Українська Автокефальна Православна Церква відірвалася від синоду. Вона пішла з народом - і пішла разом з ним на Голготу.
Але вона будила Україну і в 20-ті роки, і в 40-ві, і в 90-ті.
Першим ворогом її в 20-ті був російський єпископат в оточенні безбожного режиму. В 40-ві ворогом був той же єпископат і - окупаційний режим, який волів "формальну" церкву.
В 90-ті роки першому Патріархові УАПЦ Мстиславу довелося зупинятися в готелях Київа (за свій кошт), а другому Патріархові Димитрію - друкувати власним коштом "Розповіді про страшне сьогодення".
Відбудований українським народом, за кошти народу Успенський собор Київо-Печерської лаври Президент Л. Кучма тихенько передав для висвяти Московському патріярхатові... до 9-х роковин Незалежности України.
Які тільки "служителі" не продавали хоругву УАПЦ, щоб закрити її "формальною" церквою, а вона вічно жива.
"Чого злякалися?!" - лунає голос митрополита Василя Липківського, і Патріярха Мстислава, і Патріярха Димитрія. "Чи не знали раніше, куди й задля чого йдете?.. Не бійтесь, бо коли наша справа правдива й угодна Богові, нас ніхто не переможе!".

Руйнування Лаври "воїнами" з Москви почалося раніше. Ось що відбувалося після того, як під Крутами в січні 1918 полягли захисники Київа:
"22 січня почався гарматний обстріл Київа большевиками з боку Дарниці. В Лавру потрапила незліченна кількість артилерійських снарядів і куль... Потерпіли навіть такі споруди, які вціліли в часи татарського руйнування Київа і Лаври в 1240 р.
Особливі руйнування були в спору-дах Великої церкви, дорогоцінному пам'ятникові церковної архітектури ХІ ст. Одним снарядом вибито карниз у середній апсиді головного приділу Вели-кої церкви на честь Успіння Божої Мате-рі, зроблено пробоїну довжиною до 3 аршин, силою ударів пошкоджено камінну кладку. Деякі снаряди попали в середину храму... Особливо потерпів дах церкви, де зірвано 38 листів і зроблено не менше 150 пробоїн. Дуже сильно потерпіла велична будова дзвіниці...
Надвечір 23 січня большевики захопили Лавру, і тоді в ній почалися такі дикі насильства і прояви варварства, перед якими бліднуть відомі нам з давніх літописів розповіді про грабунки й насильства, що їх чинили дикі монголи в 1240 році... 25.І. за лаврськими воротами розстріляно митрополита Володимира. Акт медичного огляду тіла убієнного митрополита показує, що архипастиря-мученика розстрілювали розривними кулями і кололи холодною гострою зброєю". [Цит. за кн. "В жертву Богові приноситься найкраще". Вид. Київо-Печерської лаври, 1918 р.]
До речі, нині офіційна преса про це не згадує. Зате вона досі святкує "визволення міст від окупантів". І досі розгадує "загадку" руйнування Успен-ського собору.
Нижче публікуємо свідчення очевидців. До них можна додати інформацію у фахових журналах 60-х років про радіокеровані сигнали, за допомогою яких підірвали в окупованих містах заміновані об'єкти (свідчення пріоритету совєтської науки).

знищення святині
(Уривок з роману "Бабин Яр", який не публікували в совєтських виданнях)
Анатолій Кузнєцов
 

МИ МАЙЖЕ не звернули уваги на віддалений гуркіт. Тоді багато було гуркоту і стрілянини довкола. Почули тільки, щось гримнуло. Попрямували додому, бабуся йшла, замислившись.
Ми вийшли на своє улюблене місце, і перед нами відкрилася Лавра. Вона горіла. Усі прогони головної лаврської дзвіниці світилися яскравим жовтогаря-чим світлом, ніби вона була ілюмінова-на, а диму було небагато. Успенського собору не було - лишилася купа камін-ня, з якої стирчали рештки стін, розма-льованих фресками. Горіли всі музеї, все містечко-манастир, оточене мурами.
Бабуся так і сіла, де стояла. Звідти, з Лаври, бігли люди, вони казали, що вибухнув Успенський собор. А в ньому було складено багато старовинних рукописів і книг. Вітер поніс палаючі аркуші, і вони сипалися дощем, усе запалюючи. Німці з усієї сили намагаються погасити, але води нема. А хто висадив собор, кому це потрібно - невідомо. Мабуть, ті самі підривники, що й на Хрещатику.
Це було третього грудня 1941 року. Я бачив, як горіла Лавра.
На бабусю це аж надто вплинуло, вона довго сиділа, зрідка хрестячись, мені довелося докласти чимало зусиль, поки переконав її відійти. У ній щось ніби обірвалося і до смерти вже не стало на місце. Тільки вдома вона, як звичайно, заходилася біля печі і, насипаючи супу, мовила: "Як це Бог витримує? І Десятинну церкву знесли, і Михайлівський манастир, і в нашій Петра і Павла, де я тебе хрестила, завод влаштували. А тепер саму Лавру занапастили. Ох, і надивишся ж ти, дитино моя, - інший за все життя стільки не побачить. Хай Бог тебе береже, нещасне ти на цьому світі...".
[...]
Хрещення Руси відбулося 988 року. Київський князь Володимир Хреститель побудував велично-прекрасну Десятинну церкву. Князь Ярослав Мудрий побудував собор Софії, у місті виник Михайлівський манастир, а трохи на південь, на високих дніпровських кручах - Київо-Печерський манастир з подиву гідним Успенським собором.
У цьому манастирі чернець Нестор написав "Повість временних літ", що поклала початок нашій історичній науці. Звідси розповсюджувалися писемність, мистецтво. Ще не було Москви, у середині XII віку князь Юрій Долгорукий під час одного з походів заснував маленьке поселення Москву. Але похований князь у тогочасному центрі культури Руси - у Київо-Печерському манастирі.
До 1917 року Київо-Печерська Лавра була величним містом, свого роду православним Ватиканом чи Єрусалимом. Туди їздили на поклін царі, там збиралися мільйони прочан. Лаврським бібліотекам не скласти ціни. Друкарня випускала книжки. Стіни церков були оздоблені унікальними фресками й мозаїками. У підвалах зберігалися древні скарби.
Після 1917 року під гаслами "Релігія - опіюм для народу" та "Старе зруй-нуємо - нове збудуємо" знищили перш за все рештки Десятинної церкви. Лише окремі цеглини з неї можна побачити в Київському історичному музеї.
Звичайні церкви зносили десятками. Деякі з них перетворили на склади, клюби, заводи. 1934 року підірвали і розібрали Михайлівський собор. Історикам пощастило врятувати лише кілька невеличких мозаїк XII століття... [...]
Лавра була надто велика, щоб її знести. З нею вчинили інакше: її перетворили на антирелігійне музейне містечко. Під час оборони Київа музейне містечко і Лавра стояли безлюдні. Дещо з її музеїв пощастило евакуювати на Схід. А через півтора місяці після приходу німців Лавра таємничим способом вибухнула і згоріла дощенту, причому німці одчайдушно намагалися її погасити. Невдовзі після цього Молотов звернувся до всього світу, звинувачуючи німців у нищенні історичних і культурних святинь.
Радянські експерти уклали "Повідомлення Надзвичайної державної комісії для розслідування і виявлення злочинів німецько-фашистських загарбників". У цьому повідомленні йдеться:
"З наказу німецького командування військові частини пограбували, висадили в повітря і зруйнували найдавнішу пам'ятку культури - Київо-Печерську Лавру".
У путівниках і дослідженнях пишуть те саме. Найдокладніше пояснення дано в книзі директора Інституту історії УРСР професора К. Дубини: "Як з'ясувалося, фашистські вандали заздалегідь замінували Успенський собор та інші корпуси, вичікуючи слушного моменту для вибуху. З листопада 1941 року Лавру відвідав зрадник словацького народу Тіссо. Це послужило за відповідний момент для провокації. Як тільки Тіссо залишив територію Лаври - пролунали вибухи. Як уже було сказано, окупанти намагалися приписати цей злочин радянським патріотам, які нібито готували замах на Тіссо. Але навіть такий заматерілий бандит, як підсудний Шеєр змушений був визнати, що це - справа рук німецько-фашистських загарбників".
Така була офіційна версія, підтверджена правдивим свідченням запеклого бандита. З висадження Лаври німці не робили жодних пропаґандистських висновків, досить погортати тогочасі газети. Німці висаджували й палили багато, але - коли відступали 1943 року. 1941 року висаджували, відступаючи, виключно росіяни.
Це загальні міркування. Автентичні документи, якщо вони взагалі існують, навряд чи коли-небудь будуть оприлюднені. Та дотепер живуть свідки - мешканці кількох будинків на території манастиря. Ось що вони пам'ятають, ось як усе це відбувалося. Сама Лавра, колишній центр православ'я, для совєтської влади була, як більмо на оці. Можна було розігнати ченців, учинити дикі репресії, розпатратити лаврські багатства під претекстом націоналізації, влаштувати в Лаврі антирелігійний музейний центр. Але коли почалася війна і німці йшли на Київ, ченці, які ще залишилися живі, почали готуватися відродити манастир. І поповзли чутки, що, "ось мовляв, прийдуть німці, і-Лавра знову постане у своєму сяйві".
Напередодні відступу совєтського війська з Київа - як свідчать мешканці - спорожнілу Лавру оточили військові частини НКВД. Туди нікого не пускали. Приїжджали і від'їжджали тягарові авта.
Потім варту зняли.
Дев'ятнадцятого вересня 1941 року, вступивши до Київа, німці відразу ж попрямували до Лаври і довго, врочисто, тріюмфально дзвонили в усі дзвони.
Потім почали відкривати всі помешкання, музеї, келії, почали тягти килими, срібні чаші, ризи, але тут німецьке командування зчинило шум. І люди бачили, як переляканих солдатів примушували нести ризи назад.
Лавра стояла на найвищій точці Київа. Вона оточена фортечними мурами і, таким чином, є першорядною оборонною спорудою. Німці поставили в ній гармати, зокрема зенітні, для захисту переправи через Дніпро. А в численних келіях розташувалися на постій солдати.
Минуло півтора місяці. Уже вибухнув і згорів Xрещатик. Дострілювали останніх євреїв у Бабиному Яру. Раптом у Лаврі пролунав сильний вибух. Обвалилася частина фортечного муру - просто на гармати. Проте з обслуги, здається, ніхто не зазнав ушкоджень. Це був вочевидь диверсійний акт.
Не встигли німці опам'ятатися, як пролунав другий вибух - у величезному, казармового типу, будинкові біля головної лаврської брами. Останні роки там був совєтський склад боєприпасів. Правдоподібно, вони залишилися, тому що вибухали у вогні. Будинок почав палати так сильно, що від нього розліталися фонтани іскор та головешок. Почалася пожежа по всій Лаврі.
Німці поспішно викочували з Лаври гармати, кидалися гасити вогнища, які виникали то тут, то там. Але не було води. Раптом залишили цю справу і кинулися вростіч з криком: "Міни!".
Організували команду, яка побігла по домах, виселяючи мешканців: "Ідіть звідси! В Лаврі - совєтські міни!". Потім, щоправда, з'ясувалося: під житловими помешканнями мін не було, але цієї хвилини мешканці побігли усі, рятуючись так само, як на Хрещатику. Здавалося, Хрещатик повторюється.
Справді, пролунав третій вибух, глухий, від якого задвигтіла земля. Це був вибух в Успенському соборі. Але собор витримав. Його збудували в XI віці з особливих плоских цеглин з червоної глини. Цеглини ці такі міцні, що їх неможливо розбити молотком. Прошарки особливого в'яжучого розчину були товщі від самої цеглини. А розчин цей у Київській Русі вміли робити ще міцніший. Це була кладка на тисячоліття.
Через невелику перерву (точнісінько так само, як було з комендатурою на Хрещатику) у соборі пролунав новий вибух. І був він такої сили, що червоні цеглини летіли на віддаль одного кілометра і обсипали весь Печерськ. А сам собор завалився, перетворившись на кучугуру каміння. Як згадував один дідусь: "Перші три вибухи тоді здалися забавкою. От уже четвертий раз довбануло, так довбануло".
Скільки ж на це потрібно було тягарових авт вибухівки!
Територію Лаври засіяли шматки мозаїк, фресок, вівтарної різьби. Палаючі аркуші давніх рукописів, пошматовані фоліянти з мідними застібками.
І загорілося все - Трапезна церква, Архиєрейський дім у стилі бароко, старовинна друкарня, всі музеї, бібліотеки, архіви, дзвіниця.
Зачекавши деякий час і переконавшись, що вибухи скінчилися, німці знову кинулися гасити. Навдивовиж їм пощастило, розбираючи палаючі бруси перекриттів, загасити пожежу на дзвіниці. І то лише тому, що дзвіниця - кам'яна, з високими прогонами. Зберігся верхній ярус з курантами. Але це було все, що їм пощастило врятувати.

Переклав Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ.

Книга ця є звітом про низку подій, що відбулися в Угорщині в 1943-44 рр. з Ґітою Маляс, та її друзями Ганною, Йосипом і Лілі. Це не фантастика, не журналістика, не белетристика. Читач мусить прийняти її такою, як вона є. Або відкласти.
"Ми були цілком звичайними людьми, - повторює Ґіта, - саме тому й були вибрані: щоб показати, як божественне вчення може повністю змінити життя цілком звичайних людей".

