Газета "Наша Віра", листопад 2011 р.

22 листопада Україна святкує День Свободи

Голоси з Майдану

«Відзначаємо 7-річчя Помаранчової революції — вітаю всіх, всіх, всіх, кому свобода є найвища цінність! Я не знаю більшої події в своєму житті, якою я пишаюся!»
«Значення Майдану і Помаранчової революції величезне для України, і для цілого світу. Світ пізнав Україну!»
«Треба більше вірити в себе, в свою свободу. У житті країни, як і людини, не все вдається відразу. Усе справді гідне досягається важкою працею.
«Свободу не спинити!»

Микола ВОЛГА
...Ході українців не видно кінця
То велетні йдуть ланцюгом з піднебесся

За що ж такий викуп багатий даєм
Коли віддамо всі борги перед Богом
Щоб розум і дух повернув до нас
І сил дав дійти до Голгофи

В ході загубились і рима і стиль
Слізьми затуманились очі
Не видно хреста, поспливали свічки
Піднятись з колін ще не можем…

Майдан дав надію, бо ми вже живі
Гуртуймося браття круті світлочолі
І сущі тепер і земляни з небес
Єднаймося духом Христос-бо Воскреc

 

о. д-р Ярослав БУЦЬОРА
Торонто, Канада
До дiялогу мiж Церквами

Виступ на конференцii єпископiв УПЦ та УГКЦ в Флоридi (США) у травнi 2011
Щоб реаґувати на процеси глобалізації культурного і релігійного світу з точки зору християнської віри, ми повинні бути готові відповісти не тільки з боку конкретної християнської традиції, але також чітко виражати нашу віру в контексті єдиної Християнської Церкви, яка стоїть на загальних цінностях людства. Універсальний пошук відповідей на питання глобалізації і релігійного плюралізму не дозволяє Християнській Церкві стояти осторонь там, де єдиний її голос має заявляти про свій вибір — бути учасником чи бути байдужим до життя людства.
Винятково важливо, що Православна та Католицька Церкви розпочали ХХІ століття двостороннім діялогом. Це, до певної міри, ІІ Ватиканський Собор і пан-православні конференції, які дали діялогу новий імпульс у відповідь на заклик Патріярха Атенагора «дивитися один одному в очі». На основі одного й того самого фундаментального вчення, Церкви спромоглися відновити свою зацікавленість увійти в двосторонній діялог. Міжнародна богословська двостороння дискусія змінила історичну полеміку на діялог і порозуміння. Ми повинні також бути дуже уважні, щоб не перетворити відновлення діялогу на спрощену тріумфальність, що могло б бути навіть гірше за схоластичний застій.
Після розпаду колишнього Совєтського Союзу двосторонній діялог між Православною та Католицькою Церквами опинився на певному роздоріжжі, оскільки нові політичні події у Східній Европі змінили його характер. Це була поява Східних Католицьких Церков, в основному на Західній Україні, в Польщі, Чехословаччині, Сербії та Румунії, які переспрямували увагу богословів на розгляд ситуації з нової перспективи. В зв’язку з цим, Православні Помісні Церкви просили Міжнародну комісію відновити богословський діялог між Римо-Католицькою та Православною Церквами, щоб звернути негайну увагу на питання про «уніятство». Православна Церква турбувалася, головним чином, прагматичним рішенням, яке могло б бути використане як знаряддя для вирішення того складного питання. В результаті Міжнародна комісія, після VII пленарної сесії в Баламандській богословській семінарії (Ліван) 17-24 червня 1993 року та укладених угод в Фрейзінґ-Мюнхен (червень 1990) і в Арикка (червень 1991) видала дуже цікаву заяву, названу «Уніятство. Метод унії минулого і теперішній пошук до повної єдности».
Важливість документу для діялогу Української Католицької та Православної Церков величезна. У заяві розглянуто різноманітні богословські, пастирські і практичні питання, які можуть бути використані як платформа для мирного вреґулювання проблеми. Східні Католицькі Церкви повинні розглядатися як еклезіяльне тіло в соборному причасті Римо-Католицької Церкви. Після публікації заяви, Вселенський Патріярх Варфоломій представив цю справу більш рішуче під час зустрічі з Папою Іваном Павлом II, коли на основі церковної економії підкреслив толерантність ситуації Римом.
На підставі фактів, поданих в Баламандській заяві й після проведених дискусій в православних богословських колах, для богословів Української Католицької Церкви вкрай важливо в даний час докладно зупинитися на темі їх власної еклезіології. Питання це було характерно оформлене Митрополитом Шептицьким в його слові до професорів і студентів у день відкриття Богословської академії у Львові. Для поступу майбутнього діялогу з’ясування еклезіологічних основ Української Католицької Церкви практично неминуче. Документ чітко визнає і наголошує на існуванні цих Церков як «частини Католицької Церкви».
Незважаючи на чутливість Православної Церкви до цього питання, заява закликає до взаємної пошани і взаємної довіри між Церквами: «вийти поза межі застарілої еклезіології повернення до Католицької Церкви». Приглянувшись уважно до цієї конкретної фрази, ми можемо бути тільки вражені тим, що існує дійсно велика потреба у визначенні нових еклезіологічних параметрів для діалогу між Церквами. Слова Папи Римського Івана Павла II відображають прагнення єдности між Церквами: «... пошук знову нових доріг, які ведуть до мети, на яку надіємося».
Ця остання фраза ставить низку питань, які можуть бути життєво важливими для еклезіястичного саморозуміння Української Католицької Церкви та її ролі в майбутньому діялозі. Одним із основних еклезіологічних питань для Української Католицької Церкви є значення її еклезіологічної сутности в Римо-Католицькій всесвітній еклезіології.
З іншого боку, чи що-небудь залишилося від Євхаристійної еклезіології Помісної Церкви в теперішній еклезіології Української Католицької Церкви? Якщо помісність Української Католицької Церкви дійсно передбачена заявою в контексті Євхаристійної еклезіології, то скільки еклезійної незалежности існує в житті Церкви від Римського понтифіка? Боротьба кардинала Сліпого за створення Українського Католицького Патріярхату в сімдесяті роки минулого століття на основі Київо-Галицької митрополії — це найбільш яскравий вияв Євхаристійної еклезіології в рамках самосвідомости Української Католицької Церкви.
Для Східних Католицьких Церков має велике значення бути визнаними як еклезіологічні сутності, хоч з точки зору Православної Церкви, Східні Католицькі Церкви уявляють певні «труднощі», які повинні бути вирішені. Еклезіологічні, історичні, соціяльні та інші проблеми вказують на маштаб цих багатогранних труднощів.
Перша проблема, з якою ми стикаємося — упередження, яке є серед православних богословів щодо Східних Католицьких Церков. З одного боку, православні богослови серйозно підходять до діялогу між Католицькою та Православною Церквами, але з другого боку, ми іґноруємо присутність, а навіть існування Східних Католицьких Церков у причасті з Римом. З іншого боку, ми наполягаємо на скасуванні та поглиненні уніятських Церков, не дуже задумуючись над мотивами виникнення їх в історії.
Небажання від імені Риму визнати неоднозначність офіційної політики також може бути одною з головних проблем для поступу діялогу. Православна Церква не є тут винятком… Це ж Московська Патріярхія, іґноруючи правомірність канонічної території Вселенського Патріярхату, поглинула і розп’яла Православну Церкву в Україні на три століття. Ми не можемо забувати, що право виражати власну волю є невід’ємною частиною ідентичности кожної людини, яка сотворена за образом і подобою Божою. Без аспекту вільної волі ми перестаємо бути справжнім творивом Бога. Українцям, окраденим з їх свободи, повернуто право поклонятися Богові, зберігаючи свою вироблену унікальну ідентичність.
Наш діялог має стати не лише поступнім у міжнародних екуменічних дискусіях, він може змінити богословське сприйняття сучасних подій в Україні.
Але впадає в очі брак участи українських богословів в міжнародному офіційному двосторонньому діялозі. Складність релігійного життя українського народу спричинилась до витворення тенденцію «ізоляційного провінціялізму» на всіх рівнях. Ми звикли, що є інші, які будуть говорити від імені нашої Церкви. Асамблея Українських Православних та Католицьких Єпископів має потенціял стати каталізатором процесу відродження нашої власної релігійної ідентичности, яка потрібна нині. Питання про уніятство – це здебільшого наш власний богословський виклик. Воно впливає на нашу власну ідентичність, воно розколює невеликі села і це не дозволяє нам бути «власником своєї власности». Конфлікт всередині наших Церков спричинив поділ серед народу, загоєння якого може наступати через відкриту і чесну дискусію. Це зібрання єпископів може стати голосом для мільйонів, які не можуть відкрито висловити свого погляду, або змушені вірити, що нинішня церковна ситуація є нормальною.
З метою підготовки основ для теперішнього і майбутнього діялогу, ми повинні знайти спільний ґрунт. Якщо подивимося уважно на еклезіологічний фундамент можливого діялогу, то будемо надзвичайно вражені еклезіологічною спільністю між нашими Церквами. Деякі з еклезіологічних елементів і їх вираження вже є в основі нашої історії та теперішньої ідентичности української нації. Ми поділяємо ті самі звичаї і Передання. Це реальність, яка може дати нам так багато сил у майбутньому. Досить згадати екуменічне зближення Східного Православного Антіохійського Патріярхату і Сирійської Православної Церкви (так званих Східних Православних або дохалкедонських Церков). Ми повинні розуміти, що Православ’я «володіє харизмою відкритости», яка веде на нове поле богословського відкриття. Завдяки цій відкритості ми підійшли до нової еклезіологічної реальности, яка має бути визначена.
Тут представимо ті еклезіологічні елементи природи Церкви, які єднають обидва Передання. Маємо бути впевнені, що представлена коротка еклезіологічна основа однакова для Сходу і Заходу, оскільки вона тримається на Догмі про Святу Трійцю, фундаментальній для нашої Церкви. Вислови еклезіологічних основ приведуть нас до спільних коренів, які ми поділяємо в нашому повсякденному житті як Церква.

Природа Церкви

Відповідно до сучасної Православної еклезіології, офіційного визначення природи Церкви немає. Церква – це містерія Христа. Реальність Церкви – це досвід народу Божого у Святій Євхаристії. У зв’язку з цією конкретною характеристикою, Церква, в своїй основі, є Євхаристійна і безмежна. То одна з причин, чому автентична еклезіологія Церкви — еклезіологія, яку спільнота (койнонія) в тілі Христа переживає як «життєвий контекст всієї теології».
Основою всієї теології є вчення про Святу Трійцю, котре включає ділянки Східної та Західної еклезіологій. Православна еклезіологія є виключно Триіпостасна і постійно орієнтована на Триєдиного Бога. Внаслідок того Церква має Триіпостасний характер і вираз. По суті Церква стає живою іконою Пресвятої Трійці.
Православна еклезіологія також має Христологічний, пневматологічний, есхатологічний і космічний виміри. Православна еклезіологія також є таїнственна й містична. Церква здійснюється сакраментально у містичній присутності «Тіла Христового». Та сама основа є характерна для Римо-Католицької еклезіології. Відповідно до сучасної православної думки, єдина еклезіологія, що повністю виражає містичну присутність в «Тілі Христовому» — це Євхаристійна еклезіологія. За словами святого Ігнатія Антіохійського, «Церква є Євхаристійна, і Євхаристія творить Церкву». На цьому існують різні розуміння важливості Євхаристійної еклезіології в житті Східної і Західної Церков. Дискусія буде тривати до тих пір, поки ми будемо продовжувати підходити до цієї теми з двох різних еклезіологічних перспектив. Для православної еклезіології значення Євхаристійної еклезіології є первинним, оскільки воно засноване на концепції Помісної Церкви і включає істотну присутність місцевого єпископа.
Основна мета існування Церкви полягає в баченні Царства Божого. Через цю есхатологічну передумову в своєму існуванні Церква прагне сама бути прообразом Царства Божого і ніколи не повинна цього припиняти. Будь-який компроміс із силами гріховного світу матиме згубні наслідки для її ідентичности. Головна мета Православної Церкви — окормлення та культивування православних християн, творення «стилю життя» для всіх людей у будь-який час у будь-яких умовах або труднощах. Церква не є ідея або думка філософська, політична чи ідеологічна, яку можна піддавати дискусії і класифікувати як і будь-яку іншу людську концепцію. Церква є життя в Бозі, «... не від світу цього» (Ів. 18, 36). Якщо Церква є «живою іконою Святої Трійці» у світі, тоді увесь світ, з усіма його складнощами, є володінням Церкви. За словами святого Максима Сповідника: «Церква — це друк і зображення всього світу, який складається з видимої і невидимої субстанцій». У цьому контексті проблеми людей є проблемами Церкви. Це вірування є одною з основних причин, чому контекстуальна теологія відіграє таку важливу ролю у православному богослов’ї. Всі щоденні дилеми людської істоти, в тому числі політичні, економічні, культурні і суспільні, передаються до Церкви, де вони освячуються і долаються у Святій Євхаристії. Православна Церква є життям світу і участю в боротьбі людства за обоження людини Церква перетворює світ. Хоч Церква має характерну ідентичність з конкретно визначеною місією у світі, діяльність за справедливість, мир і стабільність у світі є основним виміром місії Церкви. Церква ніколи не повинна бути пов’язана з байдужістю чи надмірним відособленням, які є невід’ємними частинами жаху світу. Байдужість і апатія приводять до смерти, в той час, як участь і діяльність змінюють і перетворюють світ.
Якщо локальна Церква асоціюється з байдужістю — це не Церква. Однією з причин, чому існує такий сильний заклик до єдности Християнських Церков, – це іти в наступ на байдужість і виступати за перетворення світу. Об’єднане християнство не тільки зможе бути вірним природі Церкви, але зможе бути великою силою для стабільности миру між людьми. З іншого боку, хоч проблеми світу в даний час вже вступили до Церкви, вони ніколи не ототожнюються з Церквою. Церква, через Її онтологічну природу, виражену в апофатичній теології, не може ідентифікувати себе ні з національною, ані з соціяльною ідеологіями суспільства. Хоч Церква не ототожнюється ні з однією з цих концепцій, вона є втілена в різні культури, з тим щоб наближати Царство Боже.
Церква є за образом і подобою Святої Трійці і в цій якості Свята Трійця становить основу її буття в світі. Церква відображає єдність Бога в Трійці. Іншими словами, Церква віддзеркалює спільність і різноманітність, яка існує у Святій Трійці. Три Особи Святої Трійці єдині за природою, але Отець, Син і Святий Дух є абсолютно різними. Тому що Церква — це дзеркало Триєдиного Бога, Церква паралельно також представляє множинність осіб у єдності життя і буття. Між членами Церкви існує абсолютна взаємозалежність, що також свідчить про те, що разом з єдністю там є різноманітність. Кожен член Церкви є відмінний, і через цю різницю члени Церкви потребують один одного. Єдність Церкви є визначена у різноманітності її членів, що включає в себе природні, соціяльні і духовні відмінності. Іншими словами, різниця членів Церкви є перетворювана як особливості і складається з життя і думки всіх тих, хто творить Церкву. Всі розбіжності, в даний час перетворені, екзистенційно перейшли до вищої, ідеї єдности Церкви.
Єдність Церкви, яка в даний час реалізована в Євхаристії, долає будь-які поділи будь-якого часу і будь-якого аспекту: «Ісус Христос учора і сьогодні, і навіки Той Самий» (Євр. 13:8). Затаєний смисл цієї Євхаристійної еклезіології для суспільної свідомости Церкви далекосяжний і через свій зміст повинен постійно підкреслюватися. Євхаристія не тільки єднає різноманітності, але вона також освячує інакшості.
Згідно з православним богословським прапереданням, єдність Церкви, в своєму належному контексті, ніколи не терпіла від різних національних ідентичностей, мов і культур. Розвиток особистих ідентичностей людей, який і в даний час представлений через націю, мову, культуру, філософію, фактично є частиною православного менталітету. Всім цим чинникам, в тому числі етнічної, національніої та культурної ідентичности, — дано високий пріоритет на місіонерському полі Православної Церкви. Ці культурні ідентичності можуть бути носіями дуже вартісних соціяльних, релігійних та етичних цінностей. Член еклезійної громади народжується як член тієї чи іншої конкретної релігії, народу, культури чи нації, які творять його ідентичність. Особиста ідентичність кожного члена Церкви формується тими чинниками. З цього погляду необхідно сказати, що оскільки національна ідентичність та культура відносяться до особистої ідентичности конкретних людей, космополітична ідея культури або «універсальної християнської культури» не є прийнятна. Ніяка культура не є остаточна і дефінітивна. Якщо Православна Церква охоплює інакшості, це також дбайливість і пошана до величезного багатства людського розмаїття культур. Християнство не пригнічує культури і національні ідентичності, а приймає їх в єдину своєрідність католицької різнобічної традиції. Немає «чистого православ’я», яке не було б зафарбоване культурою. Треба сказати, що з православної точки зору розвиток особистої ідентичности і цілісности є процес постійний, що може бути збережений і продовжуваний тільки постійними духовними зусиллями. Культура людського буття разом з національною ідентичністю безперервно перетворюється містичним життям в Церкві. Православ’я бачить конкретну культуру як джерело одкровення від Бога.
Продовжуючи нашу аналізу, ми також змушені констатувати, що християнство, а особливо Православ’я, за своєю природою є втілення Бога. Це переконання ґрунтується на тому, що друга особа Святої Тройці — Ісус Христос — прийшов у світ у певний час, культуру і націю (Ів. 1,14). Беручи до уваги аспект втілення Православна Церква визнає, що богословський контекст Церкви неминуче культурно обумовлений. Слід визнати, що «ядро християнської істини» повинно бути визначене в оболонці культури різних національних ідентичностей.
Наша українська ідентичність, яка є фундаментальною для нашої культурної традиції двох наших Церков, може бути об’єднуючою сполучною ланкою, яка приведе до інших аспектів обговорення.
Оскільки теологія є контекстуальна, вона втілює всі обговорювані елементи в нашому діялозі. Це одне з найбільших досягнень Православ’я, яке наголошує освячення культури національних ідентичностей та готовність до реаґування на справжні потреби людей. Православ’я, в той же час, обіймає цілу людську культуру і є божественним проявом, який перетворює плотське в небесне.
Інший дуже важливий елемент у нашій дискусії — це питання здорового патріотизму. Хоча Православна Церква засуджує надмірний націоналізм, вона не відкидає здорового націоналізму, який може бути визначений і обійнятий концепцією соборности. В рамках концепції Євхаристійної еклезіології є місце для любови і поваги до своєї держави, висловлене як патріотизм. Істинний патріотизм для добробуту держави слід відрізняти від фанатичного патріотизму, відомого як шовінізм. Поняття істинного патріотизму повинне керуватися принципом відносин з Богом, фанатичний принцип патріотизму ставить націю і державу на вершину ієрархії цінностей. Концепція позитивного націоналізму, приведе до соборности Церкви, може об’єднати людей для перетворення світу у світлі Святого Духа.
Вступаючи в діялог один з одним, ми повинні бути готові відкрити себе для того, щоб любити один одного. Ми повинні бути готові реаґувати на слова святого Максима Сповідника, який стверджував: «Повірте мені, мої діти, ніщо інше не викликало розколу і єресей в Церкві, як той факт, що ми не любимо Бога і свого ближнього». Це еклезійний стан нашої Церкви, який вимагає відкритости, чесности та щирости. Він також вимагає прощення і візії, що має фундаментальне значення для відповіді на заклик до єдности.
Ми повинні бути готові допомагати один одному для того, щоб знайти правильні еклезіологічні елементи, необхідні для поступу подальшого обговорення. Ми також мусимо визнати, що чесна і щира дискусія не може основуватися на сентиментальних стимулах або дешевих основах. У нашому богословському діялозі ми повинні уникати самозадоволення і компромісів будь-якого роду і за всяку ціну, оскільки таке задоволення веде до певної еклезіологічної смерти або проґресивної стаґнації. Для того, щоб бути автентичними до нашого заклику до єдности, ми повинні зустрітися один з одним на ґрунті довіри, відкритого чесного спілкування і взаємопошани.
Шлях для майбутнього діялогу і єдности може бути «дорогим і болючим», але це єдиний спосіб дивитися і вступати в майбутнє. Нам треба бути цілком відвертими, що може буде багато перешкод на дорозі, які глибоко вкоренилися в нашому упередженні і способі мислення, встановлених в історії останніх трьох сотень років. Труднощі можуть посилюватися внутрішніми перешкодами в наших Церквах, а також тими, хто бачить ці дискусії,як еклезіологічну зраду
У діялозі ми повинні уникати будь-яких форм винятковости, що можуть стримувати від істинної основи богословського діялогу. Ці труднощі не повинні лякати нас від пошуків знайти один одного в прагненні до єдности. Можуть також бути інші питання чи ідеології, які будуть робити все можливе, щоб зупинити цей процес у його коренях. Історія українського народу дуже недавня, щоб забути про цю недалеку небезпеку.
З іншого боку, якщо ми хочемо бути чесними перед собою і проґресивними у нашій праці, ми повинні бути послідовними і теологічно дозрілими в нашому прагненні до єдности. Щоб бути правдивими щодо нашого свідчення та успішними в нашому пошуку, ми повинні не тільки говорити і сперечатися, але повинні слухати один одного, щоб зробити наш діялог реальним і відчутним. Якщо будемо слухати один до одного, то тим зможемо вчитися від досвіду інших, таким чином допомагаючи собі усвідомлювати, на чому стоїмо і що представляємо. Можуть також бути моменти мовчання, проникнуті присутністю інших. Аспект відмінности може привести нас до інших вимірів, які ніколи не обговорювалися раніше. Проявляючи терпеливість по відношенню один до одного, ми зможемо покласти на стіл наші еклезіологічні досвіди минулого, навіть ті, які охоплені почуттям болю, горя і страждання. Для того, щоб бути вірними самими собі і Богові, ми не повинні боятися дивитися в очі один одному з любов’ю, де ми знову побачимо один одного як брати і сестри у Христі.

Патріярх УГКЦ СВЯТОСЛАВ:
«Cвiт...направду шукає Бога»

