ВОЗСТАВИТИ НЕБО
Раїса ЛИША

Первинний зміст багатьох слів губиться, вигасає в нетрях часу. Але є такі слова, як ось прадавнє привітання «Мир вам!», котрі незважаючи на всі пережиття тисячоліть, зберігають у собі хвилюючу повносутність і універсальність змісту. Вони мов би засвічують щось у далекій глибині свідомости – думку чи згадку? і здається, що ти знову чуєш першослова, якими Творець колись привітав Своє творіння – й ними освятив увесь смисл буття людини і всякої живої істоти. Ця формула в суті є ключем, що відкриває усесвітній трансцендентний вимір людського існування у Божій любові, яка є безмірною. В інтонації цього привітання вона присутня особистісно – «неначе справді щойно з Божих уст», за чудовим рядком Івана Сокульського, і так є може для того, щоб і в найтемніший час кожна душа могла відчути, що вона не покинута, не загублена і не самотня у безмірі світу.
Та все ж, що таке мир? Вочевидь, то не просто відсутність брутальної війни. І чому сьогодні в Україні ми шукаємо і не знаходимо того заповіданого «священного миру»? Дійсно, мир – це навіть не проста відсутність ворожнечі, але щось значно більше – те, що може з’явитись і зростати лише на тверді усвідомленої істини – через возставлення духовного неба колективної і особистої свідомости й екзистенції, відкритої у безмежжя назустріч всевишній любові. Саме свідомість особистости і національної спільноти (народу) є тим простором, що уможливлює нашу спроможність тримати і нести довірену нам внутрішню цілість усесвіту, оберігаючи його любов’ю, як діти Божі. Тільки так здобуваємо здатність примножувати буття своє і світу, й власне творити культуру. Адже насправді оборонитися від небезпек можливо лише справжністно.
Здавалося б, так і має бути. Одначе, коли поглянути на сучасну українську реальність якби згори, вона вражає болючим відчуттям незахищености, так ніби наші «небеса» місцями продірявилися, утворивши пустоти. Й ті пустоти аж кричать несамовитим запереченням якраз того основоположного закону любови, що тільки й тримає й поєднує все суще, навіть у понадсвітті.
Аґресивне дійство змагання за владу, жорстокі переділи власности, затоптування віри, мови, історичної пам’яті і змісту традицій, безголове нищення природного земного довкілля, метушня масок… І посеред того всього «політична еліта» нібито з усіх сил шукає «те, що нас об’єднує, а не те, що роз’єднує». Та чи існує взагалі щось таке, що може спонукати їх (за винятком небагатьох) до єднання, у високому, а не в ситуативному, вигадливому розумінні? Адже егоїстично-байдужа, агресивна свідомість, з її культом так званого «успіху», що нині відверто нав’язує себе українському соціюму, апріорі нездатна принести суспільству розвиток і піднесення. Бодай тому, що вона власноруч неминуче звужує свій внутрішній простір, обростає панцером в «битвах» і заганяє себе в «темницю», з якої годі без чиєїсь допомоги вибратись.
То ж чи дивно, що численні створені партії, котрі існують для самих себе, поза духовною й культурною традицією та виробленою ієрархією вартостей, гублять будь-яку перспективу.
Питання про любов до Вітчизни, до її людности, про вболівання за культуру, за перспективу її майбутнього, якби провести таке опитування, для багатьох українських політиків, чиновників, та й громадських псевдодіячів видалося б наївним і недоречним, як нереалістичне. Чи про такі «казочки» думає нинішній тверезий праґматик, що міцно тримається за крісло, нішу і т. ін.
Тимчасом саме тут криється та незрима катастрофа (чи криза) свідомости, яка визнає зло як норму і тим самим стає силою спустошливою та самозгубною. Звідси ж в кінцевому рахунку й втрата маштабности світобачення та мислення, що породжує безпорадність зверхників, й так звана «провінційність» уявлень, нерозуміння ролі духовно засадничих речей, спотворене трактування свободи, нерозрізнення добра і зла, змаління людського життя перед ідолами влади, як також світоглядна кволість, невизначеність і аморфність самого суспільства.
Натомість ідеологія «вседозволености», що нині проникає в усі сфери, обіцяючи легко погасити суперечності й допровадити до «єдности» на основі полегшеної – «суроґатної» свідомости, насправді штовхає, втягує суспільство в небезпечну авантюру, на бездоріжжя – поза правдою і поза істиною. Під заспокійливу тарабарщину шоу та нашвидку склепаних псевдомітів.
Наш час справді вирішальний: небувала битва за людину триває сьогодні в царині свідомости, Помаранчевий Майдан – революція 2004 р. була достеменним духовним проривом, і вона дійсно змінила образ української політики й суспільства, змусивши значною мірою подолати страх перед громадянською активністю та незалежністю думки. Майдан 2004 р. став початком шляху, який владна і інші верстви українського суспільства ще мають пройти, щоб опанувати своє історичне призначення і духовно-культурну ідентичність, усвідомлюючи себе суб’єктом дії перед Богом і світом.
Має виробитись врешті ментальність своєї, а не чужої й відчуженої влади. Не забуваймо, що справжнього визнаного провідника ( зокрема і гетьмана) не випадково традиційно називали «батьком». В українській щедрій на випробування історії справжньою владою завше були захисники, лицарі, рятівники – ті, що сягали вершин в любові до Бога й країни, хто ніс у собі святість національного ідеалу, – і саме та влада була істинною, найвищою. Саме такі провідники – діячі, мислителі, мистці – рухали нашу історію і все національне життя.
Таким є і нині – на новому складному етапі – дійсне (а не вигадане під чиїсь «інтереси») глибинне очікування українців, звернене до владних і суспільних діячів, хоч як його затемнюють штучні димові завіси неправди і ошуканства: це доконечна потреба творення високого миру, який визволить суспільне, особисте і державне життя для «добра святого», волі і творчости.

ЗАПАЛЮЙ СВІЧУ, УКРАЇНО!
Наталя ДЗЮБЕНКО

Пам’яті Джеймса Мейса
Жаринка – з горючої рани –
В долоні твої я лечу.
Болить вона, але не тане,
Запалюй свічу, мій коханий!
Запалюй свічу!

В печалі, і вічній скорботі
В неперебутній біді,
Багато ще носимо потай,
У пам’яті довга робота,
Однакові очі у вдів…

І буде довіку боліти
Цей хліб пресвятий на столі,
За словом Нового Завіту,
Вклонімось землі, мої діти,
Вклонімось землі!

Ще руки до нас простягають
Опухлі батьки й матері,
І не кажіте: не знаєм,
Бо літо було урожайним,
І сонце було у порі.

А діти в лахмітті… Руїна,
І безмір людського плачу.
Була в них єдина надія,
Що їх пригадає Вкраїна,
Й запалить свічу.

Згадає жнива оті чорні
Червону мітлу і торгсин,
Так вовчо повзли людомори
По наші серця і комори,
По хліб наш, і жорна, і млин.

Збирались ми надто повільно,
Наш голос ще світ не почув,
Вдовину, сирітську, нетлінну,
Запалюй свічу, Україно,
Запалюй свічу!

ПОВІТРЯ ЄВАНГЕЛІЇ
Архиєпископ Ігор ІСІЧЕНКО

В застояному інформаційному просторі повсякденности наше духовне здоров’я зазнає небезпечних випробувань. Ми легко можемо втратити свідомість, зануритися в летарґічний сон, поринути в згубний полон хворобливих марень.
Одноманіття повсякденних проблем, отруйні випари з проваль українського корумпованого політикуму, наркотичний димок над сферою популярних розваг, смердючі вулканічні дими мас-медія сповнюють наш внутрішній світ задушливою атмосферою хворого штучного світу споживацької індустрії. А вікно в справжній, здоровий світ з прозорим, запашним, свіжим повітрям Біблія лишається щільно зачиненим, припадаючи пилом на полиці...
Що вчинити? Відкрити Святе Письмо і глибоко вдихнути живлюще повітря Слова. Ось це й може врятувати нас від духовної смерти в полоні згубних ілюзій. Замість ерзацу, замінника слова ми можемо обрати його першоджерело. Те Слово, яке «було споконвіку». Але сприйняти його ми можемо, лише маючи відповідну молитовну настанову. Відкривши, читати повільно й роздумливо, як неповторний лист, спрямований особисто до нас.
Ми не можемо вижити лише завдяки диханню. Скільки всього нам треба для матеріяльного життя!.. У духовному ж житті наші потреби не менш широкі. Є серед них першочергові, є ті, що зринуть лише в міру зростання. І читання Божого Слова можна порівняти з диханням. Воно ж бо є повітрям нашої віри. Коли ми прагнемо стабільного, здорового, повнокровного життя, починати маємо звідси. Струсити з палітурки пил забуття, позначити свій намір хресним знаменням, відчути себе в Божій присутності та в спокійній зосередженості вдихнути всією істотою: «Спочатку створив Бог небо і землю»...

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ТЕОКРАТІЮ
Іван ВЕРСТЮК

В контексті питання про автокефалію Української Православної Церкви я хотів би звернутись до такої складної і переважно невдячної теми, як теологічне виправдання нації та держави, щоб в результаті невеликого дослідження наблизитись до богословського усвідомлення покликання Церкви бути національною і тому автокефальною.
Ідея розбудови християнського суспільства з давніх часів присутня в інтелектуальній орієнтації Церкви, і це є цілком логічним явищем. Християнство як досвід володіння повнотою Істини не могло оминути соціяльної проблеми, проблеми співбуття людей у світі. Складна багатовимірність людських стосунків вимагала до себе уваги в першу чергу теологічного обґрунтування основних принципів соціяльного буття. Необґрунтованість соціяльного буття теологією стає причиною патологій його розвитку. Та й узагалі відповідальність Церкви за вкорінення в її традиції усіх сфер буття є, на мій погляд, цілком очевидною. Лише Церква своєю благодатною силою може ствердити в істинності ті чи інші явища світу і найперше світу соціяльного, адже саме до нього долучена Церква у своєму земному вимірі, і це означає, що саме соціяльне потребує першочергового обґрунтування в світлі християнського віровчення.
Християнство своєю появою не принесло людству конкретних готових форм організації суспільства. Воно в жодному разі не було ні соціяльною доктриною, ні політичною концепцію, хоча історія знає багато прикладів, коли християнство намагались витлумачити саме так. Але воно, маючи коріння в Бозі, було вищим за подібні спроби. В той же час християнство і Церква несли в собі той потенціял, з якого із необхідністю виростало цілісне бачення можливостей розв’язання основних проблем організації соціяльного життя людства. Це є теократичний потенціял.
В зв’язку з тим, що сам термін «теократія» має трохи заплямовану репутацію, потрібно зробити деякі роз’яснення. Я вживаю цей термін в його максимально загальному богословському значенні, тобто в значенні потенційної можливости реалізації істин християнства в соціяльному вимірі буття. Я не включаю в царину значень цього терміну навіть поняття «держава» і всього, що з ним пов’язано, адже власне держава і конкретні історичні форми державности насправді не є єдино можливою основою для теократичного дискурсу. Теократія це потенційна можливість християнського суспільства, його, так би мовити, ідея в платонівському розумінні. В сенсі своєї можливости ідея християнського суспільства є безсумнівною.
Спробуємо визначити основне та найбільш принципове в ідеї теократії. Теократія є формою актуалізації Божої присутности в людському суспільстві, і в цьому значенні першим теократичним організмом є Церква, що має своїм першоначальником Ісуса Христа. Але при цьому соціяльний вимір Церкви є сферою дуже проблемною, тому що в різні часи Церква по-різному розуміла сенс свого буття в світі. В наш час ми так само не можемо бути певні щодо того, як повно та глибоко ми розуміємо сенс Церкви та її суспільні межі. Тому розуміння Церкви як теократії є дуже ускладненим, до того ж воно може призвести і фактично призводить до численних політичних спекуляцій. Церква не повинна розуміти свою місію як політичну, але в той же час вона не повинна забувати про свій зв’язок із політикою, заперечувати котрий абсурдно. Взагалі, вдаватись до політичних роздумів з приводу ідеї теократії завжди є справою небезпечною, і до неї потрібно приступати не раніше, як буде усвідомлено богословський зміст поняття «теократія», що ми й намагаємося з’ясувати. Політика, на мій погляд, остання, фінальна сфера реалізації соціяльної філософії, а тому й не до неї найперша увага в теоретичній аналізі теократії як можливости християнського суспільства.
Людське суспільство у своїх реальних історичних формах постає націями, конкретними національними утвореннями. Держава в цьому аспекті є формою реалізації нацією самої себе в історії. Можливо, це визначення недостатньо підкреслює прагматичну функцію держави як упорядкування спільного проживання на певній території, але я віддаю перевагу саме йому. Організація життя є лише приводом для виникнення держави і аж ніяк не її сутністю. У своїй сутності держава пов’язана з нацією, з сенсом буття нації в історії. В чому ж цей сенс? Очевидно, що нації як спосіб історичного буття визначені людству Богом, і тому потрібно знайти перш за все теологічне виправдання існування націй, хоча це дуже складне завдання. Але саме на шляху пошуку цього виправдання можливо повною мірою усвідомити ідею теократії. Як бачимо, хід наших міркувань привів нас до проблеми усвідомлення зв’язку між теократією, нацією та державою.
З моєї точки зору теократія є найвищим виправданням нації та держави. Історичні проблеми суспільного розвитку можуть бути вирішені тільки в християнстві, а християнство в собі й несе заклик до християнізації суспільства, тобто до реалізації ідеї теократії. В той же час теократія може відбутись лише як форма самоусвідомлення конкретного суспільства, яке існує нацією.
В християнській метафізичній картині світу Церква освячує буття. І, відповідно, кожна екзистенція отримує основу свого існування в благодатній духовній енерґетиці Церкви, що шириться світом, наповнюючи його виправданістю. Істина та будь-які форми істинности не є можливими поза зв’язком із Церквою. Нація та держава як основні прояви соціальности теж уможливлюються як виправдані Церквою утворення. Вони освячуються в Літургії, стаючи шляхом постання та актуалізації теократії. Однак історія не є наперед визначеною, і тому не можна говорити про будь-який логічний фінал історії. Теократія не є абсолютною категорією християнського розуміння історичного процесу, вона є лише, власне, ідеєю, ідеальним образом соціяльної сфери історії людства. Держава і нація через свою прилученість до теократичної ідеї укорінюються в Церкві та її літургійному дійстві, відображаючись в них. Тим самим ми маємо право говорити, що і Церква в свою чергу укорінена в своєму національному та державному вимірах лише так вона може бути актуальною, дієвою силою у світі, а не самою лише абстрактною категорією, що свідчить про існування Істини.
Логічний підсумок мого невеличкого розмислу: екзистенційна повнота Церкви може бути реалізована лише через коректний національно-державний прояв, тобто автокефально зорганізовану теократію.

ДОСЛІДНИК ЗАБУТИХ
Степан СЕМЕНЮК

Після укладення між Польщею і Совєтською Росією (РСФСР) Ризького Трактату 1921 про поділ українських (і білоруських) земель та встановлення кордону по Збручу на території Польщі опинилось біля 40 тисяч війська Української Народньої Республіки (УНР) і Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). Поляки на вимогу Москви українські війська роззброїли і інтернували, розселивши їх в кільканадцятьох таборах по всій Польщі. В 1924 році табори розв’язали, а люди розбрелись по всіх усюдах. За роки інтернування від хвороб і ран, умов побуту і іншого чимало з них померло. Могили інших розсіяні по всій Польщі. Десятиліттями про долю цих воїнів була мовчанка, могили заростали травою і бур’янами і були руйновані.
Дослідженням життя і долі цих людей в Польщі, які вмерли, щоб воскресла Україна, зайнявся др. Олександер Колянчук з Перемишля (Польща). Власне появилась його вже дев’ята книжка (польською мовою) «Померли, щоб воскресла Україна» («Umarli, aby zmartwychwstaіa Ukraina». Це книжка про «Місця пам’яті українців учасників визвольних змагань 1917-1921 років у Польщі». Праця видана Перемиським Відділом Об’єднання українців у Польщі.
О. Колянчук дослідив поховання учасників визвольних змагань 1917-1921 років у 201 місцевості по всій Польщі і про кожного воїна подає коротку біографічну довідку.
Досі О. Колянчук від 2000 р. опублікував дев’ять досліджень про долю учасників визвольних змагань українською і польською мовами, серед них: «Генералітет українських визвольних змагань. Біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини ХХ ст»; «Увічнення нескорених. Українські військові меморіяли 20-30 рр. ХХ ст. у Польщі». Він дослідив життя і працю інтернованих вояків у таборах, а було воно досить активне і різноманітне, долю окремих людей по виході з таборів від 1924 р., їх вклад праці на національній ниві серед українського населення в Польщі, а була вона вагома, зокрема в культурній, шкільній, науковій і релігійній царині.
О. Колянчук дослідив історію некрополів притабірних і по всій Польщі, а також поховань окремих осіб в місцях їхнього проживання після табору. Всі видання багато ілюстровані. Це справді героїчний труд! Великою мірою, (а може якраз завдяки його праці?) саме О.Колянчуку треба завдячувати відновлення некрополів і окремих поховань українських воїнів визвольних змагань 1917-1921 років у Польщі.
Праці О. Колянчука це незамінимий джерельний довідник до вивчення історії українських визвольних змагань 1917-1921 рр. Вони мають бути в кожній бібліотеці, а шкільній і військовій зокрема. На жаль, у нас вони властиво не знані. Хто-хто, а МО України здавалося б, повинно, за прикладом хоч би Польщі, зацікавитись цим питанням. Це ж частка історії українського війська. Хочеться вірити, що так станеться.

ПОЛІТИЧНО УСПІШНА Україна
Збігнев БЖЕЗІНСЬКИЙ

У жовтні у Вашинґтоні проходив 8-ий за чергою круглий стіл під назвою «Україна на шляху до державотворення». Цьогорічна тема круглого столу, в якому взяли участь чільні політики й урядовці з України, США та Европи, була «Україна - взаємини з ЕС». Організатором цього заходу виступив «Центр дослідження відносин США Україна» під керівництвом В. Зарицького.
Одним з ключових доповідачів на цьому заході був д-р Збіґнєв Бжезінський, колишній радник президента Дж. Картера і великий приятель незалежної України.

УКРАЇНА В РОЛІ «СТАРШОГО БРАТА»
Я дуже вдячний за те, що маю можливість говорити перед цією авдиторією знову, а через цю авдиторію з народом України. Я хочу почати з привітання народу України з їхньою політичною зрілістю. Він це ще раз довів. Він показав, що має політичну культуру, і йому є чим пишатися. Народ має політичну культуру, яка є частиною загальної політичної культури демократії. Так би мовити, погодитись, не бути згідним, гостро дискутувати, політично поділитися, але залишаючись у межах довгого конституційного процесу. Це значний успіх, і я думаю, що український народ має причину ним пишатися.
Взагалі-то Україна повинна сказати своєму молодшому братові Росії, що вона мусить навчитися української політичної культури. Я бачу, хтось посміхається: «Молодший брат»? Росія це молодший брат України, для тих, хто знає історію. І політично Україна показала свою зрілість та здатність знаходити компроміс, чого Росія ще не продемонструвала. Подивіться на декілька останніх президентських виборів. Є дуже простий тест на демократичність виборчих процесів. Якщо ви не знаєте, хто виграє, і якщо ваші передбачення часто не справджуються, знайте, це демократія. Передбачити результати президентських виборів у Росії для мене не проблема. Я знаю результат. І вам це теж щось говорить.
Тож молодший брат має навчитися у свого старшого брата, і я вважаю, ми (американці) також маємо дечого повчитися, бо я пам’ятаю, коли з’явилася держава Україна, прогнози щодо її майбутнього були невтішні. Ніби Україна не витримає випробовування часом. Я пам’ятаю деяких дуже компетентних аналітиків-інтелектуалів, які нам казали, що Україна розколеться на дві, що країна, по суті, нестабільна. Можливо, західня Україна (Галичина) і може проголосити незалежність, але решта мабуть що ні.
Подивіться на останні вибори. Все зростаюча комплексність вибору. Тимошенко зробила відчутний прорив на сході. Як не дивно, навіть Янукович отримав кілька голосів на заході, і країна дедалі частіше голосує як єдине ціле.
Якщо хочете інший приклад, подивіться на коротку кризу з маленьким азовським островом Тузлою, що його за якоюсь особливою логікою Російська Федерація хотіла включити в свою територію, трансформуючи його з острова на півострів (з боку Російської Федерації). Пам’ятаєте, як відреаґували українці? Всі-всі, в тому числі й президент Кучма повернувся з Бразилії і, стоячи на берегах Тузли, жорстко проголосив: «Це українська територія». І подивіться на рішення Ради. Здається, що голосування було майже одноголосним, якщо не цілком одноголосним, включаючи комуністів. Таке однозгідне голосування показало, що територіяльна цілісність України є непорушною.
Отже ми знаємо, що Україна є успішною як національна держава. Україна існуватиме, і ніяких сумнівів у цьому немає. Україна це, без сумніву, частина Европейського пейзажу. Україна це частина-европейської політичної культури. Вона це продемонструвала. Україна частина европейської культури, і всі, хто перебуває в Київі, навіть з короткою візитою, бачать численні докази цього. Це стійка реальність, до якої всі мають звикнути. І в цьому процесі всі мають позбутися невігластва.
Коли Україна стала незалежною, багато людей, включно і в цій країні (США), не були впевнені в тому, що таке Україна і де вона. До слова «Україна» часто додавали артикль «the». Але зараз усе змінюється. Також важливо, щоб зміни проходили і в Україні. І я маю на увазі дещо дуже особливе. А саме: країна, нація це реальність тоді, коли вони мають глибоке історичне самоусвідомлення. І це важливо, бо країна без пам’яті як людина без мізків, без самосвідомости. Я був вражений цим кілька років тому. Коли був у Київі і вирішив особисто поїхати в Биківню, про яку, я впевнений, більшість із вас знає. Коли ж я говорив з близьким до Кучми високопосадовцем, він не знав, що це таке. І я підозрюю, що багато інших українців в нещодавньому минулому не мали жодного уявлення про Биківню і не усвідомлювали важливости знати ці речі. Ось чому рішення Ради про геноцид – історично і політично важливе. Це поворотний пункт, це нагадує людям про речі, які сталися, про важливість бути незалежними і бути відповідальними за свою власну країну. І в країні саме це відчувається. І це все на краще, бо становить невід’ємну частину більш складних промислових і фінансових питань, які ви обговорювали в контексті зв’язків України, Европи та ЕС.
Має бути едерґійна, процвітаюча, політично успішна Україна, щоб вона була частиною Европи, а Европа має змінити своє бачення Сходу, щоб зрозуміти, що кордони Европи не закінчуються річкою Буг. Справа в тому, що Европа це динамічна реальність, але одночасно частина історії і культури, і Україна є частиною цієї історії та культури.

ЗА ВІДПОВІДАЛЬНУ І ПРОЗОРУ ПОЛІТИКУ
Після останніх виборів Україна має можливість знову показати в дії свою політичну зрілість, і, я думаю, народ показав це через свій вибір, бо я вірю, що Помаранчова Революція поклала край питанню: чи витримає Україна випробування часом, чи ні? Це сталося кілька років тому, але тепер також важливо показати політично зріле лідерство. Це лідерство, керівництво має бути відповіддю на те, що народ політично зрілий, і також, це означає, що народ має ясне поняття відповідальности і підзвітности за політичні рішення і політичні програми. Все розуміння демократії це поняття про змагання програм і змагання керівництва, а потім – підзвітність та відповідальність за керівництво, яке не може бути затуманеним, не може бути прихованим, непрозорим. Проблема відповідальности та підзвітности повинна бути чітко визначена.
І ось чому президент Ющенко має реальну можливість втілити серйозну й ефективну систему відповідальности та підзвітности, основану на двох складових більшости та меншости. Більшістю може бути двопартійна коаліція, це може бути навіть частково широка коаліція, якщо дехто з опозиції хоче бути частиною більшости, але це не може бути уряд, який робить підзвітність та відповідальність непрозорими через розмивання програм і розділенням між елітами, які мають альтернативні програми, бо такий недолік породжує політичний цинізм і створює враження «ми – нація», а «вони – еліта», і підсилює уявлення, що еліта корумпована і наживається на людях, і ніколи не підзвітна народові.
Альтернативи, вбудовані в таку систему керівництва, це важливий аспект демократії, і президент Ющенко має можливість встановити це: або через двопартійну коаліцію, або через формулу «дві партії +» коаліція, може, навіть у дуже розмитому розумінні через часткову широку коаліцію, але вочевидь не через повну велику коаліцію (куди входять усі партії), бо тоді змішуються в одно підзвітність та відповідальність.
Прем’єр-міністер Тимошенко має можливість показати, що вона є істинним національним лідером, і на підтвердження цього велика підтримка на виборах. Вона також має можливість керувати в такий спосіб, щоб показати, що вона не тільки передвиборчий популіст, але відповідальний національний лідер, який може формувати політику на довгий період, без емоцій, але із зобов’язаннями, з твердістю, але без помсти, отримуючи підтримку і міцну повагу. Вона показала великий політичний талант і є зростаючою зіркою на українському політичному небосхилі. І нині вона має можливість втілити ці таланти в стійке лідерство.
Попередній прем’єр-міністер Янукович теж може показати себе як відповідальний опозиційний лідер. Не як продиктований великим сусідом вибір, але як питомо український національний лідер, що бере участь у загальному прориві України в Европу. І він це заявив, будучи прем’єр-міністром. Але, як то кажуть, «не спробуєш не дізнаєшся» – і треба показати це зобов’язання не тільки словесно, будучи на посаді, але й на практиці, як опозиційний лідер, тобто полегшити кроки України до можливої участи в ширшому Европейському проєкті.

НОРМАЛЬНА ЕВРОПЕЙСЬКА ДЕРЖАВА
Іншими словами, кожен із трьох політичних лідерів України має тепер історичний шанс, історичну можливість довести, що Україна – не тільки національний успіх, але країна, яка закриває неминучу прірву між нею і Заходом провалля – не вина українців, це наслідок відсутности свободи, відсутности незалежности та нав’язання комунізму впродовж десятиліть і підкорення століттями імперській системі. Якщо ви розглянете всі причини цієї прірви, ви будете вражені тим, що ця прірва на диво мала. І близький той день, коли Україна стане повноправним учасником европейської дії.
Можна без кінця говорити про проблеми, які треба розв’язати, про критерії, яким треба відповідати, про стандарти, які треба задовольнити, про дефіцити, які треба перебороти, але імпульс дано саме в цьому напрямку.
Й Европа також змінює своє бачення України. Незнання, що його я відчував у США 15 років тому, було так само поширене і в Европі, ... може не настільки поширене, але близьке до того. Сьогодні все драматично змінюється й образ України як нормальної европейської держави потихеньку стає переважаючим. І в цьому не лише обнадійлива перспектива для України, але і ширша сфера, ширша перспектива.
Я глибоко переконаний, справді переконаний, я стратегічно переконаний, що оскільки Україна рухається до Европи, імперіялістична можливість для Росії закривається назавжди, і Росія тоді матиме лише одну можливість – наслідувати приклад свого старшого брата. І це дуже обнадійлива та серйозна перспектива, оскільки, врешті-решт, Росія не має вибору, якщо подивитися на її величезний простір та демографічну кризу й зростаючу силу сусідів.
Якщо Росія не рухатиметься в Европу, збудеться інша перспектива, яку колись описали алегорично, але в ній загрозливе географічне визначення: «Европа до Уралу». Згадайте генерала де Голля, коли він говорив про Европу до Уралу. Він не пропонував, щоб Росія буде поділена, він лише мав на увазі Росію в Европі. Росія в Европі по Владивосток може стати привабливою можливістю для Росії, але якщо вона її не втілить, росіяни постануть перед загрозливою непевністю в майбутньому.
Отже Україна, в певному розумінні, пропонує не тільки урок, але й обнадійливий шлях для Росії, дорогу, яку – всі ми на Заході будемо сподіватися – Росія пройде. Тому що це було б в інтересах розширеного Заходу, якщо Росія вчасно стала б ближчою та глибше асоційованою із Заходом.
Україна ставить вагомий геополітичний виклик усім нам, але я вважаю, що на цей виклик ми можемо дивитися сьогодні, невдовзі після українських виборів та, зокрема, через результати цих виборів, зі зростаючим оптимізмом.

СКАЖІТЬ ЩОСЬ РАДІСНЕ
Є.С.

Найпростіше було б повторити привітання часів Христа: «Радуйся».
Але нині народ хоче почути щось конкретно втішне. Адже політичний олімп на нього напускає осмуту вже скільки років…
А якщо дивитися здалеку, то можна побачити і радісне – в загальних тенденціях розвитку. Не все добре ми бачимо, не все оцінюємо належно. Для корективів пропонуємо погляд збоку і з висоти…

ЗАСВІТИТИ СВІЧКУ…

ПРЕЗИДЕНТ ВНЕСЕ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ ЗАКОНОПРОЕКТ ЩОДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТИ ЗА ЗАПЕРЕЧЕННЯ ГОЛОДОМОРУ ТА ГОЛОКОСТУ
Президент України Віктор Ющенко сподівається, що новообрана Верховна Рада підтримає законопроєкт про встановлення кримінальної відповідальности за заперечення світових Геноцидів Голодомору та Голокосту, який Глава держави планує внести до українського парляменту.
«Цим українська нація себе позиціонує відносно двох, я сказав би, найбільших лих, які торкнулися людства і нашого суспільства зокрема. І це буде вчинок чесний», сказав В.Ющенко в інтерв’ю журналістам у Харкові.
Президент наголосив, що тема, зокрема, Голодомору 1932-1933 років є не питанням «якоїсь окремої партії чи навіть громадської ініціятиви», а стосується кожного українця. «Давайте ми побачимо не міт, не леґенду вчорашнього дня, а правду, яка торкнулася кожної родини», підкреслив він.
Президент також нагадав, що наша держава сьогодні звертається до світової спільноти з проханням визнати Голодомор геноцидом проти українського народу.

НАЦІЯ ПОСТГЕНОЦИДНА
Євген СВЕРСТЮК

Таке поняття з’явилося в американського історика Джеймса Мейса, дослідника українського Голодомору.
Думка про геноцид з’явилася в тих іноземців, які відкрили для себе неймовірні сторінки масових убивств голодом, практиковані большевиками в суворій секретності.
Професор Рафаель Лемкін, що дав визначення геноциду в проєкті до резолюції, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 09. 12. 1948, сам не мав сумніву щодо стосовности цього поняття до українського Голодомору 1933.
Не мав сумніву і Роберт Конквест, автор книги «Жнива скорботи». Але чи не найглибше пережив трагедію України 1933 Джеймс Мейс, коли вивчав її з усних свідчень очевидців у кінці 1980-х років, і коли переїхав жити в Україну в 90-ті роки.
Він знав про вітальну силу України раніше, ще до творення Довженком кінофільму «Земля» (1930), нищівно розгромленого в Москві фейлетонами Дем’яна Бєдного… в «Известиях» саме за показ тієї сили. Він вивчав документальні свідчення і, власне, в результаті порівнянь побачив постгеноцидну націю, яка втратила міцне селянство, свою церкву, інтеліґенцію, історичну пам’ять, і саме існування її мови було поставлене під питанням…
Було цілком очевидно, що злочин народовбивства був продуманий, організований Кремлем, проведений методично, і старанно прихований. Слово «голод» було заборонене в Україні, а у світі була заблокована інформація про Голодомор . І це проводилося на рівні державної політики СССР за допомогою комуністичної міжнародньої аґентури і лівих сил, бо для них правда – «відносна».
Газета «Наша віра» протягом 1999-2000 року публікувала великий матеріял відомої української громадсько-політичної діячки Мілени РУДНИЦЬКОЇ, сенаторки Польського сейму, «БОРОТЬБА ЗА ПРАВДУ ПРО ВЕЛИКИЙ ГОЛОД».
Це була справді дипломатична війна розумної і відважної українки, яка пробивала стіну блокади, вимурувану в Европі 30-х років з суміші підкупу, корисливости і довірливостиі европейських політиків, які крок за кроком здавали позиції то Сталіну, то Гітлеру. І серед них було мало тих, що розуміли: «Правда зробить Вас вільними і сильними». Правда рятує. Але за перемогу правди треба боротися.

ФРАНЦІЯ ЗАРЕЄСТРУВАЛА ЗАКОНОПРОЕКТ ПРО ГОЛОДОМОР

Французька національна асамблея зареєструвала законопроєкт про визнання Голодомору 1932-1933 років Геноцидом українського народу.
Законопроект про визнання українського Геноциду запропонований депутатом від Півночі Крістіаном Ванетом. Торік він також виступив з аналогічною законодавчою ініціятивою, але через підготовку до парлЯментських виборів, які відбулися у Франції в червні цього року, проєкт не встигли розглянути.
Нинішня законодавча ініціятива приурочена до 75-ї річниці Голодомору. Французький депутат правої політичної орієнтації вважає, що усі Геноцидні злочини, скоєні упродовж XX століття, мусять бути офіційно засудженими.

ПОМИНАННЯ СОЛОВЕЦЬКИХ ВЯЗНІВ СОВЄТСЬКОГО РЕЖИМУ

З ініціятиви Василя Овсієнка й інших українських правозахисників у роковини розстрілу «соловецького етапу», коли загинули численні представники української інтеліґенції, 1 листопада 2007 р., біля пам’ятника Лесеві Курбасові в Київі було відправлено панахиду за жертвами «великого терору». Співслужили о. Валерій Копійка (УАПЦ), о. Володимир Черпак (УПЦ КП) та о. Ігор Онишкевич (УГКЦ). На жалобній акції були присутні Президент і Прем’єр-МіністЕр України.

Упродовж історії нашого народу молодь разом зі своїми провідниками брала на себе відповідальність за Церкву і державу. Сьогодні цю естафету покликані перейняти ми. Наше завдання – зберегти скарб віри наших батьків від загрози секуляризації та байдужости, ту віру, яку передав нам рівноапостольний князь Володимир у Хрещенні Русі-України та за яку, не вагаючись, віддавали життя наші ровесники під час жорстоких переслідувань минулого століття.
Зі «Звернення делегатів IV сесії Патріяршого Собору
«Молодь у Церкві III тисячоліття» до молоді в Україні та на поселеннях»

СЛУЖІННЯ НАРОДНОГО МИТРОПОЛИТА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО
ЄВГЕН СВЕРСТЮК

В релігійному житті височать ПОСТАТІ. На великому історичному переламі ХХ ст. між епохою царської Росії і епохою диктатури большевизму він, священнослужитель і захисник віри зі щитом «не бійтеся» стоїть, як могутній дуб, закорінений глибоко в землю. Його шарпають холодні північні вітри, навколо нього наступають і відступають війська, над ним кряче і віщує негоду вороння, навколо нього товпляться і віруючі, і суєтний люд, а він тримається корінням в рідній землі і простягує свої руки до вічного рідного неба.
Люті вітри вічно січуть, а рідна земля і небо вічно рятує. І досі.
Василь Липківський народився 1864 – майже ровесник клясиків української літератури. Його розстріляно опівночі 27 листопада 1937 року і поховано у велетенській братній могилі, можна сказати – в народній могилі – уже одночасно з другим поколінням трудівників на ниві української культури.
Як священнослужитель, він реалізував себе і виявив усю могутність духу в час гонінь на віру і лютого убивання священнослужителів. Провидіння судило йому приймати важке для церковної людини рішення: відступити від вікових канонів єпископського свячення і відступити від церковної єрархії, з якою служив десятки років і терпів утискив від неї.
Монах Мартин Лютер розпочав війну проти папського Риму у віці за 30 років. Чеський протестант (проти німецької ієрархії) розірвав при народі папську булу – за 40 років. А протоієрей і богослов Василь Липківський пішов на ту важку дорогу, коли йому було вже за 50 років.
Усе це були люди великої, справжньої віри. І патріоти. Кожен з них стояв перед обличчям смерти і щохвилинно був готовий прийняти кострище.
Але віра зобов’язує бути одважним і йти дорогою Христа.
Провидіння судило йому «скинути тягар митрополичого служіння» під примусом влади. Але він важко пережив співучасть у цій лихій акції своїх людей, які прийняли «усвідомлену необхідність». Це був 1927 рік, уже готувалися масові репресії проти пастви митрополитової – проти українського селянства.
Звичайно, насильство було б застосоване до митрополита ще до суду над СВУ в 1930… І внутрішньо він вже був готовий.
Однак постає питання, чи мучеництво через страту було б важчим, ніж сувора бідність в цілковитій домашній ізоляції протягом десяти років, у маленькій сестриній кімнатці разом з паралізованою людиною у напівголоді…
Саме у цьому випробуванні чи не найбільше реалізував свої сили український народний митрополит: він скористався щілинкою в їхньому законі, який дозволяв писати листи закордон. Забігаючи наперед, скажу, що тією щілинкою скористалося покоління в’язнів сумління у совєтських концлаґерях, особливо на засланнях після концлагерів. Наглядачі різного ранґу не розуміли, як багато важить слово, навіть просіяне через цезуру.
У своїй келії він писав дрібним почерком свої проповіді до українського народу. Важко сказати чи це були саме ті проповіді, які він виголошував сотні разів перед українськими селянами у тривожні роки після громадянської війни, коли народ сам фанатичний блиск його очей сприймав як заклик до опору владі антихриста, чи ті, які виголошував з катедри Софійського собору – останньої твердині УАПЦ. Радше ні, то були проповіді до українського народу поза часом, проповіді в уяві «згадуючи дні давні та роки вічні». То були слова, які повинен говорити український священик людям в неділі і свята – так і названо його книгу в традиційному найменуванні (очевидно вже після того, коли вони були зібрані в Канаді).
Чи міг собі уявити невтомний подвижник Духу, що ці проповіді через пів століття повернуться в Україну і стануть хлібом щоденним для тисяч священнослужителів, які шукатимуть їх, а заодно і його перекладів богослужбових текстів, і вважатимуть, що ті переклади найкращі, бо тоді, окрім знання української мови, був добрий рівень богословської освіти. В проповідях по суті ув’язненого митрополита відчувається напруга протиставлення безбожному світові та глибока тривога, без якої дух віри знижується до релігійної риторики. Особливо глибоким і правдивим звучанням виділяється тема Зшестя Святого Духа на Апостолів, бо то пов’язане з найглибшим переживанням учасників творення Української Автокефальної Православної Церкви і спільною молитвою в Софійському соборі про Дар таїнства Духа Святого. Усі пережили ту спільну молитву так глибоко, що канонічні єпископські висвячення здавалися порожнім ритуалом.
Влада його не могла використати і не могла ліквідувати.
Історія усунення митрополита Липківського у нас часто подається мовою совєтської преси: підготовили Собор, зібрались єпископи, проголосували… Тією ж мовою подавали історію убивства Шварцбартом в Парижі Симона Петлюри: рахували кулі, описували убивцю, його виступи на суді… За цим сценарієм замітання слідів ішли, аж доки подія не стала в ряд засвідчених документально замовлених у Кремлі убивств Є. Коновальця, С. Бандери – постатей першого ряду…
Звичайно ж про внутрішню близькість митрополита Василя Липківського і Симона Петлюри і на полі релігійному, і на культурно-національному знали всі, не кажучи вже про ҐПУ. Симона Петлюру вбито 26.05.1926.
Митрополита Василя Липківського заарештовано вже 13 липня 1926. Закривають 2-гу Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка проіснувала сім років і три місяці, щоб організувати третю – «радянський ліквідком»: («Ми через ваші голови зберем ваш собор» – казав Балицький). Через півтора місяця несподівано митрополита Василя Липківського, після звинувачень в тому, що його проповіді не відповідали радянській ідеології, а поведінка не відповідала вимогам ҐПУ, випускають на волю…
«Ті ж самі люди, але зовсім інший дух… Проєкти своїх ухвал та рада перше носила до ДПУ, і лише після ухвалення там записувала їх до свого протоколу, це вже була не вільна державна організація, а церковна філія ДПУ… Організацію ієрархії УАПЦ взяв на себе єпископ Ромоданів і справді виконав це завдання не гірше патріяршого заступника Сергія в Москві».
Отже, стосовно Митрополита, то ліквідація його не може бути демонстративною з огляду на його популярність у народі і на реакцію Заходу. Навпаки, його треба принизити, здискредитувати за допомогою його учнів, відкинути від церкви методом «чистки», а потім згасання під домашнім арештом…
Антихрист не любить пастирів серед громади вірних. Він не зносить чиєїсь доброї слави… «Але та надто показна і зворушлива зустріч, згадує Митрополит, – яку зробив мені народ і в Харкові і в Київі після мого звільнення, вже вирішила мою долю: мене треба було конче зліквідувати».
Очевидно, щось подібне подумала дружина Євгена Плужника Галина Коваленко після того, як студенти університету після вечора, де він читав їм свою поему «Галілей», винесли його на руках.
Дружина Миколи Зерова Софія, дізнавшись про овації, якими нагородили його студенти після блискучої лекції, скрушно похитала головою і сказала: «Боюсь, що це тобі даром не мине»…
Як тут не згадати тріюмфального в’їзду Христа в Єрусалим, пальмових гілок і криків «Осанна», адже це було за тиждень до розп’яття. Можливо, і участь Юди Іскаріотського потрібна була їм не задля впізнавання Того, Кого й так всі знали, як задля приниження Учителя, від Якого відступається учень… А хіба страх не привів до відступництва другого учня вірного Петра?
Страшно читати біографії сподвижників Митрополита Василя, використаних – і викинутих в небуття…
В усі хрестоматії мали б увійти прощальні слова Митрополита – за спогадом протопресвітера Димида Бурка:
«Важко було Соборові переступати через авторитет великого архипастиря, але, мовляв, обуха батогом не переб’єш: ҐПУ настоювало на своєму. Могильна тиша. Напружені погляди на Митрополита. Чекають його останнього слова. «Чого злякалися, почав він, чи не знали раніше, куди і задля чого йдете? По нашій вірі Бог послав нам радість духовного відродження, але за нетвердість нашої віри Він посилає нам випробування. Хто могутніший за Бога, кого, крім Нього, маємо боятись? Не бійтеся, хто служить Богові і своєму народові. Не бійтеся, хто щиро хоче спасти свою душу. Не бійтесь і відганяйте сумніви. Не бійтесь, бо коли наша справа правдива й угодна Богові, нас ніхто не переможе. Не звертайте на побічні шляхи, не наважуйтесь на облудні манівці. Тільки відкритий і простий шлях є найкоротша дорога до Бога. На Нього наша надія, Йому слава, честь і поклоніння…»
Це говорилося в атмосфері ліквідації Церкви і в присутності тих, що вимагали послуху, поклоніння і цілковитої покори…
І тут постає питання, якою мірою Митрополит Василь був «аполітичний» і лояльний до влади, яка трималась на терорі і послухові?
Десятилітнє домашнє затворництво для людини творчої було даром Провидіння. Потрібно було ще раз прожити своє життя наодинці з книгою Святого Письма, зважити факти і побачити їх в духовному вимірі. Отже, митрополит творив свій духовний подвиг і залишив уже нащадкам порівнювати його з подвигом життєвим.
Як і більшість реформаторів, протопресвітер Василь Липківський не виношував гордих намірів. Син українського священика, він відчував фальш у переведенні мови з селянами зі зрозумілої на незрозумілу, як тільки це стосувалося думки вищої і важчої для розуміння. тобто справжній священик так чи інакше сам перекладає тексти на зрозумілу мову. Вже в середовищі братчиків, зокрема у молодого Шевченка була потреба перекладати на українську мову псалми Давидові і вводити церковно-слов’янізми в потік живої мови. Пилип Морачевський, не надіючись на дозвіл влади, переклав 4 книги Євангелій ще в 1862. Пантелеймон Куліш поклав собі переклад Біблії за справу свого життя, свідомо йдучи проти офіційної течії. За цими фактами стояли сотні і тисячі близьких до народу священиків, які чекали дозволу на українську мову в Церкві і в житті. Досить проглянути публікації в «Єпархіальних вєдомостях» за десятиліття підготовки до собору, щоб побачити: Україна чекає мовної реформи в Церкві…

У квітні цього року виповнилось 115 років з дня народження Дмитра ДОРОШЕНКА, історика, публіциста, громадського і державного діяча. Він походив із старого козацько-гетьманського роду на Чернігівщині. Вчився у Варшавському і Петербурзькому, а також Київському університеті, який закінчив 1909 р. Працював у Петербурзі, Київі, Катеринославі як громадсько-політичний діяч, журналіст і педагог. Під час 1 Світової війни був уповноваженим Союзу Міст на терені окупованої російським військом Галичини і Буковини, а після революції 1917 року призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини. Згодом був обраний губернським комісаром Чернігівщини. У травні-листопаді 1918 року був міністром закордонних справ України. У 1919 році еміґрував. 1921-1951 рр. професор Українського Вільного Університету (у Відні, Празі й Мюнхені) на катедрі історії України. Був професором Карлового університету в Празі (1926-36), директором Українського Наукового інституту в Берліні (1926-1931), професором на катедрі історії Церкви православного богословського факультету Варшавського університету (1936-39). 1945-50 президент УВАН. 1947-50 професор Колеґії св. Андрія у Вінніпеґу (Канада). Дм. Дорошенко опублікував близько 1000 праць з історії України, історіографії, історії культури та політичних взаємин із Західньою Европою. Головні праці Дорошенка: «Нарис історії України», І-ІІ (1932; 1933); «Історія України 1917-23», І-ІІ (1930, 1932); монографії про Костомарова, Куліша, Антоновича, «З історії української політичної думки за часів I Світової війни» (1936), «Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу» (1940).
ОЛЬГА РІЗНИЧЕНКО

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ РУХ В 1917 Р.
ДМИТРО ДОРОШЕНКО

Православне духовенство м. Київа від самого початку Лютневої революції поставилось дуже прихильно до українського національного руху. Вже в перші дні існування Центральної Ради до неї надійшла така заява: «Православне духовенство м. Київа на своїм зібранню 7 березня сього 1917 року під керівництвом Преосвященного Никодима єпископа Чигиринського обрало з свого гурту на делеґатів до Української Центральної Ради таких осіб: прот. Шараєвського, свящ. А. Ходзицького і Г. Чернявського і прохає Президію Ради допустити означених осіб на збори Ради з правом голосу. Марта 9 дня 1917 року Голова пастирських зборів духовенства м. Київа Никодим єпископ Чигиринський».
Збори Центральної Ради ухвалили прийняти пропозицію духовенства.
Під час Українського Національного Конґресу в його президії засідав представник українського духовенства о. Павло Погорілко. А до почесної президії було вибрано єпископа Димитрія Уманського.
Одначе загальне ставлення православного духовенства до українського руху не скрізь було таке прихильне, як у Київі. Так, наприклад, на Чернігівщині воно було й зовсім вороже, що пояснювалося значною мірою тим, що в Чернігівській єпархії архиєреї москалі протягом кількох десятків років призначали на парафії вихованців великоруських духовних шкіл, отож міське і сільське духовенство на Чернігівщині складалося здебільшого з чужорідного московського елементу.
На надзвичайному з’їзді духовенства Чернігівської єпархії в серпні 1917 р. було зняте питання про українізацію церкви.
Більшість з’їзду (головно духовенство північних повітів Чернігівщини) «провалила» українізацію. Одному з найбільш гарячих її оборонців, священику Єфимовському, не дали навіть говорити.
Інакше ставилось до українства духовенство на Полтавщині, де наприклад загальні збори духовенства Хорольського повіту ще в квітні винесли постанову домагатись українізації школи. А на полтавському єпархіяльному з’їзді в травні було прочитано одним з учасників з’їзду доповідь про відродження православної церкви на Україні про потребу ввести знову в церковне життя стародавні українські звичаї та обряди, заборонені російською церковною владою, завести старі українські церковні співи, читання церковно-славянських текстів з українською вимовою, вживання при службі Божій і в проповідях української живої мови й проголошення автокефалії Української православної Церкви. Ця доповідь викликала до себе живий інтерес і була видана аж чотири рази.
Так само й на Поділлю: єпархіяльний з’їзд Подільської єпархії, що відбувся в кінці квітня, мав ясно визначений національний український характер і «висловив надію, що з автономією України настане й автокефалія в православній українській церкві». З’їзд духовенства Брацлавського повіту, що відбувся в м. Тульчині 1. грудня 1917. р., одноголосно постановив вітати Центральну Раду і взяти у виборах до Українських Установчих Зборів якнайближчу участь.
Але більшість єпархіяльних з’їздів поставилась до справи відродження української церкви байдуже. Так само байдуже, або навіть вороже поставилась до нього і найвища духовна школа на Україні Київська Духовна Академія, де майже всі катедри були обсаджені москалями або українцями-перевертнями. Більшість єпископів не зайняла якоїсь виразної позиції щодо українського руху. Одні, як Димитрій Уманський, Никодим Чигиринський або арх. Агапит Катеринославський стали відразу на боці українського руху. Так само й бувший ректор Казанської Духовної Академії й арх. Володимирський Олексій. Знов же таки архиєпископ Харківський Антоній Храповицький (б. Волинський), відомий з свого українофобства, безтактовними вибриками настільки обурив харківське українське громадянство, що воно кілька разів домагалось його усунення з Харкова.
З проголошенням Української Народної Республіки православне духовенство скрізь поставилось лояльно до української влади і брало незмінну участь в усіх урочистостях святах проголошення Української Народної Республіки, військових з’їздах і т. п.
Але революційний рух, який розвивався під соціялістичними гаслами, сам по собі не сприяв інтересу до релігії й до церкви. Дуже невеличкі круги української інтеліґенції цікавились церковними справами, а з українських газет тільки одна «Нова Рада» виявляла певне зрозуміння для церковної справи і містила на своїх шпальтах не тільки самі звістки про церковне життя, але й статті на церковні теми.
В кінці 1917 р. в Київі зформувалася «Українська Православна Церковна Рада», в склад якої увійшли і духовні, й миряни. Вона взяла в свої руки керування українським церковним рухом. З її кругів почали лунати голоси про потребу скликання українського церковного з’їзду, який би мав унормувати правно-канонічне становище православної церкви на Україні, особливо після того, як у Москві Всеросійський Церковний Собор відновив патріярхат і вибрав на патріярха архиєпископа Тихона. На сторінках «Нової Ради« свящ. Вас. Симонович писав уже в червні 1917. р. про потребу скликати український церковний з’їзд (№ 62, з дня 13. VI. 1917); Павло Мазюкевич там же (№ 219) в статі «Автокефалія чи автономія?» гаряче стояв за автокефалію української церкви.
Українська Православна Церковна Рада постановила нарешті скликати Всеукраїнський Православний Церковний Собор, на що дав свою згоду і патріярх Тихон. В початку грудня 1917. р. організаційний комітет по скликанню Всеукраїнського Православного Собору випустив таку відозву:

«Народе Український!
Колись, ще за Гетьманщини, ти був вільний, але з’єднавшись з царською Москвою, ти втратив свою волю не тільки державну, а навіть і церковну. Тепер, відбудувавши свою Народну Республіку, ти мав відбудувати колись ні од кого не залежну, автокефальну святу Церкву свою. Принаймні третій Всеукраїнський З’їзд зробив у цій справі певну постанову. Для скликання Всеукраїнського Церковного Собору складено Організаційний Комітет, відомий і Українській Центральній Раді. Українське військо завжди було захисником християнської віри й піклувалось про свою Церкву, воно заплатило за цілість і непорушність її своєю кров’ю. Але росіяни, позбувшись царя світського, завели у себе нового самодержця духовного московського патріярха, щоб укинути і наш український народ в нову духовну неволю. Знов вернулись ті часи, коли людей не питаються, як і куди їх повернути.
Вільний народе Український!
Щоб не попасти тобі в цю духовну неволю, повинен ти негайно зібрати свій Всеукраїнський Православний Собор духовенства та мирян і відновити на ньому давню незалежність української церкви, стверджену Переяславським трактатом (1654. р.) і незаконно знищену Московщиною.
Державний народе український!
Тільки зібраний тобою Всеукраїнський Церковний Собор духовенства та мирян має право вирішити справу твоєї Церкви та признати або не признати нововибраного патріярха московського, і через те не слід тепер поминати його в церквах на Україні».

31 грудня 1917. р. вийшов № 1 часопису «Вісті з Українського Православного церковного собору». Українська Православна Церковна Рада старалася погодити інтереси обновлення українського церковного життя з інтересами відродженої української державности. Їй удалося зав’язати добрі відносини і з українськими військовими кругами. В кінці грудня 1917. р. Укр. Прав. Церковна Рада випустила відозву «До всіх православних українців», щоб вони піддержували Центральну Раду і Генеральний Секретаріят.
Але український церковний рух не знайшов для себе ані зрозуміння, ані піддержки з боку соціялістичного українського уряду. В складі Генерального Секретаріяту знайшлася всього одна людина, яка розуміла культурне й національне значіння церковної справи і яка взяла на себе ініціятиву спробувати ввести церковне життя в рямки нового державного ладу на Україні. Це був Генеральний Писар Ол. Лотоцький. Йому вдалося переконати своїх колеґ по Секретаріяту, і на засіданні Малої Ради 29 падолиста 1917. р. він зробив від Генерального Секретаріяту внесення в справі утворення окремого органу для порядкування церковними справами. Обміркувавши цю справу, Генеральний Секретаріят прийшов до думки про потребу утворення особливої комісії, яка б порядкувала церковними справами на Україні. На запитання деяких членів Малої Ради доповідач пояснив, що думку про потребу окремого органу церковного управління на Україні подала Генер. Секретаріяту особлива нарада з мирян та духовенства. Нарада бачила небезпеку для церковного життя на Україні з боку російського православного собору, котрий збирався саме проголосити в Росії патріяршество, що загрожуватиме ще більше церковному життю, ніж це було досі. З приводу доповіді і пояснень М. Рафес зауважив, що згідно з демократичними принципами церква повинна бути відділена від держави, і що не діло Генерального Секретаріяту турбуватися про церковні справи. Генеральні секретарі В. Винниченко і І. Стешенко доводили, що таки треба створити якийсь орган для порядкування церковними справами, тим більше, що при Міністерстві внутрішніх справ існує департамент справ віросповідних.
Мала Рада винесла постанову: «передати справу на розгляд Генеральному Секретаріяту з тим, що коли він вважатиме потрібним, то може внести певний законопроєкт в релігійній справі. Генеральний Секретаріят такого законопроекту не вніс, і справа була похована.
«Нова Рада» устами А. Ніковського справедливо зауважила, що «Мала Рада зовсім мляво поставилась до упорядкування релігійних відносин на Україні, до заснування окремого адміністративного органу в справах церковно-релігійних... Члени Малої Ради, стоячи на вищих і недосяжних точках соціялістичних ідеалів і партійного пуризму, не порушили, на жаль, чисто-життєвих справ української церкви, які обходять і їх, як людей культурних». І він вказував на те, що церква з її наукою, письменством і мистецтвом має велике історичне й сучасне значення, що народна маса вірує, хреститься, молиться і шанує церкву, що коли український уряд не заопікується церквою, то нею охоче заопікується московський синод і патріярх, і тоді вийде, що на Україні існуватиме приватна релігійна спілка, яка підлягатиме московському патріярху і буде скріпляти на Україні гнізда русифікації через проповідь, твори суздальських богомазів, листки й послання». Свою статтю закінчив Ніковський іронічною заувагою: «Поділяючи високодостойні канонічні переконання українських партій, не можу одначе не пожалувати за тими матеріяльними й культурними цінностями, які ми маємо втрачати через свою неуважність».
Всеукраїнський Церковний Собор відкрив свої засідання у січні 1918. р. у Київі під головуванням єпископа Пимена з Поділля. В соборі взяли участь майже всі правлячі єпископи на Україні, вибори представників були переведені по всіх єпархіях і звідусіль прибули делеґати. Але засідати Соборові довелося під звуки большевицьких гармат. Військові події примусили членів Собору перервати свої наради і роз’їхатись по домах. Наново зібратись Собору довелося аж влітку 1918 р. за цілком інших обставин.