Бесіди в Будапешті
Звідси починаються записи, що робилися під час бесід, які провадились протягом сімнадцяти місяців, кожну п'ятницю, біля п'ятнадцятої години.
25 червня 1943

Перша бесіда, з Ґітою
У Ганни виникає роздратування від моєї легковажної поведінки, яке переходить вже в не її обурення. Потім вона, з широко відкритими від подиву очима, цілком свідома, бачить: невідома їй сила вириває папір з моїх рук, рве його на шматочки й кидає на землю в знак осуду за працю, що я її виконала значно нижче за мої можливості.Ганна намага-ється щось сказати, але зупиняється, відчуваючи, що говорить уже не вона. Вона лише встигає мене попередити: "Обережно! Це вже не я говорю". І далі я чую такі слова:
- Тобі доведеться відмовитись від звички задавати непотрібні питання!
Увага! Незабаром відповідати тобі доведеться!
Зрозуміло, що це голос Ганни, але в мене нема жодного сумніву, що говорить не вона: той, хто говорить, послуговуєть-ся її голосом, як своєрідним, свідомим знаряддям. Я відчуваю, що знаю того, хто звертається до мене з цими сувори-ми словами, й зовсім не здивована цим: навпаки, сприймаю це як щось цілком природне, що мусило бути, й що, наре-шті, сталося. Мене наповнює блискуче світло, але нічого радісного в цьому не-ма. Навпаки, воно з безжалісною ясністю виявляє мені різницю між тим, що я є, і тим, що я про себе думаю. В той самий час я бачу, що саме могла б написати про себе, якби дійсно була чесною й вимогливою; я глибоко схвильована й мені соромно. Ганна відчуває, що перед щирістю цього сорому стихає гнів того, хто говорить через неї.
- Тепер - добре.
Розкаяння є водночас і прощенням.
Мовчання.
Необхідно, щоб ти докорінно змінилася.
Будь самостійна!
Тебе й забагато, й занадто мало.
Ґ. - Я не розумію.
- Надмір матерії, мало незалежности!.
Я відчуваю, що це натяк на мій спосіб мислення,'замало самостійний.
В твердий ґрунт насіння не сіють.
Ти будеш зорана безупинним пошуком.
Те, що досі було добре, буде поганим.
Те, що було погано, буде добрим.
Настає довге мовчання, що переривається питанням:
Чи ти мене знаєш?
Мене глибоко зворушують ці слова. З певністю, яку не можу пояснити, я усвідомлюю, що знаю його, що він є моїм внутрішнім Наставником, про якого в мене нема жодної уяви, жодного чіткого спомину. Я відчуваю лише густу пелену туману, яка заважає мені його впізнати. Попри всі мої зусилля я не можу скрізь неї пробитись.
Чи ти мене знаєш?
Це повторення проймає мене ще більше: з усіх сил я намагаюся згадати. Даремно, я ніяк не можу це зробити. Ганна відчуває, як той, хто говорить через неї, з симпатією спостерігає мої розпачливі старання.
Ти язичниця, та це добре.
Я здогадуюсь, що слово "язичниця" визначає мої корені.
Ти будеш хрещена Водою Життя.
Ти отримаєш нове ім'я.
Це ім'я існує, та я ще не можу розкрити його.
Готуй себе до цього.
Ти можеш запитати.
Та якби я була на це здібна! Я занадто захоплена наростаючим усвідомленням того, що відбувається зі мною.
"Та, що говорить", втомилась,
підтримай її.
Ми зустрінемося знову.
Відразу після зустрічі ми з Ганною записуємо почуте. Це легко, бо кожне слово глибоко закарбувалося в нас. Ганна так описує мені пережите нею: "Протягом усієї розмови моя свідомість була немов розширена. Я з надзвичайною ясністю бачила кімнату, тебе, і все що в тобі відбувається. Одночасно я цілком усвідомлювала живлячу присутність нашого гостя, "почуття " якого булю цілковито іншої природи, ніж наші, настільки інші, що я можу називати їх лише дуже умовно такими термінами, як "обурення", "любов", "симпатія". Дуже важко було знайти вірні слова, аби передати те, що він говорив мені. Між тим я немовби зназовні спостерігала, як у мені формуються слова, як напружена увага, радість та піднесення переповнюють мене".
Мене пече одне єдине питання: "Ота обіцянка нової зустріта, якщо вона відбудеться, то коли?" Ганна відповідає: "Можливо, за сім днів".
Того самого вечора ми розповідаємо Йосипові й Лілі про те, що сталося. Йосип, котрий в юности був матеріалістом, не побачив у всьому цьому нічого, окрім бабських вигадок, й вирішив бути осторонь всього цього. Ліні, навпаки, загорілася бажанням бути присутньою на наступній зустрічі й вести записи.

Олексій КОНОВАЛ, США
Хрещатик та Успенський собор підірвали совєти

Про злочин та організаторів замінування Київа ми знали й читали в багатьох статтях та книгах, які друкувались у вільному світі після війни. Про Герострата писало багато свідків, мешканців Київа, розповідали вояки німецької армії, що були на місці тих подій, та працівники НКВД, які допомагали заміновувати Київ, а пізніше опинилися на Заході. Всі вони твердили, що злочинцем зруйнування Київа, Геростратом, є комуністична влада, працівники НКВД, а не німецькі варвари, як роками твердили в Совєтському Союзі.
Один з авторів, Ю. Краснощок у статті "Хто ж все-таки Герострат ХХ століття?" згадує книгу Леонтія Форостівського, третього з черги голови управи міста Київа за німецької окупації. Його книга "Київ під ворожими окупаціями" вийшла друком в 1952 році у видавництві Миколи Денисюка в Аргентині. Автор її помер 1974 року в США.
Книга невеликого формату, має 80 сторінок.
Першим головою міста Київа за німецької окупації було призначено історика Олександра Оглоблина, якого в скорому часі, 29 жовтня 1941 року, замінив 39-річний професор Володимир Багазій. У міській управі Київа за його головування працював відомий у діяспорі мовознавець і редактор журналу "Нові дні" в роках 1970-76 професор Дмитро Кислиця. У своїй книзі спогадів "Світе ясний", що вийшла друком 1987 року, в розділі "У Київі за німецької окупації" про руйнування Київа він пише: "Що почалось тоді діятись у Київі: горів будинок Думи... стався вибух в Успенському соборі (Лавра), зарізали професора Дмитра Ревуцького, фугасною бомбою зірвано ріг будинку при Софійському соборі (це через дорогу від мене), невідомо хто перетинав важкі військові кабелі - за перший перетин військова поліція арештувала 200 чоловік у тій околиці й розстріляла, за другий - 300, за четвертий - 400, а Багазій за кожним разом енерґійно діяв, рятуючи невинних киян..." (стор. 190).
19 лютого 1942 року німці заарештували В. Багазія та його 19-річного сина й розстріляли в Бабиному Яру, обвинувативши в тому, що він нібито був залишений комуністами для підпільної роботи. Ті донесення були зроблені комуністичними підпільниками, які здобули довір'я в німців і німецькими руками нищили українських патріотів. Після смерти В. Багазія головою Київа було призначено Л. Форостівського.
Про зруйнування Київа комуністами докладно писали різні особи, мешканці Київа в ті часи, у своїх спогадах. Ростислав Василенко в книзі "Життя в гримі і без", Докія Гуменна в книзі "Хрещатий Яр", Олександер Зозуля в "Слідами подій", Н.Пушкарський у статті "Як горів Київ", що з'явилася в "Українському збірнику", ч. 5, видання Інституту для вивчення СССР, у статтях Олекси Повстенка, який був опікуном собору св. Софії за большевиків і впрохав не заміновувати св. Софії; д-р Василь Рождественський у статті "Хто замінував Хрещатик" та інші. Кость Бульдин, який за совєтських часів мав авторитет і на трибуні сидів побіч Микити Хрущова, а за німців став "райхсдойчем" і приятелював з німецькими генералами, твердив, що німці знали про замінування Успенського собору большевиками, але не розміновували його не тому, що це було неможливо, а тому, що собор був покритий листовим золотом. Вони чекали, поки він злетить у повітря, як і інші будинки, заміновані большевика-ми, а потім вони заберуть золото й вивезуть у Німеччину, що пізніше й зробили. Письменник Анатолій Кузнєцов, киянин, переконаний у тім, що злочин зруйнування Київа - справа рук большевиків. У 1969 році він виїхав у закордонне відрядження в Англію й відмовився повернутися "на родіну". 1965 року він написав "роман-документ" під назвою "Бабин Яр". Про це він розповідає: "Уперше рукопис цієї книги я приніс до журналу "Юность". Мені його негайно ж, можна сказати, з жахом повернули й порадили нікому не показувати, поки не приберу "антирадянщину", яку повідзначали в тексті. Опинившись на Заході, він доповнив та виправив "Бабин Яр" і видав його в Західній Німеччині. Пізніше цей твір з'явився також англійською мовою. Про зруйнування Хрещатика та Печерської Лаври А. Кузнєцов зазначає: "Створювалося враження, що вибухає все місто. До війни в Київі починали будувати метро, і тепер поповзли чутки, що то було не метро, а закладка велетенських мін під усім Київом. Проте правдоподібнішими були запізнені спогади про те, як ночами в двори заїжджали вантажівки і люди в формі НКВД щось виладовували в підвали. Але куди в ті часи не приїжджали машини НКВД і чим тільки вони не займалися! Хто бачив з-поза фіранки, "волів не бачити й забути".

23 жовтня 1921 року. Софійський собор у Київі. Ранішня літургія. Літній, з великою білою бородою священик вклякає на колінах біля престолу. Диякон покладає йому на голову велику Євангелію, на Євангелію кладуть руки священики, від священиків - два ланцюжки рук дияконів, від дияконів - до мирян. Всі стають на коліна, кожний кладе праву руку на ліве плече сусіда. Храм молиться за сошестя Святого Духа на того, кого Всеукраїнський православний церковний собор обрав першоієрархом автокефальної, тобто самоправної Української Православної Церкви. Першоієрарх тепер вже Митрополит Київський і всієї України Василь Липківський підводиться з колін і благословляє присутніх. Так 80 років тому, починала свій шлях, виповнений надій, страждань і трагедій Українська Автокефальна Православна Церква.
"Цей  Собор  поставив  нашу  церкву  на твердий  шлях  автокефальної  живої творчости, - наголошував при його закритті Василь Липківський. - Ви зробили за ці два тижні те, що не зробили за 200 літ нашого життя... Все, що сталося, було підготовлено найкра-щими силами України". Насправді, від самого 1686 року, від часу пере-порядкування Київської митрополії від Царгородського патріярха патріярху Московському, прагнення "вискочити з-під Москви", як формулював колись свою мрію Василь Липківський, не згасало серед української православної людности. Ані досить, треба визнати, послідовні заходи петербурзького урядуючого Синоду, ані жорстока боротьба зі "шкідливими звичаями" з боку відряджених в Україну архиєреїв, ані цілеспрямована політика зросійщення духовенства не змогли остаточно викоренити самобутність Київської Церкви. І коли після лютого 1917 року розгублений Петроград ледь-ледь відпускає віжки, на оспівані пізніше майдани біля церкви виливається, за словами сучасника, "селянська стихія". Дядьки у свитках і смушкових шапках на Поділлі й Київщині, на Слобожанщині й на Волині вимагають від ошелешених панотців своєї, народної церкви, виборного духо-венства, української мови і соборно-правности. Колективна пам'ять відтворює славний і зовсім не потьмянілий образ рідної козацької церкви, де після відправи читають гетьманські універсали, а не приписи обер-прокурора, де "Біг - Господь" сам посіває, чекає на Матір Божу з обідом та ллє сльози за свій народ, а з цих сліз виливається Дніпро з Дунаєм.
"Селянська стихія" однак нара-жається на жорстокий спротив усього єпископату, відродженого після двох синодальних століть Московського патріярхату і чималої частини священства. Ієрархи виповнені рішучости зупинити "охохландіваніє" церкви - українці можуть залишитися зі своїм академіком Кримським та професором Єфремовим, літератором Косинкою і композитором Леонтовичем, зі своїми Стеценком і Старицьким, але єпископа вони не отримають. А без єпископа, як відомо, немає Церкви. Ми і балакали, і плакали, і просили, і молили, а відповідь одна, - доповів Соборові результат переговорів з російською ієрархією один з діячів автокефалії. Дайте нам єпископа, - благають тим часом сільські священики - і Собор вирішує звернутися до досвіду ранньохристиянських церков і вдатися до соборної висвяти єпископату. "Представники церков з усієї України, які носять в душах своїх віру, надію й любов, мають повноту дарів Святого Духа, - проголосив у своїй доповіді професор Чехівський. -...Господь прийде до нас, браття, в момент таїнства єпископської висвяти". Отже, Собор висвячує протоєрея Василя Липківського покладенням на нього рук всіх присутніх, той висвячує на архиєпископа Київщини Нестора Шараївського, потім Іоана Теодоровича. Соборна висвята викликала різкий осуд російського єпископату, Українську Автокефальну Православну Церкву затаврували як "самосвятську".
Церковний провід відчував, що має мало часу. Він діє, діє швидко і наполегливо. Переглядаються церковні служби і засновуються школи, єпископсько-самодержавний устрій замінюється на церковно-соборноправний, впроваджується українська мова в богослужіннях, організовуються богословські курси, гуртки й братства, церковні місіонери вирушають у місця компактного розселення українців - на Кубань, Далекий Схід, у Казахстан. В середині 1920 рр. українська Церква налічує понад дві тисячі парафій, які об'єднують приблизно 10 мільйонів вірних. Зміни викликають бурхливі дебати, що тривають і дотепер; втім, ніхто не знає, яким би стало обличчя української церкви, якщо б її розвиток не був насильницьки перерваний.
Совєтську владу "церковна петлюрівщина" починає дратувати, а згодом і серйозно непокоїти. Для початку чекісти організовують кишенькові Діяльно-Христову, Живу й так звану погорілківську Церкви, чий провід утримується на кошти ДПУ.
Хвилі арештів накочуються одна за одною; від священиків вимагають полишити сан. У жовтні 1927 року ДПУ ставить ультиматум Всеукраїнському Соборові: якщо главою церкви буде Липківський, він негайно буде висла-ний до Наримського краю. Потім УАПЦ пов'язують зі Спілкою Визво-лення України і примушують припи-нити свою діяльність. Це називаєть-ся "самоліквідацією". Невдовзі арештовують всіх єпископів і сотні священиків - буквально одиницям з них вдалося вижити. До 1939 року в Україні не залишилося жодного православного єпископа будь-якої юрисдикції. Самого Василя Липківського, вже 73-річного, буде розстріляно 20 листопада 1937 року.
Неймовірно, але після усього цього автокефальний рух не вмер. Базою його відродження стала Польська Автокефальна Православна Церква, яка між двома світовими війнами на дві третини складалася з українців, і Північна Америка, куди ще 1924 року вирушив архиєпископ Іоан Теодорович.
У вересні 1941 року священики, яким вдалося пережити сталінський терор "безбожної п'ятирічки", відтворюють Українську Автокефальну Православну Церкву. У травні 1942 року в Андріївській церкві таємно від окупаційної влади було здійснено цілу низку єпископських хіротоній. Серед нововисвячених майбутній патріярх УАПЦ Мстислав Скрипник. Після війни Автокефальна Церква живе в діяспорі. З 1951 р. осідком Української Православної Церкви в США стає місто Бавнд Брук. В 1960 році церковна конференція вирішує, що православні українці діяспори становлять єдину Церкву, яка складається з трьох адміністративно незалежних митрополій.
В самій Україні автокефальний рух знову здається цілковито знищеним, і лист політичного в'язня священика Василя Романюка до митрополита Мстислава восени 1977 року з проханням вважати його, ув'язненого пастиря, приналежним до Української Автокефальної Православної Церкви звучить як волання в пустелі.
Вже не існує тієї "селянської стихії", яка створила першу українську автокефалію, вже згинула вона у варварській сталінській урбанізації і голодоморах; вже взагалі наказано не вірити в Бога - і влада готується до 1000-річчя Хрещення Руси переобладнанням храмів у музеї атеїзму...
Але знов - нібито раптом і нібито в незбагненний спосіб, так само несподівано, як трава крізь асфальт, "недобиті автокефалісти", як цілком точно називає цих людей тодішня "Правда України", бо вони дійсно недобиті, заявляють про себе на повні груди. Впродовж 1990 року в автокефалію переходить майже 1000 православних громад; 5 червня того року Всеукраїнський Собор конституює Українську Автокефальну Православну Церкву і її Патріярхом заочно обирають митрополита Мстислава Скрипника.
Церква знов зустрічає жорсткий спротив, наклепи й образи, але спирається на крило міцніючого національного руху. Інколи здається, що цю автокефалію вже не здолати, що стоячи на плечах своїх попередниць, вона змінить обличчя Православ'я в Україні і змінить усіх нас.
Але минає зовсім мало часу, і в Україні виростає одразу дві Православ-ні Церкви - Автокефальна й Київського патріярхату, які конфронтують між собою. Постійні конфлікти, скандали, переходи з юрисдикції в юрисдикцію, відвертий брак відповідальности, посилений амбітністю й користо-любством, викликають гірке роз-чарування навіть у багатьох з тих, хто справді боровся за свою Церкву і не погоджується визнавати такою скалок московської синодальної моделі. Обидві незалежні Церкви часом до прикрого точно відтворюють далеко не найкращі риси цієї моделі, починаючи від способу ухвалення найважливіших рішень до куколів Московських патріярхів, які чомусь надягають на себе новообрані господарі Київського престолу. Стає очевидним, що "вискочити з-під Москви" - це ще далеко не все. Виявляється, церковне будівництво вимагає надважкої праці, безкомпромісности і вміння шукати компроміс, нарешті - нового погляду на виклики світу.
Через понад 12 років після відродження УАПЦ в Україні далеко не всі наважуються стверджувати, що українська автокефалія відбулася. В країні і дотепер діє відразу дві Українських Автокефальних Пра-вославних Церкви і жодну з них не визнано Православною Повнотою. Процес об'єднання цих Церков, сам факт роз'єднання між якими неможливо пояснити найрозумнішому іноземцеві, більше цікавить, здається, газетярів, ніж суб'єктів цього процесу. Церковні ієрархи частіше виглядають руй-нівниками, аніж будівничими, а відчуття несамодостатности примушує їх набагато більше говорити про "підступи Москви", аніж конструктивно працювати в своїх єпархіях.
Українська автокефалія - це більш або менш адекватний відбиток українського суспільства з його виразками й патологіями, з його прагненнями й надіями. Зрештою, Українська автокефалія - це, власне, самі українці, які усвідомлюють себе такими. Бо видима Церква - це люди зі своєю вірою, але й пересудами, з потягом до чогось надбуденного, що перевищує все тлінне, але й зі своїми лінощами й відчаєм. Тому, щоби усвідомити перспективу Української автокефалії, не конче необхідно відстежувати найменші дрібниці церковно-дипломатичних переговорів десь на царгородському Фанарі, в Москві чи в Цюріху. Ліпше пильніше вдивитися в очі тих, хто виповнює нині українські пра-вославні храми. Інколи ці очі обнадіюють.
 

(Закінчення. Поч. у ч. 10)
Тому й політичну, й соціяльну революцію, визволення загальне й більш справедливе задоволення трудящих - я вітаю. 4) Я все своє життя цікавився лише церковними справами, мріючи про визволення Церкви, себто про такий її стан, коли не буде в ній ніякого панства, ні князівства, а лише братерство, й коли держава не буде втручатися в її життя. І я щасливий, що дожив до можливости здійснення цього стану Церкви під час Радянської влади за її законом про відокремлення Церкви від Держави.5) Я ніколи не мирився з тим станом Церкви за капіталістичного ладу й російського царизму, коли вона була багато віків обтяжена безмежними скарбами - пішла на службу мамоні й цим втратила Христові заповіти і вгасила в собі дух Христа, по слову Христа: не можна служити Богові й мамоні (Мт 6.24), і віддала себе на послуги державній владі за цю мамону; і щасливий, що за Радянської влади Церкву визволено від тягарів капіталізму, повернено в становище Христа, що не мав на Землі, де голови прихилити (Лк 9.58), вона тепер вільно може пройматись Духом Христа і його заповітами, служити лише Богові та меншим братам. 6) Я завжди був і є сином свого народу і мріяв про визволення Української Церкви й народу від чужого церковного керівництва, денаціоналізації, і щасливий бачити, що за Радянської влади дано можливість і Церкві нашій, і народові визволятись від чужих утисків і відновити своє рідне церковне й культурно-національне життя. 7) Всі почуття вищого щастя в мо[є]му житті, які я переживаю завдяки Радянській владі, роблять мене щирим прихильником Радвлади, заставляють мене бажати їй розвитку і зміцнення, а не бути її ворогом, і весь час моєї церковної праці за Радянської влади може багато викликав я революційних настроїв у народі щодо бувшого царського державного ладу, а ніяк не сприяв антирадянським контррево-люційним настроям, бо й у душі своїх не мав і не маю. 8) Радянській владі, згідно заповіту апостола, я у всьому корюся, як її свідомий громадянин, закони її сповняю й належну пошану їй віддаю не лише за страх, а і за совість, й ніколи Радянська влада не побачить в мені противника чи бунтівника проти неї. Це ж свідчу і за всю Українську Церкву. 9) Безумовно, я визнаю величезне значіння для повноти волі й могутности народнього життя віри взагалі, а для українського народу Православної Христової Церкви, - і для зміцнення, визволення й озброєння українського народу заповітами Христа буду працювати, доки живу. Але гадаю, що з боку державного ця моя праця не є антирядянською, ні контрреволюційною, оскільки Українська Церква базується на Радянському законі про відокремлення Церкви від Держави і в революційний спосіб визволяється від старих традицій церковної державности.
10) Визнаю, що дальшого пе-реведення в життя державного закону про відокремлення Церкви від Держави в УСРР та оцінки значення Церкви взагалі в життю народу багато ще буде працювати й Держава, й Церква, аби найти ту рівновагу, на якій і Церкві найбільш було б забезпечене вільне життя, й державні інтереси цілком були забезпечені від порушення з боку Церкви. Під час цієї праці не можна було обійтися без помилок в той чи інший бік. Але смію запевнити не лише за себе, але й за Українську Церкву, що вона ніколи не стане на шлях будь-якої політики чи бунтарства, як і досі ніякої політики вести не бажала, свідомо від усякої політики відійшла, свідомо обмежила себе лише релігійно-моральним вихованням свого рідного народу й лише в цьому бажає від Держави сприятливих умов для вільного життя й розцвіту. 11) Запевняю за себе і за Українську Церкву, що ніякого шовінізму, чи націоналізму, себто ворожости до інших народів чи насильства над ними вона в собі не має і в народі не виховує, бо згідно заповітів Христа, метою своєю має братерство всіх народів, не штучне звеличання своєї нації, а піднесення її до рівности й співробітництва з націями всього світу на духовну користь всього людства. 12) Ісповідую й проповідую, що Церква Христова поверхпартійна, не знає партій, та Українська Церква фактично є Церква робітника й селянина, і тому щасливе свідоме життя робітництва та селянства їй найбільш близьке і всяке гноблення, визискування робітництва та селянства їй найбільш противне".
Увечері того ж дня прозвучала доповідь Володимира Чехівського на тему: "Методи організації хри-стиянського світогляду й церковної думки". Головними тезами цієї доповіді були наступні: "1) Для багатьох пройшло нез'ясованим в житті Української Автокефальної Православної Церкви її відношення до витвору догматів в сучасності. Ставили питання, чи буде УАПЦ творити нові догмати. 2) Догмат, як знак, символ віри, одрізняється від догмату, як пропису віри (приказу віри) й наказу релігійного розуміння. 3) Українська Церква, прийнявши всі догмати Православної Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви, йде й буде йти далі шляхом удосконалення розуміння Христа й звершеної волі Отця Небесного. 4) Християнський світогляд розвиватиметься й удосконалюватиметься творчою натхненною Духом Божим працею всіх вірних і церковних учителів, проповідників, і благовісників, і церковних письменників. 5) Церква через собори відкидає і відкидатиме своєю владою всі ухили від єдиної стежки - Христа, що "є й шлях, і правда, й життя". 6) УАПЦ не має потреби ставати на шлях штучного витворювання догматів; вона утворюється від приписів, приказів релігійного мислення, кличучи до не примусового, а вільного шукання Божого Царства й не примусового, а вільного звершенства, спільного з звершенством Отця Небесного".
За дивним збігом обставин колись дуже важкий день 20 жовтня 1921 р. став предтечею ще більш важкого дня 20 жовтня 1927 р., коли на свою адресу митрополит Василь Липківський почув зливу звинувачень і тільки окремі голоси на захист. Після важких дебатів було ухвалено: "Приймаючи на увагу об'єк-тивну неможливість продовження митрополитанського керівництва всією УАП Церквою Найпочеснішого о. Митрополита Василя Липківського - 2-й Всеукраїнський Православний Церковний Собор визволяє Найпочеснішого о. Митрополита Василя Липківського від тягаря митрополитанського керівництва УАПЦ".

Увечорі 21 жовтня 1927 р. на початку засідання було зачитано доповідь о. Митрополита Василя Липківського про життя УАПЦ, в якій він подав звіт за шестилітнє митрополиче служіння, причому зазначив, що буде "говорити про рідну Церкву не словами суворого дослідника, не присудом невблаганного судді, а почуттям вдячного сина до своєї любої матері, від якої одержали ми життя духовне, від якої вдруге народилися..." На думку Липківського, Православна Церква в Україні до відродження УАПЦ мала такі характеристики: 1) слов'янська мова в богослужінні й російська в промовах і бесідах; 2) мертва заскорузлість обрядів без жодного поступу й просвіту в майбутньому; 3) темрява й безправність та убогість Церкви-громади; 4) самовладність, свавілля й велике багатство вищого духовенства та манастирів; 5) повна підлеглість державі російській і рабське виконання її завдань; 6) величезна прірва між зовнішньою величчю і внутрішньою нікчемністю Церкви, яка трималася підтримкою державною, поліцейською. Ось та дійсно "мерзота запустіння" на святому місці, про яку й Христос говорив.
Натомість УАПЦ проголосила нові за-сади церковного існування: 1) українська мова є богослужбова і також священна і благословенна Богом, як і мова всякого іншого народу; українською мовою не тільки не сором розмовляти, навчатися, але найбільш гідно для українського народу нею й молитися; 2) автокефалія, задля якої УАПЦ "розірвала й той ланцюг, яким приковано було її до Московського церковного ладу, скувало її життя, не давало розвернутись вільній творчості душі Українського народу, і от Церква наша порвала з неволею, порвала з рабством і застоєм, нерухомістю і щиро взялась за вільну працю. Мертвість, заскорузлість обрядів уже відпадає. Церковні співи, читання, канти, відновлюються старовинні звичаї, обряди, утворюється художність служб. Твориться вільне церковне життя... пройшло 6 літ, і автокефалія так пройнялась народним розумінням, що й ті Церкви, що раніш проклинали нас за автокефалію, тепер, щоб прихилити до себе народ, і самі називають себе автокефальними. Але автокефалія - Церкви - це завжди не українське, а вселенське гасло, 3) соборноправність Церкви, яку перший Всеукраїнський Собор здійснив у повній мірі актом відновлення ієрархії УАПЦ, актом всенароднього обрання, актом визнання за народом повних прав у керуванні Церквою. Коли ж принцип со-борноправности перевести в життя й розуміння Церкви, то доведеться відкинути не лише багато з того, що вважалось незмінними канонами, але й з того, що вважалось догматами Церкви". Далі Митрополит зазначив, що за ці 6 років відвідав до 500 парафій в містах і селах. У деяких парафіях був по кілька разів.
Наприкінці доповіді Митрополит сказав: "Я щиро дякую милосердного Господа за те, що перш ніж зняти з мене тягар цього життя, Він зняв з мене тягар служіння УАП Церкві в сані митрополита. Бажаю, щоб Церква наша й при новому Митрополитові йшла до розвитку, тримала гасла й розвивала свою ідею, а я поки живу, не перестану працювати на користь Церкві тією працею, яка буде для мене можлива...".
В суботу 22 жовтня 1927 р. о 13 годині дня почалися дебати щодо процедури переобрання нового митрополита УАПЦ. Було визначено, що "за обраного визнається той, що одержав не менше 2/3 голосів присутніх членів Собору". Митрополит Липківський був відсутній на цьому засіданні, і тому Собор уповноважив о. Миколая Борецького, священика Манятка і брата Галету запросити його на Собор.
За підсумками голосування всеч. о. Костянтин Малюшкевич одержав 97 голосів, о. Йосип Оксіюк - 90, прот. Леонтій Юнаков - 26, брат Володимир Чехівський - 5, всеч. о. Нестор Шараївський - 3, о. Миколай Борецький - 3, о. Володимир Самборський - 1, о. Феодосій Сергієв - 1. Чехівський від імени Собору почав просити спочатку Костянтина Малюшкевича, а потім Йосипа Оксіюка дати згоду бути вищим духовним керівником УАПЦ, але обидва відмовилися від цієї пропозиції.
23 жовтня 1927 р. було відслужено Божественну Літургію в соборі св. Софії, а також дано концерт у виконанні хору собору св. Софії під орудою дириґента Петра Гончарова. На засіданні від 24 жовтня відбулося нове голосування: єпископ Микола Борецький одержав 188 записок. Коли єп. Миколаю Борецькому оголосили наслідки голосування, то він заплакав і, плачучи, схилився на аналой. Голова Собору звернувся до нього: "Всечесний Отче Миколо, Собор поставив Вашу кандидатуру; з загального числа 212 душ - 183 голоси виявили свою волю й бажання бачити Вас на катедрі Митрополита всієї України. Чи даєте Ви згоду працювати на катедрі Митрополита всієї України?".
Микола Борецький підвівся, підійшов до столу президії Собору, налив води і, випивши її, заспокоївшись, тихо почав говорити: "Святий Соборе, не трудно померти за діло Христове. Хто любить Христа, хто вірує в Нього, у кого легені диряві, кому загрожує туберкулез, хто весь, життям попереднім ізбитий, сіромашний, тому не страшно вийти на Голгофу. І коли Церкві потрібна пожертва, я готовий віддати себе на розп'яття. Беріть і розпинайте. Але, мої любі, на перешкоді стоїть ще одна велика причина. Як може той, що стоїть перед Вами, презентувати перед цілим світом УАПЦ? Де він візьме ту силу, не дивлячись на допомогу братів Єпископів, щоб достойно стояти на свойому місці? Я відкидаю і здоровля, і страждання і все життьове, бо моє життя вже перейшло, воно вже кінчається. Але хто буде пасти Церкву? Хто дасть ту живу воду, що підсилює життя? Я знаю, що я не кандидат, і з моїм обранням катедра Митрополита залишиться вільною, як вона і зараз є. Хтось буде виконувати це велике служіння, а на катедрі буде тінь Митрополита. Я нічого не маю, тому нічого і не можу дати. Ви ставите питання в категоричний спосіб, тому я мушу йти на жертву, коли ця жертва спасе і заспокоїть Церкву, коли треба для спасіння Церкви розпяти, - розпинайте, аби була спасена Церква. Хай буде воля Божа, воля Церкви, воля любого мені українського народу". Собор виголосив йому: "Аксіос".
Архиєп. Йосип Оксіюк зачитав біографію: "Всеч. о. Микола має закінчену богословську освіту; давній працьовник нашої Церкви. Як світильник світив він завше; був добрим пастирем не тілько для православних, а користувався повагою і в іновірців у Гайсині. Любили і знали Єп. Миколая і видатні церковні діячі, за його церковну й громадську працю. Він один з перших священноцерковних діячів старої Церкви, почувши заклик УАПЦ, пішов на цей заклик, прийняв хіротонію на Єпископа Гайсинського і виявив себе в цьому служінні пастирем добрим. Я зустрічався з Всеч. о. Миколаєм, коли служив на Поділлі, і кожний, хто з ним зустрічався, розставався, огрітий теплою любов"ю. Коли хочте, я скажу, в Церкві є Митрополити, Архиєпископи, і Єпископи, але мало святителів. - Всеч. о. Миколай Борецький є святитель Божої Церкви".
Голова Собору Володимир Чехівський просить членів Президії запросити новообраного о. Митро-полита. І коли входить Найпочесніший о. Миколай, Собор співає "Достойно", а під час благословення "Іс пола еті деспота". Митрополит Миколай Борецький висловлює велику подяку св. Собору, на чолі з Президією, вкупі з Найпочеснішим о. Василієм "за ту честь, що зробили мені недостойному синові Церкви. Трудно мені говорити. Все це так несподівано. Я навіть не знаю, що буде далі. За шість років свого Єпископства я ще не звикся з несподіваністю. Ще так недавно я хотів одійти і в непомітности знайти собі задоволення і душевне заспокоєння. Тепер сказати, як буде далі, я не можу. Один Бог знає. Сердечно дякую за честь, що зробив мені Собор". Всі дзвони дзвіниці св. Софії сповістили про обрання нового Митрополита.
Майже весь дев'ятий день, 26 жовтня 1927 р., в середу, було присвячено кодифікації канонів УАПЦ. З цього приводу Василь Липківський виголосив доповідь з проєктом правил керівництва УАПЦ.
Засідання Собору за 27 і 28 жовтня 1927 р. були присвячені розглядові поточних справ. А в останній день, 29 жовтня, розгорілася довга дискусія про становище жінки в православній Церкві. Наприкінці цього дня новообраний Митрополит Миколай Борецький звернувся до соборян зі словом: "Закінчилась праця Другого Все-українського Православного церковного Собору нашої УАПЦ. Закінчилась праця Собору історичного, яким був і Перший Собор... Але Другий Всеукраїнський Собор залишиться в пам'яті церковній не тільки подіями й актами, а буде нам дорогий силою жизні, яка виявилась серед віруючих людей. Собор під загрозою існування своєї Церкви взивав: життя хочу, й для спасіння життя своєї Церкви він ішов на зустріч самих тяжких офір. Він зметав усі перешкоди, йшов на самопожертву, аби спасти свою Церкву й молитись у своїх рідних храмах Господу Богу. А як Христос на Соборі, то хто нам страшний? Хто вороги, хай стихнуть. Ми нічого не боїмось, бо Христос із нами. Відчуваючи це, Собор виявив шукання якнайбільшої моральної краси, звідки він рівняє церковну дисципліну виправданням канонів, дотримується традицій щодо церковного богослужіння, рівняє стежки і взагалі всебічно оглядає життя, щоб все було прекрасно, як невіста Христова.
Собор не розпався на ворогуючі частини, а були тремтіння духа; Собор єднався в своїх стражданнях, виявив свідомість і мудрість, за допомогою Божою міг усе розв'язати. Тут він виявив і посвідчив, що єднання української віруючої громади є повне, що братерство є, й наша УАПЦ поєднана тою любов'ю, яку насадив Господь наш Ісус Христос. Отже, дорогі брати й сестри! Яким же трудним був цей Собор і трудні переживання, але пригадаймо предсмертні слова св. Івана Золотоустого - хвалити Бога за все. І ви, дорогі брати й сестри, що роз'їдетесь по домах, вертайтесь і несіть святе благословенство від св. Софії, гробу великомученика Макара, св. Варвари й усіх святих града Київа. Вертайтесь і закликайте всю Церкву Українську до нового творчого побожного життя. Підносьте і закликайте всіх синів України в союз з нашою рідною Українською Церквою, і Христос милосердний через Пресвятого Духа допоможе нам ще вище піднестись на очах всього світу й обдарує всіх нас багатою щедрістю й милістю".
Після промови соборяни заспівали всім провідним учасникам Собору, потім всім членам Собору і всієї Української Церкви "Многая літа". Наприкінці засідання Собор заспівав "Молитву за Україну". Праця Собору закінчилася о 14 год. 40 хв. молитвою "Достойно є". Так закінчив свою роботу ІІ Все-український Православний Церковний Собор УАПЦ.
Порівняно з Першим Собором, відверте і цинічне втручання влади у справу обрання Митрополита УАПЦ було справжньою трагедією (НКВС прислав своїх представників навіть безпосередньо на Собор, що викликало заперечення з боку делеґатів, після чого ті змушені були залишити зібрання), але в контексті того, що відбулося в січні 1930 р., коли влада руками діячів УАПЦ взагалі примусила її до "самоліквідації", події 1927 р. виглядають тільки як прелюдія до катастрофи.
Звичайно, після обрання нового митрополита внутрішнє життя УАПЦ змінилося. Поволі згасає ре-формаційний запал. Виникає проблема внутрішніх стосунків між опальними Митрополитом Василем Липківським, його заступником Нестором Шараївським, деякими членами, які були незгодні з рішенням Собору, з одного боку, і тими, хто залишився керувати УАПЦ, з другого боку. Незважаючи на те, що обом "звільненим від тягаря архи-пастирського служіння" Василю Липківському і Нестору Шараївському було призначено пенсію, за що проголосували делеґати Собору, з часом виявилося, що ніяких коштів вони не отримували. Понад те, Нестор Шараївський помер від голоду у 1929 р., як "ворог народу". Митрополит УАПЦ Василь Липківський про-тримався трохи довше. Можливо, його підтримувала родина, але радше - внутрішньо живив той високий дух, що давав йому наснагу впродовж усього митрополичого служіння. В листах, які написав Митрополит уже в останні роки життя, відчувається гіркота. Розстріл у Лук'янівській в'язниці 20 листопада 1937 р. був не тільки стратою, але десь і "визволенням" від непосильних дум.

м. Київ.
Від редакції:
Виступи учасників та документальна інформація про хід ІІ Собору УАПЦ друкуються вперше.

Василь Лісовий,  Професор КМА

Матеріял підготував для "НВ" Кирило Булкін

Кожна людина має право на життя, дароване Богом. То чому дехто, не соромлячись, присвоює собі право відбирати життя у інших людей? Тероризм страшний. Однак знищуючи бази і школи підготовки терористів, неможливо ліквідувати причини цього лиха. Як ви поясните дитині, що її матір чи батька вбили задля блага інших?..
Але подібне запитання можуть поставити чимало людей мусульманської країни, де більша половина населення не в змозі здобути освіту. Ось і готується ґрунт для розпалювання ненависти до християн. І світ знову може розколотися на вірних і невірних. Саме так було, коли християнські країни організовували хрестові походи супроти східніх сусідів.
Чи не настав час людям задуматися, що Земля - наш спільний дім, а ми у ньому - сім'я І як у кожній сім'ї, якщо комусь недобре, то й іншим несолодко.
Чи не ліпше створити фонд допомоги для поліпшення умов життя народів, які переживають скруту, а не "вкладати кошти" на їх знищення. Передусім голод і бідність штовхають людину на відчайдушні вчинки. Не можна всі конфлікти розв'язувати зброєю. Такі дії за своєю незрілістю нагадують реакцію дитини.
Пора по-справжньому розмислити над проблемами спільного життя на плянеті, а не займатися перетягуванням ковдри на себе.
Ісус Христос бажав навчити праведного життя усіх людей, і буде найтяжчим глупством не виправити нині історичні помилки наших предків, наслідки жадоби й гордині.
Бог єдиний для всіх, свідчить Святе Письмо. І кожна велика світова релігія стверджує, що жадоба й гординя - це гріх перед Богом і людьми. Виглядає, на жаль, що гординя, навіть у церковних керівників, настільки велика, що лише амбіції вирують у їхніх головах, а думка про мир до них не протовпиться.

В. Сінькін
м. Миколаїв

Здавна в середовищі українських селян панувало побожне ставлення до землеробської праці і до розподілу добутих нею благ. Хлібороби постійно відчували присутність Бога.
Такий висновок я зробив на основі оповідок рідного батька про доколгоспне життя-буття. Тато всього зазнав на своєму довгому віку. Селянин з діда-прадіда, нень завжди пишався ремеслом хлібороба, не зважаючи на кпини на адресу селян, на геноцид селянської верстви колгоспами та голодоморами.
Народився мій тато Степан Каленикович на Чернігівщині, в мальовничому селі поблизу Десни. Весною повінь заливала крайні прибережні городи. Це приносило немалі збитки, але коли річка поверталась у своє річище, селяни ціле літо й осінь мали вигоди. По-перше, успішна риболовля, по-друге, сіно з не менш як двох укосів, по-третє, дике птаство гніздилось по берегах рукавів, стариць, заплав Десни і численних озер. Та основним заняттям тутешніх селян все ж залишалось хліборобство і городництво.
Батькова мати (моя бабуся, якої я не застав серед живих), приступаючи до весняних робіт, благала допомоги у Господа, а завершуючи сівбу-садіння, приказувала: "Роди, Боже, на роботящого, просящого і крадящого".
Мене, як людину, що пройшла комуністичну школу клясової ненависти, така "поблажливість" до любителів чужого спершу прикро вразила. З часом, оговтавшись і поміркувавши над почутим, прийшов до висновів, які вгамували емоційну реакцію.
Мабуть селяни (принаймні мудріші із них) інтуїтивно вважали: раз Бог терпить під Своїм небом людей з такими негідними нахилами, то так треба і людям чинити.
Однак, траплялося, спіймавши злодія на гарячому, чинили над ним жорстокий самосуд. Проте заспокоївшись, люди знову ставали на позицію неосудного споглядання за християнською заповіддю: "Не судіть і не судимі будете!". Революційна ідея - цілеспрямованого насильницького викорінення злодійства нашому селянинові-землеробові не була притаманна. Український селянин себе мав за господаря, свою оселю-домівку називав "господою", своє господарство утримував чесною важкою працею і щирою молитвою до Всевишнього. Тож бо знав: що має, те є Господнім Даром йому за сумлінне працелюбство, відповідальне ставлення до свого життєвого покликання.
Про якийсь революційний переустрій світу і Божого ладу в ньому хлібороби не сміли й думати. Злодія морально зневажали, відвертались від нього, не помічали громадою - і це мало свої наслідки: не було потреби замикати оселі...
Так би, певно, було й надалі, якби "і чужому научались, й свого не цурались", якби не перейнялися облудною ідеєю експропріяції, тобто знищення спокуси для злодійства: багатства та його продуцентів - господарів. Наслідки не забарились. Замість освяченої господарности запанувало возвеличення абстрактної рівности (безгосподарности), почали пишатися злидарством (пресловуте "пролетарське походження"). Так поступово замулилось мудре сковородинське: рівність у нерівності. Замість трудового збагачення престижним стало привласнення чужого. Модним стало ділити кимось створене поміж самозваними "хазяями життя", що намагалися й намагаються досі заступити собою Бога.
Так безбожний комунізм з'єднався з розхристаним лібералізмом. Від першого - уніфікація, а отже нівеляція особистости, від другого - гординя, вивищення аґресивної посередности та її криміналізація.
Звідси манівці сучасного "постсовєтського простору", де губиться людська індивідуальність, втрачається культурний вимір цивілізації. Натомість приходить розгнуздане споживацтво і безглузда маячня.
Вийти з цього становища Україна може насамперед через відродження на новій европейській цивілізаційній основі релігійно-духовного стрижня українського національного життя.

 Віктор КРАВЧЕНКО м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)

Як світлі, так і трагічні сторінки нашої історії знайшли своє відображення в численних народних переказах та оповідях. Однією з найбільших трагедій ХХ ст. було руйнування православних храмів у часи тоталітарного режиму. Ці події, як відомо, супроводжувались різноманітними чудами. Перша хвиля чудес, пов'язаних з руйнуванням церков, виникла в 20-30-і роки, друга - в 60-70-і. Відповідно поширювались і перекази про них, котрі фіксували ще в 20-і роки такі видатні вчені-фолкльористи, як Василь Кравченко та Павло Попов. Згодом припинилося навіть записування цих оповідей та релігійних пісень і псалмів.
Пропоновані тут оповіді записані мною на Хмельниччині, Київщині, Полтавщині, Чернігівщині та в самому Київі. Частина оповідань уже друкувалася раніше (див. "Наша віра", - 1996. - № 10).
Величезна група народних переказів та оповідань стосується кари, що її зазнали грішники, здебільшого комсомольці та активісти, що особисто брали участь в оскверненні та нищенні храмів.
В післявоєнні роки не тільки в таких всесвітньо відомих святинях, як Київо-Печерська та Почаївська лаври, але й скрізь по селах (Сумська, Харківська, Полтавська, Чернігівська, Київська, Житомирська області), прокотилась нова хвиля чудес, пов'язаних із явленням чудотворних ікон Божої Матері в криницях, джерелах та образу Богородиці у воді, на вікнах, на хрестах, на стінах зруйнованих храмів. Відбувались і численні зцілення.
Унікальні розповіді про чуда під час руйнування храмів на Чернігівщині та про явлення Божої Матері пощастило мені записати цього року в Миргороді від уродженки села Рябухи Бахмацького р-ну Чернігівської обл. Любови Сергіївни Бегми, 1941 р. народження, що нині живе в с. Терентіївка Полтавського р-ну, Полтавської обл.. Їх і пропоную увазі читача.
 Людмила Іваннікова
 кандидат філологічних наук, науковий співробітник
 Інституту мистецтвознавства, фолкльористики та соціології ім. М. Т. Рильського.

Це Дмитрівка Чернігівської области Бахмацького району. Церква стояла на невеликому майдані, підвищене місце таке, і від цієї церкви йшло три дороги в різні села. Ну десь 68 - 67 рік це був. Закрилась вона в 55-му, а отож хоч 66, хоч 67-й рік школа відкрила столярку зразу. І на первому уроці в станок школяр же палець свій віддав. Коли включили станок і хотіли вирізати щось - чи лінійку, чи що там робили - при першій же попитці хлопчик відрізав палець. На цьому урок закінчився, оставили, цей день ніхто не ходив. Але на другий день же він прийшов з другим класом. І при роз'яснюванні, як користуватися цим станком, як прикладать ті рейочки там, - він уключив станок і хотів показати дітям, як це робиться - і тільки торкнувся станка - вказівного пальця так, як і не було! І коли повибігали діти в ужасі і йшла якась жіночка похилого віку, то вона сказала: "Киньте це все і не заходьте сюди, бо це великий гріх - у церкві таке робить. Не калічте дітей і себе не калічте!". І тоді вивезли це все з неї, закрили церкву, і стояла вона стільки років, але ж голова сільської ради не находив собі спокою, вона йому мішала, що вона стоїть. І він об'явив продажу, щоб її хтось купив і розібрав, він не хотів її бачить. Ну і находилися такі любителі, було багато охотників забрать цю церкву і збудувать щось собі - вона була дерев'яна, без єдиного гвоздика була зроблена. І хто не підходив, які майстри не підходили - і не могли її розібрать. І ніхто не наважився полізти на купол знять хрест. А один хтось із комсомольців, хлопець якийсь наважився полізти, зняв хрест і при спусканні впав. Він дуже покалічився, його в лікарню забрали, а дальше я не знаю. А оце знаю, шо комсомолець лазив і ото таке...
А потім знайшлись охотники з районного центру приїхати і розібрать цю церкву - повалить її тросами. Це вже було десь в 1983 р., хоч другий, хоч третій рік. Приїхали вони десь об 11 год. ранку, розпустили троса, оповили церкву товстими тросами, як рука втовшки, і хотіли підогнать трактори, щоб накинути петлі тросів на крючки ж тракторні. Але ж трактори не завелися. А перед тим, як вони приїхали, це побачили люди віруючі і забрали, які там осталися, ікони, коругви, бо все основне було винесено, і розібрали собі додому. І значить всьо равно ж повертались назад з плачем, - жалко ж було церкви, де вони молилися, де їхні батьки молилися, де їхнє дитинство пройшло - це була велика скорб для людей, і людей сходилося все більше і більше.
І раптом почули плач жінки в церкві. Трактористів просили, що підождіть, не заводьте ж тракторів, бо там хтось є! Коли ж зайшли в церкву, то там не було нікого. А плач усе посилювався голосніше і голосніше, шо даже проїжджі по дорогах чули його. І майже всі зупинялися, вслухалися в цей плач, розпитувалися, що це, і поспішали в своє село, розказати людям. А хлопці оці ж трактористи не вірили, думали, що може там є якийсь підвал, і вона там, але люди казали, що там підвала нема, і не було, й не може бути. А вони зайшли, все обдивились - ніде й шпаринки, - а плач стояв!
Про цю сумну подію за дуже короткий час узнало все село і всі навколишні села - і всі шукали транспорт, щоб під'їхати туди, подивитись на це страхіття. І люди просили цих хлопців, умовляли: "Діточки, ідіть звідси, оставте це, не чіпайте церкву", - а вони казали, що це ж ми не собі, це ж нас начальник послав, як ми вернемось назад без нічого?! І вони не могли повірити - в них трактори були нові, якісь дуже сильні, і це відбувалось з 11 ранку до вечора - а вони не заводились! І вже сонечко зовсім схилялось на захід, люди з плачем вертались назад, жаліли цю церкву, думали, що вони ж її завалять... А вони шо не робили - ті трактори не заводились, нічого не могли зробить. І другі до їх трактористи підходили...
А потім підійшла бабуся й сказала:
- Хлопці, то не жінка плакала, то плакала Матір Божа! - а вже надвечір плачу не було, - Зніміть, дітки, картузики, перехрестіться - і поїдете додому, Господь вам поможе.
Но тракторист же сумнівався, він не вірив у це, але ж врем'я підганяло, 36 км йому їхать було! А вона оп'ять йому сказала:
- Перехрестись і скажи: "Господи, прости мене!".
Ну йому перед народом було неловко це зробить - він зайшов за трактор, зняв картуза і перехрестився. І заліз у трактор - і трактор зразу завівся. Він виліз і підійшов до свого товариша й каже:
- Зроби й ти так.
Той тоже вагався, але ж наважився перехреститься - і так само завівся і його трактор!
Ну й оставили вони цю святиню, поїхали додому.
І десь в 91-му році її реставрували знов, і вона зараз є. Церква Святої Тройці. Ото в 92-му році на Тройцю її відкривали.

ІІ
Це сусіднє село, був наш колись районний центр. Ми туди ходили. Це село Рябухи, Бахмацького району, ще до їхньої сільської ради ми відносились. Це був 55-56 рік, або 6-7, точно ж не пам'ятаю.
Стояла у цьому селі Петро-Павловська церква. Її закрив голова сільської ради Приймак Володимир - а по-батькові забула - знала ж, проклятого, прости, Господи, він на тому світі вже! Своїми руками вигнав священика із своїм агентом сільської ради, тоже Василь - таких було два на все село заядлих гонців протів релігії. І звелів, хто бажаючий є, розібрать усю церкву безкоштовно!
Я даже прізвище знала цього, хто розібрав - він був малограмотний, але в партії стояв. І він значить сказав, що я розберу і построю хату з неї своєму сину.
Ну це ж цього вже ж не знаю, як він розбирав - цього вже нічого не знаю - факт той, що він вже ж її розібрав. Розібрали, перевезли додому і збудував хату красиву, якої ще не було в селі кращої. Хоть це була церква дубова, і цьому дереву не було віку, і він хотів, щоб таки ця хата вічна була! То він всередині її промастив відходами мастил якихось, щоб її вже не брала шашіль і нічо вже не брало. І вже майже закінчив мастить, як треба було щось підогріть йому, я не знаю, шо, шо він запалив усередині в хаті кірогаз. А вже назавтра була зібрана толока мазать цю хату, все вже варилося, смажилось, пеклося. І як тільки він запалив кірогаз, і чи по його необережності, чи по гріху його враз спихнула ця хата! І вона не горіла, як ото горить пожар, а так мгновенно, наче вибух, отакий звук: ввух! - і її вмить не стало, поки пожарні доїхали, то була вже тільки купка попелу. А його викинуло, він остався живий, його воздухом наче рвонуло. Це така сила Божа!
А другий вистроїв сарай з того, шо осталося од тієї хати, з отходів тих. І виставив у ньому двері з олтаря - Царські Врата... І як тільки вже закінчив будівлю і вкрив його, цей сарай, відійшов у сторонку, полюбувався ним і каже:
- Такого сарая ще ні в кого не було!
І цей день був погожий, сонячний! І раптом, ну в один миг, десь узялася туча і дуже бистро надвигалася на це село! І перва блискавка попала в цей сарай!
Но цей горів довго, цей горів, як свічка. І приїхали пожарні, но втушить його не вдалось - згоріло все до тла.
Ну й ці голова сільської ради і агент остались незабуті Богом, вони понесли наказаніє.
Голова сільської ради загинув нехристиянською смертю - він був убитий, вранці в якійсь калюжі його найшли.
А агент остався сліпим - він і понині живий! - вже більше 30 років, як він сліпий. І він осознав, він тепер часто жалується, коли люди йому співчувають, він каже:
 - Це мій гріх, я повинен його нести вже до смерти.
Но церкви там так нема й понині.

ІІІ
Я ж не знаю, коли це було. Це ж було колись давно. Я перекажу тобі зразу те, що мені казали. А дальше - це вже за моє життя.
Значить це було в селі Великі Бубни Сумської области Роменського району. Посеред цього села був глибокий і широкий яр, і він тягнувся кілометрами, мабуть до села Малі Бубни. І туди з села згонили скот на пашу, пастухами наймали ж хлопчаків. І там в цьому яру були нестільки родніків, били так з глибини, протікали роднічки, джерела. І одного разу хлопчик один із цього гурту сказав:
- Давайте розчистим одне джерельце, щоб можна було пить водичку, щоб можна було почерпнуть, і не скаламутить водички.
Ну із них ніхто не схотів, а хлопчик все одно сказав:
- А я це зроблю!
І скинув сорочечку і ручками своїми вимулив, вичистив і зробив його криничкою, щоб водичка витікала, щоб не застоювалась.
Ця криничка була півтора-два кілометри від села. І через деякий час, пасучи цих корів, хлопчик підійшов напитися води. І коли він підійшов до цієї кринички, він побачив там ікону Божої Матері. Ікону! Де вона взялась - цього не доказано (як по календарю ми дивились пізніше, це була Іверська, того шо її почитають 9 липня. Її ж і понині там почитають).
Хлопчик од такого дива зразу ж полетів у село, сповістить людям, шо там же ж ікона лежить у криниці. А люди сказали, шо біжи скажи старості, шо раніше служив у церкві. Староста зазвав людей, відкрив церкву, взяли хорогви і хрест і пішли у яр до криниці. Вийняли ікону з води і вернулись до церкви з піснеспівом якимсь, вже не знаю, що вони там співали, і положили її на аналой серед церкви. До цієї ікони стікалося сотні людей із навколишніх сіл, бо вона виявилась чудотворною, до неї хто прикладався, багато получали ізцілення. І це я думаю, люди, це ж вона хто й зна відколи, це було ше до войни - найшли її 9 липня - ти вказала? - із тих пір і понині празнується цей день.
І поки служила ця церква в селі Бубнах, кожний рік ішли хресним ходом служить молебень у яр до криниці тієї. Привозили калік і разних недужующих людей. І дуже багато зцілялося. Майже на всю відстань було, як цей хресний хід ішов, люди кілометрами йшли, - я ж маленька була, но я вже помню, як весь яр цей людьми був забитий.
А я ж у п'ять років хворіла очима і я не бачила. Я осліпла у п'ять років. І два роки підряд мене мама возила, в цей день. Но чи по гріхах наших, чи так чого я зцілення не получила.
Ну і коли настав той час, шо закривали церкви, прийшла черга і до Великобубнівської церкви. І оп'ять же комуністи зайшли в церкву і стали виносить і скидать у купи ікони, но люди кинулись із плачем і з прозьбою роздать ікони людям. Ну і багато люди брали, забирали ж до себе ікони, все, що було там - аналойчики всякі, хто мог, значить, хто близько жив, забрали додому все, аби тільки ногами не топтали ікон.
А це ж я упустила. Її ж зразу закрили - вона нестільки років стояла закритою. А тоді рішили открить - і під клуб. Їм хотілось бистро открить клуб. І вони вирішили все звалить у купу і вивезти кудись у провалля. Но люди розібрали.
А чудотворний образ, не знаю, хто ж оце вирішив - вирішили оддать у город Ромни, у церкву, яка стояла серед базару. Вона там одна серед базару... І коли після перевезення цієї ікони і встановлення її в храмі на другий день одкрили храм, то її там не найшли. А коли одкрили бубнівську церкву, то вона там була. І її ж оп'ять вернули назад. І це повторилось ще раз так. Коли перевезли третій раз в Ромни, наніч повісили великі контрольні замки - і в Ромнах на церкві, і в Бубнах на церкві, і виставили охорону, бо комуністи думали, що люди крадуть і переносять. А це кілометрів 28... Ну й коли ж на третій раз відкрили в Ромнах храм, то контрольна на замку була не пробита, ніхто не чув ніяких звуків. Но й ікони оп'ять у їх не стало. Так же само і у Бубнівській церкві контролька була на місці, і охоронці не чули ніяких звуків, ніхто до їх не добивався, но коли одкрили церкву, ікона стояла на тому самому місці, де вона стояла завжди!
І після цього вирішили не везти її в Ромни, а повезли в сусіднє село Рогинці. Де й понині вона находиться, і понині стікаються люди 9 липня, вона й понині чудотворна.
Це ми це закінчили. А в 57-му році пройшла чутка, що оп'ять же в Бубнах, у цьому самому яру, у цій криничці, уже замуленій, і так же само пастушок, який пас корів, рішив це замулене джерельце прочистить своїми ручками і встромить палку і повісить баночку, щоб кожного дня пить води... І коли він прочистив і сів пождать, шоб вода очистилась, хотів напиться, но так, як із ним не було баночки - він там вимостив і положив палочки, щоб можна було нахиляться і ставать на колінця і пить з кринички воду. І нахилившись до води, він здивувався - побачив у цвітному виді образ Божої Матері.
Він побіг до своїх пастухів, повідомив їх - вони з його посміялися, шо це видумки. Але все ж таки згодились підійти до кринички - і коли подивилися, то всі побачили там цей образ.
Один із них посмів палкою скаламутить воду - думав, десь вона може ж подінеться і чи буде після цього. То і ще у яркішому виді вони побачили, в кольорі. Ну й коли вже вернулись із чередою в село, розказали людям, то віруючі люди бігли наввипередки, хто бистріше добіжить до кринички - це було щось таке! Но не всім удавалось побачить цей образ, як він не придивлявся, і хоч друге йому показувало пальцем: "Ось, ось!" - но та людина не могла бачить.
Про цю дивовижну криничку з образом Божої Матері бистро рознеслась вістка по окружніх селах і районах. І пішов потік людей з усіх кінців - з бетончиками, з банками, з разними сосудами, в кого що було. Там кожний день служились молебні, і з ранку до вечора чулись піснеспіви хвалебні Матері Божій. І були часті випадки, коли людина, набравши води в банку, привозила додому, то сім'я і сусіди тоже бачили в банці образ Божої Матері в цвітному виді. І Господь сподобив і мене побачить! Це в тій банці, що привезла жінка мого батька хрещеного.
Її три доньки і я чекали з великим нетерпінням, бо ми пасли, і це було далеко, і нас не брали туди - але люди розказували вже, що бачать, і нам дуже хотілось побачить. Вони жили в землянці в такій... Боже, як все було!.. І коли зайшла в землянку і витягла з корзини банку, і поставила на стіл, то її дочка перша закричала!
- Ой! Я - бачу!
І ми ж усі побачили вчотирьох! Ми ж не заглядали, ми через скло її бачили - не дивлячись у банку, ми отак убік бачили, як там був цвітний образ Божої Матері.
Так як був великий потік людей, їхали поїздами, машинами й мотоциклами, любими видами транспорту - топталось навколо, і це дуже гнівило голову колгоспу. І він вирішив засипать її землею якось. Послав людей по наряду, шоб закидали її просто лопатами зразу. Но люди її розчистили, й потік людей не припинявся. І він же такий озлоблений був, і він рішив налить солярки.
Но це людей не остановило. Вони оп'ять розкопали, розчистили, і вона очистилась, не було ніякого запаху солярки - і оп'ять люди брали цю воду.
І бачачи, що він против людей уже нічого не можить зробить, то він рішив бульдозером гору знести і закидать цю криничку, щоб її не осталось і сліду.
І після цього ж не стало ції кринички, тільки сочиться вода звідти, но ніхто не наважується її розчистити...
І наказаніє було! Але я вже не знаю точно - чи з ним, чи з сином було, шо грім його вбив, чи в аварії загинув.
А я зараз їжджу в Рогинці, і там так само молебні, і водосвяття і я очевидець, як при мені зцілився хлопець од цієї ікони. В його страшно боліла голова, куди мама до лікарів не кидалася - йому не помогло. І скільки мама та плакала коло ікони! І Матір Божа почула молитву матері... І так він живе. А матері вже досі, мабуть, нема...

Записано 11 травня 2001 р. в Миргороді від Любові Сергіївни Бегми, яка тепер живе в с. Терентіївка на Полтавщині.

 Владислав Проненко м. Харків

55 років тому відомий письменник Іван Багряний опублікував історичного листа: "Чому я не хочу вертатись до СССР". Нижче наводимо фраґмент.

Я не хочу вертатись під більшовизм тому, що я сидів у тюрмах із священиками різних церковних напрямків і бачив, як їх бито і мордовано. За наказом Сталіна їх винищено в СРСР, а церкви поруйновано, і цілих 25 років вибивано з людських душ найменші ознаки християнської релігії. В брутальний, підлий спосіб. І ось 1943 року більшовизм вдався до релігії і став виступати в ролі захисника Православної Церкви.
Європа і весь світ може в це вірити - в те, що Сталін дійсно насаджує християнство, а його партія щиро вернулася до релігії. Але ми ніколи в це не повіримо. Тіні замучених священиків, що стоять у нас перед очима, їхні кості ще не встигли зітліти.
Скорше біблійний цар Ірод може навернутись до християнства, як його наступник XX століття.
Сталін зробив з релігії знаряддя своїх політичних махінацій і тільки. А релігія як була викорінювана в СРСР, так і буде викорінювана.
Я не хочу вертатись до СРСР, тому що сталінський соціялістичний СРСР - то є суцільний концтабір поневолених людей всіх 100 національностей - людей безправних, стероризованих, заляканих, голодних, вбогих.

Лист з Чернігова
16 жовтня в Чернігові відбулися Установчі Збори Всеукраїнського громадського об'єднання "Україні - Помісну Церкву",

Яким бачать учасники Зборів новостворюване Об'єднання?
Передусім, воно має бути позапартійним, діяти на основі добровільности, рівноправности, самоврядування, в традиціях Українських Православних Братств XVI - XVII ст. Брати участь в діяльності Об'єднання можуть православні християни, незалежно від юрисдикційної чи національної приналежности, які поділяють його програму, цілі, принципи і ідеологію, стоять на позиціях православного києвоцентризму, вболівають за відродження самобутнього Київського Православ'я і збереження в Україні тисячолітньої святоотецької київо-православної спадщини, традицій, обрядів і старого юліянського календаря.
Діяльність Об'єднання має ініціюватися "знизу".
Метою об'єднання є:
Згуртування православних віруючих різних юрисдикцій, сприяння об'єднанню усіх гілок Українського Православія в єдину канонічну Помісну Православну Церкву.
Науково-практична діяльність, дослідження в галузі історії, історіософії, богослов'я, філософії, догматики, есхатології, православної етики та психології, культури тощо, розробка і популяризація української православної концепції "київоцентризму" та "традиціоналізму".
Збирання і популяризація богословсько-філософської спадщини самобутнього Київського Православ'я, відродження окремої київо-слов'янської православної богословсько-філософської школи, здійснення досліджень і підготовка матеріялів до канонізації визначних українських православних діячів, мислителів, подвижників і мучеників, вшанування яких могло б підвищити авторитет Української Церкви в очах світової православної спільноти.
Популяризація ідей україно-слов'янського месіянізму, релігійно-богословських концепцій "Київ - Новий Єрусалим" та "Свята Русь-Україна", на ґрунті яких можливе було б як об'єднання гілок Українського Православ'я, так і об'єднання навколо нього православних юрисдикцій, єпархій чи груп (зокрема старостильних) в інших країнах.
Вироблення православної позиції щодо сучасних актуальних проблем, зокрема в гуманітарній сфері: щодо екології, медицини, науки (зокрема креціонізму), гуманізму, прав людини, миротворництва, роззброєння чи соціяльного служіння (збереження моральних засад суспільства, родинних ідеалів, виховання молоді, боротьби з наркоманією, пияцтвом, проституцією та злочинністю, розбещеністю, насильством та збоченством, абортами і СНІДом) тощо.
Місіонерська, катехизаційна та благочинна діяльність, активне залучення молоді, створення молодіжної катехизаційно-волонтерської мережі, налагодження та співпраця в гуманітарній сфері з іншими громадськими організаціями (зокрема молодіжними).
Запобігання надмірній політизації церковного життя в Україні і втягненню Церкви в політичні, зокрема партійні конфлікти чи махінації, зосередження уваги на необхідності перш за все духовного відродження нації.
Подолання стану загальної деморалізації і духовного розкладання сучасного суспільства, його космополітизації, зосередження діяльности на воцерковленні українського суспільства, вихованні його в дусі національно-православної культури і моралі.
Зміцнення позицій та авторитету Православної Церкви в Україні, її впливу на українське суспільство.
Створення українського православного видавництва, видання і популяризація православної літератури богословсько-філософського, наукового, катехизаційного та історичного характеру, видання інформаційно-аналітичного бюлетеню і українського православного часопису.
Створення українського православного прес-центру і всеукраїнського клюбу православних журналістів.
Створення православних теле- і радіопрограм, Internet-газети та Web-сайту, виготовлення православних патріотично-виховних документальних кінофільмів.
Створення клюбу українських православних освітян.
Сприяння створенню розгалуженої мережі православного капелянства та світських місіонерів-волонтерів в армії.
Налагодження контактів і співпраця з православними організаціями і братствами незалежно від юрисдикційної приналежности в усіх реґіонах країни і за кордоном, створення чогось на зразок Союзу Православних Братств України.
Налагодження контактів і співпраця з представниками інших Помісних Православних Церков, проведення спільних науково-практичних, богословських та інших семінарів, конференцій та круглих столів, популяризація і утвердження поміж них традицій і авторитету тисячолітнього самобутнього Київського Православ'я, що сприяло б посиленню впливу і більш швидкому визнанню помісности Української Церкви світовою православною спільнотою.

 Сергій ШУМИЛО,
 Голова Чернігівської організації ВГО "УПЦ"
 

ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ
Вождь одного індіянського племени, яке отаборилося біля підніжжя гір, помирав. Він покликав своїх синів і сказав:
- Я вмираю, а один із вас стане моїм наступником, стане на чолі племени. Нехай кожен із вас вибереться на вершину нашої святої гори і принесе мені звідти щось красиве. Моїм наступником буде той, хто принесе найнезвичайніший подарунок.
Через декілька днів сини повернулися. Перший приніс батькові дуже рідкісну пречудову квітку, що росла на самій вершині. Другий приніс кольоровий, незвичайної краси гладкий камінчик, відполірований дощами і бурями. А третій не приніс нічого.
Він сказав батькові:
- Отче, я не приніс тобі нічого, що міг би показати. Вибравшись на вершину святої гори, я побачив з другої сторони прекрасні зелені пасовиська, озеро з кришталево чистою водою. Мене так зачарував цей краєвид і думка, що ми там могли б жити, що я не зміг нічого тобі принести.
Батько відповів на це:
- Ти, синку, будеш новим вождем нашого племени, тому що ти приніс мені щось найцінніше - перспективу на краще майбутнє.

По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою.
(Ів13.35)

Перші відомості про братства в Україні маємо ще в XV ст., коли ремісники в містах створювали цехові товариства: кравців, ковалів, ткачів і інші. Були то фахові об'єднання, які відстоювали свої виробничі інтереси, але в часі вони набрали і релігійно-благодійних ознак.
Однак релігійно-національна ситуація в Україні по Люблінській унії 1569, та особливо по Берестейській 1596 року, породили нові братства, першочерговим завданням яких була охорона українського православ'я від латинізації з наступною полонізацією українського народу.
Перше відоме нам православне братство заснувалось 1453 року у Львові при храмі Успіння Божої Матері. Було воно на той час суто релігійно-благодійним, і лише наприкінці ХVІ ст. основою його діяльности стає оборона православної віри і рідного народу.
До найбільш діяльних церковних братств Волині і Полісся належали Луцьке Хрестовоздвиженське, св. Миколая в Бересті, Богоявленські Острозьке, Пинське, Крем'янецьке, Гощанське, а також братства у містах Володимирі, Дубні, Любліні, Нільську, Замості, Степанське при соборній церкві Св. Тройці у містечку Степань на Волинському Поліссі.
Луцьке Хрестовоздвиженське братство отримало королівське визнання 1619 року, але свою діяльність розпочало значно раніше, і процес його формування тривав до 1617 року. Обставини, в яких виникло Луцьке Хрестовоздвиженське братство, характерні й для інших реґіонів Волині. Слід зазначити, що початок становлення православ'я в Луцьку сягає доби св. Кирила і Методія. Але особливо воно розквітло в добу князя Володимира та його сина Позвизда, якому в уділ доставсь "великий град над Стиром".
Після луцького князя Миколи Святоші місто переходить до князів старшої лінії Мономаховичів, нащадків Ізяслава. Відомі на той час в Луцьку Пречистенський і Свято-Василівський манастирі, котрим Литовський князь Свидригайло грамотою підтвердив попередні фундуші, які дали наші князі ще до приєднання Волині до Великого князівства Литовського, де Луцьк став другою столицею для всіх українських земель.
Маємо й писемні джерела про існування в ХІІІ ст. Луцької катедри. "В Луцьку Єпископію дав він хреста великого срібного позолоченого з чесним древом", - писав літописець. ("Літопис Руський"). Із часу заснування Луцької Єпископської катедри до першого уні-ятського єпископа Кирила Терлецького відомі імена 16 єпархіяльних владик.
Сприяв українському православ'ю князь Любарт Гедемінович, він заново відбудував катедральний собор св. Івана Богослова. Але вже в ХVст. появилась в Луцьку перенесена з Володимира латинська катедра. Одначе князь Свидригайло вигнав римо-католицького біскупа. Після позбавлення князя Свидригайла княжого престолу у Вільні він з 1433 по 1452 рік постійно живе в Луцьку, де й похований. Саме до цього періоду потрібно віднести найбільший розквіт українського православ'я в граді над Стиром, де налічувалось тоді 22 парафіяльних храми.
Актами Гроденського сейму 1520 року, грамотою 1543 року король Ка-зимир IV обмежив права православної української шляхти і привілеї в упра-влінні державою та майном і надав їх римо-католикам та місцевим відступ-никам від православ'я.
1569 року відбулась Люблінська унія, по якій створилась єдина Річ Посполита, і наша земля, яка була складовою Литовсько-Руської держави, автоматич-но стала власністю польських королів і маґнатів, римо-католицького духовен-ства. Розпочалась масова експансія Польщі на українські землі. Берестей-ська унія 1596 р. ще дужче стимулювала ці процеси.
Сумної слави у Луцьку здобув єпископ Іван Борзобагатий Красенський, сини якого грабували храми, а донька, як придане, отримала церковні маєтки. Луцька єпархія мала в середині ХVІ ст. 4 містечка і 34 села. Ці містечка мали замки й залогу з гарматами й гаківни-цями. Єпископ Іван Борзобагатий довів Луцьку єпархію до жалюгідного стану матеріяльно й морально. По його смерті 1585 року з Пинської єпархії не випад-ково переведено сюди єпископа Кирила Терлецького, одного з головних архі-тектів унії.
На час Люблінської унії в Луцьку ще налічувалось 7 православних храмів - інші вже стояли в запустінні, перетворені місцевими єврейськими купцями в шинки. Натомість з'явились численні латинські кляштори й костели. По зраді Кирила Терлецького Луцька катедра 25 років не мала правлячого єпископа, і лише 1620 року Єрусалимський патріярх Феофан, наділений повноваженнями від Вселенського Константинопольського патріярха, інших східніх патріярхів, пере-буваючи в Київі, на прохання гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного відно-вив українсько-білоруську православну ієрархію. Луцько-Острозьку єпархію по-сів нововисвячений ігумен Чернчицького манастиря Ісакій Борискевич.
Впродовж цих 25 років історична Волинь не мала своїх єпископів, і лише завдяки старанням князя Костянтина Острозького в Степанському манастирі Св. Михайла оселялись іноземні владики, які висвячували кандидатів у священики. По Берестейській унії всі головні храми були запечатані, і на Волині розпочалось відкрите гоніння православних.
Саме в таких трагічних історичних обставинах започаткувало свою діяль-ність Луцьке православне братство, про яке маємо історичні джерела з 1617 року. Першим його ктитором бачимо ігумена Чернчицького Свято-Преображенського манастиря Герасима Микулича, в схимі Григорія. Під першим офіційним доку-ментом про створення Луцького Хресто-воздвиженського Братства стоять підпи-си: ієромонах Герасим, священик Мой-сей Соловицький - настоятель церкви Св. Дмитрія в Луцьку, отець Іван Федоро-вич Вознесенський-Яровицький, ієромо-нах Ісакій Борискевич - ігумен Чернчин-цького манастиря, Іван Гремни - служи-тель храму, ієромонах Паїсій Мостиць-кий, отець Іван Геройнович з Чернчиць, священик Гавриїл Третейський, пресві-тер храму Св. Тройці Теодор Святополк, Михайло Гулевич-Воютинський - під-судок луцький, Лаврентій Древинський - чашник Королівський Волинської землі, Олександер Зубецький - мосто-вничий луцький, Криштофор Яловиць-кий - підстолій землі Волинської. Як бачимо, більшість були духовного сану, але через два роки, коли король Сиги-змунд III дав грамоту на діяльність брат-ської школи і притулку, в документах братства знаходим імена найбільш відо-мої української православної шляхти Волині. 1 вересня 1619 року на брат-ському зібранні в Луцькому Замку скла-дено офіційний акт, яким проголошу-валось Луцьке Хрестовоздвиженське братство.
Через освітню, благодійницьку, місійну церковно-релігійну діяльність братство скріплювало нашу віру і нашу Церкву. На кошти братства вибудувано братський храм Чесного Хреста, а 1624 року засновано при ньому братський спільножитний манастир. Від 1623 року Луцьке Хрестовоздвиженське братство має статут та ставропігію від Кон-стантинопольського патріярха.
З 1617 року діяла при братстві школа, побудована на зразок латинського колеґіюму. Шкільний статут 1624 року мав дві частини: перша - права і обо-в'язки учнів греко-латино-слов'янської школи; друга - порядок функціонування школи, роля вчителя в ній. З нього діз-наємось про предмети, які викладалися в братській школі: граматика, поезія, риторика, діялектика, аритметика, бого-словські науки, церковний спів та інші. Власне, це була програма тогочасних середніх освітніх закладів. Щоб активно здійснювати освітній процес, необхідно було мати достатню кількість підручни-ків, книг у братській бібліотеці. Вони над-ходили з волинських друкарень, з Галичини.
Луцьке Хрестовоздвиженське брат-ство заснувало і власну друкарню.
Важливою справою Луцького брат-ства стало заснування притулку для не-мічних, хворих, сиріт і бездомних. Ними опікувались братчики, як рідними. Все це ставало великим прикладом христи-янської братської любови.
Потрібно наголосити на особливо-стях церковно-релігійної діяльности як Луцького, так і всіх братств Волині й Укра-їни. Без погодження з братством не мож-на було висвячувати архиєреїв, свяще-ників, управляти парафіями, єпархіями. Саме церковні братства стояли на сторо-жі високої моралі нашої ієрархії й духо-венства, започаткували й зміцнили со-борноправний устрій в управлінні Церкви.
Також слід наголосити, що опікуном Луцького Хрестовоздвиженського брат-ства був великий митрополит Київський Петро Могила, а членами братства - найвидатніша шляхта волинська: Гуле-вичі, Пузини, Кисилі й інші.
Окремою сторінкою діяльности братств в Україні, і зокрема на Волині, є так звані молодечі братства, або як їх названо в грамоті єпископа Львівського Гедеона Балабана від 9 грудня 1606 року, "братство младечеське".
З благословення Київського митрополита Ісаії Копинського молодече братство св. Юрія постало в Луцьку при Чеснохресному братстві 1632 року. Благословив молодече братство в Україні Константинопольський патріярх, інші східні патріярхи.
Наводимо тут витяг із грамоти Єруса-лимського патріярха Феофана до Київ-ського братства: "Оцим посланням на-шим благословляємо і наказуємо, щоб ті, хто впишеться до цього молодечого братства, твердо стояли у вірі і мали ус-трій згідно з порядком братства старшого".
Проте для Луцького молодечого братства св. Юрія того ж таки 1632 року митрополит Київський Ісаія затвердив окремий статут і надіслав своє благосло-вення, що свідчило, якого значення на-дає вища церковна влада в Україні цер-ковно-релігійному рухові серед молоді і з якою сердечною увагою ним опікується.
Митрополит Петро Могила заповідав братчикам "в усіх цнотах християнських тривати, вести життя чисте і без порока, щиро заховувати братолюбіє, чим про-славите Господа. Дух гордости, пихи, не-нависти і помсти нехай не має до вас найменшого доступу, нехай же перебу-ває посеред вас дух покори і послуху Христових, особливо ж належної поваги до старших і батьків ваших".
"Наставлення книжне", тобто освітня діяльність того часу посідала почесне місце в праці об'єднаних в молодечі братства юнаків та дівчат. Слід пам'ята-ти, що серед членів молодечих братств було багато учнів і випускників братських шкіл, утримуваних старшими братчика-ми. Молодечі братства на рівні зі стар-шими опікувались хворими, каліками, убогими, братськими бібліотеками, займались місійною діяльністю, прийма-ли на себе, як це сталось 1634 року, коли луцькі латинські фанатики зорганізовува-ли місцеве католицьке й уніятське шумо-виння й влаштували погром братського храму, манастиря, школи, шпиталю.
Також з документальних джерел дізнаємось, що молодечі церковні брат-ства мали за опікунів духовних ще й представників братства старшого, але старші чесні мужі не повинні були брати влади і ктиторства над молодшими братчиками, а "...з батьківською любов'ю ходити на зібрання до молодечих братств, як до своїх любих дітей та пере-давати їм усе Богові вгодне, добре і кори-сне для Церкви Божої." (Іван Власов-ський "Юнацькі церковні братства в ста-ровину", Церква і нарід. Крем'янець, 1937).
Маємо відомості про діяльність Берестейського братства св. Миколая та Колядного молодечого при ньому. Ще 28 січня 1591 року королівська грамота давала дозвіл берестейським міщанам мати братство і школу при ньому. Братство засноване при давньому храмі св. Миколая і вибрало Святителя й Чудотворця Миколая своїм патроном. За складом Берестейське Миколаївське братство нагадувало Луцьке Хрестовоз-движенське. При братстві була школа, притулок. В Бересті вже тоді було більше чужомовне засилля, ніж у інших містах історичної Волині. Однак Берестейське, Пинське братства, як свідчать історичні джерела, мали українське походження. Автор цих рядків нещодавно віднайшов у Берестейському облдержархіві доку-менти за 1897 рік, з яких випливає, що на той час в Берестейському повіті насе-лення ділилось так: великороси - 17759; малороси - 140561; білоруси-3997.
Берестейщина за княжих часів була в складі Володимирської єпархії, і її владики носили титули Володимирсько-Берестейські, пізніше - в складі Луцької єпархії і владики титулувались Луцькими і Берестейськими, згодом ще й Острійськими.
Отож твердження окремих істориків про білоруськість Берестейського, Свя-томиколаївського та Пинського Богояв-ленського братств не має жодного наукового підґрунтя. Ці братства були суто українськими за походженням.
Пинське Богоявленське братство бу-ло визнане польським королем Влади-славом IV з березня 1633 року. Грамотою короля надавалось право братству на побудову церкви і заснування при ній братської школи, семінарії, притулку, шпиталю, але сам процес формування його розпочавсь задовго до королівської грамоти. Одна з найвизначніших жертводавців його - українська шля-хтянка Раїна Галабурда з роду Воїнів - своїм коштом ще 1613 року заснувала Богоявленський манастир, який містився в урочищі Полозовщина біля річки Пини (нині центр міста - Автор). Тут посели-лись ченці з недалекого Ліщинського Свято-Успінського манастиря, який захопили уніяти.
Поява Богоявленського православ-ного манастиря викликала бурхливу ре-акцію серед латинського й уніятського ду-ховенства. Манастир невдовзі було знищено, а саму Раїну Галабурду притягнено до суду. І лише грамота Короля Владислава IV леґалізувала 1633 року діяльність манастиря і цілого братства. Саме при Богоявленському манастирі, який на цей раз вибуду-вано на Терлецьківщині в Пинську, перебувало саме братство, школа, семінарія, притулок. За час існування Пинсько-го Богоявленського братства українське православ'я мало свого надійного оборонця в цьому краї.
Розглядаючи історію та діяльність православ-них церковних братств на Волині XVI-XVIII ст., не можна забувати про титанічну працю Острозького братства, яке мало в своїх рядах відо-мого оборонця українського православ'я князя Костянтина Острозького, засновника знаменитої Острозької Академії, друкарень, видання всесвітньовідомої Острозької Біблії, інших богослужбових книг, полемічної літератури.
Відоме також Богоявленське брат-ство в Гощі, яким опікувалась княгиня Раїна Соломарецька з Гойських. Вона 1639 року заснувала манастир св. Мико-лая і відкрила при ньому вищу школу, філію Київо-Могилянської Академії, цю філію перенесено з Вінниці до волин-ського містечка. Опікуном братської школи був митрополит Петро Могила.
На певну увагу заслуговує діяльність Богоявленського братства в м. Крем'янці. Це братство постало при Богоявленсько-му манастирі, який 1633 року заснували чашник Волинський Лаврін Древинський та хорунжий Данило Малинський. Вони виклопотали в польського короля Влади-слава IV дозвіл заснувати в Крем'янці Богоявленський манастир, а при нім братство, школу, шпиталь і друкарню.
Київський митрополит Петро Могила грамотою від 13 вересня 1637 року бла-гословив ставропігію манастирю, брат-ству. Того ж року при манастирі заснова-но й друкарню, в якій за час її діяльности видано три книги: "Граматика или Писменица язика словенского тщателем вкратце видан в Кремянци року 1638", "Синод ведле звичаю дорочного в церкви Луцкой откравений", разом з "Синодом" видрукувано "О мустирях или тайнах" Сильвестра Косо-ва. Дві останні книжки до нашого часу не дійшли.
"Граматику" Крем'янецьке Богоявлен-ське братство видало не випадково, її відсутність відчувався в усіх братських школах Волині й в Україні. Тому поява "Граматики" була важливою подією насамперед в освітній діяльності церковних братств. За нею навчались кілька поколінь учнів братських шкіл, і вона показала світові красу й багатство тогочасної укра-їнської мови. Важлива "Граматика" і як пам'ятка українського братського друкарства.
Незабутнє своєю багатовіковою ді-яльністю Степанське братство при соборному храмі Св. Тройці 1553 р., за-сноване на поч. XVII ст. Мало воно шко-лу, шпиталь. Притулок для старих і не-мічних функціонував у Степані при цер-ковному братстві ще й в роки Другої світової війни. Може, як ніде на Волині й Поліссі, серед міщан Степані від-чувається братолюбіє і взаємопоміч.
На зміну православним братствам Волині прийшли у XVIII ст. греко-като-лицькі, а в 70-і роки XIX ст. у волинських містах відновили свою діяльність брат-ства Московської церкви, серед яких бачимо весь чиновницький склад царської адміністрації на Волині.
Слід вирізнити з уніятських церковних братств Ковельське. В нових умовах, що склались в середині XVIII ст., Ковельське греко-католицьке братство охороняло греко-католицьку церкву від латинства.
Московська церква на Волині в 70-х роках XIX ст. відновила Луцьке Хресто-воздвиженське братство 22 січня 1871 року, Острозьке св. Кирила і Методія 1865 та Володимирське св. Володимира 1887 року, Кременецьке Богоявленське Свято-Миколаївське 17 жовтня 1888 року та заснувала 6 серпня того ж року Житомирське св. Володимира. При цих братствах з'явились також школи, шпиталі, але мали ті освітні заклади го-ловним своїм завданням русифікувати нашу молодь. Луцьке Хрестовоздвижен-ське братство в своїх списках зберегло ім'я батька Лесі Українки Петра Косача, який брав активну участь у відновленні православних святинь міста: каплиць Іверської Божої Матері та св. Параскеви Мучениці. Братство Св. Володимира за-снувало музей церковних старожитно-стей (Древнехранилище) і проводило певну науково-культурну діяльність.

 Володимир Рожко,
 історик-архівіст, м. Луцьк

Богослів'я, що не приділяє
належної уваги життю світу,
подібне до плоду мізерного.

Бог випробовує людину,
щоб вона навчилася прощати
і передавала б це вміння іншим.

Якщо тобі не вистачає часу
для власних справ,
відклади ці справи
і берися за служіння Богу.

Найвища правда -
визнання власної неправдивости.

Некоректність, як власне, й
   нечемність,
є свавільним вторгненням
   лукавого.

Хто іншому зичить недоброго,
насамперед губить себе.

За того, хто не бажає
нести свій хрест,
його мусить нести хтось інший.

Зрілість людини настає тоді,
коли в неї виникає почуття
відповідальности.

Щоби розперезатися,
Не потрібно й хоробрости
Себе ж самого погамувати
- мужність потрібна.

Для кого невіра стає єством,
той всихає.

Або ти світ цей сприймаєш,
і він тебе руйнує,
або ти його не сприймаєш,
і він береться тебе нищити.

Принципу міцно тримаюсь єдиного:
лагідність, лагідність, лагідність

Стихія зла, що міститься в кожному,
меншає в міру глибшання
його віри в Бога.

Хто не має душевної рівноваги,
здобутої за рахунок применшення
себе, а не інших,
мало чого доб'ється в житті.

Весь народ у церкві - це діти,
і не тільки Ісуса Христа,
але й кожного вірного.

Теперішній алькоголізм -
це волевияв людей,
доволі вередливих,
котрі не знають ні самостійности,
ні відповідальности,
в своєму відокремленні ставляться
до інших то з екзальтованою
добротою, то з якоюсь
дивною люттю.
Така їхня відповідь
на всю порожнечу дня,
трагедія слабкости та безвиході
того, хто втратив себе.

Чужими долями гратися легко,
однак легкість не може бути довготривала...

Бога неможливо відсторонити
ані знехтувати Ним.

Природа не терпить порожнечі
в людині; де немає Бога,
духовности, ревної чести, -
знаходить собі місце цинізм і зло.

 Євген ПЛАСТИНІН
 
 

...щоб так було, як в мами
Галина КИРПА
ЩОСЬ  ЗАЦВІТЕ

Ще не було снігів. Ще тільки вітер
В саду останнє яблучко гойдав.
А прилетів горобчик і про квіти
Своїм горобенятам заспівав:

"Вже аніде ні айстрочки немає,
Немає чорнобривця і гвоздики.
Та скоро зацвіте щось, я не знаю,
Щось дуже-дуже біле і велике.

Цвістиме день, цвістиме два, аж поки...
Аж поки скільки хоч не нацвітеться..."
Лоскоче вітер яблучко за боки -
Воно впаде і долі засміється.
 

ХМАРКИ

Ця хмарка - ніби палац золотий. А та
- немовби хата з ластівками.
- Котру ти собі вибереш?
- А ти?
- Мені б оту,
щоб так було, як в мами.

ШПАКИ І ШПАЧЕНЯТА

Сидять шпаки і шпаченята,
І дощик цяпає на них.
Вже скоро будуть відлітати,
Беруть усіх - старих, малих.

Сидять і дивляться додолу,
Де що не крок - лежить горіх.
А їм летіти завтра з дому
О цій негодяній порі!

Летіти довго і питати:
- Чи ми побачимося ще?..

Сидять шпаки і шпаченята,
А дощик робиться дощем.
 

ЛЕЧУ У ВИРІЙ

Полетіли аж за море
І гусята, й лелечата.
А чого б то нам за ними
В теплий край не відлітати?

Вже я був пішов до річки,
Щоб із нею попрощатись.
Вже сказав своїй сестричці,
Що збираюсь відлітати.

Почала вона для мене
В небі хмарку вибирати:
- Ти ж, Мишко, пиши частіше
І мені, і мамі. Й тату!

І який він, отой Вирій,
Де ти будеш зимувати?
Чи там часто ходять в школу?
Чи щодня, чи тільки в свято?

- Не журись, - кажу сестричці, -
Опишу усе підряд,
А коли листів не буде,
Значить, вже лечу назад!
 

Сидько й  Тинько

Сидько сидів, Тинько - тинявся.
Сидько читав собі й сміявся.

Аби ж сміявся тишком-нишком, -
Тинько б не знав про тії книжки.

А то сидить, немов на лихо,
Здається, й лусне він од сміху.

Тинько і місця не знаходить -
З кутка в куток все ходить, ходить...

Вже геть не хочеться тинятись.
І він сказав: "Давай мінятись!

Іди ще ти, Сидьку, в Тиньки,
А я читатиму книжки!"
 

ПАМ'ЯТКИЙ  ВЕЧІР

Той пізній вечір дуже пам'яткий:
Між зорями виблискує жар-птиця,
Під яблунями ходять їжаки.
Сопуть і ходять.
Їм чомусь не спиться.
Вони зітхають тільки:
"ох" та "ах",
Коли цвіркун на скрипці зацигоче...
Жар-птиці палять світло на зірках,
А в їжаків такі блискучі очі!

ХОХА

Може, я сиджу й даремно,
Може, що й побачу.
За вікном - нікого. Темно.
Там лиш Хоха плаче.

Так півночі десь никає
У саду... В городі...
Де буває - не буває,
А все тільки в шкоді.

Не нагримають на Хоху
Ні мама, ні тато.
Через те вона нітрохи
Не йде ночувати.

Гульма цілу ніч гуляє,
До самої втоми...
Може, Хоха і не знає,
Що я сама вдома?
 

ЯК Я КАЖУ В СВОЄМУ САДУ

Калині кажу:
- Тітко Калино!
Горіхові кажу:
- Дядьку Горіше!
Нагідці кажу:
- Сестро Нагідко!
Барвінку кажу:
- Брате Барвінку!
А Хризантемі:
- Панно!
 

НІЧИЄ ДЕРЕВО І МОЄ

Я знаю, що всяке нічиє дерево
Хоче чиїмось бути.
Оця ось тополя - моя.
Є у неї ім'я, -
Я сама вибирала.
Назвала її - знаєте як? -
Т е т я н к а !
Цитьте... послухайте...
Вона озивається до мене
кожним листочком.
А коли надворі предуже - тихо,
так от - анішелесь -
Вона щораз промовляє:
Те-тян-ка... Те-тян-ка...
Ніби учиться говорити.
А я вчуся слухати.
 

ЩОСЬ ЗЕЛЕНЕ

- Ти диви, - каже мама, -
Знявся вітер. -
І позачиняла всі вікна й двері.

Коли це  Щ о с ь   З е л е н е
сіло собі на кватирку,
Звісило ноги
аж до підвіконня
Й просить:
- Не жени мене звідси, дівчинко,
Я не вітер.
Я ще тільки Вітрець.
Я не хочу зривати листя з дерев.
Я не хочу по квітках - потоптом.
Я не хочу зніматись, як вітер...
Можна мені посидіти оттутечки
й трішечки погойдатись?
 

ДОЛОНЯ ЛІТА

На долоні літа -
Самі стежечки,
Мов сірі вужі
Шарудять у високій траві.
Ой і побігла б я
тими стежками,
Та не хочу
 на сірого вужа
 наступити.

З нової книги для дітей "Слон мандрує до мами", К., "Задруга", 2001

СПІЛЬНИКИ
Одного разу король запросив на банкет своїх підданих і попросив при цьому кожного із них принести з собою пляшку вина, додавши, що всі принесені вина будуть злиті в одну спільну бочку. Кожний із запрошених подумав собі: "Яке значення буде мати моя невелика пляшка вина, коли все одно змішають вино із неї з іншими винами в бочці? Краще наповню її водою і ніхто не помітить різниці".
Коли зібралися всі гості, король наказав слугам внести бочку, в яку вони зливали з пляшок принесене вино. Коли слуги наповнили келихи, то в них виявилася вода, бо кожний із гостей подумав собі: "Принесу пляшку води замість вина, і так ніхто цього не помітить".
З кн. Поль Дж. Вортон. "Історії та притчі". Львів, "Свічадо", 1998.
 

Дитя із Жовкви
Антоніна ЛИСТОПАД

1710 р. Б.

Лежить яйце-райце на глиці.
Навколо - коливо квіток.
Не жовкне Пам'ять.
В часівниці.
І не стирається смичок.

Дзвонили дзвони. Гай замовкнув.
Лиш ремиґали щось воли.
...Ішли батьки. Із тої Жовкви.
Дитя слабесеньке несли.

Ледь дихало. Тремтіли жили.
Зерня з розтерзаних долин.
Ішли з надією на Силу.
До Богородиці ішли.

Серпнева гра. Святий початок.
А їм вже гаснули вогні.
Не встигли.
Вмерло янголятко.
Закрились віченьки ясні.

Була безвихідь. Темний ранок.
Уліті - зимова заміть.
І хтось порадив наостанок.
- То перед Образ покладіть.

Їм все одно. Усе холоне.
На груди сів осиний рій.
Поклали.
Прямо пред  ікону.
Без всяких, врешті, вже надій.

Усе згоріло. Темна пляма.
У душу стукає пугач.

І раптом чують голос:
- Мамо!
І тої тихенький рідний плач.

Від щастя віднялася мова.
Стріпнулось серце, мов крильце.
Дитя проснулось. І здорове.
То як же дякувать за це?!

Розвиднілося. Всюди - біло.
Запахнув сильно розмарин.
А люди просто заніміли.
І на коліна, як один.

Слова вернулись. Плаче ненька.
І батько плаче. З почуття!
Влетіла ластівка тихенько.
Долоньки простягло дитя.

Був день. Була така росиця.
Скрізь проросло сухе зерно.
Не жовкне Пам'ять - чарівниця.
Не падає перо на дно.

Плач Ікони
(скорочено)

1674 р. Б.

Не вміститься душа у жмені.
Не взяти душу у полон.
Леґенди, як живі легені,
Дають кисневий пра-озон.

Не прозріваємо ніяк.
Звіріє навіть духоздача.
Чотир-седмиці...
Божий Знак!
Щось станеться: Ікона плаче.

Сльоза собі тече й тече.
Світи - в сльозі...
На Світ не сердься!
А найщиріша - не з очей.
А та, що капає... із серця.

То - запах маєва. І рути!
Замаяні святі шляхи.
Сльоза Ікони - для Спокути.
Подмухай на свої гріхи.

Усе побачить Довгий Час.
Усе почує неприсутність.
Ікони плачуть через нас.
Передчуваючи майбутнє!

Бо є Вселенське Боже Око.
Є Хрест. На скріп! І на кольки...
І будуть плакати, допоки
Не зміниться наш Рід Людський.
А код життя - у звичайніськім клені.
Милує всіх земна краса.
...Не вміститься Душа у жмені.
Душі потрібні Небеса.

   м. Краснодон

Кажуть, доріжки на газонах мають прокладатися там, де вони вже протоптані. Чому тоді перший, хто це робить, завжди платить штраф?
Життєспроможність ідеї виявляє себе лише з часом. Проте, коли вона зблискує ще комусь, це може бути покажчиком того, що до неї варто прислухатися.
Отож одна й та ж ідея виникла та отримала розвиток водночас у двох навчальних закладах, які уособлюють початок і кінець музичної освіти, її альфу й омегу - у музичній школі та Національній музичній академії. Ідея пов'язана з вивченням найдавнішого шару музичної культури. На академічному рівні цим офіційно вже рік, займається Катедра старовинної музики під керівництвом доктора мистецтвознавства, професора, академіка НАН України Н. Герасимової-Персидської. Діяльність катедри розвивається у різних напрямках: теоретичні дослідження, конференції, відкриття кляс гри на автентичних інструментах. Великим надбанням стала співпраця з Базельською Сколою Канторум (SСВ), звідки до нас уже кілька разів приїздять з лекціями найшанованіші у світі фахівці. Грегоріяніка, практикум співу ансамблевої музики ренесансної доби, гра на клявесині та теорія старовинних ладів... З іншого боку, у будь-якій молодій справі постає безліч проблем та запитань. Серед них - поширення зацікавлености молодих музикантів у цій сфері, підготовка нової ґенерації музикознавців, співаків та виконавців, при чому не тільки на вишуканих европейських інструментах, а й на національних аутентичних, споріднених з народними. Розв'язати цю проблему могли б тісні постійні стосунки з попередніми ступенями музичної освіти, нові ідеї в галузі музичного виховання...
Тимчасом неподалік Дарниці, у Школі мистецтв № 6 вже два роки існує нове "Фолкльорне" відділення. Керівництво школи відважилося на цей крок, відчуваючи історичну та етичну необхідність відновлення релігійних та культурних обрядів, старовинних форм народного театру та пов'язаних з цим особливих родів музикування. Спів, хор, танок, гра на сопілці, імпровізація, вертеп, акторська майстерність... Все це різноманітні, як би ми сказали, предмети, але їх у синкретичній єдності викладає П. Дудар, людина неординарна, творча, закохана в дітей та здатна на нестандартний поворот думки. Цей дивовижний учитель не зупиняється перед стереотипами, перед удаваними межами, що прокладені у мистецтві між типами музичних жанрів, типами мистецького прояву. Понад те, саме у подоланні класифікаційних бар'єрів, які були складені для дорослого розуміння, та які не існують у дитячому сприйнятті, і полягає місія шкіл мистецтв. Експериментальне відділення П. Дударя передбачає вільний перехід від одного до іншого, поєднання того, що дотепер вважалося неможливим. Вчитель глибоко переконаний, що поруч із зануренням у народні жанри та мітологію потрібно розвивати в дітях вишуканий і всебічний смак, відчуття прекрасного та вміння мислити. Тому їхні сопілки не тільки супроводжують обрядові дійства, а у супроводі гітари - чудове співставлення у дусі ренесансу та бароко - виконують европейську старовинну музику, миттєво перетворюючись на флейти траверсо. Маленькі музиканти з однаковим задоволенням та вмінням грають на своїх сопілочках українські народні пісні та гавоти Баха, імпровізують другий (третій, четвертий) голос до наспіву та контрапункти у стилі вільної поліфонії, розігрують обряди та інтонують кожний мелодійний зворот у контрапунктичному мереживі так осмислено, ніби це людська мова. Таким чином, у грі діти пізнають не тільки душу свого народу, а й давні та, як нам - дорослим - видається, такі складні загальноевропейські закони риторики та поліфонії, голосоведення та формотворення, мистецької краси... Якщо ці діти будуть розвиватися так і надалі, то у майбутньому відродженні старовинного музикування можна не сумніватися. Звичайно, не всі, але кілька з них вже є і, сподіваюсь, будуть музикантами. Решта ж залишиться слухачами, знавцями джерел нашої культури.
Поки в Академії замислюються та шукають способів розв'язання назрілих проблем, на іншому кінці одного з шляхів вже здійснюється споріднена справа. Як у дитячому підручнику: з пункту А до пункту В..., а в цей же час з пункту В до пункту А... На запитання, коли вони зустрінуться?, можна вже впевнено відповісти: дуже скоро.

  Катерина Берденникова

Справа Церкви, а особливо української Церкви, не є лише справою ієрархії, священства і монашества, але цілого українського народу. Увесь народ повинен брати участь у вирішенні долі своєї Церкви.
Справа єдности нашої Церкви - не тільки на часі, але й дуже важлива для дальшого нашого існування як в Україні, так і в діяспорах. Сьогодні багато людей застановляється: чи потрібне нам це релігійне розбиття? Чи потрібна нам ворожнеча між собою - людьми однієї національности, культури? Дійсно, це потрібне хіба ворогам України: щоб між нами точилася баламута, щоб ми себе не любили, щоб ми себе взаємно поборювали і ніколи не змогли бути зорганізованими.
Передусім маємо збагнути, що саме єдність нашої покищо розбитої Церкви допоможе нам усім зажити правдиво людяним життям . Сьогодні в багатьох місцях відбуваються братні зустрічі різних церковних громад, спільні молебні, дискусії і все інше, що наближує нас до самих себе. Але конче мають бути послідовно зорганізовані дії.

Зиновій Квіт, США

Хотілося би читати в "Нашій вірі", що не пасивно сприймають люди кривди, негаразди, не мовчать, а шукають дорогу до кращого життя, знаходять її і діляться із іншими своїм досягненням. Не обов'язково то мають бути великі діла. Можна почати з малого. Так, як починають котити кульку снігу, що з кожним обертом зростає.
Ось хоч би й щодо зросійщення... Коли б було більше таких, які б запитували: "А чого це ви говорите до мене російською мовою?" - то в Україні панувала б українська мова. Без наказів, без дискусій! Пишу про це, бо людина живе надіями.

Надія Мірчук, США

Порівняно з попереднім Світовим форумом українців нещодавній ІІІ форум не був тихим та спокійним. Тоді було більше віри, сподівань на краще. Той форум проходив під девізом "У співпраці та єднанні увійдемо в ХХІ століття". Слава Богу, ввійшли в нове століття і тисячоліття, але ні єднання, ні співпраці не відбулося навіть між святими отцями, не кажучи вже про роз'єднання та розколи в політичних партіях.
Ієрархи церкви Московського патріярхату навіть чути не хочуть про об'єднання трьох гілок Православної Церкви в єдину соборну Українську Православну Церкву. Поводяться по-фарисейськи, не визнають Української держави і ратують за такий собі "єдіний славянский саюз", та ще й нехтують українську мову, як "нєблагадатную". Святкування 950-річчя Київо-Печерської лаври відбувалось біля Свято-Успенської Церкви під червоно-синім прапором. Навіть святі мощі апостола Андрія Первозванного не додали цим ієрархам ні християнської любови до ближнього, ні взаємного прощення, ні побожности. УПЦ МП навіть не прийшла до святої Софії помолитись за Україну в День Незалежности.

Олександра Попелюк, м. Чернівці

 Надгробне слово Є. С.

Тарас Лехман, Львівщина

Молодий мужчина спостерігаючи, як його вісімдесятилітній сусід садив абрикосове дерево, запитав старого:
- Чи ви ще сподіваєтеся їсти з нього плоди? Старий, спираючись на лопату, відповів:
- Звісно, що ні. Я знаю, що не буду їсти плодів з цього дерева, але я ціле життя з великою охотою їв абрикоси з дерев, яких не садив. Таким чином я намагаюсь віддячити тим, хто посадив дерева для мене.

З кн. Поль Дж. Вортон. "Історії та притчі". Львів, "Свічадо", 1998.
 

На першу сторінку