Група українських вчених, серед яких – академіки НАНУ А. Князюк, Є. Суслов,  академік академії медичних наук України В. Бондаренко, та інші, звернулася з листом до Президента України Віктора Ющенка. Голови Верховної Ради Володимира Литвина, прем’єр-міністра Юрія Єханурова, депутатів Верховної Ради з проханням підтримати  пропозицію християн України про встановлення у нашій країні  Дня Подяки Богу та оголошення цього дня неробочим.
 „Хай би цей день, - пишуть автори листа, - змусив кожного задуматися над своїм життям, сприяв взаємопрощенню і творенню миру серед нас. Це багато б важило у справі виховання підростаючого покоління.  Бо що посіємо, те й пожнем. А Бог бажає бачити в кожному з нас вдячне серце, як написано в Біблії: „За все дякуйте, бо така про вас воля Божа” (1Фес. 5.18).
В листі, зокрема наведено промовисті приклади з американської історії, коли в критичні її моменти народ разом з владою ставав на смиренну молитву, прохаючи Божої допомоги  у визволенні від гріхів і порятунку в біді, а згодом радісно дякував Богові, з’єднавшись молитвою  у єдине велике серце.
Так було, коли президент Джордж Вашинґштон, відчувши загрозу громадянської війни, встановив у країні день посту й молитви, щоб спільно прохати Бога, аби Він став їхнім посередником і полагоджувачем примирення. Коли ж усе сповнилося за молитвою, Вашгинґтон розпорядився оголосити 19 лютого 1795 р. Днем спільної подяки Всевишньому. Подібно вчинив і президент Джон Адамс, коли у 1796 р. США опинились на межі війни з Францією, і президент Джеймс Медісон, коли США воювали з Британією.  У час правління Авраама Лінкольна, коли тривала громадянська війна, тричі оголошувалися дні національного смирення, посту і молитви.
Навіть цих наведених прикладів досить, стверджують вчені, щоб побачити, яку велику силу мали дні смиренної молитви і подяки Богові у долі американського народу, і яким неодмінним має бути в житті кожного народу відчування Божої опіки  над собою.
Автори листа висловлюють сподівання, що висока українська влада почує голос численних християн в Україні – і  у нас нарешті буде встановлено День Подяки Богові, щоб увесь український народ зміг єдинодушно звернутись до Бога з молитвою  про очищення від гріхів і духовне зцілення.

„Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
як гасне все в душі невільничій у нас”
Леся Українка

Минає рік від початку великого народного здвигу, що увійшов до історії ХХІ сторіччя як українська помаранчова революція.
Небагато в історії цього сторіччя дат можна поставити поряд з цією. В свідомості світу це був переворот, що визначив інше ставлення до українського народу, котрий зумів повстання такої ваги провести безкровно і з якоюсь просвітленою святковістю.
Однак вся велич події в тому, що відбувалося з нашою національною свідомістю: на Майдані народжувався демократичний дух української нації у високу мить відчуття свого історичного покликання.
Не можна сказати, що це відбувалося вперше в нашій історії.  Швидше за все, це було якесь повторення Шевченківського „Свята в Чигирині”. А вгадане геніальним поетом свято бувало вже не раз, тільки воно знайшло скупе відображення в кількох рядках пісні або думи. Треба бути Гоголем, щоб відчути: „пісні для Малоросії – все...”
Особливість Майдану передусім у тому, що свято народного здвигу відбувалося перед телекамерами і передавалося на весь світ. До певної міри це підживлювало дух і вносило елемент самоусвідомлення. Однак це стосується передусім головної сцени Майдану, окремі дієві особи якої дуже і дуже розуміли, що історія дарує їм шанс засвітитися перед мільйонами людей.  Цього не можна рівняти з виступом козацького Гетьмана, якого чули сотні людей, а мільйони вже дізнавалися про все у результатів виграної  або програної битви. Або з пісні – думи кобзарів. Отже, попередники Майдану не знайшли належного висвітлення...
Однак найважливіша сила Майдану – прості учасники, готові на жертву – найменше думали про світовий резонанс. Вони думали, що нашої правди  не може, не повинна здолати  об’єднана сила  нового рабства і хитрого обману, і ми повинні стояти на своєму – за всяку ціну. Довіра людей до свого лідера Віктора Ющенка була безмежною, і  віра його  у свій народ також була справжньою.  Народ вірив,  що перед ним стоять обранці, послані самим Богом.
А головне,  кожен учасник Майдану, оглянувшись навколо, відчув, що тут усі свої, усі рідні, що треба простягнути руку братові і сестрі.   Висока мить свободи просвітлила народ і пробудила в ньому дрімотні сили,  які ніколи  і не усвідомлювались.  Це і була мить національного самоусвідомлення, яке приходить на хвилі любови.
Цілими роками людей гнітили не стільки злидні, як негативні емоції, що породжувалися світом злодійства, вульгарності і лжі, яка навіть не соромиться своєї  наготи. Безсоромність викинула на вулиці  і кинула у чужі світи мільйони заробітчан. Вчорашні комсомолки пішли по світу повіями в пошуках легкого життя.
І на цьому тлі несподівано для самого себе повстає молодий народ, передусім молодий і неляканий, не тероризований каґебістами. Гасло „Свобода або смерть” не було зформульоване так чітко, як в часи німецької окупації чи совєтської окупації серед учасників УПА.  Але в душах людей той дух безкомпромісності був присутній, коли ніхто не збирався з наметів повертатися додому ні з чим. Усі були готові на все і налаштовані стояти до кінця.
Усе це зараз треба тримати в пам’яті  як зоряну мить історії. Гідність світилася з облич, а  почуття солідарности  і довіри єднало незнайомих і різномовних.
Де усе це поділося? – запитують люди втомлені і розчаровані. Не дивуймось: то вічна істина землі. На зміну піднесенню настає спад. „За найгрізнішим штормом штиль іде...”
Учасники Майдану не мріяли прокинутись на інший планеті. Навпаки, всі розуміли, що Україна обікрадена і нашпигована тим, з чого виготовляють СДПУ (о). А феєрія сцени Майдану розпадається, як тільки власні інтереси переважають національні. Ніхто і не чекав одностайності у висвітлені Великої Події. Комусь вона була, як хрін в носі. А малі беруть  з великого тільки запах.
Не забуваймо, що минулої осені були багато людей глухих і сліпих на помаранчовий колір. Вони понуро і несхвально обзивали Майдан  збіговиськом, яке „заважає їм жити”.
А після неминучих розчарувань від того, що „з великої хмари малий дощ випав, люди настрою і просто байдужі споживачі глухо забули те, чого глибоко не пережили.  Вони засумнівалися, чи взагалі щось було. „Інша справа – жовтнева революція”, - міркують вони. Звичайно, інша: там спробуй бути невдоволений – одразу „контра”, а маузер переконує людей  юрби найбільше.
Насправді, народний багатоденний багатотисячний Майдан у наметах серед зими був явищем незрівнянно більшим, ніж нічне захоплення влади большевиками 25 жовтня 1917 року – без участі  народу. Якби не параліч столиці, якби не терор, розстріли і пограбування на вулицях, якби не експропріяції та голодуха – хто б помітив, що в Смольному з’явилися нові хазяї? Насправді в пам’ять в’їлася не „жовтнева революція”,  а жахлива громадянська війна.
Листопадовий Майдан столиці України заповнився і заповнювався новими хвилями народного моря, що напливало з усіх областей України – і за декілька днів державна влада розгубилася. А вона була налаштована твердо і рішуче. Л. Кучма заспокоював себе і поплічників: „Україна – не Грузія”.
Путін кинув на Україну свої кращі кадри і сам прилетів розставляти акценти. Окрилений вказівками „з центру” Голова держадміністрації Медведчук запевнив усіх: „Ющенко президентом не буде”. Влада стояла твердо! А от військо і міліційні сили, тобто той же народ, був ненадійним. Влада з кожним днем втрачала позиції і боялася помсти народу. Сила Віктора Ющенка  була в принциповому ненасильстві: це вносило стабільність і всім давало надію.
Сили януковичів були немічні морально і кволі інтелектуально. Замішані в підкупі, брехні й фальсифікації, вони ставили на покладистість і затурканість того народу, що живиться з російських ЗМІ.
Звичайно, міжнародний резонанс української революції приголомшив путінську Росію і спонукав до обережности. А „менший брат” без „старшого брата” сам не рішучий і не знає, кому служити. Отже, як завжди в історії, перемогла морально сильніша, активніша сила в народі.
На жаль, це не мало того лункого і ясного резонансу, який міг бути в народі релігійно і національно згуртованому.
В середовищі журналістської молоді теж перемогли здорові сили. Але тут перемога має складніший характер.  Настроєності мало – журналіст має бути  морально виробленим, з виразним почуттям гідності, з добрю культурою національного мислення.  Школа наших журналістів  дуже середня.  Визрівати доводиться в боротьбі, і дай їм Боже ті ідеали, за які кладуть життя.
Отже, хоробрих оборонців  українській  помаранчовій революції  не вистачало. Зате було багато готових підхопити сумнів, утвердитися в нігілізмі і повернутися до попереднього стану порожнечі, яку завжди наповнюють чеканням інструкцій.
Слабкість нової ліберальної влади в тому, що вона перестала давати інструкції і ставити вольові вимоги, а це було  сприйнято як дозвіл діяти за старою звичкою.  Однак, ми святкуємо не роковини влади, а роковини Майдану,  який відкрив нам іншу перспективу майбутнього, відкрив нам нашу справжню силу і переконав, що наша доля в наших руках.  І  саме це треба затямити молодому поколінню навіки.
„В українському народі тоді відчувався дух справжньої свободи.  Тому зараз можна радіти з того успіху” – пише відомий американський політик Збіґнєв Бжезінський. Якщо це так видно людям  за океаном, то наскільки ж це більш зрозумілим і очевидним повинно бути учасникам подій.
В кожного народу є свої національні свята. В основному це свята переживання волі – свята скидання кайданів і внутрішнього звільнення від полону безнадії.  Ці свята відзначають протягом поколінь і перетворюють їх на легенду.  І ніхто не згадує про розчарованих скривджених і зневірених, які завжди були після перемоги одних над іншими, котрі не були виразниками волелюбних сил.  Не згадують і тих, кому перемога не принесла нев’янучих лаврів. Святкують зорю, яка засвітилася на захмареному горизонті. Святкують дорогу, на яку прорвався народ, йдучи назустріч своєму призначенню, накресленому Провидінням.
Свято української Помаранчової революції було таким проривом, не захмареним злочинами, не заплямованим кров’ю, не пов’язаним з кривдою простих людей. Треба чесно визнати: таких свят небагато в історії.
Від нас залежить, чи наповнимо його радістю і надією,  усвідомимо його як велику мить в стражденній історії українського народу.  Мить любови, яка вчить нас єднатися навколо великого, обминувши безліч малих егоїзмів, потоптавши гріх гордині і слабість лакомства, яке завжди зводить людей з дороги Великого Покликання.

Збіґнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ про перехід України до державно-національної самосвідомости

З виступу на засіданні круглого столу  „Прагнення України до зрілої національної державності і самоідентичности” у Вашингтоні („Дзеркало тижня”. 15.10.2005
Досить почитати европейську історичну хроніку, щоб зрозуміти, яку важливу ролю відігравала Київська Русь  на зорі тієї Европи, яка ще повинна була стати справжньою Европою політично та географічно. І прагнення України рухатися в цьому напрямі тільки відображає більшу европейську перспективу, і це добре. [...]
Тут варто підкреслити, що в складних і важких українських реаліях слід бути дуже обережним, щоб не скотитися в безплідний ідеалізм, який зрештою призводить до заворушень і безладдя. Але не можна допускати й перекосу в інший бік, коли в прагненні до реалізму вдаються до угодовства, що веде до розчарування людей, апатії та втрати надії. Для мене це головне питання, і, мені здається, особливо важливо, що ті, хто був по-справжньому і щиро відданий ідеалам Майдану, незалежно від своїх особистих і політичних розбіжностей залишаються відданими цим ідеалам і сьогодні.  Адже самі ці ідеали згуртували, дали сили українському народу,  і вперше за останні 15 років надали йому можливість довести правильність свого вибору на користь незалежности. [...] І тільки на Майдані український народ продемонстрував свою рішучість бути вільним як спільнота, як нація, і це важливий історичний момент. Але фактом є також те, що недоброзичливці України хотіли б дискредитації Помаранчової революції, і щоб помаранчова коаліція більше ніколи не відродилася. [...]
Мені здається дуже дивним, що посол іноземної держави, я підкреслюю – іноземної, збирає в Україні прес-конференцію, щоб привітати зміну уряду в цій країні, начебто він управі вирішувати, що добре, а що погано для українського уряду. Якби у деяких сусідів України (не називатиму їх, гадаю, ви й самі здогадуєтеся) таку витівку дозволив собі російський  посол, він би вже наступного дня пакував валізи чи, може, навіть очікував їх  у московському аеропорту після прибуття туди напередодні ввечері. Це дає поживу для розмірковувань,  адже дехто дуже зацікавлений у тому, щоб знищити новий дух надії в Україні, зруйнувати його, звести до рівня банальности, посіяти невір’я та розчарування. [...]
Ми, американці, котрі симпатизують Україні, повинні не припиняти  свої зусилля і постійно нагадувати, що майбутнє України має важливе  значення для майбутнього всієї Европи. І що вступ України в европейську спільноту відіграватиме визначальну ролю і для майбутньої Росії в тому сенсі, що у неї не залишиться іншого шляху, як теж приєднатися до цієї спільноти.
І ми  дійсно зацікавлені в сказаному мною щойно. Однак ми повинні бути реалістами й чесно сказати українцям: наскільки ми зацікавлені в успіху України, настільки ж ми могли б прекрасно обійтися і без неї. Питання стоїть так: або Україна   домагається успіху, або вона перестає існувати. І це залежить від самих українців, і тільки від них, а не від якихось іноземців.  І вже тим більше не від дій, які вітає чи, навпаки, не вітає посол якоїсь сусідньої країни.  Це те, на що українці мають зважитися самі, якщо вони дійсно вважають себе народом.  Десять місяців тому вони вже довели, що вони народ, тобто нація, і мені здається:  саме зараз вони повинні нагадати своєму керівництву, що саме від них залежить майбуття України.
 
Перший капелян армії УНР

Протоієрей Павло Пащевський народився 1874 року на Київщині. Закінчив духовну Семінарію в Київі і працював благочинним на Херсонщині. В червні 1917 р. був делегатом від Херсонської єпархії на І Всеукраїнському Церковному З’їзді у Київі. Тоді ж Симон Петлюра, голова Головного Українського Військового Комітету (ГУВК), запросив його на службу до українського війська, що якраз організувалось. 25 липня 1917 р. Комітет призначив о. П. Пащевського військовим священиком (капеляном) 10 українського резервного, пізніше Сердюцького полку ім.. Петра Дорошенка.  Як військовий священик, він брав участь в І Зимовому Поході військ УНР (грудень 1919 – травень 1920), був поранений. Після повернення з походу його призначили  начальником Управи Душ пастирства (Головним Капеляном) Армії УНР в чині генерала хорунжого.
Після поразки визвольних змагань двадцятих років ХХ ст.. і інтернування військ УНР у Польщі, перебував у таборі в Каліші. За ініціятивою  командирів дивізій  і згодою міністра віровизнань УНР проф.. І.Огієнка та митрополита Юрія Яро шевського, о. П. Пащевський організував у таборі курси військових священиків. Одночасно був Головою Ради Братства Кирила та Методія та Братства св. Покрови. Керівниками курсів військових капелянів були о. П. Пащевський і ген. О. Загородський. Значна частина випускників  цих курсів, після виходу з табору стали парафіяльними священиками.
Після укладення Ризького Трактату 1921 р. між Польщею і Росією поза спиною УНР у Польщі було інтерновано близько 40 тисяч вояків армії УНР. Їх розмістили в майже 20 таборах. Досі стверджено поховання 13 тисяч стрільців і старшин на 19 цвинтарях.
По виході з табору інтернованих у 1925 р. о. Павло Пащевський працював настоятелем Христовоздвиженської Церкви в Луцьку. Тут була єдиною на тоді  Українська Православна парафія в місті і разом з тим гімназійна церква. Протоієрей о. Пащевський водночас викладав  релігію в Луцькій Українській Гімназії ім.. Лесі Українки. Його дуже любили і шанували гімназисти, про що свідчать  їхні численні спогади. Окрім того, він брав діяльну участь в культурному  і церковному житті міста.
На переломі 1939-40 року о. Павло виїхав до Варшави  і був настоятелем православної кафедральної церкви на Празі.
Помер Павло Пащевський у 1944 р. і похований на православному цвинтарі  в Варшаві – Вола в мерці генеральних могил.
Отець Павло Пащевський також є автором праці про участь і ролю  українського духовенства в змаганнях 1917-1921 років за Незалежність України.
Ось Твої сини забуті, України!
Згадуємо про цього забутого першого головного душ пастиря Армії УНР ще й тому, що питання військових священиків в Українських Збройних Силах сьогодні не вирішене на державному  рівні, хоч, як відомо, у всіх національних арміях світу існує інституція військових священиків (капелянів). Питання вельми важливе, бо то не все одно, чиї  священики будуть служити в українському війську, - українські чи чужі, московські. Пам’ятаймо про горезвісний факт історії 1775 року.  Під час  облоги Запорізької Січі російськими військами архімандрит  Володимир Сокальський (московського патріярхату) закликав козаків не стріляти в москалів, бо вони, мовляв, також православні християни.  І були такі, що послухались його. Наслідки відомі. А ось московські попи в російській армії  не закликали солдатів ген. Те келія не стріляти в козаків, православних вірних.  Хто має розум, хай зрозуміє!
Та чи розуміє значення і вагу цього питання Президент, Уряд і міністр військового відомства України?
Степан СЕМЕНЮК
 

Господь сказав учням Своїм: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе і візьме хрест свій та йде за Мною» (Мт. 16, 24).
Що означає «хрест свій»? Чому цей «хрест свій», цебто окремий для кожної людини, разом з тим називається і «Хрестом Христовим»?
Хрест свій: скорботи і страждання земного життя, котрі в кожної людини свої.
Хрест свій: піст, чування та інші доброчесні подвиги, що ними приборкується тіло і підкорюється духові. Вони мають бути співмірними з силами кожного, і в кожного вони -свої.
Хрест свій: гріховні недуги, інакше - пристрасті, які в кожної людини - свої! З одними ми народжуємося, на інші захворюємо протягом земного життя.
Хрест Христовий - вчення Христове.
Марний і безплідний хрест свій, яким він не є важким, коли через простування за Христом він не перетворюється на Хрест Христовий.
Хрест свій перетворюється на Хрест Христовий для Христового учня, бо учень Христовий твердо переконаний: над ним невпинно чуває Христос. І що це Христовим попустом надсилаються йому скорботи, котрі є необхідною і неодмінною умовою християнства. І що ніяка скорбота навіть не наблизилась би до нього, коли б не попустив того Христос. І що саме через скорботи християнин засвоюється Христові, робиться причасником Його долі на землі, а тому і на небі.
Хрест свій стає хрестом Христовим для Христового учня: бо справжній учень Христа вважає виконання заповідей Христових за одну єдину мету свого життя. Всесвяті Христові заповіді стають для нього хрестом, що на ньому послідовник Христа постійно розпинає свою застарілу людину з її пристрастями і пожаданнями.
Тому зрозуміло - чому задля прийняття хреста попередньо треба зректися себе навіть до погублення душі своєї. Так міцно і понад усяку міру засвоївся гріх нашому впалому єству, що Слово Боже без вагань називає його душею впалої людини.
Щоб узяти на плечі хрест, потрібно перед тим відмовитися від задоволення забаганок свого тіла й надавати йому лише найнеобхідніше; потрібно визнати свою правду за жорстоку і огидну неправду перед Господом, свій розум - повнотою нерозуму і, нарешті, віддавшись Богові з усією силою віри, віддавшись постійному вивченню Євангелії, зректися своєї волі.
Хто здійснив таке самозречення, стає здатним прийняти хрест свій. З покорою Богові, закликаючи Божу допомогу задля подолання своєї немочі, він спокійно і безбоязно дивиться на скорботу, що надходить. Він готується мужньо і без нарікань перенести її, сподівається, що через неї він зробиться причасником страждань Христових, осягне таємне сповідання Христа не лише розумом і серцем, але і вчинками, самим життям.
Хрест  до  тієї  пори   важкий,   доки   він  лишається   хрестом   своїм.   Коли   ж  він перетворюється на хрест Христовий, отримує надзвичайну легкість. Бо сказав Господь: «Ярмо Моє любе і тягар Мій легкий» (Мт. 11, З0).
Учень Христовий бере на рамена хрест, коли визнає себе гідним всякої скорботи, яку б не послало йому Боже Провидіння.
Учень Христовий правильно несе хреста свого, коли визнає, що саме послані скорботи, а не інші, потрібні для його зростання у Христі і спасіння.
Терпляче несення хреста свого є справжнім баченням і визнанням гріха свого. В такому визнанні немає самооблещення. Але хто визнає себе грішником і разом з тим нарікає і кричить з хреста свого, тим засвідчує, що він поверховим визнанням гріха лише облещує, обманює себе.
Терпляче несення хреста свого і є справжнім покаянням.
Розіп'ятий на хресті! Сповідуй Господеві, що праведні присуди Його. Звинуваченням себе виправдай суд Божий і отримаєш відпущення гріхів.
Розіп'ятий на хресті! Пізнай Христа- і відкриються тобі райські ворота.
З хреста твого слав Господа, відкидаючи від себе будь-яку думку про скарги й нарікання, відкидаючи її як переступ і богозневагу.
З хреста твого дякуй Господеві за безцінний дар, за хрест твій - дорогоцінну долю наслідувати Христа стражданнями твоїми.
З хреста богослов: бо хрест є справжня і єдина школа, а разом вмістилище і престол справжнього богослів'я. Поза хрестом немає живого пізнання Христа.
Не шукай християнської довершеності в чеснотах людських. Там нема її: вона захована у Хресті Христовому.
Хрест свій перемінюється на Хрест Христовий, коли учень Христа несе його дієвим усвідомленням своєї гріховности, що потребує знищення, - коли несе його, дякуючи Христові і славословлячи Христа. Від славослів'я й подяки отримує страдник духовну втіху; подяка та славослів'я стають щедрим джерелом незбагненної, нетлінної радости, яка благодатно кипить у серці, виливається на душу, виливається на саме тіло.
Хрест Христовий лише зовні, для очей, засліплених пристрастями і пожаданнями, видається шляхом жорстоким. Для учня і послідовника Христового він є шляхом найвищої духовної насолоди. Така велика ця насолода, що вповні притлумлює скорботу, і послідовник Христа серед найлютішої знемоги відчуває саму лише насолоду.
Говорила юна Мавра юному чоловікові своєму Тимофієві, який переносив страшні муки і запрошував дружину взяти участь у мучеництві: «Боюся, брате мій, як би мені не злякатися, коли побачу страшні муки і розгніваного правителя, як би не знемогти мені в терпінні через молодість мою». Їй відповідав мученик: «Покладайся на Господа нашого Ісуса Христа, і будуть тобі муки оливою, що виливається на тіло твоє, і духом роси в кістках твоїх, який полегшує всі недуги твої».
Хрест - сила і слава всіх від віку святих.
Хрест - ліки від пристрастей і згуба для демонів.
Смертоносним є хрест для тих, котрі хреста свого не перетворили на Хрест Христовий, котрі з хреста свого нарікають на Боже Провидіння, зневажають його, впадають у безнадію та відчай. Грішники, що не визнають гріхів і не каються, вмирають на хресті своєму вічною смертю. Через нетерпеливість вони втрачають справжнє життя, що у Бозі.
Хрест Христовий підносить від землі розіп'ятого на ньому учня Христового. Учень Христовий, розіп'ятий на хресті своєму, роздумує про небесне, розумом і серцем перебуває на небі та споглядає тайни Духа у Христі Ісусі, Господові нашому.
«Якщо хто хоче йти за Мною, - сказав Господь, - нехай зречеться себе і візьме Хрест свій, та йде за Мною».
Амінь.
Переклав з російської Віталій БУНЯЄВ
 

У 1951 році, 8 серпня бл. п.  Митрополит Іларіон (Огієнко), український православний єпископ православної Церкви в Польщі, став Первоієрархом Української Греко-Православної Церкви в Канаді.
Прибувши до Канади в 1940-х роках, Митрополит Іларіон продовжив друкувати часопис „Слово Істини”, започаткований ним ще в Европі.  Цей журнал писав не лише  про справи Української Православної Церкви і життя української спільноти в той час, але  вміщував також багато цінних статей про основи православної християнської віри.
Пропонуємо читачам „Нашої віри” уривки з публікації  із журналу „Слово Істини”, що їх започаткував часопис української православної Церкви в Канаді „Вісник the Herald”.

Єпископ у Церкві – перша особа, тому про нього тепер і найбільше говориться.  І звичайно говориться не те, що треба б сказати, бо широкі наші кола про істоту Єпископального сану та про розміри його влади звичайно правдивого уявлення не мають.  Ось тому вважаю своїм конечним Архиєрейським обов’язком хоч коротко про все це розповісти, але розповісти так, як про те навчає Православна  Церква, і як це завжди було в Україні.
1. Єпископський сан
Єпископський сан установив ще Сам Основоположник Християнської Церкви, Господь наш Ісус Христос. Його учні, Апостоли були й першими Єпископами, і вже вони, через возложення своїх рук, поставили інших Єпископів чи то на своє місце, чи як своїх помічників (Дії 13.1-3).
Ми, християни, ісповідуємо, як Догмат, що наша Церква Апостольська. Цей Догмат увійшов до Символу нашої Віри: „Вірую во Єдину, Святу, Вселенську й Апостольську Церкву”. Отже, наша Церква Апостольська: з доручення свого учителя, Господа нашого Ісуса Христа, Апостоли заклали і поширили Церкву (Див. Дії Апостольські) й настановили своїх заступників, в яких вони живуть вічно, безперервно, приємственно через навмисне возложення своїх рук з прикликанням Духа Святого. Церковне Передання завжди зве Єпископів наступниками Апостолів або й самого Христа.
І справді: Апостоли були  безпосередніми наслідниками Самого Христа в своїй Єпископській діяльності, а це особливо в своїх Богослужбах, і це все вони безпосередньо передавали – через возложення рук своїх – і своїм заступникам. Ось тому Єпископ у Церкві за Богослужбами не тільки заступає Апостола, але й є знаком, символом  і присутности Самого Христа. Через це Єпископові належиться  в Церкві за Богослуженнями  найбільша шана, в особі його шануємо тут не людину, але заступника Апостолів, а через них – заступника Самого Христа. У цьому велич і глибина нашої Церкви, у цьому її вічна побудова: у нас у Церкві постійно є не тільки Його наука, але й Він Сам постійно перебуває з нами, чого видимим символом (ознакою) є присутність у Церкві Єпископа. Так вірять усі православні (й католики), Це важлива частина нашої Віри, а хто так не вірить, той не православний.
В „Поширеному Катихизисові Православної Церкви Христової” Архиєпископа Михаїла, виданому з благословення Свящ. Синоду УАПЦ, на ст.. 79 читаємо: „В Службах Божих Єпископ являє собою Христа Спасителя, і тому йому треба віддати найвищу пошану”. Так навчає катехизис!
Коли за Св. Літургією читається Євангелія, то всі Священики стоять з непокритою головою, - один Єпископ стоїть  у цей час на Горньому Місці з головою, покритою Митрою, бо це ніби він – у заступництві Самого Христа Спасителя – проповідує Св. Євангелію.
Учень Апостола Івана Богослова Св. Ігнатій Богоносець († 107 р.) навчав, що Єпископ заступає в Церкві Самого Христа Спасителя. А Св. Ігнатій цю науку передав напевне зо слів свого учителя, який чув її зо слів Самого Спасителя...  Св. Киприян Карфагенський (помер 258 р.) навчав, що Єпископ – це підвалина Христової Церкви.
Слово „Єпископ”, як і багато інших термінів нашого церковного життя, грецького походження: Episkopos. Значення цього слова розвивалося з бігом перших віків, розвивалося не малий час, і  вже Апостольські Правила та перші Вселенські Собори закріпили його. Слово походить від грецького дієслова episkopeo – дивлюся на що, чи за чим, наглядаю, розглядаю, відвідую, тому перше значення слова „Єпископ”  було в Дії 20:28 в промові Апостола Павла в Мілеті: „Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив Єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він”.
Слово „Єпископ” чотири рази зустрічається вже в Новому Заповіті (див. Дії 20:28, Филип’ян 1:1, і Тим. 3:2, і Тима 1:7). Єпископ – це був старший в Церкві, що наставляв (рукополагав) Священиків і Дияконів, і керував усією своєю Церквою. Спочатку, в I-му віці церковним наглядачем міг бути й пресвітер (Дії 20:28), але з обмеженою владою.
Уже в І-ІІ віках міцно встановилося в Церкві, що Єпископ – це така духовна особа, що має найвище свячення, найвищу Божу Благодать. В Церкві Божій є три ступені свячення: Диякон, Священик і Єпископ, і вони всі три сильно й глибоко  різняться своєю Благодатністю. Диякон  тільки допомагає Священикові  та Єпископові при Богослужбах та Таїнствах, а сам їх виконувати не може (гр. слово diakonos визначає прислужник). Священик може й сам  відправляти Богослужби й Таїнства, але не всі, і одна висвячувальна Благодать йому не дається. Єпископ же має всю повноту духовної влади, і тільки він рукополагає (висвячує) Дияконів і Священиків, тільки він освячує Антимінси, Миро й ін. Хто цього не визнає, той не православний.
Єпископальний сан глибоко й основно відрізняється від сану священичого, бо різниця між ними істотна. Жоден Священик не може відправляти Богослужіння інакше, як тільки з волі свого Єпископа, бо інакше Спаситель зі його Службою відсутній, і сама Богослужба така буде не на Спасіння, а на „суд і на осудження”. Церква наша Апостольська, і тому за Богослужбами мусить бути Єпископ, або з його виразної волі Священик, щоб вони стали вірним на Спасіння. Священик має закладати Церкву тільки при якомусь Єпископі з його благословення.
 

Євген СВЕРСТЮК

В повітрі нашого часу носиться багато неопізнаних літаючих понять, біблійних символів, старих пророцтв і недомовленостей, за якими стоїть велика тривога і непевність ґрунту під ногами.
На наших очах упало стільки споруд, названих „вічними”, стільки цінностей, написаних чужою кров’ю, що деякі люди зневірилися у всьому. Адже вони власними руками з ентузіязомом виробляли ті танки і ракети, що за декілька років стали обтяжливим баластом і прикладом людської короткозорості, щоб не сказати дурості.
Але оживити поховані під завалами комунізму уламки старого світу так само не можна, як неможливо оживити людей „зліквідованих як клас”.
 А проте в повітрі часу носяться, як ті монади, вічні марення людини зцілитись і злетіти вгору.  Виявилося, що літак, і навіть космічний корабель – не замінює духовних крил. І людина задумується над тим, коли вона їх втратила.
Нещодавно Волинське видавництво „Терен” випустило книжку Одеського науковця Павла Ямчука: „Християнський консерватизм: дух, епоха, людина”.
Кожне слово в цій назві має таємничо-магічну силу. Якось ми в збанальнізованих розмовах про козацьке лицарство забули  заглянути в духовні  джерела епохи, яка посилала в світ лицарів, ченців, учителів життя.
Адже не випадково в цю епоху ожив бойовий дух предків, активізувався дух релігійний, а також було засновано Київо-Могилянську академію. А в особі митрополита Петра Могили усе це поєдналося разом. Автор переконливо показує, що усі ці складові творили атмосферу українського середньовіччя, епохи барокко.
В кінці ХХ тисячоліття замерехтіли  в повітрі слова „еліта”, „людина року”, „висока духовність” тощо.  Як то кажуть, голодній кумі хліб на умі.  Саме тому замерехтіла примара того, чого немає.
Яка еліта? З якої школи? З якої традиції? Яка висока духовність? Де і хто її виплекав? Павло Ямчук у своїй книзі, що з’явилася в результаті ретельного вивчення і талановитого  відчитання джерел, говорить про тип надійної людини епохи барокко, людини, виплеканої консервативною традицією, в якій закладено потенції розвитку – більше ніж в революційній обітниці. Справжні демократи виходять з аристократів , які плекають цінність особи і прагнуть забезпечити її природне право самореалізації.  Батько американської демократії Вашінґтон – аристократ з християнськими цінностями. Демократка Олена Пілка  і Леся Українка – з родовитої аристократії. Вони потягнулись до споріднених душ в своєму народі і стали активними демократами і патріотами.
Чого тільки у нас за 70 років не наговорено проти цих подвижників  на народній ниві – за їхню непоступливість і неприйняття плебейського духу! А слово „консерватизм” засуджено, як контрреволюцію.
Консерватизм, за визначенням Ямчука, передбачає не догматичне дотримання віджилого, а сталі духовні засади,  зорієнтовані на краще в попередньому досвіді людства, поєднані з адекватним розумінням сучасності, та наявність чітких моральних пріоритетів, а також свого роду систем „табу”.
Така світоглядна система, в силу своєї природи, може виробити багато ........... візій людського буття, в тому числі і „концепцію добірної людини”.
Ота „добірна людина” середньовіччя і перегукується з сучасною елітою – так само, як засновник академії Петро Могила перегукується крізь віки з істориком Михайлом Грушевським, бо вони стоять поруч в просторі великого часу.  Так Богун з 1651 р. вертається під Берестечко і стає поряд зі сміливцями Загорівського монастиря, котрі громили регулярне німецьке військо в 1943 р. Це єдиний потік, якого ножем не розріжеш: час не допускає прірв...
Автор доводить, що цей потік українського духу є консервативно-християнським, тому він вічний і саме з нього виростає еліта, яка має свої  нерозмінні цінності, моральні пріоритети і „табу”. Не мали ми б клопоту з нинішніми скоробагатьками і владолюбцями, якби наша еліта мала духовні цінності, моральні пріоритети і „табу”. Ми мали б самовідданих служителів...
 

Рада митрополії Української Православної Церкви в США у своїй резолюції від 11-13.08. 2005 р. Б.

Закликає ієрархів, духовенство і вірних всіх церковних юрисдикцій в Україні облишити свої особисті амбіції і бажання в процесі шукання церковної єдности в Україні.  Рада закликає українських православних  християн в Україні і поза її межами, до молитовного  зусилля щодо встановлення незалежної Помісної Церкви, щоб вона знов стала моральною совістю  народу і ввела б суспільство і України в нову еру духовного зросту  і благобуту, еру, що будувала б на підставі  багатої  спадщини, залишеної нам поколіннями великих   святих, одиноким бажанням яких було служити  у Христовій любові Богові і своєму ближньому.
„Українське Православне Слово”, жовтень 2005 р. Савт Банд Брук, США
 

Як відкривали палац святої княгині Ольги

Канадська православна українська газета „Вісник  the Herald” відгукнулась  на феноменальну публікацію в московській газеті „Неделя”, що стосується відкриття археологами однієї з найдавніших і найважливіших будов Київа, палацу княгині Ольги, яке фактично було з невідомих причин приховане від громадськости. Ця публікація та  оприлюднені в ній факти змушують задуматись також і про сучасний стан археології в Україні, яка належить до країн, найбагатших на археологічні пам’ятки. Пам’ятаючи, що розвиток української археологічної науки в совєтській імперії всіляко гальмувався і пригнічувався, а її відкриття замовчувалися.
Отже автор нарису Сергій Цикора пише про відкриття древнього палацу, яке сталося ще у  1971 р.  І  тоді ж таки без пояснення причин, каже журналіст, його попрохали не розголошувати про це в пресі.
Як оповідається в нарисі, палац святої княгині Ольги залишався натоді єдиною із згаданих у літописах будівель Київської Руси, котру не вдавалося знайти. Збудований він був ще до прийняття християнства, і в ньому, як відомо, княгиня приймала деревлянських послів.
1971 р. археологи нарешті натрапили на його місце  і докопалися до залишків палацу. Проте несподівано знахідку знову  заховали під товстим шаром землі. Сергій Цикора пише: „Підтвердження здогадки про палац... археологи  дістали від знахідки, на яку ніяк не розраховували. Вони наштовхнулися на уламки фрескового живопису. І якого! Стало зрозуміло, що це -  не церковний живопис. Замість звичних ликів святих – бліді орнаментальні  розписи. Вони могли прикрашати лише досить багате світське приміщення, що символізувало владу і незалежність  господаря”.
Щойно були зроблені лише перші поверхові дослідження, як першовідкривачі-керівники Толочко, Гончаров, Холостенко з невідомих причин припинили всі роботи. Все було засипане.
Так минуло десять років, і лише коли Київ заходився готуватися до свого 1500-річчя, і на Старокиївській горі почалися роботи по створенню парку-музею „Древній Київ”, туди знову прийшли археологи...
Подібного випадку, - стверджує „Неделя” – світова археологія мабуть не знає. Першовідкривачі найдревнішої світської кам’яної будівлі Київської Руси, кажучи попросту, залишили її для детального дослідження іншим спеціялістам, тим, хто міг би глибше розібратися в тонкощах побудови палацу і живопису, що його оздоблював...
Ось  така виявилася дивна доля знахідки, безцінної для історії українського будівництва і мистецтва. Розкопки на цей раз тривали майже рік.  Архітектурно-археологічну групу очолив Харламов, співробітник Інституту археології АН України, що в попередніх розкопках  1971 р. участи не брав. „Своєю ориґінальністю, - зауважує „Вісник – the Herald” , - княжа ре¬зиденція різко виділялася на тлі традиційних дерев'яних будівель. Ні¬чого подібного в (Київській) Русі дослідники поки що не зустрічали. В історії світового будівництва, на думку спеціялістів, київський палац можна порівняти хіба що з золотою палатою візантійського імператора Костянтина Багрянородного”.
І продовжує: „В цій історії з палацом княгині Ольги є багато чого загадкового. Чи могли археологи без втручання і розпорядження влади припинити дослідження? Якщо дійсно все було так, як розказано на сторінках „Недели”, то чому лише через десять ро¬ків почалося нове дослідження? Якщо першовідкривач Петро Толочко був не досить кваліфікованим для дослідження палацу Ольги, то чому він був і є начальником київської постійнодіючої археологічної експедиції?
А от про Харламова досі нічого не було чути. В інших розкопках поряд з Харламовим брав участь також і Толочко.
На підставі тривалого  ознайом¬лення з пресовими повідомленнями про археологічні дослідження в Ук¬раїні можна дійти висновку, що ці дослідження невпорядковані, несис¬тематичні, вони не користуються належною допомогою влади. Лише незначна частина працює на профе¬сійному, науковому рівні. Часто нау¬ковими археологічними експедиція¬ми називають невеличкі групи ентузіястів, добровольців, аматорів, сту¬дентів. Що являє собою Інститут ар¬хеології Академії Наук України? Яка його кадрова і матеріяльна база? Чому Україна не має наукового архе¬ологічного журналу?
Випадок  з  розкопками  палацу княгині Ольги вказує на те, що ар¬хеологічна справа в Україні потре¬бує більшої уваги, підтримки, поліпшення і, можливо, нового законодавства про охорону археологічних скарбів.”
 

Собор Божих посланців

Ми живемо у прекрасному світі, який створив Господь Бог. Щодня можемо споглядати трави, квіти,  безкрає таємниче небо.
Але крім  цього  світу,  який ми  бачимо, Бог створив світ невидимий. Його жителі ангели.  Слово  «ангел»  означає посланець. Бог  посилає  ангелів  на  землю,   щоб  через них  звіщати   Свою   волю,   щоб   допомагати людям,   охороняти  їх від  небезпек.   Ми  не бачимо   ангелів,   бо   вони   не   мають   тіла, але знаємо,  що вони завжди готові прийти на допомогу.
Створивши ангелів, Господь захотів їх перевіри¬ти. Він влаштував для них випробування. І тоді багато ангелів збунтувалися проти Бога. На боротьбу з ними стали добрі ангели, яких очолив Архистратиг Михаїл. Під його проводом добрі ангели отримали перемогу і скинули з неба злих ангелів.
21 листопада святкуємо празник святого Архистратига Михаїла та всіх небесних ангелів. Це свято називаємо собор, тобто збір усіх ангелів на чолі з їхнім Архистратигом.
 

Колись, маленькою, я дуже любила слухати розповіді моєї мами. Вона знала багато цікавих і повчальних оповідок, вміла їх захоплююче переповідати. Думаю, і ви любите слухати свою маму. Тоді сидиш поруч із нею чи поруч ідеш, а від звуків рідного голосу все здається навкруги особливим, красивим. І зі словами запам'ятовується все довкілля: чи то ви вдвох у кімнаті, чи в лісі на прогулянці, чи, може, десь у гостях. І стає вам тоді надзвичайно хороше і затишно, правда?
Розповіді моєї мами були різними, одні були довгими, інші короткими, були про події давні, були про події   близькі. Мама їх переповідала часто віршами, іноді звучало кілька речень-зауважень, - і все. Особливо мені подобалося, коли вона мені    співала. Журливі звуки лагідно вливалася в мене. Це були найкращі хвилини мого життя.
Всі мамині розповіді оживали в моїй уяві яскраво. Часто наші розмови виникали, коли ми десь ходили з нею. Дорога проходила між полями чи парком, і я пам'ятаю, як шуміли обабіч дерева, зеленіла густа трава, синіло високе небо просто над нашими головами, і радісно світило сонце. Мама розповідала про добрих людей, що жили колись давно, розповідала про людей, що живуть нині. Голос передавав мені її настрій. Він і зараз бринить у мені її надією...
Коли я підросла і стала старшою, всі мамині розповіді з'єдналися в одну велику. Я зрозуміла - вона мені розкрила першу науку про чудесний світ. Він трохи не схожий на наш, де ми живемо. Той світ прекрасний і такий надзвичайний, що дізнавшись про нього, я вже не можу його забути. В ньому є чарівна країна, де всім людям надзвичайно хороше. Моя мама про це говорила якось особливо, її голос ставав у ту мить ще ніжнішим. "У тій країні ніхто ніколи не плаче, - замріяно казала вона, - там ніхто нікого не ображає, там люди не хворіють, і їм нічого не болить, там прекрасні озера, сади і ріки. Дехто з людей уже живе в ній, дехто лише мріє туди потрапити". Ви, мабуть, мріяли про щось подібне також? Правда? Я не дуже помилюся, коли так запитаю? Та раптом ви не мріяли, чи не знали, що так буває, - мені дуже хочеться вам все переповісти. Щоб ви її полюбили також, щоб ви знали: жити в ній - величезне щастя.
Моя мама навчала мене помічати ту Країну, бо вона зовсім поруч біля нас, тільки бачимо ми її не завжди. Кожен із нас у ній може побувати. Стається це, правда, не одразу. Щоб так трапилося, маємо виконати дві головні умови. Перша - виплекати в серці бажання, друга - дотримуватися встановлених там правил.
Країну цю називають Небесним Царством чи Раєм. Щоб хоч трохи відчути її красу, згадайте ваше зачарування, коли ви десь раптом бачили розквітлу яблуню чи абрикосу. Стоїть таке дерево, обсипане біло-рожевим цвітом і ділиться радістю з усіма. Варто лише помітити і відгукнутися на неї. Хочеться підійти ближче, хочеться зазирнути у диво-квітки. Там усередині, між ніжними пелюстками, довірливо відкрилися маленькі жовті тичинки і затихли, як пухнасті бісеринки. Сонячного дня гудуть навколо цвіту бджоли. Чується їхній весняний тон. Жива розквітла хмарина об'єднала нас із небом. Тут хочеться сидіти, гратися, проникатися святковим настроєм. Тут забуваються негаразди, даруються радісні думки і в душі бринить лише зачарування щедрим сяйвом. Коли ж полишаємо розквітлість і йдемо далі, то ще довго в очах спливає мереживо білих суцвіть.
У Небесному Царстві багато садів і лісів. Подібну, і набагато більшу радість там дарують усі дерева. І не тільки вони - все, що там росте. Тому щастя і радість Небесного Царства зрозуміти людям нелегко. Воно таке всеосяжне і величне, що ми не завжди можемо вмістити його у свої почуття. Ми можемо лише вірити, що воно є.
А що вже казати про луки Небесного Царства й озера? Там лілії та фіялки, айстри і маргаритки граються на берегах весело у траві.
Радісну країну ще можна відчути, коли ви почнете пригадувати ваші прогулянки спекотного дня до річки чи купання у морі. Ви з друзями чи з батьками підходите до води, босоніж ступаєте на мокрий пісок, і вода приємним теплом торкається пальців. Ви швидко знімаєте одяг, потім іще швидше, з розгону, летите у воду, пірнаєте у її пружність і огортаєтесь свіжістю. Від великого сплеску почуттів вам хочеться зупинитися, оглянути небо, берег, друзів. Вони вже поруч хлюпочуться, жартують, бурхаються у воді. Ви захоплюєтеся спільною грою у хвилях. Вам хочеться вигукувати радісні слова - визволити із грудей те, що з'явилося і переповнює подих. Я описати ті ваші хвилини не зможу. І ви знаєте причину: мої слова передадуть не все. Але ж, насправді, ви пам'ятаєте, що таке буває, що подібна радість уже народжувалася у вашій душі. І вона багато разів оживала у спогадах і почуттях.
Давним-давно вже жили люди в тій країні. Та трапилася біда і розлучила нас зі щастям. Зараз ми вже від нього далеко. Але в серці кожного із нас і до цього часу є спомин про ті часи. Він зігріває нас і кличе безнастанно. Тільки ми чуємо той голос не завжди і не завжди на нього відкликаємося.

Яскраве життя талановитої української поетеси і перекладачки Марії ГУБКО (1968-1995) обірвалось до болю рано, але її високохудожні поезії й переклади продовжують чарувати читачів.  Збірка юної поетки „Так навесні ридає талий сніг” повністю перекладена видатними поетами російською мовою. А тепер її твори заговорять білоруською мовою, дякуючи самовідданій творчій праці побратима Марії по київському літературному об’єднанню „Радосинь”, білоруського поета в Україні Івана Юхимовича Літоша.  Відчуваючи, що їй долею відпущено коротке життя, Марія Губко зверталась у своїх перекладах і у своїй власній літературній творчості до тем високих, непроминальних.

Марія ГУБКО

Дніпро

Ой річко, річко голубая,
І скільки в це ти вклала сил,
Щоб серед синяви твоєї
Біліли тисячі вітрил!

Коли – ти будеш бунтуватись,
Коли – у берег тихо бить,
Та нам усім тебе все рівно
Любить, любить, любить, любить!

Вечір біля річки

Блищать зірки на темнім небі,
Вода тихенько плюскотить.
Спочити і природі треба,
Та річка не засне й на мить.
Пісок поскрипує десь поруч,
Чорніє човен вдалині.
Горить ріг місяця ліворуч,
Відбившись при тому човні.

Яблунева барва неба

Шумить прибій. У хмарах темне небо,
Лиш обрій чисто, ніжно даленіє,
Неначе біла яблуні пелюстка.

З-за хмари сонце визирає скоса,
Пряде промінням на бурхливих хвилях
Червоні клапті вогняного світла.

Летять вали. Вдаряючись об небо.
Змивають з нього яблуневу барву
Й несуть на берег ніжно-білий цвіт.

Україні

Воскресни, мати-Україно!
Нарешті, звільнення прийшло.
Хай заквітчає цвіт калини
Твоє скривавлене чоло.

Хай ллється мова солов’їна,
Не замовкає у віках.
На крилах зранених полине
На волю випущений птах.

А ті, хто в час наруги лютий
Усе життя віддав тобі, -
Нехай їм пам’ятником будуть
Твої тополі голубі.

Хай, як барвінок синій-синій,
На попелищі пророста
Моя безсмертна Україна
Вітчизна синьо-золота!
 
 

Небагато спогадів написано так, як скликання гостей на свято життя. Одні приречено тягнуть нитку свого сюжету... Інші добира¬ють мозаїку епізодів, а то, буває, і вигадують покращений варіянт своєї особи. І важко втриматися від цієї спокуси, коли йдеться про час, що нищив особу й глушив голос духу.
Раїса Мороз має дар правдивости й чесности. Цей дар і затягнув її з Донеччини, від мирного грецького дому, каліченого напівкримінальним соціялізмом і війною, на Волинь і Прикарпаття, де сміливі воювали за правду. Але вона має ще рідкісний дар вдячности: кож¬на зустріч з яскравою особистістю втягувала її в небезпечні кон¬флікти з каральною системою, і вона дякує Богові за ті зустрічі.
А починалося все з банальної "лояльности" на романо-германському факультеті, коли вона у Львові серед російськомовних сту¬дентів домагалася читання лекцій на "общепонятном". Яку стрімку еволюцію треба пройти, щоб грекині за декілька років стати в об¬стріляні ряди "українських буржуазних націоналістів", і яку ясну ду¬шу треба мати, щоб бути за це вдячною їм на все життя. "За спільні радощі й поділене горе"...
Життя їй випало таке важке, що, читаючи, часом зажмуривши очі, хочеш проскочити на якусь світлу галявину. Але спогади напи¬сані так живо й правдиво, що читаєш передусім як історію часу. Провидіння щедро дарувало їй зустрічі з особистостями, які нада¬вали образ і характер безликому часові.
Валентин Мороз, Олена Антонів, Люба Лемик, Славко Чорновіл, Іван Світличний, Зиновій Красівський, Василь Стус, Панас Заливаха, Алла Горська, Людмила Алексєєва, генерал Григоренко, Андрій Сахаров і цілий калейдоскоп епізодичних зустрічей, з яких романіст міг би творити епічні полотна.
Дуже важко писати про родинну драму, навіть не писати, а на попелищі виводити візе¬рунок подій, описаних уже багатьма свідками. Куди дівся яскравий талант публіциста Валентина Мороза в умовах свободи слова? Цю загадку довелося їй розгадувати разом з іншими задачами з багать¬ма невідомими. При цьому зринав образ чоловіка на побаченні: "...він був ніби засушений гриб".
У нинішньому світі існує психологічна служба адаптації людей, травмованих концлаґерями. Досі вони мають справу з жертвами Освенціма. Але ніхто ніколи не займався найважчими випадками серед мільйонів жертв совєтських концлаґерів, де система руйнування особи була поставлена на конвеєр.
Наївні обивателі здивовано запитують: "Чому ті дисиденти, коли потрапляють на Захід, якісь ненормальні?" Можна було б запитати, чому ті, що з "великої зони", часто теж ненормально себе поводять...
Можна було б напівжартома відповісти: "Бачите, їм упав на пле¬чі весь тягар комуністичної системи, а після того не знайшлося те¬рапевта, ні психотерапевта, ні доброго панотця, щоб запитати: "Що тебе болить і чому ти стріляєш очима?". Зате знайшлося немало простаків, які розгорнули перед "випущеним на волю" казковий "килим-самольот чудесний", не подумавши, що ставлять бідолашну людину перед усіма спокусами нараз! А Валентинові Морозові запропонували ще й "за найвищим розрядом".
Спогади Раїси Мороз читаєш як добру прозу, місцями гостросюжетну. У силу своєї правдивости вони дають багатий матеріял для роздумів, зокрема над невідступним питанням: „Чому на Заході не було організовано захисту добре відомого поета-в’язня Василя Стуса? Що діялося там в час найтяжчої темряви над ҐУЛАҐом?”.
У сьогоднішньому віртуальному світі та страхітлива реальність і дає змогу відчувати на смак організований державний терор, що покрив шосту частину земної кулі колючими огорожами й дав лю¬дині право вибирати, по якій бік огорожі вона заслуговує своє „право жити”.
Євген СВЕРСТЮК

З книги спогадів „Проти вітру”, Львів, „Свічадо”, 2005

Про маму й бабусю

Бабусі нашій не дуже щастило в житті. Її мати була владною жінкою і видала доньку заміж дуже молоденькою за нашого діда Івана проти її волі. Бабуся з гіркотою згадувала про це майже ціле життя. З дідом Іваном, її чоловіком, довелося пожити дуже недов¬го. Забрали його в армію, потім розпочалася Перша світова війна, то й пробула вона більше в "солдатках", аніж заміжньою. Повернув¬ся дід з війни хворим на сухоти й незабаром помер. Середущого сина Михайла повісили як "зрадника", про що я вже писала. Однією розрадою були її донька, наша мама, і ми, її внуки. Бабуся говори¬ла з мамою татарською мовою, особливо коли хотіла щось прихо¬вати від нас, а з нами - грецькою. Українсько-російський "суржик", що побутував між двома селами, українським і грецьким, розділе¬ними річкою, розуміла, але говорити ним їй було важко. Тому бабу¬сині мовні недоречності часто ставали предметом нашого родинно¬го гумору. Ходила вона на базар до сусіднього села, як і всі греки, продавати городину чи що інше й раз повела на продаж козу. "Скільки ж хочете за козу, бабо?" - питали її. Бабуся відповідала, це було легко, бо гроші рахувати вона вміла добре будь-якою мовою.
- Купіть коза! Дуже добрий коза!
- А скільки ж молока вона дає?
Коза давала майже п'ять літрів молока, але як сказати "майже", бабуся не знала. Та вона не розгубилася, трохи подумала й пояснила:
- Хоче давати п'ять, ну ... не може !
Наша мама стояла на базарі поруч, підслухала цей діялог і розповіла нам. Ми щиро сміялися з бабусиних курйозів, а вона разом із нами.
Іноді бабуся перекладала грецькі звороти на українську мову дослівно, і знову виходило смішно. Смажене соняшникове насіння в неї "верталося", що означало "відсиріло" (нашою мовою одне й те саме слово служить і для "повертатися", і для "відсиріти"). Я її пи¬тала, чого вона не ходила до школи, чому залишилася неписьмен¬ною. Вона пояснювала, що боялася школи, бо тих, хто не знав ро¬сійської мови, тягали в школі за вуха й били по пальцях. Бабуся вірила в Бога, хоч ікон у хаті в неї не було, принаймні так ми дума¬ли. Але вона завжди казала мені, що на світі є Бог. Однак у перші ж дні моєї школи бабусина віра похитнулася в моїх очах. Учителька сказала, що Бога нема, і я прибігла до бабусі, щоб повідомити їй цю новину. Вона на те лише мовчала. Коли наша бабуся померла, ма¬ма забрала до себе дещо з її меблів. А вже після смерти нашої ма¬ми кілька років тому моя сестра знайшла в подвійному дні бабуси¬ного куфра акуратно загорнуту ікону. Пролежала вона там, напев¬но, ще з тридцятих років, коли пройшов по наших селах радянський антирелігійний смерч, який зніс з лиця землі всі наші грецькі церк¬ви. А може, ховала ще й від сина Володимира, атеїста?
Мама оповідала, що була в нашому селі велика білокам'яна, ду¬же красива церква - на цілу грецьку околицю. У 1930-х роках ходи¬ли по хатах "комісари" й збирали підписи за її знесення. Назбирали чи ні, але церкву знесли, а з цегли збудували клюб. Коли я народи¬лася, церкви вже не було - тож я залишилася нехрещеною. Під час німецької окупації клюб переробили на церкву, і в ній, пам'ятаю, я вперше в житті, хоч і нехрещена, прийняла причастя.

„Святий Дух... навчить вас всього”

Тисячу років тому, знаменитий вчений, що жив у Басрі (Ірак), Ібн аль Хайтам, показав, що людське око не „дотягується” до чогось, щоб побачити. Натомість, подібно до того, як повітря переносить запахи до носа, світло передає зображення, даючи змогу бачити.
Це просте відкриття арабського вченого допомагає зрозуміти, як нам вірно бачити і розуміти Боже Слово через Святого Духа. Своїми силами людині годі збагнути справжнє значення Божого послання. Лише коли Святий Дух просвітить наше серце і наш розум, ми здобуваємо силу збагнути Святе Письмо, що говорить „не словами людської мудрости, але вивченими від Духа Святого” (1 Коринтян 2:13). Як Ісус говорив Своїм учням, так Він говорить і нам: „Святий Дух... навчить вас всього” (Івана 14:26).
Так само, як світло потрапляє у наші очі і дає змогу нам бачити, так Святий Дух дає вірне розуміння Слова Божого, яке для тих, що гинуть, глупота (1 Коринтян 1:18).
Ісус говорить: „Писання свідчать про Мене” (Івана 5:39) і „Той Дух правди, що походить від Отця, Він засвідчить про Мене”(Івана 15:26).
Ми можемо молитися смиренно разом з Псалмоспівцем: „Відкрий мої очі, і хай чуда Закону Твого я побачу” (Псалом 118:18).
Так само, як світло дає окові можливість бачити, так Святий Дух просвітлює нас і навчає нас усього. Ісус сказав: „Утішитель же,  Дух Святий. Що Його Отець пошле в ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив” (Івана 14:26).
 

СІЧЕНЬ

1. Нд. 28-а.  Мч. Боніфатія. Новий Рік (н. ст.), гл.3
2. Пн. Сщмч. Ігнатія, Свт. Даниїла
3. Вт. Мц. Улянії та ін. мчч. Никомидійських
4. Ср. Вмц. Анастасії
5. Чт. 10 мчч. у Криті: Феодула, Зотика...
6. Пт. Навечір’я Різдва (піст), мц. Євгенії
7. Сб. РІЗДВО ХРИСТОВЕ
8. Нд. 29-а. Собор Пресв. Богородиці, гл.4
9. Пн. Ап. Пршмч. архидиякона Стефана
10. Вт. Мчч. 20000 Никомидійських, мц. Агафії
11. Ср. Мчч. 14000 немовлят убитих у Вифлеємі
12. Чт. Мц. Онисії, прп. Зотика, ап. Тимона
13. Пт. Прп. Меланії Римлянки
14. Сб. Обрізання Г.Н.І.Х., свт. Василія В., Новий Рік
15. Нд.  30-а. Свт. Сільвестра Римського, гл.5
16. Пн. Пророка Малахії, мч. Гордія
17. Вт. Собор 70-ти апостолів, прп. Ахили
18. Ср. Навечір’я Богоявлення, освяч. води, Щедрий вечір (піст). Пр. Михея
19. Чт. БОГОЯВЛЕННЯ, ХРЕЩЕННЯ Г.Н.І.Х.
20. Пт. Собор пророка Іоана Хрестителя
21. Сб. Прп. Георгія Хозевита, спов. Еміліяна
22. Нд. 31-а. Мч. Полієвкта, пр. Самея, гл.6
23. Пн. Свт. Григорія Ніського, прп. Маркіяна
24. Вт. Прп. Феодосія Великого
25. Ср. Мц. Тетяни, свт. Сави Сербського
26. Чт. Мчч. Єрмила і Стратоника, мч. Петра
27. Пт. Рівноап. Ніни просвіт. Грузії
28. Сб. Прпп. Павла Фівейськ., Іоана Кущника
29. Нд. 32-а. Поклоніння кайданам ап. Петра, гл.7
30. Пн. Прп. Антонія Великого
31. Вт. Свтт. Афанасія та Кирила

ЛЮТИЙ

1. Ср. Прп. Макарія Великого, свт. Арсенія
2. Чт. Прп. Євфимія, мчч. Інни, Пінни, Римми
3. Пт. Максима сповід., мч. Євгенія
4. Сб. Ап. Тимофія, прмч. Анастасія
5. Нд. 33-я. Сщмч. Климента, мч. Агатангела, гл.8
6. Пн. Прп. Ксенії (Оксани)
7. Вт. Свт. Григорія Богослова
8. Ср. Прп. Ксенофонта, Аркадія
9. Чт. Перенес. мощів свт. Іоана Золотоустого
10. Пт. Прп. Єфрема Сирійця, прп. Палладія
11. Сб. Сщмч. Ігнатія Богоносця
12. Нд. Про митаря і фарисея. Трьох святителів: Василія В., Григорія Б., Іоана З., гл.1
13. Пн. Кира та Іоана
14. Вт. Мч. Трифона, мц. Перпетуї
15. Ср. СТРІТЕННЯ Г.Н.І.Х. Освячення свічок
16. Чт. Прав. Симеона, пророчиці Анни
17. Пт. Прп. Ісидора, мч. Ядора, сщмч. Аврамія
18. Сб. Мц. Агафії, мц. Феодулії, свт. Феодосія
19. Нд. Про блудного сина. Прп. Вукола, гл.2
20. Пн. Прп. Парфенія, прп. Луки
21. Вт. Вмч. Феодора Стратилата, свт. Сави
22. Ср. Мч. Никифора, сщмч. Маркела
23. Чт. Сщмч. Харлампія, мц. Валентини
24. Пт. Сщмч. Власія, блгв. Всеволода
25. Сб. Поминальна. Свт. Мелетія, свт. Антонія
26. Нд. М’ясопусна. Прпп. Мартиніяна, Зої, Світлани, гл.3
27. Пн. Рівноап. Кирила
28. Вт. Ап. Онисима. Прпп. Пафнутія і Єфросинії

БЕРЕЗЕНЬ

1. Ср. Сщмчч. Памфіла, Валента
2. Чт. Вмч. Феодора Тирона
3. Пт. Свт. Лева, свт. Агапіта, свт. Флавіяна
4. Сб. Aпп. Архипа, Филимона, мч. Максима
5. Нд. Сиропусна, прощена. Прп. Лева, гл.4
6. Пн.  Поч. Вел. посту. Прп. Тимофія
7. Вт. Мч. Маврикія, прп. Афанасія
8. Ср. Сщмч. Полікарпа, прп. Олександра
9. Чт. І і II знайдення голови Іоана Хрестителя
10. Пт. Свт. Тарасія
11. Сб. Вмч. Федора Тирона. Свт. Порфирія
12. Нд. 1-а В.П. Торжество Православ’я, гл.5
13. Пн. Прп. Василія, прп. Касіяна Римляна
14. Вт. Прмц. Євдокії, мц. Антоніни
15. Ср. Сщмч. Феодота, мц. Євфалії
16. Чт. Мчч. Євтропія, Клеоніка й Василіска
17. Пт. Прп. Герасима, блгв. кн. В’ячеслава
18. Сб. Мч. Конона, мч. Онисія
19. Нд. 2-а В.П. Свт. Григорія Палами, гл.6
20. Пн. Сщмчч. Херсонеських, прп. Павла
21. Вт. Прп. Іоана, прп. Теофілакта
22. Ср. 40 мчч. Севастійських, св. Кесарія
23. Чт. Мчч. Кодрата, Діонисія, Віктора, Галини
24. Пт. Свт. Софронія, сщмч. Піонія
25. Сб. Прп. Теофана, свт. Григорія Двоєслова
26. Нд. 3-я В.П. Хрестопоклон. Мч. Олександра, гл.7
27. Пн. Прп. Венедикта, блгв. Ростислава
28. Вт. Мчч. Агапія, Діонісисія (Дениса)
29. Ср. Мчч. Савина, Юліяна, сщмч. Трохима
30. Чт. Прп. Олексія, мч. Марини
31. Пт. Свт. Кирила, мчч. Трохима і Євкарпія

КВІТЕНЬ

1. Сб. Мчч. Хрисанфа і Дарії
2. Нд. 4-а В.П. Прп. Іоана Ліствичника, гл.8
3. Пн. Прп. Якова, свт. Кирила, свт. Фоми
4. Вт. Сщмч. Василя, прп. Ісаакія
5. Ср. Прп. Никона, ігумена Київо-Печерського
6. Чт. Прп. Якова, прп. Захарії, свт. Артемона
7. Пт. БЛАГОВІЩЕННЯ БОГОРОДИЦІ
8. Сб. Акафістова. Арх. Гавриїла, мц. Алли
9. Нд.  5-а В.П. Прп. Марії Єгипетської, гл. 1
10. Пн. Прп. Іларіона, прп. Стефана, мч. Бояна
11. Вт. Прпп. Марка, Кирила, Іоана
12. Ср. Прп. Іоана Ліствичника
13. Чт. Сщмч. Іпатія, прп. Аполонія
14. Пт. Прп. Марії Єгипетської, прп. Геронтія
15. Сб. Лазарева. Прп. Тита, Мч. Полікарпа
16. Нд. 6-а, Вербна, освяч. Лози. Прп. Микити
17. Пн. Страсний тиждень. Прп. Йосифа
18. Вт. Прп. Марка. Прп. Платона
19. Ср. Свт. Євтихія, рівноап. Мефодія
20. Чт. Великий. Утреня Страстей. Прп. Георгія
21. Пт. Велика. Винос Плащаниці. Aпп. Іродіона
22. Сб.  Велика. Освячення пасок. Прп. Вадима
23. Нд. ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ. ПАСХА
24. Пн. Світлий. Прп. Іоана
25. Вт. Світлий. Прп. Василя
26. Ср.  Світла. Сщмч. Артемона, мч. Крискента
27. Чт.  Світлий. Свт. Мартина, мчч. Антонія, Іоана і Євстахія
28. Пт.  Світла. Aпп. Аристарха, Пуда, Трохима
29. Сб. Світла.  Мцц. Ірини, Галини, Ніки (Вікторії)
30. Нд. 2-а. Провідна. Антипасха. Сщмч. Симона, гл.1

ТРАВЕНЬ

1. Пн. Прп. Іоана, мч. Віктора, Зенона
2. Вт. Радониця. Прп. Іоана, сщмч. Пафнутія
3. Ср. Прп. Феодора, свт. Григорія
4. Чт. Сщмч. Януарія, мч. Ісакія, свт. Максиміяна
5. Пт. Прп. Феодора, прп. Виталія
6. Сб. Вмч. Юрія, мц. Олександри
7. Нд. 3-я. Мироносиць. Прп. Олексія, гл.2
8. Пн. Ап. і єв. Марка
9. Вт. Свт. Василія, свт. Стефана. Прав. Глафіри
10. Ср. Ап. Симеона, прп. Стефана
11. Чт. Aпп. Ясона і Сосипатра
12. Пт. 9 мчч. у Кизиці, мч. Аврамія
13. Сб. Ап. Якова, свт Доната, мч. Максима
14. Нд. 4-а. Про розслабленого. Пр. Єремії, гл.3
15. Пн. Свт. Афанасія Вел., мчч. Бориса і Гліба
16. Вт. Мчч. Тимофія, Маври
17. Ср.  Преполовення. Мц. Пелагії
18. Чт. Вмц. Ірини
19. Пт. Прав. Іова. Мч. Варвара
20. Сб. З’явлення Хреста в Єрусалимі, прп. Іоана
21. Нд. 5-а. Про самарянку. Ап. єв. Іоана, гл.4
22. Пн. Перенесення мощів свт. Миколая Чудотворця
23. Вт. Ап. Симона Зилота
24. Ср. Сщмч. Мокія, рівноапп. Кирила і Методія
25. Чт. Свт. Єпифанія, свт. Германа
26. Пт. Мц. Глікерії, прмч. Макарія Канівського
27. Сб. Мч. Ісидора, прп. Микити, мч. Максима
28. Нд. 6-а. Про сліпого. Прп. Пахомія Вел., гл.5
29. Пн. Прп. Феодора Освященого
30. Вт. Ап. Андроніка і св. Юнії
31. Ср. Мчч. Феодота (Богдана), Клавдії, Фаїни
 

