нашій немощі совершається. Нехай з нашого серця рине та велика потуга, що нашим польовим благовіствувателям не дала підклонитись під замикателів і пустошителів святих церков. Коли завзяті люде меча і полом’я були нашими предками по кипучій крові, то безбоязнені люде Христової правди — сіль української землі, тихий світ народу українського, герої християнської любови і самоотверження — були нашими правдивими предками по невгасимому духові.
…Гірка і мов уже безвихідна наша доля, що й казати!...
Та нема такої безодні, з котрої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, не оправданої філософією природи.

Фраґменти

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР, Канада
«УКРАЇНЧЕ, ПIЗНАЙ СЕБЕ!»

Так кличе з минулого сторіччя великий драматург з когорти «Розстріляного Відродження» Микола Куліш. Лунає цей клич із зловісного мряковиння Сандармоху, де й був розстрілянй у 1937-му цей сподвижник модерного українського мистецтва, надхненник державницької думки.
Розглядаючи теперішній стан духовного й культурного життя нашої держави, пізнаємо, як дуже на часі цей заклик. Очевидно кожному, що наступ правлячого уряду виразно спрямований проти правдивого пізнання нашого історичного й націє-культурного «Я». І наступ той діє у найвразливішій сфері народного життя — у вихованні молодого покоління. Бо ж у третьому десятилітті відродженої української державности таки годилося б сьогоднішнім школярам, майбутнім відповідальним громадянам, пізнати своє минуле у правдивому світлі. Попри те у державно визнаних і обов’язкових шкільних підручниках історія України (від віків називана слушно «вчителькою життя»!) представлена майже так, як було раніше.
Тут зайве навіть згадувати однодумне твердження педагогів, що саме враження від перших отриманих у дитинстві знань є найглибшим, найтривалішим у житті людини.
Це розуміють усі… І чимало свідомих українців розводять руками у розпучливій безпорадності... Що вдієш серед сучасної «ночі дежавности»…
Та якраз найбільше жахає нас надмір жалів і сліз у цій ситуації. Сліз, хоч би й оправданих, проте не супроводжених належною позитивною дією громадян у відповідь на очевидні небезпечні спроби реанімації минулої неволі.
У світлі такої дійсности тим ясніше вирізняються проблиски добрих ініціятив з боку нашого громадянства. Ось появилася нова книжка для вжитку свідомих учителів, авторства історика проф. Андрія Закалюка «ВСТУП ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНИ», призначена для 5-ої кляси українських шкіл. Зміст її, коротко: правдива історія України! Від найдавніших часів до сучасної державности. Без зачерствілих стереотипів радянської історіографії.
Книжка вийшла у видавництві «Астролябія», коштами Облради Львова. Це перша і добра прикмета : зорганізоване місцеве громадянство дбає про виховання своїх дітей!
Тут треба підкреслити активну участь і допомогу в здійсненні цього задуму Катерини Гороховської, відомого педагога, яка від самого початку відновленої державности ревно працює над розвитком сучасного шкільництва в Україні, у співдії з діяспорною Світовою Координаційною Виховно-Освітньою Радою при Світовому Конґресі Українців.
Книжка уважливо до можливостей сприйнаття учнів 5-ої кляси початкової школи (а це ж за давньою системою — початок «гімназії», поріг появи зацікавлення ширшими реаліями життя й світу!) Подані наприкінці кожного розділу повторення найважливіших дат, пояснення маловідомих понять та контрольні питання не лише допомагають учневі закріпити пізнане, але й розбуджують творчу уяву. В багатьох випадках «питання» включають і завдання «уявити собі», «описати картину такої-то події» з відомостей про неї.
Книжка багато, доцільно й добірно ілюстрована в кольорах, подано їх джерела. Так само — джерела використаних даних — праці найповажніших українських істориків, як-от Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича, Дмитра Яворницького, Ярослава Ісаєвича й інших.
Вмістити цілу історію країни, від сивої й часто тільки здогадної давнини по сьогоднішні «гарячі» часи на 160 сторінках — це теж справді нелегко! Автор впорався безумовно успішно із цим завданням. Очевидно, мусив згадувати здебільшого суттєве, але подекуди й не міг поминути подробиць, які мають вияснювати учням описувані події, невідомий їм поки що ширший загальний контекст. І це справді поважне завдання Автора!
Як звичайно буває, у кожній, навіть найвагомішій праці можна знайти недоліки. Така доля навіть найприхильніших рецензентів! Можна б наприклад завважити у тексті «Історії» обмаль відомостей про участь нашого козацтва в облозі Відня (зокрема про розвідника Кульчицького!), де вони виразно спричинилися до перемоги короля Собєського і так, поправді, врятували Західню Европу від турецької небезпеки.
Вичисляючи кривди царя Петра Першого, яких він завдав нашому народові, не згадано: безпідставного присвоєння Московщиною нашого історичного імені «України-Руси», що призвело до появи неправдивих уявлень про українців у свідомості вільного світу, що дається взнаки ще й донині.
Глибоким болем відлунюється також у свідомості учасників та сучасників Першої Української Дивізії у Другій світовій війні промовчання факту її існування. Звичайно, Автор не міг сам бачити ні пережити захоплення , з яким патріотична молодь Галичини «хапалася хоч би за колеса історичної тачанки», щоб здійснити свою пожиттєву мрію — вдержати живим «стрілецький звичай», безсмертну спадщину Січових Стрільців, їх батьків.
«Коляборанти»?! А чиї ж «коляборанти» були члени «спецназів», червоні симулянти упівців, «стрибки», тюремні й лагерні «менти»?! Це ж навіть ще деякі наші сьогоднішні «патріоти» застерігають нас, щоб бува не «вражати ніжних почувань» їхніх нащадків правдивими згадками про наші кривди...
Одначе незалежно від цього упущення, самі дії УПА та лицарські прикмети її героїв згадані у підручнику з належною пошаною й пієтетом.
Так поважний і відважний підручник з’явився на порозі культурної української революції, про котру, як про можливий вихід із безвихіддя мовиться сьогодні, у програмі ініціятиви «Першого грудня». Дай, Боже! Бо ця книжка буде справді працювати на майбутнє!
Не диво, що вже підносяться й негативні голоси на появу «Історії»! Звучать у телефонах видавництва «Астролябія» «попередження». Луганского обкому комуністичної партії — «розібратися з цим виданням» (Ти бач: Львів — Луганськ — як далеко й швидко лунає слава).
На закінчення ще одна заувага: як звичайно тепер: наклад не зазначено. На жаль, зрозуміло, чому! Відомо лише, що одержали книжку безкоштовно від Львівської Обладміністрації усі львівські школи.. Честь і слава Щедрим Фундаторам! Але що ж дістане решта п’ятикласників Соборної сьогодні?!
Хто уфундує вистачальні кількості цієї цінної «Учительки правдивого Українського життя» — для всіх наших дітей?!?

БОГОСЛОВ ПОВИНЕН ПРАЦЮВАТИ ТВОРЧО
Блаженнійший ЛЮБОМИР на зустрічі зі студентами

24 жовтня Блаженніший Любомир Гузар зустрівся зі студентами та працівниками УКУ в Колеґіюмі ім. Йосифа Сліпого. Він закликав студентів докладати більше зусиль, щоб краще розуміти свою віру. «Знання є надзвичайно важливим фактором. Треба, щоб ви розуміли власну релігійну практику, усвідомлювали «чому», і ваше розуміння віри відповідно розвивалося. Адже Церква — це спільнота, у якій треба жити і, відчувати, що ми є її частиною, яка вірить у Бога і робить щось разом».
Єпископ-емерит закликав також студентів пізнавати себе: «Любити себе означає перш за все зрозуміти себе. Якщо ви зрозумієте хто ви, звідки прийшли і куди йдете, усвідомите свої таланти, і побачите поруч ближнього, тоді твориться суспільство. Не любити себе самого означає не розуміти свого призначення. Труднощі не повинні для нас ставати перешкодою бути собою!», — наголосив владика.
На запитання студентів УКУ, хто такий богослов, Блаженніший Любомир зазначив: «Це людина, яка не лише вивчає богослов’я та закінчила відповідні студії, а яка творить богослов’я, працює творчо». На його думку, богослов, який не працює творчо, схожий на лікаря, що не лікує людей: «Він є лікарем лише теоретично. Богословом є той, хто студіює глибину, вивчає і дає певну наукову продукцію».
Владика Любомир також торкнувся питання об’єднання Церков: «У дуже довгому процесі об’єднання ми стоїмо лише на початках. Коли ми перестали ображати один одного, тоді почали процес зближення. До об’єднання ще дуже далеко, але вже перші кроки зроблено — ми спілкуємося, разом молимося. Перший крок — шанувати один одного. Другий — пізнати один одного. Сьогодні процес об’єднання наростає, усе залежить від нас, наскільки ми хочемо об’єднання».
Блаженніший Любомир (Гузар) також висловив власні очікування стосовно новозбудованого Колеґіюму ім. Йосифа Сліпого: «Я хочу побажати, щоб ви стали християнською елітою нашого народу. Християнською означає, щоб ви перш за все були людьми, були компетентними у своїй професії і своє життя будували на християнських засадах, щоб ваші особисті переконання служили нашій Церкві та народові. І будучи добрими фахівцями, підносили професійний, духовний, а головне суспільний рівень на щораз вищий щабель. Україні це потрібно сьогодні, тому на вас велика надія».

Прес-служба УКУ

ДIЯТИ ТАМ, ДЕ СЛОВА ВТРАЧАЮТЬ СИЛУ
У Львові відбулась інавгурація Школи біоетики УКУ

У Львові відбулось відкриття навчального року в Школі біоетики Українського католицького університету. «На території біоетики зустрічаються різні науковці — біологи, медики, юристи, філософи, і що важливо, богослови. Місцем їхньої зустрічі є людина, що має гідність. Власне, гідність людини — це головний принцип, від якого відштовхується програма», — зазначив під час інавґураційної промови перший проректор УКУ Тарас Добко.
Навчаючись на програмі, поряд із лекціями, студенти Школи біоетики отримують можливості для духовного росту та формації. Професор хірургії Львівського національного медичного університету Ігор Герич вважає, що саме випускники Школи біоетики УКУ на багато років випереджують систему, і саме вони є центром кристалізації у своїй роботі, до яких звертаються колеґи, коли треба прийняти правильне не лише професійне, а й етичне рішення.
Зазначимо, щороку Школа біоетики УКУ залучає кращих викладачів з України, Італії, Канади, Німеччини, Бельгії та Австрії.

Прес-служба УКУ

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку