Яка наша молитва, таке наше християнське життя.

В1955 р. в Капітолі у Вашинґтоні, де відбуваються наради американського Конґресу, відкрито окрему кімнату молитви, де сенатори й конґресмени можуть помолитися до Бога, кожний на свій спосіб. Спеціяльна сторожа пильнує, щоб до цього місця приватної мо¬литви не входили інші особи, крім членів Конґресу. Ця незвичайна кімната не має ознак жодної релігійної приналежности, тільки на шкляному вікні намальовано першого американського президента Джорджа Вашіинґтона, як він на колінах молиться за свою молоду державу та її героїчний народ. Над малюнком напис: «Ця держава під Божою опікою».
Як би воно не було, більшість населення цієї країни практикує свою релігію. Кожної неділі поспішають до своїх церков, щоб там віддати славу Господеві і щиро помолитись за себе самих, за своїх дорогих і рідних, за свою державу.
Чому стільки мільйонів віруючих у Христа на світі падають на коліна і щиро моляться? В неділі і свята, ранком і ввечері. Або згадаймо стародавній звичай, що кожне урочисте зібрання, всі культурні, політичні та інші події розпочинаються і закінчуються молитвою. Чому в цій країні, незважаючи на стільки змін, традиційна молитва і далі в глибокій пошані?
На всі ці запитання маємо одну-єдину відповідь: всі потребуємо молитви, як дерево води! Це старовинна християнська істина, оперта на книзі книг   Божественній Євангелії. Велика людина про молитву сказала такі слова: «Це найвища достойність і честь для людини, що може розмовляти з Богом». І теологічне окреслення молитви   це «розмова з Богом». Тією відомою! особою, що висловила такі глибокі слова про молитву, був ніхто інший, як вселенський учитель нашої Православної Церкви Архиєпископ Царгородського престолу і великий богослов Церкви Йоан Золотоуст. Його устами промовляв неначе Сам Господь.
 «Що таке молитва?» — запитує Йоан Золотоустий. Відповідає коротко: «Як молимось, то говоримо із Самим Господом нашим». Молитва єднає нас з ангелами, бо це єдине їх заняття — молитися до Бога. Отже, молитва, єднаюча нас з ангелами, ставить нас нарівні з ними. Всі ми потребуємо молитви, як дерево води. Молитви наші — то нерви нашої душі. Хто не молиться і не має охоти розмовляти з Богом, той мертвий духом.
«Як треба нам молитися?» — питає Йоан Золотоустий. Його відповідь така: «Від того хто молиться, Бог не хоче ні гарної мови, ані мистецьких слів, а хоче душевного тепла і ревности. В такому душевному настрої Господь напевно вислухає людину. У людей, коли ідеш з проханням, мусиш подбати про відповідні слова. Тут же нічого не треба. «Чи Я Бог тільки зблизька, а не Бог і здалека?» (Єремія 23:23).
Так що ж: як ми далеко від Нього, то ми самі тому винні, бо Він завжди близько від нас. Але я скажу, що тут, у молитві, не треба дбати про мистецтво слова. Часто не треба навіть голосу, бо як у серці своєму виявиш, то й тоді Бог вислухає тебе.
Про час і місце молитви: «Не кажи мені, що для людини, зайнятої своїми справами, не можна знайти час на молитву протягом дня. Можна, і то легко! В молитві не так важливі наші звуки, як наші думки. Не зовнішній, а внутрішній стан. Можна молитися, ідучи дорогою, можна і в робітні, при праці молитися. Кожному, і робітникові, і невільникові, і купцеві можна молитися щиро в роботі».
«Що святіше від молитви? — питає Йоан Золотоустий — що може бути святіше від того, хто з Богом говорить? Що праведніше, що славніше, що мудріше? Розмовляючи з розумними людьми, самі стаємо мудрішими. Що ж казати про тих, хто молитвою своєю розмовляє із самим Богом? Яким чистим, яким покірливим, яким розумним має бути наше молитовне прохання до Бога? Справді, не помиляється той, хто молитвою своєю робить благочестивою свою душу».
Стільки золотих думок про молитву у нашого учителя й світильника вселенського.
 

Ми створюємо Всеукраїнську громадську організацію СОЮЗ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ (СХВУ), щоб об’єднати християн усіх конфесій та громадян України, які приймають християнські цінності, для захисту свого конституційного права жити в здоровому моральному кліматі, в гідних людини економічних умовах, для утвердження в Україні християнських суспільних відносин.
Наша мета — будівництво християнської України.
Перший етап новітньої української історії завершується — Україна стала соборною і незалежною, у ній закладені основи демократичного і правового суспільства.
На другому етапі ми повинні з Божою допомогою вдихнути християнський дух в усі ділянки життя —науку, культуру, освіту, дипломатію, державотворення, охорону здоров’я, підприємництво, політику, дозвілля.
Для цього в Україні насамперед необхідно відновити авторитет Божих заповідей.
Повірмо усім серцем у животворну заповідь любити Бога і людей — і з наших стосунків щезнуть ненависть і зло.
Перестаньмо нехтувати заповіддю «не кради» — і Україна з обкраденої жебрачки перетвориться у квітучу землю обітоввану.
Полюбімо заповідь «не бажай чужого» — і Бог допоможе нам щедро примножити своє.
Почнімо знову дотримуватись заповіді «не свідчи неправдиво» — і в наші суди та державні установи повернуться правда і справедливість.
Приймімо у свої серця заповідь «не вбивай» — і в наших душах, у домівках і в довкіллі запанують спокій і мир.
Розбудовуючи християнську Україну, СХВУ ставить перед собою двоєдине завдання:
  нагадувати людям про Бога та Його вимоги;
  допомагати тим, хто потребує допомоги, та захищати тих, кому потрібен захист.
 

А ще давайте подивимося, які ж прохання складають тканину цієї молитви, що об’єднує Ісусове служіння. Слід сказати, що всі прохання молитви «Отче наш» не мають у собі нічого оригінального. «Отче наш» може проказати будь-який віруючий, особливо кожен юдей (якось мені трапилося закінчувати лекцію, з якою я звертався до євреїв, читанням молитви «Отче наш», звичайно, після чималого вступного слова). То що ж у ній нового? Що ж робить її християнською? Коротке перше слово «Отче», саме воно задає тон решті тексту: змінюється регістр, і все набуває іншого змісту.
Оригінальність молитви християн полягає в тому, що вона обіймає місце всередині стосунків Ісуса Христа з Його Отцем. Будь-яка патристична традиція свідчить, що посилання на Отця у молитві «Отче наш» виявляє нову, нечувану близькість із Богом, яку отримує учень Ісуса.
Мене завжди вражало те, як римська літургія вводить у месу молитву «Отче наш»: «Як ми дізналися від Спасителя і за Його велінням, ми наважуємося сказати». Наважуємося вимовити це слово, таке природне у вустах дитини, але таке сміливе, коли звертаєшся до Бога. І ми не наважувалися б його вимовляти, коли б не було нам на те Ісусового веління.
УПЕРЕД І ВГОРУ!
Одного разу старий рабин запитав у своїх учнів, як можна розпізнати мить, коли закінчується ніч і починається день:   «Може, тоді, коли здалеку ясно починаєш відрізняти собаку від барана?»   «Ні»,   відповів рабин. – «Може, тоді, коли можна відрізнити фінікову пальму від фігового дерева?»   «Ні»,   знову відповів рабин. – «То коли ж це відбувається?»   запитали учні. І рабин відповів: «Тоді, коли, вдивляючись в обличчя будь-якої людини, ти розпізнаєш в ній брата чи сестру. А доти в твоєму серці буде темрява».
Ми знаємо, що існують дві версії молитви, якої вчив Ісус, версія Луки (11, 2-4), коротка та стисла, і версія Матвія (6, 9-13), яку обрала літургія і яка таким чином стала загальновживаною. Ця молитва «Отче наш», де всі слова вживаються у множині, ніби від спільноти, свідчить про те, що неможливо молитися поза братерством, поза єдністю, неможливо молитися без того, аби розділити хліб і... навіть гріхи.
Фраґмент. «Лоза виноградна»
 

Випадок, що трапився зі мною в Почаївській Лаврі, спонукав мене до думки, що священнослужителі керуються там не релігійними, а якимись іншими думками, не духовними.
Так сталось, що поїхала я туди із Трускавця разом з прочанами якраз в день пам’яті моєї сестри. Думала, замовлю поминальну службу за неї та за всіх померлих родичів, помолюся у Святому місці, поставлю свічки.
Приїхали. Екскурсоводи повели нас по всіх церквах, відстояли службу, помолилися. Далі відшукала я місце, де замовляли служби «За здоров’я» та «За померлих». Подаю списки з іменами померлих родичів, з’ясовую, скільки це коштує. І раптом, почувши мою українську мову, служитель питає мене прийнятою тут російською мовою: «А откуда вы»?
«З Київа»,   відповідаю. Він здивовано підняв брови: «В Києве по-украински уже не говорят».   І шквал запитань: «А в какую вы церковь ходите? Небось в Святого Михайла-Архангела или во Владимирский собор? К Филарету?»
«Ходжу, звичайно, у всі православні церкви, які бачу під час своїх поїздок, а в Київі у ці собори обов’язково»,   відповідаю. «Так вы еретичка, раскольница и Филарет ваш раскольник. Он самозванец, и его церковь не канонична. Свечку еще могу поставить, а службу править не буду»,   сказав презирливо.
«Свічки я вже й сама поставила,   відповідаю.   Але якщо вам не до вподоби моя українська мова на українській землі, та чим завинили мої православні родичі?   збентежено питаю.   Отче, ви лише посередник між нами і Богом, а Бог   один, і не розділяє людей за мовами».
«А по какому обряду они все были похоронены?»   раптом причіпливо запитав він. «Звісно, по православному. Весь мій рід православний».
«Нет, не буду править службу»,   остаточно вирішує він.
І пішла я ні за чим. А тут ще й черга створилася. Люди чули мій діялог із священиком і швиденько зорієнтувалися   далі, щоб догодити, зверталися до служителя вже російською мовою.
Прикро було за земляків. І важко передати гіркоту, образу, обурення тим, що «кадебістські» методи впливу на душі віруючих обрала собі Православна Церква Московського Патріярхату в Україні.
В крамниці сувенірів, що на подвір’ї манастиря, переді мною купував хрестики якийсь чоловік. Питався продавця-монаха: а чи справді ці хрестики срібні? Бо жінка наказала привезти з Святого манастиря хрестики для всієї родини». І знову, почувши українську мову, монах-продавець до чоловіка з питанням: «А в какую церковь вы ходите? Наверное, туда, где правят службу на украинском языке?»
«Авжеж у свою рідну церкву у своєму селі,   відповідає чоловік,   там я родився, хрестився, женився й помирати там буду».
«Неправильно вы все делаете. Надо идти в русскую церковь, где правят на церковном, старославянском языке. Это единственная каноническая церковь, законная. А вы ходите в незаконную церковь, грешите»,   повчає монах.
«Так російська ж церква за 70 верстов від нас. Як я до неї добиратись буду? А тут своя, рідна під боком»   відповідає чоловік. І далі запитує: «Так виходить, я тепер грішний, що в українську церкву ходжу? І що, хрестики ці я вже не маю права купувати й носити?..»
Ось тут моя душа не змогла уже витримати наруги над людиною і вірою. І я забажала розповісти незнайомцеві, як розуміти «канонічність» і «незаконність» церков. Горе-продавець зразу ж переключився на мене: «А вы кто будете?   «Журналіст»,   відповідаю, виходячи з незнайомцем із крамниці.
Почувши це, продавець навздогін надіслав мені книги, випущені видавництвами Московського Патріярхату. Прочитавши їх, я дізнався, що єдина мова, якою повинна правитися служба в православних церквах   це російська або старослов’янська. До того ж Біблією, перекладеною на українську мову, теж користуватися не можна, бо переклад «невірний, з помилками, не канонізований Москвою».
Найбільше в усьому цьому вражає відверта аґресивність служителів Церкви Московського Патріярхату в Україні.
Ось тут і постають запитання, на які хотілося б одержати ясну відповідь від пастирів та ієрархів Московського Патріярхату.
  На кого розрахована ця прямолінійна примітивна зверхність і навіть брутальність аґітації? Невже вони ще й на успіх розраховують?
 

Не завжди вибираємо дороги, дороги часто вибирають нас. Вони ж ведуть по всіх світах, куди лиш заносять наші та й не наші житейські справи. Де б не був, як прийде неділя, я, християнин, шукаю своєї небесної гавані, наче той корабель, що його після бурі прибило до берега. Йду до храму, щоб годину-дві побути в розмові з Богом. Непереборне це бажання, і я ним дорожу. Вбираюсь, як можу, по-святковому й іду туди, де християни, бо де «двоє моляться, між ними Господь». У Польщі прошкую до костелу, в Росії   до церковець і соборів. Ніби це ще вчора поспішав, як вдавалося, під церковні бані на Заполяр’ї, де мені довелось служити в армії... Так само було в час подорожі по Сахаліні. Молився я в московських, петербурзьких, ризьких, вільнюських соборах. Так само й в Угорщині, Боснії, Хорватії, Грузії, Вірменії був я в неділю у храмах серед християн, хоч і різних конфесій. І ніколи й ніде не почував себе чужим.
Звичайно, літургія в латинському чи георгіянському обряді не справляє на мене того враження, що Божественна Літургія Йоана Золотоустого, проте всюди і завжди переживаю багато моментів, коли душа відчуває близькість Господа. В християнському світі кожен храм для мене   дім з вікнами до неба. Так, до неба, до Бога. Надхненні святі отці назвали ікону вікном у небо. Людина, яка торкнулася ікони, небом причастилася. Вона подібна на бджолу, що збирає нектар. Та тільки це нектар нектарів, бо нектар той   духовний.
Куди ж мені йти в Київі, коли живу навпроти Київо-Печерської лаври, у подружжя Ніни Матвієнко та Петра Гончара? Перейшов дорогу, і я у святині, що притягує до себе світлом діянь Антонія та Теодосія Печерських, життям десятків інших святих. Не моя вина, що Лавра досі під управою Москви. Та ж іду я не до московських церковних правителів, іду до храмів, звідки починається Україна християнська, тоді ще звана Київська Русь. Весь християнський світ тут: по одягу священиків, ченців можна зорієнтуватися, хто і звідки приїхав.
Найглибша молитва   коли сходить сонце, бо й душа «сходить», пробуджується разом із сонцем; може, в когось по-іншому, в мене так. Не знаючи розпорядку, я на світанку пішов у Лавру й одразу приєднався до вервечки людей, що спускалися на нижні тераси з високих дніпровських пагорбів, до Хрестовоздвиженського храму, одного з найстаріших в Лаврі; він там, де нижні і верхні печери. В храмі ще небагато людей і я, як завжди, іду до тетраподу, до ікони.
  Стоп!   різко і боляче перепиняє мене ребром руки молодий монах, точнісінько як турнікет в метро. Одне слово, один рух   і я втрачаю почуття, що привело мене в церкву. Я вже в громадському транспорті та ще й, виходить, проштрафився. Стою поряд з монахом, за віком моїм онуком, і молюся за нього, а ще прошу Бога, аби швидше повернувся до мене молитовний дух, що його так несподівано втратив.
  Как ти крестішса?   той самий монах з обличчям монгола б’є мене по руці.
Екзекуція ще не скінчилася.
  За що ви мене б’єте? Як навчили, так хрещуся. Я греко-католик,   признаюся, наївно думаючи   може, в греко-католиків хрестяться по-іншому.
  Ах, так. Греко-католік? Ану уході отсюдова. Ето не твоя церков. Ето наша церков. Ми тєбя сечас вивєдєм отсюдова!
Що він від мене хоче? Може, йому не подобається моя вишита краватка…
  Якщо це ваша церква, то покажіть мені хоч один цвяшок, що ви забили? А ви чужий на цій землі, бо навіть не хочете вивчити її мови. Ви зневажаєте нас,   не витримую напасти.
В нашу розмову втручається третій, явно вірменин:
  Он правільно сделал вам замєчаніє. Ви неправильно крестітєсь.
Ще мені адвоката бракувало!
  Но он должен бил ето сделать на любві,   додає вірменин. Служба Божа ще не почалася, і ми виходимо на подвір’я. За хвилин двадцять глибокої довірливої розмови я не тільки вмію правильно хреститися, а з’ясовую для себе багато складних питань. І що найголовніше   маю друга. Ми обмінюємося телефонами і обіймаємося як рідні. Григорій Амбарцумян запрошує до свого дому, в Москву: «Там ти будеш у мєня самім лучшім гостєм». Я так само гостинно кличу свого нового друга до Львова.
  Він багато зробив для мене, цей монгол... Навчив хреститися і познайомив з тобою, Григорію? Інакше ти до мене не підійшов би.
  Да, ето так. А что в такой способ… Небеса тєбя учат сміренія...
  Якось мушу віддячити монахові. Хоч він повівся зі мною грубо, але ж навчив доброго… Чому ж всі важливі знання даються мені так жорстко?   ділюся з Григорієм сумною думкою.
  У Бога нєт нічого случайного… І в жізні чєловека тоже.
Наступного ранку іду з великим букетом квітів. У притворі зустрічаю монаха і простягаю букет:
  Брате, я хочу вам віддячитись за науку...
  Какой я тєбє брат?! Уході отсюдова!   і говорити зі мною не хоче. Я роблю ще одну спробу, нічого не виходить. Нема вже Амбарцумяна і нема з ким порадитись.
На літургії стаю біля ікони Матері Божої і кладу квіти біля неї. Це місце стало звичним для мене, я тут простояв на літургіях кожного ранку протягом тижня. Почалася Служба Божа. Раптом відчуваю, що на мене з боку ікони хтось дивиться. Погляд такий сильний, що, здається, доторкається фізично. Оглядаюся і бачу молоду, може, вісімнадцятилітню   двадцятилітню жінку в траурному вбранні. Вона дивиться на мене з невимовним почуттям, як мати на своє дитинча в колисці – на мене ллється непізнаний і незнаний неземний потік любови. Жінка показує мені, як хреститися, і коли її рука іде донизу, каже: «До пупка». Якраз цього з неуважности не допитався в Амбарцумяна, а тепер вже знаю. Хто ж ця жінка? Я ще раз повертаюся до неї і показую, чи правильно складаю пальці для знаку хреста. Вона усміхається. Знає, що знаю як, бо вже хрестився. Просто не знайшов іншого способу ще раз глянути на її обличчя. Вона направду неземної краси, це сама жіночність, витончена жіночність. Але чому вона радісна, коли в траурі? Чому стільки в неї любови до мене, зовсім їй невідомого?
Ці питання скоро зникають, бо зі мною стаються дивні зміни. Мене починає розхитувати, як листок на вітрі   почуваю себе невагомим як листок. Я ледь не падаю і кажу до жінки: «Мені погано. Мушу піти до дверей». Туди кілька кроків, і я присідаю біля шпарини, де пробивається свіже повітря.
Після Літургії виходжу на подвір’я і розглядаюся довкола, щоб іще побачити таємничу жінку, але вона з храму не виходить, а може скоріше вибралась. Хто ж це був: реальна жінка чи видіння, я не знаю та й чи буду коли-небудь знати? Вдома так і кажу Ніні Матвієнко: хтось вчив мене хреститися, але хто   загадка.
Наступного ранку знову несу букет квітів для монаха, а він знову виганяє мене з храму, правда, без фізичних зусиль. Не можу зрозуміти його ненависти. Він навіть відмовляється продати мені проскурку і свічечки, бо я чужий, греко-католик. Потім, правда, поступається: свічечки все ж продає, проскурку   ні. Якийсь добрий прочанин   бо всі все чули, «торг» був голосний   дає мені свою проскурку. А ще монах вимагає в мене, щоб я виключив зі списків на молитву всіх греко-католиків, бо мовляв, у цій церкві моляться лише за православних. Навчаючись смирення, я це виконав, але додав, вручаючи списки: «Тут всі лише православні, але котрі московського патріярхату, котрі київського, котрі до автокефальної належать, я не знаю». – «Но ми молімса только за масковскаго!» – «Так і робіть. А хто московського, винюхайте самі. У вас має бути добрий нюх»,   відрубав я, покидаючи церкву.
На п’яту ранішню літургію прийшов я з букетом квітів просто до ікони Матері Божої, і оскільки до служби ще залишалось кільканадцять хвилин, придивився до зображення. «Та це ж та сама жінка, що вчила мене хреститися»,   з великого подиву ледь не вигукнув я. Сумніву не могло бути: іконописець малював Матір Божу з видіння, яке він сам бачив або хтось інший чи копіював з ікони, намальованої з видіння. Через два тижні Богородицю, яка вчила мене хреститися, я побачив на іконі, яку малював іконописець, професор Львівської академії мистецтв Роман Василик,   спеціяльно для храму в урочищі Джублик на Закарпатті, де Матір Божа розмовляє з двома дітьми: Мар’яною Кобаль та Оленою Куруц. А малював художник з їхніх розповідей. І коли недавно дорога привела мене в Джублик, перше питання, з яким я звернувся до Матері Божої, було: «Хто мене вчив у Київі хреститися?»   на що почув відповідь через Мар’янку Кобаль: «Мати Божа каже, що Вона».
У християнина є кілька оберегів, якими він захищений у цьому світі: хрест, свячена вода чи хліб, молитва і піст. Це особливо підкреслює Мати Тереза у своїй надзвичайно цікавій книзі. До Київа в мене одного оберегу не було, хрестився я невміло і недбало. Але ж я ходжу до церкви і бачу, що переважна більшість людей хреститься абияк, і священикам байдуже, вони не звертають на це уваги. Та хоч би самі власним прикладом показували, як це робити. Та ж ні, чи не щотретій хреститься так, наче у верхніх кишенях шукає копійок. І чомусь саме в тих «шукачів» найбільше учнів.
 

СХВАЛЕНО ПРОЄКТ ПАМ”ЯТНИКА ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ У КИЇВІ

Висока дзвіниця – монумент пам’яті жертв Голодомору буде поставлена між стелою Слави і Печерською Лаврою. Концепцію розміщення пам’ятника і Музею Голодомору розробили переможець конкурсу Анатолій Гайдамака та архітектурна майстерня «Проєктні системи». На засіданні міськради нещодавно схвалено будівництво дзвіниці.
Меморіяльний комплекс буде складатися з кількох елементів. Першими на алеї, що веде від вул. Івана Мазепи (Січневого повстання), відвідувачів зустрінуть уклінно схилені янголи.
Далі стоятиме пам’ятник-каплиця з дзвоном всередині і настінною мозаїкою на біблійні теми. Довкола каплиці – «жорна» історії з колоссям, що символізує перемелені людські долі.
За каплицею буде розміщено ще один пам’ятник висотою близько п’яти метрів «Перерваний політ»– і чорні дошки з іменами загиблих. Далі алея приведе до штучного озера, звідки через місток можна потрапити в Музей Голодомору.
Досі точно не визначене місце насадження калинового гаю. Архітектори пропонують висадити його в яру біля Дніпровського узвозу. В калиновому гаю буде стояти і вже стверджений пам’ятник американському досліднику українського Голодомору Джеймсові Мейсу.
Нагадаємо, Указ Президента України про створення меморіяльного комплексу підписаний ще в 2005 році. До кінця цього року мало бути завершене будівництво комплексу.
За матеріялами преси
 

«ПАМ”ЯТАЙТЕ ПРО НАС!»

12 червня у столиці США був офіційно відкритий Пам’ятник жертвам комунізму. Президент Джордж Буш, звертаючись до учасників церемонії, сказав: «Дякую всім за Вашу присутність, для мене є великою честю приєднатися до Вас у цей історичний день. І сьогодні, у присутності людей, які боролися проти комунізму і допомогли зруйнувати імперію, я з гордістю приймаю Пам’ятник жертвам комунізму від імені американського народу. XX століття залишиться у пам’яті як найсмертельніше в історії людства. Події цього століття увічнені пам’ятниками по всьому місту. Але до цього часу у столиці нашої нації не було пам’ятника жертвам імперського комунізму, ідеології, яка забрала життя приблизно 100 млн. невинних людей, в тому числі жінок та дітей. Тому є дуже доречно, що ми зібралися сьогодні, щоб згадати тих, хто загинув від рук комунізму, і відкрити цей пам’ятник, який стане символом їхнього страждання та жертв у свідомості світу. На їхньому шляху вставали перепони та труднощі, але вони не відмовилися від своєї ідеї, тому що у їхніх серцях звучали голоси жертв: «Пам’ятайте нас!»
 
 

КРАЙОВИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНЦІВ США ПЛАНУЄ РОЗПОЧАТИ В ЛИСТОПАДІ 2007 РОКУ ВІДЗНАЧЕННЯ ПАМ’ЯТІ 75-ОЇ РІЧНИЦІ УКРАЇНСЬКОГО ГОЛОДОМОРУ-ҐЕНОЦИДУ 1932-33 РР., що завершиться відкриттям пам’ятника жертвам Ґеноциду в столиці США   Вашинґтоні восени 2008 року.
 

ОСВЯЧЕНО ХРЕСТ ПАМ”ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

На запрошення районної державної адміністрації Харківського району архиєпископ Ігор 26 вересня 2007 р. взяв участь в урочистому відкритті хреста пам’яті жертвам Голодомору 1932-1933 рр. у с. Покотилівка під Харковом. Хрест розташований на узбіччі міжнародньої траси Москва – Сімферополь. Владика Ігор освятив хрест і виголосив пастирське слово. На мітинґу виступили голова районної адміністрації Володимир Бакуменко, народний депутат 5-го скликання Петро Ющенко, керівники Харківської обласної адміністрації, навчальних закладів, політичні діячі.
 

ЗАКЛАДЕННЯ ІСТОРИКО-ОСВІТНЬОГО КОМПЛЕКСУ УПЦ В США

6 серпня ц. р. у САВТ БАВНД-БРУКу, Ню-Джерзі відбулося офіційне закладення Історико-наукового комплексу поруч з будинком Консисторії Української Православної Церкви в США. Цей комплекс буде багатосторонньою структурою, місцем постійного вивчення і усвідомлення історії Української Православної Церкви, міститиме Музей релігійних і культурних експонатів. Тут буде постійний пам’ятник та виставка, пов’язані з Голодомором в Україні в 1932-33 роках, місце вшанування учасників Збройних сил США українського походження. Дуже важливою частиною будинку є архів УПЦ, бібліотека та Культурний центр, що уможливить освітню і дослідницьку працю духовенства і семінаристів. Особлива заля служитиме для мистецьких виставок. Цей комплекс стане надзвичайно цінним освітнім знаряддям для вивчення і досліджень також для усієї української громади.
Архиєпископ Антоній, голова Консисторії УПЦ в США, відкрив цю урочисту подію молитвою. Звертаючись до присутніх, Владика сказав: «…Просимо дивитись на цей проєкт, не як на «ще один будинок», але як на скарбницю, з якої діти цього і наступних поколінь будуть, як із криниці, черпати знання».
 
 

НЕЗАБУТНЯ ЛЮБОВ ДРАЖЕВСЬКА (1909-2006) ОДНА ЗІ СКРОМНИХ І СЛАВНИХ ОСОБИСТОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЯСПОРИ, ДРУЖИНА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ ЮРІЯ ЛАВРІНЕНКА, «МНОГОЛІТНІЙ ЛІТОПИСЕЦЬ» УКРАЇНСЬКОЇ ВІЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК, АВТОРКА ЧИСЛЕННИХ ПУБЛІКАЦІЙ УКРАЇНСЬКОЮ І АНГЛІЙСЬКОЮ МОВАМИ. В РОКИ СПІВПРАЦІ З НАДІЄЮ СВІТЛИЧНОЮ ВСІЛЯКО ПІДТРИМУВАЛА МОРАЛЬНО І МАТЕРІЯЛЬНО ГАЗЕТУ «НАША ВІРА», А ТАКОЖ ПРЕСУ СВОГО РІДНОГО ХАРКОВА.

У травні 1933 року я була студенткою геолого-географічного факультету Харківського Інституту Професійно-Педагогічної Освіти. Це був час голоду на Україні. По вулицях Харкова блукали бідні розпухлі від голоду селяни, часом цілі родини. Вони купчились коло крамниць, де мешканцям Харкова продавали хліб по картках. Пригадую простягнуту руку високого блідого селянина і слова: «Дайте хлібця хоч на один зуб». Групи безсилих селян сиділи та лежали на тротуарах коло будинків, деякі там і помирали. Півживих та мертвих селян міліція забирала на вантажні авта і вивозила десь за місто.
Проте в інституті наші студенти не говорили про голод, боялись. На обов’язкових політзаняттях представники комсомольської чи партійної організації доповідали про політику партії на селі та про ліквідацію куркуля як кляси.
Одного дня несподівано нашому курсу оголосили, що ми всі мобілізовані, занять в інституті у нас кілька днів не буде. Куди саме ми мобілізовані — нам не сказали.
Наступного ранку ми зібрались в інституті і всі разом (коло сорока осіб) під керівництвом комсорга поїхали трамваєм на Харківський вокзал. Нас повели по рейках далеко вбік, на товарну станцію, де на запасних коліях стояли вагони і маневрували паровози. Раптом я почула дивний, ні з чим не зрівнянний звук: спершу тихий, а в міру того, як ми йшли, — голосніший. Це було наче виття, чи стогін, чи плач. Ми зупинились перед поїздом, що стояв на запасній колії і складався з пасажирських вагонів. Тоді я зрозуміла, що той дивний звук був хор дитячого плачу, що лунав з вікон вагонів. Коло поїзда стояло кілька чоловіків у військовій формі. Один з них підійшов до нашої групи і коротко сказав, що у вагонах тимчасово перебувають діти, які мають бути розподілені по дитячих будинках. Ми — студенти — маємо бути «вихователями», по двоє на кожний вагон. Частину студентів відправили додому, сказавши прийти увечері на нічну зміну. Я була з тими, що зразу ж приступи¬ли до праці.
Влізши до вагона, я побачила, що на всіх лавках лежали і сиділи хлопці і дівчата віком десь від трьох років до тринадцяти-чотирнадцяти. Всі дуже бліді, деякі надмірно худі, інші — опухлі. Ні постелі, ні пакунків з речами не було. Діти лежали або на голих дошках, або на брудному лахмітті. Багато дітей плакало, інші спали, деякі виглядали як тяжко хворі: на обличчях шкіра щільно обтягала кістки. Часом діти тулились одне до одного — видно, з одної родини.
В одному кінці вагона, на кількох лавках було кільканадцять надмірно худих немовлят під доглядом двох жінок у білих халатах.
Незабаром у відрах принесли їжу: досить густий пшоняний куліш. Ми, так звані вихователі, розливали куліш черпаком у кухлики і розносили їх дітям, які жадібно з’їдали свою порцію. Нам наказали не давати дітям більше як по одному кухлику, щоб не зашкодити їм після голодівки. Пізніше ми дізнались, що таку порцію кулешу дітям давали тричі на день. Це було все, що вони діставали.
Немовлятам давали молоко. Няні годували їх з пляшечок.
Коло трьох тижнів ми працювали з дітьми. Скоро довідались, що дітей збирали по залізничних станціях, куди вони або самі добиралися з сіл, або їх кидали на станціях батьки. Нещасних дітей привозили до Харкова, де збірним пунктом був наш поїзд. Перевезен¬ням дітей керували військові, очевидно, з військ НКВД. Їх поміч¬никами були підлітки років шістнадцяти-сімнадцяти, вихованці колонії імени Горького у Куряжі коло Харкова. Ці добре одгодовані і одягнені колишні безпритульники були з дітьми брутальні, кричали на них. Кілька їх було приставлено до нашого поїзда.
Одним з обов’язків вихователів було — водити новоприбулих дітей до лазні, де ми їм допомагали купатися, а їх одежа проходила дезинфекцію. Сьогодні, через сорок п’ять років, я з жахом згадую тих голих дітей — їх опухлі ноги і животи.
У тому поїзді я вперше в житті близько побачила смерть. Діти умирали по-різному. Бувало, сидить дитина, а тоді схилить голівку, і кінець. Інші умирали довго, з передсмертними судоргами. Немовлята тихенько помирали одне за одним.
— Ми були прикріплені до певних вагонів і скоро звикли до своїх підопічних. Сумно бувало прийти на чергову зміну і не знайти того чи іншого. Кажуть: «помер». Пригадую двох братів і сестричку, що завжди сиділи обійнявшись. Старший хлопчик усе прохав, щоб їх не розлучили.
Одна дівчинка років восьми збожеволіла. Кричала: «Не ріжте мене, не ріжте!». Її вивели з вагона, в неї були зорові галюцинації. Показуючи пальцем в далечину, дівчинка вигукувала: «Он моя тітонька буряки поле!». Поривалась бігти.
Пригадую хлопчика місяців 10-11, якого звали Коля і який різко виділявся серед решти немовлят. В той час, як всі схудлі до краю немовлята виглядали на одне лице, як мініятюрні старички із зморщеними обличчями, і не мали сил рухатися та кричати, Коля був повненький, рожевий і часто кричав на весь голос та випинався. Коли няні брали його на руки, Коля замовкав, але не посміхався, сидів насуплений. Ми не знали, звідки няні взяли, що хлопчика звати — Коля. Можливо, що до його одежі мати причепила записку з іменем, а може, якась няня так його назвала.
Загадкою було, як цей голубоокий виплеканий хлопчик опинився серед виснажених дітей.
Нам треба було доглядати дітей і день і ніч. Для дітей, що були в кращому стані, ми вдень видумували якісь заняття. Виводили їх з вагона, садовили на землі і розповідали їм щось, розмовляли з ними. Часом я питала дітей, як вони опинились на залізничних станціях. Хтось відповів: «Ми підводою приїхали». Другий сказав: «Мене мати привели». Не пригадую, щоб розповідали якісь подробиці. Бідолахи допитувалися про своїх батьків. Старші діти питали, що з ними буде.
Котрогось дня я принесла папір і кольорові олівці, роздала дітям, щоб писали і малювали, що хочуть. Іронія долі! Кілька дітей написали гасло: «Хай живе Сталін», а навколо літер намалювали вінки з квітів.
Одного дня стався жахливий випадок. Поруч нашого поїзда були товарні поїзди, які звичайно не рухалися. Вдень старшим дітям дозволяли підлазити під поїзд і шукати відлюдного куточка, щоб задовольнити потребу. Раз сталося, що сусідній товарний поїзд раптом зрушив з місця і хлопчикові 12-13 років одрізало обидві ноги.
Якось довелось мені з іншими студентами одвозити малих дітей до тимчасового дитячого будинку, що містився в бараках за містом коло тракторного заводу. Уже стемніло, коли ми трамваєм доїхали до останньої зупинки. Звідти довелось ще добру відстань іти пішки.
Було темно і досить холодно. Йшли по якихось дощечках між пустирями і бараками. Малеча скоро вибилася з сил. Діти плакали й питали: «Тітонько, куди ми йдемо? Куди ви нас ведете?».
А що я їм могла сказати?.. Тягла чотирьох-п’ятирічних дітей за ручки, вони спотикалися, не могли йти. Нарешті завела їх до бараку. Що з ними далі сталося — не знаю.
Згадувати пережите мені дуже боляче. Але про те, що робилось на Україні в 1933 році, — всі повинні знати.
«Наше життя», червень 1978
 

Чому письменники не писали про Голодомор?
Чому народ не чинив опору?
Чому світ не знав?
Ці резонні питання виникають через незнання диявольського задуму Кремля: організувати геноцидний акт під наглядом ҐПУ з таким рівнем терору, щоб ніхто не посмів говорити вголос. Протестантів розстрілювали і ліквідували тих, хто говорить.
Аґентура стежила за письменниками. Найманець Дюранті і йому подібні дезінформували світову пресу. Численні збройні виступи придушували. Власне, сама акція була доручена ГПУ   з необмеженими повноваженнями. Міжнародня аґентура Кремля кинула всі сили на контрпропаґанду. «Боротьба за правду про голод» посла Мілени Рудницької на Заході була заглушена червоними.
Ми не знаємо, що писали письменники, яких було розстріляно в 1934-1937 роках.
Дивом вцілів спогад про п’єсу молодого Давида Демидовича Копиці. Але він міг її прочитати лише одній особі, бо інакше хтось би доніс зі страху, що заарештують «за недонесение».
Цікаво, що одважний комсомолець Д. Д. Копиця, геть покалічений на війні, дожив до 1960-х років і підтримував молодих критиків, аж поки його не звільнили як редактора журналу «Вітчизна» в 1963 р.

Євген СВЕРСТЮК

За спогадами Г. Костюка, «Зустрічі і прощання»

—  Знаєш, я написав п’єсу… Хочеш послухати?
— Дуже радо.
Він читав години дві. Я слухав з затаєним диханням. Мене вразило все: і тематика, і типаж, і розв’язка, і конфліктна психологія Копиці — селянського сина і витриманого партійного діяча. Тема драми: голод 1933 року. В центрі уваги — бідняцька селянська родина: чоловік, дружина і двоє дітей. Насування страхітливого марива голоду, викачування решток хліба у селян і шукання порятунку. Головний герой подався десь у пошуки хліба й зник безслідно. Мати з двома дітьми залишилась в безвиході. Порятунку й допомоги — нізвідкіль. Навко¬ло село вимирає. Хто може — втікає світ-заочі. Стогін і плач голодних дітей. Розпука вже напіврозпухлої матері, її трагічний монолог і неса¬мовите рішення: замикає хату, запалює пічку, закриває каглу, лягає з дітьми в ліжко і під спів колискової пісні, в чаду вмирає з дітьми.
Читання скінчилось. Ми деякий час сиділи мовчки. Давид стре¬пенувся, налив чарки і свою машинально випив. Я зробив те саме. В моїй голові був хаос. Я не знав, що думати і що казати. Провокація чи щирість це з боку Копиці?
—  Ну, то як? Що ти скажеш? — промовив він трохи придушеним голосом.
—  Це, власне, не звичайна п’єса... а трагедія, — кажу я, прикидаючись вченим коментатором. — У ній протягнена якась невидима нитка від Есхілових трагедій до Кулішевої «97».
Тут я запнувся і трохи помовчав. Бо відчував, що мелю дурниці, що справа не в тому. Але що я повинен сказати? Чи не попав я в пастку? Моя думка конвульсійно металась. І раптом, майже автоматично кажу:
— Але, власне, для чого ти написав цю трагедію? Адже ж ти не можеш розраховувати, що вона побачить сцену? А потім ... я тебе не розумію ... Ти що ... серйозно?
Він ніби не хотів відповідати і продовжувати розмову далі. Потім, немов прокинувшись, глянув на мене і мовив:
—  Я писав цю драму для власного сумління. — Коротка павза... — І для майбутнього. Те, що пережив наш народ, ніколи не забудеться. З народної пам’яти його не випалиш нічим. А література ж — сумління і пам’ять народна. Та нас же прокленуть і обплюють наші нащадки, коли ми мовчки, гірше того — з оптимістичними ода¬ми пройдем повз ту велику трагедію нашого народу.
—  Але я тебе не розумію. Ти що ...
—  Я знаю, — перебиває він мене, — ти хочеш сказати, що я висту¬паю проти генеральної лінії партії…
 

Свято Покрови 2007 року ознаменоване Указом Президента України про державне визнання УПА.
В палаці «Україна» відбулися урочистості і нагородження посмертно генерала-хорунжого Романа Шухевича орденом Героя України (вручено синові).
Чужинець, присутній на цьому святі, міг би запитати: «Як, хіба проголошення України незалежною державою в 1991 році не означало визнання і вшанування борців за волю України?»
В тім то й біда, що посткомуністична влада була настільки лукаво вчорашньою, що вона визнала українську національну символіку і гімн, але на суті не визнала українського народу у всій повноті, тобто в його боротьбі за незалежність проти Російської імперії чи то часів Мазепи, чи Петлюри, чи Бандери.
Відповідно залишилася в завішеному стані і українська мова, проти якої були російські царі білі і червоні.
Влада залишилася в руках вчорашніх комуністів, які змінили свою назву, але до зубів відстоювали свої завоювання: русифікацію, колгоспний статус українського народу, стереотипних совєтських чиновників на всіх рівнях влади.
До тих стереотипів належить закляте мовчання на заборонені теми – про голодомор 33, про УНР і С. Петлюру, про УПА, ОУН і Бандеру, про імена і книги розстріляних з волі Кремля.
Однак те замовчування правди, активізоване стандартами лжі – українську Армію з різними видами військ названо «бандами», захисників рідного краю – «зрадниками», окупантів – «визволителями», зрадників – видатними діячами, яким поставлено пам’ятники «навіки».
Визбутися тих стереотипів так само важко, як задавнених болячок. Відкидання їх досі вважається актом мужности, а наклепи на національного героя Романа Шухевича – безпечні і безкарні.
І та хвороба, ті моральні, ті моральні аномалії закріплені не тільки в Україні. З ними важко боротися, бо вони закам’яніло узвичаєні в документах, дбайливо підготовлених організаторами терору.
В СССР зоною вільного слова були концлаґері. В’язні з різних країв були твердо переконані: за ті самі злочини належиться та сама кара. Отже, комунізм буде засуджений так само, як нацизм.
Нарешті, комунізм як система упав, а комунізм як система безпринципности й морального релятивізму тримається в умах і звичках мільйонів. Інакше хіба люди терпіли б ритуальну брехню в парляменті спадкоємців політичної сили, найзлочиннішої в історії людства?
І все це, на жаль, було закріплено в самому Нюрнберзькому процесі, де переможці судили переможених, і серед суддів були також і ті, у кого переможені нацисти вчились переступу через Божі і людські закони.
Піонери злочинних акцій, ініціятори політики державного терору, організатори системи лжі, якою прикривалися нечувані досі злочини проти особи і проти людства – вони узаконилися в міжнародньому маштабі. Лож як спосіб мислення дозволяє і досі видавати їм свої звинувачення проти УПА, відхилені міжнароднім судом як безпідставні, за рішення суду! Комуніст і досі сприймає народ за дурну масу, яка не розрізнить кляузи від рішення суду!
Найгірше те, що за ту свою зневагу до народу і за узаконені насильства комунізм досі не поніс належної кари, а тому в очах людей та зневага і війна проти народу є не найтяжчим злочином… До цієї сатанинської практики звикають, і статус приниженої нації зберігається вже після проголошення її незалежноюти.
Найвидатнішими подіями в національному житті України 2006 і 2007 років є державне визнання геноциду 1933 року і визнання УПА. Ці події увійдуть в історію як перемога народної правди над силами лжі, активно підтримуваними з боку платної і безплатної аґентури Кремля.
Перемоги ті є важливими передусім як симптоми національного опритомнення.
 

РИТМИ ОСОКИ І ТРАВИ
ЄВГЕНІЯ ЛЕЩУК
З КНИГИ «ПОВСТАНСЬКА ВОЛИНЬ», ЛЬВІВ, 2007

У ті дні і ночі, коли на нашому «млинецькому острові» гуляв вітер, шумів сильно тоді наш великий сад, шерехтів очерет та якось дуже своєрідно шелестіли верби біля ставу. Коли ж не було вітру, то у наших казкових берегах стояла священна тиша, тільки зрідка де-не-де озивалася пташечка. Отож, коли не було вітру й у тій тиші раптом ставало чутно ритмічний шерхіт осоки та м’який шелест трави, то ми знали, що берегами ідуть повстанці — тільки чути було: ших... ших... ших... без слова... без подиху... без звуку пташечки...
Ми давали собаці указ — не гавкати...
У нас тривожно билися серця...

СТОЛІТНІЙ ДУБ ВОЛИНІ

«Усі українці земної кулі, почуйте мій голос: я, столітній вояк прославленого вождя України Симона Петлюри, заявляю   я ще живий! Плачу з радости, що воскресла Україна! Молюся за неї вдень і вночі. Волею Господа Бога, всім смертям наперекір, став я живим свідком мук і страждань нашого народу за Волю України. А нині прошу Вас, дорогі брати і сестри, квітуча молоде і всі прийдешні покоління, ¬¬  любіть Україну!
Бережіть нашу МАТІР!
Слава Україні!
Героям слава!»
 (Із виступу Матвія Данилюка, Крутянського Журавля, на святі 50-річчя УПА)
 

На краю Горохова, в тумані,
Сяє нині наш Прапор й Тризуб,
Там стоїть у зеленім убранні
Славний воїн столітній, як дуб.
Він омився росою уранці
На століття своїх роковин
І на Святі Великім Повстанців –
Зустрічає гостей всіх країн.
І пливуть його згадки похмурі,
Як бурхлива весняна ріка,
Коли славний наш батько
Петлюра
Ростив воїна, наче дубка.
Хоч ламали його буревії
І сікли громовиці страшні,
Він стояв непорушний в надії –
Вірний завжди Ідеї одній.
Бо над нами Всевишнього Сила,
А за нами   хрести і хрести...
Вже, здавалось, ще мить і...
могила,
Та Правицею Бог захистив.
Ось настала щаслива година,
Все збулося, чим жив, дорожив,
Бо воскресла його Україна,
І він Свята такого дожив!
 

ХЛОПЦІ
До хати, що в лузі самотня,
Стоїть в далині при потоці
Ночами немов із безодні
Таємно являлися хлопці.
Приходили в дощ посушитись,
Погрітись у щирості хати,
Змарнілі, що тяжко дивитись,
Але чарівні — крилаті...
Приходили в ночі темні,
В підземеллі були вони днями.
Їх душі ясні, священні,
Переповнені були піснями.
Приходили разом й поодинці,
Пізньою завше порою.
І тато давав їм гостинці –
Знайдену в луках зброю.
Сяйно накидались на неї,
Немов на цукерки діти.
Брали оті трофеї
І десь зникали у світі...
Така їм випала доля:
В загрозі кожна хвилина.
В серцях клекотала Воля,
В очах   лишень Україна.
 

«МИ ЗРОДИЛИСЬ ІЗ КРОВИ НАРОДУ». ЛІТЕРАТІРНО-МУЗИЧНЕ ВИДАННЯ. ЛУЦЬК, 2007
Збірка хорових творів, обробок та аранжувань відомого волинського дириґента і педагога Ростислава Кушнірука присвячена темі героїчної боротьби вояків Української Повстанської Армії за волю України.

НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ
З передмови Євгена Сверстюка

Старі дерева в лісі   ті ще пам’ятають. Міста і села змінилися. Дороги вирівнялися. Річки обміліли і позаростали. А головне, виросли нові покоління, для яких повстанська Волинь   леґенда незрозуміла і давня.
Як пісня
Гей там, на півночі Волині,
Зродилась армія УПА.
Дальші слова ще якось можна розгадати:
Про континґенти там не знають.
Люди живуть, як у раю.
Повстанська влада уневажнила всі розпорядження німецької окупаційної адміністрації. Люди перестали возити кар¬топлю й збіжжя на заготівельні пункти   то вже рай! Як мало бідному треба. Йому до раю близько. Але загляньмо в наступний куплет пісні:
Горіли села і містечка,
Кати палили ніч і день,
Живцем в вогонь вони кидали
Старих жінок, малих дітей.
Усе це правда, гола правда без перебільшень. Тільки як її поєднати з уявленням про «життя як у раю»? Однак тут є якась вища правда - правда визвольної війни, яка підносить дух і перетворює постачальників континґенту на учасників повстання, на громадян, які вже знають слово «конспірація». До речі, це видно з тодішнього анекдоту:
  Дядьку, куди їдете?
  Не скажу: конспірація.
  А що везете?
  Снаряди.
Навіть малі знали нові слова: «конспірація», «грипе», «боївка», «засідка», «ем-пі», «дігтяр», «вальтер».
А до пожеж звикли: майже кожне порядне село горіло... Тікали на сусідні села і, перечікуючи, співали.
Один з молодих учасників, творців повстанської епопеї, волиняк Степан Семенюк (якому потім судилася участь ще в одному повстанні   Норильському, в 1953 р.) у своїй публікації «Етос УПА як історична пам’ять» дохідливо пояснює молоді те, що учасники опору тоді відчували, тільки не могли висловити:
«В історії поневолених народів найтривалішою національною пам’яттю завжди була історія визвольних змагань, бо вони, на відміну від «звичайних» війн, мають ще і моральний вимір
В борні кується краща доля,
Встають заковані з оков!..
Поневолювані народи, взявшись до боротьби зі своїми по¬неволювачами, стають рівними їм, а це вже категорія дій не стільки військова, а передовсім морально-політична. І ми, підіймаючи збройну боротьбу з окупантами, ставали звичайним народом серед інших вільних народів, бо першою умовою визволення з кайданів є   відважитись бути вільним. Власне вояки УПА мали відвагу бути вільними, і за ними йшов народ. Боротьба і творення власної державности повертало нам почуття власної сили і вартости».
Нині можна почути від людей, що набралися мудрости з газет: «Що то за армія УПА   хіба то можна рівняти з Червоною армією?»
Ні, не можна рівняти. Червона армія зникла з Волині уже в червні 1941 року і залишила німцям 8 тисяч своїх танків... А УПА з німецькою і совєтською трофейною зброєю воювала з окупантами і в 1942, і в 1943, і в 1944 роках, а потім чинила опір большевикам аж до 50-х років... Що ж тут рівняти   дух з матерією...
 

АКЦІЯ СОЛІДАРНОСТИ З УПА В ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКІЙ ЄПАРХІЇ

На свято Покрови Пресвятої Богородиці, 13-14 жовтня 2007 р., в громадах Харківсько-Полтавської єпархії пройшов збір підписів під листами до нового депутатського корпусу Верховної Ради України. В листах, що їх складали вірні УАПЦ, вони дають наказ своїм депутатам: прийняти законодавчі документи, які б забезпечили ветеранів Української Повстанської Армії пільгами, передбаченими для ветеранів Великої Вітчизняної війни, і визначили соціяльний статус ветерана національно-визвольної боротьби. Архиєпископ Ігор у своїх інтерв’ю харківському телевізійному «Сьомому каналові» та популярній студії FM «Нова хвиля» пояснив зв’язок вшанування ювілею УПА зі святом Покрови Пресвятої Богородиці і закликав вшанувати старість борців за самостійну Українську державу виразними знаками суспільного визнання їхнього подвигу. Стаття архиєпископа Ігоря «Мої незабутні партизани», що розповідає про ролю ветеранів УПА в сучасному церковному житті, була надрукована 13 жовтня у львівській газеті «Експрес».
 

ВСТАНОВЛЕНО ПАМЯТНИК СТЕПАНОВІ БАНДЕРІ В БУЧАЧІ

15 жовтня 2007 р. відбулося урочисте відкриття пам’ятника. Не маючи можливости бути особисто присутнім на цій події, владика Ігор направив учасникам відкриття пам’ятника Степанові Бандери вітальне послання такого змісту: «В день 48-річчя загибелі провідника ОУН ми маємо щасливу нагоду переконатися в тому, що, всупереч сподіванням організаторів замаху, зі смертю Степана Бандери боротьба нашого народу за свободу не згасла. Наша самостійна держава сама з себе стала гідним пам’ятником героям, полеглим у боротьбі. І коли ми зуміли протистояти спробам червоного реваншу, коли зупинили кримінально-оліґархічні клани в їхніх спробах запровадити тоталітарно-бюрократичний режим, то це тому, що в нас, українцях, живе незламний дух Коновальця, Шухевича і Бандери. Хай же новий монумент, котрий піднісся нині над Бучачем, засвідчує нашу готовність прийняти суворі виклики посткомуністичного світу й ліберальної цивілізації. Нехай нашою відповіддю на ці виклики будуть незламна християнська й національна солідарність, ділова активність, міць родинних зв’язків і здорова народна мораль, здатні відвернути небезпеку духовного знекровлення українців і витіснення їх на марґінес економічного та культурного життя. Сьогодні ви стаєте до бою з вашими ворогами. Нехай не мліє ваше серце, не лякайтесь, не полохайтесь і не жахайтесь перед ними, бо Господь   Бог ваш, він іде з вами воюватися за вас із вашими ворогами, щоб дати вам перемогу (Второзак. 20:3-4). І нехай Його благословення перебуває на вас, а Його щедра винагорода знайде всіх, хто спричинився до побудови цього пам’ятника».
 

ПАНТЕОН
СІМ КУЛЬ, СІМ СТРІЛ І СІМ БУКВ
СКАПАЛО НА БРУК ПАРИЖУ КРОВ’Ю

НАЧАЛО: ХРЕСТ МЕЧА.
СІМ ЛІТЕР – УКРАЇНА
ПЕТЛЮРА – СІМ
НАВХРЕСТ КОНОВАЛЕЦЬ – РАМЕНА

І ЗНОВУ СІМ:
БАНДЕРА,
ШУХЕВИЧ,
ЛЕҐЕНДА.

А ТАМ СОТНІ ТИСЯЧ БОРЦІВ
НА СХОДАХ ПАНТЕОНУ СЛАВИ,
КУДИ ПРИЙДЕ ВОНА,
ВІЛЬНА, СОБОРНА І БЛАГОСЛОВЕННА.
Т. Ю. К.,
учасник визвольних змагань ОУН-УПА,
США, Нью-Йорк
 

З давніх-давен образ Покрови Божої Матері вважався захисником козацтва, тому козаки, вирушаючи в похід, брали ікону Пресвятої Богородиці з собою як найбільший оберіг. Саме на Покрову, після святкового богослужіння, козаки збиралися на Велику Козацьку Раду, на якій щороку обирали собі ватажків, бо вірили, що саме в цей день будуть благословенні всі починання. Молодь в цей день здавала іспит на витривалість, силу, вправність та майстерність у бойовому мистецтві, після чого найвправніших посвячували у козаки.
Наслідуючи козацькі традиції, 13 жовтня, напередодні свята Покрови, у с. Гостомель Київської области на території військової частини А0565 відбулися козацьке свято. Ідея проведення цього заходу належить офіцерові-культорологу капітану Євгену Біляєву, настоятелю Бучанського храму Успіння Пресвятої Богородиці отцю Миколаю та Голові Правління Всеукраїнської молодіжної громадської організації “Молода Просвіта” Віталію Морозу.
Головними героями свята стали старшокласники Бучанської школи-інтернату та школярі СШ № 14 селища Гостомель, а також солдати строкової служби польового вузла зв’язку в/ч А0565. Учні мали змогу взяти участь у різноманітних ігрових програмах: позмагатися своєю силою, посперечатися у спритності та кмітливості із досвідченими військовими.
Свято розпочалося загальною молитвою, після якої отець Миколай розповів про історію виникнення свята Покрови Божої Матері та про неймовірну силу, яка супроводжувала український народ не одне покоління.
Цікавою та захопливою була екскурсія військовою частиною. Заступник командира частини з гуманітарних питань підполковник Роман Кучеренко ознайомив дітей з експонатами музею та розповів про героїчні вчинки солдатів цієї військової частини в роки війни і мирний час. Особливо зацікавило хлопчаків та дівчат знайомство з багатьма видами зброї, різноманітними засобами зв’язку та елементами захисту від хемічних атак.
На прощання діти із захопленням обговорювали між собою побачене та цікавилася про наступні зустрічі. Найбільшою нагородою за проведений захід напевно можна вважати задоволені та усміхнені обличчя дітей-сиріт, які так потребують уважного ставлення та цікавих, неординарних просвітницьких заходів.
Завдяки такій дружній співпраці народився цілий ряд ідей щодо постійного проведення тематичних зустрічей, присвячених патріотичному вихованню молоді на давніх, притаманних саме нашій історії традиціях.
 

Теорія «спільної колиски трьох братніх народів», придумана російським ученим М. Погодіним у другій половині XIX ст., майже півтора століття була такою собі «священною коровою», дотик до якої загрожував «зухвальцю» втратою волі, а іноді й життя.
Нині ця казкова корова вже дихає на ладан, але багато хто із тих, хто звик видавати казки за дійсність, і досі вперто чіпляються за хвіст цієї здихлячої істоти, намагаючись змусити її якщо вже не повноцінно доїтися, то бодай хоч битися рогами.

1. ЗВІДКИ БЕРЕ ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

Загляньмо спершу в оту колиску, яка вже в післяголоценний період виколисувала на нашій території мезолітичних жителів. Ким вони були і чи мали хоч яке-небудь відношення до нас, українців?
Археологічні дослідження свідчать, що це був люд, котрий на ту пору вже зумів пов’язати розрізнені анімістичні уявлення в певну систему вірувань, серед яких виразно простежується культ Богині-Матері, що впродовж тисячоліть у тому чи іншому вигляді зберігався на наших теренах і став, очевидно, ментальним підґрунтям того пієтету, яким з перших років християнства й донині оповитий в Україні культ Богородиці.
Солярні, лунарні, водні знаки, які дешифруються на мезолітич¬них орнаментованих гальках, що мали магічне призначення, свідчать про існування в цього люду культів Сонця, Води, Місяця, які також можна простежити й у значно пізніших віруваннях на наших землях, аж до оспівування в прадавніх колядках, що дійшли й до нашого часу, небесної тріяди: Сонця, Місяця та Зорі як символу небесної вологи, дрібен-дощику.
Жили на нашій території й ранньонеолітичні племена, зокрема й ті, що були творцями славетної Трипільської культури (V   І тисячоліття до н. е.) з високим рівнем багатогалузевого господарства, провідну ролю в якому відігравало землеробство, а в умовах степового півдня   скотарство.
Про Трипільську культуру до недавнього часу в підручниках, за якими навчалися юні громадяни УРСР, навіть не згадувалося, бо казкарі   теоретики «спільної колиски»   твердо вирішили, що та Трипільська культура, яка розвивалася на нашій землі впродовж кількох тисячоліть, раптом начисто зникла, не залишивши по собі жодного сліду, а отже, ні ми (українці) до неї, ні вона до нас не має жодного відношення.
А проте ціла система магічних обрядів, символів, звичаїв, уривків мітів, що корінням сягають трипільських часів і живуть досьогодні, свідчать про те, що ми таки є спадкоємцями тієї прадавньої культури, яка ніколи не зникала з наших обширів, ще в прасиву давнину заселених нашими пращурами-спадкодавцями.
Що ж цікавого, звичного для нас бачимо ми в цій предковічній культурі?
На центральному місці в ідеологічних уявленнях трипільців знову бачимо Велику Матір, скульптурні зображення якої (іноді з піднесеними догори руками, як у нашої Богородиці Оранти) знайдено чи не на кожному розкопі трипільських поселень. Характерними є також зооморфні статуетки: бики, козли, барани   прообрази й сьо¬годні поширеного в Україні посуду для вина, зробленого у вигляді баранів чи козлів. Напевне, із тих далеких часів походить і український звичай «водіння кози» на Новий рік, пов’язаний з ідеєю родючости:
Де коза ногою — там жито горою,
Де коза рогом — там пшениця стогом.
Ідея безконечности буття втілюється в мистецтві трипільців у заокругленому меандрі (безконечнику), який і досі є одним із найпоширеніших узорів українських писанок. Магічний дивосвіт трипільського орнаменту й досі живе в українських вишивках, хоч далеко не всі наші вишивальниці здогадуються про магічний смисл вишитих ними узорів.
Не зникають, а, навпаки, поглиблюються трипільцями дотрипільські культи Сонця та Води, що забезпечують родючість землі та безперервність життя на ній, відгомони яких зберігаються ще й понині в стрітенських, купальських, петрівчанських, Свято-Андріївських звичаях та обрядах. Авторка цих рядків глибоко переконана, що в кольорах Державного Прапора України наша генетична пам’ять відтворила саме ці три прадавні символи: жовтий   Сонце, синій   Вода і третій   уявний, що неминуче виникає від злиття синього й жовтого,   колір зелені, символ родючої Землі.
Ото і є наші глибокі пракорені, наша «колиска», де вигойдувалися предки нашого народу. І нехай хтось із тих, хто повчає мене, звідки почалась історія моєї землі, чи претендує на те, щоб також називати цю землю своєю, наведе мені стільки доказів існування його предків у цій тисячолітній колисці!..
В епоху ранньої бронзи племена Трипільської культури були завойовані менш розвиненими культурно, але більш войовничими племенами.
Але та сила-силенна рис культури, що збереглася у нас від попередніх, ще трипільських, а почасти й дотрипільських часів, дає нам повне право стверджувати, що, незважаючи на військові сутички, численні міґрації, ці наші предки ніколи повністю не зникали з території сучасної України й упродовж тисячоліть брали участь у формуванні українського етносу, передаючи йому, а почасти й прийшлим народам, свою мову, культуру, духовні та матеріяльні надбання.
На доказ своїх слів хочу запропонувати два фраґменти тексту, написаного давнім мандрівником.
«При в’їзді в столицю його (царя, з яким їхав мандрівник.   Г. М.) зустрів хор дівчат, що співали йому славу, а жона першого сановника піднесла йому хліб. Такий звичай у них вважається знаком високої шани. Замість пшениці нам давали (їсти) просо, а замість вина   мед. Саме так його й називали в цих місцях. А ті, що супроводжували нас, одержували напій з ячменю». (Цит. за вид.: А. Кіндратенко. «Матеріяли до історії Скитії-України IV   V ст. Походження та дії гунів». Кн. 2. «Гуни в описі Пріска Панійського».   X., Просвіта.   2002).
А ось — опис похорону, побаченого мандрівником у тій землі, до якої він прибув із її царем: «Після того як його (небіжчика.   Г. М.) оплакано голосінням, вони справляють на могилі страву   так це у них самих називається,   супроводжуючи її пиром...». (Там само.   С. 44).
Страва, мед   це слова того народу, в якого побував автор на¬веденого тексту. Він подав їх без перекладу, бо не знає, як пере¬класти на свою мову. Можливо, в його народу цих понять не було. Нам же ці слова добре відомі, як і «напій із ячменю», яким пригощали гостей нижчого ранґу, і ми не від того, щоб скуштувати його й сьогодні, навіть у цю хвилину...
А тепер спробуйте дати самі собі відповідь: про який народ розповідає не названий мною мандрівник?
  Ну звичайно, про українців! Тут і думати нічого!   скажете Ви. І... помилитесь!
Це опис подорожі Пріска Панайського (V ст. н. є.) в країну гунів із гунським царем Аттілою. Це Аттілу вітали хлібом-сіллю та величальними співами, поїли медом і пригощали... пшоняною кашею! Причому Пріск називає Аттілу не гунським, а скитським царем, а народ його   скитами, а не гунами.
Чи не здаються Вам дуже цікавими ці гуни-скити, що в V ст. нової ери мають усі звичаї сучасних українців і говорять чи не нашою українською мовою, бо якщо слово мед ще трапляється в мовах інших народів, то страва, окрім української, є ще хіба в словацькій мові.
Не менш цікавим є й те, що ці гуни чи скити, яких історія вважає прийшлими кочівниками (відповідно   з Монголії та Ірану), п’ють не кобиляче молоко (як їм сам Бог велів), яким упивалися кочові народи, а наші «пива-меди», пригощаються не кінським м’ясом   улюбленою стравою всіх кочівників, а пшоняною кашею, як суто хліборобський народ, та ще й почесті гостеві віддають хлібом-сіллю, як споконвічні хлібороби.
Отож, не важко побачити, що хто б там і звідки не приходив на нашу землю, і що б там не наплутав Пріск Панайський із тими гунами-скіфами, в яких гостював у V ст. на нашій землі, а корінні традиції, мова автохтонного хліборобського населення зберігалися тут упродовж тисячоліть і дійшли до наших днів і у вигляді мальованої кераміки, й у вигляді космогонічних кодів, зафіксованих у наших українських орнаментах, що й досі повторюють трипільську символіку: безконечники, клинці, сонця, звізди, баранячі ріжки, сварги тощо; й у наших колядках та щедрівках, і в будівництві жител, що до зовсім недавнього часу повністю повторювало трипільські традиції, включно зі звичаєм обмащувати задню («сліпу») стіну червоною глиною.
Якщо вже ми з нашим «старшим братом» споконвіку «колиса¬лися» в «спільній колисці», то покажіть мені хоч одну його автентичну колядку, збережену з тих давніх пір, чи писанку, чи хату, обмащену глиною,   бо в народу, що жив у ті прадавні часи на нашій землі, глина вважалася сакральним матеріялом, який виконував оберегові функції, тож наші предки обмащували нею навіть зрубне житло, що будувалося в лісових місцевостях.
Отож, слідів «старшого брата» в нашій прапрадавній колисці ми не побачили...

2. ХТО І КУДИ КЛИКАВ ВАРЯГІВ, АБО МОСКОВСЬКА КАЗОЧКА ПРО «ІМЕННО РУССКІХ ЛЮДЕЙ»

Очевидно, кожен із нас хоч колись і бодай краєм вуха чув про те, що державу нам зорганізували варяги, яких наші предки, нібито, самі закликали, не вміючи самостійно дати ладу на власній землі. Отак, нібито, й сказали варягам: «Приходьте князювати і володіти нами, бо землі наші багаті, та немає ладу в них...».
Так буцім у літописця Нестора написано, на якого так любить посилатися московське духовенство, доводячи, що саме Рюрик і «змайстрував» нам оту «спільну колиску», із якої й почалася наша «спільна історія».
Дехто із нас «патріотично» сердиться на преподобного Нестора: «Та бути такого не може! Не могли наші предки такими недолугими й безтолковими бути!» Інші — скрушно зітхають: «Отакі ми є... Нам би й сьогодні якогось варяга не завадило б закликати, щоб порядки понаводив...».
І ніде й ні разу не чула я, щоб хтось сказав: «Та бійтесь Бога, людоньки! Не писав нічого подібного літописець про наших предків!»
Загляньмо-но разом до літопису... Під роком 859-м там пишеться, що «прийшли із-за моря варяги й наклали данину (увага!) на чудь, словенах, мері, весях і кривичах». У 862 році племена ці «ізгнаша варязі за море», але, не зумівши самостійно налагодити державне життя, знову, вже з власної ініціятиви, закликали тих скандинавських завойовників, щоб вони володіли ними. Не вірити літописцю, а тим більше арґументовано довести, що такого не було, ми сьогодні не можемо, хоч багато істориків ставлять ці свідчення під сумнів.
Слід сказати й про те, що сторінка літопису, на якій подається історія із закликанням варягів та творення ними держави, чомусь виявилася вклеєною в літопис, що також ставить під сумнів як авторство Нестора щодо цього запису, так і його правдивість.
Але приймімо цю літописну версію за вірогідну. Перечитаймо уважно ще раз це місце в літописі. Перелічімо ще раз племена, які у 859 році потрапили в залежність від варягів, у 862   вигнали їх, а невдовзі знову запросили, віддавшись під їхню зверхність: чудь   це племена, що жили довкіл Ізборська, словени   це Новгород, меря   це майбутня Суздальщина й частково Ростовські землі, весь   це Білоозеро з прилеглими територіями, кривичі   це племена, що жили у верхів’ях Двіни та Дніпра, приблизно між Псковом і Полоцьком.
А щоб ні в кого не виникло сумніву в правдивості моїх слів, відкриймо найперші сторінки літопису, де преподобний Нестор, переповівши леґенду про заснування Київа трьома братами, подає огляд племен:
«А по сих братах почав їхній рід держати княжіння в полян. А в древлян було своє, а дреговичі мали своє, а словени   своє в Новгороді, а другі сиділи на Полоті, котрі полочани. Од сих же є і кривичі, що сидять у верхів’ях Двіни і Дніпра; також сіверяни... На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері   меря... А по Оці-ріці... мурома. І чемериси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани..., а потім же волиняни. А се   інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, чемериси, мордва, перм, ям, литва, зимигола, ліб. Ці мають свою мову...»
Отже, як свідчить літопис, на заклик цих племен (як ми з літо¬писцем зазначили, переважно взагалі не слов’янських) прийшли три варязькі князі-брати: Рюрик, Сінав і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Сінав   на Білоозері, а Трувор   в Ізборську. Потім Рюрик перебив братів і, посівши їхні володіння, став князем над усіма тими племенами, які літописець ще раз скрупульозно пере¬раховує. «Варяги,   пише він,   у тих місцях находники, а корінне населення в Новгороді   словени, в Полоцьку   кривичі, в Ростові   меря, в Білоозері   весь, у Муромі   мурома. І над усіма тими володарював Рюрик».
Не важко помітити, що ця Рюрикова держава, до складу якої входили здебільшого не слов’янські, а угро-фінські племена, якщо й існувала коли-небудь, то лежала не тільки цілком поза межами сучасної України, а й взагалі нічого спільного не мала з тією слов’янською державою, центром якої був Київ, окрім того, що в часи Нестора сплачувала їй данину.
Але якщо б хтось захотів бачити в цьому факті підставу для тези про «єдіноє отєчєство», то таким нагадаю, що й Візантія певного часу сплачувала данину Русі, але від цього вона Руссю не стала й на «єдіноє отєчєство», начебто, ніколи не претендувала.
А що Київська держава на той час (середина IX ст.) вже не лише існувала, а й була добре зорганізована, а отже, не потребувала для «наведення порядків» північних «благодійників»,   то про це свідчать не тільки літописні перекази про князя Кия, а й згадки про неї в записах зарубіжних хроністів (Зеноб Глак, Йордан, Прокопій та інші).
Літописну згадку про Кия, який, за словами преподобного Нестора, «ходив до Візантії й велику честь мав від царя візантійського», ми ні довести, ні спростувати не можемо. А от свідчення візантійського Патріярха Фотія   очевидця описуваних ним подій   заперечити неможливо.
А пише він не про що інше, як про напад руських (київських) князів Аскольда та Діра на візантійську столицю, яку від нападників урятувала Пречиста Богородиця, здійнявши бурю в затоці та потрощивши кораблі русичів.
І все це відбувається у 866 році, через 4 роки по тому, як варягів вигнали поневолені ними північні племена.
Не можу не послатися й на думку таких авторитетних істориків, як В. Хвойко, Л. Нідерле, М. Брайчевський, які стверджували, що Київська Русь не була початком державности на території України, а стала наслідком розвитку країни за часів антів. А це   не IX, а ще IV   VI ст. нашої ери. Цю думку поділяли й ряд російських істориків післясталінського періоду (А. Монгайт, А. Арциховський та інші).
У будь-якому разі, якщо свідчення вставленої в літопис сторінки взяти за істину, то з них випливає, що в 60-ті роки IX ст. існувало щонайменше дві «колиски», в яких «виколисувалося» дві зовсім не споріднені народності, і в нашій «Київськоруській колисці» ми жодного «братика» в цей період не бачимо.
Уже в році 882-му нашвидкуруч склепана Рюриком «північна колиска» (якщо така існувала коли-небудь) розвалюється, Рюрик гине, і його родич чи дружинник Олег, прихопивши з собою малолітнього Ігоря (очевидно, родича Рюрикового), втікає з тієї некерованої півночі, з якої навіть варягам зліпити таку-сяку державу не вдалося…
Отож, не тільки я, а й сам преподобний Нестор, пишучи про нашу Київськоруську колиску, жодного «брата» в ній не бачить, як не бачить і «Вєлікой Россіі», бо в той час не тільки на Росію, а навіть і на князівство Московське ще й не сіялося...
Ті, хто, як і Одеський митрополит, люблять покликуватись на те, що преподобний Нестор писав про «Русскую землю», а «наши прєдкі звалісь іменно русскімі людьмі», мали б знати, що не тільки їхні, а навіть і наші предки «іменно русскімі людьмі» ніколи не звалися. Наші предки в часи Київської Руси звалися не «русскімі», а русичами. Згадаймо «Слово про похід Ігорів»: «І се русичі   Даждь-Божі внуці...», або «З вами, русичі, хочу голову зложити...».
Їхні ж предки ще й за часів Нестора звалися чуддю, єрзею, мерею, вессю, муромою, мокшею, мордвою...
Навіть Володимиро-Суздальське князівство, що, як відомо, стало основою Московського царства, «ніколи не мало свого єдиного етнічного імени, бо було завжди заселене народами, котрі нічого спільного зі слов’янами не мали, а саме: мерянами, фінськими москвинами, єрзею, муромою, мордвою, чемерисами, чуддю тощо. Їхнє етнічне об’єднання відбулося пізніше під назвою Московського царства, і ця назва стала їхнім політичним ім’ям із XV ст. (московити)».
Отже, літописець і справді писав про землю Руську. Але назва ця стосувалася лише питомих руських (тобто київськоруських або сучасних українських земель), а не тих, що згодом перетворилися на Царство Московське, бо й самі жителі майбутньої Московії ні в XI, ні навіть у XII ст. Руссю себе не вважали. Хто не вірить   нехай уважно погортає літописи.
Ми згадували, що найтісніші контакти Київська Русь підтримувала з Новгородом. Тож, хто-хто, а Новгород мав би найбільше право претендувати на належність до Руси. А проте в Новгородському літописі під роком 1149 читаємо:
«Іде єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь».
Під роком 1165 (це вже II половина XII ст.!)   ще точніше:
«Ходи ігумен Юрьєвский в Русь, в Києвград».
Не вважали себе Руссю навіть суздальці, яким та Русь була більмом у оці. Ось як написано в Суздальському літописі:
«Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Руси на Суздаль ратью».
Те саме читаємо в Іпатіївському літописному зводі:
«Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і прийде Київу».
Такі записи не поодинокі, а отже, не випадкові. У 1149 році Ізяслав Мстиславич, рушивши із Київа на Юрія Суздальського (Довгорукого), каже новгородцям: «На нього я прийшов, зоставив¬ши землю Руську, заради вас і задля обид ваших», а Юрій, у Суздалі сидячи, журиться з приводу вигнання із Київа сина свого.
У 1174 році, по вбивстві Андрія Юрійовича, ростовці й суздальці посилають своїх послів у Русь по князів Ростиславовичів; а в 1178 році Мстислав Ростиславович   Білгородський князь   уперто відмовляється від запросин на Новгородський стіл, мотивуючи тим, що не зможе «Руської землі забути».
Про окремішність і навіть чужорідність майбутніх російських територій, зокрема, і їхнього осереддя   Ростово-Суздальської землі   по відношенню до Руси говорить і російський історик В. Ключевський:
Мене можуть запитати: а Новгород? Він же входив у сферу, по-сучасному кажучи, геополітичних інтересів Київа? І князі Київської династії там князювали постійно.
Усе правильно. Але Новгород тому й звався «господином» та «великим», що мислив сам себе суверенною самоправною одиницею і, приймаючи київських князів, залишав за собою право в будь-який час «вказати їм путь»   тобто вигнати князя та зажадати іншого. Руссю, як ми бачили із літописів, Новгород себе не вважав і не раз боронив перед нею свої права і вольності.
Але справа навіть не в цьому, а в тому, що й з державним утворенням, яке виникне за кілька століть і дістане назву Московського царства, слов’янський Новгород тим більше нічого спільного не мав і не хотів мати, вперто боронячи свою незалежність.
Коли ж (аж у середині XV ст.!) стало зрозуміло, що сили нерівні, новгородці вирішили укласти союз не з Москвою, а з Польсько-Литовським королівством, до складу якого в той час входила й колишня Київська Русь   Україна.
Новгородці («лєгкомислєнниє» ж бо!) й після цього не перестали «мєчтать о прєлєстях свободи», і в 1569 році походом на них іде вже біснуватий Іоанн IV (Грозний). Історики пишуть, що новгородськими трупами були загачені всі ріки, і води їхні ще кілька місяців не могли пробитися до моря.
Ото так Москва вмостилася в древній Новгородській «колисці». Сталося це, як бачимо, аж у II половині XVI ст.! У Київській «колисці» у цей час на неї немає ще й натяку.
 

Високі постаті, чиї ювілеї ми відзначаємо, носили в собі ідею вірности й офірности. Але були вони дуже різними, і були вони дітьми війни.
То велика правда, що славетний генерал і славетний академік в молодості були великими грішниками на службі совєтської держави, тобто вони виконували особливо відповідальні доручення. Тільки вони були і великими правдолюбами.
На початку 60-тих років, коли молоді люди, не захищені навіть ступенями кандидата наук, ставали на шлях протесту і безпрецедентної в ті часи критики політичного режиму, розважливі люди казали: «Ну, хто ви є, щоб вас почули? Ви раніше станьте академіками, генералами, а тоді вже смійте підіймати голос».
Але вже тоді ходили глухі чутки, що десь у Москві з’явився такий генерал, що пішов проти, і його посадили до психлікарні.
Тоді почали сперечатися, чи варто відкладати чесні кроки аж до того часу, поки станеш генералом? З одного боку, заки дійдеш до генерала, усі твої сили підуть на «служіння партії-правітєльству», а після того ти вже обростаєш жиром і на ризиковий крок не підеш. По-друге, як тільки ти перестанеш вірно служити – тебе скинуть з генерала, і то під «одностайне схвалення» вчорашніх друзів...
Запускали в народ і сумніви. Наприклад, а чи був Петро Григоренко «справжнім генералом», а чи «таким собі». Навіть про академіка Андрія Сахарова пускали чутки, що він не справжній академік, то «просто за бомбу йому дали ордени Героя».
Цікаво, що такі примітивні поголоски мали більше розповсюдження, ніж твереза думка:
«Генерал Григоренко не був «нормальним генералом»   він був на порядок вищий за «нормальних генералів». І академік Сахаров – на порядок вищий за «нормальних академіків», які розуміються тільки на своїй вузькій темі».
Вже як викладач катедри кібернетики Військової академії він стоїть вище за генералів, що не дуже і розуміють, навіщо та кібернетика. Дисиденство Петра Григоровича почалося вже з роздумів про причини катастрофічних поразок Червоної Армії на початку війни: він перший висловив думку, що Сталін готував армію для наступальної війни в Европі і зовсім не був підготовлений до оборонної війни.
Від цієї позиції вже не далеко до усвідомлення тоталітарного режиму, аґресивного за своєю суттю, і до усвідомлення спільности тоталітарних режимів у головному – у придушенні живої правди й усіх форм внутрішнього життя країни задля мобілізації всіх її сил для загарбницьких цілей.
На повен зріст став генерал Григоренко, коли виступав за право націй на незалежність і почав боротися за їх визволення з «тюрми народів».
Є. С.

Петро Григоренко, як і значна частина українців, ще в юності спокусився гаслами комунізму. Однак пізніше він знайшов у собі силу не тільки звільнитися від цієї мани, але й повстати проти неї. Григоренко був не просто бунтівник. Він був стратег. Зрозумівши суть СССР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв стратегію подолання цього зла.
Петро Григоренко був першим представником совєтської правлячої кляси, який ще в 1961 р. виступив проти партократії. Він свідомо повстав, розуміючи, що позбудеться генеральського чину, керівництва катедрою військової кібернетики, яку створив, усіх пов’язаних з цим благ, навіть пенсії. Більше того, він був запроторений у психіятричну лікарню.
Наприкінці 1968 Петро Григоренко написав працю «Про спеціяльні психіятричні лікарні (дурдоми)», де першим поставив питання: «Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах». Згодом СССР, припертий доказами Григоренка та інших правозахисників, був змушений вийти з Міжнародньої асоціяції психіятрів, інакше б його виключили звідти за використання психіятрії в політичних цілях.
Доктор воєнно-історичних наук генерал Григоренко 1967 р. написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди   злочин перед народом!». Він був першим істориком, який вказав на те, що колосальні поразки СССР у перший період радянсько-німецького зіткнення під час Другої світової війни були обумовлені не лише тотальним винищенням перед війною військових кадрів, а й але головним чином тим, що СССР готувався до аґресивної війни, нехтуючи обороною.
Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СССР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за право корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка у символ боротьби за справжню рівноправність народів. Григоренко   приклад справжнього інтернаціоналізму. Син П. Григоренка Андрій писав: «Покійний генерал був і залишається символом толерантности, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів. Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але й цілому світові, світові, що захлинається отруйною хвилею релігійної й національної нетерпимости».
У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції.
Григоренкові належить честь організації та проведення першого відкритого громадського мітинґу опозиції. На очах у розгублених каґебістів він виголосив промову, «що ввійшла в моральну і суспільну історію країни» (Андрій Сахаров). На вшануванні письменника Олексія Костеріна в 1968 р. він звернувся до кримських татар: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано». На похороні О. Костеріна він сказав: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!».
Він знав, що зруйнувати Імперію Зла зможе тільки Правда. У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, окрім згаданих: «Думки душевнохворого», «Наші будні», «Дискримінація кримських татар триває», тюремний щоденник, він упорядкував самвидавний збірник «Памяти А.Е. Костерина», написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації, підготував промову «Хто ж злочинці?». Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами.
«Дисиденти» - не організація, в них не було вождів, тому що кожен із них ОСОБИСТІСТЬ. Григоренко не був «командувачем» чи безумовним авторитетом. Григоренкові, як кібернети¬кові, як докторові наук, було самоочевидним, що самвидав є персоналістичною самоорганізовувальною системою. Він підкреслював не ієрархічність, а особистісність. Він був лише однією з найяскравіших Особистостей цієї мережі. Його власні риси відбивали найкраще в ній.
Навіть його антипод - генеральний жандарм Андропов - відзначав, що Григоренкова енерґія активізувала й радикалізувала кволу ліберальну інтеліґенцію. А його стратегічна думка відшукувала все нові форми спротиву ресталінізації країни. До речі, тепер у Росії почався новий етап ресталінізації, і її підтримують послідовні противники демократії і незалежности - комуністи України.
Петро Григоренко ще у 1968 р. ініціював дискусію про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми, висунув ідею леґалістичної, тобто відкритої правозахисної організації. Саме відкритість, гласність створила правозахисному рухові величезний моральний авторитет у суспільстві, в усьому світі. А керівництво СССР, не бажаючи аналогій з гучними груповими процесам 20-3 0-х років, не зважилося судити правозахисні організації: кожного її члена судили окремо. Уже після другого арешту П.Григоренка виникла «Ініціаятивна група захисту прав людини в СССР». Згодом, 1976 року, такими стали Гельсінські групи. Саме у спілкуванні Петра Григоренка і Миколи Руденка виникла ідея створити Українську Гельсінкську групу (9.11. 1976), а вже після неї виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи. Григоренко підкреслював, що УГГ, на відміну від Московської ГГ, окрім прав людини, захищає ще й права нації.
Вийшовши з другого, п’ятирічного ув’язнення в психлікарні, у День конституції, 5 грудня 1976 року, Григоренко мав мужність узяти участь у традиційній мовчазній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в’язнями сумління!».
Генерал разом зі своїми земляками в діяспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній карті світу. Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену. Після 1917-1920 років світ забув про Україну. Завдяки правозахисному рухові, завдяки Григоренкові світ дізнавався про Україну, яка є і яка бореться за права людини і за свою незалежність. Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародню правову основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Цей шлях виявився правильним: усього за півтора десятиліття Україна стала вільною - без національно-визвольної війни, без насильства.
Григоренко був провідником геніяльної ідеї Юрія Орлова трансформувати капітулянтський з боку Заходу «детант» (відпруження) у точку опори для правозахисного руху. Як підкреслює сам Орлов, «центральною фіґурою для нас був генерал-майор Петро Григоренко». Перед Григоренком відчинялися двері кабінетів президентів США, лідерів держав Европи. Знаменитий вислів Рейґана про «Імперію Зла» виник не без впливу листів і заяв Григоренка.
Григоренко об’їздив майже всі країни Европи. Однією з цілей його було створення там Гельсінкських груп. Вони ставали громадським опором капітулянтській політиці тамтешніх урядів, вони тиснули на свої уряди і уряд СССР вимогами дотримання гельсінкських домовленостей. Найбільшою мірою завдяки стратегічному політичному розумові Григоренка та його особистій популярності в світі Гельсінкський рух став міжнароднім.
У 1980 році, вже будучи тяжко хворим, Григоренко подорожував Европою, готуючи ґрунт до Мадридської конференції НБСЕ. Він тримався лише духом, почуттям обов’язку. Його позиція була радикальною: Захід мусить вимагати від СССР шанувати права людини. Якщо людей будуть і далі переслідувати за участь у гельсінкському русі, то Захід мусить розірвати Гельсінські угоди. Ясна річ, мова йшла про контроль за дотриманням Гельсінкських угод, про ультимативну позицію Заходу, яку опісля таки посів президент США Рональд Рейґан.
Григоренко переконав українську діяспору, що в той час саме леґалізм, гласність, література самвидаву стали головним інструментом у боротьбі з тоталітарним совєтським режимом. Він підтримав діяльність Вашинґтонського Комітету Гельсінкських Ґарантій для України. Разом з Надією Світличною він налагодив видання «Вісника репресій в Україні», який видавався українською й англійською мовами. Його матеріяли передавалися в Україну радіостанцією «Свобода». Це було потужне кайло, яке разом з іншими чинниками доконало совєтську імперію.
За дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латвійського, Білоруського Світових Конґресів Григоренко подав в ООН Акт про деколонізацію СССР. Тим самим він вибивав з рук Кремля його важливу козирну карту - лицемірну підтримку боротьби колоніяльних народів за свою незалежність (у той час як у самому СССР було 100 колоніяльних народів!). Деколонізація СССР здавалася неймовірною в 1980 році. Згадаймо: навіть у 1989-90 роках президент США.Буш-старший, прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер висловлювалися проти незалежности України.
П.Григоренко постійно домагався єдности боротьби всіх націй СССР проти імперії.
Зокрема, він постійно підкреслював, що без підтримки росіян деколонізація СССР неможлива. Така позиція викликала постійні атаки проти Григоренка. Закордонних українців шокувало твердження Григоренка, що й самі росіяни є рабами імперії, і в цьому сенсі СССР не є російською імперією, бо є імперією партократії: «Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу». Більшість політичних партій діяспори прийняла цю лінію, посилаючись на писання Л. Полтави, тобто на позицію ОУН 40-х років. І сьогодні без підтримки російських демократів неможливий ефективний опір п’ятій колоні Путіна. Жаль, що російська інтеліґенція в Україні, а тим паче в самій Росії (окрім окремих особистостей, як-от Валерія Новодворська), не доростає до цієї архіважливої ідеї. Жаль, не всі українці розуміють, що будь-яка русофобія сприяє п’ятій колоні.
Його боротьба за універсальні права людини не тільки не суперечила здоровому національному патріотизмові, а навпаки, сприяла їй і додавала поваги у світі. Через усе життя він проніс Україну в серці. Це прекрасний приклад для денаціоналізованих українців поза Україною, та й у самій Україні.
У 70-80-х роках XX ст. Петро Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем. Він представляв Україну з найкращого боку, бо сам був людиною найвищих моральних чеснот і самовідданого громадянського служіння. Його безстрашність і почуття гідности запалювали інших людей.
Петро Григоренко   Особистість плянетарного маштабу. Він підносить престиж України на міжнародній рівень. І хай молоді люди знають що належати до нації Петра Григоренка   це престижно, це почесно. На прикладі цієї справді героїчної постаті слід виховувати молоде покоління громадян України.
Василь Овсієнко

За ініціятивою ВМГО «Молодий рух» 70 молодих людей приїхали на виборчий територіяльний округ № 7, щоб взяти участь у виборчому процесі у місті Ялта та прилеглих до неї маленьких селах. Їхали туди як майбутні члени дільничних виборчих комісій з різних міст України: Львова, Полтави, Херсону, Донецька, Київа, Івано-Франківська. Це були переважно студенти, непартійна молодь, представники громадських організацій та просто активні молоді люди. Головне, що об’єднувало учасників, це бажання провести «чесні вибори», затерте гасло, яке з огляду на нездійсненність давно вже стало дратувати громадян України.
Що найбільше вразило нас після приїзду? Не масові порушення на виборах чи вороже ставлення до людей, які спілкуються українською мовою, і навіть не відчуття безсилля і водночас сили від зіткнення із свавіллям та беззаконням. Найбільше нас вразила якась така обмеженість, якась така дивна неосвіченість, таке дивне бажання відсторонитися від усього, та короткозорість, яка дозволяє до всього «ставитися філософськи», тобто байдуже, яка ділить усіх на «своїх та чужих», і яскраво вимальовується розхожою фразою: «Хотя мы живем в Украине, но все же мы в Ялте».
Вибори почалися для нас ще в п’ятницю, коли виявилося, що територіяльна виборча комісія не передала оновлені списки членів комісій. Відтак, багато хто з нас не був уведений до складу комісії, тому перше своє засідання багато хто з нас провів за дверима приміщення. Тільки в суботу більшість із нас змогли бути присутніми на засіданні комісії та поцікавитися, чому кількість людей, які голосують вдома, перевищує середню норму.
У суботу ввечері після навчання учасники розійшлися відпочивати перед відповідальним днем. Не склалося, вибори таки почалися...
23 година 29. 09. Телефонує голова комісії. Терміново приїздіть! Окружна виборча комісія передала доповнені списки виборців: треба внести зміни. Ну і що з того, що список виборців вже закрили! Якщо ви не приїдете за півгодини, я виключу вас .... зі складу комісії.
Їдемо. Секретар, молода дівчина років 22 та двоє представників преси. Маленьке селище біля Ялти. Стоїмо біля дверей старенької школи, на території якої розташована виборча дільниця, чекаємо.
Не сподівався, що нас буде троє. Якось відразу знітився. Ну що ви мені про закриті списки, статті закону та кримінальну відповідальність? А з цим що робити? (Показує список на включення з печаткою окружної виборчої комісії). По всій Ялті зараз таке відбувається. А у мене що, не так як у всіх?!!
Постояли, поговорили і розійшлися... Їдемо назад мовчки. Щоб внести зміни до списків виборців, потрібні підписи секретаря та голови. У нас секретар один. Одна дільниця, де все «не так, як у всіх».
Маю декілька закріплених за мною виборчих дільниць, котрі упродовж цілого дня, як представник преси, маю обходити. Приходжу, чемно вітаюся, знайомлюся з головами та секретарями комісій. Ведуть себе по-різному. Дехто одверто вороже налаштований.
  Ну як, щось надивилися?   Спостерігаю за процесом заповнення бюлетенів.   Перепрошую... гадаю, я ж вам не заважаю.
  Ні, помиляєтеся. Заважаєте.
  Це як?
  Посміхаєтеся!   (Шепоче щось своїй сусідці. Та на знак згоди осудливо хитає головою).
  Зараз скажу голові, виведуть вас звідси.
На одній дільниці підходжу до виборчої скриньки, дивлюся: контрольний лист без печатки. Підходжу до голови. Та знизує плечима, мовляв, хіба треба було ставити? Та невже? А ми й не знали! Підходжу до спостерігача, пояснюю суть порушення. Слухає неуважно, розглядається навколо, секретар свердлить її очима. Таки треба писати акт про порушення. Іду. За п’ять хвилин смс від нашого члена комісії: «Вони залякали спостерігача, голова комісії заборонив їй і мені з тобою спілкуватися». Вертаюся. Спостерігач демонстративно встає і відходить від мене. Гетьте!
Нарешті мені подзвонили і сказали, що на N-ній дільниці мене чекає офіційний спостерігач. Місцевий, з Ялти, але буде фіксувати всі порушення (упродовж дня виявилося, що усі офіційні спостерігачі є «підставними особами»). Знайомлюся і дивуюся. Чоловік років під сорок, мешкає в Ялті вже більше 20 років, спілкується українською мовою. Питаю з цікавости: а чи не важко йому в російськомовному середовищі. Говорить, що раніше було дуже важко, підходили, погрожували, були й різні конфлікти, але щось після 2006 року змінилося, краще стали сприймати. Чому, каже, навіть не знає...
Вечоріє. Підписуємо акт про порушення. Спостерігач іде віддавати секретарю. Щось там негаразд. Підходжу ближче.
  Слухайте, я тоже могу говорить по-украински. И не надо кичится, что вы из Западной Украины. (Посміхаюся, спостерігач бо з Ялти).
  Прийміть акт.
  Нет.
  Напишіть на акті, що ви відмовляєтеся брати акт.
  Нет. Не буду. Там вы все врете.
  Ви зобов’язані взяти акт, а зміст розглядається тільки перед підрахунком.
  А ви тут хто такі? Пишете акти. Зараз ми встановимо ваші особи.   (Хтось підбігає до мене. Спалах фотоапарату).
Підходять решта членів комісій, якісь люди, спостерігачі, лють і ненависть ніби зависла в повітрі. Акт вже читається вголос. Лунають вигуки обурення. Раптом:
  Ану зачиняйте дільницю, будемо розбиратися! Занадто розумні!   Хтось хапає мене за руки, хтось кудись тягне. Міліція стоїть мовчки...
Ранок. На лаві, на сходах, просто біля дверей окружної виборчої комісії сидять люди. Втомлені після безсонної ночі, хто спить, хто розмовляє між собою. Пізнаю одного із нашої групи, підсідаю.
  Ну як?
  Та що тут скажеш?... Я їм кажу, що за військовим квитком не можна видавати бюлетень, а вони мені як залізний аргумент: «А, то ти бандєровець!» Я їм номер статті закону, а вони в крик. Ледве розібралися...
…Багато чого було. І виключення під час підрахунків голосів із членів комісії. І письмова скарга голови комісії, що член комісії не був на виборчій дільниці і не виконував свої обов’язки з 16.40 до 16.43. І та склянка води, після якої довелося викликати швидку на дільницю. І люди специфічного стилю: «а ну пошли разберемся». І театр абсурду із арґументацією і зарахуванням бюлетеня, в якому проти однієї партії стояв нецензурний вираз «х... вам». І як резюме   «у нас вибори всегда проходять нормально, а вы тут понаехали и все испортили».
Таки зіпсували. Показник явки на наших виборчих дільницях найнижчий з усієї України. 70 недосвідчених студентів зробили неможливе: вони не давали вносити фальшивих виборців до списків, слідкували за чесним підрахунком голосів, перевіряли, кому і за якими документами видаються бюлетені, не давали виносити бюлетені з дільниці та проводити каруселі,   і тим самим зуміли зупинити фальсифікації.
Дуже часто молодь цілком справедливо звинувачують в пасивності. Дехто не розглядає її як окрему соціяльну групу, політики не роблять на неї ставку, вищі посадові особи України не вітають її із Днем молоді. Але молодь знову і знову доводить, що саме вона є творцем «студентської революції на граніті», саме вона була рушійною силою переломних подій 2005-2006 року і що саме, їй, молоді, і належить розбудовувати незалежну Українську державу.
 

РОЗПОВІДЬ СТАРЦЯ ПАЇСІЯ СВЯТОГОРЦЯ ПРО ТЕ, ЩО МАТЕРІЯЛЬНІ БЛАГА ВІДДАЛЯЮТЬ ЛЮДИНУ ВІД БОГА

Старець казав: «Хочеш кого віддалити від Бога? Давай йому постійно матеріяльні блага із надлишком. Він забуде і про Бога, і про все на світі.
Я усвідомив це, коли був ще молодим. Коли я жив на Синаї, то в тому місці, де я перебував, не було води. Мені треба було йти близько двох годин, щоб прийти до скелі, яка виточувала воду. Я ставив глечик і сидів цілу годину, доки на¬береться вода, а потім повертався. Моя душа переживала такий стан: кожного дня я хвилювався, чи буде сьогодні скеля виточувати воду. Я молився, щоб Господь продовжив виточувати воду зі скелі. Ще по дорозі починаючи непокоїтись, я молився. Побачивши здалека скелю, яка блищала на сонці, я з радістю прославляв Бога, і, повертаючись у келію, не переставав дякувати Господу за ту воду, яку Він мені давав. Маленька кількість води, яка виточувалася зі скелі, змушувала мене, по-перше, постійно молити Бога, щоб Він продовжував давати воду, по-друге, дякувати і славословити Бога – єдиного Подателя усіх благ.
Коли я поїхав із Синаю і переселився в Іверський скит на Афоні, там не було проблем із водою.
Там води було з надлишком. Її потоки вимірювались кубічними метрами, які розтрачувалися намарно. Але одного разу я помітив, що зі мною поступово відбулися зміни. Я впіймав себе на тому, що незважаючи на те, що вже багато часу прожив у скиту, не сказав навіть жодного разу «Слава Тобі, Боже». В той час як на Синаї нестача води була причиною постійної молитви і славослів’я Бога, надлишок води у скиту призвів до того, що я забув, що це – дар Божий, за який Йому треба дякувати. Так надлишок матеріяльного достатку витісняє з серця людини пам’ять про Бога. Всяке благо, яке ми маємо, і всяке добро, яке робимо, є Боже і від Бога. Тому ми повинні дякувати Йому за все.
 

Дитина посміхається ще до народження, знаходячись в утробі матері.
А коли народиться, відмітьте час: у точно призначені строки вона посміхнеться, і це буде її Перша Посмішка, яку ми зможемо побачити, якщо не будемо зводити з неї очей.
Вона виникає в неї в кутику рота. Вона може спати в цей час, може дивитися в глиб простору (бачить когось?), неважливо, але вона обов’язково посміхнеться в призначений час, не раніше, не пізніше. Всі немовлята знають цей призначений термін посмішки. Можливо, посилають посмішку зіркам?
Посмішка ця блаженна і Божественна, найпрекрасніша з усіх людських посмішок. І сяє вона на обличчі немовляти всього декілька миттєвостей. А потім забирає воно Першу Посмішку свою знову всередину, як джерело всіх інших посмішок, які засяють на його обличчі в подальшому, протягом довгих років життя.
Хто є Матір’ю Посмішки? І кому була призначена Перша Посмішка?
Скажуть: хто ж іще є Матір’ю Посмішки — Природа, звичайно!
Але ні. Природа тільки сприяє появі посмішки, вона всього лиш провідник посмішки. А народжує її душа дитини, душа посміхається .
Але кому посміхається дитина   не собі ж самій?
І сонце світить не для себе, а для когось і чогось.
І квіти ростуть не для себе, а для інших.
І дощик ллється не для себе, а для інших.
Усе, що існує на Небі і на Землі для інших, є Посмішкою, є проявом Посмішки.
Посмішка існує тільки для інших. І якщо людина скаже, що Може посміхатися самій собі, відповім: не може, адже в цей самий час вона посміхається самій собі як іншому.
Але кому посилає немовля свою Першу Посмішку — таємниця.
Ми можемо здогадатися — кому: посміхається воно своєю блаженною і Божественною Першою Посмішкою тому, хто його послав. Душа посилає знак благополучного приземлення своєму Небесному Покровителю.
Однак та ж сама Перша Посмішка може бути призначена і нам, людям, які прийняли посланця. Це так само, як посміхається вісник, який прийшов до нас із несподіваною доброю звісткою.
Здогадки наші не розсіюють таїнства Першої Посмішки немовляти, вона залишається загадкою. І поки вона є загадкою, поки наука не в змозі її розгадати, скористаюся випадком і створю міт про походження Посмішки.
Ось мій міт.
Це було давно, дуже, дуже давно, коли люди ще не вміли посміхатися...
Так, був такий час.
Жили вони сумно й тужливо. Світ був для них чорно-сірим. Блиску і величі Сонця вони не помічали, зоряним небом не захоплювалися, не знали щастя любови.
В цю незапам’ятну епоху один добрий ангел на Небесах вирішив спуститися на Землю, тобто втілитися в тіло, тобто народитися і випробувати земне життя.
«Але з чим я прийду до людей?» — задумався він.
Йому не хотілося прийти до людей у гості без подарунка.
І тоді він звернувся до Отця за допомогою.
— Подаруй людям ось це, — сказав йому Отець і простягнув маленьку іскру, вона світилася всіма кольорами райдуги.
— Що це? — здивувався добрий ангел.
— Це Посмішка, — відповів Отець. — Поклади її собі в серце і принесеш людям у дар.
— І що вона їм дасть? — спитав добрий ангел.
— Вона принесе їм особливу енерґію життя. Якщо люди оволодіють нею, то знайдуть шлях, на якому утверджуються досягнення духу.
Добрий ангел уклав дивовижну іскру в серце своє.
— Люди зрозуміють, що народжені одне для одного, відкриють у собі любов, побачать красу. Тільки їм потрібно бути обережними з енерґією любови, адже...
І в цю саму мить добрий ангел спустився з Небес на Землю, тобто втілився в тіло, тобто народився, і він не дослухав останніх слів Отця...
Новонароджений заплакав. Але не тому, що злякався темної печери, похмурих облич людей, що ледве можна було розрізнити, які з подивом дивилися на нього. Заплакав він від образи, що не встиг дослухати: чому людям потрібно бути обережними з Посмішкою. Він не знав, як бути: подарувати людям принесену для них Посмішку чи приховати її від них.
І вирішив: вийняв із серця промінчик іскри і посадив його в кутику свого ротика. «Ось вам подарунок, люди, беріть!» — подумки повідомив він їм.
Миттєво печеру освітило чарівне світло. Це була його Перша Посмішка, а похмурі люди побачили Посмішку вперше. Вони злякались і заплющили очі. Тільки похмура мама не змогла відірвати очей від незвичного явища, серце її зворушилося, а на обличчі відобразилося зачарування, їй стало добре.
Люди відкрили очі, їхній погляд прикувала до себе жінка, яка посміхалася.
Тоді немовля посміхнулося всім ще, ще, ще.
Люди то заплющували очі, не витримуючи сильного сяйва, то розплющували. Але нарешті звикли і теж спробували наслідувати немовля.
Всім стало добре від незвичного почуття в серці. Посмішка стерла з їхніх облич похмурість. Очі засвітилися любов’ю, і весь світ для них з цієї миті став барвистим: квіти, Сонце, зірки викликали в них почуття краси, здивування, захоплення.
Добрий ангел, який жив у тілі земного немовляти, подумки передав людям назву свого незвичайного подарунка, але їм здалося, що слово «посмішка» придумали вони самі.
Немовля було щасливим від того, що принесло людям такий чудодійний подарунок. Але іноді воно сумувало і плакало. Мамі здавалося, що воно голодне, і вона поспішала дати йому грудь. А воно плакало, тому що не встигло дослухати слово Отця і передати людям попередження, яку їм потрібно проявити обережність з енерґією Посмішки.
Так прийшла до людей Посмішка.
Вона передалась і нам, людям теперішньої епохи.
І ми залишимо цю енерґію наступним поколінням.
Але чи прийшло до нас знання: як нам потрібно ставитися до енерґії Посмішки? Посмішка міць несе. Але як застосовувати цю міць тільки на благо, а не на зло?
Можливо, ми порушуємо деякий дуже важливий закон цієї енерґії? Скажімо, посміхаємося фальшиво, посміхаємося байдуже, посміхаємося насмішкувато, посміхаємося злорадно. Значить, шкодимо самим собі та іншим!
Нам потрібно негайно розгадати цю загадку, або ж доведеться чекати, поки не спуститься з Небес добрий ангел, який принесе повну звістку про енерґію Посмішки.
Аби не було пізно.
«Посміхайтеся власному Я! Посміхайтеся кожному! Посміхайтеся дітям! Посміхайтеся Тому, Хто послав вас!» — скажу я.
Але хтось заперечить мені: «А якщо не хочеться мені посміхатися, немає настрою?»
Другий додасть: «Безглуздо тримати фізіономію постійно усміхненою!»
Третій обірве мене: «Має людина характер, у який не вписується посмішка!»
Знайдеться і четвертий, який висуне умову: «Буде хороше життя — буду посміхатися!»
Так скажуть ті, хто не знає, що посмішка — це дар духу; вона йде від серця, і всі посмішки, які не від серця, то від лукавого. Вони не знають ще й про те, що посмішка, яка від серця, перетворює життя, робить його гарним. Не життя живить посмішку, а посмішка живить життя.
Однак хай не посміхається той, хто не хоче посміхатися, хто ображений на життя, в кого характер такий — без посмішки, для кого посмішка — неприродна гримаса на обличчі.
Тільки треба попросити їх: не обирайте, будь-ласка, педагогічну професію, діти не люблять учителів і вихователів, які не вміють і не хочуть їм посміхатися щиро. Педагог, позбавлений посмішки, може тільки нашкодити своїм вихованцям.
 

НІХТО НЕ НАРОДЖУЄТЬСЯ ЧИТАЧЕМ

Читача потрібно виховувати, щоденно читаючи дитині для радости.
Ключем до успіху особи і суспільства є знання.
Ключем до знання і ясности розуму є читання.
Нахил до читання і потяг до книжок потрібно виробляти в дитинстві, читаючи дитині вголос.
Наукові дослідження стверджують, що читання дитині вголос :
  забезпечує емоційний розвиток маляти, підсилює його самостановлення;
  творить міцний зв’язок між рідними і дитям;
  розвиває мову, пам’ять і уяву, вчить мислити, концентрувати увагу;
  розширює загальне знання, сприяє успішному опануванню науки в школі;
  навчає усвідомленню моральних вартостей, допомагає у вихованні;
  запобігає узалежненню від телевізора і комп’ютера.

ДЛЯ ТОГО ЧИТАЙМО ДИТИНІ 20 ХВИЛИН У ДЕНЬ ЩОДЕННО!
 

Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість — справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.
Весілля — стародавній звичай, що сягає своїми коренями в далеке минуле і являє собою унікальне дійство з елементами театральности. У народному побуті це складна суміш обрядів різних діб, у якій розрізняють елементи родової екзогамічної епохи, впливи грецько-візантійського та релігійно-містичного характеру. Як фолкльорне явище, воно містить у собі величезний потенціял народу, відбиваючи його менталітет і пріоритети.
До дня Покрови, храмового свята с. Бобриця, народний етнографічний театр «Човен» спільно з українським центром народної культури «Музей Івана Гончара» за підтримки сільської ради с. Бобриця Київо-Святошинського району й Бобрицького екологічно-рекреаційного заповідника «Сінтіка» започаткували й провели щорічний Всеукраїнський фестиваль весільного обряду «Рожаниця». Метою Фестивалю є збереження, популяризація й розвиток родинно-звичаєвого пласту української традиційної культури, зокрема народного весілля, висвітлення автентичних етнореґіональних особливостей цього чільного обряду, а відтак — багатства його загальнонаціонального кольориту, світоглядних уявлень і етичних ідеалів українців.
Недаремно фестиваль проводився в ці дні: саме з Покрови розпочинався час весіль — «Прийде Покрова — дівці голову покриє». Окрім того цей день є своєрідним показником погоди на зиму. Кажуть: до обіду — осінь, після — зима; якщо вітер віє з півночі або зі сходу, зима буде холодна й сніжна, якщо з півдня — зима тепла, з заходу — сніжна. При змінному вітрі й зима буде нестійка.
Цього року погода не сприяла проведенню забав під відкритим небом, але завдяки насиченій та неймовірно цікавій програмі мерзнути не довелося. До того ж усі бажаючі могли пригоститися гарячими стравами, що серед виставки-продажу виробів народного мистецтва видалися ще смачнішими. На ярмарку можна було зустріти талановитих майстрів із різних куточків України. Найбільше мені запам’яталися своєю ориґінальністю вироби майстрині Олени Дзіядевич — вовняний та бавовняний одяг із неповторними візерунками, виконаними в стилі художнього в’язання. А також колекція автентичного українського вбрання, яку зібрав старший науковий співробітник член Національної спілки майстрів народного мистецтва України керівник студії української народної вишивки «Аріяна» Юрій Мельничук. Різноманітні вироби з дерева, соломи, глини, напівкоштовного каміння, привезли майстри з Косівщини.
Фестиваль «Рожаниця» розпочався «неофіційним відкриттям» у четвер, 11 жовтня 2007 року в УЦНК «Музей Івана Гончара» обрядами «бгання короваю» (фолк-гурт «Володар»), адже саме в той день випікався весільний хліб, і «завивання гільця» (фолк-гурт «Роксолянія»), а також соборною молитвою до Богородиці з проханням благословити весільне дійство.
У неділю відбулося святкове богослужіння в церкві Святої Покрови Богородиці. Отець Ростислав своєю проповіддю доніс до людей історію свята Покрови Божої Матері. Наголосивши, що саме український народ особливо благоговійно шанує Божу Матір.
Після полудня фестиваль «Рожа ниця» урочисто відкрили освяченням «Покровських воріт» і ритуального білого полотна — Покрови, віншуванням дівчат.
Цікавим є обряд приготування посагу, де центральне місце займає ткання білого полотна, яке впродовж року, до Великого посту, із пісенними зверненнями до Пресвятої Богородиці ткали дівчата. А на свято Покрови несли його до церкви, слали від її порогу, прикрасивши квітами, осінніми фруктами та ягодами. Після богослужіння роздавали освячені дари дітям-сиротам, а полотно порівну розділяли між собою. Благословлене Богородицею полотно служило основою для весільного рушника, який потім наречена пов’язувала на шию майбутньому чоловікові.
У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посагу молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.
Численні обряди, пов’язані з залицяннями й шлюбом, красиві й романтичні. Багато з них сягає ритуалів, що існували в глибоку давнину й виконання яких має одну мету — союз повинен бути міцним і щасливим.
У багатьох народів молодих обсипали зерном. Цією ритуальною дією виражали не тільки надію, що шлюб буде міцним, але і віру, що зерна передадуть свою доброту силу парі, на яку впадуть, і молоді житимуть щасливо й багато.
У римлян, так само як у слов’ян, існував звичай співати пісні нареченим до півночі. У росіян співом супроводжувався весь весільний обряд. А на передвесільному дівич-вечорі наречена, її подруги і спеціяльно запрошені літні жінки прагнули лити сльози за всіма правилами стародавньої магії, щоб забезпечити радісне життя в майбутньому.
Талановиті учасники фестивалю «Рожаниця» («Роксолянія», «Володар», «Божищі», «Лукині роси» з Київа, «Дике поле»   з Кіровограда, «Люди добрі»   зі Львова, «Бойки»   з м. Старе Івано-Франківської области відтворили низку весільних обрядодійств, і кожен присутній зміг відчути себе причетним до цього неповторного, ні з чим не зрівнянного дійства – українського весілля.
 

В минулому році «Наша віра» в ч. 8 і 12 опублікувала документ під назвою «Розвідка академіка О. І Білецького про Воскресіння Христове».
Багато читачів, очевидно, сприйняли цей документ, як апокриф. Що апокриф – то можна було здогадуватися вже в 60-ті роки, коли в самвидав потрапив машинопис. Я тоді читав цю річ. Судячи з враження, можу сказати, що ми в 60-ті роки були надто байдужими до псевдонаукової полеміки про Христа. Думаю, незалежно від релігійних поглядів, тоді розумним людям імпонували памфлети на комуністичне безбожництво. Атеїстичну пропаґанду, яка провадилася від дитячих садочків до катедр «наукового комунізму», сприймали як форму духовного насильства, а висміювання її   за ознаку доброго тону або за сміливий самозахист особи.
Очевидно, на тому ґрунті «Розвідку» в ЦК могли б трактувати в той час тільки за 62 ст. Кримінального Кодексу. Відомо, що вона пішла в самвидав уже після смерти академіка Білецького в 1961 р. А от чому вона підписана його прізвищем – це цікаве питання, варте дослідження. На мій погляд, це не могло бути зовсім випадково. Відомо, що сам академік не публікував на цю тему. Але відомо також, що він не писав і на інші теми, які його мучили. І то ще питання, що було цікавіше, чи те, що надрукував О. І. Білецький, чи те, що почули з його уст друзі і недруги (котрі його підслуховували).
З цілковитою певністю можу засвідчити, що в ЦК академіка Білецького не любили, цензори сприймали його насторожено, широких авдиторій йому не давали.
На жаль, з дисидентського боку його друзі не висвітлювали, бо це пахло доносом, і не записували його завжди ориґінальних нонконформізмів.
Але хтось з людей релігійних, що тягнулися до нього, міг записувати його думки, щоб потім оформити їх в літературну містифікацію, давши їй популярну в ті часи форму листа до ЦК КПУ. А там лови вітра в полі: академік помер, і йому нічого не зробиш. Син його Андрій Олександрович, а також його невістка Тетяна Миколаївна – одні з перших дисидентів, покровителі літературної молоді, і їм теж нічого не зробиш. Голий дощу не боїться.
Очевидно автор «Розвідки» у своїх діях керувався принципом ордену єзуїтів – ad majorem gloriam Dei. На той час антибезбожницька арґументація була на часі і була цікавою, бо ж недозволеною.
Відповідь на нашу публікацію надійшла тільки з Одеси під назвою «Воскресенье Христово видевше???!!!» (по следам одной фальшивки или как из нас делают идиотов).
Автор – Аркадій Гринь, викладач німецької мови з інституту післядипломної освіти при Одеському університеті. Характер його статті цілком достатньо просвічується в її назві. Не стільки розважливій, скільки в дусі наступального атеїзму.
Для нас цінною в його статті була вже детальна інформація про неймовірно широку розповсюдженість тієї статті, що ми її надрукували в ч. 8 з продовженням в ч. 12 за 2006 рік. Виявляється, її передруковували журнали й газети і на Заході, і в Росії.
Не знаючи про її широку популярність, ми в редакції «Нашої віри» просто надрукували з пожовклого машинопису як документ самвидаву 60-х рр., без претензії на наукову обробку, саме як документ самвидаву на релігійну тему вона зацікавила нас і наших читачів. На відміну від А. Гриня, ми не вважаємо небезпечним розповсюдження подібної літератури, коли такі провокативні речі, як «Код Да Вінчі» летять над планетою, як піщана буря. Що ж стосується історичного підтвердження Христового воскресіння, то для людей, які святкують Різдво і Великдень як свої найбільші свята, такі документи по суті не мають значення. Одна сторінка Євангелії говорить їм більше, ніж «свідчення сучасників». Цікаво, що цим самвидавним твором тоді ж, у 60-ті, зацікавився колишній аспірант акад.. Білецького.
У своїй автобіографічній книзі Іван Кошелівець, аспірант О. І. Білецького в довоєнні роки, згадує, що в «Литературной газете» в 70-ті роки з’явилася стаття про апологію християнства за підписом акад. О. І. Білецького, де авторка, захоплюючись блиском стилю, все ж заперечує авторство, посилаючись на думку синів академіка – Андрія і Платона.
Від себе І. М. Кошелівець додає: «В одній з наших розмов Олександер Іванович оповідав мені, що колись пильно студіював книги Святого Письма, і то не в перекладах, а в ориґіналах. Може, завдяки цій останній обставині та розмова мені й запам’яталася. А недавно, заінтриґований такою новиною, я поінформувався додатково у тих, хто добре знав Харків 20-х років, й один з них розповів мені, що Білецький замолоду був релігійною людиною і … соборним старостою.
Отож, чом би йому не вийти під кінець життя на покаянну розмову з Богом?
Зробив же те саме еспанський філософ Хосе Ортега-і-Ґассет, помирившися після безбожного життя з католицькою церквою…» («Розмови в дорозі до себе», Сучасність, 1985, стор. 187)
 

Холодного вітряного дня 21 квітня 2007 року, у Міжнародній день Землі, відбувся громадський суботник, яким було започатковано створення скверу імені Василя Стуса. Був короткий мітинґ, потім з автобусу лунали українські мелодії, а громадські активісти й кількадесят учнів зі школи № 200 імени Василя Стуса та школи № 140, у якій навчався син поета Дмитро Стус, озброїлися садовим реманентом, наданим районними господарниками, та заходилися до впорядкування парку. Згрібали листя й сміття, упаковували його в заздалегідь заготовлені поліетиленові мішки – щоб вітер знову не розвіяв. Обкопували декоративні рослини, кущі й дерева. Пересаджували на порожні галявини молоді деревця. Край дороги до дерева прикрутили таблицю, на якій повідомлялося про рішення комісії Київради – аби застерегти зазіхальників на ласий для них шмат київської землі. Святої для нас землі.
Здавалося б – скільки вже ніби знаємо Стуса, читали вірші, скільки слухаємо про нього, а ось іще яке відкриття: перед цими двома могутніми дубами і поважного віку сосною стояв у шістдесятих – сімдесятих роках ошатний двоповерховий будиночок – тоді це була вулиця Львівська, 62, – в одній із двох квартир якого мешкав по одруженні 10 грудня 1965 року з Валентиною Попелюх виключений з аспірантури Василь Стус. Тут минала його щаслива молодість, яку обірвали 12 січня 1972 року криваві руки КҐБ.

 «…Я раптом з туги, з затканого неба,
 із забуття, з безмежної розлуки,
 од довгої досади захмелілий,
 на Брест-Литовський упаду проспект,
 на ту Четверту Просіку зчужілу…
…Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.
Натисла на дзвінок і легко так
Важезну прочинила райську браму.
Озвався син наш. Крикнути б. Але
подати голосу не стало сили.
…Урвався сон. Гойдалась на стіні
вздовж перетнута зашморгом дорога
до мого двору. І колючий дріт…»
  Василь Стус

Нині тут вже гуде невгамовно низиною автострада, і сама назва «Четверта Просіка» давно відійшла в історію. На узвишші, серед зарослої деревами території площею в один гектар, на місці розташування будинку напроти двох всезнаючих дубів вже не лишилося примітних назовні слідів фундаменту. А збоку, від станції метро «Житомирська», напирає на цей зелений куточок невідомий землевласник, що огородив прихоплену сусідню територію спочатку бетонним муром, а потім ще й триметрової висоти щільними дерев’яними щитами.
За збереження зеленої території, серед якої стояв іще років тридцять тому історичний тепер будинок, взялися активісти «Зеленого світу», школи, відомі правозахисники. Районна влада ідеєю створення скверу Василя Стуса не перейнялася. Натомість комісія Київради з питань культури та інформації підтримала ініціятиву громадськости. І треба було бачити, з яким піднесенням працювали на суботнику школярі, вчителі та місцеві мешканці – кожен з них по праву вважав себе засновником скверу Василя Стуса.
Однак уже через кілька місяців очікування громадськости були зраджені. За повідомленням газети «Хрещатик» від 13 липня 2007 р., «земельна ділянка площею 1,08 га на проспекті Перемоги, 119 (Святошинський район) продана ТОВ «Компанія Етрекс» для будівництва офісно-торговельно-розважального комплексу».
Уже, на жаль, не вперше у коридорах київської влади перемагають не здоровий глузд і патріотичні переконання – перемагають чиїсь гроші. Власникові цих грошей національні цінності – не цінності. Йому тут потрібні ресторани і свистопляски… Подейкують, що до «Компанії», яка придбала цю земельну ділянку, має певний стосунок компанія відомого своїм специфічним ставленням до української інтеліґенції віце-прем’єра. Ми цього не можемо ні стверджувати, ні заперечувати: адже у справі продажу землі в українській столиці з нами, українцями, міська влада не радиться.
Напередодні відзначення 70-річчя від дня народження видатного українського поета, мученика комуністично-каґебістського режиму Василя Стуса   звертаємося до Президента України з проханням: допомогти заснувати сквер його імени у цьому рідному йому і нам кутку святошинської землі.

Олесь ШЕВЧЕНКО, Василь ОВСІЄНКО, Євген СВЕРСТЮК, Микола ГОРБАЛЬ, Євген ПРОНЮК, Василь ЛІСОВИЙ, Раїса РУДЕНКО
 

Світлана ЖОЛОБ
Всім ніколи. Пройдисвіти дрібні
обклеюють усі стовпи і двері
англосаксонським штампом:
«Стій! Важливо! Тобі Одному   успіх Назавжди!»
Дорожчі та поважніші бігборди
партійний реклаямують гербаляйф.
Всі квапляться: орда руйнує Київ,
щоб якнайбільше храмів збудувати:
в них торгувати   зручно, як ніде.
Не згадуй Божого наймення всує
невчасні ляментації твої.
Фрагмент
 

ШЕПІТ І КРИК
 Світлій пам’яті моїх друзів
 однокурсників Валерія Марченка
 і Василя Моруги

Дорогі мої хлопці,
 недосяжні
навіки для страждання
земного,
 благань і плачу,
я крізь мертві ліси, через висохлі ріки
все вас кличу, і плачу, і душею кричу.

Та ні звуку, ні знаку
 нема з потойбіччя...
Так самотньо без вас!
 Воля надто тяжка.
Лиш у спомині
 юні всміхнуться обличчя.
Тільки ваші слова
 у листах і книжках.

Так самотньо без вас!
 Убиває скорбота.
Я питаю себе
 та повторить луна:
Де Вкраїна,
 яку ми омріяли потай?..
Що зробити,
 щоб справжньою стала вона?..
 

Василь Барка   постать апокаліптичної доби, типова для української літератури початку-кінця XX століття. Найближчим аналогом йому був Іван Багряний.
Як з’ясувалося, у тридцяті розстрілювали кожного, хто міг щось сказати. Зокрема розстріляли все керівництво новоутвореної Дніпропетровської організації Спілки письменників України. В. Барка, як і С. Чорнобривець, уник розправи тільки тому, що вчасно розгледів загрозу.
Після критики його першої поетичної книжки «Шляхи» (1930 року), у якій йому закидали «буржуазний націоналізм» та «клясово-ворожий світогляд», В. Барка обрав шлях «добровільної поетичної німоти». Більше того, на ціле десятиліття змінив спосіб життя   заглибився в наукову діяльність, став кандидатом філологічних наук, до того ж не в Україні, а в Росії.
Про це чимало написано біографами, науковцями і самим письменником. Мені хотілося б розглянути постать В.Барки як учасника великого апокаліпсису, що його пережило людство у XX столітті, зокрема український етнос, якому судилося опинитися в самому епіцентрі лиха. Оскільки стаття ця пишеться з нагоди виходу у світ головного твору письменника — поеми «Кавказ», то участь автора твору в тогочасних реаліях слід шукати на сторінках саме цієї його книги.
Обсяг її, хоч це поетичний твір,   770 сторінок, ще й великого формату. Писав її автор до самої смерти. Книгу можна сміливо назвати епосом апокаліптичної доби, оскільки в ній охоплені всі сторони тогочасного життя, як і попередніх років. […]
Наближення нещастя передбачало багато письменників кінця XIX   початку XX століть. Це і Тарас Шевченко, і Адам Міцкевич, і Михайло Лєрмонтов, і Дмитро Мережковський, і Федір Достоєвський... Відчував це, уже в час коли передбачення почали збуватися, і молодий В. Барка. Свідчення тому подія, яку він використав у своєму творі і яка сталася за кілька десятиліть до того, як він про неї згадав, а головне, як він її витлумачив... Під час коронації Миколи II, у момент сходження його на церковний поміст, цар спіткнувся і втратив свідомість.
Це було знамення. А 18 травня 1896 року, у день врочистостей з нагоди коронації, сталася жахлива трагедія. На Ходинському полі ще з ночі зібрався півмільйонний натовп, очікуючи обіцяних подарунків. Та близько 6-ої ранку натовп раптом зірвався і кинувся вперед так стрімко, начебто за ним гнався вогонь   задні тиснули на передніх, хто падав, того затоптували. Катастрофа тривала всього 10-15 хвилин. Коли натовп отямився, було вже пізно. Загинуло 1 282 особи. Цей феномен досі ніхто не може пояснити. Той, кому невідомо про Ходинську трагедію, сприйме розділи «Новопоставлений самодержець III» та «Знедолена сім’я» з поеми «Кавказ», як авторську вигадку.
Насправді ж у цих розділах наведено не тільки факт трагедії, а й проєкцію її на рік 1917, коли збурився увесь люд імперії. І почалося все з оселі царя   Зимового палацу.
Через 23 роки після Ходинської трагедії, в липні, також 18 дня, світ довідається про розстріл царської сім’ї. З тим припинила своє існування й династія Романових.
Чи було відомо про те, хто прийде на зміну царату? Було. Зокрема в передбаченні Дмитра Мережковського, яке найточніше, як на мене, відображало саму суть тієї влади: «Одного бійся   рабства, і найгіршого з усіх рабств   міщанства, і найпоганішого з усіх міщанств   хамства, бо раб, який став царем, і є хам, а оцарений хам і є чорт, справді страшний, страшніший від того, що його малюють, грядущий князь світу. цього. Грядущий Хам».
В. Барка був один з небагатьох, хто в «Одкровенні св. Івана Богослова» розпізнав пророцтво на російську імперію. І не просто вгадав обриси передбачення, а й ідентифікував персонажі пророцтва   червоного звіра (дракона), лжепророка, Вавилонську розпусницю тощо з живими персонажами найбільшої за всю історію людства трагедії.
(дракон, змій апокаліпсису)
вельможність.
...Спроверг країну в прірву,
як підадську, з домови: звір!
- аби держати владу.
...І лжепророк його,
блюзнір біснистий,
завзявся віру в світу відкаснити.
Ось цитата з наказу Леніна від 1 травня 1919 року: «Згідно з рішенням ВЦВК і Ради Народних Комісарів, необхідно якнайшвидше покінчити з попами і релігією. Попів належить заарештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати нещадно і скрізь. І якнайбільше» (Наказ №13 666/2). День, коли почалося нищення православ’я, 1 травня, спадкоємці Леніна святкують і донині...
Розвалювач Церков:
 на богоборстві,
коли аж сотнею
 владик погробив;
священства ж досі
 сотні тисяч вбитих!
- їх: мучеників
 на червоній дибі...
їх стріляно, їх
 вішано при домі;
 їх збито в сніг,
 і холод доморозив
 їх топлено в ставках,
 криницях, ріках;
...їх різано і колено штиками;
 їх в смерть
прикладами покутували;
 їх саблями порубано при людях.
Поема «Кавказ»   багатоплянове полотно з десятками, сотнями дійових осіб, з кількома сюжетними лініями. В майбутньому на тему «Кавказу» будуть захищені не одна кандидатська та докторська дисертації.
На завершення треба сказати, що твір надруковано в авторській редакції, і в ньому збережено ортографію і стиль оригіналу. Він побачив світ у серії «Видання журналу «Бористен» (шеф-редактор Ф.Сухоніс).

Фрагм.
газета «Свобода»,
м. Січеслав (Дніпропетровськ)
 

ПРО ПРАВДИВІ ПРАКОРЕНІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Й КУЛЬТУРИ,
до теми, заторкнутої Г. Могильницькою, подаємо уривок зі статті Василя Кобилюха «Із глибин праісторії» в «ЛУ» (04. 2006)

Наприкінці XIX століття польський дослідник Михайло КРАСУСЬКИЙ розбудив таки пригнічених українців і заодно несподівано налякав увесь антиукраїнський світ своєю книжкою «ДРЕВНОСТЬ МАЛОРОССИЙСКОГО ЯЗИКА», ЩО ВИЙШЛА В ОДЕСІ В 1880 році. Виявляється, як зазначає М. Красуський, українська мова давніша не тільки від грецької, латинської чи навіть від давньоєгипетської, а й від самого санскриту, котрий, власне, походить від праукраїнської мови VII   IV тис. до н.е.
Деякі сучасні мовознавці України вважають санскрит незрозумілою мовою для українців. А от М. Красуський на диво переконливою аналізою слів із сучасної української мови доводив, що насправді — все навпаки. Це засвідчують не тільки археологія, топоніми та гідроніми, а й сам санскрит. Тобто саме та мова, котру завезли наші переселенці з материкової Праукраїни під мирне небо Індії ще в VII   IV тис. до н.е. Зрештою, вона й дала матеріял для створення найдавнішої пам’ятки нашої прамови   словника санскриту, куди ввійшли всі прадавні слова до найменших вигуків, сущі у нашій українській мові до сьогодні. Та саме дослідження М. Красуського доводить, що грецька і латинська мови значно молодші від праукраїнської. Більше того, виявляється, що вони навіть похідні від праукраїнської мови, бо ж відкрили санскрит для світу англійці після загарбання Індії в 1762 році, коли всі дотеперішні мови вже були давно розвинуті, сформовані й визнані національними. Отже, говорити нині про вирішальний вплив санскриту на розвиток європейських мов буде малозрозумілим для сучасної освіченої людини. Цю ідею прекрасно довів і геніяльний француз Ж.-Ф. Шампольйон, у 1822 році тільки за допомогою так званої староскитської, тобто праукраїнської мови. А це означає, що й скити ніякі не іранські племена, а таки наші рідні й найдорожчі предки.
Вибухове відкриття М. Красуського розбудило українську інтеліґенцію і водночас шокувало наших недругів, які розпочали гонитву за книжкою, а потім   за автором. Було навіть зліквідовано метричні записи в Одесі, де він працював в університеті... Але українські вчені уже встигли зробити висновок щодо своєї історії. Леся Українка послухавши знамениті лекції свого дядька Михайла Драгоманова у Софійському університеті, вирішила викласти свої міркування в книзі «СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ СХІДНІХ НАРОДІВ». З рукописною книгою та з неабияким вантажем наукових знань вона приїхала у Львів до Івана Франка. Розмова велася про дослідження Михайла Красуського, про велику арійську державу, про лекції М. Драгоманова, про цікаві дослідження англійських, французьких та німецьких сходознавців у галузі археології та історії. Особливо цікавили обох дослідження і знахідки Л. Вуллі, Т. Чейна та Леонарда Веделя, що склав «Шумерсько-арійський словник» і прямо заявив у ньому, що шумерська мова   це мова трипільської Праукраїни. А французький вчений Мішель Буль сказав на всю Европу, що арійська культура прийшла в Західню Европу із Праукраїни,   І.Франка ці відомості дуже зацікавили і надихнули на нові праці.
 

Попри те, що здоров’я стоїть першим у списку наших побажань собі, близьким та друзям, ми нерідко власноруч позбавляємо себе цього Божого дару. Як ми діємо зазвичай: захворіли, пішли в аптеку, купили антибіотиків, нібито вбили «заразу» і навіть не замислились над тим, чому ця хвороба підступила саме зараз і саме до нас.
На жаль, шукати духовні причини своїх хвороб ми починаємо тільки тоді, коди отримуємо страшну діяґнозу. Коли офіційна медицина вже нічим не може допомогти, ми звертаємося до екстрасенсів, ворожок, магів і, не отримавши допомоги від жодного, нарешті, згадуємо про Господа. Ми спробували знайти лікаря, щоб з його допомогою розібратися у питанні: «Чому ми хворіємо?»
До біотерапевта Валерія Степановича Гончарова потрапляють в основному «складні пацієнти», котрі перепробували безліч методик лікування, але зцілення так і це отримали. Він стверджує: «Найкращі ліки для християнина – це молитва, піст і покаяння».
 
ПІСТ ЯК «ГЕНЕРАЛЬНЕ ПРИБИРАННЯ ОРГАНІЗМУ»
Уявіть собі кімнату, в якій ви щойно прибрали. Протягом усього тижня ви підтримуєте порядок. Однак у суботу вам доводиться прибирати знову, щонайменше витирати пил. Так і з їжею. Навіть якщо ви не зловживаєте м’ясом чи солодощами, зайвина все одно накопичується, в організмі, обтяжуючи і ослаблюючи його. Щоб звільнитися від усього зайвого, не обов’язково вдаватися до виснажливих, не завжди збалансованих дієт, достатньо просто дотримуватися посту у встановлений церквою час.
Недарма постити необхідно в такі пори року, коли організм ослаблений і потребує сил на боротьбу з інфекціями («Петрівка» весною) або коли природа щедро дарує людині фрукти й овочі, які вітамінізують і очищають організм («Спасівка» влітку). Також, не варто нехтувати постовими днями протягом тижня, середою та п’ятницею, адже,, окрім оздоровчої користи, піст у ці дні нагадує нам про сумні моменти із життя Ісуса: у середу Юда зрадив Христа, а в п’ятницю нашого Господа розіп’яли.
 
ВПОРЯДКОВУЄМО ДУМКИ МОЛИТВОЮ
Чи замислюємося ми над тим, як думки впливають на наше самопочуття? Валерій Степанович Гончаров запевняє: «У нашому організмі кров циркулює від мозку до всіх органів. Злі, гріховні помисли через кров заряджають організм неґативною енерґією, котра, накопичуючись, спричинює захворювання». Щоб заряджати свій організм позитивною енерґією, слід контролювати свої думки. Перемогти гнів, заздрість та гординю допоможуть короткі молитви, котрі можна читати про себе, коли їдеш в метро, йдеш по вулиці, виконуєш механічну роботу, а також коли засинаєш.
Для промовляння таких молитов варто скористатися вервицею: «Боже, очисти мої гріхи і помилуй мене»; «Без числа нагрішив я, Господи, прости мені»; «Богородице, Владичице, Діво, спаси мене»; «Ангеле, хоронителю мій святий, від усякого зла охорони мене» та інші. Найсильнішою зброєю християнина вважається «Ісусова молитва»: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного/грішну!» Повторювані зі щирим смиренням і вірою, ці слова не тільки забезпечать добре самопочуття, а й допоможуть у будь-якій ситуації прийняти правильне рішення, адже ми постійно перебуватимемо з. Богом.
Впорядкування думок є найважливішим завданням у справі самовиправлення і самолікування, оскільки саме від думки народжуються наші слова та вчинки.

ПОКАЯННЯ – ЄДИНА ЗБРОЯ ЛЮДИНИ ПРОТИ УСЬОГО ЗЛОГО В СОБІ
Життя – це велика ковзаниця, по якій жодна людина не проходить, не впавши. «Завжди нагадую своїм пацієнтам, – говорить Валерій Степанович, – що біда не впасти, біда – впасти і лежати. Навіть якщо офіційна медицина поставила вам найстрашнішу діяґноз, пригадайте, що Господь справедливий, але й милостивий. Він хоче, щоб ви проаналізували своє життя, виявили у власних вчинках і помислах той гріх, який змушує вас зараз страждати». Щире покаяння завжди веде до зцілення, а щира молитва ніколи це буває не вислуханою. Варто нам зробити до Бога тільки перший крок (захотіти розібратися у собі І виправитися) і люблячий Господь нам обов’язково допоможе.

ЧОМУ ХВОРІЮТЬ МАЛЕНЬКІ ДІТИ?
У найбільший відчай ми впадаємо тоді, коли хворіють наші діти. «Що ж встигло накоїти моє маленя, котре тільки починає жити?» – з образою на Бога говоримо ми. Одна з біблійних притч оповідає про хворого, котрий багато років страждав не через власні або батьківські беззаконня, а тільки задля того, щоб його зцілив сам Ісус на прославлення імени Божого. Інколи так трапляється й у нашому житті, коли Господь вирішує підкріпити нашу віру в Нього чудом зцілення або коли Він хоче показати, що обрав ту чи Іншу людину для великої доброї справи у цьому житті.
Проте нерідко ми все ж мусимо шукати причини наших страждань в духовній історії нашої родини. Гріхи, як спадкові хвороби, можуть передаватися від батьків (або дідусів чи бабусь) до дітей. Коли представники роду коїли бозна-що і не каялися, вони залишили відпрацьовувати ці лихі вчинки своїм дітям. Якщо матір ходила до ворожок, робила аборти або мала багатьох чоловіків перед народженням крихітки, вона вже дуже сильно нашкодила своїй дитині.
Моральному здоров’ю дитини також шкодить нелюбов та недбале виховання, Це та ситуація, коли батьки замість того щоб дарувати дитині ласку й увагу, відкуповуються від неї мобільними телефонами, дорогим одягом та комп’ютером. Кого ж тоді звинувачувати, коли їхнє чадо, подорослішавши, починає, наприклад, вживати наркотики? Отже, коли хворіє дитина, каятися повинні, насамперед, батьки. їхня щира молитва і їхній прихід до Бога зніме з маляти відповідальність за чужі вчинки.
Щоб людина не «вбивала» саму себе, Господь посилає їй хворобу як застереження: мовляв, зупинись, чоловіче, і зрозумій, що ти рухаєшся у неправильному напрямку. Наприкінці нашої розмови лікар наголосив: «Запам’ятайте дві істини, які допоможуть вам у житті: по-перше. Бог є; по-друге, Він справедливий. Причини усього, що трапляється з нами, слід шукати в собі. Якщо хворіємо ми, тоді найкращими ліками буде наше щире покаяння і виправлення. Якщо хворіють наші близькі, тоді молімося за них і дуже сильно їх любімо, щоб Господь бачив, що цей хворий потрібен комусь на цій землі».
 

ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ НА 71 РОЦІ ОЛЕКСАНДЕР ІВАНОВИЧ ПРОСКУРА

Фізик-науковець, педагог, автор численних наукових публікацій з фізики, з історії науки, а також статтей про людей науки, культури і релігії. Публікував зокрема, у газеті «Наша віра». Був її ревним популяризатором.
Він був з тих порядних і активних людей, які творили широке середовище шістдесятників, розповсюджували «самвидав» і підтримували атмосферу стоїцизму і гідности в часи страху і занепаду.
Олександер Іванович першим відгукувався на чуже горе і вічно комусь допомагав з готовністю і радісно. Він умів підтримати людину ділом, добрим словом і бадьорим духом. Мав особливий дар любови, розуміння і ту шляхетність, яка творить атмосферу.
Вічна пам’ять Людині, яка залишила світлий слід в житті і в пам’яті багатьох, багатьох, хто хотів би тут підписатися.

Редакція «Нашої віри»
 

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку