Не судіть, щоб і вас не судили:
Бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будуть міряти, такою відміряють вам.
І чого в оці брата твого ти заскалку бачиш, а колоди ти у власному оці не чуєш?
(Мт 7.1-3)

Чому люди вже тисячі років звертаються до Євангелії за важливою відповіддю? Затверджений авторитет від Середньовіччя? Традиція?
Але послухаймо умів, які перевищували своїх сучасників і випереджували свій час. Ньютон, Паскаль, Юнґ, в українців Сковорода, Гоголь, Шевченко, Вернадський - усі вони ставили істини Євангелії понад людську мудрість. Навіть син французької антиклерикальної революції Наполеон І був проти змішування божественної мудрости з людською: я знав великих і мудрих людей свого часу, але Христос - то зовсім інше.
Отже, усі згадані євангелистські настанови я прикладу до українського випадку. Ми рішуче не вміємо читати Євангелії.
Власне, тому взявся нам читати Тарас Шевченко, нагадуючи: "якщо хто каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить - неправду каже".
Цими словами починається заповітний твір Шевченка: "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні".
Він наче в пустині волав у порожнечу...

Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують
І Господа зневажають. -

Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають.
А що вродить?

Зараз читаєш і думаєш: невже і тоді було те саме, що тепер? Така сама глухота до правди, таке саме використання людей...
Таке саме нерозуміння, що посіяне лихо - вродить лихо - і пожнеш лихо...
Але особливо дивує вічна повторюваність, зокрема те, що тоді зневірені тікали від себе самих - на чужину, шукати добра...
У світлі Євангелії все було так просто і ясно:

Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля.

Недовіркуватість, недодуманість - то тяжкий гріх. Як і недостойність. Скільки разів ми чули деклямацію Шевченкового "Послання", а чи багато людей взяло до серця два рядочки:
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю.
В наш час великої розпорошености і поділів так важко зустріти стриманість і зваженість суджень! Бо, треба підкреслити, чесні, правдиві судження про людей нині нам дуже потрібні. Бо переплуталися режисери, актори і блазні.
Знати, хто служив вірою і правдою катам нашого народу треба - не тому, щоб карати, а тому, що такий слуга і нині буде з тими, що "правдою торгують і Господа зневажають". І треба знати, що працювати для народу він не буде.
Отже, йдеться в Євангелії "не судіть" в значенні "не осуджуйте", а будьте правдивими і остерігайтесь, щоб не сказати про ближнього чого попало, щоб не підхопити пущеного поголосу або не повторити наклепу. Не судіть - значить не підходьте з легкою готовністю осуду. Не судіть про те, чого певно не знаєте. Не судіть, бо ваші судження - то ваше ж відображення в дзеркалі.
Візьмемо на перший раз осуди з церковного амвону, осуди в проповідях - звинувачення інших служителів - протестантів, католиків, та й своїх - православних.
Що може бути тяжчим гріхом, ніж наклеп у церкві!
Що може бути відразливішим, ніж ворогування в храмі миру!
Але коли комуністи, професіонали клясової ворожнечі, взялися на початку 90-х мирити між собою церковні християнські громади - ото вже була комедія! Який занижений початок!
І то не вперше в історії підтверджувалося англійське прислів'я: диявол ховається в тіні хреста.
Ну, нехай, - скажете ви, - людина приходить до храму з усіма своїми слабкостями. Але принаймні чорного піяру священики не носять!
Носять!
На блаженної пам'яті Патріярха Мстислава каґебісти-релігієзнавці виготовляли компромат цілими кілограмами. На редакцію це йшло, як з конвейєра. А хто поширював? Яке це мудре правило: анонімок не читати!
Коли цей чорний піяр став поширювати митрополит Йоан, мене це здивувало: як може людина в такому сані, з таким обдаруванням, - тримати в руці таку небезпечну отруйну зброю? Адже від цього вже не відмиєшся...
Зараз про патріярха Мстислава множиться достойна література. Але чому не пишуть про митрополита Йоана, який відійшов невдовзі після Патріярха Мстислава і мав за собою також добрі діла? І в певних колах - авторитет.
Ще один приклад. Нещодавно з'явився на компактдиску відеофільм "Анатомия раскола", випущений з благословення Володимира (Сабадана). В ньому окрім документальних кадрів з історії УАПЦ, неґативні свідчення нині діючих єпископів УПЦ Московського Патріярхату - про єпископів УАПЦ. Коли заплющиш очі, перед тобою стоять ті, що свідчать. Бідолашні, вони не зрозуміли, що виставляють себе - єпископат УПЦ МП - такими дрібними.
І напрошується думка: якби там були кращі єпископи, і якби відповідно в українській Церкві було більше гідних єпископів, то хіба не зійшлися б усі на українській ниві зі словами Христа: "Жнива, справді, великі та робітників мало."?
В історії багато катастроф, в основі яких є факт, що українці не могли між собою домовитися. Чому?
Не почували себе українцями?
Не мали вищих вартостей - понад особисті інтереси?
Не могли піднятися до тієї науки Христової, яку сповідували?
А до речі, за що посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем - у Гоголя?
А може то хворобливий стан знесиленого організму, коли рани не заживлюються цілющими силами любови і тепла, а роз'ятрюються на холоді і зневірі?
Йому кажуть: "не суди" - а його свербить! І переступає табу, і діє собі ж на зло. Так, наче легковажна істота важким кроком ходить по уже готовій матриці і стає на вузлик, де запрограмоване "коротке замикання". Спалах - руйнує...
 

Ніша Івана Грозного, Петра І і Леніна-Сталіна в історії Росії завжди темніє в центрі і чекає. Зачакловане місце!
Аж ось вітер історії перегорнув 50 сторінок, і журнал "Терен" (ч. 3 (16), 2003) озвався на історичну студію академіка І. Дзюби, забувши при тому поглянути на землю, де росте терен. І де досі трава не росте.
Справа в тому, що ім'я Сталіна не належить до імен, що просто позначають віхи історії. Це прокляте ім'я, прокляте своїми і чужими, і позначає воно прірву історії. Тисячоліттями народи обминали ту прірву і уникали її, як табу. Тисячоліттями живили віру в Добре Начало, яке збирає хисткі людські зусилля зорати і засіяти, укріпити береги, прокласти дороги - так, щоб людина опановуючи довкілля і будувала себе. І то найважливіший результат праці - будувати себе. У молитвах усіх народів (а з молитви починався день!) є звернення до Творчого Духу, що все наповняє, і утвердження в Законі. Закон і Пророки - це школа для всіх поколінь, що несли спадок...
Коба повільним кроком підійшов до прірви, де вже пролітали думки лукаві, але ще не ступала нога. Товстими пальцями він розгортав сувої Законів, розтирав у порох і здмухував у прірву. Він обтрусив руки і для самоствердження плюнув.
- Напишем свои законы. Кто не согласен?! - кинув він у порожнечу.
Він знав, що майже всі незгодні, крім тих, що на все згодні. Він знав, що страх деморалізує і перетворює осіб в масу. Плюнути на табу мало: тільки жертви, постійні жертви створюють п'єдестал для нового бога. І чим більше невинних, тим певніший абсолют нової віри, на все готової. Головне - твердий крок на страшному і незахищеному полі, де не сміла ступати нога!
Чи не жаль було тих крихких, зкристалізованих творінь духу, що витворили надматеріяльний світ, вистраждали його і перед обличчям смерти нищителеві кажуть "ні!"? Не жаль: "туди їм дорога". Але після того вже не жаль було і на все готових, бо ж порівняно з першими вони нічого не варті.
Головне, щоб зжахнулися, заніміли і повірили в нову ходу історії.
Спроба вмонтувати ім'я Сталіна в систему закономірностей історії, хай навіть з застереженнями про стан світу, є ліберально-марксистською. Тепер вже є багато ґрунтовних досліджень на рівні "Технології влади" Авторханова і на рівні "Книги рекордів Гіннеса", де він в рубриці "Масові вбивці" посідає перше місце (до 50 млн.!). Не можна обійти увагою твердження Нормана Дейвіса: "Сталін - найяскравіший за всю історію приклад, як патологічний злочинець досягає верховної влади, використовуючи свої кримінальні таланти...". І далі: "Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і "клясового ворога"... Голод, організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний" (Норман Дейвіс "Европа", Київ 2000.).
Підхід до цієї монструозної фіґури в українців диктується нашою історією.
Волинь на сторінках "Терну" мала б додати ще своє.
Не треба вдавати, що ми можемо бути "об'єктивними" щодо постаті, до якої людина не може бути безсторонньою вже в силу того, що вона свідомо і цілеспрямовано нищила тисячоліттями культивовані людські начала з метою використання людини через збурення її темних інстинктів - виключно в цілях безмежної влади.
Особисто я змалку відчував цей сатанізм - в діях. Університет мало змінив.
Конспектую прожекти - як ліс!
Примусового щастя! Для маси!
І людину кладе між коліс
Принцип кляси і принцип раси.
Це писалося в порожньому кабінеті Франка, куди вдавалося втікати з лекцій.
Але найбільше мене травмували самі тексти Сталіна, який зневажав здоровий глузд читача. А "Курс діялектичної логіки" - на основі текстів Сталіна - нищив морально.
Це був систематизований вибір сталінських умовиводів, які з погляду формальної логіки були незрозумілими, а з погляду "діялектичної логіки" - геніяльними і "єдино правильними". Мабуть щось подібне відчував господар, якого викидали зі своєї хати разом з дітьми, бо "з погляду політики партії це було вірно". Мене викидали з людської культури, викидали на масовий мітинґ одностайних схвалень.
Коли зараз читаєш академічно поважну аналізу Сталінових текстів, скажімо, про українізацію, стає ніяково. Відомо, що злодій посипав слід махрою, щоб сліду пес не брав. А той пес досі нюхає!..
Та ці тексти мають таке відношення до життя, як жарти вождя:
- Коба, до мене прийшли з обшуком, - закричав трагічним голосом по телефону Бухарін.
- Та гони ти їх під три чорти, - весело відповів Сталін соратникові.
А той догадувався, що до розстрілу йому залишилися місяці. До речі, соратник був автором Конституції, яка буде називатися "сталінською" і "найдемократичнішою в світі".
Я думаю, ми не маємо морального права на місці злочину відтісняти правду на другий плян. А вже щодо розважань, що було б, якби Адольфу Шікельґруберу поталанило в мистецтві, а Джугашвілі став священиком - то це рятівна втеча в жарти Провидіння. Фатум. Випадок. Це вічно інтриґуючі теми.
З певністю можна сказати, що Коба не міг стати священиком.
Ще з більшою певністю можна сказати, що Сталін без перемоги - це лише кримінальний експеримент в історії Російської імперії, лукавіший, ніж Гітлер.
Гітлер - демонстративний воєнний злочинець. Своїми діяннями до війни він ні в яке порівняння зі Сталіном не йде, особливо коли міряти нинішніми критеріями національних успіхів - економічних і політичних. Сталін, навпаки, злочинець і ініціятор системних злочинів мирного часу, і відзначився він передусім у підступній війні проти народу.
Що стосується його воєнних злочинів, то їх навіть не пробували описати і осмислити, оскільки "переможців не судять". І взагалі, осудлива публіцистика не йде ні в яке порівняння з Нюрнберзьким трибуналом. До речі, участь найбільшого злочинця в ролі прокурора слід віднести до великих аберацій ХХ ст. Вони започаткували політичне покриття злочинів і леґітимність логіки доконаних фактів.
На превеликий жаль "історіософія" після розпаду імперії також не піднялась до здатности моральних суджень. Вона господарно розміщує уцілілі факти в марксистські трафарети "закономірностей", не забуваючи оцінити "успіхи індустріялізації і колективізації", і "досягнення на фронті культури й літератури", і побудову сталінського фасаду, який "витримав випробування часом".
Отже, для сучасного покоління образ минулого творить "старий кінь, який з борозни не зійде". Цей образ моделюється з кращої мозаїки фасаду. На телеекрані оживляють "потьомкінські села" - крутять успішні соцреалістичні фільми. "Радіо Ера" співає старі "улюблені мелодії" п'ятирічок.
Важко відділити правду від брехні, особливо там, де вони навмисно змішувані. Але без операції зі скальпелем нас чекає смерть.
Коли автор "Пастки" шукає в цьому позитиву: "Діти вчилися в школах та іститутах; виходили книжки; народжувалися нові таланти, працювали театри і клюби, люди співали і танцювали в гуртках художньої самодіяльности. Також і народ жив, хоч і травмований, і жила його духовність, хоч і ущерблена, а в чомусь спотворена" - важко заперечити. Але напрошується продовження: кращих професорів і шкільних вчителів забрали, але їх замінили інші, і в школі все рівно був гамір. Церкви і священиків знищили, але дітей все рівно потаємно якось хрестили і наш кмітливий народ навчився жити на трудодні...". А далі - можна продовжити з секретного донесення штабу партизанського руху до Москви за 10 грудня 1942 р. "Доповідна записка про діяльність українських націоналістів на окупованій території України в галузі культури, мистецтва, преси".
І що ви думаєте? На 12 сторінках дуже конкретно дається перелік і опис такої ж життєдіяльности під німецькою окупацією, і то за умов страшної війни 1942 року!
Але чому нас так обурює неправда?
Чому проти неправдивих свідчень є одна з десяти заповідей Божих?
Чому в цьому році в Америці зібрали десятки тисяч підписів за позбавлення Пуліцерівської премії журналіста Дюранті, який 70 років тому давав неправдиві свідчення в американській пресі про голод в Україні?
І, до речі, чому ми досі пам'ятаємо Юду?
Юда продав Христа, а Дюранті продав правду.
Це майже однозначно, адже Христос і є правда. Але проти Дюранті - Юда ще молодець! По-перше, він повернув назад 30 срібняків, одержаних за зраду. По-друге, він від ганьби зрікся себе і повісився.
Хіба ми мали б щось проти журналіста Дюранті, якби він відмовився від Пуліцерівської премії і сам признався, що писав неправду? А якби до того він ще й повісився?
Але він не тільки не відмовився - він з задоволенням споживав продажні гроші, а в приватних розмовах розповідав, що друкує неправду, що насправді в Україні мре від голоду багато мільйонів людей! Більше того: Дюранті діяв у стилі Сталіна: цей лавреат уїдливо нападав на опонентів, на Гарет Джонса, на Малькольма Магеріджа, які писали правду про голод.
Чи мала вплив та лукава поведінка на оточення? Жахливий вплив! Адже, коли зараз посадова особа в Америці каже, що "не буде переписувати історії" і хай краще зрадник залишається лавреатом, то це духовний нащадок Дюранті.
І, на кінець, ще раз Сталін як приховувач правди і як приховуваний убивця. Згадаймо його афоризм: "Нет человека - нет проблемы".
До речі, це не так афоризм, як правило кримінального світу: заховати труп і слід.
Але як можна говорити про державного діяча з такими правилами? Він потаємно бере з поля опонента шахову фіґуру і задоволено каже: нема проблеми! Адже він постійно знімав фіґури противника і постійно вигравав!
Зараз ми змушені знов і знов про це говорити, і вертатися до Дюранті, і тлумачити поведінку конформістів, яким невигідно було говорити правду, бо все повторюється.
Наші розмови "щоб це більш ніколи не повторилося" матимуть сенс лиш тоді, коли кожен з нас на кожнім кроці буде відстоювати чесні правила гри і буде викривати приховування правди. Є елеґантні і пристойненькі способи приховування "правди, яка очі коле". Але це вилізе боком, як зараз, через 70 років, вилазить покійному Дюранті. Бо людина захищає закон і тим самим захищає своє єство.
 

Важко говорити на парляментських слуханнях про те, що мало б бути щодня в полі уваги. Адже йдеться про моральну забезпеченість слова - про справжність того, що ми робимо і говоримо.
Духовна криза - то затяжна хвороба епохи матеріялізму і практицизму, хвороба духовної порожнечі.
Перечитуючи Орвела, одного з наймудріших авторів ХХ віку, відомого сатирою "Хутір тварин" і романом "1984", я потрапив на роздум "В дорозі".
За сніданком він незумисно перерізав осу, а вона собі далі ласувала джемом, який тут же скапував. І тільки коли зібралась летіти, відчула, що летіти не може.
Те саме, роздумує він, відбувається з нинішньою людиною: їй відсікли душу, а вона цього й не помітила, і довго не помічала.
Я подивився на дату написання - 1940. Під відсіканням душі він має на увазі відкидання релігії, і виправдане, відколи релігія стала виправданням для багатих і ситих.
Сам Орвелл належав до лівих. Але в прагненні повирнути людині духовні потреби, він хапається за все і тяжко переживає, що ми століттями підрубували сук, на якому сиділи, і таки підрубали. Але впали не на траву посипану пелюстками, а в помийну яму, обведену колючим дротом...
Він перечитує Малькольма Магріджа, того самого, що мужньо писав правду про Голодомор 1933 і повторює за ним Еклезіяста:
"Бійся Бога і заповіді його виконуй, бо в цьому для людини все"
"Тепер, - міркує він, - сенс тих слів близький багатьом, хто ще декілька років висміював їх. Але цікаво, що свою думку він підпирає авторитетом Маркса, з якого, як він вважає, вискубли фразу "релігія є опіум для народу".
Ні, каже Орвел, Маркс не стверджував, що релігія - наркотик, накинутий зверху, а є потребою. Далі цитує: "Релігія - це зітхання пригніченої тварі, серце безсердечного світу. Релігія - опіум народу".
Людині не можна жити хлібом єдиним, - стверджує він. - Самої ненависти недосить, світ, гідний роду людського, не може триматися "реалізмом" і силою кулеметів"...
Тимчасом на порозі стояла війна, концлагері, ГУЛАГи і віра в силу. Але принцип сили знов і знов банкрутував...
Що б ці - ліві і праві сказали тепер, коли наш хижий споживацький світ пробує поєднати свій бульдозерний реалізм з комфортною політизованою релігією, квазідуховною, просякнутою утробним матеріалізмом. А наші діти розгублено повторюють за Шевченком:

І день іде, і ніч іде
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.

Тобто чекають не представника релігії, а чекають Людини, яка світиться.
До речі, у своїй промові до Дня незалежности Президент згадав і про виклик духовности. Але, порадившись зі своїми розумними, він вирішив, що духовність не має стосунку до душі, а десь вона крутиться біля знань, які є "найціннішою валютою".
А тим часом без чести і поваги до Закону, без святині в душі, без любови до ближнього та "найцінніша валюта" - лише папірці, які дурень пожирає голодними очима.
Оса буде смакувати солодке, але не підніметься... А тисячі очей дивляться в очікуванні: де той, хто покаже, як підніматися і злітати, хто світиться вищим світлом і засвічує. Духовність зв'язана не з професією, а з втіленням духу, який дає силу літати. Творити з любов'ю. І приносити радість.
У цій залі я б хотів залишити гасла духовности: "Не падайте духом!", "Не бійтесь!".
 

У перші роки незалежности ті, хто сам себе висадив на щаблі політичної влади, заколисували нас: "Зараз не до культури. Ось побудуємо економіку, тоді візьмемось за культуру". Мовляв, буде хліб - буде й пісня. Визнати, нарешті, первинність духу і вторинність матерії - було не під силу. А вітер перебудови змів не лише товари з полиць магазинів, а й фіговий листок міту про якусь там мораль попередньої ідеологічної системи, яка зруйнувала храми, дозволила аборти та розлучення сімей. І ось тут воно й посунуло - безкультурне, безсовісне, п"яне, наркотичне і повійне.
Звичайно, в часи глобалізації навіть сильним національним державам вистояти важко, не кажучи вже про такі, де за шурхіт купюр зверхники не лише дозволяють, а й допомагають нищити національні уряди, національну церкву, споконвічні моральні цінності свого народу.
В євангельській притчі про сіяча говориться, що зерно родить лише у доброму ґрунті. А де ж наш той добрий ґрунт? Та й із сіячами не вельми просто. Так, у нас ще є вчителі, які добре навчають, лікарі, для яких щось важить клятва Гіпократа, глибоковіруючі священики, митці, котрі на межі виживання не заривають свій талант у землю. Але мені здається, що їх кількість катастрофічно зменшується.
Минулої п"ятниці в Національній філармонії за організації столичної влади відзначався ювілей - 100 років від дня виходу в світ повного перекладу Святого Письма українською мовою. Але чому це свято не стало державним? Де відповідні структури уряду? Чи є в світі ще така держава, яка б не дорожила найвищим духовним скарбом, який допоміг вижити нації, залишитись народом у страшному єгипетському полоні холодної імперії?
Або ще приклад. У Москві помер актор Філатов. Всі наші телеканали, всі газети помістили його портрет, розповіді про творчість. І майже в той час помер відомий український письменник Володимир Дрозд, котрий приніс в літературу багатство Полісся. Хто сказав про нього щемне слово прощання з екрану? Ось така наша духовність.
Тут вже було й ще буде сказано чимало про кризу нашого книгодрукування, преси, культури в цілому. Я ж хочу зупинитися на діях телебачення - з огляду на його виняткову ролю у впливі на маси. Останніми роками на всі канали прийшли молоді професійні кадри. То чому ж тоді не можна назвати жодного, на якому б не лилися річки крови, не лунала стрілянина, не пропаґувалось насилля, розбій, секс? Для показу вистави, для концерту клясичної музики в них часу і грошей немає. На дешеві шоу та фестивалі стриптизу все є. В тому числі для зомбування дітей різними аґресивними мутантами, вульгарною музикою. Звечора з екрану телевізора млосний шепіт Житомирської на бруньках "Візьми мене!", а вранці діток везе до школи тролейбус з зображеним на ньому гігантським презервативом.
Як священик не можу не зупинитися на стані Церкви. Незважаючи на законодавче розділення Церкви і держави, ставлення владних структур до тієї чи іншої конфесії часто диктується особистими симпатіями. Чи матимемо духовних пастирів або шоуменів, котрі виконуватимуть обряди на замовлення - залежить не в останню чергу і від держави.
Ми з вами зібралися сьогодні не для переліку бід, не для плачів одне в одного на грудях. Мусимо шукати виходу з глухого кута бездуховности. І ясна річ повинно бути належне фінансування освіти, науки і культури, передбачення в Держбюджеті на 2004 рік таких видатків, які б дали можливість суттєво підвищити зарплату вчителю, вченому, актору, лікарю. Не треба відмовок про те, що країна бідна, грошей немає. Якби не було, то не крали б, починаючи від керівників найвищих наглядових структур.
Політика держави щодо духовности повинна бути прозора, мати в основі надбання людства в духовній сфері, передусім викладені в Святому Письмі, що було дороговказом нашому народові з часів Київської Руси, повчань Володимира Мономаха та уроків Ярослава Мудрого.
Спаситель сказав: "Шукайте - і знайдете". Дай Боже всім нам знайти ту вузьку стежку, яка виведе Україну на шлях духовности, на якому її громадяни стануть людьми XXI століття, і не зникнуть у вирі аморальности й духовного занепаду.
 
 

Одважний задум Віктора Ющенка організувати з'їзд "Нашої України" в Донецьку спирався на те, що в Донецьку такі самі люди, як і скрізь. Часом навіть кращі.
Звичайно, там атмосфера більш кримінальна. Вона не тільки русифікована, а інфільтрована аґресивними профашистськими групами, що приїхали з Росії разом зі своїм прапором і своїми гаслами і коштами для підкупу. Вони знайшли собі "соціяльно близьких" і серед місцевих кланів, і в адміністрації.
Їх об'єднала ненависть і нетерпимість до інакшого, "не нашого", їх об'єднала совєтська солідарність нацькованої маси, озброєної сталінськими стереотипами: "фашисти", "нацисти" "есес" і т. п.
Причому характерно, що бритоголовий плебс, задурений пивом "Сармат" - це копія нацистів, національно нетерпимих до інтеліґентного Ющенка.
І коли прем'єр Янукович, сам - виплід кримінального середовища, обмовився "Ющенко не поміряв температури", то явно мав на увазі температуру злоби і ненависти, підігрітої "адмінресурсом".
Але злість - поганий порадник. Злість демонструє викривлене обличчя. А після хмелю приходять до пам'яти.
Даремно чорносотенці з гаслом "Ми за Путіна і Януковича" думають, що зігнані студенти і куплені учасники хуліганських акцій не є людьми і не здатні задуматись, хто їх купує і використовує. Даремно вони думають, що привезена з Росії дешева попкультура так добре накладається на дурнуваті плякати про "нацистів-нашистів", що зомбує молодь тотально.
Вони не враховують, що людина, наковтавшись політичної лжі і реклями, хоче очиститись від отрути. Її нудить. Така природа людини: їй стає гидко, якщо не соромно.
Власне, на здорову природу людини і розраховував Ющенко. І він мав рацію. Опитування показало, що рейтинґ Ющенка зріс на Донеччині після "провалу".
Ніхто не опитував учасників організованого балагану, але сумніву немає, що вони теж задумались над почерком януковичів.
А вже той факт, що "донецький піяр" викликав резонанс на Заході, як знайомий совєтський шабаш відьом - не викликає сумніву. Каґебісти і сексоти, а це саме ті "кадри", і то навіть не перефарбовані, помиляються, коли думають, що їхні методи завжди успішні. Тільки терор, тотальна заляканість забезпечували їм безкарний успіх. Але там, де люди можуть називати офіційну особу жуліком або провокатором, а представника з сусідньої держави - просто чорносотенцем - їхні орґанізовані спектаклі проти "дєрьмократії", як вони кажуть, мають успіх ілюзорний, а результат неґативний. Це і є головним уроком донецького піяру.

Є.С.
 

Співвітчизники!
За останній час влада як мінімум двічі продемонструвала свій цинізм.
Перший раз - 29-31 жовтня у Донецьку, коли за вказівкою з Банкової було організовано численні провокації та грубі порушення закону під час проведення з'їзду блоку Віктора Ющенка "Наша Україна". Вдруге - учора в цьому залі, коли, залякана Адміністрацією парляментська більшість, забльокувала пропозицію фракцій "Наша Україна", БЮТ, СоцПУ та КПУ заслухати інформацію Міністра внутрішніх справ, Міністра освіти і науки та голови СБУ щодо донецьких подій.
Тим часом ми в черговий раз звертаємо увагу української громадськости й світового співтовариства на тривожні симптоми загальної хвороби влади в Україні. Бандитська диктатура, яка проявила себе у Донецьку, маючи покровителів у високих київських кабінетах, пускає метастази по всій Україні, а місцеву владу вчать жити за "рознарядками", розробленими в Адміністрації Президента.
Фракцію "Наша Україна" дивує поведінка фракцій більшости, які не бажають керуватися національними інтересами України. Адже та модель влади, яку зараз пробують насадити, є антисуспільною за своєю суттю: державні інститути перетворюються на ширми для реальних "володарів життя", які спілкуються з народом не засобом закону, а засобом кулака.
Ми звертаємося до представників пропрезидентської більшости: настав час припинити боятися, бо прийде час - і прикрита вами сьогодні кримінальна гідра знищить і вас.
Будьте поруч з нами на захисті національних інтересів і підтримайте звіт Міністра внутрішніх справ, Міністра освіти та Голови СБУ по ситуації в Донецьку.

Голова фракції "Наша Україна" Віктор Ющенко
Київ, 5 листопада 2003 р.
 

Олексій Братко-Кутинський - один з тих дослідників, чий внесок у становлення сучасної самосвідомости українства важко перебільшити. Можна навіть ствердити, що його праця про національну символіку "Нащадки Святої Трійці" та книга "Феномен України" - про духовну історію України спричинили потужний прорив до нового самоствердження й розвитку у цій царині.
Нещодавно, до 10-ї річниці з дня смерти Олексія Братка-Кутинського, з'явилася друком ще одна його маловідома праця "Як удосконалити свою психіку?" Як усе ним написане, позначена ґрунтовністю аналізи та творчою свободою думки, що прозирає речі в їх найглибшій сутності. Книга ставить читача перед чи не найістотнішою проблемою сучасности - потребою розширення свідомости, творення нового світогляду, спроможного опанувати суперечності цивілізації й зберегти неперервну традицію духовного розвитку й культури в часи всеохопного зламу.
Автор докладно розглядає основні відомі методики самовдосконалення в різних світоглядних системах: даосизмі, буддизмі, ламаїзмі, тантризмі, йогах, відантизмі, магії, альхемії, в головних теїстичних релігіях - християнстві, юдаїзмі, іслямі. По суті ця книга - ґрунтовний довідник, який допоможе багатьом зорієнтуватися не лише в чужих світобаченнях, а й краще осягнути основи власної традиції. І зокрема - глибоку синтезу, здійснену в українському світогляді впродовж віків, та його невичерпні можливості розвитку.
Автор, православний християнин, на власному досвіді духовних шукань переконався, що людину не можна механічно виривати з її природного простору. Внутрішній світ людини не є чимось лише теперішнім. Це величезний мікрокосмос, пов'язаний з минулим і майбутнім, з цілим унікальним космосом правічної національної свідомости.
Порівнюючи різні практики самовдосконалення, автор вияснює довершену універсальність українського християнського світобачення, яке орієнтує і включає в процес духовного піднесення кожного християнина, а не лише окремих, хто ставить собі таку спеціяльну мету. Християнство спрямовує кожну свідомість до єдности з Богом.
Особливо автор виділяє такий високий набуток у православ'ї, як ісихазм, вбачаючи в ньому потужні можливості для нової світоглядної синтези та опанування людиною незнаних вимірів буття.
Через власну душу, як найчутливіший камертон світу, автор переконливо відкриває, що лише внутрішнє творче зусилля, звернене до Бога, допоможе людині піднести власне буття до вищого розвитку. Але в основі цього зусилля має бути любов. Лише люди з чистим серцем зможуть рухати себе і світ в рятівному наближенні до істини.
А покищо книга Братка-Кутинського, яка, до речі, читається легко й захопливо попри всю складність розглядуваного предмету, комусь може відкриє сам факт існування його власної свідомости і пробудить у ній головне - внутрішню пильність.

Раїса ЛИША
 

Так, скажімо, колишній посол Івана Мазепи Григорій Новицький, засланий до Сибіру, під проводом схимитр. Федора (Лещинського) доклав чималих зусиль до навернення язичників-остяків до християнства, за що його і було мученицьки вбито. Відзначається в цей період своїми мучениками і подвижниками і Правобережна Україна, що залишалась під гнітом католицької Польщі. Маємо в цей час таких визначних борців і страдників за Православ'я, як єп. Сильвестр (кн. Святополк-Четвертинський, + 1728), архиєп. Георгій (Кониський, + 1795), архиєп. Віктор (Садковський, + 1803), ігум. Вісаріон Медведівський, ігум. Киприян Островський, мученик Даниїл Кушнір (+ 1766) та багато інших. В той час як в Росії за Катерини II починається масове закриття манастирів, на Правобережжі "вони були під ту пору духовними осередками, духовними фортецями для простого православного народу, українського й білоруського, оазами посеред польсько-католицького та уніятського світу... Тим більше, що в складі чернецтва тепер переважало селянство, так що манастирі можна назвати народніми", - зазначає проф. Ів. Власовський. Саме ці народні манастирі стають не тільки національно-культурними осередками, але й національно-політичними центрами, під проводом яких на Правобережжі спалахує новий народно-визвольний рух, що отримав назву Коліївщина. Духовним натхненником національно-релігійного повстання в 1768 р. був ігумен Мотронинського манастиря Мельхиседек (Значко-Яворський, + 1809), якого поляки прозвали "царем схизмацьким". Окрім Мотронинського манастиря, опорними повстанськими пунктами стають Жаботинський, Медведівський, Мошногорський та Лебединський манастирі, численні скити і пустині.
Коли режим Катерини II придушив як Коліївщину, так і Запоріжжя, духовний центр українських патріотів переміщується не куди-небудь, а саме на Афон, до старців-ісихастів - у Св. Іллінський скит. І завважмо: такий велетень православної духовности, як старець Паїсій Величковський, постав саме із цього "мазепинського" середовища.
За високим месіянським покликанням, з благословення старця Паїсія його учні роз'їхались по всьому слов'янському Сходу, всюди відновлюючи втрачені традиції ісихазму. В результаті їхньої самовідданої праці Московському Православ'ю нарешті було прищеплено давньоукраїнську ісихастичну традицію Київського Православ'я. В Росії постали такі духовні осередки, як Валаамський манастир та Оптина пустинь, що уславилась своїми великими старцями. Інша гілка Паїсіївої школи (українська) на чолі зі старцями Василієм (Кишкиним) та Філаретом (Данилевським) повернулась в Україну, де заснувала велику Глинську пустинь, що також уславилась своїми видатними старцями.
"Сотні шукачів правди, - пише митр. Іларіон (Огієнко), - щоденно приходили до старця і шукали в нього запокоєння порадою чи поміччю, врешті, хоч молитвою - так це було, наприклад, у скитах Київо-Печерської лаври, так це було за старців Оптиної пустині в Росії на Калужчині, славнозвісних ідейних учнів нашого старця Паїсія... Народ щоденно звертався до старця за порадами в своїх тяжких випадках: у горі, в печалях, у непорозуміннях, у бідах, у сумнівах Віри... І старець довгими годинами щоденно говорив натхненно, як стародавній пророк... І навчав, і поради давав. І картав... І благословляв... І часто-часто виявлялася прозорливість старця... І часто бувало, що приходили до старця правдиві шукачі Божої істини - і люди прості, і люди освічені слухали натхненне слово, і виходили від старця перероджені... І це було явне і ясне чудо старцеве...".
Слід зазначити, що в Україні школа старчества ніколи і не зникала. Як пише митр. Іларіон (Огієнко): "Аскетичний рух серед православного монашества ніколи не затихав, деколи тільки то зменшуючись, то збільшуючись. Старець Паїсій якраз був тим, хто сильно побільшив аскетичну ідею серед православного монашества, створив цілу окрему свою школу, яка значно вплинула й на монашество українське й російське... Український дух старого київо-печерського аскетизму відновився тут помітно й сильно". Митрополит Іларіон також зауважує: "Україна здавна була переповнена скитами, а в них сиділи один-два чи кілька старців... Були в нас пустині і в безлюдних степах та лісах, були і в Східній Україні, і в Західній, в Галичині було їх немало. Але в XVIII ст. багато їх позникало - московська державна влада позакривала їх". Саме під впливом тих гнаних московським режимом українських старців преп. Паїсій загорівся любов'ю до ісихії, саме в Україні від старця Ісихія Пустельника з Київщини преп. Паїсій отримав благословення тікати до Молдавії та Афону. Під впливом іншого видатного київського старця-ісихаста Досифея, що переховувався в печері неподалік від Китаївської пустині, постав інший відомий на весь православний світ старець Св. Серафим Саровський, який також навчився "умному діланню" саме в Київі, почерпнувши з "київської школи" невмирущий духовний досвід і перенісши його на Північ.
Одначе, на відміну від України, впровадження інституту старчества в Росії відбувалось досить проблематично. З перемогою "йосифлянства" над "нестяжанням" в XV - XVI ст. ця практика була витіснена з Московії. Морально надламане "йосифлянство" з його вузько-сектантським духовним і богословським простором, ставши офіційною доктриною Московського Православ'я, згубило в своїй основі самий сенс справжнього православного монашества, замінивши його омосковленим західнім зразком манастирів-землевласників, ідеєю соціяльно-державного служіння манастирів і Церкви. Щоправда московський патріярх Никон під впливом української школи намагався впровадити в Московській Церкві значні реформи, в тому числі і в монашестві, прищепити їм саме київську традицію, протиставивши неоязичницькій доктрині "Третього Риму" давню київо-православну традицію "Нового Єрусалиму". Але за таке "небачене зухвальство" цар Олексій Михайлович ганебно позбавив його сану і піддав ув'язненню. Ще більш рішуче стояли в обороні справжніх ідеалів чернецтва, ісихазму та Істинного Православ'я такі українські святителі, як Йоасаф Кроковський (+ 1718), Варлаам Вонатович (в схимі Василій, + 1752), Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Арсеній Мациєвич (+ 1772), Павло Конюшкевич, Варлаам Шишацький (+ 1820) та багато інших, але всі вони впали жертвами свавілля правлячого режиму. Все, що походило з України, в тому числі ісихазм і старчество, на Московії сприймалось як "нововведення", "уніятська закваска" і навіть "єресь". Таке протистояння московського "йосифлянства" і новопосталого київського "паїсіянства" на прикладі однієї обителі досить яскраво відобразив Ф. М. Достоєвський в романі "Брати Карамазови" в образі "йосифлянина" Ферапонта і старця-ісихаста Зосими ..
Стан ісихазму в Україні та Росії на поч. XX ст.
Незважаючи на страшний духовний занепад, секуляризацію, що їх привнесла в Україну російська деспотія, споконвічні українські національно-духовні ідеали чужинцям так і не вдалося придушити. Найбільш глибоко охарактеризував духовний стан того часу прот. Олександер Шмеман: "Святість, дихання Духу, котрий дихає, де хоче, заховується поступово в ліси, на окраїни, на "периферію"... Святість не вимирає... Не вмирає і справжня спрага святости... Тоді, в епоху цього державного "тягла", зафіксованого побуту, статичности, важкої "сакральности", виникає на Русі тип мандрівника, бродяги, вічного пошуковця Духа та Правди, вільного свободою повного відчуження, але він в ній одержує єдність з людьми і природою... І тому не у офіційної ієрархії шукають живі душі задоволення своєї духовної спраги, духовного керівництва, а у старців святих, отшельників. Церква-суспільство випадає з самої церковної свідомости. Залишається грішний світ і в ньому джерела благодаті, окремі "центри", доторкнутися до яких стає заповітною мрією. Духовне життя відходить все глибше в своєрідне "підпілля", стає таємничою підземною рікою, що ніколи не всихає, але все менше впливає на життя держави, суспільства, і, врешті решт, самої Церкви". Такий стан речей був характерним як для XV - XVI ст., так і для кін. ХІХ - поч. XX століть. В ньому виявляло себе історичне протистояння матеріяльно-неоязичницького "Нового Риму" та духовно-християнського "Нового Єрусалиму", московського "йосифлянства" і київського "нестяжання", російського "цезарепапизму" й української "соборности".
Неґативне сприйняття частиною російської церковної ієрархії "новопривнесених" ідеалів "паїсіянства", заборона і переслідування деяких його прихильників підштовхнули декого до т. зв. "внутрішньоцерковного сектантства". Одні переходили до старообрядців, а інші починали створювати паралельні церковні течії. Так, в Харківській губернії колишній афонський ієросхимонах Стефан (Підгорний) вийшов із підпорядкування Синоду і організував більше десятка самостійних парафій, що діяли на території Харківської і Курської губерній. Подібно вчинили ієром. Серафим Никандрівський в Псковській губернії, ієром. Інокентій (Левізор) в м. Балта Одеської губерн., схим. Олексій Паніашка в Самарській губернії та інші. Під впливом цих та інших "проповідників" з сер. XIX ст. в народі пожвавився напівсектантський рух т. зв. "странників". Посилаючись на відступ панівної Церкви від "ідеалів істинного благочестя", мандруючи по всій імперії, "странники" вчили, що в Росії воцарився "Антихрист", в зв'язку з чим підлегле йому церковне керівництво є "єретичним". При цьому вони реґулярно відвідували діючі православні храми, вирізняючись особливою зовнішньою побожністю. Як свідчить прот. С. Булгаков, керівним органом в общинах странників були "ради старійшин", існували власні статути і правила. Особливе поширення іще від часів Брест-Литовської унії "странництво" мало в Україні. Проф. Хіждеу в 1835 р. розповідав про українських странників. "В Україні з'явився особливий, майже спадковий цех "убогих", що їх називають старцями. Їх дуже шанують серед простого народу, і вони самі відрізняють себе від звичайних жебраків. Це люди меткі, носителі народної мудрости... І тепер селяни часто покликаються на суд таких старців. Певною мірою їх можна б назвати "мандрівними суддями миру". Окрім "мандрівних філософів" та кобзарів, в Україні був досить поширений інститут мандрівних ченців та священиків, але на поч. XIX ст. його силовими методами було по суті ліквідовано. В усі часи на "странників" царська жандармерія вчиняла реґулярні облави, а активістів за звинуваченням в "антидержавній аґітації'" засилала до Сибіру на каторжні роботи. Таке ставлення влади яскраво відобразив Л. Толстой в оповіданні "Отець Сергій". За свідченням прот. С. Булгакова, близьким до цієї течії був інший внутрішньоцерковний напівсектантський рух - "пустельники". На відміну від "странників", вони вели осілий спосіб життя - як правило в лісах, куди віддалялись від зовнішнього "апостасійного світу". Секуляризоване суспільство і Церкву вони також вважали запроданими "антихристу", а спасіння для християнина вбачали у втечі в "пустелі", в ненастанних постах і молитвах. Більш детальної, неупередженої інформації про діяльність і погляди цих течій ми не маємо, а тому зрозуміти саму суть такого явища дуже важко. В тодішній казенно-секуляризованій імперії "сектантством" досить часто оголошували творчу внутрішньоцерковну опозицію, невдоволення обер-прокурорським диктатом над Церквою та перетворенням її в "казенний департамент ісповідань". Тому, можливо, в вищеописаних явищах, окрім поодиноких випадків, взагалі не було нічого спільного з сектантством, а насправді православні подвижники виявляли свій протест проти пануючої неправди.
Окремо від подібних внутрішньоцерковних напівсектантських груп на поч. ХХ ст. серед чернецтва набув значного поширення рух, відомий під назвою "ім'яславіє" або "Афонська смута". Як повідомляє прот. Георгій Флоровський, все почалось з книги кавказького схимонаха Іларіона "На горах Кавказа. Беседа двух старцев-подвижников о внутреннем единении с Господом наших сердец через молитву Іисус Христову или духовная деятельность современных пустынников", яка здобула серед чернецтва надзвичайну популярність і витримала три перевидання, в т. ч. і в Київо-Печерській лаврі (1912 p.). В цій книзі простий схимник, далекий від пануючих тоді схоластичних мудрувань, в доступному звичайному простолюдинові стилі описує власні молитовні переживання, розповідає про практичне відчуття Божественної соприсутности в молитві, назвавши закликуване ім'я Ісусове "самим Богом". "Для Іларіона, - пише прот. Флоровський, - це було, напевно, не стільки богословським твердженням, скільки простим описом молитовної реальности. Але і сам молитовний реалізм здавався занадто сміливим". Його розміркування над практичним значенням для подвижника "імени Божого" новопосталі "йосифляни" на чолі з Грицьком Распутіним (що належав до таємної секти хлистів) та Антонієм Храповицьким (якого згодом архиєп. Феофан (Бистров, + 1940) викрив у т. зв. "хрестоборницькій єресі" - ("догмат відкуплення") беззаперечно оголосили "єрессю", апелюючи до силового "переконання" опонентів за допомогою державних каральних органів. Такі дії російських "синодалів" на Афоні викликали справжню "смуту", яку за наказом Синоду від 29 серпня 1913 р. царськими жандармами було "ліквідовано", а близько 1000 ченців-ісихастів, серед яких більше 300 були вихідцями з України і пробули на Афоні вже понад 30-40 років, насильно вивезено з Святої Гори.
Однак примусові методи придушення нового сплеску ісихастичного руху спричинили переростання його в справжню внутрішньоцерковну опозицію, стихійно перекинувшись з Афону на Україну та Росію. Новим ідейним натхненником був український ієросхимонах Антоній (Булатович), який в дусі старої ісихастичної традиції обстоював думку, що " в самих звуках і буквах імени Божого присутня благодать Божа". З-під пера цього видатного подвижника вийшла ціла низка яскравих полемічних творів і публікацій, пробудивши у вітчизняному богослов'ї справжній творчий спалах. На захист "ім'яславія" стають оптинський старець Нектарій (Тихонів, + 1928), прот. Іоан Кронштадтський (під його впливом в країні виник окремий рух "іоанитів", також відлучений Синодом від Церкви), прот. Павло Флоренський, о. Сергій Булгаков, о. Валентин Свінцицький, проф. А. Ф. Лосєв, Володимир Ерн, С. Аскольдов, М. Новоселов (згодом катакомбний єпископ Марко) та багато інших, ориґінальні праці яких складають окрему "філософію імени". Як пише прот. Сергій Булгаков: "Практичне застосування Ісусової молитви, звичайно, повело за собою і суто богословське вчення про Ім'я Боже та силу Його, про сенс Його ушанування і про Його дієвість... На даний момент існують два різних напрями в розумінні цього питання. Одні (що звуть себе ім'яславцями) є взагалі прихильниками реалізму в ушануванні імени: вони вірують, що в Імені Божому, закликуваному в молитві, вже є і присутність Божа (о. Іоан Кронштадтський та інш.); другі ж дотримуються більш раціоналістичного і номіналістичного розуміння, за яким Ім'я Боже є людський, інструментальний засіб для висвітлення людської думки та прагнення до Бога. Практичні виконавці Ісусової молитви і, взагалі, містики дотримуються першої думки, так само як і деякі богослови та ієрархи; друга точка зору характеризує шкільне богослов'я і православну схоластику, що зазнали впливів західнього раціоналізму. В будь-якому разі, богословське вчення про Ім'я Боже на цей час є одним з найчерговіших і суттєвіших завдань при самовизначенні православ'я, яку наш час передає майбутнім вікам".
Попри те що старці Іларіон, Антоній та їхні послідовники були піддані Синодом "відлученню", більшість з них продовжували залишатись в лоні офіційної Церкви, вважаючи свої погляди приватною філософсько-богословською думкою. Хоча, звісно, було немало і таких, що повністю розірвали стосунки з "Церквою-Блудницею", як вони називали офіційну "синодальну" структуру, і, впадаючи у крайнощі, почали обмежувати свою релігійність виключно вшануванням "Імени Божого", як Самого Бога, через що цю течію називають "ім'ябожниками". Переховуючись від переслідувань царським режимом, "ім'яславці" та "ім'ябожники" змушені були піти в підпілля, організувавши цілі поселення та чернечі скити в горах Північного Кавказу, Східніх Карпат, в Буковині, Закарпатті, Криму, на Волині, Кубані та в інших місцях.
Цікаво, що "ім'яславці" в 1918 р. вітали утворення незалежної Української Держави під проводом Гетьмана П. Скоропадського. У тому ж році вони звернулися до Всеукраїнського Православного Собору із закликом спростувати "богоборче мудрування митрополита Антонія (Храповицького, - авт.) і неправославну постанову Синоду" щодо вшанування Імени Божого. Справа "ім'яславців" привернула велику увагу тодішнього Міністерства сповідань Гетьманського Уряду, яке надало їм всебічну допомогу. Павло Мазюкевич, котрий представляв українську партію, пропонував ретельно вивчити це питання як особливий прояв української духовности, поширивши його позитивний досвід в усій Українській Церкві.
На жаль, із втратою Україною державности й утвердженням комуністичного режиму, який розпочав жорстокі репресії проти духівництва і віруючих, розвиток богословсько-філософського осмислення Ісусової молитви припинився. Тим часом "ім'яславці" склали чи не головний кістяк т. зв. "антисергіянської опозиції" офіційному "совєтському православ'ю". За їх активної участи постали "катакомбна" Істинно-Православна Церква в Росії (митр. Йосиф Петрових, митр. Кирило Смирнов, архиєп. Андрій Ухтомський, єп. Марко Новоселов та інші) та Українська "соборно-єпископська" Автокефальна Православна Церква (архиєп. Інокентій Соколовський, архиєп. Феофіл Булдовський та інші). В 1928 -1929 pp. на таємному т. зв. "Кочуючому Соборі" ІПЦ з "ім'яславців" та "іоанітів" було знято неканонічні заборони Синоду 1913 p., а їхнє вчення визнано як "істинно-православне". Ідейним лідером "ім'яславців" в ІПЦ був таємний єпископ Марко (М. Новоселов), який ще в 1913-1917 pp. в своєму видавництві "Релігійно-філософська Бібліотека" видав цілу низку полемічних творів на захист "ім'яславія". Наприкінці 70-х pp. поблизу Почаївської Лаври лідер однієї з течій Катакомбної Церкви схимитрополит Генадій (Секач, + 1987) духовного учня "ім'яславського'' ієросхимонаха Луки інока Василя (Білака) таємно висвятив в єпископи для опікування "ім'яславською" паствою в Західній Україні та Закарпатті. Згодом схимитрополит Генадій висвятив для "ім'яславців" іще кількох "катакомбних" єпископів на Кубані, Північному Кавказі та інших реґіонах, що продовжують опікуватись своєю паствою і по цей час. Таким чином ісихастичний рух в умовах гонінь і підпільности переріс в альтернативну силу казенному "совєтському православ'ю".
Передумова українського відродження
Протистояння глибинного самобутнього Київського Православ'я та московського "йосифлянства", що за часів совєтського режиму переродилося в нову течію - "совєтське православ'я", або інакше "сергіянство", триває й досі. Таким чином дійсне відроження Київського Православ'я полягає в відродженні саме ісихастичних традицій українського чернецтва.
Історія дає нам можливість простежити дивовижно яскраві закономірності, коли з посиленням внутрішньо-молитовного напруження ченців-ісихастів паралельно відбувався і пасіонарний сплеск духовно визрілого національно-визвольного руху православних народів, їхньої соборно-творчої активности. Все це давало змогу тим народам в довершеному вигляді оформити і власну національну державність, і культуру. Пояснити це можна лише наявністю обумовленої не матеріяльними чинниками містичної провіденційности, вищою турботою, відповіддю Логоса на наш внутрішньо-молитовний соборний заклик. З цього стає більш зрозумілим і те прадавнє народно-церковне есхатологічне переконання, що світ цей продовжує існувати лише за молитвами святих праведних старців, які неодмінно і донині десь спасаються в пустелях, горах чи лісових хащах, безперервно приносячи молитву Богові за помилування і спасіння всього людства. Таке переконання відповідає і православному віровченню, адже засноване на біблійних застереженнях, зокрема апостола Павла: "Таїна беззаконня вже в дії, але не звершиться до тих пір, доки не буде забраний від середовища стримуючий тепер, і тоді відкриється беззаконник" (2 Фес 2.7-8). Цікаві міркування щодо цих слів апостола подає священник о. В'ячеслав Полосін, який вважає, що "стримуючий тепер" - це суспільна колективна свідомість, духовний стан суспільства, за якого Святий Дух не відходить від нього, а сили зла не одержують в ньому леґалізації. Інакше кажучи, це свідомість кафолічна, Соборна, що є основою животворчого організму, "душею" Церкви Христової. Соборність - це містична і метафізична глибина християнства як спільноти. Церкви, її колективної вселенської свідомости. За справедливим зауваженням Хомякова, "одне це слово поєднує в собі ціле сповідування віри". Соборна природа церковної свідомости явлена на П'ятдесятницю, при заснуванні новозавітньої Церкви, коли зійшов Дух, що в ній перебуває, і пронизана єдиною ниткою крізь віки до наших днів. "Церковність, - пише прот. Сергій Булгаков, - є соборність, як залучення до вселенського істинного життя Тіла Христового, як поглиблення в незміримі глибини боголюдського життя. Церковність як соборність не визначається раціонально, адже вона і розкривається лише за межами розумового, відокремлюючого мислення. Вона - трансцендентна індивідові, як такому, хоча і стає для нього іманентною в його воцерковленні. Соборність є істинність, і істинність є соборність... Внутрішня соборність є не кількість, але якість, причетність Тілу Христовому, в якому діє Дух Святий, життя во Христі Духом Святим...". Саме тому творча праця, приміром, Вселенських Соборів Церкви завжди розпочиналась прошенням зішестя на них благодаті Духа Святого, що за розбіжности думок і поглядів "стримував неправомислення", органічно сприяв свідомості соборян колективно виявити Істину. Це важлива відмінність Вселенського Православ'я від західньо-католицького "папоцезаризму" та східньо-московського "цезарепапизму", де Соборність, як правило, підмінювалась волею однієї особи. Це стосується окремих організмів: Церкви, Нації, Держави. Втрата ж соборної свідомости, єдности з Отцями попередніх віків та правомислення у вселенському маштабі, утвердження, на противагу загальним християнсько-національним суспільно-моральним принципам Соборности, суспільного індивідуалізму, байдужости, споживацького егоїзму, аморальности і космополітизму, внаслідок чого Дух Святий припиняє свою творчу, "стримуючу беззаконня" присутність в свідомості суспільній (в "середовищі"), спричинюючи своєрідний суспільний "вселенський хаос", "таїну беззаконня" (2 Фес 2.7-8), - утверджує в світі "Антихриста". Звертаючись до цього місця у Святому Письмі, учень київо-печерських старців, один з провідних ієрархів т. зв. "соборно-єпископської" канонічної УАПЦ (катакомбної) святитель-мученик архиєп. Іоаникій (Соколовський, + 1939) Катеринославський, намагаючись в святоотецькій традиції дати витлумачення словам апостола Павла, зазначає: "Стримуючим тепер є благодать Духа Святого, що симфонійно зосереджена в Соборному розумі Церкви, Народу і Держави. Відступлення від Правди Божої та віри Істинної призводить до відступлення благодаті від "середовища", що надає можливість звеличення в наших серцях, свідомості та світі в цілому царства Антихриста. В останні часи соборна благодать Духа Святого пребуде лише з тими, хто переховується в пустелі, обраним "малим стадом" - віруючими істинно-православними християнами, що унаслідували завіти Свято-Філядельфійської Церкви, і, не озираючись на вигнання та втрати від князів світу цього, стали на шлях упротивлення злу, і зберігши у чистоті серця Правду Божу, Любов сердечну, Свободу внутрішню і Соборність духу. Молитви сих таємних старців і спасуть погрязаючий в беззаконнях безблагодатний світ від остаточної загибелі". ("Исторический путь православия". - Нью-Йорк, 1954). За давніми біблійними та есхатологічними пророцтвами, кінець світу настане тоді, коли на землі не зостанеться і десятка таких старців у зв'язку із чим відродження традицій ісихазму, після певного згасання і забуття, в історії Православ'я завжди набувало все нової і нової актуальности, оскільки повноцінне життя окремих народів, як і людства в цілому, цілком залежить від внутрішнього соборно-молитовного напруження, сердечного звернення до Логоса.
 
 

Один із постійних дорадників та опікунів молодіжного православного руху SYNDESMOS у Східній Европі (www.syndesmos.org), архиєпископ Православної Церкви у Польщі Єремія доволі часто звертається у своїх посланнях та лекціях до студентства та мирян різних країн. Не раз Його Високопреосвященство, як ректор богословського закладу, відвідував Україну. Цього року Владику Єремію обрали на посаду керуючого Польською Міжцерковною Радою.
Пропонуємо до уваги читачів розмову з ректором Варшавської Богословської Академії, архиєпископом Вроцлавським і Щеціньским Єремією про його бачення перспектив розвитку Церкви Христової.

- Вперше Польську міжцерковнураду (ПМР, або польською - PRE) очолює православний священнослужитель. Як теперішній голова ради, Владико, чим ви можете мотивувати, що вибрали Вас, тобто саме православного архиєрея? Чи означає це, що Православна Церква тепер набагато активніша у міжхристиянському діялозі, аніж колись?
- Вибір православного священнослужителя на посаду керівника ПМР є результатом внутрішнього розвитку ПМР та проявом визнання ролі Православної Церкви у міжцерковному (на заході кажуть ''екуменічному" від слова "ойкомена" - дослівно "наш дім") рухові. На світовому рівні Православна Церква бере участь у міжцерковному діялозі від самого початку. Патріярх Константинополя вже 1919 року пропонував утворити Всесвітню Раду Церков на зразок Ліги Націй. Православна Церква у Польщі брала участь у цьому діялозі в 20-30-х роках XX століття у всіх найважливіших екуменічних конференціях. Сам Предстоятель наш - Блаженніший митрополит Діонісій (Валединьський) - був учасником обох найголовніших конференцій перед Другою світовою війною: у Стокгольмі 1925 р та в Лозанні 1937 р Хотів би також пригадати тут і активну діяльність у цьому напрямку проф. свящ. Сжи Клінгера. У 60-70 роках минулого століття завдяки своїй участі у цьому діялозі на Батьківщині та за кордоном, завдяки численним публікаціям цей священик мав великий вплив на багатьох богословів та священнослужителів усіх християнських Церков Польщі. Сподіваюся, що теперішнє православне середовище продовжуватиме цю традицію міжцерковної праці і - якщо дасть Бог - вплине не тільки на зміцнення міжцерковного миру, але й просто взаємного визнання, у чому завжди є дуже актуальна потреба. Міжцерковна праця сповнена несподіванками, втім, радісними та приємними також.
- Як гадаєте, Владико, в який спосіб можна ті зусилля, що їх Церкви витрачають на вирішення внутрішніх суперечок, скерувати на протистояння процесам секуляризації (зісвітщення, "обмирщление", збуденщення) та агресивної діяльности сект?
- Гадаю, що на з'ясуваня стосунків ми маємо щораз менше сил. Натомість міжконфесійний клімат у Польщі видається мені надзвичайно сприятливим. Проводиться неабияка праця на різних рівнях: це і неофіційні зустрічі та спільні заходи, це і всебічна спільна соціяльна діяльність з допомоги потребуючим. А от щодо секуляризації та діяльности сект, то чи не найкориснішим у цьому ракурсі буде праця над чистотою мислення, молитви та святости особистого життя. Всі інші засоби є другорядними.
- Чи ще у нашому житті ми будемо свідками православно-католицького євхаристійного примирення?
- Не знаю чи це відбудеться ще у нашому поколінні. Але знаю чітко, що нам потрібно робити все, що тільки у людських силах, щоб ми не зрадили нічого того, що досі вдалося досягнути між Церквами на шляху до цієї мети.
- А може, власне ця євхаристійна та інституційна єдність недосяжна для нас, і нам варто вростати у те духовне середовище, яке вже нас єднає?
- Так, треба виростати у тому, що нас єднає. Але Євхаристія тут, на землі, є центром церковного життя. У кожному випадку не можна полишати надії на досягнення остаточної мети руху до міжцерковної єдности. Чи скоро вже ця єдність настане? Гадаю, треба плекати надію, що ми таки повернемося до християнства першого тисячоліття.

Часопис "ДІЛ" - для "Нашої віри"
 
 

ЄПИСКОП КАЛЛІСТ (УЕР) народився у Великобританії у 1934 p., викладає в університеті Оксфорда і очолює там православну парафію Константинопольського патріярхату.
Книга "Внутрішнє Царство" відкриває шеститомне зібрання праць автора, започатковане видавництвом "Дух і літера". Вона містить статті, в яких глибоко викладені основи православного вчення про Бога і людину. Натхненні справжнім молитовним досвідом, твори Владики Калліста допоможуть читачам творчо здобувати відповіді на протиріччя і шукання сучасного світу.
Перед читачами "Внутрішнього Царства" постає в усьому розмаїтті життя Церкви в Духові Святім - її Отці, святі, мученики, подвижники, юродиві - живий ланцюжок, який не замикається "десь там у надрах історії", а поєднує час і вічність, життя теперішнє з "життям грядущого віку". Для автора духовне життя проявляє себе у людській творчості.
Центральну тему книги, яка об'єднує різні за змістом і жанрами тексти, можна визначити словами улюбленого автором прп. Ісаака Сиріна: "Що таке милостиве серце? Спалахи людської душі за все сотворене..."
Особливе місце автор приділяє молитві, яка досягла найвищої досконалости в традиції ісихазму. Він глибоко вияснює вчення ісихастів, в якому заховані великі творчі можливості православ'я. Ісихазм - це те його осердя, яке здатне допомогти сучасній людині подолати світове зло і неволю цивілізації і повернутись на шлях спасіння.
Пропонуємо читачам уривки, присвячені саме цій актуальній темі.

Серце означає глибинну сутність нашого єства. Це місце мудрости й розуміння, де приймаються наші моральні рішення, внутрішній храм, де ми знаходимо Божественну мудрість і присутність Святої Трійці. Воно означає людину як "духовну істоту", створену за образом і подобою Бога. [...]
Отже, молитва і богослужіння тривають "безнастанно день і ніч" у тому значенні, що вони є частиною нашої сутности: не тим, що ми робимо, кажемо чи думаємо, а тим, чим ми є. "Згадуй Бога частіше, ніж ти дихаєш", - вчить св. Григорій Назіанзин. Молитва для нас є вагомішою, невід'ємнішою частиною нас самих, ніж ритм дихання чи биття серця. Ми створені, щоб молитися. Молитва - наша істинна натура, і все має стати молитвою. "У безкрайньому катедральному соборі, який є всесвітом Господнім, - пише Павло Євдокимов, - кожен, чи то вчений, чи то простий робітник, покликаний стати священиком власного життя: усе людське перетворити у дар та гімн слави". В іншому місці він зазначає: "У катакомбах найчастіше зустрічається образ жінки, яка молиться, - Оранта. Вона є уособленням єдиного справжнього ставлення людської душі. Недостатньо промовляти молитву: нам потрібно стати, бути молитвою, втілитися у молитві. Недостатньо молитися час від часу. Все життя, кожна дія, кожен жест, навіть посмішка на людському обличчі, має стати прославленням поклоніння, дару, молитви. Кожен має віддавати не те, що він має, а те, чим він є". [...]
"Моліться без перерви" (1 Сол 5,17) - короткий, але виразний заклик ап. Павла до солунян справив вирішальний вплив на дух східного православного чернецтва. [...]
Цю ідею коротко розкрито у Сказаннях отців пустелі: "Чернець, який молиться тільки тоді, коли стає до молитви, насправді взагалі не молиться". [...]
Наша постійно повторювана молитва - будемо вважати, що це перший вірш псалма 51, як у авви Лукіяна, або Ісусова молитва - починається як молитва вуст, повторювана зі свідомим зусиллям. На цьому рівні наша увага раз за разом відволікається, але знову й знову, твердо, але без насилля, її слід повертати назад, до змісту того, що ми повторюємо. Тоді молитва переростає у наступний рівень: її промовляють не тільки вустами, а й розумом - можливо, тільки розумом, без промовляння слів уголос. Потім настає ще один рівень - молитва сходить від розуму до серця. Розум і серце поєднуються в акті молитви. [...]
Для прп. Ісаака Сиріна ця безнастанна молитва серця - не стільки "наша" молитва, скільки молитва Святого Духа всередині нас:
"Учень. Що є вершиною усіх зусиль аскетичного життя, досягнувши якої, людина знала б, що життя її стало довершеним?
Учитель. Це відбувається, коли людина стає достойною безнастанної молитви. Коли досягла вона цього, зійшла на висоту всіх чеснот, то стає вона пристанищем Святого Духа. А якщо хтось не прийняв з усією готовністю цей дар Утішителя, то не може він вільно перебувати у безнастанній молитві. Коли Дух Святий вселяється в когось з людей, то не припинить той молитви, бо сам Дух молиться у ньому завжди. Тоді - спить ця людина чи ні - "молитва не припиняється в душі її. Їсть вона чи п'є, спочиває чи щось робить, навіть коли поринає вона у сон, вільно випускає її серце аромат молитви. З цього часу молитва присутня у ній завжди; навіть якщо не молиться вона зовнішньо, молитва здійснюється у ній таємно. Бо, за словами одного з христоносних мужів, мовчання чистих є молитвою, тому що навіть помисли їхні суть Божественні порухи, а порухами чистого розуму суть тихі голоси, які потаємно співають псалми Невидимому". [...]
Таке значення православна духовна традиція вкладає у слова апостола Павла: "Моліться без перерви". Ні на мить не слід припускати думку, що можна легко або часто досягати стану, описаного прп. Ісааком. Насправді, як випливає з його слів, це не те, чого ми досягаємо власними зусиллями, а дар Божий: Він дарує його тоді, коли забажає, і тим, кого Сам обирає, незважаючи на встановлені нами правила і принципи. [...]
Але шлях до сходження відкритий для всіх, і кожен може спробувати хоч трохи пройти по ньому. Немає привілейованої еліти, яка єдино покликана до цього. Жодному не заборонений цей шлях.
Жодному не заборонений цей шлях. Хоча досі йшлося переважно про чернечу традицію, описаний тут спосіб молитви призначений не тільки для ченців. Св. Нікодим Святогорець зазначає:
"Нехай ніхто не думає, браття мої християни, ніби тільки духовенство та ченці, а не миряни, мають безнастанно і завжди молитися. Ні, ні; всі ми християни мусимо завжди перебувати в молитві. Григорій Богослов учить усіх християн, що потрібно частіше згадувати в молитві ім'я Боже, ніж вдихати повітря.

Свята правда полягає не в словах, а в мовчанні і довготерпінні серця.
Книга убогих духом

Різні ступені ісихїі

Одна з історій Сказань отців пустелі розповідає про візиту Теофіла, архиєпископа Александрійського, до скитських монахів. Прагнучи вразити свого шановного гостя, ченці звернулися до авви Памво: "Скажи що-небудь архиєпископу, щоб його навчити". Старець відповів: "Якщо його не навчило моє мовчання, то його не навчать і мої слова". Ця історія доводить надзвичайну важливість у традиції пустельництва ісихії - стану спокою або мовчання. "Бог поставив ісихію над іншими чеснотами", - стверджується у Сказаннях отців пустелі. Св. Ніл Анкирський зазначає: "Брудна вода не може стати чистою, якщо її постійно каламутити, так само не можна стати ченцем без ісихії".
Однак ісихія означає набагато більше, ніж утримання від зовнішнього спілкування. Це слово має багато рівнів розуміння. [...]
Ісихія та усамітнення. У найдавніших джерелах іменник "ісихаст" (hesychastes) і пов'язане з ним дієслово hesychazo переважно означали ченця, який живе усамітнено, пустельника порівняно з членами чернечої общини. [...]
Ісихія і духовність келії. "Ісихія, - стверджує авва Руфіній у Сказаннях отців пустелі, - означає перебувати у келії зі страхом Божим, розмірковуючи про Бога і утримуючись від злости та марнославства. Така ісихія, як матір усіх чеснот, оберігає ченця від вогняних стріл ворога". Розширюючи поняття ісихії і пов'язуючи його з пам'яттю про смерть, Руфіній закінчує такими словами: "Будьте пильними (nephe), стежте за своєю душею". Отже, ісихія пов'язана з іншим ключовим поняттям традиції пустельництва nepsis, тобто духовним пробудженням або пильністю.
Якщо поняття ісихія пов'язати з келією, воно усе ж таки характеризуватиме загальний стан ісихаста в просторі, але водночас набуде глибшого духовного значення. Ісихаст, тобто надзвичайно пильна людина, яка живе в келії, не обов'язково мусить бути постійно усамітненою, а може бути також і ченцем, який живе в общині. [...]
Келія, яку ми у цьому випадку розуміємо як каркас ісихії, - це місце, де безнастанна молитва підноситься над усім іншим. [...]
Для ісихаста ж келія є домом молитви, святинею та місцем зустрічі людини і Бога. Це увиразнено в прислів'ї: "Келія ченця - це вавилонська піч, в якій троє дітей знайшли Сина Божого; це вогняний стовп, з якого Бог говорив до Мойсея". [...]
Ісихія та "повернення до себе". Таке умоглядне розуміння ісихії наголошується у клясичному визначенні ісихаста, наведеному святим Йоаном Лествичником: "Ісихаст - це той, хто в змозі тримати своє безтілесне єство у своєму тілесному домі. Це рідкісний та дивний подвиг". Істинний ісихаст - це не той, хто йде в пустелю, а той, хто насмілився увійти всередину свого серця; не той, хто йде від людей, зачиняючи двері своєї келії, а той, хто "повертається у себе", зачиняючи двері свого розуму. "Опам'ятавшись", - говориться про блудного сина (Лк 15,17); і саме це робить ісихаст. Як зазначає свт. Василій Великий, ісихаст повертається до себе; і повернувшись усередину, він піднімається до Бога. У цьому розумінні ісихастом є той, до кого звернені слова Христа: "Царство Боже є між вами" (Лк 17,21) і хто дотримує принципу: "Більш ніж щось інше пильнуй своє серце" (Прит 4,23). За словами прп. Ісаака Сиріна, він "занурюється в себе", знаходячи там сходи, що ведуть до неба. Якщо ще раз визначити ісихаста як самітника, який живе у пустелі, можна сказати, що усамітнення - це стан душі, а не предмет географічного розташування, адже справжня пустеля пролягає в нашому серці. [...]
Віддалення від людей, мовчання, спокій - це три рівні ісихії. Перший є просторовим: "відійти від людей", умовно й реально. Другий - умовним: "мовчати", утримуватись від розмов з людьми. Виконання жодної з цих дій не перетворить нас на справжніх ісихастів; адже ми можемо зовні жити усамітнено й не розмовляти, а внутрішньо бути переповненими неспокоєм і тривогою. Щоб досягти справжнього спокою, потрібно перейти з другого рівня до третього, із зовнішньої до внутрішньої ісихії, із звичайної відсутности розмови до того, що св. Амвросій Медіоланський називає negotiosum silentium, тобто до активного та творчого мовчання. [...]
У зв'язку з цим варто нагадати, що грецькі письменники-аскети, такі як Євагрій або св. Максим Сповідник, вживають слова praxis (або praktike) і theoria, які здебільшого перекладаються як "активне життя" і "споглядальне життя". "Активне життя" означає не життя у служінні світові (настанови, навчання, соціяльну роботу тощо), а внутрішню боротьбу для викорінення пристрастей і отримання благодаті. Розглядаючи це словосполучення у такому значенні, можна сказати, що багато затворників і ченців, які живуть у суворій ізоляції, переймаються переважно "активним життям". Так само є чоловіки й жінки, які повністю присвячують себе служінню в миру, але мають молитву в серці; і про них можна справедливо сказати, що вони живуть "споглядальним життям". Св. Симеон Новий Богослов наполягає, що повнота Божого образу можлива, як "у великих містах", так і "у горах і келіях". [...]
Ісихія і духовна убогість. Внутрішній спокій, якщо його тлумачити як охорону серця й повернення до себе, означає перехід від множинности до єдности, від багатоманітности до простоти і духовної убогости. Говорячи словами Єваргія, розум має "оголитись". Цей аспект поняття ісихія можна зрозуміти з визначення прп. Йоана Лествичника: "Ісихія - це перебування за межами помислів".
Ісихаст припиняє свої повсякденні справи не для того, щоб стати ідеальним, а для того, щоб увійти в діяння Бога. Його мовчання не пусте й пасивне (порожня пауза між словами, короткий відпочинок перед продовженням розмови), а надзвичайно активний стан постійної уваги, пильности і понад усе - слухання.
Ісихаст - це par excellence той, хто слухає, хто відкритий для Іншого: "Вгамуйтесь і пізнайте, що я - Бог" (Пс 45(46).11). Словами прп. Йоана Лествичника: ісихаст - це той, хто промовляє безпристрасно: "Бадьорим стало моє серце, Боже, бадьоре моє серце" (Пс 57(58)); ісихаст - це той, хто говорить: "Я сплю, та серце моє не засинає" (П.п 5.2). Повертаючись до самого себе, ісихаст входить до таємної кімнати свого власного серця для того, щоб, перебуваючи там перед Богом, мати змогу слухати безсловесну мову свого Творця. "Коли ти молишся, - за спостереженням сучасного православного фінляндського письменника, - ти сам повинен мовчати; нехай говорить молитва", - точніше, нехай говорить Бог. "Людина повинна завжди мовчати, щоб говорив сам Господь". Ось чого намагається досягти ісихаст.
Справжнє внутрішнє мовчання, або ісихія, у найглибшому значенні цього слова, є те саме, що й усепрониклива молитва Святого Духа в нас.
У розумінні переходу до життя і діяння Божого ісихія є тим, що ми можемо досягти лише частково й недосконало. Це есхатологічна реальність, яка зберігається в усій своїй повноті для майбутнього життя в раю. Прп. Ісаак зазначає: "Мовчання - це таємниця віку прийдешнього".
В принципі ісихія - це загальна назва внутрішньої молитви, і тому вона охоплює багато інших різноманітних способів моління.
Термін "ісихазм" вживається у ще вужчому значенні для позначення фізичної техніки, яка включає особливий контроль над диханням, що деколи пов'язується з Ісусовою молитвою. Пов'язування ісихії з Ім'ям Ісуса і, як може здаватися, з диханням знаходимо вже у прп. Йоана Лествичника: "Ісихія - це значить стояти перед Богом у постійному служінні. Нехай пам'ять про Ісуса єднається з вашим диханням, і тоді ви пізнаєте вагомість ісихії.
Тепер Ісусова молитва є саме шляхом - верховним шляхом - яким ми "звертаємося до Господа по допомогу". Вона перемагає наші спокуси саме тим, що допомагає подивитись довкола.
За словами св. Діадоха Фотікійського: "Коли ми перекриємо всі виходи розуму згадуванням Бога, тоді він вимагатиме від нас завдання, яке задовольнить його потребу в дії. Для повного виконання його призначення, ми нічого не повинні давати, крім молитви "Господи Ісусе...".
Це коротко про створення ісихії у серці за допомогою Ісусової молитви. І з цього випливають два важливі наслідки. По-перше, для того, щоб молитва досягла своєї мети, вона має бути ритмічною і реґулярною, а у досвідченого ісихаста - не новачка, який має бути дуже обережним і, якщо можливо, молитись під наглядом духовного отця - вона має бути безперервною і тривати протягом довгих проміжків часу. Допоміжні засоби, приміром, такі як чотки (komvoschoinion, tchotki) та контроль за диханням, сприяють встановленню реґулярного ритму.
По-друге, повторюючи Ісусову молитву, розум мусить бути якомога вільнішим від сторонніх образів. Для цього краще молитися там, де мало або взагалі немає зовнішніх звуків; краще молитися у темноті або із заплющеними очима, ніж дивитися на ікону, освітлену свічками або лямпадкою. Старець Силуан Афонський, коли молився, ховав свій годинник у шафу, щоб не чути його цокання, а потім натягав на очі й вуха свого грубого шерстяного чернечого капелюха. Хоча візуальні образи неминуче виникатимуть під час молитви, їх не можна викликати спеціяльно. Ісусова молитва - це не вид хаотичної медитації з різних випадків у житті Христа. Ті, хто призивають Господа Ісуса, мають бути цілковито переконані у своєму серці, що стоять у безпосередній присутності Спасителя, що Він перед ними і в них, що Він слухає їхню молитву і відповідає їм. Однак усвідомлення присутности Господа не повинно супроводжуватися жодними візуальними уявленнями, а має обмежуватися простим переконанням або почуттям. За словами св. Григорія Ниського: "Наречений приходить, але Його не видно". [...]
Ісихія означає не пасивність, а пильність (nepsis), "не відсутність боротьби, а відсутність невпевнености та неспокою". [...]
"Звільнення" від зла чи буденних logismoi під час промовляння Ісусової молитви, заміщення їх єдиною думкою про ім'я Ісуса - це не пасивність, а ствердний і сильний спосіб контролю над нашими помислами за допомогою милости Божої. Призивання імени Ісуса є звичайною формою "спокою перед Богом у чистій вірі", але водночас воно позначено великою любов'ю до Спасителя та жагучим прагненням бути якомога ближчим до Божого життя. [...]
Так само св. Симеон Новий Богослов стверджує, що немає "вищого життя" в загальному й абсолютному значенні, тому що "вище життя" кожного з нас - це особливий стан, до якого Бог закликає кожного особисто: "Деякі вважають, що тільки пустинне життя є благословенним, інші - що тільки общинне або чернече. Ще дехто в такий спосіб описує діяльність пастиря, або ж радника, навчителя й розпорядника церкви... Але щодо мене, то я не буду говорити, який з них є кращим за інші, так само я не буду говорити, що один заслуговує на похвалу, а інший на осуд. Але в будь-якому разі, хоч би яким було наше служіння або діяльність, вони є життям задля Бога і за Богом, а це найбільше благословення".
Шлях ісихії відкритий для кожного: єдина необхідна умова - мовчання внутрішнє, а не зовнішнє. І хоча це внутрішнє мовчання передбачає відкидання помислів у молитві, остаточний результат цього відкидання - утвердити виняткову цінність усіх людей і творінь Божих. Цей спосіб відкидання водночас є способом надствердження. Ця думка досить явно проходить крізь "Шлях паломника". Головний герой цієї розповіді, анонімний російський селянин-паломник виявив, що постійне повторення Ісусової молитви змінює його ставлення до матеріяльного світу, перетворюючи все в таїнство Божої присутности й надаючи йому прозорости. "Коли я почав молитись усим серцем, - пише він, - усе навколо мене набуло чудового вигляду: дерева, трава, птахи, земля, повітря й світло. Здавалось, ніби усе говорило мені, що існують вони для людини, свідчать про Божу любов до людини, що все молиться й співає на славу Божу. І з цього я зрозумів, що філокалія вимагає "вміння говорити від усіх створінь"... я відчув любов до Ісуса Христа й усіх створінь Божих". [...]
Таким є подвійний вплив слави преображення: чітко окреслити кожну людину та кожну річ у їх унікальній та неповторній сутності і водночас надати кожній людині й кожній речі прозорости, виявити Божественну присутність за ними і в них. Такий самий подвійний вплив чинить ісихія. Молитва внутрішнього мовчання не відкидає світ, а навпаки - охоплює його. Це дає змогу ісихастові зазирнути за межі світу в пошуках невидимого Творця, щоб потім повернутися у світ і поглянути на нього по-іншому. Часто кажуть, що подорожувати - це повертатися до місця відправлення і бачити свій будинок у котрий раз, немов уперше. Це також стосується молитовної подорожі та інших мандрівок. Ісихаст значно більшою мірою, ніж сенсуаліст або матеріяліст, може оцінити важливість кожної речі, тому що він бачить її в Богові й Бога в ній. Не випадково, що в паламітських сперечаннях у XIV столітті св. Григорій Палама і його послідовники-ісихасти відстоювали саме "одухотвореність" матеріяльного світу, а особливо тіла кожної людини.
Коротко кажучи, такою є відповідь тим, хто вбачає в ісихазмі негативне і дуалістичне явище стосовно світу. Ісихаст заперечує для того, щоб ствердити; він відкидає для того, щоб повернути. Характеризуючи стосунки між ісихастом і суспільством, зв'язок між внутрішньою молитвою і зовнішньою дією, Євагрій Понтійський підсумовує: "Чернець - це той, хто відокремлений від усіх і поєднаний з усіма". Ісихасти відокремлюються зовнішньо, поринаючи в мовчання, внутрішньо - "відкидаючи думки", а в результаті цього польоту приєднуються до інших тісніше, ніж будь-коли, стають ще чутливішими до потреб інших, більшою мірою усвідомлюють свої приховані можливості. Найбільше це проявляється у служінні великих духовних отців і матерів. Такі подвижники, як св. Антоній Єгипетський або св. Серафим Саровський, жили цілі десятиліття в цілковитому мовчанні й фізичній ізоляції. А остаточним результатом їхнього мовчання й ізоляції були ясність бачення та виняткове співчуття. Саме тому, що вони навчилися усамітненню, вони мимоволі могли перейматися радощами і скорботами усіх, хто приходив, шукаючи їхньої поради. Вони могли одразу ж розпізнати найпотаємніші риси кожної людини і сказати їй, може, два чи три речення, але ці кілька слів були саме тим, що на цей момент людина потребувала. Прп. Ісаак Сирін стверджує, що краще набути убогість серця, ніж навернути усі язичницькі народи. Це не означає, що він зневажає апостольство; він просто має на увазі, що допоки ми не досягнемо певного рівня внутрішнього мовчання, не зможемо навернути нікого ні до чого. Цієї ж думки дотримується авва Аммон, послідовник св. Антонія Єгипетського: "Через те, що вони передусім прагли досягти глибокої ісихії, вони отримували силу від Бога, яка входила в них; і тоді Бог послав їх в оточення людей". І навіть якщо багато самітників ніколи не відсилаються до світу як апостоли чи духовні провідники, а підтримують своє внутрішнє мовчання протягом усього свого життя, залишаючись нікому невідомими, це не означає, що їхнє внутрішнє споглядання непотрібне або їхнє життя марне. Вони служать суспільству не активною працею, а молитвою, не тим, що вони роблять, а тим, ким вони є, не своєю поведінкою, а своїм буттям. Вони можуть сказати про себе словами св. Макарія Александрійського: "Я стережу стіни".
 

Доля і історична вага постаті останнього кошового Січі Запорізької покищо по-справжньому не досліджена і осмислена. Однак, безумовно, він залишив глибокий слід в українській історії. І пам'ять про нього зберігається. Так і гетьмана Мазепу ми не пожемо покищо перепоховати. Його прах у рідній землі ж таки правдешнє місце його спочину...
Тим часом образ Калнишевського продовжує творити український духовний простір. Ось і тут при в'їзді в Петриківку на Приоріллі, що була заснована Калнишевським як один з числених його козацьких зимівників (неподалік Дніпра - Курилівка), з проголошенням незалежности України, з'явився придорожній знак-напис з портретом кошового, виконаним у стилі славетного петриківського розпису. Отже не забули...
Нині, у 200 річницю з дня смерти Петра Калнишевського, пропонуємо матеріяли, в яких, попри "білі плями", щось однак постає вже рельєфно.

Калнишевський Петро (1960 - 1803), останній кошовий отаман Війська Запорізького Низового (1765 - 75). Здібний адміністратор і дипломат, Калнишевський Багато зробив для економічного та культурного піднесення Запоріжжя й оборони його державної автономії; він дбав про кольонізацію Запорізької території, поширення хліборобства й торгівлі; кілька разів був послом Коша в Петербурзі, де обстоював територіяльні права Запоріжжя від зазізань російського уряду та оселених ним на півдні України чужоземних військових колоній. Але відвернути остаточного знищення Запоріжжя йому не вдалося. 1775 р. Калнишевський був засланий до Соловецького манастиря, де перебував ув'язненим до 1801 р. Після звільнення постригся там у ченці й незабаром помер.
"Енциклопедія українознавства", т. 3

200 років тому, 31 жовтня (12 листопада за н. ст.) 1803 року у віці 112 років на Соловках помер останній кошовий Січі Запорозької Петро Іванович Калнишевський. Народився він близько 1690 чи 1691 року (так подають в енциклопедіях) в селі Пустовійтівка Лубенського полку. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, 1762 року обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 - 1774 pp. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було присвоєно чин генерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в реєстр Війська Запорозького. Записалися і новоросійський генерал-губернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищення Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уряду з проєктом її ліквідації. 4 червня (17 за н. ст.) за схваленим пляном 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч козаки поривалися до бою, та отаман велів не чинити опору: на Січі під той час було всього кількасот козаків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отамана Петра Калнишевського, а разом з ним військового писаря Івана Глобу, військового суддю Павла Головатого, військового старшину Андрія Порохоню, полковників Чорного, Степана Гелеха, Івана Кулика, Івана Ґараджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мусія Головка та інших було заарештовано.
З серпня Катерина II видала маніфест, яким оголосила, "что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве". Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власности та в намаганні створити незалежне управління. Байдуже, що Запорозька держава фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративний поділ на паланки.
Частина запорожців пішла на Кубань, частина - під турків і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Котирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському манастирі в Тобольську, Іван Глоба - у манастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках.
На Соловках я вже бував п'ять разів - у Дні пам'яті жертв політичного терору, то можу розповісти, в які умови потрапив кошовий.
Це ми тепер знаємо, що одним із "ослушників" супроти волі царя російського був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого "вража баба" Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки. А козаки співали:
- Ой полети ти, чорная галко, на Дін риби їсти,
Та принеси, та принеси ти, чорная галко, од Калниша нам вісти.
- Та вже ж мені не летіти на Дін риби їсти,
Та вже ж мені не носити од Калниша вам вісти.
Можливо, поміж козацтвом пішла чутка, що отаман подався на Дін, але де він там подівся - ніхто не знав. Знав генерал-губернатор Новоросії князь Григорій Потьомкін. Запідозривши опального отамана в намірах відновити Січ поза Україною, він 14 травня 1776 року подав імператриці клопотання про "милосердну" заміну заарештованій запорозькій старшині смертної кари, якої вони "по всем гражданским й политическим законам заслужили", ув'язненням і просив "по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого - в Соловецкий, а прочих - в состоящие в Сибири монастыри". (Данило Кулиняк. Соловецький в'язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Історичний нарис. К. Рад. Письм., 1991, с. 47.) До кінця свого життя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він перед тим лукаво називав "нерозлучним другом".
Щойно аж 1862 р. засланий в Архангельську область історик П.С. Єфименко дізнався від селян поморського села Возгори, що найстаріші мешканці бачили Калниша живим. 1863 р. він знайшов в архіві Архангельської канцелярії "Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года". Він опублікував про це статтю в ХІV книзі журналу "Русская Старина" за листопад 1878 року.
Весною 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана. (Див.: Яворницький Д.І.. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч.ІІ. К: Веселка, 1995. - 447 с.: іл., с. 376 - 391).
На Соловках показують під вежею Сушило лаз під мур, що веде до камери, де нібито утримували отамана. Ще 1999 р. я протискувався до тієї камери. Дно в підземеллі нижче рівня ґрунту по пояс. Перша камера маленька, метрів два на два, але далі - сполучена з нею більша, метрів три на три. Стеля склепінням. Наступного року лаз уже замурували, залишили лише вузьку щілину, щоб, мовляв, на територію манастиря і музею безплатно не пролазили екскурсанти. 2003 року поставили ґрати. Але цього року кількоро з нашої експедиції, серед них Іван Кушнір, Микола Матусевич, Богдан Чорномаз, Надія Світлична, Леся Бондарук, зуміли проникнути в ту камеру з середини кремля, знімали там, а кобзар Тарас Компаниченко співав пісень. Знайшли в ніші козацьку люльку, звичайно ж, не часів Калнишевського, а кимось привезену та залишену кілька років тому. Набили її свіжим тютюном і поклали на місце.
Повернувшись із Соловків, я, нарешті, добрався до "святців" і мушу вибачатися перед моїми читачами за опубліковану раніше в деяких в газетах не в усьому достовірну інформацію про місце утримання та поховання П. Калнишевського. Скоріше всього, сидів він не під вежею Сушило.
У манастирі Д.Яворницький зібрав свідчення, що Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини II, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький манастир. Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імени. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті - майно. В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд.
У відомості 1780 року під № 14 записано, що в'язня слід "содержать безвыпускно из монастыря и удалять не только от переписок, но й от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в соловецком монастыре солдат" (Яворнщький Д. І., с. 387).
Далі Д.Яворницький пише:
"По преданию, помещение для Калнишевского сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни, а потом в камере башни Прядиленной" (с. 387). Ці дві вежі стоять на південному краю п'ятикутного кремля, Архангельська по праву руку від Сушила (та вищої за неї Білої вежі), за кілька метрів від Святого озера, а Прядильна - біля південного краю бухти Благополуччя, біля доку.
Обидві камери схожі на піч, аркоподібні, довжиною 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин - близько 72 см), шириною 2,5 (1,8 м), висотою трохи більше 2 аршинів, тобто в зріст людини. Опалення там не було. У стіні щілина висотою 5 вершків, шириною 2 вершки (вершок - ширина долоні). Двері зачинялися внутрішніми залізними та зовнішніми дерев'яними дверима з двопудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце.
Біограф Д.Яворницького Іван Шаповал у книжці "В пошуках скарбів", яка вийшла 1965 року у видавництві "Дніпро", пише: "Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М. А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув'язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: "Житло в'язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з'являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: "Невже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?" (І.Шаповал, с. 30).
Лише один-два рази на рік - у Великий та Успенський пости - під конвоєм виводили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти.
У таких ямах, окрім іншого, нещасному ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об'їдали йому вуха, ноги. А щоб дати палицю - зверталися за дозволом аж до столиці. Камера протікала, є дані, що коштом П. Калнишевського її ремонтували.
У таких камерах старий козак провів близько 12 років. Приблизно 1778 року він був переведений з камери в келію, спершу в 15-у, потім у 14-у, де умови були легші. Де ті келії, Яворницький не вказує.
На утримання П.Калнишевського з його конфіскованого майна видавалося по 1 рублю на день. Це були великі гроші. Проте за їх одержання завжди розписувалася охорона.
Новий цар Олександр Павлович І, вступивши на престол 1801 року, 2 квітня видав амністію, де під № 28 записаний "Петр Иванович Калнышевский, подольский шляхтич, бывший запорожский кошевой атаман, в Соловецком монастыре". Цар ніби запропонував йому повертатися у свій край, але 110-літній кошовий відмовився, став простим послушником і через два роки помер 31 жовтня 1803 року (за новим стилем - 12 листопада).
Тоді ж Петро Калнишевський придбав для манастиря Євангелію в срібній позолоченій оправі, вагою в два пуди і двадцять фунтів (до 40 кг), що коштувало 2435 рублів. Д. Яворницький її бачив і наводить напис. Ще раніше, 1794 року, П.Калнишевський дав гроші на спорудження запрестольного срібного хреста вагою 13 фунтів, з позолотою. Теж з написом.
Що П. Калнишевський був чоловік побожний, свідчить його благодійність на користь церкви у часи урядування на Запорожжі. Будучи заможним він, суддя війська Запорозького, 1760 року подарував церкві рідного села Пустовійтівка Євангелію, яка тоді коштувала 600 золотих рублів (за коня давали 5). Тепер вона зберігається в Роменському краєзнавчому музеї. А вже кошовим будучи, 1773 р. заклав у рідному селі дерев'яну церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури. Большевики переобладнали її під клюб. У 90-х роках її рештки перенесено на Хортицю.
Коштом П.Калнишевського збудовано величну дерев'яну Покровську церкву в Ромні, яку освячено 1770 року, її 1908 року перенесли до Полтави, де 1941 року вона згоріла.
Ще в 30-х роках XX ст. в знаменитому Межигірському манастирі під Київом стояли дві церкви (одна з них Петра і Павла), збудовані коштом Петра Калнишевського. Знищені большевиками. (В смт Петриківка на Січеславщині, яке було засноване Калнишевським як козацький зимівник, також ще в ХХ ст. стояла збудована ним церква, він фундував і будову славетного Троїцького собору в Новоселиці, теперішньому Новомосковську. - Ред.).
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 року за № 367-р "Про заходи щодо вшанування пам'яті Петра Калнишевського" передбачено провести реставраційно-ремонтні роботи Троїцької церкви в с. Пустовійтівка та розпочати відтворення Покровської церкви в Ромні.
Цього року о. Володимир Черпак справив службу Божу по Петрові Калнишевському та інших тут упокоєних на Старому манастирському кладовищі. Бо деякі екскурсоводи розповідають, що отаман, можливо, був похований там, на південь від кремля, неподалік Архангельської вежі та Святого озера. Або зовсім нічого не кажуть, щоб українці не заходилися з перевезенням та перепохованням. Але Д.Яворницький вказує:
"Умершего похоронили на самом лучшем месте монастыря, во дворе, близ алтаря соборного храма св. Преображения, с южной стороны, с одной стороны близ могилы архимандрита Феодорита, с другой близ могилы знаменитого деятеля в смутную эпоху Авраамия Палицина. Спустя 53 года после смерти Петра Ивановича Калнишевского над его прахом сооружена была плита архимандритом Александром Павловичем, впоследствии полтавским епископом"...
Могили архимандрита Феодорита й Авраамія Паліцина збереглися. Там стоїть на ядрах кам'яна подоба домовини. Отже, місце поховання нашого козака цілком визначене. Однак його надгробок неодноразово переносили з місця на місце. Тільки випадково большевики не пустили його на "стройку социализма" в часи "Соловецкого лагеря/тюрьмы особого назначения" (СЛОН/СТОН, 1920 - 1939). У 1999 - 2001 pp. надгробок лежав у ряду інших під західньою стіною Спасо-Преображенського собору. 2002 року вцілілі надгробки нарешті зібрали в пантеоні між собором і дзвіницею.
За 400 років існування манастиря в'язнів під соловецькими вежами було біля 350. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім'я Божої обителі. Совєтська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в'язнів. І довгожителів серед них уже не було: половина в'язнів наклала тут головами...
 

В башті "Сєвєрній" по десятирічнім сидінні 1731 року загинув з "покаянієм і причастієм святих тайн украіно-слободських полков расстрига-поп Філімон с слободки Користовкі" за те, що не захотів прийняти церковні книги, що надійшли з Москви, а волів користуватися "малороссійскія, кіевскія печаті кнігамі". При тому не тільки не хотів прийняти тих книг церковних, виданих спеціяльно, "даби нікакой не било разніци между пісьмом малороссійскім і велікороссійскім", а ще й до того всього перед всім народом і царськими людьми "злоябеднимі непотребнимі словесамі московскія печаті кнігі хуліл і на государя хулу возлагал".
Лиш по два роки витримали тих казематів декабристи Трубецькой і Волконський і вмерли "без покаянія".
З 1775 по 1801 рік в казематі під Успенським собором просидів останній кошовий Січі Запорізької Петро Калнишевський...
І незалежно від того, чи той українець інтеліґент чи селянин, робітник чи службовець, - він, коли судила йому доля опинитися на цьому острові, передусім намагався вклонитися прахові того, що колись був на сторожі вольностей запорізьких, на сторожі української незалежности.
Я, як і ті всі, що були переді мною, і ті, що прийшли після мене, передусім, як переступив північну браму Соловецького Кремля, запитав, де могила кошового. Могилу Калнишевського знали не тільки українці, а й чужинці, а мені місце упокоєння кошового показав якийсь росіянин, колишній місіонер Святішого Синоду на Кавказі.
Там, де могутнє перекриття єднає Успенський Собор з північною стіною Кремля, що виглядає на могутню тунель, через яку можуть проїздити і розминутися пара великих авт... Саме там під стіною, північною стіною Успенського собору, поховано кошового.
Останні два роки життя, як відомо, він вже був з каземату звільнений, але, не почуваючись на силах, зрікся стодесятилітній запорожець повертатись на Україну. Тут же він подарував манастиреві велику, в золотій оправі, Євангелію і великий срібний напрестольний хрест, прикрашений діямантами, які після революції опинились в Ленінградському ермітажі, а в 1927 році хрест і Євангелія, внаслідок договору між УРСР і РРФСР про передачу українських цінностей з російських до українських музеїв, потрапили до історичного музею у Харкові, де 1932 року хрест Калнишевського було вкрадено.
Калнишевський просидів в казематі під Успенським собором 26 літ. Я був у тому казематі.
Це камінний мішок два метри шириною і три довжиною; з дуже вузенькими дверима, в середині яких невеличкі ковані дверцята. Висота його понад два метри, вентиляції жодної, крім віконця чи, власне, дірки в метровій стіні Успенського собору, через яку нічого не видно, але чути службу Божу, як вона колись відправлялася в соборі.
Каземати правили за основні тюремні приміщення ще сто літ, і використовувати їх як в'язничні заклади було заборонено тільки після революції 1905 року.
Фраґмент
 
 

І якого віку! Усім запам'яталися слова Івана Павла ІІ під час інавгурації 22.Х.1978 - "Не бійтеся!" Як тільки не тлумачили їх люди заполітизовані і налякані епідемією "червоних" на карті світу.
Але сенс цих слів не в одвазі нового Папи, а в вірі. "Не бійтеся! - це слова Христові. Людина справжньої віри височить серед маловірів, як титан. "Totus Tuus" - твій цілком - хіба це допускає страх чи сумнів?
Саме ця велика віра зробила Папу найбільшою постаттю в світі. Адже він переконаний, що Бог з ним, Бог з нами, то хіба сила ворогів - то сила?
В Україну Папа приїхав 2000 року за несприятливих умов: Церкви поділені, президент здескредитований, юрби навколо Московського патріярхату підбурені. Якщо президент змобілізує всі сили безпеки - то це буде дискредитацією.
Але Папа заговорив мовою людини віруючої і безстрашної - і всі почали слухати.
Папа заговорив українською мовою до людей культурно і мовно збаламучених - і всі зрозуміли!
Папа заговорив про духовні багатства наших предків - і всі задумались.
Папа побачив Україну очима віруючої людини - і виявилось, що це прекрасна, багата, сонячна країна, тільки вона себе такою не бачить через маловірність.
Папа вітав Україну з великим Божим даром Незалежности, а ті, що його обступили, не розуміли, що то за дар, бо вони нічим не пожертвували для незалежности.
Тому його постать біліла на їхньому сірому тлі, і люди відчували Божу благодать і благословення.
То було велике свято зустрічі, і головне, що воно було пережите людьми.
Може, це була можливість для українців принести покаяння перед Богом за гріхи маловірности, духовного і національного відступництва, а почасти і співучасти в лжі і ґвалтуванні сумління?
Але хіба охорона допустила б такого, хто виріс до покаяння?
Народ був заблокований, але радість і пам'ять свята залишилася.
Мабуть, немає значення, хто коли зустрічався з Папою і навіть немає особливого значення те, що Папа промовляв до нас мовою своєї матері. Має значення, що то Чоловік великої віри, і тією вірою він присадив гординю комуністичної імперії і підняв християнські вартості в очах засліплених блудних синів ХХ віку. І сама поява Папи Івана Павла ІІ стала великою подією перехідної епохи.
 

19 жовтня ц. р. у Римі завершився процес беатифікації Матері Терези. Віднині, оголосив Папа Іван Павло ІІ, Матір Терезу належить називати Блаженною.

- Яка, на Вашу думку, найбільша хвороба в світі?
- Найбільша і найтяжча хвороба - це ані проказа, ані рак, а самотність, усвідомлення того, що тебе покинули й про тебе забули. Люди, які не пізнали, що таке радість, любов, яким бракує нормальних людських стосунків, страждають найбільше. На жаль, таких людей стає все більше й більше.
- Як ви реалізуєте своє чернече покликання?
- Наша місіонерська праця полягає в тому, щоб наближати людей до Бога через любов, яка виражається в нашій роботі. Нашим покликанням є покликання до святости, тобто до того, щоб бути свідками Бога перед усіма людьми.
Скоп'є, 28 березня 1978 р.

- Бог вибрав і призначив Вас для реалізації великої справи і для того, щоб свідчити про Нього, а албанський народ - до страждання і багатовікових переслідувань?
- Страждання - це знак, що Бог нас любить, бо воно зближує нас і єднає з Ісусом, з Його хрестом. Коли я бачу стількох людей, позначених стражданням, то думаю, що Кальварія присутня всюди, що страждання Христа живуть у наших людях.
Я не знаю, що ще могло б статися на цьому світі, якби не було людей, котрі страждають. Тому я з великою радістю присвятила все моє життя Богові, моєму народові, всій Церкві, всім людям...
- Що Ви думаєте про сучасну молодь?
- Сьогоднішня молодь - добра, готова до зречення і пожертви, але тільки після цілковитого пізнання правди й цінности молитви. Ми повинні безустанно їй допомагати знаходити сенс життя і свого покликання. Вона не хоче самих лише гарних слів, а передовсім хоче бачити справи й добрі приклади. Молодь утомилася від надміру слів і недотримання обіцянок. Вона - добра, відважна і радикальна. Я в неї вірю.
- Чому Ви наважилися на таке важке життя ?
- Це був наказ Бога. Він - мій Творець, тому може робити зі мною, що хоче. Він для мене все!
Я віддала себе Богові добровільно, з великою любов'ю і не шкодую про це. От звідки моя радість і моє щастя. Цим щастям і любов'ю я хочу ділитися з усіма людьми.
Загреб, 10 червня 1979

- Як Ви дивитеся на проблему миру в світі та що треба робити, щоб зміцнити мир?
- Передовсім треба повернутися до спільної молитви, бо без молитви наша віра буде слабка.
Миру без любови не буде ніколи!
- Яка  найбільша  небезпека для миру?
- Найбільша небезпека для миру - це аборти. Якщо знищують життя, яке походить від Бога, якщо мати стає вбивцею власних дітей, то що вже говорити про інші вбивства чи війни? Люди сьогодні не вміють любити - саме тут лежить початок загрози для всесвітнього миру. А аборти - це початок будь-якого зла на світі.
- Яка нагорода для Вас найцінніша?
- Моя найбільша нагорода - це любити Ісуса. Він для мене все. Він - моє життя, моя любов, моя нагорода. Найбільшою справою для мене є любити людей, зокрема тих, хто страждає.
Я тільки слугиня Господня і нічого більше. Я цілковито присвятила себе Богові. Не роблю нічого надзвичайного: люблю, бо мене любить Бог. Хочу бути втіленням Божої любови серед людей.
Осло, 10 грудня 1979 р.

- Чим для Вас є страждання?
- Страждання і хрест - це найчудовіші дари, які походять від Бога. Ісус сказав: візьміть хрест і йдіть за Мною. Страждання дає нам можливість ставати схожими на Ісуса і становити одне з Його хрестом. Це найкращий спосіб наблизитися до Бога.
Пріштіна, 28 червня 1980 р.

- Дивуюся Вашій покірності. Як вам це вдається?
- Покірність - це найпростіша і найбезпечніша дорога до святости, бо завдяки їй Бог може багато чого робити через нас. Так само, як це було з Пресвятою Дівою Марією. Ісус сказав: "Учіться від Мене, бо Я тихий і покірний серцем".
Заґреб, 18 липня 1986 р.

- Як ви оцінюєте ситуацію в сучасному світі?
- Сьогоднішній світ живе й розвивається завдяки тому, що багато невинних людей у своїх стражданнях єднаються з Ісусом Христом заради спасіння світу.
Будапешт, 17червня 1989 р.

Записував о. Луш Г'єргій.
"Парафіяльна газета"
 

О Предвічний, прости, що у храм Твого світла приходим,
Почорнілі, зболілі, неначе чорнозем розритий.
Гаснуть зорі під стіп обважнілих, розпухлих походом,
Криють янголи лик, бо на нас моторошно дивитись.

Нас, Всесильний побач: на землі нас могутні не знали,
Коли брали від нас, до зерна, пропотілу сторицю,
Щоб, колесамшідо живе розкроївши на шпалах,
Повезти в ненаситного зла зледенілу столицю,

Всі ми тут. Почисли, бо числа нас нікому не знати,
Нас, що сонні міста, наче совість похмура обсіли,
Що приходили, скарби предківські міняти у ката,
За останок життя: свого ж хліба шкуринку згірчілу.

Ти прости, що хапаються облаків пальці кістляві,
Нехоронені ми: дідусі, юнаки, немовлята...
...Що прийшли ми в притвори Твоєї одвічної Слави,
Щоб мовчазною скаргою ввік непохитно стояти.

Ми не просимо кари на  н и х , Ти бо Сам справедливий,
Покоряєш неситих в сердець їх жорстокій гордині.
Ми благаємо тільки: дай нашим кісткам зійти жнивом,
Жнивом волі новим, що ніхто не візьме з України.
 

Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матір Божу.
А більш нічого не взяли...

Цих слів із поеми Шевченка "Іржавець" нині не знає лише той, хто взагалі нічого знати не хоче. Тимчасом слова ці відображають реальний історичний факт, увічнений зокрема і в картині невідомого художника "Запорожці ховають ікону Покрови".
Відомо, що найбільше козацьких церков у Запорожжі було присвячено саме Богородиці. Знаємо також, що першою мурованою церквою в Українській землі, збудованою Володимиром Великим після прийняття християнства, була Богородична церква - відома як Десятинна - присвячена Успінню Божої Матері.
Наступник Володимира Ярослав Мудрий теж будує Золоті ворота з надбрамною церквою, присвяченою Благовіщенню Матері Божої. Богородиці присвячується й закладена в 1073 р. преподобним Феодосієм церква в Київо-Печерському манастирі.
У "Слові про похід Ігорів" читаємо, що повернувшись із половецького полону, князь найперше іде до церкви Богородиці Пирогощі на Подолі, щоб віддати Їй подяку за вибавлення з полону.
Та й у самій Софії Київській чільне запрестольне місце займає Мати Божа Оранта - Молільниця за нашу землю.
Історик Української Церкви І. Власовський твердить, що посеред сюжетів візантійської іконографії, які прийшли в Київську Русь з прийняттям християнства, найулюбленішими й найпоширенішими стають саме Богородичні сюжети, як втілення найвищого святого ідеалу. Про надзвичайне поширення Богородичних сюжетів ще в домонгольські часи свідчить і та обставина, що єдиною іконою, яка дійшла до нас від ХІІІ століття, є образ Богородиці.
Безліч прикладів любови до Пречистої Діви як взірця усіх чеснот, втілення краси небесної й земної дає нам література 17-18 століття. Одну із найпоетичніших, я б сказала, найбароковіших проповідей, поданих в збірнику "Ключ разумінія", присвячує Діві Марії Іоаникій Галятовський, закликаючи будувати "церкви на її ім'я, рисувати її на срібрі і на злоті, бо велика є Марія, що великі речі учинила: зважила вогонь, зміряла вітер і завернула назад день минулий".
"Росою устрашенія ворогів" називає Світлу Діву Димитрій Туптало (св. Димитрій Ростовський) у книзі "Руно орошенноє" (1683 р.), цілком в дусі поетичного бароко та середньовічної містики надаючи символічних значень кожній літері імени Марія, відповідних значенням магічних каменів, "кождо же их свойством нікую добродітель Маріину изобразують".
Своєрідність українського християнства, на відміну від візантійського чи пізніше - російського, якраз і полягала в тому, що воно не проводило різкої демаркаційної лінії між земним і небесним, а поєднувало їх у народній душі і бутті.
Як колись в дохристиянські часи народ запрошував на прадавнє Родздво всі стихії, так і тепер Бог, Богоматір, християнські святі сприймаються народом не як недосяжна абстракція, а як особи, причетні до життя кожної сім'ї й кожної людини. Тому в українських колядках за столом у господаря "Сам Христос сидить", Діва Марія золотим плужком удовину нивку оре, а у весільних піснях "Богородиця край віконця стоїть", благословляючи наречену.
Щире й безпосереднє сприйняття віри, засвоєння її на рівні серця, а не догми, спонукало до витворення самобутнього українського стилю насамперед в зображенні найулюбленіших святих, а особливо - Матері Божої.
Тож і не дивно, що на іконі "Введення до храму Пресвятої Богородиці" 18 ст. бачимо св. Іоакима - в українській вишиваній сорочці, жінок - в намітках та корабликах, а юну Марію супроводжує цілий гурт дівчаток, вбраних у віночки зі стрічками.
В одній із нещодавно записаних мною колядок сказано (ні більше, ні менше) отаке:
Диво дивне стало в світі:

А в Кийові на повіті
Діва Сина спородила!
............
Китайкою покриває,
Син до неї розмовляє.
Трудно Христа потаїти!..

Для зайди-чужинця це - відступ від канонів, теологічне невігластво, жах! А для нас - неспростовне свідчення найглибшого прийняття народом християнства, яке пройшло через його душу, стало рідним, невіддільним від цілого буття.
Зрештою, і вельми грамотні в канонічних питаннях чужинці захоплювалися українською іконографією. Так, сирієць-інтелектуал, архидиякон Павло Алепський (секретар при патріярхові Макарії), що супроводжував Антіохійського святителя в його мандрівці через Україну (1654 р.) писав про українські ікони: "Я багато образів бачив, починаючи з грецьких країв і до Москви, але ніде не бачив нічого подібного й рівного до цього".
Поєднання земного й небесного надзвичайно яскраво виражене в Богородичих іконах Запорожжя, т. зв. Козацьких Покровах. Дослідники твердять, що за весь час існування Січі козаками було збудовано 24 церкви: 13 із них були Покровськими, 8 - Свято-Миколаївськими і 3 - присвячені Архистратигу Божому Михаїлу. Тож, слід думати, й Покровських ікон було в цих церквах багато.
Визначальний стиль Козацьких Покров - це стиль українського бароко, що поєднав українську живописну традицію з европейським Ренесансом. На іконах цього типу (їх збереглося всього кілька) бачимо портретні постаті гетьманів, козаків, царя та духовенство. Найвідомішою є ікона ІІ пол. 17 ст., де Богородиця зображена на всю висоту ікони, а серед молільників, яких Вона покриває своїм омофором, поруч з царем Олексієм ("Тишайшим") стоїть Богдан Хмельницький з гетьманською булавою, з впевненим, зверненим на глядача поглядом.
Значно відрізняється від описаної Переяславська Покрова - запрестольна ікона Покровської церкви в Переяславі, збудованої полковником Іваном Мировичем у 1708 р. Це справжня світська картина з колонадою в глибині, з царем, що тримає скіпетр і державу; з царицею в пурпурових, золотом оторочених шатах; за царем і царицею - козацтво. З другого боку - митрополит при повному облаченні, ієромонахи, святителі. Богородиця в сонмі Святих та Небесних Сил - угорі, ледь-ледь схиливши голову, тримає омофор над молільниками. Це 1708 рік. Ще не було Полтавської битви й трагедії Батурина. Та гетьмана з булавою вже на іконі не бачимо. І чому такі сумні та суворі козацькі обличчя? Навіть у фундатора церкви полковника Мировича, який начебто мав би радіти, в сумно зведених бровах застигло якесь тривожне питання.
Можливо, то наслідок більш як 10-літніх митарств, пов'язаних з відкриттям Переяславської єпископії, що, як пише вже згадуваний І. Власовський, "були дуже показовими в справі "заховання давніх прав і привілеїв" Київської митрополії та для характеристики "автономного" її управління"?
А можливо, козаки думають про своїх побратимів, що масово гинули на будівництві царських фортець, наклали головами в Кримських та Азовських походах, проливши "кров добру, не чорну не за Україну"?
А може, радість і випогодженість з козацьких облич стерто ще Коломацькою угодою 1687 року, що відверто "заперечили державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України" (Н. Полонська-Василенко)?
Проте Переяславська Покрова - це ще ікона-надія. Українське духовенство ще предстоїть перед Матір'ю Божою за українське козацтво та землю Українську.
Та ось Покровська козацька ікона, написана на початку 70-х років 18-го століття. Ікона - відчай. Звернення до Матері Божої - як останньої надії й останнього захисту.
Якщо на інших козацьких Покровах увесь простір заповнений предстоятелями та молільниками за Україну й воїнство козацьке, то ця ікона вражає цілковитою самотністю двох невеликих груп козацтва в нижній частині ікони. Нікого й нічого немає поміж Богородицею на хмарі й козацтвом на землі, серед якого на першому плані справа бачимо останнього кошового Січі - Петра Калнишевського, що невдовзі, після зруйнування Січі Катериною ІІ (1775 р.) буде заарештований і скінчить свої дні в кам'яному мішку Соловецької фортеці; а зліва - вірного писаря січового Івана Глобу, що піде в заслання в Сибір, який будуть християнізувати українські таки єпископи Іоан Максимович, Філофей Лещинський, Софроній Кристалевський, Інокентій Кульчицький, Інокентій Нерунович та інші подвижники-українці, як канонізовані, так і покищо не канонізовані (Лещинський та Нерунович) Православною Церквою.
Але це буде згодом, а нині, на початку 70-х років 18 ст., на козацькій іконі стоять перед своєю Небесною Заступницею козаки, що втратили будь-які ілюзії, будь-які сподівання на царів, вельмож, духовенство. З ними лише найцінніший скарб козацький: клейноди, прапори (жовто-блакитні, до речі), козацькі пістолі й литаври, виставлені козаками перед світлі очі Матері Божої як доказ своєї правоти, законности своїх волелюбних прагнень. І остання відчайдушна молитва, що тече через пустку із вуст Калнишевського: "Молим, покрий нас чесним Твоїм Покровом і ізбави нас од всякого зла".
Чуда не сталося. Січ була зруйнована. Та не зруйнованою залишилась народна віра в заступництво Богородиці, в прихильність і милість Богородиці до землі Української, її народу і лицарства.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
м. Одеса
 

За матеріялами преси

В с. Калінінське Великоолександрівського району на Херсонщині православна громада за власні кошти власними силами збудувала гарний храм Архистратига Божого Михаїла і посміла перейти в підпорядкування УПЦ Київського патріярхату, міркуючи, що столиця України таки ж у Київі, а не в Москві. Відтак наразилась на жорстоку нетерпимість з боку УПЦ Московського патріярхату, зокрема, архиєпископа Херсонського і Таврійського Іонафана.
Як свідчить начальник відділу у справах релігій Херсонської облдержадміністрації Олександер Ткаленко, якого архиєпископ Іонафан за виважену й об'єктивну позицію в справі калінінського конфлікту відлучив від Церкви: "Керівники Херсонської єпархії УПЦ (МП - Ред.)... почали останнім часом вдаватися до методів і засобів "психології натовпу"... штучно створюючи довкола себе ореол мучеників за віру"...
Ці методи відомі: залякування членів громади Київського патріярхату, побиття (в тому числі й священика), погрози, шантаж... Однак калінінська громада та її настоятель не втратили присутність духу і відстоюють далі своє законне людське й національне право, і врешті - свій храм. Майже два тижні калінінці пікетували мерію Херсона, вимагаючи справедливого розв'язання питання.
Тимчасом цей конфлікт - характерний не лише для Херсонщини. Він відображає ситуацію загалом в Україні.
"Люди щораз свідоміше ставляться до змін у церковному житті, адже Московської Патріярхії не існувало за часів Київської Руси та її хрещення Володимиром, - пише один з читачів місцевої херсонської газети "Наш край", торкаючись подій у Калінінському і зауважуючи зовсім не християнську позицію ієрархів УПЦ МП. - Ці люди, якби була змога, знищили б всіх і все, що хоч з великою потугою, але таки відроджується".
Проте калінінська православна громада вірить, що майбутнє - за рідною незалежною православною Церквою і її вона відстоює. А в цей час архиєпископ Іонафан, за свідченням вже згаданого п. Ткаленка, "грубо втручається у справи державної влади, дає оцінки посадовим особам, подіям, партіям" з погляду зовсім протилежних інтересів.
 

Це питання хвилює мене вже давно. І я його задавала кільком поважним людям. Бо ж ми, як звичайно, набагато швидше бачимо скалку у чужому оці, не помічаючи, що вона вже ціла колода десь взялася і у нас.
Написати ці рядки заохотили мене прочитані у № 9 "НВ" стаття о. Володимира Черпака "Солодощі гріховної зради або сергіянство" і публікація у № 10 "Сталінський конкордат". Принагідно хочу щиро подякувати о. Володимирові, бо тема ця зараз дуже актуальна, а особливо коли її торкається духовна особа. Про сергіянство у російській Церкві ми почали говорити зараз часто і сміливо, і це дуже добре. Та варто нам подумати і над тим, що те все недобре, що заслуговує на осуд у чужому городі, давно так гарно прижилося і у нашому, тобто у рідній українській Церкві, і тут виключення нема ні для однієї з конфесій. Скалка вже занадто велика, випирає, око постійно сльозиться... Задумуєшся, чи це не те саме сергіянство, лише убране у інші шати.
Ми ж прийняли на свої плечі нерозкаяний гріх. Ми не стали вимагати від духовенства, що поверталось з РПЦ, прилюдного каяття. Ми згодилися з тим, що оте гріховне тіло лише переодягнулось у милу нам, гарну українську вишиванку.
Чи звучить сьогодні голос духовенства проти театралізованих відправ, нагороджень орденами осіб, котрі не є практикуючими християнами, ні, взагалі людьми віри; проти багатих "по-европейськи" улаштованих манастирів, де часом і не пахне справжнім манастирським духом; проти владик, котрі будують собі вілли з басейнами; міняють машини, як бізнесмени; їздять туди-сюди за кордон, щоб показати, які ми пишні та сильні, а при цьому ще й з легкою совістю відривати парафії у посестри-Церкви і називати себе наступником Патріярха Мстислава. Чи не очікуємо і ми глибоковіруючого, духовного провідника Церкви. Про іншого, "блаженнішого" митрополита Мефодія, годі вже й говорити, нещасна людина!
А цього всього ми не мали б брати в майбутнє! Рівенські братчики захопились Мойсеєм. Це ще одна біда на нашу голову. Він розсилає дуже брудні матеріяли.
Описане вище - це зовнішня сторона Церков. А подивімося уважно всередину: чи не має нам бути соромно за зухвальство, несвященичу поведінку, грошолюбство, ненаситність, пияцтво, за купівлю нагород, парафій, висвят, за надто дорогі шати, мітри, хрести, та ще й по два, та ще й з "цяцьками"!
В моїх вухах звучать розпачливі слова покійного Патріярха Димитрія: "А у нас так би не мало бути!"
Це ж так само, як побачити похабщину на екрані по-українськи, чи в товаристві своїх людей - ще болючіше вражає. Я колись будучи уже дорослою людиною, як дитя, наївно думала, що в незалежній Україні люди вже не будуть лаятися матюками.
Ми, братство, намагаємося у міру наших, мирянських сил, боротися з цим злом. Та чуємо від одного з священиків, що викриваючи цю правду, ми уподібнюємося біблійному Хамові, який не прикрив наготи свого батька. А так би хотілося почути голос чесного духовенства, котре є і не так вже й його мало, але мовчить.
Погодьтесь, отче Володимире і інші всечесні отці, що те, про що писалося у вищезгаданих матеріялах, присутнє зараз у наших Церквах. Просто тепер воно зветься не "сергіянство", а "філаретівщина", "мефодіївщина" і т. д. і т. п. А чи не за тим же сценарієм, що у Москві 1943 р., творилася УПЦ КП? Хтось може цьому заперечити?
Я якось запитала після служби у храмі св. Миколая-Притиски тоді ще Владику Володимира: "Владико, чи можна Церкву побудувати на неправді?" - Ні, відповів, опустивши голову.
Є люди, котрі щонеділі приходять у храми і відходять з них, нічого не зауваживши, не чуючи, не бачучи. Вони себе заспокоюють тим, що їм і не треба цього бачити, хіба що хтось торкнеться грубо уже їх, особисто. Це - ширший загал. Але є такі, котрі прагнуть, аби їх душа і серце не тривожилось, не збурювалось, у храмі, а молилось щиро разом з своїм священиком, громадою в унісон. Щоб їх священик був їм другом і порадником, щоб можна було завжди з ним поділитися і радістю і горем, а не лише заробітком. Оті не сплять ночами, їх серця сльозяться, страждають.
"Ми просто хочемо бути Церквою, - висловився п. Дмитро Шаповалов з Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, - і я сподіваюся, вірю, що саме звідси виросте Церква справжня, Христова, спасительна бо саме вона є зовсім новою ґенерацією і ніякий бруд, що ллється чи-то з уст московських прислужників-перебіжчиків, чи з редакції "РП" в особі п. проф. Анатолія Колодного не зашкодить цій зеленій виноградній галузці. Бо так вже повелося, що все високе, чисте, не приживається у цьому жорстокому, майже сатанинському світі. Його стріляють, нищать, морять, травлять, обливають брудом, розбивають з середини деякими способами, а воно живе.
Плекаймо ж її, цю тоненьку галузку, допоможімо їй вирости у великий український виноградник.

В. Маркович,
Член президії Всеукраїнського Братства св. ап. Андрія Первозваного,
м. Львів
 

Дивовижна жінка живе серед нас. Ірина Сеник - жива героїня, талановита поетеса, золота майстриня української вишивки. На її долю випало 34 роки совєтських тюрем, лаґерів і заслань. Вона - одна із 100 Героїнь світу, визнаних на з'їзді СФУЖО 1998 р. у США.
Ірина Сеник народилася 8 червня 1926 р. - за її словами - в одному з найкращих міст світу - у Львові, в українській інтеліґентній родині Михайла, колишнього січового стрільця, та Марії.
Ще в дитсадку вона особливо запам'ятала свою першу виховательку - пані Нестеренко, яка була родом з Наддніпрянщини, відступала з рештками армії Петлюри на захід і так опинилася у Львові. Свою велику любов до України вихователька прищеплювала і дітям.
Навчалася Ірина в "Рідній школі" імени Короля Данила та імени Тараса Шевченка (1931 - 38), в українській гімназії імени Іллі та Іванни Кокорудзів (1938 - 39), де опріч іншого опановувала і латинську та грецьку мови. У 13 років вступила в юнацьку структуру ОУН. Протягом трьох років вивчала історію України, твори Шевченка, Франка та інших письменників, вибиралась не раз у гори на Станіславщину для етнографічних і краєзнавчих студій. У 1941 р. склала Присягу на вірність ОУН.
В період німецької окупації Ірина перейшла до торговельної школи, де провадила підпільну роботу, згодом працювала й у Крайовому відділі пропаґанди ОУН, що його очолював Петро Дужий, і у Службі безпеки разом з Григорієм Пришляком. Не раз мала зустрічі з Митрополитом Андрієм Шептицьким. Виконувала функції зв'язкової генерала Романа Шухевича (1944).
Подам тут згадку про "Мить кохання, що кріпила протягом життя", яку вдалось журналістові З.Галичу видобути від Ірини:
"Він був студентом університету, а я - гімназистка. Познайомилися на Зелені свята 1941-го. За завданням організації ми впорядковували могили Біласа, січових стрільців та інших героїв... Я забігла до своєї подруги на квартиру за квітами, відчинилися двері, а там - Він. Один-єдиний від початку і до кінця віків. Перемовилися кількома словами, але що там слова, коли очі наші та серця промовляли найважливішою і найзрозумілішою мовою. Було ще кілька зустрічей, а потім його заарештували совєти. Після початку війни, коли німці розбомбили тюрми, йому пощастило вийти на волю. Наприкінці 1941-го з похідними колонами ОУН він пішов на Східню Україну. Там і поліг у вирі боротьби - мій єдиний і коханий Богдан Куницький. На прощання він написав мені на листочку пам'ятні слова, які я ношу в серці і досі, які залишаться там назавжди: "Наша ідея каже нам жити, перебувати усе і це є правда, нага правда, але твердша, як мури, просьби, грозьби, побої і знущання". Ці слова були зі мною на тюремних нарах, по Сибірах і Мордовіях. Я щаслива, невимовно щаслива, що мала і маю таке кохання. Ні люди, ні час не владні над ним. Це моя доля, яку обрала собі і яку послало мені небо. Іншої долі не знаю, не бажаю і не прагну".
У 1944 р. Ірина вступила до Львівського університету на факультет журналістики, пізніше перевелась на англійську філологію. Та недовго там навчалася: 11 грудня 1945 р. на другому курсі її заарештовують, слідство проходить у відомій Лонській в'язниці. У березні 1946 р. ВТР засудив її на 10 років лаґерів та 5 років позбавлення прав і з львівської пересилки відправили етапом до Східнього Сибіру. Вона опинилась у Тайшетських лаґерях, зокрема, в 7-му спецозерному лаґері Іркутської области. У Центральній каторжній лікарні зробили їй операцію (був страшний свищ, "набирався" ще від побоїв у тюрмі), після операції перестала ходити, та трохи її "очухали" - і спровадили назад на важкі роботи: лісоповал, шпалозавод, кам'яний кар'єр і т.п. В кам'яному кар'єрі трапився в Ірини перелом руки і знову потрапила у лікарню.
З лаґерів дозволялось писати два листи на рік. Сестру її ув'язнили в 1944 p., а через рік - і батьків, і брата. Думаючи про рідних, вона пише:
Два листи лиш на рік,
Два листи...
Та до кого мені їх писати?
Можу я лиш думки посилати,
Бо в тюрмі - брат малий і сестра,
Старі батько та мати...
То кому ж два листи написати?
Відбувши 10 років лаґерів, Ірина опинилася на засланні в Анжеро-Судженську Кемеровської области. Там зустрілася з мамою, сестрою і братом. Звідти в 1956 р. їздила на операцію в Ленінград. Пощастило їй: виконав складну операцію академік Петро Корнєв. "Він - надзвичайна людина, йому дуже багато завдячую, можливо - і життям", - згадує тепер Ірина.
Аж 1968 року Ірина повертається в Івано-Франківськ (до Львова не пустили). Вдалося влаштуватися операційною сестрою в хірургії пульмонологічного відділення великого протитуберкульозного об'єднання. Стало в пригоді те, що у Ново-Кузнецьку в період заслання (1956 р.) отримала середню медичну освіту екстерном і дістала диплом з відзнакою.
В цей час Ірина прилучається до правозахисної діяльности, бере участь у виданні підпільного "Українського вісника", організованого В.Чорноволом.
17 листопада 1972 р. - новий арешт за "антирадянську аґітацію з метою повалення могутньої радянської влади". 27 січня 1973 р. - суд. Дали 11 (6 років ув'язнення + 5 років заслання), один рік "докинули" за вірш "Товарищ". "Кричить прокурор, - згадувала Ірина, - писали антирадянські вірші і хоч би один - російською!.
- Чекайте, громадянине прокуроре, певне, що написала.
- А де він? - питає.
- У голові, там обшуку не було.
- Ну то скажіть.
- Не будете вдоволені!".
І вона отак прямо взяла й прочитала "антирадянського" вірша російською прокуророві, де йшлося про совєтського "счастья" пародію.

"...Покраснело. Взошла зоря Кремля
Позолотить иллюзии
В демократии странах...
Народ! Вставай, борись!
Не верь тирану с Грузии!

- Добавте рік! - кричить прокурор.
- Дякую. Чудовий гонорар".
Далі - Мордовія (заповідник ім.Берії - ЖЕХ, як називали в'язні цей лаґер № 385/3-4, Барашево, Теньгушевського району, де сиділи і В.Чорновіл, і В.Стус).
"Тут я відмовилась від праці, сказала, що більше не працюватиму, покарань не боюся, я давно втратила страх", - згадує Ірина.
У мордовських лаґерях вона відбувала разом з Іриною Калинець, Стефою Шабатурою, Ніною Строкатою-Караванською, Оксаною Попович, Надійкою Світличною та багатьма іншими жінками-політв'язнями.
Після Мордовії - південний Казахстан (селище Гаврилівка, Уш-Тобе, Талди-Курганської области. Тут відбував колись заслання Борис Антоненко-Давидович). Сюди приїздив і її майбутній чоловік Василь. "Їдьте, Василю, до неї в Казахстан, бо її можуть не відпустити", - радили йому Катерина Зарицька і Зеновій Красівський. Приїхав, не відпустили, чекав 2 роки. У Казахстані Ірина стала членом Української Гельсінської Групи (лютий 1979 p.).
Звільнили 17 серпня 1983 p. Повернулася у м.Борислав, бо саме це місто розташоване за 101 км від Львова. І знову проблема - вказівка від КДБ - не реєструвати шлюбу дих двох "запеклих" українських політв'язнів. Та працівниця ЗАГСу виявилась порядною, сміливою жінкою, підказала: "Приходьте пізно увечері, я Вас розпишу, ніяких свідків не беріть".
***
На превеликий жаль, ще мало, надто мало написано про Ірину Сеник. Хіба що можна згадати прекрасний нарис київської журналістки Галини Дацюк /газета "Независимость", 1993 p., пізніше (2000 р.) передрук у книзі Дацюк Г. "Слава Богу за все". - К.,ЖЦ "Спадщина"/, оглядову вступну статтю Аріядни Стебельської до другої книжки І.Сеник "Біла айстра любови" /Канада, 1991/ та передмову "Поезія нескореного духу" Ярослава Радевича-Винницького до недавно виданої збірки поетеси "Заґратована юність" / В. Ф. "Відродження", Дрогобич 1996/.
Мені, як і багатьом посестрам по тюремно-лаґерній неволі, випало щастя спізнати Ірину давно - ще з 1950 року. Познайомилися ми у Східньому Сибіру, в тайшетських спецлаґерях особливого режиму.
Ірина була тоді страшенно молода й талановита, запальна й стрімка, промениста й терпляча, сильна й допитлива. Вона так жила завжди, що ані хвилини не могла пробути без чогось нового. Навіть за тих неймовірно тяжких умов, коли все чисто заборонялося - жодного друкованого слова не потрапляло в зону, ні газети, ні радіо, якось знаходила клаптики паперу, робила мініятюрні блокнотики, потайки віршувала. Поезія і вишивання - це її повітря, без них вона б задихнулася!..
...Черговий "шмон" у бараці. Поспіхом ховає Ірця свої записнички й "захалявні" блокнотики. Куди вона їх тільки не тицяла! Знаходили їх навіть у стінах, і летіли клаптики папірців, як пір'я... Та потужить трохи Ірця і знов оживає, мережає нові слова в рядки на нових клаптиках...

Вагонки йшли,
Камінням гружені,
Минали сірі скелі,
О спомини мої розбуджені,-
Всі наче акварелі.
За Ангарою,
За далекою,
Коли кінчали зміну...

Вона вміла і сміятись, і співати, і промовляти, і жартувати навіть у найскрутніші моменти лаґерного життя. І просто дивовижно вміла прикрашати якусь мить в житті когось із нас.
Згадати хоча б оцей епізод. Було це на лісоповальній колоні спецівського режиму, Східній Сибір, 1952 рік. Наближався мій день народження. І от дівчата явно під проводом Ірці утяли мені таку неймовірну несподіванку, що я .її згадую протягом всього мого життя. Ніколи більше, ніколи й ніде не було у мене такого дня народження!
Уже вечоріло, як ми вдвох з Ірцею вийшли після довгої денної праці прогулятись стежиною понад краєм невеликої задротовної зони. Коли це чуємо - гукає нас котрась із дівчат. Заходимо до бараку, довгого, тьмяного і перед нашими очима картина: дівчата, може, їх двісті чи й більше, всі у вишиванках стоять, обабіч довгих наскоро стулених столів, на яких скромні "канапки" і свічечки блимають, - та як заспівають усі гуртом вітальної пісні!... А дозорців біля бараку виставили, передбачили все! Дівчата знали, як я люблю пісню, бо нічим, як піснею, краще не виявиш своїх почуттів. І стільки пісень переспівали мені: і стрілецьких, і партизанських, і народних - усяких!.. Ірина тоді подарувала мені свою велику поему про Львів, де писала:
...........................................
Я бачу вас, високі Львова вежі,
В Сибіру кожен день.
Я шлю думок своїх вам, стежі,
Нечувані слова пісень...

"...Ірцю, мої любі дівчатка! Які ж бо ви дорогі для мене, за Вас, з Вами я готова і на смерть!" - це тоді мені, в ті незабутні хвилини подумалось, - але й досі ці слова, ці думки не охололи в моїй душі...
Страдницька одісея чекала Ірцю на кожному кроці. Та вона витримала все.

Наш етап поволі плететься,
Всі замучені вкрай...
А мені у тайзі цій верзеться
України визвольний розмай...

Трагізм долі совєтських в'язнів-каторжників відбився і в Ірининих рвучких рядках:

Навколо Братська
Могили братські.
На трупах в'язнів -
Тисячі трас,
На трупах в'язнів -
Тисячі ГЕС.
"Ми тут страждали,
Ми тут вмирали",
Звучить понурий
Стукіт коліс.

Ірина Сеник - тендітна юнка-дівчина-жінка витримала більше, ніж це дано людині!
У видавництві "Смолоскип" в американському місті Балтимор в 1977 році з'явилася (українською та англійською мовами) колективна збірка "Нездоланний дух", де майже всі вірші належать Ірині. Вона відбувала в цей час свій другий реченець! Сила духу і чистота любови тримали душу Іри в незламі.
Душа Ірини - мов "пролісок, що зацвів у переднівок Воскресіння" і дочекався-таки державного воскресіння України.
Слушно мовив про збірку поезій Ірини Сеник Ярослав Радевич-Винницький: "Заґратована юність" Ірини Сеник - це мозаїка поетичної біографії української дівчини, яку сталінська машина людовбивства затягла в свої сатанинські триби, аби знівечити, перетворити в ніщо, але не дала собі з нею ради, бо в її душі завжди були Бог і Україна, і душа ця линула до них на хвилях поезії, розмовляла з ними високим поетичним словом".
1990 р. вийшла збірка поезій "Сувій полотна" (Спілка, Нью-Йорк). У 1999 р. - "В нас одна Україна" (Дрогобич, ВФ "Відродження"). А 2000 р. Ірина видала таку собі наче "вишиванку" під назвою "Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини". У 2003 р. вийшла з друку її книга "Метелики спогадів" з тисячею взорів, які вона намалювала ще на мордовських нарах.
Нині Ірина Сеник така сама, як завжди: обстоює правду, плекає красу. Ось слова з одного її листа до мене: "Матеріяльна сторінка життя ніколи не грала у мене ролі, я майже ніколи не даю переваги тим аспектам життя, яким заклопотана добра половина людства. Для мене мета життя - творити добро! Для мене насолода - це квіти, поезії, вишивки...".
 

Проща до Зарваниці

25-26 жовтня ц. р. пройшла проща Братства апостола Андрія Первозваного до Зарваниці. У прощі взяли участь Львівське та Бучацьке братства, парафія Воздвиження Чесного Хреста м.Тернополя, представники Київського та Харківського братств. Прощу очолив архиєпископ Ігор Ісіченко. Гаслом прощі стали слова з Акафісту до Пресвятої Богородиці: "Стовпе вогняний, що сущим у темряві дорогу показує". Проща почалася рано вранці в каплиці великомученика Димитрія в Київі відправою Акафіста до Пресвятої Богородиці. Учасники прощі вирушили в дорогу з різних реґіонів України, щоб зібратися в неділю Святих Отців Сьомого Вселенського собору у парафіяльній церкві с.Зарваниця, де міститься чудотворна Зарваницька ікона Богородиці. Було відправлено Святу Літургію, яку очолив архиєпископ Ігор. Владиці співслужили прот. Валерій Копійка (Київ) та митр. прот. Дмитро Лисак (Тернопіль). Десятки людей прийняли таїнства сповіді й причастя. Після відправи й молитви перед чудотворною святинею прочани хресним ходом вирушили через село до Зарваницького манастиря й відправили молебень до Пресвятої Богородиці в манастирському соборі. Було освячено ікони з зображенням чудотворного образу.
Проща до святині, яка перебуває під опікою УГКЦ, стала можливою завдяки тому, що єпископ-ординарій Тернопільської єпархії УГКЦ владика Михайло Сабрига дозволив у цей день тимчасове використання церков Зарваниці спільнотою вірних УАПЦ, котрі брали участь у прощі.
 

Ще років п'ятнадцять тому здавалось, що українці, вже в силу своєї високодуховної, виробленої споконвіку культури стосунків з природою - з проголошенням незалежности та відродженням Церкви - швидко спам'ятаються й почнуть послідовно виправляти шкоду, заподіяну землі й усьому довкіллю безбожною владою.
На жаль, це не справдилося. Самозгубна пошесть нищення земного рельєфу, дерев і всього живого навпаки нечувано поглибилася. Цього літа в селі на Приоріллі в голосах птахів я зненацька завважила щось невеселе, тривожне... Здалося, наче птахи волають про щось до людей, про щось таке, чого люди не усвідомлюють...
Тож прочитавши вступ Людмили Литвинчук до її збірки поезій "Соколині гори" (Львів - Дубно, 2000) (її надіслав до редакції письменник Петро Сорока, його щоденникові записи ми друкували у серпні 2003), подумалось: надто мало ми пишемо про цю насущну проблему - і то в Україні, яка ще не так і давно - була "раєм земним", а тепер... І чи можемо називатися християнами, байдуже позираючи на грабунок і нищення дарованої нам Богом оселі буття?
Те що пише Людмила Литвинчук - ясне і чисте. Це слово, яке спонукає до усвідомлення небезпеки, що зростає через зачерствіння людини сьогодні, може, як ніколи.
Раїса ЛИША

Руїни древніх замків, вікові дуби і граби, задивлені у дзеркало Случевого лона, п'янкі кущі-спалахи дивоцвітної азалії, радонові джерела і крем'янисті стежки, обрамлені зеленим мереживом папороті... Саме в такій мальовничій місцевості, що зветься Соколиними горами, мені випало щастя народитися і жити. Правда, соколів тут уже нема, але гори ще залишились. Та боюсь, що може не стати і гір, а залишаться тільки провалля... Отож мені випало також і горе - споглядати, як людськими руками жорстоко і безоглядно нищиться нерукотворна, рідкісна краса Соколиних гір. І часто спадають на думку слова великого узбецького поета Алішера Навої: "Підступні люди, - благородний звір". Підступність людська по відношенню до Природи сьогодні не має меж.
Лише в моєму рідному районі протягом останніх п'яти-семи років цінної деревини вирізано стільки, скільки її не було вирізано за попередні п'ятдесят... Хтозна, для яких потреб так масово повалено оті прекрасні нелині... Але печально усвідомлюєш: чим менше залишатиметься в наших лісах органних, вікових дубів, тим біднішим і приреченішим ставатиме наш край.
Справджується пророцтво священномученика Кузьми Аїтолоса: "Люди будуть ставати бідними, тому що в них зникне любов до дерев...".
У змалілих, поріділих лісах, які довкола Соколиних гір, винищено майже всю звірину. Сьогодні тут уже ніде не натрапиш ні на лося, ні на черідку диких кіз, ні на лисицю, ні на бобра... У річці витлумлено майже всю рибу...
Пригадується, в часи мого дитинства, яке проходило над Случем, із води на берегове каміння часто вилазили раки довжиною чи не у півметра. З невимовним захватом спостерігали ми за ними! І ніхто їх не хапав... Сьогодні ж у річці не залишилось навіть малесенького рачка. Все винишпорено, витягнуто з найнедоступніших нір!..
Приходять на пам'ять слова ще одного пророцтва: "Діяннями лукавства свого люди перевершать демонів і будуть - один дух з демонами".
Пишу ці рядки з болем у серці і з криком у душі, бо думаю: хто поверне соколів і лелек, підсніжники і сон-траву Соколиним горам? Хто воскресить знищені джерела безіменних річечок на нашій землі і обсадить їх вільхами та вербами, де могли б знайти собі прихисток іволги, солов'ї?..
Не кружляють, як раніше, над селом лелечата. Не бродять чаплі по Случевому піску. Все рідше й рідше чується голос одуда і зозулі... Взимку не прилітають у село, як колись, сойки і снігурі. Пропали сови - мешканці церковної дзвіниці. Навіть синиць і тих помітно поменшало.
Не стає дерев і річок - зникають і птахи. Катастрофічно. А вони ж не лише виконують свою величезну функцію в природі, не лише являються в нашому житті вісниками радости або печалі... Птахи - дані нам ще й як зразок віри! Адже сказано в Євангелії від Матвія: "Погляньте на птахів небесних...".
Моєму поколінню ще є про що згадати. Що ж на землі побачать ті, котрі прийдуть у цей світ після нас? "...Вони будуть переходити тоді від сходу до заходу і назад від заходу до сходу; будуть сильно плакати і гірко нарікати; а коли тільки-но просіяє день, будуть чекати ночі, щоб заспокоїтись від своїх занять. Коли ж їх застане ніч, вони внаслідок безперервних землетрусів і повітряних ураганів будуть думати про те, аби скоріше побачити денне світло і як би накінець досягнути хоча б тяжкої смерти. Скорботне життя оплаче тоді вся земля, оплаче і море, і повітря, оплаче і сонце, оплачуть і дикі звірі разом з птахами, оплачуть гори і пагорби, і польові дерева - і все це завдяки роду людському, що відхилився від Святого Бога...
... І настане морок для людей і ридання для ридання, і стогони для стогонів. Будуть тоді кидати по дорогах срібло і золото, і ніхто не буде збирати його, і все зробиться огидним. Бо всі будуть старатися про те, щоб втікти і заховатися, однак не будуть мати можливости аніде прикритися від лютости ворога...".
Православний Катехизис (Церква й екологія) стверджує: "Ставлення християнина до навколишнього середовища має виняткову важливість. Перш за все тому, що воно визначає його ставлення до людини майбутнього. Життя грядущих поколінь багато в чому залежить від нас, від нашої діяльности. І той слід, який ми залишимо в природі, буде він творчим чи руйнівним, виявить свій вплив і на наших нащадків. Тож у ставленні до природи, що розглядається в даному аспекті, неважко вгледіти одну з найвищих заповідей, даних Богом, - заповідь про любов до людини. Те, що любов в даному разі екстрапольована в майбутнє, не міняє суті заповіді, тому що християни покликані в однаковій мірі проявляти любов і до своїх сучасників, і до людей майбутнього, і до близьких, і до далеких (Еф., 2:17)".
Тож повернімося серцем до Божої заповіді про любов!

***
Іще не все окутав чорний дим,
Не всі серця лукавий поборов.
Почаєве! У імені твоїм -
Бринить сльоза і світиться любов...
В гріхах, у скверні потопає світ,
Та сяє, мов зоря неопалима,
Над сквернами всіма - високий Слід, -
Його тут Божа Мати залишила.

Є відомі, видатні й великі.
Але часом в натовпі рябім
Хтось простий з іконописним ликом -
Усміхнеться тихо так тобі...
Що там, за усмішкою тією?..
Ти навряд чи зможеш відгадать, -
Та відчуєш все-таки душею -
Доторкнулась Божа благодать.

***

Всеношна. Шестипсалміє

На цілий храм заплакало дитя
Таким тужливим голосом, невинним...
Здалось мені - то плаче сам Господь, -
Над світом, що не кається і гине!

Брате!..

Не розпинай душі своєї
Щоденним молотом гріха,
Бо Ангел плаче біля неї
І Мати Господа зітха...
Сьогодні світ - це поле битви, -
Тож ворога розпізнавай!
Дорогоцінний час молитви
На словоблуддя не міняй.
Довкола - ситі фарисеї,
І сміх, і глум, і пустота...
Не розпинай душі своєї,
Не розпинай в собі Христа!
6 листопада 1996,
ікони "Всіх скорботних Радість"

До птаха
Як часто птахи в небесах
Ридма ридають...
А ми все думаємо: ах,
Ото співають!
Неначе птахам не дано
На сльози права,
Неначе нам усе одно,
Аби забава.
Все вище, вище в'ється крик
Понад болотом...
...Чому душа твоя горить?
Скажи, про що ти?..
26 листопада 1985, свт. Іоанна Златоустого

***
Під сонцем і під хвищами,
Під зорями тернистими
Збагнула я на перехрестях літ:
Немає щастя вищого,
Аніж очима чистими
Дивитися на світ.

Проліски

В весняних горах
Проліски цвітуть.
І синь така -
Що не ввібрати зором!..
Ти можеш у житті
Мене забуть.
Та не забудь
Ці проліски і гори.
Цю музику
Розкутих ручаїв,
Цю копанку прозору
Придорожну...
Ти повертайсь.
Тут витоки твої.
І все - що душу
Воскресити зможе.

Дерeв'яні лелеки

Дерев'яні птахи
У болітці побіля Славути...
Хто поставив їх там
І кого він хотів обманути?
Чи себе, чи мене,
Чи болітце, чи небо порожнє?..
Я дивлюсь на "лелек" -
Ні збагнуть, ні повірить не можу.
Дерев'яні птахи,
Що живими здаються з підгірка -
Це красиво. Та все ж...
І тривожно. І гнівно. І гірко...

Мисливцеві

Якщо ідеш порожнім шляхом,
Прошу, не цілься в висоту! -
Чиясь душа - воскресла птахом
Й перелітає самоту...
 

Твоєї ласки, Боже, не позбав нас -
Хай молитви її помножать! -
Щоб не загинула в душі людина
І сила не перемогла ворожа!

Нехай не заведуть нас роздоріжжя,
Не зникне враз мета на видноколі,
Вигіддя і дозвілля не розніжать
І не зв'ялять порив до волі!

Життя метою свячено й зігріто
А вічність - світлих мет сторожа.
Нам змаг батьків - суворим заповітом.
І поможи Твоя правице, Боже!
 
 

Родинна святиня

По матусиній лінії в моїй родині з покоління в покоління передається ікона. Вона оберігає нас від зла.
Коли помирала моя прапрабабуся Марія, вона передала ікону моїй прабабусі Єфросинії. Через рік після смерти прабабусі народилася моя бабуся. Після повернення з пологового дому прабабуся побачила, що ікона зникла. А вночі прабабусі приснилося, що перед нею з'явилася мати і просить знайти ікону. Діждавшись дня, прабабуся дізналася від сусідки, що ікону вкрали і хочуть продати за великі гроші. Тоді прабабуся вирішила викупити ікону. Вона віддала все, що було заощаджено і викупила ікону.
Прабабуся поставила ікону у дитячій кімнаті. Відтоді минуло дуже багато років. Ми молимося перед нею і віримо, що Господь оберігає наш дім і майбутнє нашого роду.

Ганна ГРИПАК,
м. Маріуполь
 

Бабусині коралі

Якось в бабусиній скриньці мою увагу привернули два разки намиста - червоний і білий. Я ніколи не бачив, щоб бабуся носила якісь прикраси, тому цікаво було дізнатися, чому вона так шанобливо їх зберігає. Бабуся взяла ці разки, приміряла мені, а потім розповіла, що ще на початку двадцятого століття в українському селі не було жодної, навіть найбіднішої дівчини, яка б не мала хоч одного разка коралів, або, як їх ще називали, "доброго намиста".
Дівчата отримували цю прикрасу в спадщину від матерів та бабусь. З давніх-давен вірили, що намисто захищає від зурочення. Коралове намисто народ наділяв ще й особливими лікувальними властивостями.
Ростуть коралі в Середиземному морі на глибині від 3 до 300 метрів, а обробляють їх в Італії. У давні часи коралі потрапляли в Україну через різних купців. Цікаво те, що на бабусиному намисті зображено головний храм Київської Руси - Софійський собор.
Бабуся ще дівчиною отримала це прекрасне намисто у спадок від матері, а та - від своєї матері. Я думаю, що намисто перейде тепер моїй сестрі Марині.

Юрій БИСТРОВ,
10 років,
м. Маріуполь
 

Про мою подорож до Італії

Вперше я почув про Італію, коли був ще зовсім малим і в мене випадали зуби. Мама приміряла на мене новенького смокінґа та чорного метелика до білої сорочки. Я радів, що піду в 1 клясу...
Розповіді мами вималювали мені красиву і загадкову землю, таку схожу на Україну. Я мріяв про співучий народ і його мелодійну мову, про славетну оперу "Ля Скаля", про Верді, Россіні, Тосканіні, про Леонардо да Вінчі, про Мілян і Рим з Папою Римським і Ватиканом, про Пізанську вежу, про старовинні церкви, про фільми Ф. Фелліні, про Софі Льорен...
Я зрозумів, що у світі багато цікавого і недосяжного. Я так часто уявляв себе в місті на воді Венеції - в човнику з весельцем, як у Івасика Телесика, що несподівано для всіх моя подорож відбулася. На запрошення благодійної організації "Корда" (перекладається - виноград, лоза, ланцюжок, зв'язок) я потрапив цього літа на відпочинок до італійської родини п. Луїджі Коста і Джованни Софіні. Там зустрів свого найкращого друга Льоренсо та його чарівну сестричку Діну. А також сусідську дівчинку Сару, що приходила до нас із чорненькою кішечкою Багірою, Валентину, що подарувала мені велосипед, на якому я навчився в Італії їздити, а ще ласкаву бабусю Луїджіну.
Вперше в житті я летів літаком. Вразила нерукотворна краса хмаринок та краєвидів землі з висоти. Небо над Україною було синішим, а над Італією біліші хмарки, та було однаково гарно.Венеція - це справжня казка, як я і думав... Човнів там більше, ніж на вулицях Київа автомобілів, і вони зовсім інакші, ніж я уявляв, не такі як у Івасика Телесика.
Спочатку нам з братиком Михайлом було сумно, що зібрались їхати всі четверо, а поїхали тільки ми вдвох. Рома і Маринка захворіли.
Мама одягла нас в дорогу у лляні, вишиті білим сорочки. Благословила, сказавши, що ці обереги світять ангелам-охорончикам і вони завжди будуть поруч з нами і з нами буде сам Бог. Я й справді відчував Всевидяще око...
Наші благодійники впізнали нас не по табличках, а по очах. Джованна і Луїджі підійшли першими і сказали:
- Чао! Тарашь?
Я відповів:
- Чао! Добрий день.
Вони гостинно запросили мене до свого авто, де на мене чекав їхній син Льоренсо, що став потім моїм найкращим другом... Мене повезли до містечка Каре, а Михайлика - до м. Зане.
Чим далі ми віддалялись від Венеції, тим приємнішим ставало повітря, уже не пахло болотом, а - квітами і скошеною травою, і хоч був жаркий липень, повітря було свіже, як у нас весною, чи восени в пору бабиного літа. Це було чисте гірське повітря.
Перші дні я хвилювався, щоб не наробити ніякої шкоди, щоб про Україну не подумали нічого поганого. Я навіть їсти соромився, і спілкувались ми в основному на мигах. Весь час дослухався до італійців і почав розуміти, що мені кажуть. Мені не спалось першої ночі, хоча на ліжечку мене чекав товстенький симпатичний ведмедик, якого так і хотілося обійняти. Я назвав його Пихатик і спав із ним усі наступні дні. Поруч солодко спав Льоренсо зі своїм єнотиком. Три ночі я все думав - от би зараз тут була мама і як не наробити ніякої шкоди... Довго думав-думав, а потім молився і засинав.
Через тиждень я вже знав багато слів та термінів італійською, призвичаївся, і ми дуже добре порозумілись. Українською я вже розповідав усе, що хочеться, як дома. Всі уважно мене слухали, і я повідомив мамі: "Італійську мову я вивчив трішечки, зате українську тут уже знають усі, і сусіди..."
Італійська родина була лагідною, привітною, доброзичливою. Я був оточений увагою всіх. Мені ж хотілося розповісти все про Україну...
У них не бувало невесело. Бо все дозволялось робити. З великих картонних коробок ми змайстрували літаючий корабель. Ліпили з тіста квіточки, хатки під стріхою, сушили на повітрі, а потім фарбували їх. Багато малювали. П. Джованна - маестро-учитель. Вона відкрила нам багато нових технік малювання - і крапання, і розтікання фарб та чорнила, а ще фантазійні відбитки та відпечатки. Самостійно змайстрували і літаючого змія. Щоранку ми ходили купатися в басейн. Та найбільше мені запам'ятався похід у гори Мантана. Я зустрів там своїх улюблених ящірок, жучків і павучків, коників-стрибунців, безліч метеликів... Вони такі ж красиві, як і в Україні, хоч трохи інакші...
А високо в горах ми всі разом помолились до Ісуса, розіп'ятого на хресті. Це нагадало мені Карпатські гори, де я бачив багато хрестів із розп'яттям...
Дякую Всевишньому за цей подарунок - несподівану подорож до Італії. Мені було так добре там, що не встиг і скучити. Хотів, щоб мама приїхала, почула музику італійської мови, що нагадує неповторну музику нашої рідної української.
Найкращою знахідкою став розкопаний мною в горах камінець із зображенням Всевидячого ока. Я привіз його додому, і цей камінь тепер на сторінках Біблії в хатньому божнику. Беру його в руки, і мені завжди є про що думати.
Тарас БИКОВ,
9 років,
м. Київ, школа № 320
 

Найдорожча пам'ять

Я люблю слухати розповіді бабусі Олі про наш рід. У нашій сім'ї всі шанують наших предків і зберігають пам'ятні старовинні речі. В одній кімнаті ми зробили невеличкий ніби музей. Тут на столі стоять глиняні глечики і макітри, маслобійка, чавунна праска, яку розігрівали дерев'яним вугіллям. А ще тут є рублик і качалка, якими вирівнювали полотняні речі.
Мій прадідусь Аврам, який дожив майже до 100 років, привіз із села зелену скриню. У ній зберігалось полотно, ткані кольорові рядна, вишиті рушники й скатертини, старовинне намисто.
Два вишиті рушники належали прапрабабусі Ганні, яка за панської Польщі змушена була виїхати з сім'єю в Арґентину. Ці рушники - найдорожча пам'ять про прапрабабусю Ганну, яка померла на чужині. А ще, в нашій сім'ї зберігаються ордени і медалі прадідуся Карпа, з років війни.
Я завжди буду пам'ятати про своїх предків.

Ніка ГАРГОЛЬ,
7 років,
м. Володимир-Волинський
 

Добре намисто

Не один раз мені вже доводилося чути від бабусі розповідь про вишивану сорочку, про весільний рушник та барвисту хустку, які зберігаються у нашій Синій скрині. Але кожного разу я відкриваю для себе щось нове, і в моїй уяві постають образи моїх далеких родичів.
Та найчастіше я прошу бабусю розповісти про разок коралового намиста, який викликає у її душі та моєму серці якісь особливі, надзвичайно ніжні почуття.
Своїми старенькими, жилавими руками бабуся обережно дістає зі скрині намисто та із загадковою посмішкою на обличчі, дивлячись наче крізь мене, починає розповідати. Її голос зазвичай звучить тихо, мов лісовий струмок, і я, слухаючи, намагаюся навіть дихати якомога тихіше.
- Намисто це, онучко, дісталося мені від матері, а їй - від бабусі. Слово "намисто" походить із староіндійської мови, в якій існувало слово "маня". "Маня" - означало "шия". Те, що обвивало шию, називали "манистом", а тоді вже й "намистом". Це давня українська жіноча прикраса. Намиста раніше дівчата робили також із раковинок, із зерна, кісточок ягід, з самих ягід.
- Це намисто, - продовжує бабуся, - із справжніх коралів. По всій Україні справжні коралі - "добре намисто" - завжди вважалися великою цінністю. І в Тараса Шевченка є рядки:
Ой, надіну я сережки
І добре намисто...
Дізналась я також від бабусі, що із стародавніх часів в Україні існує добрий звичай у наших хлопців - дарувати своїм дівчатам намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:
Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,
Купить мені коралики двадцять штири шнурки...
Так і з'явився у моєї прабабусі разок коралового намиста - подарунок коханого. Згодом прабабуся подарувала його моїй бабусі напередодні її весілля, щоб щасливим і довгим було її подружнє життя. Тепер ця реліквія нашого роду у моєї мами.

Ірина УЗЛОВА,
м. Олександрія, Кіровоградська обл.
 

Жорна

Є у нашій родині реліквія, яка передається з покоління в покоління, - жорна. Ніхто уже і не пригадує, коли вперше вони з'явились у господарстві. Зараз прабабусі Олі уже вісімдесят, а скільки себе пам'ятає, стільки вони й були. У роки лихоліть, розповідає прабабуся, в селі не одну родину від смерти врятували. У голодні роки і воєнні мололи на них усі, хто хоча б щось мав молоти. Всім у селі жорна нашої родини допомагали вижити, не давали померти від голоду. Прабабуся їх чарівними називає. І усім рідним заповідає (бо роз'їхались її діти і внуки, у містах живуть) берегти жорна, коли її не стане. Нехай вони ніколи не знадобляться, та варті ці жорна, щоб ми їх зберігали і пам'ятали життя свого роду.

Каріна СЄЧІНА,
м. Запоріжжя
 

Моя скриня

У моїй сім'ї передається з покоління в покоління світлина, якій 100 років. На ній - мої прабабуся і прадідусь. Є в нас також давній фотоальбом, і в ньому - стародавні фотокартки, які передавалися з покоління в покоління. Моя мама зберігає також скриню, в якій старі рушники, вишиті гарними українськими орнаментами і старі вишивані занавіси. В ці речі і в орнаменти вкладено душу, любов, дуже багато великої праці. Мої предки робили все так, щоб всі пишалися красою їхнього труду.

Віталій МАРУСЕНКО,
8 кляса, с. Балахівка, Кіровоградщина
 

Мрійний садок

На горизонті палає
рожевий колір загадок,
а мої мрії несуться
у мальований садок.

Вітер пограється з ними,
і вони знов полетять
моїми лісами густими.

Ось уже садочок рясний -
цвіт на ньому ясний-ясний,
і метелики літають,
і птахи співають,
а найкраща з них пташина
райська

Наталія ГОМЕЛЬ,
8 кляса, с. Біличин, Вінничина
 

Наші обереги

Стара прядка, яка збереглася в нашій родині, нагадує мені прабабусю Марію Антонівну Гайдамаку. Її вже немає в живих, але дивлюсь я на прядку і згадую прабабусину розповідь про те, як чорним крилом торкнувся її долі страшний Голодомор, коли людям доводилось їсти бур'ян. Трирічною дитиною залишившись без мами, з мачухою, в багатодітній сім'ї, де їх було 12 дітей, довелося прабабусі тяжко працювати. І завжди прабабуся покладалася на допомогу прядки. Нарве конопель, вимочить їх, потіпає, гребінкою наскубе мичок, а потім пряде нитку, з якої тче полотно, а потім шиє одяг, рушники. А довгими зимовими вечорами вона вишивала, щоб прикрасити свою оселю, а щось і продати чи виміняти на шматок хліба. Зберігаємо ми в старій скрині також гребінку, і рубель з качалкою, якими прасували одяг, і вишиті прабабусею сорочки й рушники. Все це залишила прабабуся у спадок моїй бабусі Ользі Кирилівні Лесковець, яка, працюючи в школі вчителькою початкових кляс, всі ці речі показувала своїм учням, навчаючи їх любити свою землю, працю на ній, пам'ятати своє коріння.
Бабуся передала цей спадок моїй мамі, а мама зберігає для мене.

Таня ПРИГОДА,
м. Бориспіль, Київщина
 

Подарунок хрещеної

Ще з давніх-давен люди тримали вдома речі, які захищали їх від злих духів. У нас теж є родинний оберіг - це віночок, що його подарувала моя хрещена мати на Великдень. Він дуже гарний. Крім того, кожен його елемент - це знайомі наші рослини, які за народними оповідями є магічними символами, що несуть в собі добро і здоров'я.
І дійсно, вдома я завжди почуваю себе легко та зручно. І не тільки я, а й усі члени нашої родини, і всі люди, що у нас бувають.

Ірина КУЗНЄЦОВА,
м. Маріуполь
 

Пам'ять про прабабу

Я свою прабабу Марію ніколи не бачила. Вона померла, коли мене ще не було на світі. Вона була дуже добра, ласкава, привітна і працьовита. У неї було четверо дітей. Одна з них - моя бабуня Аня. Моя прабабуся жила у селі Дідилів. І вона багато й гарно вишивала. Моя мама і бабуся кажуть, що я вдалася в неї. Може й так!
Ми зберігаємо від прабабусі скатерть на стіл і серветку з написом "Христос Воскрес!". Ще й досі є у нас старовинна прабабусина і прадідова хата в селі Дідилів.

Оксана ВЕРЕС,
м. Львів
 

Вітання зі Львова

Вельмишановна редакціє!
Дякуємо Вам за те, що в наш такий важкий і такий прекрасний час шаленої боротьби за утвердження Української Держави Ви невтомно продовжуєте нести світло Христової мудрости у наші домівки. І палахкотять запалені "Нашою вірою" свічечки любови, тепла, надій, розкриваючи і примножуючи Божі дари у наших серцях.
"Наша віра" несе справжні злагоду, мир, єднання у, на жаль, досі роз'єднане суспільство.
Родини Миськів, Морозів, Островських, Дем'янчуків, Людкевичів
м. Львів
 

До архіву газети

На першу сторінку