Подаємо уривки з інтерв’ю, яке Глава УГКЦ під час свого перебування в Чикаго дав для газети «Свобода».
— 27 вересня виповнюється пів-року від дня Вашої інтронізації. Як змінилося Ваше самовідчуття, з одного боку та відчуття зовнішнього світу — з іншого?
— Чесно кажучи, я якось по-новому починаю відкривати собі нашу Церкву. Бо, знаєте, священик бачить Церкву в межах своєї парафії, єпископ — в межах своєї єпархії... А я тепер починаю все більше розуміти нашу Церкву в її вселенському вимірі — як в Україні, так і за кордоном. Починаю відчувати, який це великий, непростий, дуже таїнственний організм. І можливо, через призму нашої Церкви відчу¬ваєш, що той світ, який довкола — з його, я б сказав, непростими про¬цесами, які відбуваються, світ, який живе в багатьох різних культурах — направду, направду шукає Бога. Я щоразу більше переконуюся, що о. Сергій Булґаков мав рацію, коли говорив, що всі суспільні феноме¬ни закорінені у духовній сфері. І все те, що сьогодні відбувається, як якийсь феномен «видимого» пляну, має коріння у духовному світі.
— XX століття дало Церкві Митрополита Андрея Шептицького, який уберіг народ від розчинення в латинському, німецькому та польському світах і став de facto етнархом частини українців; дало Ісповідника Віри Йосифа Сліпого, який зберіг Церкву як таку і розвинув її в країнах поселень; дало Владику Івана-Мирослава Любачівського, який повернув УГКЦ на історичну Батьківщину; дало Вла¬дику Любомира Гузара, який вивів Церкву на загальнонаціональний та на світовий рівень — згадаймо хоч би візиту до України Великого Папи Івана-Павла II. Що напишуть про перші 5-10 років Вашої каденції, що могло б стати їх головним здобутком?
— Не знаю.... побачимо за 5-10 років... Але я зараз відчуваю, що на тому рівні розвитку, на якому перебуває наша Церква, ми починаємо діяти як ґльобальна Церква. Це не мій вислів, він вже звучав. Тобто українська Церква є далеко не регіональною. Це є Церква, яка має свій центр в Україні, але живе як єдине тіло в цілому світі, яка є українською, але сьогодні душпастирює в різних культурах. І питання «єдности в різноманітності» стоїть сьогодні перед нашою Церквою дуже цікаво і дуже гостро. Я думаю, що це буде одне з питань на наступні п’ять років.
— На яких головних проблемах Церкви і народу ви наголошуєте?
— Один з тих наголосів я почав давно ставити — не тільки тоді, коли мене обрали Главою Церкви, а тоді, коли мене призначили до групи єпископів, які опрацьовували бачення нашої Церкви на наступні 10 років. Кожен з єпископів своє наголошував, я наголошував на питанні інкультурації. На мою думку, це є щось дуже актуальне і важливе для нашої Церкви і таке, що пов’язане з завданням «нової євангелизації», про яку так багато говорять в Католицькій Церкві.
Я це почав глибоко розуміти в Арґентині. Тоді я перед собою почав ставити таке запитання: «Що означає бути східнім католиком в латиноамериканській культурі?». Я ставив це питання перед багатьма вченими людьми — науковцями, культурологами, діячами культури, інтелектуалами. Ніхто мені не дав відповіді, яка б мене задовольнила. Але, думаю, що питання інкультурації для нас, для нашої Церкви і взагалі Церкви Христової назагал є дуже важливим. Адже ми живемо в часі дуже швидких культурних змін, коли саме розуміння поняття «української культури» ще до кінця не оформлене в його модерному, сучасному вигляді. Крім того, є питання «внесення» спадщини Східньої Католицької Церкви в різні культури — що необхідно «вносити», а що, скажімо, десь до певної міри «опустити»? Що є основне, а що — другорядне? В чому нам потрібно бути абсолютно єдиними в нашій Церкві, яка живе в різних країнах, а в чому можна допустити якусь різноманітність? Це не просте питання. Думаю, що ми на нього ще будемо шукати відповіді. Але ми мусимо її знайти.
— Ваше обрання підкреслило, принаймні для декого, кричущу різницю між Вами та предстоятелями інших Православних Церков в Україні, принаймні вікову. Що відрізняє вас? Що об’єднує чи може об’єднати Вас із Предстоятелями інших Православних Церков?
— Все ж таки думаю, що нас може об’єднати спільна спадщина, спільне коріння, бо вони є. Чим глибше ми будемо розуміти і жити своїм корінням Київського Християнства, тим ближче будемо один до одного. Очевидно, що ми всі різні — тут мова не йде лише про віковий бар’єр чи якісь інші речі. Ми все ж таки є дітьми тих своїх, я б сказав осередків, в яких ми осмислювали себе як церковні люди. Але я щораз більше, зокрема в Київі, починаю бачити, що ми маємо дуже глибоке спільне коріння, ми повинні його відкрити.
Для мене було дуже приємно почути, що навіть Українська Православна Церква в єдності з Московським патріярхатом дуже цінує свою назву як Київська Церква і хоче її глибше розуміти і пізнавати. Отож, думаю, ми багато маємо спільного.
—Українські медія пишуть про якісну відмінність в кращий бік між Вашими монахами, священиками, єпископами та їхніми «колеґами» з обох патріярхатів та УАПЦ…
— Думаю, що це дуже відносне твердження. Говорити про «якість» особи — це завжди небезпечно, бо кожна особа — унікальна. Можна говорити про якість певного методу, ефективність тої чи іншої акції. Але говорити, наприклад, про якість духовного життя — дуже важко. Очевидно, що ми хочемо бути якісними, але мусимо бути теж і глибокими.
— Українці на поселеннях в період після Другої світової війни й аж до розпаду СРСР зробили величезний, якщо не сказати — визначальний, внесок у збереження нашої культурної, релігійної, національної ідентичности. Якою може бути або повинна стати, на Вашу думку, місія сучасної діяспори в XXI столітті?
—Думаю, що місія діяспори до кінця ще не окреслена. Я, скажімо, знайшов щонайменше два поняття ролі і місії діяспори. Одна думка, що діяспора повинна «вносити» багаж культури, яку зберегла за кордоном, в українську дійсність — зокрема впливаючи на ті чи інші державні чинники, на політику Президента чи Уряду. Інші говорять про те, що їхня місія —впливати виключно на місцеві уряди і таким чином формувати міжнародний образ українства світового. Думаю, що істина лежить десь посередині — будемо робити одне й іншого не відрікатися.
— За фактом наша Церква є вселенською в мініятюрі, але при всьому тому інституцією глибоко національною за своєю формою і за змістом. Якщо в ході подій постане питання створення парафій, в яких служитимуть російською мовою — як це вплине (або не вплине) на виразно національний характер УГКЦ?
— Бачите, це питання є другорядним щодо суті Церкви. Сьогодні ми правимо наші Богослужіння англійською мовою, еспанською, португальською... То чому нам в принципі не бути готовими служи¬ти Літургію тією мовою, яка душпастирськи буде ефективна і потрібна? Тут я не бачу, сказати б, якогось «ідеологічного» підґрунтя, не бачу, чому ми повинні бути до цього закритими.
Хоча російську мову як богослужбову сьогодні навіть самі росіяни не використовують і нам тому не потрібно поки що цією мовою служити.
— Наскільки реальною, з Вашого погляду, є інсталяція «русского міра» на території України?
—Чесно кажучи, я дуже скептичний щодо цієї ідеї, оскільки вона абсолютно несерйозно трактує ту дійсність, в якій ми всі живемо. І що цікаво? Ця ідея більше дратує вірних Православної Церкви Московського патріярхату, ніж всіх інших. Ми на це спокійніше реаґуємо...
Але я думаю, що ця ідея може бути більш небезпечною в діяспорі, ніж в Україні, оскільки є така тенденція — збирати під один омофор, під одного двоголового орла, всіх «русскоязичних» за кордоном. Тут є небезпека, що будуть створюватися альтернативні до сучасних українських громад спільноти, які будуть до певної міри присвоювати собі право представляти Український народ. І це одна з дуже серйозних небезпек. Але — побачимо....
— Ви, поміж іншими тягарями відповідальностей — як Великий Канцлер Українського Католицького Університету — несете відповідальність за успіх (або неуспіх) його місії. Якою ви бачите місію УКУ в найближчі 5 — 10 років? Якою мірою Ви розумієте, відчуваєте, що УКУ є однією з небагатьох інституцій, яка протистоїть сучасному владному мракобіссю в Україні?
— Я б, можливо, до цього питання з іншого боку підійшов. Цей університет для нас є поки що одинокою інтелектуальною потугою, яку має наша Церква. Це — потуга, яка має далеко ширше значення, не тільки для українського суспільства. Це такий інтелектуальний скарб, без якого Церква не може існувати.
Буквально декілька днів тому я вперше, як Великий Канцлер, відвідав свій Університет і сказав таку парадигму: я не уявляю УГКЦ без УКУ і УКУ без УГКЦ. І це дуже добре, що сьогодні в українському суспільстві УКУ є дуже потужним моральним авторитетом, по-перше. І по-друге, певною альтернативою до тих, я б сказав, совєтських освітніх стереотипів. Думаю, що УКУ має також велике значення і для закордонного українства, оскільки зможе направду послужити всій нашій Церкві — для того, щоб вона могла зберегти свою ідентичність.
— Якими є головні внутрішні та зовнішні загрози для УГКЦ, отже, для нашого народу та українців, поза межами історичної батьківщини сущих?
—Я б сказав, що, можливо, внутрішня загроза — це своєрідна відчуженість від своєї матірної території і від того життя, яке є в Церкві, яке спостерігається в окремих реґіонах. Я коли прибув до Арґентини, то відчув, що впродовж багатьох років бракувало живого зв’язку цієї єпархії і цих людей з нашим центром в Україні, якого вони не знали і не розуміли. Мені було дуже приємно, коли багато моїх вірян в Арґентині говорили, що вони тепер почуваються набагато ближче до серця Української Церкви, тому що можуть до свого глави еспанською мовою звертатися. Це — один з моментів ґльобальної Церкви — щоб жодна з тих частин, які розкидані у світі, не була відокремлена, відчужена, але жила в живому сопричасті.
Коли мова йде про зовнішні небезпеки, то я б говорив про загальне збайдужіння до питань Церкви і релігії як такої. Це по-перше. По-друге, це — нові форми ідентифікації себе з Церквою чи народом, які має модерна людина. Я б сказав, що усталених обов’язків щодо Церкви чи народу модерна людина дуже часто не відчуває. В постмодерному світі вона зважає, перш за все, на свою персональну вигоду від тої чи іншої приналежности. Отож, думаю, ми це повинні мати на увазі і вміти відповідати на ці виклики.

ПАЛЛАДIЙ, єпископ Переяслав-Хмельницький
ЩОБ ТВIЙ ХРЕСТ БУВ ЖИВОТВОРНИМ

Відвідуючи святі місця, побожна цариця Єлена, мати імператора, побажала знайти Хрест Господень, який через смутні обставини того часу залишився в безвісті.
Під час розкопок спершу були відчутні приємні пахощі, а потім були відкриті три хрести. На одному з них був напис, зроблений за на¬казом Пилата. І щоб переконати всіх, що це дійсно Хрест Спасителя, Єрусалимський патріярх Макарій ужив засіб, до якого тільки могла порадити звернутися жива віра в Розп’ятого. За вказівкою святителя принесли хворого, який чекав неминучої смерти. До нього за чергою приклали знайдені хрести. І коли приклали Хрест з написом, недужий устав і цілком одужав. Це чудо переконало всіх, що Хрест належав Тому, Хто є Воскресіння і Життя.Знайдений Хрест був урочисто перенесений у храм, де патріярх з амвону підносив його перед народом, котрий бажав побачити Животворящий Хрест. На пам’ять про цю подію було встановлено празник Воздвиження.
Кожний правдивий християнин має нести свій хрест. Кожен з нас має пильнувати, чи зберігається в нього його хрест, чи не здіймається в його душі хрест розбійника. Присутність Хреста Господнього була виявлена за трьома ознаками — ароматом, написом Імені Господнього, відживленням хворого. За цими ж ознаками і ми можемо відрізнити в нас самих справжній хрест від оманного. Хрест правдивий, як говорить один із святителів, має пахнути невинністю або покаянням, повинен мати на собі накреслення найсолодшого імені Ісусового і, нарешті, має бути животворним.
Хто переносить мужньо з вірою в Ісуса Христа свої страждання і бадьоро стоїть на сторожі серця, той несе правдивий хрест.«Без Мене не можете творити нічого»,—сказав Господь святим апостолам (Ін. 15,5). Щоб наше носіння хреста було істинним, конче потрібен напис на нашому хресті всеосвячуючого імені Господа Ісуса Христа, необхідна віра в нашого Визволителя. Тоді Божественною благодаттю будуть обернені в заслугу наші страждання. Але найчастіше ми не визнаємо за потрібне освячувати наші страждання вірою в заслуги Спасителя, і тому вони не приносять нам духовних плодів, тим самим позбавляючи наш хрест животворности. А істинний хрест завжди животворний. Так навчають святі отці.
Щоб наш хрест був завжди животворним, маємо терпляче переносити страждання і біди, бачити в них Божественну любов до нас, грішних. Тоді і страждання змусять нас заглибитися в самих себе, побачити вбогість нашого духу і серця — і схилитися до вічного. Тоді несення хреста не буде здаватися страшним, як раніше, коли ми служили чуттєвості. Архиєпископ Інокентій говорить: «Духовна насолода хреста примушує забувати речовинну його гіркість, подібно до того, як забувають про гіркоту ліків, коли бачать, що вони рятують від смерти».
Будемо діяти подібно до святого пророка Мойсея, котрому колись було сказано Богом: «Кинь жезл на землю». І кинув на землю, і став змій; і відбіг Мойсей від нього» (Вих. 4, 3). І коли відкриється, що наші випробування є не хрест, а змій — учинений нами гріх, за котрий належно страждаємо, то з вірою в благодать Божу постараймося відразу ж викореняти його в собі, поступово очищаючи себе від згубної скверни.
«Вiсник — Herald»