ЧЕРВЕНЬ

1. Чт.  ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ. Мч. Патрикія
2. Пт. Мчч. Фалалея, Олександра, Астерія
3. Сб. Рівноапп. Константина та Єлени
4. Нд. 7-а. Свв. Отців  І В.С. Мч. Василіска, гл.6
5. Пн. Прп. Михаїла. Прп. Єфросинії
6. Вт. Прп. Симона Дивногорця, прп. Микити
7. Ср. ІІІ знайдення голови Іоана Хрестителя
8. Чт. Aпп. з 70-ти Карпа й Алфея
9. Пт. Сщмч. Ферапонта, прав. Іоана Українця
10. Сб. Троїцька поминальна. Прп. Микити
11. Нд. 8-а. ДЕНЬ СВ. ТРІЙЦІ, П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ
12. Пн. СВЯТОГО ДУХА. Прп. Ісаакія Далматського
13. Вт. Ап. Єрма, мч. Філософа
14. Ср. Мч. Юстина Філософа, прп. Агапіта
15. Чт. Свт. Никифора, вмч. Іоана Сучавського
16. Пт. Мчч. Лукиліяна, Клавдія
17. Сб. Свт. Митрофана, свт. Зосими
18. Нд. 1-а. Всіх Святих. Блгв. Ігоря, гл.8
19. Пн. Петрів піст. Прп. Іларіона, Прмц. Сосанни
20. Вт. Мч. Феодота (Богдана), мц. Валерії
21. Ср. Вмч. Феодора Стратилата, свт. Єфрема
22. Чт. Свт. Кирила, мц. Фекли
23. Пт. Сщмч. Тимофія, прп. Силуана
24. Сб. Aпп. Варфоломея і Варнави
25. Нд. 2-а. Всіх Укр. Святих. Прп. Онуфрія, гл.1
26. Пн. Мц. Акилини, мц. Антоніни
27. Вт. Пр. Єлисея, блгв. Мстислава
28. Ср. Пр. Амоса, мчч. Віта, Модеста
29. Чт. Свт. Тихона, сщмч. Тигрія
30. Пт. Мчч. Мануїла, Савела та Ісмаїла

ЛИПЕНЬ

1. Сб. Мчч. Леонтія, Іпатія і Феодула
2. Нд. 3-я. Ап. Юди, прп. Паїсія Вел., гл.2
3. Пн. Сщмч. Методія, мчч. Інни, Пінни, Римми
4. Вт. Мч. Юліяна, сщмч. Терентія
5. Ср. Сщмч. Євсевія, мчч. Зінона і Зіни
6. Чт. Мц. Агрипини, мч. Євстохія
7. Пт. Різдво Іоана Хрестителя
8. Сб. Прмц. Февронії дівиці
9. Нд. 4-а. Прп. Давида, прп. Іоана, гл.3
10. Пн. Прп. Сампсона, прав. Іоанни мироносиці
11. Вт. Мчч. безср. Кира й Іоана
12. Ср. Свв. апп. Петра і Павла
13. Чт. Собор 12-ти апп., Свт. Софронія
14. Пт. Безсрібників Косми та Даміяна
15. Сб. Покладення ризи Пресвятої Богородиці
16. Нд. 5-а. Мч. Якинфа, прп. Анатолія, гл.4
17. Пн. Свт. Андрія Крит., Прп. Марти
18. Вт. Прп. Афанасія, прп. Сергія
19. Ср. Прп. Сисоя В., знайд. мощів кн. Юліянії
20. Чт. Прп. Фоми з Малеї, прп. Акакія
21. Пт. Вмч. Прокопія
22. Сб. Сщмч. Панкратія, сщмч. Кирила Гортин.
23. Нд. 6-а. Прп. Антонія Печерського, гл.5
24. Пн. Рівноап. княгині Ольги, мц. Євфимії
25. Вт. Мчч. Прокла та Іларія
26. Ср. Собор арх. Гавриїла, прп. Стефана
27. Чт. Ап. Акили, мч. Юста
28. Пт. Рівноап. князя Володимира Великого
29. Сб. Сщмч. Атеногена, мц. Юлії
30. Нд. 7-а. Вмц. Марини (Маргарити), гл.6
31. Пн. Мч. Еміліяна, мч. Якинфа

СЕРПЕНЬ

1.  Вт. Прп, Макрини, прп. Серафима
2. Ср. Пр.Іллі, прмч. Афанасія Берестейського
3. Чт. Пр. Єзекиїля, прп. Симеона
4.  Пт. Рівноап. Марії Магдалини, сщмч. Фоки
5. Сб.  Почаївської ік. Божої Матері, мч.Трофима
6. Нд. 8-а. Мц. Христини, мчч.Бориса, Гліба, гл. 7
7. Пн. Успіння прав. Анни, св. Олімпіяди
8.  Вт. Сщмч. Єрмолая, мц. Параскеви
9. Ср. Вмч. Пантелеймона цілит, прп. Анфіси
10. Чт. Апп. Прохора,Никанора,Тимона
11.  Пт. Мч. Калиника, мц. Серафими
12. Сб. Апп. Сили, Силуана, мч. Іоана Воїна
13.  Нд. 9-а. Прав. Євдокима, мц. Юлити, гл. 8
14.  Пн. Винес. Хреста, мчч. Маккавеїв. Хрещ. Руси-України, поч. Успенського Посту
15. Вт. Перенес. мощів сщмч. Стефана
16. Ср. Прпп. Ісаакія, Далмата, Фавста
17. Чт. 7 мчч. у Ефесі, прмц. Євдокії
18.  Пт. Мч. Євсигнія, прав. Нонни
19. Сб. ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ, осв. овоч.
20.  Нд. 10-а. Прмч. Дометія, прп. Пимена, гл. 1
21.  Пн. Свт. Еміліяна, свт. Мирона
22. Вт. Ап. Матфія, мч. Юліяна
23. Ср. Мчч. архидиякона Лаврентія, Сикста
24. Чт. Прп. Феодора, мц. Сосанни
25. Пт. Мчч. Фотія, Аникити, сщмч. Олександра
26. Сб. Перенес. мощів прп. Максима сповідника
27.  Нд. 11-а. Пр. Михея, прп. Феодосія, гл. 2
28. Пн. УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
29.  Вт. Перенесення Нерукотворного Образа
30. Ср. Мч. Мирона, прп. Аліпія Печ. іконописця
31. Чт. Мчч. Флора і Лавра, сщмч. Еміліяна
 

ВЕРЕСЕНЬ

1. Пт. Мч. Андрія Стратилата, мч. Тимофія
2. Сб. Пр. Самуїла, мчч. Севира, Мемнона
3. Нд. 12-а. Ап. Фадея, мц. Васси, гл. З
4. Пн. Мч. Агафоника, сщмч. Афанасія
5. Вт. Мч. Лупа, сщмч. Іринея Ліонського
6. Ср. Сщмч. Євтихія, свт. Петра Київського
7. Чт. Ап. Варфоломея, ап. Тита
8. Пт. Мчч. Адріяна і Наталії
9. Сб. Прп. Пимена Вел., сщмчч. Кукші і Пимена
10. Нд. 13-а. Прп. Мойсея, прп. Іова, гл. 4
11.  Пн. Усічення голови Іоана Хрестителя, піст
12.  Вт. Свтт. Олександра, Іоана і Павла
13. Ср. Покладення пояса Пресв. Богородиці
14. Чт. Поч. Ц.Р., прп. Симеона Стовпника
15.  Пт. Мч. Маманта, свт. Іоана Посника
16. Сб. Сщмч. Анфима, прп. Феоктиста
17.  Нд. 14-а. Сщмч. Вавили, прор. Мойсея, гл. 5
18. Пн. Пр. Захарії і прав. Єлизавети
19. Вт. Спомин чуда Архангела Михаїла в Хонех
20. Ср. Мч. Созонта, прмч. Макарія
21. Чт. РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
22. Пт. Правв. Йоакима й Анни, мч. Северіяна
23. Сб. Мчч. Минодори, Митродори, Німфодори
24. Нд. 15-а. Прп. Феодори, гл.6
25. Пн. Сщмч. Автонома, мч. Юліяна
26. Вт. Сщмч. Корнилія, мч. Кроніда
27. Ср. ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА, піст
28. Чт. Вмч. Никити, мч. Максима
29. Пт. Вмц. Єфимії, мч. Віктора, мц. Людмили
30. Сб. Мцц. Віри, Надії, Любові і матері їх Софії
 

ЖОВТЕНЬ

1.  Нд. 16-а. Прп. Євменія, мц. Аріядни, гл.7
2. Пн. Мч. Трофима, блгв. кн. Ігоря
3. Вт. Вмч. Євстафія (Остапа), блгв. Олега
4. Ср. Ап. Кодрата, свт. Димитрія Ростовськ.
5. Чт. Пр. Йони, сщмч. Фоки
6. Пт. Зачаття Іоана Хрестителя
7. Сб. Прмц. Теклі, св. Владислава
8.  Нд. 17-а. Прп.Євфросинії, прп.Сергія, гл.8
9. Пн. Ап. і єв. Іоана Богослова
10. Вт. Апп. Марка, Аристарха
11. Ср. Прп. Харитона. Собор отців Печерськ.
12. Чт. Прп. Киріяка, прп. Феофана
13. Пт. Сщмч. Григорія, свт. Михаїла
14. Сб. Покрова Пресв.Богородиці, прп.Романа
15.  Нд. 18-а. Сщмч. Кипріяна, мц.Юстини, гл.1
16. Пн. Сщмч. Дюнісія, прп. Іоана
17. Вт. Сщмч. Єрофея, мц. Вероніки
18. Ср. Мц. Харитини, сщмч. Діонісія
19. Чт. Ап. Фоми
20.  Пт. Мчч. Сергія і Вакха
21. Сб. Прп. Пелагії, прп. Таїсії
22. Нд. 19-а. Ап. Якова, прав. Авраама, гл.2
23. Пн. Мч. Євлампія, прп. Феофіла
24.  Вт. Ап. Филипа, мц. Зінаїди
25. Ср. Мч. Прова, прп. Косми, свт. Мартина
26. Чт. Мч. Карпа, мч. Веніяміна, мц.Хриси
27. Пт. Мч. Назарія, прп. Параскеви Сербськ.
28. Сб. Прп. Євфимія Нового, прмч. Лукіяна
29. Нд. 20-а. Мч. Лонгина сотника, гл. З
30. Пн. Пр. Осії, прмч. Андрія Критського
31. Вт. Ап. єв. Луки, прп. Юліяна

ЛИСТОПАД

1. Ср. Пр. Йоїля, блж. Клеопатри
2. Чт. Вмч. Артемія
3.  Пт. Прп. Іларіона Великого, мчч. Дасія.Гаія.
4. Сб. Поминальна. Рівноап. Аверкія
5.  Нд. 21-а. Ап. Якова, свт. Ігнатія, гл. 4
6. Пн. Мч. Арефи, блж. Єлезвоя
7. Вт. Мчч. Маркіяна та Мартирія
8. Ср. Вмч. Димитрія Солунського, мч. Лупа
9. Чт. Мч. Нестора Солун., прп. Нестора Літ.
10. Пт. Мц. Параскеви-П’ятниці, мч. Терентія
11. Сб. Прмц. Анастасії, прп. Аврамія
12.  Нд. 22-а. Сщмч. Зиновія, мц. Зиновії, гл. 5
13. Пн. Апп. Стахія, Амплія
14. Вт. Безср. і чуд. Косми, Даміяна
15. Ср. Мчч. Акиндина, Пігасія, прп. Маркіяна
16. Чт. Мчч. Акепсима, Йосифа
17. Пт. Прп. Йоаникія Вел., Сщмч. Никандра
18. Сб. Мчч. Галактіона, Єпістимії
19.  Нд. 23-я. Свт. Павла, прп. Луки, гл. 6
20. Пн. Мчч. у Мелітині: Ієрона, Валерія
21. Вт. Собор Архистратига Михаїла
22. Ср. Мч. Онисифора, прав. Матрони
23. Чт. Ап. Родіона, мч. Ореста лікаря
24. Пт. Вмч. Мини, мч. Віктора, прп. Феодора
25. Сб. Пр. Ахії, свт. Іоана Милостивого
26. Нд. 24-а. Свт. Іоана Золотоустого, гл. 7
27. Пн. Ап.Филипа, Новомучеників укр.
28. Вт. Мчч. Гурія, Самона, Авива, прп.Паїсія, поч. Різдвяного посту (Пилипівки)
29. Ср. Ап. і єв. Матфея, прав. Фулвіяна
30. Чт. Свт. Григорія Чудотворця
 

ГРУДЕНЬ

1. Пт. Мч. Платона, мч. Романа
2. Сб. Пр. Авдія, мч. Варлама
3. Нд. 25-а. Прп. Григорія Декаполіта, гл. 8
4.  Пн. ВВЕДЕННЯ В ХРАМ БОГОРОДИЦІ
5. Вт. Апп. Филимона і Архипа
6. Ср. Свт. Амфілохія, кн. Олександра
7. Чт. Вмц. Катерини, вмч. Меркурія
8. Пт. Сщмч. Климента, сщмч. Петра
9. Сб. Прп. Алипія Стовпника, прп. Якова
10. Нд. 26-а. Вмч. Якова, прп. Паладія, гл. 1
11. Пн. Прмч. Стефана Нов., мч. Іринарха
12.  Вт. Мч. Парамона, мч. Філумена
13. Ср. Ап. Андрія Первозванного
14. Чт. Пр. Наума, прав. Філарета
15. Пт. Пр. Авакума, мц. Миропії
16. Сб. Пр. Софонії, прп. Феодула
17.  Нд. 27-а. Вмц. Варвари, мц.Юліянії, гл. 2
18. Пн. Прп. Сави Освященного
19. Вт. Свт. Миколая Чудотворця
20. Ср. Свт. Амвросія Медіоланського
21. Чт. Прп. Потапія, ап. Аполоса
22. Пт. Зачаття Анною Богородиці
23. Сб. Мчч. Мини, Єрмогена та Євграфа
24. Нд. 28-а. Свв. Праотців. Прп. Даниїла, гл.3
25. Пн. Свт. Спиридона, сщмч. Олександра
26. Вт. Мч. Євстратія, Євгенія, Ореста
27. Ср. Мчч. Фирса, Левкія і Калиника
28. Чт. Сщмч. Єлевферія
29. Пт. Прор. Аггея
30. Сб. Прор.  Даниїла і трьох юнаків
31. Нд. 29-а. Свв. Отців. Мц. Зої, гл.4
 

„Стоїчна” антропологія Паскаля
 
Блез ПАСКАЛЬ народився 1623 р.  у Франції. Він був геніяльним математиком, ученим. Та водночас звернув свої думки до Бога, і його досвід пізнання Бога досі, за кілька століть, не втратив разючої пробуджуючої духовної сили та свіжости. Релігійна думка Паскаля сповнена найглибшої інтуїції, яка багато в чому випереджає час і таємничо  відгукується на біль теперішнього світу.

Кардинал Ганс Урс фон БАЛЬТАЗАР
Фраґменти

Як і всі великі  поборники форми, Паскаль пробивається до джерела. Це головне переживання відображене в одному з листів за шість років до „Меморіялу” : Бог, Божественне - це вічно нове. Світську науку можна раз і назавжди осягнути і зберегти в пам’яті. „Але чути в (в Святому Письмі) таємну  мову, чужу для того, хто чужий небесам, можливо лише благодаттю, котра від початку даруючи осягання, повинна  цю мову  безперервно оновлювати, знову й знову вкарбовувати її  в серце віруючого, щоби не слабшала її життєвість, так само як Бог постійно оновлює блаженство блаженних, яке є дією і наслідком благодаті”.
Так і праведність вірних – це не що інше як триваюча дія благодаті, яка не перестає прибувати; і це найкраще вчить нас усвідомлювати нашу залежність від милости Божої, - адже якби потік її хоч на мить зупинився, ми одразу неминуче опинилися б у повній безпорадності.  В такому стані починаєш розуміти з усією очевидністю: потрібні все нові й нові зусилля, аби зберігалася ця невичерпна новизна Духа... інакше ти її втрачаєш, адже той, хто хоче упіймати в пастку світло, ловить лише темінь... Без постійного оновлення не вмістити вина молодого, яке не вливають у старі бурдюки.
Стосовно Бога існує лише одна вічно нова любов, а отримання і збереження її становить суть християнського життя.
„Чадам Господнім не годиться встановлювати межу власної чистоти і досконалости... „Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий”. Тому помилковим є погляд деяких християн, навіть і тих, хто прагне праведного життя, котрі вважають, що існує певний ступінь досконалости, осягнувши якого, можна вже не турбуватися і не пориватися далі; адже будь-який ступінь досягнутого робиться мізерним, коли на ньому зупинитися і з будь-якого щабля впадеш, якщо не будеш стреміти вище.
„Оскільки все, що діється з Церквою, відбувається і з кожним християнином особисто”, потрібно використати те, що Господь провіщає про кінець світу, для навернення людини у віру Христову: разом з колишньою людиною гине і весь старий світ, разом з колишнім храмом „відпалий” розбивається вщент, від нього не лишається каменя на камені.  І так само, як Страшний Суд є „сотрясінням всесвіту” – при наверненні відбувається „сотрясіння усієї особистости”; лише жертва Христа, що прийняв вічну покару за нас на хресті, протистоїть перетворенню цього судного дня на землі в початок вічної погибелі. Всі ці мотиви у Паскаля провадять до феномену прозріння праоснов, яке часом набуваючи подібних до Платона форм вираження, має проте  зовсім іншу структуру. […]
...Ці два способи мислення – один, що походить з усвідомлення принципів, і другий, що полягає в осягненні усіх можливостей, Паскаль спочатку описує як рівноправні, без оціночного співставлення. Проте одразу ж ставить силу інтуїції на значно вищий щабель – в тих випадках, коли мислячий виявляється спроможним прозрівати причини. „Усі ці люди бачили лише наслідки, але не причини. Коли порівняти їх з іншими, хто виявляє причини, то можна сказати, що перші мають лише очі, а другі ще й дух. Бо наслідки, можна сказати, відкриті для почуттів, тоді як причини відкриваються лише духові. І хоча наслідки, про які йдеться, також осягаються через дух, цей дух співвідноситься з тим, який провидить  причини, так само як тілесні почуття з духом... Якою невимовною величчю, яким вражаючим об’явленням Слави Господньої було пришестя Ісуса Христа для очей серця, спроможних бачити премудрість!” […]
„Стоїчна” антропологія Паскаля – це осмислений з християнського погляду, іззовні наповнений християнським  змістом образ людини, який своєрідно містить в собі чимало захованої філософії і своєю естетико-етичною формою, своєю довершеністю та гідністю дозволяє Паскалю  ще раз сполучити воєдино світ, який дуалістично  розпадається на тутешній і потойбічний. […]
„Вона (людина) повинна любити себе, адже схильність до добра  - притаманна її натурі, вона повинна зневажати себе, бо ця здібність залишається без застосування; одначе вона не має права зневажати цей природний дар”. Важливо „ненавидіти в собі самолюбство; той інстинкт, йдучи за яким людина здатна уявити себе Богом”, „зробити себе центром всього”, „збитися з шляху за кривою, що провадить до себе самого як осердя”.
Очевидно, що любов, котра є вища від знання первородного гріха і дуалізму природних даностей, - це така стихія, в якій природа здобуває цілісність і внаслідок цього пізнає саму себе. Йдеться, одначе, про істинну любов: про любов, як благодать Божу, про любов, котру супроводить розуміння, що її годі отримати інакше, ніж від Бога. Але любов від Бога – це Ісус Христос,  отже тільки в Ньому існує перспектива отримання людиною цілісности і створення пропорції, котра, охоплюючи і вбираючи в себе всі диспропорції, водночас їх ліквідує.
Для Паскаля Христос – це, безумовно, утверджуваний Самим Богом,  недосяжний в миру образ людини. Щоб збагнути Христа, потрібно сприйняти Його як вільний вияв благодаті Божої, що її світ не міг ні вимагати, ні уявити, ні передбачити.
Таким чином Христос постає як Всеохопний. Він таїнство. Його страждання не вичерпується тим стражданням, що його завдають Йому всі грішники. Це також – і страждання Бога в людському образі, якого завдає Йому Сам Бог: Христос – Бог, залишений Богом у гніві Божому[…]
 Так і „існує Ісус Христос від початку світу”, „Він суть усіх речей, центр, до якого все тяжіє. Хто пізнає Його, пізнає основу всього.... Світ існує лише Ним, заради Нього... Без Нього світ би не існував, він мав би бути зруйнований або уподібнитися пеклові” […]
„Порожній слід” втраченої любови не дає грішникові виміряти ту відстань, яка пролягає між ним і його суттю, його первісним станом. Тому із співвідношення між цими двома станами не складається образ... Подвиг любови, яка дарується Богом, - це джерело не лише сенсу, але й форми: постава і вимальовується, і наповнюється завдяки Йому.
 

Блез ПАСКАЛЬ

Цитати:

„Любов не є заповідь фігуральна. Якщо Христос явився, щоб знищити умоглядні фігури і замість них утвердити любов, то жахливо було б вважати, що Він з’явився лише з метою побудувати фігуру любови... Все, що не спрямоване до любови, є фігурою. Зміст Святого Письма – єдино любов”.

„Добре слово залишає у душах людей чудесний слід. Воно пом’якшує, втішає і зцілює серце того, хто його чує. Воно змушує соромитися своїх злостивих, похмурих, недобрих думок. Ми ще не навчилися вживати добрі слова так часто, як вони того варті”.

„Шукання істини відбувається не у веселощах, а в хвилюванні і тривогах, та все ж її потрібно шукати, бо не знайшовши істини і не полюбивши її, ти загинеш”.

„Чутливість людини до дрібниць і неуважність до найпосутнішого – це хіба не ознака страшнючого спотворення?”.

„Складати думку про доброчесність людини потрібно не за її пориваннями, а за повсякденними ділами”.

„Хто пізнав Бога, але не пізнав всієї своєї болісної нікчемности, той впадає в гординю. Хто пізнав усю свою жалюгідну нікчемність, та не пізнав Бога, той впадає у безвихідь. Хто пізнав Ісуса Христа, той зберігає рівновагу, бо у Ньому ми бачимо в дійсності і Бога, і нашу власну болючу малість”.

„Оскільки в усьому, що є довкола нас, ми вбачаємо водночас і дух, і тіло, то здавалося б, це поєднання цілком зрозуміле людям. Тимчасом саме воно і є для них незбагненне. Серед усіх творінь природи немає для людини більшої загадки, ніж вона сама, бо їй важко зрозуміти, що таке матеріяльне  тіло, ще важче – що таке дух, і вже зовсім незбагненно – як вони можуть поєднатись?”

„Він зволив явитися не таким чином... Отже Йому не годилося явити Себе образом, котрий божественно і неминуче переконав би все людство; але так само Йому не годилося прийти в настільки таємничому образі, що найщиріші шукачі Його б не впізнали. Він побажав стати повністю пізнаваним для них... Він подав ознаки Свої тим, хто шукає Його, але не тим, хто Його не шукає ”.

„Не можу вибачити Декартові, він дуже хотів би в своїй філософії обійтися без Бога, та одначе він таки використовує Бога, щоб дати світові першопоштовх і привести його в рух, після чого Бог йому більше не потрібен”.

„Божественні істини не можуть бути об’єктом мистецтва переконання, адже вони незміримо перевищують природу”.

„Природа володіє досконалостями, оскільки вона є образом Бога, і має недоліки, оскільки вона – лише Його образ”.

„Ми пізнаємо істину не лише розумом, але і серцем. У серця свої резони і свої закони, яких не відає розум, що спирається на принципи і докази”.

„Якраз серце відчуває Бога, а не розум. Ось що таке віра”.

„Розпочни людина з вивчення самої себе, вона б дотямила, що їй не дано вийти за власні межі. Чи мислимо, щоб частка осягнула ціле?”

„Цілий світ – лише заледве помітний штрих у неосяжному лоні природи. Людській думці годі охопити Його. Всесвіт – це сфера, що не має меж, центр її повсюди, кордони – ніде. І найвеличніший із доказів всемогутности Божої в тому, що перед цією думкою розгублено завмирає наша уява”.
Добірка Раїси ЛИШІ
 

У моєму зошиті конспектів з психології зберігся текст під назвою "Тип санґво-меланхолійний". Це, безперечно, про мого співкамерника Валерія Марченка. З ним я провів у 19-й камері лаґеря особливо суворого режиму ВС-389/З6 у с.Кучино Пермської обл. місяців зо два (десь травень - червень 1984 року). Це за кілька місяців до його загибелі (7.10 1984).
Додаю своєрідний словничок " езопівської мови":
двоюрідний - Валерій Марченко
гуртожиток - тюрма
студентські роки - роки ув’язнення

31 травня 2000 року

Типологія характерів, якою б ґрунтовною і всеохоплюючою вона не була, не може ввібрати в себе усього різноманіття людських типів. Комбінація вивчених і зафіксованих рис характеру в кожній людині така неповторна, що часто ловиш себе на гадці:   скільки людей - стільки характерів. При тому дозування тих рис суто індивідуальне, превалювання одних над іншими залежить від ситуацій не меншою мірою, ніж від вродженого і надбаного. А тому можна зі впевненістю сказати, що книжки з психології характеру ніколи не витіснять романів, а нові Достоєвські не підуть на виучку до Айзенків, а своїм, суто мистецьким, інструментарієм відкриватимуть перед нами невідомі закутки людської душі паралельно з Айзенками, а то й раніше, як було досі.
Власне, такий нестандартний тип мій двоюрідний. На нього звернули увагу відразу, і не тому, що він жартун і веселун. Може, якраз навпаки. Мав нахил до роздумів та самозаглиблень. Любив повторювати: "Голубе сизий, молитися треба". Той голос був сповнений теплоти і глибокої щирости. Згодом стало відомо, що його привело в світ релігії. Він не афішував своїх релігійних переконань, але й не приховував їх, а якось дуже природно, тактовно відправляв свої обряди. І було це так зрозуміло для нас, дотепників і жартунів, що ніхто не наважився покепкувати з нього чи поставити під сумнів щирість. Молився він натхненно. На кілька годин заглиблювався в молитву і не чув та не бачив навколо нічого. А коли в  час спілкування з Богом хтось до нього звертався, дуже спокійно зауважував: "Вибачте".
Ти бачив, що твоє запитання торкнулося лише краю його свідомости, погляд його залишався відсутній, поза незворушна. Лівий лікоть спочиває на долоні правої руки, а пальці лівої підпирають обличчя. А в погляді стільки глибинного суму. Власне, лише під час молитви появляється той сум. Може, тоді він уже інтуїтивно вловлював свою долю, і вона, невблаганна, торкалася його своїм крилом.
Свою драму не афішував, але і не бадьорився лукаво, а якось особливо, як це уміють тільки люди, що збагнули вищий смисл людського буття, обдаровані просвітленням, десь дуже спокійно, але впевнено, загнуздали й осідлали відчай, що підкотився був до серця, а на поверхню спливли почуття, погідний, лагідний і непретензійний настрій, такий жаданий і такий цілющий для усіх, хто опинився в колі його всепокоряючого впливу. Навіть природжені аґресори і претенденти на беззастережне лідерство в його присутності ховали свої кігтики, гасили невсипущу потребу утверджувати свою владу. Варто було бачити його серед розбурханої пристрастями стихії, яку легко було запалити будь-кому, але значно важче втиснути в нормальне русло. Він умів це робити дуже скупими жестами, а частіше поглядом чи своєю присутністю.
Є люди, що мають безліч душевної енергії, але вона з домішками зла. Інші проявляються  в доброму; але їхні вчинки більше схожі на театральну гру (дивися, який я добрий). І тоді ти ще нічого не збагнув, а вже така активність викликає опір. Він же завжди якось невимушено, ніби це виходило мимо його волі, сіяв у нашому товаристві дивну гармонію, злагоду, якими світилася його душа. Може тому, що він нікого не намагався перевчити, а свою правду говорив рівним голосом, ніби не піклуючись про те, чи сприйме її хто, чи ні. А проте якимось шостим органом чуття ти ловив таку впевненість, що не міг ставитися до його думки скептично або заперечити його з духу протесту. Він не будив негативізму - і в цьому секрет його привабливости. Він гасив негативізм своєю непретензійністю. Кожне його слово начебто запевняло: "Я такий, голубе сизий, і приймай мене таким. Коли хочеш - погоджуйся, коли не можеш - то зрозумій, що іншим я ніколи не буду. І за тобою залишаю таке право."
З ним рідко дискутували, але він не відмовчувався, часто висловлювався, і до його думки прислухалися. Хоч жив у гуртожитку, де зовсім не було умов для його ритуальних дійств, він дуже легко все це владнав і свої релігійні обряди відправляв з таким  почуттям міри та внутрішнім достоїнством, що вони відразу були сприйняті шанобливо та обійняли належне місце в нашому невибагливому студентському побуті. Може, тому, що в кожному він поважав особистість, навіть у людях, яким не симпатизував. І ця повага чулася в його поведінці, увазі до висловленої думки, умінні вислухати і слухати. Він не мав недоброзичливців. Проте від оціночних суджень не відмовлявся й оцінок не ретушував. Його діягноза була принципова, точна та без намагання переробити об'єкт  „за своїм образом”. І тому його присуди не дратували. Адже не було в них намагання принизити, вколоти, було лише спокійне бажання збагнути. Бувало, хтось зі студентів спалахне. Він, на здивування другого (чого це він!), кине: „Не дивуйтеся, голубе сизий, він у вас бачить свого конкурента. Це так природно!" Один із вроджених забіяк, аматорів усіх заганяти в кут, аби самому мати більше місця в центрі уваги, пробував вивести його з такого стану: "На що ви надієтеся?" - "А в мене одна надія: на Бога. Інакше я не виживу серед вас". І  той зрозумів, що його треба залишити в спокої.
Не належав до тих людей, що ганялися за сумнівними вартостями, калічили душу терням, серед якого шукали те, чого там нема, вибухали вулканічними почуттями, бо вірили, що тільки високотемпературні емоції можуть народити щось неповторне (і народжували!), а був лагідний, як умитий дощем весняний ранок, але в цьому спокою буяло життя, бродила невичерпна сила гармонії, очищеної від суєтних пристрастей і сумнівних потреб. Був ближче до Сковороди з його активною споглядальністю і саообмеженням потреб, ніж до Дон-Кіхота з його "тверезою шаленістю". Час минув, а ці два полюси зійшлися в моїй душі, залишивши незгасний слід на все життя.
Ще тоді, у студентські роки, спостерігаючи за ним, я бачив перед собою зовсім унікальний зразок талановитої людини, яка поєднувала в собі такі риси, котрі більшість із нас, начитавшись книжок з психології творчости, вважала слабкістю, безплідністю, а насправді були вони їх силою. І була це сила великої гармонії душі, як може бути гармонійним (і при тому родючим) все природне, не деформоване сумнівними умовностями. Ще й зараз бачу його доброзичливу усмішку, великі очі, високу гнучку цибату постать з нахиленою вперед головою на дугою вигнутій шиї, що кумедно ступав, випнувши вперед свого запалого живота і сіяв, сіяв чарівні усмішки. А коли доходило до принципових питань, навіть коли це торкалося побуту, умів знову ж таки спокійно висловити свою правду.

с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія. 1984 чи 1985 рік.
Публікується вперше з рукопису.
 

Василь ОВСІЄНКО

Похорон Валерія Марченка на Покрову 1984 р. зі слів його матері
Літак з Ленінграда прилетів десь годині о 5-й ранку. Нас чекав автобус: Семен Ґлузман, його дружина Ірина, Євген Пронюк, Євген Сверстюк... Я вийшла з автобуса на Бастіонній, де жив дід останні роки. Далі можуть розказати ті, хто їхав в автобусі. Мені розповідали, що їздили по тих місцях, де Валерій жив: на Киянівський провулок, де він жив до 15 років, до університету, на Бан¬кову, де він працював у «Літературній Україні». А потім до Покровської церкви на Приорці, на Куренівці.
Я приїхала до Покровської церкви коло 10-ї години, то труна вже стояла. Це було храмове свято в цій церкві. Заплановано було виносити о 14-й годині, і ми відпустили автобус. А наші славні чекісти хотіли випхати якомога раніше, щоб збити похорон, щоб менше було людей. Було зроблено все, щоб люди побоялися. По¬переджували: «Не ходіть туди. Ви ж знаєте, що у вас будуть труд¬нощі».
Вийшло так, що наперекір їм автобуса не було і труна висто¬яла в церкві аж дві служби Божі. Прихожани тієї церкви впізнава¬ли його по фотографії і ставили свічки. Казали: «Ось тут він стояв (на молитві».
Були Віра і Василь Лісові — це він зробив ці єдині фотографії з похорону. Був Анатолій Кислій, приятель Валерія ще з універси¬тету, з 70-х років. Ґлузман, Люба Середняк, Світлична Льоля, Пронюк і Галя Дідківська, моя приятелька Олена Чакурда з ма¬мою (мама слухала радіо «Свобода»). Були селяни, наші родичі. Невеличка купка людей. Вони принесли багато квітів, але близько не підходили. Тільки наш двоюрідній брат копав могилу. Були незнайомі нам люди, які потім постійно приходили на могилу. Розповідали, що ті люди з Ратного, які слухали радіо «Свобода», були трошки горді за Гатне, трохи здивовані, що ось їхнє Гатне згадували по «ворожому голосу». Тому знало про похорон набагато
більше людей, ніж прийшло. Вони приходили через 5—6 років і казали, що знали ще тоді. Декотрі знали, що це онук історика Михайла Марченка, який дуже любив своє Гатне. А близькі роди¬чі — вони ніби й були, ніби й ні: стояли поодаль якось трошки напружено. Квітів було багато, бо в Гатному завжди багато квітів-Потім розповідали що за всіма горбочками,  могилками стояли і «працівники органів». Машин було багато. Підганяли, щоб копали | могилу, бо думали, що об 11-й годині приїдуть.
Посеред церкви стоїть труна, стоїть почесна варта... Справді, кращого похорону, ніж тоді, на свято Покрови, в присутності такої кількості народу, не можна було собі навіть вимолити, не можна було і придумати.
Марченко Н. М. І над вами всіма покров Божої Матері – величезна  ікона на всю стіну, з омофором. Таке враження, що Валерію дозволено було побути в цій церкві стільки, скільки він хотів. Він любив цю Покровську церкву на вулиці Мостицькій, на Куренівці. В одному з листів до вас, Євгене, він пише, що одного разу був у церкві на вранішній молитві, щоб бути вільним для своїх справ. Але відчув, що вона мало йому що дала. Тому вирішив ще постояти обід¬ню. І отут відчув, що молитва лягла на душу. Так що ходити на вранішню – це дуже мало. Треба відвідувати церкву сповна, тоді ти по¬вністю відчуватимеш свій зв'язок зі Всевишнім.
Валерій так молився, що я не уявляла, що можна так молити¬ся. Коли ми перед другим арештом два тижні були в Закарпатті в санаторії, то він весь вільний час молився в кімнаті. Я вже ставала поруч з ним, стомлювалася. Я дивувалася. Вставала, ходила до¬вкола санаторію, поверталася – мій син молиться. Казав: «Тільки молитва, мамо, нас спасе». Потім згадувала: «Чого ж тебе молитва не врятувала?». Але вона його таки врятувала: дала йому достой¬ний похорон.
 

Ще в кінці ХІХ ст. в Росії, а на Заході особливо став популярним роман Ф. М. Достоєвського про злочин і кару – „Преступление и наказание”.
Назва майже наукова. Справді, криміналісти, а також психологи Заходу вивчали цей твір поряд з науковими працями.
Банальність злочину з метою пограбування у Достоєвського переходить в категорію ідеологічного злочину: студент Раскольніков, задовго до скоєного ним убивства, надрукував статтю – теоретичне обґрунтування і виправдання злочину в ім’я вищої, нібито розумної цілі.
Книжка була пророчою, бо появилась саме в час зародження в Росії політичних гуртків і партій, які виправдовували убивство одних „в ім’я щастя” інших людей.  Романіст їх назвав бісами.
В революційних умах Робесп’єра і Марата такі думки постійно крутилися: вони готові були пожертвувати життям тисяч людей – „задля щастя мільйонів”. Вони перекреслювали євангельське милосердя, що вимагало рятування одного чоловіка з ризиком для життя сотень...
Ці суперечки бродили в умах російських різночинців. Бєлінський у листі до Боткіна міркував ще рішучіше і одвертіше: він виправдовував смерть мільйонів, аби та смерть пробудила і струснула спокій, тобто революціонізувала решту людей...
Ми народилися в полоні ідеології. Те нашестя ідеології почалося ще на початку ХХ ст.. Людям здавалося, що то ширяться ідеї соціяльної справедливости. Поки ідеологія як підміна релігії  крутилася у колах гордих грамотіїв і владолюбців, до неї ставилися, як до минущої моди. Коли ідеологія насильства закріпилася, як нова влада – люди раптом прокинулися в полум’ї братовбивчої війни, торжествуючого беззаконня і духовного спустошення.  Офіційно проголошена політика червоного терору закріпила нову владу – владу тотального страху і беззастережного послуху. Загальнообов’язкова, як мобілізація, ідеологія почала апелювати до маси, переступаючи через особистість як витвір тисячолітньої релігійної культури.
Мета релігії – створити особистість, яка б знайшла Бога і Закон, через який не переступить. Мета ідеології – підкорити людину і зробити її слухняним виконавцем волі вождя.  Залякана людина не сміє чинити опір і не сміє казати вголос, що воля вождя – беззаконна і злочинна, бо закликає вбивати і йти вперед по трупах братів.
Тоталітарна ідеологія комунізму, як епідемія, пішла по світу. Запанування над світом – її мета. Використання усіх засобів, у тому числі найзлочинніших і найпідступніших – її  методи, її ціль -  „щастя майбутніх поколінь”.
Тоталітаризм ХХ ст. знищив сто мільйонів людей, а знівечив життя сотням мільйонів. Ми народилися в полоні. Хто втікав з цього полону? Хто чинив опір? Хто захищався і захищав? Хто рятував ближнього? Хто рятував душу? Зрозуміймо, що в полоні і зараз тисячі і тисячі людей. Пам’ятаймо: перебування в полоні не є життям.  Історія починається там, де починається боротьба, опір і втеча з полону.
На цій і подібній літературі виріс Ленін, який поставив насильство і ліквідацію заможних клясів на практичну основу, а науку любови до ближнього замінив принципом класової ненависти.  Його вчитель Маркс був філософом у тому розумінні, що він запропонував філософію дії – на ґрунті класової боротьби.  Досі, казав він, філософи тільки пояснювали світ, а вся справа в тому, щоб його змінити.
Колись ми сотні разів з захватом цитували це амбітне висловлювання, не розуміючи, яка то бомба сповільненої дії.
Згадаймо, що серед найзухваліших міркувань великого нігіліста Фрідріха Ніцше нічого подібного не знайдете.  Навпаки, він дуже гостро висловився проти тих, що надумали б застосувати його вчення на практиці.  Саме тому нема підстав притягувати його ім’я до злочинів расизму.
Чи є підстави притягувати Маркса до злочинів комунізму, незрівнянно маштабніших за злочини нацизму?
Чи є підстави притягувати Леніна до прямих злочинів, коли ліквідація кляс ним проводилися буквально, як фізична ліквідація людей?
Чи є підстави звинувачувати Сталіна за практичне проведення ліквідації мільйонів громадян – за участю інших громадян?
І, нарешті, чи треба притягати до кримінальної відповідальности сьогоднішніх комуністів, які або були прямими  співучасниками сталінських убивств, або продовжують нині ту саму демагогію  про „щастя трудящих” і виправдання злочину в ім’я „високих” цілей?
Усім відомо, що Гітлер був уважним учнем Леніна, і успіхи большевицького терору голодом його окрилювали. Відомо також, що він розраховував, що на тлі колосальної сталінської  душогубки і ґулаґів його злочини воєнного часу будуть непоміченими, бо „війна є війна”.
Усі ці  питання потребують ретельного вивчення істориків і юристів. Очевидно, нам не уникнути ІІ Міжнародного судового процесу за прикладом Нюрнберзького, але серйознішого в юридичному і моральному пляні.  Адже там усі розуміли, що судять переважно  воєнних злочинців, і тільки тих, що зазнали поразки у війні.  Жодні матеріяли про аналогічні злочини комуністів не розглядалися. Більше того, російські винахідники концлаґерів судили німецьких по суті за те, що ті неправильно використали їхній винахід і зпотворили добру ідею.
Звичайно, весь світ, де була свобода слова, знав про маргінальне значення Нюрнберзького процесу,  і  розумів, що злочинці сидять поряд зі суддями і приховують тайну своїх власних злочинів.
Усі тоді розуміли, що західні судді є юристами, а совєтські судді є воєнними прокурорами, які навіть не вислуховують, а викривають противника, а заодно і лібералізм західніх демократів.
В результаті ми мали не тільки факт, що нацистський лаґер Бухенвальд „сталінські визволителі” зберегли і значно розширили, частково зберігши і континґент в’язнів, про що на ТБ розповів очевидець – англієць. Ми мали ще голосну на весь світ пісню:
  Слушайте, слушайте со всех сторон:
  Это раздается в Бухенвальде
  Колокольный звон! колокольный звон!
Той цинізм тріюмфував, аж поки не вилізло шило з мішка: учень Хрущов викрив свого вчителя та назвав його великим злочинцем,  а останній секретар ЦК КПСС Горбачов змушений був признатися до злочинів комунізму, котрі були відомі на Заході, зокрема до душогубств у Катині.
А шило ідеологічне почало виходити ще в 60-ті роки, коли російський філософ Юрій Карякін написав книжку „Дуель Маркса і Достоєвського”, в якій доказував, що мета тільки маскує засоби, а насправді злочинні засоби є злочином, який не має виправдання.
Ми, шістдесятники, сприйняли це як реабілітацію добра, а також  початок критики основ. Усі чули про страхітливі жертви комунізму, який задля „щастя усього людства” убивав десятки мільйонів людей віком від 20 до 50 років, а також старців і дітей, просто щоб підтримувати в суспільстві рівень страху.
Нині ясно, що ідеологія тоталітаризму є злочинною, бо вона руйнує особу і виправдовує беззаконні вбивства.
Але по-старому засуджується тільки ідеологія нацизму, який був лишень апендиксом в порівнянні з монстром комунізму, що отруїв моральну атмосферу ХХ століття системою примусової лжі і терору та приховуваних убивств.
Насправді, не було сенсу їх приховувати, бо вони запрограмовані теорією клясової боротьби   і диктатурою партії, абсолютно безвідповідальної перед народом і перед історією.
Безвідповідальність написана прямо на чолі комуністів, що звикли усе ХХ століття до неосудности, несамовитости й безкарности. Але згадаймо, що саме така темна свідомість була мотивацією Раскольникова, коли він готував свій злочин. Комунізм та його ідеологія – це злочин без кари.
 

Олександер ТКАЧУК

Редакція газети “Наша віра” започатковує цикл статей, інтерв’ю, дискусій з підготовки і проведення майбутніх парляментських виборів. Ми маємо намір познайомити читача із ведучими політичними партіями, їх цілями та діючими лідерами. Пропонуємо разом поміркувати, за яких умов патріотичні сили зможуть виграти наступні вибори. Надамо слово опонентам, якщо вони забажають оприлюднити власну думку щодо піднятих проблем. Переконані, що така дискусія у православній газеті виправдана, адже наші читачі – не тільки віруючі християни, але й громадяни власної країни. А  щоб політична позиція на майбутніх виборах і сам вибір був осмисленим, потрібна відверта дискусія.

Агітка із зображенням рукостискання Ющенка та Януковича, підсилена рухівським слоганом  “Бандитам - тюрми”, останнім часом стала в’їдливо муляти очі киянам. Здавалося б, нічого страшного, просто ми впритул підійшли до парляментських виборів і політичні опоненти українства (як зовнішні, так і внутрішні) розпочали чергову (брудну) кампанію проти свого головного супротивника. А таким Ющенко є і, поза сумнівом, в найближчі роки залишатиметься. Більше того, після перемоги на президентських виборах Ющенко зайняв стратегічно вигідну позицію, і їм, щоб розраховувати на якісь серйозні успіхи, потрібно його звідти хоча б посунути. Тому ми знову стаємо свідками маштабної дискредитаційної кампанії.
Обливання Ющенка брудом спостерігаємо не вперше, - це було і під час парляментської кампанії 2002 року, і – президентської 2004-го, але теперішня ситуація має істотні відмінності. Найперше, тоді всі демократи були разом проти авторитарного режиму, сьогодні ж проти демократичного Президента олігархи і більшість лівих, російські шовіністи і обділені союзники з помаранчової коаліції об’єднуються. По-друге, тоді потрібно було більше звинувачувати, а звинувачення не потребує достовірної арґументації, - головне, щоб виникали позитивні асоціяції між звинуваченнями і електоральними сподіваннями, тепер же, коли ми при владі, відповідати мусимо арґументовано. Це великий історичний виклик патріотичним силам на здатність бути адекватними новій реальності, - політикам ставити серйозні політичні, економічні, соціяльні завдання та виконувати їх і, одночасно, дохідливо доносити інформацію про результати роботи до свідомости людей, а нації, або електорату, їх відповідно сприймати. Між завданням і виконанням з одного боку, і розумінням з іншого, є велика відстань, можна навіть сказати порожнеча, яку потрібно заповнити. І від того, як ми справимося із цим завданням, теж залежатиме наше майбутнє. Бо не заповнимо ми – заповнять інші. Тобто, наша “відповідь” на цей “історичний виклик” залежатиме не тільки від того, як уряд справляється із своєю роботою,  але й від того, як про це довідуються люди. Важливо донести об’єктивну інформацію про діяльність влади, про перешкоди, що уповільнюють її роботу, про тих, хто цьому свідомо заважає. Народ повинен знати повну правду про недоброзичливців української державности. Звісно, у нас немає рейтинґових телеканалів, українська патріотична преса перебуває у “переважній меншості”, але це не знімає з нас відповідальности  за створення системи об’єктивного інформування наших громадян про внутрішньополітичне життя країни.  Патріотичні сили  у цьому інформаційному протистоянні зобов’язані здобути перемогу, бо ставка занадто велика -  від цього залежить, яким шляхом піде далі  Україна.
Почнемо з політичних партій, що представляють національно-демократичні сили в найширшому розумінні цього слова. Тут важливо додати, що терміни “національно-демократичні” та “патріотичні сили”  не є тотожними, адже до патріотичних сил можна з певною натяжкою віднести, наприклад, і українських соціялістів, але до національно-демократичних сил їх через низку показників не зарахуєш. Як на нашу думку, поняття національно-демократичні сили об’єднує в собі дві ідеологічно різні течії українського партійного будівництва – консерватизм і лібералізм. До цього поняття ми також не зараховуємо партії,  незважаючи на їх ідеологічне маскування, створені виключно для обслуговування інтересів окремих олігархічних кланів, їх пізніше виведемо в окрему групу. Отже, до національно-демократичних сил  можна зарахувати: Народний Рух України, Українську Народну Партію, Партію Реформи і Порядок, Українську Республіканську партію “Собор”, Конґрес Українських Націоналістів і, звичайно, створений останнім часом Народний Союз “Наша Україна”.  Окрім цих шести структур, існує ще низка дрібніших партій, але їхній вплив на настрої електорату сьогодні нижчий від статистичної похибки, тому писати про них немає резону.
Найвпливовішим у цьому ряду партій  на сьогодні є Народний Союз Наша Україна(НСНУ). Популярність партії тримається, у першу чергу, на авторитеті почесного голови НСНУ Віктора Ющенка. Партію створено 5 березня 2005 року, засновниками виступили ряд структур, що входили до виборчого блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. Ідея створення могутньої пропрезидентської партії базувалася на двох основних мотивах: по-перше, необхідність довершити становлення повноцінної політичної системи в країні з двома-трьома основними партіями (за зразком розвинених країн, наприклад, Німеччина, США) і, по-друге, доконечна потреба виграти парляментські вибори 2006 року. Важливість другого пункту пояснюється тим, що з реалізацією конституційної реформи низка важливих повноважень Президента передається Верховній Раді України, зокрема й у формуванні Уряду. Прем’єр-міністер і його уряд фактично стають незалежними від Президента. У країні з нерозвиненою державною традицією, значним впливом на політичне життя  олігархічних кланів і п’ятої колони, такий стан здатен спричинити  ситуацію, яку можна назвати двовладдям. Така  ситуація іманентно містить у собі пряму загрозу національній безпеці України.
Почесним головою НСНУ обрано Віктора Ющенка. До політради партії увійшли такі відомі особи, як Роман Безмертний(голова Ради партії), Юрій Єхануров(Прем’єр-міністер), Микола Мартиненко (заст. гол. Ради партії), Петро Порошенко (заст. гол. Ради партії), В’ячеслав Брюховецький (президент Національного університету “Київо-Могилянська академія”), Микола Катеринчук, Олександер Омельченко(мер Київа) та інші.
До інформаційних ресурсів партії можна віднести не лише маловпливові партійні видання на зразок газети “Так”, але й приватні ЗМІ, що належать прихильникам В. Ющенка, зокрема, 5 телеканал Петра Порошенка, ТРК “Ера” - Андрія Деркача, можливо, прихильною буде до партії творча команда 1-го державного телеканалу (сформована Тарасом Стецьківим), газети “Україна молода”, “Львівська газета” тощо. Тут важливо додати, що персонально до В. Ющенка прихильна велика кількість патріотично налаштованих журналістів у різних засобах масової інформації, але чи вдасться їх симпатії трансформувати у підтримку НСНУ - велике питання. Особливо після останніх звинувачень П.Порошенка, М.Мартиненка, О. Третякова у корупції, притому, незалежно від того, чи ці звинувачення  правдиві, чи свідомо фальсифіковані.
Фінансові ресурси партії є одними із найпотужніших не тільки в середовищі патріотичних сил, але взагалі в країні, тут вони поступаються лише своїм найзаклятішим опонентам із СДПУ(о) і Партії Регіонів, біля яких концентруються всі олігархічні клани.
Використовуючи кадровий склад колишніх виборчих штабів на президентських виборах, НСНУ вдалося створити достатньо розгалужену організаційну структуру. Враховуючи те, що до партії влади, як правило, тягнеться велика кількість впливових місцевих політичних сил, то у кадрах і політичних осередках проблеми не буде. Питання в іншому: наскільки вони будуть ефективними на виборах.
Ще одна проблема партії - її ідеологічна невивершеність. Це, взагалі, спадок стратегії президентської кампанії В.Ющенка, коли під помаранчові прапори збирали всіх опонентів Януковича, сьогодні ж вона явно не додає, а відбирає в партії прихильників. На президентських виборах значним елементом було голосування не тільки за Ющенка, але  й проти Януковича, і це спрацьовувало, тепер же потрібно аґітувати виключно за щось. Партії потрібна однозначна ясна  політична ідеологія. Хоч стверджувати, що партія зовсім безідеологічна, було б неправильно. Вірніше сказати: безідеологічна програма, а значна більшість керівництва тривалий час стоїть однозначно на патріотичній позиції. Наприклад, Роман Безсмертний розпочав свій політичний шлях як член Української Республіканської Партії – наприкінці ХХ століття найрадикальнішої патріотичної організації України, В’ячеслав Брюховецький – був серед засновників Народного Руху України, добре відома всім позиція мера Київа Олександра Омельченка та адвоката Миколи Катеринчука. Назагал немає сумніву, що ця партія за своїм спрямуванням належить до національно-демократичного табору.
(Продовження у наступному числі)
 

Наді мною висить дамоклів меч „об’єктивности”. А сама реальність є насправді дивною.  Урочище, на Хрещатику, яке ще двісті років тому було тут і мало банальну назву  Козине болото, тепер проявилося у народній свідомості у глибинному  архетипному знакові: Майдан. Мовники стверджують, що слово “майдан” має праукраїнські корені, зокрема його можна надибати і в давньоіндійській мові “санскрит” з тим самим значенням. Отже, воно дійшло до нас  із індо-арійських глибин нашого минулого.
 Помаранчова революція і Майдан, як сакральне поле останньої української перемоги над силами зла, породжує тепер нове прагнення, щоб ця перемога повторювалась доти, доки не стане нормою українського політичного буття. Тоді як сам  нав’язуваний в сучасній пресі  принцип „об’єктивного висвітлення” політичних подій викликає у мене внутрішній спротив.
Публіцистика є однією з форм політичного впливу, а в ширшому значенні і вся політична журналістика є політичною боротьбою. Тому мені хочеться гарячого подиху життя: Хай живе пристрасть! – щоб текст дихав життям і правдою.  Запитаємо самі себе: чи має якесь значення „об’єктивна” констатація,  коли на вулиці йде війна?  А на нашій землі продовжується війна за Україну, і перемогу в ній ще треба здобути.
Тому, описуючи політичні явища, приміром, тих самих соціял-демократів  об’єднаних, потрібно досягати не цифрової об’єктивности, а сутнісного вдивляння у феномени українського політичного життя. Скажімо, чого варта постать самого лише Леоніда Кравчука, який раніше стояв на сторожі комуністичної влади, ідеологічно обґрунтовував необхідність злиття всіх націй, потім прислужився розвалу Совєтської імперії, а тепер підробляє у Медведчука, а той, у свою чергу, ще в когось з КҐБ. Хіба не шекспірівська драма – в одній людині сплав високоякісного політичного єзуїтства і дрібного лакейства?
У принципі, для мене не важливо, хто такі персонально Медведчук, Кравчук чи ще хтось з олігархів,  а важливо те, як вони впливають на українську справу, на долю української нації. У цьому сенсі, не можна не помітити очевидну річ: так вже історично склалося, що саме з феноменом політика Віктора Ющенка пов’язане посилення українських патріотичних сил впродовж останніх років. Аналізуючи тенденції у політичній сфері, неозброєним оком бачимо, що ослаблення впливу цієї особи на політичне життя країни не може не спричинити серйозну кризу в українському політикумі. Усвідомлюючи це, хіба сміємо інфантильно спостерігати за сплянованою атакою на центр? Ця атака, насправді, спрямована на нас, на українство.
Отож, суспільство повинне добре осмислити сенс і наслідки так званої „політреформи”  і не стояти у ролі байдужо-несвідомого спостерігача, а висловити своє народне бачення цих підозріло метушливих „змін”. До речі, громадськість (а це тисячі людей і понад сто організацій) уже звернулась через Інтернет до Президента  з проханням відкласти це питання для ретельного вивчення, вважаючи, що існуючі пропозиції несуть у собі небезпеку для української  держави через дестабілізацію влади.
 

Потреба чистоти
Останнім часом по радіо все більше чуємо: „Дороги, дороги”... Це добре, звісно. Але коли ж нарешті почуємо: „Вода...” Бо, на жаль, на Донбасі нам вже нічим умиватися.  І тутешні начальники на наші скарги відповідають: „Але ж ви якось живете”. Ось так  і живем: помиємо картоплю, а потім тією ж водою миємо посуд... Однак вода  потрібна для підтримки життя  і чистоти. Адже бруд – ознака занепаду і бідности. Сирах (25:4) пише про три речі, відворотні своєю потворністю , і перша серед них – гордовитий жебрак.  А в нас на вулицях гниють купи побутових відходів... Водну проблему і проблему чистоти уряд має вирішувати негайно. Бо це і є найперші соціяльні питання. І що це за такі слова:. „Нагодувати народ...” Народ повинен сам себе годувати, на те він і народ... Нині ж  літні люди здебільше сидять перед телевізором, а молоді торгують чимось на ринках. Якщо ж так триватиме й далі, то незабаром нічим буде вже й торгувати.
Не тільки влада, але особливо Церква не повинна дивитися на все це байдужо.  Вона фундамент державности й суспільства. Священики повинні в живому спілкуванні в храмах працювати  над зціленням ушкодженого менталітету нації: викорінювати лінощі, байдужість і невігластво. Адже Церква, віра – це світло і життя.  Церква не мусить бути на прив’язі у світу. Їй належть мати набагато твердішу позицію. Бо за все, що нині діється в світі, Церква несе відповідальність.
Тимчасом священнослужителі у нас нерідко пасуть самих себе і, знаючи Святе Письмо, не виконують Божі заповіти, тримаючи народ у темряві.
Насамкінець трохи про мрію. В Україні є чимало багатих, кому нікуди грошей дівати. Так ось, якби хоч один із них вклав свій капітал у створення експериментальної оази чистоти, то він би прожив своє життя недаремно. Бажано, щоб це була досить обширна територія. Тут мають бути храми, панувати помірність, дотримання постів і чистота.  Мають використовуватися природні джерела енерґії, вітряні млини, коні... Пшениця, жито, овес, льон та інше – вирощуватися без хемічних добрив, бензину, пластмаси і сквернослів’я. Праця сумлінна, але без диявольського поспіху.  І коли дуже забажати, то це не так вже й важко здійснити. Навіть і фермери могли б створити в себе такий мікроклімат. Навіщо  залежати від бензину та від цін на нього? А манастирі власне й були такими оазами. Це не заклик повернутися до старого побуту, але бажаний історичний виток – на новому рівні. І той експеримент може б став зародком нової цивілізації. Теперішня ж явно хитається.
Ось через пророка Єремію Бог говорить: „Коли виловиш дорогоцінне із нікчемного, то будеш, як Мої уста”. І якщо ми мріємо про небо, то повинні турбуватися про наше життя на землі, яку дав нам Бог для нашого тимчасового проживання. Земля – це наше чистилище і навпаки... бо нині ми по вуха в бруді – тілом, душею духом.
Нелегко насправді очиститися нашому суспільству, адже корупція проникла в саме єство. Герой однієї п’єси  висловлюється приблизно  так: „Мене годі очистити, мене можна хіба розмити в багнюку”. Але ж чимало таких  навіть не помічають  власного падіння... Почалося бо усе із заперечення  Бога. Далі „відмінили” приватну власність. Люди перестали  розуміти різницю між своїм і чужим. А колгоспна система стала в суті „школою” злочинства. Ми всі жертви комуністичного експерименту... Звісно, злочинці мусять нести відповідальність. Та передусім потрібно змінювати саму атмосферу суспільного життя. Християнська ж діялектика  дуже проста і всім приступна. „Хто крав, більше не крадь, а лучче працюй, роблячи руками своїми добре, щоб мав що подати тому, хто в нужді”. (Еф. 4.28). І далі: „Усяка гіркість, і ярость, і крик, і лайка нехай зникне од вас”. (Еф. 4.31). Ці повчання, на мій погляд, стосуються і суспільства, і парляменту  та майбутніх виборів, що насуваються вже на нас, подібно до чорної хмари... Бо багато хто звик діяти за принципом: сила є, розуму не треба. Чи задумується владна еліта, що таке її поводження, такі  вияви відверто нешляхетних пристрастей не додають їй авторитету в очах народу і діють згубно на суспільство?
Людмила ОГОЛЬЦОВА, Донбас
 

Шановний пане Президенте!
Звертаємося до Вас, глибоко усвідомлюючи загрози для подальшого демократичного розвитку України та у спільному переконанні, що потрібно вжити негайних заходів для їх подолання. Дуже серйозною загрозою для самих підмурівків нашої державності і розвитку в Україні вільного, відкритого і демократичного суспільства є, на наше переконання, „політична реформа" – продукт  непрозорих і незрозумілих для народу, який обрав Вас Президентом і потім захистив свою перемогу, небезпечних домовленостей. Вади цієї "реформи" неодноразово доводили фахівці з конституційного права.
Для всіх є очевидним, що „політична реформа" (Закон №2222-IV від 08.12.04 „Про внесення змін до Конституції України") приймалася під умовою, в пакеті з іншими документами, тобто з кричущими порушеннями Розділу XIII чинної Конституції, Регламенту Верховної Ради України та без необхідної повторної експертизи Конституційного Суду України.
Для нас, як і для кожного свідомого громадянина, є очевидним, що затверджені незаконним шляхом, непродумані зміни до Конституції загрожують внести розлад у роботу державного механізму і, водночас, відкривають шлях до всевладдя фінансово-промислових груп та кланів, які внаслідок „реформи" можуть стати виключними господарями українського політичного життя.
Ми вважаємо абсолютно неприпустимим і недоречним, як на реальні вимоги часу, фактичне заперечення „реформою" волі народу, який обрав Вас Президентом на повний конституційний термін і з повноваженнями, визначеними чинним Основним Законом. Адже тим самим український народ поклав на Вас відповідальність, від якої Ви не можете ні юридично, ні морально відмовитися. Ваші домовленості з лідерами опозиції в жодному разі не можуть вийти за межі мандату, одержаного Вами від народу, так само ці домовленості не можуть звузити Ваш демократичний мандат.
Пане Президенте, звертаючись до Вас, ми єдині в своєму переконанні, що Українська держава не стане правовою і демократичною, одержавши понівечену цією „реформою" Конституцію. Політична доцільність, гра або поточний інтерес у жодному випадку не можуть бути виправданням конституційної руїни. Ви знаєте, яку ціну сплатив наш народ за часів парламентаризму Центральної Ради та подальших умоглядних експериментів з „доцільністю". Шлях до прірви завжди починається з першого кроку. На жаль, „політична реформа" може стати саме таким кроком, і тому Ви, як глава Української держави і Гарант її Конституції, повинні цьому запобігти.
Ми закликаємо Вас це вчинити лише у відповідності до Ваших повноважень Президента, згідно з обов'язком свідомого українського громадянина, вчинити для захисту нашої демократії і конституційної законності.
З повагою,
учасники правозахисного руху в Україні 60 - 80-х років: Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Осип Зінкевич, Йосиф Зісельс, Михайлина Коцюбинська, Василь Лісовий, Мирослав Мартинович, Ніна Марченко, Василь Овсієнко,  Зорян Попадюк, Раїса Руденко, Євген Сверстюк, Надія Світлична, Раїса Лиша, інші.
 

Джеймс Мейс
СВІЧКА У ВІКНІ

П'яти хвилин, які було виділено мені на слуханнях для розповіді про американську Комісію з Голодомору, було явно недостатньо, щоб встигнути сказати багато що понад те, що ми зробили все, що змогли. Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Пет¬ра Симоненка, загалом дійшла до того ж висновку, який ми зробили 1990-го: в тридцятих роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато вад, які сьогодні притаманні україн¬ській державі, виникають саме з цього.
Як іноземець, я почуваю себе не дуже затишно, даючи політичні по¬ради — навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід би повернути¬ся до своїх індіанців. Однак ті роки, які я витратив на вивчення цієї тра¬гедії, змусили мене дати одну пораду, щоправда, я не певний, що її пра¬вильно зрозуміли. Як людина, яка безуспішно намагалася заснувати інс¬титут для вивчення геноциду десять років тому, я не можу не вітати не¬щодавню ініціативу деяких політичних діячів про створення інституту з вивчення Голодомору. Заклик комуніста Бориса Олійника назвати імена всіх винуватців і їхні жертви (що легше сказати, аніж зробити), також доречний, так само, як і запізнілий намір звести пам'ятник жертвам. Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам'яті, доступний кожно¬му: в національний день пам'яті жертв 1933-го (четверту суботу листопа¬да) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам'ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці: „…всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке:  чи світ буде знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?”
Навіть сім десятиріч опісля свічка, запалена у вікні, здається мені гідною відповіддю!
18 лютого 2003 р.
 

Григорій ВЕДМЕДЕНКО

***
Я збираю слова по дорозі,
Як зернинки збирають пташки.
І допоки ще буду у змозі,
Висіватиму віршів рядки

Біля могили матері

Незабутнє далеке минуле,
Що пройшло, як весіння вода.
В травні мати навічно заснула,
І як травень була молода.

Ніжна серцем, душею красива,
Наче свічка, погасла в імлі...
Ми схиляємо голови сиві
Над священним горбочком землі.

Нині бачимо з болісним сумом,
Що все менша і менша рідні.
І приходять непрохані думи,
Запитання приходять сумні:

Хто ж могилку матусі догляне,
Хто сюди навесні завіта,
Коли й нас вже на світі не стане,
Як відійдем і ми в небуття?
05.05.96

Патріотам України

Україна постала... Одначе –
Шлях їй випав до болю тяжкий,
Бо на лаврах легкої удачі
Розбрелися її ватажки.

Осідлавши високі хурали,
Все гадали, що ж далі робить,
А тим часом „досвідчені" крали
У держави, в народу, в юрби.

Можновладці, не знаючи міри,
Все ладнали собі до пуття.
А тим часом втрачалася віра,
Наша віра у краще життя.

Пробудися ж скоріш, патріоте,
Щирим серцем своїм озовись:
Батьківщина страждає на зльеті –
Поможи їй піднятись у вись.
Віднайди в собі волю і мужність,
Нетерпіння до зла віднайди.
До злочинців – злочинну байдужість
Вирви з серця: свого назавжди.

Незалежність – дарована Богом,
Шлях єдиний на вічні літа.
Знай, що завжди карає дорога
Тих нещасних, хто з неї зверта.

Свіча надії

Не полиша мене надія,
Що як би важко не було,
За Україну порадієм
Проклятим недругам на зло.

Царі украли нашу славу,
Украли древній родовід,
І заперечували право
Творити  власний дивосвіт.

Дісталось нам по самі вінця
Від можновладців-упирів...
Та нині – вільні українці
Звернули очі до зорі.

І вже подвижників когорти
Покликала доби труба,
Щоб світові сказати гордо,
Що ми – Народ, а не юрба.

Важка нам випала дорога.
Та геть із душ ганьбу ниття!
Ми до мети йдемо із Богом,
І  вірим в світле майбуття.

Мине печаль, настане згода,
Все буде краще, ніж було,
Бо духу гідности в народі
Загомоніло джерело.

Наш Храм постане із руїни,
Свіча надії не згаса.
Красу і велич України
Благословляють небеса.
 

Хор „Щедрик” у Папи Римського

Дитячий хор „Щедрик” з Київа, переможець фестивалю самодіяльних колективів „Musica Sacra a Roma” (Духовна  музика Риму), відвідав у липні ц.р. традиційну недільну молитву, яку прочитав Папа Бенедикт XVI у своїй літній резиденції у Кастель Гандольфо. Папа звернувся до хористів українською мовою і сказав: „Любі друзі, бажаю, щоб пісня, а зокрема духовна музика, допомогли вам завжди любити Господа і свідчити про Нього братерською любов’ю.  Слава Ісусу Христу!”. На знак подяки хор та відомий український тенор Володимир Гришко виконали для папи „Алилуя” Людкевича, на що понтифік висловив своє щире захоплення словами „Браво!” та „Дякую за досконалий спів”. Колектив було визнано кращим учасником фестивалю „Musiса Sacra a Roma” за останні шість років. Кращим диригентом журі визнало художнього керівника хору Мар’яну Саблину.
 

В Єгипті знайдено найдавніший християнський манастир

Під час археологічних робіт у манастирі св. Антонія поблизу єгипетського містечка Заафаран на узбережжі Червоного моря знайдено окрему будівлю з келіями та залю, яку спеціяльісти називають найдавнішим матеріяльним свідченням  чернечого життя в Єгипті та в усьому християнському світі. Споруди належать до IV-V століть н.е. Відомо, що манастир було засновано св. Антонієм Великим у 356 р. н.е. Сам святий провів в обителі 80 років життя, а над його могилою було зведено храм на його честь.

Церковні школи у Великобританії

У Великобританії розповсюджено результати тестування з математики, проведеного Національним інститутом економічних та соціяльних досліджень серед 11-річних учнів у 7 церковних та 28 державних школах. З’ясувалося, що учні церковних шкіл  випереджають у розвитку своїх однолітків з державних навчальних закладів  приблизно на рік. На думку керівника проєкту проф. Прейса, батьки в таких родинах більше підтримують дітей як у навчанні, так і емоційно. Крім того, в церковних школах менша кількість „проблемних” дітей, менші кляси, а доброзичлива атмосфера також сприяє кращій якості знань.
 

Більшість українців бажає навчати своїх дітей християнству

Переважна частина українських громадян, за даними соціологічного опитування Центру Разумкова, проведеного з 5 по 12 серпня ц.р., дотримується думки, що в державних загальноосвітніх школах учні повинні отримувати релігійні знання.  Так, понад половина опитаних (53,7 %) вважають, що державні загальноосвітні школи мають давати учням, поруч з матеріялістично орієнтованими знаннями, також знання релігійні, як альтернативу матеріялістичному світобаченню. Приміром, поряд з теорією дарвінізму має подаватися теорія креаціонізму. Не погоджується з такою думкою 21,1 % опитаних і 25,2 % - не визначились. Виявилося також, що прихильники християнського виховання переважають в усіх реґіонах країни, найбільше таких – на заході (78% супроти 6,1% тих, хто не згоден з цією думкою). На півдні – 56,5% супроти 20,9%, в центрі – 50,9% супроти 21,3%, на сході відповідно – 41,5% супроти 29,6%. Опитано було людей віком 18 і більше років.

За матеріялами преси

До архіву газети

На першу сторінку