27 листопада — День Пам’яті жертв голодоморів і репресій

Павло ГІРНИК

* * *

Як літати — то тільки
душами.
Обійматися — то крильми.
Посідаймо отут,
під грушею,
де сиділи батьки й мами.
Поговоримо і помовчимо,
заспіваєм на все село.
І по-божому, і по-вовчому,
і по-всякому нам було.
Бо не сила, а доля зрушила
потихеньку — одна на всіх.
Посідаймо собі під грушею,
пом’янімо усіх живих.
Бо й самі вже у вирій
линемо,
наче ниточка сирова.

От і був хоч на мить
людиною,
яка плаче, а не вбива.

Євген СВЕРСТЮК
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

Дні поминальні — глибока християнська традиція. Молитва за покійних має велику силу. Вона умиротворює душу і тих, хто поминає, і наче нагадує, що ми на одній дорозі, тільки ви пройшли, ми — ще ні. Її прагнуть душі тих, що відійшли. Адже вони просили: помоліться за мою душу, пом’яніть її у своїх молитвах. Ті прохання мають велику вагу, що її ми відчуваємо і в атмосфері відспівування, і в панахиді за померлими. Великим нещастям вважалася глуха смерть на чужині, коли

Хреста ніхто не поставить
І не пом’яне.
(Т. Шевченко)

Є поминання і в колі рідних, і громадою. Є панахида по убієнних на війні, загиблих від голоду і мору, погублених безбожною владою…
Страхітливе своєю безбожністю ХХ ст. в Україні дало приклади затоптування людини і сліду по ній. Братні могили полеглих на війні відзначалися похоронками, в кращому разі — салютом. Братні могили замордованих голодом було заборонено згадувати вголос. Тепер ми їх поминаємо в останню суботу кожного листопада.
Нарешті, ми поминаємо в осінні дні погиблих на війні, про яких теж було заборонено згадувати. Це ті сотні тисяч, що їх совєтські «визволителі» мобілізували і кинули необмундированими і неозброєними на німецькі кулемети. Про них навіть не повідомляли похоронками. При них вперше в літературі згадав Олесь Гончар в романі «Собор» (1968). Письменник Анатолій Димарів теж належав до них — його кидали в атаку з цеглиною в руці…
І таких невідспіваних, без хреста і могили — мільйони.
Християнська церква поминає в ті осінні дні усіх замучених і убієнних, забутих і не відспіваних по далеких Сибірах наших рідних, знайомих і незнайомих, чиї імена тільки Бог знає. Нехай ця Панахида з перетлілою печаллю принесе умиротворення і поверне лад християнській душі у нашім богоспасеннім краї.

Томас МЕРТОН
Вселенський танець

…Припустіть, що така людина одного разу в своєму житті розчинилася в Бозі хоч на мить. Решта частини її життя проходила в гріхах і чеснотах, в добрі й злі, у важкій праці і боротьбі, в хворобі і здоров’ї, в дарах, у стражданні і смутку, в досягненнях й жалю, в плануванні та надії, в любові і страху. Вона зустрічала на своєму шляху різне, обмірковувала все це, пізнавала, оцінювала все, що бачила, говорила і діяла мудро або й не дуже. Вона ступала наосліп, увійшовши в контемпляцію початківців і вийшовши з неї. Ця людина знайшла хмару, невидиму красу Бога. Вона пізнала перебування в молитві. Її життя було плутаниною невпевнености. У своїй недосконалій контемпляції вона могла знайти гріх.
Але в той момент, в ту мить, коли вона увійшла в єдність з Богом (якщо вона по-справжньому увійшла в контемпляцію Бога), її життя було чистим, вона прославляла Бога, не грішила. У цьому немає сумнівів. У той момент чистої любови вона просто не могла грішити.
Чи може така єдність з Богом бути об’єктом нестримного бажання? Ні, не може. Бо ви не можете бажати, щоб Бог був Богом. Ви не можете бажати, щоб воля Божа здійснилася задля Нього самого. Але саме в цих двох бажаннях досконало задумано і сповнено те, що ми звільняємося в Ньому і перетворюємося в Його радості. Саме через ці два бажання ми не можемо грішити.
З цим почуттям чистої любови ми приходимо до цілковитого виконання першої заповіді - любити Бога цілим серцем, цілим нашим розумом і всією нашою силою. Тому цього повинні бажати всі люди, які хочуть подобатися Богові не хвилину, не пів години, а завжди. Саме через ці душі панує мир у світі. Вони — сила світу, вони — вмістилище Бога в світі. Вони — ті, хто береже всесвіт від знищення. Вони маленькі. Вони не знають себе. Вся земля залежить від них. Здається, ніхто цього не усвідомлює. Вони — ті, для кого найперше було сотворено світ. Вони успадкують землю. Вони — єдині, хто коли-небудь зможе насолодитися життям сповна. Вони зреклися цілого світу, і його надано їм у володіння. Вони — єдині, хто по-справжньому цінує світ і речі, які є в ньому. Тільки вони спроможні зрозуміти радість. Всі инші надто слабкі, щоб зрозуміти її. Радість вбила би будь-кого, крім лагідних і покірних. Вони — чисті серцем. Вони бачать Бога. Він чинить власну волю, тому що Його воля є їхньою волею. Він робить те, чого вони хочуть, бо Він — той, Хто бажає їхніх бажань. Вони — єдині, хто має все, що можна бажати, їхня свобода не має меж. Вони простягають нам свою руку, щоб зрозуміти наше страждання і заповнити його своєю невинністю, що огортає світ своїм світлом.
Прийдіть і проникніться цим світлом. Живімо в чистоті цієї пісні. Відкиньмо всі справи світу подібно до одягу і увійдімо звільненими від усього зайвого в мудрість. Бо це - те, за що моляться усі душі, коли просять «нехай буде воля Твоя».

* * *

Господь створив світ не для того, щоб засуджувати його, не для того, щоб володарювати в ньому, змусити його підкорятися наказам незрозумілої і всемогутньої волі, не для того, щоб бути або не бути задоволеним тим, як він влаштований. Це не було причиною сотворення ані світу, ані людини.
Господь сотворив світ і людину для того, щоб Він міг прийти у світ, щоб Він міг стати людиною. Коли Він розмірковував над світом (перед тим, як його творити), Він побачив свою Мудрість як маленького хлопчика, що «грався у світі, грався перед Ним і в усі часи». І Він роздумував: «Моя радість — бути з дітьми людськими...».
Світ не було сотворено як в’язницю для повсталих духів, яких відкинув Бог. Це гностична помилка. Світ було сотворено як храм, райський сад, в який Бог бажав прийти, щоб існувати в єдності з душами, яких Він тут поселив, що прагнуть Його.
Перші розділи Книги Буття (не будучи псевдонауковими щодо способу сотворення світу) є поетичним і символічним об’явленням, правдивим, хоча й не буквальним одкровенням погляду Бога на всесвіт і Його намірів щодо людини. Головною думкою цих розділів є те, що Бог сотворив світ як сад, яким милувався. Він сотворив людину і надав їй право розділити з Ним Його божественне піклування про сотворіння. Він сотворив людину на свій образ і подобу, як художник, працівник, як садівник раю. Він дав людині можливість вирішувати, як інтерпретувати створені речі, як їх розцінювати і використовувати. Бо Адам надав тваринам імена (Бог взагалі не дав їм ніяких імен). І які імена Адам дав їм, такими вони й залишилися. Тому завдяки своєму розуму, через акт пізнання людина наслідувала творчу любов Бога до створінь. Оскільки Божа любов, споглядаючи речі, привела їх до існування, любов людська, споглядаючи речі, відтворила божественний задум, божественну істину у власному, людському, дусі.
Оскільки Бог створює речі, споглядаючи їх у своєму Логосі, людина приносить істину в життя через свою душу в єднанні божественного світла.
Проте є ще вище світло. Це не те світло, якому людина «дає імена» і про яке формує поняття за допомогою активного розуму, а темне світло, в якому не дають ніяких імен, в якому Бог стоїть віч-на-віч перед людиною не за посередництвом видимого світу, а у власній простоті.
Об’єднання в любові простого Божого світла з простим світлом людського духа — це контемпляція. Дві простоти творять єдність. Вони творять неначе порожнечу, в якій немає домішок. У цій зустрічі ідентичності не зливаються, а розчиняються й зникають. Біблія пише про це так: «Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди» (Бут. 3,8). Це відбувається пополудні, коли день похилився, у вільній порожнечі прохолоди, яка скерована туди, куди побажає, і переноситься туди, де ніхто не знає. Бог і людина — разом, невимовно, понад людське уявлення і поняття. Якраз це й є значенням сотворення і Раю.
Саме Боже Слово було «Первістком кожного сотворіння». Він, «в Кому все перебуває», не тільки проходжувався би з людиною післяобідньої пори в прохолоді дерев Едемського саду, а також став би Людиною і жив серед людей, як брат.
Господь не лише любив би Свої сотворіння як Отець, а й увійшов би в них, звільнивши Себе, приховуючи, наче Він не Бог. Чому Він має це робити? Оскільки Він любить сотворений світ, то не може перенести, що вони просто прославляють і обожнюють Його як далекого, усамітненого, трансцендентного і всемогутнього. Не такої прослави Він прагнув. Якщо б Його прославляли і поклонялися Йому як великому, то Його сотворіння, відповідно, теж возвеличувались би, бундючилися і попихали один одним.
Бо якщо є великий Бог, то також є богоподібні люди, які вдають із себе королів і панів. І якщо Бог був би просто великим художником, який пишається своїм творінням, то люди вже б збудували міста і палаци та використовували инших людей задля власної слави. Це значення розповіді про Вавилон і будівничих вежі, які бажали бути «як боги» зі своїми висячими садами і з головами своїх ворогів, що висіли в садах. Вони звернулися б до Бога з такими словами: «Він — теж дуже великий будівничий, і знищив всіх Своїх ворогів». Бог відповів: «Я не сміюся над своїми ворогами, бо не бажаю, щоб хтось став Моїм ворогом. Тому Я ототожнююся з тайним єством Свого ворога».
Так Бог став людиною. Він прийняв слабкість і буденність людини і приховав Себе, ставши невідомим і малозначущим чоловіком. Він відмовлявся панувати над людьми чи бути Царем, Лідером, Реформатором або в якийсь инший спосіб бути Наставником, вищим від Своїх власних істот. Він був лише їхнім братом, адвокатом, слугою і другом. Він не був важливою особою в загальноприйнятому людському розумінні, проте з того часу для нас Він став Найважливішою Особою. Хоча правдою є те, що Він — Цар і Господь всього, переможець смерти, суддя живих і мертвих. Він також і Син Людський, прихований, невідомий, звичайна, вразлива людина, яку можуть вбити. І коли Син Чоловічий був виданий на смерть, Він воскрес і знову був з нами, бо сказав був: «Убийте мене — це нічого не змінить».
Вмираючи, Він не помер у власній Особі. Тому що Він став людиною і об’єднав у Собі людську природу, помер за людей і воскрес із мертвих як людина. Він взяв на Себе страждання всіх людей, в певному сенсі привласнивши їх Собі. Їхня слабкість і беззахисність стали Його слабкістю і беззахисністю, їхня нікчемність стала Його нікчемністю. Але водночас Його влада, безсмертя, слава і щастя були дані людям і могли стати їхніми. Якщо Богочоловік і залишився великим, то радше заради нас, аніж задля Себе Він бажає бути великим і всемогутнім. Бо для Нього сила і слабкість, життя і смерть — дуалізм, який Його не хвилює, бо Він понад — у Своїй трансцендентній єдності. Він бажає піднести й нас понад цим дуалізмом, єднаючи зі Собою. Хоча зло і смерть торкаються швидкоплинного, зовнішнього єства, в якому ми живемо відчуженими від Нього, через яке ми віддаляємося і відокремлюємося від Нього і виганяємо себе в нереальність, проте вони ніколи не можуть впливати на справжнє внутрішнє єство, в якому ми сотворені як одне ціле з Ним. Стаючи людиною, Бог став не тільки Ісусом Христом, а також потенційно кожним чоловіком і жінкою, які коли-небудь існували на цьому світі. У Христі Бог став не тільки «цим конкретним» чоловіком, а й «кожною людиною».
Присутність Бога в Його світі як його Творця не залежить від когось иншого, крім Нього. Його присутність у світі як Людини до певної міри залежить від людей. Ми не можемо нічого зробити, щоб змінити тайну воплочення саму в собі, але ми можемо вирішувати самі, разом з нашою частиною світу, чи усвідомимо ми Його присутність, чи бажаємо бути нею освячені й преображені в її світлі.
Ми можемо обирати з-поміж двох ідентичностей: зовнішня маска, яка здається реальною, що живе в примарній автономії короткий відтинок часу земного існування, і прихована, внутрішня особа, яка здається нам нічим, але яка може віддати себе навіки істині, завдяки якій і в якій вона існує. Саме це внутрішнє єство піднімається до тайни Христа з допомогою Його любови, Святого Духа таким чином, що в тайні ми живемо «в Христі».
Все ж ми не повинні ставитися погано до нашого «зовнішнього єства.» У своїй природі воно не є злом. І те, що воно неістотне й нереальне, не має бути йому звинуваченням у якомусь злочині. Воно зболене метафізичною убогістю, а все, що убоге, потребує милосердя. Так само і з нашим зовнішнім єством. Доти, поки воно не відокремлюється і не відчужується через брехню, його освячує милосердя і Христова любов. Зовнішній вигляд треба приймати таким, яким він є.
Випадки убогого і швидкоплинного існування мають, проте, велике значення. Вони можуть бути прозорими посередниками, через які ми усвідомлюємо Божу присутність в світі. Про зовнішнє єство можна говорити як про маску (робити так — не означає обов’язково засуджувати). Маска, яку кожна людина одягає, може стати маскуванням не тільки для внутрішнього єства людини, а і для Бога, що мандрує як паломник і вигнанець у власному сотворінні.
І насправді, якщо Христос став Людиною, то тому, що Він хотів бути будь-якою і кожною людиною. Якщо б ми вірили у воплочення Сина Божого, то в усіх людях на світі мали би бути готові побачити присутність Христа.
Те, що важливе для людей, часто незначне в очах Бога. Те, що в Бозі, можливо, виглядає для нас «грою», є для Нього найсерйознішим. Господь грається, танцює і забавляється в саду Свого творіння. Якщо б ми могли зректися своїх нав’язливих думок і одержимости тим, що вважаємо значенням усього цього, ми могли б почути Його заклик і йти за Ним в Його таємничому, вселенському танці. Не треба йти дуже далеко, щоб вловити відлуння цієї гри і цього танцю. Коли ми одні в зоряній ночі, коли випадково бачимо перелітних птахів восени, що сідають у ліску, щоб відпочити і поїсти, коли бачимо дітей в ті моменти, коли вони справді поводяться так, як діти, коли пізнаємо любов у власних серцях або подібно до японського поета Basho чуємо, як стара жаба зрушує тихе озерце єдиним сплеском свого стрибка, — у такі моменти пробудження, переоцінка всіх наших цінностей, «новизна», порожнеча і чистота споглядання, які стають очевидними, об’являють нам на мить вселенський танець.
Бо світ і час кружляють у порожнечі, в танці Господньому. Мовчання сфер — музика весільного бенкету. Чим більше ми утверджуємося в своєму неправильному сприйнятті явищ життя, чим старанніше пристосовуємо життя до своїх дивних цілей, тим більша наша туга, відчай і відчуття безглуздости існування. Однак це не настільки важливо, бо наш відчай не може змінити природу речей і опоганити вічну радість вселенського танцю. Справді, ми вже в ньому перебуваємо, а він в нас. Його ритм пульсує в нашій крові, хочемо ми цього чи ні.
Єдине залишається істиною — всі ми запрошені і покликані забути себе, розвіяти за вітром свою гордість і прийняти запрошення до вселенського танцю.
З книги «НОВІ ЗЕРНА
КОНТЕМПЛЯЦІЇ», вид-во «СВІЧАДО»

Про грішницю, яка навернулась і всім серцем розкаялась
Із книжки «Життя пустинників Сходу», що її написав о. Михайло Марен, Париж — Ліон, 1824. —
(Про преподобного Отця Івана Малого)

Навернення тієї дівчини, яка мала нещастя впасти в гріх, сталося завдяки милосердним вчинкам, що їх вона робила у своєму житті. Це дуже будуюча історія й дуже добре надається до того, щоб навіть найбільшим грішникам додати надії на Боже милосердя, якщо вони щиро навертаються до Бога.
Дівчина звалась Паїсія. Ще юною вона втратила батька й матір. Своє майно вирішила тоді вжити для добрих справ й тому свій дім перемінила на притулок для ченців пустельників, які приходили в ці краї продавати вироби своїх братів.
Однак пізніше вона змінила своє поступування. Їй почало здаватися, що таке милосердне діло занадто дорого їй коштує. Вона не подумала про ті скарби, що їх готує собі в небі, коли творить милосердні справи. В цьому мали великий вплив її приятелі, які не те що відрадили її від милосердного вчинку, але пішли ще далі, бо цілковито знеохотили її до життя чесного і завели на бездоріжжя гріха.
Вістку про її впадіння в гріх пустельники сприйняли з великим болем серця. З любови до її душі докладали всіх зусиль, щоб витягти її з тієї гріховної прірви. Коли це не помогло, звернулись до о. Івана Малого, що славився даром мудрости, даним йому від Бога. Просили його, щоб пішов до дівчини і старався навернути її до Христа.
Він пішов, але перед ним замкнули двері і не хотіли впустити до середини. Ще й докоряли зневажливими словами, що буцімто пустельники спричинили руїну їх пані. Та він не падав духом, а далі просив, щоб дозволили йому поговорити з нею, запевняючи, що це буде їй на користь.
Тоді завели його в кімнату. Він сів коло Паїсії і спитав її: «Паїсіє! Чи Ісус Христос зробив тобі якусь прикрість, чи може маєш причину пожалітись на Нього, коли ти так Його покинула і впала так низько?»
Ці перші слова пустельника сильно її діткнули і вразили її серце.
Тоді Святий замовк на кілька хвилин, щоб дати час на діяння милосердя Божого, а сам почав гірко плакати.
«Чому ти плачеш, Отче?» — спитала дівчина.
«Як же не маю я плакати, коли бачу, як диявол обманув тебе і посміявся з тебе»...
На такі слова дівчина з жаху за свої гріхи вигукнула:
«Мій Отче! Чи є ще для мене можливо те все спокутувати?»
«О, так! — відповів Святий, — запевняю Тебе, що можеш те все спокутувати».
«Коли так, то швидше веди мене туди, де зможу найкраще спокутувати свої гріхи»...
Він одразу встав, і Паїсія пішла за ним, не даючи ніяких розпоряджень по своєму дому, не сказавши нікому ні слова. А Святий тим дуже втішився, бо це був знак, що дівчина перейнялась своїм наверненням і покидає все, щоб цілковито віддатися справі покути.
Не знаємо, куди він хотів її допровадити. Певно, до якогось дівочого манастиря. Але тому, що вийшли вже були в пустелю й надходила ніч, треба було заночувати. Святий згорнув купку піску, щось гей би подушку, осінив її знаком хреста і сказав Паїсії покластись там до сну. Сам пішов трохи далі і, помолившись, також поклався спати.
Коли опівночі раптом пробудився, то побачив ясне світло, що сходило з неба на землю. За тим світлом зійшло багато ангелів — і вони забрали душу дівчини й понесли її до неба.
Здивований таким видінням, він встав і негайно пішов до дівчини й порухав її, щоб побачити, чи не померла. Справді так було. Вона дійсно віддала свою душу Богові.
В цю мить він почув якийсь чудесний голос, що мовив йому:
«Її одногодинна покута була Богові милішою від тієї покути, що инші чинять цілими літами. Бо вони не покутують з такою ревністю, як покутувала ця дівчина!»

Надіслав Василь Белей, м. Мукачів

Лариса КРУШЕЛЬНИЦЬКА
ЛЕБЕДІ
З книги «Звірятка у моєму житті», Львів, 2010

Мою подорож до Німеччини, вже за часів Незалежности України, я назвала: «У пошуках Мами». Назвала так не тому, що спогадів про найдорожчу мені людину треба було шукати аж у Німеччині. Ні. Вони були завжди зі мною. Усюди. Але тоді в Німеччині, під кінець війни, коли ми голодні, до краю змучені і хворі з нетерпінням чекали її закінчення, між нами відчувалася особлива близькість. Близькість двох найрідніших людей: Мами і Доні. Мабуть, ніколи ми не наговорилися стільки, як упродовж цього останнього воєнного місяця. Тоді вперше (вже після моєї «остарбайтерівської» праці на заводі) Мама потрактувала мене не як малу її дитину, а як дорослу особу і тому розмова між нами була значно цікавішою, наповненою багатством інформацій з різних галузей світової культури. Володіючи більшістю европейських мов, Мама, безумовно, належала до тих людей, про яких говорять «ходяча енциклопедія». Але вона завжди мала замало часу, аби передати мені хоча б частиночку своїх знань, переживань, надій і сумнівів. Власне, цей місяць у Німеччині вважаю моїм «найбагатшим університетом», коли я почерпнула від Мами більше, ніж від усіх пізніших наук.
Згадуючи Маму з тих важких часів, завжди дивуюся, як вона вміла відволікати мене від життєвих незгод, як уміла віднайти і зацікавити якимись історичними чи мистецькими фактами чи зачарувати навколишньою природою. А треба признати, що ми перебували тоді в надзвичайно гарній частині Південної Німеччини. Я вже згадувала околиці на кордоні зі Швейцарією. Це справді чарівний край, зі старовинними мальовничими містечками, які розташовані довкруги або й на островах Боденського озера. А коли під вечір крізь легкий туман на обрії з’являються розмальовані західним сонцем засніжені шпилі швейцарських Альп і віддзеркалюються в голубих водах озера, від цієї краси серце ледь не вискакує з грудей. Втім, як не дивно, усе це ще більше викликало тоді у мене ностальгію за Батьківщиною, за зеленими Карпатами. Як же я хотіла повернутися додому!
Закінчилася війна, Маму запросили як перекладача у французьку комендатуру в місті Констанц (французи хотіли якнайшвидше порозсилати в усі кінці світу маси різномовного, полоненого або вивезеного до Німеччини народу), а я у теплі сонячні дні сідала собі в безлюдному затіненому місці над озером, захоплювалася природою і... сумувала. Але чи можна жити без товариства, без приятелів?.. Не можна. І такі з’явилися. Як тільки я сідала біля води, відразу припливали до мене два лебеді. Один — білий красень з пухнастими довгими крилами, який завжди граціозно вигинав свою шийку, немов кланявся, а коли діставав шматочок хліба, похитував голівкою — дякував. Другий лебідь — чорний, мав інший характер. Його ставлення до мене було радше товариське, без сентиментів. Він був вимогливіший, іноді навіть аґресивний. Одного разу, своїм червонястим дзьобом вирвав з моїх рук хліб, який я приготувала собі на обід.
— Ти ненажера! — картала я його. — Маєш стільки в озері різних харчів, напевно, більше, ніж ми тут з Мамою. Замість принести мені хоч одну живу рибу, поводишся як розбійник.
Якось я вмовила Маму піти познайомитися з моїми пір’ястими друзями, яких я назвала Янгелятко і Чортенятко. В найближчу неділю ми вирушили до моєї схованки біля озера. Приглянувшись пильніше до лебедів, Мама відразу запротестувала проти найменування чорного лебедя Чортенятком.
— Чорний, у порівнянні з білим, виглядає скромніше. Однак він гарний по-своєму. Подивись, яка у нього витончена голівка, а як він плаває довкруги білого, немов опікується ним. Ні, він надто зворушливий для такої назви.
Я погодилась з Мамою, але переназвати чорного лебедя не встигла, бо за кілька днів ми виїхали з міста.

* * *
Отже, вже в дев’яностих роках XX століття «у пошуках Мами» я поїхала до німецького міста Мюнхена, де в українській школі-інтернаті, що там вже довгі роки функціонує, мені приязно надали на одну ніч притулок. Тоді, домовившись з туристичним аґентством, яке завжди допомагає знайти дешевий транспорт, поїхала до містечка Мерсбурґ, що над Боденським озером. Віз мене туди автом студент, котрий вчився в Мюнхені, але на вихідні їздив до батьків. Щоб заощадити гроші на бензин, він через це аґентство завжди брав зі собою пасажира. Увечері студент повертався і ми домовилися зустрітися в Мерсбурзі на пристані.
Попрощавшись, я відразу попливла невеличким корабликом, що курсував з німецького боку Боденського озера, до згаданого вже вище міста Констанц і побігла до сквера, посеред клумби якого знаходився великий камінь з написом, присвячений Янові Гусу. У ті далекі часи ми з Мамою часто сиділи на лавочці біля пам’ятника і вона оповідала мені історію цього славного чеського мислителя-реформатора. Ян Гус — ректор Празького університету :— одного з найстаріших університетів в Европі, ціле своє життя боровся за визволення чеського народу від засилля німецьких колоністів. У 1415 році його, як єретика, схопили і спалили саме в місті Констанц. Про героїчну постать Яна Гуса видано багато історичних і літературних творів, а наш геніяльний Тарас Шевченко, захоплений його мужністю, написав поему, яку так і назвав «Єретик», і присвятив її видатному чеському вченому — історику і мовознавцю XIX ст. П. Й. Шафарикові. Мама знала майже всього Шевченкового «Єретика» напам’ять: «...Слава тобі, любомудре, Чеху — слав’янине! Що не дав ти потонути в німецькій пучині нашій правді...». Тоді, у воєнні роки поневолення німцями людей, ця поема Шевченка сприймалася особливо гостро.
Однак тепер, сидячи на лавочці, я не змогла відчути того давнього клімату, особливого духу того далекого часу. Довкруги метушилися люди, усюди було повно туристів, які голосно розмовляли, сперечалися, жартували і сміялися. Тому я пішла геть з цього місця і, пригадавши своє сховище над водою, де зустрічалася з друзями — лебедями, поспішила туди. Там також багато змінилося: зрубано плакучі верби, значну частину берега обгородили, а таблички на парканах повідомляли, що «вступ на територію заборонений», бо це приватна власність. Зі страхом мені вдалося пролізти на «моє» місце на березі, і, переконавшись, що довкруги немає людей, заспокоїтись.
Звідтіль було добре видно швейцарський берег озера. Згадалося, як відразу після капітуляції Німеччини нас з Мамою пропустили туди на два дні швейцарські прикордонники. Мама, яка страшенно любила гори, хотіла хоч трохи там походити. Взявши зі собою трошки їжі і теплих речей, ми проїхали кілька зупинок поїздом і вийшли на якійсь маленькій гірській залізничній станції. Нікого з пасажирів не було, тільки біля станційного будинку стояв начальник станції, як звичайно — у червоному кашкеті. Мама спитала його, чи на станції є багажне відділення, де можна залишити особисті речі. Начальник пильно подивився на нас і раптом запитав:
— Gnadige Frau (Шановна пані), чи ви маєте золотий годинник? — Мама, здивована, чесно відповіла: — Маю.
— То прошу покласти отут на лавку ваш багаж, і зверху золотий годинник. Можете прийти хоч через місяць і, запевняю Вас, — усе знайдете на місці.
Повіривши у швейцарську чесність, ми залишили торбу з теплими речами на лавці, але, все ж таки, — без золотого годинника. Та коли почали підніматися на найближчу гору, вияснилося, що обидві ми були надто слабкі для гірського туризму. (Колись легше долали підйом на найвишу в Карпатах гору — Говерлу, ніж тоді на відносно невисоку швейцарську гірку). Тому, вийшовши на першу, що відкрилася перед нами, поляну, попадали у траву. Травень вже встиг прикрасити її буйним цвітом, і вона до болю нагадувала нам весняні карпатські полонини. Відпочивши, почали розглядатися, куди йти далі. І тут Мама рвучко підвелася, показуючи щось у траві.
— Ти подивися, скільки тут росте кваску (щавлю)! От якби зварити з нього зупку.
Мені аж слинка потекла. Пригадався Бабунин найсмачніший щавлевий суп зі сметаною і яйцем, що як вічко дивилося з тарілки і запрошувало до їжі. Боже! Як же мені захотілося такого супу!
Доню! Збирай квасок, ми ж маємо зі собою літрове металеве горнятко, хліб зі шматочком ковбаси і навіть зварене яєчко, яке мені вдалося дістати в комендатурі. Добре, що я взяла цибульку і трошки солі.
— А сірники? — розпачливо запитала я.
— Маю, маю. Ти ж знаєш — вони від часів бомбардувань завжди у мене в торбі.
Я кинулася збирати щавель і зібрала його стільки, що можна було зварити не тільки літр, а й цілий котел супу. Мама за цей час побігла в лісок по ріща і дрова.
У невеличкій ямці палахкотіло вогнище і в горнятку на джерельній водиці варився щавлевий суп — перший від часу нашого від’їзду зі Львова. Мама накидала туди дрібно порізаної цибульки і, «для запаху», додала шматочок ковбаси. Невдовзі уся поляна запахла щавлевим супом, і я була впевнена, що цей запах відчув у долині навіть начальник залізничної станції.
Яке ж то було свято!
— Вважай, — казала Мама, — це наш спізнений Великдень, якого ми не могли відсвяткувати. Ми поїли і... помолилися.

* * *
Тепер тут, над озером, мені настільки яскраво пригадалася та прогулянка з Мамою, що я відчула навіть смак щавлевого супу. Захотілося їсти. І щойно я вийняла з торбини свою канапку, як раптом... золотою доріжкою, що простягалася по воді від яскравого в цей день сонечка, у мій бік пливли два лебеді: один — білий, другий — чорний...
— Не може цього бути! — про себе вигукнула я. — Адже від 1945-го минуло 53 роки!
Але це не була галюцинація. До мене справді припливли два лебеді.
Білий чемно вклонився, а чорний... кілька разів клацнувши своїм дзьобом і задерикувато перекрутившись у воді, вихопив у мене з рук канапку...
Тепер я його не сварила. Навпаки. Я дуже зраділа і, сміючись, спитала:
— Скажи мені, чи ти внук, чи правнук Чортенятка? Адже характер той самий! Ні! Ні! Ти не є Чортенятком. Мама мала рацію. Ти гарний, веселий лебідь!
Здавалось — це Мама, аби розрадити мій смуток, прислала їх до мене. Так. Моя подорож вдалася. Я знайшла спогади, про які мріяла.
Зі зворушення віддала лебедям усю їжу, яку мені на дорогу приготували у мюнхенській українській школі.

* * *
Повертаючись зі студентом до Мюнхена, я, щохвилини озиралася — прощалася з залитими вечірнім сонцем Альпами, які все більше віддалялися і зникали з поля зору і... не могла не плакати. Хлопець спитав, чому я плачу і зі здивуванням вислухав мою історію про пошуки спогадів про Маму. Він був сучасний, самостійний молодий чоловік, з дещо іншим стосунком до своїх батьків.
За розмовою дорога до Мюнхена минула швидше, ніж вранці до Мерсбурґа. Студент відвіз мене на вокзал і не захотів брати від мене грошей за транспорт. Врешті ми якось погодились, хоча б на невелику суму. Він допоміг мені зайти у вагон і на прощання (що зовсім не типове для сучасної німецької молоді) поцілував мене в руку і сказав, що не забуде моєї розповіді, яка змінила його уявлення про життєві цінності. «Я дивувався, як можна мати 70 років і все ще тужити за Мамою. Тепер я це розумію. Дякую Вам».

21 листопада — Собор Святого Архангела Михаїла

Заячий пастух
Зірка МЕНЗАТЮК

Уже кілька днів Михайлик бігав у ліс і довго, дотемна, бродив далекими стежками й сіножатями. Заблудитися він не боявся; ліс підходив до самої їхньої хати й був для нього, як домівка. Він знав, де росли дрібні пізні опеньки, де назбирати шипшини, а де сизих терпких ожин. Знав, де звичайно ховалися зайці. Але тепер даремно обнишпорював розлогі кущі й острівці сухої осінньої трави. Гадаєте, він хотів побачити зайця? Ото ще! На це диво Михайлик надивився. Він шукав те, що не кожному випадає зустріти: заячого пастуха. Авжеж, серед вовків є вовчий пастух, серед ведмедів — ведмежий, а серед зайців — великий мудрий заєць із довгими-предовгими вусами. Зайці його слухаються, а він їх навчає, де безпечно пастися, де краще ховатися, як заплутати сліди й обдурити мисливців. Михайлик мав до нього справу.
Напровесні посадив він яблуневий сад — тоненькі щепи на крутосхилі. Нелегке то діло — виростити сад у горах. Ціле літо Михайлик доглядав свої яблуньки, обкопував, підв’язував, носив їм воду аж із потічка. Коли зривалася буря, він побивався: тільки б вітер не поламав його саджанців! Коли набігала плова — найгустіша карпатська злива, — він неспокійно прозирав крізь мокре вікно: чи потоки води не вимиють їх із корінням? Коли над горами кресали блискавиці, він благав: «Обминіть мої яблуньки! Вони ще маленькі!»
Вітер їх пожалів, плова-злива не змила, блискавки влучали деінде. Яблуньки прийнялися і трошки підросли. Тепер у Михайлика нова турбота: аби взимку зайці не погризли молоде солодке гілля. Пес Босий їх не встереже. Відколи постарівся, він тільки й робить, що спить у будці. Отож, уся надія на заячого пастуха! Він один може звеліти, щоб зайці не псували щепи.
Михайлик брів лісом навмання, шурхотів опалим листям. Уже вечоріло, і він мусив вертатися додому — знову ні з чим.
Раптом, мов з-під землі, перед ним вигулькнув незнайомець у чорному вбранні й такому ж капелюсі.
— Допомогти тобі, хлопче? —лукаво підморгнув він. — Я знаю, де ховається заячий пастух. Але — послуга за послугу!
Михайлик від несподіванки лише кивнув головою.
— Скоро тут проїжджатиме вершник, — вів далі незнайомець. — Попроси його глянути, чи справна ця рушниця.
Хлопець засміявся. Якщо йдеться про таку дрібницю, то про що мова!
— Тільки ж пильнуй: вершник має взяти рушницю в руки! І не обмовся йому про мене.
Чорний захихотів і сховався за кущами. А Михайлик подався на галявину. Там проходила лісова дорога, якою звозять сіно з верхів.
Довкола коїлося щось дивне. Мишки вискакували з нірок і щодуху тікали геть. Білочки квапилися кудись подалі.
Між деревами майнув тхір, промчав кабан, ламаючи хмиз.
На верхівку смереки всілася сорока й заскрекотіла:
— Скрекеке! Отаке! Він узяв рушницю!
А чорні ворони кружляли зграєю й голосно кричали:
— Кра! Украв! Кра! Украв!
— Нічого я не крав, — обурився Михайлик.
Але радість його пригасла. Вся ця справа не вельми гарна.
Авжеж, якщо подумати, то він долучався до якоїсь чужої брехні...
— Розумієте, — сказав він птахам, — я ціле літо працював, стільки відер води переносив на гору! А тепер щоб усе пропало?
Галява лежала сумна й порожня, лиш сиротливі квітки пізньоцвіту видніли в сутінках.
— Еге, ви сховаєтеся під сніг, — мовив до них Михайлик. — А яблуньки лишаться напризволяще. Як їх не пожаліти?
Мовчав пізньоцвіт, навіть голівками не похитував.
А з лісу по той бік уже виїхав вершник, яснів під ним білий кінь. Михайлик побрів назустріч. Ніс рушницю, мов важкий камінь, і на серці також наче камінь лежав.
— Добрий вечір, — сказав він до вершника, не підводячи очей. — Ось рушниця... але... але...
Ех, що буде, те й буде!
— Але вона не моя. Мені дав її чорний незнайомець. — Михайликові мов гора з пліч звалилася! І слово за словом він розказав усе, як було.
— Чи ти не впізнав мене, Михайлику? — спитав вершник. Хлопчик підвів очі... Та це ж святий Михайло, небесний Архистратиг! Завтра його свято.
— Ти знаєш, що станеться з рушницею, коли я візьму її до рук?
Враз хлопчик згадав: таж рушниця битиме все живе без промаху! Ось чому стривожилися птахи та звірі...
— Краще до неї не торкайтеся, — зітхнув Михайлик і відкинув рушницю геть.
— А що ж твій сад?
— Та... Я стовбурці соломою пообв’язував. Може, обійдеться?
Раптом галява стала біла-біла, і ліс побілів, навіть чорні смереки мовби накинули на плечі білі хустки. А на білому узбіччі сидів... Михайлик очам своїм не повірив! Сидів великий сивий зайчище з вусами довгими-предовгими, що аж звисали долі. Заячий пастух!
— Я все чув і бачив, — обізвався він до хлопця. — Ти пожалів моїх зайців, відвернув від нас загрозу. Так знай, що й жоден заєць не зачепить твій садок!
Заячий пастух кивнув довгим вухом і неквапно поплигав геть.
А чорний розсердився, що не по його вийшло. З тої злости він висунувся з-за куща і, гидко кривлячись, показав язика. Тоді висунувся з-за другого і скривився ще гидкіше. Так він тікав, кривляючись, і лишав за собою не сліди підошов, а відбитки свинячих ратиць. Небесний вершник прицілився зі своєї рушниці — блиснув вогонь, і чортяка (бо то ж був він) щез, лиш димілася калюжка гарячої смоли!
— Покатайся зі мною, Михайлику, — мовив хлопцеві небесний вершник. — Бо ти ж завтра іменинник.
Миттю Михайлик опинився в сідлі, і кінь помчав чи, може, полетів! Задніми копитами він торкався одної гори, а передніми — вже іншої, одним скоком перескакував річки, а села тільки миготіли! Гори, ліси й поля, що чорніли попереду, позад білого коня враз ставали білі-білісінькі... Аж ось удалині щось заясніло, засвітилося, мов прегарні високі свічки.
— Що воно видніє ген у синяві? — спитав Михайлик.
— Київ сяє золотоверхими соборами!
Тільки-но кінь став копитами на київських кручах, як назустріч загучало, задзвеніло, заграло! То Київ вітав свого святого покровителя. Бом! Бом! Бом! —гули великі важелезні дзвони. Дзелень! Дзелень! — озивалися менші. Дзілінь-дзінь!, Дзілінь-дзінь! — теленькали дрібні веселі дзвоники.
— Вставай, синочку, будильник дзвонить! — почув Михайлик мамин голос. Розплющив очі — аж він удома, в своєму ліжку.
— Вставай, подивися, що надворі сталося, — всміхалася до нього мама.
— Знаю, знаю! Приїхав Михайло на білому коні!
Він скочив до вікна, а надворі все засніжене! Униз по схилу темніли рядки яблуньок, на тоненьких гіллячках лежав сніг, а їм снився білий цвіт, яким вони невдовзі заквітчають гору.
«Осіння книжка»

Євген СВЕРСТЮК
НАВКОЛО РУЇН БЕРЛІНСЬКОГО МУРУ

Цього року я був учасником літературного фестивалю у Берліні — то вже десятий осінній фестиваль, який збирає гостей з усієї Европи. В той же час відбувся в Берліні осінній марафон, який зібрав 40 тисяч охочих пробігти 42 кілометри під осіннім дощиком…
Як гість з України, я дивився з балкону на спортивних і не дуже спортивних німців та бігунів з усього світу і думав: чи можна було б щось подібне організувати в Київі? Чи зрозуміли б таку ідею хоча б у плані віртуальному? Мабуть, люди спрацьовані сказали б: «я маю марафон кожного дня». А ті, що могли б організовувати і фінансувати щось подібне, воліли б робити безумний марафон на своїх мерседесах, а потім — завершувати в ресторанах… А вже щодо симпозіюму на тему: «Замовчування чи вияснення», організованого для країн Східної Европи, то наш совок і говорити не захотів би… «Комунізм — то наша історія, що тут говорити...»
— Та що ви рівняєте, — скаже мені розважливий читач. — Ви подивіться на свою ж бібліотеку, на поличку філософських книг, на поличку музичної літератури, на історичні дослідження. Німеччина працювала на вироблення людини і культури століттями, тоді ж як у нас одні дуріли з жиру, а інші за працею не мали коли і у небо поглянути...
Простакам показали написи солдатів на стінах Рейхстагу і задурили криком «Побєда». А німці оговталися, опритомніли, змили чуже і знову живуть, як сто років тому — в достатку, порядку і чистоті. І без довгих дискусій об’єдналися.
Кожен, хто повертається з Заходу, відчуває полегкість — «нарешті дома». Але й почуває ніяковість і сором, дивлячись на ті безладні сірі новобудови, що так корелюють з убогим бізнесом на переходах… «Бідно, розкидано і незатишно в тобі» — писав Гоголь про нашу Русь.
А чому незатишно? Бо кожен градоначальник думав і думає про свій затишок і не уміє думати про людей… І не розуміє, що без нашого затишку нема «мого» затишку.
З німцем, який їде в Україну, важко розмовляти. Чим більше він розуміє українську мову, тим важче… Добре, що в аеропорту вже позбулися совєтських рогаток і шмонів. А в останні роки досягли европейський стандартів.
— У вас працьовитий і охайний народ, праця майже дармова, а кругом сміття і скрізь бракує господаря. А по радіо і ТV повідомляють, що влада дуже ефективна… Якась підозріла ефективність…
— Вибори закінчилися, але скрізь — бігборди! Що значить «Будуємо нову країну»? Де ? На Марсі? Кожна влада після виборів будує «нову країну»?
Я розумію, тут раніше висіло гасло: «Будуємо комунізм». Там був принаймні міт.
У нас Гітлер будував «Новий порядок в Европі» — там був тоталітарний проєкт і жорстка програма. А тут — чи вони розуміють, що написали? У них же нема навіть програми реформ. Відомо тільки, що Янукович обсаджує всі посадові місця своїми людьми з Партії регіонів — це його внутрішня політика. Він вічно просить позички за кордоном — і то є його зовнішня політика.
— Ну, тут не зовсім так просто, — пробую я зрозуміти Януковича. По-перше, він має програму «партії політики Путіна». По-друге, його пріоритетні цілі зорієнтовані на Росію.
— Але ж коли приїжджає до Німеччини Путін — про це пише преса і показує по ТБ! — натискає німець. А приїзду Януковича преса не помітила…
Европа зацікавилася Україною в час Помаранчевої революції, бо побачила обличчя України, що бореться за демократію і свободу. Европа ніколи не зацікавиться країною-сателітом, країною, яка не показує свого обличчя, не має чого сказати про себе і навіть розмовляє не своєю мовою.
— А чим же зацікавив Европу Путін?
— Неправда, що він цікавий Европі. Путін без газу та інерції старих зв’язків з Росією зовсім нікому не цікавий. Той маленький вождь великої країни, поставленої між Европою і Китаєм, не може рухатися далеко назад і не зважується йти вперед. Виплід сезону, він ввійде в історію як набундючений паяц у царському кріслі. Він не бачить свого споєного народу, а дивиться, що б прихопити у сусідів. А китайці чемно чекають, коли цей газовий спектакль закінчиться, і їх покличуть порожні простори Росії…
Так дивиться на бездарний фарс регіоналів німець, звичний до суворих обов’язків господаря на своїй землі. Він хоче, але — не може поважати.
В програмі Літературного фестивалю був симпозіюм учасників країн Східної Европи: «Замовчувати чи з’ясовувати?». Задум почути відповідь на ті питання з уст письменників та істориків — дуже цікавий. А результат, звичайно, залежатиме від того, хто відповідає.
Питання поставлене людям, які є учасниками історії і несуть на собі відповідальність. Але хтось з них розповідає про свою долю. Інший — про те, як була побудована система. Одні не хочуть виносити сміття зі своєї хати. А є і охочі порпатися у смітті сусідньої хати.
Мовчати ніхто не хоче. Але ми пригадуємо цілу епоху многослів’я, коли говорили, але по суті мовчали. За словами ховали свої думки або відсутність думок. У всіх країнах Східної Европи не звикли думати про головне. Навіть не мали нагоди думати і висловлювати, бо думали за них вожді.
Майже всі говорили про систему контролю і стеження. Виявилося, що у всіх країнах була та сама система, запроваджена спецслужбами Кремля. Але у всіх була своя людина-конформіст, готова служити системі не за страх, а за совість. Про це я писав на засланні:

ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА

Дроти кругом себе
обсновує звичайна людина
якій веліли
Вона знає
що кожен відповідальний за все
але не вірить
бо звикла відповідати лише тим
хто допитує

Звичайна людина прийняла догмат
всяка влада від Бога
А коли власть стала проти Бога
звичайна людина признала власть
замість Бога
І якою ж абсолютною
стала та власть без абсолютів
власть звичайної людини
не обтяженої вірою
не обмеженої засадами
примірена до практичної користи
стримувана обережністю
звичайної людини
націленої на довголіття

Коли на розпуттях велелюдних
вам колотимуть очі
відкинуті звичайною людиною
необачні зухвальці
своєю непримиренністю
відданістю високим засадам
і великій вірі
не беріть їх за духів зарозумілости

Небо рівномірно засіває землю
хлопчиками і дівчатками
і в кожне покоління кидає жменьку
засвічених офірним вогнем
призначених зогріти пустку
тьмяного житла звичайної людини
і освітити вихід з її печери
Коли їм пощастить згоріти
до останку
вони стають сіллю землі
здатною вернути плодючість ниві
затоптаній звичайною людиною
в суєті днів її.
(Кучино, лагер 36. 1978)

І та звичайна людина говорить не так, як на сповіді, а те, що їй вигідно.
Від України виступав з доповіддю про розсекречування архівів після нищення слідів історик Володимир В’ятрович.
У своєму виступі я зупинився на формах цензури, що мали забезпечити імітацію літературного життя і вторинність української культури, що йшло в парі з плановою політикою настирливої русифікації.
Україна з-поміж усіх посткомуністичних країн виділяється рецидивами повторення репресивної політики криміналізованим режимом — уже за умов формальної демократії. Той вид повернення старої хвороби насторожує сьогодні західний світ, в якому є розуміння зовсім нових — глобальних загроз, що вимагає солідарности демократичних суспільств і відповідальности.
Загалом треба сказати, що широке відзначення на Заході 20-х роковин падіння Берлінського муру там не просто карнавальне свято. В суспільствах живе пам’ять про ганьбу морального падіння, про зневаження людини, про безвідповідальність, поєднану з безкарністю. Німці діляться досвідом послідовного викорінення нацизму і комунізму. Поляки діляться досвідом добре організованої боротьби «Солідарности», що об’єднувала робітників, студентство, церкву, інтеліґенцію в єдиний фронт проти комуністичного режиму. Злочинні режими нацизму і комунізму поставлено поряд, а у нас все ще комунізм виправдовують.
«Солідарність є: польський та український досвід суспільних рухів опору». Під такою назвою в книгарні «Є» 15 жовтня відбулася дискусія за участю польських учасників «Солідарності» Богдана Ліса та Єжи Боровчака, а з українського боку — учасників опору Мирослава Мариновича та моєю. Модератор — Вахтанґ Кіпіані.
Зала була переповнена і відчувалося, що прийшли люди не так з цікавости почути спогади, як за порадою: що робити в ситуації раптового повернення влади до совєтських форм протистояння народові і грубого ігнорування публічної думки. Україна в небезпеці — то всі відчувають. Вона потребує добре організованих, одважних захисників демократії і свободи.
Януковичі хочуть «будувати нову країну» без огляду на те, що податливого будматеріялу уже нема і нема крижаного страху, що перетворює людей на цеглини для фундаменту, який ніколи не підніметься вгору.

Степан СЕМЕНЮК
«ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ»

Бути большевиком і одночасно українцем неможливо.
В. Винниченко

Як відомо, большевики, захопивши владу в Петрограді, оголосили Декларацію, якою війну називали злочином, оголосили право народів на самовизначення і т.п. миролюбні кличі.
4 (17) грудня 1917 року В. Ленін, як голова Совнаркому Совєтської Росії, оголосив Маніфест, в якому між іншим говорилося, що Совнарком РФ «...визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємостосунки між ними. Все, що стосується національних прав і національної незалежности українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно» (див. В.І. Ленін, Твори, т.26,с. 319 – 321). А в лютому 1918 року в Бресті на мирній конференції з Центральними державами і УНР Москва ще раз де-юре визнала Українську державу (УНР) в особі УЦР і зобов’язалась укласти з нею відповідний договір. Однак то виявилися лише декларації, аби виграти час для накопичення збройних сил. Справжня ж політика щодо України була зовсім іншою, підступною і зрадницькою, завойовницькою. Відтак Совнарком РФ 24 грудня 1918 року відкликав визнання УНР.
Перед тим в грудні 1917 року в Київі відбувся Всеукраїнський З’їзд Рад, до речі, за ініціятивою фракції комуністів. На з’їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делеґатів. В ході з’їзду виявилось, що комуністи становлять лише близько 4% делеґатів і на успіх розраховувати не можуть. Зрозумівши свою ситуацію, вони, близько 70 осіб, покинули з’їзд в Київі і поїхали до Харкова, де під охороною московських загонів «рабочих и крестьян» та загонів „союза спасения отечества” відбули свій з’їзд рад. Ось на цьому з’їзді, де було аж четверо (!) українців, прийнято резолюцію:
…про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України” (див. «Известия Юга» 14.12.1917 г.).
…про «негайне поширення на території України (УНР) всіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації».
…про те, що «Україна повинна становити федеративну частину Російської республіки».
Ще далі пішов т.зв. «всеукраїнський селянський з’їзд», що відбувся там же в січні 1918 р. під головуванням чекістки Є. Бош, який задекларував:
«....Українська робітничо-селянська республіка входить до складу Всеросійської федеративної республіки» (див. Вестник УНР, 24.01.1918г.).
Всі ці «постанови» і «рішення» посприяли втручанню Леніна у внутрішні справи України — УНР. Вже в грудні 1917 року за розпорядженням Совнаркому Росії до Харкова вислано з Росії військові загони «червоної гвардії» в розпорядження т.зв. «штабу по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії» (зверніть увагу на назву того штабу). Штаб очолював комісар В.Антонов-Овсієнко. (див. «Известия Юга», 9.12.1917 г.).
4 січня Совнарком РФ мав розроблений план наступу московських совєтських військ на Україну. Йшов він із трьох сторін: з Брянська і Курська під командуванням Кудринського; з Гомеля під командуванням Берзіна і з Харкова — під командуванням Муравйова, а всім командував Антонов-Овсієнко (див. ЦГАКА, ф-14,оп.1, с.204, арк.28).
Наведені (лише кілька) документи стверджують чітко, що «жовтнева революція» в Україну була принесена на багнетах з Росії. Без помочі російських большевиків в Україні вона не мала жодних шансів на перемогу. Кривавий Муравйов у своєму наказі писав: «Цю владу ми несемо з далекої Півночі на вістрях багнетів, і там, де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримаємо силою цих багнетів». Вступивши до Київа, «рабочіє і крестьянє» Муравйова розстріляли тут п’ять тисяч людей. Ось як і чим перемогла в Україні «жовтнева революція». А Україна була роззброєна політичною глупотою тодішніх наших горедержавників соціялістів на чолі з В. Винниченком, що довело до Крутів.
Як бачимо, Ленін перші загони «червоної армії» спрямував не на фронт проти німців, а проти молодої Української держави — УНР.
Дуже характерна у даному випадку заява делеґації харківського ЦВК, яку Ленін вислав до Бреста в січні 1918 року на мирні переговори з Центральними державами і УНР. Ось вона: «Український робітничо-селянський уряд вважає: Совнарком Російської Федерації, як орган радянської влади, правомочний виступати від імені всієї Російської федерації. Делеґація українського робітничо-селянського уряду буде діяти в складі загальноросійської делеґації і в повній згоді з нею». (див. Документы внешней политики СССР. М.1957,с.88-89). Однак учасники конференції не погодились із цією заявою і мирний договір був підписаний, хоч РФ не збиралась його дотримуватись.
Дивуватись такій поставі тих харківських «урядів» і «делеґацій» годі, бо як писали комуністи-большевики В. Шахрай і С. Мазлак в книжці «До хвилі, що діється в Україні і з Україною» (Саратов, 1919): «Ми були об’єктивно не українською партією, а російською, тобто, власне кажучи, великоросійською». Такими вони є і сьогодні.
Разом з військовою аґресією і погромами переможці «жовтневої революції» розпочали грабіж України. Вже в грудні 1917 року Совнарком РФССР підрахував, що в Україні є п’ятсот мільйонів пудів лишків зерна (див. Ленинский сборник. ХVІІІ, с.83). Отож почалось відбирання тих «лишків зерна» і вивезення нашого хліба на Північ, що довело до голоду в Україні, якого не було навіть в роки війни, хоч війна прокотилась через Україну двічі. Акцією грабунку «лишків зерна», і не лише зерна, керував сам Ленін, а виконавцем був його уповноважений С. Орджонікідзе.
Окрім того, большевики вже в 1920 році закрили в Україні всі університети, а було їх, якщо не помиляюсь, п’ять. Тому Україна через тринадцять літ не мала допливу людей з академічною освітою. А відкриті університети в 1933-34 роках були вже совєтськими і готували службовців для окупаційної адміністрації.
На закінчення ще пригадаймо, що в 1917 році відбулись дві революції — «велика жовтнева», точніше — большевицький переворот в Росії і березнева українська національно-визвольна. Але їхні цілі і завдання чи програми були зовсім протилежні ідеєю і політичним спрямуванням. Українська змагала до відродження власної державности, ідея якої була приспана віками поневолення; російська большевицька змагала до врятування російської імперії, іншої форми й змісту але імперії, через повалення існуючого державного ладу в Росії, який внаслідок війни був приречений, та створення передумов до завоювання світу шляхом витворення т.зв. «Світової соціялістичної республіки». Згодом один з президентів США слушно зауважив, що «СССР не хоче війни, він хоче світ». Для цієї мети і сьогодні в Росії відроджується стара ідея «третього Риму» і «русского мира».
Отже в задумі московського жовтневого большевицького перевороту не було місця для Української державности — і не лише української. Тому всі сили Москва спрямувала на знищення Української держави — УНР, яку втопила в крові. А нам сьогодні подарувала табачників.
До речі, в сьогоднішній Росії день пам’яті «ВЖР» на державному рівні вже не відзначається, замість нього запроваджено день національної єдности. А чому повинні це робити українці?

Примітка до епіграфа:
В. Винниченко прийшов до такого висновку по роках на еміґрації, що не звільняє його від відповідальности за національну трагедію України.

Євген СВЕРСТЮК

МОРАЛЬНІ ІМПЕРАТИВИ
З виступу при врученні нагороди «Світло справедливости» 1.11.2010 р.

Виступаючи перед шанованою авдиторією з приводу такої незвичної нагороди, мушу зізнатися у своєму внутрішньому сум’ятті: як поєднати оцінку і відзнаку морального характеру з молитвою перед причастям: «Ти прийшов грішників спасти, серед яких я перший». При чому ту молитву кожен з нас вимовляє цілком щиро, а не як ритуальну фразу…
Але усі ми розуміємо, що наші оцінки і відзнаки відносні, чи то вони стосуються літературних досягнень, чи громадської роботи.
У даному разі ми вперше в Україні зустрічаємося з нагородою досить суб’єктивного характеру, тобто не за працю, яка має матеріяльний вимір, а за моральний вплив на суспільство.

Головний сенс тієї нагороди — привернути увагу громадськости до питань, які ми делікатно обминаємо або не делікатно профануємо. Часто можна почути: «мораль і політика несумісні. Мораль — справа відносна. Набридли розмови про мораль…». То говорять посткомуністи. А комуністи взагалі насміхалися над мораллю, так само, як над релігією. Або сердились. Прокурор Погорєлий кричав: «Ви пишете: «У нас нині головна відмінність між людьми виступає у вимірах морально-етичних, а не політичних». То хто кого буде судити — ви мене з моральних, чи я вас — з політичних позицій?»
«Хто як уміє», — відказав я. З тих пір ми мало змінилися. А тим часом проблеми моральні стукають у вікно. І щораз голосніше. А вуха закладені ватою комунізму, потім — посткомунізму і просто кримінального індиферентизму.
А в атмосфері часу — духовний голод. «У нас нема моральних авторитетів!» — гукають папуги.
Нема. А коли вони були? Засланий в солдати рядовий Шевченко був моральним авторитетом?
Вічно переслідуваний Франко був моральним авторитетом? Для кого?
Чи ми мали якісь моральні авторитети в совєтські часи, коли поетів перетворювали на аґітаторів?
А тим часом в кожному середовищі були люди надійні і гідні. В школі, на фабриках, в колгоспі були люди совісливі, яким вірили. Правда, вони першими потрапляли до розстрільних списків. Їх цькували, бо накази совісти у них превалювали над вимогами партії. Після падіння імперії лжі загрози для порядної людини зменшилися. Мораль не ввійшла в моду, але таки перестала бути політично підозрілою. Головним ворогом моралі стали спокуси споживацького ринку.
Загалом усі ми від природи рівні. Усі носимо в грудях, за словом Шевченка,
Тії незримії скрижалі
незримим писані пером.
Любимо згадувати відомий вислів Канта про дві речі, які не перестають дивувати: зоряне небо наді мною і внутрішній закон в мені. Тільки у Канта то не дві різні речі, а один закон єдности — у небі і в душі людини.
Отже, внутрішній лад корелює з небесним ладом. Моральні максими, імперативи структурують, зміцнюють, творять закон і саму людину.
Релятивізм — уневажнює всю ту будову і руйнує людину. І тоді вона волає про моральні авторитети — замість того, щоб творити самому той авторитет. У людей є туга за моральною силою. Люди поважають моральний принцип, втілений в особистості.
Зрештою, згадаймо найпопулярніший твір світової літератури, який уже чотири століття приваблює усі покоління — «Дон Кіхот» Сервантеса.
Багато там дивного і цікавого, але чи не найбільше дивує нерозлучна пара — високий і суворий гідальго на сухоребрім Росінанті і маленький Санчо Панса на віслюку. Вони разом зазнають багато невдач і поразок — після смішної битви з вітряками, прийнятими за злих чарівників, після здобування корчми, прийнятої за ворожий замок, після бійки з погоничами мулів…
Що тримає кмітливого і практичного Санчо нерозлучно і безкорисно при своєму панові? Що спонукає того простосердного селянина супроводжувати «премудрого гідальго» з Ламанчі?
У чому сила тих шляхетних і беззахисних, сповнених духу хоробрих сміливців, що вирушають у світ на боротьбу з неправдою, за ідеали свободи і справедливости?
Чому Санчо зачаровано слухає дивні слова свого пана і підкоряється його незламному духові? Його тримає моральна сила шляхетного гідальго.
Той одержимий дух.
Той профетичний тон.
Той круглощокий друг…
Що це було? Мій сон?
Може в житті, як в сні,
Дійсність — зовсім пусте?
Справжнє єдине в нім —
Те, що в душі святе?

Серед головних принципів, якими жив автор Дон Кіхота — свобода, Божий дар свободи. «Свобода — єдине, за що можна і треба віддати життя».
Народжені в неволі не знають того Божого дару, але колись — таки його відкривають.
Моє покоління дивилося на зміну влади, як на кінострічки — усі влади були чужими. Польські війська відступали ще парадно, совєтські — панічно, німецькі — в огні і диму. УПА не відступало: на стінах залишалося гасло: «Воля — народам. Воля людині».
От і будьте вільними — під найтяжчим ярмом «визволителів». Дивно, як ми, школярі, за три роки засвоїли філософію і фразеологію релятивізму. Пам’ятаю ганебний факт: в 10 класі на випускному екзамені я писав твір на тему: «Нас виховав Сталін на вірність народу». Був вибір між двома ідейно-фальшивими темами — я вибрав легшу: про покоління переможців…
Написав на «5». В той час таке читали навіть в райкомі. До мене дійшли відгуки: твір нещирий, брати — бандерівці, у батька «дом под жєлєзом…»
Усе це правда. Але у фальшиву ситуацію вони поставили цілий край. «Нас визволили — і на те нема ради», — як казав композитор Людкевич.
Мені стало соромно за себе — і я зарікся лукавити. «Раб лінивий і лукавий» — ту євангельську істину я відкрив пізніше…
Як бути вільним у неволі? То була школа становлення, постійного… У всякому разі на слідстві у 1972 р. я міг сказати: «Я чесно заробляв на свій хліб, а комунізм будуєте ви — він мене не цікавить. Я вільний…»
Слідчий посміхнувся. Потім насторожився…
Втеча з полону — то початок історії. Невільники не мають історії.
Творчість потребує свободи. А як же бути з 9-ма книгами Василя Стуса? Де він їх створив? З них тільки книга листів була дозволена лагерною цензурою… Решта — втеча з полону!
Весь «самвидав» створений вільними людьми, що писали так, наче наглядачів нема. Книга моїх есеїв видана в перекладі св. п. проф. Юрія Луцького на англійську Clandestin Esseys — усе це написано вільною людиною — в неволі. Може зміст там не зовсім актуальний, але там є дух свободи — вічно актуальний. І спокусливий для молоді кожного покоління. Втеча з полону — вічно актуальна.
Огляньмося навколо — безліч ситих невольників тягнуть ярмо — без любови, без вірности. І вічно скаржаться на труднощі…
Одна з моральних максим того «закону в собі», що його Кант корелює з законом неба — то принцип безкорисности. Він лежить і в основі етики, і в основі естетики. І в основі моралі.
Шляхетний гідальго може пробачити своєму зброєноші Санчові бажання стати губернатором. Але чи міг би Санчо любити Дон Кіхота, якби запідозрив за ним корисливі мотиви або побачив якусь розкішну річ в кишені? Мабуть, любов його охолола б… Високий дух — не обтяжений спокусами до багатства.
Раби влади мало відрізняються від рабів багатства і розкошів. Важка проблема посткомуністичної України — спадкоємність рабства. Вчорашні раби влади переступили свою заповідь про «священну державну власність» і Божу заповідь «не кради» — і стали рабами капіталу. Їхній розум каламутний. Зоряного неба над собою вони не бачать і закону в собі не відчувають.
Їхня влада важка і сіра.
Вони не люблять рідного краю. Вони не вірять один одному. У них нема радости і свободи. Вони і дітей своїх не люблять, бо хіба такими дорогами їх виводили б в люди?
І народ відчуває, що найтяжчий гніт — то гніт моральний.
Недавно до редакції газети «Наша віра» зателефонувала незнайома читачка з Дніпропетровська. Вона розпитала про історію газети і її зв’язок з конфесією. Я уточнив, що газета не церковна, більш культурологічна і загально-християнська. Тоді вона запитала: «Євгене Олександровичу, то ви знов на барикадах?». «Чому на барикадах?». «Я ж бачила вас по телевізору серед молоді на демонстрації проти державного двоязичія — то ж ви виступали?». «Що — погано виступав?» — «Ні, але ми чекаємо від вас більш кваліфікованої праці…».
Резонно. Але як працювати кваліфіковано, коли маєш до діла з міністром освіти і науки, якому не можна подати руки? Коли відчуваєш наступ на твою мову з боку людей малокультурних і аґресивних. Коли соромишся за свого Президента, який спекулює на незагойних національних ранах Голодомору?
Нація жива чинить опір брутальній силі, і коли ти не приєднуєшся, то чи здатен ти щось путяще писати? І чи важить щось твоє слово поза силовим полем моралі і духовної свободи?
Тут мені згадується відома історія Антуана де Сент-Екзюпері. У війну його не приймають до військової авіації за станом здоров’я. Він йде добровольцем. То не була гра зі смертю. Екзюпері не любив тореадорів. І то не була одчайдушна спроба затримати ворожу навалу. Але в авіагрупі, що з 23 літаків утратила 17, жоден пілот не відмовився від завдання. «Дух брав гору над розумом… Є істини вищі за доводи розуму».
«Поки я не беру участі у війні — я морально хворий. Мені багато треба сказати про події. Я можу говорити про них як солдат, а не як турист…».
Так народився у 1942 р. «Військовий пілот» — актуальна книга про моральний обов’язок.
На закінчення хотів би подякувати п. Анастасії Шкільник, доньці незвичайного правдолюба д-р Михайла Шкільника. Він в Канаді — заслужений правник. Але його книга спогадів і роздумів про добу українських національно-визвольних змагань досі жива бо правдива. Вона має бути відома широкому українському читачеві. Мені приємно мати стосунки до таких світил на зоряному небі України. Дякую ректору УКУ о. Борису, ентузіястові п. Любомиру Маркевичу, моєму приятелеві з років неволі Мирославу Мариновичу, і усім, що зуміли створити свято навколо моральних проблем, що стукають у вікно.

Д-р Михайло ШКІЛЬНИК
Українська мова в часи відродження
З книги «Україна в боротьбі за державність у 1917-1920 роках. Спомини і думи». Торонто, 1971

За часів Центральної Ради мовної проблеми не було. Українська мова в Українській державі вважалася в урядах і взагалі в публічних інституціях як самозрозуміле і нормальне явище. Ніхто того не оспорював. Правда, ця мова не була вироблена як канцелярійна, траплялись мовні новотвори, часом чужі слова та стилеві недоліки, але вони виправлялись тими, котрі мову знали. Мою власну, галицьку мову дуже часто виправлювано. Але ніхто нікого з тої причини не висміював чи дорікав. Українці, що не знали рідної української мови (але це були рідкі випадки), правопису і т. д., дуже пильно вивчали та дуже швидко доповнювали своє знання в мовній ділянці. Не було випадків, щоб до інтересантів, які говорили по-російськи, ставлено домагання говорити по-українськи, або відкидано письма в російській мові. Під тим оглядом у нас була повна толеранція і вирозуміння.
З приходом гетьманських міністрів-русотяпів і таких же адміністраторів питання української мови виросло відразу до гострої політичної проблеми. Станувши на становищі, що гетьманська держава вже є фактично російською державою не тільки своєю внутрішною політикою, але ті русотяпи вважали, що вона мусить і назовні прибрати вигляд російської. Російські і малоросійські елементи підняли відразу боротьбу проти української мови — нехтували її в урядах, навмисне перекручували і висміювали. Деякі гетьманські міністри як Гутнік і Колокольцев з місця скасували українську мову як урядову та ввели російську, а коли урядовці протестували — то їх почали звільняти під претекстом нефаховости і приймати росіян або малоросів. В інших Міністерствах не було формального скасування української мови, але новоприйняті урядовці — росіяни і малороси («специ») фактично її усунули з урядів, вживаючи російську мову між собою, до сторін і в листуванні, вичуваючи, що згори йде русифікація і касування всього, що українське.
Дійшло до того, що новоприйняті урядовці Міністерств і інших державних установ, «специ», почали вимагати від підчинених їм урядовців, щоб вони звертались до них в російській мові та навіть надсилані до урядів письма в українській мові мали їм перекладатися на російську мову, називаючи українську мову «хахлацькою, мужицькою, собачою» і т. п. На ділі всі вони її розуміли — бодай у 80% нею володіли.
Тяжко було зрозуміти таке вороже наставлення тих російських елементів і ненависть до української мови і до всього українського народу, що здобувши волю і державність, забув про всі кривди, заподіяні Росією Україні, і відносився з найбільшою толеранцією до росіян і рівночасно з проголошенням своєї державности забезпечив російській національній меншині, як також іншим меншинам — всі права до національного культурного розвитку.
Українська мова в царській Росії була проскрибована і вигнана з урядів, шкіл, церкви, письменства та взагалі з публічного життя. Український народ під дикунським царським обухом терпів довго це брутальне позбавлення його основного людського права — до крови закусив губи — терпів і стогнав під тяжким чоботом царської адміністрації.
Тому українці, здобувши волю і свою державність, вміли шанувати і цінити свою рідну мову; тішилися, що мають і можуть свобідно користати з того Божого дару, і розуміли, що не слід поступати супроти інших національних меншин так, як з ними поступали росіяни.
Українці дуже болюче відчули удар російської гетьманської адміністрації на їх рідну мову, тож урядовці Міністерств перші склали протест перед сувереном Української держави — він теж відповідальний був за всі дії встановленої ним адміністрації.
В обороні української мови виступила вся українська преса, понеслися гострі протести від усього українського громадянства і української преси. Той розпучливий крик протесту в обороні рідної мови мав деякий успіх, — гетьманські міністри не касували вже явно своїми розпорядками української мови. Рада Міністрів видала навіть постанову, щоби державні урядовці вивчили українську мову до чотирьох місяців і щоб по Міністерствах заведено курси української мови. Такі курси відбулися в Міністерствах Шляхів і Військових Справ, але великої користи з того не було, бо зло лежало не в знанні чи незнанні української мови, але в бажанні вживати і шанувати її — а того не було супроти проросійської політики Скоропадського і підлої кліки його шовіністичних адміністраторів. Гетьман та його міністри вважали, що впровадження російської мови в урядах є річчю доброю і корисною та потрібною; оборону української мови називалось Скоропадським націоналізмом і шовінізмом. Мовна русифікація продовжувалась аж до кінця його гетьманування.
Російське обличчя гетьманського уряду, крім основного мовного питання, виявилось уже в перших двох тижнях в заборонах українських з’їздів, які мали на цілі обговорити ситуацію, витворену насильним оволодінням влади російськими змовниками.
Гетьман, маючи півмільйонову німецьку армію за своєю спиною, не потребував боятися ніяких виступів зі сторони організованого українства; в тодішній ситуації кожний активний спротив, навіть спокійна демонстрація, була б самовбивством і стрінулася б із кривавим розгромленням німецькою збройною силою. Така акція була приобіцяна гетьманові на випадок яких-небудь вуличних неспокоїв. Українці були на смерть стероризовані, щоб починати якісь нерозважні, нелегальні, свавільні акції в Київі; вони погодилися з доконаним фактом гетьманської влади, хоч з нею, її цілями аж ніяк не погоджувалися.
Мета гетьманського перевороту — підготувати Україну до з’єдинення з Росією — була загальновідома і не підлягала сумнівам; українці постановили цілком леґальними методами переконувати гетьмана від початку аж до останніх днів його гетьманування, що намічений ним шлях не доведе його до наміреної мети і щоб він приступив до співпраці з українством та його представниками. Гетьман, почуваючись сильним, навіть і слухати про співпрацю з українцями не хотів; присвоївши собі методи царсько-поліційні придушувати всяку вільну думку і всякі змагання до волі поневолених народів шляхом заборон, або насилля — в’язниць, заслань і шибениць, — примінив їх гетьман, щоб придушити сепаратичні стремління і загнати українців з поворотом у російську неволю, не зважаючи, що тими методами ввесь час тільки поглиблює ненависть до себе і свого режиму. Не осягнувши своєї мети, гетьман ослабив українство так далеко, що воно вже не було у спромозі вдержати своєї державности, мимо геройської оборони.

Візита Прем’єр-міністра Канади Стівена Гарпера до України

25-26 жовтня 2010 р. вперше за останні одинадцять років Глава Канадської держави здійснив офіційну візиту до України.
Свою подорож до України Прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер розпочав 25 жовтня 2010 р. у Київі з відвідин пам’ятних для українського народу місць. Він зокрема завітав до Меморіяльного комплексу “Свічка пам’яті”, де вшанував пам’ять жертв геноциду українського народу, поставивши біля скульптури “Дівчинка з колосками” горщик з символічною композицією із квітів та колосків та відвідавши Національний музей «Меморіял пам’яті жертв голодоморів в Україні». Прем’єр-міністр Стівен Гарпер також поклав вінки до Могили невідомого воїна і пам’ятника жертвам Бабиного Яру.
Затим відбулась офіційна церемонія зустрічі Прем’єр-міністра Стівена Гарпера та Президента Віктора Януковича, під час якої було взаємно представлено членів делеґацій Канади та України. Після цього пройшла зустріч глав держав, на якій Прем’єр-міністр Стівен Гарпер наголосив, що Канада активно співпрацює з Україною з часів її незалежности, яку вона визнала першою в західному світі. У ході переговорів було обговорено питання про дотримання в Україні фундаментальних цінностей свободи і демократії та про розбудову комерційних відносин між Канадою та Україною. Відтак було підписано міжурядовий Меморандум про взаєморозуміння стосовно молодіжних обмінів, головною метою якого є поліпшення можливостей для молоді щодо праці та подорожей. На завершення під час прес-конференції Прем’єр-міністр Канади заявив, що Канада продовжуватиме підтримувати Україну, якщо вона буде дотримуватися принципів миру, демократії і свободи.
Підсумовуючи результати поїздки до України, президент СКУ Евген Чолій заявив: “Візита Прем’єр-міністра Канади Стівена Гарпера до України була дуже успішною. Вона засвідчила, що Канада є давнім і надійним партнером України в утвердженні її незалежности та розвитку демократичних інституцій. Сподіваюсь, що ця візита дала зрозуміти українському народу необхідність розширення зв’язків з країнами західного світу, а зокрема з Канадою, на противагу різкому проросійському курсу нинішніх владних структур України. Важливо, що Глава Канадської держави наголосив, що Голодомор 1932-33 рр. був геноцидом українського народу, а також заявив про стурбованість порушеннями людських прав і основних свобод та цензурою слова в Україні та зустрівся з о. Борисом Ґудзяком і Русланом Забілим, на яких було здійснено тиск з боку нової влади в Україні”.
Світовий Конгрес Українців

Аркадій Сидорук
«ГОЛОДОМОР: коли Україна й світ визнають правду? Роздуми над трагедією»
Київ, ВЦ «Просвіта», 2009

Автор досліджує тему Голодомору вже чверть століття, ще відтоді, як у колишньому СРСР і в підрадянській Україні її вважали крамольною. У 80-х роках XX століття він був свідком того, як діяспора у Сполучених Штатах уперше домоглася утвердження історичної правди, що, зрештою, прорвало блокаду мовчання і в наддніпрянській Україні. Осмислення Голодомору 1932—1933 років задля теперішнього й майбутнього, переконаний автор книги, — це саме та ідея, довкола якої може об’єднатися світове українство.
На думку Аркадія Сидорука, ані в самій Україні, ані деінде ще не збагнули маштабів однієї з найбільших в історії людства трагедій, її наслідків і пересторог для сучасного суспільства. Щоб читач уявив собі, у яку прірву кинув Україну окупаційний комуністичний режим, він асоціятивно порівнює неокріпацьке існування наших селян у сталінську добу з описаним на основі власних вражень життям фермерів американського штату Айови — сільськогосподарського регіону світу.

Саме завдяки зусиллям діяспори світ дізнався правду про Голодомор-геноцид 1932-1933 років, а в самій Україні було прорвано блокаду мовчання, що тривала понад півстоліття. У той час, як у наддніпрянській Україні комуністичний режим жорстоко придушував будь-які прояви національного духу, головними носіями української ідеї були українці за кордоном, які в умовах вільного світу зберегли любов до землі своїх батьків. Їхній приклад і сьогодні має надихати українців.
Низку матеріялів присвячено двом інтелектуалам—неетнічним українцям з глибоким людським сумлінням. Це — доктор Джеймс Мейс, який ще 1982 року на міжнародній конференції з Голокосту й геноциду перший серед західних дослідників Голодомору визначив його як акт геноциду української нації. Другий прихильник правди — Роберт Конквест, один із найвпливовіших на Заході совєтологів, книга якого «Жнива скорботи: радянська колективізація і терор голодом» — найґрунтовніша і найвідоміша на цю тему праця у всьому світі.
Зі вступного слова автора

Станіслав Кульчицький
Архівом міг користуватися кожний дослідник. Доступу не було тільки до окремих документів. Але кожен мав у голові внутрішнього цензора. До того ж кожен міркував собі: навіщо мені займатися цією проблемою, якщо нічого не можна опублікувати? Радянські люди добре це відчували, бо через голод пройшли мільйони, та ніхто ніколи про це офіційно не згадував. Просто тому, що розумів: це — табори, це — 58-а стаття, і навіть у лібералізовану епоху, коли вже не було масового терору, страх у душах людей залишався.
У 1988-1989 роках проблема голоду стала в Україні не якоюсь давньою, а сучасною. Так само, як і злука 1919 року, про яку ніхто тоді не знав. Усі взялися за руки, щоб відзначати її 71-у річницю на всьому шляху між двома столицями — Львовом і Київом. Великий інтерес був до «білих плям» радянської історії, передусім до пакту Молотова—Ріббентропа. І, звісно, до голоду 1932—1933 років.
…Цікава подробиця. У Швейцарії, згідно з системою шкільної освіти, є підручник про усі геноциди. Наше посольство у цій країні звернулося до мене з проханням написати сторінку про Голодомор 1932-1933 років. Я це охоче зробив, сторінка з моїм факсиміле дійшла, її надрукували у підручнику, копію якого і мені надіслали. Тепер у ньому можна прочитати не тільки про геноцид проти євреїв, а й проти українців. Це дуже важливо.
З інтерв’ю в «Робітничій газеті»
(травень, 2002р.)

Василь Головко,
м. Ромни, Сумська обл.
Більшовики винайшли спритний хід: назвали заможних селян куркулями, дрібнобуржуазним класом, який необхідно знищити. Згадаймо їхнє гасло 30-х років — «Знищимо куркуля як клас!». Спочатку зазнали винищування і пограбування найбільш заможні селяни. Незабаром розпочали грабувати середняків шляхом накладання на них різних, як ви пишете, штрафів чи непосильних податків, за невиплату їх оббирали до нитки.
Ось за таку невиплату податку була розорена й пограбована наша середняцька сім’я. 1932 року у нас конфіскували хату, забрали увесь хліб, овочі, картоплю й різні продукти. Навіть маленьку торбинку квасолі забрали. Я добре пам’ятаю трагічний для всієї нашої сім’ї день. Особливо запам’яталось, як мама просила активістку Уляну не забирати цю квасолю — не допомогло. „Комнезамівці» нишпорили скрізь, зазирали в усі закутки будинку, ходили по подвір’ю і стукали металевими прутинами — чи не закопали своє добро в землю? І це в той час, коли ми були вже колгоспниками. Здали в колгосп коня й корову, а мама постійно ходила на роботу.
Ви запитаєте: куди голодні селяни приносили свої коштовності? А в так звані торгзіни. Хіба ви не чули про них? Ці державні пункти приймання коштовностей були в усіх містах України. Був такий пункт і в Пирятині, куди моя мама віднесла свою весільну каблучку і золоті сережки, одержавши за них три буханки хліба. Розповідала, що там була велика черга.

МОРАЛЬ ПО-ІМПЕРСЬКОМУ
Сталін застерігав свого сатрапа Кагановича: «Україну ми можемо втратити», — маючи на увазі вірогідність того, що вона стане незалежною державою. Саме тому Великий терор в Україні почався значно раніше, ніж на решті території СРСР. Досить згадати судовий процес над так званою Спілкою визволення України (СВУ), що відбувся у Харкові 1930 року. Було покінчено з українізацією, знищено весь цвіт української інтеліґенції. Водночас поза законом опинилася Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), що була носієм духовних традицій нації. Ще одна ознака геноциду. Згідно з Конвенцією ООН.

Тема Голодомору знаходила широкий відгук на сторінках найвпливовіших американських видань. Тижневик „Тайм» видрукував статтю-роздум Л. МЕРРОУ «МОРАЛЬ ЗГАДУВАННЯ». „Саме натепер, — ішлося у матеріялі, — припадають 50-ті роковини спричиненого Сталіном насильницького голоду, в якому загинуло від 8 до 10 мільйонів українців та козаків (йдеться про українське населення Кубані. —Прим. А.С.). Це винищення було наслідком політики держави так само, як печі в Дахау.

Залишається відповісти на запитання: як порівняно невеликій українській громаді у США вдалося домогтися створення конґресово-президентської Комісії, котра на гроші американських платників податків дослідила найтрагічнішу подію національної історії України?
Власне кажучи, у 1983-1984 роках у США було укладено політичний контракт в ім’я української справи. Згідно з принципом: ми за вас голосуємо, а ви допомагаєте нам добитися утвердження правди.
Створена завдяки зусиллям діяспори Комісія з дослідження голоду в Україні винесла вирок винуватцям злочину. Він був коротким і справедливим: „Йосиф Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932-1933 роках». Результатом роботи комісії стала фундаментальна доповідь Конґресу США, що 1988-го вийшла друком у державному видавництві у Вашинґтоні. 1990 року було опубліковано підготовлений комісією унікальний тритомник свідчень жертв Голодомору.
Голодомор слідом за Палатою представників КонҐресу США визнав масовим убивством українського народу цілий ряд держав-членів ООН.

Хоч би скільки помилок не наробив ВІКТОР ЮЩЕНКО, прирікши себе на ролю політичного камікадзе, внесений ним на розгляд Верховної Ради проєкт Закону «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» різко підносить його над іншими Президентами за гостротою відчуття національних проблем.
На міжнародному рівні Ющенко вперше порушив питання про визнання Голодомору актом геноциду української нації під час візити до Стокгольму, коли ще був Прем’єр-міністром. Із цим закликом він звертався 2005 року, після перемоги Помаранчевої революції, з трибуни Генеральної Асамблеї ООН.

У першому ж висновку дослідження ДЖ. МЕЙСА читаємо: «Немає жодного сумніву, що багатьох жителів Української СРР і Північного Кавказу замордували у 1932—1933 рр. штучним голодом. Причиною стало те, що совєтська влада відібрала врожай 1932 р.».

ПРИСТРАСНА ПРАВДА РОБЕРТА КОНКВЕСТА

Одним з важливих джерел під час написання «Жнив скорботи» стали особисті свідчення, зібрані в результаті здійснення гарвардського проєкту з усної історії, ініційованого українською діяспорою у США. «Найцінніше у цих спогадах, особливо якщо вони виходять від самих селян, — їхня неприкрашеність, об’єктивність та відповідність реальним фактам,— вважає Конквест. — Тому вони заслуговують на цілковиту довіру». І коли поринаєш у страхітливий світ нескінченних людських трагедій «Жнив скорботи», здається, що в грудях того, хто їх відтворив, б’ється серце українця.

СТРАХІТТЯ, ЖАХЛИВІШЕ ЗА СВІТОВУ ВІЙНУ

Для Конквеста це не було декларацією. Вже перші рядки «Жнив скорботи» відтворюють картину українського Апокаліпсису на теренах колишньої радянської імперії, де безперебійно працювала фабрика масового винищення людей. При цьому він (на противагу представникам впливових на Заході ліберальних кіл) не бачить різниці між комуністичним та нацистським режимами, вважаючи, що у втіленні диявольських намірів перший був навіть жорстокішим і несамовитішим.
Число жертв голоду-геноциду, наголошує дослідник, становило 18,8% усіх жителів України. Для порівняння він наводить таку цифру: на фронтах Першої світової війни загинуло менше 1% населення усіх країн-учасниць. За словами Конквеста, на кожну літеру його книги припадає близько двадцяти загублених життів.
Адже автор «Жнив скорботи» наводить докладний перелік використаних ним джерел. Серед них і секретні документи, які потрапили на Захід, передусім, так званий смоленський архів, що зберігається у Гарвардському університеті. Конквест не скаржиться на брак джерел, більш того — його «просто вражає неймовірна кількість документальних даних»...

Зформульована у «Жнивах скорботи» концепція геноциду, вчиненого сталінським режимом проти української нації, й до сьогодні є найґрунтовнішою й найпереконливішою у світовій історіографії. На відміну від українських істориків, політиків і представників громадськости, які зазвичай розглядають Голодомор відокремлено від інших катаклізмів, Конквест і Мейс вважають його одним із трьох злочинів, учинених сталінським режимом. Два інші — розстріляне Українське Відродження та заборона Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). «Голодомор,—наголошується у «Жнивах скорботи», — супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтеліґенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному (насправді — потрійному. — Прим. А. С.) ударі щось випадкове».
Відверто ставши на бік поневоленої та скривдженої нації, Конквест доклав чимало зусиль, аби зламати негативні стереотипи щодо України та українців. Він спростовує «хибне уявлення» Заходу про те, що «нібито не існувало ніякої української нації» подібно до польської чи російської. Це «абсолютне уявлення», за його словами, визначає — принаймні на рефлекторному рівні — ставлення до українства і потребує свідомого перегляду. «Історично, — доводить Конквест, — українці — це стародавня нація, яка вижила наперекір усім лихоліттям».
Усупереч поширеним серед політичної еліти Заходу поглядам, що Україна є невід’ємною частиною Росії, він підносить проблему створення майбутньої Української держави до світового рівня. «Прагнення українців створити власну державність було придушене лише тимчасово. Це — справа не просто місцевого маштабу, якщо слово «місцевий» доречне щодо майже 50-мільйонної нації, — наголошує Конквест наприкінці «Жнив скорботи».
— …СВОБОДА ДЛЯ УКРАЇНИ Є ЧИ МАЄ БУТИ КЛЮЧОВОЮ МОРАЛЬНОЮ І ПОЛІТИЧНОЮ ПРОБЛЕМОЮ ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ».

Олесь Воля, письменник, дослідник

— Ви вийшли на ширші обрії?
— Так. Я вийшов на всю Україну. Видав «Мор. Книга буття України». Коли її писав, звернувся через пресу до співвітчизників.
Звернувся через усі районні газети. Їх — 226. І, слава Богу, що така надзвичайна думка виникла, я би сказав, вчасно. Якби це було на рік пізніше, листи так масово не досилалися б. Це можна порівняти лише з тим, як відкрили тюрми під час хрущовської відлиги, і люди хотіли висповідатися, хотіли сказати правду, люди вірили в те, що справедливість все-таки має восторжествувати, вони дуже боялися, щоб пережите ними не було забуте, і виповіли, як на сповіді перед Богом, усю правду. Так само було і з 33-ім. Злива листів. Безліч розповідей. Зустрічі. З ранку до вечора. Записи очевидців, свідків.
З інтерв’ю

ЯК АМЕРИКА РЕАҐУВАЛА НА ГОЛОД В УКРАЇНІ

У той час як мільйони українців на Батьківщині гинули з голоду, українська громада Сполучених Штатів не могла мовчати. У листопаді-грудні 1933 року в багатьох містах відбулися марші протесту проти визнання Сполученими Штатами уряду, який масово виморював українців голодом. 18 листопада 1933 року 8 тисяч українців пройшли на знак протесту у Нью-Йорку від площі Вашинґтона до 67-ої стріт. Натомість 500 комуністів бігли за учасниками маршу, вихоплювали в українців транспаранти, плювали на них і намагалися їх покалічити. П’ять чоловік було поранено. Лише присутність 500 поліцейських запобігла великій біді.
17 грудня в Чикаґо декілька сотень комуністів влаштували масовий напад на передову колону 5 000 українських американців, які брали участь у марші. Понад сто чоловік було поранено. New York Times назвала це «найгіршим заколотом упродовж декількох років».
«На учасників ходи полетів град каміння, палиці, тухлі яйця та інші предмети з розташованої на підвищенні станції Гермітидж-авеню, що з’єднувалася мостом з Медісон-стріт. Відбулася вулична бійка. У хід пішли кастети, домкрати, кулаки, приклади рушниць допоки десяток поліційних загонів не відновив порядок».
Однією з найактивніших організацій в українсько-американській громаді була Українська національна жіноча ліга Америки. На федеральному, з’їзді, що відбувся 12 листопада 1933 року, вона одностайно ухвалила меморандум Американському червоному хресту й заснувала надзвичайний допомоговий комітет. Його очолила Неллі Пелекович з Нью-Йорка. Вона надсилала листи Президенту, його дружині, Корделлу Хеллу, нью-йоркському єпископу Меннінгу і в редакції багатьох газет. Пелекович переконала скульптора Олександра Архипенка пожертвувати бронзове погруддя на перший приз лотереї, проведеної для збирання коштів і закупівлі через торгзін продуктів харчування. Ліга видрукувала також брошуру і 3 січня 1934 року надіслала її до радянського посольства. Через місяць надійшла відповідь від радника посольства Бориса Сквирського, в якій говорилося, що ідея про «навмисне знищення» радянським урядом населення України «повністю безглузда». Стверджуючи, нібито упродовж останніх п’яти років українське населення щорічно зростало на 2%, він відкидав докази УНЖЛА як фальшивку. І дав такий висновок: смертність в Україні була «найнижчою з усіх республік Радянського Союзу» і «приблизно на 35% меншою, ніж за царату».

ЗІ СВІДЧЕНЬ СВІТОВОЇ ПРЕСИ

«Нелеґальний перехід кордону став інтенсивним у зв’язку з посиленням радянським урядом колективізації й досяг піку навесні минулого року». Табори для біженців, створені 1930 року польським урядом, щоб розмістити в них понад 2000 селян, були ліквідовані восени того ж року. Та відновлений наплив 1931 року змусив відкрити новий табір у Тульчині (польською мовою — Тучин, нині районний центр Вінницької області).
John C. Wiley, Poland

Майже через рік подібне повідомлення надійшло з Бухареста. «1000 радянських громадян, — говорилося в ньому, — втекли через замерзлий Дністер до Румунії, де влада створила табори для біженців».

У першому листі, датованому 24 червня 1931 року й написаному напівграмотною українською мовою, говорилося: „Прохання всього народу України до Президента й сенату, до всіх громадян Америки. Будь ласка, будьте добрі прийти нам на допомогу в ім’я гуманности й братерської любови, висловіть протест проти червоних катів, які нині володарюють в Україні. Усіх нас повністю обібрали й змушують тепер працювати роздягненими на бурякових ланах, а ті, хто не йде збирати цукрові буряки, хоч вони голі й вмирають з голоду, змушені платити штраф від 10 до 100 рублів за кожен день відмови працювати. Вони відібрали у нас одяг і худобу, усе, що ми мали, тепер ми лишилися без притулку, спимо, де доведеться, на руїнах наших будинків. Вранці вони женуть нас, як худобу, збирати цілий день цукрові буряки. Деякі будинки переповнені людьми, які голодні й роздягнені й не в змозі працювати, їх надовго ув’язнили у цих будинках, багато хто помер з голоду. У місті Умані, на Київщині, у тюрмі загинули тисячі людей. У Жашкові, у колишній бані, страждають і вмирають з голоду тисячі людей...
Я сам був у Росії й розумію тамтешні умови. Я переконаний: якби злочини, що чиняться у Росії, стали важливою темою американської преси, як ставлення до євреїв у Німеччині, американці були б шоковані».
Від американських меннонітів

Ми вважаємо за потрібне привернути Вашу увагу до того прикрого факту, що московська влада систематично виморює голодом населення Східної України... До Канади постійно надходять тисячі листів з жахливими подробицями того, як вмирає багато людей. В Україні є селища, де живими лишилася третя, іноді четверта частина населення.
Причина голоду — не неврожай, а жорстока політика московських правителів, які безжалісно відбирають все у пролетаризованих селян. Особливо в Україні, де селяни налаштовані проти іноземного російського правління, їх позбавляють буквально всього, лишають навіть без хліба насущного під тим приводом, що вони ховають продовольство. За такої тактики навіть небувалий врожай не міг би врятувати цих людей від голоду.
Пам’ятаючи про трагічну долю своїх співвітчизників й усвідомлюючи моральний обов’язок, Українська національна рада Канади звертається до Вас як до лідера великої цивілізованої держави з настирливим проханням зробити необхідні кроки, щоб домогтися негайного об’єктивного розслідування голодового становища в Україні для організації міжнародної акції допомоги постраждалому населенню. Зважаючи на велике лихо, будь-яка, навіть маштабна, приватна акція була б недостатньою. Ми готові надати вам у разі необхідності оригінали документів та докладну інформацію про голод. Українська національна Рада в Канаді. Президентові Франкліну Рузвельту

Нова книжка Тімотея СНАЙДЕРА «КРИВАВІ ЗЕМЛІ: ЕВРОПА МІЖ ГІТЛЕРОМ І СТАЛІНОМ» є узагальнюючим образом тоталітарної доби. Це значна частина Центрально-Східної Европи, що займає простір від Балтійського до Чорного моря і розташована між сучасними Німеччиною та Росією, Берліном і Москвою. Вона містила у собі Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, Польщу, Україну і частково прилеглі до них реґіони. «Криваві землі» — не лише образ, а й логічна конструкція, яку автор побачив за очевидним фактом; саме на них протягом 1933-1945 років політичні режими Сталіна і Гітлера учинили найтяжчі злочини ХХ століття, насамперед Голодомор і Голокост.

Євген СВЕРСТЮК
АГОНІЯ ПОЛІТИЧНИХ СУДІВ

В день торжества регіональної законности надійшло аж три заяви до Печерного суду.
Поважна суддиха на цьому зуби з’їла. Вона звеліла їх зареєструвати в порядку надходження. Усі вони опротестовували указ екс-президента України Віктора Ющенка “Про вшанування учасників боротьби за незалежність України в XX ст.”.
Перше оскарження надійшло від Ельзи Герц із Франкфурта. В їх родині ще від 1943 р. зберігається повідомлення, що їх батько Фрідріх загинув смертю хоробрих у с. Сільце – між Гороховим і Львовом.
Вони знали, що то десь за 1000 кілометрів від лінії фронту. Загинув у бою з УПА. Але що то за Армія, якої не визнавали воюючі сторони – ні в Берліні, ні в Москві, ні в Київі? Значить – бандити. Ельза проти леґалізації такої армії. Тим більше, що батько був військовим лікарем...
Оскарження Ванди Вуйтек з Кракова теж стосувалося загибелі батька в тому ж бою 01.05.1943 р.
— Яким чином Ваш пан Вуйтек потрапив під вогонь бандерівських кулеметів?
— Він їхав у військовому транспорті територією, яку бандити назвали Українською. Зав’язався бій, а ті харцизяки просто стріляють у німецьку уніформу, не розбираючи...
— Не тільки ви маєте до них претензії, — сказала суддиха. — Ось ще заяви від товаришки з проґресивної партії: “Цей указ паплюжить Позивача особисто. Тому що ніколи не бачила батька, який пройшов усю війну, тяжко хворів і помер у 1952 р., за два місяці до народження Позивача”.
Ельза і Ванда переглянулись і обидві почервоніли. Ельза сказала:
— Пробачте, я, здається, не туди потрапила. Знімаю позов.
— Перепрошую, чому пані не адресує свої скарги до небесної канцелярії, а звертається до районного суду?
— Але ж вона підтримує і ваш позов проти бандитів.
— Дякую. У нас є приказка: краще з розумним загубити, ніж з дурним здибати.
— Але ж ви ображаєте високий суд і проґресивну партію!...
— Приказка нікого не ображає, — сказала Ванда і забрала свій позов.
А тим часом до Печерного суду надходили скарги на “бандитів”, яких Президент України назвав борцями за волю України. Серед свідків такі, що перед ними районному судді хоч падати на коліна.
Ленін і Сталін. Муравйов і Антонов. Денікін і Дзержинський. Гітлер і Геббельс. Жуков і Берія. Кох і Молотов...
Одне слово, усі “законники” — ЦК—ГПУ—НКВД—Гестапо—КГБ... Усі вони одноголосно подають до районного Печерного суду неспростовні докази проти бандитів, які називали їх окупантами і незаконно стріляли з гармат, кулеметів, гвинтівок...
Один тільки воєнний червоний комісар Троцький говорив, що маємо справу фактично зі збройним опором усього українського населення і без російської армії нам в Україні не втриматися...
Такої ж думки був Сталін. Але ж він одверто не говорив, а дочекався, доки Україна буде роззброєна, і тоді розпочав війну голодом — найжорстокішу та найрезультативнішу.
Але він також любив суди. Він судив противників і соратників, союзників і суперників, народи і ворогів народу...
Через те у нас суд досі на висоті сталінської комуністичної законности.
Тому до суду не звертається, наприклад, мати Валерія Марченка – Ніна Михайлівна. Бо як юридично оформити той факт, що її сина закатували в тюрмах за чесність і захист свого народу. Ну, що вона — піде і понесе позов проти совєтських суддів, які послали її хворого сина на смерть в лагері?
— Я подаю позов на суддю Зубця, який послав мого сина на смерть у 1983 році.
— На яку смерть? – скаже суддиха Печерного суду. — Ваш син був засуджений лише на 15 років. До того ж його звільнили через рік.
— Звільнили посмертно, – скаже мати.
— Неправда, звільнили за день до смерти. Суд любить точність.
— За що ви убили мого сина? – запитає мати.
— Знов своє! Кажу вам, ми реабілітували вашого сина. Він не був бандитом.
— Але ви були бандитами. Тільки ж бандити грабують і пускають чоловіка голим, а ви голого били 10 років за те, що він казав, хто ви є.
— Ви не дуже дозволяйте собі, бо ми будемо вас судити за...
— За те ж саме! – сказала мати. — Тільки на Страшному Суді вас навіть не судитимуть, а ваш сатана візьме вас на етап і поведе етапом прямо до пекла!
Матері в обороні синів висловлюються безоглядно і – до кінця...
А тим часом на стіл Печерного суду назбиралося дуже багато письмових свідчень і газетних вирізок проти борців за волю України. А от винних допитати важко. Одні загинули в боях. Інших підступно повбивали без суду – за кордоном і в тюрмах-концлагерях. Але дехто часом зголошується.
— Кажуть, ви викликаєте борців за волю України, — зголосилася одна жінка.
— А ви при чім тут? – насторожилася суддиха.
— Я вдова Василя Стуса.
— Стус нас не цікавить: його судили за вірші. І реабілітували за вірші.
— Але ви цікавите нас! Ось я принесла документ Василя Стуса: “Пам’ятка для українського борця за волю”. Окрім віршів, Василь Стус написав ще документ, що стосується вас прямо. Він називається: “Я звинувачую”. “Я вимагаю судити їх, як ворогів української культури, ворогів українського народу, ворогів гуманізму, ворогів людства”.
Отже, я принесла позов Василя Стуса проти вас...
— Чого ви всі від мене хочете? — заверещала суддиха Печерного суду. Чого ви несете світові проблеми до районного суду? Я займаюся злодіями, повіями і наркоманами.
— Так і оголосіть. А то в газетах люди читають, що ви збираєте звинувачення проти борців за волю України — за позовом тієї, що з проґресивної партії. Чого ж вона прийшла до вас, коли ви займаєтеся повіями і злодіями? Але коли вже преса пише, що ви збираєте політичні звинувачення, то прошу зареєструвати “Я звинувачую” Василя Стуса.
Насамкінець, я хотіла б нагадати вам Євангельську істину : “Яким судом ви судите, так і вас судитимуть”.

Українські повстання

Музейна експозиція «НАРОДНА ВІЙНА» — це результат більш як дворічної праці науковців Київського «Меморіялу». Впродовж 2008—2009 рр. автори працювали в державних та галузевих архівах 18-ти областей України. Опрацьовано та оцифровано понад 350 фондів і близько 1500 архівних справ. В експозиції використано понад 300 світлин, багато з яких представлені вперше.
За виявленими архівними документами вперше подаються статистичні дані про кількість селянських збройних повстань у всіх тогочасних дев’яти губерніях України, кількість відомих та невідомих повстанських загонів, підпільних антибільшовицьких організацій і їх осередків, антибільшовицьких загонів самооборони та стихійних виступів селян проти комуністичної окупаційної влади. Так, упродовж 1917-1932 рр. в Україні діяло 692 підпільні організації та їх осередки. За військовими, розвідувальними, політичними та чекістськими зведеннями окупаційної влади в Україні діяло 1435 повстанських загонів, з них відомих — 689, невідомих — 746. Селянськими повстаннями були охоплені цілі райони, у яких повсталі проголошували створення окремих республік та своїх тимчасових місцевих урядів. За чекістськими документами в Україні відбулось 268 селянських повстань. З них у 1917—1924 рр. — 155 та 1928 — 1932 рр. — 113. Протягом 1928—1932 рр. 265 районів України були охоплені стихійними виступами селян (волинками), з них у 108 районах повсталі знищували чекістів, комуністів, продзагони, що відбирали хліб у селян.
Експозиція висвітлює нелюдські методи винищення українців російським окупаційним режимом та героїчну боротьбу українських повстанців. Повстанців, які здавались, повіривши у радянську амністію в 1918-1924 рр., починаючи з 1926 року, знову виловлювали і розстрілювали. Як засвідчують документи, тих селян, які відбули совєтське покарання, згодом повторно засуджували — до кари смерти. Повстанського отамана Ананія Волинця, організатора повстанського руху на Поділлі, арештовували двічі. 1941 р. його засудили до кари смерти. В останньому слові А. Волинець сказав: «Я знаю, що я вмру сьогодні, але також пам’ятайте, що всі ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра».
В експозиції представлені унікальні світлини і документи однієї з підпільних учнівських організацій Херсонщини, що 1928 р. випускала підпільну газету і листівки, а також планувала вбивство трьох сільських комуністів, які знущались над селянами. 1927 року в одному з технікумів Поділля діяла студентська підпільна організація.
Як засвідчують документи, московські комуністи не приховували своїх окупаційних дій. В смертних вироках 1921 р. на українців значиться: «Именем РСФСР...»
У зв’язку з тим, що сьогоднішня влада та її державні інституції повністю згорнули процеси дослідження та вивчення правдивої історії України, науковці товариства об’єднались, а 23 жовтня 2010 р. рішенням конференції Товариства «Меморіял» утворено Громадський інститут історичної пам’яті. Новостворений інститут є альтернативою Українському інституту національної пам’яті, який влада Януковича підпорядкувала комуністам. Представлена музейна експозиція «Народна війна» є першою спільною роботою новоствореного Інституту і товариства «Меморіял».
Після представлення експозиції в «Українському домі» вона стане постійно діючою у залах Музею совєтської окупації. Крім вище згаданої, в музеї постійно діють експозиції «Забуттю не підлягає», «Українські Соловки», «Київський мартиролог» та інші. В музеї функціонує унікальна бібліотека, відеотека документальних та науково-популярних фільмів та комп’ютерний інформаційний центр із сотень тисяч розсекречених за останні роки архівних документів.
АДРЕСА МУЗЕЮ: м. Київ, вул. М. Стельмаха, 60-А.
Рада товариства «Меморіял»

Василь Овсієнко, у минулому політв’язень,
нині громадянин України
Хамство

Неподалік Золотих воріт у Київі, на роздоріжжі вулиць Володимирська та Ярославів Вал, красується біґборд видання «Комментарии» № 40 (237) від 22 жовтня 2010 року з написом «Украинцы становятся нацией стукачей».
Мабуть, такі біґборди красуються по всьому Київу і по всій Україні.
Я гостро відчув себе приналежним до «нації стукачів» і мені захотілося тут же стукнути по тому біґборду молотком або каменем. Або хоча б обляпати його чорнилом. А ще якби в присутності журналістів і міліції… Каменя, молотка і чорнила під рукою не було, то я спитав кількох перехожих, чи подобається їм таке гасло. Нікому не сподобалося. Але всі пройшли мимо.
Тут же, на Прорізній, купив я цей «тижневик розумних людей» – уже українською мовою, «Коментарі». Заглянув усередину: цілком стерпна стаття Юрія Щербини про те, що в Україні побільшало заяв у фіскальні органи на власників, які не сплачують державі податки. І що така практика – повідомляти про нечестивих неплатників податків – у цивілізованих країнах навіть заохочується.
Не кожен перехожий — українець — купить тижневик «Комментарии» (наклад 60 тисяч) і прочитає ту статтю. Але від біґборда приниження національної гідности й образу в серці понесе.
Уявіть собі, що журнал з таким написом чи біґборд з’явився в Польщі, Франції, Росії чи, не дай Боже, в Ізраїлі, де поляків, французів, росіян чи євреїв названо було б «нацією стукачів»… Уже б увесь світ, як кажуть, «стояв би на вухах».
Згадав я Лесю Українку, яка писала в листі 1912 року, що кияни побили вікна в редакції реакційного часопису «Киевлянинъ» – за те, що надрукував якусь гидоту про українців… Ну, з того часу українці пережили стільки «чисток» і стали такою цивілізованою і толерантною нацією, що ти нам плюй ув очі, а ми все стерпимо.
То я закликаю українців хоч би послати привіт видавцям:
Засновник і видавець «ТОВ «Евелюшен Медіа», генеральний директор Юлія Літвінова, головний редактор Вадим Денисенко, редакція: О. Поліщук, Т. Мокротоварова, О. Кафтан, Ю. Рибачук, випусковий редактор Т. Харламова, фоторедактор О. Найда, дизайн і верстка С. Косенко, О. Боярський, О. Кравченко, Ю. Гнатовський, О. Бутенко.
Бачите, як багато тут людей з українськими прізвищами? Але без тіні такого пережитку минулого, як національна гідність.
Нагадаймо цим видавцям, що пошана до батька і Батьківщини – це елементарна українська і християнська чеснота. Пам’ятаєте, Ной робив вино, упився ним і лежав оголений у наметі своєму. І побачив син його Хам наготу батька свого та розказав надворі обом братам своїм, Симу і Яфету. Тоді Сим і Яфет узяли одежину, позадкували та й прикрили наготу батька свого. (Книга Буття, 9: 18-27).
Оце синівська поведінка: прикривати батьків сором. А виносити батьків сором на люди, сміятися з батька – це і є хамство. Воно не минулося безкарно Хамові: за батьковим прокляттям він і все насліддя його стали рабами братів своїх.
Українці, які подвизаються на заробітках у «Комментариях», мали б усвідомлювати, що вони запопадливо підхихикують своїм хазяям, які відверто насміхаються з їхньої Батьківщини. І цей гріх не минеться їм і їхнім нащадкам. Вони вже раби.
Адреса редакції та видавця: Україна, 01033, м. Київ, вул.. Жилянська, 12-А, телефон редакції: 201-4301, відділ реклами
289-3388, reklama@e-media.com.ua, координатор відділу реклами Оксана Сиротенко +38(095)-274-7428 o.sirotenko@e-media.com.ua.
Доволі, а то далі написано: «Забороняється використання будь-яких матеріялів, включаючи статті та фотографії, без письмової згоди видавця».
Що ж, зустрінемося в суді.

КИТАЄЦЬ — ЗА ХРИСТИЯНСТВО
Михайло МЕЛЬНИК, протоієрей

Знову віримо і надіємося, що наші обранці будуть чесними і правдивими (а може й жертовними, як в минулі часи були наші князі і гетьмани)… Якби ж то.
Отже хто чи що може спонукати і змусити людину бути чесною, правдивою і справедливою? Правильна відповідь буде одна-єдина: не просто віра в Бога (тобто визнання, що Він існує, що є Творець), а повне усвідомлення відповідальности перед Ним за свою діяльність (за думки, слова і вчинки). І та відповідальність мусить бути засвідчена не лише перед виборами, не лише присутністю на освяченні храмів і капличок, статуй і табличок, а смиренною побожністю, високою мораллю і постійним відвідуванням храму у неділі та свята, частою щирою сповіддю і причастям Св. Христових Тайн. Тільки це може змінити, відродити, преобразити і створити нову людину, а отже й суспільство. Це — аксіома науки Христа і Церкви.
Цю істину потверджує і неймовірне, сенсаційне — можна сказати зізнання, заява відомого політичного діяча великої країни, яка тихо і непримітно промайнула нещодавно в Інтернеті без жодних обговорень, конференцій і широких повідомлень у ЗМІ. Вона прозвучала противагою шаленим протистоянням у світі войовничій пропаґанді ідей комунізму. Так, це маленька, але чиста крапелька правди проти брудного потоку сатанинської ідеології, яка залила планету.
Йдеться про заяву колишнього глави Компартії Китаю Цзян Цземіня (http://www.christusimperat.org/uk/node/27795). На запитання кореспондента журналу «Time» Девіда Айкмана, що хотів би побажати у майбутньому своїй країні, лідер Компартії відповів: «Я хочу, щоб моя країна стала християнською». Ця відповідь-одкровення, звичайно, шокувала журналіста.
— А чому? — запитав він.
Перший комуніст Китаю пояснив, що експертна група китайських вчених протягом 20-ти років вивчала проблему постійного відставання Китаю від Заходу в питаннях науки, індустрії і культури. Після дослідження всіх можливих причин вони прийшли до висновку, що саме релігійна спадщина Заходу дозволила досягти йому таких висот. Ось заява цих вчених: «Нас попросили з’ясувати, що є причиною успіху, по суті навіть переваги Заходу у всьому світі. Ми вивчили всі можливі аспекти з різних поглядів — історичного, політичного, економічного і культурного. Спочатку ми думали, що вся справа в потужних військових силах. Потім вирішили, що у вас краща політична система, потім ми зосередили свою увагу на ваших економічних системах. Проте за минулі 20 років ми з’ясували, що центром вашої культури є ваша релігія — християнство. Тому Захід такий могутній. Моральний фундамент християнства в соціяльних і культурних сферах життя дозволив з’явитися спочатку капіталізму, який потім переріс у демократію».
Цзян Цземінь, крім того, зауважив, що добре усвідомивши, якою потужною силою є звичайна економічна свобода, Китай почав дуже широко її використовувати. Але це не дало бажаних позитивних результатів. Тож остаточний висновок був такий: «Америку і Захід в цілому підняла на такі висоти не просто економічна свобода, але біблійний світогляд».
Звичайно, Цзян Цземінь не розділив західне християнство на католицизм і протестантизм. А за багатьма соціологічними дослідженнями взагалі у світі (а це, думаю, і так всім очевидно) у загальному розвитку на першому місці стоять протестантські країни, на другому — католицькі і на третьому — православні. І це при тому, що всі сповідують християнський світогляд. Чому ж між нами, християнами, така велика різниця, тоді, коли всі ми сповідуємо, вивчаємо і проповідуємо одну науку, одні і ті ж самі Заповіді Божі? Відповідь на це дуже важливе запитання не проста, а потребує глибокої аналізи.
Думаю, що традиційні Церкви засвідчують сьогодні храмово-обрядове християнство, тобто віру, одягнену у форми обрядів і традицій, які при всій їхній необхідності і важливості стали визначальними і самодостатніми. Натомість протестанти постійно і наполегливо наголошують на необхідності особистого переживання і свідчення своєї віри всюди на кожному кроці. І треба чесно визнати, що в цьому їхня перевага. Власне, це і робить людину чесною, порядною і справедливою не лише на зібранні в молитовному храмі, але й вдома, на вулиці, на роботі і т. п. Нам цієї наполегливости і постійности дуже не вистачає. Хто сьогодні наполегливо і постійно закликає, щоб ми українці, мали любов між собою?.. Христос сказав: «Не кожний, хто промовляє до Мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця Мого». А воля ця свята і звершується в любові. Тому тільки любов до Бога і ближніх визначає нашу віру і спасає.

До 40-річчя загибелі Алли Горської

Картина Віктора Зарецького
«А МИ ТУЮ ЧЕРВОНУ КАЛИНУ ПІДІЙМЕМО»

Алла Горська (1929-1970) і Віктор Зарецький (1923—1990) належали до шістдесятників — покоління «духовного Руху опору підрежимної України» (О. Пахльовська) і були в його центрі. Саме київська квартира і майстерня подружжя Зарецького—Горської стали «епіцентром руху» (О. Заливаха), «заповідною зоною національних шукань» (Р.Корогодський).
Алла Горська була одним із духовних лідерів опору тоталітаризму, визначним діячем українського національно-визвольного руху, одним із організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник».
ЇЇ коротке життя позначене потужним динамічним розвитком свого внутрішнього «я» і віднайденням глибинних шарів національного самоусвідомлення як в особистому житті, так і в мистецькому та суспільному. Початок її життя забезпечував їй благополучну вмонтованість в тоталітарну систему — російськомовна донька директора кіностудії одружилась зі своїм однокурсником, талановитим живописцем, сталінським і рєпінським стипендіятом Віктором Зарецьким. Соцзамовлення, помешкання в центрі Київа, забезпечений побут аж ніяк не сприяли бунту проти системи та пошукам свободи.
Але, як зазначала одна із дослідниць Руху Опору шістдесятників Людмила Тарнашинська, «однією з найпосутніших проблем, яку винесло на поверхню шістдесятництво, була проблема внутрішньої свободи». І в цьому ключі найвиразнішою постаттю в очах сучасників та побратимів була Алла Горська — «втілення людської мужности, сумління» (Є. Сверстюк), «переможець свого часу» (Л.Семикіна), «людина без страху» (Б.Плаксій). «Віддана ідеї вільного мистецтва для нової України аж до екстремальности, вона ніби жила за принципом: «Йди й не бійся нічого. Бог з тобою і в тобі самій. Він там, де ти є!», — зазначала мистецтвознавець Ольга Петрова.
Тема навернення Алли Горської та віднайдення себе як української художниці заслуговує на окреме дослідження. На випускних іспитах твір з української літератури за Аллу писала її подруга, а в інституті на вимогу батьків її звільнили від вивчення рідної мови – але вона стала однією з найбільш національно свідомих мисткинь ХХ століття.
Її україноцентричність полягала не лише у відкритті України, зануренні в багатство мистецької спадщини, вивченні мови (вчитель – Надія Світлична!), а що найголовніше — у пробудженні справжньої любови до її народу та історії. Тема України глибоко і назавжди входить в її життя. Вже на початку 60-х в її листах звучить захоплення всім українським («весь час хочеться писати українською мовою», «купила сьогодні українські народні романси. Які чудові речі! Майже вивчила «Чуєш, брате мій» та ін.) А майже через десять років у її щоденниках Україна — в творчих задумах і планах («Думаю про Лесю Українку. 100-річчя у 1971 році. Думаю про графічну серію жінок України»). Її переповнювала ідея створення новітнього монументального національного мистецтва, разом з Лесем Танюком вона мріяла про український молодіжний театр. В її листах у табір до художника Опанаса Заливахи зустрічаємо глибокі і оригінальні розмисли про національне мистецтво (вона вважала, що Бойчук припустився естетичної помилки, механічно переносячи кольори раннього Ренесансу на український ґрунт).
Україна з’явилась не лише центральною постаттю поряд з Шевченком на вітражі Київського університету, який Алла Горська виконувала разом із своїми побратимами, а стала наскрізною в її творчості. Вона є автором портретів Т. Шевченка, О. Довженка, А. Петрицького, Б. Антоненка-Давидовича, В. Симоненка, І. Світличного, Є. Сверстюка, Л.Танюка, художнього оформлення вистав за творами М.Куліша та М.Стельмаха, монументальних мозаїк (у співавторстві) та ін.
І водночас вона була в центрі суспільно-політичного життя, «душею українського шістдесятництва» (Р. Корогодський) — брала участь в розповсюдженні самвидаву, допомогала матеріяльно політв’язням та їх родинам, була присутньою на політичних судах, подавала протести до прокуратури і КДБ. У 1968 році за підписання «Листа-протесту 137» її було вдруге виключено зі Спілки художників України. ЇЇ незалежна поведінка у поєднанні з вродою та деякою екстравагантністю (вона носила брюки і палила) на тлі сірої буденности 60-х творила сильне враження. Опанас Заливаха згадував, що коли в 1969 році Алла Горська приїздила до нього в мордовський табір, то «в довгій шубі мала вигляд княгині, що навідалась до свого маєтку», і це було певним викликом. Вона ставала символом свободи, який не вписувався в ідеологію тоталітарної системи і був її подразником.
28 листопада 1970 року вона була вбита у Василькові при нез’ясованих досі обставинах. Дехто з сучасників, як от Л. Танюк та Б. Певний, пов’язували її трагічну загибель із виявленням Аллою Горською (разом із В. Симоненком та Л. Танюком) поховань жертв сталінського режиму у Биківні і наданням цій справі публічного розголосу.
Після загибелі Алли Горської в українській літературі з’явились поетичні твори, які вшановували її пам’ять. Першою стала поезія Василя Стуса «Ярій, душе. Ярій, а не ридай…», прочитана ним під час поховання. Згодом свої вірші присвятили Аллі Горській І.Світличний, Г.Мазуренко, І.Калинець, Є.Сверстюк , І. Драч, Я.Славутич, В.Вовк, І.Жиленко, А.Пашко, Г. Гордасевич, С.Білокінь.
Найбільшою втратою та потрясінням загибель Алли Горської стала для її чоловіка, художника Віктора Зарецького. Про їхнє яскраве спільне подружнє і мистецьке життя (у співавторстві вони створили чимало робіт) написав їх син, філолог Олексій Зарецький у книзі «Мої батьки», а найвиразніше їх взаємини означені словами Віктора Зарецького з листа до дружини від 4 квітня 1961 року: «Без тебе немає мені життя».
Творчість митця періоду після втрати стала водночас «досвідом самотности» як процесу самопізнання і самоаналізи, та внутрішнім пошуком. На думку О. Петрової, сильне потрясіння наклалось на постійні мистецькі пошуки і органічно привело художника-інтелектуала до стилю сецесіон, з його зануренням у підсвідоме.
Його роботи стали алегоричними, насиченими символами, декоративними, з багатою орнаментальністю. Серед них переважають жіночі портрети, в яких акцентується не на соціяльній ролі, як це було раніше, а на естетизації Жінки. Особливими серед них і водночас найменш неосецесійними, є твори, присвячені Аллі Горській — «Душа піднімається в небо» (1971), «Метафоричні видіння» (1971), «Алла Горська» (1971), «Світлий спогад» (1976), «Видіння» (1988), «Світла душа. Пам’яті Алли Горської» (1989). Ці роботи не задумувались митцем, а «були його внутрішньою сповіддю, в яку вилився біль втрати» (Л.Медведєва). Цей стан можна окреслити словами поезії І. Калинця – «Мій сон, моє підступне «я» — тебе із небуття виносить». Ці твори свідчать, що Віктор Зарецький постійно, до самого свого кінця (останні роботи «А ми тую червону калину та й підіймемо» та «Світла душа» написані за рік до смерти) звертався до образу коханої дружини. Найдраматичнішою видається картина «Душа піднімається в небо» — в темряві різко освітлений будинок, з дверей вгору спрямований червоний потік — і з нього піднімається вгору силует жінки в прозорій блакитній сукні, поряд з нею – янгол у фіолетових шатах з золотим німбом. Зображення лаконічне, сповнене трагізму і болю. Того ж року написане ще одне полотно – «Метафоричне видіння», в назві якого закладено спонтанність задуму. На ньому майже на повен зріст усміхнена, вродлива Алла – в золотій сукні, пишне волосся підсвічене золотом, над нею німб з розмитих червоних плям, з лівої руки падають грона калини. Знову лаконічно, без зайвих деталей передано сутність Алли Горської – ту енерґію духу, яка одразу ж полонила всіх, хто її знав. Постать випромінює незриму силу і оптимізм, а туга автора знаходить вияв у колористичному вирішенні фіолетового тла та трагізмі червоного німбу (в іконографії червоним окантовують лише німби мучеників). Художник використовує вертикальний формат великого розміру — 152х76. Можна твердити, що саме цей портрет, а, точніше, цей образ-видіння Віктор Зарецький взяв за основу при створенні картини – портрету Алли Горської «А ми тую червону калину підіймемо» (1989).
Це велике полотно (190х103) художник завершив за рік до смерти. Це його останній портрет Алли Горської, де вже немає болю й трагізму. Останні десять років митець прожив у шлюбі з донькою свого вчителя Майєю Григор’євою, і саме 80-ті роки стали періодом остаточного формування його творчої стилістики сецесіону та інтенсивної творчої праці. Вже сама назва картини — слова пісні-гімну січових стрільців вказує на те, що образ Алли Горської став для нього символом України, пророцтвом (до краху совєтської системи і проголошення Незалежности України лишалось всього два роки).
На вертикальному полотні стилізовано зображена Алла Горська майже на повен зріст з піднятими руками, що злітають вгору як голуби; вона в національному строї, в намисті, у вишитій кетягами калини сорочці, у сердаку, з крайкою. Стрічки навколо неї створюють барвистий ореол. Вгорі і позаду неї — грона калини. Образ калини у картині має подвійне звучання – особистісне і як символ України. Віктор Зарецький надавав великого значення пошуку образу. У своїх роздумах про мистецтво він писав: «Основа – образ. Все починається з образу». Символ калини введений у картину не випадково — до особистости Алли Горської він має пряме відношення. Як зазначала М.Коцюбинська, «образ Алли незмінно пов’язаний у моїй свідомості з двома враженнями-символами. Перше – це ореол світла, жмут проміння. (…) І друге символічне уявлення – калини. Червоний кетяг в її руках як щось неодмінне, самозрозуміле. Як норма. Недаремно несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини. Недаремно на його портреті Аллиної роботи – збризки калини як її авторський підпис. Недаремно у присвяченому Аллі вірші Стуса – «червона тінь калини».
Тло сприймається як орнаментована феєрія з національних символів – калини, писанок та квітів; виникає ілюзія теплого вітру (тема вітру є улюбленою у Віктора Зарецького). Над головою Алли німб – але вже не трагічні розмиті червоні плями, а яскравий, барвистий, декорований квітами, схожими на аванґардні орнаменти Г. Собачко-Шостак. Колористично робота вирішена в теплих тонах, переважають улюблені Аллині кольори – червоний, жовтий; іноді як на полотнах суголосного йому Клімта, зблискує золота фарба (у В. Зарецького — фольга). Картина справляє враження свята, казки, мрії. Так втілились естетичні уявлення В.Зарецького про мистецтво: «Людина повинна в житті мати мрію, казку. Казка — це фантазія, це мистецтво. Не гола, сіра реальність, а фантастична вигадка. Мистецтво створене для одухотворення життя». Цікаво, що обличчя Алли Горської майже не прописане – блискучий рисувальник В.Зарецький ледь намітив лінії олівцем і навіть не став наводити фарбою, досягнувши особливої виразности і стану одразу. Такий лаконізм у зображенні обличчя, точність ліній також єднають його з Г. Клімтом. На відміну від вишуканих, але салонних портретів його «неосецесіону» 80-х років, ця робота має глибоко національний характер. Так митець, збагачений постійними творчими пошуками у часових і просторових пластах різних культур, повернувся до себе самого, молодого шістдесятника, який черпав силу і наснагу в рідній культурі.
Записки про мистецтво Віктора Зарецького останніх років засвідчують не лише пошук естетичних ідеалів, але й відкривають його роздуми про вічність, про духовне. Він поділяв мистецтво на Біле, Червоне і Зелене і вважав, що майбутнє мистецтво — Зелене. «Більше духовности, менше матеріяльности. Майбутнє за мистецтвом особистостей, об’єднаних божественним світоспогляданням». Його записи завершуються словами, написаними великими літерами: «Буди духовність!» Тож на його полотні Алла-Україна, яскрава, з сяючою посмішкою, з ореолом барвистих стрічок і кетягів калини, є також символом нездоланности Духу.
Картина Віктора Зарецького «А ми тую червону калину та й підіймемо» в числі інших його робіт була передана до фондів музею сином Олексієм Зарецьким у 1996 році. Вона стала окрасою мистецької збірки і з того часу десятки разів експонувалась на музейних виставках.

ЖИТТЄПИС МОВОЮ ЛИСТІВ. Алла Горська/ Упорядник Л. Огнєва — Донецьк, 2009
До книги увійшли: листування А. Горської з родиною, друзями; щоденники, творчі записи, спогади та розвідки про А. Горську; документи. Частина матеріялів публікується вперше.
Листи та щоденники Алли Горської — це сторінки історії відродження українського монументального мистецтва, написані одним із його творців. Їх пронизує думка шукача істини.

Лицарі української чести

ВАЛЕНТИНА СЕМЕНЯК,
м. Тернопіль
«…І серця віршоносний лет»

Ще і ще раз переконуєшся: чим більше відчуваєш у всьому сущому Божественну присутність, тим більше пересвідчуєшся — світ як такий — цілісна неповторна система. Це не просто складний механізм, не підвладний людському розумінню. Насправді, це те, чого не може вмістити у собі людська уява, навіть соту частину з того всього…
Людина — єдине створіння у Всесвіті, яке може мати невидимий (але такий чуттєвий!) зв’язок із тим прасущим прасвітом через Серце. Однак, за однієї умови, якщо воно в неї… відкрите. На превеликий жаль, сьогодні серця в багатьох людей закриті. А Бог, як відомо, розмовляє зі всіма пошепки (звідси вираз про те, що Бога можна почути лише в тиші)…
І проливає Він однаковою мірою на всіх свою Любов, Світло і Знання. Інша справа, хто яку посудину підставляє. Хтось тримає в руках глечик, хтось – горнятко, хтось — відро, хтось велику діжку, та й ту в дірках… А хтось — себе самого.
Ось я гортаю книгу вибраних поезій Бориса Павлівського «МЕРЕХТИТЬ САМІТНИЦЯ ЗОРЯ». Автор так і не встиг побачити її за життя, хоча доля відвела йому, як мало кому – 98. З них понад двадцять – у каторжних лагерях. Але поезія Павлівського нарешті йде до людей — завдяки сумлінній праці літературознавця, редактора видавництва «Лілея» Ярослава Гевка. («…Я розгрібаю ще скарби, що з волі злої загубились в часи безбожної доби»). Ярослав Гевко — збирач, упорядник творчости забутих, заборонених, передчасно померлих. Серед його Вчителів – Микола Руденко, Михайло Осадчий, Василь Ярмуш, Степан Будний, Борис Павлівський. «Не маю за собою титулів, але маю видані праці Миколи Руденка, до видання яких був причетний. Автор чекав 40 років їхньої публікації, і видали ми це у Тернополі». 47 років чекав і Борис Павлівський.
У це важко повірити, але архіви Павлівського роками переховувалися в таборах ГУЛАГу, де, як писав Євген Сверстюк: «Неба і сонця нема…». Виносили їх за зону (а це списані клаптики паперу, переважно обривки паперових мішків з-під цементу) вільнонаймані чеченці, котрі вже відбули свій термін. Загалом сімдесят відсотків творчости спалено, відібрано, знищено… Позбавлений права вільно творити, поет писав: «Свій біль за Україну палю в собі стокаторжним вогнем». А вогонь, як відомо — це всепоглинаюча субстанція очищення, звідси — оновлення. Отож, Борис Павлівський, навіть не усвідомлюючи того, завдяки своїй сонячній і вогненній поезії знову і знову повертався до життя, самовідроджувався, як мітичний птах Фенікс. Інакше як пояснити його незламний феномен у таких нелюдських умовах?! А ще – він завжди, скрізь і у всьому, за будь-яких обставин (навіть найкритичніших) дякував Всевишньому. Ніхто ніколи не чув від нього нарікань… Натомість мав від Бога («Всесвітле Правди Джерело») неоціненний дарунок — «Ти послав мені у серце промінь віри». А ще він мав потужного янгола охоронця, який допомагав йому у найскрутніші хвилини життя вберегти Слово.
Коли уважно вчитуватись у його живлющі рядки, то відкривається глибинна суть його творчої лабораторії. «Я рим не видумую — хвилями ринуть…», — і далі «Так сяйво із Сонця в просторі леліє. Воно океан — Духотворна стихія!» Постійно перебуваючи на світлій і піднесеній хвилі (наголошую ще раз — у нелюдських умовах на Колимі), його душа легко і без напруги мислила і говорила віршами:

Тут зайве все, і тільки Ліра
Мигтить, як блискавка –
Хвилює кров.

Він пророчо звертався до своїх колег — поетів України:

Та вір! Та знай! Прийде година –
Загине сталінська тюрма.
І твоє серце соколине
Послужить людям, мов сурма!

Усе написане Павлівським пронизане темою боротьби Добра і Зла, Світла і Темряви. Кожна окремо взята його поезія відшліфована чистими помислами його зболеної і загартованої душі і пропущена через горнило — Серце. А тому й відсвічує невидимим, але відчутним глибинним вогнем, яким дихає кожна клітина його єства.
Кожний рядок поета нанизується, мов сонячні словесні перли, на невидиму срібну нитку, яка є в душі будь-якої людини… Було б тільки бажання згадати про неї, щоб створитити для вищого «Я» своєї душі хоча б один разок того сонячного намиста. Як оберіг.
«Для дослідження української ментальности — це скарб, — пише в передмові до книги Павловського Євген Сверстюк. — Він є класичним прикладом. Десь глибоко в серці закладалась його релігійність і, попри всі етапи, які йому довелось пройти, він її не розгубив. Вона визріла в ньому на рівні патріотизму. Природа українського патріотизму – явище цікаве. Сьогодні це слово профановане. Насправді патріотизм – це любов, якої нічим не викоріниш. Біографія Павлівського вражає. Його душу не спустошив ні холод, ні голод. Цей чоловік обдарований любов’ю та життєстверджуючою енерґією. Він міг би поділитись всім цим з багатьма молодими людьми і дати їм те, чого їм сьогодні так бракує. Надзвичайний дар любови, поетичний дар щирости і доброти. Його слово пливе саме із цієї любови, тому так глибоко проймає. А попри те, спілкуватись він міг тільки із Небом та Землею…»
Особисто для мене Борис Павлівський асоціюється із такими космічними поняттями як пульсар і колапс. Це зародження нової зірки шляхом вмирання попередньої через вибух.

Настане час – невільниця душа
Із тіла вирветься незримо,
Узявши мого серця жар,
Немов мала комета вогнекрила,
Летітиме у сонмище світів,
В безмежну вічність, в далі неозорі,
Де родяться галактики нові
І, наче люди, помирають зорі.

Неоніла ПОГРЕБНЯК
Як виростити керівну верству?

Певно не всі уявляють, які існують системи відбору і підготовки керівних кадрів в інших країнах, приміром у Японії. Відбір починається зі шкільних років і включає продуману систему перевірок і випробувань. Тільки ті претенденти, котрі пройшли через ці випробування, мають право балотуватись на виборах. Японці впевнені, що у списки кандидатів у депутати жодним чином не потрапить випадкова людина, що до керма країни будуть обрані тільки мудрі, порядні люди, патріоти своєї країни, спроможні піднести її добробут і економічний розвиток. Ця країна, не маючи великих природних ресурсів, одна з перших змогла подолати післявоєнну розруху, підняти рівень науки і промисловости на недосяжну досі для нас висоту. Зараз Японія входить у десятку найбільш економічно розвинених країн світу. Слід зазначити, що середній вік життя японців найвищий у світі і значно перевищує український.
Виникає запитання: чому у нас в Україні дотепер не використовується японський досвід відбору керівних кадрів? Я хочу, щоб Україною також правили мудрі, порядні особистості, яким люди могли б вірити.
Зараз об’єднуються численні різнокольорові партії у блоки… Знову до влади рвуться ті ж люди, котрі довели все до нинішнього жалюгідного стану. Я переконана: якого б кольору не були партії, якщо їхні претенденти на владу не мають високого морального й інтелектуального рівня, патріотичного настановлення і державного нестандартного мислення, наша Верховна Рада як була, так і залишиться «цирковою ареною».
На жаль, на відміну від Японії, у нас і в науковій, і в політичній сфері посідають керівні місця люди, які вміють добре працювати ліктями. Які наслідки голосувань не знати за кого, це ми вже бачимо.
Микола Гоголь колись написав: «Россию погубят дураки…». Про Росію не буду судити, зате про Україну — душа розривається, дивлячись, до чого її довели наші правителі всіх рівнів, як вони наввипередки штовхають її у прірву. Зараз Україна посідає 26-е — передостаннє — місце в Европі за рівнем життя. Хочеться запитати у нинішніх депутатів і урядовців: «За які заслуги ви отримували і отримуєте такі величезні зарплати і пенсії, які у 25-30 разів перевищують мінімальні?»
Звертаюсь до всіх українців-патріотів із закликом: не даймо «дурням» плюндрувати Україну!

Володимир РОЖКО, м. Луцьк
Наукова конференція до 60-річчя заснування Інституту дослідів Волині та Товариства «Волинь» у Вінніпезі

У Волинській духовній семінарії 21 жовтня відбулась науково-практична конференція до 60-річня заснування Інституту дослідів Волині та Товариства «Волинь» у Вінніпезі. Голова оргкомітету конференції ректор семінарії митр. прот. Ігор Швець у вступному слові зазначив, що Інститут дослідів Волині за свою 60-річну науково-видавничу діяльність залишив по собі безцінні духовні скарби волинезнавчої науки, багато з яких не відомі до сьогодні. Отець ректор розповів, з якими труднощами збиралися матеріяли про минуле Волинської землі: документи, фотодокументи, історичні праці, копії Чудотворної ікони Божої Матері Почаївської. 1950-го року Інститут Дослідів Волині (далі — ІДВ) та Товариство «Волинь» розпочали інтенсивний збір матеріялів, які було науково опрацьовано й опубліковано в збірниках «Волинь у боротьбі за волю України», а починаючи з 1953 року — у неперіодичному науково-популярному збірнику «Літопис Волині». Управа ІДВ у своєму зверненні, окрім всього, просила волинян у вільному світі віднайти копію Чудотворного образу Божої Матері Почаївської. Волиняни з Вінніпеґу поставили за мету уфундувати цей образ у катедральному соборі Св. Тройці у своєму місті. 1 березня 1962 р. було створено окремий комітет, який розпочав пошуки копії образу, з якого можна було б виготовити величаву ікону Богородиці Почаївської.
Величезний внесок у справу дослідження історії й культури Волині зробили митрополит Іларіон, протоієрей Степан Ярмусь, професор Олександер Цинкаловський, письменник Улас Самчук, Євген Пастернак, Іван Хміль, Степан Килимник, Антоніна Горохович, Іван Левкович та інші.
На конференції зокрема привернули увагу доповіді проректора з наукової роботи семінарії, кандидата богословських наук Василя Лозовицького «Товариство дослідників Волині як попередник Інституту Дослідів Волині та Товариства «Волинь» в Канаді» та кандидата богословських наук, викладача Волинської духовної семінарії протоієрея Миколи Цап’юка «Видатні волиняни у духовному сані на сторінках науково-популярного збірника волинезнавства «Літопис Волині».
Активну участь у заході також взяли студенти Духовної семінарії.
Наразі за сприяння історика-архівіста Володимира Рожка та Любови Василів-Базюк з Торонто вже вийшов друкований збірник цієї важливої наукової конференції, де вміщено й доповіді, які були надіслані на адресу Волинської духовної семінарії з нагоди проведення конференції.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 17.34 в кожному поштовому відділенні.
Наш індекс в каталозі 61671 на 2-ге півріччя 2010 р. на стор. 48

До архіву газети

На першу сторінку