"Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі". Прохання це виглядає дуже простим, зрозумілим. Насправді ж ми тут маємо до діла з найважчим серед усіх прохань. Я сказав би, що саме ця просьба: "Нехай буде воля Твоя" містить у собі головне мірило віри, мірило, котре допомагає розрізнити, звісно передусім в собі, достеменну віру від сумнівної. Чому? Та тому, що на ділі навіть віруюча людина надто часто, коли не завжди, прохає в Бога, про якого вона каже, що вірить в Нього, сповнення своєї, саме своєї, а не Божої волі. Мало того, тільки заради цього, тільки тому й вірить або стверджує, що вірить у Бога! І найкраще це доводить Євангелія.
Хіба не ходять за Христом напочатку численні юрби народу? І хіба не тому ходять, що Він виконує саме їхню волю? Та як тільки Він починає говорити про головне, про те, що людина повинна відмовитися від себе, якщо вона хоче йти за Ним, про те, що потрібно любити ворогів і покладати життя своє за братів, як тільки вчення Його стає важким, високим закликом до жертви, вимогою неможливого, як тільки, інакше кажучи, Христос починає навчати про те, що існує воля Божа, люди залишають Його, кидають Його, мало того, обертаються до Нього з люттю і ненавистю.
Це ревище натовпу біля хреста, це знавісніле: "Розпни, розпни Його!" (Лк 23.21) - хіба не через те, що не виконав Христос волю людей?
Вони бажали лишень допомоги і зцілень, а Він говорив про любов і прощення. Вони хотіли від Нього звільнення від ворогів і поразки ворогів, а Він говорив про Царство Боже. Вони бажали, щоб Він шанував їхній лад і звичаї, а Він порушував їх: їв і пив з митниками, грішниками і блудницями. Хіба не в цьому розчаруванні - корінь і причина Юдиної зради? Юда чекав, що Христос сповнить його волю, а Христос добровільно віддав Себе на знущання і смерть. [...]

Але й згодом, на всьому протязі двотисячолітньої історії християнства, хіба не бачимо ми те ж саме? Чого ми всі разом і кожен зокрема хочемо і чекаємо від Христа? Зізнаймося - виконання нашої волі. Ми хочемо, щоб Бог забезпечив нам наше щастя. Ми хочемо, щоб Він розбив наших ворогів. Щоб Він здійснив наші мрії і щоб визнав нас сумлінними й добрими. І коли не виконає Бог нашої волі, ми обурюємося й гніваємося, і готові знову і знову відректися від Нього. [...]
Це прохання є також перевіркою нашого бажання і устремління в житті: чого я бажаю, що становить головну, останню цінність мого життя, де міститься скарб, про який Христос сказав, що де скарб, там буде і серце наше". (Мт 6.21)
І якщо історія релігії, історія християнства повна зрад, то зради ці не стільки в гріхах і падіннях людей, бо той, хто згрішив, завжди може розкаятись, а хто впав, може піднятися... Ні, набагато страшнішою є ця постійна підміна волі Божої нашою волею, моєю волею, або ж, краще сказати, нашим свавіллям. Через цю підміну і релігія стає нашим егоїзмом, і тоді вона заслуговує звинувачення, що його спрямовують на неї її вороги. Тоді вона перетворюється на псевдорелігію, і, либонь, немає на землі чогось страшнішого, аніж псевдорелігія. Бо саме вона, псевдорелігія, і розіп'яла Христа. [...]
"Нехай буде воля Твоя". Це означає передусім: дай мені сили, допоможи мені збагнути, в чому Твоя воля, допоможи мені подолати обмеженість мого розуму, мого серця, моєї волі, щоб розрізнити Твої, нехай і не зрозумілі для мене, шляхи, допоможи мені прийняти все тяжке, все те, що мені здається нестерпним і неможливим у Твоїй волі, допоможи мені, іншими словами, захотіти того, чого хочеш Ти.
Ось тут і починається для людини той вузький шлях, про який говорив Христос. Бо варто лише забажати цього Божого, важкого й високого, як відвертаються від нас люди, зраджують друзі, і людина виявляється самотньою, гонимою і відкинутою. Однак це завжди вказує на те, що людина визнала волю Божу, і це завжди обіцяння того, що увінчає цей духовний і вузький шлях перемоги - не людської, тимчасової і нетривкої перемоги, але перемоги Божої.
"Хліб наш насущний дай нам сьогодні". Таке четверте прохання - про хліб насущний. "Насущний" у перекладі зі слов'янської означає - істотний, необхідний для життя. І тому це слово перекладається також як щоденний.
[...] З цим четвертим проханням ми якби переходимо до власних наших потреб, починаємо молитися про себе. Під хлібом тут розуміємо, ясна річ, не лише хліб як такий, і навіть не лише їжу, але й усе, потрібне нам для життя. [...]
Створивши світ, Бог дає його для споживання людині, і перше, що це означає, - залежність людського життя від їжі, тобто від світу. [...] Людина перетворює їжу в своє життя. [...] Однак учення і одкровення Біблії не вичерпується цією залежністю. Страву, тобто саме життя, людина отримує від Бога. Це Божий дар людині, і живе вона не для того, щоб їсти і утверджувати в такий спосіб своє фізіологічне існування, але щоб здійснити в собі образ і подобу Божу.
Таким чином, сама їжа є для людини дар життя, як пізнання свободи і краси духу. Страва перетворюється в життя, але життя від самого початку показане як перемога над цією залежністю від тільки їжі, бо сотворивши людину, Бог дає їй Заповіт володіти світом. Отже, отримати поживу від Бога, як дар Божий, означає наповнення людини життям Божественним. І тому з їжею також пов'язана біблійна оповідь про гріхопадіння людини.
Це відома всім оповідь про заборонений плід, що його спожила людина таємно від Бога, щоб самій зробитись як Бог. Сенс цієї оповіді простий: - людина повірила, що від самої їжі, від самої залежности від неї вона отримує те, що насправді може їй дати тільки Бог. Шляхом їжі людина хотіла звільнитись від Бога, і це допровадило її до рабства перед їжею, поневолена світом людина стала рабом світу. Але це означає також - рабом смерти, бо їжа, даючи людині фізичне існування, неспроможна дати їй ту свободу від світу і від смерти, що їх може дати лише Бог. Страва - символ і засіб життя - стала отже і символом смерти. [...] Бо сама їжа є причастям смертного і смерти. І тому, нарешті, і спасіння, і відновлення, і прощення, і саме воскресіння пов'язане в Євангелії знову таки з їжею.
Коли спокушуваний дияволом Христос відчув голод, диявол запропонував Йому перетворити каміння на хліб. І Христос відмовився, сказавши: "Не хлібом єдиним буде жити людина" (Мт 4.4). [...] Він звільнив себе від цієї залежности, і їжа знову стала даром Божим, причастям Божественного життя, волі і вічности, а не залежністю від смертного світу.
Бо саме таким на глибині є смисл тієї нової Божественної поживи, яка від перших днів християнства становить головну радість, основне таїнство християнської Церкви, що його християни називають Євхаристією, і це означає "подяка". Євхаристією, вірою в причастя нової поживи, нового і Божественного хліба завершується християнське об'явлення про їжу. І лише в світлі цього одкровення, цієї радости, цієї подяки і можна дійсно збагнути всю глибину четвертого прохання в молитві Господній: "Хліб наш насущний дай нам сьогодні". [...] "Дай нам" - це значить, що останнє джерело всього цього для нас - Сам Бог, Його любов, Його піклування про нас; від кого і як би ми не отримували дар - все від Нього. Але це також значить, що й останній сенс цього дару чи цих дарів - Він Сам. Ми отримуємо хліб, ми отримуємо життя, але для того, щоб розкрити сенс цього життя. [...]
Так, звичайно, як говорив матеріяліст Фоєрбах, людина є тим, що вона їсть. Але їсть вона Божественну любов, і прилучається до світу, слави і радости Божої, але живучи, вона живе всім тим, що дарував їй Бог.
"Хліб наш насущний дай нам сьогодні". [...] Дай нам не просто існувати, а саме жити повним, осмисленим життям в межах Божественного і вічного, для якого Ти створив нас.
"І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". [...] Це прохання можна висловити так: "І прости нам гріхи наші, бо і ми прощаємо тим, хто згрішив проти нас". [...]
Христос каже: "Бо якщо ви будете прощати людям їхні прогрішення, то простить і вам Отець ваш Небесний, а коли не будете прощати людям їхні прогрішення, то і Отець ваш не простить вам гріхів ваших" (Мт 6.14-15). І ясна річ, саме в цій пов'язаності, в цьому сполученні - глибокий смисл цього прохання в Молитві Господній.
Та, можливо, перш ніж вникнути у цей зв'язок, варто зупинитися на понятті гріха, бо воно стало вже зовсім чуже сучасній людині. Вона розуміє лише поняття злочину.., яке є відносним.
[...] Закон породжений насамперед соціяльними потребами. Йому немає діла (й не може бути) до того, що відбувається в глибинах людської свідомости. [...] Отож якщо про злочин ми дізнаємося від закону, то про гріх - від совісти. [...]
Що ж таке совість? [...] Це не просто вроджена здатність людини відрізнити добро від зла, це щось ще глибше, таємниче. [...] Чиста совість, нечиста совість - ці звичні словосполучення, може, найкраще виражають таємничу природу совісти. [...] Совість і є ось те почуття вини на глибині, свідомість своєї участи не в злочині чи злі як такому, а в тому глибокому внутрішньому злі, в тій моральній гнилизні, з якої виростають всі злочини на землі, перед якою безсилі всі закони. І коли промовляє Достоєвський свою славетну думку про те, що "кожен перед усіма за все винен", - це не риторика, не перебільшення, не хворобливе почуття вини, це правда совісти.
[...] Справа саме в тому, що всі ми прийняли, як самоочевидний закон, ту внутрішню роз'єднаність, ту внутрішню протиставленість один одному, ту розколеність життя, ту недовіру, ту відсутність любови й пов'язаности, що в них живе світ, і неправду якого знає наша совість. Адже справжній закон життя зовсім не в тому, щоб тільки не робити зла, а в тому, щоб робити добро, і це означає найперше - приймати іншого, і отже здійснити ту єдність, поза якою навіть найзаконніше суспільство всеодно перетворюється на внутрішнє пекло. Усе це і є гріхом. Отож про його прощення - гріха усіх гріхів - ми й молимося в п'ятому проханні молитви Господньої.
Але усвідомити все це як гріх, але прохати прощення цього гріха - це ж і означає усвідомити свою розділеність з іншими, і прагнути до її подолання, і це все означає - простити. Адже прощення є таємничою дією, що нею відновлюється втрачена цілісність і запановує добро; прощення є дією не законною, а моральною.
[...] За "законом" моральним важливі не кара і встановлення законности, а встановлення цілісности і любови, встановити які в житті жоден закон сам по собі неспроможний. Це може вчинити лише взаємне прощення. [...] І в цій взаємній пов'язаності прощення нашого і прощення згори очищається совість і запановує світло, що його й шукає, й жадає людина. [...]
Можливо, страшна трагедія нашого життя, тих суспільств, в яких ми живем, якраз і ховається в тому, що вони багато говорять про законність і справедливість.
Закінчення буде.

"Як вам здається, коли має чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине дев'яносто дев'ять у горах, і не піде шукати заблудлої?
Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих".
Мт 13.12
"По правді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з братів Моїх цих, - те Мені ви вчинили".
Мт 25.40

Християнська етика, заснована на вартості Добра і абсолютній вокритості особи, витворила храм Краси, мистецтво, психологію любови, філософію, в якій людина - ціль, і не може бути засобом - витворила ЗАХІД. Ось ностальгічні роздуми тамтешнього лицаря, що стояв на сторожі Тих вартостей.
Антуан де Сент Екзюпері:
"...Моя цивілізація, спадкоємниця Бога, проповідувала самоповагу, тобто повагу до Людини, що здолала себе.
І, нарешті, мені зрозуміло, чому любов до Бога зробила людей відповідальними один за одного, і перетворила для них Надію в доблесть. Бо,  зробивши послом того самого Бога, в руки кожного вона тим самим віддала долю всіх. Ніхто не мав права на відчай, бо він був виразником чогось, що перевищувало його самого. Відчай ставав запереченням Бога в собі.
... Моя цивілізація, спадкоємиця Бога - зробила кожного відповідальним за всіх людей і всіх відповідальними за кожного. Особа має жертвувати собою задля колективу.
Але мова тут не про якусь ідіотську аритметику. Йдеться про те, щоб поважати Людину. Насправді велич моєї цивілізації в тому, що сто шахтарів вважає себе зобов'язаними ризикувати життям задля порятунку одного, похованого під завалами. Вони рятують Людину.
Ми продовжували проповідувати рівність людей. Але, забувши про Людину, ми вже не розуміли, про що власне мова...
За посередництвом особи ми приносили нашу лепту Богу або Людині. Але забувши Бога в Людині,, ми стали жертвувати тільки особі. ...Гідність особи не допускає її залежности від чиїхось щедрот.
...Умирають за народ - не за юрбу. Умирають в ім'я любови до Людини, коли вона наріжний камінь громади. Вмирають тільки за те, задля чого живуть.

*   *   *
Наведені роздуми Екзюпері про нашу цивілізацію, якою живемо, що б там з нею не сталося. Вона комусь нагадує занедбаний храм
Діти доглядають немічних батьків і часом змінюють своє життя задля цього.
Син їде за тридев'ять земель розшукувати батькову могилу - і це теж не казка.
Козаки ходили в небезпечні походи "братів визволяти". Таємна сила взаємопритягання споріднених душ творить чудеса навіть в епоху, що викреслила слово "душа" як не наукове.
Вже після всіх революцій все ще співають:
"Чого ти ходиш на могилу? -
Насилу мати говорила, -
Чого ти плачеш, ідучи,
Чому не спиш ти уночі,
Моя голубко сизокрила?"
"Так, мамо, так". І знов ходила,
А мати плакала ждучи.

І хоча менталітету постсовєтської влади ближчий до кримінального ніж до релігійного, ми не зможемо сказати, що те саме в народі.
Навпаки, в народі живе традиційне поняття про святість, про Людину як творіння Боже, про цінність людського життя. І можна сказати з певністю, що виразна позиція народу до безбожної влади є великою мірою опозицією моральною. Стійкий авторитет В. Ющенка тримається не так на його практичних кроках, як на його українській моральній визначеності і послідовній згоді з традиційними моральними вартостями.
Та вартість людини, про яку говорить Євангелія, залишається, і безбожний наступ на неї хижаків з СДПУ(о) тільки роздуває ватру.
Тому таке почуття сорому викликала урядова інформація про "неушкодженість" "громадян України" після "ліквідації терористів" у театрі. В самій згадці тієї влади  про "громадян України" було щось підозріле: адже їх в тій же Росії вбивають з заробленими пожитками - і ніхто за них за 10 років не впімнувся, що вони "громадяни України". Аж поки не стали заручниками особливої категорії.
Інститут заручників відомий ще з біблійних історій. Заручники - це ґарантія вартости слова, зобов'язання. В заручники князі віддавали своїх синів. Згадаймо:
Жив у Київі в неволі
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина -
описує Микола Вороний історію заручника, якого половецький співець спонукав до втечі запахом степу - євшан зілля.
Війна Гітлера-Сталіна переступила через усі правила гри. Але газами - не труїли.
Большевики від 1918 р. брали в заручники найавторитетніших людей, особливо духовенство. Але при цьому не дотримувались ніяких правил, а розстрілювали задля постраху.
"Большевизм не повинен уникнути відповідальности за практику нечуваних фальсифікацій, ложних звинувачень, безсудових вироків, за розстріли без суду і слідства, за мордування і катування, за організацію концлаґерів, в тому числі дітей-заручників, за застосування отруйних газів проти мирних жителів. В м'ясорубці ленінсько-сталінських репресій загинуло більше 20 мільйонів людей" (А. Н. Яковлєв, колишній член Політбюро ЦК КПСС, в кн. "Черная книга коммунизма", пер. з франц. Москва, 1999, стор. 12).
Інститут заручництва, проте, існував також в роки війни.
Покладаючись на нерозмінну цінність життя, окупанти брали заручників і безжалісно їх розстрілювали,  коли протилежна сторона не рахувалась з тією цінністю.
Зараз є багато документальних і літературних свідчень про розстріл сотень людей і спалення сіл за кількох убитих німецьких солдатів.
Енкаведисти провокатори використовували цей механізм "ліквідації"  - проти українського населення.
В м. Рівне 1943 р. переодягнений в німецьку форму НКВДист М. Кузнєцов убив на вулиці у спину німецького офіцера Геля і при цьому нібито загубив бумажник "українського націоналіста".
"Ми боялися, - пише колега "героя"-кіллера Д. Медведєв, - щоб не залишився непоміченим "загублений" Кузнєцовим бумажник. Стало відомо, що в Рівному за підозрою в убивстві Геля розстріляно 38 відомих українсько-німецьких націоналістів...
Арешти не обмежилися тільки в Рівному. Такі вісті не могли не викликати у нас почуття задоволення".
(Д. Медведєв. "Сильні духом", 1975, стор. 268 - 269).
Терористи нашого часу захоплюють заручників, щоб спонукати противника до переговорів. Як правило, це стає серйозною причиною - на Заході, де Людина має ціну.
Відомі випадки, коли совєти самі збивали свої ж літаки захоплені терористами... щоб не допустити втечі громадян СССР.
Випадок в Театральному центрі в Москві 26 жовтня дає багато для роздумів.
Застосування отруйних газів проти своїх громадян, яких загинуло більше, ніж терористів - це ленінізм-сталінізм в дії. Жодних змін!

Характерна реакція Патріярха РПЦ Алексія: він в ліквідації християнських заручників не побачив проблеми. Він підійшов до оцінки ситуації з солдатського погляду і поздоровив Путіна. Тепер нагадаємо: "Велич моєї цивілізації полягає в тому, що сто вважає себе зобов'язаними ризикувати життям задля порятунку одного".
 

За "НГ релігії"

Духовенство залежне від влади
По російському телебаченню нещодавно у випуску новин показали, як у Воронежі юрба православних священиків у ризах шпурляла і нещадно лупцювала якогось худорлявого молодика з відеокамерою. Здається, саме це й розгнівило духовенство. Там же стояли жінки, що тримали плякати з вимогою навести порядок у єпархії...
Загалом, чи багато ми знаємо про реальне церковне життя? Останнім часом нам підносять лише лаковану, сповнену благодаті картинку, а не правду про те, як і чим живе православний народ і духівництво. Хто пише нині про користолюбство чи п'янство серед священиків, про деспотизм або свавілля архиєреїв? Нічого цього не чути, все прикрите "політкоректністю", що не дозволяє нам побачити проблему.
Сьогодні безправність нашого духівництва не менша, ніж 70, 100 чи 200 років тому. Нічого в укладі його життя особливо не змінилося. Повсюдно та сама цілковита залежність від світської і духовної влади, ті ж самі турботи про хліб насущний, про те, щоб дати освіту власним дітям.
І що ж робити? Раніше хоча б совєтська влада закликала церковне начальство до порядку, нині ж архиєреї самі кого хочеш притиснуть... Взагалі православні таврують один одного і анатемствують, а міжтим суть цього та ж сама - людські пристрасті і гроші. Особливо тепер, коли в церкви прийшло багато людей, які раніше були від релігії зовсім далекі.

Євгеній КУЩОВ,
"НГ релігії", № 104, 2002

Рік 2002 вибухнув народним вічем "Кучму геть". 16 вересня зібралась опозиція несумісних кольорів. То ж треба було зуміти об'єднати комуністів з правими! Велика сила впливу у нашого Президента!
Резолюції писали найрішучіші опозиціонери, і писали у звичайному для комуністів стилі. Коли було перевішано усіх собак на шию гарантові, мені стало ніяково: це ж треба буде підписувати, усі ці натяжки і приблизності. Я б не підписав...
Але Віктор Ющенко був на трибуні серед чотирьох фракцій опозиційних і, звичайно, підписав. Уявляю, як йому коти шкрябали по серцю. З одного боку, не брати участи в цій народній вибуховій акції не можна, а з другого боку - взявся за гуж - роби як усі.
Рішучі "народні маси" якось відразу відчули "нерішучість" і немітинґовість Віктора Ющенка. Підпис його був на 2-му місці. А виступ його був позбавлений звинувачувального запалу. Він навіть не сказав жодного разу "Геть Кучму". А коли зважити, що в його виступі звучало слово діялог, хай навіть в жорсткому контексті "змусити владу до діялогу", то сердитий народ дав йому відповідну оцінку, як "угодовцеві".

Мені самому навіть почало думатися, що програє "Наша Україна" просто на очах. Якби позбирати всі репліки, то вийшла б картина мало відрадна: влада все рівно зарахує навіки його у вороги і навіть поставить на перше місце, бо його разом з його електоратом найбільше боїться, а народ, навпаки, запам'ятає йому заднє місце, бо так виглядало на Европейській площі 16 вересня. А сердитий народ висловлюється безцеремонно.
Часом мені здається, що українські маси поквапливо хитаються від однієї крайности до іншої. Навіть людина інтеліґентна може заявити: "я так обожнював вас, а ви...".
Зрозуміло, таких "прихильників" не побажаєш навіть недругові, але вони у нас подибуються нерідко. "Велика хохлацкая злость", - зауважив у 19 ст. російський публіцист Суворин. Мені б хотілося заперечити і віднести це за рахунок малокультурности і громадської невироблености. Але дехто вважає національною ознакою нашу нестриманість і схильність до ворогування - насамперед зі своїми.
Авторитет тримається не лише на стоїцизмі певної особи. Авторитет громада повинна витворювати і плекати. Громада має вчитися шанувати смиренномудрого, гідно і стримано. Повинна виходити з припущення, що йому видніше.
Чоловік, який кидається від любови до ненависти, нічого не вартий як господар дому. Чоловік, готовий серед громади підхопити панічні настрої  і неґативні емоції - це згубний вірус громади. Людей рятує мудрий і зрівноважений голос.
Громадянин, який кидається у своїх симпатіях від любови до ненависти - це громадянин ненадійний і нічого не вартий. Якщо ми чекаємо втілення вірности й обов'язку від національного лідера, то лідер сподівається на вірність і глибоку відданість громадян, які люблять і прощають дрібні хиби.
І не дай Боже йому таких прихильників, які знають краще за нього, що йому робити і скоро осуджують, коли він діє не по-їхньому.
Віктор Ющенко дуже часто діє "не по-їхньому". Він є людиною від української християнської традиції, органічної для інтеліґентного типу українця. Навіть дивно, як він зберіг себе від совєтських стереотипів у мисленні, в ставленні до людей і в сприйманні речей. Його поведінка настільки своєрідна і послідовна в християнській відкритості і незлобливості, що люди шукають прихованих мотивів. Вони не вірять, що політик нині може мислити так людяно і нелукаво. Тому підказують, щоб був "як усі".
В жовтні і листопаді 2002 на телеканалі ТВ Табачук передавали інтерв'ю Віктора Ющенка з Гордоном, редактором "Бульвару". Інтерв'ю вельми ориґінальне у багатьох відношеннях. Це дуже вільна і невимушена розмова чоловіка мудрого з чоловіком сучасним, але настільки культурним, що він розуміє зовсім інакшого і в силу якихось незбагнених причин по-справжньому йому симпатизує і вірить. Але про це - в наступному числі газети.

Пастир мусить вміти говорити правду і засвідчувати свою віру власним життям

Першим і найважливішим пастирським обов'язком православного священнослужителя є перетворити свою паству на євхаристійну спільноту. Формування євхаристійної спільноти починається з власного прикладу побожної відправи богослужінь, повсякчасного тремтливого відчуття присутности Самого Христа в євхаристійних дарах і шанобливого ставлення до них. Священик у вівтарі кожним своїм рухом, жестом, поглядом засвідчує: ось тут на престолі невидимо перебуває Сам Христос, воплочений у Святих Дарах. До цієї близькости не можна призвичаїтися ніколи; вона змушує стишувати голос, уникати різких рухів, зайвих розмов, зобов'язує бути завжди охайним, урівноваженим. Побожний знак хресного знамена, низький уклін, цілування престолу при підході до нього - все це говорить більше за слова.
Українська мова богослужіння значно полегшує розуміння чину літургії. Полегшує - але не ґарантує. Символічна мова православного обряду потребує неабияких знань і володіння основами церковної культури. Для постійних парафіян їхнє роз'яснення може даватися в проповіді, в пастирських бесідах і неодмінних катехитичних заняттях. Складніше з пасивною більшістю громади. Сучасному пастиреві важливо усвідомлювати вагу індивідуальних зустрічей і бесід. Включення найдинамічніших і найбільш секуляризованих верств української спільноти в мережу "Інтернет" робить можливою євангелізаційну працю через парафіяльні веб-сторінки, особливо через інтернет-форуми.
Учительна місія пастиря несе в собі певну суперечність. Священик має вводити парафіян у непідвладний часові світ церковних таїнств, знайомити їх зі Святим Письмом, зі спадщиною Отців Церкви, - але робити це переконливою й сучасною мовою. При цьому важливо подолати психологічний бар'єр, створюваний духовними лінощами, острахом перед незрозумілим світом Церкви, різного роду забобонами й стереотипами.
А разом з тим мусить розвіювати й підступне бачення церковного життя як такої собі модної інтелектуальної гри, яку можна поблажливо допустити в периферійну частину свідомости, але не слід приймати за універсальний простір людського існування.
Пастир відкриває перед людиною єдиний реальний світ. Світ, створений Богом і відкуплений жертвою Його Одноістотного Сина. З лагідністю, розумінням і любов'ю священик допомагає усвідомити ілюзорність спроб сховатися від цієї великої реальности у мікросвіти людських вигадок. А отже, мусить вміти говорити правду й засвідчувати свою віру власним життям.
Людина нашого часу пережила надто багато обманів і руйнування ілюзій. Падіння наскрізь прогнилої системи загальної брехні, розчарування в більшості борців, фантасмагоричний світ УТ-1 та його соціял-демократичних співбратів у телеефірі - все це лишило на людській свідомості міцний накип зневіри й демонстративного цинізму. Фальш, криводушність, пристосовництво, особиста аморальність конкретного священнослужителя можуть лише зміцнити розчарування українця в релігійних інституціях, включених до сучасного криміналізованого світу. Що, на жаль, і стається тоді, коли пастирство розуміється як претензія на належність до суспільних еліт...
А є ж і ще один нюанс пастирського служіння. Він покликаний захистити овець від хижаків, які чатують довкола. Православний пастир так само зобов'язаний боронити свою отару від гріха, від земних спокус. Він мусить відкрити пастві реальність присутности диявола в світовій історії, не опускаючись до фантазій у дусі містичних трилерів або демонологічних леґенд. Від нього чекають порад щодо успішного подолання духовних проблем. І не лише порад - сам пастир має дати взірець успішної боротьби зі злом.
Однаково аморальними сьогодні виглядають і спроби трактувати православне розуміння гріха як релікт середньовічної моралі, властиві ліберальному богослов'ю, і фаталістичне зображення довкілля безнадійно загрузлим у баговинні гріхів. Глибокий і непідробний оптимізм православної моралі полягає якраз у вмінні відчути багатогранність виявів Божого Провидіння, присутність у Церкві сили, незмірно потужнішої, ніж темні тіні з хворих коморок світобудови. Протистоячи дуалізмові різного роду новітніх сект, зрослих на ґрунті давніх єресей і поганських культів, православний пастир розкриває загалові одну істину: немає в створеному Богом світі жодної істоти, здатної як рівна змагатися з волею Творця. А відтак життя, відповідне Божому навчанню, дає радість перебування під Божою опікою, нездоланною для жодної лихої сили.
Раз-у-раз до кожного священика звертаються люди різної освіти й суспільного становища з однією проблемою: щось не складається в моєму житті, мене переслідують хвороби, неприємності, якісь сили шкодять здійсненню всіх задумів. В абсолютній більшості випадків ці люди шукають зовнішні демонічні сили, винні в усіх нещастях, та просять про конкретну допомогу: посвяту житла, відправу якогось екзотичного молебня, прочитання особливої молитви, здатних знешкодити ворожі сили. І проблемою проблем для священика стає пояснити внутрішній, духовний характер пережитих випробувань.
Ось досить типовий випадок. До священика звертається родина, де нещодавно батько помер від раптової хвороби, мати не може вийти з депресії, син потрапив у бійку й був травмований, донька розлучилася з чоловіком. Шукаючи причини таких потрясінь, родина пригадала, що сусідка колись після сварки виливала перед дверима квартири якусь рідину. Зверталися до ворожки, а та сказала, що їм пороблено, тому треба освятити квартиру. У розмові з'ясовується, що ніхто з родини не ходить до церкви, молитися їх не вчили, Біблію колись купили, але не зрозуміли й сховали в шафі, не пробуючи більше читати. Хрещені були всі, але тільки мати колись сходила до сповіді у Великий Піст. Про вінчання, одружуючись, не думали.
Як, не руйнуючи віри в силу церковної молитви, пояснити, наскільки зухвалим є сподівання на захист Христової Церкви для людей, котрі не бажають приймати Христа в повсякденному житті й по суті зреклися обітів, даних при хрещенні? Як витлумачити, що вразливість до дії темних сил з'являється там, де немає надійного захисту? Як розкрити для людей провіденційне значення пережитих випробувань для їхнього навернення й спасіння? Такі проблеми мусить щоразу розв'язувати для себе чуйний і відповідальний пастир. У подібних ситуаціях і виявляється вибір священичої позиції - між добрим пастирем і "попом".
Власний життєвий досвід і елементарна логіка не можуть зарадити в більшості випадків. Навіть книги з психології або пастирського богослов'я навряд чи забезпечать пошук належної відповіді всім, хто звертається за порадою. Пастир може покладатися на одне надійне джерело... Без власного побожного життя, без постійної молитви слово священичої поради залишиться скалочкою його власної життєвої мудрости, у когось більшої, в когось меншої. Миряни ж потребують від пастиря іншої мудрости, не обмеженої досвідом цього світу.
Як часто найкращі творчі знахідки, наукові ідеї, життєві пляни з'являються внаслідок неоціненних митей молитовного єднання з Богом! Першим порухом пастиря при зверненні до нього за порадою і першим рецептом його для співбесідника має стати молитва. Власна молитва про допомогу - і порада молитися. Набагато частіше, ніж нам здається, для подолання кризи, виходу зі скрутної ситуації, для знайдення себе в житті нам досить відкрити молитву як джерело життєдайної сили. Допомогти в цьому - висока місія пастиря.
Зовні наша цивізілізація разюче відрізняється від життєвих обставин земного життя Ісуса з Назарету. Напевне, не всі сучасні українці бачили коли-небудь пастуха поза екраном телевізора. Забувся первісний зміст церковнослов'янських слів "пастир", "паства". Та в реаліях порізненого, індивідуалістичного світу не менш гострою, ніж півтори - дві тисячі років тому, залишається потреба в найкоштовнішій верстві людської спільноти - чесних і  жертовних "добрих пастирях", котрі "кладуть життя власне за вівці" (Ін 10.11).

І
"... Суспільство є системою взаємовідносин між індивідами. Людські істоти не можуть бути самими собою, якщо не взаємодіятимуть зі своїми ближніми, і суспільство - це спільне поле діяльности багатьох людей" (Тойнбі). І поколінь, варто додати.
Покоління нації - як річні кільця у дерева, які мусять передавати одне одному все необхідне і важливе для життя, того, що об'єднує їх у цілісність.
Розрив поколінь для України - це фатум. Кожне покоління саме по собі. Воно наново відкриває себе, Україну, світ. Наскільки може. "Наша історія - це все і завжди спочатку, якесь постійне гойдання на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції" (В. Стус). Відокремлені, заґратовані покоління. Відокремлені одне від одного люди всередині поколінь. Нас поділено, загнано у внутрішні резервації - індивідуальні і групові.
Практична відсутність духовного життєобміну між поколіннями робить народ слабким і вразливим. Потуга нації уярмлена резерваційними стінами між поколіннями і людьми.
Існуюча в Україні влада щонайменше не прагне відновити зв'язок. Вона не цікавиться головними стратегічними проблемами - ні духовними, ні національними.
ІІ
Проти повстанців стала вся потуга імперії. Звичайні українські хлопці і дівчата знали, за що і чому кладуть своє життя. І в цьому були великі. Вони тягалися силою з імперською потугою і дякували Богові за те покликання. Вони стояли за свободу. То була свобода і наша, і наших дітей, онуків, то була свобода України, бо кожний з них - Україна.
Плодом повстанців є їх нескорений дух, вибудувана ними "кришталева вежа", на вершині якої він з'єднався з українським духом попередніх часів і епох. З'єднався, і як з маяка світить звідти, задає нам стиль поведінки. Вони у боротьбі з найпотужнішим ворогом отримали моральну перемогу і захопили найголовнішу стратегічну висоту України - духовну, опанування якої ґарантує перемогу над всіма ворогами і воріженьками. Це говорить нам про те, що чергової руїни в Україні не буде, бо всякій руїні історичного маштабу передує моральне провалля проводу. Його не те що не було в Україні ХХ століття, а був духовний злет і кристалізація еліти - і в особі повстанців, і в особі шістдесятників, що свідомо чи підсвідомо понесли естафету.
Такі перемоги людського духу - скарб нації. Він творить енерґію поступу України попри всю ілюзорність осягнень.
ІІІ
Покоління повстанців найбільш оббріхане імперією зла, для якої невизнання Божої правди є умовою існування. Воно було сховане від українців за стіною трупів. Книги А. Андрусяка "Брати грому", Б. Чорномаза "Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941 - 1945-х роках" вслід за літописами УПА і дослідженнями А. Русначенка пробивають прохід у цій стіні. Поки що є стіна скам'янілих стереотипів і трясовина скепсису.
Але правда ламає мури. Ось одна цитата з книги Б. Чорномаза - з обвинувачення на групу вояків загону УПА "Граніт", що діяв на Уманщині: "Як встановлено слідством, арештовані члени ОУН і їх спільники були тісно зв'язані між собою; мали на Уманщині розгалужену сітку конспіративно-явочних квартир, тайники, багато зброї, продовольства, боєприпасів і проводили на території Уманського, Христинівського, Ладиженського районів Київської области, а також Гайсинського, Теплицького та Джулинського районів Вінницької области, організували антирадянську націоналістичну діяльність проти радянського народу за відторгнення Радянської України від Союзу РСР та утворення на Україні так званої "самостійної" держави...
... Бандитські нальоти на сільські ради, кооперативи, колгоспи і окремих радянських громадян арештовані учасники оунівського підпілля виконували не з метою особистої наживи, а діяли за завданням ОУН з метою створення матеріяльної бази ОУН, необхідної їм для ведення збройної боротьби проти радянської влади за побудову на Україні так званої "самостійної держави". (підкреслення мої, О. С.). Що ж це за "бандити" такі, що здійснюють напади не для особистої наживи, а задля ідеї незалежности їхньої землі?
Вони були героями не лише у бою, але й у совєтських тюрмах, як сотник Мирослав Симчич. Це покоління, і не лише Західньої України, є носієм живого українського духу, який приховує влада від народу. Чужа влада - посткомуністична.
Це ж цій владі ми хочемо втовкмачити: визнати обов'язковою сплату зарплати і пенсій; визнати право 7 млн. українських заробітчан за кордоном мати роботу в своїй країні; визнати абсурдними такі податки, які економічно вбивають виробника; визнати захист прав кредитора, власника, господаря пріоритетним для українських законів; визнати УПА воюючою стороною (у війні українського народу за власну державу).
Хіба можна кротові втовкмачити визнати Сонце Сонцем, якщо він тільки риє? Не арґументів потребує визнання цих азбучних істин. Саме невизнання є арґументом: владу треба міняти. Час для підготовки є. Вибори президента у 2004 році.
В Україні ідеологічна ніша порожня. А закидати її маскультурою і чорним PR-ом не вдається. Не вірять українці в полову - вони чекають зерна.
Визнати ОУН та УПА воюючою стороною - нинішня проросійська влада не хоче, бо таке визнання відкриває народові шлях до животворчого духовного оновлення.
Нинішня проросійська влада боїться - вона боїться живого духу. Вона воліє говорити про визволення міст від загарбників ось уже 60 років. Вона воліє "воювати" на мертвому фронті і не ворушити фенікса в попелі.
Але ми знаємо, що він встає з попелу - в Урочу пору.

О, я  не знаю, що я вмію,
Але я знаю - жолудь я,
Тому я дуб піднять зумію,
Який не бачила земля.

У кожнім серці повінь сили
Величні тут творить діла,
Якби ми розгадать уміли,
Що доля нам заповіла.

З зерна тече пшеничне поле,
Із жолудів ростуть ліси...
Невже у людськім серці кволім
Є менше сили і краси?

НАЙКРАЩА ЗЕМЛЯ
Наше поле найкраще безмірне, -
Так казали в нас люди старі.
Але як було можна повірить,
Що співають лиш в нас солов'ї.

Кожен хвалить своє - це відоме,
І тому в нас найкраща земля.
Я не знала - найліпше є вдома,
Де із серцем спориш розмовля.

Ну і що ж, що в нас Львів є і Київ?
Є багато на світі столиць.
Я не знала - лиш там сходять мрії,
Сходять квіти найкращих зірниць.

Обійшла я всю землю навколо,
Дивний голос мені повторя:
Найгарніше на світі в нас поле,
І найкраща - це наша земля.

Говорячи про ісихастську традицію в Київському Православ'ї, слід зазначити таку важливу особливість: впродовж всієї історії провідники і послідовники саме цієї давньосхідньої аскетичної традиції в Болгарії, Сербії, Молдо-Валахії, Грузії та Україні були чи не найактивнішими борцями за незалежність і самобутність власних національних Помісних Церков. З поверхового погляду це може здатись якоюсь "непослідовністю", адже саме ісихастська традиція, як ніяка інша, наполягає на смиренні, самозреченні і каятті, як передумові істинного богопізнання і спасіння. Але більш глибинне вивчення ісихазму дає змогу зрозуміти таку здавалося б "невідповідність". Основа ісихазму - це самопізнання, власний внутрішній творчий пошук Богоспоглядання, торування власного шляху до власного ж спасіння, а тому для ісихастів, як ні для кого інших, в дусі "паулінізму" були зрозумілі, близькі і важливі пошуки саме власного національно-церковного шляху до самопізнання загальнонаціонального, окремого від інших національно-суспільних особистостей - народів. Немає нічого дивного і в тому, що ісихасти, належачи до так би мовити "консервативно-традиціоналістського" крила, в той же час наполягали на необхідності впровадження в богослужбову практику національних мов. Пояснюється це тим, що для ісихастів молитва - це не просто суха форма обрядовости, але живе спілкування з Богом. Молитвою вони користувались безперестанно, щохвилинно, а тому краще за інших відчували потребу її промовляння саме рідною мовою - найдорогоціннішим даром Божим людству.
В той же час, незважаючи на "кордоцентричність" та "самозануреність" в національно-церковному питанні, перемоги ісихастських партій в окремих національних Помісних Церквах сприяли встановленню між ними більш тісних, "соборних" стосунків "у дусі братерства і любови" (а не гегемонійних посягань), налагодженню більш жвавих контактів і взаємообміну творчими досягненнями і думками в царині богослов'я, літератури і освіти, допомагали спільними силами протистояти опонентам, що відцуралися святоотецької традиції "соборного" Істинного Православ'я. Що, власне, ми і простежуємо в ХIV - XV ст. у стосунках між братніми слов'янськими Церквами Болгарською, Сербською та Українською, де в цей період ісихазм набув небувалого розквіту і впливу.
Натомість зовсім іншим шляхом іде розвиток Церкви Московської. Під татарсько-язичницькою деспотією тут викристалізовується дещо інше поняття про Церкву, віру, обряди. До того ж окремі ідеї "варлаамітства", увібравши в себе місцевий колорит, надовго знайшли тут собі сприятливе середовище.
Зі смертю в 1361 р. окремого київського митрополита-ісихаста Романа Константинополь, де точилась боротьба поміж внутріцерковними партіями, скасував окрему українсько-литовську Київську Митрополію, намагаючись об'єднати її з Московською, якою тоді керував ставленик "варлааміта" Феогноста митрополит Олексій (1353 - 1378 рр.). Цей останній митрополит, якого Московська Церква згодом з політичних мотивів зарахувала до святих, вирізнявся особливими випадами проти Церкви та власного народу. Призначений за наказом намісника татарського хана у Москві Семена Івановича митрополичим намісником іще в 1339 р., він став фактичним керівником Церкви, в зв'язку з чим митрополит-грек Феогност був лише ширмою для прикриття свавілля московського князя та його ставленика - Олексія. Після загадкової смерти в 1353 р. Феогноста московсько-ординський князь, підкупивши патріярха Філофея, домігся висвячення Олексія на митрополита з титулом "Київський і всея Руси". В 1358 р. після смерти московського князя Івана Івановича цей митрополит стає не лише реґентом його малолітнього спадкоємця, а й за ярликом татарського хана, повновладним господарем Московського васального князівства. Саме Митрополит Олексій домовився з ханом Наврусом про позбавлення суздальського князя Дмитра Костянтиновича великокняжого титулу, змушував удільних князів заприсягати на вірність Московській Орді, а незгодних за допомогою татарських військ ув'язнював, катував, страчував та піддавав "анатемам". З цього приводу православний Великий князь Литовський Ольгерд писав на ім'я патріярха Філофея: "І за отців наших не бувало таких митрополитів, як цей митрополит. Благословляє москалів на пролиття крови, і без них нікуди не приходить, і до Київа не навідується".
За такої ситуації невдовзі після смерти окремого від Москви українсько-литовського митрополита Романа в Україні з'являється новий митрополит. Під 1371 р. в літописах згадується про якогось окремого українського митрополита Германа, але про нього більше нічого невідомо. Можливо, він також був ставлеником болгарського автокефального патріярха-ісихаста. Окрему ж Київську Митрополію у складі Константинопольського патріярхату було відновлено в 1375 р., коли в Константинополі на Київську катедру було поставлено учня видатного патріярха-ісихаста, талановитого письменника, аскета і мученика Св. Євфимія Тирнівського (1330-1401) - болгарина Киприяна (Цамблака) - з титулом "Київського і всея Руси". Це було справжньою перемогою українців, адже саме у цей час московський митрополит Олексій (1353 - 1378), згідно з ярликом татарського хана Бердибека двадцять років як носив титул "Київського і всея Руси", який у нього патріярхом на цей раз і було відібрано. Стародавній Київ знову відроджувався як Духовний Центр обох частин Руси, а ідеали ісихазму і соборности ширились по всіх її просторах.
Митрополит Олексій та московський князь-ханич Дмитро не визнали цієї постанови й підкорятись митр. Киприяну відмовились. Однак тепер з боку Олексія Московського вже не сипались "анатеми" та погрози на незгодних. Відчуваючи близьку смерть, Олексій намагається знайти собі наступника, який би послідовно відстоював заповіти Івана Калити й політично-церковну першість Москви в союзі з Ордою. Свій погляд він спрямовує на представника "валаамітської" традиції - преп. ігум. Сергія Радонезького, але останній категорично відмовився. Після цього Олексій зупинився на кандидатурі секретаря та радника кн. Дмитра з державних справ - колиш. коломенського попа Митяя. Саме його після смерти митр. Олексія (за заповітом) московський князь-ханич Дмитро Донськой без згоди Константинополя і навіть архиєрейської хіротонії в 1378 р. призначив "нареченим митрополитом", який і почав самочинно порядкувати митрополією, одержавши на це спеціяльний ярлик від хана Атюляка. Значне число духівництва на чолі з єпископом-ісихастом Діонисієм Суздальським не визнало самозванця, за що їх було піддано жахливим репресіям. Киприян як митрополит "всея Руси" намагався подолати нову північну схизму і підпорядкувати московську катедру Київу, однак коли він прибув до Москви, то за наказом князя був заарештований і зачинений у в'язниці, а згодом його взагалі, "яко вора і злодея", вигнано за межі князівства.
У цей період в самій Золотій Орді точилась запекла міжусобна ворожнеча між татарськими ханами Мамаєм і Тохтамишем, під протекцією якого перебувала васальна Московська Орда. Це і було справжньою причиною Куликовської битви між союзниками Тохтамиша - північно-руськими князями та його противниками - причорноморськими татарами. Внаслідок поразки Мамая настає остаточне утвердження нового політичного центру Північної Руси - Москви. Однак це аж ніяк не було перемогою над татарами, як це перекручено стверджує сучасна російська історіографія. В результаті Куликовської битви 1380 року ярмо Ченгизханової династії над Північною Руссю продовжилось іще майже на сто років, у той час як в Українсько-Литовській Русі про ярмо татар вже майже не пам'ятали. Отже і канонізація Московською Церквою Дмитра Донського як святого та культивування Куликівського міту є послідовною політикою утвердження золотоординського спадку на Москві...
Як пише видатний сучасний православний богослов прот. Александр Шмеман: "Татарщиною, безпринципністю, огидним поєднанням запопадливости перед сильними і придушенням усього слабшого позначене, на жаль, зростання Москви й московської свідомости з самого початку і незрозуміло, завдяки якій потворній аберації релігійного націоналізму саме московський період заворожив надовго свідомість російських "церковників", став для них мірою "Святої Руси" (А. Шмеман. "Исторический путь Православия", Нью-Йорк, 1954). Аналізуючи наслідки тієї духовної і моральної катастрофи суспільства, прот. Александр констатує: "Під благочестивою зовнішністю все більше розкривалася азійська грубість натури. Насправді "московський період" Руської Церкви позначений глибокими духовними потрясіннями, далекий від тієї "органічности", яку досить часто хотіли в ньому бачити". "Не ззовні, а зсередини, - пише російський філософ Георгій Федотов, - татарська стихія оволоділа душею Руси, проникаючи у плоть і кров. Це духовне монгольське завоювання йшло паралельно з політичним падінням Орди, коли тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу до московського князя, вливаючись до лав служилих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його азійськими поняттями та степовим побутом...
Продовжуючи цю дискусію, прот. Александр Шмеман, констатуючи втрату Церквою в Московії своєї внутрішньої свободи, зазначає: "Зміна церковно-державних стосунків пов'язана з тим страшним моральним занепадом, який потягло за собою монгольське ярмо. Цей досвід рабства не міг не дати своїх плодів. Сталося глибоке огрубіння руського характеру, отруєння його "татарщиною"... Подвійна мораль, лукавство, низькопоклонство, низькі прояви інстинкту самозбереження стають взірцем часу, їх проповідує й літописна мораль". Саме такі риси стають притаманні і "самобутньому" Московському Православ'ю, яке чим далі більше відпадаючи від київської традиції, перетворювалось у своєрідну "північну схизму", на дух не сприймаючи ідеали "паулінізму" та "паламізму".
Про духовний реґрес свідчать тогочасні події в Москві. 1381 р. в Константинополі для Москви новим митрополитом було поставлено противника союзу з Ордою - Пимена. Але по прибутті до Москви Дмитро Донськой наказав його заарештувати, перебивши усю владичну свиту. Такого свавілля світської (т. зв. "християнської") влади над Церквою на Русі ще не знали.
Після арешту митр. Пимена Москва знову почала загравання з опальним митрополитом Київським Киприяном, та минув рік, і князь знову почав його переслідувати. Лише через дев'ять років (в 1390 р.) після смерти Дмитра Донського новий князь Василь І (1389-1425) ще раз запросить болгарина Киприяна до Москви, і той, намагаючись призупинити "північну схизму", прищепити їй ідеали ісихазму та соборности, впровадити церковно-богослужбову реформу, погодиться залишитись на Москві, тим самим необачно на деякий час втягнувши під її вплив і Київську митрополію.
Безпрецедентні втручання московських можновладців у внутрішнє життя Церкви призвели до небаченого занепаду її авторитету, викликавши сильне невдоволення як в Україні і Білорусі, так і в самих московських землях. Центром народного невдоволення та опозиції стають постраждалі від московської деспотії та поборів Новгород і Псков. Але вже в 1393 р. московський князь Василь Дмитрович разом з татарами вогнем і мечем спустошує новгородські землі, силоміць примусивши громадян Новгородської Республіки і архиєпископа підкорятись вказівкам з ханського намісництва - Москви.
Посилення тиску на волелюбних новгородців призвело до чергового розколу в московській Церкві. Згідно з літописами саме у цей час в Новгородських і Псковських землях набуває масового характеру рух т. зв. "стригольників", що полягав у відмові ченців, віруючих та духівництва приймати таїнства від заплямованих симонією московських архиєреїв. Попри те, що цей внутріцерковний сектантсько-опозиційний рух було оголошено єрессю, а його послідовників жорстоко переслідувано, "стригольництво" стійко зберігалось в народному середовищі аж до другої пол. XV століття. Як пише російський історик А. Карташев: "Щойно російські літературні пера заспівали переможний гімн Москві - як Третьому Римові, а із сектантського підпілля продовжувало лунати шипіння про проказу симонії та падіння Церкви" ("Очерки по истории русской церкви", М., 1993).

Апостол Павло просив з'єднати молитву братів з його власною, а тому - з яким смиренням, простотою і союзом любови належить нам не відкидати молитовної допомоги навіть найслабшого у вірі. Прозорливий дух ап. Павла не проявив у цьому випадку розбірливости, не просив молитви загальної від усіх, знаючи, що "сила моя здійснюється у немочі" ("Але Господь сказав мені: "Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі". І тому я значно охочіше буду хвалитися немочами сили, щоб перебувала в мені сила Христова" (2 Кор 12. 9).
Молитися у храмі - зовсім інше, ніж у себе вдома. Але багато хто з нас думає, що так само добре можна помолитися у своїй кімнаті, і навіть краще, ніж у храмі. Ось що з цього приводу говорить св. Іоан Золотоустий: "Молитися, кажуть, ми можемо вдома. Сама себе обманюєш ти, людино! Вдома, звичайно, можна. Але не можна так молитися, як у храмі, де така кількість сердець возноситься до Бога, з"єднуючись в одноголосний вигук. Не так швидко ти будеш почутий, молячись Владиці сам по собі, як молячись зі своїми братами, бо тут, у храмі, є щось більше, ніж у твоїй кімнаті: згода, єдинодушність, союз любови, врешті - тут молитви священиків. Для того священики і є, щоб молитви народу, будучи слабкими, з'єднавшись з їхніми сильнішими молитвами, разом дійшли до неба. Апостол Петро звільнився з в'язниці, завдяки спільній за нього молитві: "Отже, Петра стерегли у в"язниці, а тим часом Церква ревно молилася за нього Богові" (Діян 12.5).
Якщо ж церковна молитва була корисною для ап. Петра і такого стовпа віри звільнила з в'язниці, то чому, скажи мені, ти зневажаєш її силу, яке виправдання маєш у цьому? Послухай же самого Бога, який говорить, що Його умилостивлює велика кількість людей, які з ретельністю моляться Йому. Він говорить пророкові Йоні: "А я не змилувався б над Ніневією, цим великим містом, що в ньому більше ста двадцяти тисяч люду...?" (Йон 4.11). Не просто згадав Він про велику кількість людей, але для того, щоб ти знав, що спільна молитва має велику силу".
"Я людина віруюча і християнин, - говорять декотрі, - вважаю, що християнське вчення - вищий і найдовершеніший шлях життя, вищий світогляд, але... я людина не "церковна". Я, дійсно, мало люблю храм, тому що заперечую необхідність змушено молитися у певні дні й години. А потім, я не відчуваю особливої сили у храмовій молитві: наодинці з Богом я помолюся краще. Я не заперечую, звичайно, церковного обряду, але і не вважаю його обов'язковим для свого спасіння". Так у наш час, навіть після пережитих тяжких незгод, говорять ті, хто не розуміє. Ті, хто стверджує таке, можуть бути і справді віруючими. Але сумний їхній огріх: вони помиляються, коли вважають себе православними християнами. Вони не знають Церкви, не розуміють змісту поняття "Церква".
Церква (життя в ній) - це перша і, по суті, єдина форма християнського спілкування. Бути з Христом - значить належати до Його Церкви. Людська душа не може залишатися одинокою і не з'єднуватися з душами ближніх у храмі, особливо в момент спільного єднання у Христі біля Св. Чаші, біля Свв. Тіла і Крови Господніх надзвичайно ясно відчувається Господь, Його істина, Його правда.
Християнство - не якесь відокремлене вчення, котре осягається розумом і сприймається кожним зокрема - ні! Християнство - це спільне життя. І у Своїй першосвященичій молитві Спаситель молиться про життєєдність усіх віруючих у Нього.
"Не задовольняючись тим, що викупив нас Своєю кров'ю, Господь ще молився, просив за нас", - пише Кипріян Картагенський. Так і ми перебуватимемо в тій самій єдності, в якій Отець і Син єдині є. І ця християнська єдність найяскравіше виявляється у Богослужіннях, у спільній молитві у храмі.

Фраґм.
"Відомості УАПЦ у діяспорі та Великій Британії", липень, 2002

На зоряному небі України є свої сузір'я, котрі особливо зігрівають душу і живлять надію. Родина Драгоманових-Косачів. Родина Тібілевичів. Родина Симиренків...
Після всіх спустошень ХХ століття вирізьбилися постаті сім'ї Зерових.
Щедра земля українська талантами і багата нещастями, які скошують ці таланти ще до цвіту.
В ранню пору обдарованій Богом дитині найбільш загрожують злидні навколишнього "наявного буття". А вже після цвітіння на зацілілих чигають люті сибірські морози. Тим то така нерясна наша культурна нива, і великі провалля сіріють за тим, хто не мав у чиї руки передати спадщину і не мав кому сказати останнє заповітне слово. Як у того дударика з пісні
Тепер тебе немає.
Дуда твоя гуляє,
А пищики зосталися,
Казна - кому дісталися.
В своїй мемуарній повісті "Рубали ліс" Лариса Крушельницька розповіла моторошну історію цілковитого знищення за якихось три роки (1934 - 1937) талановитої родини Крушельницьких. Про сім'ю Зерових нічого такого не написано, і навіть не було спроб звести докупи розрізнені факти і життєписи славетного ще з 30-х років Миколи Зерова, другого десь на Заході захованого під псевдонімом "Орест" його молодшого брата Михайла, і третього зовсім захованого в нетрях біологічної науки акад. Дмитра Зерова... Здавалося б, де кум, а де коровай...
А при ближчому спостереженні проглядається таке суцвіття з багатющого Кролевецького кореня, що тільки один Бог знав, що кому даровано і що кому суджено.
Якби бісові діти з НКВД знали, що "той самий тихенький" Михайло Зеров також пише вірші і так само тягнеться до неоклясиків, вони б його розстріляли якщо не після першого арешту, то після другого - напевне. Тим більше, що судова справа вже була готова. І тепер ми згадували б, що у Миколи Зерова був ще молодший брат Михайло, "доля якого склалася трагічно".
Якби ті ж бісові діти застосували свій принцип тотальної пильности до принципово безпартійного біолога Дмитра Зерова, вони б виявили "його нутро", на дні якого була тиха і глибока любов до братів, нищених за обличчя, сповнене гідности.
І тоді йому з таким незрадливим нутром не світилася б дорога не те що в академіки, а навіть в кандидати наук.
Але Бог судив кожному з них наповнити гірку чашу і випити її до дна. Тому ми і бачимо їх усіх трьох - з чашами - супроти вітру.
"Дул, как всегда, октябрь ветрами"...
Історія не мала літописців для таких імен, що були проти течії. Але пам'ять людська стоїть на сторожі того, що не повинно загинути, бо воно піднялося до самоусвідомлення і символу.
Отже, про сім'ю Зерових ще збереглася жива пам'ять, яка дає нам можливість побачити дім і сад, з якого вийшли чесні сіячі вічних зерен, великі трудівники на ниві рокованої української культури.
І дає можливість замислитися над несповідимими путями Господніми для тих, хто береже в серці ті зерна і несе обов'язок та покликання їх сіяти, не вичікуючи сприятливої погоди.

Пускові Дніпрогесу передувало бісівське вогнище

У Запоріжжі тривали заходи з нагоди 70-річчя Дніпровської ГЕС. В них взяли участь президенти України і Росії...
Міжтим люди пригадували багато чого. У бараках дніпробудівців, приміром, "розкошували" тиф і сифіліс, а керівна еліта передовсім опікувалася ідеологічним забезпеченням "голого ентузіязму" українців. ("Якість їжі нестерпна, про що свідчить її непоїдання навіть голодними", - писав часопис "Хроніка Дніпробуду" в 30-х роках).
"Питання номер один - ідеологічна погода на будові!". Партвожді ініціювали 5 липня 1932 року комсомольські збори, і кишенькові молодіжні активісти ухвалили таке: "Провести антирелігійну акцію по Запоріжжю та навколишніх селах з метою вилучення і знищення божественних книг та ікон. Акцію приурочити до дня пуску Дніпрельстану".
Ориґінал цього документу, написаного на гербовому папері XIXстоліття (!), випадково "дожив" до наших днів. Його надибав запорізький краєзнавець Володимир Шовкун, гортаючи "Историю ВКП(б)".
Ухвала зборів була реалізована. За кілька днів активісти зібрали у Миколаївці, Зеленому, Калантирівці та інших навколишніх селах і мікрорайонах Запоріжжя десятки тисяч книг, багато ікон, звезли їх у район майдану Свободи, склали у штабелі шириною до п'яти метрів і висотою у людський зріст (від Соборної вулиці аж до Тургєнєвської), облили чи то гасом, чи то самогоном - і підпалили. Книжкові фоліянти та ікони палахкотіли і тріщали у вогні під бравурну мелодію "Інтернаціоналу" упродовж двох діб!.. Безперервно оркестр грав гімн вандалів вісім годин, затим "вахту" перехопили інші музиканти...
Андрій БАГНЮК,
"Україна молода",
11.02.2002

Січень
1. Ср. Мч. Воніфатія. Новий Рік (за н. Ст.)
2. Чт. Сщмч. Ігнатія Богоносця
3. Пт. Мц. Юліянії та ін., мчч. Никомидійських
4. Сб. Вмц. Анастасії Узорішительки
5. Нд. 28-а. Свв. отців.10 мчч.у Криті, гл.З
6. Пн. Навечір'я Різдва, мц. Євгенії
      (кін. Різдв. Посту)
7. Вт. РІЗДВО ХРИСТОВЕ
8. Ср. Собор Пресв. Богородиці
9. Чт. Ап. пршмч. архидиякона Стефана
10. Пт.  Мчч. 20000 Никомидійських, мц. Агафії
11. Сб. Мчч. 14000 немовлят, вбитих
      у Вифлеємі
12. Нд. По Різдві. Мц. Онисії, ап. Тимона, гл.4
13. Пн. Прп. Меланії Римлянки
14. Вт. Обрізання Г.Н.І.Х.,свт.Василія В.,
      Новий Рік
15. Ср. Свт. Сильвестра Римського
16. Чт. Пророка Малахії, мч. Гордія
17. Пт. Собор 70-ти апостолів, прп. Ахили
18. Сб. Навечір'я  Богоявлення, освяч. води,
              Щедрий вечір (піст). Пр. Михея
19. Нд. БОГОЯВЛЕННЯ, ХРЕЩЕННЯ Г.Н.І.Х.
20. Пн. Собор пророка Іоана Хрестителя
21. Вт. Прп. Георгія Хозевита, спов. Еміліяна
22. Ср. Мч. Полієвкта, пр. Самея
23. Чт. Свт. Григорія Ніського, прп.Маркіяна
24. Пт.  Прп. Феодосія Великого
25. Сб. Мц. Тетяни, свт. Сави Сербського
26. Нд. Мчч. Єрмила і Стратоника,
       мч. Петра, гл.6
27. Пн. Рівноап. Ніни просвіт. Грузії
28. Вт.  Прпп. Павла Фівейськ., Іоана Кущника
29. Ср. Поклоніння кайданам ап. Петра
30. Чт. Прп. Антонія Великого
31. Пт. Свтт. Афанасія та Кирила
 

Лютий
1. Сб. Прп. Макарія Великого, свт. Арсенія
2. Нд. Прп.Євфимія,мчч.Інни,Пінни,Римми,гл.7
3. Пн. Максима сповід., мч. Євгенія
4. Вт.  Ап. Тимофія, прмч. Анастасія
5. Ср. Сщмч. Климента, мч. Агафангела
6. Чт. Прп. Ксенії(Оксани), мч. Вавили
7. Пт. Свт. Григорія Богослова
8. Сб. Прпп. Ксенофонта, Марії та синів їхніх
9. Нд. Про Закхея. Перенес.
      мощів Іоана Золотоустого, гл. 8
10. Пн. Прп. Єфрема Сирійця, прп. Палладія
11. Вт.  Сщмч. Ігнатія Богоносця
12. Ср. Трьох святителів: Василія Великого,
        Григорія Богослова, Іоана Золотоустого
13. Чт. Безсрібників мчч. Кира та Іоана
14. Пт. Мч.Трифона, мц. Перпетуї
15. Сб. СТРІТЕННЯ Г.Н.І.Х., освячення свічок
16. Нд. Про Митаря і фарисея. Прав.Симеона
       і прор. Анни, гл.1
17. Пн. Прп. Ісидора, мч. Ядора, сщмч.Аврамія
18. Вт.  Мц. Агафії,мц.Феодулії, свт. Феодосія
19. Ср. Прп. Вукола, прп. Варсонофія
20. Чт. Прп. Парфенія, прп. Луки
21. Пт. Вмч. Феодора Стратилата, свт. Сави
22. Сб. Мч. Никифора, прп. Панкратія Печ.
23. Нд. Про блудного сина.
       Сщмч. Харлампія, гл.2
24. Пн. Сщмч. Власія, прав.Феодори
25. Вт. Свт. Мелетія, свт. Антонія
26. Ср. Прпп. Мартиніяна, Зої, Світлани
27. Чт. Рівноап. Кирила, учителя слов'янськ.
28. Пт. Ап. Онисима, прп. Пафнутія

Березень
1. Сб.Поминальна. Мч.Памфіла
2. Нд.М'ясопусна, вмч.Феодора Тирона.гл.3
3. Пн.Свт. Лева, свт. Агапіта, свт.Флавіяна
4. Вт. Апп.Архипа, Филимона, мч.Максима
5. Ср.Прп. Лева єп.Катанськ., прп. Агафона
6. Чт. Прп. Тимофія, свт. Євстахія Антиох.
7. Пт. Мчч. Маврикія та ін., прп. Афанасія
8. Сб.Сщмч. Полікарпа, прп.Олександра
9. Нд.Сиропусна, прощена, прп.Еразма.гл.4
10. Пн.Поч. Великого Посту. Свт. Тарасія
11. Вт. Свт.Порфирія, мч. Севастіяна
12. Ср.Прп. Прокопія, прп.Фалалея, прп.Тита
13. Чт. Прп. Василія, сщмчч.Протерія, Нестора
14. Пт. Прмц. Євдокії, мц. Антоніни
15. Сб.Вмч. Феодора Тирона, сщмч. Феодота
16. Нд.1-а В.П. Торжество Православ'я, гл.5
17. Пн.Прп. Герасима, мчч. Павла і Юліянії
18. Вт. Мч. Конона, мч. Онисія
19. Ср.Мчч. 42 в Амореї, прп. Аркадія
20. Чт. Семи сщмчч. в Херсонесі, прп. Павла
21. Пт. Прп. Феофілакта, ап. Єрма
22. Сб.40 мчч. Севастійських, св. Кесарія
23. Нд.2-а В.П. Свт. Григорія Палами, гл.6
24. Пн.Свт. Софронія, сщмч. Піонія
25. Вт. Прп. Феофана, свт.Григорія Двоєслова
26. Ср.Мч. Олександра, мц.Христини Перськ.
27. Чт. Прп. Венедикта, блгв. кн. Ростислава
28. Пт. Мч. Агапія, сщмч. Олександра
29. Сб.Мчч. Савина, Юліяна, сщмч. Трофима
30. Нд.З-яВ.П.,Хрестопокл. Прп.Олексія,гл.7
31. Пн.Свт. Кирила, мчч. Трофима і Євкарпія

Квітень
1.Вт. Мчч. Хрисанфа і Дарії
2. Ср. Прпп. отців уб.в м-рі Сави, мц Світлани
3. Чт. Прп. Якова спов., свт Кирила Катанськ.
4. Пт. Сщмч. Василя Анкирського
5. Сб. Прмч. Никона і ін., мчч. Филата, Лідії
6. Нд 4-а В.П. Прп. Іоана Ліств.,прп.Якова, гл.8
7. Пн. БЛАГОВІЩЕННЯ БОГОРОДИЦІ
8. Вт. Арх. Гавриїла, мцц. Алли, Лариси
9. Ср. Мц. Матрони. Канон Андрія Крит.,поклони.
10. Чт. Прпп. Іларіона Нового і Стефана
11. Пт. Прпп. Марка, Кирила, прп. Іоана пустель.
12. Сб. Акафістова. Прп. Іоана Ліствичника
13. Нд 5-а В П Прп. Марії Єгип.,сщмч Іпатія, гл.1
14. Пн. Прп. Марії Єгипетської, прп. Геронтія
15. Вт. Прп. Тита, мч. Полікарпа
16. Ср. Прп. Микити сповід., мц. Феодосії
17. Чт. Прп. Йосифа, прп. Георгія, прп. Зосими
18. Пт. Прп. Платона, прп. Марка
19. Сб. Лазарева. Свт. Євтихія, рівноап.Мефодія
20. Нд. 6-а В.П., Вербна, освяч.лози.Прп.Даниїла
21. Пн. Страстний тиждень. Апп. Іродіона, Агава...
22. Вт. Мч. Євпсихія, прмч. Вадима
23. Ср. Мч. Терентія, Мч. Якова пресв.
24. Чт. Великий. Спомин Страстей. Сщмч Антипи
25. Пт. Велика. Винос Плащаниці. Прп. Василія
26. Сб. Велика. Освячення пасок. Сщмч. Артемона
        (кінець посту)
27 Нд. ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ, ПАСХА
28 Пн. Світлий. Апп. Аристарха, Пуда і Трофима
29 Вт. Світлий.Мчч Леоніда, Агапії, Ірини, Галини
30. Ср. Світла. Сщмч. Симеона
 

Травень
1. Чт. Світлий. Мчч. Віктора, Зинона
2. Пт. Світла. Прп. Іоана
3. Сб. Світла. Прп. Феодора
4. Нд. 2-а, провідна, антипасха, ап.Фоми, гл.1
5. Пн. Прп. Феодора, прп. Віталія
6. Вт. Радониця. Вмч. Юрія, мц. Олександри
7. Ср. Прп. Сави Стратилата, прп. Олексія
8. Чт. Ап. і єв. Марка
9. Пт. Свт. Василія, прав. Глафіри
10. Сб. Ап. сщмч. Симеона, прп. Стефана
11. Нд. 3-я, мироносиць. Ап. Ясона, гл.2
12. Пн. 9 мчч. У Кизиці, мч. Аврамія
13. Вт. Ап.Якова, свт. Доната, мч. Максима
14. Ср. Пр.Єремії, сщмч.Макарія, блгв.Тамари
15. Чт. Свт. Афанасія Вел., мчч. Бориса і Гліба
16. Пт. Мчч. Тимофія і Маври, прп. Феодосія
17. Сб. Мц. Пелагії, сщмч. Еразма
18. Нд. 4-а, розслабленого. Вмц. Ірини, гл.З
19. Пн. Прав. Іова Багатостраждального
20. Вт. Явління Хреста в Єрусалимі, мч.Зенона
21. Ср. Преполовення. Ап. і єв.Іоана Богослова
22. Чт. Перенес.мощів Св.Миколая Чудотворця
23. Пт. Ап. Симона Зилота, блж. Таїсії
24. Сб. Сщмч. Мокія, рівноап.Кирила і Методія
25. Нд. 5-а, про самарянку. Свт. Єпифанія,гл.4
26. Пн. Мц. Глікерії, прмч. Макарія Канівського
27. Вт. Мч. Ісидора, прп. Микити, мч. Максима
28. Ср. Прп. Пахомія Вел., прп. Ісайї
29. Чт. Прп. Феодора Освящ., свт. Олександра
30. Пт. Ап. Андроніка і св. Юнії, свт. Стефана
31. Сб. Мчч. Феодота, Олександри, Клавдії
 

Червень
1. Нд. 6-а. про сліпого. Сщмч. Патрикія, гл. 5
2. Пн. Мчч. Фалалея, Олександра, Астерія
3. Вт. Рівноапп. Константина та Єлени
4. Ср. Мч. Василіска, віддання Пасхи
5. Чт. ВОЗНЕСІННЯ Г. Н. I. X. Прп. Михаїла
6. Пт. Прп. Симеона стовпника, прп. Микити
7. Сб. III знайдення голови Іоана Хрестителя
8. Нд. 7-а. Свв. Отців. Ап. з 70-ти Карпа, гл. 6
9. Пн. Сщмч. Ферапонта, прав. Іоана Українця
10. Вт. Прп. Микити, свт. Ігнатія
11. Ср. Мц. Феодосії
12. Чт. Прп. Ісаакія Далматського
13. Пт. Ап. з 70-ти Єрма, мч. Філософа
14. Сб. Троїцька поминальна. Мч. Юстина
15. Нд. 8-а ДЕНЬ СВ. ТРІЙЦІ, П'ЯТДЕСЯТНИЦЯ
16 . Пн. ДЕНЬ СВЯТОГО ДУХА
17. Вт. Свт.Митрофана, свт. Зосими
18. Ср. Сщмч. Дорофея, блгв. Ігоря, кн. Черніг.
19. Чт. Прп. Віссаріона, прп. Іларіона Нового
20. Пт. Мч. Феодота (Богдана), мц. Валерії
21. Сб. Вмч. Феодора Стратилата, свт. Єфрема
22. Нд. 1-а. Всіх Святих. Свт. Кирила, гл. 8
23. Пн. Поч. Петрового посту. Сщмч. Тимофія
24. Вт. Апп. Варфоломея і Варнави
25. Ср. Прп. Онуфрія Вел. Прп. Петра Афонськ
26. Чт. Мц. Акилини, мц. Антоніни
27. Пт. Пр. Єлисея свт. Мефодія, блгв. Мстислава
28. Сб. Пр. Амоса, мч. Модеста, блж. Августина
29. Нд. 2-а Всіх Укр. Святих Свт. Тихона, гл. 1
30. Пн. Мчч. Мануїла, Савела та Ісмаїла

Липень
1. Вт. Мчч. Леонтія, Іпатія і Феодула
2. Ср. Ап. Юди, прп. Паїсія Вел.
3. Чт. Сщмч. Мефодія Патарського
4. Пт. Мч. Юліяна, сщмч. Терентія, прп. Юлія
5. Сб. Сщмч Євсевія, мчч. Зінона і Зіни
6. Нд. 3-я. Мц. Агрипини, гл. 2
7. Пн. Різдво Іоана Хрестителя
8. Вт. Прмц. Февронії дівиці
9. Ср. Прп. Давида Солунського, прп. Іоана
10. Чт. Прп. Сампсона, прав. Іоанни миронос.
11. Пт. Перенес. мощів мчч. безср. Кира і Іоана
12. Сб. Свв. апп. Петра і Павла, зак. посту
13. Нд. 4-а. Собор 12 апп., свт. Софронія гл. 3
14. Пн. Безсрібників Косми та Даміяна
15. Вт. Покладення ризи Пресв. Богородиці
16. Ср. Мч. Якинфа, прп. Анатолія Печер.
17. Чт Свт. Андрія Критського
18. Пт. Прп. Афанасія Афонського
19. Сб. Прп. Сисоя В., знайд. мощів кн. Юліянії
20. Нд. 5-а. Прп. Фоми з Малеї, прп. Акакія. гл. 4
21. Пн. Вмч. Прокопія
22. Вт. Сщмч. Панкратія, сщмч. Кирила Гортин.
23. Ср. 45 мчч. в Нікополі, прп. Антонія Печ.
24. Чт. Рівноап. княгині Ольги, мц. Євфимії
25. Пт. Мчч. Прокла та Іларія
26. Сб. Собор арх. Гавриїла, прп. Стефана
27. Нд. 6-а Ап. Акили, мч. Юста, гл. 5
28. Пн. Рівноап. князя Володимира Вел.
29. Вт. Сщмч. Афіногена, мц. Юлії
30. Ср. Вмц. Марини (Маргарити)
31. Чт. Мч. Еміліяна, мч. Якинфа

Серпень
1. Пт. Прп. Макрини, прп. Серафима Саровськ.
2. Сб. Прор. Іллі, прмч. Афанасія Берестейськ.
3. Нд. 7-а Пр. Єзекиїля, прп. Симеона, гл. 6
4. Пн. Рівноап. Марії Магдалини, сщмч. Фоки
5. Вт. Почаївської ік. Божої Матері, мч. Трофима
6. Ср. Мц. Христини, мчч. Кн. Бориса і Гліба
7. Чт. Успіння праведної Анни, св. Олімпіяди
8. Пт. Сщмч. Єрмолая, прмц. Параскеви
9. Сб. Вмч. Пантелеймона цілит, прп. Анфіси
10. Нд. 8-а Апп. Прохора,Никанора,Тимона, гл. 7
11. Пн. Мч. Калиника, мц. Серафими
12. Вт. Ап.Сили, мч. Іоана Воїна, сщмч. Валентина
13. Ср. Прав. Євдокима, мц. Юлити
14. Чт. Винесен.Чесного Хреста, мчч.Маккавеїв
        Хрещ.Руси-України, поч.Успенськ. посту
15. Пт. Перенес. мощів архидиякона Стефана
16. Сб. Прпп. Ісаакія, Далмата, Фавста
17. Нд. 9-а. 7 мчч. у Ефесі, прмц. Євдокії, гл. 8
18. Пн. Мч. Євсигнія, прав. Нонни
19. Вт. ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ, осв. овоч.
20. Ср. Прмч. Дометія, прп. Пимена
21. Чт. Свт. Еміліяна, прп. Григорія, свт. Мирона
22. Пт. Ап. Матфія, мчч. Юліяна, Маркіяна
23. Сб. Мчч. архидиякона Лаврентія, Сикста
24. Нд. 10-а. Прп. Феодора, мц. Сосанни, гл. 1
25. Пн. Мчч. Фотія, Аникити, сщмч. Олександра
26. Вт. Перенес мощів прп. Максима сповід.
27. Ср. Пр. Михея, перенес. мощів прп.Феодосія
28. Чт. УСПІННЯ БОГОРОДИЦІ, закін. посту
29. Пт. Перенес. Нерукотвор. образа, мч. Діомида
30. Сб. Мч. Мирона, прп. Аліпія Печ. іконописця
31. Нд. 11-а. Мчч. Флора і Лавра, гл. 2

Вересень
1. Пн. Мч. Андрія Стратилата, мч. Тимофія
2. Вт. Прор. Самуїла, мчч. Севира, Мемнона
3. Ср. Ап. Фадея, мц. Васси з дітьми
4. Чт. Мчч. Агафоника, Зотика...
5. Пт. Мч. Лупа, сщмч. Іринея Ліонського
6. Сб. Сщмч. Євтихія, свт. Петра Київського
7. Нд. 12-а. Ап. Варфоломея, ап. Тита, гл. 3
8. Пн. Мчч. Адріяна і Наталії
9. Вт. Прп. Пимена Вел., сщмч. Кукші і Пимена
10. Ср. Прп. Мойсея, отців Києво-Печ., прп. Іова
11. Чт. Усічення голови прор. Іоана Предтечі,піст
12. Пт. Свтт. Олександра, Іоана і Павла Нового
13. Сб. Покладення пояса Пресв. Богородиці
14. Нд. 13-а.Поч. Ц.Р., прп. Симеона Стовп., гл. 4
15. Пн. Мч. Маманта, свт. Іоана Посника
16. Вт. Сщмч.Анфима, прп. Феоктиста
17. Ср. Сщмч. Бавили, прор. Мойсея Боговидця
18. Чт. Пр.Захарії і прав. Єлизавети, мц. Раїси
19. Пт. Спомин чуда Архистр. Михаїла в Хонех
20. Сб. Мч. Созонта, прмч. Макарія
21. Нд. 14-а. РІЗДВО ПРЕСВ.БОГОРОДИЦІ, гл. 5
22. Пн. Правв. Иоакима і Анни, мч. Северіяна
23. Вт. Мчч.Минодори, Митродори, Німфодори
24. Ср. Прп. Феодори Олександрійської
25. Чт. Сщмч.Автонома, мчч. Юліяна і ін.
26. Пт. Сщмч.Корнилія сотника, мч. Кроніда
27. Сб. ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА.піст
28. Нд. 15-а. Вмч. Микити, мч. Максима, гл. 6
29. Пн. Вмц. Євфимії, мч. Віктора, мц. Людмили ,
30. Вт. Мцц.Віри, Надії, Любові і матері їх Софії

Жовтень
1. Ср. Прп. Євменія, мц. Аріядни
2. Чт. Мч. Трофима, блгв. кн. Ігоря
3. Пт. Вмч. Євстафія(Остапа), блгв. Олега
4. Сб. Ап. Кодрата, свт. Димитрія Ростовського
5. Нд. 16-а Пр. Йони, сщмч. Фоки, гл. 7
6. Пн. Зачаття Іоана Хрестителя
7. Вт. Прмц. Фекли, прп. Копрія, св.Владислава
8. Ср. Прп. Євфросинії, прп. Сергія Радонезьк.
9. Чт. Ап. і Єв. Іоана Богослова
10. Пт. Апп. Марка, Аристарха, мч. Калістрата
11. Сб. Прп. Харитона, блгв. кн. Вячеслава
12. Нд. 17-а. Прп. Киріяка, прп. Феофана, гл. 8
13. Пн. Сщмч. Григорія, свт. Михаїла
14. Вт. Покрова Пресв. Богородиці, прп. Романа
15. Ср. Сщмч. Кипріяна, мц. Юстини і Феоктиста
16. Чт. Сщмч. Дюнісія Ареопапта, прп. Іоана
17. Пт. Сщмч. Єрофея, мцц. Домніни, Вероніки
18. Сб. Мц. Харитини, сщмч. Діонісія
19. Нд. 18-а. Ап. Фоми, гл. 1
20. Пн. Мчч. Сергія і Вакха, мч. Юліяна
21. Вт. Прп. Пелагії, прп. Таїсії
22. Ср. Ап. Якова Алфеєвого, прав. Авраама
23. Чт. Мч. Євлампія, Собор Волинських святих
24. Пт. Ап. Филипа, прп. Феофана, мц. Зінаїди
25. Сб. Мч. Прова, прп. Косми, свт. Мартина
26. Нд. 19-а.  Мч. Карпа, мч. Веніяміна, гл. 2
27. Пн. Мч. Назарія, прп. Параскеви Сербської
28. Вт. Прп. Євфимія Нового, прмч. Лукіяна
29. Ср. Мч. Лонгина Сотника
30. Чт. Прор. Осії, прмч. Андрія Критського
31. Пт. Ап. єв. Луки, мч. Марина, прп. Юліяна

Листопад
1. Сб. Дмитрівська поминальна. Пр.Йоїля
2. Нд. 20-а. Вмч. Артемія, гл. 3
3. Пн. Прп. Іларіона Великого
4. Вт. Рівноап. Аверкія
5. Ср. Ап. Якова брата Господнього, свт. Ігнатія
6. Чт. Мч. Арефи, блаж. Елезвоя
7. Пт. Мчч. Маркіяна та Мартирія
8. Сб.Вмч. Димитрія Солунського, мч. Луппа
9. Нд. 21-а. Мч. Нестора Солунського, гл. 4
10. Пн. Мц. Параскеви-П'ятниці, мч. Терентія
11. Вт. Прмц. Анастасії Рим., прп. Аврамія
12. Ср. Сщмч. Зиновія, мц. Зиновії
13. Чт. Апп. Стахія, Амплія, прп. Спиридона
14. Пт. Безср. і чудотворців Креми та Даміяна
15. Сб. Мчч. Акиндина, Пігасія, прп. Маркіяна
16. Нд. 22-а. Мчч. Акепсима, Йосифа, гл. 5
17. Пн. Прп. Йоаникія Вел., сщмч. Никандра
18. Вт. Мчч. Галактіона, Єпістимії
19. Ср. Свт. Павла Константиноп., прп. Луки
20. Чт. Мчч. у Мелітині: Ієрона, Ісихія, Валерія
21. Пт. Собор Архистратига Михаїла
22. Сб.Мч. Онисифора, прав. Матрони
23. Нд. 23-я Ап. Родіона мч. Ореста лікаря, гл.6
24. Пн. Вмч. Мини, мч. Віктора, прп. Феодора
25. Вт. Прор. Ахії, свт. Іоана Милостивого
26. Ср. Свт. Іоана Золотоустого, мц. Манефи
27. Чт. Ап. Филипа, Новомуч. Укр., заговини
28. Пт. Мчч Гурія, Самона, Авива, прп. Паїсія,
        поч. Різдвяного посту (Пилипівка)
29. Сб. Ап. і єв. Матфея, прав. Фулвіяна
30. Нд. 24-а. Свт. Григорія Чудотворця, гл.7

Грудень
1. Пн. Мч. Платона, мчч. Романа і Варула
2. Вт. Пр. Авдія, мч. Варлаама, мч. Іліодора
3. Ср. Прп. Григорія Декаполіта, свт. Прокла
4. Чт. ВВЕДЕННЯ В ХРАМ БОГОРОДИЦІ
5. Пт. Апп. Филимона і Архипа
6. Сб. Свт. Амфілохія, кн. Олександра Невськ
7. Нд. 25-а. Вмц. Катерини, вмч. Меркурія, гл. 8
8. Пн. Сщмч. Климента, сщмч. Петра
9. Вт. Прп. Алипія Стовпника, прп. Якова
10. Ср. Вмч. Якова, блгв. Кн. Всеволода
11. Чт, Прмч. Стефана Нового, мч. Іринарха
12. Пт. Мч. Парамона і ін., мч. Філумена
13. Сб. Ап. Андрія Первозваного
14. Нд. 26-а Пр. Наума, прав. Філарета, гл. 1
15. Пн. Пр. Авакума, мц. Миропії
16. Вт. Пр. Софонії, прп. Феодула
17. Ср. Вмц. Варвари і мц. Юліянії
18. Чт. Прп. Сави Освященого, мч. Анастасія
19. Пт. Свт. Миколая Чудотворця Мир Лікійськ.
20. Сб. Свт. Амвросія Медіоланського
21. Нд. 27-а. Прп. Потапія, ап. Сосфена, гл. 2
22. Пн. Зачаття Анною Богородиці
23. Вт. Мчч. Мини, Єрмогена та Євграфа
24. Ср. Прп. Даниїла Стовпника, прп. Никона
25. Чт. Свт. Спиридона, сщмч. Олександра
26. Пт. Мчч. Євстратія, Євгенія, Ореста
27. Сб. Мчч. Фирса, Левкія і Калиника
28. Нд. 28-а. Свв. Праотців. Сщмч. Єлевферія, гл. 3
29. Пн. Прор. Аггея, мч. Марина
30. Вт. Прор. Даниїла і трьох юнаків
31. Ср. Мчч. Севастіяна, Зої, свт. Модеста

Сього року він перенесений під накриття на реставрацію: створюють щось на зразок пантеону. Розмір приблизно 1.40 на 0.80 м. Не без труднощів ми прочитали напис:

"(Три літери нерозбірливо) наш Иисус Христос Господь, положивший жизнь Свою на крест за всех нас не хочет смерти грешника.
Здесь погребено тело в Бозе почившего Кошевого бывшей некогда Запорожской грозной сечи казаков. Атамана Петра Кольнишевскаго.
Сосланнаго в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиреннаго христианина искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня в суб. 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю.
Блаженны мертвии умирающий, о Господи, аминь.
1856. (череп і кістки) Л.Л.

Утім, за 400 років існування манастиря в'язнів під соловецькими вежами було біля 350. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім'я Божої обителі.
Совєтська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в'язнів. І довгожителів серед них уже не було: половина в'язнів наклала тут головами. Тисячі українських селян (з 1,2 млн. репресованих як "куркулі") побували тут. Відтак сюди кинули українську інтеліґенцію, яка, за словами Сталіна, "не заслуговувала довір"я". Кров тут полилася ріками, у тому числі й кров священиків та ченців, яких погинуло сотні, якщо не тисячі.
Насамперед совєтська влада розігнала ченців і 1920 року створила в манастирі радгосп. Голова його був призначений уповноваженим зі збереження історичних пам'яток. Манастирський скарб був почасти вивезений до Москви, а більше пограбований. Щоб замести сліди, безбожники вночі з 25 на 26 травня 1923 року вчинили пожежу, яка за кілька днів пожерла працю багатьох поколінь ченців. Дзвіниця Успенського собору досі стоїть обгоріла. На ній установили були залізну зірку (нині вона в музеї). Та найгірше, що згоріли архів та бібліотека. Гасили пожежу анархісти, меншовики, есери, білогвардійці - перші ув'язнені тут вороги совєтської влади.
У кінці 1923 на Соловках було 2,5 тис. в'язнів, у 1928 - вже 22 тисячі. Усі споруди на Соловецькому острові, тобто церкви, чернечі келії, побутові приміщення, совєтська влада припасувала під місця ув'язнення, поділивши їх на роти.
Зі Свято-Вознесенської церкви, що на Секирній горі, зробили карцер, з якого живим мало хто виходив: тіла виносили, а душі возносилися. "Парашу" влаштували у вівтарі. В'язні, щоб зберігати тепло, лягали штабелями і накривалися зверху своїм лахміттям. Часто нижні гинули. Російський письменник Борис Ширяєв, який побував на Соловках у 20-х роках, переповідає зі слів рідкісного вцілілого карцерника, що саме так на сам Великдень загинув Отець Никодим із Полтавщини, якого в'язні називали "утешительный поп" - за його проповіді та "священні казки", щирі бесіди, такі потрібні людям, які вже фактично стали на шлях вічности (Див "НВ" ч. 3 за 1998 рік). А потрапив він на Секирку тому, що в перший день Різдва Христового ще до підйому справляв обідню в Преображенському соборі, заповненому в'язнями. Охорона відчинила двері - молільники розбіглися по своїх нарах, а отець Никодим з двома козаками далі співає Херувимську, бо обривати обідню не можна. Усі троє пішли на Секирну...  (Борис Ширяев. Неугасимая лампада. Изд. Сретенского монастыря, 2000, с. 260-274).
На віддаленому острові Анзер Свято-Троїцьку церкву розгородили на триповерхову тюрму, а в Голгофо-Розіп'ятському скиті влаштували УІ відділ Соловецького табору з такою ж назвою - Голгофо-Розіп'ятський. Це була ніби "лікарня", куди тисячі в'язнів посилали вмирати. 25 січня 1929 року тут помер від тифу ув'язнений три роки перед тим архиєпископ Воронізький і Задонський Петро Звєрєв, сподвижник репресованого патріярха Тихона. Негласно владика Петро вважався главою ув'язненого Соловецького православного духовенства. У серпні 2000 року він був прославлений  для загальноцерковного пошанування в лику  священномучеників та сповідників Російських.(Анзер и его святыни. Изд. Спасо-Преображенского Соловецкого ставропигиального монастыря, 2001, с. 126-139).
Письменник Олег Волков двічі побував на Соловках уже в 30-х роках. Серед описаних ним картин особливо вражає ця. Кемський пересильний пункт на березі Білого моря. Колючим дротом обгороджений майдан 100 на 100 метрів. Барак з подвійними суцільними нарами, де у смороді людському ворушаться брудні, липкі тіла, де копошиться фантастична кількість блощиць, літають хмари комарів. Привели етапом групу якихось сектантів, які на команду "Фамилия! Статья! Срок!" відповідають "Бог знает" і не йдуть на роботу. Чоловік 20: двоє-троє дідів з непокритими головами, лисі і сивобороді, кілька чоловіків  - розтерзаних, з запалими щоками, підлітки - як із картин "передвижників", жінки в довгих селянських платтях. Начальник розлютився і наказав поставити їх "на комарики".
"І вони стояли, ці нещасні "христосики" - темні знаннями, але світлі у своїй вірі, недосяжно вознесені нею. Замучені й осміяні, хирляві, але здатні прийняти смерть за свої переконання.
Марно приступав до них розлючений начальник, порвав на неслухняних сорочки - хай комарі на всю жеруть це "падло"! Стояли мовчки, покриті сірим рухомим саваном. Навіть не стогнали. Ледве ворушилися беззвучно вуста.
- Считаю до десяти, ублюдки! Не пойдете - как собак перестреляю... Раз... Два...
Ляснули затвори. Збиті докупи чоловіки й жінки як за командою вклякнули на коліна. Невпопад, хрипло заспівали "Христос воскресе із мертвих...". Начальник тупо матюкається і налітає на них із піднятими кулаками.
Протримали їх декілька годин. Стали проситися ("взмолились" - в ориґіналі) покусані комарами конвоїри. І начальник махнув рукою: "А ну их к..." (Олег Волков. Погружение во тьму. Из пережитого. М.: Советская Россия, 1992, с.51-52.)
Тюрма совєтська набагато перевершила царську, особливо за кількістю жертв.
З новобудов цієї сатанинської влади - спецтюрма для політв'язнів у Савватьєвому - тут 1926 року за відмову виконати режимні нововведення охорона розстріляла політв'язнів. Цей факт став відомий на Заході. Поблизу кремля набудували дерев'яних бараків - деякі з них досі служать житлом. Тюрма і будинок звірогосподарства на острові Муксальма. Від кремля до цегельні, що в Філіповській пустині, прокладена була вузькоколійка (згодом її розібрали). У тій же пустині побудували ще одну тюрму на три тисячі в'язнів, але так і не заселили її: з початком совєтсько-фінської війни континґент концлаґерів був вивезений на материк.
До кінця 20-х років на Соловках, на відміну від інших концлаґерів, фактично існував "статус політв'язня" для противників більшовизму. До 1926 року їх навіть не примушували працювати, і харчування було цілком стерпне. Відтак примусова праця стала обов'язковою умовою "перевиховання". В'язні рубали і сплавляли ліс, підтримували господарство (щоб воно не занепало без фахівців, таки залишили 60 монахів). А було й таке, що невільників примушували носити воду з однієї ополонки в іншу. Того ж року СЛОН - "Соловецкий лагерь особого назначения" - переповзає й на материк: були створені "командировки", які заготовляли ліс на експорт.
Лаґерь у кремлі поділявся на "роти": в кожному приміщенні розміщувалася окрема категорія в'язнів (есери, меншовики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терористи, "соціяльно близькі" совєтській владі карні в'язні тощо). Однак приміщення спочатку не були суворо ізольовані одне від одного. Тут навіть видавався журнал, який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії додалося в 30-х роках), діяв театр, де й Лесь Курбас ставив п'єси.
Та епоха СЛОНа скінчилася - розпочалася епоха ҐУЛАҐу.
20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН - "Соловецкую тюрьму особого назначения". Це була не просто зміна вивіски: за наказом НКВД СССР № 00447 від 5 серпня 1937 року в СССР розпочалася операція з "очищення" суспільства від категорій, які не годилися для будівництва комунізму - відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 "Про антисовєтські елементи" від 2 липня 1937 року. У всіх республіках, областях і районах у п'ятиденний термін створювалися "трійки", яким згори визначили число осіб, що підлягають розстрілу, так само число осіб, що підлягають висланню. Співвідношення 3 до 1. Цілком у дусі настанови творця совєтської держави В.Леніна, який учив: "Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!" Знизу посипалися прохання збільшити ліміти, розпочалося соціялістичне змагання зі знищення "ворогів народу"...
Операція тривала до 15 листопада 1938 року. Дія "трійок" поширилася на всі категорії населення. Окрім "куркулів та кримінальників", під репресії потрапили "контрреволюціонери" різних відтінків, "повстанці", "церковники", "шпигуни", "троцькісти",  "диверсанти", "шкідники", "націоналісти"... Усього в 1937-1938 рр. до розстрілу з політичних мотивів були роковані 681 692 особи, з них 631 897 - позасудовими "трійками". (Соколов Борис. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. - М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. - С. 130).
Чистці підлягали й концлаґері. За списком, складеним начальником СТОНа Ейхмансом, на вимогу особливої трійки Управління НКВД Ленінґрадської области (начальник Л.Заковський, його заступник В.Гарін, прокурор Ленінґрада Б.Позерн), було в три заходи розстріляно 1825 соловецьких в'язнів: 10 і 25 листопада 1937 року 509 осіб під Ленінґрадом, 198 осіб у лютому 1938 року на Соловках і найбільша група, 1111 осіб - 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року (кілька померли або були переведені деінде).
Тривалий час допускали, що цей етап було потоплено в Білому морі. Але 1997 року карельський дослідник Юрій Дмитрієв визначив за документами, що шукати місце розстрілу Соловецького етапу слід в "обычном месте расстрелов" поблизу Медвежогорська (карельською - Каргумякі) на півдні Карелії, де перед тим розстрілювали в'язнів - будівників Біломорсько-Балтійського каналу і місцевих людей (усього тут покоїться біля 9 тисяч осіб, найбільше карелів і фіннів). 1 липня 1997 року пошукова група Карельського (Ю.Дмирієв) та Санкт-Петербурзького "Меморіялів" (Веніямін Вікторович Іофе - помер 20.04. 2002, Ірина Рєзнікова) ідентифікували це поховання на місцевості. Отже, це місце - урочище Сандармох, що на 19-му кілометрі шосе Медвежогорськ - Повенець, стало відоме лишень 5 років тому.
Розпорядження власноручно виконав капітан Михайло Матвеєв (іноді з допомогою помічника коменданта УНКВД ЛО Алафера). Серед розстріляних - біля 300 з України: професор філології, поет-неоклясик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністер освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер'ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, історик Матвій Яворський... Це були здебільшого молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва - виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам комуністичної влади - змінили хід нашої історії...
Це була цілеспрямована акція не лише проти українського народу. Серед тих, чия остання адреса - Сандамох, був знаменитий адвокат росіянин Александр Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), творець Гідрометслужби СССР датчанин родом Олексій Вангенгейм, московський літературознавець Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністер Флегонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Гого Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (Воронезький), Даміян (Курський), Ніколай (Тамбовський), Петро (Самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейгель - посланий Ватиканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР... Закоцюблий від морозу (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зашерхлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в Імперію Зла...
Смертника ставили на коліна - і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Таких ям тут, 4х4, глибиною 2 м, біля 150.
27 жовтня 1997 року, в 60-у річницю початку розстрілу 1111 соловецьких в'язнів, у Сандармосі відбулося перше їх ушанування, організоване Санкт-Петербурзьким "Меморіялом" та місцевою владою. Тоді Євген Сверстюк установив в урочищі невеликий дубовий різьблений хрест роботи Миколи Малишка, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду, кобзар Микола Литвин співав, а Іван Драч сказав скорботне слово. З 1998 року День пам'яті жертв політичних репресій у Сандармосі справляють 5 серпня, на Соловках - 7 серпня.
Сього року на День пам'яті в Сандармох, а далі на Соловки, їздило з України 46 осіб. Журналісти з Київа та 37 осіб з Рівного. Це здебільшого молоді люди з "Меморіялу", "Просвіти", НРУ, УНР, Молодого руху. Прибули консули України, Фінляндії, Польщі в Санкт-Петербурзі, Товариства української культури в Карелії "Калина". Біля Соловецького каменя промовляли нащадки тут загиблих, представники громадськости Росії, Грузії, України, Польщі. Біля хрестів, яких у лісі до півтори сотні, священики Російської, Української, Грузинської православних та Польської католицької церков справили спільну панахиду. Ми вивісили на соснах списки загиблих тут громадян України - до 1000 осіб (їх склав професор Микола Роженко), поклали грудку української землі, українську хлібину, пов'язали рушник на хрест, запалили свічки...
Проти ночі ми рушили далі на північ, перебралися на Соловки. 7 серпня молебнем ушанували всіх жертв Соловків на місці розстрілу 200 в'язнів у 1929 році. Тут поставлено хрест і валун із написом "Соловецким узникам". Чи не вперше прозвучав тут український гімн. 8 серпня відбувся мітинґ з участю громадськости кількох країн. Проникливо висловилася киянка пані Кабалова (Коломієць): "Моє ім"я Софія. Я приїхала з України. Ні від якої делеґації. Усе життя, скільки я пам'ятаю, на Україні слово "Соловки" - це вічний біль. На Вкраїні нема сім'ї, де б не знали, що таке Соловки. З Соловками для багатьох людей асоціюються всі табори. Соловки - це і Сибір, і Казахстан, і Колима, і Урал, і Мордовія. Були знищені десятки тисяч українських інтеліґентів, наш народ був обезголовлений. Знищені мільйони українських хліборобів. Наша прекрасна земля досі відчуває це, досі страждає, вона досі зранена, скалічена. Наш народ досі не може випростатися. Він досі зігнутий, переляканий Соловками, Сандармохами.
Тут присутні, здебільшого, наші брати росіяни. Я хочу, щоб ви знали: ми любимо вас і не маємо до вас ніяких претензій. Але ми завжди будемо пам'ятати Імперію Зла і те зло, яке та Імперія вчинила Україні.
Я приїхала зі власної ініціятиви без будь-якої сторонньої допомоги, просто почувши заклик. Я давно мріяла про це. Знайте: Соловки - це вічний біль. Тому потрібно докласти всіх зусиль, щоб люди приїздили сюди не на екскурсії, не розважатися, не зніматися в непристойному вигляді на тлі манастиря, а каятися.
Вічна пам'ять тим, хто прославлений, чиї імена відомі і з року в рік тут повторюються. Але вічна пам'ять і тим, чиї імена не відомі. Їх тут дуже багато, десятки тисяч. Маємо пам'ятати, що у Творця, Господа нашого, нема безіменних і невідомих, нема мертвих - у Нього всі мають імена і всі живі".
Того ж дня всі пішли на могилу з написом: "Заключенные, погибшие до 1939 года. Захоронены 8 июня 1990 года". Сюди всі, хто йде, приносять по каменю.
У виставковому залі готелю було представлено 51 проект студентських конкурсних робіт створення пам'ятника жертвам політичних репресій на Соловецьких островах. Далі - екскурсії у Музеї-заповіднику, на острів Муксальма, до Свято-Вознесенського скиту, на острів Анзер, на Заяцькі острови. І, звичайно ж, скупалися у Святому озері та Білому морі (8 - 10 градусів С). Повірте: це пам'ятніше і престижніше, ніж у Чорному. Чим більше людей тут побуває і розкаже через засоби інформації іншим, тим швидше наше суспільство очищатиметься від чужинецької комуністичної скверни. Схиляю читача до думки про таку поїздку в наступних роках і зауважую, що вибиратися бажано саме на ці дні, бо тоді потрапляєте під пільги як учасник Днів пам'яті (дешевші будуть катер, готель, екскурсії, а все ж грошові витрати - біля 150 дол. США). Для цього слід заздалегідь зв'язуватися з Санкт-Петербурзьким "Меморіялом" ім. В.Іофе (тел./факс:  8 - 10-7-812-162-58-61, т. 314-31-16; для листів: Россия, 191002, Санкт-Петербург, а/я 4; Е-mail: infomem@cityline.spb.ru) та дирекцією Соловецького державного історико-архітектурного і природного музею-заповідника (Россия, 164070, пос. Соловецкий Архангельской обл., тел./факс (8-818-35)-90-281; Е-mail: museum@solovky.ru). 5.09.2002

7009, к. 8. Соловки. Лябіринти на Заяцькому острові. Їм 2 - 4 тисячі років.
6342, к. 3. Соловецький острів. Бухта Благополуччя. Кремль. Ліворуч - будинок готелю, де було управління СЛОНа.
6337, к. 31. Соловки. Хресний хід довкола манастиря на Бориса і Гліба, 6 серпня 2000 року.
6480, к. 20. Спасо-Преображенський Соловецький ставропігійний чоловічий монастир. Вид з Білої вежі кремля.
6480, к. 35. Соловецький кремль з боку Святого озера.
Соловки. Василь Овсієнко в келії Петра Калнишевського, що під вежею Сушило. 1999 рік.
6481, к. 29. Соловки. Келія Петра Калнишевського, що під вежею Сушило.
Соловки. Надгробок Петра Калнишевського
6484, к. 13. Карелія. Хрест у Сандармосі роботи Миколи Малишка. Установлений Євгеном Сверстюком 27 жовтня 1997 року. Біля нього Софія Кабалова-Коломієць.
6484, к. 10. Карелія. Урочище Сандармох. День пам'яті 5 серпня 2002 року. Спільна панахида Української, Російської, Грузинської православних та Польської католицької церков.

Найкращий дiямант
Одного разу спитали асесора (оцінювача) діямантів: "Як же це, що ви кожного дня оглядаєте сотки діямантів і не помилитесь?" Як ви втримуєте ваше чуття вартостей?
Асесор всміхнувся, щасливий, що його праця знаходить поважну оцінку. "Це дуже просто, мій приятелю!" - сказав він. А відкривши руку, він показав на казковий діямантовий перстень на своєму пальці. "Цей самоцвіт досконалий, - сказав він. - В ньому немає навіть найменшої вади. Приблизно щопівгодини я на нього дивлюся через мої скла. Цей досконалий самоцвіт відбудовує моє чуття вартостей і тримає мене гостро свідомим того, які мають бути вартості самоцвітів".
Таку саму вагу, як досконалий самоцвіт для асесора, має Ісус Христос для нас. Постійно придивляючись Йому і міряючи всі вартості у світлі Його досконалости і Його заповідей, ми втримуємо гостре чуття того, що важливе, а що ні. Христос є досконалим Сином, Якого вподобав Отець. Святий Дух провадить нас до визначення того, що є правильне, а що ним не є; що важливе, а що порожнє.
 

Жив колись чоловік, який цілковито був зайнятий будівництвом свого дому. Його будинок, звісно, мав бути найгарнішим, найтеплішим і найзатишнішим у цілому світі.
Одного разу Землю охопила пожежа, і хтось покликав його на допомогу. Може це когось і стосувалося, але не чоловіка, що був перейнятий тільки своїм будинком.
Коли ж нарешті він добудував його, то виявилось, що дім ніде поставити, бо Земля згоріла.

ОГЛЯДАТИ НАЙГАРНІШИЙ ОСТРІВ
Старший чоловік більшу частину свого життя провів на острові, який вважався одним із найгарніших у світі. Коли він вийшов на пенсію та повернувся у велике місто, його запитали:
- Напевно, це просто прекрасно - прожити стільки років на острові, що є одним із чудес світу, правда ж?
Подумавши, старий відказав:
- Ну, правду кажучи, якби я знав, що він такий відомий, то оглянув би його.

Людей не треба вчити дивитися. Їх просто треба рятувати від шкіл, що засліплюють.

ОРЕЛ ТА КУРКА
Сталося так, що орлине яйце опинилося в кутку курника, де висиджувала яйця квочка. В належний час разом із курчатами вилупилося і маленьке орлятко.
З часом, коли пташеня оперилось, то стало підсвідомо тужити за небом. Й воно спитало свою матір-курку:
- Коли я вчитимусь літати?
Бідна курка була цілком певна того, що не вміє літати, і не мала щонайменшого уявлення про те, як інші птахи навчають своїх дітей цьому мистецтву. Проте вона соромилася зізнатися в цьому, а тому сказала:
- Не зараз, дитинко, не зараз. Коли настане час, я навчу тебе.
Та проходив місяць за місяцем, і юний орел запідозрив, що його мати не вміє літати. Однак він не міг змусити себе здійнятися вгору і полетіти: бідолаху загнало у безвихідь почуття вдячности до курки, яка його виростила.

З книги Ентоні де Мелло "Молитва жаби", том 2, "Свічадо", Львів, 1999 р.
 

В Хресті спасіння і покров,
Хрест - це офіра і Любов,
Хрест - мужність, слава і краса,
Хрест - скарб добра.

Хрест - світло світу серед тьми,
Ясна дорога, куди йти.
Хрест - утішитель у біді,
Хрест - меч в борні.

Щоб виграти останній бій,
Візьми, візьми Хрест свій
І без вагання за Христом
Іди слідом!

ІЗ УКРАЇНОЮ В ДУШІ
Де б ти не жив у білім світі
із Україною в душі -
скрізь вишня пахне ніжним цвітом,
гудуть хрущі.

Куди б не відлітали птиці,
а повертають в рідний край
води напитися з криниці,
снаги з Дніпра.

Де б ти не жив у цьому світі
із Україною в душі -
скрізь вишня сяє білим цвітом
на довгім рушнику межі.

Хай роки з нас, неначе з капусти,
Обривають життя по листку.
Але світові світло присвятимо.
І велику любов неламку.
І коли нас у вічність відпустить
Зозулине останнє "ку-ку",
То полинем. Неначе на свято ми,
Обганяючи часу ріку.

*   *   *
Квітковий годинник весна заведе,
А молодість вже і пройде. Але де?
На небесах поораних,
По роздоріжжях зоряних.

*   *   *
Не зриваємо квітів і м'яти,
Хоч їх рясно у нас на віку.
Нам любов допоможе дістати
Мед із мрій золотого пилку.

*   *   *
У душі холодним димом
Розляглися буйні зими ...
А день мовчить, мов білий сон,
Суворий, чистий, мов закон.

Несу своє життя у дні,
Мов сіро-білий дим чадні -
Таких ще будуть сотні...
А дні уже на дні років -
Згасають, як далекий спів,
І ніч встає з безодні.

*   *   *
Перший мед бджоли беруть з верби

Як в жовтих котиках верба ламка,
Тебе чекаю на шляхах весняних
Із серцем дивним, наче синій птах.
А ти не прилетиш, мов та бджола швидка,
Що в інших десь заплуталась гілках,
Хоч квітів не знайшла там полум'яних.

*   *   *
Коли весна квітучо-молода
Проникне всюди, як жива вода,
Трава, немов зелена ватра та,
Охопить землю. Так любов нас огорта.

*   *   *
Горить багряна горобина
У надвечір'ї.
З яскравих китиць без упину
Акорди линуть
До сузір'їв.

м. Київ

Вірніше, він ішов туди, щоб там молитися і поститися, і не брав з собою навіть найближчих друзів. То була гора Альверно в Апенінах, а на вершині її назавжди залишилася темна хмара, обрамлена сяянням слави.
Ніхто ніколи не дізнається, що саме там сталося. [...] Можливо, св. Франциск нікому нічого не розповів: бо якщо й говорив, то надто мало. Вірогідно, він лише одного разу кинув кілька слів, і чув їх лише один із братів. [...] По правді, цей натяк мені уявляється винятково реальним; є речі набагато реальніші, аніж повсякденна реальність. Образ багатозначний, дивний, але ми відчуваємо в ньому те, що вражає душу, як вражають її багатоокі звірі Об'явлення. Франциск побачив у небі над собою величезну крилату істоту, подібну на серафима, розпростерту хрестом. Залишилося таємницею, була вона розіп'ята чи просто летіла у небі, тримаючи величезний хрест. Однак ясно, що могла бути й розіп'ята, бо за словами св. Бонавентури, св. Франциск здивувався, що серафим може бути розіп'ятий - адже ці таємничі стародавні янголи позбавлені немочі Страстей. На думку св. Бонавентури, дивність ця означала, що св. Франциск буде розіп'ятий як дух, а не як людина. Над Франциском заполонила небо неймовірна сила, древня, як ветхий днями; сила, котру зазвичай люди уявляли крилатим биком або дивовижним чудовиськом - і вона страждала, немов підбитий птах. За переказом, мука Серафима пронизала душу Франциска мечем жалю, і він бився в екстазі, близькому до агонії. Потім видіння зникло, агонія закінчилась, тиша і чисте ранкове повітря м'яко застелило лілові ущелини гір. Франциск здобув спокій, який приходить, коли щось здійснилося, завершилось, і глянувши вниз, побачив сліди цвяхів на своїх долонях.

Чудеса і смерть
Можливо, правий св. Бонавентура, і св. Франциск побачив у величезному дзеркалі власну душу, здатну страждати коли не так як Бог, то як янгол. [...] У будь-якому разі видіння увінчало і поставило карб на житті св. Франциска. Здається, саме після цього видіння він почав сліпнути. [...]
... Для віруючого так само природно вірити в чудеса, як для невіруючого - не вірити. [...]
Якщо взяти всі перекази про св. Франциска, то ми будемо вельми зачудовані: надприродних подій в житті святого було більше, аніж природних. [...] Що б ми не думали про надприродне в простому, навіть казковому сенсі слова, ми не зрозуміємо св. Франциска, особливо після Альверно, якщо не збагнем, що він жив надприродним життям. Чим ближче він підходив до смерти, тим більше надприродного з ним траплялося. Воно не відділяло його від природного - вся суть його особливого життя в тому, що він ще досконаліше поєднував його з власною природою. Він не ставав відчуженим і самозаглибленим - вся суть його містики в тому, що він ставав ще більш радісним і людяним... що сила, яка рухала ним, була не від світу цього. [...]
Можна сказати, що св. Франциск мандрував, будучи при смерті. [...] Він побував у Рієті, в Нурсії, напевне, в Неаполі, безперечно - в Котоні, біля озера. Особливо зворушливо і зовсім не просто, що полум'я його життя спалахнуло вище і серце возрадувалося, коли він побачив здаля на пагорбах Асізі суворі стовпи. Порціункули... Туга за домом пронизала його. [...] Він також тужив за рідною дзвіницею, тільки його дзвіниця була набагато вищою, ніж наша. "Ніколи, - вигукнув він з тією несподіваною силою, яку здобувають при смерті сильні духом, - ніколи не зраджуйте цих місць! Куди б ви не йшли, де б не блукали, завжди повертайтеся додому, бо тут - священний дім Божий!". Шестя пройшло під арками дому, і брати оточили його для останнього довгого пильнування. [...] В ту велику мить він благословив їх усіх.
Він попрощався з найближчими старими своїми друзями і попрохав, щоб його зняли з твердого ложа і поклали додолу. За переказом, він був у самій власяниці, як тоді, коли пішов від батька у холодний ліс. [...]
Полишала світ неповторна особистість, поет. Ніхто відтоді не дивився на світ так, як дивився св. Франциск.
Хтось сказав, що на світі був лише один християнин, і його розп'яли. Вірніше було б сказати, що на світі був один францисканець, і звали його Франциск.

Заповіт св. Франциска
Зрозуміло, бодай в одному сенсі є сумна іронія в тому, що св. Франциск, котрий усе життя прагнув згоди, помер серед неладів, що наростали. Проте не варто, подібно до багатьох, перебільшувати ці незгоди і говорити про крах його ідеалів. Не слід думати, що справа його загинула, придавлена неправедним світом. [...]
Напевне, я насамперед хотів показати, що св. Франциск ходив по світу, як Боже прощення. Він прийшов - і людина отримала право примиритися не лише з Богом, але й з природою, і що ще важче, з самою собою, бо його прихід означав, що відійшло застояне поганство, яке отруїло античність. Він відчинив ворота Темних віків, як ворота в'язниці або чистилища, де люди очищували себе каяттям у пустелі або подвигами в бою. Він передав їм, що вони можуть почати все з початку, тобто дозволив їм забути. Люди могли відкрити нову чисту сторінку і вивести на ній перші літери, прості і яскраві, як буквиці середньовічного рукопису: але для такої дитячої радости вони мали перевернути сторінку, заплямовану кров'ю і брудом. [...] Св. Франциск прийшов у світ, як приходить дитя у темний дім, щоб зняти з нього прокляття.
Таке прощення і примирення приніс світові свіжий вітер францисканського духу. Однак це не значить, що весь світ мусив перейняти це дитяче невідання. А багато хто з францисканців тоді хотів, щоб він це перейняв. [...] І якби францисканство стало новою релігією, це була б вузька релігія. [...] Тоді як дії св. Франциска, хоч би які були дивовижні, завжди залежали від розуму, були пов'язані з ним невидимо й нерозривно. [...] Він завжди був готовий визнати себе в чомусь неправим, і його послідовники визнали його де в чому неправим, щоб довести, що він був правий. [...] Францисканський орден не закам'янів і тому не розсипався на порох, як ті, чий первісний задум розпався під тягарем влади або був підкошений зрадою. [...]
Дух св. Франциска, дух вдячности, зберігся в ньому. Св. Франциск умів дарувати і найбільше цінив той найкращий дар, який називається вдячністю. Він знав, що хвала Богові стоїть на найміцнішій основі, коли не стоїть ні на чому. Він знав, що найкраще ми осягнемо чудо буття, коли зрозуміємо, що якби не дивовижна милість, нас би просто не було. [...]
З ним почався світанок, і ми заново побачили всі обриси і всі кольори. Великі люди, що створили нашу цивілізацію... - його послідовники. Раніше, ніж з'явився Данте, він дав Італії поезію, раніше, ніж прийшов св. Людовік, став на захист убогих, раніше, ніж Джотто створив картини, зіграв самі їх сюжети - великий художник, що започаткував европейський живопис, перейняв від св. Франциска натхнення.
Якось, коли св. Франциск на свій щиросердний лад розігравав різдвяне дійство з волхвами і янголами в цупкому яскравому вбранні й золотих перуках замість німбів, сталося воістину францисканське чудо: він взяв на руки дерев'яне Дитя - і воно ожило. Звісно, він думав лише про вишнє, але можна також сказати, що в цю мить під його рукою ожило те, що ми називаємо театром. Він любив співати, проте його духовна сила не втілилась у якомусь із мистецтв. Він сам був втіленим духом, духовною сутністю, котра увійшла в світ раніше, ніж ми помітили її з'яву. Він був мандрівним вогнем, від якого більш земні люди могли засвітити і свічку, і факел. Він був душею середньовічної цивілізації тоді, коли у Середньовіччя ще не було тіла.
[...] Його співчуття до людей живе у безлічі середньовічних законів, спрямованих проти гордині та жорстокости багатих... Живе воно і тепер... [...] Ніхто не каже, що і в мистецтвах, і в політиці - цього не з'явилося б без нього, але ми не можемо подумати про все це, не згадавши св. Франциска, бо він жив і змінив світ.
Кожен, хто збагнув, як багато він дав, але висловить це неповно й сум'ятно, відчує бодай якоюсь мірою і те безсилля, котрому св. Франциск завдячує половиною своєї сили. Кожен зрозуміє, що він мав на думці, розтлумачуючи про благий і неоплатний борг, і кинеться зробити значно більше, і побачить, що нічого не зробив. Він дізнається, як важко витримати зливу чудес, дарованих тим, хто пішов, коли тобі нічим відплатити, нічого поставити в храмі часу і вічности, окрім недогарка, що так швидко догоряє біля раки святого.

Підготувала Раїса ЛИША
 

Мій батько Микола Федорович Чернецький, 1902 р. н., жив у с. Скаржинці Хмільницького району Вінницької области. Сім'я мала лише 60 соток городу. У батька було ще троє сестер і один брат. Всі працьовиті, майстровиті. Одразу після революції їм наділили одну чи дві десятини землі.
Коли батько оженився, то відділився від родини, взяв у оренду десятину землі і став господарювати. Об'єднався з трьома сім'ями. Посіяли маку десятину (а обробляти його треба вручну, і праця тяжка). До прополювання залучили навіть дітей 5-6 років. Здали урожай державі і купили січкарню. Цілу зиму батько з напарником різали людям січку. Це вже був заробіток. Наступного року взяли в оренду ще десятину землі і знову посіяли мак. І купили машину, яка молотила снопи.
Аж тут почали заганяти людей у колгоспи. Батько дуже не хотів іти в колгосп, бо не любив ледарів. Та що було робити?.. З такою владою було боротися трудно. Все довелося віддати в колгосп: коней, овець, корів, січкарню, молотарку.
Настав 32-й рік. Почався голод. У батьків були сховані ще якісь там золоті речі. Батько бачить, що діти загинуть, а було вже троє дівчаток. З братом двоюрідним купили свиню. Під припічком смалили. Щойно почали її розбирати, як у хату заходять так звані "активісти". Зайшли всі до одного в хату і цілу ніч пили горілку й смажили те м'ясо. А батькові пришили спекуляцію й вивезли на Соловки.
На Соловках батько був 6 років. Нас, сім'ю (бабуся, мама і троє дітей) залишили в тридцятиградусний грудневий мороз на вулиці. Забрали все з хати, витягли навіть ряденце з-під сестрички, якій було всього рік, із колиски.
Зірвали вікна і двері - замерзайте! Ці активісти були: Степан Денисюк, Петро Конарський - голова сільради, Янківський з Сальниці і Пульон Конарський.
Думаєте, що дали нам після цього спокій? Де там! Нас прийняла в свою хату сусідка, яка мала своїх п'ятеро дітей. І ми в одній кімнатці на печі сиділи.
Залишились у нас ще жорна. Мололи на них лушпиння з картоплі. Якоїсь ще пашні (зерна) закопали на городі, аж у березі. То прийшов Янківський і побив жорна. Бабуся все-таки їх склеїла. І ми вже закопували жорна в землю, а коли мололи, то одне стояло на чатах. В разі наближення "агентів" їх швидко ховали.
Хата наша була стара, вікна і двері повиривані. То її ніхто не купив. А нову клуню купив активіст Тодір Стрельчин і став розбирати. А там був захований горщик з просом, то він його забрав і каже до бабусі: "Все заберу, ще й сорочку з тебе зніму".
Ходили вони з залізними штирями і шукали геть по всьому городу. Але картоплю ми закопали аж над берегом. І от стали гадати, як її дістати, щоб ніхто не побачив. Одного дня був густий туман. Вирішили дістати картоплю. Та тільки почали носити, як приганяє Пульон Конарський чотири підводи. Всю картоплю забрали і розвезли по своїх хатах.
Влітку мамі в сільраді сказали, що вона може відкупити свою хату. Мама забрала нас і ми таки пішли в свою хату. Але в нас уже нічогіського не було. Мама вся опухла від голоду... Але бабуся була дуже мудра людина. Вона йшла на город, збирала бур'яни і в горнятку на триніжку варила їх і нас тим варивом годувала. Отак ми й виживали.
Перед війною батько повернувся з Соловків (Про перебування його там можна теж написати "Сад Гетсиманський"). Пішов батько працювати в колгосп. Сяк-так стали жити.
Коли почалася війна, і нацисти ловили євреїв, то батько переховував у хаті серед вуликів одного єврея Абрума з хлопчиком років 12.
У 1944 році батька забрали на фронт. І він ще два роки воював. Повернувся з нагородами, поранений, хворий... Пам'ятаю, як приходили до нас комуністи за позикою: м'ясом, яйцями, молоком. Батько не міг стільки платити, а вони, п'яні пики, стукають кулаком по столу, аж лампа плигає, і заставляють підписати ту позику. А тоді ще беруть лампу і лізуть нагору, подивитись, що там є у нас на печі. А ми, діти, боїмося, що хату спалять. Це вже були 50-53 роки.
Батько прожив до 1959 року. Коли помер, мав всього 56 років.
Записано зі слів Марії Бадзюх.

Додає її сестра Костянтина Веселовська:
Я була наймолодша у сім'ї. У 15 років, відразу після смерти батька, пішла працювати в колгосп. Сполола більше гектара буряків, а вечорами ходила у вечірню школу. Заробила за свою працю стільки зерна, що сама принесла його з колгоспної комори додому.
Аж у 1963 році я вступила до Вінницького педінституту - і так вирвалася з колгоспу.
Ще я пам'ятаю, як судили Марію за невироблений мінімум у 1954 році.
У неї було четверо дітей. Наймолодший хлопчик тяжко хворів. У дитясла його не хотіли брати. І от вона пішла на суд. Там, правда, знайшовся один розумний чоловік, Юстин Махиборода, що заступився за неї: "Як же ця жінка могла виробити мінімум, коли у неї четверо діток і одне зовсім хворе?".
А я, мала, ніяк не могла збагнути, за що її судять. Питала у рідних, що то за "мінімум" вона вкрала. Бо я знала, що судять злодіїв, розбишак.

"Судячи з деяких державних каналів, та й взагалі, зі всіх каналів; судячи з реакції наших держчиновників, є спокуса охрестити цю трагедію двома речами: по-перше, пояснити сам теракт як вияв бандитизму і, по-друге, розчинити Чечню в міжнародному тероризмі. А це означає, ми не хочемо думати про коріння проблеми", - сказала політолог Любов Шевцова.
"У нас недостатньо розвинуте мистецтво вбивати, ми ще не уміємо вбивати ворога... Але ми вчимося. І я думаю, що інтеліґенція повинна допомагати країні вчитися вбивати кваліфіковано, інтеліґентно, оптимально вбивати ворога". Якщо ці слова Гліба Павловського, вимовлені кілька днів тому в ефірі радіо "Эхо Москвы", будуть зрозумілі й реалізовані прямо, буде просто страшно - не чеченцям, а всім. Бо всі вже були потенційними ворогами.
Запитання виникають і до українських владних органів. Традиційне - чи все можливе було зроблене для визволення українських громадян? Чому не вимагається оприлюднення марки й характеристик застосованого при штурмі газу? Чи перейде солідарність із російським народом у однозначну підтримку російської політики?

Віктор Зам'ятін, за публікацією в газеті "День", №197
 

Утвердження законности в державних і суспільних стосунках починається з дотримання елементарної біблійної заповіді - повернення боргів. Без цього не може існувати жодна спільнота, не кажучи про країну чи суспільство. Без цього неможливі були б культура, мораль, справедливість.
Міжтим в Україні склалася ситуація, коли це основоположне правило знехтуване: фактично влада дозволяє не повертати борги.
Питання значно ширше, ніж конфлікт між банками та позичальниками. Це питання стосунків усіх суб'єктів господарської діяльности, бо кожний з них щоденно буває в якості кредитора або дебітора.
Незахищеність прав кредиторів у нас стала кричущою. В таких умовах кредитування та інвестування в економіку України стає не тільки вкрай ризикованим, але й просто неможливим.
Легкість, з якою стало припустимо не повертати борги, домагаючись в судах рішень про невизнання прав кредитора, засвідчує, що всі гілки державної влади просякли корупцією, і неспроможні виконати одне із своїх основних завдань - забезпечити дію СПРАВЕДЛИВОСТИ.
В Україні також стало можливо місяцями, та навіть роками, не виконувати рішення судів. Майно ж, на яке, на підставі рішення суду, повинно бути звернуто стягнення, за цей час розкрадається, виводиться з підприємства-боржника. При цьому ні виконавча служба, ні посадові особи підприємств-боржників відповідальности за це не несуть.
Таким чином створюються сприятливі умови для масової корупції. Хабарі дають як ті, хто не зацікавлений у виконанні рішення суду, так і ті, хто в цьому зацікавлений.
З цього всього випливає, що влада не бажає кардинально й суттєво змінити ситуацію: зупинити деструктивний процес, що руйнує економіку країни. Саме цим викликана і недосконалість законодавства, і судові рішення, які порушують права кредиторів, і неефективність інституту судових виконавців.
Звідси також походить невиплата заробленої людьми платні та тримання народу у чорному тілі.
Для припинення порушення прав кредиторів у державі на сьогодні потрібно:
- Внести зміни до Законів України "Про банки і банківську діяльність", "Про банкрутство", "Про заставу", "Цивільний кодекс України", "Про виконавче впровадження", в інші законодавчі та нормативні акти України - для створення дієвого організму захисту прав кредиторів.
- Прийняти Пленумом Верховного суду України Роз'яснення про судову практику в справах про визнання угод недійсними або неукладеними.

На першу сторінку