Ніна ПАРХОМЕНКО
Невiдомi «країни» Туреччини

Туреччина, яка сьогодні є привабливим для українців простором відпочинку, насправді приховує в собі зовсім не відомі для нас «країни». Незвичайні відкриття і враження чекають на того, хто наважиться відхилитися від проторованого шляху.
Якщо ви хочете побувати в Греції, Римі, Генуї, одразу їдьте місцевим автобусом на південне узбережжя Чорного моря. Ви опинитеся там — у Віфінії та Пафлагонії (назви провінцій Римської імперії). Сюди плавав Одіссей, описують особливості цієї місцевости Страбон, Пліній молодший та Пліній старший, Птоломей, Микита Пафлагонянин, Марко Поло, Клавихо та інші стародавні історики, географи, мандрівники.
Земля тут зберігає «товстий шар» історичної пам’яті. Причому все — своєрідність ландшафту, пам’ятки архітектури — зберігається майже в первісному вигляді. Потрапляємо ніби в зачаровану країну, яка заснула на багато років і не знає, що таке бетонні будинки, пластикові вікна, метро тощо.
Давнім центром, столицею цього регіону — Пафлагонії — було місто Амастрида, тепер Амастра. Вона розташована на мальовничому півострові, з’єднаному мостами з островом. Перше враження від міста — що ти потрапив до Італії: горбаті венеціянські мостики, різноманітні острови та химерні скелі, старовинні дерев’яні будинки під червоною черепицею. У стінах високих кам’яних фортець VІІ — ХІV ст., які з різних боків оточують місто, впадають в око численні мармурові плити (так звані закладні) з гербами відомих генуезьких родин. Це Вісконті, Поджио, Монтенегро, Кампо, Кампофреґозо, Маластино, Лузиньян, адже місто було протягом тривалого часу (з XIV ст.) генуезькою колонією.
Герби та генуезькі написи були досліджені та розшифровані англійським ученим Ф. Хазлуком (Hasluk F.) і видані в Лондоні 1911 р.
Генуезці з Амастри підтримували тісні торговельні зв’язки з Кафою (Феодосією), Балаклавою. Тому закладні плити з тотожними гербами є й у Феодосії. Від них прийшов і культ св. Георгія до Криму. Св. Георгій був офіційним покровителем Генуї. На його честь був названий головний банк Генуї— Сан Джоржо, в розпорядження якого з 1453 р. перейшли всі чорноморські генуезькі колонії. Свято св. Георгія було включено до каталогу загальнодержавних у Генуї. Не випадково зображення св. Георгія встановлено на міських воротах у Кафі.
Водночас у місті багато грецьких статуй — Зевса, Геракла, пам’ятник римському імператору Клавдію, багато римських надгробків, театр. У1951 р. після розкопок на некрополі значна кількість артефактів надійшла до місцевого археологічного музею.
Свого часу Ліціній Лукулл, римський проконсул Пафлагонії, вивіз звідси кілька мармурових статуй для прикрашення своєї вілли на околицях Рима.
Знав про тутешні історичні цінності Рудольф Распе (Raspe), німецький письменник (1737—1794) — автор славнозвісного Мюнхаузена. Він цікавився археологією, перекладав Гомера.
З хвилюванням піднімаєшся старовинними кам’яними сходами до візантійської церкви VII ст. В ній служив єпископ міста — св. Георгій Амастридський. Рукопис його життя було віднайдено в XVI ст. греком К. Лукарисом і продано італійській королеві Марії Медичі. Після її смерти колекція була перепродана французькому королю. Зараз рукопис — у Паризькій національний бібліотеці. В Росії він був виданий лише в 1893 р. візантологом В. Василевським. Там, зокрема, є важливі свідчення про перші набіги росів, скитів на узбережжя Чорного моря в першій половині VIII ст., пограбування Амастри тощо.
Пафлагонія мала першого Єпископа (його ім’я Пальма), поставленого ще апостолом Андрієм. Вона була найстарішою християнською парафією Візантійської імперії, і в пізні часи, після мусульманського завоювання, тут мешкало багато греків. Зараз залишилося три храми (відреставровані), залишки православного манастиря на острові (лише фундаменти).
Напевно, ще від греків перейшла сюди любов до червоного кольору (на відміну від інших районів Туреччини, де полюбляють синій).
Місцеві жінки вишивають рушники, які одразу ж і продають. В них орнамент вишито «червоними і чорними» нитками. Також червоний колір домінує у килимах. Він вважається символом щастя. Барвник виготовляють з рослини марени. До вовни для інтенсивности кольору додається, крім фарби, ще й овеча кров.
Цікаві місцеві лікарські поради щодо цього кольору. Пліній молодший писав у листах до імператора Трояна, як лікують тут головний біль. На голову треба покласти траву, що виросла на голові статуї (а їх було багато), і загорнути її в червону тканину, чи вуха обмотати червоною тканиною. Американець Томас Джефферсон посилав саме сюди по ту фарбу. В цьому маленькому, тепер уже провінційному містечку, є велика книжкова крамниця. До речі, і праці географа IX ст. Страбона про край у перекладі турецькою мовою також є. Тут я придбала чудово ілюстровану книгу, видану 1999 р., до 1380-річного ювілею Амастри — турецького науковця, Неджет Сакаоглу «Чарівний світ Амастри». 31 липня щороку в місті відбуваються святкові паради з цікавими театральними сценами з життя генуезців.
У книзі вміщено малюнки Амастри, зроблені англійськими вченими і мандрівниками у 1-й половині XIX ст. Зокрема, представлено роботи Жуля Лоуренса 1846 р., Вільяма Айнсворта 1838 р. та ін.
Англійці були першими, хто відважився у 1-й пол. XIX ст. мандрувати цими турецькими місцями. Саме тому до Британського музею в Лондоні наразі надійшло багато артефактів із цих місць, зокрема й поеми Гомера.
Одними з перших англійців, які зацікавилися цим регіоном, була династія шотландців Гамільтонів. Вільям Гамільтон (1730-1830) був колекціонером античности (брав участь у розкопках Помпеї, Геркулануму). Його велика колекція була подарована Британському музею в Лондоні. У свої мандри він брав художника П’єтро Фабріса, який замальовував за його вказівкою важливі краєвиди. Вільям Гамільтон (Hamilton William, 1788-1858), син відомого ботаніка з Глазго, особливу увагу звертав на описи флори цих регіонів. Дуже докладно й поетично описує він узбережжя, гавані, породи дерев у своїй книзі, виданій у Лондоні 1842 р., «Reseaches in Asia Minor, Pontus» — «Дослідження в Малій Азії, Понті».
Їдучи його маршрутом — з Амастри до Синопу, узбережжям Чорного моря, я мала змогу переконатися у правдивості описів В. Гамільтона. Позаяк ліси тут не вирубують, а узбережжя не забудовується; нові дороги теж не прокладені, залізниць немає. Залишилися римські дороги через високі перевали (600-750 м над рівнем моря) та поодинокі прибережні історичні селища, що перейменовані на турецький взірець.
Багато з цих місць описано в томах «Аgronavtica»» Аполлонія Родоського (біля 270 р. до н.е.), начальника бібліотеки в Олександрії. Римляни високо цінували його поезію, а сам Вергілій радо перекладав його твори. У другому томі «Аgronavtica» Аполлоній описує розташовану біля Амастри Гераклею Понтійську. Зараз вона носить назву Єреглі.
Місто було засновано греками з Беотії (560 р. до н. е.). Тут народився знаменитий Геракліт. Місцеві мешканці покажуть печеру Геракла, де, вважається, був вхід до пекла. Тут є три великі печери, гроти, пам’ятник собаці Церберу, був Храм, присвячений Гекаті, на місці якого у V ст. побудовано християнський храм. Є акрополь, мури візантійської фортеці. З гори можна побачити затоку, куди припливав Язон. Цей краєвид зі спорудами, мечетями змалював Айнсворт у 1839 р., пізніше з нього було зроблено офорт.
Німецький археолог Вольфрам Хольпфнер (Wolfram Holpfner) у 1965 р. розкопав тут багато цікавого в експедиціях.
Поруч, на скелястому узбережжі, розташоване мальовниче селише Шиле. Воно має дивовижної форми скелі, які стоять у морі близько берега. На одній із них височіє мальовнича генуезька вежа XIV ст. До неї з ближньої скелі прокладена канатна дорога. Це місце також, за переказами, відвідував Одіссей. Чорне море тут надзвичайно чисте, прозоре з піщаним берегом.
Варто зупинитися тут у готелі хоча б на одну ніч, аби вранці, забравшись на одну з високих скель (заввишки 300 м), дивлячись на неозорий морський краєвид, насолоджуватися гекзаметрами «Одіссеї» в українському перекладі Миколи Зерова.
Доїжджаючи узбережжям Чорного моря до Синопу, згадую, що саме тут у Пафлагонії висадився супутник Язона — Автоликой. Він побудував храм, куди й призначив оракула. Тут була до 75 р. до н.е. колонія мілетців. А у 1951 р. в Синопі німецькими археологами на чолі з Людвігом Будде було розкопано залишки єгипетського храму зі скульптурами Ізиди, Сераписа — цей культ був поширений іще за Птоломея (305 — 282 р. до. н.е.). У Синопі народився наймогутніший цар Сходу Митридат (132 р. до н. е. — 63). Життя його описує Аппіан та автор 24 томів історії Римської імперії Плутарх. Саме Митридат переніс столицю Понту з Амасії (де народився географ Страбон) у Синоп. Він здобув грецьку освіту, знав 22 мови, весь час воював із римлянами, зрештою, під час третьої митридатівської війни зазнав поразки від Помпея й утік до Керчі (в Пантікапей). Його скарби вивіз до Криму переможець Лукулл.
У Синопі збереглися залишки величного палацу Митридата, якій умішував 10 000 осіб. Монументальні високі стіни вражають красою й міцністю кладки, на них розміщена охоронна дошка з пояснювальним історичним текстом. Дорогу до палацу показав мені місцевий школяр.
В. Гамільтон пробув у Синопі три дні і докладно описав старовину. Синоп — місце народження грецького філософа Діогена. Тому, в’їжджаючи до міста, бачимо пам’ятник йому із ліхтарем у руці та з собакою; сам Діоген стоїть на діжці. Саме тут виникло слово «синоптик», що в перекладі з грецької означає «можливість осягнути все». Звідси пішли і слов’янські назви книжок з описами історичних подій — «Синопсис». У нас, у Київо-Печерській лаврі, видав таку книжку 1674 р. Інокентій Гізель, архимандрит Лаври.
У місцевому археологічному музеї зібрано багато стародавніх скульптур — це хетські леви, римські мозаїки, а також візантійські ікони. На подвір’ї музею — гармати, ядра — пам’ять про Кримську війну 1853 р.
Архітектурною перлиною Синопу є мечеть XIV ст. з великим внутрішнім двориком, орнаментальними написами на мармурі куфічним шрифтом та тюрбе (тобто надгробком) знаменитого еміра Синопу Газії Челебі (1298 — 1324), безстрашного вояка. Був Газія Челебі непереможним флотоводцем, мореплавцем і воїном, він воював з італійцями, нищив генуезькі галери. Подейкують, що саме він першим придумав підводний човен. Ібн Батута називає його людиною-жабою. Нащадок еміра, турецький мандрівник Евлія Челебі (1611 — 1683) у своєму 10-томовому «Seyhatnames» (1313, Стамбул) описує Україну і Крим.
Взагалі цей витягнутий у море півострів, зручний як гавань, був ареною постійних війн. Генуезці воювали з венеціянцями за володіння ним. Петрарка в листі до свого друга венеціянця Бандино (герб якого бачимо в Амастрі) благає припинити братовбивчу війну.
Ці місця біля Синопу — численні вежі, замки — знайшли своє відображення і в західній літературі, в рицарських романах, особливо 4-го Хрестового походу.
Особливу пошану отримав французький роман у віршах «Мелюзина», складений у кінці XIV ст. Жаном з Арраса за наказом герцога Беррійського. Прозова версія книги вийшла в Женеві 1478 р., а німецький переклад через польське посередництво у 1677 р. став відомим у Росії.
Хоч як дивно, але на жаль, місцевість ця маловідома як у нас, так і в Европі. Єдина книга про цю частинку світу, насичена історичними подіями і незвичайними пристрастями, вийшла друком у Берліні 1915 р. — авторства Леонарда Пафлагонія.
Найближчими за духом до цієї атмосфери мені видалися поетичні переклади римських елегій українського неокласика Миколи Зерова. Впевнена, тут він почувався би як удома. В його гекзаметрах — перекладах Вергілія, Горація, Овідія — можна знайти безліч аналогій — описів Амастри й, зрештою, численних інших місць.
Так, коли раптово посеред Амастри (біля автобусної зупинки) бачиш старовинний камінь із напівзатертими грецькими літерами — очевидно, чиїмось іменем — мимохіть спливають у пам’яті рядки М. Зерова з перекладу поета Авзонія: «Не втече від загину камінь могили твердий, імені слава дзвінка».
Щодо мене, то я знайшла в поета і для себе дещо відповідне, епіграф до своєї подорожі. Це вірші з його перекладу Публія Марона.

Діялог:
Мелібій: «Що ж так тягнуло тебе до того величного міста?»
Тімір: «Воля, мій друже!
Хоч пізно, як волос на старість посивів
Взнав я принади її — осяяла вік мій ледачий!»

ШЛЯХАМИ Й СТЕЖКАМИ АПОСТОЛА…

Вже майже два десятиріччя Ніна Пархоменко — провідний науковець-мистецтвознавець Національного художнього музею України влітку подорожує християнськими місцями Сходу. Відвідала манастирі та місця, пов’язані з першими віками християнства — часом його виникнення і становлення, добою апостольською — в Єгипті, Сирії, Йорданії, Туреччині та ін.
Високоосвічена особистість, знавець багатьох, зокрема й східних мов, вона ще й своєрідний, талановитий, глибокий художник, чиї роботи нещодавно експонувалися в галереї «Лаврській» у Київі. Проникливі, загадково-містичні образи християнських манастирів і храмів бездонної давнини — часом в місцях, де подорожував і поширював Світло Віри св. Апостол Павло — викликали у невипадкових відвідувачів виставки увагу, зацікавлення і глибокий духовний відгук.
Особливо запам’яталися твори з зображеннями старовинних церков V — VI ст в історичній місцевості Іконія (сучасне м. Конья в Туреччині), образ манастиря св. Фекли в Сирії, місце проповіді святого Апостола на тлі руїн античної цивілізації та хеттської незбагненно-таємничої пластики.

Юрiй ВIВТАШ
Введення в храм Богородиці

Празники на честь Пресвятої Богородиці в церковному календарі займають перше місце по празниках Господніх. Вони ставлять нам перед очі велич, гідність і святість Пречистої Діви Марії, Її ролю у відкупленні людського роду. Найбільші Богородичні празники, як Різдво й Успення, говорять нам або про перші хвилини її існування на землі, або про її відхід до вічности. Одинокий празник, що його темою є дитячі і юні літа Пресвятої Богоматері, — це Введення в Храм, що його святкуємо 21 листопада (4 грудня). В наших Богослужіннях він має назву «Вхід у Храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії». Празник Введення розповідає про ди¬тинство Пречистої Діви Марії, виховання у святині та її приготування до найвищої гідности: бути Матір’ю Божого Сина.
Батьки Пресвятої Богородиці довго були бездітними, дуже просили Бога, щоб послав їм дитину, обіцяючи присвятити її Господеві.
Нарешті Господь вислухав щирі молитви праведних Йоакима і Анни і дав їм донечку. Вони назвали її Марія, як це об’явив їм ангел. Вірно додержуючи зробленої обітниці, привели Її по закінченні третього року життя до Єрусалимського Храму. Назустріч Марії вийшов їх родич, Захарія, відправив обряд торжественного віддання Богові на службу, поблагословив дивне дитя і ввів Марію, яка попрощалася зі своїми батьками, до святині. Дівчинка залишилась у храмі, її батьки повернулись у Назарет щасливі, що могли віддати на службу Господеві свій найбільший, випрошений у Нього скарб.
Празник Введення належить до 12-ти великих празників.
Свята Євангелія нічого не говорить нам про подію Введення в храм. Цей празник, як і празник Різдва й Успіння Божої Матері, має свою основу у традиції Церкви й апокрифіч¬них книгах, передусім прото-євангелії Якова.

Наталка ТАЛИМАНЧУК
Без верби й калини

Хто свій рід забуде,
Рідних маму й тата,
Той хай не вертає
До своєї хати.
Пам’ятаю, мамо,
Твоє тихе слово,
Що мене учило
Добру та любови.
«У вербі, дитино,
Сонце прокидається,
На гілках калини
Діти колихаються».
Опустила віти
Червона калина,
Тихо шепче з вітром
Верба й тополина.
А до мене знову
Мамин голос лине:
«Без верби й калини
Нема України».

Василь ЛИТВИНЕНКО
Небесне коло

Котилося небом коло
І все зігрівало навколо.
Та під осінь коло втомилось —
І все довкола змінилось:
Відлетіли за море далеке
Солов’ї, зозулі, лелеки,
Почастішали сірі тумани,
Почалися дощі й вітрюгани,
І якось неждано насамкінець
На трави пожухлі упав морозець.

Iван ГНАТЮК
Наша хата

Я люблю свою хату,
І подвір’я, й садок,
Де і сонця багато,
І в жару — холодок.
Тихо й затишно. Квіти
Коло хати цвітуть,
І невтомно все літо
Бджоли в цвіті гудуть.
Все для мене тут рідне:
Стіни — білі як сніг,
І віконце привітне,
І дубовий поріг.
І ряденця строкаті,
Й рушники на стіні, —
Навіть дим в нашій хаті
Рідно пахне мені.
Рідна казка про гнома,
Рідна стежечка в сад...
...Всюди добре, а вдома
Краще, кажуть, стократ.


Андрiй М’ЯСТКIВСЬКИЙ
Зайчиків окрайчик


Дістав зайчик
Хліба окрайчик,
Сів собі, їсть.
А до нього — гість:
— Ти добрий зайчик,
В тебе хліба окрайчик,
Надійшла зима,
А в мене нема...
Зайчику-побігайчику,
Не скупись,
А своїм окрайчиком поділись.
Добре серце в зайчика —
Дав півокрайчика,
І зайчиків гість
Теж собі їсть.

Вaдим СКОМАРОВСЬКИЙ
Клени

Вітер обтрушував
листя багряне,
Клени стояли в журбі і тривозі:
Як же їм бути,
як холод настане?
Хто їх зігріє тоді на морозі?
Грізно і довго шуміла діброва,
Клени тремтіли, ждучи завірюхи,
А серед ночі зима сивоброва
Їх одягнула у теплі кожухи.

Олесь ЛУПIЙ
Україні

Мамо роду і народу,
подивись: твої сини
вже посіяли Свободу,
вже колосяться лани.
Дозріває, буде віно
і святої волі час.
Україно, Україно,
ми — для тебе, ти — для нас.
Буде в домі твоя правда,
твій закон і заповіт.
Будеш, Мамо, будеш, Ладо,
поки сонце, поки світ!

Роман ЗАВАДОВИЧ
ЯК КУЩИК І ПАВУЧОК ВІДДЯЧИЛИСЯ МИШЦІ

У Галинім садку був кущик, а під кущиком — нірка. У нірці жила мишка. Кущик похитував галузками, шумів листям, з вітриком розмовляв. А мишка у нірці смачно спала або сиділа під кущиком проти сонечка і вигрівалася. Гарно було!
Раз закрався до садочка гість із далекого поля, куцохвостий зайчик. Розглянувся: «Го-го! Скільки тут усіляких незнаних присмаків! Нові рослинки, нові галузки». Бігає зайчик по садочку, тут відкусить листочка, там гризне галузку — випробовує, чи смачне.
Прискакав і до нашого кущика, зіп’явся дибки на задні лапки, досягає ротом найкращої галузки. А на галузці під найбільшим листком сидів павучок, мостився спати. Злякався, сердега, що зайчик його разом з листочком схрупає.
— Ой, біда, біда! — закричав павучок. — Рятуйте! — Вискочила мишка зі своєї хатки. Дивиться, кущик аж тремтить, жаль йому найкращої, найчепурнішої галузки. Стала мишка зайчика прохати-вмовляти:
— Пане Довговушенку! Вірте мені, цей кущик дуже-дуже несмачний. Навіщо вам псувати собі смак? Язик вам затерпне. Чи не краще вам наїстися усмак молодої соковитої капусти?
— Де, де вона? — запитав зайчик, що дуже любить капусту.
— На грядці за тином! — показала мишка лапкою. І зайчик пішов собі на грядки смакувати капусту, кущика не зачепив, і галузка зосталася непошкоджена.
— Спасибі! — промовив до мишки кущик і поклонився їй своїм вершком. — Я тобі, добра сусідко, цього не забуду.
— Спасибі! — сказав павучок, махнув до мишки привітно лапкою, а потім зробив тонку міцну ниточку-павутинку і ще міцніше прив’язав свого листочка до галузки.
Минуло кілька місяців. Настала рання осінь. Першим на кущику зів’яв той листочок, що під ним мешкав павучок. Був би відірвався від галузки, але держала його павутинка. Одного ранку вийшла мишка з нірки подивитись, чи не погубили діти на стежці солодких окрушин. Погода псувалася. Десь на далеких горбах сидів осінній вітер, надув великі губи і дмухнув так сильно, що в Галинім садочку хиталися всі дерева, кущики, галузки і листочки.
Вибігає мишка з-під куща, а назустріч — ох! ох! — кіт! Здоровий чорний котище з блискучими зеленими очима.
Мишка шасть у траву, але хвостика добре не заховала. Кіт скочив за мишкою, і його загребущі пазурі стали нишпорити в траві перед самим мишачим носиком. Мишка кинулась у другий бік, заховалась під невелику лопушину і стишилась. Кіт не бачив мишки, але чув шелест у траві, піднявся на задні лапи і пильно дивився, куди б йому скочити.
— Мабуть, мені вже не бачити власної хати під кущиком ані не
хрупати солодких бубликів! — з жалем подумала мишка.
З безрадним трепетом дивився кущик на пригоду мишки. Загородив котові дорогу галузкою, але це не помогло. Тоді кущик побачив, що біля зів’ялого листочка сидить павучок. Той самий, що колись прив’язав листочка до галузки міцною павутинкою.
— Розірви павутинку! Розірви!! Мерщій!!! — зашелестів кущик. Павучок був здогадливий хлопець. Умить зрозумів. Перекусив павутину, і листочок з шелестом упав на землю.
Ш-ш-ш! Фі-ю-ю! — виспівував осінній вітер. Його подих підхопив зів’ялого листочка і поніс по траві. Листочок зачіпався за травинки і підстрибував, мов живий. Кіт подумав, що це втікає мишка. Мерщій кинувся в погоню за сухим листком. А тим часом мишка — смик сюди-туди й сховалась у сухій безпечній нірці.
Кущик радісно похитував галузками. Йому смішно було дивитись, як чорний кіт із зеленими блискучими очима, наздогнавши листка, збагнув свою помилку і засоромлений пішов додому. Кущик поглянув на зраділого павучка і зашепотів йому над головою:
— За добро треба завжди віддячуватись добром!

Київське православне молодiжне братство св. князiв-страстотерпцiв Бориса та Глiба (видавництво «Братське»)
оголошує лiтературний конкурс «Бiблiйнi iсторii»

Мета конкурсу: зробити події Священної історії доступними для дитячого розуміння.
Теми творів: мають базуватися на сюжетах Святого Письма.
Обсяг:
1) оповідання до 7 тис. зн.;
2) маленька повість до 20 тис. зн., де кожен розділ становить не більше 4 тис. зн.
Жанри: оповідання, повість.
Читацька авдиторія: 4-8 років (тексти мають бути ілюстрабельні, припасовані до читання вголос та відповідати рецептивним вимогам читацької авдиторії).
Мова творів: українська.
Обов’язкова вимога: твори, пропоновані на конкурс, мають бути оригінальні й неопубліковані раніше в ЗМІ, Інтернеті, антологіях, збірниках, авторських виданнях.
Критерії оцінювання: текст має бути жваво написаний, без прямого повчання; перевага буде надаватися яскравим і самобутнім художнім творам, а не парафразам біблійних сюжетів.
Номінації:
1) повість на сюжет зі Старого Завіту;
2) оповідання на сюжет зі Старого Завіту;
3) повість на сюжет із Євангелії;
4) оповідання на сюжет із Євангелії;
5) повість на сюжет із Діянь Апостолів;
6) оповідання на сюжет із Діянь Апостолів.
Автор може пропонувати кілька творів, проте в різні номінації.
Конкурс триває:
з 15 жовтня 2011 до 7 січня 2012 року (від Покрови до Різдва).
Переможців конкурсу буде оголошено на Стрітення 15 лютого 2012 року.
Свої твори у форматі doc чи rtf надсилайте на електронну пошту agape.kyiv@gmail.com
У тілі документу має бути зазначено:
прізвище, ім’я, по-батькові автора;
псевдонім (якщо є);
його поштову та електронну адресу;
номер контактного телефону;
номінація, на яку подається твір.
У темі листа слід написати: «На конкурс».
Оцінювати твори буде журі, до складу якого увійдуть дитячі письменники, педагоги, журналісти, літературні редактори та священнослужителі.
Окремо працюватиме дитяче журі.
Переможці конкурсу отримають подарунки та грошову винагороду, а також матимуть можливість опублікувати свої твори у видавництві «Братське».

Шановні панове!
ДП «Преса», прагнучи спростити процес передплати під час проведення акції «Подаруй дитині радість читання!», покращує сервіс «Передплата он-лайн». Просимо Вас залишити Ваші координати (Ім’я та електронну адресу) для направлення Вам особистого повідомлення про початок роботи електронної доброчинної передплати.
Вдячні Вам за розуміння та готовність робити добру справу!

Євген СВЕРСТЮК
Пам’ятник бандерiвцевi

До тієї теми дотично підходять нераз, але збиваються на стереотипне мислення: «пам’ятник Бандері».
Насправді про Бандеру знають люди мало, а про бандерівців знають від Курил до Карпат, а може й Альп.
В Римі у вересні 2011 до мене підійшла українка і рішуче сказала: «Італія — прекрасна країна для італійців, але я тут тільки до кінця контракту і вертаюсь на Волинь», Вона уточнила: недалеко від Сокаля.
Цей куточок Волині рясно политий нашою кров’ю в 1942 — 1949 роки. Звідти виходили люди високі духом.
— Наше село будує пам’ятник Бандері.
— Не будуйте пам’ятника Бандері, — попросив я.
— Як ви можете таке казати? — насторожилась вона.
— Знаєте що? Поставте пам’ятник бандерівцеві, і побачите, що він там наче з землі виріс!
— А справді… Ми про це якось не подумали раніше. Вже якось так звикли…
«Звикли» — і краще не скажеш. Пам’ятники вождям — то один з совєтських стереотипів.
Поширилося це і на Шевченка. А я б волів поставити пам’ятник учительці, яка навчила кілька поколінь любити і знати Шевченка. І щоб вони їй приносили квіти на день Шевченка.
Степан Бандера не є людиною для гордих пам’ятників. Він швидше вписується в когорту одчайдушних сміливців, що організовували і підпілля, і похідні групи, і робили живе діло. Життя його і цілої родини мученицьке. Мученики нової віри.
Але є в його імені прапор, який несуть непохитно. І за будь-яких умов. Німці і більшовики відчували, що військо УПА бере не силою, а духом, і вони потаємно поважали серйозного противника, який має свій кодекс чести.
Усілякі спроби підкупу і розкладу не діяли. Було щось привабливе в тих суворих партизанів, коли до них тягнулися бійці різних національностей і знаходили з ними спільну мову.
Треба виділити одну особливість бандерівця — понад усіма іншими силами національного опору: стійкість!
Легше було учасникам національного опору Франції — під опікою союзників. Легше було Польській АК, яка мала свій провід в Лондоні. Найлегше було совєтським партизанам, яким інструкції йдуть з Москви, а військо підсувається…
А проти УПА воюють і німці, і совєти, і поляки, і то часто спільними силами… Совєтська розвідка руками кузнєцових воює зсередини. Провокатори займають місце полеглих борців. Переодягнені чекісти тероризують і дезінформують українських селян, а ті підтримують своїх «донкіхотів»! І ті лицарі національної ідеї десять років чинять опір, тримаючи гасло: «Свобода народам, свобода людині». Чисто ідеалістичне гасло!
І усі вороги їх поливають брудом зі своїх радіостанцій і називають «бандитами».
От кому треба ставити пам’ятник, перед ким схиляти голови!
«Діти різних народів» у совєтських концлагерях називали бандерівців «наші святі старики» за те, що вони гідно витримували свої 25-річні терміни і не здавалися. А тим старикам було по 40-50 років…
В 1953 р. вони першими підіймали повстання в концлагерях Норильська, Кінгіру, Воркути, їх убивали нещадно, бо то повстання «бандерівські» (насправді — інтернаціональні).
І ось після падіння імперії зла один з тисячі зацілілих бандерівців повертається до рідного краю, де на нього чекає лише рідна земля.
То як же йому не поставити пам’ятника на тій политій кров’ю землі, на якій виріс, за яку тримався і яку любив до скону?
Він тут височить, як високе дерево. Він присутній тут за всякої погоди, і вже ніяка сила його не викорчує з рідної землі.
Бандерівець не амбітний: ставте йому пам’ятник без автомата і осоружних гранат: він завжди знав, що проти його автомата виставлять сотні своїх. Отже сила його не в автоматі, а в правді, проти якої вони усі не мають сили. Окрім того, пам’ятник вождеві з часом стає звичним гламуром. В українців є небезпечні нахили до конформізму. Христа перетворюють на поблажливого дідуся, Шевченка — на ідеологічного помічника, а провідника українських націоналістів ставлять в заспокійливий ряд «героїв України»…
А от бандерівця ні в який ряд не поставиш. «Будь вірний на життя і смерть ідеї нації, і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ».
Отже, він і сам встоїть.
Та й зайшлого чоловіка він не так дратуватиме. «Чего это? Ленин — не Ленин, Дзержинский – не Дзержинский, даже не солдат… Кого это поставили? Неужто просто бандеровец?»
І тут зайшлий чоловік подумає: «Бандеровец — это конечно факт — крутой факт!»
А що вже стосується до шкільної дітвори, то їй досить сказати: «Діти, то наш український юнак, що воював і проти Гітлера, і проти Сталіна. Він знав, що жити йому 2-3 місяці в боях. Але нікому не здався». І діти самі здогадаються понести йому квіти.

Пiсня про героїв Базару

Як олень той, що загнаний в болото,
Зацькований собаками в лісах,
Боролися там відділи піхоти,
Кіннота йде за ними по слідах...

Паде з утоми військо по дорозі,
Не в силі кріса вдержати в руках,
А босі ноги пухнуть на морозі,
Кривавлять рани в драних
сорочках.

І бій кипів... І сил вже не ставало,
За полком полк ішов ворожих сил...
І крикнув хтось: «У нас нема набоїв!»
Зполудня втихло і впав останній стріл?

Загнали їх, забрали від них зброю ,
Вірних синів святої боротьби.
І впав наказ: «Ви власною рукою
Копайте тут самі собі гроби!»

Потомлені, знеможені, побиті,
Копали враз могили на полях...
Під оклик, гомін, крик несамовитий
Московських військ, все стало
у рядах,

«Готова вже могила всім єдина» —
Промовили. А відповідь дав кат:
«Ось вам Соборна Вільна Україна,
Для вас нема, соборників, пощад!»

«А коли хтось із вас складе присягу,
Що буде вірним вік-по-вік Москві,
І відречеться нині свого стягу,
Той буде вільний і щаслив тоді».

В холодну днину серед снігу, мряки,
Над сніжним гробом, що на них чекав,
Мовчало триста шістдесят юнаків,
Ніхто не зрадив, ласки не благав.

І впав наказ, клекочуть скоростріли,
Юнацтво стелиться мов та трава,
І труп за трупом падає в могилу,
А скоростріл клекоче не вгава.

З великої некритої ще ями
Несуться зойки ранених і зов.
І хтось грозив кривавими руками;
«Ми нині гинем, завтра кров —
за кров»

Хтось вечером закопував могилу,
І бачив, як один стрілець вмирав,
І говорив до другого насилу,
«Ти смертію життя народу дав».

Пливуть роки від роду і до роду,
Співає пісню вже новий кобзар,
Й оспівує в піснях народу
Кривавий, і не помщений Базар.

Протоiєрей Сергiй МОСКАЛЬЧУК
Вже далекого нині 1993 року в м. Вінниці зусиллями прес-центру управління СБУ у Вінницькій області було видано — вперше в Україні! — біографічні дані служителів культу Вінниччини, репресованих в роки сталінізму.
Книгу-поминальник про Божих Служителів, які були безвинно піддані репресіям у 30-і роки, зазнали страшних знущань, але не зрадили віри, підготував авторський колектив у складі полковника П.Г.Петренка, майора В.М.Вітковського і письменника В.М.Тимчука. За редакцією генерал-майора В.С.Калюжного і з передмовою архиєпископа (з часом — митрополита) Вінницького і Брацлавського Макарія.
Так вже сталося, що ця науково-дослідницька праця була належно поцінована лише тепер, 2011 року, і зробив це керуючий Вінницькою Єпархією УАПЦ митрополит Вінницький і Брацлавський Роман, який своїм указом нагородив письменника В. Тимчука орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, а письменника В. Вітковського, до речі, парафіянина УАПЦ і радника голови Вінницької обласної ради з питань духовности, — орденом Святого Апостола Андрія Первозваного. Полковника П. Петренка, який відійшов у засвіти, вписано на довічне поминання у вінницькому храмі УАПЦ «Всім скорботним радість».

Вадим ВIТКОВСЬКИЙ
Христа славте…

У 20-х роках минулого століття новопосталу більшовицьку владу непокоїв зрослий авторитет на Поділлі Української Автокефальної Православної Церкви , що налічувала понад 200 громад. Тому вона вимагала від органів ДПУ невтралізувати діяльність релігійних служителів, а найбільш непокірних вислати за межі губернії. І невдовзі перші партії «фанатиків» разом з єпископом Оксенюком і професором Гаєвським вивезли на заслання до Архангельська.
Своїми специфічними методами відділ ДПУ розколов віруючих автокефальної Церкви на два табори: в одному лідер Липківський, у другому — Мороз.
Під пильним наглядом перебували також католики, іудеї, євангелисти, баптисти, адвентисти сьомого дня…
Крім того, в полі зору постійно були «святі місця» краю, куди стікалися ріки віруючих, які несли на плечах дерев’яні хрести, співали псалми, розповсюджували листівки із закликом до повстання: «Найбільшою мірою потрібно, нарешті, щоб суспільство одностайно, не боячись і не соромлячись нічого і нікого, повстало і згуртувалося для дружного опору червоному деспотизму... який раз і назавжди треба зупинити».
Виняткове хвилювання збудило «Калинівське диво»: у липні 1932 року невідомі кілька разів вистрелили в хреста, що стояв між Калинівкою і селом Сальник. Із пробитої кулею руки розіп’ятого Христа… відразу почала сочитися кров. «Сільські шляхи і залізниця заповнені богомольцями. Нараховується близько 50 тисяч людей, — інформували ДПУ таємні співробітники. — З собою несуть ікони, хрести і співають «Спаси, Господи, люди Твоя» і «Христос воскресе»…»
В «Йосафатовій долині», на кордоні Могилів-Подільської і Тульчинської округ, сотні богомольців поставили більше п’яти тисяч дерев’яних хрестів. 15 серпня 1923 р. на цьому місці чабанові з’явилася невідома жінка, яка нагадувала святу, і попросила почистити криницю й поставити хреста.
Хрести періодично виривали і спалювали атеїсти, а віруючі ставили і все нові…
Відтоді ставити хрести стало у людей вже доброю традицією. Минулого року коштом віруючих, зокрема, В. Довганя і обласного благодійного фонду «Бюро ділової інформації», було встановлено пам’ятний хрест у м. Вінниці, на Хмельницькому шосе, при в’їзді на центральний цвинтар. Спроєктував його відомий вінницький архітектор О. Кирильчук, а виготовили з металу майстровиті підприємці І. Ткачов та В. Войтов.
Цьогоріч, на свято Маковія, біля храму УАПЦ «Всім скорботним радість», що на вулиці А. Медвідь, 2, на місці масового поховання жертв політичних репресій 30-х років також було встановлено великого дубового хреста. Дерево на його виготовлення пожертвував вінницький підприємець Вячеслав Сус.
Після освячення хреста керуючий Вінницькою єпархією УАПЦ митрополит Вінницький і Брацлавський Роман нагородив благодійників Благословенними грамотами.
Як і заповідалося нам, Христа славимо!
Свiдчення селянина Павла Шинколi з села над Днiпром бiля Нiкополя
Я народився 1907 року в селі Нова Павлівка Нікопольського району Дніпропетровської области, в родині, що складалася з 10 осіб. Батько мій мав господарство та займався хліборобством, а з 1923 року його було позбавлено виборчих прав.
Село наше велике й заможне складалося з-понад 2000 дворів, мало дві церкви, що їх зруйновано 1931 року. Село лежить над самим Дніпром, за 5 км від міста Нікополя, а напроти нашого села, по той бік Дніпра, лежить село Водяна Кам’янського району Запорізької області.
Наведу деякі яскраві випадки з головування в сільраді Сергія Ястреби. Ці випадки відомі мені безпосередньо і вони характеризують діяльність усіх інших голів та активістів.
У 1921 році на сільському сході, на вимогу селян обговорювалося питання злодійства, що поширилося на селі. Обвинувачува¬ли в цьому громадянина з нашого села Спиридона Вечерю. Його покликали на збори і вимагали пояснень. На це Вечеря сказав: «Невже ви думаєте, що я обкрадаю ваші понад 2000 дворів?» Після цих перших слів голова сільради Ястреба двічі ударив Вечерю по голові і вбив на смерть. […]
Я запріг коні та поїхав до сільради, за чергою, на варту. Вийшов голова сільради Ястреба, сів на воза і сказав: «Поїхали до Гордія Бугайця!» Приїхавши, Ястреба каже Бугайцеві: «Щоб на 12 годину дня була пара волів з возом біля сільради!» Бугаєць відповів, що сьогодні не може, бо воли за 15 км в степу. Ястреба вистрілив йому понад вухом і каже: «Ти, контрреволюціонер, сідай на воза!» Забрав його під арешт до сільради.
Таких фактів можна було б навести багато, але і цих досить, щоб зрозуміти, на кого спиралася радянська влада на селі. Скаржитись було нікому. Розкуркулення в нашому селі почалося у 1928 році. Перед розкуркуленням накладали один за одним великі грошові податки. Люди дещо спродували і платили, а нарешті йшли скаржити¬ся до сільради.
Ті господарства, що на них наклали низку податків, незабаром розкуркулили, себто, просто спочатку очистили від грошей — якщо вони були — а потім розграбували, забравши все майно. У 1928 році розкуркулено 13 господарств. Вік господарів — від 40 до 70 років. Разом з родинами це було 50 людей. З цих 13 господарств 4 родини десь виїхали (втекли) з села. Решту 9 родин, або разом 32 душі, що лишалися в селі, одного дня забрали й вивезли на далеку північ. Під час розкуркулення їх так пограбували, що повезли на висилку голодних і голих (без запасного одягу й білизни), зимою, з малими дітьми.
Розкуркулення і примусова колективізація змусили селян кидати хліборобство та йти робітниками до промисловости. Решту села силою та терором загнали до колгоспу. У цей час я покинув село та став шофером у м. Запоріжжі. Після відправки на північ першої партії розкуркулених ще зимою на початку 1929 року розкуркулили другу групу з 28 господарств, з загальною кількістю 128 людей. Вік господарів — від 30 до 75 років. Навчені досвідом першої групи, більшість зразу десь розбіглася з села, а тих 7 господарів, або всього 22 душі, що лишилися в селі, було так само вивезено на північ у 1930 році. Коли вивозили другу групу, до неї випадково попав і я.
Після того, як я втік до Запоріжжя, я деколи нишком провідував свою рідню, частина якої ще жила в селі. Мати мені сказала, що батька вже два тижні немає дома і вона не знає, куди він пішов. «Так би я радила і тобі, сину: тікай, поки не дізналися, що ти дома», —промовила мати. Я попрощався з ними і пішов на станцію. Там мене заарештували та посадили під арешт у м. Нікополі.
Ранком 28 червня 1930 року нас відправили з Нікополя на ст. Павлопілля. Аж до посадки до вагонів чоловіків тримали увесь час окремо від сімей. Ми прибули раніше, жінок та дітей привезли слідом. Коли почали садовити до вагонів, разом з сім’єю викликали й садовили до вагону чоловіків. При цьому були трагічні сцени, бо виявилося, що багато жінок покидали своїх дітей. На гіркі докори батьків, жінки з сльозами, під загальний плач та крики конвою ҐПУ, кричали: «Я їм рідна мати. Я не повезу їх з собою туди, куди нас вивозять на певну смерть».
Людська мова занадто бідна, щоб передати увесь жах трагедії цих нещасних батьків та матерів, що мусіли самі, — з почуття материнської любови та материнської відповідальности, — пустити в світ своїх власних малих дітей... До цього їх змусили вістки з півночі від першої партії розкуркулених. Дехто з них втік і розказував, а інші прислали листи і писали, що майже всі діти вимерли дорогою та вже на місці, викинуті з вагону у сніг, а ще йти сотні кілометрів у ліси і там самим собі будувати житло-бараки.
Після трьох днів і двох ночей в дорозі, на третю ніч я вирішив, що Бог дасть! — і покинув тих нещасних людей... Мені пощастило, і я знову повернувся до Запоріжжя та знову став шофером.
Уже в цей час, наприкінці 1932 року, в Запоріжжі під кожними дверима за день переходило поодинці по 15-20 селян — просити їсти. По всіх скриньках до сміття, що стояли біля домів, цілими днями довбалися голодні селяни, шукаючи недоїдків яких не було, бо й міське населення жило на злиденному «пайку», по картках.
В тому ж місяці 1933 року мене послав мій начальник з вантажною машиною в розпорядження дільниці міліції 13-виселка м. Запоріжжя. Там почали виносити і вантажити на автомашину пухлих селян, що вже не могли самі ходити. Коли було навантажено приблизно з 15 чоловік — до кабіни сів міліціонер та сказав їхати до БУПРу (Будинок примусової праці — в’язниця). Після павзи міліціонер обізвався до мене: «Товариш шофер! Не швидко їдьте. Хоч ви пожалійте цих людей». Після такої несподіванки я запитав його: чому їх везуть до в’язниці та що це за злочинці? Міліціонер відповів: «Такий наказ. А що буде з ними далі — я не знаю».
Після цього я надумав поїхати до свого села, провідати своїх рідних.[…]
У старшої сестри було гірше: шестирічний син її Степан умирав з голоду на очах у рідної матері й батька. Коли я відходив, сестра промовила до мене: «Давай, братіку, попрощаємось, бо ми з тобою вже, мабуть, більше не побачимось...»
Батька з матір’ю я застав напівпухлими. Коли ми сіли за стіл, щоб з’їсти обід, який складався з рідкого, нічим не засмаженого пшоняного кулішу, до хати ввійшов високий пухлий чоловік. Він сів за стіл і промовив до мого батька: «Дядьку! Я вмираю з голоду, дайте мені щось попоїсти». Я запитав: «Хто це такий?» і ді¬став відповідь, що це — Герасим Онисько, у якого вже вмерло троє дітей, а ще лишилась жінка. Я знав його добре, але зараз не міг пізнати. Онисько, звертаючись до мене, сказав: «Слухай, Павло! Я завоював революцію і я вмираю з голоду...»
Ті, що «завоювали революцію», могли вмирати. Зараз жили ті, що виконували сьогоднішні накази.
Вже в той час — у березні 1933 року — лише на нашому кутку вимерло 14 сімей. З такими новинами я повертався до Запоріжжя зі свого рідного, розграбованого, півмертвого села...
Під кінець квітня 1933 року мене послали з автомашиною до села Водяної, до того самого села, що лежить по другий бік Дніпра проти мого села. Я мав забрати і привезти до Запоріжжя тисячника ... не будемо називати його, з причин, що будуть зрозумілі нижче. Назвемо його умовно Іванов. Він був росіянин, комуніст, відповідальний робітник міста Запоріжжя.
Дорогою від Запоріжжя до Водяної (120 км) безперервно зустрічалися селяни, що йшли дорогою, і такі, що вже не могли йти. В одному місці мене зупинила якась жінка з п’ятирічною дочкою.
— Чи у вас нема шматочка хліба? — спитала вона. — Я ось є єдиною дочкою, що залишилася з нашої родини, іду і нема більше сили...
— На жаль, у мене хліба нема, — відповів я. — А куди ви ідете?
— Ми йдемо до Запоріжжя. Може, там знайду працю і буду працювати.
— Чому ви в колгоспі не хочете працювати?
— У колгоспі нема чого їсти. Ми з чоловіком працювали, поки була сила. Два тижні тому вмер з голоду чоловік, а ще перед ним умер син...
Жінка не витримала і розридалася. Я бачив, що вона вже не дійде до Запоріжжя і запропонував одвезти її назад до її села, з тим, що сьогодні, або завтра, по дорозі до Запоріжжя — заїду і заберу її. Заразом я сказав їй, що і в Запоріжжі теж нема чого їсти і невідомо, чи зможе вона знайти роботу. Жінка, плачучи … почала мене благати, щоб забрав її, куди я іду, а відтіля — до Запоріжжя. Як там буде — а дома їй однаково: лише вмирати з останньою дитиною. Я не міг їй відмовити і погодився взяти, хоч не знав, як до цього поставиться мій тисячник Іванов.

Скорочено
З кн. «Голод в Україні», Луцьк, Терен, 2006

Григорiй КОСТЮК
Про геноцид 30-х років

Ця акція своїми методами і розмірами навряд чи має в історії щось рівне чи подібне собі. Зупинятись на її деталях ми тут не будемо. Але зробити на цім місці бодай приблизний підсумок її, зареєструвати наслідки і розміри її для українського народу варто.
Який же фактичний балянс цієї акції? Як він виглядає сьогодні на підставі самих тільки радянських джерел?
Знищено Українську Автокефальну Православну Церкву з усім єпископатом, духівництвом і багатьма вірними.
Знищено незалежність і бодай відносну свободу Всеукраїнської Академії Наук і перетворено її на філіял Всесоюзної Академії.
Знищено основоположника і творця новітньої української історичної школи — акад. Грушевського, всіх його учнів і всі наукові заклади, де вони працювали.
Знищено історичну школу акад. Яворського разом з усіма його учнями і заснований ними Інститут історії.
Знищено філософську школу акад. Юринця, всіх його учнів, а також Інститут філософії.
Знищено Науково-дослідчий інститут історії ім. акад. Багалія з усіма його співробітниками.
Розгромлено Науково-дослідчий інститут літературознавства ім. Шевченка, а його директора С. Пилипенка та більшість співробітників заарештовано або розстріляно.
Розгромлена українська мовознавча наука та її центр — Інститут мовознавства Академії Наук. Співробітники інституту в більшості своїй фізично знищені.
Відкинений і заборонений звичайними поліційними заходами науково розроблений і затверджений Всеукраїнською науковою конференцією 1927 року український правопис.
Знищена Сільськогосподарська академія і Науково-дослідчий інститут економіки та організації сільського господарства з його керівниками і співробітниками.
Розгромлено український Науково-дослідчий інститут сходознавства, а директора Л. Величка і більшість наукових співробітників заарештовано.
Зліквідовано Науково-дослідчий інститут радбудівництва та права з директором П. Трублаєвичем та всіма науковими співробітниками.
Знищено Науково-дослідчий інститут глухонімих та його директора — відомого вченого-рефлексолога проф. І. Соколянського.
Розгромлено всі літературно-мистецькі об’єднання та організації, а всіх основних письменників і критиків заарештовано (за неповними даними — 97 осіб).
Знищена велика мистецька школа бойчукістів на чолі з їх керівником — професором М. Бойчуком.
Знищено театр «Березіль», а його керівника Леся Курбаса і ряд визначних акторів ув’язнено.
Розгромлено видавництво і редакцію УРЕ — Української радянської енциклопедії, а керівництво і редакторів її знищено фізично (М. Скрипник, А. Річицький, проф. Наконечний, проф. В. Бойко та інші).
Ліквідовано Українську палату мір і ваги, а всіх співробітників на чолі з директором Василем Мазуренком заарештовано.
Закрито ВУАМЛІН, а всіх його наукових співробітників заарештовано і фізично знищено.
Заборонено студії над історією КП(б)У, а її двох істориків М. Равича-Черкаського та М. Попова разом з учнями знищено.
Знищено видавництва «Рух», «Час» і «Книгоспілка», а весь директорат і співробітників ДВУ виарештувано.
Українська кінофабрика втрачає свою незалежність і перетворюється на виконавця замовлень всесоюзного кіновиробництва у Москві.
Майже увесь професорський склад усіх українських вищих навчальних закладів був заарештований і знищений.
Рівночасно з цим загальним погромом наукового і культурного життя йде тотальний розгром українських громадських та політичних кадрів незалежно від їхньої політичної активности чи пасивности в даний момент.
До 1937 року були заарештовані, знищені фізично або вилучені з наукового, громадського чи політичного життя:
— всі діячі революції 1917 року і УНР незалежно від партійної приналежности;
— всі українські соціял-демократи, всі есери, всі есефи і поступовці;
— всі колишні боротьбісти, укапісти, всі колишні члени КПЗУ і всі галичани взагалі;
— вся велика опозиційна група М. Скрипника і всі в якійсь мірі причетні до опозиції Шумського-Волобуєва-Хвильового;
— всі радянофіли, що приїхали з Галичини чи повернулися з еміґрації;
— вся безпартійна наукова і мистецька інтеліґенція, яка ніколи — ані за доби УНР, ані тепер — не була політично активна, але визнавала себе українцями і працювала для української науки і мистецтва;
— розгромлені і в більшості своїй були заарештовані кадри молоді, вже в радянських умовах зформованої інтеліґенції, які активно включалися в будівництво української радянської державности і її культури;
— виарештовані були (пов’язані з українською дійсністю) всі особи, приналежні будь-коли до правої чи троцькістської опозиції;
— і нарешті, як фінал цього всенародного погрому, наприкінці 1937 року відбувається тотальне винищення всього українського радянського Уряду на чолі з П. Любченком і всього Центрального Комітету Комуністичної партії України.
Щоб цьому всенародному погромові надати вигляд якоїсь правної основи і моральної бази, НКВД за цей час «викриває» і звичайно, масово карає «підпільні націоналістичні організації». В переліку їх називаємо для повноти три раніше вже згадані організації;
1. Спілка визволення України — СВУ (1930).
2. Український національний центр — УНЦ (1931).
3. Союз Кубані і України (1929-1932).
4. Контрреволюційна шкідницька організація Ф. М. Конара (Палащука).
5. Українська військова організація — УВО (1933).
6. Польська організація військова в Україні (1933).
7. Всеукраїнський есерівський центр (1933).
8. Всеукраїнський центр білоґвардійців-терористів (розстріли в справі Кірова, грудень 1934 р.).
9. Націоналістичний терористичний центр (1935).
10. Націоналістично-терористична група проф. М. Зерова (1935).
11. Бльок українських націоналістичних партій (УКП, боротьбісти, УСД, УСР, УВО — 1932-1936).
12. Троцькістсько-націоналістичний терористичний бльок (Нирчук, Давиденко, Шабльовський, Ювченко та інші — 1935).
13. Український троцькістський центр (Коцюбинський, Голубенко, Логінов, Наумов, Дар’їн-Рапопорт).
14. Націоналістично-фашистська організація України (Любченко, Гринько, Порайко, Якір, Дубовий, Хвиля, Буценко та багато інших). Це «контрреволюційне націоналістичне підпілля», що, за даними радянської преси, було викрито органами НКВД головно після 1933 року, охопило:
— покоління всіх діячів української революції 1917 року і незалежної до 1921 року Української держави;
— всю демократичну стару і пореволюційну нову українську інтеліґенцію;
— всіх належних колись до будь-якої української некомуністичної партії;
— всіх визначних учених, мистців, письменників і артистів;
— всіх численних радянофілів;
— всіх колишніх укапістів, боротьбістів, членів КПЗУ, учасників опозиційних груп Шумського і Скрипника;
— всіх колишніх троцькістів, що в якійсь мірі були пов’язані з Україною;
— значну частину української партійної організації, ввесь її ЦК та Уряд, що посмів був на III партконференції сперечатися, протиставляти свою лінію лінії Москви і виявити дух непокори навіть після ухвал 24 січня 1933 року.
Цей страшний реєстр завершують сім мільйонів жертв голоду 1933 року і принаймні стільки ж депортованих і засланих українських селян і робітників.

«Чорна стрiчка» скорботи i пам’ятi в Канадi

До масового знищення українців прислужилася і Друга світова війна, якою Москва скористалася повною мірою.
К. Жуков восени 1941 року наказав кинути у німецький прорив 179 тис. «ополченців»: учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України. Саме тут трапився випадок, який шокував увесь світ. У тому «бою» (одна гвинтівка і один комплект набоїв на 5 осіб та одна граната на трьох ) загинув український космічний геній Юрій Кондратюк
23 серпня 2011 року (день вибрано не випадково — саме тоді, 1939 року відбулась злочинна дія щодо моральних норм і політичних наслідків для усієї Европи двох диктаторів тоталітарних режимів: підписано пакт Молотова — Рібентропа з додатком таємних протоколів. Канада на державному рівні, згідно з ухвалою Парламенту, визначила Національний день пам’яті жертв комуністичної та нацистської тиранії в Европі.
В Національний День Чорної Стрічки канадійці під час екуменічних Служб Божих в Торонто, Ванкувері, Едмонтоні, Вінніпеґу, Оттаві та Монреалі скорботно згадали в молитвах мільйони закатованих европейців — носіїв їх родової, національної і духовної пам’яті.
Ілюстрація: плакат-логотип скорботної події.

Чеслав МIЛОШ
«Не визнанi злочини проти людських прав отрутою»
Уривок з Нобелівської лекцiї

На планеті, котра маліє з кожним роком, при фантастичному розвитку засобів комунікації, відбувається процес, який до останнього часу не набув визначення і який можна назвати відмовою від пам’яті. Без сумніву, безграмотні люди минулих сторіч, тобто переважна більшість людства, небагато знали про історію своїх країн чи своєї цивілізації. Натомість у свідомості сучасних безграмотних, що вміють читати і писати і навіть навчають молодь по школах й університетах, історія присутня, але у дивовижно перемішаному і затуманеному вигляді. Мольєр стає сучасником Наполеона, Вольтер — Леніна. У той час як події останніх десятиріч, мають настільки засадниче значення, що від їх знання чи незнання залежить доля нашого роду, — віддаляються, бліднуть, втра¬чають будь-яку консистенцію, ніби дослівно справджуючи передбачення Ніцше щодо европейського нігілізму. «Око нігіліста, — писав Ніцше у 1887 році, — є зрадливим щодо спогадів: дозволяє їм оголитися, втратити листя... А того, що нігіліст не вміє зробити для себе, не зробить і для минулого людського роду: він дозволяє йому зникнути». Вже існує багато вигадок про минуле, що суперечать найпростішому здоровому ґлуздові й елементарному почуттю добра і зла. Як написав недавно «The Los Angeles Times», у різних країнах вийшло близько ста книжок, які доводять, що Голокосту ніколи не було, що його винайшла єврейська пропаґанда. Якщо дане божевілля є можливим, то чи такою вже неправдоподібною здається загальна втрата пам’яті як перманентний стан і чи не вона є більшою загрозою, ніж маніпуляція генами або зараження природного середовища?
Для поета з «іншої Европи» події, які мають назву Голокосту, є дійсністю настільки близькою у часі, що він може намагатися звільнитися від їх постійної присутности у своїй свідомості хіба що вдаючись до перекладів Давидових Псалмів. Відчуваю страх, коли значення цього слова поступово змінюється, як тільки перестає стосуватися лише історії євреїв, адже жертвами винищення були також мільйони поляків, росіян, українців та в’язнів інших національностей. Я відчуваю страх, бо це може бути симптомом недалекого майбутнього, коли з історії залишиться тільки те, що показуватимуть на екранах телевізорів, натомість правду, як надто складну, поховають в архівах, якщо не знищать узагалі. Та й інші факти, близькі для поета, а для людей Заходу далекі, створюють вірогідність видіння з «Маятника часу» Дж. Велса: Земля, заселена племенем дітей дня, безтурботним, позбавленим пам’яті і тим самим історії, але беззахисним перед мешканцями підземних печер — людожерними дітьми ночі.
Захоплені розвитком технологічних перемін, знаємо, що відбувається об’єднання нашої планети, і надаємо великого значення поняттю міжнародної спільноти. Дати утворення Ліги Націй і згодом Організації Об’єднаних Націй заслуговують на те, щоб їх пам’ятали. На жаль, вони втрачають вагу у порівнянні з іншою датою, яку мають відзначати щороку як день жалоби, однак молоде покоління про неї не знає. Це 23 серпня 1939 року. Два диктатори уклали тоді договір із таємною статтею про поділ між ними сусідніх країн із їхніми столицями, урядами, парламентами. Це означало тоді не лише розв’язання жахливої війни. Наново був запроваджений колоніяльний принцип, згідно з яким народи — це ніщо інше, як череди, які можна купувати, продавати, робити цілком залежними від волі чер¬гового власника. Їхні кордони, їхнє право на самовизначення, їхні паспорти перестали існувати. І можна лише дивуватися з приводу того, що сьогодні говорять пошепки, кладучи палець на вуста, про застосування цього принципу диктаторами сорок років тому. Але ж не визнані, не засуджені публічно злочини, скоєні проти людських прав, є отрутою, яка діє повільно і замість приязні породжує ненависть між народами.

Степан СЕМЕНЮК
м. Луцьк
Молились… до «ікони»

Д. Ліхачов сказав якось, що культури позарелігійної не буває. К. Маркс проголосив тезу: комунізм починається з атеїзму. Відтак за логікою постає висновок, що комунізм відкидає культуру як чин життя людини і як засіб спілкування людей. Але Сталін, який відкидав «догматичний комунізм» і стояв на позиціях «творчого комунізму», мабуть тому, що сам трохи ковтнув знання в духовній семінарії, взявся творити нову комуністичну «релігію» і нові «святині». Такі як мавзолей Леніна в Москві і музеї вождя по всьому СССР. Релігійного ставлення до цих «святинь» та головного «святого» вчили молодь вже від дитячих садочків. А що головний «святий» не може бути сам, то долучили «ікони» інших. Таких самих.
Ось короткий спогад про той час пані Марії з Тернопільщини. Після депортації з УССР німців у 1939 році їхній сім’ї дозволили поселитись в колишній німецький будинок на колонії Бекерів. А до школи ходити треба було до села Новосільці Підгаєцького р-ну. Марії тоді було 7 років і вона була першокласницею. Марія згадує: «В кожному класі на стінах висіли портрети Сталіна і інших. Запам’ятався чомусь Молотов. Кожного дня перед уроками і після уроків на знак учительки ми вставали і стоячи перед «іконою» — портретом Молотова, «молились», дякували йому за все добро, що він нам створив, за щасливе життя і таке подібне. Слова навчила нас учителька.
Зі страхом сьогодні думаю, що з мене виросло б, коли б моя доля не змінилася…»
Так для нової — «комуністичної культури» ліпилась нова «релігія» і в ній виховували новітніх яничарів.
Хотілося б знати, чи згадане с. Новосільці сьогодні існує і може ще живуть люди, які разом з Марією тоді ходили до школи. Було б добре почути їхню думку: як позначилася та «комуністична релігія» на їхній долі й поглядах.

Володимир В’ЯТРОВИЧ
З книги «Iсторiя з грифом «секретно»,
СТИРАННЯ ПАМ’ЯТІ

За згадуваний вище лист колгоспник Микола Рева отримав шість років ув’язнення. Його справа в архіві СБУ далеко не єдина — протягом 1930—1940-х років людей засуджували до кримінальної відповідальности за будь-яку згадку про Голодомор, усну чи письмову. У справах таких «наклепників» знаходимо «докази злочину»: листи, зокрема адресовані Сталіну, вірші чи щоденникові записи. Доказом антисовєтської аґітації стали виявлені у жителя Батурина Миколи Боканя фотографії, одна з яких, датована з квітня 1933 року, містить промовистий напис «300 днів без штампа хліба».
Одна з останніх подібних справ — з 1945 року. Колишню учительку Олександру Радченко заарештували через щоденник, який вона вела з 1926 року. «Мета моїх записів, — пояс¬нювала вона на суді, — присвятити їх дітям. Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціялізм. На Україні в 1930—1933 роках український народ переживав страхіття». Але й через дванадцять років після Голодомору лише за саму згадку про нього Олександру Радченко засудили до 10 років позбавлення волі.
Чекісти були впевнені, що пам’ять про Голодомор, стерта з документів та спогадів свідків, зникла назавжди. І один із наймаштабніших злочинів в історії людства — геноцид проти українців—надійно захований. Проте тисячі українців, що пережили трагедію, опинилися поза межами досяжности совєтської безпеки. Вони отримали можливість розказати світові правду, а тому стали небезпечними для комуністичного режиму.
5 травня 1987 року КГБ інформувало Щербицького: у квітні відбулося підсумкове засідання Конґресу США, яке схвалило доповідь про результати розслідування, що підтверджували штучний характер голоду. «Конґресмени США, що виступили на цьому засіданні — Д. Майк, В. Брумфільд, Б. Гільман та інші — підкреслили «виключну важливість проробленої ро¬боти і цінність доповіді». Зважаючи на це, КГБ рекомендував «враховувати викладену інформацію при підготовці до виїздів за кордон, насамперед представників наукової і творчої інтеліґенції, для вчинення арґументованої протидії підривним діям супротивника».
Саме 1987 рік можна вважати часом остаточного перелому в медіа-війні між КГБ та українською діяспорою. Кагебістська кампанія з тріском провалилася. 25 грудня Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю створення УРСР, вже згадав про факт голоду. Наступного року в українській совєтській пресі з’являються перші публікації про голод, і їх кількість постій¬но зростає.
Інформаційну блокаду, утримувану комуністами більш як півстоліття, врешті, було прорвано. Світ та Україна відкрили для себе страшну правду про злочин геноциду 1932— 1933 років. А вже незабаром зникла держава, керівництво якої вчинило і ретельно приховувало цей злочин.

Ненависть

На сторінках «Нашої віри» багато писалося про всетворящу силу любови, апостолом якої був Шевченко. «Всетворяща любов» — то його вираз.
Водночас XX сторіччя вивернуло його слово, щоб пускати стріли ненависти.
З певністю можна сказати, що безбожна епоха реалізувала ідеологію насильства і ненависти — як шлях до «прекрасного майбутнього людства».
Наші вулиці досі названі іменами слуг ненависти. І ті слуги з камінним поглядом стоять на площах міст і сіл…
Колись там стояла або мала стояти свята Покрова-Богородиця.
Принцип ненависти в ХХ ст. зневажливо відкинув тисячолітню проповідь любови і витворив диктатуру ненависти і страху. Ця диктатура зачепила кожного з нас і скалічила душі. Справа в тому, що ненависть вслід за любов’ю, перекривляє і висміює її. Війна — стихія, сприятлива для розпалювання ненависти навіть у добродушних людей…
А ХХ ст. — то війна. І то ще питання, чи страшніша війна в окопах, чи на мітинґах, де всі мають бути одностайними.
«П’ятихвилинка ненависти» — то ще м’який вираз Дж. Орвелла. Ми пам’ятаємо п’ятирічки ненависти.
Крах імперії зла 1990 означав крах системи. Але будівники її вціліли — і вони отруюють атмосферу, в якій ми живемо. Ненависть легко займиста. Її названо сліпою не тільки тому, що з заплющеними очима, в темряві вона рішучіша. Головне, що ненависть засліплює розум. Керовані ненавистю, вожді приходили до тями вже після невдачі і пояснювали свої поразки «підступами ворогів». А ті вороги сиділи в них самих.
Нижче наводимо вірш відомої польської поетеси, нобелівської лавреатки Веслави ШИМБОРСЬКОЇ «Ненависть».

Є. С.
Подивіться, яка завжди справна,
як добре тримається в нашім столітті ненависть,
як легко долає високі перешкоди.
Як це просто для неї — стрибнути, схопити.
Вона не така, як інші почуття.
Старша й молодша за них водночас.
Сама породжує причини,
які пробуджують її до життя.
Якщо засинає, то аж ніяк не вічним сном.
Безсоння її сил не позбавляє, а навпаки — лиш додає.
Релігія не релігія —
лишень би пригнутись на старті.
Вітчизна не вітчизна —
лишень би зірватися з місця.
Для початку може бути й справедливість.
Потім вже мчить і сама.
Ненависть. Ненависть.
Її обличчя викривляє гримаса
любовного екстазу.
Ох, ці інші почуття —
хирляві і мляві.
Відколи це братерство
може сподіватися на маси?
Чи співчуття колись
досягало мети першим?
Чи багато охочих веде за собою сумнів?
Веде лише вона, яка свою справу знає.
Здібна, кмітлива, дуже працьовита.
Чи треба казати, скільки склала вона пісень,
скільки пронумерувала сторінок історії,
скільки килимів із людей порозстеляла
на стількох площах чи стадіонах.
Будьмо щирими:
вона вміє творити красу.
Прекрасними є її відблиски темної ночі.
Пречудові клуби диму на тлі рожевого світанку.
Важко відмовити руїнам у патосі,
а колоні, що міцно тримається над ними, —
у грубому гуморі.
Вона є майстринею контрасту
між гуркотом і тишею,
між червоною кров’ю і білим снігом.
А головне, їй ніколи не набридає
мотив чистого ката
над облитою брудом жертвою.
До нових завдань готова щомиті.
Якщо мусить почекати, то почекає.
Кажуть, що вона сліпа. Сліпа?
Має гострі очі снайпера і сміливо дивиться у майбутнє
— вона єдина.

Мирослав Маринович:
«Ми втрачаємо свободу поступово»

«Щотижня в Україні ми відчуваємо брак якогось елементу свободи. У мене ця ситуація асоціюється з образом домашнього пса, який прив’язаний до своєї буди, а господар щоразу обрізає йому мотузку. І згодом може виявитися, що та собака зовсім позбавлена свободи. Українська політична технологія сьогодні не передбачає одномоментного запровадження диктатури, а постійно привчає населення до того, що воно втрачає свою свободу».
Таку думку висловив віце-ректор УКУ Мирослав Маринович 25 жовтня у ранковому етері телеканалу ТВІ.
Правозахисник вважає, що українцям не варто очікувати від Европи альтруїзму і того, що хтось буде дбати про них. «Але тепер Европа усвідомила, що не може висувати Україні чіткі вимоги. Бо насправді немає двосторонніх стосунків, а є тристоронні — Україна, Росія, Европа. А висловлюючи різкі умови, Европа фактично Україну віддає Росії», — наголосив Мирослав Маринович.
На думку віце-ректора УКУ, українські інтелектуали, як правило, запозичують західні моделі, але в українському контексті вони не спрацьовують. «Проросійський напрям використовує технології, щоб маніпулювати населенням України і не дати йому помітити, що воно уже на іншому кораблі. А влада прицільно не реаґує на вимогу вулиці», – додав правозахисник.
Однак українська влада, за словами Мирослава Мариновича, панічно боїться тих, хто звик жити в умовах свободи, адже такі люди різко реагують на брак вільнодумства: «Український Католицький Університет не постав би, якби не отець Борис Ґудзяк, отець Михайло Димид – українці, які приїхали з діяспори і запровадили абсолютно нову якість навчання. Вони є носіями іншої ментальности і, як результат, ми маємо успіх».
На запитання журналістів, чи не ризикує Україна за сьогоднішніх умов втратити критичну масу власного потенціялу, Мирослав Маринович відповів: «Ми вже багато втратили, я спостерігаю це у Львові. У минулому його духовний та інтелектуальний потенціял був величезний. Сьогодні ми відчуваємо, що Львів на холостому ходу».

Володимир РОЖКО м. Луцьк
Перший пам’ятник Олені Пчілці

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова (29.06.1849 — 04.10.1930) відома письменниця, громадянська, політична, церковна діячка України, мати геніяльної поетеси Лесі Українки.
У 1879 — 1882 рр. Ольга Косач разом з родиною проживала в Луцьку, де вона невтомною працею, за її висловом, «заклала камінчик української культури».
З 1882 року родина Косачів проживала в Колодязному біля Ковеля, і саме тут, під керівництвом матері, юна Леся Українка зформувалася як поетеса.
В Колодяжному гостями славетної родини були світочі українського духу Іван Франко, Микола Лисенко, Михайло Павлик і інші.
Ольга Петрівна не лише виховала п’ятеро дітей в національно-релігійному світогляді, а й завдяки їй всі вони віднайшли себе як особистості, і початки свого духовного злету розпочали на Волині.
Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!
— писала Олена Пчілка в своїй однойменній поезії.
Волиняни завжди свято зберігали пам’ять про неї і в чорні роки московських, польської, німецької окупацій, а в незалежній Україні на Волині розпочалося гідне суспільне вшанування видатної українки.
28 лютого 1991 року Волинській обласній універсальній науковій бібліотеці, на вимогу громадськости, присвоєно ім’я Олени Пчілки. І ось тепер, через двадцять років, 29 червня 2011 року, попри всі перепони і спротив «вчорашніх», у Луцьку перед Обласною бібліотекою постав перший в Україні і світі пам’ятник Великій Українці Олені Пчілці.

Австрiйський професор
у Школi бiоетики УКУ розповiв про найскладнiшi виклики сучасноi науки

Сьогодні найскладніші питання, які доводиться вирішувати членам біоетичних комітетів Европи, стосуються завершальної стадії життя (коматозного або вегетативного стану), смерти мозку людини, біомедичних досліджень, застосування репродуктивних технологій, покращення людського організму.
Про це розповів австрійський професор морального богослов’я, член біоетичного комітету університетської клініки (м. Грац), член Европейської асоціяції з трансплантації органів, співпрацівник Національної етичної комісії Австрії о. д-р Вальтер Шауп.
31 жовтня — 2 листопада у Школі біоетики УКУ він прочитав курс лекцій на тему «Біоетичні комітети Европейського Союзу». Професор розповів про діяльність етичних комісій та біоетичних комітетів на національному рівні у різних европейських країнах: «Такі установи в Австрії почали створювати кілька років тому. Однак лише зараз вирішують питання освіти людей, які заанґажовані у цих інституціях. В Україні, зокрема у Львові, ви ідете іншим шляхом, який, як на мене, є кращим. Адже спочатку людей треба підготувати до праці у таких комітетах та комісіях, а відтак дозволити їм вирішувати непрості, але дуже важливі питання», — зазначив професор.
Отець Вальтер Шауп також поділився особистим досвідом роботи у біоетичному комітеті у Граці (Австрія). Свою лекцію він доповнив багатьма прикладами з лікарської практики, також студенти Школи біоетики мали нагоду поставити питання до лектора.
Нещодавно Школа біоетики УКУ видала посібник «Провідні етичні цінності в діяльності біоетичних комітетів лікувальних установ Европейського Союзу». Це курс лекцій професора Вальтера Шаупа. «Нове видання допоможе у підготовці компетентних фахівців для роботи в етичних комісіях та біоетичних комітетах, — наголошує керівник Школи біоетики УКУ о. д-р Ігор Бойко. — Сподіваюся, що такі лекції та представлені напрацювання вже незабаром матимуть свої результати. Україна потребує експертів з питань біоетики, які працюватимуть в етичних комісіях і зможуть професійно вирішувати етичні та моральні питання сучасної медицини».
Нагадаємо, що співпраця між Школою біоетики УКУ та Університетською клінікою м. Грац розпочалася 2010 року, коли професор Вальтер Шауп вперше прочитав курс лекцій для учасників сертифікатної програми з біоетики «На службі охорони життя».

Шановні читачі!
Річна передплата на «Нашу віру» 2012 рік — 24 грн. 84 коп.
В Каталозі період. видань на 1 половину 2012 р. ( стор. 53) вказана невірна ціна 252 грн. — замість 24 грн. 84 коп.
ДП «Преса» телеграмою від 29.09.2011 внесли виправлення, але не всі внесли це до каталогу.
Вимагайте цей додаток з виправленням у поштових відділеннях.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку