Стоїте ви повсякчас перед страшним престолом Божим, осяяні промінням потрійного Сонця; просвітіть же і нас, що свято ваше світло шануємо, гріховну темряву від нас одганяючи, і щиро моліть Бога, пресвітліші молитвеники, щоб спастися нам від усякої біди й напасти.
Величаємо Тебе, архистратиже Михайле, і всіх вас, янгольські сили небесні, що повсякчас прославляєте Господа.
З Утрені в день архистратига Божого Михаїла
 

Християнство охопило континенти. Але це релігія не для мас. Це вчення для окремої людини.
Учитель йшов на Голготу самотній, у терновім вінку, усіма покинутий...
Маси зібралися навколо первосвященика. Вони проголосували за звільнення свого – за розбійника – і за смерть пророка...
Вони усі разом кричали те, що підказали їм: розпни його!
В Єванеглії Христос один з’являється і до самотнього проповідника Йоана Христителя.
Хто, крім них, почув голос Святого Духа: се Син мій улюблений – у нім, моє благовоління.
Перед виходом на проповідь Христос постив сорок днів у пустелі – і прийшов до нього лише Дух Спокуси.
Звичайно – самотність Бога!  Але що творить Бог, оточений юрбами цікавих і окрім двох масових актів – весільного чуда з вином в Канні Галілейській  та нагодування 5-ти тисяч? Він будив людину і рятував людину.
Його проповідь на Горі перед множеством народу по суті була нечувано високим голосом, який могли почути лише одинці, звичні думати над правдами Закону.
Це був вічний посів, але куди падали зерна про всепрощення і цілковиту безкорисливість – у корисливому світі?
Як могли це сприйняти фарисеї, знавці священних текстів – це можна уявити.
Але важче уявити, як проростало це зерно в серцях, спраглих нової віри. А саме це є головним.
У нас є ілюзія справжности і величі, коли це зв’язано з масами. Але маси безликі.
Образ і подобу Божу несе в собі одна людина.
Саме її створив Бог – особу, а не масу.
Фарисеї – ті пильнували масового дотримання обряду. Масового дотримання суботи. Масового побивання камінням  одного порушника. “Зачиняєте Царство Небесне – бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти,
не пускаєте” – казав їм Христос.
В масі губиться цінність особи.
Злочинні винарі зрікаються обов’язку перед господарем.
Оздоровлені 10 прокажених забувають подякувати за зцілення.
Юрби, які вітали вхід Христа до Єрусалиму, за тиждень десь зникли, і жоден не кинув Йому  пальмової гілки, коли вели Його на Голготу.
Дуже проста і дуже вражаюча відповідь,фарисеям про доброго пастуха, який полишає всю отару і йде шукати однієї овечки. І витягує її з ями, порушуючи заборону працювати в суботу.
“І коли пощастить відшукати її, поправді кажу вам, що радіє за неї вже більше, аніж за 99 незаблудлих. Так волі нема Отця вашого, що на Небі, щоб загинув один з цих малих”.
І той один, якого розшукує і рятує Бог, нічим не прикметний. Він може бути блудним сином, що змарнував батькову спадщину. Він, з погляду рідного брата, не вартий прощення і не вартий  милосердя.
Але для батька особлива радість в тому, щоб врятувати загубленого.
Власне, в цьому персоналістичний принцип християнства.
З погляду сучасної людини загубленої в многолюдді, навіть дивно: яке значення має уздоровлення незрячого, зцілення сотникового сина чи віра якогось каліки?
Але чим відрізняється Новий Заповіт від Старого, який проголошує ту саму любов до ближнього?
Передусим тим і відрізняється, що від проголошення любови – до віднайдення ближнього – в спраглому, голодному, гнаному, ув’язненому...
Любов до Бога перевіряється ставленням до окремої людини, яка просить милосердя.
Але чи не найвищим апотеозом персоналізму в Євангелії є заслуга однієї особи  перед Богом.
Задля одного праведного може бути врятоване ціле місто, таке як Содом.
Праведник має бути врятований: на ньому тримається світ.
Міражний світ сильних і гордих...
Обличчя особи
Любов особи
Молитва особи
Творча сила особи
 

Християнська віра височить над століттями воєн, мору і бід людських своїм етичним ідеалізмом. Етичним ідеалом вирізняється християнство і серед інших релігій.
В чому полягала тиха революція проповіді  Христа?  Адже Він проповідував у традиційних синагогах. Він не заперечував Закону  і пророків. Він тільки нагадав, що “прийшов виконати”. З Нагірної проповіді виросла европейьска духовна культура і цивілізація!
 Чому його ворогами стали фарисеї і садукеї, кому і належали храми?... Що вони захищали – страшною ціною Його розп’яття?
Вони захищали свій спокій: хай буде все далі так, як було.
Він хотів наповнити храми офірним змістом, духом самовідданого служіння, етичним максималізмом.

“Складайте собі скарби на небі,
Шукайте найперше царства Божого і правди Його.
Кожен, хто слухає Моїх слів, а не виконує,
Подібен до чоловіка необачного, що збудував свій дім на піску.
Ви дармо дістали, дармо і давайте.
Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може.
Творіть добро тим, хто ненавидить вас.
Коли ви любите тих, хто вас любить,
то хіба не те саме митники  роблять?
Як чинити милостиню – хай не знатиме твоя ліва рука, що робить правиця,
Отець твій, що бачить таємне,
Віддасть тобі явно.”

Суть християнської революції полягала в зміні мотивації людської поведінки: в світі матеріяльного детермінізму людина вчилася керуватися вищими ідеальними мотивами.
Дивно, як та етика безкорисливости могла прищепитися до корисливої людської натури. Дивно, як вона все-таки культивувала новий тип людини, лицарські чесноти і той незвичайний тип святости, який вінчає християнський світ Сходу, і Заходу.
Той світ періодично реформувався, бо коли в церкві запанує фарисейство і дух  маьеріялізму, то завжди знаходяться послідовники Христа, покликані очищувати від скверни. Їх не розпинали. Але часто спалювали на вогнищах... щоб потім канонізувати.
Однак характерно, що християнська етика проникала у всі сфери життя. На полі бою підбирали ранених – своїх і чужих. Голодних годували, гнаних відвідували у в’язниці. Велика европейська література пронизана цими мотивами. На цьому ми виростали.
Катастрофа ХХ століття полягає в підміні вартостей духовних матеріяльними. Ідеалістичний пинцип любови замінено матеріялістичним принципом класової боротьби. Боротьби за переділ земних благ. Класова жорстокість і непримиримість була доведена до принципу. На полі бою чужих ранених не підбирали. Часто не підбирали і своїх.  У в’язниці не провідували гнаних за правду, а також і своїх вчорашніх друзів. Голодомор застосовували в політичних цілях. А полонених мордували за те, що вони залишилися живими...
Нарешті, нелюдський режим упав, а тип людини залишився. Він навіть здичавів, бо раніше він хоч зрікався злодійства і власности, а нині злодійство і власінсть узаконено.
Чи може спонукати до духовного оновлення Церква? Очевидно, може. Але церква, де панує корупція кліру, влади і бізнесу -  це радше форма легалізації фарисейства.
Загалом Церква у всі часи сприяє моральному виробленню людини постійним нагадуванням про милосердя і любов до ближнього. Без духовних вправ і духовних зусиль легко закрадається в думку черствість і байдужість, що переростає в жорстокість.
Звичайно, приклад баби Палажки і баби Параски нас переконує, що релігія не може змінити характеру. Але, з другого боку, яка ще сила змусила б цих  ворогинь поцілуватися на Великдень? І яка наука може стримати від помсти так, як стримує релігія прощення? Найрозумніші правила  не зачіпають струн серця і не сягають глибоких  джерел мотивації поведінки. Вже в перші роки по революції, яка звільнила людину від “релігійних забобонів”, настало таке озвіріння, якому не було стриму. Далі моральне відродження набуло характеру цілковитої зневаги до людської особи і нехтування цінністю людського життя.
Коли враховувати що безбожний карт-бланш використовувавна все готову людину проти тишої людини, то матимемо картину перманентного загострення класової боротьби і засудження до страти – за списком. А потім страти уже використаних карателів.
Ні жалю, ні жалощів нема,
Бо це ж зпланованість сама. (П. Тичина)
 Це в’яло протікаюча моральна хвороба протікає і на наших очах. Вересень 2004 явив нам велику притчу.
Упав чоловік, підкошений тією ж зброєю, від якої загинув король, батько принца Гамлета. Хто ж простягнув йому руку? Згадаймо, хто що сказав...
А на відміну від драми шекспіра, про біду з Віктором Ющенком повідомив не привид. Він сам з Божою допомогою піднявся і повідомив!
А факт був ясний ще заки стався... тисячі людей говорили: “Вони його знищать”. “У них нема іншого виходу, як убити його”. “В Криму була спроба  організувати катастрофу”. “Вони знайдуть інший спосіб”...
І ось сталося. Навіть в хвилину першого оторопіння у Верховній Раді почувся смішок і слизькі репліки “народніх обранців”. І зрідка – слово співчуття. Це було гірше, ніж “на дне” у Горького...
Кризисний стан минув, але геть скалічене обличчя свідчило про той стан. Звичайно, створено комісію. Коли яка комісія у нас щось  встановила? Згадаймо, що комісіяя для розслідування загибелі Чорновола очолив...В. Медведчук. Комісію в справі замаху  на життя В. Ющенка очолив Сівкович – з того відомства, яке займалося  руйнуванням особи.
Тепер аргументи. Навіть з брошур відомо, що після двох днів типу отрути встановити не можна. Але можна встановити, за чиї гроші агенство “Ройтер” дало зфальшивовану інформацію, нібито від австрійської клініки, про те, що  “отруєння не було”. З тієї ж каси видано 500 тис. ам. Долярів на Януковича... з тієї ж каси фінансується  політтехнолог Г. Павловський та інші люди Кремля. Вони навіть не ховаються!
Кожен мовчки про себе думає, що сталося з Віктором Ющенком. Але говорять безсоромно  те, що кому вигідно. Бо жолна мораль і жодна етика не зобов’язує говорити правду. А коли чоловік сказав, що голова комісії виконав завдання голови адміністрації, Сівкович   подав його до суду з таким розрахунком, щоб закрити 5-й канал – єдине джерело об’єктивної інформації напередодні виборів!
Тут вже й дитина впізнала б почерк, якби не боялася притягнення до суду..
Але моральне зповзання теж має свої межі. Усі старі прислів’я: “Хто на кого яму копає”... “Шкло з мішка вилізе”, “Поганому виду  немає встиду” – усі залишаються в силі. Після хвилі відпливу починається хвиля припливу.  Цю хвилю в 2004 році починає молодь.
 

Законодавство України ґарантує право на свободу совісти, створює правові умови і можливості для її реалізації. Воно також забезпечує рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії. А проте слід пам’ятати, що за всієї видимої проґресивности принципу свободи совісти і віросповідання, абсолютизувати його не можна, бо надто вагоме значення має релігія в житті окремої людини і соціюму. Вона є фундаментальною складовою національної культури. Чимало мудрих людей схильні вважати, що повна релігійна свобода уподібнюється ситуації безперешкодного проростання як корисних злаків, так і бур’янів, котрі ті злаки немилосердно глушать.
Ще в ХІХ столітті на питання членів петербурзької громади, як українцям уникнути денаціоналізації в зв’язку з розвитком комунікацій, Микола Костомаров сказав, що тут визначальну ролю має відігравати Церква: "Ми бачимо, що ті народи, які у себе утворили впорядковане духовенство (наприклад: іудеї), живуть, не зважаючи на всі неприхильні руйнуючі умови. Я певний, що якби Богдан Хмельницький, замість того щоб проливати річки крови, нищити стільки народу, як і інші українські проводирі, що шукали допомоги усюди, навіть у татар, – звернулися до східніх патріярхів з проханням дати Україні самостійну, незалежну Церкву, – якби вона утворила духовенство таке, котре б привело народну мову в казання, до школи, до церковних одправ, і таким чином народну мову було висвячено, то я переконаний глибоко, що українському народові не було б рації лякатися за те, що вона зникне з лиця землі як національна святість". Незважаючи на подібні застереження і на те, що в минулому захист віри був у нас важливою складовою етнокультурного поступу, нині в Україні після тривалого атеїстичного періоду Церква формально відокремлена від держави, на відміну від таких розвинених держав як Австрія, Німеччина, Японія, де повного відокремлення немає, хоча формально визнано  рівність усіх релігій.
Цілком очевидно, що дбаючи про нагальну потребу сучасної активної національно-культурної сомоідентифікації українців і перспективи національного розвитку, слід проводити цілеспрямовану і помітну для загалу державницьку лінію стосовно Церков візантійського обряду, морально стимулювати створення єдиної православної помісної Церкви в Україні.
Якими ж мають бути принципові засади такої політики, зокрема і на реґіональному рівні? Можна погодитися із Мирославом Мариновичем, який вважає, що "найбільш вірогідною є певна форма співпраці між  Церквою і державою, коли остання залишається нейтральною щодо різних конфесій, але в той же час визнає особливий внесок Церков візантійського обряду у формування української нації та релігійної ідентичности". Це визнання можна здійснити і на правовому рівні в формі констатаційних положень у законодавчих актах, що не мають прямої юридичної дії. Так зроблено в Болгарії, де в статті 13 розділу 3 Конституції записано: "Традиційним у Республіці Болгарія є східньо-православне віросповідання". А в статті 3 Закону про віросповідання мовиться: "Болгарська православна Церква є традиційним сповіданням болгарського народу, пов’язана з його історією...". Є практика закріплення спеціяльного статусу традиційних Церков і на постсовєтському просторі. У Грузії в статті 9 Конституції записано: "Держава визнає виняткову ролю Грузинської православної Церкви в історії Грузії і разом з тим проголошує свободу релігійних переконань і віросповідання". У Республіці Вірменії статтею 17 Закону "Про свободу совісти і релігійні організації" Вірменська апостольська Церква визнається національною Церквою вірменського народу, важливим оплотом творення його духовного життя і збереження нації. А в Україні, в умовах наростання глобалізаційних процесів, етнозберігаюча, культуротворча та націоформуюча функції релігії мають виняткове значення, можливо як ніде (окрім, хіба, Білорусі). По суті йдеться про вибір: або традиційні православні Церкви гальмуватимуть процес етнокультурного нівелювання або він буде прискорюватися.
Наприклад, влада може і повинна контролювати та спрямовувати храмове будівництво. Один іноземець завважив, що краєвидам України бракує архітектурних домінант. На це одержав пояснення, що свого часу такими домінантами були православні церкви та собори, але їх було знищено “совєтами”. Генерал Петро Григоренко згадує, як у 30-і роки минулого століття під час служби в Білорусі йому довелося за наказом брати участь у підриванні соборів, але потім він почав придивлятися до ще не поруйнованих церков та цікавитися храмовим будівництвом. І пересвідчився, що спорудження храму було непростою річчю. Найважливішим було вибрати місце. "Насамперед, ішов у розвідку один чоловік, або декілька осіб, які вибирали місце. Казали, що то було рідкісне вміння. Потім робився рисунок і пристосовувався до місцевости. Потім підшуковувався будівельний матеріял і т. п., аж до остаточного викінчення ззовні і мистецького оздоблення всередині" (“Спогади”, Детройт, 1984) – пише П. Григоренко. Сучасна храмова забудова у містах свідчить, що про це майже не дбає ні Церква, ні влада. Ба, більше. Часто діє принцип конкуренції. Так у місті Хмельницькому приблизно за сто п’ятдесят метрів від освяченої доброї пам’яті патріярхом УАПЦ Димитрієм церкви Всіх Святих Землі Української, (нині підпорядкована УПЦ  КП), за потурання влади прямо біля проїжджої частини перехресного вуличного розвороту, на схилку пагорба, навпроти торгової точки під назвою "Шинкар", зводять споруди церковної школи і храму УПЦ Московського патріярхату. Інший приклад: у 2003 році після придбання приміщень занепалого заводу із філії було організовано Хмельницький інститут Міжреґіональної академії управління персоналом. Він став носити ім’я митрополита Володимира (Сабодана), предстоятеля УПЦ Московського патріярхату. Біля входу до інституту встановили бронзове погруддя митрополита. Здається, це безпрецедентне в історії православ’я вшанування діючого архипастиря мотивується лише тим, що митрополит народився на території Хмельницької области і "погодився духовно опікуватися закладом" (“Подільські вісті”, 13.11.2003). Недержавний статус МАУП зовсім не означає, що на цю вищу школу не мають впливу державні структури. Радше, навпаки... Важко не помітити антиукраїнський і антихристиянський характер цих дій.
Очевидно, що позиція владних інституцій у їхньому виборі віри і Церкви може мати вельми істотний вплив. Згідно з соціологічними опитуваннями помітно зростає число тих, хто відносить себе до УПЦ КП та тих, хто вагається між вірою та невір’ям. Остання обставина  є тривожним "сигналом". Як і те, що опитування навіть серед студентської молоді виявляють вражаючу необізнаність щодо становища в українському православ’ї та байдужість до предківської віри.
Є численні  приклади, коли  за ініціятивою знизу починає формуватися православна громада, що хоче влитися в УПЦ КП або УАПЦ, а владці всіляко нав’язують їй московську орієнтацію. Все це ми бачимо на поверхні. Однак поза соціологічними опитуваннями опинився весь комплекс проблем, пов’язаних з дослідженням процесу створення єдиної помісної православної Церкви в Україні.
“Доля української Церкви православної пов’язана не зі скеруванням всієї її енерґії на зверхню, часто дуже матеріялістичну за своїми тенденціями, українізацію, а з великим внутрішнім духовним релігійним підйомом", – наголошував В’ячеслав  Липинський.
Місцева влада має багато можливостей для того, щоб, не порушуючи принципу свободи совісти та норм законодавства, впливати в напрямку культивування саме кращих українських православних традицій та піднесення авторитету традиційної  національно зорієнтованої Церкви. Бракує лише доброї волі конкретних посадових осіб та їхньої державницької мудрости. А без такого підходу релігійна ситуація в Україні все більше сповзає до того, що існує багато конфесій, але бракує релігійного середовища, яке твориться передусім релігійною традицією, і, відповідно, бракує і плідної для суспільства консолідуючої духовної атмосфери.
Василь Яременко
м. Хмельницький
 
 

