Євген СВЕРСТЮК
МОЛИТВА Є ЗБРОЄЮ ЗАХИСНИКІВ ЖИТТІ

«Треба молитися завжди і не занепадати духом» (Лк 18:1)

ХХ століття і початок ХХІ століття – це період безконечних масових замахів на життя: І Світова війна, II Світова війна з її особливим злочи¬ном Голокосту, злочинні комуністичні революції, масові аборти, евтаназія, тероризм...
Перша світова війна принесла смерть близько 10 мільйонам людей, Друга світова поглинула близько 55 мільйонів жертв; а війна з ненародженими — мільярд. Ця страхітлива війна з ненародженими дітьми триває надалі, і щороку забирає наступних 50 мільйонів жертв.
Масове вбивство зачатих дітей розпочалося в минулому столітті, після «леґалізації» злочину аборту, здійсненої 1920 року комуністом-людиновбивцею В.Леніним у радян¬ській Росії.
Другим вождем, який частково леґалізував убивство ненароджених, був людиновбивця Адольф Гітлер. Цей злочинець 1936 року впровадив у Третьому Райху «закон», який дозволяв убивати хворих або обтяжених вадами дітей. У гітлерівському Третьому Райху розпочато масову практику евтаназії...
Друга половина XX століття принесла леґалізацію злочину абортів — у багатьох країнах.
Бог — Податель життя і його єди¬ний Господь — дав П’яту заповідь «Не вбивай», а на сторінках Святого Письма вмістив драматичне застереження: «Що ти вчинив? Ось голос крови брата твого кличе до Мене з землі» (Буг 4:10).
Совість людства, яке налічує сьогодні близько 6 мільярдів осіб, — обтяжена злочином мільярда вбивств.
(За матеріялями ІІ Всесвітнього молитовного конґресу за життя, у Кракові)

Те все нам потрібно розуміти, попередньо освідомившись, що ж сталося в Україні між І і ІІ Світовими війнами. То було нечуване осквернення священного дару життя. Свідомістю не можемо осягти, назвати словом.
Уряд, що звав себе народнім, організував голодну смерть народові, що віками годував себе і своїх ворогів хлібом. Не було війни, нападу чужинців.
Це був політично сплянований, методично проведений комуністичною партією і ОҐПУ протягом 1932-1933 років мор народу — цілої европейської країни.
Слово «голод» було заборонене — вмирати дозволяли мовчки.
Але найбільша містика — ця заборона ширилась на весь світ. Світ знав і мовчав. Злочин минувся безкарно під потурання сильних світу...
Це була велика містика ОЛЖІ, яка прикинулась НОВОЮ ПРАВДОЮ і розкидала павутину на весь світ. Людей перетворено на мух, що борсались у силовому полі павутиння і поїдали одні одних. Диявол правив баль: він одверто оголосив війну проти Христа...
Вони відали, що творять! Усе було написане на їхніх прапорах і гаслах: відібрати хліб духовний, а потім — щоденний.
Злочинець ніколи не розповідає про муки людини — він замилює очі яки¬мись словами, цифрами, замітає сліди прямого вбивства...
Страшно, що той злочин геноциду і досі замовчується спадкоємцями. Світ живе без каяття і не просить прощення.
«Уповайте на Бога, Творця й Отця кожної людської істоти. Довіряйте також людині, створеній на образ і подобу Божу та покликаній бути дитям Божим» (Йоанн Павло ІІ).

ЄДИНА ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ?
З виступу Архиєпископа Ігоря ІСІЧЕНКА на круглому столі у Київі 13 вересня 2008 р.

Рух до Єдиної Помісної Церкви неможливий без повернення зі сфери політичних баталій до елементарної християнської культури взаємин, що починається з уміння слухати. Слухати Об’явленого Бога, слухати свого ближнього. І коли вже ближній здається ворогом, чи не варто пригадати перед спокусою війни ідей настанову Нагірної проповіді: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44).
Мабуть, для всіх нас найоптимістичнішими подіями внутрішнього церковного життя за минулий рік були грудневий Архиєрейський Собор УПЦ МП, що чітко відмежувався від псевдорелігійного політичного екстремізму «Союзу православних братств», та липневий собор УПЦ КП, де вперше окреслилася тенденція відмови від позиції самодостатности в перспективі творення Єдиної Помісної Церкви. Варто б сподіватися, що поміркована позиція і надалі утверджуватиметься в єрархічних структурах і визначатиме риторику не лише офіційних церковних документів, а й повсякденного спілкування клиру й пастви.
Ми всі потребуємо діялогу не лише для того, щоб ознайомитися з позицією один одного. Правду кажучи, ці позиції і так добре відомі. В перебігу діялогу ми вчимося говорити однією мовою: долаємо різниці в тлумаченні окремих понять, пристосовуємо один до одного вимову, мимоволі уніфікуємо ритм, мелодію мовлення. І в цей час ми очищуємо свою мову від вульґаризмів,
жарґону, чужих слів – культура спілкування вимагає говорити однаково правильною, літературною мовою.
Київська духовна спадщина, втілена в обрядовій традиції, сакральному мистецтві, досвіді подвижників віри, — універсальна цінність, яка природно творить єдине середовище для всіх, хто ідентифікує себе як українець східнього обряду. Творить єдину мову, якою можемо послугуватися ми всі в між’юрисдикційному діялозі, не зраджуючи собі. Пізнання й переживання цієї єдности саме з себе формує позитивну динаміку нашого доцентрового розвитку.
Готовність іти назустріч один одному передбачає необхідність озирнутися, пошукати помилки в попередньому маршруті, а, може, навіть повернутися й відповідно скориґувати напрямок дальшого руху. Очевидно, що йдеться не лише про канонічні колізії, пов’язані з тією чи іншою датою. Наш підхід до історії та власної церковної тотожности мусить мотивуватися цілком актуальними духовними й суспільно-релігійними проблемами. Важливо завжди пам’ятати, що і єдина Помісна Церква, і Церква Христова в усій її повноті є лише знаряддями спасіння. Їхній сенс розкривається в провадженні до спасіння Божого люду.
Підозрюю, що, коли скласти числа парафіян кожної з Церков східнього обряду в Україні, декляровані самими Церквами, серед 46 мільйонів населення майже не залишиться місця для прихильників інших конфесій та атеїстів. Ми пишаємося високим рівнем релігійности й навіть називаємо свою країну «християнською» або навіть «православною». Тоді давайте відповімо на питання: чиєю провиною є катастрофічний рівень самогубств, убивства ненароджених дітей? Хто винен у масовій корупції, злочинному нехтуванні законами, брутальному поводженні з дітьми й літніми людьми? Чому наші дороги стали найнебезпечнішими в Европі?
Не забуваймо: на підросійській Україні вже існувала єдина Помісна Церква, правда не українська, – після остаточного знищення унії на Холмщині і до 1917 р. Вихований цією синодальною Церквою народ став не просто об’єктом окупації та геноциду. Українці належали до найвірніших слуг безбожницького режиму, були його опорою до останку, та ще й зараз у своїй статистичній більшості виявляють прихильність до сил тиранії та аґресії, до терористичної альтернативи західній цивілізації. Для росіян Микола Бердяєв пояснював цей феномен впливом на національну ментальність Православної Церкви. А для нас?..
У чому може виявлятися продуктивність потенціялу Київської Церкви для духовного оздоровлення нації сьогодні? У відмові від жорсткої авторитарної структури, просякнутої корупційними зв’язками, та відновленні вільного соборного життя християнської спільноти.
В досвіді відповідальної та самостійної суспільної позиції, засвідченому Київською Церквою не лише в бездержавні часи, але й тоді, коли українські подвижники православ’я боронили правду всупереч діям власних князів чи гетьманів. Пригадаймо мужню поставу прп. Феодосія Печерського за часів початку чвар між синами Ярослава Мудрого або рішучий осуд митрополитом Сильвестром Косовим наміру гетьмана Богдана Хмельницького укласти державний союз із Москвою.
У звільненні від фальсифікації історії, спричиненої імперським мітом про «триєдиний руський народ». У відновленні місійної динамічности життя Церкви, такої важливої нині, перед викликом масової міґрації та зміни демографічної структури населення України.
Зрештою, у поверненні гармонії слів і вчинків, завжди обумовленої відновленням здорового почуття ідентичности.
Відповідальний християнський погляд на тривожні перспективи здійснення Церквою її спасительної місії в Україні й цілому світі спонукає нас до спільного прочитання київської спадщини задля подолання чужих Євангелію антипатій і стереотипів, політичних узалежнень від власних чи іноземних діячів. Не вельми віддалені один від одного в часі візити в Україну єпископів Старого й Нового Риму нагадали нам, як сподіваються від нас у світі активної, будівничої участи в творенні цивілізації миру.

Святослав ВАРЕННЯ
КРОК ДО ЄДНАННЯ

15 липня цього року в Івано-Франківській теологічній академії відбувся богословський круглий стіл, на якому обговорювалась можливість відновлення євхаристійного сопричастя між Українською Греко-католицькою Церквою та Українськими Православними Церквами. Організатором круглого столу виступив мирянський рух за єдність Церков в Україні.
Ця зустріч стала одним з відгуків на звернення конґресу богословів УГКЦ, що пройшов в січні 2007р. у Львові, до богословів Православних Церков з пропозицією розпочати діялог з цього питання на всіх можливих рівнях. Конґрес розробив відповідний базовий документ, в якому стисло викладено історичний, догматичний, літургійний, канонічний, душпастирський аспекти відновлення євхаристійного сопричастя.
В тому ж таки 2007р. висновки і пропозиції конґресу богословів УГКЦ обговорювались одеським богословським товариством, членами якого є католики і православні. Цього разу подібна неформальна дискусія відбулась і в Івано-Франківську. В ній взяли участь митр.прот Михайло Димид (Львів), д-р Михайло Петрович(Львів), Василь Тучапець (Івано-Франківськ), пресв. Василь Рак (Івано-Франківськ) — з Української Греко-Католицької Церкви; пресв. Федір Мороз (Калуш), пресв. Іван Близнюк (Косів), Святослав Варення (Київ) – з Української Православної Церкви Київського Патріярхату.
Наявність євхаристійного сопричастя (спілкування) між помісними Церквами означає, що ці Церкви (в особі їх предстоятелів) можуть разом служити Літургію і відповідно спільно причащатись з одної чаші. Євхаристійне спілкування між Церквами є зовнішнім виявом їхньої єдности духу в союзі миру і любови. Тобто, коли ми говорим про єдність між Церквами, ми по суті говоримо про євхаристійне спілкування. Виходячи з цього розуміння, учасники круглого столу схвально оцінили такі сміливі конструктивні заяви конґресу богословів УГКЦ:
“Визнаючи фундаментальну єдність віри головною передумовою євхаристійного сопричастя, ми виступаємо проти будь-якого релятивізму, індиферентизму чи компромісів у віровченні. Проте ми стверджуємо, що, незважаючи на окремі розбіжності богословських позицій, які існують між Православними й Католицькими Церквами (а особливо між Українською Греко-Католицькою Церквою і її православними сестрами в Україні – Українською Православною Церквою, Українською Православною Церквою Київського Патріярхату і Українською Автокефальною Православною Церквою), між ними існує фундаментальна єдність віри, що й уможливило частинне (на рівні окремих вірних) євхаристійне сопричастя між нашими Церквами, що передбачене і рекомендоване ІІ Ватиканським Собором (Orientalium Ecclesiarum, 26-27, Unitatis Redintegratio, 15)...
Структура Літургії, яка передбачає виголошення Символу Віри перед анафорою, показує, що спільна віра є необхідною для звершення Євхаристії. Водночас вона вказує на те, що Нікейсько-Константинопольський Символ є достатнім висловом цієї спільности у вірі...
Ми підтримуємо й визнаємо можливою спільною плятформою для єдности наших Церков зразок сповідування віри архиєпископа Іллі Зоґбі, прийнятий на засіданні Священного Синоду Мелхітської Греко-Католицької Церкви (20 липня – 4 серпня 1995 р.Б.):
1. «Вірую у все, чого вчить східнє православ’я».
2. «Я є в сопричасті з єпископом Риму як з першим між єпископами в межах, визнаних східніми Святими Отцями в першому тисячолітті перед поділом».
Хоч, як слушно заявили і католицькі, і православні єрархи, у своїй лаконічності це сповідування відкрите на двозначній інтерпретації і тому вимагатиме доповнення і уточнення, все-таки воно вказує той напрям, на якому слід шукати точку зустрічі правдивої православної віри й автентичного Петрового служіння у Церкві...”
Греко-католицькі учасники круглого столу зазначили, що вищеподане бачення ще не поділяється всією повнотою їхньої Церкви. Зокрема, всередині УГКЦ співіснують два розуміння (східнє і західнє) примату Папи Римського в Єдиній, Святій, Соборній і Апостольській Церкві. І відповідно два різних розуміння єдности вселенської Церкви. Спільно погоджуючись на прийнятті примату Папи Римського в межах традиції не розколотої Церкви учасники круглого столу наголосили на потребі відповідного відображення цього сприйняття в літургійній практиці. Зокрема, йшлося про погодження взаємоприйнятного титулу Римського Папи для виголошення цього титулу в літургійних молитвах.

Іван ВЕРСТЮК
ВІДРОДИТИ ТРАДИЦІЇ СТАРОДАВНЬОЇ Української Православної Церкви

Хочу повести мову про необхідність відродження істинної Української Православної Церкви – тієї, якою вона була до насильницького впровадження в ній російських богослужбових, адміністративних та художньо-мистецьких традицій, що сталося переважно в XVIII столітті. В цей час внаслідок невдачі спроб гетьмана Івана Мазепи відокремити Україну від Росії почався процес посиленої русифікації України і в першу чергу Української Церкви.
Та Церква – Церква князя Володимира Великого – була абсолютно євхаристійно-центричною. Культ пресвятої Євхаристії визначав собою весь богослужбовий уклад Церкви та її традиції благочестя. Порівняно з її євхаристійним духом сучасна Українська Православна Церква переживає кризу, бо сьогоднішні віряни не вважають своїм обов’язком регулярне прийняття святого Причастя. Крім того, стародавня УПЦ настільки глибоко була вкорінена в євхаристійному благочесті, що тільки це Таїнство визнавала основою християнського життя. І тому пошана до святої Літургії серед віруючих була дуже сильною. Більше того, славетні митрополити України – Іларіон Київський, Климент Смолятич, Макарій Київський, Йов Борецький, Петро Могила – давали своє благословення звершувати Літургії не тільки вранці, але й у будь-яку пору дня. Вони не ставили обов’язкової вимоги відправляти перед тим будь-які інші служби — чи часові (Вечірня, Утреня), чи календарні (Акафіст святому дня, Канони святим тощо).
Всі богослужіння відправлялися мовою, наближеною до народної, щоб зробити людей активними учасниками молитви, а не пасивними її слухачами. Дух соборности обов’язково був присутнім в УПЦ в усіх аспектах її життєдіяльности. Він проявлявся і у соборному виборі кандидатів на священство та єпископство, і в участі народу Божого в управлінні церковними справами.
Особливе місце в духовності старої УПЦ відігравали книжна справа та богослів’я. Цінуючи мужів з богословськими обдаруваннями, українські архиєреї намагалися наблизити їх до себе, щоб мати завжди поруч високоосвічених експертів для різного роду питань. Видавці заохочували українських богословів не тільки переспівувати й коментувати клясичні тексти антично-патристичної доби, але і писати власні, автентичні духовні твори, котрі б свідчили про особливу близькість нашого народу до Бога, вміння пізнати Його блаженну правду та жити відповідно до неї.
Ориґінальний містичний дух, глибока смислова символіка, традиції аристократизму та інтелектуалізму — ось що витворювало обличчя Української Православної Церкви і в поєднанні з заступництвом Пречистої Діви породжувало благодатність її богослужінь та Таїнств.
Велика робота з відродження стародавніх традицій українського Православ’я вже пророблена в діяспорі. Дякуючи таким постатям, як митрополит Іларіон (Огієнко), митрополит Мстислав (Скрипник), архиєпископ Анатолій (Дублянський), духовні дари Володимирової Церкви повернуті Богом українському народові. І тому на нас лежить особлива відповідальність продовжити почату ними справу з відродження рідної Церкви.

ЕВРОПЕЙСЬКІ ТА УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИКИ ПРО РОЛЮ ЦЕРКВИ В ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
XII міжнародня конференція «Реґіональний діялог між Православними Церквами та фракцією «Европейська народна партія (християнські демократи) - Европейські демократи», яка відбулася у липні у Київі, поставила в центр уваги питання про значення Церкви для громадянського суспільства країн Европи та активізації діялогу европейських християнсько-демократичних партій із Православними Церквами. Особливу увагу приділено ситуації, що склалася у Білорусі, Молдові та Україні. Зокрема, йшлося про ролю Російської Православної Церкви в придністровському конфлікті, у переслідуваннях опозиції в Білорусі.
Участь у роботі конференції взяв Президент України Віктор Ющенко. У своїй промові він зауважив, що вести дискусію про громадянське суспільство неможливо без участи Церкви. За словами Президента, в українській історії, як і загалом у світовій, відчувається колосальна роля духовного елементу. Вчені не знайшли в історії суспільства, яке жило без релігії. Віктор Ющенко акцентував на тому, що Хрещення Київської Руси сформулювало ту ідентичність, яка прийшла з покоління в покоління до сьогоднішнього дня. «В історії української нації за тисячу років ми не маємо нічого настільки доброго, як християнська віра. Змінювалися політичні устрої держави, але незмінною була християнська віра. Володимир Великий через хрещення ввів нас у европейську спільноту християнських народів. Ми є складовою Европи, і ми маємо право жити у єдиному европейському домі», — підкреслив у промові Президент.

ПРАВОСЛАВНІ, КАТОЛИЦЬКІ ТА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІ ДОСЛІДНИКИ узгоджують проєкт написання історії Берестейської унії

У Відділі зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП) в Київо-Печерській Лаврі від 14 до 18 вересня відбувалася четверта зустріч міжнародної робочої групи з написання історії Берестейської унії 1596 року. До складу групи входять православні, католицькі і греко-католицькі дослідники.
Проєкт розпочав міжнародній Фонд «Pro Oriente» 2002 року. Тоді ж було ініційоване створення надконфесійної робочої групи з богословів та істориків.
Основна мета проєкту — історико-критичне вивчення джерел, що містять відомості про події 1595-96 років, які розгорнулися навколо спроби православних єрархів Київської Митрополії увійти в унію з Римо-Католицькою Церквою. Необхідність такого дослідження обумовлена, насамперед, наявністю протилежних інтерпретацій подій кінця XVI ст. у різних історичних дослідженнях, які часто взаємовиключають одна одну. Дослідники поставили перед собою завдання з’ясувати на підставі історичних джерел, як події чотиривікової давнини сприймали та інтерпретували їх учасники.
У зустрічі взяли участь президент Фонду «Pro Oriente» Йоганн Марті (Австрія); архиєпископ Вроцлавський і Щецинський Єремія (Польська Православна Церква); голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП) архимандрит Кирил (Говорун); професор Інституту теології та історії Християнського Сходу й католицького богословського факультету Віденського університету священик Ернст Кристоф Суттнер (Австрія); професор Інституту історії Білостокського університету Антон Миронович (Польща); професор Францишек Марек (Польща); директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету (УКУ) професор Олег Турій (Львів); викладач Православного Свято-Тихоновського гуманітарного університету Владислав Петрушко (Москва); викладач Київської Духовної Академії Володимир Бурега (Київ, представник УПЦ),викладач УКУ Ігор Скочиляс (Львів); директор Центру европейських досліджень Київо-Могилянської Академії Костянтин Сігов (Київ); генеральний секретар Фонду «Pro Orientre» Маріон Віттіне (Австрія).

МІЖНАРОДНІЙ МОЛОДІЖНИЙ ТАБІР «ЗЛАГОДА»

У селищі Підкамінь, на Львівщині, при манастирі Походження Дерева Христа Господнього Студійського уставу УГКЦ у серпні пройшов 18 Міжнародній молодіжний табір праці та молитви «Злагода/ Friedensgrund». Молодь з десяти країн Европи — 150 осіб — спільно відновлює напівзруйнований совєтською владою манастир та налагоджує стосунки між представниками різних християнських конфесій, таких як католики західнього та східнього обрядів, а також православні. Глава УГКЦ Патріярх Любомир відвідав табір. Під час промови він наголосив на тому, що означає допомагати іншим, бути разом, не зважаючи на відмінності між людьми.
Міжнародній екуменічний табір «Злагода» бере свій початок ще в 90-х роках і щоразу проходить в іншій країні Східньої Европи. Вперше в Україні цей захід відбувся в 1995 році у селі Висока Воля, де молодь будувала сходи до церкви, що символічно мало означати прагнення молоді творити мости, які приведуть до храму їхніх ровесників.

Василь РУДЕНЬ,
доктор медичних наук, професор, Львів
МОЛИТВА — НАЙБІЛЬША НАДІЯ
За вислідами соціологічних досліджень

Сьогодні, на початку XXI сторіччя і на 17-ому році незалежности України, доводиться свідчити, що у діючій науково-академічній системі медичного забезпечення досі іґнорується сама сутність духовної природи людини, а також духовні першопричини душевних і тілесних захворювань.
Проте в українському суспільстві для значної частини людей у період хвороби, коли людина найбільше усвідомлює власну слабкість і безпорадність, притаманне звернення її через молитву про зцілення до Милосердя Божого.
Ще Ф. М. Достоєвський писав: “…страждання – це наслідок зла часу, проте саме митарство очищає людину від зла, позаяк через покаяння душа людини змінюється і відбувається її моральне воскресіння”. Письменник не просто сприймає факт страждання, але й відкриває в ньому передчуття збагачення та поглиблення людського життя, мотивуючи це тим, що “…страждання може слугувати покутою несправедливости і навіть злочину, якщо його щиро прийняти до себе”.
Дуже влучно висвітлив сутність людських переживань російський релігійний філософ М. Бердяєв, стверджуючи, що “…Людина є істота страждальна, є Божим творінням і підпорядкована законам Божим, через це людина і є духовна істота. Свідомість людини завжди бореться з душевним хаосом і носить страждальний характер та спричинює страждання, хоча людина і намагається в повсякденному житті зусиллями тієї ж свідомости звільнитися від страждань”. За М. Бердяєвим, “…страждання може нищити, але в стражданні закладена його глибина, і, власне, воно – страждання, може прорвати застиглий повсякденний світ, оскільки дійсність прекрасна, а страждання – це форма блаженства.”
У працях російського філософа В. Соловйова часто йдеться про близькість у людському житті двох явищ: муки та втіхи. Вони в цілому, зазначає філософ, “…протистоять одне одному, проте нікуди один від одного не можуть дітися. Страждання приносить зло і біль, але в той же час звільняє душу від скверни».
Важливим є визначення змісту “страждань людини” в українського філософа Григорія Сковороди, котрий стверджував, що “…всі страждання і муки, котрі проходить людина, відбуваються тоді, коли людина живе протилежно тому, до чого вона створена”. “Яка мука, — говорить Сковорода, — трудитися у не властивому ділі». “Природа і наша властивість, — стверджує він, — означають природжене Боже благословення, тайний Його закон.” Тому необхідно людині у часі страждання чи муки “вперш за все віднайти внутрі себе іскру істини Божої, а вона, освятивши нашу пітьму, очистить нас.”
Однією з основних форм полегшення людського страждання у часі хвороби, поряд з хрещенням, постом, прийняттям Святих Таїнств тощо, є молитва до Господа, про що навчає у Соборному посланні апостол Яків “… страждає хтось між вами? Хай молиться.”, “…і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як гріхи вчинив, вони йому простяться. (Як. 5:13,15).
Святий Павло в Посланні до свого учня Тимотея писав: “… отже, благаю, щоб відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей”.
З цього погляду Святий Тома Аквінський (1226-1274) пояснює, що молитва – це звернення нашого Розуму до Бога, тоді як благання – це властивість молитви і одночасно прохання.
Святий Іван Золотоустий (біля 347-407) тлумачив зміст молитви так: “Під час молитви ми розмовляємо з Богом. Вона є спільною роботою людини з ангелами. Всі ми потребуємо молитви, як дерева води. Молитва – нерви душі нашої. Хто не молиться Богу і не має щирости в розмові з Богом, той мертвий, бездушний, безглуздий” , — наставляючи при цьому, що “молитва – це певний якір для тих, що їм загрожує розбиття; це скарб, що може збагатити усім, і дуже успішний лік на хвороби; це засіб, що зберігається в святості”.
Дещо іншу дефініцію поняттю молитви дає Папа Римський Іоанн Павло II: “Побутує думка, що молитва – це розмова. В розмові завжди є “я” і “ти”, проте в даному випадку “Ти” пишеться з великої букви. Спочатку думають, що головне в молитві – “Я”, проте головним в молитві є “Ти”, з якого вона і починається”.
Задля повнішого розуміння світоглядної сутности слова молитва наведемо ще одне тлумачення: “Молитва – це біологічна дія, котра випливає із духовної будови людини. Якщо молитва піддається забуттю, тоді порушується цілісність людини і суспільства. Молитва складає нашу життєву необхідність – вона джерело сили, енерґії, світла. Трагедія сучасности полягає в тому, що суспільство не відчуває потреби в молитві.” M. Stepulak (1993, Polska).
Отже, молитву, з мого погляду, доречно розцінювати як сутнісну ланку, як невидимий зв’язок поміж Творцем Неба і Землі та людиною, котра в часі страждань має змогу повідомити Йому про своє становище і просити про допомогу: “Помилуй мене, Господи; зглянься над лихом”.
Сподівання хворій віруючій людині у більшості дає не стільки лікар, котрий “… існує з Господньої Установи” (Сир. 38,1), а, власне, молитва, про що висловилося 90,22% опитаних осіб від загального числа парохіян УГКЦ, котрі брали участь у дослідженні (n=2660, при p < 0,001). Власне, доцільність молитви у порі хвороби варто тлумачити як процес порозуміння / комунікації душі людини з Творцем Неба і Землі — Господом Богом, а також розцінювати як довіру людини до Бога, бо саме Святе Письмо повчає: “Покладіть на Нього всю свою журбу, бо Він опікується Вами”(1Петр.5,7).
На поставлене запитання: “До кого Ви молитеся у часі хвороби” 2660 анкетованих мирян УГКЦ у 65,22% засвідчили, що моляться до Святої Трійці; у 21,82% — просять молитовного заступництва в Пресвятої Богородиці; у 8,27% — благають помочі у Святих Церкви Христової; 3,76% покірно моляться до лику Святих, зображених на іконах. І в цьому ми знову не знаходимо розбіжности зі Святим Письмом, де повчається, що “… хто закон береже, …хто пильнує заповіді, той приноси множить. … і молитва його аж до хмар досягне”. (Сир. 35,1,16).
У ході дослідження вияснено, що вірні Східнього церковного обряду (n=1775, при p<0,001) процес оздоровлення людини Богом через молитву у 28,17% тлумачать як зцілення Богом душі людини; у 12,39% - переусвідомлення власного земного життя; у 12,12% — насичення Богом розуму людини благими намірами; у 11,27% — дійсність та реальність Божого слова; у 10,14% — як зміну мислення людини; у 9,58% — пробудження свідомости людини до віри в Бога; у 9,29 % — як переміну світогляду і у 7,09% — як позитивний, обнадійливий підхід до земного життя за Законом Божим.
Документовано, що 43,34% респондентів від загального числа опитаних у церкві Східнього обряду стверджують, що молитися за оздоровлення душі та тіла до Творця Неба і Землі має сам хворий, коли йому дозволяє це робити його фізичний та душевний стани; 26,31% анкетованих воліють, щоб за них у порі недуги молився священик; 17,13 % покладають надію на молитви до Отця Небесного родичів, друзів, знайомих, 12,56% жадають молитов до Господа Бога за їх оздоровлення від монахів, і лише 0,66% осіб із числа охоплених дослідженням з відповіддю не визначилися.
І в цьому контексті отримані результати цілком узгоджуються з Посланням апостола Якова: “Сповідайте один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревнива молитва праведника має велику силу»(Як. 5,16).
Людина у години нездоров’я, за судженням респондентів, має показувати Господу Богу вірність і набувати чеснот Божих (71,79+1,44%); не нарікати і не бентежитися (77,44±1,34%); терпеливо та з шаною до Спасителя приймати хвороби, (67,69±1,50%); очищати себе духовно – як золото в горнилі (70,26±1,46%).
Підсумком молитви, як і будь-якої доброї справи в житті християнина, є подяка Богу, бо без Нього добрі діла неможливі. Саме про це у Святому Письмі сказано:“Господні діла – усі бо добрі: кожній потребі – своєчасна Його забезпека”, “Тож хваліте всім серцем і устами, і благословіте ім’я Господнє” (Сир. 39,33,35), “Подякуймо за це все Господеві, Богові нашому, що випробував нас, як і наших батьків” (Юд. 8,25).
В роки незалежности України в багатьох медичних закладах Галичини та інших реґіонів України з ініціятиви національно налаштованої медичної громадськости та священичого чину було облаштовано ряд каплиць, на територіях лікарень відновили діяльність Церкви, відбувається їх будівництво. Окрім цього, в лікарнях з’явилися священики та капеляни.
Все це також допомогло медичним працівникам стати більш співчутливим до горя іншого, задуматися над необхідністю поважати гідність людини.
Насамкінець, наведу слова людини, котра страждала через хворобу і терпіла нестерпний біль: “Віддаюся повністю Твоїй волі в здоров’ї та хворобі, в успіху, радості і печалях, цілком і без обмежень, тому що вірю безмежно, що б Ти не зробив – буде на користь моїй душі” (L. Krolikowski ,1981, Polska)
Кожен лікар та медичний працівник, незалежно від світогляду, повинні знати, що будь-хто з пацієнтів (мається на увазі віруючий чи невіруючий, здоровий чи хворий) є володарем духовного початку (sacrum), що власне і визначає в земному періоді існування зміст життя Людини.

Володимир ПОДОРОЖНИЙ

Отець закінчив Божественну Літургію, яка розпочалась о п’ятій годині вечора, переодягнувся і вирушив додому. Корот¬кий зимовий будень закінчився — надворі було вже зовсім тем¬но. Вийшовши з церкви, Отець помітив, що його чекають якісь дві жінки.
— Слава Ісусу Христу! — привітались вони. — Ми тут до Отця у важливій справі.
— Слава навіки! Слухаю, що сталося?—спитав він.
— Дорогий Отче, у селі N помирає одна старенька монахи¬ня. Отче, просимо Вас поїхати туди й уділити їй таїнств сповіді і Пресвятої Євхаристії. Їдьте вже, бо, може, завтра буде пізно!
— Але хвилинку, як ви собі це уявляєте? Я маю їхати сам не знаю куди вночі!? Чи не може ця справа почекати до завтра? І взагалі — звідки ви знаєте, що вона сьогодні помре? Не так про¬сто людині часом померти.
— Отче, ми Вас дуже просимо. Нам передала це одна знайо¬ма з того села. Розуміємо, що тяжко буде Вам відшукати її хату, але Вам там на місці підкажуть.
— Ні, нічого не вийде, — відповів Отець, — я — вночі? Як я туди зараз доберуся?
Часи були справді тяжкі. Країна переживала економічну кризу. Через брак пального багато автобусних маршрутів було скасовано. Давши зрозуміти, що розмову закінчено, Отець поспі¬шив додому. Проте, ідучи вулицею, він відчув, що якась тривога і непевність вселилась у його серце після розмови.
— А може, справді поїхати? — подумав він. — Ні, дурниці, поїдеш завтра, розпитаєш куди і як там дістатись, це буде розсудливо, — заперечив сам собі.
Але непевність у власному рішенні вже не покидала його. З одного боку, розум підказував йому відкласти цю справу, з иншого — зростало бажання вчинити нерозсудливо і поїхати неві¬домо куди і до кого. Так і йшов він додому. Коли вже був близь¬ко, відчув, що далі йти не може, що його переконав цей голос: йому потрібно кинути все і їхати до цього села.
Він розвернувся і рушив до автостанції.
— Як називається це село? — почав пригадувати собі. — Ага, згадав. Добре, і як я туди доїду? Куди це мене несе? — думав він, ідучи до автостанції, яка, на щастя, була недалеко від його дому.
Почав падати легкий пухнастий сніг. Він кружляв і падав, устеляючи землю білою ковдрою. Сніг падав і покривав Отцеві пальто, шапку. Перехожі ставали білими, наче вдягнуті в біло¬сніжні одежі.
Ось і вокзал. Де-не-де стояли самотні автобуси, біля яких юр¬милися люди. Отець почав шукати потрібний автобус. Він сум¬нівався, чи взагалі сьогодні щось поїде до цього села, і казав сам до себе: «Напевне, я не втраплю туди, то ж для заспокоєння свого сумління перевірю — і все, кінець, іду додому».
Проте на його превелике здивування один із автобусів саме мав рушати в потрібному напрямку. Що ж, купивши квиток у водія, Отець увійшов до автобуса. «І куди ти йдеш? — знову по¬чав промовляти його здоровий глузд. — Може, вони помилили¬ся, і ніякої монахині там немає, а якщо і є, то де ти її знайдеш в цьому селі? Ти ж навіть забув її ім’я»...
Двері зачинилися. Автобус рушив у темряву. Отець дивився у вікно і сам дивувався своїй глупоті.
— Пане водію, — сказав він, — я їду до села N. Скажете мені, коли ми до нього приїдемо.
Десь через півгодини шофер зупинив автобус і крикнув у са¬лон: «Хто хотів до села N?».
Отець вийшов сам. Водій зачинив двері, й автобус рушив, за¬лишаючи його на роздоріжжі. Отець озирнувся. Зупинка в кін¬ці села...
— Що робити? — подумав він. — Куди далі йти? Безглузда ситуація! Як я вернуся назад?
І він рушив дорогою, що вела до хат, які виднілися в темряві. У жодній із них не світилося. Було темно і тихо, лише сніг падав, раптом в одній з крайніх хат він помітив у вікні вогник.
— Слава Богу, — подумав отець, — може, щось довідаюся від людей.
Хата, до якої він наближався, була старенькою. Огороджував її похилий пліт. Отець відчинив хвіртку і увійшов на подвір’я! Видно було, що живуть тут незаможні люди. Він підійшов до дверей і постукав. Почулися кроки. Не питаючи, хто там, — двері відкрила якась жінка.
— Слава Ісусу Христу! — промовив Отець. — Я священик. Чи ви не знаєте, де тут живе одна тяжко хвора монахиня?
Чесно кажучи, він мало сподівався на відповідь.
— Слава навіки! — спокійно відповіла жінка. — Вона живе тут, і ми вже давно чекаємо вас. Прошу Отця, заходьте.
Отець занімів. Він не чекав цього. Жінка відчинила двері, запрошуючи його увійти. Він пройшов сіни і потрапив у кімнату Хата стояла на землі — без фундаменту. Підлога земляна. У пічці горів вогонь. На столі стояла запалена свічка. На ліжку, із заплющеними очима, накрита кожухом, лежала старенька сива бабуся. Жінка підійшла до неї і сказала:
— До вас, сестро, приїхав Отець, чуєте мене?
Старенька розплющила очі і пильно подивилася на Отця. Він підійшов до ліжка і привітався з нею. Її голос був слабенький, але виразний. Отець швидко почав скидати пальто, вийняв із сумки єпитрахиль і Чесні Дари, які, на щастя, мав із собою.
— Будете сповідатись? — спитав він.
— Так, Отче.
Висповідавши стареньку, Отець відправив Службу Божу і запричастив помираючу монахиню.
Виконавши свої обов’язки, він запитав жінку, яка допомагала йому, що вона знає про цю монахиню.
— Це моя далека рідня, — відповіла вона. — У молодому віці присвятила себе Господу, і з того часу жила сама в цій хатині. Якщо мала які гроші, то давала їх на Служби Божі за грішників. Як бачите, жила вона у хатині, збудованій ще її батьком багато років тому. Жила з праці своїх рук, аж ось занемогла і вже кілька днів нічого не їсть. Ось і вся її історія.
Отець подивився на помираючу і побачив її не в убозтві і сла¬бості, а як ту, що має скоро народитись до життя вічного, щасливу, спокійну. Лише тонка грань відділяла її від Того, Кого вона найбільше любила все своє життя.
Поблагословивши жінок, Отець вийшов на двір і, вже не тур¬буючись, як повернеться назад, рушив у ніч...

Коли ж ми відчуваємо себе щасливими? Для того, щоб бути щасливими, ми повинні одержати матеріяльні блага чи досяг¬нути якоїсь мети? Той, хто має за собою добрий шмат життя, скаже, що справжнє щастя має инше обличчя, ніж ми його собі колись уявляли.
— Який же був мій найщасливіший день в житті? Що розпо¬вів би я? — подумав Володимир. — Мабуть, про ті часи, коли ще жили батьки, а мені було лише за тридцять, і в один із серпневих днів я вирішив провідати їх. Була п’ятниця, і так сталося, що поїхав до батьків сам, без своєї сім’ї. Стояла незвична спека, і я був одягнений лише в сорочку і штани. По дорозі на залізничний вокзал купив, як звичайно, якісь гостинці — продукти, щось для мами і щось для тата.
Їхав до невеличкого містечка, десь так кілометрів із сімдесят. Так вийшло, що треба було добиратися спочатку електричкою, а потім пересідати на поїзд.
В електричці було багато людей, задуха — нестерпна. Відчувалося наближення літньої грози. Влітку дні довгі, і сонце розжарило повітря немилосердно. Ще не доїхав до станції, де мав пересідати, як розпочалася страшенна злива. Стало темно. Я почав розмірковувати, що ж робитиму, — парасолі нема, а за кілька хвилин зупинка — і потрібно вийти під зливу, щоб перебігти до будівлі станції, купити квиток і чекати на свій поїзд. До того ж я не пам’ятав, коли саме має приїхати цей поїзд, — за годину чи дві. Але нічого не поробиш — треба діяти. На своїй зупинці вискочив із вагона і за ці 3-4 хвилини, що біг до вокзалу, змок, ніби скупався в озері. На вокзалі виявилося, що треба чекати на свій поїзд десь із півгодини. Де й поділася спека, температура повітря різко впала, і я почав мерзнути в мокрій сорочці. Дощ не вщухав. Через півгодини знову вискочив на перон і під дощем чекав на поїзд.
Ось і він… Я підбіг до свого вагона, вскочив до нього. Там не було жодного вільного місця, багато людей стояло в проході. Ну що ж, якщо нема вільного місця, треба їхати стоячи. Я перестав зважати, що на мені немає жодної сухої нитки. Стояв біля тамбура і чекав на свою зупинку. Ще пів години такої їзди — і я у рідному місті. Але дощ, холодний дощ, продовжував падати. А ще потрібно було йти десь пів години до дому, де народився і де жили мої батьки.
Почало сутеніти, коли постукав у двері. Батьки не чекали на мене. Була година восьма вечора, і вони якраз збиралися вечеряти. На вечерю собі приготували печену в духовці картоплю «в мундирах» і квашену капусту. Коли увійшов до кухні, цей запах здався мені божественним. Батьки, побачивши, який я мокрий, відразу почали сварити, як я міг вчинити так нерозсудливо, бо ж можна схопити запалення легенів... Перевдягнувшись у сухе і витерши волосся, через кілька хвилин я сів із ними вечеряти! Тато приніс пляшку домашнього вина. На вечерю в них більш нічого не було, вони готували смачну вечерю тоді, коли сподівалися мого приїзду, а так, на щодень, їхня їжа була скромною.
Ця вечеря запам’яталася мені назавжди. Я ласував печеною бульбою і квашеною капустою, а батьки сварили мене, турбуючись, щоб я часом не застудився. Але в глибині душі вони були теж щасливі, що їхній син приїхав і вони разом. Повечерявши і трохи подивившись із ними телевізор, їхній старенький «Електрон», я пішов у свою кімнату, де на мене вже чекало постелене ліжко. Запаливши світло, я із задоволенням ліг і переглянув кілька книжок, яких вдома завжди було достатньо. Змучений, вимкнув світло і заплющив очі — і в цю мить відчував невимовне щастя: я був у себе вдома серед рідних, у безпеці і в теплі, а не надворі під холодним дощем, що падав далі. Так цей день глибоко врізався в мою пам’ять, і я дав йому назву — «день печеної картоплі». Вже тоді в мене виникло відчуття, що цей день — не такий, як инші, а якийсь особливий.
Минули роки, і я зрозумів, що той день подарував мені Господь перед початком подій, які цілковито змінили все моє подальше життя. Це був останній такий приїзд додому. Через кілька тижнів мою маму забрали до лікарні, де вона померла через півтора місяці, так і не повернувшись додому. А потім почало так швидко змінюватися, наче в каруселі, і ці зміни в житті тривають понині. Тепер, коли я повертаюся думками у ті часи, то розумію, що Господь подарував мені на коротку мить справнє щастя, і я глибоко вдячний Йому за цей подарунок...

«Свічадо». Львів, 2008

КАЛIСТ, єпископ Діоклійський
БОГОСЛОВСЬКА ОСВІТА В ПИСАННІ Й У СВЯТИХ ОТЦІВ

ЩО ТАКЕ БОГОСЛОВ`Я?

Звертаючись до Біблії, ми відразу ж наштовхуємося на вражаючий факт: ніде в Старому і Новому Заповітах немає слів «богослов’я», «богослов» чи «богословствувати». Це просто не біблійні поняття. Ми можемо також помітити, що ніхто з дванадцяти, обраних Христом, не одержав освіти в богословській школі. […]
Тільки поступово поняття «богослов’я» проникає в християнську мову. Аполоґети II століття з підозрою ставилися до цього слова, тому що для них воно спочатку означало системи поганських релігійних мислителів. В одному випадку, однак, прикметник «богословський» використовує в християнському змісті Атенагор Атенський і означає той віру у Святу Трійцю. Тільки Климент Олександрійський і, ще більше, Оріґен впровадили християнське вживання терміну «богослов’я». Знаменно, що також в Олександрії з’явилася і перша серйозна богословська школа — знаменита оголошувальна школа, яку очолював Пантен, потім Климент і Оріґен і, нарешті, єпископ Діонісій Олександрійський. Пізніше, у візан¬тійський період, центр богословської освіти переміщується в академію Константинополя.
Відзначаючи, що «богослов’я» не біблійне слово і лише поступово входить у християнський словник, можемо помітити ще одне. Коли це поняття
вживається грецькими отцями, його значення істотно відрізняється від сучасного. Наприклад, Євагрій Понтійський, учень великих каппадокійців
і отців пустелі, зауважує у відомому вислові: «Якщо ти богослов, то будеш молитися істинно; і якщо істинно молишся, то ти богослов». Богослов’я,
стверджує св. Діядох, єпископ Фотікійський (V століття), «подає душі найбільші з дарунків, ...з’єднуючи її з Богом у нероздільному спілкуванні».
Для св. Петра Дамаскіна (XI - XII ст.) богослов’я — це найбільш піднесена з восьми ступенів духовного споглядання, есхатологічна реальність майбутнього століття, що виводить нас за межі нас самих у «духовному екстазі».
Як засвідчують ці три приклади, богослов’я означало для отців набагато більше, ніж для нас сьогодні. Звичайно, як і для нас, воно означало
впорядкований виклад християнського вчення з використанням сили людського розуму, оскільки він є дарунок Божий і ним не треба зневажати. Але для них богослов’я означало також і щось більш глибоке, бачення Бога у Святій Трійці, бачення, в якому бере участь не лише розум, але вся людська особистість, зокрема інтуїція і серце, в біблійному і святоотцівському, а не в сучасному розумінні цього слова. Іншими словами, богослов’я є не що інше як споглядання. Воно обумовлене живим спілкуванням з живим Богом і нерозривно зв’язано з молитвою. Не існує справжнього богослов’я, яке не було б частиною богослужіння. Будь-яке справжнє богослов’я є літургічним, доксологічним і містичним.
«Якщо сьогодні ми, православні, втратили ту глибину і багатство святоотцівського вживання терміну «богослов’я», розглядаємо завдання богослов’я переважно в «схоластичних» і «академічних» поняттях, то ми самі ж від цього програємо. Наші богословські школи не зможуть повноцінно брати участь у житті Церкви як цілісности, якщо ми не повернемось до істинного розуміння богослов’я, яке присутнє у св. отців, як грецьких,так і латинських».
Святоотцівське розуміння богослов’я чудово резюмоване сучасним грецьким богословом Христосом Яннарасом: «У православній Церкві й у Переданні богослов’я має зовсім інше значення, ніж те, яке йому надається сьогодні. Це Божий дарунок, плід внутрішньої чистоти християнського духовного життя. Богослов’я ототожнюється з баченням Бога, з безпосереднім баченням особистого Бога, з особистим досвідом ображення творіння нетварною благодаттю». Отже, продовжує він, богослов’я — це не «теорія світу чи метафізична система», а «вираження і формулю¬вання церковного досвіду, ... не інтелектуальна дисципліна, а досвідна участь, спілкування».
Є кілька ключових слів… Це — дарунок, благодать, особистий досвід, участь, спілкування, внутрішня чистота, перетворення, споглядання Бога.
Якщо богослов’я означає все це, то ми маємо право запитати: а чи такий це предмет, який можна вивчати в університетах і академіях? Чи можемо ми проводити з нього екзамени, присуджувати вчені ступені і давати студентам дипломи, виставляти оцінки і виділяти «перших», «других» і «третіх»? Принаймні, ясно одне: якщо богослов’я і повинне вивчатися в університетах і академіях, то професори і студенти мають постійно пам’ятати золоте правило св. Григорія Богослова: ми повинні богословствувати «подібно рибалкам, а не Аристотелю».

ДАР

Богослов’я — це дар від Бога, вільний і незаслужений дарунок, дарунок благодаті. Сучасник і друг св. Максима Сповідника св. Фалассій Лівійський цілком обґрунтовано говорив про «бажання з бажань, благодать богослов’я». Іншими словами, богослов’я — не просто наше людське проникнення в життя Бога, а швидше наша відповідь на божественне Одкровення (Ін 1:18). Не стільки ми шукаємо і досліджуємо Бога, скільки Бог шукає і випробовує нас. Для світської вчености людина є такою, яка пізнає, але в богослов’ї вона пізнана Богом (Гал. 4:9 ).
Отже, богослов’я засноване швидше на божественній ініціятиві, ніж на людській: Бог ніколи не буває пасивним об’єктом знання. Він завжди активний суб’єкт. Те саме можна сказати і по-іншому: богослов’я є мудрість — не шкільне дослідження і вивчення, але премудрість. Але справжня премудрість — це завжди Сам Христос, жива й особиста істина, «Божа сила і Божа премудрість» (1 Коринт. 1:24 ). Христос Сам є богослов’я: Він єдиний справжній богослов, а ми богослови лише через дар, який одержуємо від Нього. Істинний богослов — це завжди «той, хто навчений Богом».
Цей момент влучно висловив Оріґен. Богослов’я, пише він, це «еманація», «витікання» і «сяйво» від Бога. «Не в наших силах вважатися гідними духовного ведення... Не Він, богословствуючи, проголошує істини про Бога Своїм істинним учням; а ми, йдучи слідами, які вони залишили у своїх писаннях, знаходимо вихідну точку, з якої самі прямуємо в богослов’я». Подібно Дідим Сліпий називає богослов’я «силою», «славою» та «енерґією» Бога.
Це, щонайменше, означає, що богослов’я обумовлене особистою вірою. Людський розум справді потрібний, якщо ми хочемо богословствувати послідовно, але наш розум може бути застосований плідно тільки всередині віри.
«Сгеdо ut intelligam», — проголосив Ансельм Кентерберійський, — «Вірю, щоб розуміти, — а не інакше!”

ТАЄМНИЦЯ

Св. Василь Великий і св. Григорій Богослов постійно використовують вислів «таємниця богослов’я». І тут необхідно згадати істинний богословський зміст слова «таємниця». «Таємниця» — це не просто невирішена задача чи хитра головоломка, але щось, що дійсно відкривається і нашому розумінню, але ніколи не відкривається остаточно, тому що сягає корінням нескінченности Бога.
Отже, богослов’я є таємницею в релігійному контексті, як говорить св. Фалассій, «воно перевершує наш розум», намагаючись передати людськими словами те, що лежить далеко за межами людського розуміння. За словами протоієрея Іоана Мейєндорфа, богослов’я є «одночасно споглядання Бога і виражен¬ня Невимовного». «Будь-яке богословське твердження, — зауважує св. Василь, — вислизає від розуміння того, хто говорить... Наш розум слабкий, а мова ще більш немічна». Згідно з великими каппадокійцями, якщо богослов’я забуває про неминучі межі людського розуміння, підмінюючи невимовне Слово Боже людською логікою, воно перестає бути теологією й опускається до рівня технології.
«Ось чому наше богослов’я завжди промовляє «ніби крізь тьмяне скло, у загадці» (1 Коринт. 13:12). Ми змушені застосовувати антиномію і парадокс, тому що посуваємо людську мову за межі її використання. Щоб охопити, хоч і не цілком адекватно, повноту божественної істини, нам доводиться виголошувати твердження, які, здається, наче суперечать один одному. Не без приводу кардинал Н’юмен описує богослов’я як «висловлення й умовчання, які дають позитивний результат».
Оскільки сфера богослов’я в цьому значенні є божественною таємницею, наш богословський дискурс повинен одночасно бути і заперечливим, і стверджувальним, тобто як апофатичним, так і катафатичним. Ми балансуємо нашими твердженнями і запереченнями, і ці заперечення дають можливість через молитву і служіння досягти сяючого мороку Синаю. Богослов’я, що позбавлене апофатичного виміру, перетворюється саме в «технологію» у каппадокійському розумінні цього терміну. Ми не повинні розглядати катафатичний і апофатичний підходи як альтернативи, кожна з яких є самодостатньою. Ні, вони не виключають одна одну, а взаємозалежні, не послідовні, але одночасні. Твердження і заперечення — це частини одного руху.

ОЧИЩЕННЯ

Якщо богослов’я — це споглядання Бога, а побачать Його чисті серцем (Мф. 5:8), то справжнє богослов’я неможливе без очищення. Хоча богослов’я завжди залишається даром Божої благодаті, цей вільний дар вимагає нашого повного сприяння, добровільної синерґії: «Ми співпрацівники з Богом» (1 Коринт. 3:9). Тобто усе богослов’я «боголюдяне». Наше сприяння полягає в нашому наверненні, відкритті наших сердець БОЖІЙ любові, із суцільного перетворення нашого життя через входження Духа Святого. Богослов’я є всеосяжним «способом життя». Не може бути істинного богослов’я без особистісного прагнення до святости; справжні богослови — це святі.
Тому небезпечно говорити про богослов’я, теологію як про «науку», так, ніби воно подібне до геології чи зоології.
У богослов’ї це не так. Воно охоплює всю особистість і вимагає від кожної людини радикального перетворення. Звичайно, богослов’я теж «наукове», тобто націлене на точність і інтелектуальну обізнаність. Хоча поведінка багатьох християн змушує думати навпаки, ми не служимо Царству Божому за допомогою невизначености, темного і ледачого мислення. Саме диявол любить заплутаність і неточність, у той час як прояви Духа Святого відзначені насамперед ясністю і прозорістю. Але в богослов’ї точність і інтелектуальна строгість ніколи не достатні самі по собі. Від нас ще вимагається, і це важливіше, особисте спілкування з Богом і любов до Нього.
Богослов’я без особистої причетности — це тільки псевдобогослов’я. Слова св. Діядоха «нічого немає біднішого від розуму, коли він без Бога береться філософствувати про Бога» — це засторога, яку усі, хто претендує на те, щоб навчати богослов’я чи вивчати його, повинні сприйняти всерйоз!
Шлях очищення, на який закликається стати будь-якому богослову, вимагає трьох складових:
1. Початком є покаяння, зміна розуму. Воно повинне бути зрозуміле в тому глибокому змісті, який надав йому митрополит Данило Молдавський, —
«... не лише пробудження і зміна розуму, але й криза, що призводить до переорієнтації особистости чи спільноти», тобто не що інше, як їхня докорінна зміна. Це покаяння водночас є і початком, і тим, що продовжує все наше земне життя, не припиняючись аж до останнього подиху: подібно авві Сисою з «Висловів отців пустелі», ми теж повинні сказати на смертному одрі: «Не знаю, чи поклав я хоча б початок покаянню».
2. Очищення жадає від нас аскези, аскетичного зусилля в максимально широкому значенні. Св. Григорій Богослов пише: «Ти хочеш стати богословом? Дотримуй заповіді... Діяльність,, є „основою для споглядання». Якщо “ми збираємося богословствувати, зауважує св. Григорій Ніський, наше життя має відповідати нашій вірі: нема «православ’я» без «праводіяння». Аскеза, яка веде до зречення від егоїстичного «я» до смиренности, не індивідуальна, а церковна і обумовлена життям в громаді, заснована на таїнствах Хрещення й Євхаристії. Як висловився Олексій Хомяков: «Ніхто один не спасається. Той, хто спасається, спасається в Церкві як член її і в єдності з усіма іншими її членами».
3. Нарешті, не може бути жодного поступу на шляху богословського очищення без молитви. Молитва і богослов’я пов’язані нерозривно. Згадуючи слова розважливого розбійника на хресті: «Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє», св. Модест єрусалимський, (VII століття) називає ці слова богослов’ям; і прикметно, що вони водночас і сповідування віри, і молитва.
Будучи частиною молитви і служіння, істинне богослов’я завжди доксологічне. Богословству¬вати, так як це розуміли Отці, означає, славити Бога в хвалі та молитві, самим стати живим гімном возвеличення Бога. За словами Костянтина Скутеріса, «цілісна особистість, яка проживає таїнство нового творення — навчена через «розумні догмати» і «очищена» — стає гімном, який не змовкає, і постійною хвалою Богу». Богослов’я, на думку св. Діядоха робить душу співучасницею Ангелів у їхньому служінні».
Я знаю, каже св. Григорій Палама, як далеко мені до святости, але я хоча б можу намагатися бути богословом у другому значенні, бо можу довіряти святим і шукати свідчень їхньому життю і словам. Богослов’я на цьому другому рівні можливе навіть у сучасному світському університеті: зі шкільною точністю ми можемо передавати послання святих. Це саме те, що я намагаюся робити в Оксфорді.
«Справжнє богослов’я неможливе без покаяння, аскези і молитви, але воно однаково неможливе і без творчости. Одна з найтривожніших рис сучасного православного світу (і це однаковою мірою справедливо щодо Греції, Росії і Заходу) – спроби деяких «ультра-православних» груп придушити будь-яку творчість. Ми всіма силами повинні опиратися цим настроям в ім’я Духа істини і волі».

БЕЗМОВНА ТИША

Те, що було сказано про богослов’я і молитву, підводить нас до четвертої теми: нема богослов’я без ісихії, без внутрішньої тиші, мовчання серця. «Вгамуйтеся та пізнайте, що Бог Я « (Пс. 45:11 ). Богослов’я, як знання Бога, — не тільки розмови про Бога, але слухання Його, — вимагає тиші, зупинки, мовчання. Продовжимо цитату зі св. Григорія Богослова: «Коли ж можна? Коли ми вільні від зовнішньої твані і суєти, коли розум не зливається з негідними і блукаючими образами...Тому що дійсно треба зупинитися, щоб розуміти Бога».
Іншими словами, справжнє богослов’я — це містичне богослов’я. Ніхто не висловив це краще від Володимира Лоського: «Богослов’я і містика аж ніяк не протиставляються; навпаки, вони підтримують і доповнюють один одного. Перше неможливе без другої: якщо містичний досвід є особистісним проявом загальної віри, то богослов’я є загальним виразом того, що може бути на досвіді пізнане кожним...Отже, немає християнської містики без богослов’я і, що суттєвіше, немає богослов’я без містики. Невипадково передання Східньої Церкви зберегло визначення «богослов» тільки за трьома духовними письменниками: перший з них — св. Іоан Богослов, найбільш «містичний» з чотирьох євангелістів, другий — св. Григорій Богослов, автор споглядальних поем, і третій — св. Симеон, названий Новим Богословом, який оспівував єднання з Богом. У такий спосіб містика розглядається... як досконалість, як вершина будь-якого богослов’я, як богослов’я чистого».

ПРО ЛЮБОВ ЯК СЛУЖІННЯ

Рудольф ШНАКЕНБУРГ
«ЕТИЧНЕ ПИТАННЯ НОВОГО ЗАВІТУ» — «Дух і літера», 2008

Ця книга — один з найкращих у Европі підручників з християнської етики. Вперше українською мовою з’являється викладення засад християнської етики на такому високому науково-бібліїстичному рівні. Дослідження все¬світньо відомого католицького богослова, професора новозавітної екзегези Вюрцбурського університету, враховує всі важливі досягнення біблійної нау¬ки за останній час та є за своїм характером науково-популярною працею. Автор розглядає питання етики Нового Завіту і широкого кола пов’язаних з нею проблем — екзегетичних, філософських, соціяльних, побутових. Книга складається з двох частин. У першій досліджуються етичні вимоги самого Ісуса Христа, у другій — ставлення до них перших християн та втілення цих ви¬мог у життя ранньохристиянської спільноти.

Про любов до Бога Ісус ніде, крім Головної заповіді, пря¬мо не каже, але вона є для нього наскрізною передумовою — не в останню чергу завдяки Його довірливим стосункам із Богом, із Отцем (Аввою). Сплетеність із любов’ю до ближ¬нього, вплив любови до Бога на любов між людьми мають підставу у вісті про Царство Боже: Бог хоче, аби його люби¬ли так, як любить Він сам у Своєму милосерді, й виявляли це в любові до людей. Із цього випливає ідея уподібнення Бо¬гові. Подвійна заповідь любови немовби дає нам уяв¬лення про цей нерозривний зв’язок у стислому, програмно¬му узагальненні, сенс якого має бути ясним, захищеним від хибних тлумачень.
Своєю рівноправною заповіддю любови до ближнього Ісус указав широке поле здійснення любови до Бога. Однак було б неправильно обмежувати любов до Бога здійсненням лю¬бови до ближнього. Вона є всеохопною, як про те свідчить висловлювання про служіння двом панам (Мт. б, 24 / Лк. 1 б, 13), де від людини вимагається звільнити себе для Бога й подолати свій потяг до мамони. Наступний за цим уривок у Мт. б, 25-34 (пар. Лк. 12, 22-31) вимагає позбутися земних турбот. Позаяк ця промова завершується застереженням шукати замість цього (у Матвія: «спершу») Царства Божого, то ми можемо сказати: любов до Бога в розумінні Ісуса оз¬начає передусім — із вірою та послухом виконувати всі ті вимоги, що про них Бог сповіщає через Ісуса як про умови вступу до Царства Божого.
Любов до Бога передбачає також і релігійні акти як такі. Ісус часто спонукає до молитви. Матвій присвячує їй два уривки в Нагірній проповіді (б, 5-15; 7, 7-11), Лука — чима¬лу частку своїх «подорожніх нотаток» (11, 1-13). У цих мо¬литовних настановах, зокрема в «Отче наш», Ісус намагаєть¬ся за допомогою нових і нових слів, а також яскравих метафор (Мк. 11, 23-24 пар.; Лк. 17, 6) пробудити у своїх учнях міцну й непохитну довіру до Отця Небесного. Ця до¬віра має зберігатися й у випробуваннях та скруті, як це довів сам Ісус Своєю молитвою в саді Гетсиманськім (Мк. 14, 32-42 пар.). Для Ісуса любов до Бога — це не почуття, не сердечне поривання, не містичне блаженство, а послух і служіння. Любов до Бога має висловлюватися й набувати нової сили також у спільній молитві (Отче наш!), в участі в громадському богослужінні (Ісус у синагогах!), у спільному відзначенні свят, що нагадують про Божі великі діяння (Пасха!).
Любов до людей безпосередньо й беззастережно ґрунтується на любові до Бога. Марко розрізнює «першу» та «дру¬гу» заповіді, але підсумовує обидві: «Іншої, більшої від цих, заповіді немає» (12, 31). Матвій пояснює: «Друга (заповідь любови до ближнього) подібна до цієї (великої, першої заповіді любови до Бога)».

Зінаїда КОСИЦЬКА
НЕБО І МИ

БІБЛІЙНІ ОПОВІДІ ДЛЯ МАЛЕНЬКИХ/ Ред. Микола Косицький (старший); ілюстрації Зінаїди Косицької, Марії Косицької. - К.:2008
Священна історія, подана у формі бесіди, захоплює реальним відчуттям подій і дає можливість сучасному читачеві стати ближче, майже заглянути у стародавні часи, та сформувати власну позицію і світогляд. Післямова до дорослого читача резюмує багаторічний досвід роботи з дітьми і містить орієнтовну програму занять. Книжка розрахована на дошкільний та молодший шкільний вік, може прислужитися кожній сім’ї, на уроках християнської культури, а також під час занять у церковних недільних школах.
А головне, книжка нашої авторки Зінаїди Косицької написана з великою любов’ю до Бога, до світу і до дітей, і вона цю любов випромінює як у текстах, так і в гарних ілюстраціях.

Як поводяться добрі діти впродовж дня

Тепер, коли ви вже знаєте про Божого Сина Іісуса Христа, про Богородицю, про Небесне Царство, ви вже можете свої почуття самі направляти до Господа і прагнути до Нього в Рай. Щоб правильно жити, людина має всі свої дії спрямовувати до Іісуса Христа і разом із Ним бути в чистоті. Кожного ранку, як тільки прокинетеся, згадайте про Бога, що оберігав вас цілу ніч, і прокажіть: «Слава Тобі, Господи!»
Коли прийде час уставати з ліжечка, зробіть це без зволікань і лінощів. При цьому перехрестіться і скажіть: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».
Потім вмийтеся, одягніться і, перед початком денних справ, станьте на вранішню молитву. Прокажіть її перед іконою спокійно й шанобливо, ніби ви стоїте перед Самим Богом. Якщо у вас є дитячий молитовник, читайте молитви з нього. Якщо його не маєте і не маєте звички казати вранішні молитви, проказуйте одну головну Господню молитву: «Отче наш!»
Цілий день спостерігайте за своїми вчинками, за своїми думками та бажаннями. Все звіряйте з Божими заповідями й правилами. Привчайте себе любити Бога усією душею і кожну дію робити за Його волею. Для цього охоче виконуйте все, що Він заповідав і що для Нього було б радісним. Не робіть справ, які могли б Його засмутити.
Запам’ятайте: Бог наближається до нас, коли ми виконуємо Його заповіді, тоді Він нас очищає і дарує радість, а ще пізніше — блаженство.
Коли до вас приходять щасливі хвилини, намагайтеся не зазнаватися. Завжди пам’ятайте, що це все нам від Бога. Дякуйте Йому за все. В біді не сумуйте і не впадайте у відчай. Знайте, що Господь допоможе вам завжди і підтримає. Згадуйте, як Христос зносив Свої муки. Цією згадкою підтримуйте себе під час усякої біди.
Заповіді Господні добре запам’ятайте та виконуйте їх на ділі. Якщо захочете, щоб до вас люди ставилися добре, ставтеся добре і ви до них. А щоб вас не ображали, не ображайте нікого.
Допомагайте ближнім чим можете: порадами, прикладом і справами. Хто поділиться з бідним, той поділиться із Самим Христом.
Від поганих учинків, від поганих людей тримайтеся подалі. Щось побачите недобре, не повторюйте собі ніколи подібного.
Не судіть інших, не судитимуть і вас. Не насміхайтеся з інших, з вас також не будуть насміхатися.
Відходьте від порожніх розмов та пустощів.
Кожну справу починайте з молитвою і закінчуйте її подякою Богові.
Віддавайте перевагу праці, а не розвагам та іграм.
Увечері подумайте над своєю поведінкою впродовж дня, згадайте, що ви зробили для Бога, чим Його засмутили. За все добре подякуйте Богові. За щось прикре попросіть у Нього пробачення, покайтеся.
Вечір приносить утіху тим, хто прожив день із користю. Перед сном станьте на молитву, пригадайте, чи когось не образили, чи не капризували, чи не докучали батькам вередуванням. Згадайте, чи з усіма ви поводилися чемно.
Якщо зробили якийсь недостойний вчинок, можна завжди попросити вибачення в людини, яку ви образили, і в Бога, Якого засмутили. Лягайте спати з думкою виправитися і надалі догоджати Богові.
У неділю намагайтеся завжди ходити з батьками до церкви. Добре, коли діти та дорослі причащаються Святих Христових Таїн — Тіла Божого і Крови Божої у вигляді хліба та вина, Святих Дарів. Пам’ятаєте, Господь Іісус Христос заповідав це робити на згадку про Його заповіді та муки, які Він перетерпів задля нашого щастя і вічного життя?
Причащатися потрібно тільки натщесерце. Для немовлят батьки іноді беруть у священика дозвіл трошки поїсти. Вранці на початку Божої служби потрібно підійти в церкві до священика, розповісти йому про свої гріхи, покаятися в них. Так ми очищаємося від них і можемо після цього підходити до Христових Таїнств. Потім із благословення священика маємо прийняти з чаші Святі Дари.
Якщо будете так робити, ваш Ангел-помічник у радості оберігатиме вас. На вечірній молитві він разом із вами подякує Богові за день, який ви прожили в мирі, а потім оберігатиме ваш сон упродовж ночі. Коли ж ви прокинетеся вранці, він стане з вами на вранішню молитву і допомагатиме прожити наступний день із Божими думками та справами.
Ось я й переповіла вам багато з того, що колись у дитинстві мені розповідала мама. Ви вже знаєте, як хороше жити в Раю, де немає ні хвороб, ані горя. Де ніхто ніколи не плаче, де немає обману, заздрощів, бідности та страху. Там живуть тільки добрі святі люди. Вони живуть там вічно, і ніколи не старіють, і ніколи не хворіють. Усі в Небесному Царстві люблять одне одного, і Сам Господь Бог і Його Син Іісус Христос розмовляють із ними, як колись давно-давно з Адамом та Євою в Раю. Там осяйні ангели співають біля Божого престолу.
Якщо ви захочете потрапити в країну вічного щастя, в країну, куди кличе нас наша Божа душа, ви завжди тепер можете до неї вирушити. Правила вам уже відомі, а шлях — це наше життя. Божий Син уже проклав нам туди дорогу. Маємо тепер стати чистими Божими дітьми, щоб порадувати Його своїм життям і справами.
Готуються люди до життя в Раю по-різному. Хто в сім’ї доглядає хворих, хто завзято навчається чи лагідно навчає інших, хто щедро допомагає бідним. Головне у всіх справах — не лінуватися і виконувати їх радісно з Божими заповідями та в злагоді. Уявляєте, як було б добре, коли б кожен із нас вирішив жити за Христовими заповідями уже сьогодні? Все на землі стало б одразу, як на небі, і Райська любов уже тепер могла би постійно жити між людьми. Рай уже й зараз часто виникає між нами, коли ми робимо все з любов’ю. Тільки він ще може зникати чи ставати невидимим, коли хтось із нас не втримується і нагрішить.
Якщо ж ми будемо вірними Христу всією душею і всім серцем, почнемо виконувати Його заповіді, то зможемо творити Рай на землі надовше. А згодом, коли Господь забере нас до Себе на небо, ми зможемо стати бажаними гостями Його вічного Небесного Царства, Країни Радости, Країни наших сподівань.
У Небеснім Раї ждуть нас водограї
І сади духмяні у цвіту.

Галина МАНІВ
УКРАЇНСЬКІ ІКОНИ
З майбутньої книги

Доля чудотворного образу Волинської Богоматері

У 1962 році, коли на нашій землі панувала безбожна совєтська влада, один науковець зайшов якось до Покровської церкви у Луцьку. Нікому не відомо, чи зайшов він помолитися тишком, а чи просто оглянути гарний давній храм. Хоч як там було, але раптом помітив цей чоловік дуже стару на вигляд ікону Богородиці. Він знався на іконописі, тому зацікавився й підійшов ближче, щоб добре роздивитися образ. Зі старої дошки зазирнули в його серце спокійні, мудрі очі Божої Матері. Довго не міг відірватися від споглядання величної постаті Пречистої Діви. Нарешті чоловік перевів погляд на Боже Дитятко… і був вражений. Іконописець зобразив не Дитину, а дорослу Боголюдину з суворим поглядом. Може, він не вмів малювати дітей? Але від усього образу сходила в серце така сила та впевненість, що науковець зрозумів: майстер змалював так маленького Ісуса навмисно. Іконописець прагнув показати не слабку Дитину, а готового до дії Чоловіка, Який кличе за Собою інших і вселяє в них рішучість, отож знайшов, як це зробити засобами образотворчого мистецтва.
Вочевидь, ікону писали в буремні роки. Але коли? Здогад, що здавався неймовірним, примусив серце науковця забитися сильніше. Він поспіхом вийшов із храму і за кілька часу повернувся... але вже не сам. З ним були такі ж, як і він, вчені-реставратори. Вони оглянули старовинну ікону й теж зацікавилися. Тож забрали її до Київа, щоб обстежити якомога ретельніше. Неймовірні припущення підтвердилися: образ справді був старовинний – написаний за часів монголо-татарської навали, тобто понад 700 років тому! Тоді вчені стали досліджувати його ще уважніше. Вони дійшли висновку, що ікону написав волинський (український!) майстер за візантійською традицією.
Як вони про це довідалися? О, та ж у вчених є дуже багато секретів! Але деякі з них нам пощастило дізнатися. Виявляється, ще у VI сторіччі Отці Церкви стали з амислюватися над тим, як краще зображувати лики Господа, Цариці Небесної та святих. Адже ікона мала стати «мальованим словом» і допомагати пізнавати Бога. Так поступово були створені іконописні канони Православної Церкви. У зображенні обличчя Богородиці, приміром, намагалися підкреслити довгий, тонкий ніс, великі сумні очі, як символ жіночности; а малі вуста Мали свідчити про відсутність тілесної пристрасти.
Неабияке значення в канонах і зразках надавалося застосуванню певних кольорів. Переважали золотистий і жовтий, які символізували кінцеву мету життя християн — Небесне Царство. Білий означав сходження небесного на землю. Блакитний — небесну твердь, зелений — земний світ. Пурпуровий став символом царського, божественного походження. Близький до пурпурового темно-червоний колір теж означав царське походження й об’явлення Божої любови, також це колір страждання та жертви (коли зображують мучеників). Звісно, особливо ретельно підбирали кольори при зображенні Господа Ісуса Христа та Пречистої Діви.З часом значення кольорів-символів змінювалося – залежно від країни та часу, тому, наприклад, навіть на око помітно, що грузинська православна ікона відрізняється від кіпрської, а північно-руська від київо-галицької.
Ось так, знаючи символіку кольорів, якою користувалися художники візантійської школи, вчені розшифрували й те, про що говорить волинська ікона. Золотисто-жовті кольори на ній (обличчя, плащ, накинутий на Ісусикові коліна, німби навколо голів) підкреслюють божественність Матері з Дитятком, біла сорочечка на Ісусі — Його небесне походження, блакитно-зелена сорочка на Богоматері — ознака земного походження, Її темно-червоний мофорій — свідчення Божої ласки до Неї.
Але це тільки частина з того, про що довідалися науковці, вивчаючи волинський образ. Серед іншого вони встановили й приблизний час створення ікони. Вважають, що її написано після 1289 року, коли князь Мстислав Данилович переніс свою резиденцію з Володимира-Волинського до Луцька, де був більш укріплений замок. Сюди ж перейшла й Волинська єпископська катедра. «Волинська Богоматір», написана місцевим майстром, мала подавати допомогу волинянам в опорі монголо-татарським загарбникам. І напевно, не одне чудо сталося від цього дивовижного образу.
Всі, кому пощастило бачити цю волинську святиню, відчували силу, яка виходить з неї. Ті, хто не вірить в Бога, вважають, що так діє на людину мистецтво. Але християни не сплутають силу чудотворної ікони із враженням від споглядання просто гарної картини. Це тому, що християни відчули на собі дію благодаті Божої, тож знають, що вона відрізняється від простого естетичного задоволення, як небо відрізняється від землі.
Отже, науковці дослідили ікону, реставрували її та вивісили в Національному художньому музеї в Київі. Там вона перебуває досі й осяює холодну залу своєю присутністю. Але чи місце святині в музеї? Чи можна впасти там на коліна, щоб молитися до Божої Матінки? Чи пустять до зали людей хворих, убогих, змучених недолею, які не мають грошей, аби заплатити за вхідний квиток? Чи дозволять запалити свічку, відслужити молебень перед «музейним скарбом»?

Мішель КЕНО
ІКОНА — ОЧИЩУВАЛЬНИЙ ОБРАЗ

Наше життя переповнене образами. Вони заповнюють всі соціяльні сфери, зустрічають нас на вулиці, на роботі, доходять до самої глибини серця через пресу і телебачення. На звикання до них і втомливість від них творці образів відповідають все більш вишуканими і настійливими формами і кольорами, часто зовсім не рахуючись з глядачем, чию увагу намагаються привернути.
Сугестивна сила образу дозволяє використовувати його проти нас без нашого відома. Він може формувати наше мислення, розпалювати в нас пристрасті, визначати нашу поведінку, одним словом – відбирати у нас свободу. В нашому суспільстві образ все більше замінює собою текст. Думка витісняється почуттями і особливо зором. Згадаємо хоча би про те, якою величезною приманкою для зору є вулиця з її вітринами, виставками товарів, переливами вогнів реклями? А що казати про рекляму, що все настирливіше вривається в наше життя? Як тільки стає важливою лиш вигода, людські якості поступово запорошуються, а звернення до почуттів все сильнішає. Образ, що володіє завдяки своїй символічній силі і впливу на почуттєву сферу високою навіювальною здатністю, закрадається тоді вглиб нашої істоти, вражаючи внутрішнє життя.
Отож, духовне життя потребує вибору між двома полюсами – або підпорядкування душі плотським пристрастям, або одухотворення плоті в напрямку, вказаному іконою.
Нинішня раціоналістична, наукова і механічна однобічність загрожує небезпечною атрофією життєтворчих можливостей, про що свідчить розпад сучасного живопису.
«Душі розпадаються, а за ними й обличчя», – писав великий український письменник Микола Гоголь, котрий підкреслював, що кожен художник обдарований місією, яку не повинен іґнорувати:
«Мистецтво – це примирення з життям! Воно є запровадженням в душі стрункости і порядку, а не сум’яття і розладу... Істинний витвір мистецтва має в собі щось заспокійливе і примирливе... Якщо ж витвір поета не має в собі цієї якости, то він є самим лише благородним гарячим поривом, плодом тимчасового стану автора» (Лист до Жуковського від 10.1.1848).
Те, на що людина дивиться, поступово формує її особистість. У жителів Тібету і Камбоджі ми знаходимо риси безтурботного спокою Будди, з образом якого вони зріднилися. Треба бути сліпим, щоби вбачати в цьому лиш расову особливість.
Очі – місце зустрічі зовнішнього і внутрішнього світу – найбільш прозора і жива части¬на тіла. Коли їх світло гасне – настає смерть.
«Світильником тіла є око; отож, якщо око твоє буде чисте, то і все тіло твоє буде світлим; а якщо воно буде погане, то й тіло твоє буде темне» (Лк. 11:34).
Цей вірш Євангелії від Луки повертає нас до ікони. Вона очищує і розвиває внутрішній зір. Уже Отці визнавали зір першим із чуттів, а образ – засобом освячення душі. Інакше кажучи, ікона є образом безтілесного світу: не в тому значенні, котре заперечує творіння, а в значенні – перетвореного, преображеного, такого, що став прозорим завдяки одухотворенню, що охоплює весь космос.
Ікона Христа, Його нерукотворний образ, лежить в основі всіх решти зображень людського обличчя. Лик Бога, що став Людиною, одухотворює всі інші обличчя. Тому іконоборцем стає кожен, хто відмовляється бачити в людині відображення Божественного образу. Це Каїн, що постійно відроджується.
Додамо, що бачення християнина-живописця базується не на абстрактних формах, а на тому, щоби знову відкрити істинний Лик, як того потребує Втілення Христа, істинного Бога й істинної Людини.
Як зображення трансцендентної Реальности, ікона наповнює наше бачення світу красою. Головну ролю тут відіграє споглядання. Зупи¬нившись на образі, дух зосереджується на Реальності, яку він символізує.
Хіба це не та зустріч пророка Іллі з Богом, про котру оповідає Третя Книга Царств? – «...І ось, Господь пройде, і великий і сильний вітер, що роздирає гори і руйнує скелі перед Господом; але не у вітрі Господь. Після землетрусу вогонь. Але не у вогні Господь. Після вогню віяння тихого вітру» (3 Цар. 19:11-12) — і саме в цьому тихому віянні – Бог.

НИЩІВНИЙ УДАР ГОЛОДОМ
Євген СВЕРСТЮК

Великі катастрофи бачаться на віддалі. На Заході чутки про Голодомор 1933 р. шокували і здавалися неймовірними. І досі важко в таке повірити.
Діяпазон оцінок широкий – від простого заперечення до осмислення нечуваного злочину проти людства. Нагадаємо, що замовчування великого злочину веде початок від біблійного Каїна, що і брата убив, і правду приховавши, допустив лож перед самим Богом.
Першими український Голодомор 1933 р. потрактували як геноцид української нації чужинці, і то вже на відстані десятків років. Найбільше спустошені голодом східні і центральні області України і досі не опритомнились і не дуже хочуть «ворушити минуле». Однак ті особи, кого хвиля війни винесла на Захід, дали неоціненні живі свідчення, які й дали підстави молодому американському науковцеві Джеймсу Мейсу і відомому історикові Роберту Конквесту з певністю говорити про український геноцид. Твердо стоїть на цьому і видатний французький історик Ален Безансон. Характерно, що усі ті чужинці були вражені відкриттям прихованої правди. «Немає жодного сумніву, що проти Совєтського Союзу потрібно висунути обвинувачення в геноциді за дії проти України. Принаймні такою була точка зору професора Рафаїла Лемкіна, автора проєкту Конвенції», — пише Роберт Конквест у «Жнивах скорботи» («Терен», Луцьк, 2007. – С.316). І далі: «Навряд чи можна заперечити, що проти українського народу скоєно злочин: чи то в камерах смертників і таборах, чи в голодуючих селах проти мільйонів людей, котрі були тим народом».
В середині 80-х років, коли це писалося, ще було важко проламувати стіну замовчування чи то геноциду, чи концтаборів, чи навіть уже доведених убивств у Катині. Таємницю злочинів захищала і воєнна потуга СРСР, і аґенти впливу, і сама інерція усталених понять. Сміливі науковці були гнані і всіляко переслідувані за правду, а передусім були інформаційно ізольовані.
Сучасна Російська Федерація є правонаступницею СССР, передусім у замовчуванні злочинів, за які треба відповідати. Окрім закидів у «недружньому ставленні до Росії», висувається той арґумент, що періодичний голод був у всьому СССР. Однак Конквест вивчає український Голодомор саме на тлі усього того, що творили большевики у всій країні. У його книзі є розділи «Трагедія народів Середньої Азії та Казахстану» і розділ «Кубань, Дон і Волга». І саме на тому тлі вимальовується особливий розділ «Наруга над Україною». Тонкий стиліст і поет, автор дуже точно вживає слова: в Україні був голод не через безгосподарну політику Кремля. Тут було організовано систематичне винищування міцних селянських родин, носіїв віри і традиції, винищування інтеліґенції і взагалі впливових особистостей, а також винищування партійних національних кадрів, запідозрених у симпатії до народу. То була продумана політика «нищівного удару» в серце нації і тактика спустошення землі, де вже не підійметься дух волі.
Про наругу над Україною дуже правдиво пише Ісаак Бабель, учасник революції, автор «Конармії»: «Повидал я в гражданскую потасовку много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но это все было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь так же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающее…»
Таке враження про моральний геноцид виніс письменник з села Велика Стариця, де проживав два місяці – «одно из самых резких воспоминаний за всю жизнь – до сей минуты просыпаюсь в липком поту».
Отже, душогубство тривало – і не тільки в Україні – десятки років. Однак ми вичленовуємо рік геноциду, оповіщений новорічною телеграмою Сталіна 1 січня 1933 р. «до українського селянства» — про те, що репресувати не будуть тих, «хто добровільно здасть прихований хліб», і будуть репресовані ті, хто не здасть («проіґнорує попередження»). Тим часом, вождь знав з повідомлень ОҐПУ на кінець 1932 р., що хліб з України уже викачано. За цим стояло уже рішення про тотальний обшук українського селянства, щоб встановити, хто приховує свій хліб. Тоді ще не могли собі навіть уявити усних інструкцій, за якими ховалося право обшуку і у тих, що виконали зобов’язання, а потім повторно виконали. А вже зовсім паралізувало розум те, що конфісковували в домі усе їстивне.
Кремль пам’ятав українські національні дати — 22 січня (День Незалежности) Сталін власноручно забив останнього цвяха: він написав розпорядження блокувати кордони України і Кубані, щоб унеможливити втечу голодних.
У всьому світі у всі часи голодуючим надходила допомога. Про великий голод в Україні знали у світі і пробували надсилати допомогу. Кремль завбачливо організував інформаційну бльокаду. Слово «голод» було заборонено. Допомоги не приймали.
Блокада лжі – один з доказів спланованого злочину. В загальній системі секретности політика голоду була особливо засекречена. Пропаґанда, яка була єдиною формою леґальної думки, оформляла усе в революційні гасла, а міжнародня аґентура забезпечувала дезінформацію.
Пролазливий кореспондент газети New York Times Дюранті у дописах до американських газет заперечував факт голоду в Україні, за що був нагороджений орденом Леніна. Зате в приватних розмовах визнавав, що голодом скосило 10 мільйонів українських селян. Очевидно, в доступному йому найвищому колі говорилося відверто. Тільки організатори голоду могли знати про його справжні маштаби: туди сходилася інформація і звіти про хід Голодомору.
Про штучний голод знали практично всі, кого це боліло. Не можна було приховати факту, що 1932-1933 роки були в Україні урожайними. Але наскільки важко було прорвати інформаційну бль окаду і закляте коло комуністичної солідарности, свідчить книга опозиційної сенаторки польського парляменту Мілени Рудницької під промовистою назвою «Боротьба за правду про Великий Голод». Починаючи від 1933 р. вона апелювала до всіх міжнародніх інституцій і натрапляла на глухий опір політичної кон’юнктури. На Заході факти про великий голод в Україні заглушувала добре організована контрпропаґанда.
Не дуже добре був поінформований світ і про те, що Україна три роки гарматами Петлюри і кулеметами Махна боролася проти російських окупаційних Білої армії і Червоної армії, що ця війна тільки затихала, і що учасники тієї війни в Кремлі вирішили завдати, за виразом Сталіна, «нищівного удару» голодом українському селянству, яке й чинило національний опір.
Отже, геноцидна війна голодом 1933 року була стратегічною операцією з метою підтяти коріння небезпечної республіки. Адже Кремль готувався до війни, яку й розпочав у 1939 році.
Про сплянованість геноциду свідчить його всебічний характер. «Українізація» була використана для виявлення активних особистостей, а далі заборонена. На день народження Т.Шевченка 9 березня 1930 р. в Харківському оперному театрі було відкрито суд над українською інтеліґенцією на чолі з авторитетним академіком Сергієм Єфремовим. Чекісти жартували: «Опера СВУ по сценарію ҐПУ».
То було демонстративне національне приниження з натяком чекати продовження. Далі пішли масові арешти української інтеліґенції, далі розстріли письменників (з повідомленнями в пресі) і буквально полювання на українських священиків та нищення храмів, по суті, наступ на носіїв української традиції, мови, культури.
Показово, що прославлений у світі просовєтський кінофільм О. Довженка «Земля» в 1930 р. був заборонений. В ньому побачили показ вітальної сили українського народу.
У війні з українським народом («прихованими петлюрівцями») використовувалися кримінальні методи грабунку і навіть військова фразеологія «нагальний прорив», «нищівний удар», «викриття і розгром контрреволюційних сил», «показові розстріли» тощо. Ціль спустошення нації була досягнута. Постгеноцидна нація втратила здатність до самозахисту. Комплекс нижчовартости вразив цілі покоління. Нове кріпацтво було оспіване тими, кому дарували життя. Вимерлим селам без хрестів і могил оголошено перемогу — «народної влади» над народом.

ВЕЛИКИЙ ГОЛОД В УКРАЇНІ 1932-1933 РОКІВ: у IV томах. Свідчення очевидців для Комісії Конґресу США/ Виконавчий директор Комісії
ДЖЕЙМС МЕЙС – К.: Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2008

Передмова ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Віктора ЮЩЕНКА

Ви тримаєте у руках одну з найважливіших книг національної пам’яті України. У чотирьох томах, які були зібрані у 80-х роках XX століття для спеціальної Комісії Конґресу США, зафіксовано свідчення наших земляків, що пройшли крізь пекло Голодомору 1932-1933 років. Дуже важливо, що нині, в час вшанування 75-ї річниці Голодомору, ця книга правди виходить і в Україні.
Ми відкриваємо видання, яке має унікальне значення для нашої історії. З моменту його появи пошук істини про причини, винуватців і жертви Голодомору набув незворотного характеру.
Зі спогадів очевидців постає весь маштаб людиноненависницької спроби упокорення української нації, свідомо вчиненої тоталітарним комуністичним режимом. На підставі зібраних і проаналізованих матеріялів Комісія Конґресу США сформулювала 19 висновків, найголовнішим серед яких стало визнання злочину проти українського народу актом геноциду.
Разом із першими міжнародніми дослідженнями, присвяченими штучному голоду в Україні, ця книга змогла прорвати інформаційну блокаду, за допомогою якої радянська влада десятиліттями намагалася приховати вбивство мільйонів невинних людей. Світ дізнався про одну з найбільших гуманітарних катастроф в історії людства.
Від імени українського народу і його держави складаю слова найглибшої національної шани перед справжнім подвигом упорядників цієї книги — молодих дослідників на чолі з видатним американським істориком, виконавчим директором Комісії Джеймсом Мейсом. У складний час у житті України вони стали провідниками пам’яті, голосу і болю нашого народу.
З особливим теплом згадуючи зустрічі й контакти з Джеймсом Мейсом, людиною високої громадянської моралі й відданости справі відновлення правди про Голодомор, я певен, що в серці України пам’ять про нього буде вічною, як про одного з найдорожчих синів нашої нації і великого, дійсно світового значення захисника цінностей людського життя та гідности.
Кожне свідчення, кожен том із цього видання є цеглиною у відбудові історичної справедливости і відродженні духу українського народу, чия сила воістину є незнищенною. Ця книга служить великій меті оздоровлення нашої національної свідомости і водночас справі застереження і запобігання будь-яким замахам на людське і національне буття.
Запрошую кожного читача до глибокого осмислення подій і випробувань, які пережив наш народ. У цьому пошуку ми знайдемо ключ до розуміння нашого національного шляху, його завдань і перспектив. Ми повертаємо правду про минуле, щоб творити нове, гідне і безпечне майбутнє нашого народу.

КИЇВСЬКИЙ МЕМОРІЯЛ ГОЛОДОМОРУ

Із самого початку було зрозуміло, що проєкт зведення в Київі великого меморіялу, ініціятором якого виступив Президент Вікор Ющенко, має бути ґрандіозним. Однак по-справжньому оцінити його розмах удалося лише нині.
Для створення Меморіялу жертв Голодоморів у Київі було обрано вже досить добре облаштоване місце в центрі – на печерському пагорбі, між з Алеєю Слави та Київо-Печерською Лаврою. Його будуватимуть у дві черги. Перша – це меморіяльний знак, друга - будівництво музею на цьому ж схилі, тільки нижче. Значні кошти проєкту їдуть на роботи з укріплення ґрунту, аби схил витримав ці споруди. Нині вже на завершальній стадії перебуває зведення монументу жертв Голодоморів. Його має бути відкрито цієї осени до 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років. Пам’ятний знак матиме форму свічки та стоятиме поруч зі стелою невідомому солдату.

НОВИЙ ФІЛЬМ ПРО ГОЛОДОМОР

Для вшанування 75-их роковин Голодомору в Україні нині йде робота над новим документальним фільмом. Режисером є здобувець нагород у царині кіно Юрій Луговий - член канадійської Академії кіно і телевізії. Назва фільму – Genocide Revealed. Він ґрунтується на нещодавно оприлюднених архівних матеріялах щодо ґеноцидної природи штучно зорґанізованого Сталіним голоду. Фільм містить інтерв’ю з істориками і з людьми, що пережили Голодомор в Україні. Також у ньому широко оцінюється сталінська політика, спрямована на знищення українців як народу.
Прем’єру фільму заплаяновано на листопад. Робота над ним почалася у лютому цього року. Хоча продукцію координовано з Монреалю, зйомки провадилися на Сході України, в місцях, уражених голодом у 1932-33 роках. За допомогою української знімальної групи канадійська творча група знімала в Україні у травні-червні, взявши інтерв’ю в численних свідків, включно з тими, що живуть на україно-російському кордоні. Цікаво, що цілком несподівано і без попередження під час зйомок, коли творча трупа прибула до Донецької области, її там вітали традиційно хлібом-сіллю. Селяни дякували за роботу над цим фільмом про страшне вбивство мільйонів, що померли з голоду.
Серед членів знімальної групи – оператори Істан Розумний та Адріяна Лугова, водій Володимир Бандура, координатор попередніх зйомок Ніна Лапчинська. Працюючи 10-14 годин на день, включно з вихідними, вони проїхали на Сході України понад 3500 кілометрів і назнімали понад 40 годин цінного матеріялу. Нині ці матеріяли — на стадії монтажу.
Початкові ґранти, що уможливили зйомки, надали банк Caisse Populaire Ukrainienne Desjardins, Українська національна федерація, Українська фундація Британської Колумбії і монреальський відділок СУМ. Нещодавно було також одержано підтримку відділку «Просвіти» у Ляшіні, Квебек, Ліґи українських жінок, Ошава, д-ра Вольтера Лебедина з Вінніпеґу, та фундації ім. Шевченка.
Режисер Юрій Луговий каже: «Новий документальний фільм про Голодомор-ґеноцид вже давно чекають. Цей фільм послужить як дуже потрібний освітній ресурс для курсів вивчення ґеноцидів, для студій Голодомору-ґеноциду в канадійських та американських школах та університетах, а також для усвідомлення широкої громадськости в усьому світі».
Слід сказати, що за свою діяльність для добра України пана Лугового було нагороджено президентським орденом.

Олександер ТКАЧУК
У ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРИЦІЛІ ІМПЕРІЇ

У пам’яті більшости українських телеглядачів закарбувалась картинка, як грузинські «Гради» дають реактивний залп по «мирному місту Цхінвалі». А логічні питання: куди падають снаряди? – і чи взагалі це грузинські системи реактивного вогню? – залишились поза кадром. Доводилося всім нам на віру сприймати коментар цих подій. Події російсько-грузинської війни у більшості випадків українське телебачення просто калькувало, ретранслюючи інформаційні штампи московських телеканалів. Тому масова свідомість українців піддавалась не менш інтенсивному обстрілу й ураженню, ніж території, що потрапили під обстріл «Градів». Сьогодні вже можна із певністю говорити про присутність в українському інформаційному просторі «чужих сил», що загрозливо прагнуть впливати на нашу свідомість, з метою спотвореного відображення нею політичних подій у потрібному їм ракурсі. І це вже, мусимо визнати, дуже серйозна проблема, що не має нічого спільного із поняттям «свобода слова». Якщо й далі не помічатимемо цієї проблеми, не вирішимо її, то незабаром опинимося в ситуації, про яку попереджав Кобзар: «Та не однаково мені, // Як Україну злії люде // Присплять, лукаві, і в огні // Її, окраденую, збудять…»
Важливість інформаційної безпеки країни пріоритетна, але не самодостатня, і є лише сеґментом національної, реґіональної та глобальної безпеки. Тому, щоб предметно вести про неї мову, необхідно спочатку піднятись до «висот» глобальнішого процесу, і звідти вже інтерпретувати явище. У цьому контексті можемо стверджувати, що сьогодні чітко увиразнилась тенденція порушення балансу сил в східньоевропейському реґіоні. І найсумніше те, що Україна не може, навіть якби й хотіла, залишитись осторонь від цього руйнівного процесу – широта і всеохопність останнього просто не дозволить їй це зробити. Тому наше завдання полягає не в тому, щоб намагатись уникати загроз, а в тому, щоб виробити такі правила поведінки, які дозволять впоратися нам із ними.

ФАКТОРИ ВІДРОДЖЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Сьогодні рушійною силою деструктивних змін в постсовєтському реґіоні стала Російська Федерація. Її безоглядні дії щодо окупації частини Грузії поставили перед нами низку серйозних питань, найважливіше з котрих: як вона зважилася на такий крок? Які чинники дозволили цій, хоч і великій за територією, але також з колосальним запасом внутрішніх суперечностей країні піднятись на вищий ступінь реалізації національних інтересів? Наскільки далеко Росія здатна заходити в своїх геополітичних амбіціях? Характер отриманих відповідей дозволить нам вживати адекватні заходи із власної безпеки. Тут, на мою думку, можна виокремити три типи факторів, що так невпізнанно змінили Росію. Перший, політичний – за час свого правління Путіну вдалося перетворити пост-каґебістське середовище у своєрідну протототалітарну політичну силу, що здатна стабільно контролювати розвиток політичних процесів у країні; другий психологічний – він стосується стану масової свідомости росіян, точніше, її «травмованости». Розвал Союзу і подальші процеси деґрадації російської державности викликали зародження потужних реваншистських настроїв у всіх прошарках суспільства. Це настрої, що в багатьох параметрах тотожні з німецькими періоду 20 – 30- років. І третій фактор: енерґоносії. Встановлення державного контролю за експортом газу, спроба навести порядок у торгівлі нафтою повернулись в країну великими фінансовими потоками, що стимулювали вихід економіки, особливо ВПК, зі стану системної деґрадації. Безумовно, це відчутно і позитивно вплинуло і на весь соціяльний сектор країни. Російська державна бюрократія раптово відчула в собі стабільність і силу. Злиття цих трьох тенденцій в один процес і створило феномен відродження російського імперіялізму.

ІДЕОЛОГІЯ РОСІЙСЬКОГО РЕВАНШИЗМУ

Ще одним важливим чинником тривалого існування імперії є ідеологія, звичайно адаптована до потреб часу. Подібний світоглядний ерзац-продукт швидкими темпами формується і в сучасній Росії. Покищо амплітуда його пошукових запитів хаотично широка – це і «суверенна демократія», і «економічний імперіялізм», і «захист співвітчизників», і різноманітні конспірологічні студії, а також традиційне «збирання російських земель» та «євразійство». Повне становлення ідеології російського імперіялізму попереду, але вже сьогодні можна звернути увагу на одну важливу його складову: геополітику. Дисципліна, яка поступово оволодіває як розумом росіян, так і освітніми катедрами. Останні десять років російський політичний клас безупинно виховувалася на засвоєнні клясичної геополітичної думки. Геополітика стала способом оцінки як внутрішніх, так і зовнішніх політичних процесів, тобто новим системоутворюючим чинником державницької ідеології. Не торкаючись проблеми науковости чи псевдонауковости геополітики, зауважимо, що це своєрідна дисципліна, яка суттєво підсилила мобілізаційність російського неоімперіялізму. Для нас, українців, дуже важливо при аналізі поведінки росіян враховувати саме цей аспект, бо він розкриває багато чого прихованого.
Нагадаємо, що один із найважливіших принципів клясичної геополітики, проголошеного ще Фрідріхом Ратцелем і розпропаґованого Рудольфом Челленом, була ідея природного «зростання держав». Державний організм, який не росте – деґрадує. Це в геополітичних штудіях незаперечно, як «два плюс два — чотири». І є для подібного типу мислення аксіомою, до речі, не позбавленою здорового глузду. За нею, якщо Росія не володіє Кавказом, ним буде володіти хтось інший, швидше всього США. А це загрожуватиме стратегічним інтересам імперії. Отже, необхідно зробити все, щоб ворог не заволодів цим важливим об’єктом для майбутнього зростання російської держави до її «природних меж». Слова «зростання», «захист національних інтересів», «примус до миру» лише метафори одного і того самого явища, яке можна визначити як неоімперську зовнішню політику Росії.
У геополітичному способі мислення російських політиків Грузія є лише важливим стратегічним напрямком зростання імперії, тоді як Україна – «життєвим інтересом». Якщо Грузія для нової російської зовнішньополітичної доктрини лише «проба сил», то Україна буде вирішальною битвою – бо вона і в культурному, і в економічному, і в геополітичному сенсі сприймається ними як «вісьовий простір» (Хартленд – осердя землі). А як стверджував свого часу видатний британський геополітик Маккіндер: «Хто володіє Східньою Европою, той панує над Хартлендом; Хто володіє Хартлендом, той панує над Евразією; Хто володіє Евразією, той панує над Світом». Звичайно, координати Хартленду у нього декілька разів змінювались, але в даному випадку місце України в російському геополітичному мисленні фактично співпадає з цими визначеннями. Цей спосіб російського імперського мислення міг бути суттєво підірваним, якби Росія зазнала поразки в Грузії; на жаль, так не сталося, тому найближчим часом воно трансформується для нас із абстрактного постулювання в конкретну дійсність.

ЕКСПАНСІЯ НА КАВКАЗІ. ПРОБА СИЛ

Отже, відчувши в собі реальну силу, Кремль захотів змінити і свій зовнішньополітичний статус: «Росія повинна знову стати реальним суб’єктом світової політики», – пролунало як маніфест нової зовнішньополітичної доктрини. Щоб виконати це максималістське завдання, необхідно було, перш за все, дати бій Заходу, зупинити його просування на «життєвий простір» Імперії – колишню територію СССР. Тим більше, що склалася сприятлива ситуація на Кавказі, можливість формалізувати анексію двох грузинських анклавів – Південної Осетії та Абхазії. Але зробити це треба було так, щоб, з одного боку, всі зрозуміли, хто є реальним господарем на Кавказі, а з іншого, надати анексії якоїсь прийнятної для міжнароднього співтовариства форми. Для цього вирішено було – за задумом кремлівських технологів – підігнати розвиток ситуації на Кавказі під косівську проблему на Балканах. Тобто захоплення Південної Осетії та Абхазії зовні мало нагадувати і події в Косово: геноцид, масові репресії, зовнішнє втручання для припинення гуманітарної катастрофи тощо. Така собі димова завіса для подальшої фактичної окупації Росією цих територій під виглядом «миротворця». Але реалізація росіянами цього пляну виглядала грубо і непереконливо. Задовго до основних подій Росія почала неприховано готуватися до проведення маштабної військової операції. Очевидно, не було певности, що все відбудеться легко і просто, дві важкі війни з чеченцями вимагали перестрахування, – все це демаскувало їхні наміри. Напередодні російські інженерні війська почали прокладати залізничні колії в Абхазії для оперативного перекидання ними важкої бронетехніки у можливу точку конфлікту. Плянувалося за невдалого розвитку операції в Осетії завдати удару з цього напрямку в тил грузинським військам. Задовго до бойових дій розпочалося будівництво таборів для біженців. Під самий початок «миротворчої» операції Росія провела маштабне військове навчання, щоб під його шум сконцентрувати на Кавказькому напрямку потужне ударне військове угрупування. І лише після всіх цих приготувань осетинські сепаратисти і російські диверсійні групи почали безперервний обстріл грузинських сіл. Грузинське політичне керівництво було поставлене перед вибором двох жорстких варіянтів дій: або залишити грузинські території і відійти далі вглиб країни, або придушити вогонь провокаторів – прорватись до Рокського тунелю (що з’єднує Південну Осетію з Росією) і заблокувати його. Власне, саме вимушеною реакцією грузинських військ на російську аґресію, а не продуманим наступом, і пояснюється, чому грузинські військові не висадили в повітря тунель (не заблокували перекидання по ньому російських військ). Він занадто добре охоронявся і фактично був недоступний для них. Третього варіянту розвитку подій в Південній Осетії не було, бо лінива і зажиріла Европа спала безпробудним сном, як спала минулого століття, коли нацисти анексували в Чехії Судети. Саакашвілі зважився на другий варіянт, що, як на мою думку, було правильним кроком, звичайно, у стратегічному розумінні. Він зробив мужній і далекоглядний вчинок, хоч можливо і не популярний, особливо у висвітленні проросійських ЗМІ.
Тут варто додати, що за свідченням західніх неурядових організацій втрати населення і кількість руйнувань під час конфлікту в Цхінвалі свідомо перебільшуються російською стороною. До того ж вона оминає той факт, що основна частина руйнувань відбулася не під час захоплення міста грузинськими військами, а, навпаки, при вибиванні їх звідти російськими – коли свідомо використовувались реактивні системи «Ураґан» (набагато потужніші за розреклямований «Град»), важка авіяція тощо. Можна припустити, що основною метою такої поведінки росіян було прагнення показати світовому співтовариству зруйноване місто, щоб звинуватити в цьому грузинів.

ПРЕЛЮДІЯ ДО ВІЙНИ ПРОТИ УКРАЇНИ

Якщо експансія Росії на Україну плянується, то необхідно собі вияснити найближчі дії аґресора, щоб бути готовим дати йому належну відсіч. «Той, хто хоче жити в мирі, мусить готуватись до війни». У цій ситуації нам необхідно засвоїти першу аксіому: жодне НАТО, США чи будь-хто інший не захистять нас, якщо ми самі не будемо готові себе захищати. Патріотичні сили зобов’язані розгорнути широку діяльність з моральної та організаційної підготовки української нації до відбиття аґресії. Це не наш вибір, але наша свідома реакція на цілком реальні загрози.
Нагадаємо, що результат військової кампанії завжди залежить від переваг над ворогом у збройній потузі, в моральному дусі армії і тиловому забезпеченні. Зважаючи на те, що українська ділянка в оборонній стратегії СССР вважалась однією із найважливіших, то нам після розпаду Союзу дісталась достатньо потужна збройна сила. І навіть після всіх реформ, що теоретично мали б підвищувати її обороноздатність, або, як мінімум, зберігати, однак вели у реальності до ослаблення. Незважаючи на це, Збройні Сили України залишаються досить потужними й нині. Тому, плянуючи широкомаштабну експансію, Росія давно вже поставила перед собою завдання максимально ослабити нашу оборонну могутність. Основним інструментом у виконанні цього завдання стала різнобарвна і різношерста п’ята колона – із своїм політичним крилом у парляменті та уряді. Щоб не бути упередженими, відповімо самі собі на питання: чому раптом деякі політичні сили поставили перед собою нездійсненне завдання в дуже короткі терміни реформувати армію – перевівши її на повну контрактну основу? Якби цей підступний план вдалося повністю здійснити, то армія б розвалилась. Адже ані фінансових, ані кадрових передумов до повного переходу на контрактну форму не існувало, а припинення призову до армії повністю паралізувало б її. Невідомо навіть, чи вистачило б персоналу для технічного догляду за технікою, не кажучи про повноцінне існування родів військ. Армія перетворилась би на великий військовий арсенал. Ми мали б армію, що не здатна виконати свій конституційний обов’язок: захистити країну від зовнішнього ворога.
Кажуть, що тільки сліпець двічі наступає на одні й ті самі граблі. Бо досвід дається людині для того, щоб раціонально організовувати своє життя, не повторювати трагічних помилок. Українські можновладці знову, як дев’яносто років тому, вдруге намагаються повторити те саме: спочатку соціялістичний уряд Грушевського розпускає українізовані частини – вважаючи, що «братня робітнича кляса» Росії не нападе на Україну, а тепер це втілює в життя «помаранчевий уряд». Що це: спадкоємна політична шизофренія чи щось гірше? Гадаю, що про розтлінний вплив такого «реформування» на моральний стан особового складу Збройних Сил говорити марно.
Наступний аспект невидимої війни проти України стосується головного рушія нашої економіки: енерґоресурсів. Росія поставила перед собою важливе завдання всіма можливими засобами не допустити диверсифікації джерел постачання в Україну нафти та газу, щоб залишити її «підвішеною» на енерґетичному гачку. В основному це спрямовано на бльокування діяльности західніх компаній по видобуванню енерґоресурсів у Чорному морі (біля українських берегів). А як відомо, через глибоке розташування, наприклад, покладів газу, реально видобувати його можуть лише надзвичайно потужні західні компанії або Газпром. Для України «життєвим інтересом» є спільне добування енерґоносіїв із західніми компаніями, щоб позбутись енерґетичної залежности від Росії. Думаю, хто здатний мислити, той може відтворити для себе, навіть з інформаційних повідомлень, перебіг таємної війни російських спецслужб проти України в українському ж уряді та парляменті. Те саме стосується експлуатації нафтогону «Одеса – Броди». Росія не дозволяє Україні, вдумайтеся в це, на власній території використовувати нафтогін для перекачування азербайджанської нафти у напрямку «Одеса – Броди», змушуючи експлуатувати його у реверсному режимі. Це не припущення, а вбивчий факт, що частина найвищих чиновників так званого «демократичного уряду» конкретно відробляє російське замовлення.
Останнім і, як на мою думку, найважливішим аспектом роботи Російської держави проти нас є неґативний вплив її на нашу політичну систему. Запущена Віктором Медведчуком політична реформа стала фактично основним дезорганізуючим чинником, що перманентно занурює країну в кризу. Українські політичні сили запрограмовані нею не на виконання загальнонаціональних завдань, а на взаємне смертельне поборювання. Свідомо ослаблена президентська вертикаль не справляється з локалізацією різноманітних антиукраїнських процесів. Якщо в Україні не відбудеться радикальних змін, то з часом вона сама розпадеться на удільні князівства – кожне зі своїм окремим феодалом і гербом. Власне, п’ятій колоні потрібно лише постійно підтримувати цей стан політичної ентропії.
Важливою складовою у підтримці цього стану є робота російських спецслужб проти українських патріотичних сил. Дезінформація, провокація і отрута тут головні засоби вирішення проблем. І це вже давно діючий процес. Пригадайте, як налякав Росію в 2004 році можливий прихід до влади в Україні представника патріотичних сил Віктора Ющенка. Вони були готові до будь-яких дій, навіть до вбивства, аби цього не допустити. Координатором виступав Медведчук, саме на цих знаннях ґрунтувалась його упевненість, коли він переконував журналістів, що Ющенко (тобто українець) ніколи не правитиме в цій країні. Хотілось би, що ми самі для себе з’ясували (якщо ми, звичайно, не останні лохи, які всім вірять на слово), які штаби зараз координує Віктор Медведчук?
Власне, і це не секрет: БЮТівські. Юлія Володимирівна на одному телешоу навіть, як завжди невинно дивлячись в очі мільйонній авдиторії, пообіцяла, що Віктор Медведчук змінився, став іншим. І тому немає нічого поганого, що вона з ним співпрацює. Це як у казці про вовка, який раптом став веґетаріянцем. Мені ж, після такої репліки, здалось, що сама Юлія Володимирівна невпізнанно змінилась.
Ми повинні бути готові до того, що російські спецслужби проводитимуть «зачистки» українських патріотичних сил від найактивніших і найталановитіших керівників. СБУ ані за моральним, ані за кадровим складом не здатна зупинити це, фактично не може виконувати покладене на неї конституційне завдання. Потрібне радикальне вливання в СБУ перевірених і гідних цього завдання людей, звісно ж, патріотично налаштованих. Це завдання, що не передбачає зволікання. Воно надактуальне.
Важливішим від нього може бути лише завдання створити єдину патріотичну партію. Партію, не залежну як від олігархічного капіталу, так і від дискредитованих функціонерів. Партію, що опиратиметься на його величність український народ і йому одному служитиме. Це майже фантастичне завдання, але його в тій чи іншій мірі теж необхідно виконати.
На завершення хочу дещо сказати про інформаційну війну. Вона теж ведеться на ураження. Тільки тут падає смертельно пораненою наша свідомість. В оптичному прицілі російських снайперів наші найглибинніші почуття. Якщо Москві неприйнятний якийсь український політик, на нього нападатимуть з будь-якого боку, навіть із боку «псевдонаціоналістів», лише щоб дискредитувати. Якщо він відповідальний у діях, говоритимуть, що нерішучий. А якщо він зразу ж почне рішуче діяти, звинуватять, що диктатор і радикал. Не важливо, що говорити, головне посіяти сумнів, і таким чином підірвати довіру виборців, прибрати з політичної арени. У цій ситуації один лише вихід: навчитися судити не за словами, а за ділами. І ви самі побачите, що коли політик говорить одне, а його діла інші, то зрозуміло: він вас просто «шиє в дурні». І коли він вимовляє улюблені ваші слова: «рішучість», «патріотизм», «єдність країни» тощо, все це лише політичний театр, в якому вас мають за довірливого простака. Коли ж ви трохи потрудитесь і познайомитесь із його ділами, наприклад із позицією контрольованої ним газети «Вечерние Вести», то з жахом побачите, що вона займає відверто проросійську позицію. І це вже по суті справи, а довга коса і невинні очі, то для наївних. Тоді й заяви «про необхідність дотримуватись невтралітету у російсько-грузинському конфлікті» будуть виглядати як фіговий листок, що не здатний прикрити факт змови з російськими аґресорами. Бо в природі не існує ізольованого російсько-грузинського конфлікту, а почалась тривала експансія Російської імперії по «собиранию» втрачених земель, в яких Грузія лише проба сил. Вирішальна битва – Україна. І вона вже таємно почалася.

НАША ВІДПОВІДЬ

Мусимо усвідомити, що протистояння з російським шовінізмом буде не тільки невідворотним, але й тривалим і виснажливим. Воно вимагатиме мобілізації усіх ресурсів нації. Саме буття української нації буде поставлено під знак питання. Хоч ще вчора багатьом із нас здавалося, що з проголошенням Незалежности і, особливо, після Помаранчової революції, це питання назавжди перейшло від політиків до істориків. Та не так склалось, як гадалось: як тільки Росія почала виходити із системної кризи, вона знову поставила його перед нами на повен зріст, як найважливіше політичне питання найближчого майбутнього. Що ж, ще нікому свобода не давалась в руки просто так. Вона хоче, щоб її цінували більше, ніж життя. Ось тоді вона і стане самим втіленим життям.
Будь-який шовінізм — це завжди аґресія, насильство, біль. Ніякі вмовляння, задобрювання ще ні разу за всю історію людства ніде його не зупинили. Милосердя – це не його термінологія. Він визнає лише слово «сила». Тому зупинити наступ російського шовінізму на Україну ми зможемо, лише протиставивши йому свою силу. Силу, що народжується з нашої небайдужости, солідарности та відповідальности. І, звичайно, ясного усвідомлення, з ким маєш справу. У цьому контексті якось зовсім по-свіжому залунав безсмертний вірш Василя Симоненка «Курдському братові». Вчитаймося.

КУРДСЬКОМУ БРАТОВІ

Борітеся — поборете!
Т. Шевченко

Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз,
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.

О, курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади!
На байстрюків свавілля і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади!

Веди із ними кулями розмову,
Вони прийшли не тільки за добром:
Прийшли забрати ім’я твоє, мову,
Пустити твого сина байстрюком.

З гнобителем не житимеш у згоді:
Йому — панять, тобі — тягнути віз!
Жиріє з крови змучених народів
Наш ворог найлютіший — шовінізм.

Він віроломство заручив з ганьбою,
Він зробить все, аби скорився ти...
О, курде, бережи свої набої,
Без них тобі свій рід не вберегти.

Не заколисуй ненависти силу.
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Як упаде в роззявлену могилу
Останній на плянеті шовініст.

Ореста КОВЦУН
Доки будемо блукати манівцями?

Щоб не втратити свободу, громадяни повинні мати чесноту
Ніколо МАКІЯВЕЛІ

Честь – етична категорія, а етика, як відомо, належить до моральної сфери. За нашим законодавством аморальність не вважається злочином, але відшкодування за надані моральні збитки в судочинстві можливі (принаймні ми про таке іноді чуємо). Якщо людина не чесна як фахівець, як вчений — це є аморально? Чи можна такого вченого притягнути до відповідальности за сподіяні моральні збитки? Хто має це робити і перед ким нечесний вчений завинив? За логікою речей науковець – людина освічена, тобіж та, що світиться та несе світло людям. А що виходить насправді, точніше, чому так не виходить?
Нині мати науковий ступінь стало модно. Диплом кандидата чи доктора наук сприймається як обов’язковий додаток до особистих документів. Дарувати свою візитку без запису, що ти є кандидатом чи доктором, стає вже ніби незручно. Відтак дедалі більше захищають дисертації люди зовсім далекі від науки як за своїми мисленням та освітою, так і за родом діяльности. Для захисту дисертацій в Україні функціонують всі необхідні державні інституції (вчені ради, спецради, Вища атестаційна комісія України – ВАК), розроблені чіткі схеми, вимоги та інструкції з проходження дисертацій коридорами цих інституцій. Але, як показує мій 15-річний досвід роботи у ВАКу, якість дисертацій з кожним роком знижується, натомість кількість їх зростає. Причини цього різні, одна з яких, на мій позір, полягає в необ’єктивній рецензії дисертацій. Хто не працював у ВАК, не уявляють собі, з якою проблемою стикається ВАК щоразу при формуванні експертних рад (експертні ради виносять головний, кінцевий вердикт дисертації), позаяк далеко не всі експерти мають мужність дати об’єктивну рецензію дисертації (воістину: «багато покликаних, – та вибраних мало» – Єв. від Матвія 14.22). Із всіх членів експертної ради (15 – 25 осіб) лише троє-четверо (тобто 16%) можуть дати правдиву оцінку дисертації. Це не означає, що решта експертів – не кваліфіковані спеціялісти. Зовсім ні. З певністю можна говорити, що всі члени експертної ради – це високого класу доктори наук, які безумовно здатні оцінити дисертацію. Чому ж більшість із них цього не робить? Сказане стосується як представників з реґіонів, так і представників з Київа. Не раз на тему рецензії дисертацій я проводила бесіди з експертами. У відповідь наводились арґументи на кшталт: «робота на «трійку», але за кожною дисертацією стоїть людина, і я не хочу ламати її долю», дисертація уже захищена (треба робити добро!?); винен не дисертант, а науковий керівник; на наукові дослідження коштів майже не виділяють, і тому, коли аспірант (докторант) виконує бодай яку роботу – треба її підтримувати, та ін.
Лукавите Ви, панове. Всі наведені арґументи лопаються, як мильна булька, якщо подивитися на проблему із моральних та державницьких позицій. Невже необ’єктивна оцінка дисертації є «добром»? Кому таке «добро» потрібне? Запитаймо себе, чи нашій Державі (і не лише нашій) потрібні кандидати та доктори наук на «трійку»? Дисертанту теж таке «добро» не потрібне, оскільки він навіть не зрозуміє, в чому полягає його помилка і якою має бути дисертація (а він же, в майбутньому, буде науковим керівником дисертацій!)
Неадекватна оцінка дисертації починається ще у спецраді, де відбувається її захист. Тобто, виходить якась кругова порука. Дисертація, після затвердження, надсилається у Національну бібліотеку України, де вона лежить на полиці, як зразок, як науковий здобуток Держави із штампом «ВАК України. ЗАТВЕРДЖЕНО» (Я б воліла, щоб там стояв штамп із прізвищами всіх науковців, які проводили експертизу дисертації, щоб прийдешні покоління знали, «хто був хто» в Україні). При цьому зазначу, кожен науковець, який неадекватно оцінює дисертацію, усвідомлює, що він робить щось не те. «Але на даному етапі по-іншому не можна», – кажуть вони. Що це за «даний етап»? Безумовно, наша країна переживає переломний період своєї історії і, зрозуміло, таким періодам притаманні глибокі духовні кризи. Але ця криза, на мій позір, затягнулася.
Переконана, свідомо неправдива оцінка дисертації прольонґує, найперше, духовну та освітню кризи. Починається ланцюгова реакція: недолугий вчений (з дипломом кандидата чи доктора наук) буде надалі виховувати недолугих учнів (за принципом: раб породжує раба). Панове, якою ж пустелею, кому та скільки часу треба недолугих цих водити, щоб вони позбулися своєї недолугости? Та й чи позбудуться?
Така ситуація набирає вочевидь систематичного характеру і переходить з площини наукової у площину політичну, позаяк загрожує державному майбуттю країни. Чому? Дуже просте пояснення. За роки імперії ми уже мали суспільство, в якому панувала брехня, і маємо її наслідок – «дуалізм»: коли говорять одне, а думають інше. Ті, хто був споможний нешаблонно мислити, відділяли себе від імперії, як зазначає О. Забужко, було українське «Я» та імперське «Воно». Ця проблема є неуникненною для всякого внесамостійненого народу.
До чого призвела неправда, відомо: імперія впала під тягарем своїх злочинів. Отже, суверенна держава, яка хоче утвердитися в якості повноцінної сучасної нації, мусить мати інші духовні підвалини.
Переконана, що більша частина патріотичних сил України вірили, що досить проголосити незалежність Держави та заявити про демократичний шлях її розвитку, – і одразу культурні цінності (в усіх виявах) запанують у суспільстві. Але, як бачимо, так не сталося. Щось було прогавлено в становленні нашої Держави. Не враховано, не визначено міру культури, яка була в потенції нашого суспільства в час розпаду імперії. Не було розвідок психологічного стану суспільства та можливих шляхів його розвою в майбутньому. Не піднесено на належну висоту моральних провідників нації. Суспільсьтво не почуло голосу культурної еліти, натомість елітою оголошено політиків. Ми чуємо тепер, як ця «еліта» купує та продає один одного, як вони приватизовують наші землі, на яких вони курортах відпочивають, як примножують свої багатомільйонні статки. Тільки не відчуваємо їхньої любови до нас, ба вони на своїх «мерседесах» лише шелесть, шелесть і на нас лише тьфу, тьфу (О.Забужко). Вони не знають, куди йдуть і перед ким їм доведеться відповідати. Яка ж це еліта? Це – «мухи-одноденки» (Є.Сверстюк).
Пригадую, як кілька років тому в міську маршрутку зайшла група молодих людей (з їхньої бесіди чути було, що студенти), серед них один хлопець час від часу розмову пересипав матірними словами, я не витримала і зробила зауваження, а він мені у відповідь: «А у нас страна такая». Я кажу йому: «Какая такая?». «А у нас вон премьер-министр уголовник, что же вы хотите?» Я щось намагалась йому відповісти, але відчувала, що не переконливо: розгубилася перед такою відвертою, здавалось би простою арґументацією юнака. Але за цією простотою ховався глибокий підтекст...
Тепер ми – самостійний народ із своєю Державою, і постала нагальна потреба дієво явити себе світові, бо ми ще й досі для нього (світу) – terra incognita. Але ж треба мати з чим виходити у світ...
Неправдива рецензія дисертації, пляґіят (нині пляґіят масово розповсюджений, ВАК уже розробив спеціяльну комп’ютерну програму для вияву пляґіяту), замовлення та написання (за немалу плату) дисертацій у фірмах (оголошення про надання таких послуг відкрито демонструють різноманітні фірми у центрі столиці) та ін. – все це є свого роду злочини в духовній сфері, в даному випадку – в одній з її складових – науковій. На подібні злочини наше суспільство покищо «заплющує очі» (точніше, сором’язливо опускає). Проте наслідки злочинів у духовній сфері можуть бути непередбачувані.
Неґативні процеси, які сьогодні відбуваються навколо дисертаційних проблем, відображають загальний стан культури нашого суспільства. Очевидно, що шістнадцять відсотків чесних людей не є тою часткою, яка може переважити шальку на терезах добропорядности суспільства. Ситуація може змінитися, коли постане протест просвітлених людей, можливо, навіть на рівні самозбереження, позаяк, за визначенням психологів, життя — процес розширення свідомости, як прагнення до ідеалу, до істини. Людина має не лише фізичне тіло (видиме), але й тонке (духовне, невидиме) і для її повноцінного існування потрібен гармонійний розвиток як одного, так і другого, інакше буде не людина, а однобока потвора. Розвиток припиниться, настане «небуття». Щоправда таку «розкіш» нам не дозволять закони розвитку людства, за якими ми зобов’язані еволюціонувати, вдосконалюватися, очищуватися від скверни, переходити на вищі щаблі розвитку психіки, являти в собі подобу Божу.

Провідники християнських Церков України звернулися до Уряду з проханням виділити з Державного бюджету України на 2008 рік кошти на друк підручників з «Християнської етики» для п’ятого та шостого класів
Зазначені підручники вже рекомендовані для використання Міністерством освіти і науки України. Проте через недостатність фінансування їх друку більшість українських учнів не можуть ними скористатись. Слід зауважити, що керівництво Міністерства освіти і науки України теж засвідчило позитивний досвід упровадження курсів духовно-морального спрямування на загальнонаціональному та регіональному рівнях та зі свого боку ствердило серйозну зацікавленість у формуванні в учнівської молоді високих моральних рис.

ЇХ БУЛО СЕМЕРО…
Степан СЕМЕНЮК

В 1955 році внаслідок Опору в лаґерях ҐУЛАҐу тисячі в’язнів вийшли на волю. Так званий перегляд справ розпочали з малолітніх, тих, які були осуджені на каторгу, не маючи 18 років. Звільнені роз’їхались повсюди, кому куди дозволили їхати. Малолітнім дозволяли їхати до своїх сімей. Але хоч в документі про звільнення московською комісією було написано, що дана особа повертається в місце свого проживання до арешту, на місцях влада не дозволяла прописувати тих, хто повертався з лаґерів і тюрм.
На Волині з Колими з копалень Бутурилаґ (Долина смерти) опинилась невелика група звільнених. І мали в документі запис, що повертаються до місця проживання їх сімей (батьків) в Україні, та однак влада їх не прописувала, даючи 24 години на виїзд – куди геть. Серед цих малолітніх був і Володимир Доманський з села Гаразджа, поблизу Луцька. Він приїхав до своїх батьків, і сім років його не прописували не лише в своєму селі, але будь-де. Батька двічі карали штрафом за те, що син не прописаний, а прописувати не дозволяли. Поневірявся він зі своєю дружиною, що була депортована п’ятнадцятилітньою, по всій Україні – в Овручі, Дніпропетровську, Звенигородці. Скрізь, як тільки улаштовувався на працю, викликав начальник і казав: «Ви нам дуже потрібні, але наказали негайно вас звільнити…»
У Звенигородці пригорнула їх одна полька, старалась переписати хату, дала грошей, але влада наказала: 24 години – і втікай. В Овручі начальник підприємства, єврей, зрадів, що прийшли добрі кравці, але — як скрізь: щоб прописали, треба мати посвідку про працевлаштування, щоб могти працевлаштуватись, треба мати прописку. Коло замикалось. Органи викликали і повчали: «Люді умнєє тєбя», — натякаючи на згоду співпрацювати з НКВД. Викликали дружину (вона була вагітна): «До чєґо он тєбя довьол…»
У 1962 році якийсь людяний прокурор, перевіривши документи звільнення, видані комісією на Колимі, дозволив прописати в рідному селі.
Така доля була властиво всіх звільнених, а то ще й гірша. Годі сказати, що було більш трагічне, чи праця на Колимі при -51*С, чи психологічно-фізичні знущання вже «на волі в великій зоні» в Україні.
Та через якийсь час хлопці почали скликатися. Вже в 1963 році вони створили «Українське народне Об’єднання”. Їх було семеро: В. Доманський, В.Козак, С. Атлас, В. Лічко, В. Батура, М Шафотинський. Їхньою програмою, ще не написаною, було підтримувати надію і віру в людей, показати, що ми не пропали, що ми є. Час од часу сходились десь і обмірковувати, що і як діяти. Готували видання листівок. Склали ручну друкарку. До них приєдналось ще п’ятеро однодумців
І сталося: 1965 р. до одного з них приїхав товариш по каторзі. Він мабуть зрозумів, що його товариші – то якась організована вже група. Товариш по каторзі… повернувся на Колиму, а через місяць всіх хлопців арештували, провели обшук і вчинили публічне судилище на підприємстві, де вони працювали. Хоч під час обшуку ні в кого не знайшли ані зброї, ані будь-яких антисовєтських матеріялів, суд все ж таки відбувся, і засудили на рік умовно.
Слідчий відверто казав: «Вас тільки могила може виправити; але ми вас по одному ліквідуємо». І дійсно так робили: того отруїли, іншого вбили… Хоча всіх не встигли. А хлопці говорили: вже сам арешт і обшук щось давали людям: ми є і боремось!
І таких невідомих неформальних об`єднань у різних місцевостях України було створено й діяло дуже багато! Чи архіви КҐБ колись розкажуть нам про них? Це ж складова українського визвольного руху.

ХИМЕРИ ДОЛІ
У Бутурилаґу при згаданому приіску призначили нового начальника – майора МҐБ Бадрова. Зібрали каторжан на лінійці. Начальник пройшовся вздовж лави, затримався перед Семенишиним на хвилю і пішов далі. Повернувся знов і запитав: «Как фамілія? Узнайош мєня?» Семенишин відповів: «Пізнаю!»
Що ж сталося? Стався випадок рідко бувалий. В сорокових роках чекіста Бадрова за щось там затримали на Рівненщині наші частини і присудили до смерти. Виконання вироку доручено було власне Семенишину. Семенишин змилувався над ним і відпустив, симулюючи постріли в повітря. Чому і як це зробив, сьогодні годі сказати. І тут, на Колимі в «Долині смерти», вони зустрілись знов —- один каторжником, другий начальником каторжного лагеря в чині майора. Оповідають, що Бадров кілька разів викликав Семенишина на розмову і допоміг йому вийти на волю.

Ярослав ВАСИЛЮК, Брадфорд
Джордж Орвел i ПРАВДА ПРО ГОЛОДОМОР

Бувають особистості, що привертають до себе увагу принциповістю та прямолінійністю. Ці люди не вагаються висловити правду у незручній хвилині, коли цю думку чи погляд із тих чи інших причин неохоче сприймають у суспільстві. Вони не узалежнюють себе від якоїсь кон’юнктури, а говорять сміливо, не приховуючи нічого. Роберт Конквест писав у своїй книжці «Жнива скорботи», що правда про Голодомор в Україні у тридцятих роках завжди була доступна людям, що шукали ці факти, але проблема полягала в тому, що зручніше було в той час з політичних розрахунків ці факти прикривати, применшувати чи навіть заперечувати. Не один інтеліґент, що претендував на впливовість у тогочасному суспільстві, вважав таку поведінку прийнятною, але були одиниці, які відкидали таку позицію з моральних міркувань. Серед таких людей був письменник Джордж Орвел.
Ерік Блер, що виступив у літературі та публіцистиці під псевдонімом Джордж Орвел, не походив із багатої сім’ї, але здобув середню освіту в найбільш передовій приватній школі в Британії — в Ітоні і за бажання міг легко після цього увійти до лав британського істеблішменту. Проте його ідейні шукання повели його спершу в політично протилежний для британської верхівки тої пори бік — до соціялізму. Пробувши певний час у Бірмі в складі тамошньої поліції, він повернувся до Англії як палкий критик британського імперіялізму. У часі громадянської війни в Еспанії Орвел пристав до збройних з’єднань республіканців, що воювали проти ґенерала Франка. Але тут наспіло розчарування, коли він побачив, як комуністи намагаються встановити ідеологічний контроль над інакодумцями.
Життєвий шлях цього письменника — це постійне намагання збагнути в більш об’єктивному світлі тогочасні суспільні реалії. Не один раз довелось йому переосмислювати свої переконання та світогляд. Для того, щоб справді побачити те, що є просто перед носом, писав він свого часу, треба постійно боротися. Говорити правду в часах, коли повсюдно панує обман — це революційний акт, твердив він. Можна сказати, що він не так керувався політичною ідеологією, як своїм власним сумлінням. У передмові до українського видання Animal Farm (видана як «Колгосп тварин»), він писав: «Я став соціялістом більш через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення пляновим суспільством».
В 1934 році він пише рецензію на книжку Гітлера «Моя боротьба», в якій ставить в один ряд Гітлера та Сталіна і бачить між цими двома диктаторами дедалі більше спільних рис. Слід нагадати, що вже в пізніших роках, особливо в роках Другої світової війни, Сталін вважався союзником анти-гітлерівських сил, тому така думка не могла сприйматися схвально у ширших колах у Британії. У 1944 році він закінчує роботу над Animal Farm, але після відмов декількох видавництв, цей твір побачить світ лише наступного, 1945 року.
Як аналітик суспільства він, можливо, проникнув у злободенні справи його часу, а також і у майбутнє, набагато глибше, ніж інші сучасники. В романі «1984» він бачить, як тоталітаризм трощить вільну думку та перебирає тісний контроль над людиною. В есеї про виникнення атомної бомби він доходить висновку, що тодішні світові потуги не вдадуться до цієї страшної зброї, але застигнуть у стані «холодної війни». Саме Орвелу завдячуємо цим широковідомим терміном «холодна війна». В есеї «Нотатки про націоналізм» Орвел пише, що людина ставить перегороду між собою та іншими і тому, аналізуючи події, стає вибірковою та упередженою в своїх судженнях. Пише він, що англійські русофіли з цієї причини оминають таку велику подію, як український голод та інші події, які не вписуються в рамки їхнього мислення.
Нещодавно лондонська газета Times у редакційній статті про Голодомор в Україні зацитувала слова Джорджа Орвела про те, що туман брехні та дезинформації оповив тему голоду в Україні. Газета далі додала від себе, що упадок комунізму не розвіяв цього туману. Маніпуляція правдою, про яку писав Орвел, виходить, надалі триває. Можна як приклад у цьому відношенні згадати особу недавно померлого Алєксандра Солженіцина, який у своєму творі «Архіпелаг Ґулаґ» викрив перед світом злочини Сталіна, але коли довелося незадовго до смерти прокоментувати події Голодомору, не стримав імперських емоцій й засудив намагання українців визнати Голодомор Геноцидом.
«Українська думка»

До 100-річчя МАРІЇ ПРИЙМАЧЕНКО

У Марії Приймаченко
Євген СВЕРСТЮК

Вже наблизилось з містом
село Болотня
І зелену куфайку геть витіснив
синій капрон
І сплива чар села
за словом Господнім
В незворушний
під небом Дніпро
У Марії тут хата своя
край шляху
У хатині є лад і достаток
середній
Знов надворі весна
знать тепла
Син неквапом коняку запряг
до лісу
Онуки беруться
за пензель змалечку
За порогом садок
і криниця кривенька
По зеленому білим
на будці «злий пес»
(Пес при першім знайомстві
в обійми
Довгі лапи
на плечі поклав)
На картинах Марії
всі звірі зубасті
Але стільки у них
доброти й чару
Інші зовсім наївно прості
мов діти
Один в тундрі якійсь
затужив між люди
Доброти назбиралось
Марії на роки
Хтось з просоння пита
Марія
Приймаченко та сама
жива ще
Розпадається пам’ять
і нитка зникає
І шукаємо вічно слід
свій вчорашній
Їй вже восьмий десяток
застигло обличчя
А картини цвітуть і цвітуть
барвисто
Видно в холод і сірість Болотні
вітрами
Позаносило силу добра
в глиб серця
І от воно все вибухає
вітками
В рушниках на покутті
батьківські ікони
А під ними ростуть цілу зиму
ті квіти
У розмові Марія проста
аж надто
Але з пензлем в руках вже не віда
що творить
Вже надворі весна
вже скоро
На городі пора знов
садити картоплю
І в Марії є кінь
вже власний
Тільки дихати може вона
лиш в хаті
Мабуть з того запасу
добра і ласки
Що сховались від злих суховіїв
у серці
12 березня 1986

ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК Валерієві Марченку

16 вересня з ініціятиви Християнсько-Демократичного Союзу в день народження перекладача, публіциста, педагога Валерія Марченка (1947-1984) на будинку, де він мешкав у 1963-1983 роках, на вулиці Щербакова, 72, було відкрито меморіяльну дошку. (Євген Сверстюк)
В. Марченко прожив лише 37 років. «Не відбувши і року, як у дивному сні, він вернувся в цинковій труні».
Ніна Марченко, мати Валерія, згадала найкращі синові риси, велич його душі: «У житті Валерія все було сповнене великої любові і все відбувалося з Божої волі».

З допиту Валерія Марченка:
Я запитав слідчого, чи відомі йому злочини партії, розголошені самою партією на ХХ та ХХІ з”їздах?
Він пояснив: то — трагічні помилки часів культу особи Сталіна, зрештою, викриті й засуджені.
Я сказав, що його тлумачення сталінізму не ориґінальне, бо, переказують, одразу по з”їздові до мавзолею поклали вінок з посвятою: «Посмертно репресованому — від посмертно реабілітованих».
Похил злісно глянув на мене:
— А я вам кажу, в цьому нема підстав звинувачувати всю партію!
— А кого ж звинувачувати, що силоміць позабирали харчі й заморили голодом 9 мільйонів, у той самий час продаючи за кордон зерно за ціною, нижчою від собівартости? Нічого собі викриті помилки, про які ані словом самі не згадують та ще й судять інших за згадку!
— Ну, досить цих теревенів! У вас маніякальність із цим голодом!! Ви усвідомлюєте, що обстоюєте твердження, яке суперечить давно і загальновизнаному? Та ви просто соціяльно небезпечний, і вас слід направляти до психіатричної лікарні!

ПОТРІБНА УКРАЇНСЬКА СВІТОВА ХРИСТИЯНСЬКА СТУДЕНТСЬКА СПІЛКА

Доля розкинула українців по цілому широкому світі. В найменших закутках земної кулі можна знайти українців. Відтак, оскільки теперішня Українська Держава ще не є українською в повному розумінні цього слова, відповідальність за світове єднання українського народу покладається на всіх нас особисто, де б ми не проживали.
Контакт світового українства з Рідною Землею – Україною – необмежений. Отже, потрібно починати зі встановлення зв’язків з найбільш динамічної частини народу – студентства. На часі створення Української Світової Християнської Студентської Спілки.
Центр такої Спілки повинен бути в Україні, хоч ініціятива її утворення може походити з будь-якої частини світу, де живуть українці. Спілка, для світового контакту, повинна видавати свою ґазету. На нашу думку, Могилянська Академія у Київі могла б дати перший добрий імпульс у цій справі.
Зиновій КВІТ

ВЕЛИКА РАДІСТЬ У ЗЕЛЕНІЙ ГОРІ

У суботу 11 жовтня 2008 року тут освячено ще один храм Божий. Крім римо-католиків, православних і євангелистів, тепер також греко-католицька громада міста і околишніх сіл має свою церкву Покрови Пресвятої Богородиці.
Треба було ждати 61 рік на це свято. Від 1956 року в Зеленій Горі греко-католицький священик правив Службу Божу в римо-католицькому костелі. Проте наші люди з Лемківщини і Надсяння, а таких на Зеленогірщині більшість, ніколи не тратили надії на те, що колись будуть мати свою святиню.
У 2003 році греко-католицька парафія одержала від міста будинок по бувшій винарні, щоб перебудувати його на храм. Завдяки старанням отця митрата Юліяна Гойняка – зеленогірського пароха і величезній праці майже всіх парафіян надії здійснилися. Під керуванням Івана Головяка, парафіяни перепрацювали тут тисячі годин. Серед них найбільше праці вклали Ярослав Адам, Іван Карлик, Петро Чухта, Фелікс Булат і покійний Василь Прибитень.
Освятили новий храм Високопреосвященний Кир Іван (Мартиняк), Митрополит Перемисько — Варшавської Архиєпархії і Преосвященний Кир Володимир (Ющак), ординарій Вроцлавсько — Гданської Єпархії, у співслужінні більше двадцяти греко-католицких священиків і присутності кількох священиків римо-католицьких та одного православного — пароха православної церкви у Зеленій Горі о. Андрія Дудри і священика євангелистської спільноти.
Не всім вистачило місця у святині, бо нині разом з нами у той величавий і радісний день молилися гості з околишніх парафіяльних спільнот.
Василь Шляхтич, Польща

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку