Газета "Наша Віра", жовтень 2011 р.

Покрова: вiдгомони дива
Андрiй ТОПАЧЕВСЬКИЙ

Хоча Покрова Пресвятої Богородиці не є одним з найбільших свят християнських, але відзначається у нас 14 жовтня з особливою шаною. І заслуговує статусу Національного свята. Для цього маємо досить історичних, звичаєвих і релігійних підстав.
Якось давні руси, дружинники князя Оскольда, дісталися човнами Константинополя і взяли його в облогу. Одначе візантійці негостинно зустріли їх «грецьким вогнем». Та пошарпати околиці грандіозного міста нашим предкам все ж пощастило. Тому в храмі передмістя Влахерн зібралися миряни, благаючи Богородицю про порятунок. І Вона з’явилася перед вірними, скинула з Себе покрову — омофор, вкрила нею тих, що молилися. Люди зробилися невидимими для ворогів... Свідками цього були юродивий Андрій та каліка Єпифаній, що й занотували хроністи, як і годилося у дев’ятому столітті, щоби диво було визнане церквою.
Навернені дивом дружинники, на чолі з Оскольдом, прийняли святе хрещення. Дарма, що потім відбулася реставрація язичництва; невдовзі Св. Володимир передав під Божу опіку свою державу, де вшанування Покрови Пресвятої Богородиці набуло особливого змісту і поширення.
Є у християн уявлення про те, що Син Божий Ісус прийшов як Заступник за тутешніх грішників, а Пресвята Діва Марія є Покутницею ще небесного, найпершого, праматеринського гріха Єви. Тому святість Її образу особлива; до Неї, як до Заступниці, зверталися у важкі хвилини наші матері й бабусі. Вважається, що Вона може простити найзапеклішого грішника; у візантійському апокрифі «Ходіння Богородиці по муках» Вона полегшує страждання навіть засуджених на вічні тортури мешканців пекла. Згідно з християнською традицією, чоловіки молять Пресвяту Діву за винятково драматичних обставин. Відомо, що екс-гетьман, сенатор і воєвода Київський Іван Виговський перед своїм розстрілом читав акафіст до Богородиці.
З постаттю Богородиці пов’язані численні релігійні свята (Пречиста, Покрова, Благовіщення, Успіння); тому в православних церковних співах Її називають «всіх часів року благословенням». У фолкльорі цей аспект Її образу поєднався з давніми язичницькими уявленнями про богиню землі, богиню-мати Ладу. Траву вона вкриває листям, небо — хмарами, землю — снігом, воду — льодом. Дівчат же покриває весільним вінцем, бо вважається покровителькою й оборонницею шлюбів. Увечері на Покрову юнка перед образами читала стародавню молитву, прохаючи Богородицю цієї ж осені накрити їй голову хустиною, тобто зробити дружиною «з гарною дитиною», і щоб свекор та свекруха прийняли її як рідну: «Святая Покрівонько, покрий мені голівоньку. Не стежкою, не квіткою, а чесною наміткою». Бо дівчина, вийшовши заміж, ніколи вже не з’являлася на людях простоволосою... За народними уявленнями, мати-земля теж просить Покрову накрити її «білою наміткою». І якщо серед жовтня випаде сніг, це — на щастя молодим.
До Покрови слід завершити усі польові роботи. У Карпатах саме тоді повертаються з полонини додому овечі отари. Козаки ж цими днями обирали нового отамана.
Успадкувавши войовничість давніх русів, запорожці були водночас побожними, як і всі українці. Вільне козацтво глибоко шанувало Покрову. Нащадки напасників, від яких Вона врятувала у храмі мирних людей, волею Всевишнього стають ревними захисниками віри християнської, сповідальниками культу Покрови Пресвятої Богородиці! На Її славу завжди влаштовували церкву в самій Січі. Під Покровою Божої Матері запорожці не боялися ні вражого вогню, ані грізної стихії.
Ось як змалював це неперевершений знавець козацької історії Дмитро Яворницький: «Відшукавши якийсь величний острів або приглянувши височенький «ріг», тобто мис на березі Дніпра, обирали найкрасивіше й відкрите місце і на ньому, перш за все, зводили церкву, найчастіше Покровську, а вже згодом — інші, необхідні житлові споруди».
Покровську церкву не оминула трагічна доля самої Січі. Після розгрому ордою у 1659 році Самарсько-Микольського манастиря «зі шпиталем, дзвіницею і школою», перша церква була збудована «на новій Січі, Чортомлицькій, в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Церква була закінчена у вересні, а богослужіння в ній розпочате 1 жовтня (14-го за новим календарем), у день храмового свята Січі». Та у 1709-му омріяна церква знищена московським військом разом із самою Січчю, як помста за підтримку кошовим отаманом Костем Гордієнком гетьмана Івана Мазепи. При цьому, як пише історик, вже не «бусурманами», а одновірцями «із Січової церкви були взяті: різьблений з Царськими воротами іконостас з поставними іконами і з Деісусом, писаними на дошках і на полотні; вісім великих і малих дзвонів, три залізних з церкви хрести, одна Євангелія» і навіть свічки, віск та ладан. Згадуючи про це у своїй «Історії запорозьких козаків», Д.Яворницький, мабуть, і думки не мав, що подібне може повторитися у цивілізованому XX столітті. Та відомі трагедії сотень храмів, зокрема Михайлівського Золотоверхого, чиї безцінні середньовічні мозаїки і фрески й досі лежать у схронах східного сусіда.
Чи не більшість церков у межах «вольностей запорозьких» були, а деякі залишилися й донині, Покровськими. Їх зводили у селах і слободах, центрах паланок, на річках Берді, Самарі, Вовчій, Саксагані. Там збиралися спочатку майже самі військові, козаки, а згодом і місцеві «обивателі». Як тоді казали, вони «слухали служби, вчилися Слову Божому і доброму ладу в житті». Навіть в урочищі Кагальнику при впадінні Дону в море Азовське була похідна церква Покрови. І не тільки на землях запорозьких: останній кошовий отаман Петро Калнишевський власним коштом збудував у Ромнах церкву Покрови Богородиці «з різьбленим кількаярусним іконостасом і багатими у срібних шатах іконами...». Малярські роботи, дорогоцінні ризи й шати створювалися турботами і коштом старшини, усього товариства й окремих козаків. Вояк мріяв, якщо Бог дасть дожити до старости, заповісти своє добро Київо-Межигірському Спасо-Преображенському манастиреві, а самому піти туди послушником. Нерідко після молитви козаки вішали на ікони, на згадку про себе, золоті й срібні речі та прикраси — традиція, між іншим, західна.
Ікони у Покровських церквах — не лише сакральні символи і твори мистецтва. Сьогодні це певною мірою й історичні, етнографічні свідчення. Під омофором Богородиці портретно зображені гетьмани, старшини, а також прості козаки у мирні часи, як мисливці, рибалки, кашовари. Цим підкреслювалася схильність до господарських справ на зимівниках у паланках, що й личить християнину... Взагалі ж на схилі своєї історії Січ значною мірою демілітаризувалася. Військова рада у 1766 р. ухвалила завести при церквах — Січовій, Самарській та інших — «приходські школи для навчання хлопчиків грамоті, письму, Закону Божому, молитвам та упорядити шпиталі для улаштування старих, убогих, калік і злиденних».
Від самих же духовних осіб вимагалися «начитаність у Слові Божому, красномовство, голосистість, особливо від дияконів, і тверезість; сам начальник запорозьких церков (мабуть, архиєрей — А. Т.) мусив кожного недільного і святкового дня виголошувати проповіді, неодмінно напам’ять, українською мовою; тих, що не відповідали цим вимогам, запорозькі козаки одразу ж висилали з Січі». До речі, Д. Яворницький зауважив, що тривалий час у Січовій Покровській церкві священиком був колишній духівник і вчитель Катерини Другої, вихованець Київо-Могилянської академії Кирило Тарловський.
Щодо духовної орієнтації шанувальників культу Покрови, то звичайно стриманий і некатегоричний Д. Яворницький висловлюється тут цілком недвозначно: «Запорозькі козаки завжди вважали свою церкву незалежною стосовно вищої духовної російської ієрархії... Але така церковна автономія, природно, не могла подобатися російському уряду, і тому від часу приєднання козаків до Росії, після 1734 року, уряд, поволі прибираючи до своїх рук запорожців, намагався позбавити їх, між іншим, і церковної автокефалії... Моральна залежність запорозької церкви визнавалася військом тільки від Київського Межигірського манастиря». Цей духовний зв’язок, підкреслює історик, припинявся лише тимчасово, від 1709 до 1734 року, коли запорозькі козаки були «під протекцією Кримського хана». Інший літописець козацької історії, Аполлон Скальковський, наводив лист до ігумена цього манастиря, у якому запорожцями висловлювалася наївна, але щира упевненість: «Не буде Церква Божа і наша відлучена від манастиря спільнотного Межигірського, поки в Дніпрі води й нашого війська Запорозького буде». Підпорядкування Січі Межигірському манастиреві було закріплене угодою: «... щоб тепер і завше з їхнього манастиря Межигірського Київського, а не з іншої якоїсь обителі святої, священики служили з манастиря прислані, Божі служби у Покрові Пресвятої Богородиці, у церкві святій нашій запорозькій і всі духовні правила порятунку, війську приналежні, відправували й духовними отцями товариству були».
Давня історична сув’язь сакрального феномену Богородиці з Україною, поширення у нас православного культу Покрови, багатство й різноманітність пов’язаних з ним обрядів і звичаїв дають всі підстави вважати день 14 жовтня Національним святом. Мабуть, таки заслуговує Покрова на офіційне визнання. Але для цього, як відомо, необхідно прийняти відповідний закон.
Та, перш ніж турбувати такою пропозицією владу, попросимо Матір Божу. Не наважуючись благати Найдосконалішого, звертаємося до Неї, земної жінки, Заступниці, щоби попросила Господа про ласку. Скажемо: «Укрий, Покрово, від духа злого», або «Покрий чесним Своїм омофором» чи щось подібне, залишене у спадок батьками й дідами. Адже у таких випадках годиться й молитву прочитати. Ось, наприклад, з повісті сучасного автора, молитва обтяженої багатьма проблемами людини: «Божа Матінко, Пресвята Богородице, Ти — попереду, я — позаду; як з Тобою, так і зі мною, амінь!» Може, це надто прагматично навіть для Третього тисячоліття. Проте коротко і виразно, ще й зворушливо.

Подвиг вiри Данила Братковського
Анатолiй ЗБОРОВСЬКИЙ

Наступного року виповниться 320 літ від початку повстання під проводом Семена Палія і страти учасника цього повстання українського громадського діяча і поета Данила Братковського. Нещодавно в серії «Бібліотека журналу «Дивосвіт» вийшла друком книжка «Блюститель благочестя Данило Братковський». Видання містить історичну поему «Данило Братковський» і есей «Блюститель благочестя» Данила Кулиняка, а також статтю доктора історичних наук Олени Компан «На поклик альбатросів».
Перу українського шляхтича Данила Братковського належить книга поезій «Світ по частинах переглянутий». Автор критикує соціяльний лад Речі Посполитої, таврує пияцтво.
Данило Братковський також обстоював свободу православ’я, возив у Варшаву підписаний 51-м шляхтичем «наказ послам Волинського і Київського воєводств» захищати на сеймі православну віру, але все те було марно. Депутати проголосували проти інтересів православ’я, проіґнорувавши «наказ виборців» із Волині.
Навесні 1702 року у Фастові зібралася рада посланців духовенства, козаків і міщан. В її роботі взяв участь і Данило Братковський. Рада вирішила негайно розпочати повстання. Було ухвалено розіслати гінців, щоб ті піднімали народ на бій. Данило, як людина вчена і поет, написав бунтарську відозву до шляхти, до всіх православних України. Прочитавши її, Палій сказав: «І слово воює тепер. Для ляхів страшніше мушкетів ці твої рядки…»
З цією відозвою Братковський, переодягнувшись, подався на рідну Волинь. Але його схопили шляхтичі. Під час обшуку в нього знайшли документи, що свідчили про його причетність до повстання, яке вже охопило всю Правобережну Україну.
Данило Братковський міг врятувати своє життя, відрікшись від народу й прийнявши католицтво. Але поет-шляхтич обрав мученицьку смерть. У заповіті він написав: «Я порох, попіл мого Творця, Спасителя мого, йдучи на страшний Суд, беру з собою Його як свідка, що не заради бунтів, яких не було в моєму серці, а лише для захисту православ’я святого мушу прийняти смерть. Прошу і Матір мою найсвятішу, якій віддав шану, перебуваючи у його милости пана гетьмана Задніпрянського, порятувати мою душу. Прошу і всіх святих і взиваю на поміч, щоб при муках смерти моєї стали і підтримали мене. Сини мої, і насамперед старший, мають поховати мене у церкві луцькій Братській, 30 злотих боргу віддати братству, 30 злотих — хлопу, у якого я колись пограбував шкапу, що зайшла у чагари. Будучи в Малині, я віддавав йому ці гроші сам, але він не взяв. Якщо не буде того хлопа, віддати родичам, а як родичів не буде, то віддати гроші на спомин його душі на півтора сорокоусти. Відслужити за мою душу службу на святому місці на 2 сорокоусти Загоровського манастиря, на що 20 злотих, до Храму Святого Михайла в Луцьку — 20 злотих, потім 20 злотих на духівництво, на обід при похованні для вбогих. Оскільки немає кому обід зготувати, то старший мій син дасть 20 злотих на це… 40 злотих жінці, щоб поминальні обіди один і другий ставила… Синам і дочкам триматися цієї віри, за яку я вмираю, якщо хочуть мати благословення Боже… Шаблю — молодшому сину віддати».
26 листопада 1702 року посеред ринкової площі в Луцьку Данилу Братковському відрубали руки, ноги, потім голову й перерубали тулуб.
Доктор історичних наук Олена Компан зазначає про поему Данила Кулиняка: «В ній достовірно в художній літературній формі описано героїчний шлях поета, борця й патріота аж до моменту, коли він, як твердить автор, «смертію смерть поправ».
Цікаво, що поему «Данило Братковський» поет написав за обставин містичних. Восени 1980 року Данило Кулиняк переїхав у Луцьк і пішов до замку, де розташувався музей. Через реконструкцію музей було зачинено. Але музейні працівниці дозволили Кулиняку, як колезі (він раніше працював у Роменському краєзнавчому музеї) оглянути експозицію. А потім вони забули про несподіваного відвідувача, замкнули музей і пішли додому. Кулиняк притулився до стіни в кутку і спробував задрімати. Раптом він побачив перед собою світлу пляму, схожу на відблиск місячного сяйва. Цілу ніч йому марилася якась людина, яка хотіла щось сказати. Вранці йому розповіли, що тут, у вежі Свинопаса, 278 років тому провів свою останню ніч перед стратою Данило Братковський.
Д. Кулиняк вирішив, що такий збіг обставин не випадковий і заходився вивчати матеріяли про страченого поета. Так з’явилася поема і кілька статтей про Данила Братковського.

Українське привiтання
Президентовi Чеської Республiки
Вацлаву Гавелу до його ювiлею


Дорогий пане Президенте!

Прийміть сердечне привітання з України з нагоди Вашого ювілею! В свідомості багатьох українців імена Томаса Масарика і Вацлава Гавела є найтеплішими світилами на горизонті ХХ століття. І їхнє світло ще довго яснітиме. В українських дисидентів є багато спільних із Вами переживань. Ми пережили Празьку весну 1968 року, як спалах творчих сил і навіть надію на гуманізацію Негативного Принципу. Ми також пережили Ваш «діялог» із російськими танками, як останнє попередження нам перед арештами. Проте Ваша Оксамитна революція стала для усіх святом і прелюдією незалежности України, а також, певною мірою, і Помаранчевої революції.
Із радістю згадую зустріч українських дисидентів з Вами 1997 року в Київському університеті, організовану першим секретарем посольства Республіки Чехії Йозефом Грегоржем. При згадці Вашого імені його очі світилися тихою любов’ю. Бажаю Вам, щоб така любов супроводжувала Вас сьогодні і завжди. Ще хочу сказати, що ми дуже цінуємо Вашу принципову позицію зустрітися тільки з дисидентами. Змішування, як ми переконалися, веде до втрати обличчя. А в нашому світі так потрібні Обличчя і Особистості. Хай Ваш життєвий приклад і Ваша творчість приносять радість людям і примножує славу Вашої Батьківщини. Від багатьох моїх земляків дякую Богові за те, що Ви є.

Євген СВЕРСТЮК,
почесний президент Українського ПЕН-клубу

Вiру Бог дає тiльки люблячiй душi

З книги спогадiв «Живий в помощi Вишнього»
o. Василь ПИШНИЙ
с. Рубанiвське, храм Святоi Покрови, Сiчеславщина

* * * * *
Коли я народився, ішла війна, і нам не видавали ні свідоцтв, ні реєстрації про народження. І лише вже коли я пішов у п’ятий клас, нас, сільських дітлахів, на підводі, запряженій конячкою, батько повіз реєструвати в район.
І там у якомусь приміщенні перед столом, за яким сиділа сердита тітка, треба було повідомити дату й рік народження.
«Мамо, а коли я народився?» — запитав я перед поїздкою, щоб знати, що говорити в районі.
— Не пам’ятаю, синок. Пам’ятаю тільки, що йшов сильний дощ, коли ти народився й що назвали ми тебе Віктором. Але згодом до нас на свято Старого-Нового року прийшла далека родичка, майже столітня бабуся Параска, а вона була черниця, найбоговірніша на все наше село, і ходили до неї люди за порадою, всі її дуже поважали й слухалися.
Отож прийшла вона до нас, помолилась на ікони й заглянула на тебе, немовля, у люлечку, та так і зойкнула: «Який же це Віктор, це ж вилитий Василь!» З тих пір і стали ми звати тебе Васею. І сподобалося це ім’я нам. Ти був завжди якийсь тихий і з посмішкою слухав, як я, бувало, співаю:
«Прилетіли гулі, та й сіли на люлі,
Стали воркувати, Васю колисати...»
Так і довелося мені сказати сердитій районній тітці навмання й рік, і місяць, і число мого дня народження. І слава Богу! Воно так і краще, тому що день Ангела важливіший, ніж день народження.
* * * * *
Може мені здається, а може й справді наше дитинство було незвичайним, особливим, в ньому було багато таємничого і незбагненного — такі перехрестя доль у людському житті, про які тепер згадуєш з побожним подивом: такий прояв щирого милосердя буває, напевно, тільки в часи нашого вселюдського лиха й горя. У такі дні раптом дізнаєшся, що в кожній душі приховані таємні скарби неземної, невичерпної доброти…
* * * * *
Бабуся, ласкаво складаючи в бричечку на чистий рушник духмяні, теплі, великі хлібини (вона пекла хліб для МТС), примовляла:
— Слава Богу, начебто все добре, нехай порадіють трактористи, трудівники наші. І, благословляючи мене, просила:
— Потихеньку вези, щоб не розтрясти, хліб — живий, Божий...
І я по курній дорозі тягнув хлібний візок за село, повз кузню, повз корівник, повз зерновий тік, а потім з пагорбка на пагорбок...
Перед найбільш крутим бугорком робив перепочинок, відкривав ковдрочку, якою зверху накривався хліб, щоб не охолонув та не запилився — і дихав хлібним духом. Дуже хотілося відщипнуть хоч маленький, зовсім непомітний шматочок. Але відразу згадував «Не можна, це гріх, адже хліб живий, йому боляче буде. Можна просто надихаться — й не буде нічого хотіться...»
* * * * *
На мою думку, життя дається нам для того — і стільки, скільки треба — щоб встигнути полюбити все.
Пам’ятаю, я завжди дуже довго вертався із школи додому, бо неможливо було пройти ці шість чи сім кілометрів, щоб не впасти в балці в густу траву різноманітних квітів і довго дивитися вгору на небо, як пливуть хмари, як літають птахи, або слухати як співає в рівчаках річка Сура.
А не поспішав я ще може й тому, що мене ніколи ніхто вдома не ображав і не вимагав, щоб я чи вчився, чи щось робив. «Вася, вчись як хочеш, тільки добрим будь», — ласкаво говорила мені бабуся Одарка, і від цього на душі ставало так солодко, так гарно — і так хотілось, і так легко було вчиться, і хотілось щодня зробити щось добре.
Ось прийдуть всі з роботи додому, а у нас все зроблено: у дворі прибрано і пометено, вечеря зварена, корова нагодована і подоєна, і в хаті чисто, і перед іконою світиться лампадка.
Після вечері можна тихо про щось помріяти, почути, що розказують старші, або послухати, як читає перед мерехтливим каганцем Святу Книгу наш сусід поляк дядько Тимофій, сидячи у нас на печі... А дід Марко, який сам володів грецькою, італійською, турецькою та російською мовами (ще б пак — із «пожалованих дворян!»), в куточку на купі соломи філософствував:
— Хто не любить свою рідну землю, свій народ, рідну мову — а це ж все дає людині Господь! — той зневажає Божий дар, а тому не може і не буде любити Бога і віруючою людиною бути не може, бо віру Бог дає тільки люблячій душі. А без віри, як і без любови, людина доброю бути не може, а буде або войовничим безбожником, або скаженим забобонником, або жорстоким фанатиком. Віра, Православіє — це Вселюбіє — до всіх і до всього на світі. Вселюбіє, яке нікого не ображає, нікого не осуджує, нікого не проклинає. Нашою вірою є Любов, тому вірувати — це значить любити, бути Божою любов’ю в житті…
Я слухав дідусеву «філософію» і відчував, як радісно приймає душа всі ці дивні слова і навіки складає їх десь в своїх глибочинах…
Таке солодке, таке тихе дитинство — про все це я напишу книжку, а до тої пори, як вона з’явиться, відкрию Вам тайну найкращого життя. Та й хіба це тайна. Про це ж знають всі на світі — і старі, і малі: «Люби Бога — і живи як хочеш!»
* * * * *
Почалася війна, тато пішов на фронт.
А коли ворог вже був близько, бабуся зойкнула: бджіл, окаянні, погублять, шкода. І сховала всі вулики в очерет…
Після війни був голод; збирає бабуся лободу, раптом дивиться — рій летить, як хмара… Боже мій! Господи! Бджоли!...
Пішли за вуликами. А вони густо очеретом накриті, тільки дірочки для бджіл. І повнісінько меду!
Багатьох врятували від голодної смерти. Оце так: пожаліла бабуся Одарка бджіл… Певно, що доброта даремною не буває!
Віддячив Господь!
* * * * *
У кожної людини є в душі доброта, тільки вона як начебто десь глибоко прихована... Її треба розкрити, оживити.
Наша мудра, майже столітня бабуся Одарка вчила нас добротb по-своєму. Бувало, сядемо за стіл, а вона, благословляючи хліб, говорить: «Подивіться, дітки, за вікно: там пташки злетілися до годівнички, мабуть, на вас чекають, крихіток просять...»
І ми, взявши жменьку хлібних крихт, бігли по снігових заметах у сад — там на деревах дідусь розвісив годівнички. Залишивши пташкам скромну милостиньку, веселі й щасливі, ми поверталися в хату.
Так, по-своєму, ласкаво, вчила нас бабуся бути добрими, милосердними. Або, бувало, посадить мене біля віконця (важкі тоді часи були, післявоєнні, голодні) і скаже: «Дивись, Вася, як з’являться на дорозі бідні милостиньку просити, вибігай скоріше — і подавай їм — кому що: кому морквину, кому скибочку хліба, кому печеної картоплі...»
Я уважно, щоб не проґавити, виглядав у вікно — і як тільки з’являлись бідні, я біг до них: «Прийміть, заради Христа!» Вони, приймаючи милостиню, хрестилися, гладили мене по голівці й дякували: «Дай Бог здоров’я, дай тобі Бог здоров’я, хлопчику».
Вся милостиня до вечора роздавалася, бабуся і всі приходили з роботи, готовили вечерю. І в сутінках ми всі, з однієї великої миски, сьорбали гарячу юшку. І на душі було так тихо, так гарно! Мабуть, від бабусиної доброти.
* * * * *
Весела компанія — троє хлопців і три дівчини їхали в автобусі. Вони любили й були любимі. Навколишнім вони дарували радісні посмішки. Їм хотілося, щоб всі навкруги були щасливі.
Поруч із ними сидів досить молодий парубок. Кожен сплеск радости, кожен вибух сміху боляче впливав на його похмуру особу. Він увесь стискувався й ще більше замикався в собі. Одна дівчина не витримала й підсіла до нього. Вона довідалася, що його звати Віктор.
Виявилося, що він чотири роки просидів у в’язниці й тепер їде додому. Це ще більше здивувало дівчину. Чому ж він такий сумовитий?
— Ви одружені? — запитала вона. На це просте питання почула дивну відповідь: «Не знаю!» Дівчина розгублено перепитала: «Ви цього не знаєте?» Віктор розповів: «Коли я потрапив у в’язницю, я написав своїй дружині, що мене довго не буде. Якщо їй стане важко мене чекати, якщо діти почнуть запитувати про мене й це заподіє їй біль... Якщо вона не витримає, нехай із чистою совістю забуде мене. Я зможу це зрозуміти. «Знайди собі іншого чоловіка, — писав я їй, — навіть можеш мені про це не повідомляти».
— Ви їдете додому, не знаючи, що на вас чекає?
— Так, — приховуючи хвилювання, відповів Віктор.
Погляд дівчини був сповнений співчуття.
Віктор не міг не поділитися головним: «Тиждень тому, коли мені повідомили, що за добру поведінку мене відпустять достроково, я написав їй знову. На в’їзді в моє рідне село ви помітите біля дороги великий дуб. Я написав, що, якщо я їй ще потрібний, то нехай вона повісить на ньому синю хусточку. Тоді я зійду з автобуса й повернуся додому. Але, якщо вона не хоче мене бачити, то нехай цього не робить. І я проїду мимо».
Село було вже зовсім близько. Молоді люди посідали на передні місця й стали рахувати кілометри. Напруження в автобусі зростало. Віктор у знесиллі заплющив очі. Залишилося три кілометри, потім один...
І раптом пасажири підхопилися зі своїх місць, стали кричати й танцювати від радости.
Подивившись у вікно, Віктор онімів: всі гілки дуба були пов’язані синіми хусточками. Тріпочучи від вітру, вони вітали людину, що повернулася до своєї родини.
* * * * *
Жив на світі такий собі хлопчик, до якого любили метелики злітатися. Звали його Вася.
Піде Вася гуляти, а метелики довкола нього в’ються, на голівку сідають, шепочуть в обидва вушка: «Ва-ся, Ва-ся...»
— Ну чого ви? — говорить Вася, — отут я, ось я, не лоскочіться!
Одного разу вирішив Вася податися в далеку подорож аж на край землі. Взяв собі — отакенний! — окраєць хліба і пішов. Сказав на прощання:
— Поки хліб не з’їм — додому не повернуся.
Пішов з окрайцем — і пропав. Навколо все село голосило:
— Вася! Вася!! Де ти?! Пропав Вася — ніяк не знайдеш, нема ніде.
Раптом хтось помітив, що в одному місці, біля ставка, над травою метеликів багато кружляє. Побігли туди — і вірно — Вася в траві спить, а поруч із ним у хустинці окраєць хліба лежить.
Взяли Васю на руки, додому понесли, а метелики над ним в’ються, на голівку сідають, шепочуть в обидва вушка: «Ва-ся, Ва-ся...»
* * * * *
Якраз через дорогу від школи жив у маленькій хатці на поселенні в нашому селі чи то поляк, чи то чех — «не наш», як казали всі. «Бог есть любов», — дражнили його за те, що він в розмовах з людьми сам завжди додавав: «Бог єсть любов».
— Надо закидать это вражеское логово камнями, пока этого «Бог есть любов» дома нет, — закомандував директор нашої школи на перерві.
І почалось. Вся шкільна дітвора з якоюсь фанатичністю стала жбурлять каміння по хатці «врага». З маленьких вікон посипалось скло.
— І в двір, і в сіни! — (двері цієї хатки ніколи на замок не зачинялись), — з захопленням кричали діти. — Хай знають наших! Ура!
Що зупинило мене, чого і я не побіг на цю «війну»? В мене аж дихання перехопило від жаху: що ж ви робите, так же не можна! — галасувала моя душа.
— Хватит, — пролунала команда директора, — всем разойтись по классам, хватит, я сказал. — І все стихло. На ґанку школи я залишився один. «Який же сором, що ж його робити?» — крутилось в моїй голові.
І я й сам не помітив, як опинився у дворі «ворожої хатки» і став викидать каміня на дорогу: скоріше тільки, скоріше, поки він ще не повернувся з роботи, — підганяла мене думка, — щоб не побачив він цього страхіття, щоб не подумав про нас чогось поганого.
—Васильку, помоц тобі? — лягла на мою голову чиясь рука. Я сполохано завмер, підняв очі вгору:
— Дядько Тимофій! Бог есть любовь! — випалив я несподівано.
— Кинь, Васильку, я сам вберу. Ходьмо в хижку. Я ремонтую старовинний годинник. А тебе, якщо хочеш, навчу читати. Ось, читай зі мною:
— Хто під покровом Всевишнього, той під захистом Бога Небесного мешкає…
* * * * *
— Вася, мені з тобою треба побалакать, — приїхав голова колгоспу на телятник, де я працював після закінчення десятирічки. (В Гірничому інституті, куди я хотів вступити, мені сказали: «Тебе еще рано, ты несовершеннолетний», — і повернули мої документи. От я й став телятником: читаю «Діялектику природи» Енґельса, «Монізм» Плеханова, «Жизнь растений» Тімірязєва, «Мартін Іден» Лондона... Насолоджуюсь життям...)
— Що мені робить, душа горить? Я скоїв щось дуже погане. Якось воно наче саме собою вийшло, я цього й не хотів. Зайшов одного разу в колгоспний сад, де сторожував «Бог есть любов», а він якраз вглиб саду пішов. Дивлюсь — на купі сухого бур’яну лежить відкрита книга — і мене як наче хтось заморочив: «Ага, —думаю, — це ж, видно, Біблія. Спалить її треба, поки «Бог есть любов» десь відлучився».
Чиркнув сірник, бур’ян так і спалахнув — і книга загорілась. А як погас вогонь, бачу — так і залишилась вона цілою на купі попелу. Я придивився, всі слова цілі-цілісенькі. І я прочитав, аж скрикнув: «Бог есть любовь!», — і так злякався, що аж бігом втік звідти. А тепер і не сплю, і не їм, мучусь, пече щось в душі… прямо жити не можу. Знаєш, Вася, я, мабуть, піду до Тимофія і признаюсь йому, що то я палив Біблію. І хай він простить мене...
* * * * *
Мені довелося почати служіння в глухому північному селі, в напіврозваленому Храмі, в хрущовські часи. Боялися люди ходити до Церкви, хоча й дуже хотілося, як зізнався був голова колгоспу, бо найсильніше і незнищенне почуття в людині — це почуття Бога. Душа прагне Бога. Але боялись: комунізм, ідолянство — дуже страшні й підступні.
Тож залишилися ми в холодному великому Храмі удвох: молодий батюшка і бита-перебита бідами життя бабуся. Забрали її батьків і братів, трудолюбивих селян, і згинули десь під Архангельськом у сталінських концлагерях, а її за те, що залишилася віруючою і не перестала відвідувати Церкву, перестрівали вночі і били, знущались. І все ж вона не відступила й врятувала Храм. Дійшла до Мікояна — довжелезна черга, цілий тиждень на холоді вистоювала, і коли Мікоян в її присутності зателефонував комусь і сказав: «Церкву твою ніколи не зачинять», — вона втратила свідомість… І справді в часи гонінь церкву цю ніколи не зачиняли, хоча поглумились добряче: дзвони скинули, вікна побили, покрівлю здерли. Але таки врятувала храм старенька.
Й ото, бувало, ми з нею служимо удвох, а всі колгоспники, по коліно в багнюці, на жовтневий мітинґ ідуть з транспарантами — «Вперед до комунізму!» — до клубу мимо церкви. Я дивлюся на все це й кажу Олександрі Петрівні: «Матінко, що ж це таке: весь народ там, і тільки ми з тобою — тут? Страшно». А вона відповідає: «Батюшко, заспокойтесь, рано чи пізно відійде все це в тартарари, а Церква залишиться. Вона — вічна».
Взимку, рано-ранісінько, я ще тільки розтоплюю піч, а вона вже стукає… Забереться на піч і запитує: який сьогодні день, а час який? І вичитує, виспівує напам’ять вранішнє молитовне правило — і тропарі, і кондаки, і прокимни. А потім ідемо в Храм.
— Вища школа благочестя — ось що таке Церква! — говорить вона.
Колись десь викладала латинь, літературу. І ось майже століття життя, а не заникла під рам’ям убогої якась вишуканість, тонкість, шляхетність її душі.
Не прийняла вона ні «революції», не визнала ні нової влади, ні нових порядків. Немов би пішла з життя. Ні в яких тих справах участи не брала — і пенсію їй не дали. «Живе, як пташка небесна», — казали про неї в селі. Всі нове життя, «світле майбутнє» будують, землю переорюють, заводів наставляли, болота висушують, в космос літають, а вона одне й те ж торочить: «Яка може бути співучасть вірних з невірними? Ніякої!»
— Незаконно живеш, без паспорта, — чіплялося до неї колгоспне начальство.
— Віра — це любов, а не закони, — відповість і замовкне.
Так і жила. Тулилась у забутій розвалюшці серед бур’янів на краю села.
Запрошувала в гості у свята. Бувало, заберешся в її халупку навпочіпки (тільки так і можна було туди потрапити) — і починається святковий бенкет… У великий, старий, обшарпаний самовар вона вкидала (і знайде ж десь!) картопляні очистки, якоїсь крупці, сушеної малинки, травиці. Все це кипіло, булькало, перемішувалося і в три заходи подавалося як перша, друга і третя страва. І нічого смачнішого на світі для нас не було і бути не могло. Правдива душа знає правдивий смак поживи насущної.
Проте розповідь моя дещо про інше. Незвична особливість цього села полягала в тому, що всі хати тонули в яблуневих садах. І ціле село з пагорба бачилося як один великий яблуневий сад. Навесні — яблуні вкриті цвітом. А восени — яблука, різні, усілякої величини, барви і смаку. Самосвалами возили їх в райцентр на базар. Я дивувався і думав: «Які, одначе, працьовиті тут чоловіки, які сади посадили і виростили».
Та ось одного разу, здається, в лютому, знову стукає до мене ця інтеліґентна убога, вносить ящик з якимись саджанцями і ставить на вікно в моїй церковній хатинці.
— Тут різні сорти яблунь. Треба, отче, довкола храму яблуневий сад посадити.
— Велике спасибі і тим, хто до цього додумався. передай їм мій поклін і подяку. Буде довкола храму сад.
А увечері запитую у сільських бабусь:
— Хто це у вас такий знавець яблунь? Вже й у мене є саджанці…
— Та вона це все, наша «пташка Божа». Це її сади по всьому селу, сама все садила, викохувала. Ми все життя рубали та корчували, а вона все життя саджала. Ото й задумуємося іноді: хто це життя будує, а хто його руйнує? Загадка прямо якась… А навесні поглянемо на квітучі яблуні — душа завмирає від краси тієї, Господи! Якби й мені такою пташкою стати, як бідна нікому не потрібна Олександра!»
* * * * *
Залажу на горище, в горішнє віконце заглядає береза. На горищі — набитий соломою матрац, в узголів’ї — дровина, а біля узголів’я — велика ікона — полотно з зображенням Серафима Саровського. Згорблений преподобний спирається на посошок, довкола високі густі сосни, а біля нього — ведмідь. Я, важко зідхнувши, мовчки вклонився преподобному, й приліг під іконою. І чи то забувся, чи задрімав, та тільки бачу — лісовою стежкою іде преподобний Серафим і раптом зупиняється, обертається до мене й дивним, проникливим поглядом мовчки дивиться на мене.
І я очумався. Й відчуваю: звільнився, туги страшної як і не було, пощезла — й ніколи більше в житті не повторялась.
… Боже, як гарно мені було у них! Дивовижні фрейліни! Роки, тяготи, нестатки, до досконалости витончили високу шляхетність їхніх душ… Диво дивне! Отже, є в людини здатність перевищити земне наше єство й існування й піднятися на такий рівень духу, коли людина стає непідвладною руйнівним стихіям. Дух такої людини не можуть зломити ні муки, ні навіть смерть. Це життя в абсолютній свободі безсмертя…

МАКИ
Катря Гриневич

Жінка Йосипа, теслі, ходила по хаті з недужим своїм хлопчиком на руках. Журливо нахилялась над ним, цілувала його волосся, мабуть, удесяте вже розпочинала свою колисанку. Співала в ній про голубе небо, нагріте теплом Божої любови, про ручай, закосичений незабудьками, як очі янголят; про зябликів та синичок, що саме тепер ховаються у затишшя материнських крил.
Дитя зідхнуло, слухаючи, схилило й собі головку, ближче грудей Марії і з розпеченими жарою губками запало в глибокий сон.
Мама поклала його обережно на вбогій постелі, а сама боса, як, була, побігла за ліками до міста. Щоб не гаяти часу, пустилася. навскоси полем, з якого щойно вчора сусіди забрали збіжжя.
Перші вечірні сумерки волоклися вже по світі, і пронизливий вихор гудів поверх скиб. Із дерев на межах сипалось зів’яле листя, по борознах миготіли озерця води, мов срібні. Ген, у долині, чорнів Назарет.
Марія бігла щосил, аж вітер лопотів її одежиною, зривав хустину з русого волосся, спиняв віддих у грудях.
І враз заворушилось на полі все покривджене, налякане, дожидаючись рятунку. Безлиста рокита, що дуже бо¬ялася зими, доглянула здалеку Матір Божу і розчепіреним гіллям зачепила прохожу. Зачепила, придержала, стала просити жалібним тріскотом корчавих прутів:
— О, зупинися на часок, найсвятіша! Обійди тільки раз кругом, щоб заметіль пощадила мене на цьому відслоненому місці.
Але жінка теслі перебігла розгублено мимо неї, сильніше закутавши платинкою натомлене обличчя.
Стрінула ще світлушку, замотану в павутиння, — тільки зірвати б сітку хижака-павука — та Мати Божа так поспішала, що чула серце в роті.
Не спинила її й пташка, що кілька разів вдарилась на лету об її коліна, забігаючи й собі допомоги у святої мандрівниці. Її пернаті діточки, кимось налякані, розбрелися по очереті, і вона даремно закликала їх до себе криком горя та розпуки.
Марія не спостерігала сьогодні нічого на цій гіркій дорозі. З її босих порепаних ніг плила краплями кров і позначала на стернині пурпурову доріжку, одну й другу...
В аптеці ждало багато жінок. Аптекар видавав ліки чергою, і Марія ледве перед ніччю вернулася до хати. Зараз із порога глянула на дитину. Вона спала спокійно, рясний цілющий піт укрив маленьке чоло. Мати з полегкістю схилилася на поруччя ліжка, відпочиваючи після томної дороги.
Пересиділа так усю ніч на сторожі Ісусового сну.
Ранком, як сонце кинуло на Назарет перший жмут проміння, крізь шибку, що її протирали з роси ручки малого Сина Марії, видно було на полі два рядки маків, мов довгі шнури коралів. У ранішньому леготі вони тремтіли, як живі, на своїх високих і тонких стеб¬линках, а сонце пестило останнім теплом їх рум’яні пелюстки.
Усю днину збігалися діти з Назарету, щоб нарвати цих квіток з неба, але вони скоро в’янули. До того ж ішла осінь, що доти миє дощем і б’є лютими вітрами, доки з них не облетить Богом дана краса.
І маленький Ісус Назареєць вибіг у теплий полудень погратися з ровесниками поміж ті маки, червоні, як вогники, крилаті, як метелики, і крихкі, як мрія. Коли вже мав доволі забави, назбирав гарну китицю і з веселим співом поспішив до хати.
Біля вікна у сонці сиділа його молода Мати і пряла сивий льон, а веретено іскрою вертілося в її пальцях. А як схилилася, щоб придержати в обіймах свого пестунчика, він успів уже вбрати її волосся в ці тремтячі вогненні квітки, мов у царську корону.
Повна тихої погоди, дивилась на нього обрадувана Марія...
З тієї пори посеред піль, де росте хліб насущний для людей, з кожним літом цвітуть доріжки Божі, мов довгі шнурки коралів.

Господь i орачi
Катря Гриневич

Мандрував Господь через весняні поля тоді, як світять липким соком молоді бруньки верб і як у ставах край сіл переглядаються перші незабудьки. Почерез плече Господа була перевішана свитка, біле, як молоко, волосся торкав легіт, той самий, від якого прозябали травки. Мило було Господеві проходити межами поміж скиби піль, витягнені до сонця, і благословити людський труд.
У той час хлібороби не знали плугів, орали сохами; в кого нема худібки, сам тягне, аж піт очі заливає, а за ним повагом ходять галки, визбирують, що там Господь на долю дня послав.
Йде Господь, заткнувши руки за пояс, розглядає, як поорали люди свої наділи. Як побачить рівні, м’які скиби, то серце у Господа сквапніше б’ється у милім почутті. Він зупиняється і радіє. Бо сам Господь — хлібороб з віку на вік, і земля кожної весни однаково Його цікавить.
Трапилося, що старий господар щось дуже негарно виорав поле. Не здужав він робити та й годі. Скиби криві, тут і там наче переломані, деякі врилися в другу скибу або погнали вбік, куди не треба. А груда! Скиртами валяється! Така оранка, що аж не знати, де очі діти.
— Щось-то, чоловіче добрий, негарно твоя соха виорала, — заговорив Господь до селянина і невесело похитав білою головою. — Що ж тобі земля вродить, сирото, а?
Селянин, що стояв з сохою обіч, не пізнав Господа. Думав, що дідусь іде, певно, на завтрашній храм у друге село. Сам бачив, що його робота нінащо, потер чоло присоромлено і відповів:
— Як Господь схоче, то не сохою — кийком поколупаю землю і вона вродить! Бог бачить, що не здужаю робити.
Сподобалася така відповідь Господеві.
Йде Господь межами далі, пташня цвірінькає, бузьки клекочуть, від сіл іде вечірній дим, весело... Аж дивиться, під самим лісом нивка, так-то вже дбайливо виорана! Просто очей відірвати не можна: що пухка, що чорна, а скиби одна в одну, як стрічки оксамиту.
Сильно гарна була оця нивка під самим лісом!
Усміхнувшись непомітно в білу, пояс, розгойдану вітром бороду, Господь зупинився на межі проти нивки, радий добрій роботі, і каже до молодого орача:
— Ну й добре ж то потрудилася твоя соха, господарику!
Орач розпростав гордовито плечі, прижмурив очі щілкою від удовілля і сказав, не дивлячись зовсім на Господа, отак собі, косом:
— Відучора досвіта я над цією нивкою труджуся, грудку за грудкою розбиваю, мало не дую на неї, то мусить бути гарно виорана. Моя нивка і без Бога вродить!
Змовчав Господь, постояв хвилинку, чудно якось насупивши густі й сиві брови, а далі говорить:
— Далеченько мені підвечір ліс кругом обходити, перейду я полегки полем навпростець.
— Та йдіть, про мене! — сказав орач.
І Господь пустився йти почерез ті скиби м’які, як пір’ячко, чудово вилискливі від вечірнього заходового проміння, і довго було видно Його високу постать як, кидаючи тінь далеко на ниви, трохи пригорблена, йшла кудись в червонім попалі сонця. Сліди ніг Господніх шнуром простягнулися в вечірню далечінь.
Кинули орачі зерно на свої ниви. Вже стало воно сходити, день скорше, день пізніше прозябає тут і там соковита травиця. На тій нивці, де чоловік погано виорав, такі густі хліби, як гай, аж голубіють, в очах ростуть. Хто йде, не вірить, протирає очі — справжня благодать! А господар, що це його нивка, вийде, бува, глянути на свої засіви, то тільки руки складе і гляне скрізь сльози у небо, дякуючи, що поблагословило його нікчемну роботу.
Але... що це за пустиня онде під лісом? На чудово виораній нивці ні стеблинки; як коли б вітер усе зерно звіяв і поніс світами. Тільки там, де станула нога Господня, де зостався слід її, посеред пустого поля зеленіли маленькі купки жита, рясні, прегусті, як веселі острівці посеред пустки, і кожний палець Господній зеленів окремо...
Не захотіла нивка без Бога вродити!

Що не зробить старий — все гаразд
Г. К. АНДЕРСЕН

Хочу розповісти історію, яку чув, коли ще був малим, і щоразу, коли я її згадую, вона здається мені ще кращою. Жили в одному селі старенькі селяни: чоловік і жінка. Мали вони конячку. Та вирішили продати її або обміняти на щось корисніше.
— Ти, старий, на цьому більше розумієшся! — сказала жінка. — Ти що не зробиш — завжди добре! Їдь на ярмарок!
І вона пов’язала йому на шию хустку та поцілувала. Поїхав селянин. Шлях аж курився, бо людей на ярмарок поспішало багато! І везли, й несли вони всяку всячину. А якийсь чоловік вів на продаж корову. І така вона була гарна! «Напевно, й молоко дає смачне. Ото моя стара зрадіє!» — подумав селянин і запропонував мінятися.
— Гаразд, з охотою! — відповів хазяїн корови, і вони помінялися.
Пішов селянин далі з коровою. Коли це йде шляхом чоловік з вівцею. «Чи не помінятися? — подумав старий. — Вівцю тримати легше, ніж корову. Вона менше їсть». Хазяїн вівці залюбки погодився.
І старий пішов далі вже з вівцею. Дорогою він наздо¬гнав чоловіка із здоровенним гусаком під пахвою.
«Ти диви, який гусак! — аж підскочив старий. — Про такого моя жінка весь вік мріяла. Тепер вона матиме його!» І він залюбки віддав вівцю за гусака. А вже на підході до ярмарку виміняв гусака на курку. «Стара схвалить, — тішився він. — Бо курка якесь зернятко завжди знайде й сама себе прогодує».
Сонце підбилось уже високо, час було підобідати.
А тут саме корчма трапилась. І виходить з неї парубок з повнісіньким лантухом.
— Що це в тебе? — питає старий»
— Яблука дички! — показує парубок.
«Та багато! От потішиться моя стара! На нашій яблуні виросло одне-однісіньке яблучко», — подумав старий і віддав парубкові курку за лантух з яблуками. Зайшов із тими яблуками до корчми, а там саме купці багаті сиділи. Та й стали питати, що старий на ярмарку придбав. Він і оповів їм всю історію, від коня починаючи.
— Ох, і лаятиме тебе жінка, коли повернешся додому! — сказали вони.
— Поцілунок матиму, а не сварку! — відповів селянин. — Стара моя скаже: «Що не зробить старий — все гаразд!»
— Та ну? А побиймося об заклад? — запропонували купці. — Бочку золотих!
— І однієї мірки золота досить! — сказав селянин. Побилися вони об заклад і поїхали до його дому.
— Добривечір, стара!
— Здоровенький був, старий!
— Ну, я обміняв!
— От і добре, — мовила стара і обняла його, не звертаючи уваги ні на купців, ні на лантух.
— Я обміняв коняку на корову!
— Ти завжди все гаразд обміркуєш. Тепер ми з молоком! — зраділа стара.
— Так то воно так, але корову я обміняв на вівцю.
— Та це ж, напевне, ще краще! У нас трави якраз для вівці вистачить, — сказала стара.
— Але вівцю я обміняв на гусака!
— То у нас в цьому році на свято буде смажений гусак? Як ти добре вигадав!
— Ні, гусака я обміняв на курку! — сказав старий.
— Курку! Оце добре діло! — мовила стара. — Курка нанесе яєць, вилупляться курчата, у нас буде цілий пташник!
— Але курку я обміняв на лантух яблук.
— Ну, й молодець! — сказала стара. — І нам тепер яблук вистачить, і сусідів почастуємо, бо в них не вродили.
І вона поцілувала чоловіка.
— Ти диви!... — тільки й мовили купці. Й відсипали старому мірку золотих.

ЗОВСIМ IНШI ДЕРЕВА
або Мандрiвнi краєвиди
Раiса ЛИША

Вони завжди з’являються неочікувано, зненацька. Ті краєвиди, ті місцини, що у якийсь момент були твоїм притулищем існування й замешкання, твоїм споглядальним простором усіляких форм, що мали також свої імена і здавалися поставленими біля тебе назавше — для твого всезнаходження й впізнавання. Така бо ваговита устійненість і непорушність хати, погрібника, палісадника, вишневого й абрикосового саду, городу, що спускається з горба аж у зелений берег до ставка з білими лілеями, очеретом, осокою, рогозом, м’ятою, співом очеретянки… І все те міниться й променить, наче якесь особливе космічне утворення.
Літня глиняна піч за колодязем. А з боків під величезною старою абрикосою червоні кущі порічок, що здавалось росли й ростимуть тут вічно, куди стільки разів бігано-літано босоніж від дверей хати, спершу ледь затримавшись на розі вхопити аж чорних шовковиць, соковитих, що й руки і губи від них робилися сині… Шовковиця особливо впізнається туманним маревним чуттям, як дерево, котре мабуть найперше трапилося мені ще там, у іншому бутті. Шовковиця усетерпелива й ласкава. Гладеньке товсте гілля, тепле і прохолодне водночас, тримає тебе, наче мамині руки, не даючи впасти чи подряпатись, поки деруся вище й вище, дивлячись крізь густе листя на сонце, намагаючись побачити згори, де ж там той край світу? А з іншого боку вишні гукають, доспіваючи на сонці…І птахи, без чиїх голосів день був би не день, без червоногрудочки на вершку старої абрикоси, що співає свою вранішню пісню, позираючи й на тебе, що стоїш у дворі й чуєш, як сповнює тебе радість від споглядання і голосу пташки, з якою ділиш берег і небо, і все довкола.
Хто б ще отак як вони уклав тобі в душу про незнищенне. Хто б отак переконливо оповів сам собою про певність світу як щедрість, як спалах краси, даючи тим йому враз незаперечний, невід’ємний смисл.
І все ж чим або ким насправді були та й є звичайні ніби довколишні речі, істоти, яви природи — годі перекласти на слова. Все те однак сприймається як достеменне, понадсвідомо. І варіації, звісно, кидає тобі навстріч незмінно, втіканням, але й поверненням мелодії, ще і ще. Може, аби не забула знайому стежку та не заблукала ненароком бозна-куди, де вже не буде тих знаків місця і світу дому твого?
Це пробігання від хати до печі мимо колодязя, мимо порічок і шовковиці бувало стільки разів, що все щоразу бачене ніби вже навіки вросло в тебе, як ото гілка на дереві, та й від тебе вже далі мабуть росте…як і дерева, що вростають в Усесвіт.
Кинувши оком від дверей назустріч сонцю погожому, наче велика жовта жоржина, на солончики й нагідки перед хатою, що їх уранці поливаєш, відчуєш двір увесь наче на дотик, очима, босими підошвами, мітлою з зеленої нехворощі в руках, що нею той освітлений яснющим промінням двір оце тепер замітаєш. А колись, як прийде зима, кольорове цвітіння двору стиснеться у вогник каганця в хаті, у білу глибокість снігу. Іноді так вабить серед ясного літа згадати про далекий сніг і зимову пітьму. Немов наладнати карету чи високу золотаво-білу бричку — ще скитську, підказує щось підсвідоме, — у подорож. Святкову, барокову, що дерево на ній стремить — біліє вгору, мов струни якогось небесного музичного інструменту, ще й коні, уквітчані дзвониками й стрічками, і я їду світилкою на весілля.
… Мимо курайчиків, майорів, солончиків, що грають живими барвами, всією зеленою пахучою кольоровою істотою. До колодязя, в глибині якого блищить, переливається студена прозора добра аж солодка вода. Коли ж вода втишиться після дзенькоту й гомону відра, то здивовано й тихо дивиться з глибини небом, у якому стоїть твоє, наче не твоє, дивне лице. Хтось…
Біля печі мама порається, пече хліб. Біжу, несу їй щойно зірвані листки капусти, промиті водою з відра. Кипить борщ, палає сухий, ще тогорічний очерет, сухі гілки. Зверху на глиняному черені, рудувато-жовтому і наче м’якому, бо теплому, сушаться великі й дрібніші соковито-пахучі абрикоси… Розгортаю їх, ворушу… Від гарячої печі і сонця, що вже піднялося височенько, з них тече сік. Тимчасом мати вже спекла пироги з абрикосами. Їх смак здається мені смаком сонця…
Того краєвиду однак тепер можна сказати немає. Майже все те зникло з очей, подалося кудись у величезну невідомість. Непомітно і стрімко. Немає глиняної печі, немає шовковиці, смородини й того цілого саду колючих абрикос, де взимку такий глибокий та білий лежав сніг. Немає велетенської мудрої яблуні за хатою, яка стукала взимку в напічнє віконце і з нею було так гарно розмовляти без слів… Яка навчила мене чогось невимовно незабутнього… Є лише хата й старий колодязь. Але біля хати – зовсім інші дерева...
Так само й місце, де був погрібник, де жила в’юнка і цікава до всього ласка… Немає веселої стежки від хати з горба городом у берег. Горб втратив крутизну, став пологий, розплесканий. Зник, заріс майже зовсім ставок, втекла вода. Немає верби над ставом…
Та наразі я не про це. Врешті немає на світі батька та матері… Хоча десь вони є, душа відчуває це, сягаючи незримої межі, де незбагненно певно промовляє їхня присутність. Але ж і мене, тієї, що була мешканцем тих місць, тих устійнених обжитих краєвидів та пейзажів, тут не видно. І де перебуває та дівчинка тепер? Чи й справді продовжує жити в мені? Тоді що ж є я? Хто я тепер?... Хто я завжди?
… Та одного разу мені, що присмутнена сиділа під грушею, навідавши й розглядаючись на своє запустіле обійстя, раптом немов розвиднилося. То хата і старезна абрикоса за погрібником, зачувши мою зажуру, розрадливо загукали, зашелестіли, мовляв ті краєвиди, місцинки, пейзажі, овиди, крайобрії, що відійшли й здавалося зникли без сліду — насправді не пропали, вони є, вони…живуть — існують. І зелене листячко абрикоси з густими колючими віттями затріпотіло на вітрі, як колись, це промовляючи.
Вони, які були сотворені, які дивилися щодень в твої очі й здавались тобі вічними, і росли, а потім якось непомітно з надзвичайною делікатністю полишили тебе, може, аби не завдавати смутку чи прикрощів… чи не застувати те інше, що мало прийти, відпливли… Але не в небуття, як можна подумати … Бо коли вдивитися в глиб неба, там видно: є вони, у інших, не знаних просторах, таємничо і самобутньо, згадай, вони мандрують, як і ти, у світах…
Може, вони пливуть собі у невідомі виміри буття, подібно до хмар у небі? Ось тільки хмари легко мінливі… відповідно до своєї видимої вдачі. А мандрівні місцинки і краєвиди, які й тебе і всіх хто був пам’ятають, відкривають себе несподіванно цілими, хоча й таємничо преображенними, тож зовсім легко впізнати їх ще здалеку… То форми, котрі мають, видно, свою чутливу душу. Тому й повертаються, припливають — зустрітись…
Раніше я їх не помічала. Вони пропливали можливо на певній віддалі, не надто наближаючись. Або пливли крізь мене, бо я була для них в ту мить ніби поле або вода чи повітря, в якому птах летить, не помічаючи його, бо воно є, але на птаха не звертає уваги. Хоча й бачить, і чує, а нібито й не воно, нічичирк, до пори до часу, коли птах сам відчує, що то його небо, його вітер, його вода і земля.
Та одного разу я помітила, що зниклі краєвиди приходять немов у гості і навіть можна помітити — спонукають до спілкування. Як то притаманно й взагалі явам живого світу. Але це завітання, таке містичне при всій непояснимості причин, допевнює їхнє існування десь там, поза мною і поза часом та їхнім попереднім буванням. Іноді вони припливають у сни, подеколи котрийсь із цих забутих пейзажів, котрась місцина постає перед очима уяви з такою правдивою реальністю і з такої глибини своєї присутности каже тобі про себе, що було б гріх твердити, ніби тепер, у величезному безкрайому просторі, де скільки завгодно місця для всіляких речей, їх зовсім немає…
Може саме це й хотіла сказати мені, якось примандрувавши просто так, самохіть, глиняна піч за колодязем, з високим кущем полину, що завжди ріс побіля неї. Її шкарубка тепла шаршавість та заокруглена об’ємність не раз озиваються до моїх очей і долонь… Спершу абрикоси, потім вишні на черені, проти неба, що неймовірно пахнуть сонцем і липнуть до рук солодким темно-червоним загуслим соком… І довкруги повно сонця та світла, яке омиває тебе, висвітлює, вияснює, наче гілля на дереві, наче траву, наче високий кущ любистку… І осяяна тим світлом у незмінно білій хустці берегиня всіх цих створінь — і незліченних скарбів — мати. І великий лагідний володар — батько.
Скільки гадки та зору, село пливе, кружляє у вирі овидів яви і незримої формотворчої сили, й гуде, немов джміль, набравши меду та припадаючи до землі. Та ж недарма піч і хату робили ваговито стійкими, планетарно потужними, щоб довкола роївся сад і втримували щоб силу буття.
Аж чую, гомонить тітка Векла Кущиха, сусідка, до матері: «Оце прийшла тобі розказати, що зі мною було. Іду я сьогодні з Кам’янського, з базару. Спродалась, несу хліб та риби трохи купила. І отам якраз не доходя до кладовища, де школа колись була — що ж це воно таке? — бачу раптом старі хати, що колись давно стояли, як я ще малою була. І школа ж та стара… І наче світло якесь таке зробилося, як при заході сонця… Й ото йду я посеред тої вулиці біля хат, яких давно вже й сліду після 33-го немає. Так я дійшла до повороту на Мажарку. Й отут все враз змінилося. Хати й вулиця стара наче піднялися над землею і віддалилися. Не стало. А я стою посеред вулиці, що тепер є. Воно і давно, люди кажуть, на тім місці бувало, що дехто й блукав, не знаючи, куди потрапив».
…Для чогось вони приходять, завертають вряди-годи у своїх мандрах до тебе — краєвиди й місця, які тебе знали, і жили з тобою колись. І відаєш тоді , що не зникли без сліду. Може через те, що хтось їх любив — раптом зринає думка. Краєвиди мандрують і напевне зазнають якихось живих своїх перетворень, котрі якраз може й дозволяють їм прибувати до тебе, сповіщаючи ледь видну потаємну надію, стверджуючи щось космічно-сокровенне. Не тільки ж ти змінюєшся, пливеш в невідоме безкрає в океані буття… І не ти лише за кимось болиш…І не тільки ти маєш те, що дає силу залишатися незмінно собою.
Адже й ось вони — ті, що були місцем і свідками і частиною твого існування й життя твоїх батьків, родичів і пращурів, люблені ними і самим Богом краєчки землі і світу — мандрівні краєвиди — незмінні, сяючі… І десь таїться можливість зустрічі, котру вповні не здолаю тепер оцінити й збагнути, що вона значить. Лише чутно якийсь новий поштовх незвичного руху, поворот у твоїм просторо-часі. Ніби звільнення не знати від чого. Якесь плесо, що злегка світиться, мов небо удосвіта.
Вони навідуються, приносять вісті з мандрів-світів, поєднаних світлими стежками, залишають на твоєму порозі свою невагому, але істотно наповнену чимось писану торбу, і тихо та урочо відпливають у невидиму далеч. І ти їх відпускаєш — бо так само любиш волю. А все ж — вони твої, і серце, що було згірчене різними видами марноти, в цю хвилю дивно сповнене та обдароване незвіданим сяєвом світо-виду.
***
як світло знаходить
дім радости

дім зерна і дім часу

як віднаходить чекаючих
світовидно відчинені двері

ЛIТЕРАТУРНА ТВОРЧIСТЬ СВЯТИХ
«Повість про одну душу» Терези з Лізьє
Наталя КУЧЕР
,
науковий спiвробiтник Нацiонального музею лiтератури України

1 жовтня католицький світ вшановував Святу Терезу від Дитятка Ісуса, одну з найбільших святих сучасности.
В безмежному просторі світової літератури твори святих займають осібне місце. Поезії, проповіді, листи, щоденники, драматичні твори, окрім суто мистецької цінности, мають величезне значення як прояви людського духу в потребі само- і богопізнання, як свідчення страждань і просвітлення на тернистому шляху самозречення і духовного поступу. «Сповідь» Августина, «Пасхальне послання» Йоана Золотоустого, «Ліствиця» Йоана Синайського, «Гімн до брата Сонця» святого Франциска, «Темна ніч» Йоана від Хреста, листи Томаса Мора — ці та інші твори одразу ж стали класикою літератури, більше того, мали значний вплив на її подальший розвиток. Але, що найголовніше, вони дали можливість увійти у внутрішній світ виняткових особистостей, людей, основною метою яких був пошук Бога і служіння Йому до кінця своїх днів. І хоча ці книги не були розраховані на масового читача, за кількістю видань вони можуть зрівнятися з найпопулярнішими романами, а за своїм значенням для духовного життя їм важко знайти відповідник.

Hаприкінці ХІХ ст. на півночі Франції, у маленькому провінційному містечку Лізьє побачив світ ще один такий твір — автобіографічні записки молодої черниці — Терези від Дитятка Ісуса «Повість про одну душу». Власне, це були спогади про її недовге життя, в якому земне і небесне поєдналися в одне ціле. Вона писала їх на прохання настоятельки та своїх сестер. Перша частина рукопису про дитинство та юність з’явилась у січні 1896. У вересні того ж року була написана друга частина, її «доктрина», яка мала велике значення для теології Католицької Церкви.
Біографія Терези коротка і вкрай проста — вона прожила двадцять чотири роки, дев’ять з яких була черницею в манастирі Кармель. У 1897 році померла від сухот. А вже у 1925 була проголошена святою, так швидко, що не було витримано належного терміну. Папа Пій Х, який розпочав процес канонізації, передбачав, що вона буде визнана «великою святою Нового Часу». Пій ХІ, який її канонізував, назвав її «зіркою свого понтифікату», а також вважав «ураганом слави» всесвітній рух її пошанування. Дивовижно також, що її, черницю-відлюдницю, яка ніколи не полишала стін свого манастиря, було проголошено покровителькою всіх місій і місіонерів на землі. Більше того, теологічні осяяння її «маленької доктрини» спричинилися до присвоєння їй звання Вчителя Церкви. У 1937 році в Лізьє кардинал Пачеллі освятив присвячену їй церкву і назвав Терезу «скинією Бога Живого». Згодом, коли став Папою, він оголосив її покровителькою Франції разом із св. Жанною Д’Арк.
Як можуть всі ці титули вміщатися в скромній особі молодої черниці? Якою вона насправді була, ця «маленька іграшка Ісуса» з Лізьє? Вона розповідає про це у своїй «Повісті про одну душу».
Терезі не довелося проходити тяжкий шлях пошуку Бога — вона народилась 2 січня 1873 року в ідеальній християнській родині, яка була живою церквою Живого Христа. Її батько, Людовик Мартен — годинникар і ювелір, замолоду хотів стати ченцем-августинцем; мати, Марія Азелія Герін займалась виготовленням алансонських мережив і до одруження також робила спробу стати черницею. Вони зустрілись в Алансоні, де жили все життя, і одного погляду було досить, щоб впізнати одне одного і створити Родину. Кожного ранку сім’я Мартенів брала участь у Святій Літургії, але їх релігійність не була формальною і не висушувала вільне ставлення до Бога. В родинному колі вони «переживали свободу, яку може дати тільки Господь, яку собі навіть не можуть уявити ті, хто скутий ланцюгами цього світу», — писав англійський біограф Терези Джон Біверс. (Саме це почуття свободи у взаєминах з Богом вона привнесла у похмурі стіни манастиря, чим змінила внутрішнє життя цілого покоління християн). Подружжя Мартенів мало дев’ятеро дітей, з яких вижило лише п’ятеро, і всі п’ятеро згодом стали черницями, а найменша з них, Тереза — всесвітньовідомою святою. Вже в наш час батьки Терези були беатифіковані.
Від самого народження і аж до смерти в її житті було мало подій, але ті, що були, розглядались нею виключно в контексті Божого Проводу.
«Все моє життя Господь оточив мене любов’ю», — напише вона в спогадах, хоча життя завдавало їй неймовірного болю. Рання смерть матері, коли Терезі було лише чотири роки, розлука з старшими сестрами, які дали обітниці, хвороба батька, і нарешті, її недуга, що привела до смерти у молодому віці — це ті рани,біль яких вона тамувала лише ласкою Ісуса.
«Не стільки моє життя, у власному значенні цього слова, Ви знайдете на цих сторінках, скільки мої думки про благодіяння, якими Господь мене удостоїв» — і це головна особливість і багатство цієї книги. Справді, треба мати особливе духовне налаштування, щоб у таких сумних подіях життя бачити виключно вияв Божої ласки.
Після смерти матері Родина переїздить до Лізьє, де у невеличкому будиночку в саду пройдуть дитячі роки Терези. Спочатку її вихованням займалась старша сестра Полін, згодом її віддали на навчання в жіночий Бенедектинський манастир. «Пам’ятаю, слово небеса було першим, яке я змогла прочитати самостійно» — і такі знаки маленька дівчинка буде бачити всюди. «Подивись, тату, моє ім’я написане на небі», — простодушно говорила Тереза батькові, споглядаючи літеру Т в сузір’ї Оріона, і в її словах вже змалку була глибока переконаність у своєму призначенні. Вже в чотири роки вона вирішила присвятити себе Богу, і все наступне життя було лише кроками в її поступі. Коли її сестра Полін розповіла їй про свій намір вступити до Кармелю, манастиря з особливо суворим статутом, Тереза «відчула, що Кармель був тією пустелею, де Господу угодно буде сховати і мене». В найближчу неділю вона розповіла про це настоятельці, яка повірила її покликанню, але сказала, потрібно почекати до шістнадцяти років.
Назва манастиря (з арабської «Божий виноградник») походить від гори Кармель в Ізраїлі, де жив пророк Ілля і звідки він був взятий на небо. З початку ХІІІ століття на горі виник католицький манастир. Кармеліти живуть в крайній бідності, проводячи час в постійних споглядальних молитвах, в мовчанні, порушуючи тишу лише в разі необхідности. Навіть церковні служби у них без співів, храми вирізняються аскетизмом. Це закриті обителі — кармелітки не покидають їх аж до смерти, а спілкуються з відвідувачами через подвійну решітку. Черниці носять одяг з грубого коричневого полотна, в часи Терези вони спали на солом’яних матрацах. Число черниць не має перевищувати двадцять одну. Свої молитви кармелітки приносять за священиків Христової Церкви. В ордені кармелітів прийнято додавати до чернечого імені ще інше — або святого, або назву таємниці, яку особливо шанує покликаний. Так, Тереза, яка з особливим благоговінням ставилась до Ісуса Немовляти і до Його Страждань, була названа Терезою від Дитятка Ісуса і Пресвятого Лику.
Запал, з яким Тереза вирішила стати кармеліткою, викликає подивування. Як контрастувало її безжурне життя в затишному будиночку серед квітів, в достатку (основну роботу виконувала служниця) з аскетичним життям християнської спільноти, де панувало неухильне дотримання правил. Правда, в цих стінах уже жили її сестри, зокрема Полін, яка замінила їй маму, але ж вдома залишались ніжно люблячий батько і сестра Селін. Про своє покликання вона пише на самому початку «Повісти»: «Коли я розгорнула Євангелію, погляд мій упав на наступні рядки: «Потім (Ісус) піднявся на гору, і покликав до Себе, кого Сам хотів» (Марк 3.13). В цих словах вміщається вся таємниця мого покликання, всього мого життя; особливо ж – таємниця виняткового благовоління Господа Ісуса Христа до моєї душі. Він не кличе тих, хто достойні цього, а тих, Кого Сам хоче». Тому всі подальші її вчинки (розмова з єпископом, подорож до Риму і аудієнція з Папою, коли Тереза, всупереч забороні звертатися до Понтифіка, пристрасно просила дозволити стати їй кармеліткою у п’ятнадцять років), можуть видатись ексцентричними вчинками пещеної дитини, якби не внутрішня послідовність у сильному бажанні бути лише з Богом.
Особливо щемливими є сторінки, присвячені її взаєминам з батьком.
«Я не можу висловити, як я його любила! Все в ньому викликало моє захоплення». «Моя маленька Королева», — називав її батько. «Мій прекрасний Королю», — зверталась до нього Тереза. Великою ніжністю були оповиті їх взаємини. «Якось він піднімався сходами, і оскільки я стояла поряд, сказав мені: «Відійди, моя маленька Королево, щоб не задавити тебе, якщо я раптом впаду». Тоді все всередині мене запротестувало, і я, підійшовши до сходів ще ближче, подумала: «В кожнім разі, якщо тато впаде, я не буду страждати, дивлячись, як він помирає, а помру разом з ним». Яку внутрішню боротьбу їй довелось витримати, щоб повідомити про свій намір стати кармеліткою — Тереза весь день молилась до Святого Духа. Їх розмова відбулася в саду — за своєю значимістю та настроєвістю цей текст дуже суголосний опису містичних переживань блаженного Августина зі своєю матір’ю Монікою в Остії.
Батько смиренно, але тяжко пережив розлуку з найулюбленішою донькою — він захворів, а згодом був поміщений у клініку для душевнохворих. Всі вважали, що саме передчасний вступ Терези до Кармелю став причиною його душевного розладу. Донька страждала, дивлячись, як хвороба спотворювала колись таке вродливе, дороге їй обличчя. В цей час вона відкрила для себе Нерукотворний образ Ісуса Христа, пошанування якого у Франції лише починалося, і взяла собі друге ім’я — Пресвятого Лику. Так в її свідомості виник зв’язок між смиренним Ликом Христа і деформованим обличчям батька.
Її стосунки з батьком, рідкісні у своїй простоті і красі, стали також проєкцією на взаємини з Богом-Отцем, Якого всі бачили Суддею, а вона — люблячим Батьком. Це також цінна частина її теологічних інтуїцій. Якось у розмові з сестрами вона обмовилась і назвала Бога-Отця Татом. Черниці зніяковіли, а вона розсміялась і підтвердила, що так, звичайно, Бог-Отець і є її Татом.
Власне, ця книга, як і її життя, має кілька планів; перший, подієвий, був би сентиментальним і навіть банальним, якби ніжним голосом, як у піснеспіві, не звучав поряд основний мотив. Це мотив її внутрішнього життя, життя її душі. Голос її серця постійно промовляв до Бога. Це було пристрасне освідчення Нареченої з «Пісні Пісень» своєму Нареченому. І саме в цих емоційних текстах, де Тереза звертається безпосередньо до Ісуса, ми бачимо містику, яка «пізнала глибини любови».
«Не показуючись, не даючи почути Свій голос, Господь наставляє мене таємно», — відверто пише Тереза. Одного разу почуті слова молитви «Ось Наставник, якого я тобі даю. Він навчить тебе всьому, що ти маєш робити. Я хочу, щоб ти читала в книзі життя , яка містить науку любови» — входять в її серце як програма, яку вона розвиває і поглиблює власними діями. «Наука любови! Як солодко звучить це слово у вухах моєї душі! Лише цієї науки я бажаю! Віддавши за неї всі свої багатства, подібно до Коханої з Пісні Пісень, я вважаю, що нічого не дала», — дякує вона у відповідь. Як правдивий містик, вона чує голос Бога всюди, але найчастіше не під час молитви, а серед повсякденних занять. Її маленький простір манастирського життя стає наповненим служінням з любов’ю. Насправді це непомітні, буденні речі (догляд за хворою, піклування про черниць, ніжність до новеньких), але саме в сіру повсякденність манастиря вона привносить свою творчість «малих жертв» і освітлює зареґламентоване життя в ритуалі. Чого вартий епізод, коли вона збирає сльозу померлої монахині собі на пам’ять… (Алан Кавальє у фільмі поглибив цей момент – сльоза сестри Женев’єви з’являється тоді, коли Тереза цілує її ноги в труні).
«Він, Учитель Учителів, наставляє без голосних слів. Ніколи я не чула, як Він говорить, але Він в мені. Кожної хвилини Він керує і надихає мене. Якраз в той момент, коли мені це потрібно, я помічаю, як стає зрозумілим до того мені невідане», — в текстах є багато її містичних просвітлень і тонких інтуїцій. Вони виникли не внаслідок читання наукових духовних книг, «які показували, що на шляху до досконалости стільки перешкод», а через постійну налаштованість на спілкування з Христом. І ще через свободу її взаємин з Богом. Бо справді, лише внутрішньо вільна людина може не переживати з того факту, що засинає під час подячної молитви, бо «маленькі діти так само дорогі своїм батькам, коли вони сплять, як і тоді, коли вони не сплять». Тереза наполягала, що Святе Причастя – це не нагорода за чесноти, а основна їжа для розкаяного грішника, — це погляд, який повертав до самих початків християнства і також був сміливим як на той час.
«Не бійтесь сказати Ісусу, що ви любите Його, навіть якщо ви цього не відчуваєте. Це засіб, щоб змусити Його прийти вам на допомогу і взяти вас на руки, як слабке дитя, яке ще не вміє ходити», — навчала Тереза новеньких у Кармелі. ЇЇ призначили проводити з ними заняття, і ці уроки дуже відрізнялись від повчань інших черниць — в них її смирення поєднувалось із духовною розкутістю.
Найперше, це погляд на святість. Святість була чимось недосяжним, для неї треба було так багато передумов і зусиль і навіть героїзму, що саме бажання стати святим сприймалось як вияв гордині і виглядало нескромним. Всі забули про розбійника на хресті, першого святого, якого Господь взяв у Царство одразу, як тільки він до Нього звернувся. Тереза, яка ще дитиною захотіла стати не просто святою, а великою святою, підходила до цього вкрай важливого питання з легкістю дитини: «Господь не може прищепити нездійсненних бажань, отже, незважаючи на те, що я така маленька, і я можу прямувати до святости. Вирости мені – неможливо. Я повинна терпіти себе такою, якою я є, з усіма своїми недоліками, яким немає числа. Але я хочу пошукати засіб потрапити на небо малим шляхом, зовсім прямим і дуже коротким; малим і зовсім новим. Ми живемо в час відкриттів: тепер уже більше не потрібно утруднювати себе, щоб піднятись сходами: у багатих їх з успіхом замінює ліфт. І я також хотіла би знайти ліфт, щоб піднятися до Господа Ісуса, тому що я занадто мала, щоб здійматись по сходах досконалости». Коли в неї з’явився образ ліфта для досягнення святости, вона звернулась до Святого Письма за вказівкою, і прочитала там слова із Премудрости: «Хто ЗОВСІМ МАЛИЙ, нехай прийде до мене!» «Ось так і я наблизилась до Бога, здогадавшись, що відкрила саме те, що шукала. Але бажаючи дізнатись, що Він зробить з зовсім малими, я продовжила свій пошук, і ось що знайшла: « Як втішає кого-небудь мати його, так втішу Я вас: на руках буду носити вас і на колінах пестити» (Іс. 66-13. 12). Ніколи ще більш ніжні, милозвучні слова не були звернені до мене, щоб звеселити мою душу. Ліфт, який повинен підняти мене на небо, це Твої руки, Ісусе! Для цього мені не треба рости, мені потрібно, навпаки, лишатися маленькою, треба ставати все меншою і меншою».
Це — феномен «малого шляху» святої Терези, який не лише збагатив духовність кармелітів, а й розширив свідомість мільйонів. (Таку назву цій інтуїції Терези дала її сестра Агнеса, вислів був сприйнятий всіма папами, аж до Йоана Павла ІІ).
Загалом багато з її духовних прозрінь пов’язані з темою дитинства; від них віє пахощами троянд, якими вона осипала дароносицю. Саме цим її тексти відрізняються від творів її великих попередників – еспанських містиків, також кармелітів, святих Терези Авільської та Йоана від Хреста. Це і споглядання Дитини – Ісуса (в Кармелі їй дали ім’я Тереза від Дитятка Ісуса), і ототожнення себе з Його іграшкою, і відчуття себе маленькою, щоб радісно і добровільно «віддатися Богу, як дитина, яка без страху засинає на руках у батька». Слова «мала», «маленька» — серед найбільш уживаних нею. Це і одна з її теологічних доктрин — Духовне Дитинство: «Малих будуть судити надзвичайно м’яко. І повністю можна залишатися дітьми, навіть займаючи високі посади, навіть живучи дуже довго. Якби я дожила до вісімдесяти років, я ясно відчуваю, що залишилася б зовсім маленькою, як зараз». З лютого 1895 року Тереза починає підписувала свої листи як «зовсім маленька Тереза» — це її надія на те, що чим більше вона почуватиметься малою перед Богом, тим більше буде об’єктом Його піклування, бо «справжня любов полягає в приниженні себе».
Можна сказати, що автобіографічні тексти Терези — це наскрізь теологічні розмисли, бо жодна з подій її життя не існує поза осмислення її в контексті життя з Богом. Парадоксально, що описуючи своє життя, Тереза, яка не мала ґрунтовної освіти і не любила читати наукові трактати (її настільними книгами були лише Біблія, «Наслідування Христа» Томи Кемпійського та твори Йоана від Хреста), витворила могутню теологію. Це теологія з глибокими релігійними інтуїціями, в якій дуже особистісний підхід поєднувався з універсалізмом, що робить її духовний досвід таким цінним. Той викладач катехизису з пансіону Бенедектинського манастиря, який жартома називав її «маленьким Учителем Церкви», виявився провидцем — у 1997 році її було проголошено Вчителем Церкви.
Дивовижно, що палке почуття Терези до Бога, її ніжність до Пресвятої Богородиці, ревність до Церкви гармонійно поєднуються в її особі з поміркованим і мудрим поглядом на чернече життя. Хоча сама вона ніколи не ухилялась від правил, прописаних в Статуті (вранішній підйом о 4.45 ранку, пісна їжа протягом року, неопалюване приміщення), але завжди була чужа фанатизмові і вважала, що така крайня суворість, хоча й попускалась Богом, але була Йому не до вподоби. Вона мало дбала про умертвіння плоті, бо Дух говорив їй, що досягненню святости сприяє набагато більше умертвіння розуму і серця. Вона також вважала, що виконуючи Статут, не рахуючись ні з різними кліматичними умовами, ні з різноманітністю характерів, означало спокушувати Бога і грішити проти Його розсудливости. Справді, умови холодної Нормандії суттєво відрізнялись від умов інших манастирів Кармелю у теплому кліматі Близького Сходу чи Еспанії. «Від холоду я страждала смертельно», — напише Тереза, нічим не виказуючи свого незадоволення. Ймовірно, що саме цей холод у поєднанні з вбогим харчуванням став передумовою її недуги.
«…Книга Маленької Терези, неначе проста і наївна, а насправді одна з найбільш глибоких і нерозгаданих, коли-небудь людською рукою написаних книг», — писав російський релігійний письменник Дмитро Мережковський. Він вважав, що найближчими внутрішньо до неї є Книга Йова, «Темна ніч» св. Йоана від Хреста та «Думки» Паскаля. Справді, в текстах Терези є багато посилань на твори Йоана від Хреста, поета-містика, якого вона дуже любила. Від нього в Терези з’являється образ темної ночі — стану страждань від богопокинутости, який все частіше буде її супроводжувати.
«Ви думаєте, мабуть, що я дещо перебільшую, говорячи про морок своєї душі…» — писала Тереза. «Моя душа спізнала різні випробовування, я багато страждала тут, на землі», — в останні роки до них додались і фізичні муки. В 23 роки вона захворіла на сухоти. Коли в ніч зі Страсного четверга на п’ятницю хвиля крови піднялась до її уст, вона сприйняла це як поклик Ісуса. Саме в цей час вона пише спогади і не приховує свого стану. Після другого приступу вона зізнається: «Він допустив, щоб мою душу охопив найгустіший морок і щоб думка про небо, така солодка від самого дитинства, стала для мене предметом боротьби і страждання». Спочатку вона не ухиляється від своїх щоденних обов’язків, виконуючи їх з надзусиллями (коли ввечері вона поволі доповзала до своєї келії, щоб роздягнутися, їй потрібна була ледь не година), згодом вона пересувалася вже в інвалідному візку свого батька. Незважаючи на її біль, настоятелька відмовилась колоти їй морфій, вважаючи, що знеболююче кармелітці не обов’язкове. Часті сильні приступи кашлю унеможливлювали прийняття Терезою Христових Тайн, що підсилювало її муки. Часом вона втрачала віру, бачила стіну аж до небес, яка відділяла її від Бога. Різні голоси нашіптували їй про марність її життя, її посвяти; вона переживала неспокій, «що ніколи не навчиться вмирати». І про все це вона пише з граничною відвертістю, лишаючись собою, маленькою Терезою, яка довірливо розповідає про свої страхи і не боїться порушити образ «талісману» манастиря, до якого всі звикли. «Не бійтеся, матінко, якщо я багато страждаю і якщо в момент смерти ви не побачите на мені ніяких ознак радости… Адже Господь помер від жертовної любови, а подивіться, якою була Його передсмертна боротьба!» Саме в останні страшні дні до неї приходить розуміння необхідности молитви за помираючих: “Як потрібно молитись за помираючих! Якби ви знали! Як необхідні ці прохання з вечірньої молитви: «Визволи нас від нічних привидів!»
Одного разу послушниця сказала їй: “Якби ви померли завтра після Причастя, це була би така прекрасна смерть», Тереза відповіла їй: «Це було би не схоже на мій маленький шлях. Хіба я маю сходити з нього, щоб померти? Це занадто добре для мене. Цього не могли б наслідувати малі душі. На моєму шляху лише самі звичайні речі. Потрібно, щоб малі душі могли робити все, що роблю я». В день смерти вона сказала: «Я ніколи не повірила б, що можна так страждати. Ніколи! Ніколи! Я можу пояснити це лише своїм палким бажанням страждати заради спасіння душ».
Напередодні смерти Терези, 29 жовтня, в її келію залетіла горлиця і сіла на вікні. Біля Терези була черниця Женев’єва (її сестра Селін). З’ява пташки нагадала їм рядки Пісні Пісень: «Голос горлиці чути в країні нашій… Встань, кохана моя, прекрасна моя, вийди! Ось зима вже минула».
Терезу поховали на цвинтарі в Лізьє, і вона могла би стати святою лише для Бога, як це часом буває, але вона залишила по собі рукопис у трьох дешевих зошитах. З упевненістю можна говорити про наявність літературного таланту Терези. Зважаючи на таке коротке життя і брак умов для письменницької праці, вона написала досить багато — двісті двадцять листів, вісім веселих одноактних п’єс, п’ятдесят чотири поезії, які були присвячені подіям у спільноті, а головне – три рукописи, що їх буде опубліковано після її смерти під назвою «Повість про одну душу». Вона визнавала, що їй бракує слів, щоб висловити все те, що відчувала її душа, бо це мали би бути «небесні пісні». Вона була свідома того, що оповідь про такі особистісні взаємини з Богом може сприйматися зовсім інакше чужими очима: «Я не могла б усього розповісти… є речі, які втрачають свій аромат, щойно їх виносять на повітря». Але все ж вона зважилась — і ми можемо подякувати її сміливості.
30 вересня 1898 року, рівно через рік після смерти Терези, «Повість про одну душу» була видана двотисячним тиражем. Черниці хвилювалися, що це занадто великий наклад для їх обителі. Але, як писав Джон Біверс, «історія життя доброї маленької черниці з невеличкого французького містечка, опублікована провінційною фірмою, історія, що не містила нічого надзвичайного, історія, що написана в стилі, який мало чим відрізняється від того, що нівечить багато духовних книг, — стала одним із бестселерів нашого часу».
За дванадцять років було продано сорок сім тисяч примірників, а до 1932 року кількість перевищила три мільйони лише французькою мовою. До Кармелю почали надходити листи з проханнями видати більше примірників з образками святої Терези — майже по п’ятдесят листів щоденно. З часу смерти і до канонізації — протягом двадцяти восьми років — було розповсюджено більше 30 мільйонів образків. Тереза від Дитятка Ісуса була канонізована в 1925 році, було зафіксовано тисячі зцілень за її заступництва. Одне із них — повернення зору маленькій Едіт Піаф — стало загальновідомим.
«Тереза зачепила в серці людства щось таке настільки глибоке і сокровенне, — писав її італійський біограф Антоніо Сіккарі, — що лише цим можна пояснити , чому вона стала святою настільки «універсальною»: поряд із св. Франциском — це єдина західна свята, яку шанують у східних Церквах і навіть за межами християнського світу».
Нині в багатьох храмах Европи стоять великі світлини з зображенням її посмішки — зустрічала їх у Польщі, Австрії, Франції. Сьогодні мільйонні тиражі її «Повісти» видані сорока вісьмома мовами світу. У червні 1980 року Йоан Павло ІІ, здійснивши прощу в Лізьє, сказав: «Подякуємо св. Терезі з Лізьє. Подякуємо їй за просту і чисту красу, яка через неї явлена Церкві і світу. Ця краса чарує нас, навіть якщо ми знаємо, що шлях до неї був тяжким і повним страждань… Але прекрасне існує тому, що очаровує нас трудом. Найважливішою працею, завдяки якій людина пізнає таємницю своєї людської сутности».
«Вважаючи себе народженою для слави, я шукала і засобів, як досягнути її; але внутрішньо мені було відкрито, що моя слава ніколи не виявить себе перед смертними, а буде в досягненні святости», — ці відверті слова Маленької Терези можуть бути сприйняті як вияв гордині, якби не було її життя, сповненого любови і страждання.

До Зарваницької Божої Матерi
Петро СОРОКА

Натруджена, як галицькі жінки,
Напружена, аж губи у судомі.
Твоя домена – ферма й буряки
І роди в стайні, на старій соломі.

Гоніння і тривоги. Біль і страх.
Утрати скорбні і печаль бездонна.
Це вже пізніше, там, на небесах,
Тебе прикрасить золота корона.

Це вже пізніше – омофор, янтар,
Як херувими проспівають славу,
Із щирої любови золотар
Таку безцінну викує оправу.

Десь серед інших храмів і святинь
Ти постаєш як диво-Богомати.
Але до цього люду, цих рабинь,
Інакшою з’явитись не могла Ти.

Твоя сільська наївна простота,
Твої страждання, звідані не всує,
Сказати мають нам,
що красота –
Це лиш тоді, коли душа горує.

Душа, яка просвічує серця,
То у сльозі з’являючись, то в слові…
Тоді ні рук не бачиш, ні лиця,
Лиш чисте світло вічної любови.

Диво тисячолiття
Євген СВЕРСТЮК

20-річчя Незалежности України відзначали українці в цілому світі. Вже те, що про Україну в ті дні говорили не лише українці, свідчить про увагу до України в світі.
Тим часом мізерна влада реґіоналів усе робить мізерно. Думає, де позичити гроші, як зекономити на культурі і як налякати політичними судами… А потім януковичі дивуються, що у світі про них і не згадують. Згадують, але як? Як пост комуністів…
Українські видання за кордоном відзначили свято незалежности святково. Готувалися мистецькі колективи, винаймали розкішні приміщення! Велика колонія українців в Італії. Голова Християнського Товариства українців в Італії Олесь Городецький запросив гостей з України.
Тут, нарешті, можна було побачити українських священиків, монахів, студентів і поселенців, що вже десяток років обживають квартали Вічного міста. А починалося ж з «Енеїди»:

Рогамус, доміне Латине,
Нехай наш капут не загине,
Пермітте жить в землі своєй...
Хоть за пекунії, хоть гратіс,
Ми дякувати будем сатіс,
Бенефіценції твоєй.

Серед наших «троянців» є співачки, скрипалі, актори — вони могли б і своїми силами дати концерт. Але усім було цікаво почути «вітер з України», побачити незнайомих і знайомих земляків. І, зрештою, усіх мучить питання: «Чи буде в Україні лад, і як те розуміти, що там діється?»
Нижче подаю фрагменти з мого виступу в Римі 25 вересня.
Вітаю українців під небом Італій. Що сталося в кінці ІІ ст. від народження Христа? Створюється враження, що молодь головнішого не знає і не має кого запитати, бо батьки дома ніколи не казали дітям прикрої правди…
На запитання — відбріхувалися, щоб правда не довела до біди…
— Скільки ви заробляли на місяць? — запитує турист.
— А у вас негрів лінчують — відповідає ідейний совок.
І раптом щось закрутилося над головами «будівників комунізму». В його мурашнику був свій порядок. Кожен комар кудись тягнув якусь подушечку. І раптом щось невідоме і велике чоботом розкинуло мурашник, все розлетілося… А мурашки вціліли.
… Маленькі мурашки люблять леґенди: от колись у нас був мурашник великий, як гора. Жили ми добре, порядок був.
Мурашки ж історії не пишуть і не читають. А люди пишуть — але одні так, інші — навпаки. Уявімо собі, що комуністичний мурашник вцілів. Багато з вас були б не в Італії, а на Колимі. І то вже не як засланці, а замануті туди довгим рублем. Кордони були б на замку, і рот у кожного — на замку.
Часто журналісти мене запитують: «Чи за таку Україну ви боролись?» Ми боролися за право любити і творити Україну! Напочатку 90-х років був анекдот.
Гласність зайшла до Перебудови провідати подругу в лікарні.
— Щось серйозне? — запитала Гласність.
— Спершу думала — серйозний перелом. Виявилося — звичайний вивих,— мовила Перебудова.
Отак би й закінчилася реформа Горбачова — зміною гасел. Зміною курсу партії. Боротьба з алкоголізмом. Боротьба з розкраданням народної власности. Гласність у боротьбі з недоліками. А далі знов — черговий з’їзд КПСС — і одностайне схвалення...
Але десь з високих сфер пролунав Голос, якого не чули, бо в небо не дивились.
Голос:
— Увесь ваш розум пішов на зміцнення вашої влади! А ви її втратите бездумно і непомітно.
— Усі ваші сили пішли на озброєння і нищення «ворогів». Але ви впадете не від ворога — і впадете без жодного пострілу.
— Усі ваші завоювання підуть вам на сором: в Берліні створять музей муру — вашого відмежування від Европи.
У Варшаві ваше ім’я прив’яжуть до Катині.
В Будапешті поставлять ваш танк в музеї окупації…
А український недомучений народ проголосує з результатом 91% — за незалежність від Москви.
Найстрашніше, що ви почуєте: як нас нищили.
Відразу після «визволення» Західної України, Країн Прибалтики почалися арешти.
Кого і за що арештовували? Людину, яка мала власність, авторитет і незалежне становище. Людину, яка була духовним вчителем народу. Людину, яка була національним авторитетом і організатором.
За кілька місяців сплюндровано громадянське суспільство і побудовано «Аґітпункт».
Високого голосу неба не чули, бо слухали голос Кремля. Усі вершини були знівельовані, люди оглушені. Тому здивувалися: «імперія зла» розсипалася. Танки і ракети пішли на брухт, а комуністи стали злодіями і розікрали «соціялістичну власність». Як у сні!
А що залишилося? То не був вселенський потоп. То не була «боротьба за мир», після якої каменя на камені не буде…
То був колапс ідола, напоєного народною кров’ю і звеличеного системою лжі.
Маленький, як мурашка, будівник комунізму раптом згадав, що його вчили:
— боротися проти приватновласницьких пережитків;
— боротися проти релігійних пережитків;
— боротися проти національних пережитків.
А тепер не треба боротися. І він став робити все навпаки. Бо ж переворот! Хаотично він став повертатися до «пережитків минулого».
А на початку 90-х Вавилонська вежа впала, і будівники кинулися до «пережитків минулого» — до приватизації, до релігії, до національних організацій.
Але якось не чесно повертався посткомуніст, а лукаво, так, як його навчили — нечесно і облудно. До храму він нібито повернувся. Але без покаянної молитви. Не за допомогою гнаних хранителів святині, а тримаючись тих, що служили і Мамоні і Богу, тобто пристосуванців.
До національної гідності і честі він не міг повернутися за допомогою лицарів, що поклали своє життя на вівтар Батьківщини. Їхні імена в системі лжі стали одіозними. Йому простіше було приєднатися до «державотворців», у яких повна губа патріотизму, а тим часом лукаве око шукає вигоди. А вже до приватної власности він повернувся вмить, але не через працю, а через крадіж-прихватизацію…
Будувати свій храм, свій національний вівтар, свій дім, то треба було б подбати про фундамент правди. Але посткомуніст не розрізняє правди, бо його вчили орієнтуватися на кон’юнктуру.
Постсовєтська людина не стала вільною і незалежною від рабських звичок. Чи могла вона будувати незалежну Україну — самовіддано і жертовно?
Усі Президенти України в минулому — члени КПСС. Вони пройшли школу безвідповідальности. Інфантилізація суспільства дійшла до того, що у нас по півсотні кандидатів у Президенти.
Як в анекдоті:
— На скрипці граєш?
— Не пробував. Але мабуть граю.
Злочини комуністів в Україні безмірні. Але найбільший злочин — система обезголовлення нації. Починаючи від 1918 року складали списки найкращих і знищували — аж до заборони згадувати імена. Погляньте на групові світлини дореволюційні… Погляньте на фотографії епохи п’ятирічок — і побачите результат системного спустошення…
Чи таку незалежну Україну ви собі уявляли?
Якби не чудо кінця ХХ ст., ми мали б комуністичне гетто. Тепер маємо посткомуністичне. Комуністичне — то система великих злочинів, організованих Кремлем. Вони забезпечили 90% атеїзм і 90% моральну стерилізацію. Деґрадація особлива — від 70-х років. Але особа є загадкою!
Залишалися «винятки і виродки»… А може просто совість?
Що ми отримали від падіння системи? Ми отримали відсталу, фіктивну державу, керовану з Москви. Отримали бюрократичний апарат, безвідповідальний перед народом. Отримали безбожно і антинаціонально налаштовані кадри. Ці люди нездатні будувати Незалежну Україну.
Отримали в спадщину «новий тип радянської людини» — тип лукавого раба, корисливого і безбожного, але уже без партійного контролю… І вони у нас досі при владі.
Але кожен з нас все-таки отримав:
— свободу совісти, свободу творчости, свободу слова;
— ми отримали Незалежну Україну, офіційно визнану у світі і ще не визнану постсовєтською людиною, що досі «проживає на вул. Леніна»;
— ми отримали право духовно підійматися і жити без конвою і страху;
— право творити незалежність в собі, в своєму домі, в своєму середовищі — згідно з Законом Божим;
— між іншим, ми отримали право називати речі своїми іменами і не поклонятися ідолам сліпої юрби, яка поклоняється і змушує до цього інших.
Ми отримали багато, якщо це брати на плечі наших попередників — борців за волю. Вони мали тільки ярмо. Ех, якби їм воля — вони б стали господарями, а не втікали на чужину.
Зараз головна проблема — навіть не влада донецького клану. Може нам Бог послав ту хворобу, щоб ми ще нею перехворіли, щоб так очиститись? Головна проблема зараз — відродження морально здорової людини, відродження гідности і порядности. Я думаю, це можливо тільки через повернення до релігійної віри, яка ставить високі вимоги до людської справжности.
Люди на Заході пройшли школу реформації і контрреформації, і це закоренилося в соціяльних інституціях, в законах, в свідомості і підсвідомості. Їм здається, що релігія трансформувалася в громадянські форми та правові інституції.
Людина постсовєтська, навпаки, зазнала розмивання моральних понять. Вона пройшла через безвідповідальність і лукавство. А тепер має пройти очищення через віру і Закон Божий. Навести лад в собі, викоренити спокусу насильництва можливо через пізнання ладу Творця і його Закону, що лежить в основі всього сущого.
Маю право — значить маю обов’язок. Передусім — гідно нести честь і ім’я свого краю, спадщину предків. Це мені дар — на виріст. Адже призначення людини — підійматися вгору.
Я відчуваю щастя жити без контролю і без конвою і без необхідности брехливо повторювати офіційну лож. Це було дуже принизливо і гріховно.
В умовах незалежности виробляється інший тип людини — гідної і сміливої. Виробляється у важкій боротьбі з рабами при владі і рабами, що їх обрали... Невдоволених нині не менше, ніж було в країні, де всі були «за», а кожен окремо — «проти». Але не забуваймо, що ми несемо спадок і колоніяльний, і геноцидний. Нам рано порівнювати своє життя з життям людей вільного світу, що народилися вільними. Демократія — для вільних і відповідальних.
Але в справах чести, порядности, законослухняности ми повинні себе рівняти. І в нашому народі збереглися ці християнські цінності попри все. Український народ виживав за будь-якої окупації, то вижиє і в умовах боротьби з посткомунізмом.

НАЦIОНАЛЬНА СВIДОМIСТЬ
Богдан ЛЕПКИЙ

Серед найновіших видань «Смолоскипу» привертають особливу увагу «Вибрані твори» у двох томах видатного українського письменника та громадсько-культурного діяча Богдана Лепкого (1872-1941). Більшість цих творів опубліковано в Україні вперше.
До першого тому увійшли поезії, віршовані драми, повість «Зломані крила», оповідання та новели, а також спогади. Другий том містить публіцистичні статті, культурологічні дослідження та наукові розвідки.
У вступному слові упорядники Надія Білик та Наталія Гавдида зазначають багатогранність творчої особистості Богдана Лепкого, який був поетом, прозаїком, публіцистом, перекладачем, видавцем, художником, мистецтвознавцем, педагогом, промовцем: «Вражає розмаїття сфер творчости митця, якого з повним правом можна вважати одним з найвизначніших представників духовної еліти української нації.

Навіть дубовий поріг витоптується, як по нім багато людей ходить, навіть найяркіший килим линяє, як на нього довго сонце світить, і — навіть найкращі та наймудріші слова тратять свою силу, коли їх часто й невважливо повторяти.
До таких слів належить «свідомість національна».
Як часто вживаємо цих слів надаремно!
«Поширення свідомости національної, брак свідомости національної, він дуже багато зробив для свідомости національної і т. д., і т. д.», — співають тобі на всі способи, аж вухо твоє так звикне до оцих звуків, що вони не зроблять ніякого вражіння.
А між тим ці слова для нас, українців, великого, перворядного значіння, бо коли б наш народ був національно усвідомлений, то безперечно ми не переходили би такої трагедії, як тепер...
Що таке свідомість національна?
Це, перше всього, стихійне розуміння приналежности до якоїсь нації і до національної території. Людина національно свідома ніколи замість нації не назве релігії, ніколи на питання, якої ти народности, не відповість: «католик» або «православний». Він скаже: москаль, поляк, німець, українець і т. д. Це вже мала дитина повинна знати.
Національно свідома людина ніде й ніколи не затаїть свого національного походження, не посоромиться свого народу, хоч би він був малий і бідний, ніде ніколи не підшиється під чуже ім’я. Навпаки, все і всюди дорожить вона своїм іменем, любить свою мову, свій край, шанує свої звичаї, віру, навіть народну ношу.
Це, так сказати, мінімум свідомости, бо на вищому її ступені вимагається знати, хоч у головних начерках, свою географію, історію, літературу і т. д., вимагається розуміння найважніших точок політичної програми. Національно усвідомлений громадянин повинен знати, яку кривду терпить його народ і що йому робити, щоб позбутися тієї кривди.
А від провідників народу жадати треба основного знання мови, літератури, географії, історії, економії, культури, бо тільки тоді вони добре попровадять своїх земляків, своїх менше просвічених братів, тільки тоді вони не вийдуть на манівці серед тих незвичайно поплутаних стежок, котрими ходить людство.
Що лиш така свідомість національна дає нації тую ідеальну силу, якою вона може відбиватися від ворогів, може разом з другими народами посуватися по шляху поступу.
А тепер спитаймося самих себе, скільки на 40 мільйонів народу було в нас одиниць з мінімальною національною свідомістю? Коли б перед війною набралося їх чотири мільйони, то, мабуть, було б добре. А решта? Решту мусила що лиш війна вчити, хто вони такі і чого їм треба. Та чи всі останні оцих тридцять-кілька мільйонів перейшли тую тяжку школу? Певно, що ні...
Відповідь на питання, скільки нас мало максимальну свідомість, себто таку, якої треба на провідників, випала б ще сумніша. Їх було дуже мало.
Український політик іґнорував поезію, на Шевченкове свято приходив з обов’язку, як читав яку повість, то здебільшого чужу, на свої часописи глядів як на «шмати», але не подбав про те, щоби цих часописів було більше і щоб вони кращі були, він не хотів навіть чути про те, що один німецький повіт має більше газет, як 40-мільйонова Україна, що в німців одної днини друкують більше книжок, ніж у нас на рік.
Він — політик!
Український фінансист, тая квітка, що виростає на гробі матері України, донині не дуже-то спішиться набратися максимальної свідомости, стати меценатом літератури й мистецтва, подбати, щоб рідна школа, наука, культура вийшли на широкий світ з того вузенького загумінку, з тієї кліточки, в котрій вони нидіють і задихаються.
Він футра і дороге каміння вважає цінностями куди більшими від архитворів мистецтва й літератури.
З такою свідомістю ми далеко не зайдемо — останемося заодно на сірому кінці, на саміському хвості в великому поході культурних народів.
Нарікання на важку долю, на те, що нас другі кривдять, це не є лік, лиш отруя. Відродження нації мусить початися з духу. Свідомість своїх хиб, історичних гріхів, того, що ми повинні були зробити, а не зробили, мусить стати нам перед очима, як грізне мементо! Не шовінізмом, не ненавистю класовою, релігійною і т. д., а поширенням правдивої свідомости національної врятуємо себе. Бо тая свідомість скаже нам працювати хто, де і як може, не гайнувати дорогого часу, просвіщати, організувати, уморальнювати своїх земляків, вона скаже нам любити свою землю, свою сумну минувшість і ще сумнішу теперішність, скаже вірити в побіду національної справи і не хилитися направо й наліво, як той спорохнявілий хрест на цвинтарищі.
Будім свідомість національну, кожний від себе самого починаючи!

* * *

Ми не родились для руїни,
Ні для війни, для боротьби —
Наш ідеал — добро країни,
Ублагороднення юрби.

Добро не твориться з нічого,
Юрба росте із одиниць,
І нове родиться з старого,
З предвічних життєвих криниць.

Нема будівлі без основи,
І без коріння деревин,
Добра немає без любови,
Без гарних життєвих хвилин.

Шануй красу, добру корися,
А чоловіка поважай,
Його весіллям веселися,
А звеселиться рідний край.

КОЛКИ В ВОГНI БОРОТЬБИ
МАТВІЙ
, учасник визвольних змагань 1939 — 1944

Закінчення .
Початок у ч. 6

Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла і золотої нитки не згубіть.
О. Кобилянська

2 листопада 1943 року німці напали на місто КОЛКИ об’єднаними військовими силами — літаками, танками, піхотою.
Можливо, це просто історичний збіг обставин, а може історична закономірність і справедливість, що КОЛКИ — старовинний княжий Романів — у ХХ ст. у час німецької окупації стали зародком Української державности. Засноване князем Романом Мстиславичем, у ХІІ ст. місто було знищене татарами, а вже в 1545 р. отримало Магдебурґське право. А в 1940 році совєтською владою здеґрадоване до «смт», навесні 1943 року стало осередком і символом боротьби за Україну. Якщо «СІЧ» у Свинарському лісі була військовою базою ВО УПА «Турів», то КОЛКИ в свідомості населення були столицею Повстанської республіки, виразником Української державности.
Колки жили «звичайним» життям, наскільки то було можливо у ті грізні окупаційні часи, під охороною відділів УПА. «СІЧ», як військова база, лякала окупантів самим своїм існуванням, тому вже від травня 1943 року німці робили спроби за допомогою авіації знищити її, що їм не вдалося. Властиво ціле літо 1943 року німці провадили тут офензивні військові акції проти УПА з участю авіації, артилерії і танків. Однак перемоги не осягнули, не вдалось... Ці акції очолював генерал Фон де Бах Залеський, кат Польщі, який у 1944 році в крові втопив Варшавське повстання і знищив місто.
Колківська республіка проіснувала півроку. Але вона — визначальний феномен історії ІІ Світової війни на Сході Европи. Цього не зрозуміють тільки ті, що не уявляють трагедії того часу — часу боротьби за життя і саме існування народу. Як писав історик про ЗУНР: «Щоправда Західноукраїнська держава проіснувала всього півроку але її діяльність (законодавча і адміністративна, створення власного війська, ентузіязм, що супроводжувався патріотичним зусиллям) залишила глибокий слід у свідомості українців...»
Все це можна віднести і до Колківської республіки, бо тут постали ті ж самі складові — власне військо, власна адміністрація, власні права. Цієї свідомости не вдалось знищити і московським большевикам, що вони намагались робити терором, пропаґандою, починаючи від дитячих садочків. Московським окупантам вдалось зрівняти з землею військову базу «СІЧ» і інші збройні точки опору, але КОЛОК зрівняти з землею не вдалось ані німцям, ані москалям — сама історія не дозволила. (Характерно, що наприклад, в УРЕ, хоч не лише там, про історію КОЛОК нема ані слова).
Поява на українській історичній арені визвольного руху, створення УПА і Колківської республіки, свідчить про живучість національно-державної ідеї нашого народу. Це був вибух ентузіязму, можна сказати, подекуди стихійний вибух боротьби за державність. Бо віками не вчили нашої історії в школах. Справді, що ми тоді знали, як загал, тут, на Поліссі і Волині, про початки нашої державности? Про Київську Русь? Про Київське князівство 15-го ст.? Про державотворчі заходи провідників Гайдамаччини? Про дипломатичні заходи Остряниці чи Капніста? Про українські гроші, як вираз державної суверенности, які були в обігу ще в 15-му столітті і за... Хмельниччини?(!). (Я вже не згадую про те, що гривня була обіговою грошовою одиницею на Південно-західних землях ще в 16-му ст.).
І ось цей дивовижний вибух волі. Збройне повстання народу в найтрагічніший час української історії в роки ІІ Світової війни проти найсильніших імперій в Европі. «З сапою на місяць», — мудрий скаже? Ні. По-перше, іншого вибору не було: або покірно здатись на ласку окупантів, або боротись і зберегти людську і національну гідність; по-друге – піднімаючи зброю проти наймогутніших в Европі, вчорашній Полішук, Гуцул, Лемко, Слобожанець ставав у ряди народів, як рівний і вільний народ; по-третє — своєю боротьбою засвідчив усьому світові, що український народ Є І БОРЕТЬСЯ ЗА СВОЮ ДЕРЖАВНІСТЬ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ.
Так, Колківська республіка проіснувала лише півроку, але якою грізною і небезпечною вона була для окупантів, коли спішно 2 — 4 листопада 1943 року, згромадивши велику військову силу, відважились напасти на неї. Однак була то їхня програна перемога.
Минули десятиліття і попри настирливі намагання совєтів витерти з історії і пам’яті людської Колківську республіку, як символ боротьби за Українську державу, нові покоління українців все повертаються до неї, бо вона була їхньою республікою, вони її творили, вона була клаптиком держави українського народу.
Не стало нацистської Німеччини, не стало СССР, проти яких українці, вояки УПА, боролися, а Україна, за яку вони воювали, збулася. Прийдім до КОЛОК всі і поклонімось їм, Предтечам Незалежности України!
2013 року виповниться 70 років від створення Колківської республіки. Треба сподіватись, що до того часу історики напишуть повну монографію про Колківську республіку, як символ визвольних змагань за Українську державу. І буде нагода — найвища! — повернути КОЛКАМ статус міста.

Михайло ПИШНИЙ

Я весь — від ніг до голови
Збавляюся себе колишнього,
Потрачений — та ще живий,
Живий у помочі Всевишнього.
Не маргінал вже й не
«совок».
Та ще в мені багацько
лишнього.
Долаю те, за кроком крок.
Під добрим наглядом
Всевишнього.
Ще забуваюсь — і своїм
Осуджую судом я ближнього,
Аж бачу: й він давно стоїть
Під вірним захистом
Всевишнього.
Ще вигляда з-за спини раб
І знов в низину кличе вигнилу,
Щоб прокричати знов «Ура!»
Якомусь там земному ідолу.
Ще розставляють золоті
На путь мій кліті
птахоловчії,
Та я з останніх сил злетів,
Підтриманий рукою Отчою.
Врятований від осквернень,
Я про одне Його молитиму,
Щоб дарував ще час і день —
А я вже знаю, що робитиму:
Прокласти хочу борозну
На ниву, мною ще не орану,
Глибоку, рівну... Хоч одну!
Без чого йти до Бога
соромно.

Що з нами відбувається, коли ми ... «виходимо з себе»
Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ

Дуже часто можна почути, як дехто з людей, емоційно розповідаючи про чергову конфліктну ситуацію, каже: «Це було просто неможливо і я, уяви собі, просто вийшов із себе…»
Минулого тижня, повертаючись потягом із відрядження, я почула, як старший чоловік комусь по телефону запально вигукнув: «Це мене вивело із себе, і я просто таки збісився». Коли таке чуєш, відразу уявляється, як цей чоловік «вибухнув»: махає руками, кричить, з очей (образно кажучи) сиплються іскри, він аж побагровів від люті… Так, по правді кажучи, не зовсім приваблива картинка. Не хотілось би опинитись в епіцентрі того струсу.
Механічно кинута фраза «Я вийшов із себе!» — означає дуже багато. Це якнайкраща і дуже влучна характеристика вищеописаної сценки. Людина, яка займається енерґетичною анатомією, знає, що окрім фізичного тіла, є ще Душа й Дух, і з однієї тільки цієї фрази можна написати величезне дослідження, зібрати чимало прикладів для поглибленої дисертації.
Іноді доходить до смішного. Одного разу на цій фразі я «підловила» атеїста. Я відразу ж в нього перепитала: «Чекай-чекай, якщо ти вийшов із себе, то хто ж тоді залишився в тобі? Адже твоє тіло не вмерло, не впало, ти продовжував рухатися, махати руками? Наскільки я знаю, ти не займаєшся йогою, а це тільки вони вміють залишати своє тіло на декілька днів або місяців і… подорожувати в тонкому світі. Біля тіла при цьому залишають охоронця, а самі подорожують в астралі». Мій знайомий від несподіваного мого зненацького уточнення був просто «заскочений». Він різко замовчав і не знав, що мені відповісти…
Насправді все дуже просто. Своє духовне тіло, так само як і фізичне, треба завжди тримати в чистоті. Якщо для фізичного тіла потрібні різноманітні засоби гігієни (мило, шампунь, гель тощо), то духовне (а воно невидиме, енерґетичне) потребує молитви, псалмів, акафістів, медитацій, паломницьких поїздок по святих місцях. До речі, старослов’янською один біблійний вираз колись переклали так — «ми соработнікі у Бога». А в попередньому оригіналі перекладі з арамійської (рідна мова Ісуса Христа) на грецьку було зовсім не так (зрівняйте): «Ми сенергетики у Бога». Відчули різницю? Це говорить багато про що. Є чимало людей, які моляться автоматично, не усвідомлено, думаючи під час молитви про свої сімейні або хатні турботи. А потім кажуть: «Щось мені твій Бог не допомагає. А я прочитала ту молитву, як ти сказала, тричі». Як розтлумачити такій людині, що «Царство Боже силою береться», тобто великою духовною працею, впертістю, не покладаючи рук… Духовність треба напрацьовувати щодня, щомісяця, щосекундно. Молитися насправді треба всі 24 години на добу: в транспорті, на роботі, вдома, на присадибній ділянці… Якщо хтось думає, що це можна зробити тільки в неділю в церкві або увечері перед сном на колінах, то він глибоко помиляється.
До чого я все це веду? Мало прочитати молитву, треба збудити в собі іскорку тепла і наповнити молитовний текст Божественною енергією, щоб справді бути «сенерґетиками» з Богом. Коли наша аура (біополе) заповнена молитовними вібраціями, тоді вона дуже міцна, як горішок. Лише у такому випадку на нас ніхто не зможе вплинути. І нам ніколи навіть на думку не спаде сказати, що «я вийшла чи вийшов із себе». Бо вийти із себе можна тоді, коли наше поле дуже «слабеньке». А коли воно слабеньке, то можна роздратуватись через будь-яку дрібничку. Ми самі ізсередини можемо «пробити» свою ауру. А там де одна «дірка», легко з’являється ще декілька. Бо «темні духи» тільки й чекають, щоб безкоштовно «попоїздити» на тролейбусі (тролейбус – це образно кажучи людина, тобто ми з вами, які легко можемо впасти в істерику, розгніватись, осуджувати когось, ображатись тощо, одним словом, вийти із себе).
Пам’ятаєте приказку: святе місце порожнім не буває? Вона з цієї «опери». «Виходить» із нас наше вище духовне «Я», наш енерґетичний духовний стрижень, а ті, що зпровокували таку ситуацію, хутко займають його місце… Після цього відбувається наступний етап: «Я після цього аж збісився!» — означає впустив всередину себе…скажемо м’яко, негативну енерґію. Впустити – це найлегше, спробуй потім «позбутися» цієї прикрощі! Тоді доведеться не один раз читати 50-й покаянний псалом, де є такі рядки: «І серце чисте сотвори в мені, Господи, і Духа правого обнови». Якщо ж не робити таких необхідних і елементарних у духовному світі заходів (а їх є безліч), то тоді це пряма дорога до різних психоемоційних захворювань, душевних травм, або як модно сьогодні казати — до ситуативних стресів.
Я часто пригадую слова однієї знайомої черниці, яка мені якось сказала, коли я збиралась їхати у відпустку: «Пані Валю, будьте уважні, бо нечистий у відпустку ніколи не ходить». І як тут не згадати Євангельське: «Будьте бадьорими, тому що ворог ваш, диявол, ходить як рикаючий лев, шукаючи, кого б то проковтнути». Це означає: поділяй і володарюй. Отже, все сходиться… І треба завжди прагнути перебувати в духовній чистоті, аби наші Душа, Дух, наше Вище «Я» і наше тіло перебували в єдиній цілісності і ні під жодним приводом не від’єднувалися одне від одного. Такий стан називається гармонійним. Прагнім його, аби рухатись шляхом, що провадить до вершин досконалости.

Кирило БУЛКІН
Зi збiрки «Доцiльне й парадоксальне»

Занедбані бараки — наші душі —
стоять неметені ,
а ми все нидіємо —
охочі до очищення не дуже.

І бруд росте. За роком рік поволі
корисна площа душ маліє, відступає...
На генеральне прибирання сил немає.
Покинути б усе на милість долі.

Та милість долі — каверзна, неначе
в пісках пустель мара води,
фатаморґана...
Заколисала і знесилила омана?
Гний у своїм бараку, небораче.

Настане мить — з усіх шпарин
таємних,
щілин, що най про них би й згадки
вмерли,
на кутні вишкірившись, виповзуть
химери
злих слів, лихих думок і вчинків темних.

Твої підлоти, слабкості та зради
постануть, вбрані в чорні мантії, мов
судді.
Застрягне в горлі крик, біль-спис
прошиє груди,
і тьма впаде. На тьму не знайдеш ради.

…Не слави й грошей, ані довголіття…
прошу єдиної, мій Господи, щедроти:
подай мітлу і силу стати до роботи
і викинути геть сміття й лахміття.

Шановні читачі!
Річна передплата на «Нашу віру» 2012 рік — 24 грн. 84 коп.
В Каталозі період. видань на 1 половину 2012 р. ( стор. 53) вказана невірна ціна 252 грн. — замість 24 грн. 84 коп.
ДП «Преса» телеграмою від 29.09.2011 внесли виправлення, але не всі внесли це до каталогу.
Вимагайте цей додаток з виправленням у поштових відділеннях.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку