14 жовтня — свято Покрови

СКАРБ ДОВІРИ

Сьогодні в Україні, мабуть, найдужче не вистачає довіри. Не знаходить вона дверей, які радо мали би відчиняти їй правда і совість. Відтак вивітрюється любов і катастрофічно маліє милосердя — риса, яка власне й робить людину цілою духовною істотою. Триб цивілізації уніфікує, атомізує особу, відчужує від джерел довіри. І де воно, те джерело, яке воно, «діловій», замороченій людині думати про таке уявляється зайвим. Коли ж зупинитися й розглянутися, чуючи внутрішній голос тривоги, аби спробувати вирізнити себе у мельканні світу і світ у собі, одразу завважиш надто явну, хоча й незбагненну закономірність: довіра людини до людини, міра людяности в суспільстві прямо залежить від повноти довіри до Бога. Коли в людях втрачається, перестає бути насущною життєвою реальністю довіра до Бога, вибуває вона і з людських приватних та суспільних взаємин, впускаючи натомість усілякий занепад і деґрадацію, а передусім — невіру у вищий сенс людського життя.
Звідти і теперішня украй розбухла недовіра, а точніше несвідомість істинного обличчя й високого призначення своєї країни, та якась просто плебейська байдужість до її долі, що має тенденцію обертатися відчуженням від власної суті та невірою у майбутнє.
Тож не випадає дивуватися, що майже не діють у нас закон і право, руйнується культура, а дух народу ніяк не збереться з силами, аби зупинити сповзання у безвість.
Виявляється, лише Бог, бачучи нашу звернену до Нього щиро відкриту душу, наповнює її даром милосердя — і ми стаємо спроможні духовно бачити одне одного — і любити за це впізнавання істини Божого милосердя в людині, яке очищує душі і відкриває нашу спромогу до осягання буття.
Кожен з нас хоче, щоб в нього вірили, в того, справжнього, яким він відчуває себе перед Богом. І кожен з нас часто не вміє повірити в іншого, завдати собі труду відчути його глибинну справжність, ту, що від Бога і, можливо, ту, що людина її сама ще не подужала усвідомити. Але Бог безвідмовно, з безмірною щедрістю відповідає на довіру окремої людини і цілого народу.
Про це глибоко та яскраво свідчить вся духовна історія людства, так само й історія України. Козацьке лицарство спромоглося на безмежну посвяту Христу і найвищу довіру та любов до Матері Божої — і якої духовної сили й свободи набуло тоді українське життя, якого піднесення сягнула людська особистість! Ми й нині черпаємо й живимося тим нетлінним набутком, що його довірили нам покоління пращурів, як самих себе, як найдорожче у вічності.
Чому таке таємничо радісне у нас свято Покрови? Чому Богородиця — Непорушна Стіна, а Покрова — молитва Заступниці Матері Божої — остання надія?.. Ми дивимося на небо в цей день із глибини затаєної радости, бо Вона, єдина з нас, людей, змогла явити таку повноту довіри до Отця, і таку глибину сповнення волі Божої, що це зробило можливим Спасіння людства.
На те й дав Син Божий нам Свою Матір — Царицю Небесну — знову й знову вслухаємось у це запевнення, в якому видніє і наша причетність до Неї, наша Богом дана спроможність здійснитися, — щоб ми мали в душі дороговказ на своїх несповідимих та блукальних стежках — Її невичерпне милосердя і безмежну довіру до Творця.

Раїса ЛИША

Прот. Олег ВЕДМЕДЕНКО
ПРИТЧА ПРО ТАЛАНТИ

В неділю шістнадцяту після Трійці читається в храмах Євангелія від Матвія:
“Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а одному один, – кожному за спроможністю його. І відійшов.
А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, – і набув він п’ять інших талантів. Так само ж і той, що взяв два – і він ще два інших набув. А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю, – і сховав срібло пана свого.
По довгому ж часі вернувся пан тих рабів, та й від них зажадав обрахунку, І прийшов той, що взяв п’ять талантів – приніс іще п’ять талантів і сказав: «Пане мій, п’ять талантів передав мені ти, – ось я здобув інших п’ять талантів». Сказав же йому пан: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»
Підійшов же й той, що взяв два таланти, і сказав: «Два таланти мені передав ти, – ось іще два таланти здобув я». Сказав йому пан його: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»
Підійшов же і той, що одного таланта взяв, і сказав: «Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, – ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, – пішов і таланта твого сховав в землю. Ото маєш своє»... І відповів його пан і сказав йому: «Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю де не розсипав» То ж тобі було треба віддати гроші мої грошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє. Візьміть же від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, – забереться від нього й те, що він має. А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, – буде плач там і скрегіт зубів!”
Хто Той Пан, Який, відійшовши, покликав Своїх рабів і передав їм добро Своє? Безумовно ж, це Господь наш Ісус Христос. Це Він відійшов, щоби приготувати нам оселі у домі Отця Свого, що на Небі. Це Він, відходячи, заповів нам берегти найдорогоцінніший дар Свій, віру, приумножуючи та вдосконалюючи її від віри в віру, від сили в силу, від слави на славу. “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий...” (Послання апостола Павла до ефесян).
Це Він, Христос наказав учням Своїм: “Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель в домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я – були й ви...”
Кожному дав Господь талант, кожному дав міру віри – згідно з тим, скільки можемо вмістити, “міру віри, яку кожному Бог наділив”. Один може вмістити п’ять талантів віри – стоїть на щаблі духовного вдосконалення, що його визначив апостол Петро як “в стриманості – терпеливість”, є “юнаком, який перемагає лукавого”. Він здійснює віру, втілює її, очищаючи від гріхів усі п’ять чуттів своїх: зір, слух, нюх, смак і дотик, набуваючи тим самим десять талантів – виконуючи, здійснюючи, всиновлюючи Волю Божу (число 10 – символ волі Божої, вираженої в законі Його, в десяти заповідях).
Інший вміщає лише два таланти – є тільки “отрок, який пізнає Отця”, пізнає волю Отчу. Він стоїть на щаблі: “в добродійстві – роздумування, а в роздумуванні ¬– стримання”, і освячує світлом істини дві царини людського єства – душу й тіло.
Але є й такі, що спромоглися сприйняти лише один талант – віру. Причому віру, яка чинна страхом, а не любов’ю, бо страх Господній – початок премудрости. Тому-то й бачать вони Господа “твердим” (синодальний переклад подає – “жорстоким”), а через лінощі свої не спромоглися до пізнання, не піднялися навіть до щабля “у добродійстві – роздумування”, не беруть в руки Біблію, не просвічуються світлом правди, не шукають її, а отже і не розуміють, що Бог є любов. А відтак втрачають навіть те, що мають – віру! Бо віра від слухання, а слухання – через Слово Христове.
“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе...” – сказано в Книзі пророка Осії. “Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, ¬– і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований... І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі: «Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить, немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” – читаємо в Приповістях Соломона.
“Ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав”, – говорить лінивий раб. Так, Господь не розкидає – Господь збирає! Розкидає князь світу цього, сатана. Сіє злидні, хвороби, біди, страждання. Розсипає нещастя та війни, каліцтва та смерть. А Господь жне і збирає: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, ¬– і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!” (Євангеліє від Матвія).
Тож візьмімо і ми даний нам Богом талант, і примножмо його, – і почуємо це: “Гаразд, рабе добрий і вірний, – увійди до радощів Пана свого!..”

Віра ВОВК
«Вкажи путь прочанам»

11
Богоцвіте,
схили свою голову
на нашу землю!

Ще небо
ледь-ледь благословляється
на світ.
Ще треба,
щоб вітер вимів
кожний завулок
і засіяв пустир.
Вимоли людям піт чола
на щедрий окраєць хліба,
дай нам злагоду,
щоб небесні світила
дивилися в чистий дім.

Наші руки порожні,
прийми від нас нині
душі розчахнуті,
серця зболілі,
сльози затвердлі,
і будь княгинею
з Божим Сином
у нашій голій садибі.

21
Ти стоїш у повітрі
собором сонця
над нашим пустищем.
Чи то дзвони воскреслі,
чи тривожне крякання
грака у серці?

Подай нам рушник
святої веселки
обтерти очі і душу.

22
Навчи мене мови істини,
мови дерев і каміння,
здери з мого обличчя
всі нещирі усмішки,
илущи з язика
всі облесні слова,
вирви все самолюбство
з цього черствого серця,
і галапаси гордости
і бур’ян байдужости
спали в страшній пожежі
своєї любови.

Моя душа ходить заболочена
від п’ят по корінці волосся,
скупай її, новонароджену,
вибіли наче льняне рядно
на рідній ріні.

24
Серед нашої ночі,
грімнице світу,
освіти кожен кут
розваленої садиби.

Серед нашого саду
з обгорілими пнями
запалися кущем,
містична трояндо!

Серед нашої бурі
на розгуляних бурунах
будь вірною щоглою,
що тримає всі реї.

З цвинтарів невідомих
у зарослих грядках
вкажи путь прочанам
оливковою галузкою.

Молебень до Богородиці.
Фраґменти
Прот. Іван ЛЕЩИК, м. Миколаїв

Такі ми є, такі ми нині
Це нам на славу дзвони б’ють
І постаментами гордині
Новенькі храми постають

Бо незважаючи на кризи,
Не каємось, не мовчимо:
Гаптуємо коштовні ризи
жити кожного вчимо.
Хрести з прикрасами, фелоні,
Оклади, митри, килими…
Лукавий плеще у долоні –
Які ж зухвалі стали ми!

І запанілі ми, і вчені
Нам не кажи і нас не руш,
А тільки храми золочені
Не позолотять наших душ.

***

Мовчало все і я мовчав,
А день до вечора хилився.
Ніхто нікого не повчав,
Не дорікав і не хвалився.
Лежало осторонь село,
Напівжило – напівдрімало,
Самотнє, тихе джерело
Думки до неба підіймало.
І кожен подих,кожен крок –
На повні груди і не в ногу:
Священнодіявся урок,
Урок передстояння Богу.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА
ТО ПАСТИРСЬКИЙ ЧИ ПОЛІТИЧНИЙ?

Кремлівські куранти вже б’ють на сполох і кваплять розкручувати маховик російської виборчої кампанії в Україні, яку, власне, й розпочав Патріярх, виразно позиціонуючи себе на боці відомого проросійського кандидата в Президенти України. Але, мабуть, «отчет» Патріярха не був для Президента Росії надто заспокійливим, то виникла потреба терміново тупнути ногою на тую «стратегічну партнерку» та пригрозити їй великодержавним кулаком, показавши тим самим, що політичні наслідки «пастирської» візити не виправдали очікувань.
Сам Патріярх заповідав свою візиту як позбавлену будь-якої політичної мети. В це не дуже вірилося, а все ж думалось: «А чому б і ні?! Хіба в сьогоднішньому світі, переповненому оголеними животами і стегнами, масовим алькоголізмом і наркоманією, споживацтвом, аморальністю й майже повсюдним ошуканством, — архипастирю немає про що говорити з вірянами, окрім політики?»
Патріярх, і справді, багато уваги приділив проблемам моральности, самообмеження, що особливо необхідне в період кризи для нашого покаяння …
І кожен із присутніх серцем відгукувався на слово духовного наставника, хоч, мабуть, відгук цей був би ще щирішим, а слово ще переконливішим, якби бодай у ту хвилину, коли святитель благословляв нас на самообмеження, на його десниці вигравав проти сонця годинник не на кілька десятків тисяч долярів, а хоч би вже на 5 чи 6...
Я, звісно, не прагну, щоб Патріярх Московський (як і будь-який інший) геть зовсім відрікся від мирських благ... Але для розмови про самообмеження «антураж» був явно не той...
Немало слів було присвячено й темі християнської любови . Цілком достатньо для того, щоб зрозуміти, кого і що мають любити українські громадяни, і за яких умов Церква, очолювана Патріярхом Кирилом, любитиме їх.
Не слід, очевидно, дарувати свою християнську любов (а відтак і голоси на виборах, ясна річ!) політикам, які актуалізують до недавнього часу замовчувані події чи очорнені імперською пропаґандою імена, бо «не будет умный политик насаждать имена, которые разделяют страну». І хоч ні «имена, которые разделяют страну», ні ім’я «неумного политика», що їх актуалізує, не були названі, всі зрозуміли, про кого й про що говорить «духовний пастир». Про те саме, про що говорив п. Затулін на проведеній у Москві в квітні ц. р. конференції з цікавою назвою: «Рускоязычная Украйна: возможности и проблемы консолидации», — де умовою спокою в Україні в числі інших вимог (як, наприклад, надання в Українській державі російській мові статусу державної) було названо й цілковиту відмову України від перегляду історії. Тобто все, що збрехали, так і має навіки вважатися правдою, чиї імена були безвинно очорненими — так і мають залишатися невиправданими. Тоді все буде стабільно й спокійно! А відновлювати правду, та ще й таку, до якої частина суспільства й досі не може звикнути (бо часом та правда, й справді, така страшна, що й повірити в неї неможливо!) — того «умный политик» не повинен робити, бо навіщо «умному политику», щоб народ знав правду? Народ чим дурніший і чим менше знає — тим легше ним керувати, чи то пак, маніпулювати.
Саме це в Москві одвіку звалося «умною» політикою. Отож, і нам так рекомендують. І Затулін, і Патріярх. Хтось відвертіше, хтось завуальовано, але так, щоб можна було здогадатися...
А ось тут уже й здогадуватись ні про що не треба було. Все було сказано зрозуміло і чітко: «Вы должны молить Бога, чтобы Украина, Белоруссия и Молдова были вместе с Россией».
Не те щоб там жили в мирі, у взаєморозумінні, а таки «чтобы были вместе»!
Тобто, моліться, українці, щоб вашої Української незалежної держави не було! А заодно й попросіть Бога, щоб і Білоруси незалежної, і Молдови також не стало.
Скрізь пишуть, що Патріярх Кирило — мудрий політик. Але, мабуть, і мудрість іноді відступає там, де бере гору самовпевненість і зневага. Бо я не уявляю собі мудрого політика, який би, приїхавши, приміром, до Індії, став би закликати індусів, щоб вони молились за те, аби Індія знову була «вместе» з Англією, чи алжирських громадян — бути разом із Францією, болгар — з Туреччиною чи чехів — з Німеччиною.
Думаю, що й Московський Патріярх не дозволив би таких закликів ні в Чехії, ні в Болгарії, ні в Алжирі...
Чому ж у нас — дозволяє? Та тому, що і нас, і молдаван, і білорусів досі вважає московськими «холопами», які навіть на ноту протесту не спроможуться, хоч подібні заклики цілком можуть бути розцінені як аґітація проти незалежности названих держав.
Написала оце — та й міркую собі: «Ну й чого ж все так близько до серця брати?! Можливо людина нічого такого й у голові не мала. Просто — невдало висловилась...»
Але... Діячеві такого рівня з приводу таких діткливих тем, очевидно, слід висловлюватися «вдало». Це — перше. А по-друге, якщо Патріярх під словом «вместе» мав на увазі не адміністративно-політичну, а духовну єдність, то чому в цій духовній єдності мають «вместе» бути тільки Росія, Україна, Білорусь і Молдова? Чом до неї ні греки, ні болгари, ні вірмени чи румуни не потрапили? Тільки тому, що вони Московському патріярхату не підпорядковуються?
То знову ж виходить, що не про єдність Церкви Христової йде мова, а про єдність Московського патріярхату? Але ж Московський, як і кожен інший патріярхат — це ще не вся Церква Христова, а всього лиш адміністративно-територіяльне утворення, покликане вирішувати якраз земні проблеми Церкви, бо для вирішення проблем духовних є Заповіт Господній, Старий і Новий, є Закон Божий, до якого жоден патріярхат не може ані додати, ані відняти жодного слова.
Перегорнімо й вичитаймо до єдиного знака кожну сторіночку Святого Письма, і ми не знайдемо там анічогісінько про те, скільки і яких патріярхатів має бути на світі, і які народи мають підпорядковуватись кожному з них. Натомість прочитаємо про єдність Христового Стада — Церкви Христової як цільности, без поділу на патріярхати.
І Верховним Пастирем цього стада, як і верховним Главою Церкви є не патріярхат, і не патріярх, а Сам Христос, Який Сам і сказав про Себе: «Аз есьмь пастирь добрий, і знаю Я Моя, і знають Мя Моя овцы... И иныи овцы имам, яже не суть от двора сего, и тыш ми подобаеть привести... и будет єдино стадо и един пастырь». [Иоанн. 10.11,15]
А земні пастирі — то тільки помічники Верховного Пастиря, завдання яких дбати не про цілісність власних патріярхатів, а про цілість отари Христового, берегти його, щоб, як каже Єзекиіль, не були вівці залишені «на розкрадання звіра польового», щоб не розгубилися «в день хмарний і темний». [Єз. 34. 8,11]
Тож у духовному сенсі єдине стадо Христове — це всі сповідники Христової віри, незалежно від їх земного підпорядкування різним патріярхатам. А тому в цьому, духовному сенсі нам і молитися треба не про те, щоб бути «вместе» з Росією чи ще якоюсь країною, а зі всім православним світом, зі всім стадом Христовим.
Хіба Патріярх Московський не знає цього? Знає! Але думає, що ми — не знаємо.

Продовження в наступному числі

Жовківський іконостас реставровано

Виставка «Іван Руткович. Жовківський іконостас» у Львівському національному музеї ім. митрополита Андрея Шептицького вагомо представила творчість видатного художника. Вперше в повному обсязі показано ікони та фраґменти декоративного різьблення іконостасу церкви Різдва Христового з Жовкви, що був створений 310 років тому (1697 — 1699). Це найвеличніша сакральна пам’ятка другої половини XVII століття, яка збереглася в місті — на той час великому осередку українського сакрального мистецтва до середини ХІХ століття. Згодом, з невідомих причин, іконостас було перевезено до сусіднього села Нової Скваряви.
У Національному музеї ім. Шептицького збереглися світлини й рисунки Константиновича, які дають підстави стверджувати, що вже тоді в іконостасі були відсутні деякі фраґменти декоративного різьблення й навіть частина ікон, місце яких займали інші твори, написані в різні часи. Крім того, в час перебування іконостасу в Новій Скваряві була нефахово виконана його реставрація, і пам’ятка зазнала незворотних пошкоджень. Механічні пошкодження були помітні як у живописі, так і на різьбі.
З часом мистецькі твори іконостасу потемніли, змінився кольорит (хоча позолота збереглася ідеально), тому парафіяни з Нової Скваряви передали його в 1937 році до Національного музею у Львові.
Реставраційні роботи до теперішньої виставки проводились з 2006 року. Працювало 23 реставратори, з них 15 — майстри темперного малярства. Колектив реставраторів під керівництвом В. Мокрія в науково-дослідному реставраційному відділі музею ім. Шептицького провів складну комплексну реставрацію всіх ікон і деяких фраґментів декоративного різьблення. Художникам-ревставратором вдалося відновити з-під кіптяви й нашарувань часу кольорову гаму видатного твору.
Жовківський іконостас складається з семи рядів: намісного (з дияконськими і Царськими вратами), додатково (з композиціями євангельського змісту), ряду неділь П’ятидесятниці, празникового, ряду Моління і пророчого. Увінчувало іконостас Розп’яття, під ним було зображено «Зняття з хреста» і сцени «Страстей Господніх».
У роботі над Жовківським іконостасом Іван Руткович проявив себе як видатний майстер пейзажу, неперевершений кольорист і чудовий портретист. Окрім того, художник запровадив багато новацій: ряд додаткових ікон із сценами Нового і Старого Завіту, в ряді неділь П’ятидесятниці додав дві сцени — «Явлення Христа Марії Магдалині» і «Дорога до Емаусу», використав тему Страстей Господніх, але найцікавіша його новація — введення в апостольському ряді, крім імператора Константина, також образу Володимира Великого — це перше зображення в галицькому іконописі.
XVII століття — не лише Веласкес в Італії та Рембрандт в Голляндії, а і Йов Кондзелевич та Іван Руткович в Україні, роботи майстрів іконостасів, які є світовими перлинами бароко.

За матеріялами преси

Томас МЕРТОН НОВІ ЗЕРНА КОНТЕМПЛЯЦІЇ
3 англ. пер. О. Мельник. — Львів: Свічадо, 2009

Томас Мертон — католицький монах, богослов, містик, поет, автор понад сімдесяти книг, зокрема й поетичних. Народився в сім’ї художників-протестантів, досить рано осиротів. Навчався у приватних школах і ліцеях Франції та Англії, а також у Кембриджі та Колумбійському університеті, де захистив дисертацію з англійської літератури, викладав у коледжі святого Бонавентури.
Охрестився, коли йому виповнилося 23 роки. Через З роки вступив у Гетсиманський манастир католицького ордену трапістів (штат Кентукі). Зазначимо, що трапісти не провадять ані місіонерську, ані педагогічну, ні суспільну діяльність. Вони моляться і працюють. Гасло і кредо трапістів: «Активна контемпляція». Орден трапістів відзначається суворим правилом. Саме цей орден Томас Мертон обрав для глибшого пізнання Бога і духовних подвигів. Важливу ролю у його духовному житті відіграли Ісусова молитва і праці Теофана Затворника.
Усе своє майно він роздав і став убогим монахом до кінця свого життя.
Про талант Томаса Мертона свідчить те, що його автобіографічну працю «Семиярусна гора» прирівнюють до «Сповіді» святого Августина. Свого часу саме вона принес¬ла славу Мертонові й стала бестселером.
У 1949 році Мертон рукоположений на священика. Цього ж року вийшла його книга «Зерна контемпляції», що мала велику популярність. Її неодноразово перевидавали, перекладали різними мовами.
Пропонуємо уривки з книги.

Контемпляція — це найвищий вияв інтелектуального і духовного життя людини. Бо саме пробуджене, активне й свідоме життя є життям у своїй суті, життям у повноті. Це духовне чудо, спонтанне замилування таїнственністю життя, святістю буття. Це вдячність за життя, за свідо¬мість і за існування, усвідомлення того, що життя та наше існування походять від невидимого, трансцендентного і безконечно багатого Джерела.
Контемпляція — це насамперед усвідомлення реальности цього Джерела. Вона знає Джерело неявно, незбагненно, проте з певністю, що виходить за межі розуму і простої віри. Це спосіб духовного пізнання, до якого прагнуть і розум, і віра відповідно до своєї природи. Все ж контемпляція — це не просто можливість бачити, бо вона бачить «не бачучи» і знає «не знаючи». Це проникливіша глибина віри, надто досконале знання, щоб його сприйняти через образи, слова чи поняття. її можна висловити словами, символами, натякнути на неї, але саме в той момент, коли вона об’являє себе, контемплятивний розум повертає свої слова назад і відмовляється від своїх тверджень. Через контемпляцію ми знаємо «незнанням», знаємо понад усе знання і «незнання».
Зважаючи на це, видається, що контемпляція відкидає всі инші форми інтуїції та досвіду — чи то в мистецтві, чи у філософії, літургії, в звичних рівнях любови і віри. Звичайно ж, це відкинення є лише вдаваним. Контемпляція є і має бути сумісною з усіма ними, бо вона є їхнім найвищим сповненням. Проте в правдивому досвіді контемпляції усі инші досвіди відразу ж губляться. Вони помирають, щоб народитися знову, на вищому рівні життя.
Отже, контемпляція наближається до пізнання і навіть досвіду трансцендентного і невимовного Бога. Вона знає Бога, їй здається, що вона Його торкалася. Або знає так, ніби її невидимо торкнувся Він, Той, хто не має рук, але водночас є справжньою Дійсністю і Джерелом усього сущого.
Контемпляція є спонтанним даром усвідомлення, пробудження до Реальности в усьому, що існує. Це чітке усвідомлення безконечного Буття. Усвідомлення нашого випадкового існування як даности, як дару від Бога, як щедрого дару любови. Це і є екзистенційний контакт, про який ми говоримо, коли використовуємо метафору «Бог доторкнувся».
Контемпляція — це також відповідь на поклик Того, Хто не має голосу, і який все ж промовляє через усе, що існує, і який найбільше говорить у глибині нашого єства, бо й ми самі є Його словами. Проте ми є словами, які мають відгукнутися, відповісти Йому, наслідувати Його, певною мірою містити Його в собі і провіщати Його.
Контемпляція — це Його відлуння. Це глибокий резонанс у найглибшому і найпотаємнішому центрі нашого духа, в якому ціле наше життя втрачає власне звучання і звучить по-новому — з величністю і милосердям Невидимого і Живого. Він відповідає Собі всередині нас, і ця відповідь є божественним життям, божественним творінням, що оновлює усе сотворіння.
Це релігійне сприйняття Бога через моє життя в Бозі або через синівство, як записано у Новому Завіті. «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі» (Рим. 8,14). Котрі ж прийняли Його — тим дано право дітьми Божими стати, які в ім’я Його вірують (Йо. 1,12). Тому контемпляція, яку я маю на увазі, — це релігійний і трансцендентний дар. Ми не можемо домогтися її самі, інтелектуальним зусиллям, удосконалюючи наші природні здібності. Це пробудження, просвітлення і дивовижне інтуїтивне сприйняття, через яке любов отримує запевнення Божої творчої і динамічної присутности в нашому щоденному житті.
—————————
Ми повинні пам’ятати, що поверхневе «я» — це не справжнє єство. Воно — наша «індивідуальність» і наше «емпіричне я», але це не та справжня, прихована тайна особа, в якій ми існуємо в Божих очах.
Наше зовнішнє, поверхневе єство не вічне, не духовне. Це єство приречене зникнути, як дим з димаря. Воно дуже крихке і швидкоплинне. Контемпляція якраз і є усвідомленням, що це «я» — насправді «не я», і пробудження невідомого «я», яке перевищує спостереження і роздуми, не спроможне говорити про себе. Воно навіть не може сказати «я» з певністю і зухвалістю того иншого, бо його природа має бути прихованою, безіменною, непізнаною в суспільстві, в якому люди висловлюються про себе і один про одного. У такому світі справжнє «я» залишається безмовним і невидимим. Загалом воно має багато чого сказати, проте жодного слова про себе.
——————————
Немає нічого більш невластивого контемпляції, ніж Декартове cogito ergo sum («Мислю, отже, існую»). Це заява відчуженої істоти, що перебуває у вигнанні з власних духовних глибин і змушена шукати заспокоєння у доказі свого існування, яке базується на спостереженні, що вона «мислить». Якщо її думка є необхідним засобом, через який вона усвідомлює своє існування, тоді в дійсності вона тільки віддаляється від свого справжнього буття. Вона сама зводить себе до поняття. Вона робить неможливим для себе самої досвідчувати, прямо і безпосередньо, тайну свого буття. Водночас, зводячи й Бога до поняття, вона унеможливлює інтуїцію невимовної божественної дійсности. Вона усвідомлює своє буття так, ніби це була об’єктивна дійсність, а сама прагне усвідомлювати себе у такий спосіб, ніби вона усвідомлює якусь «річ», чужу щодо себе. Отже, вона доводить, що «річ» існує. Вона переконує себе: «Отож я є чимось, річчю». І далі така істота переконує себе, що Бог, безконечний, трансцендентний, також є «річчю», «об’єктом», як й инші скінченні і обмежені об’єкти наших думок!
Контемпляція, навпаки, є емпіричним усвідомленням реальности як суб’єктивної, не так моєї, тобто такої, що належить мені» (що б означало «такої, що належить зовнішньому єству»), а «мене самого» в екзистенційній тайні. Контемпляція не досягає реальности внаслідок процесу дедукції, а завдяки інтуїтивному пробудженню, в якому наша особиста реальність стає уповні живою в своїх екзистенційних глибинах, які відкриваються у тайні Бога.
Для людини контемпляції не існує cogito («я мислю») і жодного еrgо («тому»), а тільки SUM, «Я є». Не в сенсі ствердження нашої індивідуальности як справжньої, а в покірному усвідомленні нашого таїнственного буття як осіб, в яких живе сам Бог, з безконечною добротою і всемогутньою силою.
——————————
Кожна хвилина, кожен момент і подія людського життя на землі засіює щось у душі людини. Як вітер несе тисячі окрилених насінин, так кожен момент має зародки духовної життєздатности, що починає перебувати непомітно в розумі й волі людей. Більшість із цієї незліченної кількости насінин гине і губиться, тому що люди не готові прийняти їх. Бо такі насінини не можуть прорости ніде, крім доброго ґрунту свободи, спонтанности і любови. Це не нова ідея. Христос у притчі про сіяча говорив нам, що «це зерно — слово Боже.» Ми часто думаємо, що це стосується тільки слів Євангелії, яке проповідують у церквах у неділю. Кожне виявлення Божої волі в певному розумінні є Божим «словом», також і «зерном» нового життя. Дійсність, що постійно змінюється, повинна пробудити нас для можливости безперервного діялогу з Богом. Тут я не маю на увазі безперервну «розмову» або дріб’язкову розмовну форму емоційного молільника, яку иноді практикують у манастирях, а діялог любови і вибору. Діялог глибокої волі.
Ми повинні навчитися усвідомлювати, що любов Бога шукає нас у кожній ситуації і шукає нашого добра. Його незбагненна любов прагне нашого пробудження. Це пробудження передбачає своєрідну смерть нашого зовнішнього єства. Ми боятимемося, щоб воно настало настільки, наскільки ідентифікуємо себе з цим зовнішнім єством і на¬скільки до нього прив’язані. Але коли ми зрозуміємо діялектику життя і смерти, то навчимося йти на ризик, який передбачає віра, щоб зробити вибір, який позбавить нас від нашого рутинного єства і відчинить нам двері нового існування, нової реальности.
Я маю навчитися «зректися себе», щоб знайти себе, піддаючись любові Бога. Якщо я шукатиму Бога, кожна подія і кожен момент сіятимуть у моїй волі зерна Його життя, які колись проростуть і дадуть величезний врожай.
Бо саме любов Божа гріє мене сонцем і посилає холодний дощ. Любов Божа годує мене хлібом, випробовує голодом і постом. Це Божа любов посилає зимові дні, коли мені холодно і я хворію, і гаряче літо, коли я працюю у поті чола. Сам Бог дихає на мене легкими вітрами, Його любов простягає тінь сикомори над моєю головою і посилає хлопця, котрий іде уздовж пшеничного поля з відром води з джерела, поки робітники відпочивають і мули стоять під деревом.
Любов Божа промовляє до мене співами птахів і дзюрчанням потоків. Незважаючи на міський шум, Бог промовляє до мене своєю мудрістю. Усе це — зерна, послані мені з Його волі.
Якщо це зерно пустить коріння в моїй свободі і Його воля зростатиме від моєї свободи, я стану такою ж лю¬бов’ю, якою Він є, і мій урожай буде Його славою і моєю власною радістю. І я зростатиму разом з тисячами і мільйонами инших таких свобод в золоті одного величезного поля, що прославляє Бога.
Приймаючи все від Нього, я отримую водночас Його радість у свою душу, і не тому, що речі такі, як вони є, а тому, що Бог — такий, яким Він є. Він з любови бажав моєї радости в них усіх.
Отже, прийняти Його волю — це не обманювати себе, говорити або хоча б шукати правду. Слухати Бога — це відкликатися на Його волю, явлену в потребі ближнього, або хоча б поважати права инших. Бо право иншої людини —вираження Божої любови і волі. І не холодний, безжаліс¬ний закон примушує мене це робити. Сам Бог кличе мене, як свого сина, розділити з Ним турботу про брата. Жодна людина, що нехтує правами і потребами инших, не може навіть і думати про світло контемпляції ані очікувати його, тому що вона збилася зі шляху, відвернулася від істини, від співчуття, отже, й від Бога.
…Послух і відданість волі Божій не можуть ніколи означати байдужість до природних цінностей, які Бог засіяв у людському житті і праці. Нечутливість не треба плутати з відчуженістю. Людина контемпляції не повинна бути відчуженою. Якщо вона байдужа до того, чим живе суспільство, до справжніх людсь¬ких цінностей, в суспільстві, в ближніх чи в собі, то її контемпляція приречена.
———————————
Тому кожне окреме сотворіння в його індивідуальності, його конкретній природі та ідентичності, з усіма його характерними рисами і властивостями, і його недоторканною ідентичністю, прославляє Бога у такий спосіб, що є саме собою, що є тим, ким Бог його сотворив і задумав, щоб воно було тут і тепер, в обставинах, визначених для нього через Його любов…
У них — відображення Його мудрости і Його дійсности.
Особлива, зворушлива краса окремого лошати в квітневий день на полі під хмарами — святість, присвячена Богові Його творчою мудрістю, і вона проголошує славу Божу.
Непримітні квіти кизилу за вікном — святі. Маленькі жовті квітки край дороги, на які ніхто не звертає увагу, святі, бо вдивляються в обличчя Бога.
Кожен листочок має власну текстуру і свій взірець про¬жилок і власну святу форму. І окунь, і форель, що причаї¬лись у глибоких ріках, канонізовані своєю красою і силою.
Озера серед схилів — святі, і море святе, бо прославляє Бога безперервно в своєму величному танці.
Велика, посічена, напівгола гора — ще одна зі святих. Немає більше жодної такої, схожої на неї. Вона єдина у своєму роді. Ніщо инше в світі не було й не буде наслідувати Бога так само. Це її святість.
А як щодо нас з вами?
На відміну від тварин і дерев, для нас недостатньо бути тим, що передбачає наша природа. Для нас недостатньо бути індивідами. Для нас святість — це більше, ніж людськість. Якщо ми не є чимось більшим, ніж людьми, ми ніколи не станемо святими і не зможемо прославляти Бога, наслідуючи Його. У цьому і полягає святість.
Для мене бути святим — означає бути собою. Тому проблема святости і спасіння — це проблема з’ясувати, ким я є, і відкрити своє справжнє «я».
Наше покликання — не просто бути, а діяти разом з Богом у творенні власного життя, нашої ідентичности та долі. Ми — вільні істоти і сини божі. Це означає, що ми не можемо пасивно існувати, а, навпаки, маємо активно співдіяти з Ним в Його творчій свободі, в нашому житті, і в і житті ближніх, вибираючи правду. Ми покликані розділити з Богом справу творення істини нашої ідентичности. Ми можемо ухилятися від цієї відповідальности, граючись масками, і це нам імпонуватиме. Бо иноді здаватиметься, що це вільний і творчий спосіб життя і що кожному це підходить. Але зрештою ціна цієї забави і смуток, який настає після неї, є дуже вагомими. Домогтися своєї ідентичности в Бозі, як закликає Святе Письмо, здобути силою Царство Боже (пор. Мт. 11,12) — важка праця, що вимагає жертви і страждань, ризику і багато сліз. Вона вимагає від нас великої уваги до дійсности кожної миті і вели¬кої довіри до Бога, оскільки Він неявно і невидимо об’являється в тайні кожної нової ситуації.
Не приймати, не любити і не виконувати Божу волю — це те саме, що й відкинути повноту свого існування.
Якщо я ніколи не стану таким, як маю бути, а завжди залишатимусь несправжнім і удаваним, то проведу вічність із внутрішньою суперечністю, будучи одночасно кимось і нічим, життям, яке прагне жити, а натомість мертве, і смертю, яка хоче бути смертю і не може померти, бо ще повинна існувати.
Кожен з нас перебуває в тіні ілюзорної особи, несправжнього єства.
Це людина, якою я хочу бути, але якої водночас немає, тому що Бог нічого про неї не знає. Бути для Бога невідомим — це дуже велика самотність.
Моє несправжнє і самотнє єство хоче існувати в недосяжності Божої волі та Божої любови — за межами дійсности і за межами життя. І таке єство не може нічого иншого, як тільки бути ілюзією.
Нам не дуже добре вдається розпізнавати ілюзії, найгір¬ше ті, які ми леліємо щодо себе самих, ті, з якими ми народжуємося і які живлять корінь гріха. Для більшости людей у світі немає більшої суб’єктивної дійсности, ніж їхнє несправжнє єство, що не здатне існувати. Життя, при¬свячене культу цієї тіні, є життям гріха.
Усі гріхи походять з припущення, що моє несправжнє єство, яке існує тільки в моїх егоцентричних бажаннях, — фундаментальна дійсність життя, якій підкорюються всі инші у всесвіті. Тому я марную своє життя бажанням задоволень і спрагою нових вражень, влади, слави, знання і любови, щоб одягнути це несправжнє єство і перетворити його нікчемність у щось об’єктивно реальне. І я, набуваючи досвіду, обмотуюся задоволеннями і славою, наче пов’язками, для того, щоб світ мене помітив і щоб я себе відчував. Так, наче я чимось вкри¬ваю моє невидиме тіло, щоб воно знову стало видимим.
Проте під речами, якими я себе зодягаю, немає матеріяльної субстанції. Я порожній, і моя будівля із задоволень і амбіцій не має ніякого фундаменту. Я втілююся через них. Але всі вони через свою скінченність колись перестануть існувати. І коли їх не стане, від мене теж нічого не залишиться, лише моя нагота і пустка, щоб сказати мені, що я — моя власна помилка.
Таємниця моєї ідентичности прихована в любові і милосерді Бога.
Все, що є в Бозі, справді притаманне Йому, бо Його безконечна простота не допускає поділу й відмінности. Тому я не можу знайти себе десь инакше, крім Нього.
—————————
Ідея «спасіння» відображає безконечну увагу Бога до людини, до її сокровенної суті; любов Бога до всього, що є від Нього в людині, Його дитині. Милістю Божою «спасається» не лише людська природа, а і (що набагато важливіше) людська особа, щось унікальне, несказанне, иншими словами, наше справжнє єство. Його треба витягнути з хаосу і смутку, з безодні звичного, непримітного, банального, низького й ефемерного, витягнути так, як витягають перлину з морського дна.
«Загинути» — означає залишитися у владі примх і пре¬тензій зовнішнього его, яке неминуче розвіється, як дим. «Спастися» — означає повернутися до нетлінного і вічного буття і жити в Бозі.
Хто з нас може увійти в себе і віднайти Бога, що промовляє до нас? «Віднайти Бога» є незмірно більше, ніж просто відректися від речей, очиститися від бажань і образів.
Що б ви не робили, ви знатимете про Нього не більше, ніж нерухомий камінь знає про землю, на якій лежить, якщо тільки Господь не об’явить Себе в нас, не промовить у центрі вашої душі Своє ім’я.
Щоб знати і любити Бога таким, яким Він є, потрібно, щоб Він ожив у нас зовсім по-новому, не лише у Його твор¬чій силі, а в Його благодаті, не лише у Своїй величності, а й у незначності, до якої Він сходить, вливаючись у нашу порожнечу, щоб наповнити нас до Своєї повноти. Через безконечну безодню, що відділяє Його від душ, сотворених для любови до Нього, Бог будує мости і наповнює кожний з них своїм надприродним життям. Отець, що мешкає у глибині усього сущого і в мені, посилає мені і Своє Слово і Свій Дух. Приймаючи їх, я входжу в Його життя і пізнаю Бога у Його ж любові, єднаюся з Ним в єдине ціле в Його Синові.
В об’явленні милосердя і величі ми приходимо до незбагненного усвідомлення нашої особистої таємниці, нашої справжньої ідентичности. Наше внутрішнє єство пробуджується короткочасним спалахом у мить пізнання, коли ми кажемо «так!» божестнним особам Тройці, що перебувають у нас. Ми лише тоді є по-справжньому собою, коли повністю «приймаємо» Божу славу. Тоді наше правдиве єство «свобідно» і радо приймає покликання, що є вищим даром Божим Його синам.

Євген СВЕРСТЮК
ГОГОЛЕВА ПОМИЛКА

НАЦІОНАЛЬНА ПОДВІЙНІСТЬ

Світ, в якому народився і виховувався Микола Гоголь, був приналежним до Російської імперії і льояльним до царського трону. Після закінчення Ніжинського ліцею усі випускники поїхали до Петербурґу «служити вітчизні».
Тільки в цій малоросійській льояльності була закладена глибока суперечність: український ґрунт залишався козацьким, і з нього постійно виростала опозиція царському режимові…
То Розумовський нагадує про гетьманську автономію, то Василь Капніст напише крамольну «Оду на рабство» і «Ябеду», то звідкись з’явиться під іменем архиєпископа Кониського вибухова «Історія Русів»… І що характерно, на позір усе це наче заколисує спокій монархії, а насправді підкопує її основи нагадуванням захованої правди.
Глибинна течія українського опору трималася і на історичній пам’яті, і на відчутті духовної та культурної вищости над імперським маскарадом.
Важко діягностувати в сучасних термінах стан, в якому перебували згадані і не згадані тут люди на службі царю. Не можна цього назвати лицемірством, але таки треба назвати подвійністю, яка випливала з самої природи речей. Адже усім було відомо, що Україна Хмельницького приєдналася до царства Московського задля захисту своєї свободи, своїх прав і вольностей.
Усі знали, що то зовсім інший край, з іншою історією, з іншими традиціями, іншою культурою. Саме ця незалежна козацька республіка була нібито «під захистом царя» — під ґарантією його царського слова.
Слово царя Московського виявилося фальшивим, а усе царство — країною рабів, цілком залежних від сваволі царя. Інших взаємин Московія не знала, тому вільна козацька нація потрапила в рабство і була прирівняна до «царських губерній». «І ви наші, і ми ваші» — за Шевченком.
Але не могла бути поглинутою і через інший суспільний уклад, і через вищий рівень культури, і через інший характер народу.
Отже, коли Кирило Розумовський домагався гетьманства, то він лише нагадував Переяславські угоди.. Коли шляхетний Василь Капніст пропонував Фрідріхові Великому Союз з Україною проти Москви, то й тут не було лукавства, бо він любив свою батьківщину і прагнув повернути їй волю, подібно як і гетьман Мазепа… Інша справа, що під гнітом рабства і лжі шляхетні почуття деформувалися «в укриту злість, облудливу покірність», як у Капніста, як і у Миколи Гнєдича, або ховалися від поліційного ока в провінції, на зразок Івана Котляревського. Статус України по-своєму читала Росія, по-своєму — читали українці.
Треба сказати, що в пізніші часи, особливо сталінські, закріпилися поняття «тісної дружби» і загубилося розуміння органічного почуття української ідентичности і протиставлення Москві, характерне для часів Гоголя. Українці опозиційно мислячі не почувалися зрадниками «отечества», а вважали, що виявляють себе і беруть своє. Але в країні рабства і ябеди змушені дотримуватися форм вірнопідданости і лжі, що пронизувала павутиною усі сфери, включно з літературою.
Усі знали в часи становлення Російської імперії, що Україна недавно була незалежною, що має свою давню історію, свою мову. І тією мовою дозволялося видавати книжки. Український патріотизм не був заборонений. А все-таки в рабській системі він мусив маскуватися під офіціоз.
Просто з фальшем зжилися, як з поганим запахом казарми. Самохвальство, гординя і «лож во спасеніє» злилися навіть з релігією, яка в принципі засуджує ці важкі гріхи. Розмивалася межа між правдою і неправдою — навіть правдою факту. Згадаймо, суворі нагадування Митрополита Філіпа Количева про Божий суд — у кримінальній свідомості царя Івана Грозного та його слуг, то були «фількіни грамоти». Суворий митрополит Арсеній Мацієвич обстоював гідність церкви, за що був позбавлений сану, навіть імені і за наказом Катерини ІІ в тюрмі його називали «враль».
На цьому тлі спробуймо зрозуміти одну Гоголеву помилку і дуже характерну реакцію на неї.

НИКОЛАЙ І ГОМЕР

Гоголь як глибокий християнський мислитель і Гоголь як політичний публіцист — то наче два різні автори. На чужому полі публіцистики він потрапляв у торований слід, говорив наче не своїм голосом (творці соцреалізму знають ту слабкість), але говорив, бо від нього чекали «позитивних образів», позитивних оцінок. А емоційні судження набагато легше даються, ніж зважені. Гоголя заносило саме на мілинах, де, як відомо, глибоко не пірнеш. Там він досягав найбільшого легкодумства. Особливо в оцінках Заходу і в протиставленні йому Росії. «Чому ж ні Франція, ні Англія, ні Німеччина не заражені тим повітрям і не пророкують про себе, а пророкує тільки одна Росія? Тому що більше за інших чує Божу руку».
Питання вірно поставлене. Але далі йде дуже сумнівне міркування, особливо коли накласти його на історичну проєкцію, коли Росія, після того як відкинула Божу руку, стала ще галасливіше пророкувати про себе, апелюючи до «трудящих усього світу»…
Далі автор переходить на зовсім слизький ґрунт.
«…Але перейдемо до іншого предмету, де також відчувається у наших поетів той високий ліризм, про який йде мова, тобто любов до царя…
І тут уже заносить і заносить:
«Як влучно висловлювався Пушкін! Як розумів він значення великих істин. Ту внутрішню істоту — силу самодержавного монарха він навіть частково висловив у одному своєму вірші… Таємницю його тепер відкрию. Я говорю про оду імператору Николаю, що з’явилася друком під скромним іменем: «К.Н.». Ось її походження. Був вечір в Анічковому палаці, один з тих вечорів, на які, як відомо, запрошувалися самі вибрані з нашого суспільства. Між ними був тоді і Пушкін. Все в залах уже збиралося, але государ довго не виходив. Він віддалився від усіх в другу половину палацу і, скориставшись першою дозвільною від справ хвилиною, він розгорнув «Іліяду» і захопився нечутно її читанням увесь той час, коли в залах уже давно гриміла музика і кипіли танці. Зійшов він на бал уже дещо пізно, і приніс на обличчі своїм сліди інших вражень. Зближення тих двох протилежностей пройшло непомітним для всіх, але в душі Пушкіна воно залишило сильне враження, і результатом його була наступна велична ода, яку повторю тут всю, уся вона в одній строфі.

З Гомером довго ти бесідував один,
І довго ми тебе чекали
І світлим ти зійшов
з таємних верховин
і виніс нам свої скрижалі.
(пер... Є.С.)
В нормальному своєму гуморі Гоголь міг би на цю тему тихенько пожартувати:
«Ти довго з Дубельтом
бесідував один,
І довго ми на тебе ждали…»
Адже замолоду він дозволяв собі жарти зі «смаженими бенкендорфами»… Тепер він настроївся на інший лад…
Чи почув Гоголь цю «таємницю» від когось, чи сам вифантазував на хвилі звеличення монархізму, але сторінка вийшла дуже ефектною В сліпучому натхненні він якось не помітив, що вірш «К.Н.» присвячений Николаю Гнєдичу, перекладачеві «Іліяди», а не цареві Николаю…
Отже, фактичні помилки у Гоголя — межують з вигадкою. Він не працював у бібліотеках, а в своєму портфелі носив тільки Біблію і свої рукописи…
Пізніше він в листі до Шевирева за 27 квітня 1847 р. буде силувано пояснювати: «Це просто нісенітниця. Стаття ця в рукописі у мене виходить темно, а з тими незрозумілими для мене обтинаннями цензурою…». Не доросли до правди.

НЕ ДОРОСЛИ ДО ПРАВДИ

Аналітичного листа Гоголеві написав проф.. Шевирев одразу після прочитання «Вибраних місць» 30 січня 1847 р.:
«Дивно ще ти говориш, що в наш час можна сказати вголос усяку правду, як доказ наводиш Карамзіна, якого «записка про давню Русь» досі не надрукована, а коли я надумав з неї трохи ( не найважливіше) навести на лекції, то отримав за це догану від попечителя. Ми ще не доросли до високої правди; і нікого звинувачувати в цьому не треба. Видно, ми все ще не гідні її; та й де вона є? Нема її і в західніх державах, які мають право пишатися перед нами своєю щирістю; не будем же звинувачувати себе в тому, що її нема у нас, але й не будемо лестити своєму часові. Правда, що чистий душею має на правду більше право, але говорить її тільки людям сумирним., яких нічого боятися».
Коли вдуматися, то тут професор пов’язує правду зі щирістю і сміливістю. Головне, він висловлює вибачливість до унормованого замовчування правди і до боягузтва. Однак він проти фальшивої лести, яка аж пре з Гоголевого нещирого потурання цензурі…
Однак як далеко заходить толерантність офіційного професора до неправди факту, підтягнутого до офіційної кон’юнктури, видно з дальшого тексту:
«Як ти міг допустити помилку, знайшовши в посланії до Гнєдича зовсім інший смисл , смисл навіть непристойний. Не знаю, як Плетньов не виправив тебе. Послання адресоване до Гнєдича: як же Пушкін міг би сказати комусь іншому «ти нас прокляв»?»
Отже, Шевирева вражає не те, що Гоголь перетворив послання перекладачеві Гомера на оду цареві, а те, що в тій нібито «оді» є слова непристойні цареві — «ти нас прокляв». До речі , насправді у Пушкіна цей рядок звучить інакше: «Ты проклял ли, пророк, бессмысленных детей». Судячи з численних неточностей і пропусків у цитуванні, можна припустити, що Гоголь цитує з пам’яті, і в своєму захопленні маєстатом величі монарха, не зміг помітити, що вірш присвячено скромному перекладачеві (землякові, який, до речі, таки посилав громи на москалів…).
Дуже резонно ставить професор питання: «Не знаю, як Плетньов не виправив тебе»? Адже Плетньов — не просто редактор книги, він же і близький друг покійного Пушкіна.
До цього ще можна додати питання: «Як Жуковський не поправив, адже текст має підзаголовок «Лист до В.А. Жуковського» Судячи з подяк «наставнику і вчителеві», Гоголь давав на редаґування статтю Жуковському, теж другові Пушкіна і знавцеві його творів. Ба, навіть більше: Жуковський вносив у Пушкінський текст зміни цензурного характеру, а у своїх спогадах про Пушкіна він змінював і життєпис поета, максимально наблизивши його до імператорського двору.
То чи міг В.А. Жуковський виправити Гоголя, прочитавши так вдало припасовану до моменту “оду” цареві?

МОВЧАНКА

І, нарешті, про сучасників Гоголя, які знали поезію Пушкіна і знали, що вірш «КN» адресований Гнєдичу. Чому вони не виступили з критикою цієї помилки, загалом нещадно критикуючи книгу Гоголя?
Особа імператора в Росії — «зачакловане місце»! На імператора можна писати оди, але не можна відбирати їх назад. Як помітив ще Маркіз де Кюстін (книга “Росія, 1839”) «В Росії деспотизм на троні, а тиранія є всюди. Росіяни завжди настовбурчені проти правди, якої вони бояться... Щоб жити в Росії, не вистачає хитрощів...
В цьому сум’ятті і плетиві напівправд, замовчуваних правд, прихованих мотивів мимоволі повториш слова: «Ми ще не доросли до високої правди». І це стосується кожного зі згаданих тут поетів і критиків, які представляли перший ряд інтеліґенції Росії. А що ж діялося в другому ряду?
До речі, проф.. Шевирев пропонує Гоголеві перевидання його книги без змін, навіть не згадуючи про виправлення помилок…
Виходить, ті помилки виправдовувались кон’юнктурою, і Гоголя картали за те, що його запобігливість занадто незграбна, а головне за наставницький тон книги: письменник надумав православну імперію навернути до християнства , тобто на шлях істини, до життя за Божим законом...

ПОСІВ І УРОЖАЙ

Але чи можемо ми сказати, що публіцистика у книзі «Вибрані місця» є помилкою? Чи справді не треба було йому братися за таку книгу?
То дуже важлива книга письменника, який у згоді зі своєю вірою прагнув утверджувати в житті позитивні начала. Через пастки цензури, через хащі напівправд він закорінював християнський принцип діяльної любови і прагнув надати людське обличчя і російському православ’ю і російському монархізмові. Гоголь прийшов служити своїй землі.
Якщо відкинути найслабкіші роздуми і помилки, книга Гоголя стала явищем величезної ваги для усіх поколінь. З неї виросла велика російська література. Поки роздратовані друзі і недруги хапалися за дрібниці, хто скрушно, хто з насолодою, П. А. Плетньов, котрий перший відкрив дивний талант Гоголя 17 років тому, пророчо писав:
«Вчора звершилося велике діло: книга листів твоїх пущена в світ… А вона, за моїм переконанням, є початком власне російської літератури. Усе, що досі було, мені уявляється учнівськими спробами на теми, вибраних з хрестоматії. Ти перший із самого дна зачерпнув думки і безстрашно виніс їх на світ».
Забулися помилки. Одшуміли громи і образи. Застаріли незграбні спроби віддячити монархові за благодіяння. Але чомусь не забувається, що після смерти Гоголя, який повернув обличчя до духовних проблем, було заборонено писати некрологи — тим же монархом! А в ХХ столітті виявиться, що Гоголь розгадав темних духів зла, які з’явилися в новій ролі під час російської революції і творили розклад і руїни. Були чутки, що то він їх вирізнив, дав назву і випустив їх з підземелля…
Що ж стосується помилок, то сам Гоголь був по-євангельськи вибачливим: «Усі ми люди, і тому на кожнім кроці говоримо дурниці та помиляємось».
Отака була Русь, яку Гоголь начебто зобразив з позитивного боку у ІІ томі «Мертвих душ», а після того спалив рукопис і далі не захотів жити.
Над усім цим пропонуємо задуматись самому читачеві.

P.S.
Цікаво, як би на те все відреаґував Пушкін — той, яким його знаємо в останні роки?
Пушкін розсміявся б своїм веселим сміхом, схопившись обома руками за живіт. І не всім було б ясно, чого він так сміється.
Може, він собі уявив, як високий фельдфебель в еполетах дорвався до томика Гомера старогрецькою мовою, та ще й на порозі до зали, де вже кипів бал…
Може він уявив своїх приятелів Плетньова і Жуковського, які, сховавши лукаву посмішку, промовили в унісон: «Маслом кашу не испортишь»…
Найменше він сміявся з Гоголя, знаючи, який далекий той фантазер від Анічкіного палацу і взагалі від цього світу, в якому уявляв собі образ «освіченого монарха» — зі скрижалями в руках. Адже ще замолоду «Гогольок» якось вдався до галантного жесту і передав через Пушкіна привіт левиці придворних балів Наталії Гончаровій. У відповідь Пушкін написав: «Ваша Надежда Николаевна, т.е. моя Наталья Николаевна — благодарит вас за воспоминание и сердечно кланяется Вам».
Але сама фабула з «одою в цареві» була настільки смішною і водночас сумною несподіванкою, що не можна було не розреготатися до сліз. І в тих сльозах ожив би й невеселий спогад: адже такої оди домагався Жуковський від Пушкіна!

Євген СВЕРСТЮК. НЕ МИР, А МЕЧ
Есеї. — Луцьк: ВМА «Терен», 2009

«НЕ МИР, А МЕЧ» — нова книга Є. Сверстюка, ще від 60-х років відомого есеїста, літературознавця, учасника національного опору. Сюди увійшли вибрані літературознавчі й культурологічні есеї, написані протягом останніх десяти років. Окрім резонансних матеріялів, які не раз передруковувалися в Україні й за кордоном, збірник містить також непубліковані. }х об’єднує активний дух розмежування правди і лукавства. Пропонуємо уривки з есею.

ПРОБЛЕМА ЗАМІНИ ОСНОВ КУЛЬТУРИ

Тепер державу названо українською, демократичною, але народ чекає змін. До зміни фразеології він звик і не надає їй значення. А суть залишається старою: байдужість дореволюційної Російської держави до народу в большевиків переросла у перманентну війну проти народу. В посткомуністичному варіянті ця війна інертно триває на економічному рівні. Влада не змінилася. Українська мова, українська культура і взагалі культура для переважної більшости номенклятури була і є чужою. Все, до чого вони торкалися з «державним піклуванням», ставало мертвим. І все ж була якась гра й офіційний мажор.
Коли ослабнули ці пружини, державні структури перестали працювати. Це деморалізує багатьох людей, що звикли все життя діяти за розпорядженнями, вказівками і під тиском конт¬ролю.
Мовна картина в Україні відображає соціяльну картину. Український народ був упосліджений, таким і залишився. Фор¬мальне проголошення, формальне визнання, формальне піклування дуже часто обертається на іронію, яку відчувають діти, що навчаються в псевдоукраїнських школах.
Так само, як і колись, тепер уряд стимулюється зовнішніми чинниками, наприклад нагадуванням: що скажуть на Заході? Колись «ідейні противники», а тепер — просто люди, які хотіли б відчути в Україні почуття національної гідности і самоповаги.
За таких умов національна ідея перетворюється в чергову балаканину для прикриття національної байдужости влади. Відсутність національної волі в державному керівництві по суті відкриває карт-бланш антиукраїнському чиновництву і бюрократії, яка живе старими стереотипами нетерпимости. Звідси — перехід на російську мову навіть тих, котрі за інших умов уже давно могли б звикнути до української.
Потрібні національний дух і воля до життя, а вже вони творчо визначать національну ідею.
Звичайно, жодна національна ідея не спрацює в державі, де люди, що каралися за неї по чверть століття у концлагерях, навіть не реабілітовані, а їх карателі зберегли свої привілеї.
Все це віддзеркалює і культуру політичного мислення. Україна після проголошення незалежности успадкувала совєтське поняття про культуру й освіту. Це поняття утилітарного характеру: все повинно служити розвитку державної економіки і демонструвати «досягнення».
Пригадую, в 1939 році волинські малописьменні селяни з перших днів помітили, що совєти не знають ні релігії, ні куль¬тури поведінки, і навіть слово «культура» зводять до сільськогосподарських культур.
Але Олександер Довженко, який тоді у Львові представляв визволителів, писав ще різкіше: «Я зневажаю уряд УРСР за його скотиняче ставлення до культурних пам’яток старовини, за неохайне, повітове ставлення до культури». «Єдина країна в світі, де не викладалася в школах історія цієї країни.» 1, зрештою, його загальна діягноза: «Бог у людині. Він є або нема. Але повна Його відсутність — се великий крок назад і вниз. В май¬бутньому люди прийдуть до Нього».
Комуністичний режим упав, а комуністичні лідери вияви¬лись ні при чім. Відповідальними за руїни життя стали нові вивіски, нова символіка, під якою заховалися вчорашні гонителі. Вони нездатні піти далі перейменувань, якими звикли замітати сліди.
Система освіти залишилася під контролем тих самих дирек¬торів. А носії старих антидемократичних стереотипів сіяли в народі незадоволення з самостійности, тобто займалися старою пропаґандою. Вони виступили «проти всякої ідеології». Але що це значить? Ні суспільства без ідеології, ні людини без ідеології нема. Вони просто закрили браму для української ідеології — за збереження догниваючих залишків совєтської безвідповідальности, вони готові й далі навчати дітей.
Якби їх притягнути до відповідальности за цих обманутих і обікрадених, вони навіть не зрозуміли б, що треба повертати їм. І, може, не зрозуміли б сенсу негритянської пісні-молитви: «Let me people go» (відпустіть народ наш). Мовляв, не заважайте йому повернутися до пам’яти, яку в нього відбили люті опричники антихриста.
Трансформація освіти мусила б проводитися, починаючи з учителів. Адже вони закінчили ту школу, яка зовсім не рахувалася з фактами наукового підтвердження Біблії у XX столітті та зовсім не помічала духовних, сакральних елементів у пам’ятках культури.
Власне, йдеться тут про повернення до наукової коректности і сумлінности, до здорового глузду, який підказує: мислити треба чесно. Як казав Шевченко — «не дуріте самих себе.»
Тип людини, виробленої системою, привів імперію до бан¬крутства. Це людина колективної безвідповідальности.
На зміну їй має прийти господар. Саме він потребує підтримки здорових сил суспільства. Людина на Заході не є дос¬коналішою, але її підтримують усталені правові звички і тверді береги. Життя вимагає від нас більшого і ми далі мусимо до¬лати великі перешкоди, йти на одинокі жертви, перемагати опір середовища і виробляти культурні навички у контакті з людьми Заходу. Тут і постає питання про релігійний і національний фундамент, який додає духу, відваги і віри…
Вистраждана істина про неминучу духовну єдність світу повисає в повітрі, коли не забезпечений для неї культурний рівень. Ні домінуюча мова, ні американські стандарти, ні інформаційне поле, ні спільний ринок — самі по собі не об’єднують. Навпаки, вони ведуть до втрати лиця, до розмивання природних особливостей.
Головна проблема — повернути духовне життя. Функціонування культури — це діялог двох, а не паралельне їх життя і не монолог однієї.

Бруно ФЕРРЕРО
Уміння панувати над собою

Характеризуючи дух нашого часу, часто використовюють слово «гедонізм». Це означає, що, по суті, нині мірою всього стала «насолода». «Те, що подобається» людині, повільно, але невпинно замінює «те, що вона повинна» робити. Якщо така позиція домінує у світі дорослих, то, зрозуміло, це сильно впливає й на дітей, і молодь, головною «вадою» яких є те, що вони на повні груди дихають тим вітром, який віє в цей момент. Їх цікавить лише те, що розважає, що є видовищним, а зовнішні символи демонстративности й успіху є важливішими за внутрішню мотивацію, натомість добрі манери зникають у вирі життя без гальм. Так само, як сором’язливість є психо¬логічним механізмом, який панує над інстинктами, так і добрі манери становлять зовнішній, суспільний вияв самоконтролю. Будь-які вчинки, починаючи від поведінки за столом і закінчуючи тим, як ми розмовляємо й одягаємося, свідчать про рівень самоконтролю, якого нам вдалося досягти. Добра поведінка - це не дотримання етикету, а вміння панувати над власними інстинктами.
«Невже сьогодні ще хтось говорить про панування над собою?» — може прозвучати здивоване запитання. Та все ж, чи можемо уявити собі суспільство, члени якого не можуть опанувати власних інстинктів? Діти й молодь мусять заслужити свою дорослість, зокрема навчаючись «абетки» внутрішньої дисципліни. Звичайно, якщо їм пощастить знайти якогось дорослого, який матиме час і бажання, щоби їх учити.

ПРОДАВЕЦЬ ШАПОЧОК

Колись у далекому Тунісі жив чоловік, який заробляв собі на життя, продаючи шапочки, — такі характерні головні убори у формі зрізаного стіжка або пу дингу на тарілочці, які носять у тих краях і називають фесками.
Одного спекотного дня той чоловік мандрував із одного ринку на инший, намагаючись продати свої шапочки. Але то був невдалий день. Нікому не потрібні були гарні шапочки з червоного фетру. Ввечері він був ледь живий від утоми. Ніч застала його в полі. Оскільки на горизонті не було видно жодного заїзду, вирішив пошукати якесь спокійне місце, щоби пере ночувати. Неподалік натрапив на маленьке ваді [суха долина в пустелі. — Пер.], яким тік струмок, а над ним росли цитринові дерева.
Продавець шапочок зупинився там, трохи підкрі пився, а потім вийняв з однієї зі своїх валізок червону феску, щоби захиститися від нічного холоду, ліг на траву й міцно заснув.
Бідний чоловік не помітив, що в цьому місці було багато хитрих мавп, які з густого листя стежили за кожним його рухом.

НІЧНІ ЗЛОДІЇ

Як і всі инші мавпи, вони були чудовими наслідувачами. Почекали, поки торговець засне, потім від чинили валізки й забрали всі шапочки, які там були. Вдягли їх собі на голови й повистрибували на гілки цитринових дерев, горді й щасливі, як королеви.
Продавець шапочок прокинувся, коли птахи співом розпочали новий день. Потягнувся, бо весь почувався, наче поламаний, і роззирнувся навколо. Здивувався й занепокоївся. Його валізки були відчинені, а шапочки зникли. Без сумніву, вночі сюди прийшли злодії й, скориставшись тим, що він спав, обікрали його. Це справжня катастрофа!
Бідний чоловік був дуже пригнічений. Раптом по чув серед дерев якісь крики. Підняв очі. Й що побачив? Мавпи красувалися в його прегарних червоних фесках і повторювали його поведінку, чудово забав ляючись. Розгніваний чоловік пригрозив їм кулаком. Природно, мавпи зробили те саме. Вилаяв їх, а вони відповіли криком і вереском, що звучав як глумливий сміх. Тоді він назбирав каменів і почав ними навмання кидати в мавп. І що сталося? Мавпи, перестрибуючи з гілки на гілку, кидали в бідного торговця цитрина ми, які зривали з дерев.
Чоловік у відчаї обхопив обома руками голову, зі злістю вхопив феску й кинув її на землю.
Здогадайтеся, що тоді сталося. Мавпи, які копіювали кожен його рух, почали повторювати й цей, останній. Зняли головні убори й почали кидати їх. Справжній дощ із фесок упав на торговця. Тепер йому не залишалося нічого иншого, як позбирати їх і акуратно поскладати у валізки. Був врятований!

У КРАЇНІ ДРАКОНІВ

Уже багато років у Країні Драконів панував Хижак І. Спочатку він був дуже люб’язним і добрим володарем для драконів, своїх підданих. Але згодом у нього з’явилася жахлива звичка. Час від часу в обідню пору його страшні кігті починали свербіти настільки сильно, що не міг опанувати цього відчуття. Тоді Хижак І, добре замаскувавшись, щоби ніхто не міг його впізнати, йшов у найтемніші завулки. А там висував свої кігті й хап!.. Пожирав одного маленького дракона тут, иншого — там. Це було жахливо, але Хижак І не міг запанувати над свербінням своїх кігтів.
Після кожного такого ганебного злочину володар ховався в найтемніших закутках лісу й плакав, був у розпачі:
— Я — останній дурень! Навіщо я зжер тих маленьких драконів, які нічого поганого мені не зробили? Більше ніколи не зроблю такого.
Однак згодом чинив так само.

ВАЖКО БУТИ КОРОЛЕМ

Урешті одного дня Хижак І вирішив обрізати собі кігті. Було виготовлено спеціяльні ножиці (звичайно ж, із золота, бо король завжди залишається королем), якими один із пажів обрізав королівські кігті, тільки-но вони починали з’являтися.
Розпочалася нова епоха для цілої Країни Драконів. Без кігтів Хижак І став вегетаріянцем, більше не ви ходив уночі й не нападав на необережних маленьких драконів, а навчився грати на піаніно й пити настій із ромашки. Ніколи досі мешканці краю не були таки ми щасливими. Маленькі дракони співали, танцюва ли й бавилися на вулицях аж до заходу сонця, навіть дощ падав тепер лише вночі.
Але, на жаль, одного суботнього ранку золоті ножиці, якими обрізали кігті короля, десь загубилися. Кігті Хижака І почали дуже швидко рости. Тож треба було будь-що знайти ті ножиці, инакше...
Коли вся двірня гарячково шукала ножиці, прем’є-міністр послав книжкову мишу, щоби вона про читала Хижакові І якусь історію, яка б його заспокоїла.
— Досить, мишко, вистачить! Хочу їсти, а, крім того, мене сверблять кігті!
Прийшов заклопотаний паж, приніс 125 дуже міцних ножиців. Пробував багато разів, але жодними не зміг обрізати кігтів його високости. Кухарі приготу вали найліпші страви й все те, що любив Хижак І. Та він продовжував дивитися на кігті, які вже грізно ви сунулися вперед:
— Ох, відчуваю, що знову розпочну полювати. Мені так хочеться ще раз спробувати гарненького, м’якенького маленького дракона! Знайдіть мої ножиці або з’їм вас усіх!
Саме в цей момент крізь відчинене вікно до їдальні влетів один маленький симпатичний дракон. Усі з жа хом завмерли! Хижак І одразу ж випустив кігті, а його лапи почали рухатися вперед. Але маленький дракон відважно звернувся до короля:
— Не розумію. Ти - король, а твої кігті не слухають тебе?
— Всі мене слухають, а отже, й мої кігті теж, - не охоче відповів Хижак І.
— То спробуй їх утягнути!
— Мені не хочеться, — сказав король і простягнув уперед лапи.
— Бачиш, маю рацію. Твої кігті не слухають тебе!
— Ах так? Дивися! — сказав король і втягнув кігті.
—Браво! Бачиш, це зовсім не важко. Треба тільки захотіти! Тепер ти справжній король!
Хижак І на якусь мить замислився.
— Маєш рацію, малий. Але важко бути королем своїх власних кігтів!
Маленький дракон вийняв із торби золоті ножиці короля й сказав:
— Я знайшов їх, королю, але тепер вони тобі вже не потрібні.
Від того дня король більше не просив обрізати собі кігті. Коли вони висувалися, він казав:
— Я — король моїх кігтів! Будьте слухняні й негайно сховайтеся!
Відтоді в Країні Драконів усе було добре.

Диво
Оксана ЛУЩЕВСЬКА

Оксанка та Михайлик залишилися вдома самі. Надворі дощило так, що мама вирішила до родичів їх не брати. Та й причини, аби йти всім разом не було: лишень передачу занести – і назад.
Діти сиділи біля вікна. Що не кажи: яка погода, такий і настрій! У школу бігти не потрібно – субота. Домашнє завдання вивчене. Нудьга та й годі! От якби погода гарна, то на вулицю вискочили б: побавилися у золотому листі, назбирали каштанів, що мов їжачки котилися по асфальті. Котились з онтого прадавнього лісу.
О, там, у лісі, й Михайлик, і Оксанка любили бавитися найбільше! Скільки цікавого чекало на них зазвичай у тому лісі! І ялини з великими кучерявими шишками, і пеньки, що наче лісовики поховалися в траві, і зайчата, що час від часу метушливо пробігали повз них із потаємних стежок. Як же добре, що жили вони прямісінько біля лісу!
От, до лісу б зараз! Хоч би на краєчок – туди, де матуся дозволяє гратися самим, туди, де з вікна можна розгледіти дрібне листя. От, побігти б! Але дощ…
Цілісінький день. Здавалося, що золоті батоги так і били по землі, ляскотіли, розбивалися на дрібні краплі. Листя з дерев летіло прямо в калюжі: все опадало й опадало.
— Може, візьмемо парасолю і вийдемо? – запропонувала Оксанка.
— Та й що там робити? Дощ у жмені ловити?
—Хоч би й так! – дівчинка сумно глянула за шибу. – А що вдома сидіти? Нудно…
Осінній дощ лив, наче з відра. От би трапилося щось та-а-ке! Але що може статися звичайнісінького дощового дня, сірого, похмурого? Діти сиділи й мовчки дивились у вікно.
— Небо, як море, правда? – врешті порушила тишу Оксанка. – Он, глянь хвилі, сірі великі хвилі! А он, – сестричка вказала пальцем, – ті калюжі, наче чайки розправили крила… А море піниться, піниться…
— А он і корабель! – раптом вигукнув хлопчик. – Золотобокий, бачиш? Вітрила так і несуть його за вітром, і він пливе собі по цьому дощовому морі, і розриває пінясті хвилі, бачиш?
Оксанка глянула туди, куди пальцем показував Михайлик. І завмерла ніби заворожена. Великий блискучий корабель з прозорими золотавими вітрилами плив по небу. Він ледве-ледве коливався від вітру. Вітрила все роздувалися, наче хмари.
У кораблі сиділи сивобороді мудреці, величні олені й тури, золотогриві коні, пишні вівці, різнобарвні райські пташки. Дивні! Дивні – таких тільки в книгах і малюють. А за кораблем летіли білокрилі ангели й услід їм стрічкою тягнувся соковитий калиновий міст, оповитий листям, осінніми квітами, духмяними пожовклими травами.
Михайлик з Оксанкою сиділи зачаровані. Таке видиво діти бачили вперше. Хвилька – і корабля не стало. Натомість за ним викотилося сонце-яблуко. З одного боку червоне, з іншого – жовте. І веселка зійшла через усе небо, переливаючись різнобарв’ям.
— Ти бачила?
— Бачила…
— Побігли корабель наздоженемо!
Як тільки мама увійшла в дім, діти вискочили на вулицю. Сонце лагідно гріло світ теплими прозорими промінцями. Земля дихала свіжим повітрям. Дрібні жолуді цокотіли, гублячи свої шапочки. Веселка різнокольоровою дугою розкинулася через усе небо.
Оксанка та Михайлик бігли навпростець до лісу, навіть не перестрибуючи глибокі калюжі. Вони намагалися піймати слід небесного правічного корабля золотого, котрий пливе з волі Божої від осені до зими, від зими до весни, від весни до літа, даруючи людям золоті промені, розбиваючи хвилі дощів, розбризкуючи краплі радости та благодаті.
Діти поспішали. Добігши до куща калини, що яскравів з-поміж гущі жовтого, багряного, червоного листя, ще й кармінними ягодами, Оксанка зупинилася.
— Тут, – вона перевела подих, – тут закінчується калиновий шлях! А далі, далі корабель поплив невидимими світами.
— Звідкіля ти зна- єш?
— Казку чула!
— Правда?
— Он!
І Михайлик, й Оксанка дивилися тепер на птахів, що повільно собі видзьобували доріжку з калинових бубок. Той шлях вів до лісу, але тільки до розлогого дуба. За ним доріжка зникла – розтанула у золотистому осінньому сонці, залишивши дітям велич Божої осені.
Підібравшиши кілька калинових кетягів, братик і сестричка попрямували додому, аби розказати матусі про небесне диво – чудесний летючий корабель.

Анна СЕМЕНЮЧЕНКО
ХАТИНКА ДЛЯ ЧЕРЕПАХИ

Колись дуже давно на всій Землі було завжди тепло, звірі могли не піклуватися про власні домівки, а жити просто неба.
Але ось почалися сильні зливи, вітрюгани. І щоб захистити себе, звірята стали шукати хатинок. Розбрелися в різні кінці світу.
А Черепаха була надто повільна, щоб кудись далеко мандрувати. Задумалася вона: яку ж хатинку їй треба? Поки відійде недалечко від домівки, вже й повертатися час. А так багато хочеться встигнути: подивитися на сонечко, помріяти, знайти поїсти, полічити зірочки на вечірньому небі. І намислила вона, що будиночок має бути завжди з нею, як то кажуть, «під рукою», а точніше - на спинці. В разі негоди сховатися можна та й мандрувати з ним зручно. Але ж де взяти такий будиночок? Пішла Че¬репаха на пошуки.
За кілька днів добрела до лісу. Бачить, на пеньочку сидить симпатичний лісовичок-чарівник. Розговорилися вони, та й поділи¬лася черепаха своїм бажанням знайти будиночок.
— Допоможу тобі, — каже чарівник. — Яку хатинку ти хочеш?
— Дуже гарну, і щоб, не виходячи з неї, я могла бачити все довкола.
Прошепотів щось чарівник, і на спинці в Черепахи з’явився скляний будиночок. Подякувала вона й заснула, бо була вже пізня година. Вранці прокинулася від яскравого промінчика, який зазирав у скляне віконце. Черепаха усміхнулася. Гарно, саме так, як вона хотіла. Аж раптом десь узявся зайчик, він, бешкетуючи, постукав лапкою в будиночок, злякалася Черепаха, заплющила очі, принишкла. Зайчик покрутився та й побіг, а Черепаха ось що вирішила.
— Не треба мені скляної хатинки. Страшно бачити все, що діється довкола, незатишно. Піду попрошу іншу — не прозору, а гарну, блискучу.
Знайшла вона лісовичка на тому ж місці, що й минулого разу. Вислухав він її і мовив:
— Якщо страх не дозволяє тобі дивитися на світ і радіти життю, так тому й бути.
Подарував їй будиночок міцний, вкритий дорогим камінням. Подякувала Черепаха, одягла його та й пішла, рада та горда, похи¬туючи дорогоцінним будиночком. Не встигла вона далеко відійти, як налетіла на блискучу хатинку сорока, стала клювати камінці. Злякалася Черепаха, сховалася в будиночок та й сидить тихенько. Сорока клювала, клювала, стомилася та й полетіла собі, а Черепаха знову попростувала до чарівника.
Прийшла на те саме місце, але Лісовика там уже не було, а на пеньочку лежав шма¬ток глини. Взяла його Черепаха, виліпила собі хатинку. Багато сил своїх вклала в роботу, але коли будиночок був готовий, вона була щаслива та задоволена своєю робо¬тою. Вона зрозуміла, що ніхто, окрім неї, не зробить так, як їй буде краще. І такою милою та затишною стала для неї хатинка, яку зробила вона сама, що Черепаха не розлучається з нею і досі. Люди називають ту хатку панциром.
На сторінці — внизу праворуч — фраґмент малюнку Ганни Собачко-Шостак та фраґменти малюнків Ніни Денисової

І ЗНОВУ ДО ВСІХ ГОВОРИ
З поетичної збірки «ОЧІКУВАННЯ (ОЧЕЙ КУВАННЯ). Івано-франківськ, «Гостинець», 2006

Собі
Ти сій, не вигадуй,
куди те зерно упаде:
на шлях, чи на камінь,
чи в терні назавжди пропаде.

Ти сій, не вигадуй,
і зернятко землю знайде,
і віра твоя допоможе
не впасти від граду.

Кажи і повторюй,
і знову до всіх говори
налите любов’ю
і світлою думкою слово.

Хай падають зерна
у землю з твоєї руки,
а далі — надійся,
у всьому надійся на Бога!

Осіння книга Іова

...та праведник тримається
путі своєї. (Кн.Іова; 17 вірш)

Пізня Квітка
— Трави провадили довгі розмови з небом
і в голівці кожної квітки
гуділи бджоли,
як добрі думки
перед початком благословенної справи,
та прийшли люди з косами,
кинулись до них з граблями...
І врятувалась лиш я одна,
щоб сповістити тобі це.

Велика Риба
— Холодні дощі впали з неба
і забрали тепле дихання в річки,
і змішали благородну кров потоків
з чужою глиною...
І врятувалась лиш я одна,
щоб сповістити тобі це.

Біла Ворона
— Гори згуртували білотілих, ненаситних туманів
аж три ватаги
і вони зжерли колір веселки,
і випили голос птаха…
і врятувались лиш я одна,
щоб сповістити тобі це.

Устало Сонце, роздерло на собі одежу,
пообтинало довге, щедре проміння,
перебігло швидко небесний шлях свій,
упало на землю, обпалило дерева
і, коли вигоріли трави,
поклонилось Сонце і мовило:

— Однаково світило я і на траву,
і на людей з косами.
Однаково дощ лився
в тіло річки і в тіло худих потоків.
Господь дав тумани, Господь і взяв. —
Нехай буде благословенний голос птаха,
голос Пізньої Квітки,
голос Великої Риби,
голос Білої Ворони.

І у всьому тому не согрішило Сонце
і не сказало нічого нерозважливого
проти Осені.

* * *

На відбуле листя, що «вмирало на шляху»,
пророкуючи Сонця Край,
впала божественна слава снігів...
Беатифікація страждання відбулася.
А люди на сніг озираються,
як на пишні орарі в прислуги архиєрейської...
Заки дійде до вчення,
об чім тому листю йшлося.
Весна розпочнеться.
І «ні жінки, ні чоловіка,
ні елліна, ні юдея...»

А Все і в Усьому Сонце!

Зимовий сон

Уже Євангелії Весни
винесли на середину храму
і вийшов на проповідь
батьківський сад
в білих ризах

Гуде бджолами до трави
(Молода, зелена).
Гуде про Небеса Воскресні,
про сіячів, що висіяли зерна
в каміння, в терня,
в землю добру і тверду...

і навхрест гілочку вербовеньку худу
Підходять вітри цілувати...

* * *

...Коли наступить час розкидати
те каміння,
що чуло слова пророчі.

І воно заговорить...
(Думаю буде кликати)

Жмури Дня враз подовшають
аж до Ночі...
Кожен візьметься за своє,
горе микати.

Ти
кинеш у мене каменем,
каменем, що говорить.

Поет не мав би того боятися.
Ні болю.
Ні ноші.

«Силою абсурду»
(Серен Кьєркегор)

На перехресті Тракту,
ось, він стояв, і — він,
вона, і —ти.

На перехресті Тракту там
стояли його, її,
його, твої світи.

Їм два шляхи судилися нарізно.
А вам? Чого хотіла — винятку?
Вини?

Не призивайся радістю на біль.
І радости про біль не признавайся.
Його хрестили Божі Перехрестя.
Біль — первісток твоєї Долі.
Його належиться...
віддати Богові.
ВІДДАЙ!
Старий, як Авраам
твій сум, розпука, відчай, жаль.

І подорож у землю Моріа є неминуча.
Як мучить безвідкличність серед Дня...
Як серед Ночі голос Неба мучить!

* * *

Вилікую віддалення їхнє... (Ос. 14; 5)

Ще не всі відчеканились
радощі, ще за Обрієм — День
для нас.

Назмітаю по засіках мить,
мить,
мить...
з душі.

І розчиню пісень.

Вже — Час.

Сонце Божі слова повторить:
— їжте Тіло моє...
І причасником теплих днів
Сонце бачити тебе зволить,
щоби ти не повів...

про морози, сніги-леди,
до затінку посидок свій...

Ще за нами не всі
позбирали сліди
і стежки заросли не всі.

Оксана ЗЕЛЕНЧУК-РИБАРУК,
с. Криворівня

Якому Богу молитеся?

То питання усім. Але передусім — обранцям народу.
Голос: Віктор Фед., якому богу молитесь?
В.Ф.: Принесите бигборд. Там все сказано.
Голос: Не сказано.
В.Ф.: Принесите молитовник — и самую задушевную молитву.
Голос: Господи, услыши мя, грешного.
В.Ф.: Короче, пусть Анна Герман переведет на украинский.
Ан. Герм.: Вот коротко і ясно: «Я вас почую»… «Почую кожного!»

Голос.: Можна до леді Ю?
Слуга: Вона працює.
Голос: Тут питання: якому богу вона молиться?
Слуга: Вона — це Україна.
Голос: А вона — особисто?
Ю.В.: Що тут за суперечка? Хто мене запитує?
Голос: Якому богу ви молитесь? —
Україна запитує…
Ю.В. Україні потрібна сильна влада. Це те, що я твердо знаю. І не треба мене збивати… А свічки — не хвилюйтесь — уже стоять... там де треба.

Голос: Арсенія Яценюка можна запитати — якому богу він молиться?
Відп.: Віра — то особиста справа.
Голос: А от народ запитує…
Відпов.: Україні потрібен порядок. Україні потрібна індустріалізація.
Потрібна боєздатна армія.
Голос: А якому богу ви молитесь?
Відп.: Україні потрібна свобода віросповідань.

Голос: Чи можна комуністові №1 ставити питання про релігію?
П.М Да.
Голос: Якому богу ви молитесь?
П.М.: Православному.
Голос: Ваші вчителі вас навчали, що бога нема.
П.М.: Православний єсть!
Голос: То тільки прописка. А де ви молитесь?
П.М.: Бігборди Кирила бачили? Там все ясно — він за нас і за вас...

Голос: Можна до Президента України?
— Президент виїхав до Софіївського собору.
Голос: Вікторе Андрійовичу, ви тут працюєте чи молитесь?
Відп.: Святе місце — для всього.
Голос: А якому богу ви молитесь?
Відп.: А куди ви прийшли? Тут — храм Бога отців наших.
Голос: Електорат запитує вас…
Відп.: Спершу хай електорат помолиться Богові, а тоді хай запитує.

ДИСКУСІЙНІ ДУМКИ

Чому християнські арґументи на користь громадянського суспільства в статті протоієрея Богдана Огульчанського «Християни і громадянське суспільство в Україні» виглядають якось блідо? Є посилання на окремі історичні факти, але не показано зв’язок ідеї громадянського суспільства з самою суттю християнства, немає посилань на саму Біблію. Хоча Христос сказав: „Не мир я прийшов принести, але меч», і Він же попереджував „Не кидайте перлів перед свиньми». — тобто перед бісами сваволі і глупоти. А хіба мало в Старому Заповіті прикладів активної позиції пророків відносно соціяьлної несправедливости, беззаконня? Зовсім не випадково, що — автор не пішов шляхом подібних міркувань. Бо так міркувати — це стати на шлях тлумачення Біблії, проти чого Православна церква.
Але ж в цьому полягає трагедія Православ’я! Хіба воно (в особі російського Православ’я) своєю пропаґандою смирення вкупі з недуманням, обрядовір’ям, бажанням прислужуватися можновладцям не викохувало рабів? А Україна має до того аж ніяк не лише дотичне відношення. І хіба не на часі здійснити сучасне прочитання християнства? Хіба не цього потребує суспільство? Чи не для цього самостійна Україна?
Ясно, що догматичні здобутки Православ’я мають бути збережені. Але в рамках цих догматів величезний простір для творчости. А що говорить Святе Письмо про це? Згадаймо притчу про таланти. А хіба знання, яким є Боже слово, — не талант, не Божий дар?

Євгенія ТИМОНІНА

Ангела МЕРКЕЛЬ
«Відчуваємо відповідальність за християнське обличчя людини»

З інтерв’ю канцлера ФРН Ангели МЕРКЕЛЬ, яка є водночас головою Християнсько-Демократичного Союзу країни (CRZ), керівникам провідних німецьких євангелістських християнських ЗМІ

…Ми відчуваємо відповідальність за християнське обличчя людини. Вважаємо людину творінням, що володіє відповідальністю і свободою розвитку. Розуміємо, що люди різні і з політичного погляду хотіли б дати їм спільні основи, щоб вони могли розвивати своє життя. Однак ми не прагнемо робити людей однаковими, так би мовити, під тиском держави, навпаки, хочемо дати їм ширші можливості для розвитку обдарувань і цінностей.
…Християнам не випадає занепадати духом, вони мають довіряти Богу, бути спроможними розв’язувати проблеми, переборювати небезпеки у важких життєвих ситуаціях, отримувати силу через віру, рухатись вперед, мати впевненість у майбутньому.
…Ми вважаємо, що сім’я є там, де існує тривала відповідальність батьків за дітей і дітей за батьків.
Довготривала відповідальність, від якої я не можу ухилитися, в якій я живу і яка не зникає — це те, що ми повинні захищати, як первинну основу нашого суспільства, тому що в цьому вмістилищі тривалої відповідальности успадковуються цінності, тут є любов, захищеність, і я не мушу виправдуватися за свої домагання, бо це природно.
…Думаю, ми повинні ґрунтувати наші зусилля перш за все на тому, щоб додати матерям і батькам відваги мати дитину. І ось тут виникає запитання: наскільки доброзичливе до дітей наше суспільство?
…Я говорила про довіру до Бога, однак ми всі маємо таке відчуття, що суспільство наше недостатньо доброзичливо ставиться до дітей.

Євген СВЕРСТЮК
СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЬ ЧИ ПІП?

В профанному уявленні — те саме. По суті ж — дві протилежності. Священика шанують. Над попом — сміються.
Чиновникові не ставлять питання про служіння — його ставлять тому, від кого чекають науки і прикладу. Євангельський вираз про неможливість «служити і Богові, і мамоні» ми сприймаємо без належної глибини. А в ньому закладено ключ до розуміння суті служіння.
«Бережи честь замолоду» — вчить народне прислів’я.
А рекляма , навпаки, вчить: «Бери все і одразу» і — «не обмежуй себе». Хто ж навчить молодь щедро давати і обачно брати? Звикли, що цього навчає священик…
Але священик теж має берегти честь замолоду. Подібно як і багатьом людям, йому здається, що треба спершу «вбратися в пір’я», а тоді вже ставити до себе суворі вимоги…
Така ситуація була і в 60-ті роки. В повітрі відчувався подих свободи, припинилися гоніння за слово. Але треба бути сміливим і чесним, щоб скористатися свободою першим. Першими почали говорити і писати правду саме «без п’яти хвилин кандидати наук», тобто молоді люди, яким варто було спершу захистити дисертації.
Їм зауважували «доброзичливці»: «Ти спершу стань кандидатом наук, доктором, полковником чи генералом, а «тоді смій»…
Але чомусь ті, що стали кандидатами і докторами і «вже вбралися в пір’я», вони не сміли і не хотіли. Академік Сахаров і генерал Григоренко — винятки. До того ж Сахаров був не просто академік, а Григоренко — не просто генерал. Взагалі сміли обстоювати правду ті, що нічого не мали, крім правди.
Але повернемось до священика — без парафії. Йому, звичайно, загрожує бідність. Його навчали заповідей блаженства і прикладів аскетичного життя… Усі були вбогими…
А тепер кажуть, що за парафію треба заплатити велику суму грошей, тайком, щоб ніхто не бачив, вручити хабаря єпископу. А тоді вже відробляти позичені гроші. Запрягатися…
Щоб зібрати гроші, треба про них постійно думати, збирати правдами і неправдами. І, між іншим, брехати людям, що парафію отримав чесно… І на таке життя підуть кращі молоді роки… А люди ж усе бачать і розуміють. «Не можете Богові служити і мамоні», — чи може сказати ті слова священик? А миряни йому можуть сказати! І нагадати: «Не лицемірте!»
Але ж то катастрофа для молодого священика, на якого показують: «наш піп»…
А може він все ж таки спробує служити і мамоні, і Богові? Блюзнірське припущення!
А може він перестане служити мамоні? Може й перестане. Але то дуже важко. Мусить переродитися. Мусить покаятись. Мусить «зненавидіти одного, щоб іншого почати любити». Тобто мусить зненавидіти єпископа-хабарника…
Чи може таке спокійно терпіти єпископ? Та він піде на всі тяжкі гріхи, щоб виправдатися… І він втягне усіх, кого зможе, в ту фальшиву гру покриття симонії. І виходить замкнене коло облуди і гріха.
А люди те все знають і вирішують: чи терпіти, чи перейти до п’ятидесятників? А може краще — подалі від гріха і від такої церкви?!
Отже, якщо комусь здається, що рівненські священнослужителі йдуть на «великий скандал», замість тихо-мирно і «по-християнськи» співіснувати зі своїм єпископом і тими, що свідчать неправдиво і діють неправдиво, якщо комусь так здається, то це значить, що він в глибині душі невіруючий і не приймає науки Христової.
В тому велика проблема православної Церкви, яка вийшла з сергіянського гріха — служіння двом панам. Але чи вийшла? Чи бодай спробувала назвати своїми іменами своє співіснування з князем лжі, насильства і облуди?
Звичайно, на такому тлі звичайна симонія здається малим гріхом.
Але приховуваний гріх не буває малим. «Канонічне визнання» — то зовнішня дипломатія . Головне для Церкви — визнання перед Богом, який не приймає молитви від лицемірного.
Завтрашній день нашого хворого світу — то рух за очищення. І той рух має починатися від Церкви. Коли вона не прагне очищення перед лицем Господнім, вона перетворюється в прикрите лицемірство. Згадаймо, що Христос викриває не царів, не поган, не порушників обряду. Христос викриває тих, що перебувають у храмі, що торгують у «Домі Отця».
«Горе ж вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, — бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче увійти, увійти не пускаєте» (Мт. 23.13)
«Хто має вуха, нехай слухає!»

Диякон Віталій ПОРОВЧУК
ЗБЕРЕЖIІМО ПІIДВАЛИНИ ЦЕРКВИ!

Все ж те, що викривається, стає явним від світла, бо все, що стає явним, стає світло
(Еф. 5:10-14)

У червні 2008 року група священнослужителів та вірян Рівненської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріярхату порушили питання про факти великих зловживань у Церкві, а саме про симонію – рукопокладення кандидатів у священний сан та призначення на церковні посади за гроші.
Цей гріх нищить самі підвалини Церкви і є однією з головних причин занепаду парафіяльного життя. Недаремно, практично на кожному засіданні Епархіяльної ради Рівненської епархії розглядаються питання про конфліктні ситуації між священиками і вірними, але, зазвичай, ніхто з керівництва єпархії не бажає знайти причини проблем і шляхи виходу з ситуації. Спрацьовує корпоративна солідарність і принципи мудрости світу цього, які в очах Бога є безумство. Євангельський дух, норми канонічного права, що реґляментують вирішення різноманітних проблем, принципи соборноправности, за якими найвищими керівними органами в Церкві є собори (збори) духовенства і вірних, зневажені.
Належить визнати, що в Українській Православній Церкві Київського Патріярхату з кожним роком більше починають вкорінюватися синодально-автократичні принципи керівництва, характерні для традиції Московського Православ’я і особливо сергіянської «совєтської патріярхії». Це пов’язано в першу чергу з тим, що до керма церковного управління прийшла генерація єпископів і священиків Російської Православної Церкви Московського Патріярхату, які за останні сімнадцять років у семінаріях та академіях виховували нове покоління священиків саме на цих псевдоправославних традиціях...
Відомо, що у Москві помісні собори скликаються у зв’язку зі смертю патріярха, а у Київському Патріярхаті, зазвичай, у зв’язку з ювілейними подіями. Та й болючі актуальні питання життя Церкви там не розглядаються. Єпископи в обох церковних юрисдикціях, всупереч канонічним нормам, не обираються собором єпископів, а фактично, призначаються предстоятелем і його оточенням. У Рівненській епархії епархіяльні збори, які згідно зі статутом повинні відбуватися не рідше одного разу на рік, не скликалися уже шість років. Подібна ситуація у Рівненському катедральному Свято-Покровському соборі, коли після смерти голови парафіяльної ради Василя Червонія парафіяльні збори відбулися у складі двадцяти осіб – штатних працівників собору. Таємно за зачиненими дверима було призначено головою парафіяльної ради, а не обрано громадою, старшого священика Романа Довбету.
На тлі цього беззаконня серед духовенства, просякнутого духом симонії, виявилися інші страшенні гріхи, зокрема два факти самогубств священиків. Всі спроби з боку церковної громадськости знайти вихід із ситуації через створення синодальної комісії і розгляд питання в церковному суді та відновлення принципів соборноправности, не дали результатів. Тому митрофорний протоієрей Юрій Велігурський – член епархіяльної ради Рівненської епархії, священик Степан Маринич, Богдан Лимар – член парафіяльної ради Свято-Покровського собору, Тарас Рябчевський – голова Рівненського православного молодіжного Свято-Софіївського Братства, Сергій Одарченко – голова громадського руху «Твереза Україна» в Рівненській області та інші брати і сестри об’єдналися в Церковно-громадську ініціятиву з розслідування питань симонії та хабарництва в Рівненській єпархії.
Було отримано письмові та усні, запротокольовані у присутності свідків, свідчення. Протягом дев’яти місяців члени Церковно-громадської ініціятиви спочатку зверталися усно до осіб, щодо яких було отримано свідчення, щоб вони покаялися і припинили беззаконня. Ті люди, на жаль, не послухалися. Згодом були усні та письмові звернення до членів епархіяльної ради Рівненської епархії, до патріярха Філарета, до членів Синоду з проханням створити синодальну комісію і розглянути факти у церковному суді.
Ієрархам було подано пропозиції, які на думку членів ініціятиви, могли б сприяти виходу з кризи, що сталася у Церкві.
— Церква, вустами священноначалія має офіційно визнати, що факт симонії існує.
— Особи, які були викриті у цьому важкому гріхові, повинні покаятись і бути прощені Церквою, хоча канонічне право передбачає суворе покарання (наприклад, 22 правило шостого Вселенського собору, що відбувся у місті Труллі, говорить: «У єпископи, чи в будь-який ступінь кліру, тих, що поставлені за гроші, а не за іспитом та обранням за образ життя, наказуємо виганяти, також і тих, ким поставлені» та багато інших).
— Створити постійнодіючі синодальну та епархіяльну комісії з питань дотримання норм канонічного права при рукопокладанні ставлеників та призначенні на церковні посади. Запровадити при комісіях телефони довіри. При цьому особи, що будуть чинити цей гріх, повинні каратися згідно з канонами.
— Поширювати інформацію про природу симонії та її наслідки, про те, що за наявности симонії таїнство не відбувається. Давати ці знання , перш за все , семінаристам та студентам духовних академій.
На жаль, ці прохання не були почуті, а пропозиції – відкинуті.
Тоді отці та брати, згідно з євангельськими заповідями, звернулися до Церкви, розіславши поштою лист до єпископів, парафіяльним радам Рівненської епархії, у духовні навчальні заклади, манастирі, братствам. У листі містилося прохання підтримати ініціятиву і звернутися до Патріярха Філарета, Синоду зробити кроки, спрямовані на подолання беззаконь, які нищать підвалини Церкви. Реакція з боку ієрархії була миттєвою. Митрополит Євсевій скликав збори священиків епархії, постарався не допустити туди вірних і влаштував судилище.
У вересні 2009 року на каналі «1+1» було подано матеріял про симонію у Церкві, в тому числі і на Рівненщині. Це стало причиною нових покарань людей, які намагалися говорити правду.
Прикметно, що двічі було покарано за одну «провину» батька Тараса Рябчевського – митрофорного протоієрея Анатолія Рябчевського, одного з перших священиків відновленої УАПЦ на історичній Волині. Йому, благочинному Демидівського благочиння, на зборах благочиння вручили указ про звільнення з посади благочинного, а через декілька годин, таємно, щоб не знали інші священики, було надано другий указ про звільнення з посади настоятеля парафії святого Іоана Богослова. Причому, у жодному з указів не вказано причини. Щоправда, усно представники епархії заявили, що причиною є … «погане виховання сина».
Втішає, однак, що парафіяни Демидівського храму стали на захист свого настоятеля, постановивши скликати парафіяльні збори і, згідно з традицією соборноправности, прийняти відповідні рішення. Добре, що на такий шлях поволі стають і віруючі Свято-Покровського собору у Рівному, які зібрали понад чотириста підписів за скликання парафіяльних зборів і обрання нового керівництва парафії.
Праця, спрямована на висвітлення проблем симонії, покликана, перш за все, привернути увагу до цього гріха і врятувати хоча б небагатьох. Пам’ятаймо, що викритий гріх втрачає свою силу, а правда, якою б гіркою вона не була, має бути засвідчена. І тільки це є для добра народу Божого.

Заступилися за свого священника

Після виходу сюжету на «1+1» про корупцію в Православній Церкві на Рівненщині митрополит Рівненський і Острозький УПЦ КП Євсевій своїм указом звільнив з посади благочинного (головного районного священика) та спробував позбавити парафії батька одного із героїв сюжету колишнього семінариста Тараса Рябчевського. Парафіяни храму УПЦ КП в смт. Демидівка заступилися за свого священика і сказали, що не дозволять у храмі, який вони будували, вирішувати що-небудь без них і, якщо треба, боронитимуть храм.
Епархіяльна рада Рівненської епархії УПЦ КП рекомендувала Синоду УПЦ КП (колегіяльний орган із 7 єпископів на чолі з Патріярхом Філаретом) позбавити сану священнослужителів, які викривають зловживання в Православній Церкві (о.Юрія Велігурського, о.Степана Маринича, диякона Віталія Поровчука) та відлучити від Церкви трьох вірян: Тараса Рябчевського, Богдана Лимаря і Сергія Одарченка.
Попри те, за твердженням членів Церковно-громадської ініціятиви з розслідування корупції і хабарництва, зловживання в Церкві продовжуються. Зокрема, у Свято-Покровському соборі Рівного іґноруються парафіяльні збори. Внаслідок цього всі посади розподілені між групою наближених до митрополита Євсевія людей і повністю проіґнороване волевиявлення парафіян собору.

Богдан ЛИМАР, голова Церковно-громадської ініціятиви з розслідування корупції та хабарництва в Церкві
о.Юрій ВЕЛІГУРСЬКИЙ, православний священик
Віталій ПОРОВЧУК, православний диякон
Тарас РЯБЧЕВСЬКИЙ, голова Рівненського православного молодіжного Свято-Софіївського братства.

АКТУАЛЬНА КНИГА
Людмила ІВАННІКОВА

Протоієрей Юрій МИЦИК. ЗА ВІРУ ПРАВОСЛАВНУ!
– Видання 2-е, перероблене. – К: Видавничий дім „Слово”, 2009

Протоієрей Юрій Мицик – відомий історик, археограф, джерелознавець, перекладач (із старопольської та староукраїнської мов), доктор історичних наук, професор Київо-Могилянської Академії, завідувач відділом пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, автор понад 1400 друкованих праць, а також близько 40 книг – монографій та археографічних публікацій. При всьому тому отець Юрій, настоятель церкви Благовіщення Богородиці, викладає в Київо-Могилянській та Київській Духовній академіях, активно виступає в програмах радіо та телебачення, зокрема, він – автор і ведучий програми „Джерела національної пам’яті” на радіо „Культура”, а також відомий як дослідник Голодомору 1932-33 років в Україні та видавець десятитомової серії „Український голокост 1932-1933: свідчення тих, хто вижив” (Видавничий дім. Київо-Могилянська академія, т. 1-7, 2002-2009 рр.).
Книга «За віру православну» — це тематично впорядкований збірник статтей, опублікованих раніше в малодоступних широкому загалу газетах та журналах, зокрема таких, як „Голос Православ’я”, „Християнська Україна”, „Наша віра”, „Шлях перемоги”, „Українське слово”, „Слово „Просвіти”, „Православний вісник”, „Вісник УПЦ”, „Меч духовний” тощо. Є й нові статті, вперше опубліковані в цьому виданні: „Роля православного духовенства в українському державотворенні”, „Якої віри дівчинка з „Вечірньої казки”, „Як УТ-1 шанує православних”, „І знову про московські канонізації”, „Сім таїнств Православної Церкви”, „З історії православних церков: Київська митрополія”, „Важливе джерело до біографії св. вмч. Макарія”, „Євген Бачинський – єпископ і громадський діяч” тощо.
Всі ці і інші тематично розрізнені статті об’єднує спільна проблема: роля і становище Української Православної Церкви в суспільстві, її історія; захист православної віри від новоявлених єресей та різноманітних окультних віровчень (войовничого атеїзму, антропософії, теософії, астрології) та інших тоталітарних сект („агні-йога” або реріхівців, неоязичників, рунвірівців), від несправедливих нападок православних і неправославних сусідів. Здається, немає жодної болячки в суспільстві, і перш за все в релігійному житті, на яку б не відгукнувся отець Юрій.
Тож годі переоцінити значення цієї важливої праці. Особливо тепер, коли слухаючи радіо і спілкуючись з телеглядачами чи слухачами в прямому ефірі, з болем переконуєшся, наскільки глибоко хворе наше суспільство! Далекі від православ’я і споконвічних традицій люди (особливо інтеліґенція) підмінюють справжні цінності сурогатними, більше довіряють людським оманливим вченням, аніж Самому Богові, поняття не мають, що таке – Церква Христова... І багато з них ще й називають себе християнами! На тлі цього значно активізувались антиукраїнські та антихристиянські сили, що спритно уловлюють людські душі, збиваючи їх на манівці та ведучи в погибель. А все – через їхню недосвідченість та безпечність, а ще через те, що іноді пересічному християнину, невоцерковленому, не утвердженому у вірі, важко відрізнити грішне від праведного. Книга отця Юрія Мицика допомагає зорієнтуватися в плутанині різних псевдовчень і знайти шлях до істини. А істина – у Христі, в Православній вірі!
В останній, найбільшій, частині книги автор звертається до історії Української Православної Церкви (щоправда, не обходить увагою і братні Церкви – Білоруську, Польську, Молдавську, Румунську, Грузинську). Зокрема, публікує у власному перекладі житіє священномученика Макарія, Митрополита Київського, як воно записано у Волинському короткому літописі, розвідку „З минулого Київо-Могилянської Академії та її Благовіщенського храму”, в якій, зокрема, йдеться про святих КМА (крім десяти вже відомих, отець Юрій розкриває нам ще дев’ять нових імен, як виявилось, випускників КМА та її дочки Київської Духовної Академії – це святитель Філофей, свт. Антоній (Стаховський), свт. Мелетій (Леонтович), свт. Інокентій Херсонський, свт. Феофан Вишенський, Затворник, сщмч. Іоан Ризький, сщмч. Анатолій (Грисюк), сщмч. Никодим, сщмч. Аркадій.
Автор також детально розповідає про історію виникнення та духовну суть семи таїнств Православної Церкви – Хрещення, Миропомазання, Покаяння, Причастя, Шлюбу, Священства, пояснює їх чинопослідування. І насамкінець, як вінець і утвердження віри Православної в Україні – „Повість о преславних чудесах святої великомучениці Варвари” ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого манастиря в Київі (1655-1677) Феодосія Софоновича, який був очевидцем цих чудес.

Володимир РОЖКО
Гетьман Іван Мазепа і Волинь

Авторові вдалося виявити цілу низку історичних та документальних джерел, які розкривають тісні зв’язки гетьмана Івана Мазепи (волинянина по лінії матері, за Миколою Костомаровим) з Волинською землею та її тогочасною провідною елітою.
Батько майбутнього гетьмана України Степан Мазепа походив з давньої української православної шляхти. Його дід Михайло Мазепа-Колядинський — з козацького роду Курчів — 1592 року отримав від польського короля Жигмонта Августа хутір Мазепинці поблизу Білої Церкви.
Знаний дослідник української шляхти Волині і центральної України. Наталя Яковенко рід Мазепів занесла до поіменного переліку бояр і шляхти цих регіонів України кінця ХV — першої половини XVI ст.
Ми не можемо ані стверджувати, ані заперечувати те, що юний Іван Мазепа відвідував своїх родичів на Волині по лінії матері, одначе немає жодних сумнівів, що після закінчення київських студій його шлях з рідних Мазепинців до Варшави пролягав через наші землі. Всі тогочасні дороги із Речі Посполитої на Київщину й центральну Україну простелялися через Волинь, яка була своєрідним мостом між Заходом і Сходом. Саме тоді він завів свої перші знайомства серед волинської знаті, що, як показав дальший хід подій, пригодилися йому при укладенні військового і політичного союзу з шведським королем Карлом XII в ході Північної війни 1700-1721 рр.
Історичні джерела, якими володіє автор, дозволяють скласти цілу мережу міст і місцевостей історичної Волині, в яких під час Північної війни побував гетьман Іван Мазепа, і то коли війна між Швецією і Московією набирала все більших і більших обертів, і вже шведські війська постукали в двері України, а Волині зокрема.
В 1704 році шведський король Карл XII захопив Львів, а на Галичину і Волинь наклав велику контрибуцію. Таку ж контрибуцію було накладено шведами і на Почаївський манастир. У разі відмови ченців та ігумена Йосипа Саєвича сплатити її шведи погрожували спалити цю святиню.
«Тоді на оборону Почаїва, — писав Митрополит Іларіон, — виступив гетьман Іван Мазепа, він заступився за манастиря, а Почаївський ігумен Йосип Саєвич усе найцінніше манастирське майно тихо перевіз до Батурина й передав гетьманові. Року 1708-го місяця листопада 2 дня всі ці неоціненні почаївські скарби згоріли, коли москалі спалили гетьманську столицю». Але дії гетьмана заради порятунку надбань церковного мистецтва виявили його велику любов до Бога і України.
На прохання московського царя Петра І влітку 1704 року гетьман Мазепа з чисельним українським військом пішов на допомогу ставленику царя польському королю Августу Саському, тоді як Карл XII посадив на польський престол і підтримував Станіслава Лєщинського.
Історичні джерела засвідчують тріюмф гетьмана, який нарешті отримав змогу об’єднати лівобережну і правобережну Україну.
Того ж року звільнив він від поляків і прадавнє місто Заславль на Горині, побував у сплюндрованому перед тим московськими військами містечку Губків, що на річці Случ, оглянув замок Любомирських в містечку Степань — духовному серці Волинського Полісся. Саме в Степаньському замку зустрічався він з прибічниками польського короля Станіслава Лєщинського, через якого мав зв’язки з шведським королем Карлом XII.
Безпосередній зв’язок з королем Польщі Станіславом Лєщинським і королем Швеції Карлом XII тримала княжна Дольська-Вишневецька, яка прагнула визволення України з-під московського ярма і бачила її, як і гетьман Іван Мазепа, соборною і незалежною. Перебуваючи з українським військом на Волині в 1705 році, гетьман відвідував княжну Дольську-Вишневецьку, родичку короля Речі Посполитої Станіслава Ліщинського, у Вишнівці, Збаражі, Крем’янці. Тут він не лише мав довгі розмови політичного і військового характеру, а й стосунки приватні, про що свідчать хрестини княжого нащадка, майбутнього короля Польщі Михайла Вишневецького в княжому замку в містечку Біла Криниця біля Крем’янця.
Хрестини відбулися в православному храмі св. Івана Богослова, і це вказує, що ця знаменита на цілу Річ Посполиту княжа родина схилялась перед великим гетьманом і провела охрещення свого сина і внука за чином нашої церкви.
З іменем гетьмана Мазепи та його дальшої родини волиняни пов’язують ще такі дві важливі події. За історичними джерелами Пересопницька Євангелія, перша Євангелія українською народною мовою, на якій нині присягають президенти незалежної України, дійшла до нас як копія, зроблена в часи гетьманства Івана Мазепи та його коштом.
«В історії української мистецької церковної культури є загальновизнаним той факт, — писав професор Іван Власовський, — що в цій історії було, як називають, «дві золоті доби» розвитку цієї культури: перша в початках нашої церковної історії, в старо-княжі часи від св.Володимира Великого і особливо в XI столітті, друга — в перших роках після підпорядкування нашої церкви Московській патріярхії (1686 р.), в часи гетьманства Івана Мазепи (1687-1709). Розуміється, що не «підпорядкування» створило другу золоту добу; вона виникла саме супроти факту підпорядкування, на ґрунті попереднього розвою церковно-національної культури українського народу, вершком якого і була доба гетьмана Мазепи, великого мецената освіти й мистецтва в історії українського народу і його церкви».
Ця «золота доба» в нашій церкві, освіті, культурі, мистецтві за гетьмана Мазепи великою мірою торкнулася й історичної Волині, її манастирів і храмів, її духовного життя.

II
Впродовж двох століть у церквах України, і на Волині зокрема, за наказом царя Петра І проголошували анатему гетьманові Мазепі., і лише з початком відновлення української незалежности 10 липня 1918 року на цвинтарі собору Св. Софії вперше відбулася урочиста панахида по рабу Божому Іванові, великому синові українського народу.
В той день, після того як єпископ Черкаський Назарій з священиками відправили панахиду, волелюдне віче прийняло рішення: створити комісію національної гідности, щоб перенести останки гетьманів Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика в Україну.
За Ризьким договором 1921 р. між більшовицькою Росією і Поверсальською Польщею західня Волинь опинилася в складі Польської держави, де більше трьох мільйонів українців належали до православної церкви, яка після Томосу царгородського патріярха від 13 листопада 1924 року почала називатися Автокефальна Православна Церква в Польщі. Постала також ієрархія цієї церкви на чолі з росіянином митрополитом Діонісієм і Св. Синодом. І ця чужа ієрархія не хотіла відмовитися від анатеми на гетьмана Івана Мазепу.
Українська Парламентська Репрезентація Волині в Польському сеймі з її головою інженером Сергієм Тимошенком неодноразово на прохання своїх виборців зверталася до Св. Синоду і митрополита Діонісія у справі зняття анатеми з великого гетьмана та дозволу поминання його в церквах, одначе, митрополит , Св. Синод відмовилися скасувати беззаконний царський акт під тим претекстом, що цей акт мав місце в іншій автокефальній церкві. Ба більше, вони втаїли від православних українців той факт, що ще покійний патріярх Тихон, замордований більшовиками, зняв анатему з гетьмана з заявою, що анатемство Мазепи несло політичне переступство і було насильством над совістю ієрархів.
Та, врешті, звернення послів від Української Парламентської Репрезентації Волині до митрополита Діонісія і Св. Синоду про зняття анатеми з гетьмана Івана Мазепи змусило церковну ієрархію дати мовчазну згоду на проведення панахид в храмах Волині і цілої Польщі. На це широко відгукнулась тогочасна преса, і не лише українська, а й польська, зокрема газети «Час» в Кракові, «Кур’єр Віленський» (1933 рік), фраґменти цих статтей надрукувала газета «Українська нива» 15 січня того ж року, яка виходила в м.Луцьку. В «Кур’єрі Віленськім» статтю подав відомий знавець українських справ М.Ковалевський, який назвав І. Мазепу знаковою «символічною постаттю», що репрезентувала визвольні у стремління України на платформі зближення з Заходом.
Ще до і мовчазної згоди Св. Синоду Автокефальної Православної Церкви в Польщі на прохання православних вірних — свідомих українців панахиди по гетьману відправляли греко-католицьке та римо-католицьке духовенство. Такі панахиди відбулися в цілому ряді волинських міст. У місті Дубно при великому здвизі православних українців панахиду по гетьманові відправляли єзуїти східного обряду, яку очолив ксьондз Дяковський, аналогічна служба Божа відбулася і в Ковелі, а у Варшаві українська колонія звернулася з проханням до отців василян, які відслужили панахиду в своєму храмі по вулиці Медовій. Гетьмана вшановано у католицьких храмах, незважаючи на те, що він був православним.
Ці події налякали православну промосковську ієрархію в Польщі, і вона змушена була благословити справу відслуження панахиди по гетьманові Івану Мазепі.
Першу таку панахиду на Волині відслужив о. Павло Пащевський, настоятель парафії братської церкви Чесного і Животворящого Хреста Господнього, колишній капелян армії УНР, що перший на Луччині українізував служби Божі.
Панахида відбулася 12 березня 1933 року. Чисельні вірні молилися разом з настоятелем за спокій душі великого гетьмана, а о.Павло Пащевський виголосив проповідь, повну патріотизму і любови українського народу до свого великого сина.
З того часу в храмах Волині, де настоятелями були свідомі українські священики і така ж паства, щорічно відбувалися панахиди за спокій душі гетьмана І.Мазепи і не лише в містах Луцьку, Рівному, Крем’янці, Дубно, Острозі, Корці, Здолбунові, Костополі, а й в селах. Ось як писали про одну з панахид, 5 березня 1933 року в селі Воютин біля Луцька, в тогочасній українській пресі: «Дякуючи своїй рідній Парламентській Репрезентації, яка спромоглася на те, що Св. Синод дав дозвіл молитися за душу блаженної пам’яті гетьмана Мазепи, панахиду в місцевому храмі провів її настоятель о.Михайло Попель.
Панахида мала характер урочисто-жалібний, заздалегідь церква була освічена, біля аналою, де відправлялася панахида, вишикувалися рядами сестриці і братчики зі свічками, співав добре злагоджений хор, а коли заспівали «Вічна пам’ять», всі впали навколішки...»
В грудні 1933 року український театр в Луцьку відзначав свій п’ятирічний ювілей. В його фойє організовано виставку, де серед портретів гетьманів був і портрет Івана Мазепи. Рівненчани в його честь назвали народну школу ім.гетьмана Івана Мазепи. Опріч того, в 30-х роках на Волині щорічно відбувалися урочисті академії пам’яті гетьмана Івана Мазепи. Про одну з них, яка відбулася у Крем’янці заходами української гімназії, подаємо за статтею в газеті «Українська нива» 6 липня 1935 року. «Свято розпочалося молитвою «Боже Великий Єдиний», по тому відчитано реферат Богданом Лепким. Авдиторія зустріла письменника оплесками, які далі перейшли в овації...
Після реферату хор гімназії під орудою професора Чмира проспівав пісні: «Ой горе тій чаєчці», «Наступає чорна хмара», «Отамане, батьку наш», «Видиш, брате мій», «Ой, три шляхи», «Накрила нічка», «Закурилися ліси».
Далі слідували фрагменти з «Мотрі» Б.Лепкого з участю артиста Григорія Березовського в ролі Мазепи. Заслуговували на увагу інсценізації «Плач Ярославни», «Слово о полку Ігоревім», «Видиш, брате мій».
З декламацій варто підкреслити фрагмент з поеми Байрона «Мазепа» — декламувала учениця VII кл. Т. Данилюківна, «Вірш гетьмана Мазепи» — учень VI класу Ю.Вітенко і «Мазепа» фрагмент Ю.Дарагана — артист Григорій Березовський...»
Волиняни не лише брали активну участь в панахидах, академіях пам’яті гетьмана Мазепи, а й фінансово допомагали Українській Могилянсько-Мазепинській Академії у Варшаві для покриття коштів на видання наукових праць про гетьмана і його добу.

Про «Золотий вересень» 1939
Євген ЗАХАРОВ

23 серпня 1939 р., тобто 70 років тому, совєтська та нацистська імперії підписали свою знамениту угоду, що увійшла в історію під назвою «Пакт Молотова — Рібентропа». Саме цей день сучасна ОБСЄ визначила як День пам’яті жертв нацизму та сталінізму. Пакт означав початок Другої світової війни. Військові дії Німеччина почала 1 вересня. Наслідками Пакту було розподіл між імперіями-аґресорами Польщі, окупація совєтським Союзом Литви, Латвії та Естонії, встановлення там комуністичних урядів та масові депортації. Пакт передбачав також військову аґресію СРСР проти Фінляндії.
Розподіл цей не тільки роз’єднував, як то було з Польщею, а і з’єднав деякі країни, що опинились між двома страшними велетнями. 17 вересня совєтські війська вступили на територію Польщі, що мало наслідком возз’єднання Східньої і Західньої України. Секретний протокол до Пакту передбачав, що Польща буде розділена між СРСР і Німеччиною, і саме українські землі Польщі увійдуть до СРСР. Тобто формально 17 вересня дійсно є початком існування України майже в її сучасних кордонах. Багато хто з громадян України пропонували відзначати цей день як свято, незважаючи на усі ті біди, які несла об’єднаній Україні і совєтська, і нацистська окупації…
Так, Сталін об’єднав українські землі, але вони щедро политі кров’ю українців. Вони — українці — не були потрібні цьому недолюдку, як і іншій потворі — Гітлеру. Україна відбулась проти їхньої волі, і святкувати 17 вересня здається мені таким же диким, як би євреї святкували початок Голокосту. Адже створення Ізраїлю відбулось так швидко і відносно безболісно тільки як наслідок шоку, що пережив Західний світ, дізнавшись про маштаби і подробиці бійні євреїв у Европі. Однак Ізраїль святкує свою не¬залежність з 10 серпня 1948 р. Отже, і нам належно святкувати 24 серпня 1991 р. Це день нашої волі, якої ми мусимо бути варті.

Із заяви «Міжнародного товариства «Меморіял»

Аморальність пакту Молотова—Ріббентропа була очевидна від самого початку, навіть для більшовицького керівництва. Не випадково додаткові протоколи до нього були засекречені, а саме їх існування впродовж п’ятдесяти років шалено заперечувалося совєтською владою.
Та навіть якби пакт і секретні протоколи до нього залишилися тільки на папері і не мали політичних наслідків, вони все одно були б аморальні: розмова про розмежування «сфер впливу» і «зон інтересів» — це розмова двох хижаків, що спираються на силу і не поважають свободу народів.
За публікаціями тижневика «Права людини»

Один день у Трускавці
Ореста КОВЦУН

Трускавець, курорт…
22 листопада - поминальний день за жертвами Голодомору.
Йду у бювет (життя на Трускавецькому курорті проходить біля бюветів: всі ж п’ють мінеральні води). З крамнички, де продають музичні диски, як завше, гучно лунають веселенькі пісеньки. Заходжу до крамнички. На моє: «Може, не годиться сьогодні включати так голосно веселу музику?», сонний продавець (симпатичний молодий хлопець) одразу ж мовчки вимкнув музику.
Біля бюветів запрошувала придбати квитки на вечір – вистава «Декамерон», у головній ролі – Руслана Писанка (гастролі «Независимого русского театра»). Я собі подумала: Писанко,Писанко, чи тобі мало днів у року? Та ж рік має їх 365, можна приїхати і в інший день, не мусить таки пхатися у поминальний день з «Декамероном». Прости їй, Господи.
Увечері біля бювету від міської влади запалили свічки та розставили їх у вигляді хреста. Люди додають свої свічки, хрестяться та стають скорботно навколо хреста.
Підходить огрядна жінка з дівчинкою років п’яти.
— Бабушка, сфотографируй, - попросила дівчинка.
— Перестань, мне это уже надоело по телевизору. Пойдем.
— Нет. Давай еще побудем.
Дівчинка підійшла ближче до хреста із свічок і заворожено дивилася, лише іноді на бабусині заклики «Пойдем, Настенька», відповідала: «Еще немножко, бабушка».
Тут підійшов ще якийсь огрядний чоловік «кавказької національности».
— Что это такое? – запитав він, чомусь звертаючись до мене.
— Поминальний день, — кажу, — за жертвами голодомору.
— Говорите по-русски, я по-украински не понимаю.
Я стримала себе (бо що тут не зрозумілого), думаю, хай, людина приїхала з іншої країни, може нервово хвора. Спокійно повторила російською.
— Что, здесь голод был?
— Да, советская власть устроила.
— Как это? Советская власть не могла для своих людей голод устроить. Это все пропаганда.
Он воно що. Людина приїхала не з іншої країни, а з іншого часу, такого знайомого, далекого, але такого ще живучого…
Від несподіваної зустрічі з минулого я аж розгубилася.
Сказала перше, що спало на думку:
— А миллионы в лагерях?
Моментально підключається «бабушка», зрадівши, що знайшла «рідну душу», совєтську:
— А сейчас не сидят в тюрьмах?
В її голосі було стільки злости, що мені стало аж моторошно від того, що людське серце, покликане любити – переповнилося ненавистю, іржа якої роз’їла здоровий глузд. Бо це ж так просто і прозоро: запалити свічку п’яті за померлими від Голодомору. Звідки тут може взятися вороже сприйняття? Чому Джеймс Мейс розумів трагедію Голодомору, народившись далеко за океаном, а свої (чи може не свої?) не можуть цього зрозуміти? Ще довго будемо ставити запитання та не знаходити на них відповіді. Панування совєтської імперії зробило таки свою сатанинську справу. Очевидно духовний клімат радикально зміниться лише з приходом нових поколінь, не обтяжених догмами чужої злоякісної ідеології.
Проте чекати на кращі часи ми не маємо права. Потрібно не гаючись будити сонних, відмивати замулених, стукати до тих, хто ще може прочуматись, чиї душі ще не закам’яніли. Доля поклала на нас відповідальність за свою Державу, дала нам чесного Президента з Богом у серці. Вчімося бачити не лише прорахунки, але й здобутки, адже наша прозірливість, терпіння та самоповага допоможуть їх утвердити й поступово примножити.

Євген СВЕРСТЮК
ПРАВДА ПОЛИНОВА
— К.: Вид. дім «Київо-Могилянська Академія», 2009

У цій книзі зібрано виступи Євгена Сверстюка, переважно закордонні, пройняті прагненням сказати слово про українську ідентичність у явищах культури і постколоніяльної реальности. Оскільки Україна століттями була прихованим від світу краєм, з його правдою і кривдами, то головною метою виступів було подати голос за нашу замовчану чи приховану правду, про нашу культурну ідентичність, що має лягти в основу діялогу з вільним світом. Бо правда і її сестра справедливість у світі духовному є тим, що золото і діяманти — у світі матеріяльному. Читач знайде тут, зокрема: “Останнє слово на суді” (1973), “Василь Стус — летюча зірка української літератури” (1987), “Перебудова Вавилонської вежі” (1990), “Блудні сини України” (1990), “Шістдесятники і Захід” (1991), “Культура і святість” (1991), “Відкритий лист Президентові Америки” (1991), “Українське коріння російської релігійної філософії” (1994), “Роля і покликання інтеліґенції “(1996), “Біблія в Україні” (1998) та інші вибрані тексти (українською та англійською мовами).

Немає на світі нічого щирішого, сокровеннішого, ніж тиха розмова з Богом.
І читання “Нашої віри”, що прихиляє повсякчас до такої розмови, – одне з найдорожчих. Ця газета – рідкісне явище в нашому суєтному світі. Сприймаю її не як газету, а як очікуваний лист від доброї, мудрої, витонченої людини. Вона не віддаляє мене від пекучих проблем культури, історії, духовности, та в переважній більшості таких публікацій струменить рятівне Божественне Світло…

Лариса МІРОШНИЧЕНКО, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Степан СЕМЕНЮК
Душпастир війська УНР

До 125-ліття народження і 55-ліття смерти начальника Управи Душпастирства Армії Української Народної Республіки ген. хорунжого протоієрея Павла Пащевського.

Проторієрей Павло Пащевський народився 1874 року в селі Великі Грицьки на Канівщині, закінчив Духовну Семінарію в Київі і курси в Університеті св. Володимира, після чого був парохом в Анакіївці на Херсонщині. В червні 1917 року обраний делеґатом від Херсонської епархії на І-й Всецерковний З’їзд у Київі. Тоді ж С. Петлюра, голова Головного Українського Військового Комітету, запросив П. Пащевського на службу до українського війська, яке власне організувалось. 25 липня 1917 року ГУВК призначив о. Пащевського військовим священиком 10-го запасного, пізнішого Сердюцького полку ім. Петра Дорошенка. Як військовий священик о.Пащевський брав участь в І-му Зимовому поході військ УНР (грудень 1919 — травень 1920), був поранений. Після повернення з походу його призначено начальником Управи Душпастирства Армії УНР в чині ген. хорунжого.
Після поразки визвольних змагань двадцятих років ХХ ст. і інтернування військ УНР в Польщі перебував у таборі в Каліші. З ініціятиви командирів дивізій і за згодою міністра віровизнань УНР проф. І. Огієнка та митр. Юрія Ярошевського о. П. Пащевський організував у Каліському лагері курси військових священиків (капелянів) і одночасно був головою Ради Братства Кирила і Методія та Братства Св. Покрови. Керували курсами військових священиків о. П. Пащевський і ген. Загродський. Багато випускників тих курсів після виходу з лагеря працювали священиками в різних місцевостях.
(Після укладення Ризького Трактату 1921 року між Польщею і Росією, поза спиною УНР, в Польщі було інтерновано біля 20 тисяч українського війська. Були вони розміщені в майже 20 лагерях по всій Польщі. На сьогодні встановлено поховання 13 тисяч стрільців і старшин на цвинтарях).
По виході з лагеря інтернованих в 1924 році о. П. Пащевський працював настоятелем парафії в с. Бобин на Рівненщині, а з 1926 року — парафії Хрестовоздвиженської церкви в м. Луцьку. Була вона тоді єдиною українською православною церквою у місті, і гімназійною. Одночасно о. Павло викладав релігію в Луцькій Українській Гімназії ім. Л.Українки. Був дуже любленим і шанованим гімназистами. Брав активну участь в українському культурному житті міста — в «Просвіті», товаристві Петра Могили тощо.
На переломі 1939/1940 років о. Павло виїхав до Варшави і був настоятелем храму св. Магдалини на Празі.
Помер протоієрей ген.хорунжий Павло Пащевський в 1944 році і похований на православному цвинтарі в Варшаві на Волі в ряду генеральських могил.
Павло Пащевський є також автором праці про участь і ролю українського духовенства в визвольних змаганнях 1917-1921 років за Незалежність України.
Ось Твої Сини забуті, Україно!
Згадуємо про цього забутого Першого Головного Капеляна Армії УНР ще й тому, що питання військових священиків в Українських Збройних Силах досі не вирішене, хоч як відомо, у всіх арміях існують військові душпастирські служби. Питання дуже важливе, бо то не все одно, хто буде нести релігійні послуги у війську — українські чи чужі московські священики. Пригадаймо горезвісний приклад з 1775 року, коли московський архимандрит В.Сокольський під час облоги російськими військами Січі закликав козаків не стріляти по російських військах, бо мовляв вони також православні християни. Наслідки відомі... А московські попи в таборі ген. Текелія аж ніяк не закликали російські війська не стріляти по козаках, бо вони також православні християни. Хто має розум, хай розуміє! А чи розуміють важливість питання Президент, Уряд і міністр військового відомства України!?

Передплачуйте — «Нашу віру»,
всеукраїнську православну газету
місячник з тематичними сторінками «Громадянська позиція» інд. 61671.
Через запізнення «Наша віра» вміщена в Додатку до «Каталогу видань України» на 2010 рік — ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ №1 (ВКЛАДКА №1), порядковий номер — 6. Вартість передплати з доставкою — 2.02 на міс., 9.27 — на півроку, 17.94 — на рік.

До архіву газети

На першу сторінку