Євген СВЕРСТЮК
ПІДІЙМАТИ ГІДНІСТЬ В НАРОДІ

Гідність – таке просте слово, а за ним стоїть така складна світобудова. Відстоювати свою гідність, зберігати гідність, дотриматися гідности, відповісти з гідністю…
Отже гідність – цнота самозахисна і тиха. На неї наступає нечестива сила, яка може – ображати гідність, зневажати гідність, не рахуватися з гідністю…
Але є брак чи відсутність гідности, і то вже найгірше. Про таких прислів’я: «Йому у вічі плюють, а він каже, що то дощ…» То тема для цілого соціяльно-психологічного трактату. У цьому трактаті не слід забувати про міру людини не лише від ніг до голови, але й від голови до неба. Людина гідна свого Бога, а то вже цінність нерозмінна.
– А які політичні цілі ви ставили, коли ризикували життям своїм і своїх близьких? – нерідко запитують учасників опору.
– Чому цілі мають бути політичні? – Є цілі етичні, моральні, духовні… Нам ішлося насамперед про те, щоб жити чесно і підіймати гідність в народі…
– То що то за героїзм шістдесятників?!
Як тут не усміхнутися: большевицька школа прямолінійного мислення!
Колись у глухому засланні харківський народник Павло Грабовський став українським поетом. Він одружився з засланою в ті краї російською революціонеркою. Їй імпонувало його апостольське обличчя, але заняття його здавалися нікчемними: думати, писати – хіба це діло? Інша справа – кинути бомбу…
А діло було в ті часи, після 1881 р., коли бомбу вже кинули і убили царя Олександра ІІ… На його місце вже сів цар, на порядок гірший… Про що ж думав у тайзі той чоловік, який зумів за таких умов будити Україну і розпалювати за тисячі кілометрів вогники живої чесної думки?
Думав про брак гідности…
«Ні в одній країні брак самопошани так людей не жер», – писав він в Україну. «Сміле слово – то наші гармати. Світлі вчинки – то наші мечі».
Отже, думав він про те, що ми й тепер думаємо, вже після всіх експериментів змінювати світ силою… «Железной рукой загоним человечество к счастью» – висіло гасло на Соловках…
Чому в 60-ті роки так гостро стояло питання виховання національної гідности?
В часи революцій, голодоморів і колгоспного рабства людина була обезбожена і затоптана, а слово її було використане для озвучення партійних гасел. Заклики до бойового і трудового героїзму і до радянської патріотичної гордости були, а про гідність забуто.
В кіносценарії «Україна в огні» Олександер Довженко творить образ дівчини, якій прокурор закидає: «Де ваша честь і гідність?» — На що вона здивовано відказує: «Ви мені говорите про гідність? Мені говорили тільки про буряки»…
Отже, нічого дивного, що поняття національної гідности тими ж прокурорами трактувалося, як вияв націоналізму. А цим уже займалося КҐБ. І то було логічно: людина з почуттям національної гідности не могла приймати рабської риторики, типу «беззавітна відданість партії», «вплив великого російського народу», «історична мрія про возз’єднання», «злиття націй і зникнення національних культур»…
В середовищі рабів не резонує вільне слово, ба навіть бомба народовольця не матиме відлуння…
Якби в нашому суспільстві була вихована гідність громадян, зокрема національна гідність, то хіба ми мали б в парляменті нардепів, які заперечують Голодомор, які озвучують імперські русифікаторські стереотипи, які не визнають борців за волю тієї України, яку вони представляють? Хіба ми тепер мали б проблеми української мови та інші проблеми, колись не зв’язані з прямим тиском Кремля?
Потім міжреґіональний, міжконфесійний поділ на основі старих і нових стереотипів можна легко накинути тільки народові, який ще не зовсім прокинувся.
Майже двадцять років відкритих кордонів зруйнували совєтський блеф про воєнну загрозу із Заходу.
Західні технології і товари відкрили правду про якість життя на Заході. Однак дуже повільно проникає правда вищого, духовного порядку.
Такий легкий розпад «нерушимої» імперії зла, таке раптове знецінення її страшної зброї, таке ганебне падіння її жорсткої ідеології – то Боже чудо, що відкрило Україні небачену століттями Свободу. Тим часом люди без гідности почали згадувати старі ціни на ковбасу і геть забули імена своїх предків, замучених Голодомором і убитих на війні, на яку їх гнали уже в 1939 р….
Вони не згадують мільйонів своїх земляків, яких вивозили в товарних вагонах до Сибіру на каторгу – без усякого суду. І людині без гідности нічого не поясниш.
Саме ім’я Україна в світі було заблоковане і замасковане назвою СССР або просто «Росія». За 17 років стався такий інформаційний прорив, про який патріотам України в тюрмах навіть не снилося. Більше того, на геополітичній мапі світу Україна зайняла те місце, на яке спрямована увага світових політиків.
Стоїть питання, як заповнити ті відкриті ніші українцями з почуттям гідности. Бо гідність підкаже, як діяти для відродження доброго імені України. Комуністична система виховала тип лукавого раба, який функціонує в умовах страху і контролю, але не діє в умовах свободи за покликом сумління і серця.
На відміну від патріотизму, гідність є органічною і захованою на глибині. Патріотизм можна вдавати, перелицьовувати, демонструвати і, зрештою, змінювати… Звичайно, окрім справжнього патріотизму, що ґрунтується на національній гідності і моральних принципах.
Нині багато «патріотів» думають, що треба виділятися своїм етнічним протистоянням. Хоч як вже висміяний пічкурний «патріотизм проти москалів, ляхів, жидів», а той бур’ян знов і знов вилазить з землі і нагадує нам стару селянську науку: бур’ян треба виривати з коренем і систематично… Інакше заглушить так важко вирощувану культуру. Часто бур’ян – у науковоподібній формі…
Газети полюбляють гостру науковоподібність. Нині не зупиняються над тим, де не можна переступати межу. Про Президента пишуть, як про ділягу з конкуруючої фірми, з великим поетом – запанібрата, а Україну називають – «эта страна»… І все під гострим патріотичним соусом.
Мені трапилась в кількох передруках стаття кандидата правничих наук «Чи проіснує Україна до 2017 року». Стаття майже аналітична і «патріотична» — про силу російського ведмедя. Але в даному разі нам досить самого підступного заголовку, на який клюнули різні видання.
Коли Амальрик писав «Чи проіснує Совєтский Союз до 1984 року», то знав, що пише про останню імперію, під якою загнили економічні підвалини і падають ідеологічні ходулі. Окрім того, за ним стояли мільйони живих і мертвих з тим самим питанням. А наш «патріот» мавпує сенсаційну назву з мізерною думкою про дату виведення російського чорноморського флоту. Його «аналітичний» розум не торкається здорових підвалин, на яких стоїть демократична українська держава. Його «патріотична» думка також обминає питання, на чому до 2017 року буде триматися Російська Федерація, яка замінила в принципі здоровий постулат інтернаціоналізму на оголений шовінізм і повзучу ксенофобію. Буде триматися перекиданням своїх болячок на сусідів?
Але вдумаймось в саму назву «патріотичної» статті – як з неї стирчить рабський комплекс і звичка дивитися на рідну країну чужими очима. Хіба міг би таке сказати чоловік зі здоровим національним інстинктом?
Отой здоровий інстинкт і лежить в основі національної гідности. Він вчить любити, лікувати рани, посилати живлющі позитивні імпульси і кожен день давати приклад діяльної любови. Він вчить терпеливої і наполегливої праці на рідній ниві і щоденного стоїчного захисту свого поля.
Тільки гоголівські «небокоптителі» лежачи гадають, що може статися за десять чи сто років. І гадають тому, що їм зовсім байдуже, куди йде життя. Жодна думка їхня не перелітає за огорожу власної садиби. Діяльний громадянин свого краю розуміє, що чистоту і лад слід наводити передусім в собі, бо ж «розруха починається в голові». І передусім у власній сім’ї і власній хаті. А отже і за порогом своєї хати підтримувати зневірених і вчити неохайних . І робити все з гідністю господаря, що подає добрий приклад.
Егоїзм і неприхована корисливість сучасної людини є загрозою для суспільства. В нормальному суспільстві має вибудовуватися і постійно підійматися ієрархічна суспільна піраміда. Коли немає вершин і мало тих, що пориваються на вершину, жити стає тоскно і зникають усякі правила гри, а за ними вже і правила шляхового руху…
Більшість суспільних проблем після большевицької революції виникло через падіння культури і через ліквідацію людей високої гідности. З рабами легко організувати терор і «чистки», але не можна створити високих інституцій, де панує закон і діють чесні правила гри. Плебей може розбагатіти і запровадити в своєму домі розкіш, але він не може зрозуміти, навіщо витрачати гроші на культуру, яка не дає прямого зиску. І чому треба поважати людей високої гідности у всіх інституціях, навіть коли вони не є провідними спеціялістами. Суспільство має постійно вибудовувати свої вершини, інакше звідусіль будуть скарги на невідповідність людей своєму становищу і на засилля кримінальних типів, що займаються політикою, правом, а заодно церквою… А народ буде зневірюватися і ремствувати: «Навіщо така незалежність?»
Справді, на тому рівні, де немає етичної єрархії, не може бути добору, ні здорових умов для розвитку, де вже почнуть виділятися особистості, що творять погоду. Не багатих, не успішних, не дипломованих, не високопоставлених цінує суспільство, а тих, у кого багатство і успіх забезпечені нерозмінною гідністю особи, котрій можна вірити «Нам треба моральних авторитетів» - вважають журналісти. Не завадить, але навіщо вони?
Та й чи помітять їх раби зорового поля? Нам треба гідних громадян, на яких можна покластися чи то в політиці, чи в бізнесі, чи в школі. То і будуть авторитети, на яких тримається кожен колектив і кожна клітина громадянського суспільства. І то програма цілком реальна: в розумній і чесній людині той потенціял закладено.
Але чи може реалізувати свій потенціял молода людина в споживацькому середовищі, де не культивуються моральні чесноти і вищі цілі, задля яких люди усіх часів готові були покласти своє життя?
Молодість має крила. Тільки ж хтось її має вчити літати і відкривати на обрії звабливі вершини. Культ вершини в суспільстві те саме, що в спорті прагнення недосяжного – з дотримуванням правил гри і вірою в себе.
Гідність – таке просте слово, а за ним стоїть така складна світобудова. Відстоювати свою гідність, зберігати гідність, дотриматися гідности, відповісти з гідністю…
Отже гідність – цнота самозахисна і тиха. На неї наступає нечестива сила, яка може – ображати гідність, зневажати гідність, не рахуватися з гідністю…
Але є брак чи відсутність гідности, і то вже найгірше. Про таких прислів’я: «Йому у вічі плюють, а він каже, що то дощ…» То тема для цілого соціяльно-психологічного трактату. У цьому трактаті не слід забувати про міру людини не лише від ніг до голови, але й від голови до неба. Людина гідна свого Бога, а то вже цінність нерозмінна.
– А які політичні цілі ви ставили, коли ризикували життям своїм і своїх близьких? – нерідко запитують учасників опору.
– Чому цілі мають бути політичні? – Є цілі етичні, моральні, духовні… Нам ішлося насамперед про те, щоб жити чесно і підіймати гідність в народі…
– То що то за героїзм шістдесятників?!
Як тут не усміхнутися: большевицька школа прямолінійного мислення!
Колись у глухому засланні харківський народник Павло Грабовський став українським поетом. Він одружився з засланою в ті краї російською революціонеркою. Їй імпонувало його апостольське обличчя, але заняття його здавалися нікчемними: думати, писати – хіба це діло? Інша справа – кинути бомбу…
А діло було в ті часи, після 1881 р., коли бомбу вже кинули і убили царя Олександра ІІ… На його місце вже сів цар, на порядок гірший… Про що ж думав у тайзі той чоловік, який зумів за таких умов будити Україну і розпалювати за тисячі кілометрів вогники живої чесної думки?
Думав про брак гідности…
«Ні в одній країні брак самопошани так людей не жер», – писав він в Україну. «Сміле слово – то наші гармати. Світлі вчинки – то наші мечі».
Отже, думав він про те, що ми й тепер думаємо, вже після всіх експериментів змінювати світ силою… «Железной рукой загоним человечество к счастью» – висіло гасло на Соловках…
Чому в 60-ті роки так гостро стояло питання виховання національної гідности?
В часи революцій, голодоморів і колгоспного рабства людина була обезбожена і затоптана, а слово її було використане для озвучення партійних гасел. Заклики до бойового і трудового героїзму і до радянської патріотичної гордости були, а про гідність забуто.
В кіносценарії «Україна в огні» Олександер Довженко творить образ дівчини, якій прокурор закидає: «Де ваша честь і гідність?» — На що вона здивовано відказує: «Ви мені говорите про гідність? Мені говорили тільки про буряки»…
Отже, нічого дивного, що поняття національної гідности тими ж прокурорами трактувалося, як вияв націоналізму. А цим уже займалося КҐБ. І то було логічно: людина з почуттям національної гідности не могла приймати рабської риторики, типу «беззавітна відданість партії», «вплив великого російського народу», «історична мрія про возз’єднання», «злиття націй і зникнення національних культур»…
В середовищі рабів не резонує вільне слово, ба навіть бомба народовольця не матиме відлуння…
Якби в нашому суспільстві була вихована гідність громадян, зокрема національна гідність, то хіба ми мали б в парляменті нардепів, які заперечують Голодомор, які озвучують імперські русифікаторські стереотипи, які не визнають борців за волю тієї України, яку вони представляють? Хіба ми тепер мали б проблеми української мови та інші проблеми, колись не зв’язані з прямим тиском Кремля?
Потім міжреґіональний, міжконфесійний поділ на основі старих і нових стереотипів можна легко накинути тільки народові, який ще не зовсім прокинувся.
Майже двадцять років відкритих кордонів зруйнували совєтський блеф про воєнну загрозу із Заходу.
Західні технології і товари відкрили правду про якість життя на Заході. Однак дуже повільно проникає правда вищого, духовного порядку.
Такий легкий розпад «нерушимої» імперії зла, таке раптове знецінення її страшної зброї, таке ганебне падіння її жорсткої ідеології – то Боже чудо, що відкрило Україні небачену століттями Свободу. Тим часом люди без гідности почали згадувати старі ціни на ковбасу і геть забули імена своїх предків, замучених Голодомором і убитих на війні, на яку їх гнали уже в 1939 р….
Вони не згадують мільйонів своїх земляків, яких вивозили в товарних вагонах до Сибіру на каторгу – без усякого суду. І людині без гідности нічого не поясниш.
Саме ім’я Україна в світі було заблоковане і замасковане назвою СССР або просто «Росія». За 17 років стався такий інформаційний прорив, про який патріотам України в тюрмах навіть не снилося. Більше того, на геополітичній мапі світу Україна зайняла те місце, на яке спрямована увага світових політиків.
Стоїть питання, як заповнити ті відкриті ніші українцями з почуттям гідности. Бо гідність підкаже, як діяти для відродження доброго імені України. Комуністична система виховала тип лукавого раба, який функціонує в умовах страху і контролю, але не діє в умовах свободи за покликом сумління і серця.
На відміну від патріотизму, гідність є органічною і захованою на глибині. Патріотизм можна вдавати, перелицьовувати, демонструвати і, зрештою, змінювати… Звичайно, окрім справжнього патріотизму, що ґрунтується на національній гідності і моральних принципах.
Нині багато «патріотів» думають, що треба виділятися своїм етнічним протистоянням. Хоч як вже висміяний пічкурний «патріотизм проти москалів, ляхів, жидів», а той бур’ян знов і знов вилазить з землі і нагадує нам стару селянську науку: бур’ян треба виривати з коренем і систематично… Інакше заглушить так важко вирощувану культуру. Часто бур’ян – у науковоподібній формі…
Газети полюбляють гостру науковоподібність. Нині не зупиняються над тим, де не можна переступати межу. Про Президента пишуть, як про ділягу з конкуруючої фірми, з великим поетом – запанібрата, а Україну називають – «эта страна»… І все під гострим патріотичним соусом.
Мені трапилась в кількох передруках стаття кандидата правничих наук «Чи проіснує Україна до 2017 року». Стаття майже аналітична і «патріотична» — про силу російського ведмедя. Але в даному разі нам досить самого підступного заголовку, на який клюнули різні видання.
Коли Амальрик писав «Чи проіснує Совєтский Союз до 1984 року», то знав, що пише про останню імперію, під якою загнили економічні підвалини і падають ідеологічні ходулі. Окрім того, за ним стояли мільйони живих і мертвих з тим самим питанням. А наш «патріот» мавпує сенсаційну назву з мізерною думкою про дату виведення російського чорноморського флоту. Його «аналітичний» розум не торкається здорових підвалин, на яких стоїть демократична українська держава. Його «патріотична» думка також обминає питання, на чому до 2017 року буде триматися Російська Федерація, яка замінила в принципі здоровий постулат інтернаціоналізму на оголений шовінізм і повзучу ксенофобію. Буде триматися перекиданням своїх болячок на сусідів?
Але вдумаймось в саму назву «патріотичної» статті – як з неї стирчить рабський комплекс і звичка дивитися на рідну країну чужими очима. Хіба міг би таке сказати чоловік зі здоровим національним інстинктом?
Отой здоровий інстинкт і лежить в основі національної гідности. Він вчить любити, лікувати рани, посилати живлющі позитивні імпульси і кожен день давати приклад діяльної любови. Він вчить терпеливої і наполегливої праці на рідній ниві і щоденного стоїчного захисту свого поля.
Тільки гоголівські «небокоптителі» лежачи гадають, що може статися за десять чи сто років. І гадають тому, що їм зовсім байдуже, куди йде життя. Жодна думка їхня не перелітає за огорожу власної садиби. Діяльний громадянин свого краю розуміє, що чистоту і лад слід наводити передусім в собі, бо ж «розруха починається в голові». І передусім у власній сім’ї і власній хаті. А отже і за порогом своєї хати підтримувати зневірених і вчити неохайних . І робити все з гідністю господаря, що подає добрий приклад.
Егоїзм і неприхована корисливість сучасної людини є загрозою для суспільства. В нормальному суспільстві має вибудовуватися і постійно підійматися ієрархічна суспільна піраміда. Коли немає вершин і мало тих, що пориваються на вершину, жити стає тоскно і зникають усякі правила гри, а за ними вже і правила шляхового руху…
Більшість суспільних проблем після большевицької революції виникло через падіння культури і через ліквідацію людей високої гідности. З рабами легко організувати терор і «чистки», але не можна створити високих інституцій, де панує закон і діють чесні правила гри. Плебей може розбагатіти і запровадити в своєму домі розкіш, але він не може зрозуміти, навіщо витрачати гроші на культуру, яка не дає прямого зиску. І чому треба поважати людей високої гідности у всіх інституціях, навіть коли вони не є провідними спеціялістами. Суспільство має постійно вибудовувати свої вершини, інакше звідусіль будуть скарги на невідповідність людей своєму становищу і на засилля кримінальних типів, що займаються політикою, правом, а заодно церквою… А народ буде зневірюватися і ремствувати: «Навіщо така незалежність?»
Справді, на тому рівні, де немає етичної єрархії, не може бути добору, ні здорових умов для розвитку, де вже почнуть виділятися особистості, що творять погоду. Не багатих, не успішних, не дипломованих, не високопоставлених цінує суспільство, а тих, у кого багатство і успіх забезпечені нерозмінною гідністю особи, котрій можна вірити «Нам треба моральних авторитетів» - вважають журналісти. Не завадить, але навіщо вони?
Та й чи помітять їх раби зорового поля? Нам треба гідних громадян, на яких можна покластися чи то в політиці, чи в бізнесі, чи в школі. То і будуть авторитети, на яких тримається кожен колектив і кожна клітина громадянського суспільства. І то програма цілком реальна: в розумній і чесній людині той потенціял закладено.
Але чи може реалізувати свій потенціял молода людина в споживацькому середовищі, де не культивуються моральні чесноти і вищі цілі, задля яких люди усіх часів готові були покласти своє життя?
Молодість має крила. Тільки ж хтось її має вчити літати і відкривати на обрії звабливі вершини. Культ вершини в суспільстві те саме, що в спорті прагнення недосяжного – з дотримуванням правил гри і вірою в себе.

А може, ці уроки банкрутства готують нам стрибок на нову духовну височину, де наука і релігія разом зійдуться в «точці Омега» — за вірою Теяра де Шардена?
У всякому разі, перед вашими молодими очима — щоденна безформність, де ви маєте надати матерії кшталту, і прокладати дорогу, і випробувати щаблі, й випромінювати світло зі стоїчною вірою і гідністю.
Тільки не забуваймо 103-й Псалом:
Посилаєш Ти Духа Свого —
вони творяться, і Ти відновлюєш обличчя землі…
Забираєш їм Духа — вмирають вони, та й
повертаються до свого пороху…
Зі слова перед студентами УКУ
18 червня 2005 р.

ОЛИВА, ЯКУ БЛАГОСЛОВИВ ПАПА IВАН ПАВЛО II

З дванадцяти оливкових дерев, посаджених під час візити Івана Павла II до Єрусалиму у 2000 році, плодоносить тільки одне, те, що його благословив Папа. Про це повідомила одна з місцевих газет. Пригадали, що після закінчення спільної молитви на Горі Блаженств, яка підноситься над Тиверіядським озером, Святіший Отець благословив один з дванадцяти саджанців оливкових дерев, подарованих ізраїльським Фондом захисту довколишнього середовища, які потім були посаджені. «Всі дерева отримали однаковий догляд, але плоди дає тільки те, яке благословив Понтифік», - повідомляє часопис.

Павло СОЛОДЬКО
СИТУАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ’Ї

«Розкол — трагедія, але він трапляється часто і з часом долається», — казав настоятель одного з храмів УПЦ (Московського патріярхату) на київському Лівобережжі. В подібній ситуації 80 років тому була грецька церква, 15 років тому — болгарська, зараз розколоті Православні Церкви Македонії (більшість місцевого єпископату Сербської Православної Церкви проголосила автокефалію, досі не визнану жодною помісною церквою світу), Естонії (частина перейшла під Константинополь, частина залишилася під Москвою) і Росії.
Як би це дивно не звучало, але одна з причин численних розколів в українському православ’ї — значна кількість вірян. Якщо об’єднати всю кількість парафій УПЦ МП і УПЦ Київського патріярхату, то Україна може вважатися найбільшою православною країною світу. Хто контролюватиме цей ресурс, той і домінуватиме у вселенському православ’ї.
Зараз в Україні немає автокефальної (незалежної) церкви. Є УПЦ, яка підпорядковується Московському патріярхату і є канонічною, тобто визнаною автокефальними церквами світу. Є дві самопроголошені церкви — УПЦ КП й УАПЦ, не визнані жодною з автокефальних церков.
Ще є величезна спільнота греко-католиків (з часів Беретейської унії 1596 року), яких теж зараховують до східнього обряду.
Зараз за контроль над українським православ’ям змагаються «Рим другий» (Константинополь) і «Рим третій» (Москва). «Константинополь і помісні церкви, які на нього орієнтуються, намагаються ніби «модернізувати» православ’я, а Москва та її церкви-сателіти залишаються оплотом «традиціоналізму», — говорить протоієрей Петро Зуєв. На кону — звання найбільшої православної церкви світу, і обидва «рими» мають свої козирі в цьому прихованому протистоянні.

МОСКВА: ГРОШІ Й ТРАДИЦІЯ

Московський патріярхат може похвалитися державною підтримкою, фінансовою потугою й 300-літньою спільною традицією. Київська митрополія давно пов’язана з Москвою — українці реформували московську освіту й церкву в XVI — XVII ст., українці ж (не завжди добровільно) здійснювали просвітницьку місію на колонізованих Росією землях. «З Братської академії в Київі вийшли 15 святих, визнаних РПЦ, — каже історик із Могилянки Юрій Мицик. — 3 них 10 прославилися на території Росії».
«Ще кілька років тому половина семінаристів у московських училищах були вихідцями з Галичини. Хто вступив, тягнув за собою родичів, — розповідає один з київських семінаристів. — Зараз вступ для них неформально обмежили — мовляв, у вас є свої семінарії. Але подивіться на список російських єпископів, як не -ко, то -ук».
До речі, єпископ Чукотський Діомід, який зараз кинув виклик самому Патріярху Московському Алексію, звинувативши того у співпраці зі світовою закулісою, — теж українець і має типове прізвище — Дзюбан.
Також в активі Московського патріярхату — звання найбільшої православної церкви — за рахунок УПЦ(МП) — і підтримка з боку Антіохійської і Сербської Церков й церков-сателітів (на кшталт Японської).

КОНСТАНТИНОПОЛЬ: БРЕНД І ГРЕКИ

Вселенський патріярхат, є нашою Матір’ю-Церквою, але втратив вплив на Київську митрополію ще з XV ст., коли Візантія впала під ударами турків.
Вселенський патріярхат не може похвалитися великою кількістю парафіян, натомість він володіє потужним, так би мовити, брендом. У диптиху, переліку автокефальних православних церков, Константинополь — на першому місці, до того ж Вселенський патріярхат веде плідну роботу з налагодження відносин з іншими помісними церквами. Особливо з Грецькою і Румунською, які є одними з найбільших.

УПЦ (МП): ПОВЕРНЕННЯ ДО «УКРАЇНСТВА»

Традиційною для «націонал-патріотичного» дискурсу є думка, що УПЦ МП — осередок антиукраїнства. Однак така позиція не тільки в корені неправильна, але й аж ніяк не сприяє створенню помісної Української Православної Церкви.
«В’язані берети», які носять Київом триколори й хоругви із зображенням Миколи II, всілякі «Союзи православних граждан» на чолі з Кауровим, які пікетують навчання НАТО, товаріщі Волга й Вітренко — не священики, а громадські організації, лідери яких переважно є грантоїдами різноманітних московських фондів.
До речі, наприкінці минулого року на соборі УПЦ МП було засуджено діяльність «союзів православних граждан», і на офіційному сайті церкви з’явилося прохання до журналістів не плутати позицію «союзів» із церковною. Інший аспект: митрополит Володимир у своєму зверненні рішуче визнав Голодомор, відверто назвавши його геноцидом. Під час Великодньої проповіді Патріярх УПЦ КП Філарет вперше в історії своєї церкви сказав: «Цього року між УПЦ КП і УПЦ МП загорівся вогник любови».
УПЦ МП — неоднорідний організм, де зустрічаються люди з різними переконаннями. Наприклад, найбільший ревнитель «традиційного» православ’я одеський єпископ Агафангел, є етнічним росіянином і вчився— на відміну від більшости єпископів, поставлених уже в часи незалежности — ще в совєтській семінарії. Також антиукраїнські настрої культивуються у багатьох чоловічих манастирях, до яких чимало ченців приїздять з Росії. Дехто про них говорить: «В погонах». Але поруч із ними є й Черкаський Софроній — єдиний із кліру УПЦ, хто за кілька днів до приїзду Патріярха Варфоломія голосував за прохання до РПЦ надати Українській Церкві автономію.
Існує в УПЦ МП також група, яка обстоює «українськість» церкви більш помірковано, ніж Софроній. Це люди, які перебувають поруч із Митрополитом Володимиром: голова відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ Кирило (Говорун) та вікарний єпископ, в минулому особистий секретар Митрополита Олександер (Драбинко). Саме їм приписують інтонацію заяв про каурових і про Голодомор. Їхня позиція в церкві вельми залежить від митрополита, який є прихильним до Драбинка. Припускають чутки, що хтось із цієї групи може претендувати й на пост митрополита.
Наразі ж наступниками митрополита Володимира неофіційно називають єпископа Одеського Агафангела, голову церковного суду єпископа Буковинського Онуфрія і єпископа Донецького Іларіона, що родом із переселенців-лемків. Цікава деталь: митрополит УПЦ МП Володимир родом із Хмельниччини, а Патріярх УПЦ КП Філарет — з Донбасу.

УПЦ КП І УАПЦ: ПИТАННЯ КАНОНІЧНОСТИ

Нинішній Патріярх Філарет — очільник УПЦ КП — колись був одним із претендентів на посаду Патріярха Московського і всія Руси. Саме він, як екзарх УПЦ, добився в 1990 році митрополії і широких прав для нинішньої УПЦ МП. Поки люди біля Лаври скандували на адресу патріярха Алексія «Геть московського попа!», цього попа привозив саме Філарет, і оригінал грамоти від РПЦ про «самоуправність» для Київа досі зберігається в резиденції УПЦ КП на Пушкінській, 36.
УАПЦ (точніше, її «нащадок» у діяспорі — УПЦ в США) була ідейним натхненником повної автокефалії українського православ’я — щоб не підпорядковуватися ані Константинополю, ані Москві. В 70-х роках минулого сторіччя Вселенський Патріярх Атенагор писав митрополитові УПЦ в США Мстиславу: «Возлюбленний брате во Христі...», натя¬каючи на можливість увійти під владу Константинополя. Мстислав тоді відхилив пропозицію Атенагора.
УПЦ КП і УАПЦ хочуть бачити центром автокефалії Київ — але цього не хочуть ні Москва, ні Константинополь. Останній натомість не проти «взяти собі» частину УПЦ МП.
«Неканонічні» українські церкви стверджують, що питання канонічности — дискусійне. Так і є: у православ’ї немає чіткого визначення канонічности, тому часто буває, що Константинополь не визнає канонічною церкву, яку визнає Москва (наприклад, Американська Православна Церква) і навпаки (як у випадку з Естонською Православною Церквою Константинопольського патріярхату).

НАЙБІЛЬША ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

За даними Держкомрелігій, станом на 1 січня 2007 року УПЦ МП має 11 233 парафії, УПЦ КП - 3963. Разом, не рахуючи УАПЦ і УГКЦ (яка здійснює обряд за православною традицією і не відкидає ідеї об’єднання всіх українських церков в одну помісну) — 15 196. Для порівняння — на архиєрейському соборі цього року в Москві Алексій II сказав, що в Росії РПЦ має 14 290 парафій.
Також єдина церква могла б припинити суспільну ворожнечу, коли мати ходить в один храм — «до розкольників», а син — «до аґентів КҐБ». Про це ще в «унійних» 1620-х роках писав Мелетій Смотрицький: релігійна боротьба один з одним не варта того, «аби ми, Русь, одна одну проклинали: батьки синів, брат брата, сини батьків».
Кілька років тому автор цих рядків, ідучи на недільну службу в Лавру, бачив на фортечному мурі графіті: «Слава УПЦ КП!» За тиждень хтось замазав КП, ще за тиждень — У. Залишилося «Слава Православній Церкві!» Гарна думка: якщо немає інших шансів, то питання автокефалії помісної Української Православної Церкви мало б вирішуватися саме так — на Вселенському Православному Соборі.

Скорочено

Лев ОВШТЕЙН
НА ШЛЯХУ ДО ЄДНОСТИ

Міркуючи про християнське порозуміння в Україні, слід пам’ятати про географічне розташування сукупної Української Церкви на пограниччі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, у центрі своєрідного світового цивілізаційно-духовного «розламу». Тобто, українські етнічні терени посідають унікальне ґеостратегічне й культурно-цивілізаційне місце на мапі планети – на ключовому перехресті Европи з Евразією та середземноморсько-близькосхіднім, а також кавказько-каспійським реґіонами.
Саме тут, в Україні, зустрілися й перетнулися різні релігії та їхні окремі деномінації. Але перш і більш за все – практично усі основні обрядово-догматичні та етнокультурні церковні традиції і духовні практики, що історично сформувалися в містичному Тілі Христовому.
У цьому різнобарв’ї і багатоманітності, вочевидь, особливе місце і роля належить двом головним й прямим історичним спадкоємцям Київської Церкви, започаткованої Володимировим Хрещенням Руси-України 988 р. (коли Вселенська Христова Церква ще зберігала свою єдність). А саме – українському Православ’ю й Греко-Католицизму.
І саме українське християнство, як видається, має стати тим «розчином», який буде головним генератором і каталізатором майбутніх – суперграндіозних, дуже потужних і дивовижних процесів вселюдського євангельського духовного пробудження й оновлення, преображення та єднання. Внаслідок яких настане есхатологічна повнота «того часу», і всі народи по праву посядуть своє законне місце у «Тисячолітньому Царстві» Ісуса Христа.
На справедливість цього біблійного пророцтва, зокрема, вказує навіть той загальновідомий факт, що наразі Україна опинилася чи не в епіцентрі сучасних глобально-міґраційних процесів. Себто, тих явищ, які мають сприяти тому, щоб «народи усі» із населення, за теологією бл. Августина, грішного й нечестивого «Граду земного», стали спасенними й щасливими громадянами праведного і благословенного «Граду Божого».
Беручи до уваги зазначене вище, хочу зацитувати дещо із Вступного слова «У пошуках гармонії», виголошеного нинішнім главою УГКЦ Владикою Любомиром Гузаром на Перших «Берестейських читаннях», що відбулися в Україні на початку жовтня 1994 р. (Вид. під ред. Б.Гудзяка і О.Турія. Львів, 1995). Те, що, загалом виходить за межі власне православно-греко-католицьких взаємин і, як видається, багато в чому не втратило, на жаль, своєї слушности та актуальности і дотепер.
Зокрема, говорячи про деякі «зустрічі духовенства різних конфесій, де лунають палкі промови про взаємне порозуміння, евентуальну єдність», Блаженніший Любомир акцентує на тому, що, одначе, «там не відчувається правдивого, щирого бажання єдности». І це тому, що оте відоме трагічне церковне «роз’єднання на довгі століття, аж до наших часів» викликало те, що «в серцях людей» – як священнослужителів і душпастирів, так і просто вірних, та «їхніх душах вже була закладена якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні». Безперечно, «це – гострі і жорстокі слова, але, можливо, їх треба сказати, щоб можна було, врешті, розпочати те спасенне діло об’єднання. А серйозно почати його ми мусимо, якщо не хочемо загинути(...) Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття – це іграшка».
«Отже – усвідомлюючи усю згубність роз’єднання», «ми не повинні чекати, коли хтось [чужий] за нас зробить наше діло, а самі мусимо негайно приступити до праці», «братися енерґійно до відбудови єдности».
При цьому обов’язково слід «спокійно і неупереджено глянути [історичній] правді в очі. Коли хочемо єднатися, не можемо лукавити, твердячи, що нічого не сталося, що не було взаємних образ, кривд, насильства [і не лише – додам уже від себе – в міжконфесійних та міжетнічних, а, взагалі, – суспільно-людських стосунках]. Правду треба казати, але спокійно, предметно, без зайвих емоцій та істерії».
Маємо «перестати боятися один одного», бо «ми все ще діємо під впливом страху: друга сторона хоче нас піймати, поневолити». Слід «позбутися такого упередження з усіх боків. Але це тільки передумова. Нам потрібні дві речі: (…) людей, які зуміють піднестися понад конфесійні різниці (…) і які достатньо пройняті усвідомленням жалюгідности становища, в якому опинилася наша Церква через брак єдности»
Друга річ – нам усім (…) треба візії майбутнього [єдности вітчизняної Церкви]», якої «в нас зараз ніхто не знає (…) Вона – знову ж таки – мусить бути плодом праці багатьох людей: свідомих, учених, второпних, а понад усе – правдивих прихильників Бога і своїх ближніх, своєї Церкви».
26 червня 2001 р. у Львові, у перебігу історичної візити в Україну б. п. Папи Івана Павла ІІ, при згромадженні понад мільйона людей предстоятель УГКЦ Любомир кардинал Гузар урочисто виголосив таку молитву вибачення і прощення:
«У Твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаємо просити прощення у Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас».
У цьому зв’язку, мабуть, варто наголосити, що цю – вельми й вельми важливу ініціятиву почув і підтримав провід РКЦ у Польщі. У подальшому ним – разом з керівництвом УГКЦ – на знак і свідоцтво історичного примирення польського й українського народів були організовані й, за участи лідерів обох Церков, проведені вже кілька подібних спільних молитовно-паломницьких велелюдних акцій до деяких святих місць в Україні і Польщі.
В Україні ж, на жаль, на таку ініціятиву і досі, наскільки мені відомо, ніяк не відгукнулась, не відреагувала жодна з інших її Церков та церковних конфесій, деномінацій та юрисдикцій! Ні православна, ні католицька, ні протестантська...
Але тому, як ми «всі згрішили» (Рим.3:23), то Бог «ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити по правді увесь світ» (Дії 17:30,31).
Причому, надходить і, навіть, надійшов «час уже суд розпочати [саме] від Божого дому» (1Петр.4:17). Без будь-яких винятків і довготривалих відстрочок!
І якраз через Свою величезну, незбагненну любов, милість і довготерпіння до нас, недосконалих й грішних людей, ще дотепер, як і тоді, в старозавітню добу, як каже про це в Святому Письмі Сам Господь, «шукав Я» – і ще досі продовжує шукати – «між ними чоловіка». Бодай одного – найкраще з числа наділених чималою владою державних лідерів чи архипастирів Божого народу.
Того «чоловіка, що поставив би загороду і став би [в молитовно-покаянному заступництві] у виломі перед Моїм обличчям за цей Край, щоб Я не знищив його». Одначе в тогочасі такого «Я не знайшов!» І тому, врешті-решт, «вилив Я» – просто вимушений був! – справедливий і праведний «гнів Свій на них». Тобто, вельми беззаконну й нечестиву «їхню дорогу Я дав на їхню голову, – каже Господь Бог». І, найперше, – «за ту [братню] кров, яку [рясно] проливали вони на [цю Мою святу] землю, та бовванами своїми занечистили її» (Єз.22:30,31; 36:18).

Валентина ХІВРИЧ, м. Миколаїв
З листа до Всеукраїнської Конституційної Ради

Нова Конституція України мусить бути створена для народу і ґрунтована на Святому Письмі, адже ми – християнська країна. В Конституції України має бути визнана найвища влада і справедливість всемогутнього Бога. Бо сказано в Біблії: «Блажен народ, у якого Господь є Бог…» (Псалом 32:12).
Тому Основний Закон України повинен бути заснований на святому Законі Божому – Конституції Божого Царства, яка є досконалою і незмінною. («Правда Твоя – правда вічна, і Закон Твій – істина» (Псалом 118:42).
Не випадково в Конституціях більшости країн світу втілені головні принципи Закону Божого. Отже, потрібно ввести в Україні державну християнську ідеологію. Бо хоч держава й відділена від Церкви, та вона не може бути відділена від Бога.
У школі має бути християнська педагогіка, а християнська етика має вивчатись в загальноосвітній школі, а в середніх і вищих навчальних закладах потрібно вивчати «теологію».
Соціологічні дослідження свідчать, що наше суспільство, попри все, є релігійним, і питання християнської ідеології і науки стає все більш актуальним. Держава зобов’язана використати, не змарнувати духовний потенціял Церкви в духовному формуванні суспільства і особистости.
Бо що ж відбувається? Відмінивши цензуру і не прийнявши християнську ідеологію, демократична влада в нашій країні відкрила широку дорогу антихристиянській ідеології – окультизмові, еротико-порнографічній інформації, інформації нездорового способу життя, жорстокости і насильства! Досить побіжно переглянути друковані періодичні видання, телебачення, щоб переконатися, яка панує в нашій країні ідеологія.
На мою думку (і на думку багатьох людей) потрібно негайно поставити заслін (видавши відповідні закони) поширенню окультної друкованої продукції та пропаґанді окультизму по радіо та телебаченню. Окультна інформація несе в собі страшну загрозу безпеці країни, загрожує здоров’ю і моральності населення. Окультизм – це пряма образа і відкинення Бога. Святе Письмо попереджує, що окультизм є смертельна небезпека і «мерзота». Окультизм – це зв’язок з демонічними, бісівськими силами, через які людина потрапляє під пригнічення і владу сатани, який хоче привести душу і тіло людини до погибелі.
Сьогодні окультизм в Україні, як і в світі, набрав величезного розмаху. Народ стає жертвою цієї напасти. Тому так багато у нас тривоги, неспокою, ворожнечі, суперечностей і іншого лиха.
Пригадаймо, саме окультизм довів до загибелі древній світ (через Потоп). Після Потопу також давні цивілізації, де окультизм сягнув свого апоґею, зникли з лиця землі. Приклади відомі: Вавилонське, Ассірійське, Перське Царства.
Влада повинна турбуватись про духовне, моральне та фізичне здоров’я нації, оберігаючи, особливо молоде покоління, від отрути гріха, пітьми незнання і всього, що відвертає людину від істинного життя. Тільки тоді Україна матиме майбутнє.

Святитель Микола СЕРБСЬКИЙ
ОДКРОВЕННЯ ПРО НОВЕ ЖИТТЯ

Невже така праведна й милостива людина не розуміє глибинного значення цих слів? Думаю, що ти розумієш їх, тільки шукаєш підтвердження. Праведним і милостивим Господь Сам відкриває таємниці Свої. Якби ти був єдиним ковалем у Єрусалимі, коли євреї розпинали Господа, нікому було б викувати для них цвяхи.
Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч. Так сказав Господь. Читай це так: «Не для того Я прийшов, щоб помирити істину й неправду, мудрість і дурість, добро й зло, правду й насильство, моральність і аморальність, цнотливість і розпусту, Бога й мамону; ні, Я приніс меч, щоб відітнути й відокремити одне від іншого, щоб не було змішання».
Чим же відітнеш, Господи? Мечем істини. Або мечем слова Божого, тому що це одне. Апостол Павло радить нам: візьміть меч духовний, котрий є Слово Боже’. Святий Йоан Богослов в Одкровенні бачив Сина Чоловічого, який сидів посередині сімох світильників, а з вуст Його виходив гострий по обидва боки меч». Меч, який виходить із вуст, не що інше, як слово Боже, слово істини! Цей меч і приніс Ісус Христос на землю, приніс заради спасіння світу, але не заради миру добра зі злом. І нині, і прісно, і повік.

Тому в наших храмах вранці і ввечері возносяться молитви про мир на землі. Чому молитви? Тому, що ми, православні, віримо, що мир на землі — дар Божий, так само як і «благоухання», достаток плодів, і дощ, і здоров’я, і саме життя. Тому ми молимося Подателю всіх благих дарів, щоб дарував мир на землі.
Ви самі розумієте, що дари ці наслідком чеснот, а не людської винахідливости. Знаєте, як Ангели Божі у своїй пісні над Віфлеємською печерою колись славили Бога, а потім мир на землі: слава у вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління! Той, хто від самого початку з вірою й молитвою не славить Всевишнього свого Творця, чи може мати мир у душі, чи може він дати світові те, чого сам не має? Згадайте далі слово апостола Павла: Він — мир наш. Що ще казати? Ви знаєте, що все Євангеліє Христове по суті своїй є єдиною на світі наукою про мир.
Нам відомою, що цього року зійде й дасть урожай пшениця, посіяна торік. Так і все наше зло, посіяне торік, зійде і принесе плід, якщо ми не викорінимо зле насіння і на його місці не посіємо добре.

Соборна молитва ніколи не залишалася без добрих плодів, особливо коли молитва була покаянною і виражала відданість волі Божій. Народ знає духовну користь хресних ходів і тому так любить їх. Якби вони безліч разів не пролили дощ на висохлі ниви, не притупили косу смерти під час епідемій, не повернули мир під час смут, хіба народ любив би так хресні ходи й хіба носив би так ревно хрести по містах і селах?
У мусульман нема хресних походів. Якось у період турецького ярма в якомусь македонському місті відбулася певна незабутня подія. Була страшна посуха. Турки по¬просили християн пройти хресним ходом, і народ на чолі з владикою й духівництвом рушив хресним ходом до дже¬рел за межами міста. В одній процесії йшли мусульмани, а в іншій - християни. Молитви ще не були прочитані до кінця, коли небо затяглося хмарами й линула така злива, що ті, хто молився, вмить розбіглися по домівках. Від Господа мир тобі й благословення.
Дивіться, адже Головним одкровенням Христа було одкровення про нове життя, новий світ, про нове Царство — зовсім нове для людей. Для людини це одкровення стало найбільшим і найрадіснішим зі всіх одкровень. Зневажити ним однаково що зневажити Самого Христа і спасіння. А прийняти — значить прийняти істину про Бога як про небесного Отця, про Ангелів як про небесних жителів, про всевидючий Промисел Божий, про Страшний Суд, про життя після тілесної смерти, про радісний смисл нашого тілесного життя на землі. Всі ці істини відкрив нам Господь і свідчив про них Собою, Своїми словами й ділами, добровільною смертю за нас, воскресінням і вознесінням. Я йду, щоб приготувати вам місце. І коли піду й приготую вам місце, прийду знову й візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я (Йн. 14: 2). Не в гробі ж Він іде приготувати нам місце! Воістину невтішним було б готувати місце у вічній смерті! Ні, Він іде в інший світ і в інше життя, за гробом й вище гробу.
Про існування іншого життя й іншого світу свідчили й багато святих. «Хто повернувся відтіля, щоб нам свідчити?» — запитаєте Ви, повторюючи питання тих, у кого нема віри. Якби не Ваша скорбота, я б м’яко докорив Вам. Скажіть мені: хто зі святих, чиї імена ми бачимо у святцях, не сповістив про себе? Чи Ви не знаєте, що Церква не зараховує до святих нікого, хто тим або іншим способом не явив себе з того світу?
А віра - головна рушійна сила ваших душ, головна сила слова, головне світло розуму й головний двигун усякого вашого діяння заради спасіння.
З книги «Місіонерські листи»,
Стрий, 2007

Мирослав Маринович
ОСОБИСТІСТЬ…

При згадці про ролю особистости в житті людства думка мимоволі повертається у бік величних імен і біографій знаменитостей, яким вдавалося «перевернути світ». Список таких імен невичерпний. Проте в житті ледь не кожної такої постаті наступав момент, коли вона виявлялася безпорадною перед фатумом подій і зазнавала гіркої поразки. Розгадка цієї суперечности, як на мене, проста: не людина, а Бог є Господом історії. Людина може увійти в резонанс з історією, але лише доти, доки своїми діями вона обводить ті письмена, що накреслені Господнім Провидінням. Коли ж Господній плян реалізовано й вітер історії повертає в інший бік, жодній, навіть найпотужнішій особистості не під силу знову напнути вітрила. Цю істину у видовищний спосіб довелося пізнати, скажімо, Михаїлові Ґорбачову.
Людям влади, які опиняються на самому вістрі видимої історії, важко дається усвідомлення, що вони лише інструменти в руках Бога. Одним паморочиться в голові, що події якийсь час послушно підкоряються їхнім забаганкам, і вони сповнюються переконаности, що причина цього у них самих. Тоді світ знайомиться з новітніми неронами — земними богами. Іншим також паморочиться, але інакше: вони визнають, що є лише інструментами в руках Бога, однак моменту, коли перестають бути ним, не вловлюють. І тоді у світ приходять нові невдахи, які в кращому разі викликають співчуття.
Отож блаженний той, хто, подібно до Жанни Д’Арк, почує в собі закличний голос і з готовністю відгукнеться на нього. Такий чоловік обов’язково впише своє ім’я у Книгу історії. Проте не менш блаженний і той, хто вчасно загнуздає свою гординю, коли події почнуть «вислизати з його рук», і скромно відійде у тінь. Той гарантує собі, що ім’я його у тій Книзі його нащадки не проклянуть.
Проте не лише сильними світу цього живе людство. Існує площина аналізи, в якій важливо не те, чи ти є сильною особистістю, а чи ти взагалі є нею.
Окреслити характерні риси особистости нелегко, адже вона може бути амбівалентною щодо різних критеріїв. Так, ми вважаємо особистістю передусім того, хто наділений харизмою — даром зачаровувати серця людей. Проте світ знає позитивну й негативну харизму. І Ґанді, і Гітлер були особистостями, проте момент, коли харизма набуває певного знаку чи кольору, непідвладний людському осягненню. Можливо, з точки зору Неба, це стається тоді, коли людина отримує від Бога свою душу разом із Його пляном для неї. Проте з точки зору самої людини, це вона в якийсь визначальний момент свого життя робить остаточний вибір на користь добра чи зла. Взаємозв’язок між Провидінням і вільною волею людини так і залишиться тайною для неї, аже поки вона не постане перед своїм Творцем. Проте ніхто не в силі відібрати в людини відчуття її правосуб’єктности, її свободи діяти відповідно до власних переконань. А значить, ніхто не в силі оберегти людину від її особистої відповідальности за свої дії. Тому характерною рисою особистости є її готовність приймати рішення й нести відповідальність за нього.
Різняться особистості й за методологією свого чину. З кузні визначних особистостей виходять і месники, і месії. Це конкретна епоха вибирає, кого прославити, а кого відсунути в тінь. Є епохи, в які рятівником нації є генерал, на героїчному тлі якого пророк виглядає ледь не жалюгідно. Проте достатньо перейти невидиму межу епох, і долю народу вже вгадують у духовних формулах месій, тоді як погони й еполети стають кумедними іграшками дорослих дядь. Вирахувати наперед, яких саме параметрів набуде епоха, людям неможливо. Тому так важливо прислухатись до того Голосу, який у тобі: майбутнє матиме той, хто краще розпізнає його сенс.
Дуже часто особистість вирізняється особливим стилем, який може навіть на якийсь час стати загальною модою. І навпаки, брак виразного стилю часто свідчить про пересічність і слабкість особистости. Щоб виробити стиль, треба або бути внутрішньо вільним — і тоді дух безперешкодно формує унікальну «крону» душі, або потужно долати обмеження свободи — і тоді за виробленим стилем можна впізнати характер самих обмежень. Проте найстрашнішою для особистости є внутрішня сірість та безликість, що сигналізують про вигаслість душі.
Проте чи не найголовнішою ознакою особистости є готовність людини іти на жертву в ім’я шляхетної ідеї. Жертва є тим золотим покриттям, без якого валюта слів і деклярацій різко знецінюється. Вона є найголовнішим ключем, який відчиняє двері до людської довіри. Проте глибинний сенс жертви розкривається лише особистостям, натомість сірі й безликі люди уникають її як глупоти. На їх погляд, те, що досягають стражданнями, можна легко купити грошима.
Достатньо цих перших-ліпших ознак, щоб зрозуміти, що нинішній Україні катастрофічно бракує особистостей. Нинішня епоха минає під знаком аґресивної самовдоволеної Сірости. На щастя, як стверджує зокрема і китайська «Книга перемін», епоху, в якій «шляхетній людині зле», неминуче замінить епоха, в якій «шляхетній людині добре»...

ОСИП БОДЯНСЬКИЙ.
До 200-річчя з дня народження БУДИТЕЛЯ УКРАІНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Осип Бодянський належав до слов’янофілів, був лояльним професором Московського університету і ніде не значився серед українських націоналістів. У совєтській історіографії основоположником українського націоналізму називали Миколу Костомарова. Але досить побіжного ознайомлення з характером і діяльністю того історика і етнографа, видавця «Історії Русів», «Літопису Самовидця», творів Симоновського, Рігельмана, Зарубського, «Діярію» Ханенка, збірника Якова Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» та інших подібних матеріялів, щоб переконатися, що Осип Бодянський належав до патріотів діяльних і послідовних. Може, послідовніших за Костомарова. Великий приятель Миколи Гоголя і Тараса Шевченка, він був скромним трудівником на рідній ниві, романтиком українофільства і ревним служителем науки, що допомагала відшукати стежку до джерел української ідентичности.
Там, де з’являвся Бодянський і Максимович, Микола Гоголь буквально оживав і ставав молодшим. Їх об’єднувала в Москві стихія рідної пісні , і тоді вже вони не зважали, що хтось дивиться на «хохлів» кривим оком. І то ще питання, хто кому більше давав для підтримки національного духу.
Я б хотів запропонувати читачеві життєпис Осипа Максимовича Бодянського, дуже добре написаний відомим славістом Торонтського університету Юрієм ЛУЦЬКИМ для англомовного читача — за книгою «Між Гоголем і Шевченком», виданою в українському перекладі в Київі 1998 року.
Євген Сверстюк

У 1830-ті роки з’явилися друком праці видатного українського фолкльориста, а також історика, Осипа Бодянського (1808 — 1877). Народившись в зубожілій родині священнослужителя, він навчався в Московському університеті (закінчив у 1834 році). В середині 1837 року Бодянський захистив магістерську дисертацію «О народной поэзии славянских племен», в якій висловив низку радикальних думок про український фолкльор. Услід за Цертелєвим та Максимовичем він наголошував на розбіжності між російськими та українськими піснями, вдаючись при цьому до чисто романтичних перебільшень. Російським пісням, вважав Бодянський, властиві незвичайний смуток і часами— «відчайдушне самозабуття» (слова Бодянського), їх вирізняє покірливість перед долею. Ці риси, на думку дослідника, породжені похмурим характером північної природи й пасивною терплячістю російського люду. З другого боку, «народна поезія південних русів (українців, малоросіян), поезія всім своїм складом, внутрішнім і зовнішнім, діяметрально протилежна поезії русів північних. Та інакше й бути не могло. І з усіх слов’янських племен північні й південни руси — найвідмінніші між собою, незважаючи на однаковість їхнього спільного ймення, ймення, коли зважити на походження їх, по-суті цілковито чужого як одним, так і другим... Наскільки північ і південь відрізняються одне від одного, настільки ж різниться між собою і людність їхня: тут географічне ім’я якнайвиразніше узгоджується з етнографією обидвох їх. Такий розлад у властивостях цих русів та їхньої поезії спричинений їхнім походженням, їхньою місцевістю і країнами, які вони посідають, і відмінностями їхнього історичного й побутового життя та іншими сторонніми обставинами...».
Увиразнивши в такий спосіб контраст між українцями та росіянами, Бодянський виписує далі мальовничу картину козацької України, цієї колиски українських народних пісень. Домінуюча риса їх, як і всієї української історії,— драматизм. «Під цим оглядом пісні південно-руські — єдині у своєму роді, вони стоять вище від пісень усіх інших слов’янських племен, в яких рідко, дуже рідко зустрінете драматичну ситуацію, зрештою, випадкову для них, тоді як в... [українців — Ю.Л.] вона необхідна, повсюдна, істотна і природна. Пісні українські настільки вище від пісень інших слов’ян, наскільки драма вище від решти різновидів поезії...»
У той час як радянські науковці кваліфікують ці прояви сентиментів Бодянського як звісний «буржуазний націоналізм», вони, однак, вельми вагомі для оцінки тодішнього становища культури в Україні. Емоційні нахили Бодянського можна простежити ще в його студентські роки у Москві, коли він зазнав впливу «скептичної» теорії Каченовського, котрий висловлював сумнів щодо існування єдиного давньоруського народу. У своїй кандидатській дисертаціі (1835 рік) Бодянський заперечив спільні витоки східніх слов’ян і обстоював погляд на окремішнє походження росіян та українців. Російські друзі Бодянського дивились на такі його аж надто ніби «заукраїнські» завихрення з певним гумором. Микола Станкевич, до знаменитого гуртка якого Бодянський належав, намалював в одному листі 1838 року карикатуру у вигляді «емблематичної віньєтки», спрямовану проти цієї «скептичної» школи. Беручи на кпини кількох російських учених, які мали свою власну точку зору на походження Київської Руси, Станкевич зобразив і фанатика-українця, виразно схожого на Бодянського, що показує рукою на стіл з українськими пампушками і промовляє ніби українською мовою: «Руси — козаки! Ге, земляче, коли хочеш знать правду, поїдем в Півтаву!» [Так у Станкевича.— Ю.Л.]. Це кепкування не дуже діяло на Бодянського, який усе так само дотримувався своїх поглядів. Друг Гоголя та Шевченка, він і їх заразив своєю «козакоманією».
У серпні 1837 року Бодянського відрядили у закордонну подорож вивчати історію та фолкльор слов’янських країн. Він багато роз’їжджав і впродовж п’ятьох років, незважаючи на гострі напади ревматизму, відвідав Німеччину, Австрію, Італію і Туреччину, перед тим як повернутись до Росії. Деякий час він пробув, крім того, у Варшаві. В жовтні 1842 року його призначають у Московському університеті на посаду професора «слов’янських діялектів». Завдяки знайомству із західніми та південними слов’янами, включаючи особисті контакти з провідними чеськими, польськими й сербськими вченими й письменниками (Коллар, Танка, Шафарик, Палацький, Копітар, Караджич), Бодянський став першорядним експертом на ниві порівняльних славістичних студій. Водночас не меншали і його українознавчі зацікавлення. 1845 року він обійняв посаду секретаря «Общества истории и древностей российских», а в наступному році започаткував дуже вартісну серію публікацій — «Чтения» цього товариства. За два з половиною роки (1846—1848) він спромігся випустити 23 томи «Чтений», в яких було вміщено чималу кількість українських матеріялів. Все це видання враз урвалося в 1848 році — році загальноевропейського революційного збурення (поновилися «Чтения» щойно через десять років). Бодянського раптово звільнили з професорства в університеті й на якийсь час відсторонили від секретарювання в товаристві. Безпосередньо причиною цих заходів була публікація в «Чтениях» російського перекладу подорожніх нотаток анґлійця Глетчера про Московію шістнадцятого сторіччя, змальовану там у дуже похмурих барвах. Тільки через свою наполегливість та ще завдяки добрим зв’язкам Бодянському вдалося залишитися в Москві й не бути переведеним до Казані.
Серед перших історичних праць Бодянський надрукував у «Чтениях» «Історію Русів». У листі до І.П. Сахарова він пише, що зазнав дуже великих страхів і труднощів, публікуючи цей твір. «Слава Богу, що вдалося провести крізь Тернопіли своїх Русів, у повному значенні, цілих і неушкоджених, без найменшої раночки, навіть дряпиночки. А, признаюся, починаючи, сам душею болів заздалегідь від тих ударів і втрат, яких вони мають зазнати згодом; але так то незрідка з нашими вороженнями буває: де не думаєш нічого, там все, а де все, там нічого».
Бодянський був, мабуть, найревнішим активістом того, що серед істориків дістало назву «український рух». Ідейно він належав до слов’янофілів. Західники гостро критикували його — особливо, коли він виступив офіційним опонентом при захисті дисертації Ґрановського. Поза науковими працями Бодянський писав також українські вірші, а під псевдонімом «Запорожець Ісько Материнка» видав збірочку віршованих українських казок (1835), присвятивши їх «моїй рідненькій неньці... Україні». І ще понад усе він глибоко вірив, що українські історичні пам’ятки та народні пісні настільки ориґінальні й сповнені такої життєвої снаги, що підтверджують не лише окремішність українськости від Росії в минулому, але й забезпечать розквіт нової органічно української культури та літератури.
Поєднання фолкльору й історії було як п’янке вино для українських інтелектуалів. Воно давало готові відповіді не тільки на їхні національні проблеми, а й задовольняло їхні естетичні та філософські запити. Народні пісні здобули таку високу оцінку, що вплив їх на формування особистости сприймався як щось самоочевидне. Так, Куліш у біографії Гоголя, написаній на переломі сторіччя, цілком серйозно обстоює думку про те, що «трагічний смуток і ліричний сміх», притаманні творчості письменника, були зумовлені його раннім знайомством зі світом українських народніх пісень. Проте немає сумніву в тому, що саме народні пісні підохочували поетів і прозаїків в Україні до крайнього ліризму. З другого боку, історичні студії спрямовували інтелектуалів від евристичних пошуків у царину ідеології.
Констатуючи те, що ці ранні історичні та фолкльористичні дослідження в Україні були першими виразними проявами національної свідомости новоuj сучасного українства, треба виснувати і дещо більше: що вони заклали міцний підмурівок цієї свідомости. Бо хіба нація, щойно пробуджена до діяльного буття, має якусь пекучішу потребу, аніж віднайдення своїх історичних коренів та своєї культурної осібности? Саме цим і були на той час заклопотані українці, відкриваючи в такий спосіб саму сутність власної національної ідентичности. Почуттям задоволення і гордощів була просякнута більшість їхніх зусиль, які тоді ще не стикалися з поважними перепонами з боку цензури та інших владних структур. Немає підстав убачати в цій діяльності якийсь організований рух. Усе це чинилося спонтанно й самочинно і не мало ніяких політичих цілей. Можна хіба що говорити про певні «гуртки», бо хоч здебільшого українські зусилля були нескоординовані, але вони відображали інтереси відповідних реґіональних сил. Тим часом же ніхто вповні не усвідомлював прихованого сенсу цієї діяльности, яка ще не кидала ніякого виклику усталеному порядкові речей у державі. Усе ще можна було любити «царя і отечество» і заодно забавлятися пошуками в українській історії та збираннями народних пісень. Ніхто й у думці собі не покладав, що така інтелектуальна діяльність може бути чимось більшим за дилетантські забави у вільну годину.
Глибока іронія міститься у тому факті, що історичні та фолкльористичні студії в Україні активно заохочувалися офіційною російською політикою. Доктрина «офіційної народности» (частина тріяди «православіє, самодержавіє і народність»), проголошена російським міністром освіти Уваровим 1833 року, впливала на розвиток подій в Україні. Плекання народности (національної ідентичности) і місцевих особливостей (льокальної ідентичности) стимулювалося не заради них самих, а з огляду на нову концепцію російської культури. Термін «офіційна народність» «на додаток до реакційних, династичних та захисних складників його змісту мав ще й романтичне забарвлення. І в цьому романтичному плані поняття «Росія» і «російський народ» набували вищого метафізичного, навіть містичного значення, ведучи до віри у велику місію Росії, прищеплюючи доктрину панславізму і практику русифікації»,— пише історик миколаївської Росії.
Як могла офіційна політика, спрямована на денаціоналізацію, сприяти зростанню національної свідомости в Україні? А дуже просто: саме тим, що один (російський) різновид націоналізму з бігом часу неминуче викликав постання іншого (українського) різновиду націоналізму. Ясно, що як українські історики, так і фолкльористи, розпалювали, а далі й підтримували ледь розжеврілий вогник національної свідомости. Дослідження їхні справляли великий вплив на сучасників і на наступні покоління, які сприймали ці твори як джерела для своїх власних зусиль і як трампліни для нових сміливих ініціятив. Мала надійти пора, коли українські інтелектуали вже не задовольнятимуться крихтами, що перепадали їм з російського столу. Вони усвідомлять зрештою необхідність стати в опозиції до всіх тих ідей, які підтримує політика офіційної народности. А тим часом енерґія їхня, віддана на розвиток історичних та фолкльористичних студій, уможливлювала реалізацію такого величного заміру, як витворення новочасної української літератури.

Наталя КУЧЕР
ТУГА ЗА СПРАВЖНІМ
Роздуми після освячення хреста на могилі Бориса Антоненка-Давидовича

В нашому заповненому вщент суєтними подіями життz, у потоці непотрібної інформації, культові фальшивих цінностей, коли велика яскрава обгортка стає необхідною, щоб майстерно приховати порожнечу, ми вражено зупиняємось, коли натрапляємо на справжнє. Таке, про що не треба кричати і роздмухувати штучний вогонь почуттів, бо цей відблиск Справжнього такий зримий, що змушує завмерти і побути в тиші.
Такі почуття переживала 8 вересня 2008 року на Лісовому кладовищі у Київі на освяченні нового камінного хреста на могилі письменника Бориса Антоненка-Давидовича. Після панахиди були промови – доньок Ярини та Ірини, побратимів Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Атени Пашко; дослідників Леоніда Бойка та Бориса Тимошенка, автора пам’ятника скульптора Миколи Малишка. Звучало і покаянне слово Володимира Яворівського.
Чим же вирізнялась ця подія з-поміж десятків інших, що відбувались цього літа у Київі? Найперше – було багато людей з ясними обличчями, на яких сяяли письмена прожитого життя. По-друге — те, як говорили. Поминали талановитого митця, чия доля була в контексті трагічної історії покоління Розстріляного відродження, за тим винятком, що йому пощастило вижити.
Борис Антоненко-Давидович народився у 1899 році у Ромнах, навчався у Харкові та Київі, вже в 1923 почав друкуватись, був членом літературних об’єднань «Ланка» та «Марс». Автор численних збірок оповідань та повістей «Запорошені силюети» (1925), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Крила Артема Летючого» (1932), «Люди й вугілля» (1932), роману «За ширмою» (1957), збірки «Слово матері» (1960), статтей про мову та перекладів з російської та німецької мов. Незаконно репресований 1935, реабілітований 1956. Помер 1984 року.
За тими короткими відомостями життя було ще щось, що викликало в кого подив, в кого захоплення, а в багатьох благоговіння.
Борис Антоненко-Давидович мав абсолютний слух на справжність.
З численних спогадів про нього найуживанішим визначенням сутности його особистости є слово лицар — «лицар без страху і докору» (Р.Корогодський), «лицар ідеї» (М.Коцюбинська), «лицар правди і добра» (Л.Бойко). І, як не дивно, це середньовічне означення виявилось найхарактернішим для людини сірої радянської доби.
Роман Корогодський відзначив, що «найголовніший його твір — це він сам…». Справді, така єдність текстів і життя зустрічається лише в обраних — великих Сковороди, Шевченка, Стуса… Для нас біографія Антоненка — Давидовича показова незламністю і мужністю (він був чи не єдиним серед письменників, кого не змогла подавити сталінська репресивна машина — жодного свідчення супроти себе та інших він не підписав), а також і логічною послідовністю його вчинків. Почуті ним слова давньої народної пісні «Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!» стали свідомим вибором і можуть бути епіграфом до всього його життя.
В оповіданні «Бабині казки» він згадує про дитячі враження від бабусиних оповідей про козаків - той дух прагнення свободи вселився в малого Бориса і будив «мішане почуття жалю, кривди й гарячої любови до чогось неусвідомленого ще, але такого великого і дорогого, за що не жаль і життя своє віддати…». І він, єдиний з численних онуків, почав діймати бабусю питаннями «А де ті козаки?» і шукати їх обриси в знайомих сусідських обличчях. Це питання змусило його залишити університетські студії і піти до війська Української Народної Республіки. Не засиджуватись на теплій посаді, а йти на фронт, де в постатях різних людей (сотника Сидорчука, Романа Сумка, отамана Божка та багатьох інших) впізнавав той дух козацької вольности, який часом набирав одіозних рис, як це було у полковника Болбочана. Той дух свободи не дав йому зламатись на численних допитах в криваві тридцяті роки, перенести моральні і фізичні страждання десятиліть лаґерів і, будучи реабілітованим і повернутим до Спілки письменників, не віддати свого голосу галасливому хорові прославлення режиму.
Його голос звучав так само сильно і осібно, без фальшу, а помешкання на вул. Леніна, 68 стало одним із центрів дисидентства – «відкрита хата в закритому суспільстві» (Є.Сверстюк). Майже всі митці-дисиденти шістдесятих років — з «виводку Антоненка-Давидовича».
У ньому виразно жив ген національної свідомости «…роби, Борисе, що наказує тобі твоя любов до України!», але при цьому з його спогадів, віднайдених в роки Незалежности, проступають також риси вільної від національної обмежености і упереджень людини: «… зло, навіть під українським прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…».
Пісні підсилювали в ньому звучання внутрішнього голосу — серед найулюбленіших – про вояка, якого вже вбили, а потім і поховали, «а він все ще стояв і фурфурт ладував» — ця мелодія лунає на всіх поминаннях Бориса Антоненка-Давидовича.
Бо це також пісня про нього.
Вона звучала і у документальному фільмі «Антоненко-Давидович: Вижити», прем’єрний показ якого відбувся того ж дня у Клюбі КДБ. Служба безпеки України (які несподівані повороти історії!) розпочала зйомки фільмів серії «Гриф секретности знято» за матеріялами власних архівів, і стрічка в талановитій режисурі Ірини Шатохіної — одна із перших.
Про нього будуть ще ставити художні фільми та писати романи – багатство його довгого життя в кривавому столітті є благодатною темою для митців – люди люблять історії з щасливим кінцем. А парадокс життя – не знищили у 1937 році, бо не вдалося вибити зізнання – робить цю історію майже з царини чудес.
З часом такі люди стають героями мітів, казок і леґенд. В українську літературу він увійшов як талановитий письменник, а залишився в історії народу як Вояк на сторожі справжніх цінностей, Лицар, який мандрує із століття в століття, залишаючи нащадкам приклад вірности, мужности, любови до народу — щоб люди знали ці поняття не лише з книжок, але і з живого життя.

Наталя ТРОХИМ
Дитяча молитва

Як ранкове сонечко сміється, небо мружить очі голубі —
я встаю з надією у серці
і молюся, Господи, Тобі.
Як зоря вечірня сяє з неба, день минає в радості й журбі —
я підношу оченьки до Тебе
і молюся, Господи, Тобі.
За усіх потомлених і хворих,
за усіх засліплених життям,
за усіх, хто з відчаю і горя, Господи, забув Твоє ім’я.
Молиться зі мною кожна квітка у сльозах небесної роси.
Боже мій, почуй мою молитву! Господи, помилуй і спаси.

Микола ЯВОРСЬКИЙ
Листопад

Жовтий лист упав на сніг,
зелений з’явиться аж навесні
серед кленів. Квітка новим
зацвіте
семи цвітом. Сонце весело зійде
понад світом! А сьогодні
листопад...
час, мов стріли, що, як в серпні
зорепад,
полетіли. Хоч мете лапатий сніг
по окрузі – Радо вийду за поріг
у кожусі! Подивлюсь у височінь –
звідки пада лист зі снігом уночі
листопадом?..

Марина ПАВЛЕНКО
Як небо в річці втопилося

Біля неглибокої річки зібралися малята. Всі перелякано дивилися то на воду, то на довготелесого Миколку з сусідньої вулиці.
— Дивіться, діти, небо втопилося.
На дні тихої річки справді спочивала безмежна блакить, а в ній кошлатилися білі хмарини.
Діти зажурено мовчали.
Раптом котресь догори поглянуло. Небо вгорі було!
— Ну, як вам сказати, — зніяковів Миколка. — Небо ж не все втопилося. Тільки шматочок, тільки нижнє небо упало. Але й без нижнього неба хіба ми зможемо жити? Хіба зможуть літаки нормально літати? Пташки почнуть задихатися, дощі стануть холоднішими, адже йтимуть аж із отієї, вищої частини. А легкий сніжок зовсім до нас не долітатиме...
Наче заворожені, слухали малята.. Миколка ж розповідав і розповідав, пишаючись тим, що завоював таку увагу, що так багато круглих оченят прикипіло до нього.
Нечутно підійшов Андрійко, Миколчин ровесник. Послухав трохи, а тоді як розсміється!
— Чого ви, малі, вуха порозвішували? «Небо втопилося!» Гляньте донизу, дурні. Бачите себе? То ви що, теж потопилися? Це просто відображення! Як у дзеркалі! Ясно?
Діти полегшено відітхнули.
Андрійко гордо пішов стежкою далі, а похнюплений Миколка мовчки подався на свою вулицю.
Малеча зосталася на місточку і знов дивилася то на воду, то на небо.
— Жаль, що сніжинки не долітатимуть!..
— Шкода, що дощі будуть холоднішими!..
— Відображення відображенням, а небо таки на дні!..
— Яка мілка річка і яке глибоке небо втопила!..

Катерина КАБАНЕЦЬ
ЧОМУ КУЛЬБАБКИ НАЗИВАЮТЬСЯ КУЛЬБАБКАМИ

Колись край села стояла хатина. Вона була гарно вибілена. Усміхалася до людей своїми очима-віконечками, над якими були виведені олійними фарбами візерунки квітів.
У тій хатині жила самотня жінка, в якої не було діток. Все життя вона тяжко працювала на полі. Щодня зверталася молитвою до Бога, щоб він їй послав хоча б одну донечку.
Минали роки, й жінка стала бабусею, не маючи ні діток, ні онуків. Щодня можна було бачити, як вона самотньо сидить на призьбі, розмовляючи з курчатами, які бігали навколо неї.
Одного ранку бабуся знову вийшла на ґанок і побачила на подвір’ї жовтий килим із маленьких пухнастих, незнайомих їй досі, квітів.
— Мої ви діточки, сонценята! — сказала бабуся, пригортаючи до себе старечими руками квіти. Вона пестила їх, немов маленьких діток, яких Господь так і не послав їй. А з її очей текли сльози.
Люди довго думали, яку назву дати цим незвичайним квітам. Оскільки вони цвіли коло бабусі, люди прозвали їх «колобабами», а згодом — кульбабками.

Олена ПОГРЕБНЯК
МРІЯ БЕЗПРИТУЛЬКА

З неба сипалась біла казка. Теплою ковдрою вона лягала на кущики, дерева й лавиці парку. Вже був вечір, і сонечко сховалося, але в парку було напрочуд світло, бо сніжинки, які іскрились, переливалися холодним білим світлом далеких зірок.
Безпритулько вмостився на одній лавиці, згорнувся калачиком і накрив носика хвостиком — щоб було тепліше. Він цілий день пробігав, але так нічого й не знайшов, чим би підкріпитись. Другий день падав сніг, і в парку було порожньо. Мороз щипав і збиткувався з перехожих, та й ніхто ж на морозі не їсть, тож і Безпритулькові нічого не перепало за день. Він уже вмостився спати, щоб назавтра з самого ранку піти ближче до будинків у пошуках їжі. Та й лапки натомилися за день — песики ж не носять черевиків.
Безпритулько поринув у дрімоту, аж рап¬том відчув, що хтось сідає на лавицю. Він розплющив одне око й почав стежити за незнайомцем. На другий кінець лавки вмостився дідусь із довгою білою бородою і в тонкому, на перший погляд, жупані. На руках у нього були теплі вовняні рукавиці, а на голові шапка дивного крою — Безпритулько таких раніше не бачив.
«Оце ще мені халепа, — подумав пес, —зараз прожене мене звідси. В парку повно лавиць, треба ж було сісти саме на ту, на якій я вже вгрівся!».
Дідусь повернувся до нього, і Безпритулько побачив, що очі в старого добрі.
— Не переживай, я тебе не проганятиму, — сказав він уголос, звертаючись до песика.
Безпритулько здивовано підвів мордочку: «Дивина! Ти чуєш, що я думаю?»
— Так. Що в цьому дивного?
«Ну, я не часто з людьми розмовляю. Та в них звичка моїх відповідей не чути».
— А я чую твої відповіді, й навіть знаю, про що ти думаєш.
«Та невже?! Ану ж, про що я мрію?» Дідусь нічого не сказав. Натомість він поставив поперед себе мішок, якого Безпритулько раніше не помітив, і став щось зосе¬реджено шукати всередині. За якусь мить Безпритулько вловив надзвичайні пахощі, які прокотилися від носа до самого кінчика хвоста, і хвостик аж мимоволі сам радісно смикнувся кілька разів. Так і є! Дідусь дістав з мішка три бутерброди: один — із шинкою, другий — з ковбаскою, і третій — з сиром.
— Тримай!
«Очам своїм не вірю! Це все мені?!»
— Ну а кому ж іще? Тобі, звісно.
Безпритулька довго припрошувати не довелось. Хоча бутерброди були чималенькі, але здалось, що бутерброд із сиром він ковтнув одним махом — пахощі були неймовірно дивовижні. Тоді взявся за бутерброд із ковбаскою — цим він уже довше смакував. Дійшла черга й до бутерброда з шинкою, але Безпритулько відчув, що наївся.
«Я хочу закопати його».
— Він твій, роби з ним як знаєш. «Я повернусь. Я миттю!»
Безпритулько зник у кущах, де в одному із заметів старанно заховав бутерброд із шинкою — про «чорний день». Ситий і задоволений, він повернувся до лавиці й свого дивного нічного гостя.
«Навіть не знаю, як тобі дякувати, — подумав песик і замахав хвостиком. — Я давно тут живу, але тебе жодного разу не бачив. Тобто не чув, — я більше запам’ятовую запахи. Як тебе звати? Я — Безпритулько.»
— А мене звати Миколай.
«Що ж ти сам тут робиш уночі? Надворі зима — холодно ж.»
— Я раз на рік, саме цієї ночі, розношу дітям подарунки — тобто, здійснюю їхні мрії. І не тільки дітям — усім чемним істотам на землі. Трохи втомився і вирішив сісти відпочити.
«То я чемний?»
— Звичайно. Ти добрий, хороший песик. Ходи до мене, я зроблю те, про що ти давно-давно вже мрієш.
Безпритулько підійшов до Миколая і вистрибнув йому на коліна. Дідусь почав гладити його й чухати за вушком. Песикові стало так тепло й приємно, що він не помітив, як спочатку задрімав, а тоді дрімота перейшла у теплий глибокий сон.
Безпритулька розбудило сонечко — воно лоскотало носика й очі. Він роззирнувся — нічного гостя не було. Натомість він побачив, що лежить на теплій вовняній підстилці, а відчуття голоду в нього не було.
«То це таки був не сон! Жаль, що Миколай приходить лише раз на рік...»,— подумав песик.

Євген СВЕРСТЮК
ХВИЛЯ ВІДЗНАЧЕННЯ 75-річчя ГОЛОДОМОРУ

22 листопада на державному рівні пронесли по Україні ширшу інформацію, яка могла пробудити багатьох байдужих. Самі виступи Президента України В.А. Ющенка будили в людей почуття гідности й обов’язку берегти пам’ять страшної і повчальної нашої історії. Тут було найменше політичного шумовиння і кон’юнктури, про яку говорять вожді Росії, а була справді скорбота і обов’язок поставити запізнілу свічку пам’яті.
Невисокий рівень журналістики відбився в нагромадженні свідчень побутового характеру і водночас в намаганні уникнути теж таких побутових свідчень, як «заміна етнічного матеріялу», що було явищем повсюдним, оскільки керувалося з Кремля. Осмислюються подібні стратегічні заходи на рівні «коні не винні».
Взагалі поняття вини осмислене слабко. Є вина авторів таємного задуму. Є вина поплічників. Є вина ідейних сліпих виконавців злої волі. Є вина запопадливих слуг злої влади. Є вина нацькованих виконавців… Усе це коліщатка в машині душогубства.
Але пекельний злочин Кремля приховували особи, які були співучасниками. «Злодій не тільки той, хто краде, а той, що переховує» — говорить народне прислів’я. Приховували організатори, приховували чекісти, чиновники і ціла армія слуг, мовчазних рабів. Приховували залякані свідки. Приховували обізнані журналісти, позбавлені совісти і почуття правди. І якщо ми хочемо побачити їх, то це неважко зробити і сьогодні: можна зайти в редакції не тільки комуністичних, але й сучасних «непартійних газет» типу «2000» і побачити їх зблизька. Можна знайти серед них і нащадків тих, що померли від голоду…
Низький рівень осмислення виявляється і в тому, що бракує пошуку чесних і сміливих людей, що рятували голодних, потрапляючи під обстріл опричників Кремля. Треба записати на білу дошку імена рятівників, голів колгоспів, господарників районного і обласного маштабу, які видали селянське зароблене зерно, а потім за це потрапили в тюрму або під розстріл. Треба скласти список людей, страчених за п’ять колосків, взятих покинутими після жнив.
Якщо це когось ні в чому не переконує, то хай йому присниться сон, наче він в холодний вітряний зимовий день йде з гастроному з повною сумкою. В сумці пляшка олії, картопля, риба, хлібина, пляшка молока і морквина, буряки…
Раптом перед ним стає уполномоченний, забирає сумку, обшукує кишені, забирає з кишені сірники і торбинку солі.
Натомість дає розписку: «До сих пор в районах действует распоряжение о продаже всюду спичек, соли, керосина. Надо немедленно это отменить и проследить исполнение. — Москва. Кремль. В.Молотов».
— Понял? — сказав той, що в будьонівці. — Ступай домой и молчок!
Зима тільки починається. В хаті холодно і темно. На печі плачуть діти. Нема хліба, нема картоплинки, нема зернини… Нема сірників, нема солі...

Президенту РФ Д.А. Медведєву

Шановний Пане Президенте,
Ваша адреса - Москва, Кремль, - відома українцям ще з часів п’ятирічок і «реального соціялізму». Усі писали туди і чекали звідти справедливости і милосердя, оскільки всякі вищі Інстанції були уневажнені Кремлем.
Слава Богу, ми повернулися до Найвищої Інстанції, перед якою людині, у тому числі і Вам, належить сповідатися. Ми повертаємося до Біблії, де вже на перших сторінках описано подвійний гріх Каїна: перший - убивство брата, другий - лож перед Богом і горде небажання признаватися у злочині.
У своєму посланні Президентові України В.А. Ющенку Ви відмовляєтеся брати участь у поминанні убитих Голодомором. Це прикро, оскільки важко уявити сприятливішу нагоду заявити співчуття українському народові від сьогоднішнього Кремля і чітко сказати ту правду, що російський народ не причетний до організації Голодомору, оскільки Сталін з ним не радився, так само як Гітлер не радився з німецьким народом про Голокост. Навіть більше, обидва вожді не залишили прямих доказів, тому історія сьогодні оперує показами живих свідків.
Дивно те, що в запереченні загальновідомої істини, про яку писали вільні журналісти і доповідали іноземні консульства ще у 1933 році, про яку написані книги авторитетних дослідників, Ви, по суті, повторюєте сталінську лож про тимчасову політичну кон’юнктуру, про пошук політичної вигоди і навіть про цинічний наклеп.
При цьому Ви говорите про чийсь намір роз’єднати наші народи. Відомо, що об’єднує людей і народи повага до істини і закону. І взаємне співчуття.У нас є підстави співчувати іншим народам і надіятися на взаємність. Адже усі розуміли, що в основі цифри 91% голосів за незалежність України лежала пам’ять про Голодомор...
Про страждання народів «республік свободних» напишуть історики. Але совісливі історики не будуть узагальнювати кривди, а будуть чесно збирати і досліджувати факти, слідами яких Україна - «особливо небезпечна республіка» - виявиться записаною на чорну дошку.
Сказати істину — то обов’язок перед людством . Культурний світ завжди буде вдячний тим, хто всупереч політичним зручностям, голосно називає факти про злочини проти людства.
Без цього банку даних, без фундаменту істини, Пане Президенте, посткомуністи залишаються банкротами, правонаступниками моральних банкротів.
З пошаною
Президент Українського центру Міжнарожного ПЕН-клубу
Євген СВЕРСТЮК
м. Київ, 19 листопада 2008 року

Звернення Священного синоду Української Православної Церкви з нагоди скорботної дати — 75-х роковин Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

У XX сторіччі український народ пережив одну з найстрашніших трагедій у своїй історії — Голодомор. Україна, яка завжди годувала хлібом весь світ, зазнала масового голоду. Голодомор призвів до значних жертв, приніс багато горя. У нього були об’єктивні й суб’єктивні витоки й наслідки. Штучний голод 1932— 1933рр. було сплановано більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації «куркульства» як класу, знищення «ворожих елементів».
Але існує фактор, який об’єднує цей соціяльний катаклізм і решту репресивних акцій тоталітарного радянського режиму. Це кардинальна революція світогляду — відречення від Боголюдини Христа й християнської моралі та обрання Нової віри — у людину-бога, в антихриста. Адепти цієї віри зажадали побудувати рай на землі, домогтися світлого майбуття для людства. Але майбуття без Бога немає, їхнє світло насправді було темрявою. Їхній світогляд базувався на засадах вічної пітьми, бо тільки Бог є джерелом світла. Їхня ідеологія замість блага принесла зло, бо тільки Бог є Творцем усякого блага. Де без Бога будують рай, там з’являється пекло. Замість обіцяного райського життя опутаний совєтською ідеологією народ прийняв пекельні муки.
Історія нашої Батьківщини зазнала багато важких часів. Стихійні лиха, війни, соціяльно-політичні заворушення та інші негаразди призводили до різних кризових явищ, серед яких були «знищення, голод і меч» (Іс. 51:19).
Але в 30-і роки Україна вперше пережила штучний голод, масове вбивство мільйонів своїх громадян, цинічне, цілеспрямоване, безжальне. Лише в богоненависницькому й людиноненависницькому середовищі міг відбутися подібний злочин. На щедрому українському чорноземі вмирали в страшних муках мільйони людей. Цей ГЕНОЦИД був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства. Він став знаряддям диявольської помсти за неспроможність викорінити зі свідомости нашого мудрого, сповненого високих чеснот народу синівську Пам’ять про Бога, як любов до Бога, вірність і віру в Бога. Цю віру можна було знищити лише через фізичну ліквідацію її носія. Тому богоборча влада, створивши духовний голод, прирекла націю і на голод фізичний.
У людей відібрали хліб, як перед цим намагалися відібрати насущний хліб духовний. Родюча нива давала достатньо хліба сумлінним трударям. Але весь зрошений потом селянства хліб було вилучено. Забирали все, чим можна було підтримувати життя, до останньої зернини. Тих, хто збирав колоски на полях, розстрілювали. Агонія голоду була воістину пекельною. Мерців не встигали ховати. Багатьох закопували у спільні «могильники» ще живими. Особливо страждали діти. Молох більшовизму поглинав ці невинні жертви з диявольською бездушністю.
Україна втратила тоді мільйони своїх дітей. Усі вони зазнали тяжких мук і жахливої смерти. А ті, хто вижив, назавжди запам’ятали, що таке «рай на землі», коли він без Бога.
Сімдесят п’ять років минуло відтоді. Час лікує душевні рани, але рану в серці України загоїти неможливо. Вона завжди буде невгамовним болем нагадувати про час, коли над Україною, над іншими народами колишньої радянської спільноти панував диявол.
Українська православна церква у глибокій скорботі молитовно згадує жертв голодоморів па інших репресій радянського тоталітаризму. Постраждалих — десятки мільйонів: розтріляних, закатованих у в’язницях, страчених через різні душевні й фізичні тортури, загиблих від мук голоду. Такої кількости жертв не було навіть під час війни. Воістину, режим вів кровопролитну війну із власним народом.
Церква суворо засуджує чинники, які призвели до цієї трагедії. Виправдання їм немає. Сама історія винесла вирок. Жодні репресії не могли врятувати державно-політичну систему, яка за базис обрала гріх та богоборство, знехтувала ґрунтовними моральними принципами людства — вірою, надією і любов’ю. «Горе тим, що замислюють беззаконня» (Мих. 2:1). Справа таких — «діла протизаконні» (Пс. 100:3). «Кінець їхній — погибель» (Флп. 3:19).
Церква застерігає від глибоко хибної та антигуманної ідеології, що створила подібну , трагедію, і закликає до покаяння тих, хто ще не прозрів і не зрікся богоборства в усіх його формах.
Церква закликає до відмови від екстремізму, нетерпимости, помсти, братоненависництва, розділення на своїх і чужих. У Бога чужих немає. Настав нарешті час духовного єднання народу України, повернення до споконвічних духовних цінностей. Історія виразно показала, до чого призводить зречення християнських засад. Лише свята віра, тверда надія та всеперемагаюча любов допоможуть побудувати гідне майбутнє і застережуть від помилок минулого.
Церква розкриває істину вічного життя тих, хто прийняв мученицьку кончину під час Голодомору. Як любляча мати, свята Українська Православна Церква молиться за їхнє упокоєння в оселях праведних і оголошує їм вічну пам’ять.
Душі їх во благих водворяться. І пам’ять їх — з роду в рід.
Від імені Священного синоду ВОЛОДИМИР МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ

ПРИМІТКА:
ПрессекретарУПЦ МП В. Анісімов виступив зі спростуванням Звернення. Він заявив: «Ніякого політичного контексту у вживанні слова геноцид не малось на увазі».
Нагадаємо, що митрополит Володимир також без політичного контексту, але дуже точно писав: «Цей геноцид був спробою знищити саму душу народу, принизити його до повного духовного рабства». «Dіхі», — як казали латиняни. Церква УПЦ МП ступила на вищий щабель, і тут вона зустріне братні долоні.

ПРИЧИНА СМЕРТИ: УКРАЇНЕЦЬ.
З історії вивчення Голодомору 1932-1933 років на Сумщині. Суми, 2008

Аналіза діягноз про смерть наближає дослідників Голодомору 1932-1933 років до вивчення не тільки кількісних характеристик, але й дає можливість поглянути на проблему під різними кутами зору. Наприклад, якщо переглянути всі 182 (виявлені на даний час) діягнози, то можна побачити розмір фальсифікації історії Голодомору уже в час його проведення. Адже такі пояснення причин смерти десятків і сотень людей в одній книзі як: „невідомо», „від хвороби», а то й відсутністю записаної причини вказують на те, що комуністична влада навмисно ховала правду, отже, повністю усвідомлювала злочинність своїх дій. Тому намагання сучасних апологетів більшовизму списати мільйонні людські жертви на засуху, „шкідництво куркульських елементів», чи „вороже капіталістичне оточення» не мають під собою жодного ґрунту.
Говорячи про дослідження діягноз смертей, треба взяти до уваги і їх кількісні характеристики. Попереду у дослідників Голодомору ще велика робота у цьому напрямі. Покищо можна зробити лише окремі підрахунки, але і вони уже говорять про величезні маштаби і наслідки організованого народовбивства. Наприклад, книга РАЦС по с. Недригайлову за 1933 рік дає такі цифри: з 574 актових записів про смерть 188, або 33 % мають діягнозу „від голоду», 167 записів, або 30% — „виснаження» і 8 записів, або 1,4% — „від недоїдання». Тобто 64,4% записів прямо говорять про знищення населення Недригайлова шляхом приречення на голодну смерть. У графі про національність кожного з них стоїть „українець», а за родом занять усі померлі, крім двох, — хлібороби.
Уже сьогодні стає зрозумілим, що смертність в період Голодомору перевищувала людські втрати в роки Другої Світової війни. Зрештою, життя кожної людини є унікальним, а смерть — планетарною трагедією, незважаючи на те, від чого вона настала. Тому, попри всі об’єктивні та суб’єктивні труднощі, працівниками Державного архіву Сумської области, редакційною групою обласного тому Національної книги пам’яті України, дослідниками має бути зроблено все для збереження пам’яті про кожного, хто став жертвою неоголошеної війни проти українського народу.
Геннадій ІВАНУЩЕНКО, директор Держархіву
Сумської обл.

Анна СЕМЕНЮК
СЛІДАМИ ГОЛОДОМОРІВ І РЕПРЕСІЙ», «Духовна вісь» 2008

У книзі подано дослідження науково-меморіяльної експедиції «Місцями Голодомору в Україні» 33 р.», архівні матеріяли, свідчення очевидців, оповіді та документи про оборону українського селянства з боку ОУН-УПА.
Висвітлено також складну демографічну ситуацію в Україні з аналізою і прогнозом. Автор робить спробу виявити основні елементи демографічної кризи і її наслідки для держави і світу.
Експедиції передувала прес-конференція для ЗМІ м. Львова, в якій взяв участь Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гузар. Він поблагословив учасників експедиції на дослідницьку працю на теренах Південної України.
З 15 по 27 травня 2003 року експедиція здійснила перший етап у Херсонській, Миколаївській, Одеській областях. Другий етап — центральні області: Київська, Чернігівська, Житомирська. Обов’язки духівника експедиції виконував Протоігумен Львівської Провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя отець Михайло Волошин. Щоденна Свята Літургія, сповідь та святе Причастя були постійними духовними середниками для членів експедиції в осягненні мети. Учасники експедиції (п. Ганна Семенюк, о.Михайло Волошин, с.Володимира Максимів, ЧСВВ, п.Богдан Скробут, п.Лідія Купчик, п.Марія Сидір, академік, свідок голодомору Софія Денисенко, журналіст Олег Семенишин, математик Ольга Кульматицька, журналіст Мирослав Мисяк) розпочинали роботу в тому чи іншому реґіоні зі скликання пресконференції, намагалися зустрітися з місцевою владою, керівниками громадських організацій: Руху, Спілки політв’язнів, «Просвіти», Ліґи українських жінок й ін. З’ясовували також, які населені пункти постраждали від голоду, вивчали історичні матеріяли в обласних архівах, збирали свідчення очевидців Голодомору. Шукали місця захоронень українських селян, заморених голодом, відправляли панахиди за упокій їхніх душ. У панахидах брали участь душпастирі різних християнських конфесій: УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП, Євангельських Християн Баптистів, Англіканської Церкви, Об’єднаної Методистської Церкви та ін.
* * *
Найбільшою перешкодою до побудови на даних теренах громадянського суспільства на демократичних засадах є страх. Страх бути виявленим, що ти був причетний і спричинився до цього страшного злочину, страх бути покараним, втратити посаду, бути осудженим суспільством, страх голоду... Саме страх загнав багатьох людей в партії, а не правда й віра, і тому маємо нечувану партійну корупцію і її наслідки у виборчих процесах.
Позбутися страху в постгеноцидному суспільстві — це перший крок до видужання й оздоровлення нації. Найоптимальнішими і єдиними ліками для такого суспільства є правда. Без правди на цих теренах не буде демократичних перетворень. Досліджуючи смертність, захворюваність, національно-культурний розвиток у цих реґіонах, доходимо висновку, що вони сьогодні залишаються заповідником тоталітарного режиму, де панують деструктивні явища (корупція, наркоманія, висока смертність). Саме в цих реґіонах владою штучно підтримується патологічна комуністична аура, яка перешкоджає поступу демократії.
* * *
Саме завдяки спротиву ОУН-УПА масовій колективізації, яку розгорнули в післявоєнні роки «другі совіти» в Західній Україні, збереглось українське село і українська нація. В іншому випадку, без цієї визвольної боротьби, ми сьогодні може не почули б уже ні української мови, ні пісні, ні молитви. Західнє селянство було б згорнуте в яри, а землі заселені чужоземцями.
Якою б була Европа сьогодні? Сатанинський апетит комунолюдожерців не мав меж у просторі; за ліквідацією українського села пішло б нищення польських, чеських, німецьких сіл. Неоціненна роля сільського люду високого духу й моралі, який ціною свого життя, своїх рідних і близьких, не допустив поширення зла на широкі европейські терени.
Чи засвідчила Европа повагу до цього народу? Чи визнано їх вагомий внесок у боротьбу з комуністичним режимом? Ні. До цього часу ці герої не реабілітовані, не визнані воюючою стороною у Другій світовій війні. Навіть неможливо дізнатись про їхню героїчну боротьбу з архівів. Тисячі борців, які загинули геройською смертю, захищаючи рідну землю, в незалежній Україні й надалі засекречені, їхні геройські вчинки йдуть в небуття, а здебільшого це герої селянського походження.

Олександер ІГНАТУША,
доктор історичних наук
ЦЕРКВА В УМОВАХ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ

Збірник містить матеріяли конференції «Трагедія Голодомору 1932-1933 років на Запоріжжі», що відбулась у Запорізькому національному університеті в листопаді 2007 р.
Другу п’ятирічку було оголошено «безбожною». Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін вимагав до 1937 р. ліквідувати в межах усього СРСР не лише всі конфесії, а навіть зовнішні вияви релігійности.
Під час голоду влада посилила економічний тиск на церкву і передусім— на духовенство , як її найвпливовішу силу, що знаходилась поза соціялістичним сектором економіки. Типовими стали випадки, коли місцеві органи влади зобов’язували священнослужителів нарівні з товаровиробниками брати участь в акціях заготівель сільськогосподарської продукції: хліба, м’яса, меду, сплачувати нечувані раніше податки, як то «на культурні потреби” тощо.[…]
Відомість про стан молитовних будинків Дніпропетровської области (однієї з п’яти тодішніх областей України) на 15 травня 1933 р. констатує про закриття 174 церков за санкцією ВУЦВК та 60 — без такої санкції. Це означало, що на території области закритими виявилися 53% молитовних будинків від загальної кількости діючих раніше.
У процесі загального наступу 1932-1933 рр. на українське село влада розширила арсенал способів адміністративного закриття церков. Одним з головних стало закриття церков під приводом необхідности їх використання для зберігання врожаю. Саме з 1933 р. стало масовим явищем перетворення церков під зерносховища. Всесоюзна Комісія у справах культів при Президії ЦВК СРСР згодом — у 1936 р. — констатувала: «Повсюдно практикується вилучення молитовних будинків під зсипання хліба... При чому, факти говорять, що церкви часто засипаються хлібом без необхідности в цьому, тільки для того, щоб «ліквідувати» релігію; у багатьох місцях засипаються останні церкви в районі; терміни, на які береться церква під хліб, зазвичай не витримуються... Прикладів надзвичайно багато».
Арґументація на захист храму, як то: «церква сплатила всі податки і не має боргу перед державою», до уваги не бралася.
У 1932-1933 рр., намагаючись пригасити невдоволення віруючих свавільним закриттям церков, здійснене місцевими властями, закриття храмів почали «узаконювати» заднім числом. Секретаріят Президії ВУЦВК дозволив місцевим органам «порушувати клопотання про закриття молбудів, які не , «функціонують понад 3 роки» і масово їх санкціонував. І все ж, левова частка закритих храмів так і не була задіяна.
Закриття храмів та їх «пристосування під культосвітні та господарчі потреби» супроводжувалося знущанням над релігійними почуттями. 10 жовтня 1933 р. з відчуттям обурення й розпачу священик Миколаївської церкви с.Наугольнівки Троїцького району на Донбасі писав до Секретаріяту Президії ВУЦВК про те, що голова місцевої сільради разом з уповноваженими змусили його відкрити церкву, «куди вони увійшли в кашкетах і почали здійснювати оцінку майна... Після оцінки вони покурили у вівтарі, а потім поставили вимогу, щоб я дістав з кишень все наявне».
Кампанією адміністративного закриття церков в Україні влада форсувала злам церковної організації, як дійової цілісности. Релігійне населення, залишаючись без храму, втрачало традиційне підґрунтя релігійно-громадського життя, губило звичні практики, ставало більш вразливим для маніпулювання його свідомістю модернізаторами від більшовиків.
Крім адміністративного закриття церков і адміністративних обмежень для діяльности парафіяльних осередків, адміністративному реґулюванню було піддано й інші важливі сторони церковного життя. Так, з 1932 р. влада жорстко забороняла скликання єпархіяльних зборів, що вкрай неґативно відбилося на діяльности більш національно активної конфесії — Української Православної Церкви під керівництвом митрополита Івана Павловського.
У роки Голодомору 1932-1933 рр. влада розгорнула політичні репресії проти духовенства та церковного активу. Це питання варте окремого дослідження.
Навіть незначні випадки протидії хлібозаготівлям чи іншим політичним кампаніям влада розцінювала як прояви антидержавного злочину .
Вже на середину 30-х рр. Україна стала реґіоном, де церковна організація була найбільш зруйнованою. Саме в роки Uолодомору в сотнях населених пунктів перестали діяти релігійні організації та молитовні будинки. 1932 р. з’явилися цілі райони, де не було «жодної релігійної організації, жодного служителя культу»... Завдяки такій лінії в середині 30-х рр. атеїстична преса повідомила: «Ми маємо вже десятки районів, де всі церкви недіючі». Маштаби руйнації конфесійної мережі в Україні значно перевершили загальносоюзні показники. На 1 квітня 1936 р. тут залишилось діючими лише 9% від числа церков, що існували до революції, тоді як у республіках Закавказзя збереглося 9,8%, в Білорусі - 10,9%, в Узбекистані —32%, в Росії — 35,6% . На початку 40-х рр. у таких областях України, як Вінницька, Донецька, Кіровоградська, Миколаївська, Сумська, Хмельницька не лишилось жодного діючого православного храму, по одному було в Луганській, Полтавській, Харківській областях.
Закриття церков супроводжувалося зменшенням чисельности парафіяльного кліру, усуненням більшої частини віруючих від традиційних обрядових практик, викоріненням усталених форм православної організації суспільства. Через це в суспільстві зростало безвір’я та бездуховність.
Таким чином, боротьба проти церкви під час Голодомору 1932-1933 рр. вписувалась у загальну картину примусової колективізації українського села і руйнації найбільш міцних міських осередків релігійного життя, які були здатні справляти свій ідейний вплив у суспільстві.
Незважаючи на те що духовенство, як правило, за рівнем матеріяльної забезпечености не було на самому дні соціяльної піраміди, політика державного Голодомору довела його саме до такого критичного стану. Опубліковані листи протоієрея Дмитра Галевича з Поділля виразно характеризують цей стан на тлі людських страждань і смертей. Запис від З травня 1933 р.: «Про цю смертність нічого й розповідати. Передають щось жахливе, у що навіть важко повірити, так що краще не писати про це. Родичі наші поки що живі і здорові, але теж живуть впроголодь. Наталочка вже третій раз приходить до мене за допомогою, і даєш їй по мірі можливости дещо з їстівних продуктів. Є.Л. теж закликає про надіслання йому хоча б сухариків, але де їх взяти, цих сухариків, коли у мене самого на проводи у Хомину неділю виявилось лише три малайчики?».
Достатньо згадати в цьому ж стосунку долю першого митрополита УАПЦ Василя Липківського за його листами, опублікованими в «Мартирологу Українських Церков». З квітня 1933 р. митрополит писав з Київа до о. Петра Маєвського в Канаду: «Що відносно мого матеріяльного становища, то запевне воно дуже тяжке — і не лише через загальні тяжкі умови, а й тому, що як Вам відомо, перед нами — «служителями культу» тут закрито всі державні засоби постачання...». Або пізніше — 17 липня 1933 р.: «...Запевне я в такому стані, що можу прожити тільки милостинею...».
У 1932-1933 рр. мартиролог жертв Голодомору поповнили багато українських священиків. Вони належали до різних конфесій, та зазнали однаково трагічної долі.
Згаданий вище лист протоієрея Дмитра Галевича з Поділля здатен доповнити сумну картину невтішної долі церкви, яку вона ділила разом зі своїм народом, що потерпав від Голодомору. Наведемо фраґмент листа, у якому розповідалося про безрадісний Великдень 1933 р.: «При самому вході мене вразила нова неприглядна картина. Починаючи від сходів, які вели на хори, і закінчуючи столом, на якому лежала плащаниця, я побачив масу прийшлого голодного люду, який покотом лежав у два ряди на холодній кам’яній підлозі, яка ще не встигла висохнути після миття. Лежать ці люди, неначе колоди, прикриті якимись лахміттями, і сплять у блаженному сні наче покійнички, бліді й худі. О-в-ва! Тут вже переживання стали зовсім не великодніми! Оволодівають тобою почуття жалібности до цих нещасних, і співчуття до них, і разом — обурення. насправді, де і коли так було, щоб молоді й здорові люди так бідували і страждали, лишивши свої голодні сім’і в розорених домівках напризволяще? Адже починаючи ще з січня місяця цей голодний і безпритульний люд безперервно осаджує сотнями наші кукурудзяні села, у надії поживитися хоча б окрайцем малаю... Так, великодньої урочистости не спостерігалося ні в кому. Народ стояв у церкві сумний, пригнічений, наче мішком прибитий. Півча фальшувала, староста зображував із себе якийсь ходячий автомат. Та звідки могла і взятися ця урочистість — при погрозі великого штрафу (50 крб.) тому, хто не вийде в поле для сівби у перші три дні святої Пасхи!»[…]
Отже, поставивши священиків на межу фізичного виснаження економічними санкціями, обмежуючи їхню свободу правовими та адміністративними маніпуляціями, влада водночас надавала політичного забарвлення щонайменшим проявам християнського гуманізму та релігійного традиціоналізму. Всіляка благодійність чи підтримка голодуючих розцінювалися як антидержавна «вилазка» «контрреволюційних елементів». За таких умов відкрите сповідання віри ставало подвигом.
У пікових ситуаціях відбувалися масові виступи, заворушення, волинки, «жіночі бунти». Активність виявлялася в усіх реґіонах України. Її носіями були як духовні особи, так і миряни, які виступали на захист свого храму, свого священика.
У 1933 р на Півдні України органи ДПУ арештували 19 осіб, яким інкримінувалася участь у так званій «контрреволюційній організації духовенства». Обвинувачених засудили на терміни від 3 до 10 р. ув’язнення. Хоча слідство у цій справі, як і в багатьох інших, пізніше виявилося сфальсифікованим, а звинувачених було реабілітовано.
Все ж спротив нищенню церков і репресіям церковного активу змушував владу гальмувати дію репресивно-каральної машини. Опубліковані В.Нікольським дані про арешти духовенства у 1931-1933 рр. показують саме таку динаміку процесу. Якщо 1931р. було заарештовано 429 служителів церкви, то в 1933 р. —150 осіб. Влада «компенсувала» це зменшення збільшенням числа жертв голодної смерти. Хоча, на жаль, статистики, яка б встановлювала число цих жертв, на сьогодні не існує.
Віруючі багатьох населених пунктів восени 1933 р. скаржилися на заборону влади користуватися церковним дзвоном. Такі заборони теж були не випадковими. Влада боялася активного використання церковних дзвонів, як засобів антидержавної мобілізації сил, налаштованих проти її політики. У цьому відношенні для неї став повчальним досвід Росії доби громадянської війни. Тоді більшовики змушені були навіть видавати спеціяльний декрет щодо боротьби з церковними дзвонами, на заборону їхнього використання. Та до 1933 р. справу нищення дзвонів практично завершили. У 1929-1930 рр. більшовики провели кампанію зняття церковних дзвонів на потреби індустріялізації. Тож дзвонів при церквах лишилося небагато. Їх тримали на обліку. Список дзвонів, залишених в церквах Харківської приміської смуги на 1933 р., склав лише 34 позиції, з них 27— при церквах екзархату РПЦ, 3 — Синодальної Церкви і 4 — УІІЦ.
Голодомор 1932-1933 рр. став ланкою суцільного ланцюга сталінської перебудови суспільства. Цей ланцюг поєднав антицерковні та антиселянські прагнення державної влади, атеїстичні та антиукраїнські наміри Кремля, комуністичні та централістичні ідеали суспільного устрою більшовиків. Він знищив традиційну систему господарювання українського етносу, перекреслив святі національні ідеали, підірвав глибинні етнорелігійні традиції. Голодомор, як продукт комуністичної модернізації суспільства, у поєднанні з економічними, політичними, правовими, адміністративними, репресивними способами обмеження діяльности церкви, став цинічним засобом «ощасливлення» мільйонів українців і їхнього спрямування в комуністичний «рай».
Під час цієї масової злочинної комуністичної акції церква розділила трагічну долю свого народу. Її руйнація стала центром дії партійної олігархії в царині духу заради комуністичної модернізації, одним із головних чинників деформації й деморалізації української ментальности, а Голодомор — способом трансформації релігійної свідомости, її вульгаризації й перепрограмування у відповідності із завданнями віртуального комуністичного будівництва.
Організаційне ослаблення церкви та її традиційного осердя — селянства —в умовах компартійної монополії на владу й безпрецедентного тоталітарного тиску спричинили до зниження опору обох цих суспільних чинників української протидії комуністичній системі. Сила їхнього спротиву совєтському тоталітаризмові була підкошена Голодомором.

НАЙВАЖЧІ РОКИ ДЛЯ ВІРУЮЧИХ В СССР

Серед інших соціяльних категорій, вигнаних із «нового соціялістичного суспільства», фіґурували також представники духовенства: 1929-1930 рр. були періодом другого великого наступу совєтської держави на Церкву (першого, який відбувся у 1918-1922 рр.). Наприкінці 20-х років, незважаючи на відмову представників вищого духовенства від заяви про льояльність до совєтської влади, яку висловив митрополит Сергій, наступник патріярха Тихона, роля православної Церкви у суспільстві залишалася великою. Із 54 692 діючих церков 1914 р. близько 39 000 на початку 1929 р. були ще відкритими для богослужіння. Ємельян Ярославський, голова Спілки безбожників, заснованої 1925 р., визнавав, що «порвали» з релігією тільки менше 10 мільйонів із 130 мільйонів населення в країні.
Антирелігійний наступ 1929-1930 рр. розвивався двома етапами. Перший —навесні і влітку 1929 р. був позначений посиленням і відновленням дії антирелігійного законодавства 1918-1922 рр. 8 квітня 1929 р. було прийнято важливий декрет, який посилював контроль місцевої влади за життям парафій і додавав нові обмеження щодо діяльности релігійних товариств. Тепер будь-яка діяльність, що «переступала рамки лише задоволення релігійних почуттів», підпадала під пункт 10 сумнозвісної 58 статті Кримінального кодексу, який передбачав, що «будь-яке використання релігійних забобонів мас (...), спрямоване на послаблення держави», підлягає покаранню щонайменше від трьох років ув’язнення до смертної кари. Уряд встановив 26 серпня 1929 р. безперервний п’ятиденний робочий тиждень, п’ять робочих днів, один день відпочинку — яким скасовувалися неділі як спільний вихідний для усього населення. Такий захід повинен був «спростити боротьбу за викорінення релігії» .
Ці різноманітні укази були тільки прелюдією до рішучіших дій, до другого етапу антирелігійного наступу. У жовтні 1929 р. було наказано конфіскувати дзвони: «Звучання дзвонів порушує право на відпочинок широких мас атеїстів у містах і селах». Служителів культу прирівняно до куркулів: їх обкладали податками (оподаткування священиків зросло між 1927 і 1930 рр.), — обмежували в громадянських правах, а це означало також позбавлення їх продовольчих карток, медичної допомоги; священиків часто арештовували і відправляли у вигнання, вивозили.
За неповними даними, 1930 р. було «розкуркулено» понад тринадцять тисяч служителів культу. В багатьох селах і містечках процес колективізації символічно розпочинався закриттям церкви і розкуркулюванням священика.
Цікавий факт: причиною близько 14 % усіх бунтів і селянських повстань, зареєстрованих 1930 р., було закриття церков, та конфіскація дзвонів. Антирелігійна кампанія досягла свого апогею взимку 1929-1930 рр. На 1 березня 1930 р. було зачинено або знищено 6715 церков. Звичайно, внаслідок відомої сталінської статті від 2 березня 1930 р. «Запаморочення від успіху», ЦК цинічно засудив «недопустимі відхилення в боротьбі з релігійними забобонами, зокрема адміністративне закриття церков без згоди мешканців». Цей формальний осуд не мав жодних наслідків для долі депортованих служителів культу.
Протягом наступних років тотальний наступ на Церкву змінився щоденним адміністративним переслідуванням священнослужителів та релігійних товариств. Вільно трактуючи шістдесят вісім статтей указу від 8 квітня 1929 р., перевищуючи свої права щодо закриття церков, місцева влада продовжувала партизанську війну з церквами, використовуючи найрізноманітніші мотиви: ветхість або «антисанітарний стан» церковних приміщень, «несплата податків» та інших численних контрибуцій, які накладалися на членів релігійних товариств. Позбавлені своїх громадянських прав, духовного авторитету, можливости заробляти на життя, користаючи із оплачуваної роботи, свавільно підведені під ранґ «паразитуючих елементів, які живуть з нетрудових прибутків», певна частина служителів культу не мала іншого виходу, як стати «бродячими попами», що вели підпільне життя поза суспільством. Внаслідок цього, на противагу політиці льояльности щодо совєтської влади, проголошеній митрополитом Сергієм, з’явилися схизматичні рухи, зокрема у Воронезькій і Тамбовській областях.
Прихильники Алексія Буя, єпископа Воронезького, арештованого 1929 р. за його непримиренність щодо будь-якого компромісу між Церквою і владою, об’єдналися в незалежну церкву, «Істинну Православну Церкву», із власним кліром, якого часто висвячували поза патріярхальною Сергіївською церквою.
Члени цієї «пустельної Церкви», які не мали власних культових споруд, збиралися для молитов у різних місцях: приватних помешканнях, відлюдних місцях, печерах . Ці «істинні православні християни», як вони себе називали, також зазнавали переслідувань, декілька тисяч їх арештували і вивозили як спецпоселенців або відправляли у лаґері. Щодо православної Церкви, то кількість духівників і культових приміщень через постійний тиск влади значно зменшилася, хоча 70 % дорослого населення продовжувало вважати себе віруючими, як це доводить анульований перепис населення 1937 р. На 1 квітня 1936 р. в СССР залишалося тільки 15 835 діючих православних церков (28 % від їхньої кількости до революції), 4830 мечетей (32 % від їхньої кількости до революції) і декілька десятків католицьких та протестантських храмів. Щодо кількости належно зареєстрованих священнослужителів, їх було не більше 17 857, проти 112 629 у 1914 р. і ще приблизно 70 000 у 1928 р. Духовенство існувало лише, за офіційною формулою, як «залишки вимираючих класів».
Упродовж тих років влада намагалася «остаточно ліквідувати» (використовуючи модний вислів того часу) «останні руїни духовенства». Оскільки анульований січневий перепис 1937 р. виявив, що дуже значна частина населення (приблизно 70 %), незважаючи на найрізноманітніші тиски, позитивно відповіла на запитання “Ви віруючий?», совєтське керівництво вирішило здійснити третій і останній наступ на Церкву. У квітні 1937 р. Малєнков подав записку Сталіну, в якій він висловив міркування, що законодавство про релігійні культи свій час віджило, і пропонував скасувати декрет від 8 квітня 1929 р. «Цей декрет, — пояснював Малєнков, — створив законну базу для утвердження найактивнішою частиною духовенства і членами сект багатогалузевої організації із шестисот тисяч осіб, ворожих совєтській владі. Настав час, — підсумовував він,— покінчити із клерикальними організаціями та церковною ієрархією» . Тисячі священиків та майже усі єпископи знову вирушили до лаґерів. Але цього разу велику кількість їх було страчено. Із 20 тис. церков і мечетей, діючих 1936 р., на початку 1941 р. для богослужіння було ще відкрито менше тисячі. Щодо кількости офіційно зареєстрованих представників духовенства, то вона зросла правдоподібно до 5665 на початку 1941 р. (половина прибула з прибалтійських, польських, українських і молдавських територій, приєднаних упродовж 1939-1941 рр.); 1936 р. це число становило понад 24 000 осіб.

З книги Стефана Куртуа, Ніколя Верта й інших «Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії». Львів, «Афіша», 2008. Переклад з французької — Le livre noir du communisme, Париж, 1997

«Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовній ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі народу і людини, яких не можна ні змінити, ні знищити і яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти... Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога.
Степан БАНДЕРА

ЄЛИЗАВЕТІВКА ПАМ’ЯТАЄ…

Село моє Єлизаветівка розкинулось у придніпровській низині (належало в козацькі часи до Орільської паланки Запорозької вольности) — поблизу зимівників останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського — Курилівки і Петрівки (остання відома нині всьому світові своїм петриківським малюванням).
За спогадами мешканців у 1932-1933 рр. так звані «збирачі» відбирали у селян всі зернові запаси, «навіть квасольку з горщиків забирали». Люди пухли від голоду, вмирали. Ховали їх нашвидкуруч. Були також поховання у спільних ямах, куди звозили мертвих, зібраних по селу. Але даних про кількість померлих знайти неможливо.
Районний архів «згорів у війну».В обласному, де я цікавився зокрема і даними про сільську церкву святої Покрови, яку в 1935 році комсомольські активісти зруйнували, навіть села свого не знайшов! Отакої!
Та незаперечними свідками трагедії Голодомору в селі є цвинтарі. Їх в Єлизаветівці шість… Чи не забагато для села? Скільки себе пам’ятаю, ховали померлих лише на двох. А решта — то поховання 30-х років. Часто вже без хрестів. І ледве проглядаються забуті могилки. Та вони свідчать про те, що відбулося.
Сільський голова Михайло Савченко, може від спогадів свого батька Івана Васильовича, який пережив голодовку, перейнявся почуттям болю за минуле своїх односільчан. На одному з цвинтарів, де були масові поховання померлих від голоду, поставили хреста в пам’ять невинних жертв. Згодом біля хреста за ініціятивою голови зробили пам’ятник, а на узбіччі цвинтаря біля соснового гаю, за підтримки уродженця Єлизаветівки генерального директора «Дніпровського металургійного комбінату» Олега Дубини, збудували капличку. В ці листопадові поминальні дні люди молилися тут за своїх рідних і земляків, замучених штучним голодом.
Микола ЛИТВИН,
м. Дніпродзержинськ

РЕЦИДИВ МИНУЛОГО

Колишня розповсюджувачка нашого місячника передплатила «Нашу віру» на друге півріччя цього року кільком своїм знайомим. І по два числа всі вони не одержали. На пошті їм казали, що газета не надходила. Важко сказати, які реґіонали винні, чи ті, що керують 89 поштовою філією, чи ті, що керують передплатою в усій Одесі.
Коли Президентом України був Леонід Кучма, часто були скарги, що газету нашу передплатник не одержує, а на пошті говорили, ніби газета припинила своє існування. Невже і тепер вони керують свободою слова?
Виталій ШЕВЧЕНКО

ПАМ’ЯТІ АНДРІЯ

7 листопада 2008 року на 51 році життя помер доктор Андрій Євгенович Сверстюк в місті Нешвіл, штат Теннессі, де він займав посаду директора банку крови при університетській клініці.
Народився Андрій 19 лютого 1958 року у м. Полтаві. Київський медінститут закінчив у 1982 році. З перших років праці у двадцять п’ятій Київській лікарні був добрим діягностом. Працював науковим співробітником інституту гематології, мав публікації. Після важкої травми, вже інвалідом, він виїхав до США у 1988 р., де підтвердив свою кваліфікацію і здобув вищу. Двадцять років життя у США він йшов по висхідній, уникаючи співчуття і допомоги. Людина глибоких знань і широких зацікавлень, він вирізнявся у своїй галузі, брав участь у наукових конференціях у США і Европі. Наукова коректність у нього поєднувалася з суворою моральною вимогливістю, водночас з доброзичливістю та щирістю у стосунках, що відчували його шкільні друзі, з якими він зустрічався, приїжджаючи щоліта до Київа.
Цього року він прилетів у березні — попрощатися. Спокійно сказав, що залишилося йому жити зовсім мало, хоче ще раз побачити Україну, потім провідати пам’ятні куточки Німеччини, Швейцарії. Він запізно виявив у себе рак легенів, а вже решту своїх днів читав, як на матриці, делікатно звільняючи колеґ від обтяжливих клопотів. Там, в клініці, Андрія дуже цінували і любили. Своєю присутністю він вносив лад , ясність і певність. Попри свою інвалідність, він належав до тих, що дають, не тих, що беруть, а то чи не головний людський слід, що світить. За ним після відходу залишився слід людської вдячности.
Остання подяка від Андрія усім добрим людям, що були причетні до його долі на чужині і останнє «простіть» — усім, кому він тільки подумки міг послати те слово.
Попри свої успіхи, Андрій говорив, що при нормальному здоров’ї він, серед тих, що виїхали з України, був би хіба останнім. В одній з київських дитячих лікарень він заповідав відкрити на його кошти дитячу «кімнату Гані» на пам’ять доньки, що померла на четвертому році життя.
Від парафії храму Різдва Богородиці (протопр. Валерій) і від парафії Церкви св. Покрови на Подолі (протопр. Володимир) надійшли слова і розради і запевнення у молитвах за вічний спокій, вічну пам’ять і Царство Небесне р.Б. Андрія. Ніна Матвієнко у своєму слові співчуття згадала про пам’ятну зустріч у Філядельфії з Андрієм; «такою рідною душею, що світилася як свічка, від якої не хотілося відходити». Андрій відійшов з тихою усмішкою прощання…

Редакція «Нашої віри» висловлює глибоке співчуття Євгенові Олександровичу і приєднує свої молитви.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку