Важливий час вибору України!

«Пізнаю я поправді, що не дивиться Бог на обличчя»,
але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться
Його і чинить правду.
Дії.10:34-35

Україна сказала Ющенкові “ТАК”, залишилося сказати “ТАК” Богові — і тоді можна очікувати реальних змін. І фальсифікація тут не пройде. Для оздоровлення нації не досить Помаранчевої революції, без духовного відродження у всіх гілках влади. Дуже актуально перед сьогоднішніми виборами Президента звучать слова єпископа Церкви ХВЄ Василя Боєчка: “Ой, як нам потрібно духовно воскреснути, бо як не воскресне совість нашого народу, то не воскресне Україна! Не воскресне наш край, бо стане здобиччю загарбників, якщо не чужих, то своїх власних, а власні загарбники страшніші, ніж чужинці. Якщо ми молитовно не переорієнтуємося, то не будемо тими, хто знає Бога, Того, Хто знає людей.” Лише навернення до Бога може принести справжні переміни, все інше – підробка: “І впокоряться люди Мої, що над ними кличеться Ім’я Моє, і помоляться, і будуть шукати Ім’я Мого, і повернуть зі злих своїх доріг, то Я вислухаю з Небес, і прощу їхній гріх, та й вилікую їхной Край!”(2Хр. 7:14). Це, власне, і є те, що вкрай потрібне нашому народові – повернути зі злих своїх доріг. Нації потрібне покаяння – покаяння в біблійному розумінні цього слова. Без нього політичні сили нічого змінити не зможуть. Невіруючі політики не здатні принести переміни в Україну. Іван Хреститель, Божий Пророк, таких людей застерігав: “Роде зміїний, хто навчив вас тікати від гніву майбутнього? Отож, учиніть гідний плід, покаяння… Бо вже он до коріння дерев і сокира прикладена, що доброго плоду не родить, буде зрубане та кожне до огню ж буде вкинене”. (Лк.3:7-9). Без справжнього навернення до Бога ми і далі будемо блукати по пустелі, як сорок років блукав ізраїльський народ.
Митрополит Шептицький у свій час запровадив практику численних соціяльно-політичних послань з нагоди виборів. Він наголошував, що приватні гріхи, вчинені в процесі політичної діяльности, є ще більш шкідливі, бо стосуються спільного блага. Лишень християнин може бути послом християнського народу. Важко сподіватися від нерелігійних обранців, що вони формуватимуть суспільство, яке житиме згідно з релігійною мораллю. Пастирські послання Андрея Шептицького не втратили своєї актуальности й досі. І не має значення, кого саме ми обираємо: депутатів до рад різних рівнів чи Президента держави. Вимоги до них усіх по суті є однаковими: вони мають бути віруючими моральними людьми, бо українські християни хочуть жити в Християнській Україні! Тому варто запитати себе: чи живе і діє наш обранець і його сім’я за Законами Божими, чи він тільки перед виборами та про людське око свічки у храмі ставить, ікони цілує і з церковними ієрархами нагородами обмінюється? Чи справді цей кандидат хоче будувати суспільство, де панує релігійна мораль, шанують Боже слово, по-християнськи виховують дітей, бережуть і розвивають Християнські Таїнства і свою Батьківщину? Люди вже змучились від беззаконня і неправди, і можемо собі уявити, як буде скривджений зараз народ, коли він цієї правди не дочекається. Єдиний шанс – розбити молитовним молотом Господнім глуху стіну невірства, обману, збентеження і розпачу, в якому перебуває наш народ. Бідна держава, яка не має Бога у керівництві і в шануванні!
Митрополит Андрей дає нам на завершення добру пораду: “З Богом зачинаймо важне діло, в так важну хвилю в нашій історії, а Бог буде нам благословляти.”

Голосуйте за чисту воду,
За хліба щоденного Божу яву,
Голосуйте за честь і свободу,
Хоч отруєну, але живу…
Голосуйте за козацьку підкову,
Вийняту з поля в ніч степову,
Голосуйте за рідну мову,
Хоч скалічену, але живу…
А як знову загарчать кайдани,
Ошкіриться кривда стара,
Виходьте на площі й майдани,
Як на Хрещення до Дніпра!

Володимир ПАНЧИШИН

Молитва до всiх Небесних Сил про захист

Всі Святі Божі Небесні Безплотні Сили, Архангели, Ангели, Херувими, Серафими, Престоли, Господства, Сили, Власті і Начала! Во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, усі прийдіть на допомогу нам і захистіть нас від диявольської чорноти і бруду, від лицемірства і брехні, бо лише Ви всі разом зібравшись, можете захистити нас від того зла, котре зараз накочується на нас!
Благаємо Вас, просвітліть розум і душі наші, дайте зрозуміти нам, де є добро, а де зло, де є фальш, а де правда. Ми всі, стоячи на колінах, просимо Вас, Великі Небесні Сили, згляньтеся на нас і не допустіть, щоб сталося щось страшне в Україні і захистіть нас, бо сатана лютує і посилає нам різноманітні спокуси. Дуже тяжко нам устояти, лише на Вас надію маємо, бо Святі Божі Сили сильніші за сатанинське нашестя, і ми віримо у Вашу перемогу та всемогутність!
Ми бажаємо проповідувати та визнавати Єдину Христову віру, проте нас змушують ділити Хрест Святий, але ми віримо, що Ви цього не допустите. Тож благаємо Вас, Святі Небесні Сили, підкріпіть нашу віру, зміцніть її, аби ми змогли сказати “ні” сатані-дияволові, аби ми стали сильнішими, аби ми об’єдналися в Христовій вірі і ніколи не відступали від Бога нашого Єдиного – Отця, і Сина, і Святого Духа.
Зміцніть нашу любов, як до Бога, так і один до одного, щоб ми завжди прагли разом боротися проти зла і неправди, та подайте нам надію на те, що ми вийдемо переможцями у цій видимій і невидимій боротьбі. Сьогодні ми призиваємо Вас, Небесні Сили, щоб Ви зглянулися на нас, помогли очиститись від гріхів і ніколи не відхиляли помічних своїх облич від нас. Благаємо Вас помогти створити наші душі такими, щоб в них завжди перебувала святість, рівновага і гармонія. Не допустіть, аби душі наші опанували пітьма і хаос.
Любий Архангеле Михаїле, порубай своїм вогненним мечем і віджени від України всі лихі сили, всіх демонів та злих духів, котрі заважають нам поклонятися нашому Небесному Отцю, допоможи, щоб ми вийшли переможцями у цій складній боротьбі. Захисти нас від темних сил, що забруднюють наше політичне життя, допоможи політикам і всім нам осягнути, для чого Бог дає владу.
Захистіть нас, Любі Небесні Сили, від суперечок та ворогування у будь-якому їх прояві, а від громадянської війни тим паче. Хай Бог Святий за нашими молитвами, через Вас скерує всі наші прагнення у праведне річище. Хай зішле на нас Господь Духа Свого Святого, щоб очиститись нам, обмитись від гріхів та беззаконь наших, які ми чинили протягом усього життя, а Матір Божа з Вашою допомогою хай покриває нашу державу Своїм Святим Омофором.
Ми схиляємо голови перед Вами, Святі Божі Небесні Сили, і бажаємо скрізь і повсюди підкорятися волі Божій і славити разом з Вами Святу Єдиносущну Трійцю, Матір Божу та все Небесне Праведне Воїнство, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Чудотворний образ Святого Миколая з Батурина (ст. 1)

Свято-Миколаївський Батуринський Крупицький жіночий манастир над річкою Сейм тісно пов’язаний з історією українського козацтва. Початки його заснування точно невідомі, але вважається, що він виник тут ще «до татарщини». Св. Димитрій Туптало любив цю «пустинь» («Скиток») в густому дубовому лісі і влаштував собі тут келію з трьома кімнатами 1682 р. Кілька років він був настоятелем обителі. «для спокійного писання Житій Святих… і почав жити в ній в ім’я Господнє».
Саме тут, у «Скитку» у давнину сталось чудесне явлення чудотворного Образу. св. Миколая Чудотворця. Дотепер, збереглася могила, на якій з’явився Образ. В пам’ять того явлення і було засновано манастир. На цьому ж місці, за переданням, під час татарської облоги людям, змученим голодом, впала з хмари небесна пожива — крупа. (звідси назва манастиря — Крупицький). Чудесна крупа, на пам’ять про велику подію, зберігалася в срібному ковчежці ще й в часи гетьмана Івана Мазепи. Після розорення Батурина Меншиковим свята реліквія зникла.
В головному Миколаївському храмі манастиря привертає увагу старовинний іконостас надзвичайно тонкої мистецької роботи, а в ньому Чудотворний образ Святого Миколая. Образ прикрашає срібна риза з визолоченими на омофорі хрестами і вінцем (внизу на днищі напис: «риза сія зроблена рабом Божим капітаном Іваном Котляревським 1839р».
Коли в 1708 р. Меншиков розоряв гетьманську столицю Батурин, в манастирі були зруйновані дощенту, братські келії та інші приміщення.. Архимандрита Гедеона було оголошено «зрадником Росії» і відіслано в Соловецький манастир. Архимандрит, як і сам манастир, страждав тільки за те, що називався Батуринським.
1922 р. комуністична влада манастир закрила і ченців розігнала.
В 30-ті роки церкву і майже всі будівлі манастиря було розібрано, ікони спалено. Чудотворний образ врятувала жителька села Хилимонове, таємно винісши його під час розбирання храму.
2000 р. манастир відновлено за давнім початком як жіночий. Нещодавно Чудотворний образ Св. Миколая перебував у Київі в храмі Св. Миколая Іорданського.

ОЛЬГА СТРУТИНСЬКА,
с. Підмихайлівка Калуського р-ну,
Івано-Франківщина

ДУХОВНИЙ ПАСТИР

...Сріблясті переливи дзвонів заглядають у очі перехожим, досягають сердець, манять і кличуть за собою. Куди? У диво. В очікуванні якого завмерло усе навколо...
Сьогодні неділя, а у Підмихайлівській церкві Калуського деканату Івано-Франківської єпархії, як і тиждень тому, як і сто років тому — святкова недільна відправа. Та кожен раз якось по-новому хвилює оте незбагненне дійство Святої Літургії, і величність старого храму, якому уже більш як століття. І голос, що сіє в душу Господню благодать, наповнює серця Отцем і Сином, і Духом, голос духовного пастиря — отця Богдана Челядина.
Більше тридцяти років служить о. Богдан у нашому церковному храмі.
Можливо, спрацьовує принцип «Моє мені найкраще», але все-ж-таки я надзвичайно горда з того, що у нашому селі такий добрий душпастир, і не применшуючи ролі багатьох інших священиків, вклоняюся його талантові і невсипущій праці.
Важко перечислити все те, що зроблено за ініціятивою о. Богдана. Це і впорядкована святиня, і дружні люди, що спираються на високий авторитет священика, заслужений подвижницькою працею. Наше село, мабуть, одне з небагатьох, яке не розділили на два ворогуючі табори міжконфесійні протиріччя, і заслуга в цьому саме цієї мудрої, розсудливої і високошляхетної людини з найвищим титулом — духовний пастир. Бо де церква служить віддано, там народ молиться, не розпорошується, не відчужується, а стає єдиною Божою громадою.
Я бачила святині величніші і прекрасніші, я чула багатьох інших проповідників, та у сон і у спогад приходить тільки церква у рідному селі і незабутні проповіді о. Богдана, що навчив мене міряти життя совістю, сповідувати любов, поклонятися Богу у храмі власного серця. Бо щедро засіває о. Богдан наші душі добром, вірою, милосердям і у праці своїй стає по-справжньому великий.

Р. S. Хоч написати про о. Богдана я думала уже давно, все якось не наважувалась. Чомусь ми не навчені говорити людям добрі слова, вважаємо це підлабузництвом. А добро треба помічати, його не надто багато в нашому житті.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА

ТО ПАСТИРСЬКИЙ ЧИ ПОЛІТИЧНИЙ?

Закінчення. Початок у ч.10

Коли доводиться говорити на цю тему, мені завжди згадуються слова історика Російської Православної Церкви М. Толстого, який дуже відверто й дохідливо пояснив, чому в XVII ст. Росія так запекло боролася за приєднання Української Церкви до Московського Патріярхату. «Само соединение, совершенное Богданом, — пише історик, — оставалось непрочным без единства церковного, которое одно могло связать неразрывными узами малороссийский юг и великороссийский север в єдиную обширную Россию».
Це сьогодні, після трьох з половиною століть затоптування нашої історії та заборон «актуализировать имена, которые разделяют страну», нам можна розказувати казки про «порушення канонів», про «тысячелетие крещения России», про «единство Церкви от начала принятия православия» и «общее Отечество». А в XVII ст., ще на початку якого козацьке військо стояло під Москвою в складі армії Володислава, коли всього півстоліття з лишком минуло з часу, як ув’язнений Борисом Годуновим у Чудовому манастирі Царгородський Патріярх Іоаким підніс до ранґу Патріярхії Московську Церкву, що 141 рік до того існувала як «самосвятська», «розкольницька», «неканонічна» (користуюся сьогоднішньою лексикою московських ієрархів...), не маючи навіть своєї канонічно правної митрополії, коли мало не щороку роздирали цю Церкву розколи і єресі, — тоді ні про «єдіноє Отєчество», ні про «єдінство Церкви» говорити не доводилось. Та й про канони краще було не згадувати, бо канонів, на основі яких можна було б приєднати Українську Церкву до московської, не існувало, як не існувало й доброї волі на таке приєднання ні з боку Царгороду, ні з боку України. Українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим навідріз відмовилось присягати московському царю, а Царгородський Патріярх Яків навідріз відмовився передати Київську Митрополію в юрисдикцію Московського Патріярхату.
…«Основой политического подчинения, — виразно сформулював кредо московської політики щодо України голова Московського посольського приказу Ордин-Нащокін, — єсть подчинение духовное». І це «политическое подчинение» було в них завданням, важливішим від усіх і всяких канонів і всіх Божих законів.
Скільки разів ті канони порушувались Московською Церквою, доки їй все ж вдалося здійснити «духовное подчинение» України, — про це зацікавлений читач може прочитати в моїх книгах «Літос...», «Хроніка великого ошуканства» чи «Мітотворчість — як обґрунтування історичного мародерства». Зараз не час і не місце це повторювати.
Зараз, говорячи про самовпевнене лукавство московських ієрархів, повторимо лише одну, але неспростовну істину: Московський Патріярхат не має жодних канонічних прав на Українську Церкву, а отже, й не має жодного квадратного метра канонічних територій в Україні!
І Патріярх Кирил не може цього не знати. А поводить себе тут, як у своїй вотчині, бо впевнений, що ми цього не знаємо, а як знаємо, то побоїмося сказати це вголос.
Всіх, хто хотів би заперечити висловлене мною твердження, прошу опублікувати документ, який засвідчив би канонічно правну передачу Київської Митрополії Московському Патріярхатові.
Немає такого документу! Бо ніколи Українська Церква не передавалась під Московський омофор канонічно.
Були Грамоти Патріярха Діонісія IV, від 1686 р., куплені московським дяком Нікітою Алексєєвим за «три сорока соболей и сто двадцать червонцев». Але «бізнесова» оборудка московського дяка й Царгородського Патріярха вже в 1687 р. була засуджена Собором Східних Патріярхів як неканонічне, невідповідне Христовій науці діяння («акт симонії» — по-нашому просто хабарництво), а сам Діонісій IV був низвержений із патріяршого сану.
Після цього засудженого православним світом ганебного торгу проблема канонічного підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріярхатові ніколи більше не порушувалась, свідченням чого є Патріярший і Синодально-Канонічний Томос, виданий Царгородським Патріярхом Григорієм VII 13 листопада 1924 року Українській Церкві в Польщі, яка входила до Київської Митрополії й також була неканонічно підпорядкована Москві. «Відірвання, — пишеться в Томосі, — Київської Митрополії від Царгородського Престолу відбулося не за приписом канонічних правил».
Цей документ, виданий через майже два з половиною століття після скасування грамот патріярха-хабарника, ще раз підтверджує, що жодних канонічних прав на Українську Церкву Московський Патріярхат не мав і не має сьогодні.
Все, що він тут посідає, ним привласнене незаконно, взяте силою, якій тоді не могла чинити опір ні вже заполонена московським військом та адміністрацією Україна, ні Царгородський Патріярхат, патріярхів якого затверджувала турецька влада, що воювала тоді чи не з чотирма країнами одразу, й за будь-яку ціну готова була купити невтралітет Москви.
Москва ж, впевнена в своїй силі й безкарності, не порушувала цього питання, щоб зайвий раз не привертати уваги до факту неканонічної присутности своєї Церкви в Україні.
Але сила — силою, а канони — канонами... Тому нагадаю ще один канон, затверджений III (Ефеським) Вселенським Собором 431 р. Цитую дослівно: «Дотримуватись скрізь по єпархіях (ми вже говорили, що тодішній поділ Церкви на адміністративно-територіяльні одиниці був єпархіяльним. Поняття Патріярхат виникло значно пізніше — Г. М.), щоб ніхто з Богом улюблених єпископів не поширював своєї влади на іншу єпархію, що ніколи не належала ні йому, ні його попередникам. Якщо хтось простягнув владу і силою підпорядкував якусь єпархію, хай віддасть, щоб не порушувати правил святих отців... Святий і Вселенський Собор хоче, щоб кожна єпархія зберігала в чистоті й без обмежень права, що належать їй спокон віку, згідно із віддавен затвердженим звичаєм». (8 Третього Всел.)
Ясніше, здається, сказати важко. І якщо вже сталося так, що десь у XVII ст. оті «Богом улюблені» ієрархи московські неканонічно «поширили свою владу» на Українську Церкву і «силою підпорядкували її собі», то що вони мають зробити, щоб не порушувати «правил святих отців», тобто канонів?
Правильно! Мають віддати чуже, взяте силою! Крапка.
А тепер нехай кожен зробить висновок сам для себе: то хто тут в Україні — неканонічний: Церква, що з відродженням Держави прагне відродити «в чистоті і без обмежень права, що належали їй спокон віку», чи та, що зневаживши канони, силою імперської влади привласнила колись те, що «ніколи не належало ні їй, ні її попередникам», а нині, «порушуючи правила святих отців», не хоче повернути привласнене та ще й облудливо називає себе «единственной истинно канонической», САМА СЕБЕ проголошує Помісною Церквою в чужій Державі та створює «незалежний» Синод із собі ж підпорядкованих, від себе ж залежних ієрархів?
Тож чи про «чистоту православія» і спасіння отари Господньої дбає Московська Церква в Україні? Чи навпаки намагаються втримати її громадян в духовному полоні для використання їх в політичних цілях Російської держави? Відповідь на ці питання і буде відповіддю на питання: пастирська чи політична була візита Патріярха Кирила в Україну.
Шкода, що не всі це поки що розуміють. Але вже недалекий час, коли прозріння торкнеться одурених душ, а з ним і збудеться Слово Боже, сказане через пророка: «За те, що... пастирі Мої... пасли самих себе, а про вівці Мої не дбали, покараю пастирів Моїх... і вирву овець Моїх із щелеп їх, і не будуть вони більше харчем для них... а будуть безпечні на землі, й узнають, що Я Господь, коли розірву скрепи ярма і звільню їх із рук гнобителів їх. І не будуть уже гинути від голоду на землі й терпіти сором поміж народами, і узнають, що Я Господь Бог із ними». (Єз. 34. 9-10, 27, 29).

Вірмо — так буде! Бо слова пророків завжди збуваються!

Прямувати до держави Праведности

На ”Помаранчевому” Майдані, де могутньо діяв Дух Божий “на кожне тіло” (Йоіл 3:1), яскраво висвітилося нездоланне прагнення народу до загальнонаціональної єдности, злагоди та докорінних змін на краще всієї громадсько-політичної та соціяльно-економічної ситуації в країні. Але також тверде бажання мати своє потужне й впливове моральне і духовне опертя та провідника. Такого авторитетного духовного провідника, місію якого ефективно й успішно може виконувати лише соборна, єдина і праведна у Господі вітчизняна – Христова Церква.
Разом з тим хід подій увіч доводить: запропонувати українському загалові справжню осмислену й реалістичну стратегію і тактику рішучих та послідовних позитивних системних змін у всіх сферах суспільного буття спроможна тільки якісно та засадничо нова суспільно-політична сила. Тобто така сила, котра не на рівні лише голослівних заяв та деклярацій, а дійсно жодним чином не буде пов’язана з жодними кримінально-мафіозними і кланово-олігархічними “поняттями” та “схемами”. Але реально утверджуватиме у вітчизняному соціюмі зафіксовані у Святому Письмі універсальні норми і приписи Божого Закону, християнські морально-етичні та духовні засади і цінності.
Отже, сприятиме побудові в Україні Держави Праведности. Такого досконало гармонійного суспільства, в якому би при безумовній повазі й пошанування людської гідности й усіх законних прав і свобод, її громадяни жили у спокої, мирі і злагоді.
Саме через Свого Сина Ісуса Христа Бог Отець явив людству “Закони свободи” та постійно утверджує їх у світі. Й, насамперед, – через очищувані й освячувані у щирому покаянні та упокоренні Божій волі серця і душі людей.
Кожна людина – є улюблене Боже створіння. І, як така, має абсолютну цінність. Незалежно від того, що вона здатна (або нездатна) робити, наявних її недоліків і вад, етнічного чи расового походження тощо. Отже, праведність – це, найперше, істинні особисті стосунки людини з Богом. Усе те, що, зрештою, дає нам бажання, можливість і здатність творити в соціюмі Його правду і волю.
Виходячи з цього, об’єктивно й постає актуальна й нагальна потреба суспільно-організаційного об’єднання, консолідації свідомих та громадсько й політично небайдужих громадян. Найперше, віруючих у Христа Спасителя та Його вічне й всемогутньо-життєдайне Боже Слово. Усіх тих, хто щиро й палко прагне духовного, морального і національно-культурного відродження, оновлення й преображення українського суспільства.

Володимир ЄРЬОМЕНКО

Гавриїл КОСТЕЛЬНИК
ДОБРО І ЗЛО

З книги «ГАВРИЇЛ КОСТЕЛЬНИК на тлі доби. Пошук істини». Збірник наукових праць. Випуск 8. Львів, 2007

Зло само накидується, а добро треба здобувати. Христос учить, що «Царство Небесне терпить насилу, й насильники здобувають його». Такий наш світ. Такий плян, після котрого світ побудований. Золото не тому дорогоцінне, що його обмаль на світі, але тому його обмаль, що сили матерії мусять дуже тяжко працювати, щоби золо­то зродити — золото, плятину, срібло, діяманти, смарагди — всі дорогоцінності. Та зате золото відзначається добірністю прикмет: воно й для ока приємне, і не ржавіє, й розплескується, як хочеш, тонень­ко. Воно скарб.
Якщо б піску було так мало на землі, як золота, чи через те пісок став би таким скарбом, як золото? Якими своїми прикметами?
Добро і зло анальоґічно відносяться до себе, як лад і нелад, і споріднені вони взаїмно. Можна би цілі пеани укладати на славу ла­ду в порівнянню з неладом.
Нелад се «що-небудь»; лад се «добірність».
Нелад сильний убожеством: для нього всюди й завсіди отверте поле, бо він мало чого або й нічого не потребує для свойого буття.
Лад сильний богацтвом: він богато потребує, зате й — богато посідає тай дає.
Нелад — се «широка дорога» — така широка, що обіймає й усяке бездоріжжя.
Лад — се «вузька стежка», що веде до ціли.
Нелад може витворити всяка сила, як-небудь.
Лад може витворити тільки розум, та не як-небудь.
Нелад — се вираз нерозуму й бездіяльности.
Лад — се вираз розуму й праці.
Нелад — се тільки матеріял для буття (власне так поминав Плятон, а по ньому й Аристотель, матерію).
Лад — се само буття.
Нелад — се смерть.
Лад — се життя.
Нелад — се зло; лад — се добро.
Утрачування ладу — се утрачування буття, утрачування життя; се нещастя, зло. Зискування ладу — се зискування буття, зискування життя, се щастя, добро. З одного й того самого матеріялу можна зложити менше або більше доладну будову. В природі є менше й більше доладні єства.
Отже, є в природі низші й висші єства — низші й висші в значін­ню досконалости.
Коли низші єства займуть місце висших, коли їх знищать, так се зло. От приміром: коли пирій, кукіль, бур’ян здусять пшеницю; коли бактерії розточують організм людини.
Зло — се не конкретне єство, тільки процес: коли низше єство займає місце висшого, коли менший лад займає місце більшого ладу, коли лад переходить у нелад.
А добро є і конкретним єством, і процесом. Кожде єство є добре, бо воно є виразом ладу, розуму й праці. Коли низше єство служить висшому, коли менший лад уступає більшому, так се буде добро «в русі».
Відти виводяться всі права, святі права між: єствами. Права й обов’язки. їх розуміє тільки людина, бо тільки людина має розум, одначе вони відносяться до всіх єств.
Добро треба вдержувати й побільшувати, а зло треба спиняти й винищувати.
Вже чую, як дух фізики й хемії насміхається з тих вічних людських думок: я, ти хочеш доказувати нам штучки на шахівниці наївного світогляду! Спізнився ти зі своїми штучками! Ми їх знаємо ще з дитинства, але се перейдена стадія в розвою науки. Ти все примірю­єш до людських себелюбних, антропоморфістичних, наївних поглядів. Але в дійсному світі нема «низших» єств, нема «права» й «обов’язку», а є тільки сили, що взаїмно в’яжуться, «боротьба за істновання», от що! Нема об’єктивного етичного ладу — етичний лад се тільки культурні конвенційні поняття, що зміняються з поступом культури — от, як н. пр. людська мова.
Відповідаю Вам: Ви знаєте мою шахівницю, а я знаю вашу. І Ви і я знаємо одно й друге. Я приймаю одно й друге, а Ви тільки одно. Така ріжниця між нами.
Чи думаєте, що простолюддя не знає вашої шахівниці: не знає про «боротьбу за істновання» між звірми й між людьми? Знає, дуже добре знає. Перегляньте казки, байки й приповідки всіх народів, а переконаєтеся, що Дарвін тільки нову фразу видумав, а сама річ бу­ла відома всім народам від віків.
Але ваша шахівниця не обіймає цілого укладу світа. Ви признаєте тільки один лад, а в світі є два лади. Ви признаєте тільки лад «в імени матерії»; а не признаєте ладу «в імени духа».
Чому Ви скупійші для річий Божих, як для людських річий?
Чому так боїтеся похибки в Божих річах?... Ви не признаєте координації між людиною й природою світа. Людина для Вас наче «deus ex machina», а не член природи й сама природа. Ваші погляди — се діти неправого ложа, діти роздору, й заєдно шукають, якби все Боже знеславити, щоби тим себе оправдати. Не видумуйте, що людина саме так, як Ви, повинна ставитися до Божих річий, бо ніби так вимагає внутрішня льоґіка «науки». Ой, так само поступаєте Ви також у найпростійших людських справах, коли маєте підставу для нещирости.
Все зле, бо воля зла, нещира!
Точнісінько так само поступаєте Ви в річах Божих.
З простолюддям я вважаю, що лад у світі, ріжні типи ладу, низщі й висші єства — се твори премудрого Творця. І як Він цінує ті єс­тва, так і я повинен цінувати їх. Ось се той висший лад, об’єктивно етичний лад, який Ви дуже добре знаєте, але не хочете його призна­ти, бо «задуха з поту науки» для Вас стала більшим, важнійшим критерієм правди, ніж ті очи, які нам природа розуму дає.
Ви вже не бачите Бога — ні, бачите його, бо заєдно про нього говорите, тільки стратили Ви при тім ту ріжницю певности, яка істнує між сном і явою. І Бог се для Вас наче сон. (А інші поступили в тій недузі ума ще дальше, й світ, матерія, «я» для них наче сон.)
Тому й лад, що є свій, для Вас наче сон тільки. А правдиве, реальне для Вас лише — що? що? Давнійше, доки в світі була менша вченість, ваші батьки щиро визнавали: «матерія». А тепер Ви більш обережні й кажете «щось». Та коли те ваше «щось» розвинути з усіх полотен, в які Ви його завиваєте, як старинні єгиптяни завивали свої мумії, то виявлюється, що те ваше скрите «щось» є «болотом», а Ви тільки зі стиду й обережности не важитеся отверто по імени назвати його.
Я за Вами не піду і в вашім царстві не стидаюся вічної людської, святої віри, але дякую Богу мойому за «почуття яви» в Божих річах і заєдно Його прошу за збільшення того святого, життєдайного почуття, яке так отвирає для людини Божий світ, як тілесні очи — тілесний світ.

***

Правило доброго й злого: зло само накидується, а добро треба здобувати. Се виходить із самої сути доброго і злого.
Велика свідомість ніколи не вдоволена теперішністю, бо бачить перед собою безкрає море ще неосягненого добра. Тому то більше щастя в очікуванню, як у посіданню добра. І найбільший богач жиє «завтрішнім моментом», а не теперішнім.
Якщо б у природі подешевіло добро, чи тоді й люди не були би такими самими «сплюхами», як звірята?
Зло у світі таке, як вогонь, котрий усяку річ розкладає на її первісні складники. Але чим була би людина без вогню на світі? Вогонь — символ людського творення в матеріяльному світі.
Міру доброго й злого в природі Бог обдумав, і годі її справляти.
Боротьба зі злом се «духовий огонь» — символ людського духо­вого творення.
Дух фізики й хемії скаже: твоє мудровання — діточе. Ми знаємо «наукову» теорію, яка нам механічно розв’язує загадку всяких типів органічних єств. Теорія еволюції!
А мій дух і сміється, і сумує, коли таке чую. Теорія еволюції?.. Яка вона дуже подібна до «теорії»» дітий, коли перший раз довідаються: відки людина береться. Із страшною, дивною правдою в їх головах тоді сполучуються соблазняючі, плиткі, дурні й простацькі думки, які обезцінюють достойність людини, а правду природи знеславлюють і маловажать.
Еволюція? І нині є еволюція, завсіди була й завсіди буде. Се ж загальне правило для органічних єств. Еволюція через усі посередні ступні: від зародкової клітини до повної форми організму. Але се еволюція не задля зовнішніх, механічних причин, тільки задля внутрішніх — задля скритих, дивних моторів Божого пляну.
І коли поняти всю землю як одну деревину, всі органічні роди як один організм, що розвинувся з одної праклітини, то й тут не може бути мови про інакшу еволюцію, як тільки про еволюцію задля внутрішніх, скритих, дивних моторів Божого пляну.
І нічого не тратить світ, понятий як «вічна школа», на такій, єди­но можливій, еволюції, але ще й зискує, бо виступає в ньому ще одна могуча проблема більше, ще одна категорія привидів і можливих соблазний. Є сили в світі, котрі ведуть до життя, до будови, і є сили, котрі ведуть до смерти, до руїни.
Життя мусить безупинно боротися, щоби остоятися. Сагара спер­шу не була пустинею. Пустиню зробили з неї сили смерти й руїни.
Щоби хату збудувати, треба праці, догляду, напруги. Щоби хата зруйнувалася, треба її полишити без догляду - самій собі. Сили смерти й руїни зметуть її з лиця землі, бо зло само накидується, а добро треба здобувати.
Людське життя — се не тільки пізнання, але й ділання. Треба людині насамперед у пізнанню шукати доброго: в тому безмежному лісі всяких моделів єств шукати найбільшого добра - Бога. І треба людині в діланню змагатися, щоби творити те, що висше, ліпше, щоби так зближатися до найвисшого добра — до Бога.
Бачите, я не голошу нічого нового, тільки повторюю вічну, святу мудрість людського роду.
Шляхи до тої святої мудрости засипала «наука» побитим склом і заржавілим залізом.

Антон ДУШЕЙКО
Визнати Бога як реальність

Міжнародня науково-практична конференція «Світоглядний вибір і майбутнє науки та освіти в XXI столітті», яка відбулася у червні у Київському плянетарії за ініціятиви Товариства «Знання» України, була приурочена до 200-річчя народження Ч. Дарвіна і 150-річчя виходу його праці «Походження видів...». Певною мірою вона відобразила рівень свідомости і сприйняття нових ідей сучасними інтелектуалами.
Всесвіт розвивається (і це вже знає наука) за точно визначеним пляном, аналогічно тому як з жолудя виростає дуб, а з зіготи — людина. Але чи відповідає сучасний розвиток суспільства законам розвитку Всесвіту? Чи є відповідний цьому плян-проєкт у суспільства? Чому врешті світова спільнота опинилася на краю прірви?.. Саме ці, можна сказати, доленосні не тільки для України, а й для всього світу питання обговорювалися на конференції.
Чому конференція пов’язана з іменем Дарвіна?. Саме він і Маркс змінили природний хід історії, зформулювавши штучний, абсолютно неадекватний реальності матеріялістичний світогляд, який став домінуючим в свідомості мас.
Світоглядний економ-центризм та диктатура ринку зруйнували духовну сферу, призвели до невпинного і необмеженого споживацтва і розбрату в суспільствах, породили суцільний авантюризм в політиці. Світова спільнота починає розуміти, що внаслідок того цивілізація рухається до катастрофи, але світовий істеблішмент демонструє абсолютну неспроможність зупинити цей рух, бо ніяк не збагне, що причина усіх негараздів лежить не в економічній площині, а в духовно-моральній. Ми боремося з наслідком, а не причиною.
Сьогодні людство не усвідомлює, що моральні закони є такими ж вічними й непорушними, як і фізичні, відтак не бачить зв’язку між природними і соціяльними катаклізмами.
Кожна історична епоха зіштовхувалася з доконечністю «наведення мостів» між пізнаною природничими науками картиною світу і суспільно-політичною практикою. Сьогодні ця розбіжність досягла критичного рівня. Якщо суспільство не зможе співвіднести свою діяльність з вічними цінностями, і не усвідомить мету на основі віри в Творця, то воно позбавить себе майбутнього.
Майже два століття дві однаково порочні ідеології боролися, сперечалися, доводили свою правоту, і жодна з них не просунулася ані на крок: одна наддержава розвалилася, друга іде по її стопах. Ринкова економіка доконала останні залишки моральних цінностей: все стало продаватися і купуватися. Чим заповнений сьогодні теле- і радіопростір? Гроші — розтління — гроші Якими стали література, театр, кінематограф?.. Величезні електоральні авдиторії виховуються в дусі аморальности і антилюдяности. Як поведуть себе ці маси через кілька десятків років, ніхто не знає. Та вже сьогодні світ являє картину духовного розпаду.
Політики й ідеологи все ще роблять ставку на силу, кують мечі, тоді як загроза світові нависає зовсім з іншого боку. Суспільство дедалі більше стає деморалізованим, криміналізованим і мілітаризованим. Йому бракує світлих ідей, благородної мети.
Учасники конференції констатували, що найхарактернішою ознакою сучасного буття є смисловий та ціннісний вакуум: народ не знає, куди йому іти, а лідери не знають, куди і до чого його вести. Невизначеність мети, намагання керуватися лише критеріями ситуативности породжують розгубленість, духовний хаос, ціннісний нігілізм, непевність світобачення, світову нестабільність...
Водночас стає очевидним, що справа визначення цілей та смислів не може відбуватися як стихійний процес. Потрібно відмовитися від багатьох установок, стереотипів, що міцно вкорінилися в людській свідомості. Настала пора визнати теорію Творення (креаціонізм) і концепцію Творця як реальність, як факт науки, і спиратися на Нього при вирішенні ідеологічних, політичних, екологічних, економічних, соціяльних та інших питань.
Якомога швидше маємо реформувати науку і освіту. Життя людини залежить від того, чи її помисли, вчинки, поведінка будуть відповідати законам розвитку Всесвіту, чи будуть суперечити їм. Головне у навчанні — дати правдиве уявлення про світ, Бога, і саму людину.
Слід ввести в програму освіти нову дисципліну «Креаціонізм», органічно поєднавши гуманітарні науки з точними.
Світогляд є найвищою і найзагальнішою формою пізнання світу і його духовно-практичного освоєння. Світогляд III тисячоліття має охоплювати всі прояви Всесвіту — від кванта до моралі.
Тому обов’язково маємо внести зміни до Конституції. Не верховенство права, закону, а верховенство Бога і моралі повинна гарантувати і захищати Конституція.
Правильно говорять, що знання є силою. Але якщо воно не поєднується з вірою і високою моральністю, то сила може стати руйнівною. Не даремно ще стародавні мислителі твердили, що хто досягає в науці й відстає в моралі, той більше відстає, ніж досягає. Освіта перш за все повинна виховувати творців. Гасло «служити Богові і Батьківщині» є непорушним. Тільки відчуття Бога як реальности може змінити свідомість людства і врятувати його від катастрофи.

«ЖУРАВЛИК» на фестивалі «Бог є любов» у Словаччині

4-6 вересня у місті Вранов над Топлой пройшов VI Міжнародній фестиваль духовної музики «Бог є любов», який організувало Товариство співдружности християнських культур (голова Стефан Захоржан). У фестивалі взяли участь дитячий хоровий колектив із Перемишля (Польща), хор Архангела Михаїла з міста Требічева (Словаччина), хор Христосомос та хор греко-католицької церкви Петра і Павла (Вранов над Топлой), Україну представляла вже широко знана народна дитячо-юнацька хорова капеля «Журавлик» з міста Кам’янця-Подільського, якою керує Іван Нетеча.
Ось як оповідають про цю подію учасники хору «Журавлик»:   
Виступи проходили у вщерть заповнених храмах. Особливо хвилюючим для нас, хористок «Журавлика», було те, що на нас покладена відповідальність: за честь колективу, міста і навіть за Україну. Потрібно було докласти чимало зусиль, щоб виступити якнайкраще. А в репертуарі нашої капелі понад дев’яносто творів… Отож під час підготовки до цієї важливої поїздки довелося провести безліч репетицій.
Перший наш виступ був у греко-католицькій церкві св. Петра і Павла, де капеля взяла участь у літургії. Після її завершення почався наш виступ, на якому ми представили, разом із традиційними духовними творами, Різдвяні та Великодні пісні. Здавалось, під час нашого співу ікони ставали яснішими, і з вікон лилося якесь благодатне світло. Від такої благодаті хотілось ще краще співати, вкладаючи душу в кожен твір.
А в суботу ввечері, 5 вересня, було відкриття фестивалю в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Семерне, де виступали всі запрошені колективи. Слова вдячности та захоплення ми почули з вуст і професійних виконавців та дириґентів, і від парафіян. Нам вручили почесний диплом фестивалю та дорогоцінну вазу. Зранку 6 вересня ми взяли участь у літургії у цьому ж храмі, а ввечері — виступ у греко-католицькому храмі Св. Євхаристії.
Такий насичений концертний графік не завадив нам відвідати визначні місця Вранова та Кошице, ознайомитись з культурою і побутом словаків. Незабутнє враження лишилося від чудових «співучих фонтанів»… Від побаченої незвичайної краси на очах виступали сльози.
Та найголовніша радість є та, що «Журавлик» виступив у Словаччині на гідному рівні, за що маємо дякувати нашим наполегливим керівникам, котрі нас вчили і вчать співати: Івану Михайловичу Нетечі, концертмейстеру Ользі Анатоліївні Пастух та хормейстеру Ірині Володимирівні Драган.
Олександра РУДНИЦЬКА

В Словаччині ми почували себе як вдома, завдяки турботі та щирій увазі людей. Товариськість — ось головна риса національного характеру словаків. Цікаво, що наші мови дуже схожі і вже першого дня ми змогли спілкуватись із словаками без перекладачів.
На наші виступи збирались люди з усієї округи. Вони їхали послухами пісні, долаючи чималі відстані. Їх схвильовані обличчя та бурхливі оплески надихали нас. Ми готові були дати ще не один концерт!
І все ж таки ми виділили час, аби подивитись на історичні місця. Найбільше мені сподобалась екскурсія у Кошице. Там відчула особливий кольорит середньовічного міста: будиночки притиснуті один до одного, граючі фонтани, надзвичайно гарні пам’ятки архітектури. Словаччина — це країна охайних будиночків, доглянутих газончиків, зелених вулиць. У пам “яті вкарбувався спогад про цю чудову християнську країну, де люди люблять і шанують мистецтво й культуру, і не лише свою.
Олена РАУ

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
Летить над землею білий кінь...

ЛеҐенда про Архангела Михайла

Сталося те в далеку давнину. А може й недавно?
Ніхто й не знає, скільки віків відтоді минуло. А може то було позавчора?
Кажуть лише, що був тоді похмурий осінній день. Листопад гуляв собі землею та небесами, вкриваючи всеньке на своєму шляху в рясне сухе листя, ніби кутаючи світ у теплу ковдру перед зимовими днями.
Саме двадцять першого листопадового дня Архангел Михайло взяв свого білогривого коня за вуздечку та й вийшов на світ глянути. Він спостерігав за всім із неба й сум, жаль і розпач окутували його серце. Не подобалося Архангелу, що люди про молитву забули, ніхто до Бога навіть у біді не звертається, а в радості – тим паче.
Стояв святий Архистратиг і думав… Ось до нього, великого покровителя Київа, ніхто давно і слова не мовить: люди у справах земних, у турботах буденних геть про все забули. І підняв тоді він меч свій золотий, і гукнув так голосно, що всі ієрархії небесні – серафими, херувими і престоли – вся святі служителі Господні почули його.
Зібралася Небесна Рада. Були тут різні ангели: і найвищі за чином, що повсякчас Лице Боже бачать, і ті, котрі повинні до людей найближче стояти, оповіщати їх про наміри Божі, наставляти на справи добрі, надихати почуттями світлими.
Стояв Архангел Гавриїл, вісник волі Божої, голову схиливши, за ним стояв Рафаїл, носій зцілення Божого, руки опустивши. Далі сиділи зажурено Архангели Уриїл, носій світла Божого, та Салафиїл, охоронитель молитви Господньої, а за ними Ієгудиїл, той, що кожну мить Богу співає, Варахиїл – благословення Боже та Ієреміїл, той, хто до Бога підносить. Всі мовчали. Не знали, яке й слово сказати.
— Служителі Божі, — почав Михайло, — скажіть, що на світі коїться?
Мовчали Архангели.
— Ви, що мудрости Господньої сповнені, чи хто може пояснити мені, чи хто відає, що трапилося з людьми? Чому вони про молитву забувають?
Устав Гавриїл і мовив, зітхнувши скрушно:
— Не знаємо, Лицарю Небесний! Ми всі, — він провів рукою, показуючи на Архангелів, — служимо вірно, всі волю Божу до людей несемо, всі сили земні та небесні світлом просвіщаємо, всім про радість слова Господнього, про милість Його сповіщаємо… Та не чують нас. Темні сили серця людські скували!
— Бачу! – погодився Михайло.
— Тільки ти, Небесний Воїне, можеш зарадити! Тільки ти можеш і людей врятувати, і наше служіння Господнє перед людьми виправдати!
— Яка думка ваша, Сили Небесні? – глянув Михайло на Архангелів.
— Йди до людей! – впевнено сказав Рафаїл. – А ми тут залишимося, на небі, далі працювати… Та коли тобі, Лицарю, допомога наша потрібна буде, то ти лише меч увись підійми — й ми враз зійдемо до тебе!
— Так, побратими мої! – погодився Архистратиг. – Піду! Стану на борню з темною байдужістю у серцях людських. А ви кожен варту свою несіть. І як би тяжко не було, пам’ятайте: у кожнім діянні вашім Воля Божа – служити людям. І коли не чують вони вас, все одно опікуйтеся ними, бо прийде час і настане та хвилина, коли подякують вам жителі землі, коли прощення проситимуть!
Архангел Михайло сів на коня і понісся понад землею. Кінь летів, а з його білої гриви сипався пухкий білий сніг. Гола земля вбиралась у білі одежі святости. Відблиски Небесної Величі ніс у сніговиці Архангел.
Михайло зупинився біля Київа – і світло від меча його впало на місто. Він звістив людям Волю Господню – і хто почув його, ті враз поклонилися смиренно, а хто не почув, то до тих Архангел промовляє вже тисячу років, промовляє невпинно, промовляє, напевно, ще й досі.
Вірить Божий Лицар, що коли люди зупиняться на хвильку, побачать світло його, почують мову його і звернуть серця свої до Бога, тоді над землею Сяйво Велике підніметься, тоді зійдуться на нову Небесну Раду всі Сили Небесні, дякуючи Господу, а люди житимуть у мирі та злагоді повсякчас. То ж вслухайся, може, і ти серцем своїм мову ангельську почуєш! Вслухайся…

Душа в душу

Суботнього ранку матуся навшпиньки увійшла до дитячої кімнати. Івасик з Іванкою мирно сопли собі, додивляючись світанкові сни. Мама відкрила штору, ніби впускаючи кілька сонячних променів? і наблизилася до ліжечок:
Вставайте, лежуни!
— Знову? – потягнувся хлопчик.
— Не хочу! – сховалася під ковдру дівчинка.
— Ет, ледачі! Підіймайтеся! Час!
Мама пішла до кухні, бо чайник уже голосно свистів, гукаючи родину до сніданку.
— Івасю, а що тобі снилося? – поцікавилася Іванка. – Ти сміявся уві сні!
— Що? Це ти реготала, ледь із ліжка не падала!
— Неправда!.. – вигукнула дівчинка. Потім задумалася на хвилину. – Івасю, знаєш, а мені наснився ангел! Такий гарненький: щічки кругленькі, носик, мов ґудзик, волосся, ніби золото в кучерики звите. Геть схожий на тебе! Лише крила за спиною…
— І що, може, він ще й лоскотав тебе? – хитро примружився Іванко.
— Атож! А як ти здогадався? – здивувалася сестричка.
— Здогадався? Та ти обманюєш і не червонієш! Той ангел снився мені, але схожим був – на тебе! Зрозуміла?
— Ой! Ти що мої сни дивишся?
І вже наввипередки діти бігли до кухні, сперечаючись якомога голосніше, бо кожному хотілося, аби мама почула їхню суперечку й підтримала саме його.
— Що за ґвалт?
— Мамо, Івась підглядає за моїми снами! – обурено викрикнула Іванка.
— Неправда! Це вона піддивляється мої сни! – заперечив хлопчик.
— Але це не можливо! – сплеснула руками мати.
— Він стверджує…
Діти поквапно переказували сни і – виявилося, що це янголя наснилося їм не вперше.
— Бачиш, мамо!
—Все ясно! – розсміялася матуся. – Вам сниться ангел-охоронитель ! І він у вас, напевне, один: ви ж – двійнята! Он, тільки гляньте на ті носики-ґудзички… Такі схожі, ніби віддзеркалюєте одне одного. Ви, мовби єдине ціле! Хоч і бурчите, наче казанки на вогні. А мали б жити душа в душу!
Іван з Іванкою сердито глянули один на одного та враз перевели очі на грінки з корицею. Їли мовчки. І словом не озвалися, але миритися таки не схотіли.
***
Кожної суботи діти ходили на ковзанку.
Інколи матуся не мала часу йти з ними, то довіряла двійню сусідці Антоніні, котра водила на лід свох хлопців.
І брат, і сестра дуже тішилися з цього, бо тітка Антоніна, на відміну від матусі, не забороняла їм вертітися дзиґою, а то й літати сторчма головою.
Хлопці вискочили на лід і погналися на ковзанах щодуху. Натомість Іванка стояла, тримаючись біля бортика, бо бешкетники вимахували ковзанами так, що аж лід тріскався.
— Ну, давай, сестро! Хто перший? – набирав швидкість Івась. – А що, боягузка?
— Івасику! Та ж тут можна й ніс розквасити! І шию звернути! Пам’ятаєш мама казала?
— Е-е-х! – він летів невпинно з десятий круг. – Е-е-х! Мишача душа ти, от!
Іванка ледь не плакала. Вона ще не зовсім уміла каталася на ковзанах. А братик, як на зло, все хизувався й хизувався. Тож вона скривилася трохи ображено, проте не встигла у відповідь кинути в’їдливе слово, як раптом побачила, що Івась летів прямісінько на хокейну ключку, котрою розмахував котрийсь із хлопців посеред ковзанки.
— Івасю-у-у! – дівчинка зірвалася з місця і безстрашно пролетіла по льодовій поверхні. Схопивши брата за руку, Іванка відчула, що втрачає рівновагу, а ключка, здавалося, вже ось – перед носом!
«Ангеле-охоронителю, допоможи Івасеві!» – думала не про себе, про брата. Де й ділася та вранішня суперечка, і теперішня сварка забулася.
— Ой! – зойкнула дівчинка. – Ой! – і враз впевнено стала на льоду, підіймаючи Івася. Раптом відчула, що її хтось тримає і тягне за комір, не дає впасти.
Дівчинка оглянулася – нікого, лише тінь білосніжних крилець, мов розтала у морозному повітрі.
— Ти бачив?
— Ага…
— Таки один – один на двох!
Івась узяв сестру за руку і вони помалу добралися до виходу. Тітка Антоніна здивовано глянула: «Вже накаталися?!»

***
Увечері Іванко з Іванкою захоплено цокотіли матусі про їхню неймовірну зустріч зі справжнім охоронителем, із ангелом, схожим на них, мов дві краплі води. Ні, три краплі!
«Душа в душу… Душа в душу… » – бурмотіли крізь сон то братик, а то сестричка, а білокрилий ангел тихо всміхався, милуючись дітьми.

Олександер і механічна миша

— Допоможіть! Рятуйте! Миша!
Горнята, тарілки й ложки літали навсібіч. Звідусіль також лунав крик і шум.
Із серцем у п’ятах Олександер помчав до своєї схо­ванки в норі. Він лише хотів з’їсти кілька крихт, але щоразу, як його помічали, зчинявся страшенний гар­мидер. Хтось кричав «допоможіть!», а хтось инший ганявся за ним із мітлою.
Одного дня Олександер був сам удома й раптом по­чув із кімнати Ґізелли якийсь писк. Тихенько пішов туди й що побачив? Мишу. Але не таку, як він. Замість лапок у мишки було два коліщатка, а на спині - мета­левий ключик.
— Хто ти? — запитав Олександер.
— Я — Піппо, механічна миша, улюблена іграшка Ґізелли. Мене заводять, і я бігаю по колу. Всі мене го­лублять, уночі я сплю на м’якій подушці між лялькою й ведмедиком. Мене тут дуже люблять!
— А мене ніхто не любить, - сумно сказав Олександер, утішившись, що знайшов товариша.
— Ходімо до кухні й пошукаймо крихт, — запропонував.
— О, я не можу, — сказав Піппо. — Можу рухатися лише тоді, коли мене заведуть. Але це нічого. Мене й так усі люблять.
Олександер теж полюбив Піппо й часто ходив до нього в кімнату Ґізелли. Розповідав йому про свої при­годи з мітлою, про пастки й про тарілки, які літали за ним. Піппо, натомість, розповідав про плюшевого ведмедика, про ганчіркового пінгвіна й про Ґізеллу. Двоє друзів проводили разом багато годин.

Кольорова ящірка

Та коли Олександер був сам у темряві своєї нірки, думав про Піппо зі щораз більшою заздрістю.
—Ах! — зітхав. — Я теж хотів би бути механічною мишею, хотів би, щоби мене пестили й любили!
Одного дня Піппо розповів дивну історію.
—        Я чув, — зашепотів таємничо, — що в саду, в кінці стежки, неподалік від шовковиці, живе чарівна ящірка, яка може перетворити будь-яку тварину на иншу.
— Як ти думаєш, — запитав Олександер, — вона змогла б перетворити мене на механічну мишу?
Того самого дня по обіді Олександер пішов у сад і побіг до кінця стежки.
— Ящірко, ящірко! — загукав.
Раптом перед ним з’явилася велика різнокольорова ящірка.
— Чи то правда, що можеш перетворити мене на механічну мишу? —запитав Олександер.
— Коли буде повний місяць, — сказала ящірка, — принеси мені фіолетовий камінчик.
Цілими днями Олександер шукав у саду фіолетовий камінчик. Але марно. Знайшов жовті, блакитні, зелені, але ніде не було фіолетового камінчика. Врешті, стомившись і зголоднівши, повернувся додому. В кут­ку комори знайшов коробку, в якій було повно старих іграшок. Порпаючись у ній, серед кубиків і полама­них ляльок побачив Піппо.
—Що сталося? — запитав Олександер. Піппо розповів йому сумну історію.
Був день народження Ґїзелли, й кожен із гостей приніс якийсь подарунок.
— Наступного дня, — сумно зітхнув Піппо, — багато старих іграшок опинилися в цій коробці. Тепер нас викинуть у смітник.
Олександер мало не плакав:
— Бідний, бідний Піппо.
Та в цей момент щось привернуло його увагу. Чи це можливо? Так, справді! Там лежав фіолетовий камінчик. Дуже схвильований, із цінним камінчиком у лапці, Олександер побіг у сад. Якраз був повний мі­сяць. Олександр, затамувавши подих, зупинився біля шовковиці.
— Ящірко, ящірко, — шепотів схвильовано. І ось з’явилася ящірка:
— Якраз повний місяць. І камінчик, бачу, є. Ким хо­чеш бути? Скажи мені.
— Хочу бути... — Олександер замовк. А потім несподівано запитав:
—Ящірко, ящірко, а чи ти могла б перетворити Піппо на таку мишу, як я?
Ящірка опустила великі повіки. Олександер побачив сліпуче сяйво, потім усе затихло. Ящірка зникла, фіолетовий камінчик також. Олександер побіг додо­му. Коробка стояла на своєму місці, але, на жаль, була порожня.
— Надто пізно, - подумав Олександер і з важким серцем повернувся до своєї нори.
Раптом почув писк. Повільно підійшов ближче й побачив мишачий хвостик.
— Хто ти? — запитав Олександер.
— Мене звати Піппо! — відповіла мишка.
— Піппо! - радісно вигукнув Олександер. — Хай живе ящірка!
Двоє друзів сердечно обнялися. Потім побігли в сад на стежку й там танцювали аж до ранку.

З книги «Із веселкою в кишені», Львів, «Свічадо», 2009
Бруно ФЕРРЕРО

Зоя ЖУК, Тарас БОГАЧ

КАЗКА ПРО ЧОРНОГО КОТИКА

Колись на світі зовсім не було чорних котів. Білі, руді, попелясті, смугасті, плямисті, навіть кольору кави з молоком були, а от чорних – жоднісінького.
Одного зимового вечора, коли з неба падав холодними клаптями мокрий сніг, а студений вітер пронизував до кісток, ішов собі містом самотній котик. Важко сказати, якої барви він був – його, колись пухнаста, шубка зовсім змокла та забруднилася. Бідоласі здавалося, що в нього змерзли не тільки лапи, але навіть кінчики вусів. Найдужче малому хотілося знайти теплий куточок і зігрітися. Проте це був зовсім самотній кіт, який не мав ні затишного кубельця, ні турботливої господині.
Отак блукав бідака міськими дахами, аж доки побачив димар пекарні. Дим із нього вже не йшов, бо робочий день скінчився – і пекар, і всі його помічники розійшлися по домівках, натомість линуло тепло та хлібні пахощі. Змучений котик заскочив у димар і, притулившись до ще гарячого комина, згорнувся клубочком. Так він зігрівся і заснув.
А вранці, перше ніж у пекарні розтопили в печі, щоб як і щодня, пекти хліб і булочки, котик вискочив із димаря на дах. За ніч він добре відпочив, відігрівся, його шерстка знову була пухнаста… проте зовсім-зовсім чорна.
— Дивіться, дивіться! Чорний кіт! – весело цвірінчали горобці. – Ото дивина!
— Справді, чорний! – здивувалася ґава. – Агов, друже, чи ти сьогодні не забув умитися?
Котик спершу не зрозумів, про кого йдеться, потім оглядів себе та здивувався, проте й вусом не повів – узявся старанно вмиватися. Але шкурка все одно лишалася чорною. «Ох і замастився я!» – зітхнув котик. Проте цієї ночі малому знову довелося ночувати в димарі, рятуючись від холоду, і наступної ночі теж...
А потім він заприятелював із пекаревою дочкою, оселився в пекарні, стеріг її від мишей, за що кожного ранку діставав мисочку молока. «Ти справжній господар, Вуглику! З тобою в нас миші не роблять рейваху!» – казала пекарівна, пестячи кота за вушком. Його шкурка так довіку й лишилася чорною, і в усіх його діток також, але Вуглик тим уже ніколи не журився. Бо все, що робить Бог, виходить на ліпше!

Валерій ГУЗЕЙ
ТАТУ, РОЗКАЖИ

— Тату, а що, травички між собою не розмовляють? Хіба їм не сумно цілий день отак стояти мовчки?
— Чому? Розмовляють, тільки дуже тихо, тому й ми їх не чуємо.
— А про що вони розмовляють?
— Важко сказати... Вони своєю мовою розмовляють, трав’янською. Але ж ми може­мо і здогадатися, про що вони перемовля­ються. Треба просто уважно придивитись до них — як вони стоять, як дивляться одна на одну, куди свої квіточки хилять, куди листочки простягають.
— Тату, а ти зараз подивись і розкажи. Ось про ці, що біля стежки.
— Ну-у, не знаю... давай спробую. Стривай, придивлюсь уважніше... — непомітно усміхається батько й починає казку: — Дивись, доню! Он бачиш, як темно-зелений подорожник лагідно прихилив свою голівоньку до гусячих лапок і тихо наспівує сум­ну пісню про літо, що так несподівано швидко збігло. А над ними гордовито підніс свою довгу й тонку стеблину спориш, хвалячись невеличкими своїми квіточками, ніби сережками.
— Гей, прокиньтесь! Годі перешіптува­тись! Треба поспішати, а то до приморозків і насіннячка не встигнете підготувати.
А біля стежки за цією розмовою спосте­рігає ніжно-зелена кульбабка. По її листочку з мережаними краями поспішає заклопота­на мураха. Кульбабка ніжиться в золотавих променях серпневого сонця й дивується:
— Що це за клопоти? Хто заважав вам ще в травні зробити свої справи, а потім спокійно все літо відпочивати. Сказано ж: «Не відкладай на завтра того, що можна зробити сьогодні».
Валентин глянув на дитину й побачив, що дочка лежить із заплющеними очима й щось думає...

Анатолій СТРІЛЯНИЙ
Великий президент

Анатолія Стріляного представляти не потрібно — він багато років компонує і дошкульно коментує на радіо «Свобода» листи слухачів з усього світу. Родом із Сумщини, у 23 роки Стріляний став провідним нарисовцем «Комсомольской правди», «Нового мира», увійшовши до кола знаних російських літераторів.
Багато років жив і працював на Заході. У 2001–му повернувся в Україну. Тепер живе в селі Рудики під Києвом у звичайній селянській хаті. І далі працює на «Свободі», в українській і російській періодиці. Останнім часом Стріляний при кожній нагоді повторює, що «ненависть путінізму до Ющенка — це надбання України, яким треба пишатися і дорожити». Сьогодні про це та інше — з М. Скорик в ексклюзивному інтерв’ю культового публіциста в «Україні молодій». Подаємо фраґменти.

«Ющенка обирали за те, що він демократ, але очікували, що він буде диктатором»

— Виборча кампанія, яка розпочалася в Україні, дає привід проаналізувати, що зроблено за останні п’ять років. Яким Президентом є Віктор Ющенко, на ваш погляд?

— Як людина, схильна захоплюватись і вживати сильні слова, як позитивні, так і негативні, скажу про Віктора Ющенка, розуміючи, що перебільшую. Адже перебільшення бувають доречними частіше, ніж нам здається. Вони додають виразності, змушують читача або слухача звернути увагу на думку, яка висловлена гіперболою. Віктор Ющенко — звичайна людина, може, навіть трішечки занадто звичайна. Але він великий Президент.
Остаточно це мали змогу побачити всі, у кого є очі і хто вірить своїм очам, а не вухам, торік, коли Ющенко засудив Росію за напад на Грузію. Це був величезний історичний крок. І тільки один цей крок дає мені право сказати, що це великий Президент. Треба підкреслити, що саме для таких вчинків народи й обирають президентів або мають від Господа Бога королів і царів, якщо вони справжні королі і царі.
Президента обирають не для того, щоб він визначав остаточну ціну на молоко і навіть не для того, щоб укладати вигідні для країни газові угоди, як це не дивно звучить напередодні зими. Народи обирають президентів для того, щоб ось у таку мить, як напад Росії на Грузію, сказати від імені держави те, що сказав Віктор Ющенко.

— Але ж від нього чекали не тільки цього…
— Менші кроки Ющенка — теж кроки справжнього Президента. Зокрема те, що він відкрив людям правду про Голодомор. Незважаючи на «ексцеси виконавців», на те, що цю кампанію робили все ще радян­ські люди і по–радянському — в дусі та в кращих традиціях радянської пропаганди, факт, що Ющенко спробував привернути увагу суспільства і світу до Голодомору — це крок справжнього Президента. Це крок людини з дер­жавницькою і просто людською інтуїцією, яка розуміла: «Час плине. Треба або зараз, або ніколи».
Знаково також, що він підніс УПА — український визвольницький державний рух. Можна сперечатися, чи слід вважати героєм України Романа Шухевича, і такі суперечки завжди були, є і будуть у кожного народу. Важливо, що Ющенко не побоявся це робити. Він же розумів, що це непопулярний крок для більшості його виборців. Він не міг не розуміти реакцію оцих радянських учительок, яких у Верховній Раді представляє комуністка Катерина Самойлик. На власні вуха чув, як вона обурювалася в якомусь інтерв’ю, що хіба ж можна весь час про голод говорити, мовляв, треба на подвигах виховувати людей! Я дивився на неї і думав: «Мабуть, непогана сільська вчителька. Але вона темна людина і не розуміє, що каже!» Ющенко розумів, звичайно, що скажуть оці самойлики і взагалі більшість радянських людей, які донині все ще в більшості. Але він це робив, вважаючи, що якщо не він, то вже ніхто. І то правда.

— Тобто несприйняття рішень Ющенка — закономірність?
— Ще Ленін полюбляв цитувати знамениті слова з вірша Миколи Некрасова «Он ловит звуки одобренья не в сладком ропоте хвалы, а в диких криках озлобленья». Якби я — антирадянська людина, російський демократичний літератор і український буржуазний націоналіст за покликанням — усі ці роки жив на Місяці, а потім з’явився тут і дізнався тільки одне: що нікого у світі путінізм так люто не ненавидить, як Ющенка, мені було б цього досить, щоб підняти за Ющенка обидві руки.
З точки зору Самойлик, Ющенко — це бич Божий, а з моєї точки зору, навпаки, — подарунок Божий.

— Ми з вами говорили про Ющенка восени 2004 року. Навіть у вас було тоді переконання, що він не зможе стати Президентом, що в нього недостатньо підтримки, що його команда недостатньо працює...
— Хіба? Вже не пам’ятаю. Якщо я це й говорив, то, мабуть, не уявляв, що так багато людей збереться на майдани по всій Україні. Переміг, звичайно, не він. Перемогла народна відраза до тієї совєтчини, з якою він зіткнувся напередодні голосування і під час виборів.

— Ви кажете, що Ющенко — великий Президент, але народ цього не розуміє. Чому він як Президент не зробив того, за що його Майдан підтримував?
— Це не Ющенко не зробив, він не зміг зробити. Це люди наші не зробили! Якби Ющенко переміг, у нього було б 80 відсотків голосів, а не 50 з копійками! Звичайно, він мав урахувати весь коридор наявних можливостей. За ним не було політичної, адміністративної і навіть моральної сили, яка дозволила б йому зробити те, що народ від нього очікував.
Якраз в останній передачі «Ваші листи» на Російській службі «Радіо «Свобода», де працюю, я зачитав цікавий лист із Києва. Цитую мовою оригіналу:
«Что, если бы и в Украине Ющенко, как Путин, стал завинчивать гайки? Если бы он ответил самым простым, понятным массам способом на их ожидания — посадил бы всех бандитов в тюрьмы? Тем более что этот контингент этого от него ожидал — не зря несколько месяцев мировые курорты были забиты украинскими бандитами, извините — туристами. Посадил бы так, как от него ожидала страна — без суда и следствия, благо, их имена были у всех на слуху, у всего Майдана... Скрутил бы и прочих своих врагов в бараний рог сильной добротворящей рукой... В какой стране, Анатолий Иванович, в этом случае жили бы мы сейчас?» Коментуючи цього листа, я якраз і кажу про те, що Ющенка обирали за те, що він демократ, але очікували, що він буде диктатором.

— І незлюбили за те, що диктатором він не став?
— Майдан у цьому своєму бажанні не бачив ніякого протиріччя! Бо жоден майдан у світі не переймається протиріччями у своїх бажаннях і пристрастях. На те він і Майдан! Звичайно, Ющенку не треба було забагато обіцяти. Проте ж люди самі витягнули з нього ці обіцянки, потім їх багатократно посилили у своїх думках і стали очікувати виконання. А коли бандити — не в тюрмах, то виявилось, що немає і молочних рік із кисільними берегами. Але якщо ви не оберете Ющенка Президентом у січні, вже у квітні я побачу написане на парканах вашими кострубатими літерами «Андрійович, прости нас!»

«Українство під загрозою»

— Якщо проводити паралелі, то Леонід Кучма увійшов в історію таким собі директором–бюрократом, який керував країною, як заводом. А Віктор Ющенко є ким?
— У одній зі своїх колонок я писав: щоб зрозуміти всі кроки Віктора Ющенка, які здаються незбагненними, потрібно давати собі звіт у тому, що насправді його роль — лідер українського національного руху на посаді Президента. Така його доля. Так усе стає на своє місце. Бо коли Президент звинувачує ту ж Юлію Тимошенко в національній зраді — це нісенітниця і звучить дивно. Але коли лідер, вождь національного визвольного руху звинувачує когось зі своїх у національній зраді — це логічно. Завжди так робилось і буде робитись. Найбільша проблема України в тому, що не вирішено головне завдання, яке ставить перед собою кожен національний рух. Українство під загрозою. Це величезна загроза, проте більшість населення цього не усвідомлює, і це трагедія.

— Якщо взяти політичну історію Віктора Ющенка, починаючи з 2001 року, коли представники Руху Тарасюка, Української народної партії, партії «Реформи і порядок» на Говерлі оголосили про громадське об’єднання «Наша Україна», то сьогодні, як ми бачимо, НРУ і ПРП — з Тимошенко, УНП займає особливу позицію, «НУ» розкололася і вагається з вибором… І всі вони звинувачували Ющенка в тому, що він дистанціювався від національного руху!
— Він зробив усе, щоб не довести Україну до громадянської війни і щоб не втратити ті завоювання, хай маленькі, які здобув Майдан. Він змушений був піти на компроміс! Як же інакше?

— Але як же може лідер національного визвольного руху залишитись без пастви?
— А така паства! Не будемо на паству молитись. Якщо у вождя чи командуючого немає армії, це не завжди його провина. Ви кажете, що Ющенка покинули цілі так звані партії, які його підтримували, які представляли собою національно–визвольний рух України. Насправді це й свідчить про справжність українського національно–визвольного руху. На те він і національно–визвольний рух, щоб у ньому постійно сварилися, щоб була боротьба груп, боротьба за владу, щоб там вирували амбіції людей, які вважають, що вони краще знають, що треба нації.

«Для Росії, тобто путінізму, нестерпно, що поруч може існувати друга, більш демократична, Росія — Україна»

— Ви говорили, що загроза україн­ству існує. В чому вона полягає, адже є незалежна держава, якій уже багато років, яка визнана у світі, веде досить незалежну політику?...
— Значною мірою сучасна Україна є другою, нехай більш демократичною, Росією. Вона за своєю суттю все ще залишається зрусифікованою, з одного боку. А з іншого — триває цілеспрямований масштабний вплив Росії з неміряними грошима.
Трагедія України — трагедія українства. Тут неефективна Служба безпеки, тут ніхто не займається боротьбою з підривною діяльністю, насамперед Росії. Так, ніби цієї діяльності нема, ніби ми її щодня не бачимо, вмикаючи телевізор чи відкриваючи російсько– або україномовну газету! Чому я сюди включаю газети українські? Можна взяти україномовну газету — підшивку за цілий рік — і не знайти жодного слова про загрозу українству. У мене таке враження, що інколи тільки я цю загрозу розумію і тільки мені вона болить.

— Знову перебільшуєте, бо нещодавно Володимир Горбулін порушував у «Дзеркалі тижня» ті самі питання.
— Ну, ще кілька людей розуміють — Володимир Горбулін, генерал Олександр Олександрович Скіпальський, але державної боротьби з цим немає. Тому що нема держави як апарату. Ми ж знаємо, що державний апарат приватизовано. Це настільки жахливо, що не хочеться дивитись на це як на норму. Та воно і є історично. Значить, треба пройти через цей етап, і ніхто не винен, що так склалось. Але треба розуміти, що народження держави, державного апарату, державного управління, державної безпеки — це серйозна справа. І коли спостерігаєш за процесами в Україні, то не тільки впадаєш у розпач, а й залишається приємне здивування. Виявляється, що навіть без належно діючого апарату країна якось існує!

— По–моєму, ви утрируєте, коли говорите, що Україна — «друга Росія». Якби це було так, то ставлення до нас з боку Росії було б більш лояльним.
— Для Росії, тобто путінізму, нестерпно, що поруч може існувати друга, більш демократична. Не кажучи вже про те, що в російській свідомості, починаючи з прибиральниці й закінчуючи Путіним, існує залізна впевненість, яку за них півстоліття тому зформулював Збігнєв Бзежинський: Росія може існувати тільки як імперія або ніяк. Це в Росії усвідомлюють усі.
А імперією вона може існувати тільки з Україною. Росія з’явилась як імперія, коли з’єдналась з Україною, і зникла разом зі зникненням України. Без України немає імперії. Тому треба і нам розуміти Росію. Для них це екзистенційне питання — питання існування Росії. Ось чому така увага Кремля до України, ось чому вона є ворогом №1 разом з Америкою. У Росії є усвідомлення того, що без Америки вони вже забрали б Україну назад. Тому цілком логічно, що в російській сучасній свідомості є два вороги — Україна й Америка.
 
«Будь–який український Президент приречений бути антиросійським»

— За вашою логікою, будь–який український Президент приречений бути антиросійським?
— Саме так. І Ющенка я шаную за те, що він зробив для відчуження України від Росії, українства від російськости. Це те, за що його ненавидить путінізм. Усе, що подобається путінізму, не має подобатись мені. Все, що засуджує путінізм, я маю схвалювати. Тому що путінізм — недемократичне явище, небезпечне для Росії, для світу і для України.
Правда, цинічно кажучи, інколи задля красного слівця кортить сказати: «Слава тобі, Господи, що там путінізм, що путінізм робить Росію менш привабливою для України». Якби Росія була більш привабливою, наприклад, демократичною, нічого не змінилося б у її ставленні до українців. Бо російський демократ закінчується там, де починається розмова про Україну. Загалом, якби Росія була більш привабливою, то автоматично привабливішою була б і російськість. Це те, що я називаю природною русифікацією, носіями якої є, приміром, російські артисти, так популярні в Україні. Саме це явище мав на увазі Микола Хвильовий, коли пояснював своє гасло «Геть від Москви». Геть від Москви не тому, що Москва погана, а тому, що вона гарна, але сильніша. І вона поглинає все, що не російське. Це природно. Так буде з Китаєм, який почав поглинати сусідні народи.

— І поглине Росію?
— Це ж конкуренція за існування культур, вони, як звірі в лісі. Перемагає той, хто сильніший. Перемагає не тому, що хоче перемоги, хоча й це є, а тому, що сильніший.

Що сказав Кучма і не сказала Тимошенко

— Чому ви вважаєте носієм україн­ства, захисником інтересів нації Віктора Ющенка, а не, наприклад, Юлію Тимошенко, яка на це претендує? Вона навіть у передвиборчій рекламі ототожнює себе з Україною. І саме інтересами України пояснюють її більш зважену політику щодо Кремля!
— Якщо казати цілком об’єктивно, Юлія Тимошенко може врятувати, якщо треба буде, Україну як державу. Тому що вона не захоче ділитися своєю владою з Путіним.

— Чому?
— Вони з ним однакового зросту, кабінети займають однакові. У цьому містика і покликання існування дер­жави. Державу не так легко продати, якщо ти на її чолі. Бо вона — своя. Дивіться, Лукашенко скільки років уже продає свою Білорусь (за словами його ворогів), а все ніяк не продасть. Бо шкода! Ніяк ціну не складе. Отак і Тимошенко. Якщо вона стане при владі, то ціну, на щастя України, не складе. Не зможе запропонувати путінізм такої ціни, яка б влаштувала Тимошенко або будь–кого іншого на цій посаді.
Що стосується українства і демократії, то, якщо оцінювати по справах і вчинках, Тимошенко вони цікавлять менш за все. Між іншим, Кучмі українство було і є дорожче, ніж Юлії Тимошенко. А Ющенку Україна болить, це в нього щиро — українство, демократія і державність. Це відчувається в деталях, приховати які неможливо.

— Але ж Кучма ніколи в житті не сказав би те, що сказав Ющенко!
— Це залежить від обставин. Гадати про це нічого — була б зовсім інша політична ситуація. Але маємо приклад із Тузлою. Що Кучма тоді сказав: «Смотрел сегодня карту. Чего им не хватает?» Жоден піарник, жоден пропагандист у світі до цього не додумався б! У нього самого ці слова вирвались, Путін усе зрозумів. Зрозумів, що цей буде воювати. І навіть у трамваях у Донецьку російськомовні хлопці напідпитку кричали, що підуть воювати за Тузлу.
В Україні державницькі настрої сильніші, ніж українські. Ті ж донецькі хлопці. Українство їм заважає, проте навіть їм свою землю віддавати не хочеться. Це ті протиріччя Майдану, натовпу, стихії… Я це називаю світським націоналізмом. Саме він, дякувати Богу, в Україні є й активно розвивається. Особливо серед молоді.

Якщо існує держава, існує регіональний патріотизм, то буде існувати та розвиватись і державний патріотизм. Це звичайне явище. І донеччанину, і львів’янину однаково приємно, коли Клички перемагають. Це важлива річ, яка дозволяє державі існувати і розвиватись. Путінізм розуміє це краще, ніж самі українці. Тому кожен день існування України як держави, хай навіть зрусифікованої, — це ніж у серце путінізму. Тому він так ірраціонально ненавидить Віктора Ющенка і український національний рух.

Обирати — кого?
Євген СВЕРСТЮК

Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься.
Громадськість, заколисана буденщиною телевізійної інформації і пошлістю політичної демагогії, потроху звикає до морального і національного приниження. Мовляв, Богословська, Шуфрич, Герман – це теж політики… Але всі відчувають, як знижується стеля, і дихати стає щораз важче. І в сутінках усі коти – сірі. Усі однаково бачать, і це підтверджує рейтинґ сірого кота.
Але спробуймо вранці поглянути на Божий світ і відчути, що «ти на землі людина». І від тебе залежить, чи звести очі до неба, чи опустити і дивитися під ноги. Ти обираєш Президента, а отже свою міру совісти, самоповаги і культури. З чим іде до тебе кандидат у Президенти, окрім жадоби влади? Спробуймо серйозно задуматися, щоб потім не ковтати сором і не бідкатися, що нас у світі не поважають.
Поважаймо себе!

ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ МОЖЕ БУТИ:
1. Однозначна особистість, українець з бездоганною репутацією і докладно висвітленою біоґрафією.
2. Людина високої культури і широкого кругозору, з глибоким розумінням української історії і національних пріоритетів, що були нівельовані століттями неволі.
3. Особа з бездоганною професійною репутацією і позитивним сімейним іміджем.
4. Людина, порядність і правдивість якої не ставилися під сумнів.
5. Незалежна політична фігура, не зв’язана зі власним бізнесом і не обтяжена популістськими навичками, закоріненими в комуністичному вихованні.
6. Президентові народ хоче вірити. Як правило, вірять тому, хто вірить у Бога і сповідається перед Ним.

Степан СЕМЕНЮК
Мусимо перемогти

Сила злих — в слабкості добрих

Ця думка потверджується в повсякчасній дійсності, і в першу чергу в політичній. Цією силою створені цілі інституції, які за наші ж таки гроші вигадують, як нас обдурити, накинути нам свої погляди, свою ”правду”.
Зло поборюй добром! Або ж — неправду поборюй правдою! — бо сказано: правда визволить вас!
Чому однак в сьогоднішньому світі зло і неправда перемагають добро і правду? Є цьому кілька причин.
Перша — зло, неправда чи брехня не обмежують себе у засобах; ще й підкріплені сучасними технологіями. Можеш вигадувати і говорити що завгодно. А добро, правда є тільки одна. Її складовою є лише справжні вчинки й події, які заіснували колись чи є сущі сьогодні, і справжні причини, що їх породили. Щоб пізнати правду, часто треба відважитись йти проти течії, проти т.зв. суспільної свідомости зформованої протягом десятоліть чи навіть століть — засобами масової інформації, цензурою, наказами і указами, за якими стоять часто політичні сили зі всією військово-поліційною державною машинерією “імперії зла”. А передовсім треба мати відвагу і хотіння пізнати правду. І голосити її.
Друга причина — це спосіб чи пак технології, якими доводиться до людей викривлена інформація. Їх безліч. Найпоширеніша — це повторювання одного і того самого у різних версіях і в багатьох місцях безліч разів. А що неправду і зло можна прикрасити різними кольорами і обіцінками, то необізнана громадськість легше сприймає її. Таким чином брехня, повторювана сотні разів, стає “правдою”, зокрема тоді, коли нема рівнозначної і попереджувальної рішучої дії з боку носіїв правди і добра.
Ефективним засобом розсівання неправди є також промовчування правди і пропаґанда півправди. Приміром російський штатний «речник» з телебачення “Однако” М. Лєонтєв нещодавно оповіщав, ніби Комісія ЄС оголосила деклярацію, що війну в Південній Осетії розпочала Грузія. Він навіть, покликуючись на МЗС РФ, дякував Комісії ЄС за такий вердикт. А про те, що та ж Комісія ствердила, що Грузію спровокувала Росія і що ЄС визнає територіяльну сувереннісь і цілісність Грузії, — цей «віститель» ані словом не згадав. І ту напівправду почули мільйони людей, серед них і ті, які не мають можливости отримати інформацію з інших засобів. Наслідки відомі...
Інший приклад. Студенти 3-го курсу істфакту МДУ ім Ломоносова зізнались, що ніколи не чули, що генерел Шереметьєв у 1708 році зруйнував Батурин і розстріляв мирних людей. Весь світ свого часу писав про трагедію Батурина і України, а студенти істфаку провідного університету Росії, — про це не відають. Та найгірше, що багато чого досі не знають — «не чули» самі ж українці.
Ось наслідки вікового історичного неуцтва і людської нехоті дослідити і пізнати правду. Хто має доступ до джерел, не черпає з калюжі! Лихо в тому, що до джерел часто далеко, а калюжі творяться по кожному дощі, навіяному бозна-якими хмарами. За 12 років Незалежности можна було насправді дослідити не лише Трагедію Батурина, а й всю історію Рідного Краю.
Невтішний стан історичної пам’яті широкого кола українського суспільства прямо пов’язаний з його нинішньою громадянською безпорадністю та дезорієнтованістю.
Треба перестати боятися шукати і голосити правду, бо тільки так переможемо і зло, і неправду. Людина покликана творити добро і пізнавати правду.
Чи маємо ми сьогодні сили протистояти усілякій неправді і фальсифікації історії? Чи маємо засоби людські і матеріяльні, адекватні тим, які мають наші недруги? Маємо! Бракує нам саме відваги, яку ми мали в сорокових і п’ятдесятих роках, яку мали в шістдесятих і вісімдесятих роках минулого століття. Ми мали відвагу змагатись і поборювали зло навіть тоді, коли знали, що наше покоління не сягне перемоги і треба було змагатись за збереження людської і національної гідности, знали, що перемога прийде лиш по наших кістках.
Сьогодні неправда за допомогою чужих технологій і чужих грошей має в Україні в своїх руках майже всі ЗМІ. Але задумаймось: вони сильні лише нашою політичною та моральною слабкістю. І в першу чергу слабкістю нашої державної адміністрації, яку ми собі вибрали. Але ми є, хай нас не так багато поки що, але ми є — ті, хто прагнуть правди, — і ми мусимо перемогти. Їх, перших, було всього ДВАНАДЦЯТЬ...

УСЯ НАДІЯ — НА пробудження людей
З нагоди 20-річчя прийняття Закону «Про мови в Українській РСР»

28 жовтня цього року за ініціятивою Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка у Київі в Укрінформі проведено «круглий стіл», в якому взяли участь відомі письменники, митці, громадські діячі. Відкриваючи захід, голова ВУТ «Просвіта» і один з авторів Закону Павло Мовчан подав стислу аналізу причин, які привели до того, що за 20 років (термін більш ніж достатній) українська мова не знайшла належного поширення та розвитку в усіх сферах державного та національно-суспільного життя, і на сьогодні, як не парадоксально, стан її функціонування в державі критично загрозливий, а черговий аґресивний наступ зросійщення — наростає. Зокрема, він вказав дві головні причини такого стану української мови: нерозуміння та нехтування посадовцями всіх гілок влади доконечного духовно-консолідуючого та життєтворчого значення рідної мови (звідси спротив процесам утвердження й розвитку української мови та зволікання з прийняттям додаткових статтей до Закону, які б забезпечили її повноцінне життя). Так, відсутній закон про відповідальність за порушення Закону про державність української мови. Відтак, наголосив голова «Просвіти»: «…мовне питання нині набуває проблем нашої національної безпеки».
В оприлюдненій заяві учасники «круглого столу» констатують: «Нинішня влада прямо й опосередковано фактично законсервувала напівколоніяльний статус української мови, потураючи ідеологам реакційного русофільства», а так звану «двомовність» знову зробила засобом лукавої спекуляції напередодні виборів.
В цій складній ситуації суспільство і кожна людина не можуть залишатись пасивними. Потрібна організована дія національно-свідомих людей на захист мови, бо йдеться про оборону вже самого простору буття, де можемо бути самі собою. Отож і міркували учасники розмови передусім над тим, як діяти, що потрібно зробити, щоб повернути неприродну й ганебну мовну ситуацію в країні в нормальне річище.
Так, письменник і видавець Михайло Слабошпицький переконаний, що потрібно пікетувати владні інституції, аби домогтися законодавчого забезпечення національно-культурного життя. Юрій Гнаткевич, народний депутат України, нагадав, що досі повисає в повітрі пропозиція Президента створити департамент мовної політики у Кабміні, не проведено декомунізацію топоніміки. Але й зауважив глибоко позитивне: зміну ставлення суспільства до української мови (в Криму до українського навчального закладу величезна черга). Петро Кононенко, директор Науково-дослідного інституту українознавства, торкнувся важливої проблеми — ролі ЗМІ в упорядкуванні суспільного життя: «Наша преса не українська, вона дедалі більше виходить на обслуговування окремих партій, конфесій, груп». Так само в системі освіти: «…мова є універсальний засіб пізнання світу, що втілює досвід народу, тож це основа кожного предмету. Слід розглядати питання так: мова в математиці, географії, фізиці тощо». Так мало би бути, але так не є, і насправді державна мова й досі — на задвірках освіти.
Письменники Іван Драч, Віктор Баранов, директор Українського гуманітарного ліцею Галина Сазоненко, президент телеканалу «Малятко» Володимир Кметик, голова правління товариства «Знання» Василь Кушерець, заступник керівника Контрольної служби Секретаріяту Президента України Олександер Кулик та інші, говорячи про конкретні справи, зокрема й про цікаві та успішні здійснення, наголошували, що іншого виходу, окрім великої праці в усіх сферах з боку громадян та глибоко продуманого визначення стратегії національно-громадської дії, наразі немає. Так, якщо влада не забезпечує дітей добрими підручниками, то громада, люди мають добиватися й сприяти, щоб це було виправлено. І так — в усіх сферах.
Віктор Баранов, голова Київської організації НСПУ, наголосив: «Повинна бути державна програма, ми її наповнюватимемо! Згоден працювати ким завгодно в такій програмі». Врешті оптимістично і слушно прозвучав висновок Володимира Кметика: «Коли з одного боку — правда, а з другого — неправда, завжди правда перемагає. Це тільки питання часу. Треба об’єднати й активізувати людей… З’являться нові постаті, нове покоління — незганьблене. Для нього треба підготувати ґрунт. Не може бути, щоб нація не проклюнулась до повноцінного життя.
…Ми кажемо: підтримаймо тих політиків, бо якщо прийдуть інші, то кінець… Треба сказати інакше: незалежно від того, хто виграє, ми повинні себе поставити так, що змусимо владу робити те, що треба. Роля «Просвіти» величезна…»
В заяві учасників «круглого столу» запропоновано ряд заходів, які необхідно здійснити — в першу чергу з боку влади — щодо посилення ролі й авторитету української мови. Серед них найважливіші — зфомульовані мовні статті з метою створення нормативно-правової бази для захисту й розвитку української мови, а також звернення до Президента України видати Указ «Про захист, розвиток і ролю української мови в житті людини, суспільства, держави».
Зібрання підтримало звернення «Просвіти» до українців голосувати за того кандидата в Президенти, в чиїй програмі найвизначнішим буде українське бачення перспективи країни.

Раїса ЛИША

Ольга ХЛОБИСТОВА
З багатодітної родини лишилося шестеро

Мене нема і не було ніколи,
 Мене нема, бо парубок Микола
 І краща в світі дівчина Надія
 Померли за півроку до весілля,
 Він — у суботу, а вона в неділю

Ні, ці вірші Аркадія Музичука не про мене і не про моїх батьків. Це — про той час. В 1932 році моїй мамі виповнилося 15 років. Вона закінчила семирічку. Ознаки голоду вже насувалися на їхнє село Ново-Александрівку Луганської области. Дідусь Михайло, інвалід Першої світової війни, працював на кінному заводі і одержував раз на місяць мішечок висівок. Бабуня Поля домішувала до цих висівок якоїсь травички — щириці, калачиків, ще чогось і випікала декілька оладків. Кожній дитині — а їх було троє — вона на день давала по оладку і казала: „Разділи на три частини — на сніданок, обід і вечерю.” Мама моя, як старша, ще витримувала, а меншенькі — Наталя та Володя — часто одразу з“їдали свої оладки, а потім просили: ”Дай хоч крихітку!”
Щоб ті оладки не розсипалися, бабуня додавала в них по яєчку, тому тримала двох квочечок, для яких у відрі із подвійним дном було трохи зерна. А мабуть хтось із сусідів побачив, як вона годувала курей, і доніс. Незабаром прийшли з обшуком і таки знайшли те зерно й відібрали. Дідусь не витримав і гірко заплакав. А той, хто забирав зерно, сказав: ”Не плач, Романовичу, я ж не по своїй волі. Ти ж знаєш, що як я цього не зроблю, мене самого заберуть”.
Після Того дідусь покликав маму і сказав: «Мені, доню, трьох не прогодувати. Ти старша, їдь навчатися в технікум. Там, кажуть, студентам пайок дають”. І мама вступила до педагогічного технікуму в місті Старобільську. Там дійсно давали студентам по одній хлібині на групу — на тридцятьох. Цю хлібину різали на тоненькі скибочки і розігрували, кому який шматочок дістанеться. А ще в їдальні давали якусь юшку. Якщо з буряком, то це називалося „борщ”, а без буряка — то ”суп”. Картоплі і капусти там не було ніколи.
Жила мама на квартирі у знайомого. Разом із нею жило ще двоє хлопців і одна дівчина з маминого села. Господар топив печі в їдальні райвиконкому, і йому, як працівнику їдальні, дозволяли забирати недоїдки з тарілок. Тому на роботу він завжди ходив із невеличким бідончиком. Увечері він приносив ті недоїдки додому, господиня ставила на стіл велику миску, виливала їх туди та ще розводила гарячою водичкою, щоб трошки більше було. А потім всі сідали за стіл — господарі, їхні діти і студенти-квартиранти — і вечеряли. Господар, бувало, казав студентам: „Ви дітки, як отримаєте свій хлібець, то приходьте на чорний вхід до їдальні. Я вам двері відчиню, щоб ваш хлібець смачний дух увібрав, воно поживніше буде”. Та невдовзі господар помер, і господиня сказала студентам: „Я тут сама з дітьми не виживу, повернусь в село, а ви, коли хочете, залишайтесь”. І вони залишилися. Вже була зима, тому доводилося десь добувати дрова. Отож вдень ходили по місту й шукали спорожнілих будинків, а вночі ламали огорожі біля цих будинків, забирали якісь дерев“яні речі — все, що могло дати якесь тепло. Та невдовзі технікум закрили, і студентів розпустили по домівках. Мамі і її товаришам треба було йти майже тридцять кілометрів. Та їм пощастило — по дорозі зустріли односельця з возом, і далі вже їхали. Вони бачили трупи понад шляхом, а одного разу вгледіли живу дитину, що повзала по мертвій матері. Возниця звернувся до студентів: „Може, хтось із вас візьме дитину?” Та придивившись уважніше, промовив: ”Ні, пізно. В неї вже очі мертві, через годину-другу і вона помре.”
Вдома бабуня щось «майструвала» з листя, яке насушила влітку, кори дерев та тих висівок, що приносив дідусь. Так на бовтанках і дожили до весни. Потім знову відкрився технікум, мама повернулася до занять і там зустріла своє кохання — мого майбутнього батька. І хоч тата немає на світі вже п`ятнадцять років, кохання це живе в ній досі. Але то вже інша історія.
Батько навчався в тому ж технікумі, тільки уже на четвертому курсі. Він був дуже справедливою і чесною людиною (і таким залишився на все життя), тому йому довіряли розрізати ту хлібину, яку видавали на їхню групу. За це йому дозволяли зібрати крихти, що лишалися на дошці. Він їх приносив мамі — замість квітів.
Батько походив з багатодітної родини. Коли я у бабусі Теклі запитувала, скільки в неї було дітей, вона відповідала:”Вже не пам“ятаю, чи то шістнадцятеро, чи вісімнадцятеро”. Першим від голоду помер мій прадід Іван, потім прабаба. Старші хлопці — мій батько Андрій та його брат Петро ходили в поле, вишукували нори байбаків і ховрашків, розкопували їх і забирали зерно
Після того страшного голоду в родині залишилося шестеро дітей — двоє синів і чотири дочки, з яких найменша — Ольга — хворіла і незабаром померла.
Тепер я щороку в останню суботу листопада приходжу до пам“ятника жертвам Голодомору і молюся за своїх прадідів і прабабусь, яких мені так і не довелося побачити, і за своїх не відомих мені родичів, яких забрала ця страшна влада.

Катерина Щербань, українка з Канади,
згадує своє село Сваром’я Дубечанського району на Київщині

Рік 32-й був дуже сприятливий на урожай. Було тепло, йшли дощі. Все росло і буяло. Вродило всього так багато, що люди не встигали збирати.
Якщо хтось каже, що був неврожай — не вірте, бо то неправда.
32-го р. я і моя баба Палажка, як і багато інших людей, працювали ціле літо в полі. З весни ми пололи просо, пізніше вибирали плоскінь, а потім матірку з насінням. Вибирали льон. Так тяглося ціле літо, поки не пішли в школу. Восени нас, дітей старших кляс (5, 6, 7), водили в поле вибирати картоплю. Було вже зимно. Ми мерзли, тремтіли, починали плакати, бо були повдівані легенько. Вчителі казали, щоб ми рухались швидше, і всі нагріємось, бо потрібно викопати картоплю. Ми так і робили, бо ж то наше.
По доброму врожаю почався розподіл того всього поміж людьми. Дали потрохи всього: зерна, картоплі, кукурудзи, гарбузів, тобто всього, що вродило. Решту обіцяли додати, як підрахують, що лишиться після здачі державі.
Колгоспні комори вщерть були повні. Але по здачі за державним пляном вони спорожніли так, що і на посів мало що лишилось. На колгоспи накладали такі пляни, що неможливо було їх виконати — і колгоспи перестали вивозити зерно. Тоді Москва розіслала своїх аґентів по районах і селах, щоб вони організували різні ячейки з молоді. В той же час накладали плян до двору — скільки і чого кожен мусить здати. Тобто здайте те, що вони вже давно забрали. Оті ячейки ходили по хатах, шукали зерно, а коли не знаходили, то брали все, що знаходили. Навіть брали насіння, що господар лишив на посадку. Люди противились тому. Мами з дітьми плакали, просили не забирати насіння: «Чим же будемо засаджувати той город?». Та ніхто їх не слухав, тільки гримали на них. Держава, мовляв, потребує зерна, а ви поховали, ще й плачете. Усі ті збирачі були напідпитку. їх напоювали, щоб були сміливіші. Так тяглося аж до нового 1933 р.
Люди з’їли вже всі гарбузи, буряки, навіть у декого прикопану картоплю на насіння. Аж до лушпинок, які насушили ще з осені. Наша мама насушила їх цілий мішок, який нас підтримував до весни. По тому всьому почався правдивий голод: їсти нема нічого. Старі і малі почали пухнути. Голодова смерть лютувала по всіх хатах. Діти просять у матерів їсти, а мами плачуть, бо немає що дати.
У квітні школярів поменшало, бо вже дехто вмер, а декотрі були такі худі, що не мали сили дійти до школи. А школа була далеко. Наша мама молодших від мене до школи не пускала, а їх було аж п’ятеро (всіх нас дітей було 11), щоб бува не впав хто по дорозі. Сама мама були пухлі, а ми худі, як скипки. Все ж таки мама ходила в поле з дітьми збирати мерзлу картоплю, рвали різний бур’ян…
Я ходила в 6-у клясу. У травні нам почали варити обіди. Давали по три гречані галушки завбільшки як волоський горіх, і ополоник юшки. Так ми якось вижили… Такого життя я не бажаю нікому!
Вмирали старі і малі, поодинці і сім’ями. Хоронили їх, де кого знайшли, а найбільше в городах під вишнями чи грушами. Моя мама поховала свою маму на городі тих людей, де вона вмерла. Якось обгорнула її кожушанкою, в якій вона ходила і спала, викопала яму і там її загорнула. Вічна їй пам’ять.
За батькового тата і маму я не знаю, коли вони померли, хто і де їх поховав. Так хоронили всіх. Ніхто їм не співав «вічная пам’ять,» дзвони не дзвонили. Навіть не робили труни. Всі матері з розпачу плакали та нічим не могли зарадити. Вмирали разом з дітьми. Мертвих, яких ніхто не підібрав, збиральники скидали на вози і вивозили за місто чи село і скидали у великі ями чи яри. Поміж ними дехто був ще живий…
Скільки їх померло — рахунку ніхто не знає, бо їх ніхто не рахував. Та й дорахуватися до такого числа як 10 або більше мільйонів було неможливо.
Після тяжкого літа 33-го р. почалася перетасовка людей з одної области в другу. У нашому селі Сваром’ї вмерло людей менше, бо довкіл було багато боліт і маленьких річечок (косарів), які відходили від Дніпра. Люди ходили ловити рибу, крадькома, вночі, бо було заборонено. По сінокосах рвали щавель і дикий часник і отак отим усім самі себе підтримували. Ще в нас було багато правдивої верби понад болотами і багато білої колючої акації. Оті бруньки верби і цвіт акації допомагали нам. Так ми вижили.
В Харківській області того не було. Там — широкі родючі поля. Коли в людей увесь хліб забрали, то спасатись було нічим. На бур’яні довго не проживеш. От до нас і прислали аґентів вербувати людей на переселення. Вони згонили людей на збори і намовляли, щоб їхали в Харківщину. Там, кажуть, добра, родюча земля, будете мати багато хліба. Ми, діти-підлітки, стояли ззаду і питали: «Чому там вимерло так багато людей? І чи ви їх усіх поховали?» Старші люди не питали нічого, боялися, що враз пришиють «ворога народу». Нам відповідали, що там ніхто не вмер, молодь роз’їхалась по містах, бо не хоче працювати на землі. А старші не встигають її обробляти. Так нас зимою 24 лютого 1934 року товарними вагонами перевезли в Харківську область і поселили в тих селах, де люди повмирали цілими сім’ями. Від станції нас перевезли на санях до хат. Там нас чекала гречана затірка і чорний хліб. Знов голод і скитальщина. Все, що в нас було придбане в погребах: картопля, капуста, огірки, буряки — лишили на поталу. Люди розібрали. А тут усі хати і погреби були порожні.
Зараз від мого села Сваром’я не лишилося й сліду, бо після відкриття атомної станції в Чорнобилі його затопили водою, і зробилось Київське болото. Люди роз’їхались хто куди.
Дай Боже, щоб оповіді свідків Голодомору заговорили до людських сердець.
Голодомор 1933 р. — то наша українська трагедія, наш український Голокост. Треба розповідати про нього дітям, онукам в школі тощо. Хай вони знають правду, яка вона є, та не вірять улесливим брехням, не піддаються на спокуси зла і байдужости.

Євген СВЕРСТЮК
Ким є для нас Зеновій Красівський? (1929-1991)

Якщо нація розкривається в особистостях, то особистости Зеновія Красівського Україна не може обминути. Він був, за євангельським виразом, з останніх, що стають першими. За його життя цього часто не розуміли. Він походив з бандерівської сім’ї, і вже тому життя його було «законспіроване»: то в повстанському загоні разом з братами, де про його поранення знали кілька осіб, то на засланні, то в тихому кутку в Моршині будує собі хату, а водночас закінчує університет і влаштовує підпільну друкарню, щоб видавати журнал «Воля і батьківщина», то знов без розголосу вивозять його на заслання, то перекидають в психлікарню…
З такої біографії можна створити героїчну леґенду…

Кор..: А чому він не написав тієї біографії в роки свободи, адже він років три міг вільно писати.
— Так. Цензура впала в 1989 році. Але Зеновій Красівський усі свої сили віддав на відбудову Української Греко-католицької Церкви. То було дуже смиренно-мудре служіння, інтенсивне і безіменне.. Він був ніби зв’язковим, водієм автомобіля, але мені здавалося, що він був і стратегом у примиренні конфліктів, розпалених з боку КГБ. Людина суворих самообмежень, аскет і вегетаріянець, він працював дуже багато, спав мало. Часом зупиняв авто, засинав на 15 хвилин, і з бадьорим виглядом — вперед. Він підіймав дух людей і на волі — своїм прикладом. Органічно віруючий християнин, він не падав духом, бо відчував над собою Божу руку.
А щодо мемуарів, то йому ніколи було про себе навіть розповідати. Окрім того, він знав, що в страдницькій історії свого краю він — тільки краплина.

Кор..: Але не напишеш — і люди не знатимуть тієї історії, не розкажеш — і не почують…
— То правда. Але щось люди розуміють і поза тим. У селі Витвиця, де стояла хата Красівських, Зеновієві Красівському побудували пам’ятник, досить величний. В Моршині, де він побудував хату, вулиця названа іменем Зеновія Красівського. А там же немало є людей, які понаписували і спогади, і нашуміли… На його могилі завжди квіти! А ось і тепер люди звідусіль нагадують: «Як будемо відзначати 80-річчя Красівського?»

Кор.: Чи принаймні в спогадах інших людей висвітлено загадку особистости Красівського?
— Доволі скупо. Мало у нас таких спогадів, де змальовуються образи. А з лагерних спогадів я б виділив публікацію Йозефа Менделевича з Єрусалиму: «Спогад про українських політв’язнів» (ж. Сучасність, 1985, №7-8)
«Зеновій розповідав про життя в «дурдомі», і слухачі часом хололи від жаху. Треба бути людиною зі сталевими нервами, міцною психікою і чистою душею, щоб вийти з «дурдому» з цілковито неушкодженою психікою. Справді, Зеновій вражає надзвичайною цілісністю душі. Він — наче прикраса, вирізьблена з суцільного шматка золота».

Кор..: Чому б і вам не написати спогади про Красівського?
— До Лагеря 36 Красівський прибув уже тоді, коли я звідти виїхав на заслання. Але він писав мені туди багато листів, як тільки вийшов з лагеря. А вже на волі ми з ним зустрілися у Львові на похороні його дружини Олени Антонів у лютому 1986 року. Він мене вразив дивною подвійністю: з одного боку він був діловим розпорядником, давав усьому лад і діяв, як заведений механізм. З іншого боку — він нікого не бачив і, здавалося, не розрізняв облич. Але після похорону він підійшов до мене і запросив до кімнати, де позліталася уся його рідня — усі репресовані брати і сестра. Я вдивлявся в їх обличчя, сповнені гідности, і зрозумів, що в них світиться якась прикмета роду. Я б сказав — шляхетного роду Красівських, чия історія записана тільки на обличчях. Пізніше я опублікував короткі спогади про свої зустрічі з Красівським під назвою «Добросердий лицар у старому панцирі». Скупі спогади, але там є спроба вирізнення великої людини, яку найтяжчі кари і найгірші обставини не могли змалити.

Кор..: Про Красівського випущено окремі книги, зокрема Юсупа Дмитра «Зеновій Красівський. Франківськ, 1999, і «Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу». Упорядники Р. Коваль, В. Рог, К. 2005. Може, інші книги ще пишуться…
— Мабуть таки пишуться, бо поза написаним залишається щось дуже істотне, чим і приваблює і буде приваблювати ця постать.
Націоналісти мають усі підстави вшановувати Красівського, як українського націоналіста, бо ж не випадково він очолював Крайовий провід ОУН і видавав журнал «Українські проблеми». Греко-католицька Церква мала б поминати його ім’я як будівничого Церкви.
А культурна громадськість, особливо дисидентські кола, не можуть забути таких світлих постатей, як Зеновій Красівський і Ярослав Лесів, які творили погоду за будь-яких умов і давали приклад незламности духової сили.
Власне до таких постатей ми повертаємось, щоб оживити і продовжити дію їхнього духовного впливу на суспільство. В прощанні з Красівським 20 вересня 1991 р. було щось невимовно прикре: чоловік усе своє життя поклав на вівтар свободи України і упав на порозі проголошення незалежности. Він проніс ідеали ОУН, сповнені високого ідеалізму, а його недремний ворог зумів зробити з тих ідеалів посміховисько, явивши поряд з мельниківцями щось таке, як кандибівці і навіть «чуйківці». Серце в’язня могло витримати бруд тюремних і психіятричних камер, але такого глуму глупоти над твоїм прапором — витримати не могло.

Кор..: А проте у п. Зеновія було життя і поза політикою. Наприклад, літературна творчість.
— Вибух літературної творчости був у нього у Володимирській в’язниці. Звідти йому вдалося винести «Невольничі плачі», ця книга поезій видана у 1984 р. в Бельгії. У мене зберігається касета запису тих поезій у виконанні автора. Десь у 1989 автор дав мені тексти своїх поезій з проханням відредагувати і навіть скорочувати «за власним розсудом». Я не міг відмовити, але у тій ризиковій справі мене заспокоювало те, що книжка без виправлень уже видана, а отже читач може собі вибирати, що йому більше до вподоби.

Кор..: До видання другої книги: «Перегук двох над безвістю» ви теж мали відношення?
— Ту книгу листування Зеновія Красівського з Айріс Акогоші упорядкували і підготували до видання Мариновичі — Люба і Мирослав. Я тільки дав свою передмову. Окрім того, я покритикував харківське видавництво за невідповідне оформлення книги і домагаюся перевидання — хоча б на рівні англомовного.

Кор..: Як ви поясните своє зацікавлення?
— Я гадаю, що це листування є видатним явищем культури, не кажучи про історію українського опору та підтримку із Заходу. Цим мали б зацікавитися драматурги і режисери серед молоді. То видатне явище духового життя двох непересічних особистостей.

Кор..: Виходить, наші сучасники не доросли до осмислення феномену Красівського?
— Так, я гадаю, що цієї теми лише злегка торкалися, а взятися за неї серйозно повинні талановиті автори, і висвітлити на належній глибині і висоті.

Дискусійні думки

Михайло ЧЕРЕНКОВ, доктор філософ. наук
Як поєднати християнське покликання і громадянську відповідальність?

Бог «посеред нас» — головними проповідниками цієї істини, на жаль, стали не богослови, а філософи. Саме філософи самозгубного ХХ століття завели мову про швидкий кінець світу, в якому «Бог помер» і почалася війна всіх проти всіх. Саме вони передбачили, що ХХІ століття розпочнеться під знаком гуманізму іншого, або ж не почнеться зовсім. Можна сперечатись, чи сповнилось це пророцтво. Однак бодай у вузькому колі мислителів стали розмірковувати про іншого — іншу людину, іншу культуру, іншу соціяльну групу. З’явилося розуміння: вижити людство зможе тільки разом…
Шкода, але християни не стали в аванґарді цього «гуманізму іншого», хоча все ж почали поступово переглядати свою ізоляціоністську позицію і робити несміливі кроки назустріч «звичайним», «іншим» (нерелігійним, іновірцям, відверто гріховним, далеким від церкви) людям.
Усвідомлення того, що Бог «посеред нас», означає вихід за рамки церковної субкультури в реальний світ людських взаємин і проблем. Євангелисти пишуть, що Ісус рідко бував у храмі. Його можна було знайти серед юрби людей, в гущі життя. Сьогодні завдання християн полягає не в тому, щоб привести Ісуса із храму до людей, а в тому щоб самому приєднатися до Нього, оскільки Він завжди з людьми. Здається, що в Нього немає часу постійно перебувати в порожньому храмі, адже Він перейнятий людьми, які Його потребують. Дивовижно, як Він відкриває Себе навіть і в таких брудних сферах як політика й фінанси, в такій складній сфері як культура. Всюди уважний, чутливий погляд і відкрите серце можуть зустріти сліди Його живої присутности.
Це означає, що центр християнського служіння — не в церкві і не для церкви, а в суспільстві і для суспільства. Можна сказати й інакше: церква існує не для християн, а для нехристиян. Це не закритий клюб, а спільнота люблячих і жертовних людей, які служать громаді.
Відкрити суспільний вимір Благої Вісти у світі, де розпадаються суспільні зв’язки і наростає конфлікт цивілізацій, — набагато складніше завдання, ніж претендувати на авторитет серед «своїх» і доводити переваги своєї конфесії перед іншими «інославними», «розкольниками», «лібералами».
Християнська солідарність — це почуття спільної долі з іншими людьми, відповідальність за них на шляху поборення несправедливости і гріха.
…Кожне слово правди і кожен добрий вчинок є значимі не за маштабом, а самі по собі, тобто самооцінні… І коли замовкне масово розтиражована брехня, визріє спрага правди.
Неучасть у гріху, життя по правді, доброчинство в малому виявляється найбільш дієвою зброєю в ситуаціях, коли християни опиняються заручниками безбожної соціяльної системи.
Місіонер у клясичному розумінні — це проповідник і лікар, або проповідник і педагог. Я хочу сказати, що наше християнське слово свідоцтва неминуче має бути сполучене з громадянською позицією і культурним впливом.
Проповідь не лише має говорити про духовні істини, але й відповідати на суспільні потреби та духовні шукання людей. Джин Стотт закликає мислити проповідь як міст, що з’єднує біблійний і сучасний світи, оскільки сьогодні людей хвилює не питання істинности християнської віри, а питання її життєвої доконечности… Йдеться не лише про особисту віру і сприйняття Біблії, але про вість для цілого сучасного світу, яка зможе його преобразити.
Проблеми дискримінації, різниці у рівні життя, безправ’я, епідемій, екології, гомосексуалізму, клонування, евтаназії, військових конфліктів вимагають реакції християнських проповідників. При цьому проповідь має ґрунтуватися не лише на почутті жалю і шляхетного обурення, але на фундаментальній біблійній антропології, яка стверджує гідність і рівність усіх людей, Божий образ в кожному і спасенну благодать.
Співчуття, співстраждання — мало знані нині слова. Вони рідко вживаються в побуті, ще рідше — пов’язані з реальним почуттям і зовсім рідко — переходять в активну дію — в солідарність. Співчуття однак — це не лише відважний вчинок чи посильна пожертва, але передусім цілеспрямована й постійна участь у житті суспільства… Кожна християнська громада мусить сьогодні знайти суспільно прийнятні форми цього служіння.
В світі глобальної економіки загострюється проблема нерівности країн, несправделивости в розподілі світових ресурсів і прибутків. Низка західніх авторів працюють над питаннями християнської відповідальности за соціяльну несправедливість і критикують релігійну бездіяльність тих, хто назовні демонструє свою християнську ідентичність, але ніколи не виявляє свою віру у боротьбі за суспільну справедливість та співчуття… У всі часи виклики суспільно-економічних реалій випробовують готовність християн жити з ближніми і дальніми у добрих стосунках і не перетворювати будь-яку соціяльно-економічну політику в ідола. Як на особистісному, так і на громадянському рівнях християни покликані розпізнавати і утверджувати гідність людського буття, який би не був суспільний і економічний устрій.                                            
Фраґменти.
«Камень краеугольный»

Ольга ГРУШКО, м. Торез
Про «краєвиди» національно-суспільної свідомости на Донеччині

Наразі надзвичайно турбує стан духовности населення Донбасу, особливо молоді. Символи тоталітарного режиму — пам’ятники катам українського народу — бовваніють в усіх містах і містечках области, вулиці досі носять імена Леніна, Постишева, Артема та інших одіозних «героїв»... Під різними приводами все це залишається без змін. Керівні особи бачте «бояться образити» людей старшого покоління… А який від того є моральний стан людей, особливо молоді — нашого майбутнього — не хочуть задумуватись.
Сфера культури в малих містах на Донеччині знищена повністю. Обладнання парків порізано на металобрухт, клюби спалені і розібрані, бібліотеки майже не працюють… Доступ до правдивої інформації відсутній. З українськими виданнями точиться боротьба. В продажу — тільки містечкова і «жовта» преса, звісно — російською мовою, від центральної пляномірно відкараскались. Навіть від газети Верховної Ради «Голос України». І люди державну пресу не передплачують, бо поштові скриньки в під’їздах поламані. Майже повністю порушена дротова радіомережа — передачі 1-го Національного каналу, який потужно несе неупереджену інформацію, до людей не потрапляють. Самовіддано, професійно, творчо працює колектив Донецького національного радіоканалу, але, на жаль, слухачів дуже мало, адже радіо познімали…
До всього низький рівень життя, коли люди втомлено кажуть: «Нам лишь бы было на столе...», «Аби не було голоду»… Але ж відомо, що народ, який не має національної гідности, не матиме й хліба. Так відбувається, коли людина не знає свого коріння, не має національної плятформи, не знає історії свого народу і рідного краю, не має справжньої віри. Внаслідок не буде і людської гідности. А звідси «сміття» не тільки в головах і на язиці, а й навкруги — в під’їздах, дворах. Останнім часом дійшло до того, що виносять пакети зі сміттям і кладуть вдовж доріг, якими ходять, мабуть, з великої зневаги до землі, на якій живуть. І ось так, дивлячись на цей спотворений «краєвид», підростають діти. Як це відіб’ється на їхньому психологічному стані у майбутньому, неважко здогадатись. Та нарікати на когось буде пізно.
Що ж сталося з людьми? Адже після всіх поневірянь — розкуркулення, голоду, війни, вже живучи на Донеччині, моя бабуся посипала доріжки у садочку піском, підбілювала деревця, а мати не дозволяла навіть папірець з цукерки кинути не тільки у дворі, а й за двором. А все тому, що вони дуже любили кожен куточок своєї землі і так привчали й нас. І двері в українських оселях не зачинялись, бо красти — то гріх. І п’яних не було — бо сором, і матюків не було. Висока культура і духовність нашого народу є і в тому, що батьків називали на Ви. А які пісні співали, які візерунки вишивали українські дівчата! А кожен парубок, окрім того що був добрим хліборобом, мав ще і якесь ремесло — шевця, бондаря, пасічника, теслі…
Щоб держава мала чесних, працьовитих, відповідальних і національно свідомих українських патріотів, високодуховну молодь, треба нині допомогти тим, у кого є гаряче бажання прислужитися Україні, об’єднатися в громадські організації, щоб вони мали можливість спілкуватися з молоддю та вчителями, допомогли їм розібратися в інформації й вирізняти ту, яка служить на користь країні. Потрібно терміново відновити розповсюдження преси з Київа, яку слід реклямувати, бо навіть вчителі української мови не знають, що є такі всеукраїнські видання, як «Слово «Просвіти» і саме товариство «Просвіта» ім. Т.Шевченка, «Україна молода», «Наша віра», «Кримська світлиця» з чудовими додатками для дітей «Джерельце» і «Будьмо» та ін. Таких вчителів потрібно самих вчити. Адже, коли людина перестає читати, то перестає й мислити...
Обов’язково треба повсюди відкрити курси для вчителів і молоді для вивчення державної мови, історії та культури України. Для цього залучити національно свідомих патріотів країни, що буде і для них підтримкою, бо їм надзвичайно важко жити і боротись з невіглаством в асимільованому середовищі. Багато з них хворіють. Мене неодноразово намагалися звільнити з роботи, де я працюю чверть віку, за політичними мотивами…
На державному рівні потрібна підтримка і навіть захист національно свідомих громадян, що живуть в асимільованих містах. Такі люди, особливо в наших регіонах, повинні бути на вагу золота, бо їх тут, на жаль небагато, а знання їх можуть стати на сторожі багатьох молодих душ. Серед цих людей чимало творчих особистостей, які через слово, образотворче мистецтво, музику можуть прищепити молоді любов до рідного краю. Є серед них і вчителі, яких відсторонили від улюбленої роботи за «українськість»!
Адже ті, кому вигідний морок в країні, найбільше бояться нашої української самосвідомости, культури, почуття гідности, нашої єдности, самостійности, впевнености, бо саме так ми засвідчимо, що ми — справжні володарі своєї Країни і не дозволимо розводити на своїй багатостраждальній святій Землі бридку каламуть, в якій зайди «ловлять рибу» і «полюють» на душі наших дітей.

«ПОРОГИ» Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал. Дніпропетровськ, 1988-1990. Числа 1-9. Вибране/ Упорядники:
Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Орися Сокульська. Художник Сергій Алієв-Ковика. Київ, «Смолоскип», 2009

Громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал «Пороги», який виходив у Дніпропетровську — Січеславі впродовж 1988-90 рр. зусиллями поета і в’язня сумління Івана Сокульського, одного з авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровщини» 1966 р. на захист української мови й культури, за що його було вперше ув’язнено, і постать його стала символом свободи у козацькому краї, та групи нонконформістів-дисидентів, мистців і літераторів: поетеси Раїси Лиші, поета і прозаїка Юрія Вівташа, журналіста Петра Розумного, дослідника української історії Ярослава Гомзи, мистецтвознавця Лідії Яценко, художника Сергія Алієва-Ковики та педагога Орисі Сокульської, вибрані матеріяли з дев’яти чисел якого увійшли до цього видання, був і є прикметним культурним феноменом й документом орієнтованої опозиційної думки, зокрема Сходу України, Наддніпрянщини, та аванґардних творчих пошуків у період переходу від «пізньосовєтської» андеґраундної творчости до дискурсів вже часів незалежности, спробою вислову і пошуків в період граничного «зламу часів» й епох. «Пороги» — одне з перших незалежних українських видань, що виникли услід за «Українським вісником» Вячеслава Чорновола.
В його матеріялах кризі й розпаду тоталітарної свідомости протистоїть національно-демократична політологічна парадигма й перспектива. Національні християнсько-консервативні вартості органічно знаходять нову відповідну часові форму вислову в аванґардних за виразом пронизливо-ліричних поетичних експериментах й пошуках, в формах графіки, фотографій, колажів.
«Інше» бачення світу, «інші» альтернативи колоніяльній і постколоніяльній заскорузлості визначають концепцію прикметного й яскравого для тих часів і актуального й нині за змістом і духом видання.
Відтак чільне місце обіймає в журналі власне література — поезія, проза, мистецтво, проблеми культури. Читач знайде тут добірки поезій Івана Сокульського, Василя Стуса, Ярослава Лесіва, Раїси Лиші, Юрія Вівташа, Михайла Романушка, Генадія Туркова, Богдана Бойчука та ін.
У розділі «Кольори степу» вміщено матеріяли, що вагомо та рельєфно відкривають високі здобутки мистецтва Козацької Наддніпрянщини, що мали провідне значення в становленні українського національного духу та обживанні універсуму буття. Самобутній іконопис , степова скульптура з глибини віків — кам’яні баби, сакральна архітектура, особливо козацької доби, народний — «петриківський» розпис і інше.
Відродження віри, становлення Церкви, мова як «дім буття» нації, рух «Просвіти» на початку ХХ ст. і вже у 80-ті роки і сама атмосфера наростаючого піднесення й пориву до вільного українського життя, до творчости — все це надає особливої магії вміщеним у журналі творам — поезії і публіцистиці (самвидаву), світлинам, малюнкам, репродукціям рідкісних ікон,— зав’язує глибокий діялог і полілог — у драмі шукань теперішнього часу — посилає живий імпульс надхнення і волі.
Насправді дух козацького лицарства незнищенний і він присутній і діє в нашому часі, що засвідчує й виданий нині збірник «Пороги».

Недаремно таки влада боялася прихованого українського самвидаву 60-80-х рр. Його відважні автори свідчили про підміну смислу і спотворення усіх форм національного, громадського й навіть приватного життя. Чимало з них стали авторами «Порогів» — тепер уже відкритого самвидаву: Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Микола Береславський, Василь Стус, Василь Барладяну, Левко Лук’яненко, Василь Скрипка, Борис Антоненко-Давидович... Все це трималось на якійсь тоненькій невидимій ниточці. Як автори, так і сама редколегія - майже всі були «недруковані». Зате були внутрішньо вільні. І в цьому вся річ, і вся тодішня й теперішня сила «Порогів». Як і причина появи сьогодні цього збірника. Бо що є дійсна правда? Напевне, вона приходить до того, хто її прагне, як спроможність особистости і народу (а він складається з особистостей) творити власне буття в сакрумі світу. Без цієї спроможности годі протистояти ентропії…
…В усьому, що тоді почало витворюватись у суспільному житті, вочевидь, справджувались слова великого подвижника, історика Церкви й культури Василя Біднова (спадщина і особа якого досі в Україні, на жаль, не поціновані й відсунуті з поля зору) про психологію віри українця, який «більше надає значення внутрішньому змістові віри, а не зовнішній обрядовості».
В цьому ми бачили надію і вихід на простір великої дії. Якою буде нова реальність і нова українська людина, що їй належить прийти?.. Картина світу, який маємо творити, сьогодні ще більше тривожна й неясна. Але це дуже творча ситуація (за визначенням К. Юнга), створена самою історією.
І в цій новій ситуації, на мій погляд, самвидавний вільний журнал «Пороги» несе ідеї й енергію відкриттів.

Поряд з орієнтацією на високі зразки української консервативної християнської думки дослідник помітить і переконливі спроби створення репрезентативних, ніби «з нічого», зразків високого як літературного, так і візуального графічно-фотографічного образного «пізнього» модернізму. Особливо це помітно в поетичному та мистецькому розділах журналу, який цілком самодостатньо виривається з-під тиску і «кокону», хоча й поживної як перегній, проте тяжко в інших випадках поборюваної «пізньосовєтчини». І все ж найбільш простежується і робить альманах як осібним, так і своєрідно подібним до решти тогочасних українських самвидавних журналів кінця 80-х років XX ст. виразний своєрідний психотип і культурна парадигма на рівні емоцій, світовідчуття, образів і метафор нової (незвичайно цінної для вивчення в сьогоднішніх українських умовах!) української незалежної нонконформістської «проклятости», яка перетворює «отруту» суспільних обставин і навіть тоталітарного терору в поживні «ліки», і яка, подібно до обертонів творчости «проклятих поетів» Бодлера, Верлена, Рембо та ін., «сублімується» і втілюється в трепетну й високу, хоча й не конче церковну, культурну екзистенційність нового вислову, модерного типу релігійність розвиненого Богошукання.
…і посеред цього всього виникає ніби згідно з законами інверсії чи парадоксу, як невідомо чий Ахілл, який наздогнав таки «совдепівську» черепаху — феномен «Порогів», власне скорше феномен тих, хто зберігся і ладен був робити його таким, як він став, бо сам встояв. «Пороги, мов затоплені дзвони, гудуть» (І. Сокульський). Цей тип видання виникає з назрілої об’єктивної потреби трансформації як українського соціяльного так й особливо — культурного світогляду українського митця в момент зламу часів та втрати ним свого звичного «сховиська-хронотопу» як зовні, так і в «коконі душі».
Звідси з’ява феномену культурної «іншости» як спроба вийти з облиплої досі «несвідомости», і вона «іншістю» непомітно, ніби обруч, скріплює різножанрові, різносвітоглядні, строкатого типу й вартости … оприлюднені нині як дайджест, матеріяли.

Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
Хто ми без України?

Зі статті, якою відкривалось перше число «Порогів»

Україна — наше спільне велике їм я, що знаменує нас народом серед народів. Дім дороги нашої — це, власне, дорога, якою і тільки якою ми йдем і приходимо до самих себе, своєї сутности, свого повного імені. Без України нема нас як особистостей, без України не можемо бути громадянами — справді вільними людьми. Отже, Україна — це не те, що ми можемо мати і без чого могли б обійтись!
Без України ми не можемо дивитись у своє майбутнє (а тільки це є правдива зрячість!), без України в нас нема прийдешнього, бо ж нічого гідного люди­ни не може прийти до раба (а це рабство в найвищім ступені — зректися свого синівства, своєї спадщини!).
Україна не дана нам як щось викінчене, закостеніле — це одвічний поклик і порив, що крізь віки борінь та поразок, високих звершень та занепаду веде нас до записаної у Бога мети. Це єдиний шлях нашого сходження на висоти духу, єдино можлива форма нашої духовности, форма і спосіб нашого найвищого синівства, синівства у Бога. Тож Україна завжди попереду, вічна і нетлінна єднаюча нас ідея.
Тепер всі ми знаємо, які жахливі, буквально апокаліптичні катаклізми пережив наш народ впродовж останніх шістдесятьох літ, і що саме цим пояснюється нинішній наш катастрофічний стан. Тільки за перших десять літ сталінського терору (1930-1940) було винищено третину населення України! Тепер бачимо: суспільство, як сукупність громадських структур, знищено, і людина залишилась один на один із безконтрольним всесиллям держави, маленькою і беззахисною, майже непомітною. Отже, нині ми не маємо того суспільного механізму, за допомогою якого могли б відродитись як народ, і невідкладним нашим завданням є створення широкої мережі громадських структур, неформальних об’єднань, що виражали б інтереси різних верств, прошарків та груп суспільства. Таким чином було би приборкано свавілля бюрократії, що прагне керувати від імені народу, і ми могли б спрямувати свої зусилля на вирішення наших болючих проблем.
Ніхто за нас нашої роботи не зробить, самі мусимо стати на вишині наших проблем і зуміти відродити мову, навчитися господарювати, зберегти землю і води... Та знаймо, що наша спроможність до цього, зрештою, сходиться на одному: щоб стали ми громадянами, прокинулись до України.

Явище “Порогів” типове й симптоматичне для шляхів і форм українського інтелектуального життя. Як яскраве віддзеркалення специфіки нашого історичного буття й національного утвердження – окремими яскравими доленосними проривами, спалахами, що демонструють духовний потенціял нації, її позитиви, її незнищенність, той рятівний синдром Фенікса, який тримає нас на світі і живить наш історичний оптимізм.
Вони постали в потрібному місці і в потрібний час як відгук на поклик свободи, як передвісники життєдайних змін, як здійснення сподівань. [...]
Лейтмотив, основний тон, надзавдання журналу – то було відлуння історичного моменту, голос духу. […]
Хочеться привітати “Смолоскип” з новим оригінальним і солідним виданням, що органічно вписується в багаторічну стратегію цього унікального національно-патріотичного видавництва.
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА

Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
Владар каменю

Я владар каменю.
Ось тут мої пороги...
Мій дім — стоїть.
Я владар каменю.
Вернулися дороги —
З усіх століть!
Я владар каменю.
Ось тут — моя тривога,
Мій перший день...
Нема доріг! —
 Молитвою до Бога —
Дніпро іде.
Я владар каменю.
Далека Україна
в моїх очах...
Як довго ждать!
Як важко — на колінах —
тримать меча!

Ярослав ЛЕСІВ
* * *
Сліпуче сонце
Ясна днина
Безмежність неба
 І душі
Я більше птах
Аніж людина.
В такі хвилини
Цілий світ
Співається мов пісня
 Усім моїм єством.
Бери побільше
Серце світла –
Аби боротися
Зі злом!

Раїса ЛИША
* * *
ти торкнув
амфору дикого степу
білий пісок на мить
 з’явився увесь
і втікаючи
поглинув птахів
весільне коло
 врочить
 намальовує
тривало-радісне
і спокійно-сумне
на фотознімках видно
 як пливуть у річці
скитські баби
котрась ловить фартухом
 що падають
 виникання
амфора відкрила очі
у фантастичні долоні
                               1978

Юрій ВІВТАШ
Звернення чиновного пана до поета   
(Фраґмент)

Чин: (запалюючи дорогу цигарку)
В Парижі — тепло,
У Потьмі — пітьма,
 Відома діялектика, поете.
Там не цвітуть каштани,
де росте сосна.
З плечей злітає часом голова,
і Калнишевському
не подають карети.
                                               1980

Михайло РОМАНУШКО
* * *
На палючім морозі
Біло цукриться сніг,
П’є із черепа розум,
Як вино печеніг.
Що ж піду — божевільний,
Вільний Богу й собі,
В цій великій давильні
Не забуду любить.
Буду рівним і правим,
Як на скрипці струна.
Знов деревам і травам
Наречу імена.
Прийде вечір незрячий
І пелюстки зімне.
«І за ким це ти плачеш?» —
Запитають мене.
І душа моя нова
Буде чиста й свята.
І ніякого слова
Не осквернять уста.
                                          1976

Олександер СУГОНЯКО
Диктат совісти

Совість тримається правди і живе нею. Розрив совісти і правди спричинився до катастрофи ХХ ст.
Суспільна тканина правди була привласнена владою. У них була монополія на правду. І головний орган свого ЦК вони так і назвали «Правда». В будь-який момент вони могли вивернути цю тканину навиворіт і назвати вчорашню правду брехнею, і всі мали те підтримувати. То він герой революції, а то ворог народу. То «правільная» історія Росії — по Покровському, то знову — по Карамзіну, а Покровський зі своєю школою — вороги народу. То Німеччина, Югославія, Китай — друзі, а то вороги. Тканина історичної і політичної правди носила суб’єктивний характер, і цим суб’єктом був ЦК КПСС. Об’єктивна правда не існувала, як і її носії. Або їх ліквідовували, або вони зникали без вісти. Правда була партійна, на службі у партії. Совок мав тримати ніс за вітром, гнутися, швидко міняти свої уявлення про правду факту у відповідності зі змінами у газеті «Правда».
Три покоління адаптації народної душі до життя в суспільних умовах без правди, що одна на всіх, притлумило саму віру в те, що може бути таке суспільство, де живуть чесно, по совісті.
Правда — з володіння Неба, і на землі вона може бути утверджена лише через серця і совість людей. І в першу чергу через правителя, який є відповідальним перед Небом. «Що б ви робили, якби були правителем», — питають Конфуція. — «Я б слідкував за тим, щоб кожна річ відповідала своїй назві». Історія вчить, по-перше, боятися всякої неправди, а потім — не боятися будь-якої правди. Боязнь правди, поділ правди на частинки, коли у кожного своя правда, позбавляє суспільне життя небесного і перетворює його на пекло.
Навернення не слід розуміти як «притягнення» небесного на грішну землю. Мова йде про повернення в українське суспільство об’єктивної правди через оживлення совісти в душі, що чує небесну правду. А умовою існування такої тканини є життя по совісті. В наших сучасних умовах не лише Небо закликає жити по совісті, Небо робило це завжди, тільки мало хто чув цей заклик, а ще менше жили за ним. Сьогодні цей заклик чути від Землі, смертельно пораненої «гордим чєловєком». Без дійсної правди Землю не вилікувати, а лікування це може початися передусім з лікування совісти людини.
Альтернатива цьому — суїцид людства. Тому йдеться саме про владу совісти. Розум невтральний щодо совісти. Це інструмент, і як інструмент, він не може керувати тим, що відповідає за «приземлення» небесної правди. Розум завжди знайде «обґрунтування» нашим бажанням, які б вони аморальні не були, варто лише його про це попросити. Отже, наші порухи тілесно-душевних бажань також мусять бути під контролем і диктатурою совісти. Це стає можливим, коли в життя суспільства, ясно визначені і підняті на видне місце, повертаються Дух і Закони Божі — для всіх, а в першу чергу — для правителя і всіх вищих керівників.
Створення вектора моральности в суспільстві є основним завданням влади. Лише таким чином змаліє поле зла, і втікатиме лжа з душі окремої людини. Та лжа, що якраз культивується сьогодні владою через контрольовані нею ЗМІ, і штовхає до занепаду.
Людина без совісти страшніша за звіра, бо вона здатна творити зло, виправдовуючи його для себе своїм слугою-розумом. І у цьому падінні людина може впасти нижче диявола, хоч за потенцією духу вона вища за ангелів. Нові персоналії української влади мусять стати важелем привнесення в життя суспільства моральних табу і совісти.
Наше господарювання базується на помилковому висновку про безмежність природних ресурсів. Саме тому «задоволення всезростаючих матеріяльних потреб людей» було проголошено суспільною метою комуністичної імперії, а сьогоднішній капіталізм так само обіцяє, що кожне наступне покоління буде споживати більше матеріяльних благ, ніж попереднє. Ця помилкова настановленість розуму формувала і помилкові цілі для внутрішньої економічної діяльности та зовнішньої політики.
Якщо ж виходити з очевидного сьогодні висновку, що природні ресурси є конечними, то цей висновок змушує переосмислити призначення господарської діяльности. Зростаюче поглинання природних ресурсів задля все більшого і більшого суспільного й індивідуального споживання мусить бути змінене на забезпечення необхідних потреб суспільства і людини при поступовому відновленні довкілля. Це стає тепер головним завданням як окремих держав, так і всього людства. І змагатись, конкурувати треба в цьому напрямі. Нема сенсу захоплювати ресурси інших країн, адже при продовженні такої інтенсивної їх експлуатації рано чи пізно настане колапс економіки країни. Треба в корені змінювати мету господарювання, працювати з власними ресурсами, які має кожна країна. Причому слід так організувати господарювання, щоб йшов процес відновлення базових ресурсів: землі, води і повітря. За сучасних технологій, при обмеженні споживання, виконати це завдання є можливим.

А ви вважаєте наукою агіографію? …Бачите, темний вік спробував створити науку про хороших людей, а ось наш, гуманний і освічений, цікавиться лише людьми поганими.
Г.К. ЧЕСТЕРТОН «Таємниця отця Бравна»

Славетний вірш «If» Р. Кіплінга подаємо на прохання читачів. Вірш було перекладено в лагері 36 Пермської обл. і переслано в листі синові Андрієві.
На фото «Молодіжний куточок» на церковному подвір’ї в Меморіяльному парку «Форест-Лон» у Глендейлі, штат Каліфорнія. На кам’яній стеллі викарбувано текст.

Редьярд КІПЛІНГ
 Якщо…

Як вистоїш, коли всі проти тебе —
Упали духом і тебе кленуть,
Як всупереч усім ти віриш в себе,
А з їх невіри також візьмеш суть;
Якщо чекати зможеш ти невтомно,
Оббріханий — мовчати і пройти
Під поглядом ненависти, притому
Не грати цноти ані доброти;

Як зможеш мріять —
                                               в мрійництво не впасти,
І думать — не творити думки культ,
Якщо Тріюмф, зарівно як Нещастя,
Сприймеш як дим і вітер на віку;
Якщо стерпиш, як з правди твого слова
Пройдисвіт ставить пастку на простих,
Якщо впаде все, чим ти жив, і знову
Зумієш все почати — і звести;

Якщо ти зможеш в пориві одному
Поставить все на карту — і програть,
А потім — все спочатку, і нікому
Про втрати й слова навіть не сказать;
Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили
Служити ще, коли уже в тобі
Усе згоріло, вигасло — лишилась
Одна лиш Воля — встоять в боротьбі;

Як зможеш гідно річ вести з юрбою
 І з Королем не втратиш простоти,
Якщо усі рахуються з тобою —
На відстані, яку відміриш ти;
Якщо ущерть наповниш біг хвилини
Снагою дум, енерґією дій,
Тоді весь світ тобі належить, сину,
І більше: ти — Людина, сину мій.
            Переклав з англійської Євген СВЕРСТЮК

Листи до редакції

Жевриво думки і спілкування

Видань нині — читати не перечитати. Чого душа забажає. Здавалося б, вибирай на будь-який смак і насолоджуйся розумним, добрим, вічним… Але розвернеш той нетлінний часопис і неодмінно наткнешся як не на бойовий листок якоїсь партійки, то на відверту бульварщину, а цей медія-продукт взагалі жодних коментарів не потребує. Навіть найавторитетніші українські видання, ніби й національно-демократичного спрямування, грішать відвертою заанґажованістю, а тому хоч-не-хоч опускаються до політики з її брудом і правилами аморального по суті існування...
«Наша віра» саме й вирізняється з-поміж іншої періодики тим, чого найбільше бракує нашому часові — інтеліґентністю і глибиною матеріялів. І, що важливо, практично всі вони помічені знаком світла і толерантности. Навіть у критичних і найзлободенніших статтях тут не зустрінеш такої любої сучасній пресі підміни понять і перекручування фактів. Усі вони несуть на собі печать любови.
А яких гарних слів заслуговують філософські розвідки про віру! То справжні шедеври. Адже в тих роздумах — не тільки власний досвід душі того чи іншого духовидця, але й така діяльна мудрість небайдужих сердець, яка неодмінно спонукає до роздумів... Зі спокоєм мудрих вони дарують нам тепло своїх сердець та делікатно, особистим прикладом, застерігають від нечулости. І чи ж не найбільшим дивом є власна присутність при моральному перебігу речей?..
Завжди відчувається копітка і навіть прискіплива редакторська робота. Поза сумнівом, роблять газету залюблені у життя люди, небайдужі, спостережливі, душевні... Люди, які добре знають ціну слова та понад усе цінують живе неформальне спілкування, хай і на газетних сторінках.
Ось уже двадцять років видання ні на йоту не зраджує собі. Тому його виходу чекаєш, як візити давнього випробуваного друга. З яким неодмінно буде цікаво.
Слід також зауважити: всі публікації подаються на високому професійному рівні. І навіть побіжний огляд матеріялів свідчить про неабияку вимогливість до якости і змісту кожного твору. Це ж стосується і добору авторів.
Варто зазначити, що від самого початку газеті було задано надзвичайно високу моральну й естетичну планку. І дуже приємно, що видавцям вдалося не тільки не опустити її, а й з честю втримати на належному рівні, а то й підняти ще вище.
І хочеться сподіватись, що попри всі негаразди та очевидну економічну недоцільність, зустрічі на сторінках газети із світлим жевривом неспокійних, для добра відкритих душ не закінчаться, не обірвуться на півслові високі і чисті розмисли про вічне. Усім нам не варто забувати, що саме з перемогою здорового, здавалось би, глузду взяла гору політика і розіп’яли Христа.

Євген КОНЦЕВИЧ, письменник, дисидент, лавреат премії ім. І. Огієнка
Григорій ЦИМБАЛЮК, письменник, м. Житомир

Двадцять років Ваша газета несе світло віри, духовности і добра людям. Труд Ваш — це Труд орача, який оре поле, після довгого запустіння, і сіє зерно, щоб появився новий урожай. Урожай цей —віра, духовність добро до людей, до рідної землі і до всього того, що нам оставили наші Великі предки.

Передплачуйте — «Нашу віру»,
всеукраїнську православну газету
місячник з тематичними сторінками «Громадянська позиція» інд. 61671.
Через запізнення «Наша віра» вміщена в Додатку до «Каталогу видань України» на 2010 рік — ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ №1 (ВКЛАДКА №1), порядковий номер — 6. Вартість передплати з доставкою — 2.02 на міс., 9.27 — на півроку, 17.94 — на рік.

До архіву газети

На першу сторінку