Володимир РОЖКО,
м. Луцьк
 

На розводі  до  робочої  зони  нас    сковували       кайданами  “по п'ять”. Начальник конвою  голосно  попереджував,   як  дядя  Пєтя:
-    В  путі  слєдованія  ідті  по шесть  /п'ять/,  рукі  держать  взаду /а  вони  ж  були  закуті!/,   в  случає  нєвиполнєнія  законних  трєбованій конвоя,   конвой  прімєняєт  оружіє  без  прєдупрєждєнія.   Понятно?
Треба  було  відкрикнути:
         –  Понятно, – і то  виразно,   а  то  повторювалось   ...
Якось  розмовились  ми  із  одним  начальником  конвою,   старшиною,   який після  відсидки  не  дуже  великого  строку  залишився  тут  на  службі. То  були  тридцяті  роки,  коли почали  будувати  БАМ  (Большую  Байкальскую  Маґістраль),   яку  довели  до  Усь-Куту  над    Леною.  Була  це одноколійна  залізниця  на  не  зовсім  твердому  підкладі.  Під  вагонами тряслась,  як у  пропасниці.
-  Знаєте, -  каже  старшина, - скільки  голів  людських  лежить  під  кожною шпалою  цієї  колії?  Не  менше  п'ять-шість.  Але  то  була “комсомольська стройка”...
Кінчалась  війна  з  Японією – і  Москва  мусила  десь  подіти  військовополонених. Як  говорили,  колонія  41  визначена  на  лаґер для  японців. І  справді,  десь  у  вересні  чи  на  початку  жовтня  нас  всіх  вигнали "на  етап" – каторжан і  побутових.  Дали  на  дорогу  по – аж – 900  г хліба  і  посадили в товарні вагони.  Забрали  раніше  видану одежину  і  білизну.  Одежа  була  двоколірна  - інша  спереду,   а  інша  ззаду. Ще й на  плечах – латка  для  номера.
  І без  зупинок  повезли  до  "старих  хороших"  Марінінських  лаґерів. Від  залізниці  в Марінінську  до  лаґпункту Совновка  гнали  нас  пішки голим степом  досить  далеко. Пригнавши  до  лаґеря, розмістили в  новозбудованих  напівпідвальних  бараках. Тут  лаґер  ітеелівців  обслуговував  сухатний  завод,  який  виготовляв картопляну  суш.  Довший  час  нас  на  роботу  не  виводили,   згодом  створили  одну  бригаду  і  виводили на завод    поза  зону, де  бригада  перебирала  і  чистила  картоплю.  Дехто  ховав  лушпиння  за  пазуху  і  хотів  перенести  в  зону,  але  на  вахті  наглядачі  робили  стислий  контроль  і лушпиння забирали.  Так ми провели зиму.  Весною почали нас виводити на  "разработку  бута". За кілька  кілометрів  від  лаґеря  була  камінна  гора, ломами  і  кайлами  ми  розбирали  ту  гору,  добували пісковик  і  виготовляли  з  нього  точильні  камені,   все  вручну.
 Лаґері  тут  було  видно  голим  оком.  Ще  було  видно  купи  розмерзлої капусти,   яку  восени  зібрали,  а  вивезти  не  встигли,  і  так  вона  в  купах замерзла,  а  весною  напівгнила  розлазилась  по  землі.   А коли  хтось бува з  населення  відважиться  взяти  ще  не  розмерзлу  головку  капусти, того судили.   Траплялося,   по дорозі  з  бутового  до  зони  хтось  із  лаґерників нахилявся,   щоб  взяти  розмерзлу  картоплину    або  капустину. Конвой її відбирав,  погрожуючи  зброєю.
У  цьому  старому краї  лаґерів  зустрічались  дивні  випадки. Бувало,   що  люди  вільні  самі  зголошувались  до  лаґерів  і  домагалися, щоб  їх  посадили,   бо  в  лаґері  давали ґарантовану  “ґорбушку  хліба” на  день,   а  на  волі  люди голодували.  Ось  така  була  та  "велика  зона  СССР".
В  травні  нас  погнали  до  сусіднього  лаґпункту  на  торфорозробку.   Тут нам  чорною  фарбою  виписали  на  одежі  номери.  Я  дістав  "А-51". Праця  була  тяжка,  треба  було  лопатами  копати  замерзлий  за  ніч торф,   товщиною  десь  тридцять  сантиметрів,   і  вантажити на  транспортери для  дальшої  обробки.  Десь  там  з  цієї розмерзлої маси  виготовляли торфові  брикети.  Треба  пам'ятати,   що  Кемеровська  область,   як  і більшість  Західнього  Сибіру, розташована в районі  вічної  мерзлоти.
Начальник  лаґпункту  з  нашої  праці  був  задоволений  і  особисто  прийшов  увечорі  до  бараку,  щоб  подякувати нам  за  "виполнєніє  плана", за що  обіцяв  нам  видати  нову  одежу,   що  і  сталося.   Та  через  кілька днів  нас  викликали  "на  етап"  і ту одежу  забрали.
Знов погнали пішки до Марінінська, повантажили до  товарних  вагонів  і  повезли на  схід.  Довезли до  Чіти  за  Байкалом,  де  простояли  ми  кілька днів,  і  поїзд  повернув  на  захід.   Висадили  нас у  Красноярську і  зігнали  на  пересилку до  Норіллаґа.
В  примітивних  дерев’яних  шопах  з  подвійними  нарами  було  тут  люду  всіх  верств і  прошарків  суспільства  і  всіх мов та  народів.  Над  усім  верховодили  злодії  і  бандити  "в  законі"  і  "зсучені".  Перші  обкрадали "фраєрів"  і  мужиків,   другі  були  на  службі у влади, і  пильнували  "порядку",  маючи  до  того  здоровезні  дерев'яні  дрючки  і  молотки  і також  обкрадали  "фраєрів".   За  порушення  "порядка",   не писаного,   вони  до  смерти  збивали  людей,  приказуючи:
– Запомні,   здєсь  Норіллаґ!
Пограбувавши, що було в “фраєрів” ще цінного, зокрема у західняків –  українців,   мадярів,   німців,   чехів..., велику  групу  викликали  на  "етап".  Перед  етапом  якийсь  чекіст "спрашівал",  чи  нема  у  нас  вошей. Тому,  хто  знайде  вошу, в нагороду  обіцяв  махорку.  І  той  "хтось"   з  криміналістів  за  кілька хвилин  приносив  чекістові  вошу. Йому  давали  махорку,   а нам  знов  казали  йти  в  лазню  на  “санобработку” і  одежу  віддавати  в прожарку.  Пекло...  знущання  над  людьми.
Тут  якось  зустрівся  з  двома  молодими лейтенантами,   які між  собою  і  до  нас  зверталися  українською  мовою.   Казали,  що  вони з  Полтавщини...
Хіба  6 червня  /або  5-го?/  вигнали  нас  на  дикий  причал над  Єнісеєм, де  очікував  теплохід  “Марія  Ульянова”,   ще з бічними  колесами  замість ґвинтового  привода.  Загнали  нас  в  трюм  і  розмістили  просто  на залізній  підлозі.  На  сходах до трюму  сидів  солдат. Обслуговували нас  криміналісти,  ближчі  по  класу  владі,  окрадаючи  з  решток  пайки. А  на  верхній  палубі  грала  музика  і  люди розважалися. Їм  не  вадило,  що на  їхніх  очах  заганяли  інших  людей  до трюму  під  конвоєм.
Разом з нами цим етапом на “Марії Ульяновой” привезли до Норільська групу японських військовополонених з генералом на чолі. Їх очевидно судили. Всі вони були в своїй військовій уніформі. Їх тримали окремо від нас і окремо десь забрали.
Ніхто  не знав,  куди  нас  повезуть,   бо  по  обох  берегах  Єнісею повно  зон і лаґерів.  Хіба  на  шостий  день  висадили  нас  у  Дудінці  і  погнали  на  пересилку.
Коли  нас  гнали  з  причалу, люди виходили з маленьких  дерев'яних  хат  і  з  плачем  вітали:
-  Ви  здєсь  все  поґібнєтє!    Мілінькіє...
Конвоїри  цькували  їх  собаками. Вони  мали  рацію,   звідси  дійсно  ніхто  не  повертався,  якщо  вижив.
Це була “самостійна” держава зі своїми правами.  Офіційна  назва цій  “державі”:  Норильский  Нікелєвий  Комбінат  МВД  СССР.  На  чолі її  стоїть  “начальнік  комбіната”,  який  має  заступників,  тоді  ще властиво  одного,  по  ІТЛ,  а  по  реформі - двох – по  ІТЛ  і  Ґорлаґу.
Я  потрапив у бригаду  теслярів  Прокуди, поляка  з  Барановичів,  нас  ганяли  на  будову  так званої “Дудінки сортіровочної”, що за 4 км. на схід від порту.   Тоді  вже  почалось  будівництво  широкої  колії  до  Норильська. Вели нас   вздовж  залізниці  в дощ  і в непогоду, а часто  конвой  на “кару”  казав  іти  тундрою  дещо  розмерзлою  трясовиною.  Це  була (а може  і  досі  є?) “самая  сєвєрная  железная  дороґа  в  мірє”, як вихваляли начальники, бо то вже за 70-ю паралеллю  північної  широти.
До  Дудінки  допливали  західні  судна  з  різними  товарами  і  по  дерево,   яке  сюди  сплавлювали  з  тайги  Єнісеєм.  Морякам  з екіпажу не  дозволяли  сходити  з судна.   Всі   вантажні  роботи  виконували  норильчани, в  більшості     колишні в’язні, а то і  лаґерники-побутовці,  яких  на  той  час  перевдягали  у  цивільний  робочий  одяг.
Десь  взимку  1946/47  року  нас  перевезли  тією  ж  ще  вузькою  колією до  Норильська.   Везли в  малих  вагончиках,  товарних, без  будь-яких  лавок. Кругом  царювали  полярна  ніч і полярний  мороз.
З Дудінки  залишився в пам’яті один  епізод.   Був  то  час,  коли  Москва  підготовляла  і  проводила  політичні  судові  процеси  в  країнах  “народної демократії”.   Такий  судовий  процес  готували  і  в  Польщі.   Здається – де   Рим  а  де  Крим?  Одначе,   власне  в  Дудінці  готували  свідка для  оскарження  одного  з  лідерів  Польщі  Владислава  Ґомулки.   В  Нориллаґу  опинилось,  щоправда,  небагато  поляків,   яких  НКВД  арештував у  Манчжурії,   викрадав  у  різних  країнах  Европи  /і  навіть  в  Єгипті!/. Серед  цих  людей  знайшли  одного,  який  погодився  свідчити  проти Ґомулки  як  “буржуазного  націоналіста”  і наймита  імперіялізму,  як тоді  говорилось.  Цій  людині  у  в'язниці  створили  відповідні  умови життя,   він  був  наче  вільним,   але  у  в'язниці.  І  одного  разу  до його  номера  /камери/  зайшов  якийсь  офіцер  МҐБ  /капітан/  і  усвідомив  його  про злочинну  роботу,  яку той має виконати,  і що  його  очікує  після  виконання  того  завдання,  подаючи  приклади, як  подібні  судові  процеси  відбувались  в  УССР  і  чим  вони  закінчувались  для  свідків-провокаторів.  Після  тієї  розмови  поляк  відмовився  відіграти  ролю  лжесвідка  в  процесі  над  Ґомулкою.   Буває ж...
В лаґпункті  “Дудінка сортіровочная”  була  столярня  поза  зоною.  Якось  зайшов  комсорг,   лейтенант  Степаненко, у якого  померла дружина.  Він  просив завстолярні,  німця  Баєра, зробити  хреста  на  могилу, бо дружина просила про це перед смертю.  Ми  зробили хреста, але  начальство,  довідавшись, заборонило...  Треба  було  зробити  тумбочку з   зіркою.  Обоє   вони  були  з  України.....
В  Норильську  нас   загнали  в   зону № 4  на  будову  Бофстроя. Всім  нашили  номери, мені  дали “В-4O8”. Початково  працював  я  в  бригаді  теслярів,   однієї ночі  чудом  лишився живий, падаючи  з  риштовання... Згодом  мене  віднайшли  хлопці   з  Волині   з  юнацької сітки ОУН і допомогли  влаштуватись  робітником у ґеодезійній  групі  на  4-ій дільниці,  що  і  вратувало мабуть  моє  життя.   Начальником цієї дільниці  був  вінницький єврей Самуїл  Абрамович Шаран, чоловік  дуже  людяний. Він  вже  кінчав  свою “десятку”  і  був  розконвойований,   але  жив  у зоні побутовців. В  1949 році , коли  БОФ  розпочав  пусковий  період, Шафран  покликав мене  і  сказав:
– Наша  доля  тут  вже  кінчається,   залишається  тільки  роздати  ордери і  нагороди.  Не  мені  вони,  мене  переводять  на Цемстрой,   а  тебе заженуть  в  25-й,   там  створюються  нові  режимні  лаґері.   Там  є  мій знайомий Абрам  Йонович Зайдель,  я  перекажу  йому  про  тебе...
БОФ  був  мабуть  найбільшою  флотаційною  фатрикою  в  світі.  Для нього, від  імени  ООН, США  надсилали  технологічне  устатковання  з  написом: “ОТ  ОДНОЙ  ИЗ  ОБЪЕДІНЕННЫХ  НАЦІЙ – США” .   Це   був  подарунок... Можливо,  що  не  один  американський  буржуй  вигідно  спав  на  ліжку з  норильского  нікелю  чи  користався  золотими  приборами з  дорогоцінного  металу,  виробленого  каторжними  руками  лаґерників  і  окупленого життям  сотень  тисяч  людей. А знати  правду  вони  знали.Однак   бізнес  є  бізнес...
В  групі  кількох  осіб  нас  погнали  з  БОФ-а  до  Ґорлаґа-3,  раніше 25-го. Лаґер  обслуговував  зону  будівельних  матеріялів – цегельного 3, по виробництву вапна,  будову  цемзаводу  і  завод – 25,   нікелевий.
За  більше  ніж три  роки  ізольованого режиму  люди  зживалися,  пізнавалися,  організовувалися.  Абсолютна  більшість  лаґерників були українці  з усіх  областей, націоналісти й  упівці.
Про  події  в  Ґорлазі  писали  багато: Кость  Король,  Данило Шумук  і  інші.  На  час  Великого  Опору,  про що ширше  писав  я  в  пресі, в  лаґері  перебувало  понад  три з половиною тисячі каторжан,  з  того – 350  інвалідів.  В Ґорлазі-3  мій  номер  був  “Щ-903”.  Організаційне  псевдо  “Петро”.
Після  розгрому  страйку  в  1953  році  чимало  нас  вивезли  до  тюрми “ЯМА”,  де  робили  слідство.  Коли  групу,  в  якій  знайшовся  і  я,   вивели з  лаґеря,  де чекав  “воронок”,  капітан КҐБ  в’їдливо  сказав:
 – Ґаспадін  Семенюк,  екіпаж  подан, - показуючи  на  “воронка”.
В  “Ямі”  тримали  нас  і  не  так  довго.  На  прогулянку  виводили  з  закутими  руками.  “Бідні”  наглядачі мусили обслуговувати нас, коли котромусь  захотілось  сюсю.  Плач  і  сміх...
Наближалась  полярна  осінь  і  нас  спішно  відправили  в  “етап”  до Дудінки, знов  на  теплохід,  знов  у  трюм. Але то не були вже, як колись, прибиті горем каторжники.  Піднесені  політичною  і  моральною  перемогою  над  владою – нечуване! два  місяці  пасивного  опору  імперії! – ми жили  знов вірою  і  надією  виконаного  обов’язку.  І  конвой ставився  до  нас інакше. Щось  зрушилось....  В  трюмі  лунали  співи... навіть релігійні.
  До Красноярська  проти  течії  Єнісеєм  судно  пливло  дванадцять  /?/ днів.  В  Красноярську  нас  знов  висадили  на  якомусь  дикому причалі. До  в'язничних  машин гнали  ланцюгом:   конвоїр  з  автоматом – в’язень,  конвоїр  з  автоматом –  в'язень, і  знов........   З  цієї пристані  привезли  нас  до  тюрми,   “старої і хорошої”, як говорили  москалі.   Тюрма  справді  збудована  ще  за  царів  з  доброї  цегли,   з  спеціяльними  виходками  на  кілька  осіб.  Нас  трьох  всадили в  камеру, де  властиво  не  було  вікна.  В  віконному  отворі  була  груба металева  плита  з  дірками  діяметром  десь  три-чотири  сантиметри.  Крім  того, ззовні  ґрати  і  козирьок.  Як  не  повіриш,  що  ти  не  злочинець?
Ми вже знали,   куди  нас  везуть,   бо  ще  коли  пливли  Єнісеєм,   то в  портах  підпливали човнами до  судна  молоді  люди, вітали  нас  і повідомляли:
–  Вас  вєзут  в  Владімірській  Централ.
В  дорозі  з  Дудінки  до  Красноярська  ми  робили  оригінальне  прання. Брали  білизну  чи  якусь  одежину,  прив’язували  до  довгого  мотузка  і викидали  через  ілюмінатор  до  Єнісею.  Пропливши  так  кілька  кілометрів, одежина  справді  ставала  випраною.

Далі буде
 

В останні жовтневі дні у Київському молодому театрі відбулися гастролі Дніпропетровського театру одного актора “Крик”. Цього разу Михайло Мельник - актор, режисер, сценограф, костюмер - привіз до столиці виставу „Гріх", сучасну версію творів Михайла Коцюбинського, як зазначено на афіші.
Ім'я Михайла Мельника - заслуженого артиста України, лавреата Міжнародної премії ім. Леся Курбаса, лавреата Гран-прі „Січеславна" добре відоме не лише в Дніпропетровську, але й в Україні. Театру „Крик" у 2004 р. виповнюється 15 років. Вистави  його незмінне йдуть про повних залах, а глядачами переважно є молодь.
Починав М.Мельник з вистав „Кара" (за мотивами „Тараса Бульби" М.В,Гоголя) та „Гайдамаки" за Шевченком, потім була вишукана „Лоліта" за романом В.Набокова, інсценування щирих „Українських усмішок" Остапа Вишні, відверто, до огиди натуралістичний „Парфумер" Зюскинда, трагедшно-іронічний „Хрестовий похід дітей". Варто зазначити, що цей актор і режисер представляє свої вистави лише українською, роблячи власні переклади і переносячи літературні твори на мову сцени.
Це були на диво тонкі, талановиті вистави. У майже повністю російськомовному Дніпропетровську вони сприймались як справжнє свято мистецтва, завжди закінчувались шаленими оплесками і щирою вдячністю глядачів. Теми та ідеї вистав можна віднести до вічних, навіть архетипних: кохання і зрада, віра і розчарування, обмануті надії, муки совісти, віра в Бога. Мінімалізовані, але разом з тим виразні декорації, ошатні костюми, чудова музика Моцарта, Вівальді, Шостаковича, пластичні рухи актора, його емоційніеть і стриманість – естетика вистав завше вабила досконалою вишуканістю. Інтелектуальна насиченість – вражала глибиною та багатством асоціяцій.
Чому ж сьогодні завжди елегантний Мельник ходить у старому светрі по сцені, закиданій газетами і передвиборчими агітками? Чому його герой — бомж, витягає з брудної, давно безводної криниці порожні пластикові пляшки - незмінний атрибут цивілізації XXI століття? Їсть на очах у глядачів сухий чорний хліб і п'є гидку „Кока-колу" жмеринського розливу? Чому розмовляє і свариться з опудалом, якого представляє то як горілчаного брата з сусіднього смітника, то як народного депутата, то як бозна кого? Але, головне, чому він відійшов від вічних тем і звернувся до відвертої публіцистичности газетної передовиці? Та й сам „сценічний образ" опудала плідний, але не новий на світовій, а українській зокрема, сцені. Режисери, особливо камерних театрів, сьогодні захоплюються манекенами, ляльками, портретами, зараз вже й опудалами. Дійсно, їх легко трансформувати, перетворювати у будь-який сценічний образ. Також лежить на поверхні й асоціятивний зв'язок - людині нема з ким поговорити, вона самотня, тому й співрозмовником може бути все що завгодно.
Завзято звинувачує напівбожевільний герой М.Мельника „нардепа"-опудало: і бандитом той був, і „наперсточником", і на мерсі, купленому за народні гроші, їздить, і зарплатню видає працівникам своїх фабрик-заводів (державний службовець?! - і ніхто не дивується) лише перед виборами... Коротко кажучи, уся мітингова фразеологія радикальних прокомуністичних маргіналів, банальності, які набридли до нудоти.
Аж ось за штампами і загальниками проривається текст новели Михайла Коцюбинського - історія не потрібної родині старої бабусі, про яку навіть смерть забула. Хрестоматійне оповідання, прочитане зі сцени, сповнюється античної трагедійности. Сюжет теж не новий - він наявний у фольклорі багатьох країн, мимоволі згадуєш і „Легенду про Нарайямі" - геніяльний фільм Акіри Куросави. І розумієш, що й тема самотности старих теж вічна, хоча й не така популярна і приваблива, як тема кохання юних.
Жахлива історія про матір, яку ще живою поховав син, розповідається з щирим ліризмом, несподіваним у контексті п'єси. Майстерність Михайла Мельника-актора вражає: він талановито, детально представляє і сучасника-бомжа, і селянина-гречкосія XIX ст., пригніченого злиднями, і його матір (глядачі чують лише голос, але тембр, інтонації, вимова до болю правдиві і реалістичні).
Михайло Мельник-режисер сміливо плете складний візерунок доль, яскравими нитками розкидаючи асоціяції, хоч і не нові, однак ті, що сприймаються свіжо й актуально саме сьогодні: похована живою Мати-Украша, трагедія сина, що не може її захистити, байдужий до їх життя „нардеп". Актор і режисер доносить глядачеві усім відомі істини, проте ці істини набувають біблійної простоти і сили. Ніхто ще не в змозі відмінити просту та вичерпну, досконалу за етичним змістом істину: „Шануй батька твого і матір твою".
Чий же гріх? Бідної людини, яка втратила совість від голоду, а потім загубила розум, усвідомивши свій гріх, чи респектабельного „нардепа", який довів народ до такої муки? Хто ховає ще живу матір - син чи можновладець? І чому так щемить серце вщ болю і за неї, і за її нещасну дорослу дитину? Мабуть, кожен шукає для себе відповіді на ці питання.
Вже стало звичним, що після вистави Михайло Мельник розмовляє зі своїми глядачами, переважно студентами і молоддю. Він ніби продовжує діялог із залям, що почався з першої миті його появи на сцені, комусь допомагає глибше зрозуміти виставу, а може й себе.
 

Ідея створення "Соняшника" виникла 1991 року, на хвилі того духовного злету, коли ми повірили, що ось-ось здобудемо незалежність і захотіли дати нашим дітям зовсім новий журнал: незаідеологізований, сучасний, цікавий і, передовсім, український. Одним з головних наших завдань тоді, на початку 90-х, було об’єднати інтереси українських дітей цілого світу. Адже українці мешкають у багатьох  країнах світу і вони хочуть знати, що відбувається  на землі,  звідки походить їхній рід, хочуть вивчати українську мову й культуру.
 Перші ж числа "Соняшника" розійшлися блискавично. У той час було лише кілька "офіційних" дитячих та юнацьких журналів – по одному для дошкільнят, жовтенят, піонерів і комсомольців. А тут з'являється наш "Соняшник" – цікавий, барвистий, на чудовому папері, з новою, незвично-щирою манерою спілкування зі своїми юними читачами....
Ми намагаємося донести до читачів цілий пласт нашої культури, історії, друкуємо легенди, перекази, розповіді про визначні події, розповідаємо на сторінках журналу про храми України, народні свята, звичаї. І це зовсім не повторення текстів з підручників, а оригінальні, захоплюючі оповіді. Можливо, через це "Соняшник" називають дитячим культурологічним журналом.
Прикро, що часто слово "українське" сприймають лише в історичному контексті, ніби Україна – це музей. Діти мусять знати: Україна – сучасна европейська держава, і розповіді про неї не обов'язково мають бути пов’язані з давно минулими подіями, з фольклором та етнографією, хоча це, безумовно, надзвичайно важливий аспект у формуванні національної свідомости. Але діти хочуть  читати й сучасні твори найрізноманітніших жанрів, бо коли такі твори не з’являться в україномовних виданнях, то їх читатимуть російською мовою. Адже сьогодні в Україні на книжковому ринку та  на ринку періодичних видань російськомовні книжки, журнали та газети займають понад 90%! Ось чому  наш часопис залюбки друкує детективи, пригоди, фантастику, комікси – твори тих жанрів, що їх найбільше люблять діти. Найголовніше, щоб твори ті були талановиті, прищеплювали добрий смак, щоб дитині було цікаво, і щоб наш читач відчував, що його люблять, сприймають як повноцінну особистість, котра може самостійно мислити, а не розтлумачують прописні істини.
„Соняшник” постійно залучає своїх читачів до співтворчости. Рік у рік ми проводимо конкурси на найкраще оповідання, казку, вірш чи малюнок наших юних авторів. За підсумками цього конкурсу вихначаються щорічні лауреати журналу „Соняшник”, яким вручається премія, заснована пані Марією Фішер-Слиж з Канади.
 Надзвичайно багато листів надійшло на конкурс „Синя скриня”, присвячений родинним оберегам. Адже в кожній сім’ї з покоління в покоління передається чи то вишита сорочка, чи старовинна книга, чи бабусине намисто... І навколо кожної такої речі існують перекази й дивовижні історії. Власне – це  пам’ять роду, що дійшла до наших днів. Діти з усіх куточків України написали історію своїх родин з такою любов’ю та повагою, що це зайвий раз підтвердило – душа народу незнищенна. Або конкурс „Легенди мого краю”. Скільки неповторних легенд, почутих і записаних від дідусів та бабусь, отримала редакція журналу! Можна було б видати цілу чудову збірку цих творів, пов’язаних з назвами сіл, міст, містечок, річок та озер.
А якось ми оголосили веселий конкурс на найкумеднішу дражнилку. Бачили б ви, які  дотепні дражнилки нам  надіслали! Діти отримали можливість вихлюпнути свою фантазію, і це чудово! А ще завдяки нашому виданню вони дізнались, як колись дражнилися-розважалися наші пра-прадідусі й пра-прабабусі. Отже, традиція жива, вона має своє органічне продовження.
Існує й конкурс на найцікавішу розповідь про домашніх улюбленців під назвою "Міс Няв та містер Гав". Нам хотілося трохи покепкувати з усіх отих помпезних шоу на звання різних "міс" та "місок" і водночас вчити дітей любови до всього живого, заохотити їх пильніше придивитися до своїх чотирилапих, дзьобатих та хвостатих друзів. Щочисла "Соняшник"  друкує чудові, наївні, безпосередні розповіді малих читачів про їхніх домашніх тваринок. Та чи не найбільший інтерес викликав конкурс „Моя казка”. За тими казками, що їх нам надіслали юні казкарі можна було б видати чудову оригінальну книжку!
Ми даємо читачам можливість не тільки розважатися, а й дізнаватися про щось нове, мислити, творити. Читаючи „Соняшник”, діти дізнаються про важливі й цікаві речі, про які вони можуть прочитати лише у нас. Є багато прикладів, коли в країнах Східньої Европи прекрасні дитячі видання закуповували іноземні  інвестори заради того, щоб перетворити їх на порожні "розважалки" або й просто знищити, замінивши тиражованими копіями  "лякачок" та «розфарбовок». Тому, на нашу думку, надзвичайно важливо зберегти своє власне обличчя, мати власний, оригінальний стиль, а не підроблятися під примітивні уніфіковані зразки.
 Дитячі журнали не можуть збагачуватися за рахунок розміщення реклами, як це роблять дорослі видання. Вони збиткові в усьому світі, тому найчастіше живуть за рахунок державної підтримки. У випадку ж „Соняшника” дуже важливою була і залишається ще й підтримка українців, котрі живуть за кордоном. Українські громадські організації та приватні особи, які розуміють, як важливо дати українським дітям повноцінний, цікавий журнал, рік-у-рік надають доброчинні пожертви для благодійної передплати „Соняшника”. Адже більшість дитячих бібліотек та шкіл не мають змоги самі передплатити „Соняшник”. Ось чому вони й звертаються до редакції журналу з проханням допомогти їм, усвідомлюючи, що нині, коли з екранів телевізорів та з безлічі російськомовних видань вихлюпується цілий потік насильства, жорстокости й відвертої антиукраїнської пропаганди, сформувати повноцінну свідомість наших дітей, виховати їх справжніми патріотами можна лише залучаючи їх до світу рідної культури, мистецтва, літератури й історії. До всього того, що вже впродовж тринадцяти  років приходить до них зі сторінок українського дитячого часопису „Соняшник”.
Але найбільше ми сподіваємося на вас – наших постійних і нових читачів. Адже  саме від того, якою буде передплата на 2005 рік, залежить доля нашого часопису. Отже, нагадуємо, передплатити „Соняшник” можна у будь-якому поштовому відділенні України.
Наш передплатний індекс: 74454, вартість річної передплати 26грн.84коп. Наша адреса: Журнал „Соняшник”, вул. Бульварно-Кудрявська, 37/14, м. Київ-54, 01054 УКРАЇНА, тел/факс 216-55-61, E-mail: voronyna@yahoo.com
Леся Воронина, головний редактор журналу "Соняшник"
 

НЕВЕЛИЧКА ЦЕРКОВЦЯ ЗА МІСТОМ

Невеличка церковця за містом.
Час відбив на ній свою печать.
Між дерев у вересневім листі
Пам'ятки минулого стоять.

Поржавіла часом огорожа.
Вже у двір давно нема воріт.
Кілька в нім старих надгробків – може,
Як пригадка про той другий світ.

В церкві тихо і багатомовно –
Мова серць глибока і проста,
Як молитва щирісна безмовна
Перед ликом образу Христа.

Думалось: уже й не треба знати –
Чи ставалось тут багато див:
Через людських душ молитви святість
Час цю церкву людям освятив.

2003
 

ПРО ЛИЦАРІВ

Не завжди перемога за спроможцем,
Що прагне силу ствердити свою,
Бо часто може бути переможцем
Поборений в нерівному бою.

Фізична сила у людини смертна –
Короткочасна вся її яса.
А сила духу лицаря безсмертна –
Бо ж в ній шляхетні гордість і краса.
 

СВІТЕ СВІТЛИЙ...

Світе світлий повсюди,
У людей Ти один.
Та несуть Тобі люди
Стільки ран і руїн.

На усе Ти багатий –
Всім Твоя благодать.
Ти високий, крилатий –
Справжня Божа печать.

І терплячий, як мати,
Що все дітям дає.
Треба світ лікувати,
Поки час іще є.

Торонто, Канада
 

Олексій ПОЧЕПЦОВ, 7 років, м. Київ
ПРИГОДА НА ОЗЕРІ

Дорогий „Соняшнику”,  я читаю тебе  з початку цього року і ти мені дуже подобаєшся. І хоча зараз надворі осінь, я хочу розповісти про літо, бо це  моя улюбленау пора року. Щоліта вся моя велика родина приїжджає на відпочинок до села. Зовсім поруч з нашою дачею є гарне озеро. І ось одного разу ми з моїм дядьком Іваном, обходячи озеро, раптом почули якесь шипіння. Біля мене зашелестіла трава, хоча вітру не було. І тут зненацька нам назустріч виповзла довга тоненька гадюка. Ми навіть не встигли злякатися, бо гадюка  вмить сховалася в траві і зникла. А тут прямо над нашими головами пролетіли лелеки. Їх було троє: батько, мати і дитинча. Птахи сіли на іншому боці озера, потім дорослі почали злітати в небо, а згодом до них приєдналося лелеченя. Ми зрозуміли, що батьки вчать маленького літати. Ця літня пригода мені дуже запам’яталася. І тепер я часто згадую ті чудові літні дні.

 
Микола ЄРЬОМІН, 7-А клас ліцею “Лідер”, м.Донецьк
РОЗУМНІ РАВЛИКИ

У нас є свій великий будинок із садочком. А ще у мене є кіт Кузя і собака Сима. Вони дуже хороші. Але сьогодні я розповім не про них. Якось я пішов у садок до великого абрикосового дерева, щоб зібрати ті абрикоси, що вже достигли і попадали на землю. Я підняв одну абрикосу і дуже здивувався, бо половину цієї абрикоси хтось з’їв.
Поруч з абрикосою повзав равлик. Я зробив для нього хатинку з гілочок і листя і назвав равлика Ха, бо він був дуже великий. Потім я знайшов іще одного равлика, але маленького, і назвав його Хі. Я побризкав равликів водою, поклав їм абрикосу і пішов у своїх справах, а коли повернувся, то побачив, що Ха виповз, а Хі сидить сам-один у хатинці.
Було дуже жарко, і я ще раз побризкав його водою. Йому це, мабуть, сподобалося, бо він від задоволення висунув свої маленькі ріжки і нібито помахав мені ними. Коли ж наступного дня я вийшов провідати свого равлика, то з подивом побачив, що їх уже цілих п’ятнадцять! Це, мабуть, Хі розповів своїм друзям, що я добре з ним повівся. Я побризкав усіх равликів, а потім замислився: “Невже равлики такі розумні? Якщо так, то нам слід переглянути наші уявлення про цих істот. І взагалі, про всіх живих створінь, які живуть поруч із нами на Землі”.
 

 МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ ЛИСТОПАД

 З  давніх давен наприкінці осені відбувався в Україні обряд, що мав назву  братчини.  Відзначали це свято переважно 21 листопада – за церковним календарем воно збігалося з  днем  святого Михайла. На братчини сходилися всі мешканці села, які були об’єднані спільним інтересом – доглядом за бджолиними роями.
 В Україні бджолу шанували і вважали святими створіннями. Адже жодна українська родина не обходилася без меду – цього цілющого продукту, який, за народними віруваннями, міг вилікувати від тисячі хвороб. Наші далекі пращури наділяли мед такими чудодійними властивостями, що навіть складали присягу на меду. Ось, наприклад, хтось позичав у сусіда гроші, зерно чи коня. І замість того, щоб писати розписку, позичальник казав, що „робить наставу на мед”. Таку клятву не наважувався порушити ніхто, бо людині, котра порушить „медову наставу”, громада вже ніколи не повірить і зневага перейде на весь рід шахрая.
 За стародавнім звичаєм учасники цієї „бджолиної спілки” впродовж весни та літа по черзі доглядали кілька бджолиних сімей, а в кінці осені, викачавши мед із вуликів, ділили його порівну. Досвідчені пасічники оглядали й утеплювали вулики – готували бджолині рої до зими, а жінки тим часом пекли обрядове печиво з медовою приправою. І неодмінно під час обряду братчин споживали ситенний мед – медовий напій, виготовлений за спеціальним секретним рецептом. Пасічники заздалегідь відбирали для ситенного меду найкращі стільники, перетоплювали їх у казанах, розливали у діжечки і припрявляли напій цілющими травами. Потім упродовж кількох тижнів або навіть місяців настоювали медовий трунок, а на свято братчин частували ситенним медом усіх бажаючих.
 Після спільного споживання ситенного меду всі учасники братчин об’єднувалися в особливу групу. Вони брали на себе зобов’язання піклуватися одне про одного, допомагати в разі скрути, а якщо котрась із родин втрачала годувальника, то решта членів медового братства брала на виховання осиротілих дітей. Сама назва свята – братчини  - говорить про те, що стосунки навіть чужих по крові людей, об’єднаних спільною турботою про „божих комах” – бджіл, ставали братерськими.
 

Новий  храм у Глушківці

Архиєпископ Ігор освятив новий храм Різдва Пресвятої Богородиці в селі Глушківка Куп'янського району на Харківщині. Настоятель цього храму о. Олег Усов за два роки свого служіння згуртував активну церковну спільноту. Він сам виготовив престіл, кивот, іконостас, був першим на будівництві, і це привернуло до нього людей. Богослужіння почалося в колишньому храмовому приміщенні. Звідти хресний хід вирушив до нового храму, де відбувся чин освячення церкви та було відправлено першу Святу Літургію. На малому вході архиєпископ Ігор вручив церковну нагороду - набедреник - першому організаторові церковного життя на Куп'янщині, настоятелеві Свято-Духівської парафії о. Леонідові Даниленку. Після літургії архиєрейською грамотою був нагороджений директор Куп'янського заводу «Бел-Гер» Микола Водолазький, допомога котрого дозволила спорудити Свято-Духівську церкву в Ківшарівці й вельми позначилася на становленні Різдво-Богородичної парафії.
 

Наукова конференція в Олмоуці

Університет Палацького в чеському місті Олмоуці провів другий міжнародній симпозіум україністів “Сучасна україністика: проблеми мови, літератури та культури”. На літературознавчій секції 26 серпня методист Колеґії Патріярха Мстислава, кандидат філологічних наук Тетяна Трофименко виступила з доповіддю “До проблеми західніх впливів: поклоніння Христовим ранам у збірці Перло многоцінноє Кирила Транквіліона Ставровецького”.

Освячення хрестів на дзвіниці в м. Боярка

У неділю перед Воздвиженням Чесного Хреста, 26 вересня 2004 p., архиєпископ Ігор очолив Святу Літургію в Покровській парафії м.Боярки (настоятель о. Дмитро Присяжний). Співслужили священики Київського деканату о. Володимир Риженко та ігумен Петро Орос. Вперше літургія правилася в новій дзвіниці, збудованій за оригінальним проектом, що спирається на традиції української народної архітектури, з використанням сучасних матеріялів й стилістичних елементів. Після літургії на подвір'ї храму архиєпископ Ігор освятив три хрести, які було піднесено на дзвіницю й вправно встановлено робітниками. На зустрічі з парафіянами багато говорилося про успішну пастирську працю настоятеля, о. Дмитра Присяжного, котрий зумів згуртувати громаду, налагодити парафіяльне навчання, організувати здійснення кількох ефективних проєктів допомоги соціяльно знедоленим мешканцям Боярки. У громаді є люди, що їздять на богослужіння до о. Дмитра Присяжного з Києва. Попри економічну скруту й непросту політичну ситуацію, в якій діє громада УАПЦ в Боярці, Покровська парафія плянує найближчим часом завершити спорудження дзвіниці, перенести сюди відправу богослужінь (досі богослужіння відправлялися в пристосованому приміщенні) й розпочати спорудження великого парафіяльного храму.
 

Чудотворна ікона Матері Божої “Зглянься на покору” була написана у ХІХ ст. однією княгинею, що постриглася в черниці і прийняла схиму під іменням Марія. У 1992 році цю ікону передала Київському Свято-Введенському манастирю схимонахиня Феодора.
Влітку 1993 р. на зворотньому боці скла ікони з’явилося чудесне сріблясте відображення, яке точно повторює силюети Богоматері і Дитяти. 1995 року Священний Синод Київо-Печерської Лаври, дослідивши обставини дивовижного явища у Свято-Введенському манастирі й обставини зцілень, що відбулися як від образу, так і від відбитку на склі, визнав ікону Чудотворною і канонізував її (святкування на її честь – 16/29 вересня).
Копію образу Богородиці “Зглянься на покору” 19 вересня 1997 року привезла на Покуття киянка Марія Грицик і подарувала церкві Введення Пресвятої Богородиці у с. Балинці Снятинського району.
Відтоді копія чудотворного образу постійно передається від церкви – до  церкви.
На світлині – хресний хід вірних УПЦ КП з чудотворною іконою “Зглянся на покору” у Верховині.
Василь НАГІРНЯК
 

Виставка “Апокриф” у Харкові

На вшанування 350-річчя Харкова Харківський літературний музей відкрив 14 жовтня 2004 р. нову експозицію, ідею котрої запропонували Ольга Різниченко (титар Свято-Дмитрівського храму м.Харкова) та студенти 4 курсу філологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Каразіна. Виставка «Апокриф» пропонує погляд на українську літературну історію XX сторіччя як подолання духовної пустелі. Хронологічна структура виставки використовує алюзії до біблійних книг, іменами яких названі окремі зали.
Відкриваючи виставку, архиєпископ Ігор благословив її авторів і побажав, щоб її проходження було для кожного з відвідувачів подібним до мандрів через пустелю виходу з єгипетського рабства. На відкритті  були присутні численні журналісти, студенти вищих гуманітарних шкіл, інші відвідувачі. Пройшли перші екскурсії.
 

Власне, йдеться про стан українського народу, матеріяльно і морально пригніченого, але ясного у своїх ціннісних орієнтирах і налаштованого демократично.
Російські політтехнологи з прикрістю зізналися: це інший народ, інша культура. Україна – не Росія.
Ще ніколи не було такої ясности вибору, як тепер. Раніше люди були байдужими, бо обирали між більшим злом і меншим злом.
Ще ніколи не було такої однозначної і незамінної постаті, як Віктор Ющенко, якого поважають і прихильники, і противники.
І, нарешті, важко собі придумати, навіть в анекдоті, більш одіозну постать свого наступника з кримінальної школи, як придумав до краю здискредитований Кучма. Важко уявити відвертіші кримінальні методи залякування і погроз, ніж ті, які застосовує фаворит влади і ставленик Кремля.
Отже, вибори 31 жовтня – це неприхована боротьба узброєного адмінресурсу з беззбройним народом.
Якщо про “народ” ще можна сказати різне, бо значна частина адміністративно заангажованих і підкуплених обіцянками пенсіонерів голосує за Януковича, то про молодь можна сказати певно: молодь – проти. Молодь ображена цинізмом і насильством влади. Молодь думає про своє майбутнє тільки в правовій демократичній державі. Демократизація сили і грубого тиску “Я”, “Я”, “Я” відштовхує молодь, навіть дітей.
Передвиборна активність досі нечувана.
Чи це активна підтримка шанованого демократичного кандидата? Чи це, може, негативна реакція на грубе залякування і кримінальні методи тиску кандидата від влади?
Швидше за все, переважає друге. Але методи ці – і є суть... Об’єднання журналістів за чесну і сумлінну інформацію  проти диктату примусової лжі – це здорова реакція молоді  проти приниження, яка не дає їм змоги професійно реалізуватися. Це реакція самозахисту, і вона неминуче переходить в наступ проти неприхованої лжі і насильства. Нині можна привітати українську журналістику з днем духовного народження. Я ще ніколи не бачив стільки молодих, сміливих і красивих облич...
Усі ці обставини однозначно працюють на демократичного кандидата. Але моральний стан і гніт в народі заважає йому в  здоровій орієнтації. Якщо велика пропагандистська машина, включно з канонічним митрополитом, закликає народ до одностайної підтримки влади, то важко уявити, як може цьому опертися середня мало поінформована людина, звична до того, що “влада все рівно  поставить на своєму”. Потужні чинники дезінформації і деморалізації діють на середню людину... А ще треба врахувати кримінальний аморалізм адмінресурсу.
Нинішні цифри і підрахунки голосів важко назвати волевиявленням. Є ті, що піддалися погрозам. Є цифри, за якими по суті ніщо не стоїть. Є ті, що були організовані, як на парад за участю Кучми і Путіна.
Основні підсумки:
1. Адмінресурс вичерпався. Сила і натиск  за перемогу в 1-му турі зазнали фіяско.
2. Народ  переконався в цілковитій моральній перемозі народного кандидата Віктора Ющенка.
3. Вперше за роки незалежности молодь активізувалася і з почуттям гідности продемонструвала неприйняття влади, опертої на лжі і беззаконні.
4. Настав перелом у настроях українських журналістів: усі хочуть працювати на чесній хвилі.
5. Грубе втручання офіційної Росії в українські вибори принесло їй ганьбу. Український народ вже вкотре показав, що він розумніший, ніж про нього думають на Сході і на Заході.
 
 

***

За таких результатів діяльности у персоніфікаторів  влади немає   моральних підстав претендувати на те, щоб залишитися при владі. Отже, залишається груба сила.
  Сьогоднішня влада в Україні за походженням, за методами  і результатами  діяльности  є  спадкоємицею вчорашньої. А її пряма підтримка Москвою висвітлює той факт, що президентські вибори в Україні мають характер звільнення українського народу   не тільки  від “своєї”, але й  зовнішньо-колоніяльної влади, чия нав’язлива присутність в українській політиці очевидна.
  Проте в Україні загострюється саме внутрішня  політична криза.   Наростає  глибоке незадоволення народу, хоч  воно дещо притлумлене олжею і страхом, перед павутинням так званого адмінресурсу. Очевидно, що і та, й інша сторони  протистояння –це все український народ, і  після подолання кризи вони мають спільно існувати. В іншому випадку нація ризикує опинитися в стані внутрішньої війни.  Без діялогу сторін тут не обійтися. Але  діялог буде, якщо  гору візьме моральна сила опозиції. В іншому варіянті – жорстка форма авторитаризму ґарантована.
 Сьогодні в Україні виборчі події розгортаються на двох окремих   полях: адміністративно-ресурсному, яке цілком контролює Президент України, і, якщо можна так сказати, на полі народного волевиявлення, яке він не контролює. Технічні кандидати, ЗМІ, фінанси, силові відомства, ключові владні фігури, і ... підступні ініціятиви – все “під патронатом Президента”. І за наші кошти!
 Контрольованим є головний кандидат від влади. Він діє за інструкцією, жваво демонструючи  старання і добрий вишкіл.  Цей кандидат добровільно  у грі, і йому дали   надію на особистий успіх.
Адміністрація Президента, як пес реп’яхами, обліплена  брехнею. Вона демонстративно зловживає владою і дихає ненавистю.
Якоюсь мірою самостійну гру почала вести  Верховна Рада. Але її ресурс покищо не такий, щоб спрямувати хід подій. Що говорити, якщо Президент України зміг включити в якості свого гравця, до свого адміністративного ресурсу... Путіна! Певною мірою він контролює і опозиційного лідера, контролюючи частину його оточення. Ось лише один свіжий приклад: опозиція висуває кандидатуру на голову парляментської комісії для розслідування отруєння кандидата в президенти...  А цей “голова”  говорить те, що треба владі, прицьому ще й намагається закрити опозиційний 5-й канал, бо, бачите, його  образили. Сам президент Кучма “заступається” за свободу слова. Яка бісівськи витончена і цинічна гра!
Без сумніву,  Кучма  має генеральний плян залишитися при владі, зірвавши вибори. Але справжня політика не дискретна. Це безмежний потік, який не прораховується і не піддається апаратним інтриґам повною мірою. Головний учасник виборів – народ. Щодо опозиційного кандидата, то він не грає, він діє за волею народу (а значить Бога). Це не гра – це життя. А інші грають у свої свавільні ігри. І президент України – теж. Але ставка у його грі –найвища. У нього до кінця зберігається  можливість вчасно зробити  вибір, гідний керівника держави. Вибір, завдяки  якому і український народ, і світ багато що зрозуміє і простить.
На моральні дії Кучми, на жаль, не доведеться особливо розраховувати,  але на розумні – можна.
Народ у своїх діях має дуже обмежені можливості демонструвати свою волю через відповідні суспільні структури. Чи дозволили б апаратні функціонери опозиційному лідерові формувати у них на очах потугу свого противника  – українського народу – це, мабуть, риторичне   питання. То ж у нас зарадше немає необхідних суспільних структур. Але  в  українському політикумі є, Слава Богу, воля народу до зміни влади, є, і є лідер, який цю волю репрезентує. На жаль, боротьба покищо йде на чужому для опозиції полі, за чужими правилами.
Що означає змусити  діючого Президента  грати не на адміністративно-ресурсному полі, а на  полі народного волевиявлення? Що означає за цих умов перехопити ініціятиву? Самодіяльне   включення широких верств населення у боротьбу  за владу на моральних засадах  ненасилля принесе  перемогу опозиції. Це включення буде поза контролем владних сил. Саме самодіяльного включення народу у виборчий процес боїться влада, бо воно “дестабілізує їх завоювання”. Проте, до цього неоднозначне ставлення і у певних представників опозиції. Зокрема й про це говорить те, що моральні авторитети українського суспільства опозиція  належно не задіяла у виборчій кампанії. Письменники, художники і інші люди культури зі складностями прориваються зараз  в інформаційне поле, без підтримки опозиційних штабів. Їхній потенціял організаційно не включений у виборчий процес.
Це потрібно зробити негайно. В суспільстві накопичується велике незадоволення  адміністративним тиском влади на виборців. Інтеліґенція стає гіперчутливою  до політичних подій, у які її втягує діюча влада. Останні дії влади щодо свідомої дестабілізації банківської системи змушують і мене, як Президента Асоціяції українських банків, реаґувати адекватно. Що буде з банками, з вкладниками і клієнтами, з економікою, якщо буде узаконене таке свавілля щодо фінансових установ і щодо інших суб’єктів господарювання?
Якщо ми прагнемо збудувати в Україні громадянське суспільство, то у цей процес спротиву необхідно включати всі громадські і професійні організації країни. Адже тиск влади переходить всі допустимі межі.
 Громадянський опір проти адміністративної сваволі чинної влади наростає. В деяких реґіонах і містах, на деяких підприємствах бачимо стихійні прояви такого протесту. Очевидно, настав час, коли і поза межами опозиційних виборчих штабів для підготовки та здійснення у рамках чинних законів акцій протесту проти свавілля влади слід розпочати злагоджену роботу, засновану на християнських принципах. Сили громадянського опору і протесту незрівнянно більші, ніж це уявляються чиновникам, які пробують закамуфлювати ситуацію наївною версією про двох фаворитів з однаковими рейтинґами. Ставленик адмінресурсу не є фаворитом. Ми пропонуємо посилити роз’яснювально-організаційну роботу з формування громадянського опору на засадах ненасилля проти свавілля влади.  Така й інші форми включення самодіяльних організацій і окремих людей, що мають громадянську позицію, без сумніву, допоможуть і діючому Президентові країни зробити вибір, гідний Великої доби України.

 Олександер Сугоняко
 
 

Уявіть собі, що президент з імперським мисленням  вирішив аґресивно втрутитися у внутрішні справи стратегічно важливої країни з слабкою демократією, щоб запевнити обрання кандидата, який йому до вподоби. Для цього він запросив його улюбленця і публічно обнімався з ним; вклав мільйони долярів в його кампанію; влаштував так, щоб телевізійні канали, котрі вели програму на ту країну, відверто підтримували його обранця і лили бруд на суперника; відкрив сотні виборчих дільниць у власній країні, щоб “еміґранти” могли проголосувати; і , крім усього, призначив візити в столицю тієї сусідньої держави за три дні до виборів, щоб аґітувати особисто. Навіть Гамід Карзай та Аяд Алауї встидалися б такої кампанії, якби її влаштував президент Дж. Буш. Щось більшого – весь світ голосно засудив би американське втручання.
Однак Віктор Янукович, прем’єр-міністер і кандидат в президенти України, тихенько радів з цих та інших кроків російського президента Володимира Путіна.
У боротьбі між Януковичем і його суперником Віктором Ющенком, швидше за все, вирішиться питання, чи залишиться европейська країна, яка має розміри Франції і 50 мільйонів населення, нехай і недосконалою, та все ж демократією, чи сповзе до авторитарного правління.
Цілком можливо, що вирішиться також питання про те, чи запам’ятається 2004 рік, подібно до 1947-1948 років, як етап, коли зфальсифіковані вибори і брудні ігри під керівництвом Москви перетворили декілька европейських країн на сателітів.
Росія надала половину від суми в 600 млн. дол., витрачених Януковичем на свою кампанію, включаючи плату в розмірі 200 млн. дол. від  контрольованого Кремлем газового гіганта “Газпром”. Російське державне телебачення, яке дивиться чимало українців, веде аґресивну кампанію за Януковича. Рекляма на його підтримку з’явилася на всіх московських вулицях... Російські політичні радники прибули до Київа, щоб вести пропаґанду на місці. Російські поп-зірки гастролюють  по Україні  і підтримують Януковича своїми концертами.
Янукович також застосує в своїй країні авторитарне правління путінського взірця.
“Вашінґтон Пост”, 25 жовтня. Фраґмент
 

У Львові побачив світ перший том збірника “Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики Росії”, де вміщена екуменічна спадщина Митрополита щодо налагодження контактів з православним світом, зокрема з російським духовенством. Тут подано також документи з Державного архіву України щодо діяльности Шептицького в Росії. Переважна більшість їх датується 1899-1917 роками і вперше стала надбанням широкої громадськости.
Як зазначив ректор Українського Католицького університету Борис Ґудзяк, уміння нав’язати діялог навіть з ідейними опонентами було однією з найхарактерніших рис Митрополита. І саме завдяки його старанням УГКЦ зуміла створити в Росії свій екзархат ще на початку минулого століття.
– Нам потрібно не лише гасити конфлікти, але ростити покоління, яке буде формувати стосунки і політику на міцному фундаменті  історичних зв’язків і з позицій сьогодення, – наголосив Борис Ґудзяк. – І дане видання стане практичним посібником. Ним зможуть скористатись не лише студенти богословських, але й світських навчальних закладів. Не випадково на недавньому Форумі  книговидавців у Львові наукова рада відзначила збірник як одну  з дев’яти найкращих наукових книг, виданих у нинішньому році в Україні.  Вона простежує глибинні зв’язки між народами-сусідами і беззастережно розбиває міти про ненависть УГКЦ та її найкращих синів до росіян.
Найближчим часом під егідою УГКЦ вийдуть наступні томи досліджень та документів, де буде висвітлена екуменічна місія Митрополита Шептицького в Польщі, Німечинні та Австрії.
 

“Президент – це маленька, часто випадкова людина”. Таке свідчення з уст першого постсовєтського Президента України звучить майже нарівні “маємо те, що маємо”. Якийсь нульовий вимір.
Не можна сказати, що амбіції замалі у Леоніда Макаровича. Коли згадати, що він не згоден був, коли називали його другим Президентом після Михайла Грушевського. “Ні, першим”, – казав колишній секретар компартії.
Очевидно, частково можна погодитися: поряд з Грушевським його справді ставити не можна. Він удвох з Кучмою – два постсовєтські президенти. Дасть Бог, вже над ними буде той, хто йде за Грушевським.
І це буде інший вимір особистости і відповідальности. Насправді, президент країни, яка вийшла з тотального полону, є ще до його появи на сцені особистістю.  На нього спрямовані погляди світу, а не тільки телекамери.
Перша особа є дзеркалом, обличчям, голосом цілої нації. Він представляє гідність і честь своєї країни. Це дуже важливо, коли перед ним цими поняттями і не пахло.
Який народ стоїть за вами?
В якого Бога вірите?
Звідки ви прийшли, зі свого вчора, і куди хочете йти?
Яке слово високої гідности має сказати Президент України – за всіх живих і за тих, що мовчали – в надії, що ще прийде їхній речник?
Якщо він скаже: “Я люблю Україну” – не скоромовкою, а як сповідь, то це дуже багато.
Але коли він спробує артикулювати недомовлене, не явлене, а глибоко вистраждане від імени тих, що принесли своє життя на вівтар Батьківщини  і поклониться їм – з вдячністю і шаною, то можна говорити, що він бере на свої плечі спадщину і обов’язок.
Ті дві дюжини, що висунули свої імена до списку претендентів на вибори 2004 мали основний клопіт з грошима і підписами – де і як їх зібрати!
Про головне вони говорили мовою газет. Багато з них і не дуже розуміли, хто то є Президент. І навіть не зрозуміли, що участь у таких перегонах тільки підкреслює їхню мізерність, як кажуть в народі – “коваль коня кує, а жаба і собі ногу наставляє”.
А тим часом коментар експрезидента Кравчука, конюнкутурно спрямований на підтримку Януковича, від якого, мовляв, і не треба вимагати багато, бо то не така вже й велика цяця – президент...
Цей коментар був помічений, але належно не висвітлений. Маленька людина на великій посаді – це взагалі небезпечно!
По-перше, вона принижує посаду до себе.
По-друге, вона не може піднятись до виконання обов’язку – і не виконує його.
Вона неодмінно оточить себе ще меншими аґресивними і слухняними, і то вже буде апарат організованого насильства.
Немає гірше за тиранію маленьких людей.
Бог для них – завеликий.
Обов’язок – зависокий.
Закон – заширокий.
Люди – задалекі.
На високих місцях вони облаштовують свої маленькі справи. Потихеньку, напівлеґально, підкупом і неправдою вони пробираються до того, що погано лежить і потрохи узаконюють свою крадіж.
Маленький напівінженер і напівпарторг Л. Кучма починав з нуля.  За десять років він зробив Україну найбіднішою, а сам став найбагатшим у ній! Він і його сім’я обросли нулями дев’ятизначними. Яка в тих нулях може зберегтися особа???
А сказано в євангелії: “Там, де ти заховав свій скарб, там буде твоє серце”.
Йому потрібні охоронці,  а не діячі. Він підбирає людей залежних і малих. Бажано, з кримінальним минулим.
Звичайно, всі великі імена і дати пролітають над їх головами...
2000-ліття Христового народження було відзначене фальшивими президентськими розмовами про Українську Помісну Православну Церкву.
Похорон Патріярха Української Правосланої Церкви відзначено погромом похоронної процесії, при чому сам президент заховався.
Століття Українського перекладу Біблії Президент не помітив.
190-ліття Тараса Шевченка ознаменували заміною директора Шевченкового заповідника – чиновником.
Що вже говорити про ювілеї великих діячів України – дрібноті вони не потрібні. Більше того, живі люди і їхня культурна спадщина – не потрібні.
Майже всі колись заборонені книги з історії України і української культури видавались на пожертви української еміґрації.
Побутові потреби українських громадян покривають переважно українці, що колись виїхали або тепер повтікали за кордон.
Почесні громадяни України уникають брати нагороди з рук маленького Президента і сахаються ставати в ряд нагороджених ним.
Дрібнота переходить в нікчемність. На мілинах жовтої преси починають височіти навіть такі жалюгідні  і осміяні в анекдотах постаті, як Брежнєв і Щербицький...
Нарешті, наближається фінал бездарного постсовєтського спектаклю. Чи можна дивуватися, що карлики висунули своїм наступником особу з кримінальним минулим, до того ж особу, що вже на самому старті обросла анекдотами, які поширюють навіть діти?
Ні, пане Кравчук. Президент країни – це як мінімум – диригент національного оркестру!
 

Інтелект - це могутня сила. Але мудрі попереджають, що вона діє за принципом бумерангу. Тому говориться: "Не судіть, щоб і вас не судили..."  Ба, де там! Відірваний від ґрунту інтелект починає вимірювати, виважувати та судити все на світі. Він діє за методом комп'ютерного добору варіянтів і дуже обурюється, коли обраний варіянт під час втілення дає зовсім інший результат, ніж той, на який він сподівався. Тоді він розпочинає відверту боротьбу із своїм творінням, насичуючи гнівом довкілля і землю, й людину. Наслідок нам добре відомий: хто був нічим, стає усім.
Такий відокремлений від серця інтелект подібний на глядача під час футбольного матчу, який сидячи перед телевізором, намагається «керувати» тими, хто грає на полі. Хоча, насправді, роля інтелекту полягає у тому, щоб ясно бачити мету – тобто благо усіх учасників гри – і за будь-яких обставин не випускати її  з поля зору.
На практиці ж надто часто цей інструмент, що має бути лоцманом, стає головною перешкодою у досягненні благої цілі.
Чому так? Бо інтелект, абсолютно впевнений у тому, що має бездоганне бачення, насправді бачить лише власні негаразди, які приписує тим, хто його оточує. Його втішає відчуття власної винятковости.
 Ми настільки звикли до такої ситуації, що навіть не замислюємося над тим, чому ця життєва гра не приносить нам задоволення. Ось чому значно важливіше не те, на що дивиться людина, але як вона сприймає те, що бачить.
Коли ж таке нечисте бачення торкається питань релігії та духовности, про що, як завжди, судять приблизно, не маючи й гадки про досвід душі, та реальність  культури то не важко передбачити наслідки сліпої думки. Але як відомо, необізнаність щодо закону не скасовує відповідальности перед законом. Такий інтелект подібний до мухи, що відвідавши смітник, сідає на доброякісну їжу і тим її знечищує.
Саме таким нечемним ставленням до потреб душі пояснюється суцільна відсутність прагнення до істини, коли спрагу душі даремно намагаються вгамувати каламутною водою численних і різноманітних «знань». Так само як не вгамує цієї жаги і саме по собі будівництво нових церков.
А плюралізм, між іншим, полягає насамперед в тому, щоб поважати будь-які прояви віри, якщо вони нікому не завдають шкоди. Бо саме віра у Вищу реальність, а не голий інтелект, – є те, що дає змогу людині відчути себе Людиною; це перший крок до самопізнання та самосвідомости; це те, що наповнює життя сенсом.
Взагалі справжня функція інтелекту – відрізняти  грішне від праведного та направляти людину шляхом істини. Якщо ця функція порушена, інтелект здатний навіть знищити того, кому має служити.
В тому, до речі, і полягає мудрість серця, що значно глибша за здоровий глузд. І я вірю, що саме вона, як вірний кінь, врешті-решт, винесе нас із складної суспільної ситуації, яка не може бути вирішена ніяким іншим шляхом.
Тетяна Према
 

Дмитро ШАПОВАЛОВ
Вибір-2004

Мій “вибір-2004” – зовсім нескладний. Адже насправді він уже давно зроблений. Цьогорічна передвиборна кампанія подарувала багато гарних нагод для того, аби відчути, з яких джерел потрібно брати сили для віри в майбутнє, та зрозуміти, між чим насправді доводиться робити вибір – і не лише 31 жовтня, а кожен день свого життя. Атмосфера штучного нагнітання напружености, майже тотальної дезінформації та позірного тріюмфу цинізму несподівано гостро актуалізувала потребу в чеснотах, так активно нівельованих зараз значною частиною нашого суспільства.
Серед громадян держави відбувся поділ на “своїх” та “чужих”, “наших” і “не наших”. Поняття про повагу до людської особистости для багатьох майже зникло з обріїв боротьби на “електоральному полі”. Користуватися конституційними свободами стало небезпечно.
Саме в цей час звичний прихід до храму перетворився для мене на винятково радісну та небуденну подію. Адже Церква справді постала як місце, в якому існуючі суспільні поділи якось непомітно втратили свою гостроту, де поняття  про добро і зло  виявилися не спотвореними, а наповненими справжнім, автентичним змістом. З’ясувалося, що саме Церква може виявити реальну  альтернативу тому типові стосунків, який склався у вітчизняному політичному та бізнесовому “істеблішменті”. Оскільки дійсні чесноти нескладно помітити серед їх дешевої, галасливої та незграбної імітації, так само, як відрізнити справжнього праведника – від новочасного фарисея.
Молитва у храмі раптом відкрила глибинний вимір розуміння справжньости Церкви, її традиції та науки. Вона подарувала дивовижне відчуття впевнености та  спокою від усвідомлення наявности серед світу метушливого пристосовництва і боягузтва – непохитного фундаменту для світогляду, серед безлічі зрад і  порожніх обіцянок – гідних переконань та принципів. І це – мій “вибір-2004”.
Християнин не може  ховатися від проблем. Коли в суспільстві коїться неправда -  християнин не має права споглядати її відсторонено. Адже він не лише член соціюму, перед яким має певні  обов’язки, а й провідник Божої волі, що несумісна з компромісами зі злом.  Саме в цьому контексті можна, мабуть, розуміти слова євангелиста Матея (Мт. 12, 30) – той, хто не за правду, той відсторонений від неї, той непричетний до істини.
Однак чи можна сказати, що Церква в Україні реалізувала своє покликання бути “світлом світу” (Мт. 5,14)? Справжньому  християнину не може не боліти, що Церква виявилася задіяною в грандіозній грі у брехливу “народну підтримку” провладного претендента на вищу державну посаду.
Насправді голос Церкви мав би лунати інакше. Існує гостра суспільна потреба у проводі Церкви, яка була б “не від світу” (Ін. 15, 19) – не в сенсі протиставлення суспільству, а в розумінні розкриття істинних вимірів життя.
 
 

Всеукраїнська Рада Церков виступила зі зверненням на підтримку миру під час виборів, включивши і поліційні побоювання такого характеру: “Нас хвилює нагнітання невиправданих пристрастей довкола виборів Президента України, намагання внести незгоду, вивести людей на вулицю заради досягнення своїх неправедних цілей”.
Мабуть, не маючи такої делікатної інформації, звернення не підписали: Патріярх УПЦ КП Філарет, Верховний Архиєпископ УГКЦ Любомир кардинал Гузар, Єпископ Церкви християн віри євангельської України М. Паночко, заступник голови Конференції римсько-католицьких єпископів України Маркіян Трофим’як і старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви Леонід Падун.
Від УАПЦ зверення підписав митрополит Мефодій.
Отже, ще одна спроба використати авторитет Церкви задля “чистої” політики.

Презентація книги про родину Січків

7 жовтня 2004 р. в Київському Будинку вчителя відбулася презентація двотомника “Три повстання Січків”, виданого за програмою Харківської правозахисної групи в серії публікацій меморіяльного характеру харківським видавництвом “Фоліо”. До книги увійшли спогади, інтерв’ю та документи, що розповідають про історію подружжя Петра Січка та Стефанії Петраш - ветеранів Організації Українських Націоналістів, котрі після багаторічного ув’язнення в совєтських таборах разом із синами Василем і Володимиром прилучилися до Української Гельсінської групи, були репресовані, а наприкінці XX ст. взяли активну участь у боротьбі за незалежність України, за леґалізацію Української Греко-Католицької Церкви та формування християнсько-демократичного руху в Україні. Упорядкував книгу колишній політв’язень Василь Овсієнко. Він же й вів презентацію. Відкрив презентацію виступ архиєпископа Ігоря Ісіченка. Виступали редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк, координатор Харківської правозахисної групи Євген Захаров, правозахисниця Надія Світлична.
 

Панахида за в'язнями “соловецького етапу”

27 жовтня 2004 р. у Київі біля пам'ятика Лесю Курбасу було відправлено панахиду за в'язнями “соловецького етапу”, розстріли яких почалися в урочищі Сандармох 27 жовтня 1937 р. Тоді загинуло 1111 чол. Близько 200 розстріляних були українцями, серед них такі видатні представники української інтеліґенції, як Лесь Курбас, Микола Зеров, Валеріян Підмогильний, родина Крушельницьких. Панахиду відправили прот. Валерій Копійка (УАПЦ) та митр. прот. Ігор Онишкевич (УГКЦ).
У жалобному слові прот. Валерій Копійка закликав усвідомити, що збереження пам'яти про трагедію «соловецького етапу» є запорукою нашого майбутнього. Сучасні російські підручники навіть не згадують про ці події. В Україні також маємо сили, прихильні до ідеології тоталітаризму. Тому спогад про знищення української інтеліґенції большевизмом необхідний для відвернення небезпеки нових диктатур. Після панахиди відбувся жалобний мітинґ, на якому виступили колишній політв'язень Василь Овсієнко, голова Всеукраїнської організації “Меморіял” народний депутат України Лесь Танюк, редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк та інші.
 

Переслідування журналіста

Парафіянин Іоано-Богословського храму м. Харкова Володимир Чистилін, котрий протягом останніх двох років на громадських засадах виконує обов’язки прес-секретаря Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, зробив заяву такого змісту: “Я, Чистилін Володимир Іванович, в.о. головного редактора та відповідальний секретар інформаційного аґентства “Статус-кво” (єдиного в Харкові реґіонального інформаґентства) звертаюся до незалежних ЗМІ, правозахисних організацій та всіх людей доброї волі з заявою про спробу звільнення мене з роботи за політичними мотивами. Від мене вимагають подати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням через те, що я, як керівник інформаґентства «Статус-кво», відмовляюся виконувати політичне замовлення з агітації за кандидата в Президенти України Віктора Януковича. Як головний редактор та відповідальний секретар впливового в Харкові ЗМІ, я дуже занепокоєний ситуацією, пов'язаною зі свободою слова та втручанням директора агенства Гончаренка Сергія Миколайовича до редакційної політики видання. Висловлюю свою незгоду зі спробами тиску на журналістів “Статус-кво” та політичною цензурою, котру намагаються нав'язати колективу під час президентської виборчої кампанії. Вважаю, що необ'єктивне висвітлення політичних подій у Харкові та в Україні, а також тенденційна подача матеріалів на підтримку одного з кандидатів у президенти є порушенням законних прав журналістів та входить у протиріччя з низкою законів України, у тому числі законів “Про інформацію” та “Про інформаційні аґентства”.
Заява Володимира Чистиліна була оприлюднена в Київі на пресконференції співголови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова.

До архіву газети

На першу сторінку