Ми – християни через св. тайну Хрещення. Вона витискає на нашій душі знамено християнства по віки. Бути християнином – це великий привілей. Він накладає на нас особливі
обов’язки перед Господом Богом. На першому місці стоїть обов’язок Богопочитання. А це діється передусім через молитву. І як нема жовніра без зброї, так нема християнина без
молитви. Тож молитва – це постійний щоденний особистий обов’язок кожного християнина.
Сам Ісус Христос у різних притчах вказує нам на обов’язок і потребу молитви. Він пригадує важливу заповідь Любови Бога: „Люби Господа Бога Твого всім серцем твоїм, усією
твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю” (Лука: 10.27). а молитва – наш найперший і найкращий вияв любови до Бога.
Ісус Христос Своїм життям дає нам приклад молитви. Він молиться часто й багато. Молиться на самоті, молиться публічно.
Молиться перед важливими рішеннями, перед вибором апостолів, перед чудами, перед Своїми терпіннями. З молитвою на устах Він на хресті віддає Отцеві Небесному Свою
пресвяту душу.
Ісус Христос навчив нас прегарної Молитви „Отче Наш”. Звідси й обов’язок християнина молитися в кожній справі: особистій, родинній, суспільній, всенаціональній. Без Божої
помочі благословення нема успіху.
Рік 1787 був для Америки дуже важливий. Саме тоді, потому як Америка стала самостійною, відбувалася конституційна конвенція. Та виявилося, що делегати мали дуже різні
погляди, тож почалися гострі дискусії, непорозуміння і сварки. Грозила криза внутрішнього розбиття. Тоді встає поважний віком чоловік. Він уже мав 81 рік життя. Це був Веніамін
Франклін. Його всі знали і шанували за практичну розважливість. І він промовив до зборів: „Пані і Панове, ми вже радимося кілька тижнів і ні до чого не дійшли. Думаю, що це нам
показує недосконалість людського розуму. Мало хто з нас подумав тепер над тим, що в такій важливій справі як укладення конституції, нам потрібно звернутися до Отця світла, що
просвітлює розум. В час війни з Британією за нашу самостійність, коли країна була в небезпеці, ми щодня тут разом просили Божої помочі й опіки. І наші молитви Господь вислухав.
Панове! Я вже прожив довгий вік, і що довше живу, то все більше переконуюсь у тій правді, що Бог кермує життям людей. Коли горобець не гине без Божого відома, то як може
постати держава без Його помочі? Без Божої помочі ми будемо подібні до будівничих Вавилонської вежі”.
Таким чином, укладення конституції одноголосно було відстрочено на декілька днів, щоб усім дати час на молитву. А коли всі знову зійшлися, то були наче не ті люди. В повній згоді
й любові американська конституція була складена й ухвалена.
Вочевидь, нашій владі всьому народові у цей час грізних викликів і посталих державних і суспільних проблем слід звернутися до Всевишнього і просити його допомогти.

Кожен християнин, воцерковлений чи ні, знає, що попереду земного життя його чекає вічність. Це підтверджується Священним Писанням і нашим життям. Життєвий досвід показує
плинність та скороминущість часу. Швидкоплинне і наше матеріяльне земне життя. Як би довго людина не перебувала в звичному матеріяльному житті наступає момент, коли вона
приходить до межі вічности. Тому кожному християнину не байдуже, як буде відбуватися його перехід у вічність. Нашим прадідам не був байдужим факт цього переходу. Згадаймо,
як вони складали заповіт, як підбирали поховальну одежу, як заздалегідь заповідали, у що вдягати, що дарувати рідним, друзям, близьким, сусідам. Кого кликати на спорядження вже
померлого, як намагалися підготувати до охайно господу! Тобто готувалися до смерти, як надзвичайної небуденної святкової події. Люди прагнули примиритися із „ворогами”,
попросити прощення за свої гріхи, просили, щоби прийшли попрощатися з помираючим ті, кого вони чимось образили, очудили, не зрозуміли. Християнська свідомість підказувала
звільнитися від того тягаря, який може затримати душу на митарствах.
Зворушливі ці моменти, коли, здавалось би, роками ворогуючі люди примирялися перед лицем смерти. І „вороги” приходили, усвідомлювали свою провину перед умираючим,
розкаювалися, зі сльозами прощали образи і просили простити і їх. Все це відбувався присутності священика, який приймав останню сповідь, запричащав умираючого Св. Тайнами
Христовими і був свідком зворушливого взаємопрощення. Ось результат глибокої воцерковлености, християнської віри нашого побожного українського народу.
Після смерти християнина, за неписаними законами, приходили побожні жінки, омивали тіло небіжчика, одягали у смертну одежу, чітко слідкували, щоб був одягнений натільний
хрестик, складені на грудях руки, як символ спокою і відпочинку від життєвих трудів, вкладали в руки хрестик і свічку, на знак того, що небіжчик вже йде до Господа, щоб скласти звіт
за своє життя. На лобі померлого клали вінчик із зображенням Христа, Божої Матері та Іоана Предтечі з написом „Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй
нас” – на знак того, що померлий, як християнин, вів за життя земного боротьбу за правду Божу і вмер з надією про заступництво Матері Божої та Іоана Предтечі перед Христом, що
вони виклопочують йому вінець небесний. Тіло померлого вкривали покривалом і з великою обережністю клали на лаві, головою до покуті. Запалювали перед образами свічку і
починали читати Псалтир. Побожні люди, в основному жінки, приходили ночувати з покійником, бо не годилося, щоб родичі залишалися самі з своїм горем і розпукою. Згадували
тільки добрі діла небіжчика, а погані прощали і молили Господа, щоб і Він простив померлого.
В умовлений час приходив священик з півчою, правив літію, або похорон, освячував домовину і тіло вкладали в домовину та несли на цвинтар зі співом „Святий Боже...” Хто не зміг
прийти попрощатися до дому покійника, той виходив на вулицю, хрестячись і молячись, приєднувався до похоронної процесії і проводжав померлого в останню путь.
Померлих молодих людей, неодружених, обов’язково споряджали у весільну одежу і обов’язково попереду процесії несли весільне гільце – ялинку, увіткнуту у велику хлібину,
уквітчану стрічками, колоссям жита, солодощами та коровай, як символи, цнотливости і, непорочности померлого, який таким постане перед Христом.
Після останньої літії на цвинтарі домовину з тілом опускали в могилу і, після трьохкратного кидання землі в могилу, всіма присутніми рідними, ставали в воротах цвинтаря і просили
всіх на поминальну трапезу.
З опису такого зворушливого християнського обряду стають зрозумілими ретельність і той педантизм, з яким ставляться до поховання християни. Ось чого до християнського
церковного поховання так уважно і ретельно підходять віруючі. Український побожний народ вважав одним із найбільших гріхів не поховати з належними почестями померлого.
Поняття значущости церковного відспівування для померлого утвердило думку в народі про неможливість, без церковного напучення успадкувати Царство Небесне, вимолити
прощення гріхів померлому. Така побожна уява породила ряд благочестивих леґенд, що тіла покійників без відспівування не віддані землі, що вони бродять неприкаяні по землі, не
можуть покинути земної домівки, душі їх не можуть заспокоїтись і їх нікуди не приймають. Вони ходять як привиди і просять, щоби їх поховали по-християнськи.
Такі благочестиві вимисли набули особливого поширення в часи комуністичного терору в Україні, коли мільйони наших співвітчизників загинули страшною смертю в роки
голодоморів 1932-33, 1947 років, в роки Другої світової війни і в подальші роки панування безбожного комуністичного режиму аж до падіння Радянського Союзу. В ці часи люди були
залякані, боялися, провести як годиться християнам у вічність рідних. Але і в ці часи побожний народ не втрачав християнської гідності.
Богослужбові тексти заупокійних поминальних відправ – Троїцької (Клечальної) суботи, Димитрівської суботи, Родительської суботи Великого Посту та ін. свідчать про те, що Св.
Церква завжди пам’ятає і молиться за всіх своїх дітей, які відійшли у вічність без церковного напучення і просить Господа помилувати та упокоїти всіх, і тих, „кого немає кому
пом’янути”.
 
12 жовтня 2006 р. Президент України Віктор Ющенко видав Указ “Про відзначення у 2006 році Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій”,
згідно з яким постановляється:

3 метою гідного вшанування пам'яті жертв і постраждалих від голодоморів та політичних репресій в Україні, забезпечення належної організації та проведення заходів до Дня пам'яті
жертв голодоморів та політичних репресій, який відзначатиметься 25 листопада 2006 року:
1. Утворити Організаційний комітет з підготовки та відзначення у 2006 році Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій.
(Співголовами Організаційного комітету призначено: І.В. Васюника - Першого заступника Глави Секретаріяту Президента України та Д.В. Табачника – Віце-прем'єр-міністра
України.)
2. Затвердити у тижневий строк плян заходів з підготовки та відзначення у 2006 році Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій.
3. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити у День пам'яті жертв голодоморів та
політичних репресій покладання траурних вінків і композицій з житніх та пшеничних колосків до пам'ятних знаків, місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій,
вшанування пам'яті загиблих хвилиною мовчання, запалення свічок, проведення вечорів-реквіємів та інших скорботних заходів. [...]
Забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України заходів, пов'язаних з відзначенням у 2006 році Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій, а також участь представників дипломатичного корпусу іноземних держав в офіційних заходах, які проводитимуться в Україні.
9. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення в засобах масової інформації заходів з підготовки та відзначення у 2006 році Дня
пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій, а також підготовки до 75-х роковин Голодомору 1932 - 1933 років в Україні, організувати цикли тематичних теле- та радіопередач,
публікацію документів і матеріялів про ці трагічні події.”

Конвенція від 09.12.1948 р. „Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього" є першою універсальною угодою як в галузі міжнароднього кримінального права, так і в галузі міжнародньо-правового захисту прав людини. Конвенція вступила в силу 12.01.1951р.. Для України це сталось 15.02.1955 р.
Конвенція визначає геноцид як будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:
-вбивство членів групи;
-заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи;
-умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;
-заходи, розраховані на недопущення дітонароджування в середовищі групи;
-насильницька передача дітей з однієї групи до іншої.
(ст. 2. Конвенції)

За Конвенцією розрізняють три форми геноциду: фізичний, біологічний і національно-культурний. Національно-культурний геноцид, спрямований на позбавлення
пригнобленої нації можливости розвивати свою національну культуру, літературу, мову, створювати в національній формі загальнолюдські цінності.
Другим дуже важливим міжнародньо-правовим документом, на який має опиратися Україна на шляху визнання голоду 1932-33 рр. Геноцидом, є Конвенція "Про незастосування
строку давности до воєнних злочинів і злочинів проти людства", прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 26 листопада 1968 р.

СТАЛІН НАКАЗАВ СТАВИТИСЬ ДО ГОЛОДУ, ЯК ДО НЕІСНУЮЧОГО ЯВИЩА. ЗА ПОСТАНОВОЮ ПОЛІТБЮРО ЦК ВКП(Б) НА КОРДОНАХ УРСР РОЗМІЩУЮТЬСЯ ЗАГОРОДЖУВАНІ ЗАГОНИ, ЯКИМИ ЗАПОБІГАЄТЬСЯ ПРОНИКНЕННЯ СЕЛЯН В БІЛОРУСІЮ І РОСІЙСЬКІ ГУБЕРНІЇ ЗА ХЛІБОМ ТА ПРОДУКТАМИ ОСЬ ТЕКСТ ПОСТАНОВИ, ЯКОЮ УКРАЇНСЬКИХ СЕЛЯН ПРИРІКАЛИ НА ГОЛОДНУ СМЕРТЬ:

22 января 1933 г.
Ростов-Дон, Харьков, Воронеж, Смоленск, Сталинград, Самара.
№ 65/ш
До ЦКВК и СНК дошли сведения, что на Кубани и Украине начался массовый выезд крестьян „за хлебом" в ЦЧО, на Волгу, Московскую обл., Западную обл., Белоруссию. ЦК ВКП
и Совнарком СССР не сомневаются, что этот выезд из Украины в прошлом году организован врагами Советской власти, эсерами и агентами Польши с целью агитации „через
крестьян" в северных районах СССР против колхозов и вообще против Советской власти. В прошлом году партийные, советские и чекистские органы Украины прозевали эту
контрреволюционную затею врагов Советской власти. В этом году не может быть допущено повторение прошлогодней ошибки.

Первое. ЦК ВКП и Совнарком предписывают крайкому, крайисполкому и ПП ОГПУ Северного Кавказа не допускать массовый выезд крестьян из Северного Кавказа в другие края и въезд в пределы края из Украины.

Второе. ЦК ВКП и Совнарком предписывают ЦК КП(б)У, Балицкому и Креденсу не допускать массовый выезд крестьян из Украины в другие края и въезд на Украину из Северного
Кавказа.

Третье. ЦК ВКП и Совнарком предписывают ПП ОГПУ Московской обл., ЦЧО, Западной обл., Белоруссии, Нижней Волги и Средней Волги арестовывать пробравшихся на север
„крестьян" Украины и Северного Кавказа и после того, как будут отобраны контрреволюционные элементы, видворять остальных в места их жительства.

Четвертое. ЦК ВКП и Совнарком предписывают ТО ГПУ Прохорову дать соответствующее распоряжение по системе ТО ГПУ.

Предсовнарком СССР В.М.Молотов
Секретар ЦК ВКП(б) И. Сталин
(Документ зберігається: РГАСПИ Ф. 558. Оп. 11. Л. 109-109 об)

Країни, які на державному рівні визнали Голодомор 1932-1933 років в Україні актом геноциду українського народу

1. СЕНАТ ПАРЛАМЕНТУ АВСТРАЛІЇ 31 жовтня 2003 р. ухвалив Резолюцію № 680, яка визнала події на Україні одним з найжахливіших проявів геноциду в історії людства.
20 листопада 2003 р. Законодавча Рада Парляменту штату Нова Південна Валія прийняла аналогічну за змістом резолюцію.
Примітка: Сенат Австралії визнав Голодомор в Україні одним із жахливих актів геноциду в історії ще у своєму документі від 28 жовтня 1993р. з приводу 60-річчя Голодомору
1932-1933 років в Україні.
2. РІЙГІКОГ (ПАРЛЯМЕНТУ) ЕСТОНІЇ Заявою від 20 жовтня 1993 р. із засудженням комуністичної політики геноциду в Україні.
3. ПАЛАТА ДЕПУТАТІВ ПАРЛЯМЕНТУ ІТАЛІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ прийняла 24 лютого 2004 р. Резолюцію Комісії закордонних справ та з питань европейської
співдружности в пам'ять жертв Голодомору, який по праву вважається справжнім геноцидом, де закликала Уряд Італійської Республіки, серед іншого, приєднатися до
"НАЦІОНАЛЬНОГО ДНЯ ПАМ'ЯТІ", що ним Президент України проголосив ЧЕТВЕРТУ СУБОТУ ЛИСТОПАДА кожного року в пам'ять жертв геноциду.
4. Сенат Канади в резолюції від 19 червня 2003 р., де міститься аклик до уряду Канади визнати Голодомор/геноцид в Україні 1932-1933 »р. та засудити будь-які спроби приховати
історичну правду про те, що ця трагедія була нічим іншим, як геноцидом.
 Документ передбачає також призначення останньої суботи листопада днем жалоби в канадських школах (резолюція була внесена сенаторкою українського походження
Р.Андрейчук).
5. СЕЙМ ЛИТОВСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ у Заяві "Про вшанування жертв політичних Репресій і Голодомору в Україні в 1932-1933 роках" від 24 листопада 2005 р. визнав, що
Сталінський комуністичний режим здійснював свідомий, ретельно сплянований геноцид українського народу.
6. ПАРЛЯМЕНТ ГРУЗІЇ у документі від 20 грудня 2005 р. "Щодо увічнення пам'яті загиблих в Україні у 1932-1933 роках внаслідок політичних Репресій і
Голодомору" зазначає, що тоталітарним більшовицьким режимом у цей період був здійснений навмисний геноцид проти українського народу.
7. СЕНАТ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА у Постанові від 16 березня 2006 р. про річницю Великого Голоду в Україні солідаризується з позицією України щодо необхідности визнати
Голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду.
8. ПАЛАТА ПРЕДСТАВНИКІВ КОНҐРЕСУ США в резолюції від 20 жовтня 2003 р. № 356 (внесена головою Комітету з міжнародних відносин Г.Хайдом) визнала Голодомор
1932-1933 рр. в Україні актом терору і масового вбивства, направленим проти українського народу...
Сенат верхньої палати Конгресу США в резолюції № 202 визнав штучний Голодомор 1932-1933 років в Україні актом геноциду.
9. ДЕРЖАВНІ ЗБОРИ УГОРСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ у постанові від 26 листопада 2003 р. № 129/2003 (ХІ.26) з приводу 70-ї роковин Голодомору в Україні 1932-1933 років засуджує
прояви дискримінації, направлені на знищення та геноцид групи народів.
У документі висловлюється також солідарність і співчуття угорського народу рідним і близьким жертв спричиненого совєтським сталінським режимом штучного і цілеспрямованого
Голодомору.
10. Палата сенаторів Національного коґресу Арґентинської Республіки 23 вересня 2003 р. ухвалила Деклярацію № ОК 588/03 про вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні
1932-1933 рр., організованого тоталітарним совєтським режимом.
У документі висловлюється співчуття всьому українському народу, а також засуджується будь-яка державна політика чи рішення і дії властей, що зневажають і порушують
права людини.
Ініціятор деклярації, колишній президент Арґентини і сенатор Рамон Пуерта назвав штучний Голодомор в Україні 1932-1933 років "терористичною акцією влади і довголітньою
морально-психологічною травмою цілого народу". На його думку, ця трагедія повинна бути визнана у світі як історичний факт геноциду, що "нагадує і застерігає від жахливих
наслідків діяльности будь-яких диктаторських режимів".

... Мова йде про жахливий задум, здійснений з холодним розрахунком можновладцями тієї епохи...
...Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттями та діяльністю українського народу на шляху до злагоди та співпраці... Потрібно докласти зусиль до щирого та дійового
примирення: саме у такий спосіб можна відповідно вшанувати жертви, які належать усьому українському роду...
...Будемо сподіватись, що з Божою допомогою, уроки історії допоможуть знайти тривкі спонуки до порозуміння, маючи на увазі конструктивне співробітництво, щоб спільно будувати країну, яка на кожному рівні розвиватиметься у гармонійний та мирний спосіб...
23 листопада 2003 р.

Конґрес США дозволив збудувати у Вашинґтоні пам’ятник жертвам Голодомору

У п'ятницю, 29 вересня, Сенат США одноголосно прийняв резолюцію HR562, яка дозволяє Урядові України побудувати в американській столиці пам'ятник жертвам Голодомору в
Україні 1932-1933 років. Українська громада США наполегливо йшла до цієї цілі понад п'ять років.
Українська національна інформаційна служба (вашинґтонське бюро Українського Конґресового Комітету Америки) уважно стежила за просуванням цього законопроєкту та
допомагав організувати його і підтримку серед членів Конґресу. 36 конґресменів співспонсорували цю резолюцію.
Свідчення конгресмена Левіна було позитивно сприйняте членами Підкомітету; багато з них погодилися, що пам'ять про маштаб, глибину та „нелюдську жорстокість" українського
Голодомору-геноциду потрібно увічнити пам'ятником. „Маштаб, обсяг та значення цього людського горя повинні зобов'язати істориків визнати, що продукти харчування були та
можуть бути використані як політична зброя. Лише цей один висновок надає досить підстав для побудови меморіялу жертвам українського Голодомору-геноциду", - сказав у
підкомітеті Палати представників президента УККА Михайло Савків.
16 листопада 2005 року член Конґресу Луї Гомерт виступив з пропозицією розглянути цей законопроєкт, і Палата Представників одноголосно прийняла його. „Відомий історикам
як „Жнива розпачу", український Голодомор 1932-1933 був результатом ... надмірних зборів зерна з ціллю невтралізаії українського населення, - сказав кон 0ресмен Гомерт під час
виступу. - Понад 7 мільйонів людей померли від голоду, коли Росія закрила свій кордон для українців, щоб відрізати їм доступ до продуктів харчування. Спроби США виправити
ситуацію були відкинуті сталінським режимом". „Прихильники законопроєкту НR562 - завершив голова Комітету, - сподіваються, що побудова пам'ятника у Дистрикті Колюмбія
допоможе повідомити ширший загал про цю подію та вшанує її жертв".
Член Конґресу Левін, спонзор законопроєкту, перечислив величезні жертви, яких зазнав український народ під час геноциду, та зауважив: „Цей пам'ятник не тільки вшанує жертв
цього жахливого періоду в історії, але й служитиме нам всім пригадкою, що ми повинні разом працювати для унеможливлення подібних трагедій в майбутньому.”
20 квітня 2006 року цей законопроєкт був включений у календар голосування Сенату США, а 29 вересня ц.р., Сенат одноголосно прийняв його. 2 жовтня законопроєкт був
представлений на підпис Президентові Джорджеві Бушеві.
За матеріялами УНІС

Минуло 60 років, як слово Нюрнберґ прозвучало на весь світ. Це була подія віку: на лаві підсудних злякано сидять ті, що ще вчора жахали світ!
 В той час я ще був школярем. В 1946 році я став акуратно купувати газету „Известия”, де часом давали стенограми Нюрнберзького процесу. Особливо інтриґувала журналістів
поведінка Герінга, який тримався з гідністю і від самого початку той суд назвав „судом переможців”. Він не звалював вини на Гітлера. Коли Ґерінґ побачив серед них і французький
прапор, він не стримався і кинув репліку: „Як? І французи тут?” (натяк на колябораціоналістську Францію). Західня преса подавала Ґерінґа як учасника спектаклю і подавала його
викривальні репліки щодо СССР як співучасника завойовницької війни 1939 р. Те, що Ґерінґ став у совєтській пресі висвітлюватись, було ініціятивою Сталіна, який велів російським
журналістам покинути фейлетонний тон, бо це створює враження, що дурні і боягузи гнали нашу героїчну Червону Армію аж до Москви і Сталінграда.
Дуже намагалася совєтська делеґація засудити в Нюренберзі українських націоналістів – саме у розпалі їхньої боротьби проти червоних окупантів, які назвались „визволителями”. Суд
вимагав доказів. Важко було препарувати той факт, що Степан Бандера сидів у німецькому концлаґері до кінця війни – як же тоді він „колябораціонував”? (Звичайно в нашу пресу та
інформація не потрапила.)
Совєтська преса обурювалася „потуранням” західніх сусідів і політиків, і навіть одного процитувала: „Я не розумію, чого хочуть від цієї людини?”
Звичайно, майстри совєтської „законности” типу Вишенського знали своє: „закон, что дышло, куда повернул, туда и вышло». Адже ще не так давно зуміли вони на відкритих судових
засіданнях доказати, що усі соратники Леніна були контрреволюціонерами і «ворогами народу», а один тільки Сталін – революціонер і друг народу.
Чому СССР надавав великого значення Нюрнберґу? Сталін звик використовувати суд як великий аґітпункт, до якого прикована увага людей. Комуністи любили „показові суди” і
„громадські суди”, особливо над священнослужителями і авторитетними людьми, яких треба було здискредитувати. Безкарний цинізм дозволив їм (за інструкціями Кремля) у 1930
році організувати відкритий суд в столичному оперному театрі над українською інтеліґенцією.
Сам прокурор (з псевдонімом Ахматов) жартував, що цей суд – то „Опера СВУ” за сценарієм ҐПУ”.
Кому належить блазенська ідея розпочати в театрі ту „оперу” 9 березня, в день народження Т. Г. Шевченка, невідомо.
Зате відомо, що совєтський суд готовий судити будь-кого, навіть вчорашнього суддю. Сталінський суд присудив до смерти навіть автора Конституції СССР Бухаріна. На радощах, що
він, нарешті, створив „Основний закон”, який покладе край сваволі вождя, той здав свою авторучку до музею. Доля авторучки, яка писала „Конституцію СССР”, не відома. Але
відомо, що після розстрілу автора конституцію стали називати сталінською. Про неї складали вірші і пісні.
А коли хтось із заарештованих посилався на Конституцію, то з нього сміялися: „Ти що, не розумієш, що конституція написана не для тебе, а на закордон?”.
Усі це розуміли. Усі, що пережили голод 1933, що пережили процеси над „ворогами народу”, а особливо ті, що проскочили живими в 1937 році, знали, що таке совєтський закон і
совєтський суд. А найкраще знав це режисер Й. Сталін.
Знав він також і те, що на Заході суд незалежний від влади.
Що судові рішення там мають силу авторитетну.
От власне тому сталінські юристи вирішили використати авторитет Західнього суду.
А кожен комуніст, навіть такий, як нинішній Петро Симоненко, знає, що посилатися на совєтський суд – то смішно, а посилатися на Европейський суд, особливо міжнародній, то для
людей переконливо.

ІІ

Юридично грамотний чоловік посилається на рішення суду, а шулер посилається на сам факт суду або матеріяли суду. Комуністам здається, що то те саме. Насправді і серед матеріялів
є фальшиві і не взяті до уваги.
Саме над такими фальшивками працювали сталінські юристи. Вони готові були судити в Нюрнберзі усіх своїх політичних противників і завалювали суд своїми паперами проти
бандерівців, проти втікачів на Захід, проти злочинців не встановлених, які палили і вбивали під час війни.
А пропаґанда СССР відповідно використовувала ці „матеріяли судового процесу” як нібито доведені факти. Перевірити важко, бо в СССР надруковано лише вибіркові матеріяли
Нюрнберзького процесу.
Комуністичний цинізм був безкарний, бо ж „переможців не судять”. Тоді вони хотіли провести через міжнародній суд деякі свої злочини і приписати їх нацистам.
Правда в тому, що німці під час війни провели декілька міжнародніх експертиз, які показали нечувані злочини більшовиків.
Назвемо дві такі експертизи: Катинська справа і розстріл у Вінниці. З усією скрупульозністю Міжнародня експертиза встановила, що таємні розстріли польських офіцерів після 1939
року в Катині є прихованим злочином большевиків. Польський еміґраційний уряд в Лондоні розголосив про цей злочин по всьому світі, і ні в кого не було сумнівів, що то правда.
Але правда для марксистів настільки відносна, що вони її самі виготовляють на замовлення. Вони подали до Нюрнберґу матеріяли про „злочини нацистів у Катині”. Вже після
падіння СССР в російських журналах були подробиці виготовлення фальшивки: в Катині проведено розкопки, витягнено з кількох черепів совєтські кулі і покладено туди німецькі.
Подібні „речові докази” підтвердила експертна комісія, а оскільки на Заході довіряють священикам, то серед експертів підписалися попи з утвореного Сталіном і Берією Московського
Патріярхату в 1943 р. Матеріяли розстрілів 1937-1939 років у Вінниці були досліджені організованою німцями міжнародньою експертизою в 1943 р., до речі, то єдиний в Україні
задокументований злочин і розголошений у світі. Це злочин з вражаючими подробицями. На Нюрнберзькому процесі він не фігурував, бо не подавали матеріялів проти СССР. Але
тут слід зупинитися не тільки на матеріялах, поданих до міжнароднього суду, але й на матеріялах, які не могли бути подані до суду.

ІІІ

Ще у війну кружляла в повітрі ідея суду над воєнними злочинцями. Західні союзники хотіли започаткувати ним деклярацію прав людини, обов’язку для всіх. Совєти розцінювали це
як зазіхання на „внутрішні справи” і як спроби міжнароднього контролю. Сталін погрожував організувати свій суд над нацистами, що виглядало несерйозно, бо після
безконтрольних воєнних методів розправи Захід хотів закріпити перемогу союзників і закласти юридичні основи спільної плятформи. Часто звинувачують Захід в поступливості
совєтам. Це вірно, але треба врахувати, що інакше спільні засідання, які допускають звинувачення одного з суддів, неможливі.
Отже довелося поступитися справедливістю і прийняти список питань і документів, які не підлягають розголошенню.
Це цікавий список з 9 пунктів, саме тих, над якими можна було б попрацювати, щоб відкрити кримінальні звинувачення сталінських злочинів проти людства.
Але переможців не судять, приймають від них умови – заборону ставити питання про пакт Ріббентропа-Молотова про розподіл світу; про питання, пов’язані з
суспільно-політичним ладом СССР, тобто ҐУЛАҐ як прообраз концлаґерів, про клясовий терор та ідеологічну війну; про приєднання прибалтійських республік, депортації населення,
обмін німецького населення тощо; про совєтсько-польські стосунки – „визволення” західніх українців та білорусів тощо.
Отже політична практика подвійних стандартів, відмова засудити злочини червоних, тоді коли на смерть судили за такі самі злочини коричневих – це був той компроміс з совістю, за
який будуть розплачуватися покоління. Закон є законом тільки тоді, коли йому підлягають всі однаковою мірою. А коли тільки дехто, тоді це дискредитація закону, справедливости і
моралі.
Як вірно пише Михайло Дубнянський у своїй статті „Сліпуча пітьма Нюрнберґу” зі Сталіна зняли відповідальність за розпалювання ІІ світової війни, а офіційна совєтська версія війни
(мовляв, СССР до 1941 року у ній взагалі не брав участи!) Набула міжнароднього визнання. Свого роду „нюрнберзький сертифікат” благотворно позначився на довговічності тієї
версії. Вони активно пропаґується в країнах СНД, особливо в путінській Росії”. (Дз. т. за 30.09.06).
З того фальшу виріс новий обман. СССР, який придушував танками усякі спроби визволення, навіть не боявся викриттів. Він зберіг і розширив після війни гітлерівський концтабір у
Бухенвальді, він розширив ҐУЛАҐ, репресував цілі народи – і оголосив себе „борцем за мир у всьому світі”. А країни західньої демократії оголосив „паліями нової війни”, хоча вони не
вели війни.
Усякі спроби об’єктивної інформації про насильство над людьми і поліційний терор в СССР „гнівно засуджувалися”, як спроби втручання у внутрішні справи іншої держави”, як
„наклепи буржуазної пропаґанди”.
Воєнний злочинець в Кремлі виріс до колосальних розмірів – і виріс він з того насіння, яке так делікатно приховували від свіжого і холодного закону союзники – в ім’я післявоєнного
миру.
Брехливість совєтської пропаґанди не знала меж. Довірливість західньої інтеліґенції до большевицьких трюків була інфантильною. Совєти показали на Нюрнберзькому процесі куски
мила, нібито виготовлені нацистами з людських тіл, і це війшло у вердикт трибуналу. Це шокувало світ більше, ніж масові страти. Аж у 1990 р. співробітники Ізраїльського центру „Яд
Вашем” довели, що це не правда, що абревіатура RIF на мильних брусках означала не Reine judische Fet, як розшифрували большевицькы пропаґандисти. А назву фірми звичайного
мила. Згадаймо, що грубі вигадки – це стиль большевиків, і досить успішний. Генеральний комісаріят Центральної ради в Україні большевики роз’яснювали темним людям, як
зборище контрреволюційних генералів...
До цієї некоректности, системної лжі і напівправди світ став звикати після війни. Ліва преса Заходу грала в одні ворота. Кремлівські політтехнологи по-ленінськи посміхалися:
„ничего, буржуазия проглотит!” Злочини були безкарними.
Отже якби зібрати усі системні злочини Кремля, вчинені ним уже після Нюрнберзького процесу, то вони б затьмарили навіть нацистські злочини років війни. Власне, саме
усвідомлення і переживання цієї правди породило велику хвилю лаґерної літератури, а офіцер Червоної Армії А. Солженіцин став автором „Архіпелагу Ґулаґу”. Морального суду
комунізм таки зазнав. Однак він до моралі не чутливий.
Відомо, що демократія була безсилою проти самозамкнених систем большевизму і нацизму. Але вони глушили „ворожі радіостанції” і таки боялися проникнення правди, як вогню.
Злочинна система потребує чисток. Режисер терору організував великий терор 37 року, щоб знищити зіпсутий людський матеріял і спалити на кострищах невинних жертв також і
їхніх катів.
Фактично ніхто не знищив стільки комуністів, і то найвищого ранґу, як їхній вождь Сталін. Він діяв з ними адекватно. Йому дякували і ті, що йшли на розстріл, і ті, що вціліли. Його
учень Хрущов зробив часткову чистку, починаючи з Берії і Абакумова та ін.
Після нього авґієві стайні комунізму ніколи не чистились. Туди збиралися конформісти – „ленінці”, які зледащіли і деморалізувалися аж до втрати здатности до самозахисту в час
перебудови.
Можна не сумніватися, що Сталін згортав би до купи таких, як „неосталініст Брежнєв” – „за вырожденчество”, а таких як Петро Симоненко – «за использование наших символов
классово чуждым элементом». Очевидно, караюча рука вождя мучила тих «продовжувачів» у поганих снах.
Що ж стосується міжнароднього суду, то вони його ніколи не боялися – так само як суду Божого. Роберт Конквест у „Жнивах скорботи” пише: „Суд історії не може оголосити іншого
вироку для совєтського режиму, окрім карної відповідальности”.
 В 1946 р. Нюрнберґ не був страшний комуністам. А від народного суду вони були захищені тим, що посідали командні висоти.
Але комуністи не захищені від природних процесів гниття. Лож отруює організм і ослаблює інтелект. Хтось дивується: куди ділись нагромаджені людські кадри „в столиці миру і
прогресу”? Чому там така бідність? Адже вбивство одважної журналістки Ганни Політковської – до дня народження В. Путіна – хіба це не симптом морального і політичного
загноєння в країні, якої не можуть врятувати потужні грошові ін’єкції від Нафтогазу, ні ілюзії стабільности. Комунізм носить в собі загнані в глибину хвороби, і вони виникають то
фурункулами фашизму, то метастазами самодержавія – православія.
А Німеччина прийняла жорстоку Нюрнберзьку дозу протиотрути і вийшла на дорогу провідних країн Західньої демократії.
Український комунізм ніколи не був і не є таким як російський. Це колоніяльне прищеплення, що живе за рахунок стимулів з центру. Радше це провідники впливу хвороботворчого
центру, який розробляє методи ослаблення сусідніх організмів – з розрахунком самому не тільки не захворіти, але ще й зміцніти.

НЮРНБЕРҐ ІІ

Хвороботворний клімат висить в атмосфері усіх посткомуністичних країн. Нюрнберґ ІІ – це клич ще від кінця 80-х років. Люстрація – маленькі, слабкі спроби лікування. Заборона
комуністичної партії – перші імпульси самозахисту, не підперті належною моральною силою. Це не дало результату.
Хвороботворні мікроби у вигляді пропаґандистських стереотипів розсівалися і прищеплювалися чотирьом поколінням. Вони множаться в антисанітарних умовах
посткомуністичного смітника. Український організм не був досить сильним, щоб змобілізувати усі ресурси на боротьбу з хворобою, котра має багато різновидів. Компартія, соцпартія,
реґіони, проґресивні соціялісти, об’єднанні соціялісти – то тільки початок переліку різних форм розпаду. Усе це бродить і бродить на розчинниках лжі, обману і демагогії, злодійства і
корупції. Перефарбований комуніст може викривати гнилого чи облізлого комуніста, але це ще не оздоровлення. І той, і той мають по суті ту саму безбожну і беззаконну школу
обману, і прикриття лукавим словом. І той, і той звик до того, що мораль – клясова, а релігія – то є церква на службі ідеології.
Нюрнберґ ІІ – це тільки використання ефектного бренду, що натякає на кару за злочин. А в самому символі Нюрнберґу є суперечність з законом, котрий за своєю суттю є
загальнообов’язковим. А в Нюрнберґу злочинець судив свого колеґу злочинця, маючи індульґенцію від своїх колеґ у середньовічних мантіях. Він використав суд як трибуну проти
політичних противників і вже 60 років дурить світ тією індульґенцією.
Чому не можливий був Нюрнберґ ІІ після падіння СССР? По-перше, він мав би відбуватися в своїй колисці – в Петербурзі. Росія оголосила себе спадкоємицею СССР, навіть не
відмежувавшись від злочинів свого попередника...
Уявімо собі, що президентом країни став не слуга Щербицького, а, скажімо, Вячеслав Чорновіл. Чи міг би він організувати суд над особами, які далі займали командні висоти?
А судді – хто? Потебенько? Піскун? Медведько? Усі вони і за школою, і за переконаннями – вірні сини КПСС.
А от моральний суд повинен тривати.
На жаль, наше суспільство не продовжило належним чином того морального суду над комунізмом, що в кінці 80-х і початку 90-х потоком критичної літератури викривав приховані
злочини Кремля. Далі гра в розсекречені документи закінчилася.
Але ніколи не закінчиться народна пам’ять. Наш суд над злочинами комунізму – це вголос називати все своїми іменами і писати правдиву історію людей, міст і сіл. „Ніхто не
забутий, ніщо не забуто” – це гасло кожен повинен наповнювати живим змістом – особами, подіями, фактами. Це і буде судити ворогів життя з емблемами серпа і молота, зі
зловісними кличками, які хитро змінювалися – ЧК - ГПУ – НКВД – МҐБ – КҐБ. Але народ знав: це те саме, що ґестапо, тільки більш влізливе: ще небезпечніше.
Отже, не чекаймо трибуналу міжнароднього, але хай судить совість.
 

Біблійний слід – все рівно, що зоряний слід. Він ніколи не твердіє і ніколи не згасає. Якби при совєтах хтось сказав, що років через 20 Біблія стане у нас найпоширенішою книгою і
розійдеться українською мовою сім мільйонів, то йому не те що не повірили б – його б і не слухали. Адже релігійний ґрунт було затоптано, а релігійну літературу винищено і навіть у
свідомості людей затерто сліди.
І ось за 15 років незалежности України, коли ще при владі треться той континґент, що затоптував і зневажав... Коли ще діють чиновники, яким прийнятніша кухонна філософія про
добре здоров’я – „Валеологія”, ніж біблійна основа усієї нашої духовної культури... за ті 15 років Біблія знов сіється і закорінюється.
Звичайно, нерівномірно. Кров мучеників за ідею і просто невинно пролита кров зрошують землю по-різному і дають різні плоди. І наповнення Церков на Сході України і на Заході
різне. І читання священних книг різне.
Але коренева система залишилася в українському народі, і часто росте вгору дух – з коріння!
Говорять, що політична верхівка в Україні відстає від народу. Той народ різним буває, але загалом він таки розумніший і добріший. Політична тріскотня сьогодні справді затуманює
обрій, а за туманом нічого не видно, навіть „дуба зеленого”, що в пісні.
29 жовтня в Будинку вчителя відбулося свято Біблії – 15 років Українського Біблійного Товариства. Це Товариство за своїм характером екуменічне. До нього входять і усі
протестантські церкви, і православні, і католицькі. Відповідно були запрошені на свято представники усіх церков.
Відомо, що у протестантських церквах усе побудовано на Біблії, і там Святе Письмо традиційно шириться і ширилося навіть в роки гонінь.
Етнічна пам’ять і свідомість протестантів українська, навіть коли вони проповідують в Москві, Ташкенті чи Хабаровську.
Те саме можна сказати про українських греко-католиків, які практично традиційно домінують в Галичині і Карпатському краї, де не допустили занепаду традиції.
Тим часом Біблія українською мовою, перекладена православним митрополитом Іларіоном, не святкується в Церкві Московського патріярхату. Більше того, там взагалі відсутня
пам’ять про вікову боротьбу за рідну українську мову в Богослужінні. Адже це історія драматична – про неї можна писати детективні повісті. Започаткувалася та
релігійно-просвітницька робота ще в Кирило-Методіївському братстві, і за участю Шевченка, що перекладав Псалми Давидові.
Звідти ж вийшов перекладач Біблії на українську мову Пантелеймон Куліш, для я кого ця праця стала справою життя. Він поклав собі за взірець Мартина Лютера, що створив своїм
перекладом основи німецької літературної мови.
В 60-ті роки „Новий Завіт” переклав Пилип Морачевський, теж родом з Чернігівщини. Однак Священний Синод міг допустити до друку переклад Святого Письма будь-якою мовою,
тільки не українською. Арґументи про десятки мільйонів православних не переконували, а насторожували. Просвіток в цензурі настав аж через 50 років, після 1905 вдалося
маленьким накладом видати чотири Євангелії в перекладі Морачевського.
Але в той же час пильне самодержавно-православне око помітило видану Британським і Закордонним Видавництвом, Біблійним Товариством у Відні Біблію в перекладі П. Куліша, І.
Левицького та І. Пулюя і заборонило цю „ідеологічну диверсію”. Заборонено навіть пересилання через кордони Російської імперії. Ба, навіть заборонено для користування українцям,
що опинилися у японському полоні!
Коли в 2003 році в Київській Філармонії відзначалося століття Першої Української Біблії, то УПЦ Московського патріярхату зіґнорувала, шануючи свою імперську традицію.
Але ж після Куліша з’явився повний український переклад Біблії І. Огієнка, повний переклад І. Хоменка, переклад Р. Турконяка...
Отже, 29 жовтня було привітання митрополита Володимира у зв’язку з цими українськими перекладами. Правда, вони для УПЦ МП ні до чого, бо і РПЦ, і УПЦ визнають
„отечественную Библию” в синодальному перекладі 139 років тому. У привітанні від УПЦ Київського Патріярхату, причетність якого до УБТ органічна, згадувався і переклад
Філарета, датований ще тим часом, коли митрополит Філарет був екзархом Московським, отже канонічним на всі сто відсотків.
Загалом не дуже помітною була участь православних на святі Біблії. Звичайно, своїм у цій історичній залі Центральної Ради мав звучати голос Української Автокефальної
Православної Церкви. Голос Церкви, до якої належав перекладач Біблії Митрополит Іван Огієнко. Церкви, яка створила добрі українські переклади священних текстів за умов лютих
большевицьких гонінь. Нарешті, Церкви, зорієнтованої на відновлення традиційної єдности Київа з Патріярхатом Константинопольським.
Але коли на святі було оголошено виступ „предстоятеля УАПЦ Мефодія”, в залі запанувала незручна мовчанка. Стало ясно, що ніякого Мефодія в залі нема. Але залишилося неясним,
чи існує насправді така Церква, коли вона не представлена ні особою, ні хором. Правда, на святі були і священики, і братчики з УАПЦ, але чи сумісні вони з Предстоятелем, імени
якого не поминають в церквах?
Сумніву немає, що кучмівське руйнування УАПЦ „зверху” триває, допоки триває та мефодіївська фікція. Свято Біблії ще раз засвідчило, що Україна після большевицьких руйнувань
церкви зсередини перестала бути православною. Живучими залишились церкви гнані і переслідувані. Церкви, які давали імена мучеників, а не орденоносних єпископів, які й досі
користуються підтримкою комуністичної партії та безбожників посткомунізму. Тут мені згадуються небагаті села Прикарпаття, де ви можете зайти у завжди відкриту придорожну
капличку і помолитися, і забути про лукавий вавилон і безсоромні торжища та розбої з участю бородатих суб’єктів у рясах. Українська людина шукає Бога і сахається лжепророків. І в
політичному, і в релігійному житті український народ заслуговує кращих провідників.
На святі був особливим гостем представник біблійних товариств з Норвегії Стейн Мідске. Він згадав приємну сторінку нашого історичного минулого, коли „норвезький король
одружився з українською дівчиною тисяча років тому, і від того часу Норвегія прийняла християнство”.
Але характерно, що „варязький гість” і досі зачарований українською релігійною атмосферою, і свято Біблії у нас він сприймає як дійство грандіозне, щире і справжнє. І він обіцяє усім
розказувати, як Україна святкує і співає. Справді, виступи від різних церков були щирими і змістовними, а хорові колективи один одного кращі. Складалося враження, що вони
готовилися до особливого свята, а реґент хору адвентистів Інна Пролінська присвятила тій справі багато енерґії. Як реґент хору, вона привернула особливу увагу своїм високим
артизмом та духовним перевтіленням.
Треба було побувати на цьому святі, щоб відчути іншу Україну. То ж по суті була альтернатива до політичної маскаради, де люди без любови і віри ще раз хочуть зіграти ролю
українських державних діячів – без належного розуміння духу народу.
Приємно було те, що мистецькі колективи – переважно молодіжні, і це засвідчує відродження віри в народі і збереження свого обличчя за всякої політичної погоди.
15 років незалежности не пройшли марно для тих, що будують не на піску, а на надійному камені. Але, що особливо важливо, будують передусім лад у душі.

... За нас
І душі праведних, і сила
Архистратига Михаїла.
Т. Шевченко. „Гайдамаки”

Хто такий Михаїл? Що означає це ім’я? у перекладі з грецької воно означає „такий, як Бог”. Це ім’я в Біблії згадуються лише п’ять разів, а саме: у книзі пророка Даниїла (Дан. 10:13), у
посланні апостола Юди (Юд. 9), в „Апокаліпсисі” („Одкровенні Йоана та в книзі Даниїла) (Дан. 12:1).
Михаїл очолює воїнство небесних ангелів проти дракона (диявола) та його ангелів. Одкровення 12: 7-9. „І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона. І
дракон воював та й ангели його. Та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що
зводить вселенну, - повержено на землю, і ангели його з ним повержені”.
В українській історії та геральдиці архангел (архистратиг) Михаїл виступає спочатку як родовий знак Мономаховичів – Мстислава І та його нащадків. Згодом він стає небесним
опікуном міста Київа та Київської землі й посідає після Тризуба, перше місце серед національних, земських і родових гербів України. Архангел Михаїл був постійним гербом Київської
землі в усіх її трансформаціях – князівства, воєводства, намісництва, губернії, міста. І хоча протягом історії зовнішній вигляд чи барви архангела змінювалися, київський Архистратиг
супроводжував український народ на його нелегкому життєвому шляху протягом восьми століть. Його гербове значення і його зображення змінювались, як змінювалась доля нації.
Незмінна була тільки його символіка як вираз нашої духовности і провидінням дана напрямна для України – Святого Воїна в боротьбі проти темних сил. На сьогодні київський
Архистратиг є не тільки історичним клейнодом а й дійсним гербом столичного міста Київа й Київської землі.
Статуя архистратига Михаїла в Київі стояла до середини 20-х років. Потім її замінено большевицькою червоною зіркою. Але відновлена Українська держава відновила й символіку.
На майдані Незалежности знову постав Архистратиг Михаїл.
Ярослав ГОМЗА, смт. Очеретине на Донеччині

 Церква – це град Божий, іпередчуваючи Царство Боже, вона обіцяє його тим, хто уповає. Політика – це розмисли про град людський, управління ним в історії, побудова цього граду.
Роздумувати про зустріч цих двох просторів доводиться тим паче, що покликана до спасіння людина є, окрім того, а словами Аристотеля, „політичною твариною”, яка розвивається
згідно з політичною логікою, за вимірами і за незмірністю суспільства, під впливом його надій і розчарувань.
Як енерґія Церкви, так і енерґія політичної практики ставить питання про зустріч цих двох сторін дійсности. Церква прагне сприймати теорію через віяння Святого Духа, а град
людський стремить до справедливости, котра є гранню Божественної присутности. Перебуваючи в світі, учні Христові через своє свідчення прагнуть переобразити світ,
перетворюючи його у переддвер’я Храму. З іншого боку, ті уряди, і ті люди, що перебувають під їхнім правлінням, які шукають краси й істини в людському співжитті, разом служать
обідню про світ.
Я спробую тут з’ясувати, як можна жити в цих двох служіннях водночас. Церква, що уповає на Царство Боже, ніколи не може бути спокійна, бо душа християнська живе у болючій
суперечності між своєю зверненістю до Бога і своїми пристрастями. Вона страждає від того, що не в силі тут, негайно отримати Царство Боже. Вона переживає священне нетерпіння,
так ніби євангельське слово невблаганно приречене на поразку. Оскільки єдине її зусилля – це любов, вона готова до того, що навернення світу може виявитися не здійсненим і що
правовір’я знову буде полягати в оголошенні, проповіді і взагалі пастирстві. Все хистке, і тому Церква є позиція, а не установа. Можна відповісти „ні” тому що доноситься згори,
відректися від благодатних дарів, що довкола нас, не слухати того, „що Дух говорить церквам”.
Можна в соціологічному дослідженні описати стан якоїсь помісної Церкви. Але там не прочитаєш того, що провиджує у цій Церкві Бог, бо Він єдиний „серця і утроби випробовує”.
Отож коли структура Церкви назовні немов би слабне, Дух, можливо, Сам Собою проникає в численні душі.
Град людський у багатьох вимірах не такий, і то з простої причини, що управління ним примусове.
Один із останніх патріярхів Антіохійських Олександер, що помер в 1958 р. і колись навчався у Київській академії, говорив мені одного разу, нагадуючи про церковну дисципліну:
„Церква не має виконавчої влади”. Тобто це організм любови, влада в ньому здійснюється любов’ю, і тому вона визначається соборністю і стає, за словом мого вчителя, протоієрея
Миколи Афанасьєва, Церквою Духа. Єпископ, як і його Церква, першенствує в любові, за словом Господа нашого: „Симон Іонин, любиш ти Мене? Паси овець Моїх”. Церква не має
юридичної влади. Те, що називається канонічним правом, є –щось інше, бо право як таке – примусове. Клирик, якого судять за канонічним правом, приймає цей суд постільки,
поскільки він любить Церкву. Він усвідомлює, що провинився, що у його провині є неправда, а в його спокутуванні цієї вини – любов.
Тим часом царина держави – юридична обов’язковість, котра здійснюється виконавчими органами, в тому числі поліцією. Держава – це царина карного права, у неї є в’язниця, а в
багатьох державах – і смертна кара. Парляментська більшість приймає закон, і він набирає чинности. Підтримуваний силою числа, цей закон може бути і несправедливим. У
декотрих країнах конституційність закону підлягає перевірці, проте неможливо з абсолютною точністю перевірити, чи є він у згоді з добром, з істиною. Часто закон не співпадає зі
справедливістю. І все ж він має виконуватись. Ми можемо розмірковувати щодо моральности того чи іншого закону, але він залишається непорушним. Держава – простір тексту, а
не внутрішнього переконання.
Як і примусовий характер державної влади, право визначається насильством. Апостол Павло в Посланні до Римлян нібито виправдовує меч, що його носить начальник. Однак
Павло при цьому передбачає, що начальник є „Божий слуга тобі на добро”. (Рим. 13:4). Саме прикладаючи цю умову до держави, Павло говорить, що всяка влада від Бога (Рим. 13:1)
... Тим не менше Апокаліпсис засуджує Нерона і виголошує присуд Звірові. Християни після апостольського періоду вимагали свободи і чекали того дня, коли вона була проголошена
святим Костянтином. […]
Якщо начальники не носять, мовлячи словами Павла, меч тобі на добро, якщо народ зубожіє і страждає від несправедливости, то чи потрібно й далі терпіти таке рабство? Чи має
існувати законність поза справедливістю? [...]
Наша позиція щодо війни дуже ускладнилась відтоді як християни перестали бути меншістю і в багатьох країнах стали обличчям нації. Мені принаймні здається, що християни не
мають підтримувати аґресію до якої вдається їхній уряд, особливо коли вона спрямована проти малої і беззахисної країни земного простору – з метою завоювання, з різних
економічних причин, прикриваючись водночас прагненням проголосити демократію. Особисто я вважаю законною оборонну війну у тому випадку, коли дипломатичні засоби не
допомогли. Гадаю, що ми можемо поширити поняття законного самозахисту, який канонічне право дозволяє мирянинові, на цілий народ [...]
Я не стверджую, що Церква має кропити зброю святою водою. я стверджую лише, що совість Церкви повинна підтримувати захист країни [...]
Саме через наше свідоцтво про справедливість, через нашу очисну діяльність у багатьох сферах суспільства – проявить себе присутність Христа.
Таке свідоцтво може бути плідним і в геополітиці. Справа в тому, що прагнення до співпраці між країнами сприяє національній єдності. Всі пам’ятаємо, що Христос названий нашим
світом і що цей світ – воістину світ внутрішній. Однак мир і є з іншими націями можуть додати великодушности і переконати, що війни можна уникнути, і тим самим уникнути
загибелі. Мир може стати малим воскресінням. Але він можливий лише в тому разі, коли ми визнаємо інших, закликаючи і їх визнати нас. Це постійне зусилля заради відкриття
інших, щоб створити дійсно міжнароднє співжиття, в якому кожен буде визнаний разом з його власною культурою, тобто з тим, що вирізняє його серед всіх і становить його велич.
Це набагато важливіше від того, що єднає нас в наших економічних та військових інтересах. Нація, навіть коли вона не багата, може бути великою у своїх духовних звершеннях.
Церкві, ясна річ, не випадає бути якимось британським тіньовим кабінетом чи, в якості частини опозиції, вивчати міністерські досьє. Не личить Церкві досліджувати всю роботу
уряду, щоб потім схвалити її або піддати критиці. Церква – не держава в державі. Вона не замінює міністерства передусім тому, що політика – це наука і мистецтво, якими єпископи у
більшості своїй не володіють, а по-друге, тому що сфера її діяльности – спасіння душ.
Проте є дві сфери національного життя, в яких Церква покликана брати участь. Перша – це єдність нації, друга – захист знедолених, переслідуваних, іноземців, гонимих за їх расу чи
мову, і інших гнаних, бо Христос був саме бідний, бо бідні бояться подати голос, бо сильні світу цього змушують політику служити їхнім інтересам.
Церква повинна не губити з виду те, що вся її сила – у слові Божому, і що вона мусить судити про все в ім’я Боже [..]
Головне в нашому історичному існуванні – бути видимими Богові . церква у світі і по відношенню до світу – завжди на хресті. Саме ця свобода забезпечує її воскресіння тут і тепер.
Саме незалежність від тимчасового дає силу вводити у тимчасовість вічне життя.
 Переклад з російської Раїса ЛИША

ПОДАЄМО ЗАКІНЧЕННЯ РАРИТЕТНОГО САМВИДАВНОГО 60-Х РОКІВ ТЕКСТУ, НАДРУКОВАНОГО В „НАШІЙ ВІРІ” №8, 2006, ПОВНІШИЙ ВАРІЯНТ ЯКОГО
НЕСПОДІВАНО ВИЯВИВСЯ В АРХІВАХ НАШОЇ АВТОРКИ ОКСАНИ КОШЕЛЬ.

... „Сирійське намисто” Марути перекладене на багато европейських мов; зараз воно перекладається на російську мову (з англійської) і вийде в Держлітвидаві. На щастя, працівники
того видавництва, певно, не читали Ярославського.
Так єврея Маферканта, який жив у першому віці нашої ери, було перетворено антирелігійниками в сирійського Маруту, що жив майже на півстоліття пізніше, та ще й без жодної
провини оголошено халтурником.
Загалом, за підрахунками відомого знавця римської історичної літератури академіка Нетушина, число цілком певних свідоцтв про Воскресіння перевищує 210. За нашими
підрахунками це число ще більше – воно перевищує 230, оскільки до даних Нетушина потрібно додати також історичні пам’ятки, що були виявлені після виходу його праці.
Глибоко промовиста ще одна обставина: антирелігійники завжди ухилялися від диспутів з серйозними вченими на тему Воскресіння. Так, лише в Харкові, наскільки я пригадую, тричі
виникала ідея диспуту з академіком Бузескулом і один раз з Нетушиним, проте у всіх випадках пропозиції про диспути антирелігійники відхиляли.
В Ленінграді Союз безбожників не насмілився дискутувати з академіками Тарле, Ростовцевим, Карєєвим, Успенським та членом-кореспондентом А.Н.Поєвсом,в Москві не
зважилися на диспут з академіком Грековим та Гроціонським, з членом-кореспондентом Єгоровим і Готьє. В Одесі – з професором Варнек; в Дніпропетровську – з професором
Пархоменком.
 У моїй пам’яті назавше залишиться один випадок. В 1920-ті роки жив у Харкові відомий у всьому світі знавець історичної літератури, уславлений дослідник античности, член
багатьох академій світу В.Г. Бузескул. Він виступав з майже чотиригодинною лекцією на тему „Про Воскресіння Христа”. Лекція призначалась для науковців, проте доступ був
вільний і тому на лекцію прийшли всезнаючі члени Союзу безбожників.
Слід сказати тут про самого Бузескула. Свого часу він, за власним зізнанням, ставився скептично до євангельських оповідей і був сповнений сумнівів. Одначе згодом, в міру
поглибленого вивчення історичних джерел і особливо під впливом зроблених ним відкриттів, переконався в істині Воскресіння і залишався вірним цьому переконанню, „не
знаходячи підстав його змінити”.
В своїй лекції, про яку йшлося, академік Бузескул перелічив до найменших подробиць всі підстави для сумнівів у Воскресінні, а потім навів усі докази супроти цих сумнівів. Як зараз
пам’ятаю те приголомшливе враження, яке справили докази вченого на присутніх, і в першу чергу на членів Союзу безбожників.
На початку було відчутно, що вони „киплять” і з нетерпінням „рвуться в бій”. Але поступово, обеззброювані все новими й новими арґументами на підтвердження Воскресіння, вони
остаточно стихли. Коли ж лектор закінчив, ніхто не зумів заперечити йому. Жодним словом. Отже, щоб стверджувати, як це трапляється на кожному кроці в нашій антирелігійній
літературі, буцімто Воскресіння Ісуса Христа не засвідчене історичним пам’ятками, – потрібна, м’яко кажучи, дуже велика сміливість і надзвичайно мала порядність.

ІІ. З ІСТОРІЇ ПИТАННЯ

Воскресіння Христа – основна і щонайважливіша подія, після котрої все решта в релігії має вже другорядне значення. Дійсно, раз Христос Воскрес – значить Він є Бог. Для кожного
скільки-небудь значного історика в наш час факт Воскресіння вже став абсолютно незаперечним. Не лише знані, але й просто добросовісні історики не висловлюють ні найменшого
сумніву з цього приводу, хоча перед тим історична наука пережила у цій царині шлях великих хитань.
Сумніви в Воскресінні остаточно були розвіяні низкою важливих знахідок. Таких знахідок було багато. Перші з них відносяться ще до ХІХ ст., останні – до наших днів. До речі,
виняткова важливість останніх двох знахідок така велика, що про них повідомлялося і в нашій пресі, але при цьому сповіщалося лише про окремі складові їх частини і повністю
замовчувалося те, що потрясло весь світ: про стародавні єврейські тексти, які підтверджують світову подію Воскресіння.
Найвищою мірою показово, що серед наших антирелігійників ніколи не було не те що серйозного дослідника, але й взагалі жодного вченого, навіть ординарного.
Хто були наші провідні антирелігійники?
Губельман під псевдонімом Ярославський;
Шнейдер —  Румянцев;
Фрідман —  Кандідов;
Едельштейн —  Захаров;
Ракович —  Скворцов;
Шахнович —  Степанов.
Що можна сказати про них як про дослідників? На перше місце в них ставиться Ярославський. Як охарактеризувати написане ним? Беремо 1-й том другого видання його творів,
присвячених антирелігійній пропаґанді. Пропускаємо перші три сторінки з автобіографічними даними, що не мають стосунку до науки. На 4-й сторінці говориться, що Христос не міг
народитися тому, що Він, згідно з Євангелією, народився за царя Ірода, а тим часом, за даними Ярославського, цей Ірод помер за 50 літ до того. В дійсності ж Ярославський змішав
докупи різних Іродів усіх часів, їх було троє.
На п’ятій сторінці мовиться, що Біблія становить собою мішанину різних вигадок, зібраних у різних народів того часу. На доказ цього Ярославський посилається на ходову колись, і
нещодавно відкинену наукою тезу про дві Біблії; варіянт „Єлогим” і варіянт „Ягве”. Коротко введемо читача у курс справи. В Біблії Ієгова в одних випадках фігурує під іменем
Ієлогима, а в інших – під іменем Ягве. На цій підставі близько 200 років тому було висловлено припущення, що Біблія є конгломератом, „мозаїкою” – зліпленою із двох різних творів.
Проте справа вже давно з’ясувалася. По-перше, той, хто звернув увагу на цю відмінність, констатував її не на основі давньоєврейського тексту, а знов таки за перекладами.
Переклади ж виконували різні особи, які не завжди діяли узгоджено. Найвищою мірою прикметно, що в перекладах східніх народів, зроблених безпосередньо з давньоєврейського
тексту, це розходження відсутнє.
По-друге, в давньоєврейському тексті імена „Ієлогим” і „Ягве” скрізь чергуються між собою, зустрічаючись поперемінно, а не в окремих частинах Біблії. Та найголовніше – значення
цих слів, що вони означають. Насправді це синоніми – такі ж, як в російській мові слова „Бог” і „Господь”. Навряд чи потрібно доводити, що коли нам до рук потрапляє приміром
російська книга, де в одних випадках автор пише Бог, а в інших – Господь, то звідси аж ніяк не випливає, що книгу писали два різні автори.
До слова, подібне явище спостерігаємо, наприклад, у Льва Толстого, в його листах до Южанова: там у першій половині послідовно чотири рази Лев Миколайович пише Господь, а
далі рівно стільки ж - Бог. За Ярославським звідси потрібно робити висновок, що листи написані двома різними Толстими. Між іншим, таку ж річ спостерігаємо і у самого
Ярославського. Отже, застосувавши його власний критерій, ми повинні констатувати в нього „мішанину різних вигадок”.
Перейшовши до наступної сторінки книги Ярославського, читаємо: „Все тече, все змінюється, - говорили римляни”. В дійсності ж це говорили не римляни, а греки.
На наступній сторінці написано: „Сестра Мойсея Реґіна поклала його...” і т.д. Реґіна - не сестра, а корзина (давньоєврейською).
Далі на наступній сторінці: „В єврейській книзі „Каббала” сказано, що людина дала імена тваринам”. Насправді в „Каббалі” про це не мовиться ні слова. А сказано це в тій таки Біблії,
знавцем якої вважався Ярославський.
На наступній сторінці написано: „Авестійський жрець Россомах”... Тут у трьох словах не багато не мало – три спотворення: по-перше, авестійських жерців не існувало і не могло
існувати – „Авеста” іранська книга; Россомах ніколи не існував, а був Россіопа; по-третє, він не був жерцем, а брамином, і мав стосунок не до Ірану, а до Індії.
На наступній сторінці: „Компаньйон бога Ормузда – Апремон, що його неправильно називають Арі-Аримоном”. Однак, ще більш неправильно, ніж „Аримон”, говорити „Апремон”:
перше хоча б відповідає місцевій аноферійській вимові. Якщо автор хотів блиснути зверненням до іранських першоджерел, то він мусив би сказати „Андріман”. По-друге Апремонія
жодним чином не можна назвати компаньйоном Ормузда, навпаки, в „Авесті” вони незмінно постають як непримиренні антиподи – супротивники.
Перелік помилок Ярославського міг би скласти книгу приблизно таких же розмірів, як сам том його творів. Тому утримаємося від подальшого їх перечислення і обмежимося
наведеними прикладами.
В нашумілій книзі Ярославського „Біблія для віруючих і невіруючих” ми виявили 197 помилок. А він був лідером, фахівцем з атеїзму, рахувався совєтським академіком.
Тоді може його послідовники були успішнішими? Характеристика цих послідовників для нас полегшуться тим, що відносно багатьох з них можемо навести відгуки, які з’явилися
(щоправда, з іншого приводу) у пресі:
Румянцев (Шнейдер) – „шахрай, що видав себе за вченого, круглий невіглас, безчесна у всіх відношеннях людина”, – так характеризує його „Правда”. „Пройдисвіт в науці, який
дозволяє собі називатися вченим, брехун і наклепник”, - писала про нього „Литературная газета”.
Кандідов (Фрідман) – „Людина, яка іменує себе науковим працівником, а наяву постає цілковитим неуком і дрібним шахраєм. Кандідовим не місце у нас”, – вказувала „Правда”.
 Едельштейн (Захаров) - „Цей суб’єкт, що представив сумбурну купу насмиканих виписок, перемішаних із власними безглуздими вигадками, претендував на науковий ступінь”, -
читаємо в газеті „Культура и жизнь”.
Ракович - „Може видатися дивним, що дисертація Раковича, котра стояла нижче будь-якої критики, була визнана гідною наукового ступеня”. Наспрадві ж нічого незвичайного тут не
сталося, коли врахувати, що „визнана” вона суддями, які доводилися або родичами, або приятелями „підприємливому дисертантові”, - читаємо в „Известиях”.
Шахнович – „Годі сприйняти всерйоз працю Шахновича, яка виявляє відсутність у автора найелементарніших знань у розглядуваній ним галузі”, - писала „Литературная газета”
Рожіцин – „Наукова вартість” роботи Рожіцина виявилася ще в початковий період його діяльности, коли він представив дисертацію. Такий м’який і разом з тим високо авторитетний
поцінувач, як академік Бузескул, ознайомившись із дисертацією, порадив Рожіцину „зняти її із захисту, аби уникнути неминучого провалу”.
Інший харківський професор історик Вяхичек вчинив менш гуманно і виступив з нищівною критикою цієї роботи. Рожіцин переніс захист до Ленінграду, але і там зазнав фіаско.
Видатні історики Тарле, Киреєв і Граве також порекомендували забрати дисертацію. Настирний автор звернувся в Московський університет, і там захист відбувся, але пройшов зі
скандалом. Автор жаданого ступеня не отримав.
Потрібно додати, що зі всіх робіт Рожіцина ця невдатна дисертація була найсерйознішою. Стосовно інших його „праць” можна навести слова з огляду академіка Порунського,
вміщеного в „Вестнике Московського университета”: „Ніякої вартости не можна визнати за дослідженнями Рожіцина”.
Не будемо зупинятися на пересичених анекдотичними місцями найбільш відомих із сучасних антирелігійних книг – творах Ленцмана і Шенкмана.

ІІІ. З ПРИВОДУ МЕТОДІВ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Легко виявити, що занадто часто реальні дані є протилежними до тверджень наших атеїстів. Попри те атеїсти продовжують виступати в тому ж дусі, і їхні виступи частенько
досягають мети. Якими ж шляхами виходять атеїсти із свого утрудненого становища? Таких шляхів декілька і вони нерідко бувають вельми своєрідні. Ось, для прикладу, такий шлях:
із різноманітних висловлювань тієї чи іншої особи вибирають саме ті, котрі для атеїстів найбільш прийнятні, якщо навіть сам висловлювач згодом повністю відмовився від своїх
тверджень. Так, в нашій літературі ніде не було сказано, що Енґельс під впливом переконливих відкриттів і знахідок в останній період свого життя дійшов думки про визнання факту
Воскресіння Христового.
Ще гірша справа з іншими вченими, на яких у нас заведено посилатися. Ракович, Шахнович, Ленцман, Шенкман і багато інших полюбляють робити посилання на раніші твори
відомого історика-біблеїста Вельгаузена, але ніде не згадують про пізнішу, притому найбільш фундаментальну – понад 2000 сторінок, працю того ж Вельгаузена – „Іудаїзм”, заключна
глава якої завершувалась словами: „Біблія витримала найжорстокішу, найприскіпливішу, мало того, найбільш злісну критику, і, залишилася назавжди пам’ятником, гідним цілковитої
довіри”. Вельгаузен – лише один з численних прикладів вибіркового цитування відомих авторів атеїстами..
Ще один шлях, що його облюбували антирелігійники: з цитати вибирається тільки те, що їх влаштовує, обрізавши висловлювання „по живому”. Приміром Ракович наводить цитату із
славнозвісного єгипетського Брестеда: „Не дивно, що виникло чимало вагомих підстав для сумнівів у правдивості Біблії”. Але ж цитату Ракович обірвав на комі, не побажавши
навести слова Брестеда, що йдуть безпосередньо відразу за цитованими: „однак ці підстави в міру накопичення фактів усі відпали”. Перелік обірваних подібним чином цитат міг би
скласти цілий том вражаючих розмірів.
Третій шлях – найбільш відчайдушний. Його можна назвати, користуючись висловом Горького, „маячним шляхом”. Він полягає в нагромадженні найдикіших нісенітниць, викласти які відважиться хіба той, хто перебуває в стані марення, або хто твердо знає, що заперечувати йому жоден не наважиться. Зразків такого методу трапляється нині щораз більше.

ІV. ПРИКЛАДИ З ГАЗЕТ

Обмежимося лише найбільш яскравими ілюстраціями. Якийсь Скрипченко в столичній газеті „Київська правда” пише про використання в церкві „всяких мощів”, як от „тьми
єгипетської в пляшках” і т.п. Утримаємося від коментарю епітетів і порівнянь, до яких вдається „винахідливий” Скрипченко, але від деяких запитань, що виникають при читанні
вказаних рядків, втриматися важко. Наприклад, цікаво знати, невже іншим співробітникам „Київської правди” зручно зізнаватися, що вони працюють там само, де й Скрипченко? І
невже решта антирелігійників після появи такої статті не відчувають не тільки сорому, але й тривоги, що їхня галузь „дійшла до такого життя”? І нарешті, третє запитання: чому
Скрипченко обрав собі за провідника Арльдта, а не Хапела (маю на увазі діялог із п’єси досить відомого англійського драматурга Мірфі „На узбіччі”).
Арльд: „Ти бо знаєш, друже, для чого я пишу. Тому я не гребую ніякими, навіть найжахливішими нісенітницями. Мені байдуже, що читачі нагороджуватимуть мене і мої твори
найлайливішими словами. Та й взагалі, їх навряд чи хто-небудь читає – бо вже мабуть давно встигли мене розкусити”.
Хапел: „Так, але не забувай, що справа може закінчитися для тебе невтішно. Головне, ти жодним чином не можеш передбачити, коли саме тебе наздоженуть неприємності. Адже
неприємності завжди виявляються повною несподіванкою”.
Безтурботність – прикметна риса багатьох наших антирелігійників. Наприклад, Колесников інформує читачів, що одним із небезпечних мракобісів, які живуть нині закордоном, є
митрополит Антоній Храповицький. А всього через два тижні після цього, нічтоже сумняшеся, повідомляє, що Храповицький помер ще в перші роки еміґрації.
Якийсь Синько зробив знаменне „відкриття”: у журналі „Радянська література” про антирелігійну сатиру В. Жуковського. В дійсності виявилося, що це твір не Жуковського, а Гете,
причому, жодної антирелігійности в ньому не проглядається. Та врешті, то ніяка і не сатира.
Не в одній, а в дванадцяти статтях я знайшов цікаве твердження: говориться, що попи запевняють, ніби Земля стоїть на трьох китах і повчають про це в церквах. Цікаво було б
надибати хоча одного священика, який вірить у трьох китів, а ще цікавіше було б глянути на авторів цих статтей.
Недалеко відкотився від цих авторів, а може й перевершив їх за „сміливістю” своїх вимислів якийсь Аверкієв. Силкуючись довести, що християнські погляди виникли із язичницьких
уявлень, він оперує, між іншим, забобонами, пов’язаними з числом тринадцять (13). І ці забобони обігрує у дійсно разючий спосіб. На ґрунті язичницьких уявлень про фатальне число
тринадцять – пише Аверкієв, - виникло сказання про Юду – зрадника, бо він був тринадцятим апостолом. Безперечно, Аверкієв перша в світі людина, яка дізналася про тринадцять
апостолів, замість усім відомих дванадцяти. І оце то „відкриття” без жодного стриму зробилося спільним надбанням і увійшло в „залізний фонд” антирелігійної літератури. Услід за
Аверкієвим випущені вигадки вже повторили ряд авторів, наприклад: Павликін, Гуров, Биковський і інші.
При ознайомленні з нашою антирелігійною літературою все настійливіше виникає запитання: якої думки про своїх читачів автори антирелігійних творів? Здається, вони все більше
впадають у марево, що їхні читачі позбавлені моживости і бажання читати щось інше, окрім антирелігійної літератури. Таке цілком очевидне враження справляє, приміром, стаття
Гришина в журналі „Наука и жизнь” № 4 за 1959 рік. Гришин пише, а редакція пропускає в друк, що Біблія оповідає про перебування євреїв у Єгипті, а це, на думку Гришина, просто
абсурд. „Євреї ніколи не оселялися в Єгипті”, - запевняє він. „Після таких тверджень, - веде він далі, - мимоволі перестанеш вірити Біблії і перетворишся на безбожника”.
До відома Гришина, а ще більше до відома редакції всесоюзного журналу, який вочевидь претендує на авторитетність: оповідь Біблії про перебування євреїв у Єгипті вповні
правдива. Про цей історичний факт можна дізнатися із всіх найбільш авторитетних досліджень з історії Давнього Єгипту, а також з історії Іудеї. Про це свідчать численні пам’ятники
Давнього Єгипту. Наприклад: „В полоні у нас стільки ізраїльтян, скільки піщинок на березі Нілу”; „Вийшли з нашого полону ізраїльтяни” (Сухапет).
В епітафії єгиптянинові Саву сказано: „Ти гнався за народом, що пішов під проводом Мойсея з нашого полону”.
Це лише мала дещиця подібних свідчень.
Переклад з російської Раїси ЛИШІ

Західньо-Українська держава проіснувала недовго, але її діяльність – законодавча, адміністративна, створення власного війська, ентузіязм, супутний патріотичним зусиллям, –
залишили глибокий слід в свідомості українців. Люди пізнали смак власного державного життя від Холма до Кубані і далеко поза Україною. Ніщо так не об'єднує народ, як спільне
творення притаманного йому державного життя, де кожен знаходить своє місце. Це і є власне ЕТОС. Це стосується і творення українського державного життя після 30 червня 1941 р., і збройної боротьби. Ніщо не дає такого задоволення, як плоди власної праці, хай тяжкі, часто криваві труди. В пам'яті народу залишився ентузіязм патріотичних зусиль збройної
боротьби за власну державність. Пам'ять – ЕТОС все жевріла в нас і часто проявлялась в різних місцях і формах – і у в'язницях, і в лаґерах також! За волю, за шкільництво, за рідну
мову, за свою Церкву, за свою тотожність, бо все це складові змагань за державність.
В історії поневолених народів найтривалішою національною пам'яттю завжди була історія визвольних змагань, бо вони, на відміну від "звичайних" війн, мають ще і моральний вимір
–
В борні кується краща доля,
Встають заковані з оков!...
Поневолені народи, взявшись до боротьби зі своїми поневолювачами, стають рівними їм, а це вже категорія дій не стільки військова, а передовсім морально-політична. І ми,
підіймаючи збройну боротьбу з окупантами, ставали звичайним народом серед інших вільних народів, бо першою умовою визволення з кайданів є – відважитись бути вільним.
Власне вояки УПА мали відвагу бути вільними, і за ними йшов народ. Боротьба і творення власної державности повертало нам почуття власної сили і вартости. І це почуття
опанувало всю Україну. Тому не випадково, що перший пам'ятник воякам УПА був поставлений в Харкові, зовсім молодими людьми, а другий – на Буковині (в селі Рогізна).
Треба твердо усвідомити, що змагання за волю (а нашим політичним кредом було: воля народам, воля людині!) є найшляхетнішою боротьбою зі всіх змагань людини. Бо, як писав
Руссо, відмовитись від волі – значить відмовитись від гідности людини.
Наша боротьба велася не для війни, а мала суспільно-політичні цілі: визволення з фізичної, політичної і моральної неволі.
А чи справді ЕТОС УПА, історична пам'ять, передалась і збереглась у наступних поколіннях? Цього не можна заперечити. Хочби й тому, що вороги української державности, "свої" і
чужі, досі так затято її поборюють. І як тільки камінь, що гнітив усіх, бодай трішки відсунувся, люди, а молодь зокрема, голосно заговорили скрізь про визвольну боротьбу, яку вела
УПА. На конференції, присвяченій УПА, приходили сотні студентів, молодими науковцями написано тисячі праць і розвідок. Зустрічі з офіцерами, приміром, в Київі, нераз тривали
по кілька годин. В 1992 році перед Світовим Форумом Українців на конференції "Націоналізм в змаганні за державність", що відбулася в Будинку офіцерів, радісно вразили доповіді
молодих науковців Київського університету ім. Т.Шевченка, їх багатюще знання проблеми, а в Ягеллонському університеті у Кракові на конференції, присвяченій 50-й річниці УПА,
доповідь і дискусія тривали майже три години при переповненій авдиторії.
На різні віча, фестивалі, концерти, рейди в Карпати, ба! на церковні заходи молодь приходила з забороненими національними і націоналістичними знаменами, під якими змагалась
УПА. Тих молодих людей ніхто не змушував, жодна офіційна організація їх не організувала, навпаки – не один учасник „сповідався” в спецслужбах, а деякі втратили працю. На з'їзді
польської "Солідарности" українське питання підняла власне наша молодь. Бо пам’ять боротьби за державність, ЕТОС УПА, був у їхніх серцях і свідомості. І все це діялось тоді, коли в
СССР, Польщі чи Румуніїї велась постійна антиукраїнська пропаґанда, спрямована передовсім проти ОУН і УПА, а в Україні ще в 60-х роках розстрілювали "буржуазних" націоналістів за участь в УПА І... все ж таки націоналістами були і Стус, і Марченко, і Сверстюк... І, як пише у своїй біографії Лук'яненко, на формування його політичного світогляду мала великий
вплив боротьба УПА. Всі ці поодинокі і групові приклади засвідчують, що ЕТОС УПА, як історична пам'ять державотворення і боротьби за волю, мав і має назаперечний вплив на
формування нашої національної тотожности, нашого Я. Навіть у в'язницях від Вронок до Колими політично-моральна постава учасників ОУН-УПА здобувала пошану і визнання не
тільки в товаришів по долі, але й у "власть імущих" і населення.
Можна очевидно запитати, чому власне збройний чин має таку тривку пам'ять, а не інші заходи та дії, дуже добротворчі в житті народу, які багато робили для піднесення
самосвідомости і матеріяльного стану населення. Справа в тому, що всі починання в тодішній дійсності під чужою окупацією переставали бути українськими і заникали. Чи не тому
сьогодні багато політиків в Україні, на чуже замовлення, радять нам не займатися політикою, а ...економією. Але ж хто буде за нас займатися політикою, тобто державотворенням і
управлінням державою?..
Світ починає зауважувати поневолені народи лише тоді, коли вони у своїх змаганнях переходять до збройної боротьби, яка часто тягнеться десятиліттями. Так було завжди, і ми тут
не виняток. Згадаймо визвольні війни в Африці, Азії, в Европі, Америці. Щоправда на Заході часто зрештою сідали до розмов і опускали колоніяльні знамена, чого в стосунку до
нас не було.
Історія визвольних змагань, а отже й історія УПА, передалася і нашим завойовникам – і не завжди в неґативному світлі. Польський історик Ґ.Мотика в своїй праці пише, що "УПА
була добре зорганізованою армією з високою дисципліною". Інша польська журналістка писала, що "на південно-східніх теренах Польщі існував найправдивіший у світі фронт, хоч
ніким не визнаний". А як був фронт "найправдивіший", то мусило бути запілля фронту, мало бути державне життя з обох сторін фронту. Щоб зломити той фронт, окупанти на чолі з
СССР мусили створити військову коаліцію для боротрьби з УПА – СССР, ПНР, ЧСР. Зрештою, Німеччина також мала свою коаліцію для поборювання УПА. Коли до цього додати
великий політично-пропаґандивний і репресивний апарат "союзних" держав, що був поставлений на службу в боротьбі з ОУН-УПА, стає перед нами вся правда, чим МИ були: не
тільки як військова сила, а передовсім як політично-моральна сила. Не дарма маршал СССР А. Васілєвскій у своїх спогадах звернув увагу власне на ці особливості наших дій.
Але ми програли, скажуть "реалісти" і недруги. Так, програли збройно не лише ми, програли всі, хто опинився в орбіті Москви. Ми програли збройний бій з об'єднаними силами
окупантів на чолі з СССР, але нас не перемогли, ми навіть вмирали непереможеними на полі бою чи – у в'язницях і тюрмах.. Ми виграли і зберегли тяглість української
національно-державницької ідеї. Ми виграли честь України! Бо ми рвали найтяжчі кайдани – звичку до підневільного животіння. Ми повернули Україні і собі національну гідність!
Ми мали відвагу бути вільними і повернули волю народові. Так само ми жили і боролись в неволі – в тюрмах і лаґерях рвали кайдани згубної звички до каторги. Страшні кайдани!
Але кожна війна, зокрема яка тягнулась роками з переважаючою силою окупаційних військ і велась в неймовірних умовах терору большевицького, німецького і знов большевицького,
впливала і неґативно на психіку повстанців, як і на солдатів кожної армії. Була в окремих випадках зневіра і дезертирство, а навіть зрада. До цього спричинялися постійні провокації
ворогів, брехлива пропаґанда, застрашування та масовий терор. І безперервні бої... Були несанкціоновані Командою УПА дії окремих командирів, і були злочинні енкаведистські
"загони УПА", якими керував ген. Федорчук, пізніший голова КҐБ СССР. Скільки вони вчинили кримінальних і політичних злочинів, досі не досліджено. Щоденно вішали,
розстрілювали, катували. Щоденно гинули люди. Все це не могло не впливати на психіку окремих вояків і їхні дії. Та коли глянемо на це питання в порівнянні з арміями інших
держав, от хочби в РККА чи Вермахту, то в УПА вони були одинокими і марґінальними. В РККА і Вермахті дезертирство було таке велике, що їхні командування мусили створити
спеціяльні "загранотряди", а Сталін наказав карати навіть сім'ї "ізмєнніков". Нагадаймо, що з майже 9-мільйонної Червоної армії, яка у червні 1941 року перебувала на західньому рубежі СССР, на схід відступило всього біля 800 тисяч солдатів. Решта розбрелись або здались німцям в полон, часто зі зброєю. Солдати не хотіли воювати "за Сталіна". І хоч німці в
нелюдський спосіб нищили російських полонених, та все ж таки вдалося їм створити при Вермахті велику російську армію - РОА на чолі з ген. А.Власовим і дивізію РОНА полк.
М.Камінського.
Я пригадав ці аналогії чи порівняння, бо тільки порівнюючи можна зрозуміти правду і зробити належні висновки. А порівняння, як в військовому, так і політично-моральному вимірі
діють і свідчать на користь Української Повстанської Армії. Це і становить ЕТОС УПА, ЕТОС героїчної епопеї боротьби ОУН-УПА за Українську державу, за людську гідність і гідність
пам'яті наступних поколінь. Цю боротьбу ми виграли.
Тепер працюймо для становлення Української Незалежної Держави. ЕТОС УПА зобов'язує нас!, тим більше, що УПА була єдиним українським військом, яке боролось за Українську
Самостійну Державу, а одночасно був то Великий Патріотичний Зрив і Велика Жертва Життя, щоб жила Україна.

Тобі, Україно, наш перший подих
І подих останній Тобі.

Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили
театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль
всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли
породжували. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою і державу свою і оберне її внівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах
наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих?
Мій розсуд, чужий усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є такий: коли король шведський, завше переможний, якого вся Европа поважає і боїться, подолає царя російського і
зруйнує царство його, то ми з волі переможця неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його наставленика та улюбленця, короля Лещинського, і
вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, натурально, пораховані будемо, яко
завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остатня буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що сама згадка про неї
жах наганяє.
А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з
дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці
царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими
тортурами, що їх ніякий народ стерпіти і перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для
нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за
худобу нетямущу у свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені
безнастанно народові од військ московських, і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж
договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею.
Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не
обтяжили. Я нащадків не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах насліддя, і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене
гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!
Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу сього і самих вас. Довголітній досвід мій у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі на нинішнє становище
справ міністерських, і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж доки станеться. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдує власною своєю важливістю.
Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість вітчизні нашій од військових
напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великоросії, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього невтралітет, себто не повинні воювати ми ні з шведами, ані з
поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на
неї війною, про що зараз ми повинні оголосити государеві, а бояри його, які не заражені ще німещиною і пам'ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і
зо мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату харчі і фураж, в кількості, можливій без власного зубожіння нашого; а при будучому загальному замиренні всіх воюючих держав рішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була з-перед володіння польського, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами
й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Европі держави: Франція і Німеччина; і ся остання дуже сильно наполягала на такому положенні
нашому ще в днях гетьмана Зиновія Хмельницького, за імператора Фердинанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших.
Договори наші про вищесказане уложив я з королем шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні шведів
за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немов би од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступні свободи та самостійности. Відомо ж
бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь од нас до них перейшли. Але ми тепер у них, яко притча во язиціх! Договори сії з Швецією не суть нові і
перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з королями шведськими уложені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього
короля шведського, мавши важливі прислуги од військ наших у війні їх з ливонцями, германцями та Данією, ґарантували країну нашу і часто за нею обставали супроти поляків, а
отому й од гетьмана Хмельницького, по злучі вже з Росією, вислано сильний корпус козацький, з наказним гетьманом Адамовичем, на підмогу королеві шведському Густавові, і
допомагав він йому під час здобування столиць польських, Варшави й Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давніших, в усіх народах уживаних.
Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться, воістину, нетямущим тваринам, од усіх
народів зневажаним.
„Українознавство”. Хрестоматія у 2-х томах, К. „Либідь”, 1997 р.

64-річчя з дня створення Української Повстанської Армії, яке відзначили ми 14 жовтня, має спонукати суспільство до ґрунтовних роздумів: чим була ця Армія та Організація
Українських Націоналістів і до чого допровадила їхня наджертовна боротьба? Чи дійсно зазнала поразки УПА, яка вела вкрай нерівну війну з усіма можливими окупантами України, у
тому числі й з найстрашнішим окупантом - совєтським. Так, очевидно наша армія не могла в той час вигнати совєтський режим з теренів нашої Батьківщини. Але ОУН-УПА
Провидінням судилося мати інше призначення. Ставши на нерівний і смертельний двобій з найстрашнішим режимом в історії людства, чумою ХХ сторіччя – більшовизмом, ще
однією чумою – гітлеризмом, іншими загарбниками, вони спромоглися зробити те, що здавалося неймовірним - кардинально змінити духовно-моральний стан нації. Вони виявили
дійсно незламну силу духу. Честь та любов до України була для них понад усе.
Більшовицький режим багатократно переважав їх за усіма можливими чинниками. За усіма, але не за моральними. Ось тут і лежить відповідь на питання, ким вони були?
Вояки УПА чітко знали на що йдуть – на вірну смерть або ж муки в совєтських концлаґерях. Вони усвідомлювали, що їхній чин був необхідний, адже так закладалося майбутнє
України, моральні, світоглядні підвалини Незалежної держави. Але для цього треба було йти до кінця тоді, в середині ХХ сторіччя. І вони йшли, попри все, і стали переможцями
цієї битви за Україну, за всіх нас.
А совєтський режим, отримавши військову позірну перемогу, зазнав на теренах України цілковитої моральної та політичної поразки. Вояки УПА та члени ОУН зробили
найголовніше – захистили честь України, честь Нації, честь і гідність людини. Їхній жертовний чин переважив багато ганебних поразок та провалів українства у попередні десятиріччя та сторіччя.
Жодна з поневолених в СРСР націй й близько не чинила такого опору, як то робила Армія України, ведучи боротьбу поза межами людських можливостей.
Маємо тепер чесно усвідомити, ким були вони й ким є ми, ті, хто начебто став їм на зміну. Чи спроможні ми хоч на щось, окрім яскравої балаканини? Чи знаємо, що робити зараз, за
цієї вкрай важкої ситуації, що склалася в країні? ОУН-УПА підняли планку надто високо... А ось ми майже безглуздо змарнували останні 15 років. Мусимо вчитися бути хоч трошки
такими, якими були вони , вояки Української Армії, яка стверджувала правду на нашій багатостраждальній землі. Їхнє невизнання в сучасній Україні однозначно свідчить про глибоку
моральну кризу в суспільстві, про моральну і політичну вбогість нашої владної верстви. Її представники здебільше, в силу своєї обмежености й аморалізму, не думають, як
виглядатимуть в очах наступних поколінь, котрі безумовно будуть свідомі правди про національно-визвольний рух середини ХХ століття.

Євген ЛЕВІН,
КУН, „Просвіта”, м. Харків
1 листопада 1918 р. у Львові проголошено Західньоукраїнську незалежну державу
Тепер починається місяць листопад, коли з дерев опадає листя. 1918 року у такий день в Україні сталася велика подія: українські вояки, що називалися Українські Січові Стрільці —
усусуси, прийшли уночі першого листопада до міста Львова, забрали від ворога зброю, прогнали його геть і здобули для українців Львів і багато інших міст.

Ганна ЧЕРІНЬ
В РІЧНИЦЮ ЛИСТОПАДА

Розкажи мені, татусю,
Про львівські бої...
Я за вас хоч помолюся,
Стрільчики мої...

Прокажу свою молитву
За стрілецьку славу,
Що пішла в нерівну битву
За свою Державу...

Осінь сіра, як примара,
Обсипала листом...
Вороги, як чорна хмара,
Захопили місто...

Ні страшна ворожа сила,
Ні смертельна зброя
Не злякала, не спинила
Вояка-героя...

Ой, поліг стрілець під муром
Пізньої години —
Та зате здійнявсь над Юром
Прапор України!

Нам лишилась слава вічна
І пісень розрада.
Відзначаємо щорічно
Свято Листопада.

Щоб вернулась наша сила,
Сміливість орлина,
Щоб здійняла горді крила
Вільна Україна.
 

Леонід ПОЛТАВА
КАЗКА ПРО ЧАРОДІЯ-ЛИХОДІЯ, ІВАСИКА-КОЗАЧКА І ЧОРНЕ МОРЕ

Жив на світі Чародій,
Чародій-Лиходій:
Мав він тридцять три лиця
І міняв їх без кінця.

То потворою з'являвся,
То в дорогу обертався,
То у камінь, то у ліс...
А нещастя всюди ніс:
Дихав димом, дихав жаром,
Все палив, немов пожаром!

Звідки він сюди прийшов?
Що згубив і що знайшов?
Де блукав і де ходив?
Для яких з'явився див?

Ні, того ніхто не знав,
З ляку навіть не питав!

Та людина і звірина,
І рибина, і пташина,
І найменша комашина —
Всі бажали, щоб загинув
Той могутній Чародій,
Осоружний Лиходій!

Але як же воювати
З Лиходієм-супостатом?
Він, як тільки де з'являвся,
Раптом в хмару обертався,
То в зміюку, то у шлях,
То в бур'ян, що на полях,
І усюди дихав жаром,
Все палив, немов пожаром.

Обернувшися у змія,
Він напав на город Київ!

Ясне сонце потемніло,
Світле небо похмурніло,
Знявся вітер-буревій.
— Що там сталось? Хто це?
— Змій!
Глянули кияни вгору,
А вгорі летить потвора:
Чорні тридцять три крила,
Вуха, наче у осла,
Очі, ніби ліхтарі,
Ще й колючі пазурі!

Як дихнула димом-жаром,
Узялося все пожаром!

Вдарили кияни в дзвони,
Війська вислали загони;
Стріли свиснули угору,
Уп'ялися у потвору:
Змій підняв страшенний крик —
І зник!

Військо кинулось за ним,
Та зустріло... тільки дим!
Перед військом серед нив
Чародій лице змінив!

Не страшна вона, війна,
Але з ким? — Ніхто не зна.

Аж за Львовом чули крик...
Пролунав...
І зник...
Довго в полі військо ждало,
Аж уже й сивіти стало:
Лиходій пропав та й край,
Хоч шукай, хоч не шукай!

Важко ворога здолати,
Як несила упізнати:
Мав він тридцять три лиця
І міняв їх без кінця!

* * *
А за Києвом в той час
(Може, й знає хто із вас?)
Там, де хатка й вітрячок,
Жив Івасик-козачок.

Виростав він серед нив,
Мову квітів розумів,
Мову риби, і звірини,
І найменшої пташини.

Він почув про Чародія,
Сів на коника — і в Київ!
Став на людному майдані
У блакитному жупані,
Стиснув шабельку свою
Й каже:
— Змія я заб'ю!

Правда, люди здивувались,
Навіть нишком посміялись...
Раптом звідти, де ліси,
Долетіли голоси:
— Ми готуємось в дорогу
Козачкові на підмогу!

Хто ж це мовить? Це з лісів
Хор пташиних голосів!

— Ми також! — із-під землі
Запищали муравлі.

— Гей, ми теж! — що мали сили
Раптом всі вовки завили!
Риба плеснула з Дніпра:
— Змія знищити пора!

З моря весь рибиний рід
Як гукне: — Йдемо в похід!

Чують люди дивний клекіт,
Дивляться: летять лелеки,
І шуліки, і орли —
 Дзьоби-списи простягли!

Навіть мирні голуби,
Що на стріхах туркотіли,
Для такої боротьби
Піднялись і полетіли!

Збивши шапку набакир,
Крикнув заєць-командир:
— Хто злякався — на смітник!
Страх — поганий рятівник!
Вже завзяті комарі
Задзижчали угорі!

Тільки жабки унизу
Стерли лапками сльозу:
— Як же, бідним нам, на дні
Помагати у війні?

Так чи сяк воно було,
Але ворогу на зло —
Дикий звір і свійський звір
Довгожданий склали мир!
А на київськім майдані,
Де людей, як сто річок,
У блакитному жупані
Все те чує козачок
І говорить:
— Рідні друзі,
Всюди: в лісі, в полі, в лузі,
І на горах, і у морі,
І в небесному просторі,
Птахи, риби і звірята —
Ми звоюєм супостата!

Тільки ті, що всі встають,
Перемоги зазнають!

Я прохаю, щоб прислало
Кожне військо генерала,
І від наших спільних дій
Згине лютий Лиходій!

Уже четвертий місяць поспіль у м. Чернігові триває незаконна бльокада Катерининської церкви прихильниками Московського патріярхату. Цей храм збудований на початку XVIII ст.
українськими козаками на честь перемоги над турками під Азовом.
Козацька православна громада храму Св. Вмчц. Катерини Української Православної Церкви Київського патріярхату ще 22 червня 1992 року подала заяву на передачу їм цього храму.
Церква Московського патріярхату заявила про свої претензії на храм у 1997 році.
На сьогодні, дякуючи місцевій владі, УПЦ Московського патріярхату в Чернігові має 12 храмів, з них 7 храмів – пам’ятки архітектури національного значення. УПЦ Київського
патріярхату має в Чернігові лише 2 храми, один із яких – Св. Параскеви – ледве вміщує 30 чоловік. Інший храм – святих Михаїла і Федора – теж невеликий, площею близько 100 кв.м і
перебуває в стані реставрації. У П’ятницькій церкві, крім того, здійснює богослужіння також білоруська православна громада. Віруючі УПЦ КП до цього часу не мали катедрального
собору в Чернігові. Передача Катерининської церкви мусила б вирішити цю проблему.
Після 14 років зволікань місцева влада нарешті пішла назустріч – голова Чернігівської обласної державної адміністрації п. Микола Лаврик розпорядженням № 151 від 05.04.2006 р.
доручив Національному архітектурно-історичному заповідникові «Чернігів стародавній» передати пам’ятку архітектури XVIII століття Катерининську церкву у користування козацькій
громаді УПЦ Київського патріярхату. Та ба, деякі політичні сили, як от ПСПУ (очолювана Н.Вітренко), «Союз православных граждан Украины» (В.Кауров), кримські бойовики з
організації «Прорыв» (лідеру якої, громадянину Росії, заборонено в’їзд в Україну за розпалювання міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечі), порядкують „по-своєму”. Вони не
можуть змиритися з тим, що Катерининську церкву передана, з чітким дотриманням законодавства, козацькій громаді. І вони незаконно забльокували вхід до церкви.
Тим, хто виступає за те, щоб церква лишилася музеєм у складі заповідника «Чернігів стародавній», генеральний директор заповідника Валерій Сарана пояснив: Музей, який містився
у приміщенні Катерининської церкви, „повертається в своє „кровне” приміщення, яке було збудоване В.В.Тарновським саме для музею. Отже, таким чином, буде встановлено
історичну справедливість: музей отримує своє приміщення, церква – перестає бути музеєм”. Таким чином, Катерининська церква і надалі залишиться державною власністю і
перебуватиме на балансі Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній».
Нині персонал архітектурно-історичного заповідника вкрай занепокоєний станом Катерининської церкви: безцінна споруда в кількох місцях протікає... Через блокування
нападниками Храм тривалий час не провітрювався. Після дощів вологість у середині споруди може досягати до 100%. А опалювальна система храму після закінчення сезону іще
людських очей не бачила. За таких умов можна втратити і музейні експонати, які збирав Василь Тарновський – засновник музейної справи на Чернігівщині. Адже всередині
залишилась частина експозиції відділу декоративно-прикладного мистецтва Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського, зокрема фраґменти унікального фаянсового
іконостасу початку XX ст., яких було всього два на цілу Російську імперію, національний український одяг кінця XVIII – початку XX століть... Експонати упаковані в коробки, і якщо
кераміці нічого не загрожує, то тканина може зіпсуватись. Як відзначив Валерій Сарана, оціночна вартість невивезеної частки експозиції становить близько мільйона гривень. В якому стані зараз ці експонати і чи вони взагалі там є, невідомо.
Враховуючи перелічені чинники небезпеки, керівництво заповідника та музейні працівники заплянували заходи щодо контролю стану будівлі, перевірки готовности опалювальної
системи до зимового періоду, а також вивезення експонатів історичного музею, які залишилися всередині. Спеціяльно створена комісія фахівців на чолі з заступником генерального
директора заповідника «Чернігів стародавній» з економічної діяльности та загальних питань О.Носенком, прибула до церкви. Але марґінальна політична партія, яка йменує себе
ПСПУ, не впустила комісію заповідника для огляду внутрішнього стану храму.
Відповідь партійного проводиря Донця працівникам заповідника була такою: «Мы вас не признаєм, что вы руководство этих предприятий (?!), потому что вы совершили сговор с
властью, а эту власть мы не признаем...!» Ряжені козачки, з образами російського царя Миколи II на грудях, що стережуть вхід до храму, заявили, що їх, бачте, «ніхто не благословляв
когось пускати до церкви». Міліція, яка, до речі, була там як представник таки ж влади, і, між іншим, заздалегідь була попереджена про наміри працівників заповідника потрапити до
церкви, щільно зімкнула ланцюг навколо «вітренківців». Як пояснив начальник управління громадської безпеки обласного УМВС Сергій Шульга: якщо хто хоче ввійти до церкви, то
нехай будь-ласка покаже рішення суду…
Зараз правоохоронні органи, в тому числі міліція та прокуратура, а також судові інстанції розглядають подання та позови щодо правомірности передачі храму і притягнення до
відповідальности осіб та організацій, які незаконно бльокують вхід до Катерининської церкви. Чернігівська єпархія УПЦ МП оскаржила правомірність передання храму в місцевому
господарчому суді. Паралельно тодішній міський голова Чернігова, а зараз – діючий міністр транспорту та зв’язку соціяліст Микола Рудьковський подав позов на рішення Чернігівської
облдержадміністрації до Деснянського райсуду м. Чернігова. Проте, незважаючи на початок процедури судового оскарження рішень влади, „вітренківці” не розбльокували приміщення Катерининської церкви. Така поведінка «православних» радикалів обурює чернігівців, які і гостей міста.
Гостя з Канади, учасниця 4 го Всеукраїнського форуму українців, Ірина Ващук, яка є членом президії Світової федерації українських жіночих організацій, засновником і головою
комітету «Приятелі Київського патріярхату УПЦ, вимушено ставши свідком цих подій, зізнались, що місто вразило її не лише історичними пам’ятками... „Я просто не можу сприйняти
ні розумом, ні серцем того, що відбувається нині в Чернігові біля козацької святині, – сказала пані Ірина. – Інакше, ніж шабашем, це назвати важко”.

Тим часом суд вже вдруге відкладає своє засідання у зв’язку з неявкою позивача. На тлі останніх політичних подій, а саме спроби зняття за рішенням Кабміну «помаранчевих
губернаторів», у тому числі й чернігівського – Миколи Лаврика, складається враження, що проросійські сили просто зволікають час. Адже в разі заміни голови облдержадміністрації
представником «Партії реґіонів», питання Катерининської церкви може розв’язатися вповні швидко і в досить прогнозованому напрямку…

Протоієрей Олександер Морозов,
 священик Всіхсвятської церкви УПЦ КП, м. Ніжин
Анатолій Щербина,
парафіянин Української Православної Церкви Київського Патріярхату, м. Ніжин, Чернігівська обл.

За повідомленням преси, УПЦ МП поскаржилася Конференції европейських церков, вимагаючи надання їй в Україні статусу юридичної особи, реституції майна та нарікаючи на
„численні перешкоди на шляху соціяльного служіння церкви” (про це зокрема, в газеті „День”, в статті Клари Ґудзик „Церкви світу”, 04.10.2006).
Проте віруючі в листах торкаючись цього питання, зазначають, що УПЦ МП не турботою про поглиблення віри тут клопочеться, а прагне загарбати побільше землі та храмів (хоч і
так захопила більшість споруд – в тому числі і національних святинь), як і розширити торгівлю.
Читачі також помічають тривожну закономірність, що будуються нові церкви УПЦ МП, але віруючих не стає більше. І особливо чомусь намагаються будувати церкви в містах, де
земля дуже дорога (у Київі МП намагається їх будувати навіть у скверах).
Мають слушність, вочевидь, ті громадяни, які вважають, що за такої політики не виключено, що цю землю і споруди з часом будуть продавати – за відсутністю парафіян, отже давати
землю і споруди, особливо національно-культурного значення, держава повинна лише в аренду. Дуже багато спекуляцій під прикриттям „віри”...
За матеріялами преси
 

НОВІ ВИДАННЯ „СМОЛОСКИПУ”

Вони повернулись

100-ліття Олени Теліги й Івана Багряного „Смолоскип” відзначив випуском любовно та ретельно впорядкованих збірників вибраних творів обох авторів, об’ємного тому
„Публіцистики” Івана Багряного та монографії Максима Балаклицького „Нова релігійність Івана Багряного”.
27 жовтня у приміщенні видавництва відбулася презентація цих видань, за участю відомих письменників, літературознавців, філософів, студентів...
У виступах, зокрема Євгена Сверстюка, Осипа Зінкевича, Олександра Шугая – представника Фонду Багряного в США, Леоніда Череватенка, Олекси Ющенка, Олени Логвиненко,
Юлії Солод, Наталії Котенко, прозвучала не просто певна оцінка творчости, але свідчення наче містичної причетности обох великих особистостей до сучасного самостановлення
нової української людини.
Дійсно, навіть лише один факт з біографії Олени Теліги – коли поетка свідомо не скористалася з попередження про загрозу арешту, не побажала рятувати себе ціною руйнування віри і довіри друзів – і прийшла на домовлену зустріч, довівши, що свята справа і людська гідність вищі за смерть, - вже сам цей вершинно бездоганний вчинок є незгасним ствердженням у
новітньому українському часі людини, яка осягає найвищу сутність свого здійснення.
Так само в усій правдивій істинності відкривається лицарська вірність Україні Івана Багряного. І ця жива істина шляхетного ідеалу несподівано пробивається до нас із творів Теліги і
Багряного після десятиліть цькування і тотального замовчування як сила, що її неможливо знищити, що здатна згармонізувати світ, зцілити дух і піднести особистість.
В цьому сенсі хтось із промовців зауважив дуже істотну річ: Теліга і Багряний в українській літературі на тлі сьогоднішнього світоглядного замутнення і культурної невиразности
постають насамперед як явища культури, як особистості, що несуть у собі глибоку потугу великої української культури. А це є річ, яку годі зімітувати.
Вочевидь свідоме того видавництво фактично вперше представило в Україні твори Олени Теліги й Івана Багряного на гідному рівні, який надає змогу всебічно пізнати творчість
письменників, ще недавно заборонених, у поєднанні з динамікою їхнього життя й самої історії, ознайомитися з оцінками тогочасних критиків, друзів і однодумців та думкою сучасних
дослідників. Упорядники потурбувалися про максимально інформативний довідковий апарат до творів: покажчики, коментарі та бібліографію виданих творів і публікацій про авторів,
що всебічно розширює смислопростір книг, вводить їх у активний мистецький і культуротворчий процес.
У виступі голови „Смолоскипу” Осипа Зінкевича, який зокрема розповів про свою зустріч з Іваном Багряним і показав зібранню збережені унікальні примірники газети „Ми ще
повернемось”, що її видавав у 50-ті роки письменник, вступивши в полеміку з Совєтами один-на-один, була відчутна й прихована думка про борг сучасників перед такими людьми
найвищого чину, чия творчість і внутрішній досвід далеко ще не опановані і не осмислені нами. Може, як ще один імпульс до того, „Смолоскип” готує до друку драму про життя
Олени Теліги „Повернення із небуття”.
Вони здійснились, перевершивши себе і нездоланні обставини, сягнувши рівня людини майбутнього, відкриваючи перспективу українського шляху. А це значно більше, ніж навіть
мистецьки написати якусь річ.
Раїса ЛИША

Євген СВЕРСТЮК
Поет і доля

В цьому році до 100-річчя з дня народження Олени Теліги та Івана Багряного видавництво „Смолоскип” видало в гарному оформленні дві однотомові книги „вибраного” цих авторів.
Немає сумніву, що на ці книжки буде великий попит. Є автори, до яких читач тягнеться. Є автори, яких забувають безслідно. Юрій Смолич поблажливо згадує про свою зустріч з
Багряним після повернення безпритульного поета з лаґерів і зневажливо пише про його творчість на еміґрації. Але хто нині читатиме Смолича? А Багряного читають і українською, і
англійською, і французькою, і німецькою мовами.
Важко відокремити в літературі особу письменника і його твори. Олена Теліга приваблює як небуденна яскрава особистість. Але вже в ХХІ сторіччі з’явилося до десяти пісень на її
слова – явно не завдяки особистості, а через перегук душ. Твори Багряного екранізують і перевидають теж не через особистість, хоча його біографія відбилася в творах. Без сумніву
письменник приваблює й інтриґує своєю долею, своїм духом, своїм заповітним словом.
У нас недавно була мода видавати „тексти”, за якими десь притулилося ім’я. Справді, що зробиш, коли авторові нічого про себе сказати.
А читача цікавить особа, доля, вибуховість імені і його резонанс на тлі епохи.
 Отже, коли говорять про долю книги, то водночас і про долю автора.
Олена Теліга – українська націоналістка і в житті, і за вироком, винесеним ґестапівцями. Іван Багряний теж націоналіст за лаґерною біографією і теж за вироком, який через його
популярність був специфічний: зацькувати, тобто посилати на нього не кілера, а провокаторів.
Він акцентовано патріотичних творів не писав, але ж і Олена Теліга майже не згадує в своїй поезії священного для неї імені. Я б сказав, націоналізм Олени Теліги був
аристократичним, а Івана Багряного – запорозьким.
Вони були будителями і постійно давали приклад цивільної відваги. Діти розореного дому, вони розуміли, що бути українцем означає нести національну гідність і готовність до дії і до
самоофіри. Власне тому їхнє слово живе і завжди актуальне.
 Такі завжди мають своїх послідовників, які підтримують ватру. Адже не випадково засновано Товариства і Олени Теліги, і Івана Багряного. А премія їх імени приносить честь
лавреатам.
Кожен, хто відкриє для себе ці імена, відчуває, що то не тексти для ознайомлення, а живий вогонь і дух, що оживає в кожнім поколінні.
 

Олена ТЕЛІГА
ВИБРАНІ ТВОРИ. УПОРЯДНИК ОСИП ЗІНКЕВИЧ. ПЕРЕДМОВА ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА. Київ „Смолоскип”, 2006.

«Смолоскип» чи не всю свою історію, ще від 50-х років неспокійного XX сторіччя, намагався спонукати читачів до активного вибору, до пробудження від безнаціональної летарґії, хоч би де вони перебували — на далеких материках чи в самій Україні. Книжка творів Олени Теліги й текстів про неї має ще раз нагадати: вибір нашого майбутнього – в нас самих. І найбільшою безвідповідальністю було б відмовитися його зробити.
Ростислав СЕМКІВ („Вступне слово”)

Однак жодне слово Олени Теліги не вписується в патріотичну риторику. Головна риса її поезії в єдності життя і слова. Дуже добре про це сказано у згадуваній вже статті Д. Донцова:
«Віра і любов... Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття! Які витерті від ужитку бездушними сентименталами і фарисеями! У поетки ці слова заблисли їх свіжими,
пишноцвітними барвами, первісним вогнем. Її віра, її любов – не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають у ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої
цивілізації, від яких відлетів уже Дух Божий.
Що таке віра? Це – «здійснення ожиданого, певність невидимого» – дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого вийшло видиме. Віра – це нестримне бажання перетворити мрію в реальне
життя. Вона не тільки зцілює хворих людей, але й цілі народи, які вірять у можливість свого зцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має? Бо удесятерює непевний і хитливий
людський розум, його силу. Хто вірить – того не збити, не захитати в його вірі жодними людськими «доказами». Той піде по воді і не переконати його, що сила тягару тіла потягне
його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка неви-лічимою – як на людський
розум – хворобою, візьме одяг свій і піде. Віруючий є певний, що молитвою і вірою осягаються тілесні, матеріяльні наслідки. Вірить, що з п'яти хлібів можна зробити тисячі, з води
вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.
Цю віру мала Теліга...»
Євген СВЕРСТЮК („Вступне слово”)

Іван БАГРЯНИЙ
ВИБРАНІ ТВОРИ. КИЇВ „СМОЛОСКИП”, 2006 / Серія „Розстріляне Відродження”. Упорядкування, коментар і передмова Максима Балаклицького

Велика література потребує великої ідейности, великої любови і зненависти. Великого вогню. Іншими словами — великої рушійної сили.
Без цього її не може бути. Як і не було ніколи. Ця рушійна сила є лише там, де мистець береться за перо, як за зброю, в ім'я великої любови чи зненависти, в ім'я великої ідеї.
І нема тієї сили ані в теорії «лимонади», ані в «мистецтві для мистецтва».
Велика українська література потребує великої української ідейности.
Хто її не має, а значить, і не має чого сказати, той може не братись за перо. [...]
Звідси, мені здається, слушно зробити такий висновок: Велика література виростає з великого призначення.
Великий письменник теж виростає з великого призначення.
Свідомість цього, звана ідейністю, є рушійною силою письменника. Цим, власне, письменник відрізнюється від графоманів, а справжня література від задрукованого паперу. […]
І чому це Україна неодмінно повинна на когось орієнтуватися? Чому те не обов'язкове для інших, а обов'язкове для України? І хіба мало її й так орієнтують на ту «психологічну»
Европу? [...]
Ну, а як же, скажімо, з автором «Слова о полку Ігоревім»? На кого орієнтувався цей нещасний наш предок? До речі, з найгеніяльніших в цілому новому і старому слов'янському світі.
Та ба, це було в ті темні часи нашої історії, коли вся Україна ні на кого ще не орієнтувалася. Жила собі, боролась, творила, змагалась, гриміла мечем і словом так, як то їй було
потрібно, і зовсім не переймалася тим, що десь ще є «психічна Европа». […]
Або ще, скажімо, Катулл, Верґілій, Гомер були прекрасні поети і повчитися в них не шкодить, але на кого вони самі орієнтувалися? На кого орієнтувалися всі ті великі світочі
Европи, на яких нам радять орієнтуватися?
Ось цікаве питання, над яким не зашкодить українському письменникові добре подумати. А заодно і над тим от цікавим фактом: єдиний великий український поет Шевченко – і той
ні на кого не орієнтувався і нікого не наслідував. А орієнтувався на свою ідею та на ту мету, якої прагнув сам і до якої хотів вести свій український народ.
Думки про літературу
Фраґменти
Попри всю велич европейської культури і літератури, українська література все ж мусить звучати власним звучанням, самостійним звучанням, повним, ориґінальним, так, як не
звучала і не звучить і не може звучати ніяка інша. По-своєму, а не так, як звучить мушля, виловлюючи і спотворюючи чужі звуки.
Звучати повно і самостійно так, як звучить самостійно українська незрівнянна пісня.
Тож шлях нам лежить не через орієнтацію, не через інтернаціональне до українського, а через наше національне до загальнолюдського.[…]
Важить, щоб письменник мав що сказати, знав, для чого сказати. А вже стиль мусить бути такий, щоб те сказане досягало мети. Це ґарантує, як звичайно, найпростіший стиль, який
прийнято називати реалізмом. Але це ґарантує і кожен стиль у вправного майстра, який береться сказати не заради стилю, а заради поважної мети.

Олександер Дробах
Україна нашого життя, Київ, „Смолоскип”, 2006

Про Україну – серцевину її, Наддніпрянщину, – „невисокі, а все-таки гори" (Тарас Шевченко), про Вишгородщину, Київщину розповідається у книжці. Біла хата і батьківський погляд,
небуденні особистості, рідне слово і червона калина, рушник... Росинки, краплини духовности. Із першими відчуттями рідного, неповторного (іншого такого немає у світі!)
розпочинається річка любови до Вітчизни.
Ще розмірковуючи, збагнеш: це почуття породжує в душі мудрість, яка організовує нас на добро.

Подаємо кілька фрагментів з книги:
Наша самоназва – бойового походження

У творах народної словесности Україна – це край, земля, область. Місток із давнини до середньовіччя... У знаменитій Пересопницькій Євангелії (перекладаляся українською мовою
1556 – 1561 рр.) так само на позначення понять „земля", „область" вживається слово „Україна" – „украина гайдариниськая", „по всих украинах", „по всий Украини Іорданськой"...
Корінь -кра- із праісторичних часів. Звідси, зокрема, — і крок (частинка). Промінчик цього -кра- із трипільських часів, поєднаний, переплетений з орнаментами 5000 — 6000-літньої
кераміки, звучить в унісон з купальською піснею, засвідчує стародавність нашої самоназви, нашої мови і культури...
Проливає світло на утворення назви „Україна" стародавній звичай пекти весільний коровай. В основі слова теж -кра- (пізніше перейшло в -оро-). Коровай крають (символічно це
означає – краяти землю) і справедливо роздаровують, розділяють на пайки... З давнини побутувало: „У нас в Україні треба самому хліба украяти". Віками наш люд украював,
колонізував дикі степи. Та й Україну краяли сусіди, як могли. Зрозуміло, щоб вижити, втриматись в Україні, треба було в одній руці тримати плуг, а в другій – меч. Отже, наша
самоназва значною мірою – бойового походження, як зазначають вчені.
Назва „Україна" довго не могла утвердитися (особливо у сусідніх країнах) саме тому, як це не парадоксально, що була народною назвою. Як Росія, так і Польща віками намагалися
перетопити в собі український елемент. Протягом останніх двох тисячоліть процеси формування української мови, традицій, характеру у народній свідомості фокусувались,
природно, у самоназві. Перебіг самоусвідомлення прискорювався в роки найвищих злетів української душі – під час козацьких визвольних воєн. Про це говорять сотні фактів,
документів, свідчень іншомовних, переважно европейських авторів. Відомі твори Бопляна, Шевальє, Шерера. Пізніше про Україну писали Байрон, Вольтер, Гердер, Меріме... Всі
вони розуміли: гасло „За права і вольності" означало: „За Україну!".
 

Київ – наш Святокиїв

Своїми святощами і святинями, сотнями церков і храмів (колись!), печерами, Дніпром-Славутою (який пробувала знівечити рука чужинця!), чудовим розташуванням – Київ
Золотоверхий дивував-чарував краян і чужинців ще за часів Руси-України. Тисячі прочан ішли до Київських Святинь віками (навіть відоме галактичне скупчення зірок Чумацький
Шлях називають і донині деінде – Шлях на Київ). Для багатьюх людей було мрією хоч раз у житті побувати у цьому місті – Новому Єрусалимі. У моїй уяві Київ вперше постав
близько 50-ти років тому. Це було навіяне розповідями моєї бабусі, яка замолоду здійснила прощу до святих місць Київа. А це з Надазов'я, близько 700 кілометрів в один бік, близько
ста днів пішки – і пам'ять на все життя.
Ось як пише поет про наші відчуття, думки про нашу столицю. На тих його горах, як вийдеш до Дніпра – відчуваєш: „Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить , Бог засіває.
Падають зерна кришталевої музики з глибин вічности і падають зерна в душу".
Про Київ – нашу багатостраждальну столицю – існує величезна кількість літератури багатьма мовами світу. Всі визначні діячі культури Руси-України за 1000 літ – згадаймо лише
автора „Слово о полку Ігоревім", Петра Могилу, Іова Борецького, Ісаю Косинського – говорять про Київ як про другий Єрусалим. Вчені, письменники, політики нової доби: Тарас
Шевченко, Михайло Грушевський, Євген Маланюк, Юрій Шевельов, Олександер Оглоблин, Олександер Довженко, Дмитро Донцов...
У післягеноцидній Україні, після наших колосальних втрат творчих, активних людей, за дезінформації, яка океанськими бурунами накочується на українську людину, в тому числі й
на киянина, який все більше проймається духом нашої давнини. Київ відродить своє Велике Енерґетичне Біополе української сутности – пошуки й утвердження справедливого
суспільства. З його святих пагорбів, з його величі і постане досягнення тієї гармонії розмаїтостей, суперечностей життя. Недаремно у Київі стоїть Храм Святої Софії – Храм
Божественної мудрости – однієї з найвидатніших пам'яток не тільки культури Руси-України, а всієї плянетарної культури. Місто Божественної Мудрости буде трампліном уяви кожної
людини доброї волі для переклику, тихої розмови з Небесними Чертогами. Ви чуєте? Дзвони „СОФІЇ" гудуть.
„Це прокидається.
Це прокидається.
Це прокидається
наша могуть!"
Скільки поглядів, сердець щасливих і знедолених в усі віки звертались молитовно до Неї. Ось як змальовує зустріч із Богородицею афінянин Діонісій Ареопагіт: „Свідчу Богом, що
окрім Бога немає нічого у Всесвіті, в такій мірі наповненого Божественною Силою і Благодаттю".
 

Максим БАЛАКЛИЦЬКИЙ
„НОВА РЕЛІГІЙНІСТЬ” ІВАНА БАГРЯНОГО. Наукова монографія. Київ. „Смолоскип”, 2005

За аспекти наслідування Христа багрянівськими героями правлять основні віхи страдницького життя Ісуса. Серйозною спонукою до духовної дуелі зі світом є просякнутість
останнього зрадою – нижчою точкою душевної деґрадації ницих людей.
Необхідність мук пояснюється їх творчим потенціялом, потребою у жертовному визволенні народу, звідси – відмова від ненависти й помсти, прийняття життєвих випробувань та
духовне змужніння, визрівання характеру, яке, звичайно ж, не переходить у пасивну покору. Найбільша цінність нових праведників – внутрішній світ, власна індивідуальність.
Буття жертви не скасовує особистісні інтенції головних героїв, навпаки – активізує найкращі сили їхньої натури, виконує чільне завдання "нової релігійности" І. Багряного –
розкріпачити творче, альтруїстичне, божественне начало в людині.”

Панахида за Ганною Політковською

Молитовне поминання відомої російської журналістки й правозахисниці Ганни Політковської, вбитої 7 жовтня в під'їзді свого дому, відбулося 8 жовтня в московському храмі свв.
Козьми й Дам'яна.
Панахиду відслужив священик Георгій Чистяков. Участь у ній узяло близько 100 осіб. Після панахиди священик говорив про вбиту Ганну Політковську як про чисту й світлу людину.
Він звернувся до парафіян і усіх, хто прийшов вшанувати розстріляну журналістку, з роздумами про новий, особливий тип мучеництва, яке отець Георгій назвав "громадським
мучеництвом". "Коли діяльність людини є свідченням правди, коли людина без страху працює заради правди". Так безстрашно відстоювала правду й Ганна Політковська, „і пішла
так, як відходять мученики", - наголосив священик.
Отець Георгій говорив також про те, як багато зробила Ганна Політковська, зокрема, для тих, хто потребував допомоги в Чечні, - для жінок і дітей, які "ще не навчилися писати,
але вже вміють збирати автомат Калашникова".
"Це свідчення правди в найширшому значенні цього слова. Дуже важливо, щоби ми пам'ятали її й молилися за неї як православні християни", - зазначив о. Георгій.
 

Пам’ятай

Незліченне число разів наш Божий Рай ставав попелищем, а наших матерів і дітей гнали в рабство...
Це було 21 жовтня 1947 року, 59 літ тому назад, коли влада комуно-соціялістів здійснила в Україні грандіозну збройну військову операцію проти мирного Українського населення, у
мирний час.
В одну ніч були позбавлені батьківщини, рідних осель, волі, Української Церкви, мови, культури 100 тисяч етнічних Українців - матерів, дітей, старих людей з українських родин -
озброєні людолови 20 ст. «взяли в ясир» і вивезли в Сибір на примусові роботи. І не було куди втікати, і не було кому рятувати, бо всіх дорослих чоловіків, які потрапляли до них у
руки, комуно-соціялістична влада вже запроторила до тюрем і ҐУЛАҐів.
О шостій годині ранку 21 жовтня 1947 року в будинки українських і патріотичних родин ввірвались озброєні солдати із криком: «Всем собіраться! Пол часа на сбори! С собою брать
один мешок вещей! Остальное все конфисковано!» І голодних, і хворих, і немічних. – всіх погнали під конвоєм до вантажних машин і возів, а тоді – в товарні вагони і повезли в
далекий і невідомий Сибір на шахти і копальні.
Отак в 30-ту річницю большевицького перевороту (7листопада 1917року) карателі святкували «велику перемогу» над мирним населенням!!!
Не всі із 100 тисяч українців доїхали до «места назначения», не всі вижили в бараках серед безкраїх лісів і в люті сибірські морози. Тисячі людей навічно прийняла чужиська земля.
Найбільше тоді загинуло старих і дітей. А хто вижив, чи селянин, чи вчитель, чи лікар, чи священик – усі «добивали угольок». Щотижня кожний повинен був «отмечаться» в міліції.
Жовтнева Велика Депортація Українських родин в Сибір – безприкладний етноцид, етнічна зачистка України від українців.
Головним завданням окупаційного режиму комуно-соціялістів в Україні – було і є до сьогоднішнього дня – позбавити українців: української церкви, мови, звичаїв, землі, українського
уряду...
Вони безперервно „гризуть коріння” нашого родоводу!
Їх гасло – „Україна без українців!”
(подав І. ПУШКАР)
Замахи на Івана Павла ІІ: „польський слід”

До висновку про причетність польських спецслужб до замахів на Святішого Отця дійшли Лєшек Шимовскі й Марек Лясота – дослідники Польського інституту національної пам'яті.
Автори дослідження наводять детальні докази того, що совєтський КГБ планував і очолював усі операції, метою яких було знищення Папи Івана Павла II, протягом 1979-1989 років.
2005 року було з'ясовано, що вбивство Івана Павла II було основним завданням комуністичних польських спецслужб.
Однак таємну документацію, яка викриває плани спецслужб, вилучив совєтський. КГБ 11 квітня 1989 року. Дослідники вважають, що ці документи досі зберігаються в Москві.
Існує припущення, що протягом 1979-1989 років на життя Папи Івана Павла II було вчинено 22 замахи.

До архіву газети

На першу сторінку