СВЯТИЙ ТОМАС МОР
АНТОНІО СІКАРІ

Томас Мор жив на початку Нового часу (1478-1535), коли хвиля гуманізму і Відродження вкрила всю Европу. І слово «хвиля» означає саме те, що може піднести на гребінь, але може також скинути додолу. Відзначимо одразу – так розумів гуманізм і Відродження Джованні Піко делла Мірандола, якого вся Европа вважала найчарівнішою, найвченішою, найосвіченішою людиною свого часу. Савонарола говорив про нього: «Можливо, жодному із смертних не було дано такого великого розуму. Цю людину слід вважати одним із чудес Божих і дивом природи, настільки величний його дух і вчення». Макіявеллі, який не був його другом, вважав Мірандолу «людиною майже божественною». Згадка про Піко делла Мірандолу тут не випадкова, тому що саме Томас Мор переклав англійською і прокоментував життя Піко делла Мірандоли через десять років після його смерти. Так ось, цей гуманіст у своїй знаменитій промові про гідність людини говорив, що людина – центр світу і вона за своєю волею вирішує, чи піднятись їй до божественного світу, чи спуститись до світу нижчого, тваринного.
Цей вибір, запропонований людині, стояв також перед гуманізмом Відродження.
Але цей вибір ставив людину перед подвійною можливістю: гуманізм міг бути або сходженням до її істинного божественного образу, даного через Одкровення (християнський гуманізм), або ж він міг бути обожненням людини…
А саме Відродження могло розумітись або як культ «успіху» людини, просякнутий язичницьким натуралізмом, або як справжнє «відродження»: ориґінальна синтеза християнства і клясичної культури завдяки поверненню до джерел того та іншого заради нової синтези і дійсного оновлення.
По суті питання зводилось до наступного: чи повинна нова культура увібрати і нести в собі з надією християнське Одкровення чи Одкровення Христове повинно увібрати, очистити і перетворити всю цю нову культуру, якщо навіть цей процес буде хворобливим.
Інакше кажучи, мова йшла про те, чи витримає творчий порив і відроджуване почуття людської гідности випробовування Хрестом Христовим і його незмінним значенням у житті людини.
Піко делла Мірандола, від котрого в якийсь момент чекали, що він очолить цей рух (що могло би змінити його історію), помер у тридцять один рік.
Другим великим гуманістом, від якого чекали вирішального слова як від істинного «володаря умів» Європи, був Еразм Роттердамський. На його честь складали захоплені гімни. Слово «еразмів» було синонімом до слова «вчений». Але Еразм, хоча сьогодні йому дається інша оцінка, був особистістю складною, йому не вистачало як справжньої філософської глибини, так і справжнього релігійного почуття, а його їдка іронія часом породжувала непорозуміння.
Третім мислителем европейського рівня був Томас Мор. В Англії він був настільки відомим, що в підручнику з латинської риторики, за яким вчились у 1520 році, учні знаходили вправи, де говорилось про нього… Еразм любив його «більше за самого себе» і називав своїм братом-близнюком. В оселі Мора він написав свою знамениту «Похвалу глупоті» (її грецька назва являла собою зумисну гру слів, яку можна було перекласти як «Похвала Мору»). Сьогодні говорять, що аби зрозуміти Еразма, слід читати Мора, а щоб зрозуміти його іронію, потрібно змішати її з гумором Мора.
Мор захищав Еразма з усіх сил, переконливо і вірно пояснюючи зміст його творів, які зазнавали дорікань і осуду. І саме під впливом Томаса Мора Еразм звернувся до досліджень в галузі бібліїстики і патристики, які згодом прославили його і привели до розуміння гуманізму передусім як повернення до новозавітних та патристичних джерел християнства.
Ким же був Томас Мор? Він народився у 1478 році. Як всякий гуманіст з самоповагою, вивчав латину і грецьку, став юристом. У двадцять чотири роки розпочав викладати право. Він став визнаним адвокатом серед лондонських крамарів і вів справи найбільших мореплавних компаній.
У 1504 році його призначають віце-міністром зберігачем скарбниці і спікером Палати общин. Він – канцлер герцогства Ланкастерського, він розпоряджається більшою частиною багатства корони. У 1528 році він на вершині свого успіху, у нього троє заміжніх доньок. Сесиль, якій двадцять один рік, двадцятидворічна Єлизабет, улюблена донька Маргарита двадцяти чотирьох років і дев’ятнадцятирічний син Джон, який збирається одружуватись. Є у нього і прийомна донька на ім’я Маргарет.
Він був двічі одружений: його перша дружина померла через кілька років після весілля, коли діти були ще зовсім маленькими.
У 1529 році він одержує одну із головних посад у британському королівстві: стає лордом-канцлером Генріха УІІІ, найближчою до короля людиною і його безпосереднім представником. Жоден гуманіст Европи не зробив такої блискучої політичної кар’єри.
Водночас він – людина витонченої культури. Пише латиною, але й стає засновником блискучої англійської прози, яка до нього була незграбною. Він один із основоположників англійської історіографії: його історія Річарда ІІІ, що згодом надихнула Шекспіра на створення його трагедій, сьогодні вважається клясичним зразком цього жанру.
Він займається вивченням Біблії, філософії та богослів’я. Пристрасно захоплюється музикою та живописом (саме він відкрив великому Гольбейнові шлях до Англії). Найвідоміший його твір «Утопія» (1516), написаний спочатку латиною, – це один з основоположних і головних творів політичної філософії, створений на противагу твору того ж часу «Монарх» Макіявеллі. Це один з небагатьох творів гуманістів, що дожив до наших днів.
Завдяки йому слово «утопія» увійшло у всі европейські мови.
Твори Томаса Мора англійською мовою займають 1500 сторінок форматом в одну чверть аркуша, написаних готичним шрифтом у дві колонки. В такому ж томику розміщені і латинські твори. Кілька кращих творів він напише у лондонській тюрмі Тавуер.
Еразм Роттердамський так говорив про Мора: «Завдяки своєму красномовству він переміг би і ворога: для мене він настільки дорогий, що якщо б він попрохав мене співати і водити хоровод, я б з радістю підкорився йому… Якщо тільки мене не вводить в оману велика любов, яку я до нього почуваю, не думаю, що природа коли-небудь створювала характер більш гнучкий, чутливий, передбачливий та тонкий. Інакше кажучи, людину, більше за нього обдаровану всіма мислимими чеснотами. Додай сюди дар вести бесіду, відповідний його розумові, надзвичайну приємність у спілкуванні, духовне багатство… це найприємніший з друзів, з яким мені подобається як займатись речами серйозними, так і весело жартувати».
Дім Мора вважався одним із найгостинніших і найзатишніших у Лондоні. Пануюча там атмосфера гармонії і веселощів, розум Томаса і його дітей (доньки вносили правки в критичні видання грецьких авторів!), віра, яку проповідували словом і втілювали в життя, приваблювали і полонили всіх, хто у нього бував.
Але вечорами Томас відвідував і бідні квартали, постійно допомагав грошима злидарям. Він орендував великий будинок, щоб надати притулок хворим, дітям і старим, і назвав його Будинком Провидіння. Кожного дня він бував на Літургії і не приймав жодного важливого рішення без Причастя. Він молився і читав Біблію разом з усією родиною і сам її коментував. Він викликав обурення знаті, тому що у смиренному чернечому одязі співав у парафіяльну хорі, хоча був лордом-канцлером. Тим, хто йому докоряв, він з тонкою іронією відповідав: « Не може бути, щоб я викликав незадоволення короля, мого пана, тим що публічно віддаю хвалу Панові мого короля».
Так само він відмовлявся, як це належало йому за посадою, їхати верхи під час Хресного ходу з молінням про врожай: «Не хочу їхати на коні слідом за Вчителем моїм, який іде пішки».
Різдвяну і Пасхальну ніч Мор проводить у молитві разом з усією родиною. У Страсну П’ятницю він читає і коментує в родинному колі оповідь про Страсті Господні. Коли йому говорять, що якась жінка з його селища має тяжкі пологи, він молиться доти, поки йому не повідомлять, що дитина народилась. Зазвичай під розкішним одягом він носить власяницю: він зніме і пришле її доньці лише перед стратою.
Все це показує, яким багатогранним був цей чоловік, що його багатозначно називали «omnium horarum homo», («людиною на всі часи»), людиною, яка лишається собою у будь-які моменти життя. Проголошуючи Томаса Мора святим у 1935 році, рівно через чотириста років після його смерти, Пій ХІ захоплено говорив: «Це дійсно людина досконала!»
Саме споглядаючи у всій цілісності його людську особистість, слід роздумувати над його мученицькою смертю. Обставини її досить добре відомі. Генріх УІІІ був другом Томаса Мора: він також гуманіст, людина всебічно обдарована і приваблива, поет і «богослов». Він так само одержує від Папи титул «захисника віри». На жаль, це також « один з тих людей, які хочуть навіяти, що вони роблять добро навіть тоді, коли творять зло…, які крутять законом, як їм заманеться, називають зло чеснотою, щоб їм не довелося каятись, і тому особливо небезпечні для себе та для інших через засоби, до яких вони звертаються для власного виправдання»(Д. Саржан).
Генріх УІІІ розпочинає процес про визнання недійсним свого шлюбу з Катериною Арагонською. Деякі зачіпки для цього є, але Святий Престол не збирається поступатись. Генріх дає запит і купує висновки знавців права і кращих европейських університетів (позитивний висновок Падуянського університету коштував йому кілька сот фунтів стерлінґів).
У 1532 році, аби заручитись підтримкою духівництва, Генріх примусом досягає проголошення себе «єдиним захисником і верховним главою англійської Церкви». Синод підкоряється без особливого опору завдяки обмежувальному заключному визначенню «настільки це дозволено законом Христовим».
Наступного дня (16 травня 1532 року) Томас Мор повертає королю печатки – знак свого достоїнства – і стає приватним громадянином, готуючись жити в суворій бідності. Жодних заощаджень у нього не було – він все роздавав бідним і віддавав своїй великій родині та сім’ям своїх близьких. Тепер же він раптом залишився без своєї платні і всіх прибутків. Відтепер у нього не вистачало дров, щоб протопити камін.
Він жартував, що є ще трохи часу, перш ніж весело піти всім разом просити милостиню, співаючи Salve Regina.
Він відмовився бути присутнім на коронації Анни Болейн, і нова королева зненавиділа його. В 1534 році всі були зобов’язані підтвердити присягою свою згоду з Актом про наступництво, яким через кілька місяців доповнили Акт про верховенство. Томас Мор був єдиною світською людиною Англії, яка відмовилась присягнути. Із духовенства відмовились лише один єпископ та кілька ченців-відлюдників.
Томас Мор, якого посадили у лондонську тюрму Товуер, відмовляється присягнути, але мовчить, не даючи жодних пояснень своєї поведінки. Він не хоче давати підстави для винесення смертного вироку. Звинувачення, обмови, погрози, лестощі, навіть тиск рідних не мали результатів: він не хоче нікого засуджувати, не хоче нікому нав’язувати свою думку, але не присягає і нічого не пояснює.
Щоб засудити його, немає законних підстав: будучи досвідченим адвокатом, він легко доводить безгрунтовність пред’явлених йому звинувачень в бунті.
Тим часом він пише в тюрмі один з кращих богословських і філософських трактатів англійською мовою: «Діялог про розраду в нещасті», а згодом починає «Коментар на Страсті Господні».
В документах процесу ми читаємо: «У відповідь на питання , чи визнає він і вважає, що король верховний глава англійської Церкви…, він відмовляється дати пряму відповідь на запитання: «Я не хочу вмішуватись в такі речі, тому що твердо вирішив присвятити своє життя роздумам про Бога, про Його Страсті і про марність мого земного життя».
Він знає, що має померти, але не хоче давати своїм ворогам жодної зброї проти себе. Коли, коментуючи євангельську оповідь про Страсті, він дійшов до слів «поклали на Нього руки», трактат закінчився, тому що в нього забрали все письмове приладдя.
1 липня його засудили до смерти за державну зраду. Тоді, з усією ясністю юридичної логіки, на яку він був здатен, він обґрунтував неспроможність Акту про верховенство.
6 липня його обезглавили.
На перший погляд поведінка Томаса Мора здається не зовсім послідовною. Він проголошує істину лише після того, як його засудили до смерти. Чому?
Читаючи його Коментар на Страсті Христові, опублікований нещодавно під назвою «В Гетсиманському саду», можна знайти ясне і зворушливе у своєму смиренні пояснення. Мор вважав, що він не заслуговує благодаті мучеництва: він боїться самого себе, своєї слабкости, життя, проведеного серед мирського достатку.
Він заздрить ченцям-відлюдникам, які йшли спокійно на це страшне мучеництво (страта за звинуваченням у державній зраді обіцяна і йому, але згодом на прохання короля замінена обезглавленням, була страшною: спочатку засудженого вішали, поки він не непритомнів, потім оживляли, потім розпорювали йому живіт і четвертували ). Все це лякає Мора: його спосіб життя не підготував його до цього. Від нього вимагається героїчна мужність – а він відчуває себе страшним грішником.
Спосіб вирішення його особистої трагедії, віднайдений ним з усією строгістю розуму, відшліфованого за роки заняття правом, воістину досконалий.
«Обвинувачам, які насміхалися з нього, тому що він не пояснював відкрито причини своєї незгоди, накликаючи таким чином на себе смертний вирок, він відповів, що не почувається настільки впевненим, щоб свідомо йти на смерть, як він сказав, « з остраху, щоб Бог не покарав мене за зарозумілість, відкинувши мене. Тому я не виступаю вперед, але відступаю назад. Але якщо Сам Бог поведе мене на смерть, я вірю, що у великому Своєму милосерді Він не лишить мене без благодаті і мужности». (В Гетсиманському саду, С. 31.)
У всьому Коментарі на Страсті, говорячи про страх, який переживав Христос у Гетсиманському саду, він пояснює своє становище: боятись не суперечить християнству, але той, кому страшно, має слідувати за Христом. Слідувати насправді означає відмовитись від руху своїми силами: «Кожен, хто поставлений перед вибором: зректися Бога чи прийняти мученицький кінець, має бути впевнений у тому, що перед цим вибором його поставив Сам Бог» (В Гетсиманському саду, с. 28; 55; 60).
Аби бути впевненим у тому, що його кличе Сам Бог, він ані прагне мучеництва, ані уникає його: «Якщо ми тікаємо, усвідомлюючи, що для спасіння нашої душі або душ тих, хто нам довірений, Бог наказує нам лишитись на своєму місці, сподіваючись на Його допомогу, ми робимо дурницю. Навіть якщо ми вчиняємо так, щоб врятувати своє життя.
Так, саме тому, що ми робимо це, щоб врятувати своє життя» (там же, с.132).
Це моління Томаса Мора про чашу в його Гетсиманському саду: він знає, що не може тікати, тому що це супроти його совісти, він знає, що не може свідомо прагнути мучеництва, бо не впевнений, чи не підказане це бажання гординею і зарозумілістю.(…)
Він не відкривав усього, що думав, навіть доньці. Він говорив їй: «Лиши у спокої живих і думай про померлих, яких Бог, я сподіваюсь, упокоїв у раю. Я впевнений, що більшість із них, якби вони були живі, були би тієї ж думки, що і я… і я молю Бога, щоб моя душа перебувала з їхніми душами.
Поки що я ще не можу сказати тобі всього. Але остаточно повторю, що як часто говорив тобі, доню, я не беру на себе право висловлювати свою думку чи сперечатись про це, я не засуджую і не обговорюю поведінку інших, я ніколи не сказав жодного слова і не написав ні рядка проти рішення парляменту і ні в якому разі не хочу лізти в душу тим, хто думає чи говорить, що думає інакше, ніж я. Я нікого не осуджую, але совість говорить мені, що йдеться про моє спасіння. В цьому, Мег, я переконаний, як у існуванні Бога».
Коли Томас Мор був ще канцлером, у справах служби йому доводилось вивчати проблему примату папської влади. «Відверто кажучи, – зазначає він, – тоді я і сам не думав, що папська влада божественна за походженням». Але через десять років, які були присвячені дослідженню творів Отців Церкви та соборних документів, він переконався, що необхідно сумлінно визнати істину про те, що примат папської влади був встановлений Богом.
Тоді ця проблема широко обговорювалась: дехто вважав, що примат папської влади не від істинної віри, але є складним богословським питанням. Сам Томас Мор твердив, що Собор вищий за Папу і що, відповідно, випадок з Генріхом УІІІ не зовсім зрозумілий.
Мор говорив: «Я не маю у своєму серці сил говорити те, що забороняє мені совість».
В Євангелії Ісус говорить, що ніхто не починає будувати вежу, не підрахувавши попередньо її вартість. І Томас Мор пише доньці: «У всіх цих обставинах я не забув пораду Христа, дану у Євангелії. Перш ніж розпочати будівництво фортеці, для захисту моєї душі, я сів і підрахував, скільки мені це буде коштувати. Протягом багатьох безсонних ночей, охоплений тривогою, Маргарито, коли моя дружина спала, думаючи, що я сплю також. Я бачив, якій небезпеці іду назустріч і, думаючи про них, боявся. Але тепер я дякую Господу, що незважаючи на це, Він дав мені благодать ніколи не припускатися думки про капітуляцію, навіть у тому випадку, якби найгірші мої припущення ствердилися» (Лист доньці Маргариті).
Ця людина – гуманіст, свідомий своєї гідности, але водночас і людина, яка смиренно визнає свою слабкість, за волею Божою опинився в обставинах, коли він мав повністю віддати свою людську велич Іншому, аби піти своєю хресною ходою.
Ось одна з кращих сторінок, написана Томасом Мором у тюрмі: «Христос знав, що багатьох через саму фізичну слабкість лякає лише одна думка про муки… і Йому хотілось підбадьорити їх, даючи приклад Своєї скорботи, Свого страху, Свого жаху. Він неначе прямо хоче сказати тим, хто так налаштований, тобто є слабким і боязким: «Ти такий слабкий, але будь мужнім; яким би втомленим, пригніченим, охопленим страхом перед жорстокими муками ти не почувався, будь мужнім: Я також, думаючи про близькі Страсті, найгіркіші і найжорстокіші, відчував Себе ще більше втомленим, пригніченим, настрашеним і надломленим жахом…
…Довірся Мені, якщо ти не можеш довіритися самому собі. Дивись: Я іду перед тобою тим же шляхом, який так лякає тебе. Вхопись за край Мого одягу, і ти одержиш силу, яка визволить тебе від марних страхів і укріпить твою душу мужнім усвідомленням того, що ти йдеш Моїми слідами.
Будучи вірним Своїй обітниці, Я не дозволю, щоби ти був спокушений понад силу» (В Гетсиманському саду, с. 35).
Коли стало зрозумілим, що Бог хоче, щоб Томас Мор йшов Його закривавленим слідом, він зустрів смерть з усмішкою на устах ( його останні дотепи викликали обурення у благомислячих людей). Тепер, коли йому вже не потрібно було ні з ким боротись, він з невичерпною повнотою висловив правду, яку носив у своєму серці. Спочатку і востаннє він як юрист ясно і вичерпно обґрунтував незаконність Акту про верховенство. Потім він показав, наскільки серце його було повне любови навіть до підкуплених суддів. (…)
Останні слова Томаса Мора перед його суддями були такими: «Панове, я можу додати лише одне: як апостол Павло, згідно з Діяннями Апостолів, схвально дивився на смерть св. Стефана, і навіть охороняв одяг тих, хто побивав його камінням, але однак зараз разом з ним він святий на небесах, і на небесах вони будуть з’єднані вічно, так і я справді сподіваюсь (і буду настійно молитися про це), що ми з вами, мої панове, які є моїми суддями і які засудили мене до смерти на землі, разом, радіючи, зможемо зустрітися на небі, досягнувши вічного спасіння» (з Біографії Роупе).
І він був обезглавлений. (…)
Віра і гуманістичні устремління його часу надихнули Томаса Мора на прагнення бути людиною цілковито і повністю. Але настав день, коли він зрозумів: є ситуації, коли християнин, саме щоб бути людиною у повному значенні цього слова, повинен віддати Христу всю свою людську сутність, що є ситуації, коли вибір лише один: або нелюдськість, або людськість Воскреслого. І тому він вибрав смерть.

Переклала Наталя КУЧЕР з книги: Антонио Сикари. Портреты святых. Т.1. 1991, «Христианская Россия», Милан.

ШЕДЕВР НА БЕРЕСТОВОМУ В КИЇВІ
НАТАЛЯ ЛОГВИН

У давнину Берестове займало територію сучасного парку Слави між Дніпровським узвозом і вулицею Івана Мазепи. На високих пагорбах, у надзвичайно мальовничій місцевості вже в X столітті існували поселення й заміський двір київських князів. Там у своєму палаці 1015 року помер великий князь Володимир Святославич. Пізніше Берестове уподобав Володимирів син a Ярослав Мудрий. На той час, у першій половині XI століття, на Берестовому стояла церква Св. Апостолів, а при ній, як подає Літопис руський, був «пресвітер на Ім’я Ларіон, муж благий і книжник», майбутній митрополит київський Іларіон, автор знаменитого «Слова про Закон і Благодать». «І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий манастир Печерський, і тут молитви діяв». Про статус Берестового як офіційного осідку великих київських князів свідчить літописна звістка від 1073 року, коли під час усобиць між синами Ярослава Мудрого «вийшов Ізяслав із Київа, а Святослав і Всеволод увійшли в Київ [...] і сіли обидва на столі на Берестовому, преступивши заповідь отчу». Під час нападу на Київ хана Боняка 1096 року княжий двір зруйнувала пожежа. Востаннє Берестове згадується в літописних записах 1231 року.
Дата будівництва храму Спаса на Берестові достеменно не відома. Перша згадка в літописах про нього припадає на 1139 рік тоді там було поховано дочку Володимира Мономаха Єфимію. Пізніше, 1158 року, у Спаському манастирі поховано сина Мономаха Юрія Долгорукого, а 1173-го його онука Гліба Юрійовича.
Володимир-Василій Всеволодович Мономах (1053 1125), онук Ярослава Мудрого, князь чернігівський, переяславський, а з 1113 року, по смерті Святополка великий князь київський. Своє імення він успадкував від матері, дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Він був одним з найбільш освічених і талановитих князів. Мономах намагався відвернути розпад Київської держави на самостійні князівства і надавав величезного значення пропаґанді єдности руських земель. Кілька його успішних походів проти половців на якийсь час поклали край їхнім нападам. Загалом майже дванадцятирічне князювання Володимира Мономаха в Київі сприяло зміцненню держави, розквіту письменства і мистецтва. Тож цілком природно, що саме на замовлення Мономаха на княжому дворі Берестова було поставлено храм Спаса, який позначив повий напрям у розвитку архітектури й монументального малярства.
На превеликий жаль, після татаро-монгольського погрому Київа 1240 року церква Спаса зазнала значних руйнувань, і на початок XVII століття від неї лишився тільки перший ярус нартекса. Протягом 1640-1642 років храм відновлено стараннями київського митрополита Петра Могили. Тоді до нартекса зі сходу добудували три апсиди, а із заходу дерев’яний притвор. Тогочасні майстри-відбудовники дуже дбайливо поставилися до руїн давньої пам’ятки, зберігши навіть незначні рештки її муровання й фраґменти фресок (на початку 1980-х рр. вони ще трималися на стіні під покрівлею храму). З часом дерев’яний притвор замінили мурованим, до якого на початку XIX століття прибудували двоярусну дзвіницю у формах клясицизму (архітект А. Меленський, 1813-1814), а сама церква дістала вигляд хрещатої в пляні п’ятиверхої споруди.
Плян втрачених частин пам’ятки встановив П. Покришкін, розкопавши в 1909-1914 роках її фундаменти. Згідно з реконструкцією пляну споруди, яку згодом за матеріялами досліджень) П. Покришкіна виконав М. Карґер, церква Спаса на Берестові первісно була великим хрещато-баневим храмом з трьома апсидами й нартексом, завдовжки ЗО і завширшки 20 м. У бічних відділках нартекса, що виступали ризалітами з півночі й півдня, містилися відповідно усипальня й сходова башта, а перед входами з півночі, заходу й півдня були притвори. Усі дослідники споруди відзначали високу якість і віртуозне виконання муровання, у якому широко використано для віконних і дверних отворів перекладки з дубових брусів.
Також не раз увагу дослідників привертали залишки трилопатевої арки над входом на західному фасаді нартекса, у тій його частині, до якої в давнину прилягав притвор. Визначити характер цієї конструкції стало можливим на початку 1970-х років під час робіт, пов’язаних з реставрацією фресок XII століття в нартексі. Тоді в стіні над входом виявлено великий дубовий брус завдовжки 5,3 м, що правив за перекладку первісного входу. По боках у брус було врубано по дві дубові балки 55Ч25 см у перерізі, які йшли перпендикулярно до стіни нартекса і своїми кінцями мали спиратися на стіну притвора. Як з’ясувалося, ці балки тримали середні частини трилопатевого склепіння нартекса. На підставі тих досліджень Ю. Асєєв і В. Харламов, а також Г. Штендер викопали графічні реконструкції загального вигляду церкви. На обох реконструкціях пам’ятку зображено як великий храм з одним центральним верхом, двома меншими верхами над нартексом і сходовою баштою, а також трьома притворами зі склепіннями трилопатевого абрису. На реконструкції Ю. Асєєва і В. Харламова фасади завершуються закомарами, а на реконструкції Г. Штендера склепіння над основним об’ємом споруди із заходу і сходу мають трилопатеву форму, подібно до склепінь притворів.
Одначе заціліла частина церкви Спаса на Берестові дає змогу точніше відтворити її первісну архітектурну композицію та конструктивну структуру. Середню частину нартекса перекрито півциркульним склепінням, відстань до якого від підлоги становить близько 10 м. Склепіння нартекса завтовшки 0,7 м викладено у два «перекати» плінфи. Поверх нього покладено підлогу хорів, яка, виходить, була на висоті близько 11 м. Це свідчить про неабияку загальну висоту споруди, що підтверджується і товщиною її стін 1,3 м (для порівняння: товщина стін київського Софійського собору менша).
На східніх стінах усипальні й сходової башти, які виходять назовні, одразу над покрівлею прибудованих у XVII столітті апсидок видно рештки пандантивів, що перекривали квадратові в пляні відділки бічних нав під хорами. Ширина бічних нав церкви становила близько 3,8 м, а ширина центральної нави й відповідно сторона центрального підбаневого квадрата 7,8 м, розміри такі самі, як і в Софії Київській. Отже, архітектурно-конструктивна структура храму Спаса на Берестові була типовою для великих церков Київа XI століття, таких як Софійський собор і Успенський собор Печерського манастиря, а перекриття квадратових у пляні компартиментів під хорами банями на пандантивах мало стійку традицію в давньоруському будівництві. Значні розміри церкви Спаса й подібність її структури до великих соборів Київа, Чернігова та Новгорода дають підстави вважати, що вона також була увінчана п’ятьма верхами на світлових підбанниках.
Вивчаючи архітектуру доби «Слова про Ігорів похід», Г. Ваґнер зазначав, що після того як Володимир Мономах сів на київському столі, перед ним постало завдання закріпити своє князювання монументальною соборною спорудою. Нею стала збудована на великокнязівському дворі Берестова церква Спаса. Будівництво її вплинуло на подальший розвиток давньоруської архітектури й сприяло появі нового напрямку спорудження придворних князівських храмів, на відміну від катедральних соборів, манастирських та міських церков. До цього «придворно-князівського жанру» (за Г. Ваґнером) належали, зокрема, такі непересічні пам’ятки кінця XII століття, як Василівська церква в Овручі, Спасо-Преображенська церква в Новгороді-Сіверському та Вознесенська церква в Путивлі, які мали ступінчасто-баштоподібну композицію об’ємів з одним верхом на високому підбаннику.
У наші дні церква Спаса на Берестові перебуває в жахливому стані. Передусім до цього спричинилося те, що на початку 1990-х років під час архітектурно-археологічних досліджень навколо пам’ятки знято шар ґрунту завтовшки близько 2 м. Через це майданчик із церквою перетворився на найнижче місце території, куди зусібіч стікає вода, а атмосферні опади затримуються між викладеними контурами фундаментів. За відсутности дренажної системи чи бодай канави довкола споруди вода почала збиратися під нею, піднімаючись угору стінами й руйнуючи муровання і нищачи фрескові мальовання, на яких утворюються висоли й розвивається грибок. Зволожені лесові грунти втрачають тривкість, що призводить до осідання фундаментів, унаслідок чого розкриваються тріщини у стародавніх конструкціях церкви. І якщо найближчим часом не буде вжито кардинальних заходів до захисту церкви Спаса на Берестові від руйнування, перелік втрачених пам’яток нашої культурної спадщини може поповнитися ще одним об’єктом.

Фраґменти
«Пам’ятки України», 2007, ч. 3

ОТЕЦЬ ПЕТРО ФРАНЦ КРИП'ЯКЕВИЧ – ЛІТУРГІСТ І БОГОСЛОВ
ЮРІЙ ЯСІНОВСЬКИЙ

Чи пам’ятаємо отця Петра Франца Крип’якевича, чи відомим є його ім’я у наукових колах літургістів, богословів, музикологів? Мабуть, що ні. Також мало хто знає, що він є батьком видатного історика Івана Петровича Крип‘якевича (1886-1967), першого і довголітнього директор Інституту суспільних наук АН УРСР, що тепер іменується Інститутом українознавства НАН України, який носить ім’я свого видатного керівника.
Мабуть, вперше ім’я Петра Крип‘якевича з’явилося на небосхилі сьогодення з появою збірника на честь Івана Петровича Крип’якевича у 2001 році, що його підготував і видав Інститут українознавства за редакцією учня славетного історика і теперішнього директора цього інституту Ярослава Ісаєвича. Серед добірки матеріялів з наукової спадщини І. Крип’якевича у збірнику опублікована хроніка священичого роду Крип’якевичів, серед яких є і нарис про Петра Крип‘якевича, доповнений короткою бібліографією його праць. Того ж року Український Католицький Університет перевидав у збірнику Інституту Літургіки Калофонія його статтю Артистична форма псалма 118. А 2004 року в УКУ відбулася урочиста академія з нагоди 90-ї річниці від дня його смерти. І ось цього року, в 150-у річницю від дня його народження, щойно відбулася чергова П’ята міжнародня конференція з історії церковного співу та літургіки, присвячена Петру Францу Крип’якевичу.
Петро Франц Крип’якевич народився у священичій родині 19 жовтня 1857 р. в селі Горишеві Польськім Замойського повіту. Спершу навчався вдома, а пізніше у російській гімназії в Холмі (1869-1874), де навчалися також четверо його братів. Тут, у королівському місті Холмі, зростала його національна свідомість, пошанування національних святинь, зокрема, холмської ікони Пресвятої Богородиці, зміцнювалися релігійні почування й визрівала думка присвятити себе душпастирській праці.
Несприятливі політичні обставини змусили його батька, о. Михайла, покинути Холмщину й переїхати до села Войславич на Сокальщині, де молодий Петро почав працювати як учень аптекаря. 1877 р. склав відповідний іспит на знання аптекарської справи у Варшавському університеті й отримав працю в аптеці Адольфа Гелма у містечку Глинянах.
Після смерти батька 1878 р. Петро Франц покидає аптекарську працю, їде до Львова й поновлює екстернатом навчання у гімназії Франца Йосифа, яке завершив 1880 р. Серед його викладачів був о. Онуфрій Лепкий, добрий літургіст, який 1873 р. видав цікавий літургійний Ізборник.
Невдовзі Петро Франц вступає до Львівської Духовної семінарії. 1885 р. висвячений на священика. Пробує сили на літературній ниві і навіть здобуває першу нагороду за оповідання Чоботи Михалка на конкурсі варшавської газети Kurier Codzienny 1882 р. Цікаво, що другу нагороду отримала відома згодом польська письменниця Мар’я Конопніцька.
Молодий священик стає вікарієм при церкві св. Юра, а з 1887 адміністратором церкви св. Петра і Павла, де між іншим, встановив перед церквою статуї двох Апостолів.
Як катехит викладав у народних школах Львова. На провінційному синоді УГКЦ у Львові 1891 р. був одним із секретарів. Тодішній митрополит Сильвестер Сембратович ставився до нього дуже прихильно й у жовтні 1891 р. надав йому парохію у Гнилицях Великих Збаразького повіту, де о. Петро прослужив майже п’ять років.
У вересні 1895 р. отримав посаду катехита IV гімназії у Львові, яку займав майже 20 літ. У гімназії одразу ж запровадив навчання релігії українською мовою, згідно з наказом консисторії, що спричинило суперечку з директором. Деякий час викладав також українську мову та літературу. У IV гімназії навчалося багато української молоді і багато з них згодом стали свідомими діячами української науки і культури, в чому була і заслуга о. Петра.
У Львові серйозно зайнявся науковими студіями і 12 червня 1903 р. у Віденському університеті здобув диплом доктора богословія. Опублікував розвідки з історії Церкви, зокрема, з часів Унії, а також патристики, богословія і літургіки. Готувався до габілітації на катедру патрології у Львівському університеті і відбув наукові подорожі до бібліотек університетів і манастирів Мюнхена, Відня, Ґротта-Феррати. Габілітаційною працею мало стати дослідження « Богородична гимнографія Грецької Церкви» («De hymnographia Mariana in Ecclesia Graeca»), яка частково була надрукована вже по його смерті у Записках Наукового Товариства ім. Шевченка (т. 121, 123–124, 1914 і 1917 рр.). Помер після раптової недуги 24 січня 1914 року і похований на Личаківському цвинтарі.
Отець Петро Франц Крип’якевич залишив невелику, але дуже цінну наукову спадщину. Найбільше він зробив для осмислення шляхів адаптації старозавітних псалмів і пісень у перші століття християнства. Міцною опорою в цьому йому служили досконале володіння давніми мовами, безпосередня праця над літургійними рукописами, добре знання давньої і сучасної йому наукової літератури. Його наукові осягнення цілком співмірні з працями таких видатних літургістів київської школи другої половини XIX – початку XX ст. як Олексій Дмитрієвський та Михайло Скабаланович. Та якщо імена київських літургістів вже давно перебувають в активному науковому обізі і їх праці сьогодні постійно перевидаються, то ім’я Петра Крип‘якевича і його праці ще чекають на ширше зацікавлення і перевидання.
Ім’я Петра Крип‘якевича започатковує також ряд українських візантиністів, на полі якої пізніше плідно працювали Володимир Залозецький, Андрій Білецький, Ігор Шевченко. Це добре усвідомлював його син Іван Крип’якевич, який 1917 року, будучи уже знаним українським істориком, звернувся до керівництва НТШ у Львові з пропозицією заснувати премію ім. Петра Крип’якевича за наукові праці у ділянці української візантиністики. Варто повернутися до цієї пропозиції у 90-ту річницю її проголошення, що активізувало б візантиністичні студії в Україні, та було добрим вшануванням пам’яті визначного науковця.

РІДНІ ОБЕРЕГИ
БОГДАНА МОРОЗ

Певно, що вишитий рушник – це духовний символ українського народу, рідного краю, батьківської оселі, материнських рук. Рушник, як зазначав Іван Гончар, побутує в кожній родині. Без нього ніхто не обійдеться. За кількістю рушників до певної міри визначають рівень побутової культури народу. Як сакральну річ його використовували у всіх обрядах чи ритуалах від народження людини до її смерти. Особливо знаменну ролю, навіть законодавчу, відігравав рушник на весіллі, бо й саме слово «заручини» походить від слова «рушник». Не було та й зараз немає хати в Україні, особливо по селах, де б не було рушників на стінах, картинах, образах.
Нещодавно мені пощастило поспілкуватися з київською майстринею, яка долучилася до всеукраїнської мистецької акції – «Рушник національної єдности» у приміщенні прес-центру «Укрінфо» у Київі. Ось як про це оповіла Оксана Скляренко: «Його занесли на великій котушці, розмотавши увесь на стіл. Перед очима постала неймовірно копітка та не одного місяця робота. Дивовижа, але рушник видавався вишитим наче одним майстром. На не зашитому полотні ще залишалися намальовані олівцем візерунки, я обрала квітку посередині рушника. На рівні відчуттів кожна з майстринь обрала ще незавершений візерунок, і з неймовірним трепетом ми почали вишивати. Ми спілкувалися між собою, наче знаєм один одного давно. Я лише за одним шкодую – за піснею. Її найбільше бракувало, бо зважаючи на велику кількість представників засобів масової іформації, ніхто, на жаль, не зважився заспівати. Думаю, що цей колективний витвір – вишитий багатьма майстрами – національний символ-оберіг ще зіграє свою ролю.
Оксана – учасниця виставок декоративно-прикладного мистецтва. Має три вищі освіти, а також професійну – «Інструктор-модельєр». Має практичний досвід навчання дітей мистецтву шиття. Нагороджена дипломом за участь у благодійній виставці „Благословення” у Київі, дипломант проєкту «Люди і ляльки», (м. Москва, Росія). Роботи мисткині є у приватних колекціях Франції, Нідерляндів, Еспанії, Канади, Австралії, Росії.
Молода мисткиня вже має у своїй скрині чималий доробок неповторних авторських робіт. Її руки і евристичне мислення творять надзвичайні речі: із клаптиків тканини, гудзиків, пайєток, стрічок, ниток, різних елементів декору з’являються торбочки, подушечки, різноманітні вироби, які витворюють особливе відчуття затишку та гармонії. Маючи хист до всього, Оксана залюбки перетворює буденну річ у ексклюзив. Особливою енерґією дихають її вишиті рушники, картини, серветки, скатертини.
Вагоме місце в її доробку посідають українські ляльки. Лялька для Оксани, як і для кожної маленької дівчинки, була найулюбленішою іграшкою. І вже у шість років вона почала шити для них одяг. Пізніше інтерес до ляльки став професійним. «Я й дня не можу прожити без того, аби чогось не пошити. Особливо люблю наряджати своїх лялечок», – каже вона.
Завдяки надзвичайній наполегливості та любові до своєї справи Оксана почала досконало вивчати історію українського костюму і символів національної вишивки. Врешті вийшла у світ її методична збірка «Український костюм», яка потім лягла в основу книжки «Українське вбрання для ляльки». Важко переоцінити це видання, адже воно неповторне у своєму роді. Це практичний посібник із крою, шиття та вишивання. Водночас це невеличкий екскурс в історію українського одягу. Книжка стане у нагоді не лише юним рукодільницям, вчителям швейної справи, але й усім, хто цікавиться культурною спадщиною рідного краю.
Хто сьогодні з підростаючого покоління знає, як виготовляли ляльки наші прабабусі. Здебільшого діти ХХІ століття зростають на китайських іграшках, котрі є ще й шкідливими для їхнього здоров’я. Ляльки Барбі, трансформери, Телепузики, Черепашки Ніндзя, Покімони – невже це ті герої, які повинні формувати дитячу свідомість, розвивати естетичний смак, та врешті знайомити дитину з історією нашої країни?
Варто лише подивитися на справжню українську ляльку як на рівні генетичної пам’яті тобі відкриється, що вона – нічим не замінима.
Оксанині ляльки з текстилю в українському вбранні викликає захоплення і у дорослих, і у дітей. Вони неповторні. Зробити ляльку, знайти її образ вигадати одяг, пошити – то найцікавіше для майстрині.
«Колись мама переглядала мої дитячі книжечки і складала їх у дві великі коробки. В одну – дитячу художню літературу, яку планували віддати до дитячого будинку. В іншу – посібники з шиття, які мали потім слугувати мені. Серед них були і дуже рідкісні примірники, куплені ще бабусею. За дивним збігом обставин коробки переплутали. І, замість художньої літератури, забрали мою – для шиття. Тож тепер я маю поділитися своїм вмінням швацької майстерности з вами. Впевнена, що моя бабуся дуже зраділа б цій книжечці.» Ці слова, спогади автора, зворушують душу. Давні культурні традиції, на жаль, відходять з людьми, з плином часу стираються з пам’яті. Та завдяки таким особистостям як Оксана Скляренко, вони відроджуються, оживають у новому часі і повертають нас до рідного й вічного образу світу.

ХЛОПЧИК ТА ВЕДМІДЬ
ОЛЕНА ПЧІЛКА
(Скорочено)

Надворі був мороз лютий. А хлопчик сердешний плентається по вулицях, тремтить. Де йому подітися? Батько-мати повмирали, рідні немає, а чужі не пускають... Ходить бідолашне та й зазирає у вікно, що там світло сяє, діти туляються та сміються, — ото, либонь, там тепло, ото гарно! А попроситися хоч погрітись, так де там — усі туряють, а то ще й вилають, а пожалувати — ніхто не пожалує... Сіло воно собі, скулившись на сіні, до якоїсь повітки притулилось та й заплакало.
Аж ось чує — щось стугонить. Що за причина? Озирається — аж то двері в повітці розчинені і вітер ними тарахкає. Іде хлопчик всередину, двері зачиняє, а там поночі, хоч око виколи. Та дарма! Добре, що хоч вітер отак наскрізь не проймає, як надворі.
Сунеться хлопчик увподовж стінки навпомацки, аж налапав щось здорове таке та волохате. «Ну се, либонь, собака такий здоровенний!» — думав собі. Взяв та й притулився до того хутра теплого, та й заснув так. А то в повітці був не собака, а ведмідь такий здоровий. Його пан держав там прив’язаного собі на потіху. Ну, ведмідь того хлопчика не займає, сплять собі обоє цілу ніч, одне до одного притулилися. Прокинувся хлопчик уранці, роздивляється на ведмедя — чудно йому стало. «Ну й здоровенний, — дума собі, — оцей собака, і де такий узявся?» А про те гадки нема, що така страшна звірюка, — він і не чув зроду, що то за ведмеді бувають. Устав хлопець, пішов собі милостині прохати по городі, а ввчері знову до ведмедя, та й вкупі сплять.
Отак і повелося між ними. А тому ведмедю щодня їсти приносили у цебрикові; так ото хлопець, як вернеться з вулиці, то й повечеряє тим, що ведмідь не доїв.
Одного разу якось забули принести ведмедеві їжу. Ну, нічого, поснули голодні ведмідь і хлопчик. Аж увіходить у повітку слуга з їжею, ліхтаря великого в руці держить. Що за диво! Бачить, той хлопець щільно до ведмедя притулився та й спить собі міцно, сердешний. Кинув слуга ліхтаря, а сам біжить до пана розказать, що бачив.
А в того пана, що його ведмідь був, саме гості були. Як почули, що слуга розказує, так усі повставали, ідуть до повітки того дива побачити.
Збудилося хлоп’я, дивиться. «Ну, — каже, — тепер уже годі, побачили, мене, певне, виженуть!» Та як обхопить рученятами ведмедя за шию, як заплаче гіркими слізьми. А ведмідь і собі завору¬шився та й став того хлопчика голубити, як уже там вміє. Ото було всім тим людям диво! А хазяїн розпитався, як те бідне хлоп’я попало, та зглянувсь на його, взяв до себе, став годувати та вчити, та й до розуму довів. І вийшли з того хлопчика люди.

ОСІННЯ КАЗОЧКА
МАРІЯ СТРАТІЄНКО

Є на світі мама —
Осінь золота.
Трьох синочків має
Славна мама та.
Тих синочків знає
Кожен, діти, з вас.
Кожен їх згадає,
Як приходить час.
Наш Івась маленький
Знає всіх підряд:
Вересень і Жовтень
Та ще й Листопад.
Вересень, мов мама,
Всіх дітей збере,
Вдягне їх і взує,
В школу поведе.
Жовтень візьме пензель
І барвисті фарби,
Всі дерева в лісі
Розмалює гарно.
Листопад холодний
Всіх вітрів скликає
І чудове листя
З дерева зриває.
Падають листочки,
Падають всі вряд.
Осінь вже надворі...
Місяць листопад.

ЇЖАЧКІВ ДУБОК
ТАМАРА МЕЗЕНЦЕВА

Жолудець в травицю впав,
Їжачок його підняв —
До хатинки через ліс
В торбі знахідку поніс.
Взяв лопату і граблі —
Ямку ладить у землі.
В неї жолудя поклав
І земельку розрівняв.
А щоб швидше він проріс,
Їжачок води приніс: —
Для добра, малий, рости –
Будем друзі — я і ти!

ЗАВОРОЖЕНИЙ САД
КАТЕРИНА ПЕРЕЛІСНА

Ще учора чорнобривці
Майоріли у садку,
І жоржини красувались
За шипшиною в кутку.
А сьогодні... Де все ділось?
Білим снігом замело —
Ні жоржин, ні чорнобривців,
Наче їх і не було!
Біля ґанку вишня — біла,
Наче знову зацвіла,
А ялинка на верхівку
Білу шапку натягла.
Біло, тихо все навколо, —
Хтось садок заворожив
І пухкий сріблястий килим
Самоцвітами розшив.

ОЛЕНА ГОЛУБ-ПУШКАР
Несподівано для себе стала читачкою «Нашої віри» і полюбила її. Гортаючи сторінки газети, знаходжу для себе відповіді на багато питань з історії, політики, літератури, відчуваю, як дихає Україна – думкою, словом, віршем, молитвою. Україна постає переді мною, як дерево, корені якого – це життя і подвиги наших українських святих, канонізованих і невідомих. І тоді я вже не втомлена й забігана жінка, матір трьох дітей, що носить у серці невигойне почуття провини і меншовартости, а царське дитя, радісне і переможне!
Цікаво, що газету «Наша віра» я отримую як дарунок – на площі біля Софійського собору у Київі, де збираються люди, щоб взяти участь у всеукраїнській молитві за єдність християн, яка відбувається тут 13-го числа щомісяця.
Вже другий рік поспіль ми родиною приїжджаємо сюди з Харкова. Тут зустрічаємося з братами по вірі з різних церков і конфесій України: киянами, львів’янами, тернополянами, одеситами, херсонцями… Ми спілкуємося, а також разом молимося за єдину українську Церкву. Ця проща стає кузнею духа для всіх її учасників, розширяючи серця для братньої любови.
Коротко про себе. В юності після закінчення держуніверситету поїхала працювати вчителькою в Тернопіль. Їхала в невідомість молода атеїстка, викладачка російської мови, а повернулася християнка, вчителька рідної мови та літератури, залюблена в культуру та історію України. Маю велике бажання викладати в школі християнську мораль, знаючи, як важко у світі молоді без християнських орієнтирів – все одно, що плисти в човні без весел. Проте поки що лише невеличка група дітей при греко-католицькій церкві у Покотилівці (передмістя Харкова) є моїми слухачами. Пропоную читачам газети кілька своїх віршів.

СЕРЦЕ В ЦІЙ ПРАЦІ ЗРОСТА

***
Як Тебе обійняти, мій Боже?
Ти є вічність, а я тільки мить.
Притулюся до Тебе сльозою,
Що на віях в молитві бринить.

***
О, крик дитини з темряви
кімнати!
Цілунком я спішу усе владнати
І відпустити в море теплих снів.
О, як я, мати, розкошую нині,
Що можу бути всім своїй дитині,
Володаркою спокою й світів.
Та буде час, коли не зможе мати
Одним цілунком болю вгамувати,
Порятувати від терпких ночей.
Лиш Ти, Ісусе, підеш з нею далі
І біль її візьмеш в Свої печалі,
І вицілуєш слізоньки з очей.

***
Чому боїмося промовити
Ім’я Його в плині розмов?
На денці ж миттєвости кожної
Cтраждання Христові і кров.

Чому ми Христа цураємось?
Щоб власний звеличити гріх?
А Він же Своїми ранами
Невинність нашу зберіг...

Чому боїмося поглянути
У лагідні очі Христа...?

***
Людина, що вірує в Бога,
Нагадує павучка.
Молитов невидимі сіті
Невтомно мережить, плека.

Тче вперто, побожно і чесно
Промінчик до промінця,
Висмикує з власного серця
Любови нитки без кінця.

Солодкі й болючі хвилини!
Та серце в цій праці зроста,
Бо радісним сяйвом нетлінним
Цей зболений світ огорта.

МОЛИТВИ
Кануть у лету всі збірки,
Книги, брошури чудові,
Вічним залишиться тільки
Серце, натруджене словом,
Зранене щирим молінням
До найсолодшого щему,
Що на миттєвостях пише
Небу – кохання поему.

***
Ні, краще біль, ніж нелюбов.
Непрощення важезний камінь.
Тому люблю, люблю я знов,
Я знову серце відкриваю.

Ти можеш зранити його,
Кривавий смерч у нім вчинити.
Я берегтиму під хрестом
Червоні ці дереворити.

Бо краще біль, і краще кров,
І краще серцем знемагати,
Ніж зачерствілість, нелюбов,
Ніж інше серце розтоптати.

***
Цей передсвітанковий час.
Він випливає лебедино
Й бере мене в свої обійми,
Допоки місяць ще не згас.

Цей передсвітанковий час…
Він, наче віск, м’який і теплий.
Я виліплю із нього весни,
Молитву, долю і всіх нас.

МАЛИМ СИНАМ
Мої два сині обрії – сини…
Цілую ваші теплі рученята,
Мінливі очі, подивом багаті.
Спою вас хмелем вічної весни!
Щоби життя солодкий трунок ви
Розкуштували. Тільки це багатство
І гідне бути материнським спадком,
Щоб присмак був троянди і в біди.

Моя розхристана, забігана малеча,
Щоб ваших душ розбуджений хорал
До вічного стежину прокладав,
Щоб не розбився долі теплий глечик,
Мої два сині обрії – сини…

ПРО БОГОСЛУЖБОВІ ПЕРЕКЛАДИ

станнім часом, у зв’язку з 2000-літтям Різдва Христового, активізувалася перекладацько-видавничі діяльність Української Православної Церкви (УАПЦ та УПЦ КП). За короткий проміжок часу побачили світ більше десятка видань молитовників та богослужбових книг у новому перекладі українською мовою – «Молитовник» (1999), «Молитвослов з Псалтирем» (2001), «З вірою і любов’ю: Молитовник» (2003, 2007), «Псалтир» (2001), «Часослов», «Октоїх», «Святкова мінея», «Постова тріодь», «Цвітна тріодь», «Требник», «Служебник» та ін.
Безперечно, всі ці видання спираються на ті традиції і норми української богослужбової мови, які були вироблені Українською Автокефальною Православною Церквою впродовж ХХ ст., починаючи ще з часів першого її відродження. І все ж, переглядаючи нові переклади, мимоволі схиляєшся до думки, що українська літургійна мова ще потребує глибшого вдосконалення, уніфікації, а найголовніше – ширшого використання сучасної літературно-наукової лексики, живої української мови, не виключаючи поетичного єднання із прамовою церковнослов’янською.
Молитви й акафісти, тропарі й кондаки – це неперевершені зразки стародавньої духовної поезії, яка черпає свої образи в Старому й Новому Завіті, в Східньому фолкльорі (особливо це стосується канонів до Божої Матері, до Ангела Хранителя). Образною мовою в цих текстах викладено все православне догматичне вчення – тож не легко під час перекладу зберегти і високий духовний стиль тексту, і його ритмомелодику (як правило, всі вони розраховані на спів), і адекватність богословської думки! Немає жодного сумніву, що українська мова з усіма її поетичними засобами та винятковою милозвучністю, багатством синонімічних рядів цілком надається для цього.
Мають право на існування в богослужбовій лексиці такі синоніми, як «несказанний» і «невимовний», «возсилаємо» і «віддаємо», «прибігаємо» і «вдаємось», «ісповідую» і «визнаю», «Шлюбна вечеря» й «Весільна вечеря», Присно Діва» і «Вседіва», «Безначальний» і «Безпочатковий», «Єдиносущний» і «Одноістотний» тощо, немов коштовне каміння, грають і переливаються вони всіма барвами під час церковного співу.
Церковнослов’янська мова багата на дієприкметники («поющий», «славославящій», «творящій»), що в перекладі передаються певними фразеологізмами або підрядними реченнями – але чому б нам не залишити деякі архаїчні дієприкметники заради збереження стилю? Згадаймо, як чудово промовляють вони в поезії Т. Г. Шевченка! Прислухаймося, якої глибокої саральности надають нашій молитві такі слова як «славимий», «поклоняємий», «благий», «грядущий», «скорбящий», «болящий»… А як урочисто звучать у піснеспівах саме нестягнені форми прикметників, що стосуються Божої Матері – «Благодатная», «Пренепорочная», «Пресвятая», «Всеблаженная»! Ці слова ще з XVIII ст. увійшли в українську літературну мову – чи гоже ж відмовлятися від них тепер? Такі архаїзми як «Владика», «Благий», «Благоутробний», «Животворящий», «руці», «лик», «нескверний», «неложний», «червлений», «благоуханний», «врата», «чертог», «непобідимий», «непостижимий», «шестикрилатий», «благодіяння», «плоть» виокремлюють Особу Господа, до якої звертаємося в молитві, з буденного сприймання навколишнього світу, підносять Її на ту недосяжну висоту, якої повинна прагнути і людина, підкреслюють велич божества.
За допомогою архаїзмів передається також і піднесений стан людської душі, що перебуває в молитві («воздам», «братолюбіє», «упокоєння», «кончина», «уповаю», «осквернений», «согрішив», «сохрани», «покаяння», «окаянний», «житейський»). Погодьтеся, що більш гоже назвати святого ангела своїм «хранителем», аніж «охоронцем», сказати Богові «благодаримо Тебе», аніж буденне «дякуємо Тобі».
Попри кореневу спорідненість, церковнослов’янська та українська – це дві окремі мови, що відрізняються не лише фонетично й морфологічно, а й лексично. Не слід забувати, що церковно-слов’янська мова – книжна, часто вона витворювалася штучно, багато слів виникали як кальки із старогрецької, щоб адекватно передати те чи інше поняття («Неіскусомужняя» – неспокушена мужем; «Неіскусобрачная» – та, що не була в шлюбі, не спокушена земним шлюбом; «скоромимоходящий» – скороминущий, перелітний, перебіжний, хвилинний, летучий, миттєвий).
Іноді трапляються фразеологізми досить затемненого змісту – цьому сприяє ще й багатозначність слів, омонімія, особливості давньої синтакси («доброту чужую видів, і тою уязвлен бых серцем» (чужою красою вражений, розпалився серцем); «раба Твоєго ізволеніем і совестію» (раба Твого з власної волі й сумління); «Господа пойте діла» (всі творіння, прославляйте Господа); «да м’я не явиши бісом радованія» (не допусти, щоб біси втішалися мною); «ум мой облагодати» (розум мій благодаттю поповни) тощо.
Певні фразеологізми несуть у собі глибокий богословський зміст, тож перекласти їх можна лише маючи певну духовну освіту.
Деякі архаїзми, що мають у церковнослов’янській мові конкретне значення, в українській мові передаються неоднозначно, цілим рядом синонімів або зворотів: «утреннєвати» (молитись вранці), «умилительний» (зворушливий, такий що викликає зачарування), «ціломудріє» (чистота, цнота), «бдіти», (пильнувати, бути насторожі, тобто на молитві). Наприклад слово «окаянний» давно вже увійшло в українську літературну мову, однак мало хто задумується над його первісним значенням. Як правило, приписують йому цілий ряд значень: бідний, нещасний, жалюгідний, гідний співчуття, іноді навіть «нерозкаяний» і «неприкаяний». Однак це лише однокореневі слова, давно вже відчужені за змістом. Звернувшись до «Повного церковнослов’янського словника», впорядкованого видатним істориком і релігієзнавцем ХІХ ст. Григорієм Дяченком, знаходимо такі значення слова «каяти»: «бранить», «порицать», «обвинять с сожалением», «исповедовать кого». Корінь цього слова в санскриті означає «сумувати», «докоряти». «Звідси «окаянний» гідний осудження і водночас співчуття, жалю, нещасний, а не проклятий, як багато хто думає» (М. 2001, С. 247). Саме таке значення розкриває нам молитва до ангела-хранителя, вміщена в Почаївському молитовнику 1783 р.: «Святий ангел, предстояй бідной моей душі».
Слово «бдініє» здебільшого перекладається як «пильнування» (І. Огієнко), «чування» (І. Хоменко), «неспання», «бадьорість» («Бадьоріться, бо не знаєте ні дня, ні години», «Пильнуйте…»). «Блажен раб, єгоже обряшет бдяща!». Але ж хто всю ніч пильнує, не спить, бадьориться? Звичайно, сторожа! Тож вільно було б сказати і так: «Будьте на сторожі, бо не знаєте, в який час Господь прийде!» І цей приклад доводить, які маємо невичерпні багатства української мови для висловлення почуттів і глибин православної віри.
Цікавим явищем церковнослов’янської мови є багатозначність слів, що в українській мові передаються рядом синонімів «униніє» нудьга, журба, бездіяльність, безнадія, зневіра; «зиждить» створювати, будувати, влаштовувати, впорядковувати, «добродетель» доброчинство, добродійство, чеснота, доброчесність, досконалість; «предстоятель» опіка, піклування, турбота, клопотання, заступництво, захист.
Не менш цікаві міжмовні омоніми та омоформи: при однаковому звучанні з російськими та українськими словами вони мають різні значення; «доброта» краса; «лютый» гріховний, «род», «язык» народ; «воздушный» піднесений; «озлоблен» пригнічений; «озлобленіе» гніт, насильство, утиски; «зорями» променями; «странный» мандрівний; «теплый» щирий, сердечний… При перекладі таких слів необхідно бути дуже уважним, щоб адекватно передати зміст молитви.
Ряд іменників у церковнослов’янській мові мають число множини, а в українській вживаються лише в однині. Здебільше це назви абстрактних понять: «в печалях», «в скорбях», «в обстояніях», «в плененіях», «в заточеніях»; при перекладі їх слід враховувати правила сучасної української літературної мови.
Іноді в текстах наявна неузгодженість часу однорідних присудків: перший вживається в минулому, а всі інші – в теперішньому і навпаки («всеми бо сотворих вину; очима взираяй, ушима слышай, языком злая глаголяй»). Це – давній теперішній минулий час, а фактично, прообраз форми недоконаного виду минулого часу, якою його й передаємо в українській мові.
Але найскладніша і найвіддаленіша від українського синтакса церковнослов’янської мови. Саме завдяки її особливостям досягається та неповторна мелодійність стародавньої мови, яка надає їй особливої загадкової краси, піднесености, духовности. Всі, хто користується церковнослов’янською мовою, погодяться зі мною. Довільне розташування членів речення (підмет може стояти в кінці речення, присудок – перед додатком чи після нього, звертання і на початку, і в середині, і в кінці) підпорядковане тут одній меті мелодійності тексту. Іноді навіть нелегко буває ідентифікувати члени речення, і це створює неабиякі труднощі при перекладі. Клясичний переклад – кондак Пресвятій Богородиці «Взбранной Воєводі побідительная» він і досі в київських храмах виконується по-церковнослов’янськи, бо жоден переклад не зміг передати адекватно його зміст і водночас вписатися в ритмомелодику вірша.
Часто зустрічається складений присудок, один з членів якого опущений («во причастиє святинь Твоїх како дерзну, недостойний»); іноді є уточнюючий додаток («Како Божественного Тіла і Крове, бреніє, причащаюся і нетлінин сотворяюся?»).
Що ж, не легка це справа – переклад із стародавніх мов , особливо тоді, коли вже змінилась навіть пластика мислення, не лише морфологія чи синтакса. Однак українська мова має всі найтонші можливості для передачі богословської думки, тож сміливо використовуймо її ще незадіяні багатства для служіння Богові та рідній Українській Православній Церкві.

ПОБАЧИТИ ОЧИМА СЕРЦЯ
ВАСИЛЬ СТРОЧУК
З КНИГИ «СВІТЛО ТВОЄ», ТЕРНОПІЛЬ, «СОРОКА», 2007

НЕ ШКОДУЙ СВОЇХ СЛІЗ
Не гамуй своїх сліз,
Якщо плачеш за власний твій гріх.
Не ховай своїх сліз,
Як за грішників плачеш живих,
Тих усіх, що грішать поруч з нами.
Не скривай своїх сліз
І за тих, які йдуть манівцями.
Знай, від сліз, що пролиті за ними,
Будуть все твої очі ясними.
Не шкодуй своїх сліз…

СПОКОНВІКУ ТВЕРДО СТОЇШ
«…Щоб наша правда
не пропала…»
Т.Г. ШЕВЧЕНКО

Мій народе, всьому світу скажи,
– має він про те знати,
Що коріння твоє заховалось в далекій
та сивій імлі.

Споконвіку все твердо стоїш на своїй,
Українській, землі
І з Господньої волі будеш вічно
там гідно стояти!

Як добрі плоди і насіння –
Це спогад про міцне коріння,
Мозолисті руки людини –
Дзеркальний відбиток сумління.

Лише та праця завжди вартість має,
В яку вкладаєш ти себе самого.
Молитву ту завжди Господь приймає,
В якій – надія вся на волю Бога.

КОЛИ ПРИЙДЕ ПОРА
Ні один чужий гріх,
Навіть дуже тяжкий,
Не виправдує твій,
Ніби й зовсім легкий.
За провини свої,
У житті не без того,
Закликає Господь
Звітувати самого.
Коли ж прийде пора,
– Невідомо нікому.
Дано знати цей час
Лише Богу одному.

ПОБАЧИТИ ОЧИМА СЕРЦЯ
«Якщо люблю Бога, то маю все,
що посідає Бог»
св. АВГУСТИН

Полюбить лише той, хто зможе
Побачити очим а серця свого
Світло, що йде від Тебе, Боже.

Хто любить Господа Святого,
Всяк матиме завжди по вінця того,
Чим повняться засіки в Нього.

Любов усе гріхи прощає,
І час, що перемінний більше всього,
В довічну вартість обертає.

СВЯТЛО ТВОЄ
«А Світло у темряві світить,
і темрява не обгорнула його.»
Ів. 1.5

Шукати вірний шлях серед пітьми
не перестануть очі,
Коли Світло Твоє проймає наскрізь
темний морок ночі.
Душі не застудить холодна імла,
що все огортає,
Бо Світло Твоє
промінням ласкавим
її обіймає.

ЯКЩО З НАМИ ГОСПОДЬ
Тягарі нам впадуть непосильні,
Але множаться наші зусилля,
Якщо з нами Господь.

А прийдеться терпіти невдачі?
Буде щастя супутником нашим,
Коли з нами Господь.

Нас турбують незгоди родинні?
Та щасливі усі ті хвилини,
Коли з нами Господь

Хоч у старості ми хворобливі,
Неодмінно стаємо щасливі,
Якщо з нами Господь.

«Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум
одержала…» Пр. 3. 13

У роздумах, чи зможе
Збагнути усю разом
Велику Мудрість Божу,
Забрів одного разу
Блаженний муж Господній
На темний берег моря.
Був ранок нехолодний.
На березі хлоп’ятко,
Не відаючи горя,
У піщане ямчатко
Носило воду з моря.
– Що робиш ти, небоже?
Спитав його журливо.
– Вичерпую, бач, море.
– Чи ж це тобі можливо?
Воно без меж, дитино.
– Така й премудрість Божа,
Країв не має отже,
Блаженний Августине.

ОДА ЛИСТОПАДУ В РИТМАХ ЖАНА ВАНЬЄ
НАТАЛЯ КУЧЕР
РОМАНОВІ КОРОГОДСЬКОМУ

... Нехай Вас не пригнічує темрява листопадових днів, мокрий асфальт, холодний пронизливий вітер, оголені дерева. Ані безжурне літо, ні багатство дарів жовтня, ні блискіт свіжого снігу, ні невідворотність весни не зможуть запропонувати Вам такого відчуття Вашої захищености, як Листопад.
Саме Листопада всі бояться розпачливо, коли загострюється печаль самоти, а ще попереду грудень, і, здається, зимі не буде кінця. Проте лише в його довгих вечорах освітлені кольоровими лампами вікна можуть так обіцяти радість.
В жодному іншому місяці страх темряви не підсилює так почуття затишку, коли повертаєтесь під парасолькою в теплий Дім, заповнений ароматом печених яблук. І коли Ви відкинете роздратування й зіщуленість і приймете Листопад, як свого друга, він навчить Вас, як звільнитись від страху сутінок.
... Прогулянки по осінньому саду розвіють Ваш сум і Ви побачите, що це також час спокою і відпочинку, щоб повернути серцю забуту тишу.
Споглядаючи дерева без листя, Ви відкриєте їх витонченість.
Запросите друзів, яких давно не бачили, і звичайний чай на кухні наповниться розкішшю Вашого спілкування. Ви будете гортати альбоми живопису, яких не торкались багато років, читати пронизливі спогади чужих доль, слухати Шопена, споглядаючи смеркання дня, і засинати під звуки довгих дощів.
І коли Ви зовсім перестанете боятися темряви, і вже не будете думати, як пережити зиму, Ви зрозумієте, що Той, Хто вигадав Листопад, навчив нас також Своєї ніжности. Ви відчуєте, що подих холодного вітру може нести присмак зів’ялого листя і подаруєте свою усмішку тим, котрі як і Ви колись, бояться сутінок.

* Жан Ваньє – французький поет і проповідник, засновник міжнародної християнської спільноти «Лярш-Ковчег».

СВЯТИЙ АФОН

На землі є місце, де північ настає о 8 год. вечора, а відстань вимірюється кількістю фраз, вимовлених у дорозі.
Потрапити на Афонський півострів можна тільки морем або вертольотом, сухопутну дорогу охороняють прикордонники.
Свята гора Афон – єдина у світі православна чернеча республіка, куди вже понад 10 століть не допускають жінок.
Жінок тут не бачили вже півтори тисячі років. Давним-давно, 1470 року, сюди на святий острів у Егейському морі прибула на розкішному кораблі сербська царівна Маро, дружина султана Мурата І. Вона привезла тутешнім мешканцям багаті дарунки, але їй навіть не вдалося пройтися цією землею більше десяти кроків. За леген¬дою, її зустрів ангел і попросив повернутися на корабель.
Увесь півострів – це один великий чоловічий манастир. Юридично він відноситься до території Греції, але реальна влада належить Священній раді. Чернеча республіка нікому в цілому світі не платить податків або мита. Тому що верховною правителькою цих місць визнана сама Божа Матір. Вона особисто піклується про все тут, говорять ченці. І показують на маленьку хмаринку, що зависла на самій вершині гори посеред абсолютно чистого неба.
Тутешні мешканці, вирушаючи в довгу дорогу, беруть зі собою всього кілька шматків хліба. Прибульці зі світу сурогатів, консервантів і наповнювачів не відразу дотямлюють, що хліб тут особливий. У кожній обителі його печуть по-своєму: у румунському скиті Івана Предтечі він пахне вишнею, у російському манастирі св. Пантелеймона яблуком. Один такий шматок умить насичує мандрівника після шестигодинного підйому на висоту 2033 метри.
На півострові немає тварин, за винятком тих, яких використовують на підсобних роботах. Ні крик птахів, ні рик звірів не відволікають подвижників від молитви.
Коли тут оселилися ченці, точно не відомо, але в кожному разі набагато пізніше, ніж у Сирії та Єгипті. Перші свідчення про ченців на Афоні походять з УІІ-УІІІ століть. 872 року з’явився перший манастир – Колону. 971 року візантійський імператор підтвердив право афонських ченців на володіння півостровом. В імператорському документі було зафіксовано право повного самоврядування на Святій горі «на вічні часи».
Афон перебуває під юрисдикцією Константинопольського Патріярха, тому тут, на відміну від усієї Греції, для Богослужінь використовується старий юліянський календар.
На Афоні є телефони-автомати, причому не тільки в манастирях, але й у скитах, а іноді просто на стежинах. Недавно з’явився мобільний зв’язок. На всій території Афону заборонена відеозйомка. На вулиці можна фотографувати без дозволу, для фотозйомок у храмах та інших приміщеннях потрібно обов’язково мати благословення.
На Святій горі - візантійський час, що визначається в такий спосіб: під час заходу сонця (у суботу) стрілки годинників встановлюють на північ і – починається новий день.
Сьогодні на Афоні є 20 манастирів: грецький, болгарський, російський, сербський і румунський усі вони користуються правом самоврядування. Адміністративний центр Афону, у якому міститься резиденція грецького губернатора; місто Карієс був зведений ще Костянтином Великим. Тут розташовані представництва всіх манастирів.

О. ЄВМЕНТІЙ (ПЕРИСТИЙ)
«ОТЧЕ, Я - НАРКОМАН», ЛЬВІВ, СВІЧАДО, 2007

Як крок за кроком подолати залежність від наркоманії?
Ви знайдете в цій книзі:
велику кількість практичних рекомендацій;
найновіші напрацювання психологів для допомоги наркозалежним людям;
свідчення людей, які змогли подолати згубну залежність.
Ігумен Євменій (Перистий) очолює Духовно-просвітницький єпархіяльний центр, є редактором видавництва «Свет Православия» — одного з найбільших релігійних видавництв Росії. Відомий своїм багаторічним досвідом роботи з наркозалежними, а також книжками: «Пастирська допомога душевнохворим», «Духовність як відповідальність», «Промінь надії в наркотичному світі».
Лише за офіційною статистикою щорічно в Україні реєструють від 10000 до 18000 людей, що вживають наркотики, 90% з них — молоді люди до 30 років. Головною причиною втечі багатьох наших сучасників у царство алькогольних чи наркотичних ілюзій є духовна спустошеність, втрата сенсу життя, розмитість моральних орієнтирів. Наркоманія й алькоголізм стають проявом духовної хвороби не тільки окремої людини, але й всього суспільства.
Автор книги «Отче, я – наркоман» не закликає до «насильницької християнізації» наркоманів, навпаки, — він стверджує, що якраз зцілення від наркотиків може стати шляхом до віри. У книзі подано велику кількість практичних рекомендацій: приклади запитань для бесід, анкети, зразки тестів, найновіші розробки психологів для допомоги наркозалежним людям та різноманітні методи: від бесід з наркоманом — до спільної роботи душпастиря і хворого для подолання залежности.
Варто також додати, що серед усього загалу книг, що покликані допомогти в роботі з наркоманами, це перша настільки вичерпна і сучасна за своїм підходом до проблеми книга. Її можуть використовувати також працівники реабілітаційних центрів інших спрямувань, оскільки методи роботи, викладені у цій книзі, є достатньо універсальними.
Придбати книгу можна, скориставшись послугою «Книга-поштою», надіславши замовлення на адресу: а/с 808, м. Львів, 79008, за допомогою електронної пошти: або телефоном (032)297-13-33. Книгарня «Свічадо» у Львові, вул. Лисенка.

ПРОЩАННЯ З МИКОЛОЮ КОСИЦЬКИМ

Раптово відійшов від нас Микола Миколайович Косицький, чоловік віри, культури і науки. Він працював на межі кібернетики, математики й біології в системі НАН України, був активний в національно-культурному житті і ще з 80-х років служив старостою Макарівської церкви, всіляко підтримував гнаних і переслідуваних за правду. Побудував дім і посадив сад. Виховав у релігійному дусі дітей і поставив їх на добру дорогу. Любив допомагати людям і ненав’язливо навертати до рятівної віри предків. Давав приклад поваги і вдячности. Відспівували Миколу Косицького всією парафією, зійшлося багато друзів, і відійшов він у благодатному спокої, як належиться. А посіяні зерна будуть і будуть сходити.
Слово останньої шани
від численних друзів і від редакції  

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку