Святитель Димитрій ТУПТАЛО

Вінець Богородиці від звізд дванадесят від молитв на празники Її дванадесят

Зачата без гріха, о Божая Мати,
молю, дай мені безгрішно
нове життя розпочати.

Народжена за молитвами Анни
побожної,
дай душі моїй стати добротворчою.
Введена до храму в трьох літах
як дар Трійці,
дай мені входом у церков
увійти у храм вишній Творця.

Духом Святим зачавшая Спаса
в день Благовіщення,
благовісти зачатий мені день спасіння.

Ти, що породила Бога-Сина,
будучи Дівою,
сподоб мене бути записаним
у Сина Благодаті.
Закон Очищення творяща
в Стрітенні,
очисти мене, стрітенного в беззаконні.
Ти, що при хресті стояла,
душею зранена,
дай мені про хрест думку
від серця сокрушенного.

В Успінні безсмертному Ти возстала,
дай мені від сну гріха
возстати провинно.

Покладання ризи Твоєї шануючих
огорни душу нагу благодаттю її.

Покладання пояса Твого
чтущих
перепояши неміч
силою його.

Ти, що покриваєш вірних
чесним Своїм омофором,
прийми мене під Твій Покров
тут і у вишньому світі.

Славну побіду що дала над каганом,
дай нам побіду над бісом і над бусурманом.
Цим вінцем благословен вінець
цілого літа
од благости Матері несотворенного світу.

За цей вінець у тимчасовім
молитвеннім житті,
Царице Неба, подай нам поміч Свою
вічно царственну.

Святитель Димитрій (Ростовський) — одна з великих постатей в сузір’ї сподвижників гетьмана Івана Мазепи, благотворителя Православної Церкви, будівничого і покровителя достойних священнослужителів, зокрема Димитрія.
Народився в м. Макарові на Київщині (інші дані — в Київі) у грудні 1651 року в родині козацького сотника Сави Туптала. Світське ім’я Данило. Учився спершу вдома, а в 1662 — 1668 роках — у Київській колеґії. В 1668 р. був пострижений в ченці в київському Кирилівському манастирі, прийнявши ім’я Дмитра. З 1675 р. — ієромонах Густинського манастиря біля Прилук, згодом — у Чернігові, входив до Чернігівського культурного осередку. Перебував певний час у Вільні та Слуцьку.
У 1684 р. за запрошенням Варлаама Ясинського приїздить до Київа і стає проповідником у Київо-Печерській Лаврі. Тут він прийняв на себе послух — складання Четій Міней (Житій Святих), що прославили його ім’я. Видання Міней затяглося на багато років: у 1689 р. у Київо-Печерській Лаврі була надрукована перша частина (вересень- листопад), а робота над четвертою — останньою — частиною тривала до 9 лютого 1705 р. Друге видання Міней вийшло в 1711—1716 рр.. Пізніше книга перевидавалася ще кілька разів.
1686 Димитрій Туптало знову повернувся до Батурина, а з 1692 р. — був ігуменом ряду манастирів у Київі. У 1702 р. призначений ростовським митрополитом, після чого до його імені додалося Ростовський. Тут найголовнішим його починанням було відкриття в 1702 р. школи для священнослужителів. Туди приймали не тільки дітей священиків, а й осіб інших станів, усього за час існування школи в ній навчалося 200 осіб. Школа була загальноосвітньою, а не спеціяльною. Навчання було побудоване за тогочасними українськими принципами. Ростовська школа проіснувала до 1705 р.
Димитрій Туптало помер у Ростові 28 жовтня 1709 року.
Святитель Димитрій Туптало є автором багатьох релігійно-дидактичних книг, двох драм, поезій, склав літописа «Від початку світобудови до Різдва Христового», залишив «Денні записки». Писав книжною українською та словенською мовами. 1757 р. був канонізований Церквою.

ВИДАННЯ «ПРАВОСЛАВНОГО МОЛИТВОСЛОВА»

29 вересня ц. р. у Всеукраїнському музеї української літератури в Київі відбулася презентація «Православного молитвослова», виданого українською мовою Свято-Покровською Подільською громадою м. Київа, з благословення Бл. Пам’яті Святійшого Патріярха Київського і всієї Руси-України Володимира. Над перекладом і упорядкуванням працювала перекладацька група громади у складі прот. Володимира Черпака, Людмили Іваннікової, Олександра Кислюка, Оксани Шалак, Ольги Таращук.
Провели презентацію «Молитвослова» головний редактор редакції публіцистичних і художніх програм Київського державного телебачення Галина Устенко та заслужений артист України Микола Сікора.
Видання «Молитвослова» — визначна подія у православному світі, а найбільше — в Українському Православ’ї. Його можна вважати гідним продовженням перекладацької традиції подвижників-науковців УАПЦ 20-60-х рр. XX століття. Завдяки подвижницькій праці прот. В. Черпака, Л. Іваннікової, О. Кислюка православні українці отримали можливість здійснювати повне молитовне правило, впорядковане за зразком класичних «Молитвословів», до яких звикли віруючі.
Високу оцінку виданню дали академік НАН України мовознавець Василь Німчук, доктор філологічних наук Ганна Воронич, доктор геолого-мінералогічних наук Анатолій Радзівілл, кандидат геолого-мінералогічних наук Павло Загороднюк, професор-художник Феодосій Гуменюк, народні артисти України Марія Миколайчук та Валентина Ковальська, кобзар Тарас Компаніченко та інші. Доброзичливо відгукнулися про видання представники УГКЦ.
Упорядник і перекладачі за зразок узяли розрізнені тексти перекладів УАПЦ 20-60-х років XX ст. Переклад з церковно-слов’янської мови, звірення зі старо-грецькими ориґіналами виконано головно кандидатом філологічних наук Л. Іванніковою, частково прот. В. Черпаком та О. Кислюком із стародруків Св. Успенської Київо-Печерської Лаври, інших вітчизняних та іноземних видань XV—XVIII століть.
У «Молитвослові» вміщено повне ранішнє та вечірнє правила; приступання до Святого Причастя; відомості про Причастя Святих Тайн; молитви перед сповіддю і після сповіді; заповіді Божі та побожні повчання; молитви на всяку потребу; молитвослів’я з вечірні, утрені, Божественної Літургії, Тріодей Постової, Цвітної, тропарі, кондаки, прокимни, причасні на дні тижня; прокимни щоденні на вечірні, тропарі, кондаки Богородичні, прокимни та причасні воскресні восьми гласів; тропарі, кондаки і величання загальні святим; канони, акафісти. Молитви різні; молитви на всяку потребу; молитви до Господа нашого Ісуса Христа, Божої Матері; до деяких святих; молитви у певних обставинах подані окремими розділами. Виділені тропарі, кондаки, величання, прокимни, антифони, задостойники та причасні на празники Господні, Богородичні, великих святих та ікон Божої Матері в порядку церковного року. Окремо вміщені тропарі, кондаки, величання загальні святим; молитвослів’я Страсного тижня.
В кінці подано канон до Господа і Божої Матері при розлученні душі з тілом; молитви на вихід душі, які читає священик; молитви з парастасу та похорону; чин похорону мирян; деякі заупокійні молитви. Наводяться відомості про хресне знамення та поклони; про молитовне правило; устави чернечого келійного правила деяких відомих манастирів; Місяцеслов; Пасхалія до 2043 р.; опрацьована література.
«Молитвослов» відповідає всім вимогам для звершення повного келійного (домашнього) правила, для підготовки вірних до причастя Св. Тайн; для підготовки священнослужителів до звершення Божественної Літургії; він може стати у пригоді півчим клиросу, буде корисним українському православному чернецтву для звершення чернечого правила. Книга велика за обсягом — 894 сторінки.
Видрукований «Молитвослов» у ВАТ «По-ліграфкнига» у двох кольорах, гарно оформлений, на доброму папері з кольоровою вставкою ікони Божої Матері з намісного ряду іконостасу Свято-Покровської Подільської церкви. Видання присвячується 2000-літтю Різдва Христового.

Молитва до всіх святих, в землі українській просіявших

О всеблаженні богомудрі угодники Божі, що подвигами своїми землю Українську освятили і тілеса свої, як насіння віри, в ній залишили, а душами своїми перед Престолом Божим стоїте й безперервно за неї молитеся! Ось нині, в день спільного вашого торжества, ми, грішні, менші брати ваші, наважилися піднести до вас свою похвальну пісню. Величаємо ваші великі подвиги, духовні воїни Христові, що терпінням і мужністю до кінця ворога перемогли і нас від облуди і хитрощів його визволяєте. Вшановуємо ваше святе життя, світильники Божественні, що світлом віри і доброчесности сяєте і наші уми і серця Богомудро освітлюєте. Прославляємо ваші великі чудеса, квіти райські, що в країні нашій північній прекрасно зацвіли, і пахощі дарів та чудес ваших, що звідусіль линуть. Вихваляємо вашу богонаслідувальну любов, заступники наші і покровителі, і уповаючи на поміч вашу, припадаємо до вас і взиваємо: всі святі земляки наші, що в часи давні просіяли і в останні дні подвизалися, явлені, відомі і невідомі! Пом’яніть нашу немічність і приниження й молитвами вашими випросіть у Христа, Бога нашого, щоб і ми, щасливо перепливши житейське море і зберігши неушкодженими скарби віри, пристановища вічного спасіння досягли і в блаженних обителях Вітчизни Небесної разом із вами і з усіма святими, що споконвіку Йому догодили, оселилися з благодаті й чоловіколюбства Спасителя нашого, Господа Ісуса Христа, що Йому з Предвічним Отцем і Пресвятим Духом належить невпинне славослів’я і поклоніння від усякого творіння на віки вічні. Амінь.

Збірник праць Владики Мстислава готовий до друку

На численні запити віруючих Українських Православних Церков у США та в Україні, що сталося з обіцяним ще в 2002 році збірником праць Владики Мстислава, повідомляємо, що редколегія закінчила свою працю та передала рукопис на руки голови Консисторії Владики Антонія (Щерби) в 2009 році. Рукопис охоплює творчу діяльність Владики Мстислава від 1950 до 1992р. Матеріяли оформлені в трьох окремих томах: перший — його праця як голови Консисторії (редактор д-р Анатолій Лисий); другий — його діяльність як митрополита УПЦ в США та УАПЦ в діяспорі (редактор мґр Микола Вірний-Француженко) та третій — його перебування на становищі Патріярха Київського і всієї України (редактор д-р Юрій Криволап).
Редколеґія щиро дякує всім людям доброї волі, які щедро відгукнулись на її заклик в 2002 році та прислали фотографії й інші матеріяли, пов’язані з діяльністю Владики Мстислава протягом згаданих років. Багато з них було використано в тритомнику, а решта передана до патріяршого архіву при УПЦ в США. Надалі всі питання, пов’язані з виходом тритомника, просимо зацікавлених звертати безпосередньо на адресу голови Консисторії: His Eminence Archbishop Antony, President, Consistory of the UOC of the USA, P.O. Box 495, So. Bound Brook, NJ 08880.

Д-р Юрій КРИВОЛАП,
гол. ред. тритомника

Заснування Холмської православної єпархії та її діяльність за княжих часів

На жаль, інформація про становище й управлінську структуру церкви східного обряду на західному порубіжжі Київської держави між 1072 і 1223 роками, в тому числі й Холмської православної єпархії, в літературних джерелах відсутня. Однією з причин цього була тривала боротьба за територію у межиріччі Західного Бугу і Вепра між українськими князями і польськими королями у Х-ХІІ століттях, які не завжди успішно закінчувалися для українських володарів. Лише королю Руси та Галицько-Волинському князю Данилу Романовичу вдалося остаточно закріпити за Київською державою землі, які отри¬мали назву Холмська земля, або Холмська Русь.

Іншою причиною було не зовсім сумлінне ставлення до своїх обов’язків українських (давньоруських) літописців. Автори Волинського і Галицького літописів основну увагу приділяли діяльності нащадків волинського князя Романа Мстиславовича, переважно державотворчим діянням Данила Романовича Галицького, формуванню та облаштуванню ним Холмської землі, розбудові свого улюбленого міста Холма та внутрішньо-політичним процесам в Галицько-Волинській державі у ХІІІ столітті.
Це дало підставу окремим історикам, насамперед польським, поставити під сумнів існування мережі православних парафій на території між Західним Бугом і Віслою до збудування князем Данилом Холма у 1235 році. При цьому відкидаються підкріплені доказовою базою твердження холмського греко-католицького єпископа Якова Суші про існування на Холмщині та Підляшші православних парафій та манастирів у ранньому середньовіччі. Не беруться до уваги підтверджені археологами факти існування православних церков у Х-ХІІ століттях в Люблині, Щебрешині, Красноставі (літописному Щекареві), на території Червенських городів (за княжих часів Червенська земля), та у самому Червені (нині село Чермно).
Заснування, а можливо відновлення, єпископської катедри в Холмі літописець відніс до 1235 року, коли Данило Романович переніс єпископську катедру з Угровська Володавського повіту до Холма. Це сталося з кількох причин, головними з яких була монгольська загроза і необхідність зміцнення влади українських князів на землях Забужжя. Князі Белзької і Червенської земель не могли контролювати територію від Посадова на півдні й до Дорогичина і Мельника на півночі та ефективно захищати її від зазіхань як поляків, так й литовського племені ятвягів. Густозаселена східнослов’янськими племенами і економічно розвинена територія між Вепром і середньою течією Західного Бугу, яку ще Володимир Великий приєднав до Київської держави, не могла бути залишена на поталу полякам, які постійно грабували села і міста та вбивали місцевих мешканців.
Через це володимирський князь Данило Романович вирішив закріпитися на Забужжі, для чого на лівому боці Бугу збудував укріплене місто Угровеськ (Угруськ), заснував там княжий осідок і нову єпископську катедру. Єпископом новоствореної єпархії у 1223 році був поставлений блаженний і преподобний святитель Святої Гори (Зимненського манастиря поблизу Володимира-Волинського) Йоасаф.
Літописець приділив значну увагу будівництву церков князем Данилом під час спорудження міста Холма. Приступаючи до будівництва міста, він «дав обітницю Богу і святому Івану Златоусту (князь вважав його своїм духовним покровителем — Авт.),що спорудить на честь його церкву». У нашвидкуруч збудованому невеликому місті Данило спорудив церкву Святої Трійці. Під час подальшої розбудови міста у 1237 році збудував церкву на честь святого Івана Золотоустого, до якої з київського манастиря перевіз ікони Спаса і Пресвятої Богородиці. Після великої пожежі в Холмі у 1257 році, яку згідно з літописом було видно за сотні кілометрів у Львові, князь відбудував існуючі раніше церкви та ще збудував нові храми на честь Козьми і Дем’яна та Пресвятої Богородиці. Про неї літописець під 1260 роком пише: «Спорудив він також превелику церкву в Холмі на честь Пресвятої Приснодіви Марії, величиною і красою не меншу од тих, що були раніш, і прикрасив її пречудовими іконами». Деяка розмитість вислову дає підставу вважати твердження єпископа Якова Суші про те, що церква Різдва Пресвятої Богородиці існувала раніше, достовірним.
У літературних джерелах є відомості з ХІІІ століття про існування церков у Межиріччі Старому Радинського та Спасі Холмського повітів. На межі ХІІІ-XIV століть існували церкви в селах Кодень Більського; Модринь, Депултичі Грубешівського; Бозок, Павлів, Поболовичі та Сілець Холмського; Грабівець, Дуб і Чесники Замістського повітів та дві церкви в Грубешеві.
З Хомської Євангелії ХІІІ століття також відомо, що внук Данила Галицького, холмський князь Юрій у 1376 році подарував Холмській православній єпархії села Стрижево (нині Стрижів), Сліпче та Космово (нині Космів) Грубешівського повіту. Існуючі у 1376 році в цих селах церкви вказують на те, що релігійні осередки там з’явилися раніше від першої згадки про церкви.
На жаль, про діючих за княжих часів холмських єпископів існує суперечлива інформація. Історики церкви припускають, що єпископ Йоан І обійняв Угровську катедру після переїзду свого попередника Йосафата до Київа, разом з князем Данилом перевів її з Угровська до Холма і перебував на ній до 1242 року. Того ж року на пропозицію князя Данила холмським єпископом був обраний хранитель державної печатки Кирило. Згадується в літописі під 1243 роком, коли керував Холмом (в сучасній інтерпретації Хомською землею) під час перебування Данила у Володимирі.
У 1249 році обставини змусили тодішнього короля Руси Данила Галицького рекомендувати єпископа Кирила на становище митрополита. Володар Руси добре розумів ролю особи в управлінні церквою, тому рекомендував правлячим єпископам на посаду митрополита обрати українця, для якого українська земля та її народ були рідними. Після погодження з Константинопольським патріярхом Кирило у 1250 році обійняв митрополичу катедру, а холмським єпископом був обраний Йоан ІІ. Більшість істориків сходяться на думці, що Іван був другим після Кирила холмським єпископом українського походження. Владика Іван очевидно обіймав катедру протягом 1250-1275 років. Згадується в Галицько-Волинському літописі під 1261 роком, коли разом з братом Данила, володимирським князем Васильком, і сином Данила Львом їздив на зустріч з турецьким ханом Бурундаєм до Шумська, нині Тернопільської области. Відомо також, що у 1260 році освячував відбудовані князем Данилом після пожежі церкви в Холмі, зокрема й майбутню катедральну церкву Різдва Пресвятої Богородиці.
Після владики Івана Холмську єпископську катедру обіймав згадуваний в Холмській Євангелії під 1376 роком благочестивий Каліст, проте докладніші дані про його діяльність відсутні. Наприкінці XIV століття холмськими єпископами були Ольшевський князь Нестор Ольгимунтович, Кобринський князь Сильвестр. Згадується також Степан (Теодосій) Схимник, проте докладніші дані про час перебування на катедрі та діяльність на цій посаді відсутні.
Після занепаду Галицько-Волинської держави польські королі намагались ізолювати православних українців Холмщини від решти українського етносу. Утвердившись на Галичині та Холмщині, король Казимир у 1371 році заснував Галицьку митрополію і приєднав до неї Холмську єпархію.
За короля Владислава Ягайла Галицька православна митрополія у 1393 році була ліквідована, після чого Холмська єпархія повернулася у підпорядкування до Київської митрополії і перебувала там поряд з Володимирською, Галицькою, Перемиською, Турівською, Смоленською і Луцькою єпархіями. Саме з цим можна пов’язати активне церковне будівництво на Холмщині та Підляшші у XV-XVI століттях.
З метою поширення католицизму на суцільно православній території Холмщини польський король Людовик у 1375 році заснував Холмську римо-католицьку єпархію. Православне населення Холмщини й українські землевласники місцевого походження чинили впертий опір намаганням польської королівської влади окатоличити корінних мешканців цих земель. Яскравим прикладом ставлення місцевих українських землевласників до польської експансії на українські землі та втручання влади у справи православної церкви можуть служити власник села Бабино Люблинського повіту Микола Пшонка, який заради створення перепон для проникнення поляків та католицької віри на Холмщину, співпрацював з тоді ще православними литовцями, та його нащадок Микола, якого через непримиренність до католицизму називали «бабинським антихристом». Такі особистості були надійною опорою для внука Данила Галицького, холмського князя Юрія. Незважаючи на вимушене підданство польській короні, він доволі успішно захищав інтереси українського населення краю та його духовної опори – Хомської православної єпархії.
Завдяки таким захисникам українства і православ’я католицька церква тривалий час не могла закріпитись на Холмщині та Підляшші. Якщо у XIV ст. Холмська єпархія (дієцезія) латинського обряду мала 14 парафій, то через 200 років їх число збільшилося до 20.

ВИНОГРАДНИК ГОСПОДНІЙ
Історія життя отця д-ра Йосифа Кладочного
Петро ШКРАБ’ЮК

Закінчення. Початок у ч.9

11 жовтня надійшла і підмога: до Київа вступив Буковинський курінь під проводом сотника Петра Войновського — «Василя» (понад 1000 чол.). «Українська столиця оживала власними силами», — підкреслював учасник тих подій Олег Штуль-Жданович. Українці активно взялися до відбудови національно-державного життя в усіх напрямках, в тому числі і на церковно-релігійному, одним із виявів чого і було прибуття Кладочного.
Греко-католицька парохія у Київі існувала звіддавна — ще з часів Першої світової війни. Але більшовики її знищили, а пароха М.Щепанюка та решту священиків заслали на Соловки. Їм і допомагав Митрополит через Семполовську, з якою познайомився у Варшаві Кладочний. Тепер греко-католиків нараховувалось близько 250, переважно галичани: колишні вояки австрійської армії, закладники царату і т.д., а римо-католиків — 450, оскільки цього обряду, опріч поляків, дотримувались литовці, білоруси, вірмени, зросійщені французи. Обидві конфесії жили дружно, і в колишньому костелі св. Станіслава, що неподалік Софіївського собору, впорядкували дві каплиці. Отож щонеділі і у свята Кладочний відправляв дві Служби Божі та виголошував проповіді: одну для українців, які збиралися у копулі, що її більшовики перетворили були у спортивну залу; другу (польською мовою) — для латинників, котрі молилися в партері.
Виконував отець і менш приємні обов’язки: ходив по квартирах і сповідав хворих, а в середу і суботу пополудні — хоронив. Загалом не було домовин, ні вбрання. Небіжчиків завивали в папір або — дуже рідко — в простирадла, по 3-4 укладали зразу на санки і тягли на кладовище, переважно Байкове. І рідко хто плакав. Навпаки, доносились репліки: «О! Яка щаслива (чи щасливий)! Вже не відчуває ні холоду, ні голоду, нічого не потребує, нікому не заважає, нікого не боїться, має святий спокій!» Лиш отець його, того святого спокою, як завжди, не мав.

IV
ДИРЕКТОР МАЙЄР ФОН КВАКЕР був страшенно незадоволений своїм перекладачем (Кладочний у Київі мав уже цю посаду) — той постійно, на одну годину, запізнювався, а фон Квакер любив точність. Він викликав Кладочного до канцелярії і почав обзивати його свинтусом, погрожував викинути з роботи. Отець спокійно вислухав, а тоді пояснив: він є священик, якого сюди прислав «Андреас граф фон Шептицькі», має дві парохії, тому не може не затримуватися — не встигає. Тим-то просить дозволити приходити пізніше і пізніше відходити. Німець уважно глянув на підопічного. Сказав: «О, так? Можете йти». І більше на запізнення не звертав уваги.
А отець продовжував нести свою душпастирську службу: хрестив, миропомазував, вінчав, сповідав, уділяв святого Причастя. Якось прийшов сповідати літню жінку. В кімнаті зимно, неймовірна нужда. «Воші, як мурашки на муравлиську, спацерували по ковдрі та брудній подушці, — згадував він. — Сповідаючись, хвора час від часу ударяла рукою по ковдрі, а по кожнім такім ударі цілий табун вошей підскакував догори, і частина їх опинювалась на мені». Удома мав клопіт з ними. Іншого разу відвідав стареньку вірменку, яка вмирала. Вона сповідалась вірменською мовою, якої Кладочний не знав. «Але при помочі Божій ми порозумілись». Ще одна сценка. Кладочного закликали до лікаря, що теж збирався на той світ. «Це був, — розповідав отець, — вже старий чоловік і сліпий. Над його ліжком висів хрест, а під ним фотографія в рамі молодого гарного мужчини. Після сповіді я запричащав його та уділив Святої Тайни Єлеопомазання, а після всего запитав, чи то є фотографія його брата. «Ні, — відповів хорий, — то я». — «Але очі? — «Так, але очі мені випалила одна жінка з заздрости, вітріолем. Я пережив страшний біль, але дальше працював лікарем, гінекологом, бо при бажанні гінекологу очі не так потрібні, а головну ролю відіграють пальці». Кладочний був вражений. А лікар додав: «Саме завдяки тому, що був сліпий, мав я дуже багато пацієнток. Вже яко сліпий оженився я зі знайомою медсестрою. І то є власне та пані, яка зараз подасть нам гербату».
Або інший випадок. Перед Великоднем 1942 року прибула група холмщаків. Вони недавно сповідалися, хоч священика у них не було. І розповіли, що в одній хаті обладнали каплицю і самі правлять Богослуження (те, що можна правити і без священика). А все потрібне для відправи є. Там і сповідаються: поставили сповідальницю, повісили єпітрахиль; вклякнувши перед нею, визнають свої гріхи, каються, просять у Бога прощення та самі на себе накладають покуту. «Опісля, — продовжували гості, — приймаємо святе Причастя. Причащає нас той, кого ми вважаємо за найбільш гідного це робити. Щоби дістати Найсвятіші Тайни, — все висилаємо когось з нас там, де є католицький священик, і від нього дістаємо освячені дари». Те саме просили й Кладочного — освятити більше засушених частинок для хворих і тих, хто не зміг приїхати. Така глибока віра зворушувала особливо.

ПРОХАННЯ АВТОКЕФАЛІСТІВ

І
КИР АНДРЕЙ із задоволенням читав реляції свого посланця. Одначе ієрарха цікавило не лише церковно-релігійне, а й суспільно-політичне життя в Київі та й в усій Наддніпрянщині. Українська Національна Рада в столиці над Дніпром збудила надії: вона стала репрезентантом цілого краю, адже до неї увійшли представники усіх частин України, в тому числі й Галичини, хоч там діяла своя Українська Національна Рада, головою якої був Митрополит. Щоб не плутати зі Львовом, Раду в Київі назвали Всеукраїнською, а її першим заступником невдовзі теж обрали Шептицького.
Завдяки рішучості ВУН Ради швидко було відновлено діяльність Академії Наук, університету і політехнічного інституту, шкільну освіту. У Київі почали виходити часописи «Українське слово» тиражем 35 тисяч примірників, «Літаври», зафункціонувала Спілка письменників України. Можна назвати й інші заслуги цієї національно-державницької інституції, як от затвердження статуту Всеукраїнської кооперативної спілки, заснування кооперації «Сільський господар», початки творення Українського Червоного Хреста та зорганізування жінок і молоді. «Таким чином, — читаю у книжці «На зов Київа» (с. 175), — не було ні однієї ділянки життя, яку б Президія УН Ради поминула». І ще один важливий факт: «Завершенням всієї структури національного життя була організація Української Церковної Ради, представник якої... увійшов до УН Ради».
У ту пору церковне життя активізувалось не тільки з боку греко-католиків. «Коли я приїхав до Київа, — згадував Кладочний, — на кілька днів скоріше від мене прибули тут єпископи УАПЦ, які почали занимати назначені їм єпархії». Які конкретно? У Київі єпископом був Никанор (Абрамович), на Дніпропетровськ призначено Геннадія, до Житомира — Григорія (Огійчука), в Рівному був Платон, в Кіровограді — Михаїл (Хорошій), у Білій Церкві — Мануїл (Тарновський), в Переяславі — Мстислав (Скрипник), в Умані — Ігор (Губа), в Лубнах — Сильвестр (Гаєвський), в Ніжині — Фотій (Тимощук), в Харкові — Теофіл (Булдовський). Верховним адміністратором УАПЦ був єпископ Полікарп Сікорський.
І от всі владики, зібравшись у Київі на свою раду, — ще до того, як роз’їхатись по єпархіях, — ухвалили просити Шептицького, щоб він став їхнім Патріярхом, оскільки УАПЦ украй бідна — і матеріяльно (ні церковної утварі, ні Богослужебних книг), і організаційно (брак навчальних закладів, кадрів). Це прохання мав передати Митрополитові Кладочний, котрий весною 1942-го на декілька днів виїхав до Львова. Автокефалісти вручили йому відповідного листа.
Митрополит, однак, пропозиції УАПЦ не прийняв. Він, пише Кладочний, «сказав, що немає у него сили фізичної, щоби тепер їхати до Київа. Дальше: Митрополит зачинає 78-й рік життя, є хворий і вже багато років прикутий до крісла, стояти не може зовсім, не володіє майже зовсім правою рукою. Час від часу і лівою не володіє, і підписує документи , беручи перо в уста». Це перше. Друге. «Шептицький був тої думки, що Патріярха треба вибирати з-перед самих автокефалістів. І якщо новообраний Патріярх підчиниться Папі, тоді Митрополит готовий підчинитися владі новообраного Патріярха». Лише в такому разі УАПЦ може розраховувати на повну підтримку УГКЦ, хоч і тепер Митрополит зробить усе можливе, аби допомогти автокефалістам. І ще. «Нез’єдинені, які приймуть віру католицьку, не відрікаються віри православної, але доповнюють її наукою Церкви католицької, загальної, соборної».

ІІ
РОЗМОВИ З МИТРОПОЛИТОМ відбувалися вже після розгрому гітлерівцями українського культурно-політичного життя у Київі та на довколишніх теренах. Не діяла вже Всеукраїнська Національна Рада, а всіх активних патріотів німці безжально винищували. Вони закрили Академію Наук, вузи, гімназії, народні та фахові школи — фактично всі українські інституції. Єдиним бастіоном, котрий поки що уцілів у цьому тотальному наступі, залишалась автокефалія, — надзвичайно квола, — та греко-католицькі парохії, що поставали на Чернігівщині, у Вінниці, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Проскурові та інших місцевостях — в селах і містах. Жевріла надія, що автокефалісти визнають зверхність Папи — і тоді унія пошириться по всіх землях України. Але й тут німці показали зуби.
Кладочний приїхав з Київа у квітні 1942-го, після Великодних свят, і, побувши декілька днів, збирався назад до своїх столичних парохіян, ще мав забрати листа Митрополита до єпископату УАПЦ, як його «випадково» побачив на вулиці знайомий редактор і запропонував піти з ним наступного дня до оперного театру на виставу. Квитки редактор роздобуде. Бо треба обговорити важливі справи. Отцеві було не до театру — і він відмовився. Тоді редактор сказав прямо: «З вами хоче говорити гестапо завтра. Будьте біля готелю Жоржа о 7-ій вечора».
«Дуже прикрою була для мене та відомість, — згадував отець. — Я негайно повідомив про все Митрополита, і в означений день та годині ждав під готелем Жоржа. На розмову явилося двоє офіцерів гестапо. Розмова була коротка. Один з них сказав: «Німецький уряд не бажає собі поширення греко-католицької церкви на території Східної України». Коротко кажучи, Кладочного варто б заслати до концентраку за те, що без відома німецької влади, без її дозволу став у Київі парохом. І лишень з поваги до графа Шептицького його не заарештують. Проте вертати до Київа йому заборонено, навіть не можна річей забирати. І взагалі краще буде, якщо він без зволікань «зникне» з Галичини. Скажімо, виїде до третього райху, де є чимало українців, що потребують священика. «Отже, до побачення. Але краще, щоби ми не бачилися вже більше».

* * *
ГІТЛЕРІВСЬКЕ ГЕСТАПО. Воно мало «славу» не менш страшну, ніж більшовицькі ЧК, НКВД, МҐБ чи потім КҐБ. Тим-то замість золотоверхого Київа Кладочний вкотре вже опинився у Варшаві (через 10 днів після погрози). І все ж він часто згадував столицю, написав про своє перебування там «Сповідь». Адже був у столиці, як сказав би Юрій Борець, з найкращими.
Фраґменти з книги

Спадщина

Інна ПАРХОМЕНКО,
провідний науковий працівник НХМУ

Евангелія Івана Мазепи

В Національному художньому музеї України зберігається унікальний твір — Євангелія 1698 р., цінна як з огляду історії книгодрукування, так і через високомистецький срібний оклад, зроблений 1701 р. на замовлення гетьмана Івана Мазепи, який подарував книгу до Переяславського собору. У 1928 р. під час масового закриття церков книга була перевезена до Київа.
Видання дуже рідкісне, примірників книги немає в українських бібліотеках, є лише в Державній публічній бібліотеці в Москві. З погляду художнього оздоблення сторінок (а їх 503) — заставки, мистецькі ілюстрації, зображення євангелістів — цей стародрук втілює всі кращі досягнення художнього оформлення книги у Московському печатному дворі XVII ст.
Дереворити виконані майстром печатного двору Олексієм Нефедьєвим (за малюнками Івана Єпифанова) під керівництвом голови печатного двору Василя Бурцева.
Це напрестольна Євангелія великого розміру (54,3x35,5), має срібний оклад (позолочений), вага срібла 4,8 кг, з підписом майстра Оружейної палати Георгія Дробуса (Фробуса) та дарчим написом гетьмана І. Мазепи з датою (1701р.)
Оклад щедро оздоблений. На ньому багато виливних накладних медальйонів з різними сюжетами, карбованими високим рельєфом з чітко виконаними дрібними деталями. Крім того, використана емаль у тлі, у одязі святих. Вона непрозора, яскраво-зеленого, синього кольорів з проробленням золотом в деяких деталях. Незвичайність композиційного рішення, оригінальність задуму, новаторські технічні прийоми спонукають дослідити цей унікальний витвір мистецтва.
Якщо по кутах Євангелії, на наріжниках (до речі, незвичайної круглої форми) — зображення євангелистів та їхніх символів в інтер’єрі, то всі інші сюжети розташовані нетрадиційно і серед українських окладів не мають аналогів. Це надає особливої художньої оригінальности творові. Так, по центру вміщено незвичайний багатофігурний сюжет «Христос — великий архиєрей з апостолами» (замість традиційного «Розп’яття»).
Над цим центральним великим округлим медальйоном вгорі, теж в колі — «Трійця», під ним — овал з сюжетом «Таємна вечеря», по боках вмонтовано шість накладних овальних медальйонів з карбованими зображеннями сцен «пасійного», Страсного циклу.
На спідній дошці скульптурні зображення напівпостатей пророків з їх атрибутами (Аарон, Давид, Соломон, Мойсей), між ними постаті св. Антонія та Теодосія.
В трактуванні цих постатей у високому рельєфі відчувається вплив західноевропейських майстрів. В той час в Оружейній палаті працювали в основному шведські й німецькі майстри. Відомо, що під керівництвом Юрія Фробуса — «талановитого майстра» Золотої палати, працювало п’ятеро іноземців та двоє росіян. Фробусові доручалися особливі замовлення. Так, у 1678 р. для дворової церкви Спаса Нерукотворного був зроблений оклад на напрестольну Євангелію, блюдо з зображенням різних міст Росії.
Моду на виливні накладки, які бачимо в нашій Євангелії, ввів майстер з Бреславля Готфред Гентце. А майстром-карбувальником портретів на спідній дошці був, напевно, «жалованний майстер» Гаврило Овдокимов, теж з Оружейної палати. Адже його карбовані срібні роботи (рака з зображенням Олександра Свирського, рака з зображенням царя Димитрія) — дуже схожі на зображення у цій Євангелії.
Саме ж покладання емалі по карбувальному рельєфу, по гравірованому малюнку, що використано в Євангелії, запозичено було із Західної Европи, де було відоме вже з XIV ст. Непрозору емаль зеленого і синього кольорів, а також синьо-фіолетового, почали використовувати в Росії у Новгороді з кінця XVI ст. (Євангелії 1683 р. з Симонова манастиря). Застосовували емалі такого кольору в оздобленні Євангелій кінця XVII ст. і майстри Оружейної палати. (Вперше були показані збірки із Петропавлівського собору на виставці церковної старовини 1911 р. в музеї барона Штиґлица в Петербурзі. Їх досліджував український мистецтвознавець Микола Макаренко).
Отже, всі новаторські мистецькі прийоми на замовлення гетьмана Івана Мазепи застосовані тут, внаслідок чого був створений високий за духом шедевр мистецтва.

Володимир СОЛОВЙОВ
Володимир Святий і християнська держава

Закінчення. Початок у ч.9

Бог став людиною в особі єврейського Месії саме в той час, коли людина стала богом в особі римського Кесаря. Ісус Христос не нападав на Кесаря і не сперечався з ним за владу, але Він сповістив істину про нього. Він сказав, що Кесар не Бог і що влада Кесаря поза Царством Божим. Воздавати Кесарю тією монетою, яку він карбує, а всю решту Богові — це і є те, що тепер називають відокремленням Церкви від Держави, відокремленням доконечним, поки Кесар язичник, і неможливим, як тільки він став християнином. Християнин, будь він навіть король чи імператор, не може залишатися поза Царством Божим і протиставляти свою владу владі Божій. Верховна заповідь: «віддайте Боже Богові» безумовно обов’язкова для Кесаря, якщо він прагне бути християнином. Він також повинен віддавати Боже Богові, тобто, передусім, верховну і абсолютну владу на землі; адже щоб дійсно збагнути слово про Кесаря, звернене Господом до ворогів Його, коли Він ішов на страждання, потрібно доповнити ще іншим, більш урочистим словом, промовленим після воскресіння учням Своїм, представникам Його Церкви: «Дана Мені усяка влада на Небі і на землі» (Мт. XXVIII, 18). Ось текст формальний і вирішальний, і його годі добросовісно витлумачити двояко. Ті, хто істинно вірять слову Христа, ніколи не погодяться допустити можливість Держави, відокремленої від Царства Божого, тобто світської влади, безумовно незалежної і державної. Є тільки одна влада на землі, і ця влада належить Ісусу Христу. Коли слово, мовлене про динарій, позбавляло Кесаря його божественности, то це нове слово позбавляє його самодержавства. Якщо він бажає царствувати на землі, то він не може царювати власною владою, а мусить стати представником Того, Кому дана усяка влада на землі.
Але як може перейти до нього таке повноваження?
Об’явивши людству Царство Боже, яке не від світу цього, Ісус Христос дав і всі потрібні засоби для здійснення цього Царства у світі. Возвістивши в Своїй першосвященицькій молитві досконалу єдність усіх як мету Своєї дії, Господь побажав надати цій справі реальну і природну основу, заснувавши Свою видиму Церкву і давши їй, для захисту її єдности, одного главу в особі святого Петра. Якщо можна знайти в Євангеліях вказівку про передання повноважень, то лише це. Жодна світська влада не отримала від Христа якоїсь санкції чи якогось обіцяння. Ісус Христос заснував тільки Церкву і заснував Він її на монархічній владі Петра: «Ти є Петро, і на цьому «камені я створю Церкву Мою».
Таким чином, християнська Держава повинна стояти залежно від Церкви, заснованої Христом, а сама Церква залежить від глави, даної їй Христом. В кінцевому рахунку християнський Кесар лише через Петра бере участь у царській владі Христа. Він взагалі не може мати ніякої влади поза Тим, Хто має повноту всякої влади, і не може царствувати поза тим, кому доручені ключі Царства. Щоб бути християнською, Держава має бути підпорядкована Церкві Христа, однак аби це підпорядкування не було фіктивним, Церква має бути відокремлена від Держави. Вона повинна мати центр єдности поза Державою і над нею, вона має бути воістину Вселенською Церквою.
У 1885 р. офіційний документ від російського уряду оголосив, що Східна Церква відреклася від своєї влади і передала її в руки царя. Ніхто з представників офіційної Церкви не висловив протесту проти такого твердження; і всі наступні виступи нашого кліру можуть служити лише підтвердженням тієї заяви. Власне цезарепапістський маніфест петербурзьких бюрократів був лише формальним визнанням уже здійсненого стану. Годі заперечувати, що Східна Церква дійсно зреклася своєї влади на користь влади світської, питається тільки, чи мала вона права так чинити, і чи може вона після того вважатися представницею Того, Кому дана всяка влада на небі і на землі. Скільки б не терзали євангельські тексти, що стосуються тих вічних прав, які Ісус Христос заповідав Своїй Церкві, там не знайдеш права передання цих повноважень світській владі. Влада, яка заявляє про своє домагання замістити Церкву в її земному покликанні, мусила б у крайньому випадку отримати однакові з нею обітування міцности.
Ми не вважаємо, що наші ієрархи відмовились добровільно, після тривалих роздумувань, від своїх церковних прав. Проте якщо Східна Церква втратила через відомі події те, що належало їй за божественним правом, то стає очевидно, що врата пекла подолали її і отже, як наслідок, вона в своїй окремішності не є тією непорушною Церквою, що заснована Христом.
Коли мовиться, що Держава має бути підпорядкована Церкві, то при цьому завжди мається на увазі Церква єдина — неподільна і вселенська, поставлена Христом.
Сфера національного буття може в самій собі мати тільки один єдиний центр – главу Держави. Єпископат якоїсь однієї Церкви може в стосунку до Держави претендувати на верховенство апостольської влади лише в тому випадку, коли він дійсно пов’язує націю з вселенським чи міжнародним Царством Христа. Національна Церква, якщо вона не бажає підкоритися абсолютизму Держави, тобто перестати бути Церквою і перетворитися на департамент цивільної адміністрації, доконечно мусить мати реальне опертя поза Державою і нацією: пов’язана з цими останніми природними історичними нитями, вона повинна в той же час у своїй якості Церкви входити до ширшого соціяльного кола з незалежним центром і вселенською організацією; помісна Церква при цьому може бути лише окремою частиною цієї останньої.
Особи, що були на чолі російської Церкви, не могли в боротьбі з всепоглинаючим абсолютизмом Держави спиратися на свою релігійну митрополію, яка сама була власне національною церквою, віддавна підпорядкованою світській владі. Не релігійну свободу , а цезарепапізм перейняли ми у Візантії, де це антихристиянське начало безперешкодно розвивалося після розділення Церков. Грецька ієрархія сама, відштовхнувши могутнє опертя, що його перед тим вона мала в незалежному центрі Вселенської Церкви, опинилась залишеною на сваволю Держави. До розділення, кожного разу як тільки грецькі імператори вторгалися в царину духовну і загрожували свободі Церкви, представники її, будь-то Іван Золотоустий чи святий Флавіян, чи святий Максим Сповідник, чи святий Теодор Студит, чи святий патріярх Ігнатій, — звертались до міжнародного центру християнства, вдавались до авторитету Державного Першосвятителя і знаходили в Римі вірний захист і непорушне опертя для своєї справи. Грецька Церква на той час була і усвідомлювала себе живою частиною Церкви Вселенської — частиною, тісно пов’язаною з великим спільним центром єдности — апостольським престолом Петра.
Ці стосунки залежности від спадкоємця першоверховних апостолів, від священика Божого, ці суто духовні, законні і сповнені гідности стосунки були замінені світським, незаконним і принизливим поневоленням простих мирян і невірних.
У всіх країнах, де Церква зведена до суто національної установи, світська влада (самодержавна чи конституційна) користується безумовною повнотою всілякої влади, а церковна організація є лише спеціяльним міністерством,залежним від держаної адміністрації. Церква є лише частина чи, краще сказати, один бік цього суспільного організму… безумовно підпорядкована політичному цілому, яка існує для своєї суті лише в абстракції. Це рабство Церкви несумісне з її духовною гідністю, з її божественним походженням, з її вселенським покликанням. З іншого боку, розмисл доводить, а історія підтверджує, що тривале існування двох влад і двох урядів, однаково незалежних і державних, в межах однієї національної Держави безперечно є неможливим. Така діархія неминуче призводить до антагонізму, який може закінчитися лише повним вивершенням світської влади…

* * *
Володимир Святий, що «радувався душею і тілом, бачачи, що народ його став християнським, бажаючи бути батьком своїм підданим і братом для рівних йому, осягнув смисл Царства Божого, який, за словами апостола, є «правда, мир і радість у Духові Святому» (Рим, XIV:17). Але для здійснення Царства Божого в житті соціяльному і політичному, для створення істинно християнської Держави Росія повинна була підкоритися встановленому Христом ладуванню, стати на відкритий Ним шлях.
Християнська Держава – це Держава, яка вносить, у міру можливости, релігійне й моральне начало християнства в усі стосунки суспільного життя. Воно є та головна зброя, за допомогою якої християнська релігія повинна виконати свою соціяльну справу. А оскільки ця справа є за своєю суттю вселенською, то й християнська Держава не може обмежитися захистом… винятково інтересів націй, а повинна спрямувати національні сили…на служіння всьому християнському світові.
Церква в Росії, позбавлена будь-якої точки опертя, будь-якого центру єдности поза національною Державою, піддалася врешті-решт світській владі, а ця остання, не маючи на землі нічого вищого за саму себе, не відчуваючи над собою релігійної влади, з необхідністю прийшла до антихристиянського абсолютизму.
Налічується від 12 до 15 мільйонів росіян, предки яких у сімнадцятому столітті, перейняті істинною ідеєю Церкви (якій вони, через невідання, не змогли, однак надати практичне втілення) повстали проти офіційної церкви Московської держави. Більша і найбільш послідовна частина цих розкольників надзвичайно вірно висловила саму суть нашого національного питання, заявивши, що цезарепапістська Держава і офіційна Церква, як її зброя, являють собою царство антихриста.
Чи не доводить подібне судження (перебільшене за формою, але цілком справедливе за своєю суттю), промовлене досить малограмотними, які перебували поза будь-якими сторонніми впливами, селянами, що душа російського народу не була цілковито захоплена візантійським поклонінням ідолу державности і що підновлений кумир язичницької монархії не здолав віри Володимира Святого.
У розкольників було досить доброї волі, але їм не вистачило знань.
У нас є знання, або ж ми принаймні їх можемо здобути, але чи вистачає у нас доброї волі?..
Якщо ми виконаємо свій християнський обов’язок, смисл буття Росії стане ясний і зрозумілий… чим вона повинна бути і чим вона є в глибині душі своєї – живою і невіддільною частиною великої вселенської єдности.

Фраґменти з есею в книзі: В. Соловьев. Соч. в двух томах.
Т.2. Чтения о богочеловечестве.
Философская публицистика.
М., 1989
Переклад з російської Раїси ЛИШІ

Чому священики йдуть у депутати?

У ХІХ і перших десятиліттях ХХ століття (на Західній Україні — до 1939-го, а в Закарпатті — до 1945 року відповідно) церковні діячі грали величезну ролю у справжньому захисті прав населення, в освіченні народу, були літераторами, істориками, ученими. Роля видатних священиків минулого в активації політичного життя, в пробудженні національної самосвідомости українського народу, в захисті його від недругів усіх рас та народів безперечна. Але чи така роля святих отців зараз? Наскільки проґресивною може вважатися їхня політична активність, що набуває часом анекдотично-нав’язливих або нарочито-патосних форм?
…Список Партії регіонів в Одеській області очолює митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел (Саввін). 2006 року він уже очолював місцевий список ПР. Ось, наприклад, цитата з його проповіді: «Канонічною територією Російської православної церкви з часів Хрещення є територія Святої Руси, Руського світу, ядром якого є сучасна Росія, Україна, Білорусь та Молдова».
…Митрополит Черкаський і Канівський Софроній (Дмитрук) не дозволив внести своє ім’я до виборчого списку. При цьому митрополит Софроній послався на свій негативний досвід участи у виборах. «Не хочу нехтувати своєю совістю», — зауважив ієрарх.

Зі статті Павла КОВАЛЬОВА «Вибори одягають рясу» в газеті «День», 15-16 жовтня 2010 р.

МУЗЕЙ НЕПОБОРНОСТИ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

Cподіваємося, що редакція знайде можливість надрукувати матеріял в цей дуже скрутний для України час — майже апогей тиску сусіда-аґресора разом з 5-ю колоною та криміналом.

Будинок у Донецьку, в котрому міститься громадський музей «Смолоскип», тричі цього місяця підпалювали «невідомі». Це вже не тиск, а атака вогнем.
Назву музею його організатору, збирачу експонатів й екскурсоводу в одній особі Віктору Петровичу Тупілку, підказали герої його експозицій, які жили для України і любили її більше за власне життя.
Один з них — український патріот, політв’язень совєтських лагерів Василь Макух, родом зі Львівщини. Він, сорокаоднорічний батько двох дітей, здійснив акт самоспалення в Київі на Хрещатику 5 листопада 1968 року, напередодні чергового „ювілею” жовтневого перевороту.
У той час, коли Хрещатик був переповнений людьми, з під’їзду будинку № 27, що біля Бесарабського ринку вибігла охоплена вогнем постать, вигукуючи: „Геть окупантів!”, „Хай живе Україна!”. Того ж дня, ввечері зарубіжні радіостанції на весь світ повідомили, що „громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Київі акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота...” Врятувати його життя не вдалося. 10 листопада 1968 року Василь Макух помер. Цей вияв протесту проти русифікації України, хоч як ретельно замовчувався, здобув резонанс серед українців.
Інша експозиція розповідає про Олексу Гірника, який через 10 років повторив жертовний подвиг свого земляка. 22 січня 1978 року, в річницю проголошення самостійности України Центральною Радою 1918 року, він вчинив самоспалення біля могили Тараса Шевченка на Чернечій горі.
Серед людей-смолоскипів була й жінка. У 1897 році двадцятисемирічна українка, родом з Чернігівської губернії, революціонерка-народниця Марія Вітрова, перебуваючи під арештом в Петропавловській фортеці, на знак протесту проти тюремного режиму заживо себе спалила. Її смерть тоді викликала акції протесту проти режиму, в яких взяло участь близько 6 тисяч студентів та учнівської молоді в Петербурзі, вітровські демонстрації пройшли також у Москві й Київі. Про неї теж розповідають експонати музею.
У невеликому музеї є чимало речей, які стали знаками нашої історії. Зокрема тут зберігаються унікальні світлини й предмети побуту з хати Олекси Тихого (нашого земляка донеччанина), є навіть цеглина з сибірської в’язниці, у якій „сидів” і з якої втік легендарий Устим Кармелюк.
У стінах донецького „Смолоскипу” відчувається отой непоборний дух української людини, якою керують не гроші й слава, а щось високе, правдиве і чесне. Комусь цей високий дух, видно, не до вподоби.

Антін Бобир, журналіст,
Роберт СТЕШЕНКО,
Всеукраїнське об’єднання ветеранів,
м. Донецьк

Наталя КУЧЕР
Свято поезії від Квіткової Феї

Враження після презентації книжки Зірки Мензатюк «Український квітник»

На початку жовтня цього року у книгарні «Є» відбулась презентація книжки відомої української дитячої письменниці Зірки МЕНЗАТЮК «УКРАЇНСЬКИЙ КВІТНИК» (К., «Грані-Т», 2010). Тексти — есеї про улюблені квіти — авторка писала для себе; це її інтимні, довірливі розмови з рослинами — бузком, конвалією, мальвами та ін. Чудові поетичні оповіді - «квіткові замовляння» (Л.Воронина) розміщені в порядку цвітіння – перший есей про «первоцвіт-ясен квіт, золоті ключі», останній – про хризантему, яка вчить нас вистояти, коли спіткають морози.
Книга являє собою мистецький проєкт — вишукані тексти гармонійно співіснують з ботанічним зображенням рослин, інформацією про їх походження та латинськими назвами; кожна квіткова історія декорована відомими творами світового мистецтва. Серед них — «Гілка білого жасмину» Чжао Чанг, «Бузок» М. Врубеля, «Соняшники» та «Іриси» В. Ван-Гога, «Дикі маки» К. Моне, «Червоні гладіолуси» Х.Сутіна, «Жоржини» К. Білокур, «Калина в садочку» М.Приймаченко та ін. Це видання є урочистим, подарунковим і може бути окрасою будь-якої бібліотеки.
Але ця презентація стала для всіх присутніх дарунком не лише через ознайомлення з новою книгою — всі ми, завдяки Зірці Мензатюк увійшли в іншу реальність — через з’яву Авторки, Квіткової Феї та її органічну потребу творити свято.
Власне, вже на початку ми відчули себе в Саду — в «Українському квітнику» Зірки Мензатюк. Бо вже коли переступали поріг книгарні, нас огорнули пахощі осінніх трав і квітів – чорнобривців, васильків, жоржин; війнуло ароматом маккавейських букетів. В залі лунав Вальс квітів Чайковського і усміхнена Зірка в буковинських строях прикрашала стіл з вишитою скатеркою. ЇЇ онука (Зірка в дитинстві!) в правдивому українському вбранні виймала з кошика маленькі букетики і дарувала всім присутнім.
Поки збирались люди, ці аромати навіяли мені спомини про квітники далеких країв – сади Альгамбри, острів квітів Майнау, розкішний парк Родена, згадався дідусь з Інвернесу, який довжелезними ножицями (щоб не нагинатися!) плекав свій крихітний двометровий сад. Згадала також чудесний Голосіївський сад Максима Рильського, який увійшов у його поезію. Подумала про наш Русанівський квітник біля будинку, який щоденно потерпав від перехожих…
Презентація розпочалась — і сяюча Зірка розповіла нам про свою внутрішню потребу вихлюпнути радість від доторку до краси. Вона оповіла також про свою Маму, яка тяжко працювала, але завжди висаджувала квітник, бо саме краса давала їй сили; про родинні вечері під грушею, про споглядання дерев і насолоду від пахощів цвітіння винограду. Вона поділилась своїм сумом, що українці, живучи на такій родючій землі, з гарним кліматом, без воєн і катастроф, водночас мають найпесимістичнішу налаштованість в Европі. Чому так? — запитувала Зірка. — Чому ми перестали створювати для себе свято, адже для цього часом так мало треба — вийти з родиною в сад, написати гарного листа, посадити квітник. Мені пригадались слова В.Ван-Гога в часи його жорстокої бідности, що вчитися мистецтву життя не менш важливо, ніж мистецтву живопису.
Ця презентація стала Святом поезії — інтонаційно-багатий, чарівний голос Авторки озвучив тексти, від них часом йшло відлуння давніх замовлянь. Кожна мініятюра неповторна, має свій сюжет, але виходить за межі розповідного жанру. Ці імпресіоністичні замальовки надзвичайно живі, пульсуючі, як ті трави в сонці і росі, про які написана ця книга. Вони також дуже мелодійні, і повертають нас до незамулених, чистих джерел нашої рідної мови.
Окрасою вечора стали народні пісні, виконані онукою та чоловіком Зірки Мензатюк Степаном Фіцичем, солістом Національної опери. На завершення всіх присутніх частували пиріжками з горіховою начинкою, вином із троянд та ясминовим варенням, власноручно виготовленими Авторкою, Квітковою Феєю. Всім бажаючим роздавали рецепт цього золотистого варення від іншої талановитої жінки, Ольги Франко. Все це разом справляло враження казки, відблиску іншого світу, де слово і краса є єдиним цілим. Пані Зірка явила нам диво творення свята і нагадала, що справжнє мистецтво покликане давати сили і натхнення до життя.

Людмила ІВАННІКОВА
Свята Мати Покровонька

Це сталося дуже давно, понад тисячу років тому, 910 року в прекрасному і славному місті Константинополі — столиці Візантійської імперії. Страх і жах охопив усіх жителів Царгороду, коли незчисленне агарянське військо підступило до його стін! Здавалося, що й сонце померкло від такої кількости воїнів, здавалося, що ніхто їх не зможе перемогти.
Але християни не впали в розпач, бо знали, що Небесне воїнство завжди перемагає там, де люди безсилі, тож з молитвою та з великою вірою звернулись вони до Божої Матері.
А була в Константинополі велика святиня — церква Влахернська, збудована ще в п’ятому столітті на честь Богородиці. У цьому храмі зберігався одяг, який носила Вона за життя — у золотому кіоті лежали дорогоцінні ризи, пояс і омофор. Тож весь Божий народ стікався до Влахернського храму, де саме відправлялася всенічна недільна служба. Урочистість її підсилювала присутність імператора та патріярха. Сотні очей були звернені до образу Богородиці, плач і зітхання не припинялися.
Серед молільників були й наші земляки — святий Андрій, Христа ради юродивий, і його учень, блаженний Єпифаній, що мандрували святими місцями. Й о четвертій годині ночі, коли людські благання з’єдналися в один духовний порив, святий Андрій підвів очі вгору — і раптом побачив Царицю Небесну, Пресвяту Діву, що стояла високо в повітрі й також молилась, сяючи неземним світлом!
Бачачи це, святий Андрій спитав свого учня:
— Чи бачиш, брате, Царицю й Володарку всіх, Яка молиться за весь світ?
— Бачу, святий отче, і жахаюсь! — відповів Єпифаній. Богородиця була оточена ангелами та святими, серед яких стояли Іван Предтеча та Іван Богослов. Схилившись, Вона стала зі сльозами молитись за християн, за визволення їх від ворожого нашестя, і довгий час перебувала в молитві. Завершивши молитву посеред храму, Богородиця підійшла до Престолу і знов ревно молилася за народ. І коли закінчила молитву, зняла з голови сяюче, подібне до блискавки, велике покривало і розпростерла його над людьми, що стояли в храмі.
Святий Андрій і Єпифаній зі страхом і трепетом довго споглядали розпростертий над народом омофор і сяючу постать Божої Матері, що стояла в повітрі, молитовно здійнявши руки. Поки була в храмі Пресвята Богородиця, видиме було й покривало, а як Вона відійшла, зробився й омофор невидимим.
Це з’явлення було спочатку прославлене тими, хто молився у Влахернах, а згодом — в усьому Константинополі. Підбадьорені заступництвом Божої Матері, греки незабаром здолали ворога, відігнавши його від стін столиці.
Андрій же з Єпифанієм повернувся додому, в слов’янські землі, і там також прославив цю подію. На її честь на Русі було запроваджено свято Покрови Божої Матері, яке відзначаємо в жовтні, 14-го дня.
Відтоді Пресвята Богородиця стала заступницею українського народу та війська. Не випадково ж у головному соборі нашої держави, в Софії Київській, зображена над вівтарем знаменита Оранта — Пресвята Діва, що молиться, здійнявши руки. Вона зображена так, як побачив її святий Андрій.

ПОКРОВА

Стоїть Мадонна в білому Покрові.
Над Всесвітом стоїть
вже стільки літ!
І сяйвом материнської любови
Оберігає і рятує світ.

Ідуть до Неї немічні і хворі,
Несуть дітей, ведуть калік, сліпих,
Ідуть до Богоматері у горі,
Щоб змилувалась, зглянулась на них.

Ідуть до Неї праведні і грішні:
Кого не милують життєві бурі-битви.
Засмучені, згорьовані, невтішні
Несуть свої скорботи і молитви...

Жертовністю і вічністю любови
Торкається всіх душ, усіх сердець
Мадонна в білосніжному Покрові
Довершености й святости вінець.

Душевний спокій змученим поверне,
Коли спіткає їх тяжка пора.
До зір покличе крізь колючі терни,
Засвітить свічі віри і добра.

Стоїть Мадонна в білому Покрові
Над плином поколінь, над плином літ.
І силою вселенської любови
Оберігає і рятує світ.

Надія КМЕТЮК

У нас в гостях улюблений журнал усіх дітей «Малятко»

Василь ЛИТВИНЕНКО
Розмова з кленом

– Гей, любий клене,
Чому у тебе
Жовтіє рано
Листя зелене?
Ще ж сонце світить,
Й на небі просинь…
– Бо вже по літі
Надходить осінь.

Людмила ПАНИЧЕНКО
Осінь

Розкидає курам просо
Ця красуня жовтокоса.
Ґавам, горобцям, воронам
Ягоди дає червоні.
Діткам в золотій торбині
Кавуни несе і дині,
Груші, яблука, горіхи –
Всім від осені є втіха!

Станіслав ШАПОВАЛОВ
Летить листок

За листком летить
листок
На траву, на квіти.
Так прощається садок
Із веселим літом.

Анатолій КАЧАН
Дивувалися ліси

Дивувалися ліси:
– Де поділися вівси?
А вони зими злякались
Й до комори заховались.
Дивувалися гаї:
– Де поділись солов’ї?
Солов’ям птахи довірили
Відімкнути двері вирію.
Дивувалась наша хата:
– Де поділись ластів’ята?
А вони з дротів знялися
І за море подалися.
А куди ж це, як на свято,
Гарно вбралися малята?
Діти виросли за літо,
Понесли до школи квіти.

Василь КРАВЧУК
Дарунок

Летів журавлик з України,
В далекий вирій поспішав.
І кинув хлопчику пір’їну,
Щоб той його не забував.
Хлопчина підійняв пір’їну,
у синє небо задививсь
І мовив: «Навесні, пташино,
До України повернись».

Василь СЛАПЧУК
ПІВНИК

На селі першими прокидаються півні. І одразу ж сповіщають усім, що ранок наближається — час вставати, до роботи братися. Півень ніколи не проспить.
А в їхньому місті раніше від усіх, мабуть прокидається Віталій. Мама його навіть Півником через це прозвала. Ще всі люди сплять, сни додивляються, а Віталій уже очі розплющив. Правда, він не кричить «кукуріку» на все горло, а лиш тихенько — для тата з мамою. Їм навіть будильника не потрібно — Півник розбудить.
Віталію подобається прокидатися раненько. Особливо влітку. Розплющить очі — вже видно. У кімнатах ще сон витає. А за вікном на вулиці — тихо-тихо. Водії автобусів і автомобілів ще сплять. Тільки горобці галас зчинили — наче сваряться між собою. Згодом до цвірінчання ще шурхіт двірникової мітли приєднується: «Шу-у-ух. Шу-у-ух». Аж курява до їхнього, другого, поверху піднімається.
Лежить Віталій горілиць, слухає, як місто прокидається. А коли двірник виходить до іншого під’їзду, хлопчик відчиняє вікно і біжить до тата з мамою.
— Кукуріку! — зазирає до кімнати.
— Уже встав, Півнику? — зустрічає його поцілунком мама.
А тато сина на плечі, і вони йдуть умиватися.
Тільки у вихідні Півник не кукурікає, хоч і встає раненько, як завжди. Бо розуміє, що тато з мамою хочуть відпочити.
— Молодець! — каже мама Півникові.
— Так, Півник у нас не простий, а вчений, — хвалить тато.

Скарбниця української поезії

Степан БЕН
* * *
Підв’язала осінь
Китиці червоні,
Сіла на коня.
Прощавайте, села!
Блиснули в тумані
Зіркою підкови,
Малиновим дзвоном
Розтяглась луна…

Анатолій ГРИГОРУК

Казочка про великий гриб

Один мурах манісінький,
На ніженьку кривісінький,
По лісовій галявинці ішов собі
Кульг-стриб.
Аж раптом під пеньком старим,
Вже майже геть струхлявілим,
Знайшов великий гриб.
От той мурах манісінький,
На ніженьку кривісінький,
Гриба з млинове колесо,
Силкуючись, зірвав
І, під вагою стогнучи
Та від натуги крекчучи,
В траву безсило впав.
Упав, бо був манісінький,
До того ще й кривісінький,
Бо ніжку через пустощі
Давно, на жаль, звихнув.
Отож собі в підмогу він
З мурашника меткий загін
Друзяк своїх гукнув.
Прибігли ті й заойкали
І навіть заойойкали:
«Оце-то, братці, гриб!
Такого ми
не бачили!
Його й жуки-рогачики
Навряд чи
підняли б!»
Але мурах
манісінький,
На ніженьку
кривісінький
Гукнув: «Нам всім ганьба,
Якщо ми до
мурашника,
До рідного
комашника
Не донесем
гриба!»
Мурашок
підбадьорили,
А може,
й присоромили
Слова правдиві ті,
Бо кожен знав ізмалечку
Закличку-виручалочку,
Що сила — у гурті.
Отож усі з’юрмилися
І дружно ухопилися
За гриб той, як могли,
І під вагою стогнучи
Та від натуги крекчучи,
В мурашник потягли.
Зварити з нього юшечку,
Додавши кріп-петрушечку,
Взялися кухарі
Й над нею прововтузились,
Над нею промарудились
До пізньої зорі.
А в час вечері весь казан
Вмить спорожнів до дна,
Бо дуже смакувала всім
Та юшечка грибна.

КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ

Подивіться, які незвичайні роботи ми представляємо в нашій картинній галереї. Створив їх талановитий майстер-казкар Віталій ГУБЕНКО.
Певно, немає жодного між вас, кого б не приваблював чарівний світ казки. Адже в ньому стільки таємниць, стільки мудрости, краси, добра. Ви виростете, а світлий спогад від казок дитинства назавжди лишиться з вами. Проте буває й по-іншому: коли дівчинка чи хлопчик не тільки виростають разом із казкою, а й лишаються з нею на все своє життя. Таких людей легко впізнати: вони не вміють робити зла. Віталій Платонович Губенко надзвичайно щира, добра й мудра людина. Казки його дитинства стали казками його життя. Щоразу, беручи до рук пензля, перо чи олівця, він по-новому оповідає їх для нас. Своєю працею і життям Віталій Губенко стверджує, що казка дарує людині загадкову незбагненну силу — силу добра й любови.

Віктор ЮЩЕНКО, президент України 2005—2010 рр.
Чия мова — того й влада

В УКРАЇНІ ЙДЕ «МОВНА ВІЙНА»

Мова творить людину і націю. Як писав Шевченко: «Ну що б, здавалося, слова... // Слова та голос — більш нічого, // А серце б’ється — ожива // Як їх почує!..»
Є й інші слова. Це слова російського шовініста Василя Шульгіна, який на початку XX століття сказав: «краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури». Дуже знайомі нам думки...
Спроби витіснити українську мову з публічної сфери свідчать про зростання сили неукраїнської влади. Бо в наш час не потрібно знищувати націю фізично. Достатньо вбити її мову і культуру, нав’язавши їй чужу. «Мовна війна» дуже рідко розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не оголошується. Культурний імперіялізм тонший за економічний, він менш відчутний і помітний, ніж політичний і військовий.
Як мовить Ліна Костенко, «нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Саме тому для загарбника найпершим є завдання знищити мову — а з нею і пам’ять, і волю до боротьби. Часто ми не помічаємо і не усвідомлюємо цієї війни під впливом багаторічної фальшивої тези радянської пропаґанди про «гармонійність» російсько-української двомовности в СРСР. Ця псевдонаукова теорія виконувала ролю демагогічного прикриття реальної більшовицької практики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя.
Експерти — фахівці з мовних проблем ще глибше оцінюють ситуацію. Вони вважають, що підвищення статусу російської мови несе загрози суспільній злагоді в Україні.
Існування єдиної мови — технічна умова існування сталої европейської держави. Дві державні мови в Україні не можуть слугувати чинниками консолідації. Консолідуватися можна лише навколо чогось одного.
Можна стверджувати, що виживання української держави залежить від реального впровадження української мови у всі сфери державного і суспільного життя.
В нинішніх умовах мова — це гарантія національної безпеки, територіальної цілісности, національної свідомости та історичної пам’яті народу.
«Немає двомовних народів, — пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, — так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування явища двомовности означало, що один народ асимілює інший».
Двомовність в Україні — наслідок колоніяльної залежности країни. Тому демагогічні посилання захисників панівних позицій для російської мови в Україні на принцип рівноправности мов безпідставні. Т.зв. культурна рівноправність в постколоніяльних країнах іде на користь лише для колишньої імперської культури і є згубною для культури України, яка щонайменше 350 років пригнічувалася.
Російський колоніялізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних «заморських» аналогів — насамперед тим, що не дискримінував українців за етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом.
Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі свою етнічну (зокрема мовно-культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіянт росіян) чи «совєтських українців» (ідеологізований варіянт тих таки малоросів).
Близькість мов полегшує домінуючій мові процес поглинання підлеглої мови. Вже через два роки запровадження двомовности у Білорусі кількість першокласників, які навчались білоруською мовою, знизилась з 75% до 38% і далі зменшується. Білоруська мова насильно стає марґінальною, «опозиційною» мовою.
Ірляндці, проголосивши незалежність і піддавшись на тиск англомовних, проголосили англійську «другою державною». За якісь п’ятдесят років це практично знищило ірляндську (гельську) мову, якою сьогодні в Ірляндії розмовляють десь 5% населення у західних районах країни.
Положення проєкту Закону України «Про мови в Україні», внесеного до Верховної Ради України 7 вересня 2010 р. лідерами фракцій провладної коаліції О. Єфремовим (ПР), П. Симоненком (КПУ) та С. Гриневецьким (Блок Литвина), фактично спрямовані на те, щоб громадяни отримали право й практичну можливість не знати української мови, не мати з нею точок дотику у своєму повсякденному житті і не користуватись нею практично у публічній сфері.
Декларуючи «забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя української держави», законопроєкт спрямований на витіснення української мови з ужитку.
Формально законопроєкт «Про мови в Україні», який Верховна Рада розгляне незабаром, не робить російську другою державною мовою, але надає їй «вільне функціонування практично у всіх сферах діяльности», що рівнозначно офіційному статусу.
Автори законопроєкту виходять з декількох принципово хибних постулатів.
Наприклад, як пишуть автори-коаліціянти, «російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України».
Але, відповідно до результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 р., російську мову визнали рідною лише 29,6% громадян України.
«Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства», — виправдовують свої вчинки новітні русифікатори.
Однак ті, хто так кажуть, приховують правду: українсько-російська двомовність є результатом реалізації в Україні імперської політики асиміляції українців й спроби знищення української мови у сфері публічного вжитку.
До російської мови мають застосовуватись норми Европейської хартії регіональних мов або мов меншин — переконують прихильники нинішньої влади.
І замовчують, що Хартія стосується лише захисту мов, що зникають — і жодним чином не може обмежувати використання чи розвиток мови державної.
Тому люди, які виступають за двомовність, кажуть неправду. Насправді вони домагаються права не знати української і взагалі усунути або й знищити її.
Як підтверджує історичний досвід, чиновники не розмовляють державною мовою лише у таких випадках:
а) ця країна окупована іншою країною.
б) чиновники зневажають народ країни, якою вони керують.
в) вони не мають достатніх розумових здібностей для освоєння мови свого народу.
Одним словом, висновки — очевидні. І очевидним є й те, як діють країни, які схожі з нами за своєю історією. Скажімо, у Кодексі адміністративних правопорушень Латвії передбачено, що невикористання в належному об’ємі державної мови при виконанні професійних обов’язків карається штрафами — при першому порушенні від 25 до 50 латів (приблизно 45—90 дол.), а за незабезпечення перекладу на публічних заходах — від 100 до 200 латів (приблизно 183—366 дол.).

Від наших громадян, особливо з Донбасу та Криму, приховують правду щодо того, скільки буде коштувати офіційне вживання російської поряд з державною.
Насправді, для забезпечення двомовности потрібні великі витрати: на папір для ведення документації двома мовами, печатки, марки, дорожні знаки, покажчики вулиць, населених пунктів. А ще — назви підприємств, магазинів, побутових приміщень, лікарень, оголошення, особисті картки тощо. Для цього необхідна величезна кількість офіційних перекладачів, а значить — нові бюджетні витрати.
Додаткових витрат з державного та місцевих бюджетів потребуватимуть понад 20 норм законопроєкту.
Оскільки у «багатомовній» державі доведеться перекладати чимало офіційної документації, в кожному відділі міністерств, обласних і районних адміністрацій і т.п. має з’явитися перекладач. У результаті витрати на чиновницький апарат збільшаться принаймні на 10%. У маштабах держави це — сотні мільйонів гривень щороку.
Прибічники «двомовности» у спілкуванні сам-на-сам визнають цю проблему, але публічно, звичайно ж, ніколи не скажуть про це. При цьому основний тягар ляже на і без того бідні місцеві бюджети.
В Україні, на всій її території, українці складають абсолютну більшість населення. Україна — класична моноетнічна країна, де державотворчий етнос складає 77,8% (станом на 2001 р. — сьогодні, ймовірно, відсоток українців становить не менше 80% населення країни).
На сьогоднішній день Хартію ратифікували лише 17 з 44 країн Ради Европи. Французи вже постановили, що хартія суперечить їхній конституції.
Найбільш показовим є і той факт, що Росія, яка зараз підбурює російськомовне населення в Україні, сама не ратифікувала цей акт.
Хартію відмовились підписати Ірляндія та Бельгія (приклади яких не раз згадують прихильники двомовності в Україні), а також Португалія, країни Балтії, Албанія, Греція, Туреччина, Болгарія та Грузія.
Серед учасників Хартії Україна лишається однією з небагатьох держав, що, ухвалюючи документ, не внесла до його тексту поправки, співвідносні з національною специфікою.

КИНУЛИ КІСТКУ

Кістка двомовности — спосіб приховати кричущі провали в економіці.
Новий закон про мови не вирішить проблем у мовній сфері.
Регіональний статус мови, згідно з Хартією, зовсім не передбачає її виняткове використання, як це намагаються довести представники Партії регіонів, оскільки чи не кожний її параграф містить вислів «без шкоди для офіційної мови держави». Регіональна мова може дублювати офіційну мову держави, але не заміняти її.
На жаль, жодна з мов, що справді потребує захисту, на практиці не отримає преференцій (за винятком, звісно, російської), бо на їхню підтримку просто не знайдеться грошей.
На територіях, де може функціонувати регіональна мова, вся документація органів державної влади потребуватиме перекладу, як і публічні виступи посадовців. Важко уявити, що в міських і тим більше сільських бюджетах знайдуться гроші на перекладачів з української на угорську, з румунської на українську тощо.
Натомість, підтримка російської передбачена майже в кожній статті законопроєкту. Приміром, у всіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і російської. Дублювання іноземних фільмів має здійснюватися державною мовою, російською або регіональною на замовлення дистриб’юторів і прокатників. Зрозуміло, що прокатникам буде дешевше користуватися лише російським дубляжем.
Караїмська та кримчацька мови мають в Україні відповідно 1200 та 400 носіїв і перебувають на межі зникнення. Ромську (романі) в Україні офіційно мовою не визнано, проте вона представлена кількома діялектами та говірками.
Усі без винятку нацменшини потерпають від браку підручників їхньою мовою. Нацменшини, які мають свої держави, можуть сподіватися на культурну підтримку цих країн. У той час як ромам, кримчакам, караїмам чи гагаузам допомагати, крім України, нікому.
Україна не може не рахуватися з 8 млн. етнічних росіян та мільйонами російськомовних українців. Але не можна знищувати єдину державну мовну політику. Не можна віддавати право обласним і районним радам вирішувати, яким буде мовний режим у публічній сфері на території конкретних адміністративних утворень.
Бо наступним кроком стане введення «регіональних» податків, створення «донецьких» чи «одеських» митниць і «місцевих» армій.
Так уже траплялося в нашій історії — і ми не маємо права допустити, щоб ця історія повторилася.
Політика щодо мовного питання, без перебільшення, формує стратегію національної ідентичности. Адже мова, система символів — це генетичний код кожної нації. Її душа, спосіб мислення, найпотужніший об’єднавчий чинник.
Лише маючи єдиний мовний та культурний простір, нація отримує імунітет від недружніх впливів іззовні. Більше того, лише така єдність дає нації змогу на звершення — соціяльні, економічні, гуманітарні. Без єдности творча енерґія губиться на розбрат, а гору бере чужий недружній інтерес.
А ідеологам знищення в Україні української мови і культури хочу нагадати слова Карла Маркса, якого вони, нібито, шанують: «Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову».
Насамкінець хотів би наголосити. Українська мова визнана і шанована в світі; як мова держави-засновника Організації Об’єднаних Націй, вона звучить із найвизначніших трибун світу.
Існування української держави створює вичерпні інституційні, політичні, культурні та інші можливості для повноцінного розвитку української мови.
Питання лише у тому, щоб в українській державі була й українська влада. А цього не можна досягти без свідомої позиції громадян, їх відповідального голосування на виборах, активної громадської позиції з принципових питань розвитку держави.

Президент Грузії
Михайло СААКАШВІЛІ

…Грузію, як і поезію, не любити неможливо, тому ми хочемо бачити в себе значно більше українців. По-перше, грузинський народ відчуває потребу любити інші народи, а по-друге, українці краще ніж інші уміють відпо-відати дружбою на дружбу, любов’ю на любов. Я в Україні прожив сім років, тут проминула студентська молодість, служба у війську — роки, коли відбувається основне формування людини… Я знаю: українці — це народ, котрий такою мірою тебе всиновлює, що ти стаєш органічною його часткою, забуваєш, що не звідси ти родом.
Це дійсно величезний талант, і бачте, між грузинськими діяспорами Росії і України є різниця. В Росії наші одноплемінники, які б вони посади не обіймали, яких би не сягнули висот і скільки б не заробляли, — все одно пам’ятають, хто вони, і не гублять зв’язок з Вітчизною, вкладають у неї кошти (використати їх супроти Грузії важко, практично неможливо). Хоч як це дивно, в Україні грузини почувають себе українцями! Я часто задумувався: «У цій країні так багато заможних грузинів, вони такі хороші — чому вони не вкладають кошти в Грузію?» Тому врешті збагнув, що вони настільки вросли в українську землю, що стали частиною єдиного цілого, і коли б я ще на два-три роки залишився в Київі, теж таким мабуть би став.
Це свідчить про дуже велике душевне тепло українського народу, який будучи в принципі багатонаціональним, став єдиним, і де б я не був, як усі, хто пізнав українську чистоту, хто пережив українську чистоту і родинну атмосферу, ми завжди будемо відчувати його як частку себе.

З інтерв’ю газеті «Бульвар», №40, 2010 р.

День Незалежности України у Казахстані

Павлодарське обласне Товариство української культури ім. Т.Г. Шевченка, починаючи з 1993 року, щорічно відзначає день Незалежности Української держави. Особливо запам’яталося павлодарцям відзначення цього свята уперше в місті на Іртиші в серпні 1993 року.
А уже на другу річницю зібралося більше півтисячі людей у концертному залі Будинку профспілок, який став тоді епіцентром діяльности місцевої української громади, і де, до речі, вперше пролунала пісня-молитва «Боже Великий, Єдиний». Вперше тоді люди навіч узріли український синьо-жовтий прапор та золотавий тризуб. Взагалі у той історичний день все було вперше... і усі були першими... Ну, а в наступні роки це свято стало традиційним, і щоразу виникало щось нове й цікаве. Так, починаючи з 1997 року, святкові заходи стали проводитися у міському палаці культури, де збиралося вже близько тисячі учасників, з’являлися нові творчі гурти та виконавці. Дякуючи стратегії Асамблеї народу Казахстану, культурні акції Товариства стали більш змістовними та цілеспрямованими.
У заходах на честь Української держави нерідко беруть участь представники Посольства України в Республіці Казахстан, а також українських громад республіки. Запам’яталося свято Незалежности України 1999 року, у якому взяли участь Президент Світового Конґресу Українців (СКУ) Аскольд Лозинський, голова Ради оборони і допомоги українцям Конгресового Комітету Америки Іван Буртик, головний редактор газети «Вечірній Київ» Віталій Карпенко. До речі, якраз візита цих гостей і була прологом до створення у Павлодарі республіканської Асоціяції «Українці Казахстану», яка стала колективним членом СКУ.
Тепер мешканці области вже звикли до українських патріотичних пісень, книжкових виставок, науково-практичних конференцій та круглих столів, присвячених Україні. І знаменно, що з кожним роком до української справи долучається все більше і більше дітей та молоді, котрі, як любить повторювати голова Товариства пан Парипса, «збережуть діяспору». Минулого року у Павлодарі була започаткована Школа гри на бандурі та народився вокально-інструментальний ансамбль бандуристів «Чарівні струни».
Останні п’ять років свята на честь незалежної України відбуваються просто неба у міському парку культури та відпочинку. Ось і нинішнє свято розпочалося традиційними музичними позивними та пісенним фонограмним супроводом «Ой, роде наш красний», який полинув над кронами дерев та поплив наввипередки з бурхливими потоками грайливого Іртишу.
Серед літнього буйного цвіту, танцюючих берізок та поважних кленів і тополь примостилася сцена літнього театру, де величаво височів Байтерек, обрамлений національним орнаментом по всьому пано. Байтереку «асистували» Синьо-жовтий Прапор із золотавим Тризубом та портрет задумливого Тараса Шевченка в колоритному рушникові, який ніби благословляв присутніх пророчими словами: «…І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь…». А уздовж рампи сцени стояли картини з українською тематикою художника-аматора Михайла Ткача.
Прологом святкової програми став виступ зведеного хору дорослих, дітей та молоді, який на одному подихові виконав низку патріотичних народних пісень, розпочавши співом «Козацькому роду нема переводу».
Керівник Павлодарського українського Товариства і одночасно Голова Асоціяції «Українці Казахстану» Михайло Парипса у своєму привітальному слові зокрема зазначив, що свято Української держави межує з роковинами від дня Конституції Республіки Казахстан, котра дала гарну можливість національним меншинам республіки, а серед них – і українцям, відроджувати свою мову, культуру, звичаї та традиції пращурів.
Додамо також, що в ці серпневі дні українські співи та мелодії лунали навіть у найвіддаленіших куточках области. Це стало можливим завдяки радіопередачі «Українська родина» Павлодарського Товариства, яка вийшла до свята на обласному радіо і свою чергову сторінку присвятила 19-й річниці незалежної України, її великому, прекрасному, талановитому народові.

Михайло ГОЛОВАНЧУК

Євген СВЕРСТЮК
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СПОВІДЬ ДИСИДЕНТА

Юрій Орлов — один з найбільш відомих російських дисидентів. За фахом фізик. За натурою тихий непохитний борець за справедливість. З українських дисидентів він найближче співвідноситься з засновником Української Гельсинської Групи генералом Петром Григоренком і письменником Миколою Руденком.
Книга Юрія Орлова «Небезпечні думки» — блискуче написана повість про становлення російського дисидента-правдолюба і становлення дисидентського руху в СССР взагалі.

Нині комусь може здаватися, що Юрій Орлов — відомий у світі фізик і правозахисник, за долею якого стежили тисячі людей на Заході, на захист якого виступали десятки лавреатів Нобелівської премії — то чоловік, «народжений в сорочці». А з його повісті про життя вимальовується типова біографія переслідуваних і гнаних за правду, і то гнаних і в пролетарському, і в студентському середовищах, і в науковому світі...
«Після щасливого дитинства, що минало серед сільських людей, я був робітником, виготовляючи танки Т-34, армійським офіцером, активним членом КПСС, професором, дисидентським в’язнем, засланцем. Вийшла подорож через усі верстви совєтського суспільства... Мені б хотілося, щоб у цій книзі читач побачив картину мільйонів і мільйонів інших життів і мав загальний погляд на російську трагедію XX століття, яка насправді є найбільшою трагедією інтелектуальної історії всього людства».
Рано він дійшов своїм розумом, що «народна влада» є по суті антинародною владою. Поступово і дуже повільно виходить людина з ідеологічного полону і несподівано задумується над скрізь повторюваним постулатом: «Комунізм — від кожного за його здібностями, кожному — за потребами. Але ж то абсурд — будувати нову систему, не знаючи про неї нічого, окрім гасла в один рядок. То смішно».
А тим часом то не було смішно. Ні для тих, чиї трупи клали в фундамент, ні для виконавців, ні для тих невільників, що співали «Широка страна моя родная». Уже потім зацілілим у війні «визволителям», що побачили життя на Заході, прояснювався туман пропаґанди і «гіпноза друкованого слова».
«Я починав уже практикувати у великому совєтському мистецтві читати між рядками».
Читачі старшого покоління знайдуть у тій книзі спогадів багато знайомого і вистражданого, часом не усвідомленого, бо усвідомлення в ті часи було небезпечним.
Молодий читач знайде пояснення тих соціяльних елементів, з яких будувалися стереотипи, що з ними і досі живе електорат, який вирішує нашу долю на виборах.
Юрій Орлов належить до кола російських демократів, прихильних до національно-визвольних рухів. Він співпрацював з українцями в дисидентські роки і зблизився з ними в концлагері.
«Мене вразила в тому лагері прекрасна організація політв’язнів. Багатьох, принаймні імена, я давно знав з самвидаву. Дивно, що попри цілковиту ізоляцію вони знали і мене. Ми зустрілися, як давні друзі. Переважали в цій зоні українські націоналісти. Лідером серед них був Валерій Марченко, не родич Анатолія Марченка, але також загинув пізніше в ув’язненні. Майже усі вони написали відмови від совєтського громадянства і трималися дуже твердо. Гебісти ненавиділи українців, здається, сильніше, ніж інших політв’язнів. І українці, і інші політичні допомогли мені швидко освоїтися з лагерним життям. Невисокий горбатий Підгородецький і здоровенний Верхоляк, два старих вояки УПА (Українська Повстанська Армія), досиджували свої 25-річні терміни. Вони перешили мені мою чорну лагерну форму — куртку, штани і шапку, таким чином, що вона набула навіть людського вигляду. Не так принизливо. То робилося тільки для друзів».
Бував Орлов в Україні ще до ув’язнення. Там його з дружиною селяни рекомендували: «Вони росіяни, але хороші». Воно й було видно: за ними ходили шпики.
У своєму листі з Ітаки (США) він дуже прихильно поставився до перекладу книги на українську, не виставляючи ніяких умов.
Бо справді, такі правдиві і чесні книги нині треба поширювати усіма засобами. І з пізнавального, і з морального погляду то оздоровлюючий струмінь повітря в атмосфері застою і випарів імперського шовінізму, отруйнішого ще за большевицький.
Поряд з А. Сахаровим, С. Ковальовим та іншими світлими постатями російського дисидентського руху Юрій Орлов кидає промінь надії, що у всіх нас все ж таки є вихід з тюрми народів і перспектива вилюднення. «Я не вважав і не вважаю, що після стількох років від червоного терору — якими б не були кошмарними його методи і маштаби, — слід страчувати чи саджати в тюрми злочинців, що доживають віку. Колишні вожді, члени трійок, прокурори, слідчі, охоронці, писателі ложних доносів і численні письменники — теоретики і пропаґандисти терору — хай собі живуть. Але вони мають бути публічно суджені. І всі злочини, незалежно від того, живі чи мертві злочинці, повинні публічно розслідуватись».
Такою і тільки такою мовою слід говорити в посткомуністичній реальності, де за старою звичкою гору беруть злочинці та їхні спадкоємці.
Якби запитати, який головний урок дає нам Юрій Орлов своєю книгою про життя, то відповідь напрошується стара, як світ: vivere memento! Лиш боротись — значить жить!
Людина з великим даром наукового мислення вибивається з бідности і потрапляє в найпрестижніший в країні фізтех, де найменше відчувається духовний гніт та ідеологічний тиск комуністичної системи. Від самого дитинства та система не була йому чужою, тільки одно дошкуляло: неправда і фальш.
Більшість людей з тим примирилася і звиклася, як з поганим запахом і низькою стелею. Фізичними дослідами можна займатися — і то добре. Але чи можна бути людиною і поважати себе, не реалізуючи в собі Божого дару свободи і природної потреби правди?
Ю. Орлов згадує свої зустрічі з видатними фізиками — Ландау, Паптекорво, Аліханяна — людьми, цілком відданими науці. То були мудрі птахи, які не хотіли вилітати зі своєї клітки. Їх розвинений інтелект працював на повну силу в своїй галузі, а в сфері суспільній — дрімав. Натомість Андрій Сахаров, попрацювавши над створенням водневої бомби, втратив інтерес до «наукового проґресу», не пов’язаного з вищими цілями і духовними вартостями. За його манерою спокійного і наче дрімливого слухання ховалася постійна чуйність до морального пульсу життя. Ідея суспільної справедливости і проблема розв’язання антагоністичного конфлікту двох систем, що наближувалися до катастрофічного зіткнення — та ідея дала йому силу протистояти жорстокій державній машині. Він віддає свої сили боротьбі з державним страховиськом і на очах усього світу стає безстрашним казковим велетнем. Раз обравши дорогу захисту права і правди, він був непохитний. В останній рік свого життя його зустріли в Канаді державним гімнами Канади і СРСР. В урочисті хвилини він запротестував «проти гімну, де кожне слово — лож».
В його домі Юрій Орлов знайшов не бібліотеку фізичної літератури — він знайшов спорідненість душі і атмосферу чесної думки.
Книга тримає читача у постійній напрузі, а напругу створює постійна готовність правозахисників боротися з гонителями правди. Не чекати кращого моменту, а виступати активними учасниками гри без перспектив виграти.
Свій патріотизм Юрій Орлов виявляє з властивою йому стриманістю, в лаконізмі його вчувається тиха правда і глибина.
«Мати Ані, Катерина Михайлівна, теж сиділа, забрана від двох маленьких дітей за одне зауваження, зроблене на комунальній кухні, що в її місті окупанти поводилися непогано.
…Буваючи у них, я завжди відчував, що ні, не все убили в російському народі. Тільки в очах Івана Омеляновича темніли тюрми, шмони та етапи».
Дисидентське середовище близьке авторові не так через близькість поглядів і оцінок, як через постійну моральну готовність обстоювати свої погляди і діяти у згоді з ними, з готовністю розплачуватися. Тут відступають національні бар’єри, і порядні люди зустрічаються радісно, як родичі…
Книга «Опасные мысли» Ю. Орлова має добру славу в Україні саме завдяки тому морально здоровому духові, який єднає, підносить і споріднює людей на ґрунті гідности і самоповаги.

Рух Опору в Україні: 1960-1990. Енциклопедичний довідник/ Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. — К.: Смолоскип, 2010

Довідник присвячений подіям, які почали розгортатися в Україні на початку 1960-х рр. і завершилися здобуттям незалежности 1991 р.
Видання охоплює проблематику національних і людських прав. У ньому окреслено феномен шістдесятництва, вітчизняного самвидаву, зародження дисидентського (правозахисного) руху. Довідник містить не лише біографічні дані окремих діячів та інформацію про їхні твори, неформальну пресу і правозахисні різномовні видання, а й детальну бібліографію творчости учасників руху опору, політв’язнів і репресованих, спогадів і статтей, відгуків іноземної преси. Тут подано інформацію про діяльність підпільних груп в Україні, а також організацій і комітетів на захист українських політв’язнів у Західних країнах. Окрему увагу приділено репресіям радянської влади. Низка статтей стосується діяльности української діяспори, а також тих різнонаціональних діячів, які виступали на захист представників українського правозахисного руху, співпрацювали з ними й передавали український самвидав на Захід.

Подаємо уривок з ПЕРЕДМОВИ головного редактора видання Осипа ЗІНКЕВИЧА.

Ідея підготовки і видання енциклопедичного довідника про рух опору в Україні зародилася у видавництві «Смолоскип» у США ще в далекому 1982 році. За тодішнім задумом, такий довідник мав насамперед з’явитися англійською мовою, а дещо пізніше — українською. Це був час, коли вперше по багатьох роках блокади українського питання у ЗМІ — західний світ — політичні діячі, законодавці, громадські діячі, журналісти — під тиском подій, які відбувалися в Україні, змушені були заговорити про українське питання, про український правозахисний (дисидентський) рух, про боротьбу за незалежність в Україні.
Першим проривом був розголос у світовій пресі книжки Вячеслава Чорновола «Лихо з розуму», яка в дуже короткому часі з’явилася англійською мовою в одному з найбільших американських видавництв McGrow Hill. Згодом побачили світ «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби (в перекладах різними мовами) та «Більмо» Михайла Осадчого (французькою мовою). Вийшли друком окремі випуски «Українського вісника» В. Чорновола, «Хроніка опору» В. Мороза англійською мовою, деякі інші видання. З огляду на цей розголос постала потреба в довіднику, що охопив би весь рух опору в Україні. Працівники видавництва «Смолоскип» спільно з молодим політологом, працівником українського відділення радіо «Свобода» Григорієм Панчуком розробили концепцію такого видання. До консультативної комісії погодилися увійти українські діяспорні історики, політологи, літературознавці (Я. Білінський, Б. Боцюрків, А. Жуковський, Г. Костюк, Ю. Луцький, Ю. Шевельов), написати статті погодилися колишні радянські політв’язні, які опинилися на Заході (Н. Світлична, Н. Строката, Л. Плющ, К. Любарський), та чимало дослідників з молодшої генерації.
Редактором і автором біо-бібліографічних статтей став Григорій Панчук. На підставі джерельних матеріялів — самвидавних «Українських вісників», «Хроники текущих событий», багатьох самвидавних інформаційних матеріялів українською та російською мовами — він підготував кілька сотень статтей про українських політв’язнів і репресованих, додаючи до них вичерпну бібліографію усіх використаних джерел. Ці його статті і стали основними у пізнішій підготовці біографічних статтей.
На повідомлення про підготовку такого енциклопедичного довідника («Смолоскип», № 15, 1982) відгукнулося чимало людей: надійшло багато листів із зауваженнями, пропозиціями, отримано багато додаткових матеріялів.
Справа підготовки довідника з різних об’єктивних і непередбачених причин дещо затягнулася, а в перебудовчий час зовсім призупинилася… Щойно 2006 року на зустрічі з колишніми політв’язнями та учасниками українського правозахисного руху було обговорено цей проєкт і розпочато підготовку. Видавництво «Смолоскип» уважало, що настав час раціонально упорядкувати факти й події, розпорошені в самвидаві та в публікаціях, які з’явилися у Західному світі й в Україні після проголошення незалежности.
Джерельною основою у написанні статтей стали: матеріяли, зібрані в Музеї-архіві українського самвидаву при видавництві «Смолоскип» у Київі, у бібліотеці видань українською й іншими мовами про рух шістдесятництва, матеріяли учасників правозахисного (дисидентського) руху, колишніх політв’язнів, неформальну пресу.
В енциклопедичному довіднику охоплено період 1960-90-х років, цебто починаючи від появи в Україні руху шістдесятництва, який пізніше перейшов у самвидав. Можливо, правильніше було б почати цей період 1953 роком, від смерти Сталіна і початку процесу десталінізації в СРСР і в Україні. Цей період збігається з появою першого самвидавного документу в Україні — Відкритого листа українських політв’язнів мордовських концтаборів до Комісії Прав Людини ООН — 30 листопада 1955 року. Та все-таки в повоєнний час основними українськими політв’язнями були учасники українського національно-визвольного руху під час Другої світової війни, члени ОУН і учасники бойових дій УПА. Це, на думку видавництва, був зовсім інший період в історії сучасної України, і мова мала б іти про зовсім іншу категорію учасників цих подій, яких у жодному разі не можна назвати ані правозахисниками, ані дисидентами. Тому видавництво обмежилось періодом від 1960 року, цебто періодом після короткочасної «відлиги», коли виник рух шістдесятництва, який під тиском обставин перейшов у самвидав, щоб стати в дуже короткому часі правозахисним чи дисидентським рухом.

Як це робиться або Севастопольський вальс
Олександер КУПРЕЙЧЕНКО

Я повертався з Севастополя до Тарханкуту (де провадив відпустку). Нудною степовою дорогою тільки-но переїхали Донузлав. Одним вухом слухав гіда та згадував поїздку до славного міста... Сказати правду, поїхав я на цю екскурсію з подвійнім відчуттям. Ну, по-перше: бути багато разів у Криму й не бачити Севастополя, Херсонесу, знаменитої Панорами, Приморського бульвару, Графської пристані? А „Севастопольський вальс»? Він наче звучав і кликав... А з іншого боку: над українським містом — російський «триколор», умовно, звичайно. Але ж так воно і є (чи ні?). А «...город русских моряков» (зауважте — не «російських» і навіть не «радянських» і, звичайно, аніяк не українських)? А «грязный, безработный город» — зла цитата з якогось форуму. А питання Чорноморського флоту?
Але наближаючись до міста, чомусь все більш подумки схилявся до надії, що, можливо, протиріччя вже згладжуються, настає політичне прозріння і усвідомлення неминучости відходу. Ех, що б я подумав тоді, у 2009 році, якщо б мені сказали, що Севастополь буде здано ще раз! (29 квітня 2010 року, коли Верховна Рада подовжила термін оренди севастопольської морської бази Росією ще на 25 років?) Тим більш, що місто, як я розумів, здебільшого демілітаризоване, давно вже є відкритим. Навіть на колишній підземний завод, де ремонтували радянські субмарини — туристів зараз водять.
Такий мій «миролюбний» настрій не могли зіпсувати різноманітні «дрібниці», на кшталт російського прапора над окремими приватними «фазендами» на підступах до міста. Ну що ж — вільно тим, що з’їхали з глузду, відставним чинам сухопутних і військово-морських сил колишнього СРСР, які звили теплі кубельця у омріяному Криму — таки українському, демонструвати свою сліпу нахабність. Тим паче, що пенсію вони отримують російську. Ну й дідько з ними, думалося.
До того ще й гід «Панорами оборони Севастополя», не моргнувши оком, назвала славетного матроса Кошку, «русским» моряком — не «российским» (хоч була ж тоді — Російська імперія!), але трохи зконфузилась, коли я нагадав їй, що він — українець з Вінниччини, де й дожив свого віку. Дрібниці... Нехай...
Зате — красень Приморський бульвар — чистий, квітучий, зелений, фонтанний! Моряків навіть зовсім не видно? Так! Вони готуються до свята ВМФ. А казковий біло-блакитний Херсонес! Білі трикутники вітрил у морі на тлі колон світлого мармуру. Найкрасивіший, недавно відреставрований храм у центрі полісу.
На прогулянку вздовж бухти на катері не наважився, почасти остерігаючись морської хвороби. І слава Богу, а то вигляд грізного, хоч і старіючого флоту, мабуть похитнув би мій пацифістський настрій. Хоча окремі кораблі можна було бачити і з Бульвару. Вразила громадина — ракетний крейсер «Москва», який рухався до виходу у відкрите море.
...Наш автобусний гід щось там говорить про „Москву»? Прислухавсь. Виявляється, вона розповідає про свого сина, учня музичної школи (здається — у Чорноморському). Він потрапив (через якийсь там відбір) до групи школярів, яких запросили виступити на флаґмані ЧФ з концертом. Ці відвідини корабля у Севастополі справили на дітей величезне враження. З особливим задоволенням, каже мати, син повідомив: нам сказали, що це такий потужний корабель, що він одним залпом може знищити цілу державу, таку, наприклад, як Грузія.
Я розгубивсь. Мабуть, щось потрібно сказати? Відразу й не второпаю — що. Усі мовчать, мабуть нікого це не «колише». Й раптом з гурту чую голос, звісно російською (між іншим — з суто московською вимовою): «Це ж не можна таке говорити, тим більше — дітям, адже це — підлість. Роздування шовінізму!». Люди схвально закивали, почали обговорювати. Гід збентежилась. Мабуть, дійшло…
Можна, звичайно, відмахнутися й не думати, але слова ж ці дітям на крейсері були сказані! А слово — не горобець, шановний капітане І ранґу! Так що моя надія не справдилася. Ось такий він, мій «Севастопольський вальс» 22 липня 2009 року.
Крим. Україна

ШУКАЮЧИ РІДНОГО КРАЮ

Поривання до неба і туга до світу іншого, мабуть, закладені в самій істоті людини. Небо наближається до нас або віддаляється залежно від нтенсивності нашого внутрішнього життя. В одній новелі Григір Тютюнник пише, як скорботний чоловік мовчазно молиться, не знаючи жодної молитви.
Якщо кожна людина мандрівець в житті, то людина, відірвана від своєї батьківщини — особливий мандрівець: вона виходить на зустріч з рідним краєм у молитвах до Бога або в розмовах із зіркою, як Шевченко:
Зоре моя вечірняя,
зійди над горою,
поговорим тихесенько
в неволі з тобою.
Збірник поезії «Молитва вигнанця», упорядкований Галиною Кирієнко, може привабити читача саме тими високими хвилями, коли поет пише про найтривожніше, стишене до молитви.
Євген СВЕРСТЮК. З передмови

Тут зібрано чудові вірші тридцяти поетів. Вірші ці особливі вже тим, що писалися в умовах надзвичайних: в ув’язненні, у вигнанні, в задушливій атмосфері духовної ізоляції від суспільства. Але яким світлом, якою вірою дихають вони! Яку надію, яку потужну підтримку дають душі! Жодні зовнішні, навіть найтяжчі, обставини не здатні зламати духу людини. Збірник складається з двох розділів. У першому подано вірші поетів старшої генерації, переважно представників «празької школи», яких знищення УНР змусило покинути Батьківщину. Але й на чужині всі їхні думки, поривання й діяльність були пов’язані з Україною. До другого розділу увійшли поезії дисидентів і політв’язнів радянських таборів, розквіт творчості яких припав на 60-80 рр. XX ст. (дехто ж із них плідно працює досі).
Така структура збірника зумовлена бажанням показати безперервність лету вільної думки від покоління до покоління українських патріотів — це естафета, де замість смолоскипів — серця людей. Звісно, список імен геть не повний, борців і поетів, які творили в період, окреслений збірником, набагато більше.

Галина КИРІЄНКО.

Від упорядника. Фраґм.

МОЛИТВА ВИГНАНЦЯ

Упорядник Галина Кирієнко. В художньому оформленні — твори Опанаса Заливахи. — Київ, 2010
В збірнику, окрім поезій, вміщено короткі біографії авторів, головно складені упорядником на основі приступних джерел. Таке поєднання істотно розширює й поглиблює сприйняття поетичного слова.

Іван ОГІЄНКО
НЕ В СИЛІ БОГ, А В ПРАВДІ

Нехай неправда скрізь панує,
А з нею підступ і обман,
Нехай пророчий голос всує
Й все труїть злобний ураган;

Нехай пророків розпинають,
Нехай Голгота вся в хрестах,
Нехай за розум хитрість мають,
Народу служба хай на прах,

Та сяє сонечком Чертог,
Його чесноти орлокрилі,
Й душа співає: в Правді Бог,
У Правді праведній — не в силі.

Юрій ЛИПА
* * *
Все буде відомо, — даремно ховаєш нужденність
Бажань похітливих, думок без сумління і страху,
Все станеться явним, — даремно тікаєш від себе
У видумку мрій, сорокатий каптан для безумців.
Все явним прибуде, — заглянь же у себе, людино,
Як в яму із гаддям, наляканим свистом бича.

Будь тим, чим єси, — це є заповідь вища від неба,
А потім, як зможеш, будь тим, чим ти є, —
будь ще ліпшим.

Євген МАЛАНЮК
Істотне

Діла ростуть у невмолимі черги.
Громадяться цеглинами життя.
Як рух, як пруг, як вічним вир енерґій,
Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику риштовань,
Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.
І все ж таки: в началі було — Слово!
І все ж таки: начальний дух — Любов!

І в серці, і в колекторах моторів
Пульсує і іскрить одне і те ж —
Від хаосу до космосу просторів,
Від атому до голубих безмеж.

Олег ОЛЬЖИЧ

Господь багатий нас благословив
Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не відняти:
Любов і творчість, туга і порив,
Відвага і вогонь самопосвяти!

Солодких ґрон і променистих вин
Доволі на столах Його веселих.
Іди ж сміливо і бери один,
Твоєму серцю найхмельніший келих.

Олена ТЕЛІГА
Безсмертне

Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть, кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.

Олекса СТЕФАНОВИЧ
Молитва

Чи на рідних полях,
Чи в чужій стороні,
Осінило чи ні
Святохресне рам’я —
Вам усім, хто поляг
За тризубовий стяг, —
Вічна пам’ять!
Ви, ким ведено бій,
Вірні Симон, Євген,
Ви, без ліку і ймен,
Ти, криштальний Олеже,
Всіх крилом вас покрий,
Михаїле святий,
Божий стратеже!

Галя МАЗУРЕНКО
Мати Божа

На темнім небі срібний місяць
І Мати Божа на межі.
Сухий віночок вже не висне,
А впав і на землі лежить.
І я до чорного каміння
Припала. Не молюсь. Мовчу.
Хмарки перебігають тінню,
Зірок ласкаве миготіння…
Тобі я рідних доручу.
Ти зрозумієш. Ти за Сином,
Ридаючи, по світі йшла.
І Ти нікого не покинеш,
Ти все така, як і була…

Ярослав ЛЕСІВ
Як в дорогу іти

Від полови зерно
Слово од лжі
Руки від крови
Душу од страху
Розум від забобонів
Серце від ненависти
Ласку від пристрасти
Кохання від похоті
Любов од тиранства
Очисти перед тим
Як в дорогу іти.
Дбай про всіх і усе
Май у мислях усіх і усе
Щиро стрінь усіх і усе
Як плату належну і школу
Живи із помислами в чистоті
У мікро- і макрокосмі
Не вчорашнім не нинішнім
Не майбутнім
А вчорашньо-сьогоднішньо-будуючім.

Василь СТУС
* * *
Отак і вікувати,
пізнавши роки мсти
(це — за добро заплата).
І — Господи, прости.
Не нарікаю, Боже,
на іспити важкі:
одним стражденним дрожем
злютовано віки.
Та виболіти землю —
нам! Зберегти живе —
нам! Вивершити стелю —
нам! І Господь зове —
нас! Бо Його надія —
не фарисеї, ми
(не саддукеї ж скніють
під мурами тюрми).
Нам шлях прослався вгору —
не вбік, не вниз, а — ввись.
Ми, добротою хорі,
до неба возмоглись.
Там наша Україна,
котра не знає ґрат,
а притиску, а кпини,
а помсти — й востократ.
В вселенському стражданні
один твій, Дніпре, зміст.
Держи ж свій біль на грані,
ти з ним одним зріднивсь
із клекотіння магми.
Натужний біль століть
заповідав нам Ягве.
Кричи ж, коли болить.

* * *
Нагідка, обережена подвійно,
щоб не згубити лагідного кола,
мені про тихе свято зацвіла,
стрічаючи: "А я, тебе чекавши,
устигла народитися і двічі
померти. Нині втретє я цвіту,
а все-таки діждала. Слава Богу."
Я голос той почув і стетерів
і гриз себе, що не подбав про зустріч,
котрої був не сподівався навіть,
що квітка ця, малесенька нагідка,
мене так щедро розуму навчить.

Євген СВЕРСТЮК
* * *
Нині Святвечір. Я сам,
з листами.
Тиша на цілий світ.
Музика й зорі. Зорі ті самі,
Що й дві тисячі літ.
Пам'ять дитинства,
молитва мами,
Рідні в серпанку німих
розлук.
Рідні усмішки — десь за снігами
Сотні братерських-
сестринських рук.

Вузлик гостинців — як ніжна
пам'ять, —
Дотик любови благовістив
Світам холодним у сіру
безвість
Найбільшу тайну, найбільше з див.

В тремтінні свічки
молитва мами
І вічні зорі над світом мук.
А за горами, а за снігами
Тайна любови крізь ніч
і тьму.

Іван СВІТЛИЧНИЙ
Сонет вдячности

Не нарікаю ні на кого…
Т. Шевченко

Я не клену своєї долі,
Хоч кожен день мені взнаки:
І гне мене, і мне боки,
І перемелює поволі

Мої надії і роки.
Що буде з того? Кремінь волі?
Чи слина і квиління кволі?
Що? — хліб святий чи глевтяки?

Щось буде. Буде щось. А — буде!
Ні сліз, ні ремства, ні огуди,
Ні роздратовання, ні зла…

І слава Богу, що сподобив
Мене для гарту і для проби
На згин, на спротив і на злам.

Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Молитва ІІ

Народе мій, стою перед Тобою,
А серце, як розбитий дзвін,
Гуде скорботою Твоєю і журбою,
І я не підведусь з колін.
До неба Твого підіймаю руки,
Стискаю з болю Твого кулаки:
О Господи!
Приємлю смерть!
Приємлю муки!
Лишень верни розбиті черепки
Твоїх святих осквернених скрижалів
Моїм синам!
Хай знову бризне кров!
Хай в серці захлинесь обломок сталі!
Впаде на сонну пам’ять хоругов,
Обпльована і втоптана в болото!
Хай блисне!
Прогуркоче грім!
В грудях моїх гуде Твоя скорбота.
В грудях моїх гуде розбитий
дзвін.

Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
Молитва

Усе, усе належить Богу!
У Його ласці кожна мить.
Мій біль-зажур, мою тривогу
прийми, о Господи, прийми.

Не допусти мого загину,
покрий мене небес крильми!
Прийми, о Господи, Вкраїну
нехай ми будемо людьми.

* * *
Святкова, у сорочці вишиваній —
молюсь! — прийди, Порадонько моя!
Прийди, Вкраїно, через всі розстання —
мій чесний рід, мала моя сім'я.

Прийдіте, Мамо, сядьте на покутті —
нехай дивлюсь, нехай молюсь на Вас.
Нехай прийдуть загиблі всі й забуті
на цей єдиний час.

Хай буде свято!
Станьмо перед Богом.
Молімося, щоб день наш не погас...
Прокинулась, відкрилася дорога —
і кличе, кличе, кличе нас!

Ігор КАЛИНЕЦЬ
З циклу «Символи Сковороди»
Серце

Початок дерева життя — у серці,
його велінням дерево росте.
Ось вовче серце — чорний янгол смерти,
отруйний покруч посеред пустель.

Христове серце напуває лози,
стікає з винограду кров до чаш.
Христове в тебе серце, якщо сльози
тремтять дитинно у його очах.

Засіяно до райських жнив зеренце,
живе — плекай, а мертве — оживи!
Май серце неподільне, бо півсерця
чуже для Бога, Бог йому чужий.

Микола РУДЕНКО
* * *
Поки живу — ніхто не відбере
Моєї правди і моєї волі,
І навіть після смерти не помре
Те, що надбав я на святому полі.

Ніхто не відбере моїх скарбів,
Хоч тіло в мене можна відібрати.
Я серцем виріс, а не загрубів —
І перед ним безсилі навіть ґрати.

Я цілий світ приніс на цей поріг —
В мені світанки борються з пітьмою.
Невільник той, хто душу не вберіг
І став її двоногою тюрмою.

Микола ГОРБАЛЬ
* * *
О Матінко Божа,
і Ти збираєш колоски
на стерні?!

* * *
Таку масу тепла власного
без миті вагань,
щоденно
можеш віддавати лиш Ти,
Всевишній.
Бо немає кінця щедротам
Твоїм.
Піднімаю лице своє до Тебе
і складаю долоні на грудях
своїх,
покорений ясністю лику Твого.
Ти відкрив мені Своє лице,
бо чого ради я мусив би так
томитись.
Поможи визбутися тягаря
зневіри,
щоб мати радість прийти
до Тебе.

Борис ПАВЛІВСЬКИЙ
Псалом

Молюся Богу. Дякую Йому!
Не скривдив я нікого. на зарізав.
Не прославляв я сталінську тюрму,
Не гартував в чужій крові заліза.
Великий Боже, дякую Тобі,
Що згинути не дав мені в Сибіру,
Що я не йшов проти свободи в бій,
Що Ти послав мені у серце
промінь віри.

Олександер ГРИГОРЕНКО
Хочу

Я хочу, сонце щоб світило,
Я хочу, вітер щоб зітхав
Я хочу, струни щоб дзвеніли,
Щоб дзвону спів не затихав.
Щоб серце чуле і тривожне
Було у кожного з людей,
Щоби зробити було можна
З дорослих грішників — дітей.
Щоб совість щира, незрадлива
Суддею кожному була,
Щоби ніколи кривди злива
Ростків добра не залила.
Хай вільно будуть дихать груди,
Хай щастя ллється із очей,
Ніколи хай не будуть люди
Тіснить подібних їм людей.

Раїса ЛИША
* * *
розгризли коріння неба

буде коробка
а в тій коробці
ще коробка
і ще

а в найменшій
мудрує
нову
коробку
коробщик

* * *
боюся що сонце
впаде за обрій
і не повернеться

боюся що весна
ніколи більше
не задивлятиметься
у люстро
з піснею очеретянки

боюся що не зустрінемося
з тобою
на небесах

Юрій ВІВТАШ
* * *
Згнив череп собаки Босха
Згнили черепи собак ренесансних
В тупику вулиці гола тополя

Головки соняхів мов мертві їжаки
Погаслі сонечка ацтекського царя

Вечеряють Богом сільські пустки
А колись сонце грало на Великдень

В криницях України чорні люстра

* * *
Приспати дух, і дух убити
А дух не спить, і не вмира
Вільний кінь стоїть у житі
Христос підкову підбива

Отцю Дмитру Блажейовському виповнилося 100 років

Отець Дмитро Блажейовський автор 25 наукових праць з історії Церкви та Української держави, а в його мистецькому доробку — 350 вишитих ікон та хоругв, на які він видав 300 взорів української релігійної вишивки.
Дмитро Блажейовський народився на Лемківщині. У 1933 році він з Праги пішки прийшов до Риму на прощу. Дорогою почув українську пісню. Співали семінаристи з колеґії святого Йосафата. Це його настільки вразило, що вирішив і собі там вчитися. З 1947 року священик жив у США, у 1973 році знову повернувся до Риму. Вишиває з шістдесяти років. Вишивані ікони священика можна побачити у Франції, Італії, Ватикані, Бразилії, Німеччині та інших країнах. Львівський музей вишиваних ікон та образів Дмитра Блажейовського і Товариство «Україна-Світ» висунули кандидатуру о. Дмитра Блажейовського на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.
100-річний отець Дмитро Блажейовський, живучи в Італії, не забуває свого українського походження, навіть у патріяршому віці працює, не покладаючи рук: вишиває ікони й пише історичні дослідження. Свої книжки, збірки українських релігійних вишивок та художні твори присилає до Львова, мріючи знову відвідати Україну.

Міська влада у Харкові наміряється зняти меморіяльну дошку Йосифу Сліпому

Як повідомив відповідальний секретар Комісії з питань топоніміки й охорони історико-культурного середовища Харківської міської ради Олексій Хорошковатий, міська влада готує ґрунт для знесення меморіяльної дошки видатному релігійному і громадському діячу України, багатолітньому політв’язню сталінських таборів, патріярху Української Греко-Католицької Церкви Йосифу Сліпому. Ця дошка була встановлена у серпні 2005 року зусиллями громадських організацій Харкова та Світового Конґресу Українців на будинку колишньої пересильної в’язниці («Тюремний замок») за адресою: Харків, вул. Малиновського, 5, де у 1960-х роках перебував Патріярх Йосиф під час свого арешту (тепер у цьому будинку розміщуються підрозділи міліції Ленінського району м. Харкова).
Міська комісія з питань топоніміки й охорони історико-культурного середовища своїм рішенням від 30.03.2010 р. (п. 2 протоколу) рекомендувала відмінити розпорядження Харківського міського голови № 1630 від 14.07.2005 р. про дозвіл на встановлення вищезгаданої меморіяльної дошки. На думку української громадськости, таким рішенням ксенофобськи налаштовані чиновники Харківської міської ради дають сигнал деструктивним силам краю щодо можливого самовільного демонтажу дошки.
Українська громадськість Харкова, вірні Української Греко-католицької Церкви вважають ухвалу Міської комісії з питань топоніміки й охорони історико-культурного середовища від 30.03.2010 р. щодо долі меморіяльної дошки Патріярхові УГКЦ Йосифові Сліпому провокативною і такою, що руйнує на Харківщині засади громадянського суспільства, створює підстави для міжконфесійного і міжнаціонального розбрату.

Старокиївська Реймська Євангелія видана в Україні

В Софійському соборі Національного заповідника «Софія Київська» презентували видання знаменитої київської пам’ятки першої половини XI століття — Реймської Євангелії — українською, англійською та французькою мовами. Це найдавніша вітчизняна книга, що походить iз бібліотеки Ярослава Мудрого, заснованої 1037 року при Софії Київській. Старокиївська Реймська Євангелія потрапила до Франції з донькою Ярослава Мудрого Анною. Вважають, що, виходячи заміж за короля Генріха І, Анна Ярославна під час шлюбної церемонії дала на ній королівську присягу. До сьогодні унікальний рукопис вважали загубленим у регіональній французькій колекції — його зберігали в міській бібліотеці Реймса — давнього коронаційного міста французьких королів. Ініціятор і надхненник видання — голова Фундації енциклопедії України Олег Іванусів.
Історик Володимир Олександрович зауважує: «Кириличні зошити Реймської Євангелії є найбільш ранньою пам’яткою київської книжности й водночас одним iз найдавніших автентичних зразків української мови. Під цим оглядом його випереджають хіба що поодинокі найстаріші написи, виявлені на стінах Софійського собору. Скромний фраґмент старокиївського рукопису стає в один ряд iз такими загальновизнаними, найвизначнішими здобутками етапу утвердження київського християнства, як Софійський собор та перший ориґінальний зразок місцевої літератури — «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона».

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 17.34 в кожному поштовому відділенні.
Наш індекс в каталозі 61671 на 2-ге півріччя 2010 р. на стор. 48

До архіву газети

На першу сторінку