Газета "Наша Віра", жовтень (209), 2005 рік
 о. Валерій КОПІЙКА
„Сьогодні ми, православні люди, радісно святкуємо, осяяні Твоїм, Божа Мати, явлінням, і, здіймаючи очі до Твого пречистого образу, уклінно просимо:  покрий нас чесною Твоєю Покровою й визволи нас від усякого зла, благаючи Сина Твого, Бога нашого, щоб спас душі наші”.
Такими словами вітає Церква Пречисту Діву у день святої Покрови. І „ключовим моментом” свята є саме  радість. Ми знаходимо її в усвідомленні не теоретичної, абстрактної, а реальної присутности серед нас Бога – Слова, який дійсно воплотився і істинно прийняв людську природу, народившись від Діви, ради обожнення і спасіння людини. Пресвята Діва є ключем до переживання воплочення Христа в особистому людському досвіді. У світі, спотвореному ненавистю, страхом і  насильством, світить і буде світити людям ніжний і чистий лик Божої Матері, мудрої, смиренної, радісної, скорботної. Її очі споглядають Бога, все що Він знає про нас, Він передає Їй. І Вона дивиться  на нас Його очима, відкриваючи глибінь людського серця – де радість і смуток, вічність і проминущість можуть таїнственно, незбагненно відкритися, як дар єдности між Творцем і Його творінням. Мати Бога є Матір’ю Сина Людського. І ми, „здіймаючи очі до Її пречистого образу”, приймаємо запрошення шукати очима серця Спасителя світу, якого тримають Її руки”. „Так бо полюбив Бог світ, що Сина Свого єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не погиб, а мав життя вічне” (Ів. 3.16). Покрова Божої Матері саме і полягає у цьому наповненому радістю і болем запрошенні прийняти  Сина, Його Жертву і Його Правду.
„Величає душа моя Господа і радіє мій  дух у Бозі Спасі моїм (Лк. 1,46) – линуть слова Богородиці над зневіреним, розшарпаним світом. У цьому величальному жесті підноситься над світом Її омофор.  Але пізнаймо, скільки у цьому величанні смиренної покори „раби Господньої”, скільки готовности до того, що „І меч душу прошиє самій же тобі” (Лк. 2.35). Душа її відкрита Богові, відкрита людству на Його хресній дорозі. Вона знає страждання Свого Сина, страждає Його стражданням, стоїть біля хреста у скорботному мовчанні – і  жодне людське зітхання, ні один удар, ні одна рана не є для неї чужа, невідчутна.
Мати розп’ятого Сина – вона також Мати усіх людей, що страждають.  Вона віддає свою найдорожчу Дитину, і терпляче чекає, коли ми почуємо: „Прийдіть до Мене всі стомлені і засмучені”. Її терпеливість – це сила, яка оберігає і заохочує прийти до Ісуса і знайти радість Божого Царства – нашого справжнього дому.
„Радуйся, Радосте Наша, покрий нас чесним Твоїм омофором!”
 
 

Євген СВЕРСТЮК
ІІ. НЕ СУДІТЬ, ЩОБ І ВАС...
Для того, щоб зрозуміти свої недуги, треба згадати, що ми успадкували. Хай  ми  ніколи не мали тієї школи любови і солідарности, на якій тримається спільнота, але все-таки традиція християнська творила позитивну атмосферу і ґрунт для розрізнення добра  і зла.
Імпортована большевицька модель громадянської війни  і клясової боротьби в Україні скаламутила спокій і лад в громадах і душах людей.
Кажуть, кайзерівські політики вагалися, чи приймати Парвусів плян використання Леніна для розкладу Росії. Але спокуса легкости перемогла  принцип дотримання правил гри. Війна ХХ століття вже втратила ознаки гри.... Як справлялися німці з тим джіном – ми  знаємо з історії.
З власної історії ми знаємо, як розпалювано низькі інстинкти юрби і перетворювано їх на „революційну енерґію мас”. Наше селянство і збройно, і морально чинило опір організованій дестабілізації суспільно-господарського ладу. Але „чортів вітер, проклятий вітер” роздмухував  „полум’я клясової боротьби”, і вже ніхто не чув нікого.  Люди дивувалися, як це симпатичний священиків син большевизує свій  край – „в церкви-динаміту, вишневі садки – під сокиру!”. А співець Мадонни  ошелешено волає: „клянемось клятвою залізно, що ворог жоден не втече”.
Заклики потужно пропаґувалися, і легкі емоційні судження про ближнього вмить перетворювалися  в революційні і польові суди.  Павлик Морозов став героєм  часу, а маса кидала індивідуальність на розтерзання, навіть не вислуховуючи „ворога народу”. Соціялістична освіта, за виразом О. Довженка, „мільйони неписьменних зробила мільйонами малописьменних”. Але вже з претензіями.
Людина боялася судів і присудів, вчитель боявся висловлювати власне судження, а вчений учено тлумачив постанови „вождя і вчителя трудящих усього світу”, утримуючись від власних суджень...
Ще ми не встигли отямитись  від утримування від здатности судження, як на тому  краї землі, де свобода і демократія досягли такої межі, що також закликають утримуватись від суджень, а обмежуватись констатацією фактів. При комунізмі нетерплячість  витісняла думку і судження, а у вільному світі, навпаки, терпимість не допускає судження, а воліє самі факти.
Тоталітарний матеріялізм з клясовими поняттями  добра і зла обґрунтував відносність істини і висміяв т.зв. „вічні істини”. А ліберальний релятивізм зробив те саме і заборонив усяке моральне втручання в сферу особистости, залишеної на себе з усіма проблемами моралі, етики і релігії.
В західній пресі фактографічна метода вважається зразком об’єктивізму, хоча кожному журналістові відомо, як можна творити фальшиву картину за допомогою підібраних фактів.
Якось затерлося в свідомості євангельське вчення про обов’язок правдивих свідчень і суворість чесних суджень.  Бо що таке „Нагірна проповідь”, як не суворі судження про людські нахили і про подолання їх методом духовного піднесення особи  над людською природою. При тому судження Христові про книжників і фарисеїв, тобто офіційних духовних вчителів юдейського світу, настільки суворі, як суворий сам моральний максималізм.  Чим це пояснюється? Тим, що лукавство є дискредитацією і зрадою самої суті служіння Богові. Імітація віри є руйнуванням самої її суті.
Конформістське тлумачення християнського етичного максималізму опустилося нижче імітації.  „Не судіть, щоб і вас не судили” – часто цитують, плутаючи злий осуд ближнього з чесним судженням про нього і чесним свідченням про його дії.
Насправді тут закладена наука діяльної любови між людьми, заснована по суті на зваженій оцінці самого себе і на тій чесній мірі, якої людина бажала б для самої себе. А цю міру може підказати лише власне сумління.  Треба бути милосердним  і вибачливим до ближнього, як до самого себе. „Бо яким судом судити будете, таким осудять і вас,  і якою мірою будете міряти, такою відмірять і вам”.
Отже суспільна справедливість і взаємини між людьми тримаються передусім на совісті, яка вище за всякі правові норми.
Можна собі уявити, який сміх викликали б ті слова в кабінетах Єжова, Балицького чи Берії.  Але минуло небагато часу, як кожен з них міг побачити на прикладі попередника, що його судили таким самим судом, як він судив. В цьому переконувалися і сільські активісти.  І все ж таки ті суворі і практичні попередження чомусь не діяли.
Сьогодні вже над євангельськими застереженнями не сміються, але й не рахуються з ними. Інакше ми не мали б такої епідемії взаємозвинувачень в сучасній владі і такого дошкульного завдавання ударів ближньому.
Пояснити усього того самим рівнем зкорумпованости владного ешалону не можна.
Чим же тоді пояснити?
А знову ж таки тим, що людина не може застосувати до себе морального правила, бо це вимагає зміни вартостей і цілковитої переорієнтації в світі. Потаємне милосердя, готовність прощення, і „примирення, доки з ним ти ще на дорозі”, і недопустимість гніву, і безкорисне служіння чомусь Вищому, і, нарешті, відмова від нагромадження скарбів на землі – усе це існує тільки разом.
Але є в житті ситуації, які підносять людей і засвічують їх офірним вогнем, як то було на Майдані, і  є ситуації „після свята”, коли людина схильна повертатися до попереднього  стану, забуваючи, що повернення бути не може. Особливо коли стихія винесла людину  так високо, що утвердитися на тій висоті можна тільки змінюючи себе з великими зусиллями. І тут нам не розминутися з ідеєю самовідданого служіння, що відсуває на другий плян все особисте.
На цьому тримається сім’я, на цьому тримається школа, на цьому стоїть здорове суспільство.

ІІІ. ДЕМОКРАТІЯ НА РОЗМИТОМУ ГРУНТІ
Демократія на ґрунті посттоталітарному настільки  проблематична, що їй доводиться підшукувати якусь іншу назву.  В природі усталений порядок розвитку від простих вроджених форм до складніших, але не передбачено розвитку  спотворених форм.  Людина народжується вільною, і вона потребує свободи і ласки, як рослина – повітря і сонця. Голод  і насильство спотворює людську природу.
Терор і революційне насильство змусили людину маскуватися і приховувати свою природу. Правду названо брехнею, а брехню правдою. Беззаконність названо революційною законністю. Примус названо соціялістичною демократією. Навіть офіційні ідеологеми перекручено  до такої міри, що виник анекдот: „Яка різниця між капіталізмом і соціялізмом? При капіталізмі експлуатація людини людиною, а при соціялізмі – навпаки”.
Проголосити демократичні принципи на такому ґрунті – це сіяти зерно на камені. Звільнений раб не вміє бути вільною людиною, звичний лукавити і брехати в умовах свободи не навернеться до правди.  А комуніст в умовах права приватної власности кидається красти – без усякої поваги до власника...
Тому у нас стали кружляти  біблійні образи про вимирання покоління за 40 років у пустелі. А з другого боку – ностальгія до сильної руки, що ніби-то наведе лад.
Реставрація минулого в сучасній Росії підтримується і лівими, і правими.  Але від демократичної фразеології вони теж не відмовляються. Модель офірного козла узаконюється, як „боротьба з тероризмом”. І попри те, що терористом знову виступає держава, в суспільстві створюється видимість стабільности.
В Україні віками традиція складалася зовсім інша.  Тоталітаризм і тероризм в окупаційній формі  набував характеру бандитизму – силами завербованого плебейства і кримінального елементу інтернаціонального забарвлення. Ні українські націоналісти, ні соціялісти, ні комуністи большевикам  не підходили. Кагановичі, Косіори, Постишеви, Балицькі  воліли користуватися  для колективізації і для голодомору буксирними бригадами, бандами для тимчасового використання.
Кучмівська „демократія” копіювала авторитарно-поліційні методи Путіна і підтримувала рівень страху не так силою влади, як бандитськими акціями, скерованими проти сміливців.
Майдан восени 2004 року був суто українським явищем з надзвичайно високим рівнем самоорганізації. Такому моральному кліматові повстання молоді могли позаздрити  і країни західньої демократії. Але Майдан розійшовся, і по всій Україні не було тих діючих структур громадянського суспільства, на які могла спертись нова влада.  Та сама скорумпована міліція,  та сама армія жадібного чиновництва, та сама  замаскована під „державотворців” корислива челядь, яка не знає інших цінностей, крім матеріяльних.  І та сама споживацька стихія в оточенні Президента, який час від часу вертається споминами до Майдану.
„Обличчя у владі змінилися, але обличчя влади – не змінилося”, – гірко зізнався Президент. Не дуже змінилося і ставлення влади до інтеліґенції, ні ставлення її до культури, ні зв’язок влади з народом.
Отже влада, проголошена демократичною, виявилася слабшою і менш організованою, ніж влада олігархів.  Вона була не досить моральною і не досить патріотичною, щоб мобілізувати здорові сили суспільства на оновлення життя в дусі Майдану.
А виконавча влада, втративши пружини фінансові і авторитарні, ослабла до такої міри, що складалося враження, наче влади немає.
Біда в слабкості громадянського суспільства, яке в принципі живе своїм нормальним життям, незалежно від зміни центральної влади і не покладаючись на мудрість Президента. Усяка влада, як нас застерігав ще минулого року екс-президент  Чехії Вацлав Гавел, має тенденцію замикатися і глохнути. Суспільство має постійно діяти на владу і самоорганізовуватися.
Справді, ніякий Президент не в силі змінити народу, але народ, змінюючись, змінює Президента і Уряд.  Отже покладатися треба на свої можливості, які дає ліберальний режим. Люди недооцінюють своїх сил або нерідко будують кожен собі багатоповерхові дачі, не  думаючи про спільне добро.  А коли в світі множиться зло і зневіра, то вони заглянуть і за високий частокіл дачі.
У нас народ надто переживає  конфлікти в середині влади. Це зрозуміло. Але ж було б нормальніше, якби люди переживали більше своє власне життя, культурний і духовний вакуум. Було б плідніше, якби вони домагалися  злагоди поміж собою, налагоджували різні форми господарської і культурної співпраці, упорядковували церковне життя і впливали на нього.
Демократія – це передусім турбота про спільне добро громади, створення навколишнього морального клімату, в якому цінність людського життя зростає, не зважаючи навіть на „скорочення споживання”. Не забуваймо, що національне відродження в Західній Україні за Польщі почалося не з росту споживання на душу населення, а з боротьби проти алькоголю і тютюну. А тим часом влада була зовсім чужою – від неї нічого не чекали.
Доки в нас культурні акції включатимуть рекляму  горілки (вересневий книжковий форум у Львові з цього почався), доки ми ставитимо успіх книжки попереду справжніх вартостей,  доки ми духовні проблеми ставитимемо  на друге місце (дитину, яка кульгає, возять до лікарів, а підлітка, який в духовному відношенні інвалід або двійочник, вважають здоровим!) – доти не буде добра і злагоди в нашій хаті. Доки даватимуть хабарі  і водночас будуть обурюватися корупцією -  ми сидітимемо  в болоті.
Всі надії на Президента, Прем’єра, на вище начальство  - то дуже схоже на оповідання Михайла Коцюбинського, де темні люди пишуть листа царю...
Але від влади треба вимагати і владу труба критикувати за суєтну безплідну діяльність там, де вона виявляє безсилля.
Невідомо, хто нарадив нашому Президентові  зайнятися об’єднанням Церков замість наведення в них законности.
14 років безпринципової Церковної політики – не на користь ні Церкві, ні державі. Держава посприяла будівництву храмів, але ті храми перетворились на осередки ворогування, а не християнської національної злагоди. Єпископи не єднаються самі, і вони часто проти єдиної Помісної Православної Церкви. А прості священики – за!
Що можна зробити на ґрунті цієї важкої спадщини?
По-перше, проголосити і наголосити  принципи, згідні з законодавством.
По-друге, дотримуватися їх і дати  усім зрозуміти, що відхилень не буде, іншого шляху нема.
Принцип відокремлення  Церкви від держави давно проголошений, але в постсовєтській реальності  його треба пояснити.
Українському народові потрібні священнослужителі на місце тих, що були винищені. Нікому не потрібен гібрид комісара, попа і купця.
Україні потрібні  справжні храми, а не аґітпункти для провладного кандидата.
Священик є громадянин держави, підвладний її законам.
Відокремлення Церкви від держави означає відокремлення  її від політики.  Якщо відокремити Православну Церкву від політики, тоді треба пояснити: яка різниця між УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ? Навіщо їх аж три?
І чому вони не співслужать, а ворогують між собою, якщо в богословському відношенні вони рівні і мають ті самі цілі? Якщо УАПЦ перестала бути стежкою до Константинополя, а стала стежкою в хащі, то навіщо вона?
Звичайно, держава не втручається у внутрішнє життя Церкви. Але проголошенням Принципів держава дає надію і перспективу релігійно ясним і здоровим силам кожної Церкви діяти згідно з принципами і боротися з гріхом корупції і профанації в своїй Церкві.
За порушення законів священик, незалежно від місця в єрархії, постає перед судом і перед моральним судом. Якщо ряса не стримує, то вона і не захищає. Вірніше, не повинна захищати.
Президент може виявляти пошану лише священнослужителеві високого авторитету і гідности, перед якими люди схиляються. Він не мусить цілуватися з усіма на знак ласки.
Президент не може закривати очі на факти, які йому дає громадськість і органи влади. Що може означати запрошення  на свято до Софіївського собору  митрополита Мефодія після того, як Міністр внутрішніх справ публічно заявив, що тим гостем є 3 кримінальні справи. Хіба це не ставить під сумнів принципів?
До речі, кримінальна справа проти погромників редакції „Наша віра” прокуратурою не порушена, що зовсім не зрозуміло людям, які мають поняття про демократичні права і захист прав особи.
Недієвість законів на захист прав громадян, а також і використання закону для розправи з політичним противником – це те, що ми успадкували  від СССР.
Римське Dura lex, sed lex – ключ до брами демократичного суспільства. Цей твердий закон занадто твердий і незручний багатьом, але коли він діє однаково твердо на всіх – це окрилює віру в справедливість.
Десь епізодично у нас запрацювали закони, а потім пішла чутка, що суди контролюються Порошенком... Якщо суд контролюється, то ми це вже мали в часи „телефонного права”... Демократія діє там, де є закон, довіра і солідарність громадян навколо вищих вартостей. Майдан вимагає від влади плекання тих принципів.
 

о. Іван ЛЕЩИК
Миколаїв

Казав колись я синові й дочці...
***
До кожного прийде така година,
Що чимось вища від найвищих веж.
Вона спитає: чим живеш, людино,
І, взагалі, чи з Богом, чи живеш?

Вона спитає і опустиш очі,
Бо треба дати звіт за битіє.
А далі будуть дні і будуть ночі
У роздумах на тему: хто ти є.

І все в житті з’ясується непросто,
Не чорне і не біле,  а – рябе,
І те, що перше додавало зросту,
Вже більш не переконує тебе.

Бо раптом спала із очей полуда
І зовсім іншим бачиться нутро –
Живе там, ще живе продажний Юда,
Живе готовий зрадити Петро.

А скільки часу Понтієм Пилатом
В житті гріховнім Бога розпинав
Захоплювався розкошами, златом
І жодної спокуси не минав!

До кожного прийде така година,
Що чимось вище від  найвищих веж.
Вона спитає: чим живеш, людино,
І, взагалі, чи з Богом, чи живеш?

***
Казав колись я синові і дочці,
Хотів, щоб знала змалечку рідня,
Що правда завжди в ситцевій сорочці,
А золотом виблискує брехня.

Казав, що сам я зріс серед облуди,
Вона і досі багатьом – більмо.
Тому так важко, важко “йдемо в люди”,
Що я нераз вагаюсь – чи йдемо?
Хотілось вберегти їх від отрути,
Казав їм, щоб від помилок спасти:
Різниця між “здаватися” і “бути” –
Це як навшпиньки стати і зрости.

Просив я їх на пиху не зважати,
А всім єством шукати глибини,
Орати чесно, сіяти і жати
Та ба, - не дуже слухали вони.

А я надії все-таки не трачу,
Молюся і батьківські сльози ллю.
Дивлюсь на них – себе самого бачу
     І власну кострубатість впізнаю.
 
 

НЕВІРНІСТЬ ВІД ЗАВБАЧЛИВОСТИ
Мат. 6.25
Ісус вважає звичайну життейську обачливість в учневі невірністю.
Не турбуйтеся... Не піддавайтеся гнітові завбачливости. Турбуватися не лише взагалі погано, а турбота розцінюється як невірність Богові. Ми показуємо тим, що не віримо, що Бог потурбується про дрібниці нашого життя, а ніщо інше не змушує нас так турбуватися, як саме практичні дрібниці життя.
Чи помітив ти, що заглушує в тобі слова Ісусові? Диявол? Ні, не він, а турботи життейські. Завжди ці дрібні турботи. Невірність починається саме тоді, коли говоримо, що не можемо довіритися, коли просто не бачимо.
Єдиний засіб від такої невірности – послух Духові Святому. Велике слово Ісуса Христа до учнів: „Покладіться на Мене”.

ВАЖЛИВЕ  І МЕНШ ВАЖЛИВЕ
Лук. 11.9
„Прохаєте та  не одержуєте, бо не прохаєте на зло, щоб ужити на розкоші свої” (Як. 4,3). Якщо ти просиш про щось мирське, замість того щоб  прохати того, що від Бога, твоя молитва неправильна: ти молишся про задоволення тлінних бажань. Чим більше ти будеш догоджати собі, тим менше шукатимеш Бога. „Шукайте і знайдете”. Тож борися за це, спрямуй свої думки до цієї єдиної справи – шукання Бога. Шукав ти коли-небудь Бога всім серцем, чи лише підносив до Нього жалісні стогони після якогось тяжкого душевного струсу? Шукай зосереджено шукай – і ти знайдеш.
„Спраглі, ідіть усі до води”. Прагнеш  ти чи впав у стан зручної байдужости і так задоволений власним досвідом, що вже не потребуєш Бога і не бажаєш від Нього нічого? Наш досвід, заснований на переживанні – лише засіб, а не мета. Остерігайся будувати свою віру на досвіді, оскільки в тебе одразу ж з’явиться схильність засуджувати, гудити. Ти ніколи не зможеш дати іншій людині здобуте у процесі досвіду, але можеш пробудити в когось потяг, цікавість до того, що маєш сам.
„Стукайте і відчинять”. „Наблизьтесь до Бога”. Ти стукаєш – ніхто не відповідає, і тебе охоплює відчай... „Очистьте руки ваші” – і стукай дужче. Ти починаєш помічати, що ти не чистий.  „Очистьте серце ваше”. Це ще більш особисте, глибоке, інтимне. Ти починаєш стукати з рішучою серйозністю – ти готовий на все. „Чи тужимо ми”... Чи тужили ми коли-небудь перед Богом через стан нашого внутрішнього життя? Жодного жалю до себе, лише смуток, що розриває душу, від здивування, яким ти себе побачив, якою ти виявився  людиною. „Станьте смиренні” – стукати у двері Божі можна лише упокорившись. Стукати слід разом із розіп’ятим розбійником. „Стукайте і відчинять вам”. Відчиняють тим, хто стукає.
(За кн. Освальда ЧЕМБЕРСА MY UTMOST FOR HIS HIGHEST)

Багатьох наших читачів цікавить питання про  перспективи вреґулювання статусу українського православ’я та створення єдиної помісної Церкви. Ці голоси засвідчують, що сподівання людей досягти великої справедливої мети не зменшилося, хоч яка є складна, затяжна ситуація, зокрема й через те, що частина єпископів не бажає об’єднуватися, обстоюючи  якісь свої приватні інтереси. Однак  є й ті, що бачать далі і провидять хід речей за Божими законами духовного розвитку.
Пропонуємо уривки з інтерв’ю з єпископом Телміським Іларіоном (Рудником) щодо церковної ситуації в Україні  та позиції Вселенської патріярхії в цьому питанні, що було надруковане в газеті „Дзеркало тижня” за 01.10.2005.
Єпископ Іларіон  за більш ніж триста років – перший українець, та ще й громадянин України, висвячений у єпископи Константинопольським патріярхом. Нині він керує православною єпархією в Португалії, де останні роки з’явилося багато українців. Його також називають „єпископом з українських питань” Вселенського патріярха.

„Християнський світ чекає на врегулювання статусу українського православ’я”

 - Преосвященніший владико, як сталося, що за багато століть ви, громадянин України, вперше стали архиєреєм Вселенського патріярхату?
- На пропозицію Вселенського патріярха Варфоломія я був обраний на єпископа Святим і Священним Синодом Константинопольського патріярхату 11 січня 2005 року, а 29 січня 2005 року відбулася моя архиєрейська хіротонія в Патріяршому катедральному соборі Св. Юрія, що у Константинополі (Стамбулі). Перед тим, як прийняти цей високий сан, я навчався в Київській духовній семінарії (з 1989 по 1992 рік), а пізніше – на богословському факультеті Солунського державного університету грецькій  Македонії... 1997 року я був  пострижений у чернецтво та рукоположений  у диякони в Патріяршому  ставропігійному манастирі Влатадон митрополитом Тиролойським і Сирентійським  Пантелеймоном.  2000 року став пресвітером.  Після стажування в Іллінойському  університеті Чикаґо  (США) 2002 року мене направили  для пастирського служіння до Португалії... З часів хрещення Київської Руси до екзарха Константинопольського патріярха, Київського митрополита Петра Могили, сотні українців були єпископами Вселенської патріярхії. Слава Богу, ця традиція, притаманна українському православ’ю ще з часів Св. Рівноапостольного Володимира Великого, відновлюється.
 - Святійший патріярх Вафроломій і синод Константинопольського патріярхату певно не випадково призначив вас єпископом у Португалії  й Еспанії...
- Як твердить статистика , офіційно леґалізованих громадян України в Португалії  більш ніж 70 тисяч. Це переважно молоді люди, яких доля, з відомих причин (маю на увазі економічну ситуацію в Україні), закинула на край Європи... Але наші люди  у не завжди легких умовах на чужій землі намагаються не розчинитися серед чужого соціюму. Вони вже утворюють перші православні громади, спілки, недільні школи...
- Розкажіть про інцидент, який трапився в аеропорту Стамбула, після того, як вас було визначено представником   у переговорах між українською владою та Константинопольською  патріярхією.
- Наступного дня після зустрічі Вселенського патріярха Варфоломія з Президентом  України Віктором Ющенком я був затриманий поліцією  в аеропорту Стамбула за абсурдним звинуваченням, що нібито маю підроблені документи громадянина України , фальшиве право дозволу на проживання в Португалії.  Мені закидали, що я не є ченцем, а... чеченським терористом.  Лише після втручання  Генерального консульства  України в Стамбулі  з усіляким  перешкодами вдалося мене звільнити з поліцейського відділка. Зрозуміло,  що держава Україна, відповідні інституції Португалії й Вселенська патріярхія  підтвердили мій статус, який нічого спільного з закидами представників Туреччини не має.  Не виключаю,  що це була відверта провокація проти мене. 2005 року я тричі в’їжджав на територію Туреччини і тоді не  виникало ніяких проблем...  В мене  не виникає сумніву, що затримання було спляноване силами, які не зацікавлені у врегулюванні українського церковного питання.  Вони,  видно, бояться подолання ситуації невигідним  для них  шляхом і зацікавлені в консервації існуючого процесу марґіналізації українського православ’я.  Певні сили не бажають бачити православну церкву в Україні зі статусом, який має їй відповідати у Вселенському православ’ї.
- Офіційна делеґація Вселенського патріярхату (куди входили і ви) під час перебування в Київі навесні нинішнього року заявила, що Константинопольський престол  сприймає Україну як свою канонічну територію... Що це означає для православних України на практиці та чим була викликана ця заява?
- ...Як свідчить церковна історія, після розпаду Оттоманської імперії у ХІХ сторіччі Вселенська патріярхія врегулювала статус православних церков у новоутворених балканських державах, а в ХХ сторіччі – православних церков у Польщі, Албанії. Чехословаччині, Фінляндії, Естонії.  Україна як незалежна держава відбулася. Це засвідчила і нещодавня Помаранчова  революція. Тепер час і віддана праця громадян нашої країни працюють на українську націю.  Немає ніяких сумнівів, що українське церковне питання рано чи пізно з Божою поміччю буде вирішено -  це вже незворотний процес.
- Що ж українці повинні зробити для того, щоб пришвидшити надання Українській православній церкві помісного статусу та перевести з площини декляративности у реальність?
- Найперше треба зрозуміти, що проблеми українців розв’яжуть самі українці, а православні інших країн можуть тільки сприяти або перешкоджати цим процесам. Перспектива надання відповідного канонічного статусу залежить від тих осіб, які себе та своє майбутнє ідентифікують із українським православ’ям і їх здатности до об’єднання... Поділ українського православ’я на частини ускладнює позитивне вирішення цього питання... Отож, повторюся: православні українці, якщо хочуть пришвидшити процес визначення належного канонічного статусу українського православ’я, повинні активізувати свої об’єднавчі зусилля.
- Відомо, що між Вселенською та Московською патріархіями велися перемовини з приводу української ситуації. До  речі, які результати цих нарад?
- Переговори між Вселенським і Московським патріярхатами стосовно ситуації в Україні ведуться вже не один рік, і, будемо сподіватися, що вони принесуть позитивні результати у дусі християнської любови.  Чого гріха таїти -  особливих, позитивних наслідків переговорів ми поки не маємо. Складається враження,  що просто затягується час для консервації існуючої ситуації до сприятливих політико-церковних умов... Хочу наголосити, що питання є надзвичайно актуальним. Проблема виникла без участі Матері Церкви – Вселенської патріархії, а от урегулювати її  без авторитету Константинопольського патріярха, як показує досвід, неможливо. На мій погляд, майбутнє українського православ’я без змін його канонічної іпостасі несе фатально загрозливі наслідки для православ’я як тисячолітнього релігійно-культурного  чинника самоідентифікації української нації.  Збереження теперішнього неврегульованого статусу православної церкви в Україні може породити серйозні проблеми для Вселенського православ’я, які будуть у цілому ослаблювати його місію і місце в сучасному християнському світі.
Сьогодні дехто незадоволений тим, що Святійший патріярх  Варфоломій із такою увагою та розумінням ставиться до проблем України. Тисячолітній зв’язок Матері  Церкви з українським православ’ям  є неперервним. Право і обов’язок Матері Церкви сприяти подоланню тимчасових розділень українського народу та надати відповідний статус українському православ’ю.
- Чи змінилася позиція нової влади стосовно конфесійної ситуації?
- Як я зрозумів із тривалої розмови з Віктором Ющенком, найбільша його відмінність  від попередника у тому,  що Віктор Андрійович – глибоко віруюча людина.  Відчувалося, що відвідання резиденції Святійшого патріярха для нього не було черговим формальним пунктом поїздки.  Президент цікавився історією  Вселенської церкви, її історичними зв’язками з Київською митрополією. Думаю, його мудра, виважена позиція, помножена на волю народу та головне – Божу допомогу, дасть результати, і українське православ’я  посяде своє належне  місце у сім’ї інших церков Вселенського православ’я.
 

ТАКЕ ПИШЕ ПРО ВІРУ „НАШИХ  ПРЕДКІВ” АКАДЕМІК І НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ...
Подаємо уривки зі статті Клари Ґудзик „Цивілізований підхід” („День”, 22.09.2005)

Відомо, наприклад, що Православні братства УПЦ МП вже готуються до наступної виборчої кампанії, до боротьби „за Русь Святу”. Варто згадати і про те, що певні політичні партії України почали на всю силу експлуатувати  набожність українських громадян, використовуючи і реклямуючи як передвиборну приманку мощі (!) православних святих.
Сьогодні ми познайомимо читача з недавніми висловлюваннями одного з прихильників  УПЦ МП, якого назвемо поки що Автором.
Почнемо з того, що, на думку цього Автора, в Київі не повинно бути ніяких інших релігій і конфесій, окрім Московської православної Церкви. Автор вважає, що їхня присутність є „зрадою пам’яті наших великих предків”. Основну частку провини за це  Автор покладає на нинішнє керівництво України, на Президента Віктора Ющенка, „який оголошує себе православним, але дозволяє, щоб у Київі, серці українського і давньоруського православ’я, господарювали нетрадиційні для нашої країни конфесії. (Що нам робити з цими громадянами України? Висилати в „місця не так віддалені” чи насильно перехрещувати?) „Широта” поглядів, „віротерпимість” і „повага” до віри інших людей створюють майже містичне враження, що Автор живе не в ХХІ ст., а в середньовіччі. Доволі цікаво й те, що Президента України, який перебуває у своєму президентському кріслі зовсім недавно, Автор категорично звинувачує в „зраді наших предків”.
Автор вкрай незадоволений також перенесенням резиденції глави УГКЦ („ уніятів”) до Київа, який „є батьківщиною і частиною східньо-слов’янської цивілізації...”. (Нагадаємо Авторові , що УГКЦ вже понад 400 років зберігає Східний церковний обряд і що серед уніятів України – 100 відсотків українців.)
Велике обурення Автора викликає й намір деяких православних владик створити в Україні духовне представництво (так зване подвір’я) Константинопольської Церкви. Зазначимо, що такі представництва існують у православному світі здавна і що в Москві, наприклад, є  подвір’я декількох інших православних  церков.  За словами ж шанованого автора, „організація подвір’їв – це політична  акція, це нова диверсія (!) проти канонічного Українського православ’я, щоб протиставити тут Константинопольську Церкву, яка фрондує (який вишуканий „богословський” лексикон”!) РПЦ, Українській православній церкві” (Московського патріярхату). Таким чином намагаються лукаво з’єднати сучасний православний  Київ з Константинополем” (що б це означало?). Але дозвольте запитати, чому це погано – відновлення духовних зв’язків Київського православ’я з Константинопольською Церквою, завдяки якій до Київа, до Давньої Руси прийшло християнство?
Далі ще „краще”. Автор дошкульно, „красномовно” і „коректно” твердить: «Константинопольська патріярхія сьогодні - це „кадрований полк”(?), у якої дуже мало пастви... Мабуть, вони, вирішили трохи підгодуватися за рахунок громад в Україні. Якщо у них тут будуть дві парафії, то зібрані в українців гроші пливтимуть і Константинопольському патріярхові”. (Ну й розбагатіє Все¬ленський патріярх!)... Якщо вони (очевидно, константино¬польські подвір'я) тут зміцнять¬ся, то відколюватимуть(!) пара¬фії від Українського православ'я (Московського патріярхату) і братимуть їх під свій омофор”. У цьому реченні Автор недвознач¬но виклав побоювання Москов¬ського патріярхату, політичне замовлення якого він старанно та красномовно (у кожного свій стиль) виконує. А які вишукані й відповідні темі стиль і лексика – „полк”, „підгодуватися”, „гроші пливтимуть”, „відколювати”!
Головна ж теза Автора міститься в пасажі: „...У нас в Україні нема кого об'єднувати (це щодо можливого об'єднан¬ня трьох православних церков). Є тисячолітня канонічна Україн¬ська православна церква і є розкольники, що відкололися Від неї. Вони повинні покаятися і повернутися до лона Матері-Церкви”. Інакше кажучи, - по¬вернутися до Московського патріярхату, до Московського православ'я, до тієї самої цер¬кви, яка в середині XV століття відкололася від своєї Матері-Церкви — Київської митрополії. І повернутися не з порожніми руками, а — з Україною.
Наведений Автором список звинувачень і бід включає повний „джентльменський на¬бір” поглядів, властивих сьо¬годні тим громадянам України, які виховані в „загальноосвіт¬ній” системі Православних братств УПЦ МП, - ударної колони промосковської православної громади. І тому, коли мені до рук потрапив цей матеріял, я була абсолютно впевнена  в тому, що його автор – один із сірих парафіян УПЦ МП, що підпав під вплив „братньої” проросійської пропаґанди і який не добирає ні висловів, ні історичних аналогій, ні логічних міркувань, коли йдеться про „розкольників” і „уніятів”.
Яким же було моє здивування і подив, коли виявилося, що автором цього варварського (як за стилем, так і за змістом) опусу, є український історик, народний депутат ВР України, академік, колишній віце-президент Академії наук України Петро Толочко.
 
 

Олександер КІСТЯКІВСЬКИЙ,
видатний вчений і громадський діяч другої половини ХІХ ст.

Про казенний російський патріотизм

Виходить, щоб бути росіянином, потрібно вірити і сповідувати православ’я не сповнене любови, миру і всіляких благ цивілізації, а православ’я войовниче і насильницьке. [...]
Вся історія російської держави, від часів своїх початків і до сьогодні, просякнута духом завоювань, прагнення далі й далі розширювати свої межі, підкорювати і завойовувати країни, що слабо охороняють свою державність. [...]
Такий є погляд казенного патріотизму, таке сповідування казенних людей...
А оскільки ми змушені тримати інші народи в покорі, то неспроможні дати свободу самим собі, це фізично і морально неможливою. За такого спрямування свого народного життя, зоря нашої політичної свободи відсувається все далі, бо кращі наші матеріяльні сили витрачаються на боротьбу матеріяльну, а на культуру і цивілізацію залишається мізерна частка...
Настала невідкладна потреба розпочати працю поліпшення нашого внутрішнього життя. Настала пора розпочати епоху досягнень культури  і  цивілізації.
 

„Офіра має вартість справжню”

В польській пресі з’явилися публікації з приводу 5-х роковин смерти  патріярха політичної думки, редактора „Культури”, видавця „Розстріляного відродження” Єжи Ґедройца.
Подаємо уривок зі статті „Зірка витривалости” К. Козловського в „Тиґодніку повшехному”:
„Подібні закиди робив Польському Костелові, який, на його погляд, не використовував своєї сили. Легко тут помітити розбіжність у позиціях самого Ґедройца та  кардинала Стефана Вишинського. Примас теж усе своє життя боровся проти комунізму, але в його змаганнях була одна неперехідна межа – пролив крови, особливо тієї, яка б мала литися у війні внутрішній, братовбивчій. Для Ґедройца така мета не існувала. Не був людиною, що любить війну, але важко забути речення, яке повторював за різних ситуацій.
Вперше я почув його під кінець років 50-х, після засудження Ганни Ревської на багаторічне ув’язнення за переписування і розсилання текстів з „Культури”. Я запитав: „Пане Редакторе, я розумію, що ви користуєтесь з допомоги багатьох осіб у Польщі, але є величезна диспропорція між тим, що вони роблять, і літами ув’язнення, на які їх за це потім засуджують”.  У відповідь почув: „Жертви мусять бути”.
Ґедройц не хотів посилати людей до в’язниць, але кожна боротьба тягне за собою жертви. І в польській ментальності тільки офіра має справжню вартість.
 

Євген СВЕРСТЮК
Про абетку духовної грамоти

Наша школа вийшла з колиски „єдино вірного вчення марксизму-ленінізму”. Радянська школа чепурилась „в світлі партійних рішень”, але не змінювалася.
Найбільші косметичні зміни настали після розпаду СССР, але фундамент матеріялізму й атеїзму залишився незмінним.
Нагадаємо, що згідно з тим вченням – про базис і надбудову, з руйнуванням старого капіталістичного базису руйнується і відкидається надбудова – релігія, філософія, етика, естетика, право і т.д.
Отже, разом з релігією були викинуті „на смітник історії” естетика, етика, право... Наспіх вони були замінені теорією клясової боротьби, дарвінізмом і революційними вказівками вождя про „безпощадність і непримиренність” щодо „проявів всякої іншої ідеології”. Фактично замінником усього стала ідеологія.
Це не були фрази: за слово „клясово вороже”, тобто за слово, сказане впоперек, навіть таке, як „не подобається”, під час громадянської війни розстрілювали на місці, а в роки п’ятирічок давали по 5-10 років концлаґерів.
Зрозуміло, що зі школи релігія і всяка християнська етика, естетика та буржуазна філософія були виметені залізною мітлою. Запідозреного в релігійності вчителя виганяли з роботи, а вчителя, який не забезпечував антирелігійного виховання, вважали відсталим і слабо підготовленим ідейно.
Усе це треба знати,   щоб зрозуміти, чому „працівник ідеологічного фронту”, передусім вчитель, в основному залишився на старих позиціях: вони сидять в кістках.
В. Молотов згадує, як він разом зі Сталіном і Ворошиловим утрьох  (колишні учасники церковних хорів) в Кремлі співали „жертва вечерняя”. Мовляв, „хороша мелодія”. Але якби підслухали  спів трьох учителів на цю мелодію – їх би негайно вигнали зі школи без пояснень.
Після смерти Сталіна пом’ягшення не торкнулися „клясової боротьби” і антирелігійного виховання. Але мета „догнати і перегнати Америку” вимагала не косметичних змін. До речі, „генералісимус” зважився на них ще під час війни.  Не можна було після „визволення” закривати церкви, які повсюдно відкривалися на окупованих німцями територіях... В Росії це названо було „другим хрещенням Руси”.
Виявилося, що слова на плякатах „долой”, „прочь”, „смерть” та інші негативні гасла зміцнюють атмосферу терору, але творчої сили не мають. Крижаний вітер клясової ненависти ніяк не замінює в суспільстві любови до ближнього. Як би не виганяти з лексики „м’ягкотіле” слово „любов”, а воно звідкись знов і знов народжується, як тільки закінчиться мітинґ.
Здавалося б, теорія клясової ненависти годиться для війни. Але насправді і там зло породжує зло і відбирає розум. Коли задуматися над приблизною статистикою – 1 мільйон  розстріляних  за дезертирство, панікування і ворожі висловлювання і т.п. під час війни, то ненависть збільшила кількість „ворогів народу” серед своїх в сотні разів...
Учні Сталіна відчули, що ресурс ненависти вичерпався. Почалися реабілітації мертвих і живих, а в цьому вже є елемент милосердя. На початку 60-х років з’явилося під назвою „Моральний кодекс будівника комунізму” напівхристиянське гасло: „Людина людині – друг, товариш і брат”. Що це – повернення заповіді любови до ближнього?
Важко було переучуватися твердим сталіністам, хоча ленінізм залишався без змін. Дуже вони поносили Микиту Хрущова за ту „уступку Западу” і вважали це проявом слабкости. Розморожування – процес болісний і абсолютно протипоказаний большевику.
Але вголос, звичайно, ніхто не пискнув, і „друг,  товариш і брат” було прийнято, як інородне тіло, в контекст партійної „критики культу особи Сталіна”. Що ж – доганяти і переганяти неможливо без того, щоб трохи не вилюднюватися...
***
Горбачовська перебудова означала припинення гонінь на релігію і церкву, але закам’янілий  атеїзм в школі тримався. Перебудова дозволила хрестики, іконки і будування храмів. Це вже багато, але в цьому була зовнішня імітація релігії. Справжнього християнського проповідника протоєрея Александра Меня було вбито  в лісі саперною лопаткою... А тим часом це була ключова постать, яка єднала релігію з культурою і прокладала дорогу до храму людям релігійно неосвіченим  і духовно здичавілим.
Будувати храми легше, ніж виховати людину, яка вміє любити і служити ближньому, вчиться молитися і прощати. За звичкою у нас не припиняють виробничого процесу і будують храм навіть в неділю. А скільки треба часу, щоб створити справжню парафію і виховати християнина, що утримується не тільки перед порушенням свята, а й перед спокусою  „прихватизації” та іншими хворобами часу?
Після падіння заборон вийшли на поверхню усі призабуті чорні і сірі тіні церковного життя. З яким осудом колись ми читали блюзнірські писання проти церковної пропаґанди, про попівський обскурантизм, про обдурювання легковірних, про фарисеїв у православному храмі. Як ми співчували зацькованому священикові, якого комуністична влада хоче дискредитувати...
І ось бар’єри упали, і  все ожило:
Храми, каплиці і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленнії поклони –
достоту як у Шевченковому „Кавказі”...
Центр світового благочестя знов перемістився до Москви, в „столицю миру і проґресу”, на нагріте місце „найпередовішої ідеології”.
Храми, іконки, хрестики, амулети, перстені та інші атрибути створили небачений в старі часи ринок, і  той ринок далекий від усякої релігії. Політичні лідери навчилися хреститися, але не молитися, тримати свічки, але не засвічувати людину словом.
Але, головне, духовенство вмить пригадало давні способи організації масовости – перевезення святих мощей, хресні ходи, обновлення ікон, живий вогонь...
На місці „недоторканих священних кордонів” з’явилися „канонічні території” – і  то в той час, коли різні види  протестантизму і навіть індуїзму та мусульманства перехоплюють молодь, ще заки вона потрапила до православного храму.
Та й чи може торгівля в храмі приваблювати молодь, яка шукає святині?
Звичні повторення про „традиційну релігію” нині нічого не значать: православна релігія і до революції була пригнічена в корені, і той корінь не мав сили, щоб чинити народний опір безбожній владі.
Нині той корінь ослаблений, він має тенденцію до безплідної вегетації, що виявляється в імітаціях віри і різновидах фарисейства, за яким ховається абсолютно ворожа усякій релігії корисливість і просто політична заанґажованість. Бог на другому місці – то вже пародія на релігію...
Нині різновиди протестантизму, пристосованого до реалій сьогодення, активніше спрацьовують серед молоді. Католицизм з його виробленою школою і соціяльною програмою розмовляє сучасною мовою з сучасною людиною.
Отже, Православній церкві потрібна передусім єдність і спільні зусилля в боротьбі і за своє місце на колишній „канонічній території”, і під небом ІІІ тисячоліття.
Цілком ясно, що обличчя її визначатимуть високі постаті проповідників, носіїв культури, а не кількість конфесійних аґітаторів з їхньою арґументацією, яку часом ніяково слухати.
***
На цьому тлі нині сприймається ідея вивчення християнської етики в школі. Проти неї повстає не тільки закорінений атеїзм, який не хоче здавати „проґресивних” позицій фідеїзмові. Проти цієї ідеї спрацьовує також вироблений за останнє десятиліття імідж Церкви, яка не виправдала сподівань і не заслужила належного їй першого місця.
Але особливу обструкцію християнській етиці творить релігійна неосвіченість нашого суспільства. Чомусь вважалося, що релігія лежить в полі загальнодоступних тем, таких як любов, природа, війна...
Люди звикли говорити про церкви, про секти, про храми, а над смислом Нагірної Проповіді Христа і навіть над Мойсеєвими скрижалями  якось не задумувалися. Напівосвіченість, профанний рівень тут сприймається нормально, а ветерани „наукового атеїзму”, тепер релігієзнавці, – нині майже „державні теологи”...
А скажи їм, що солідарність і довіра в суспільстві, самоповага і повага до іншої особи, служіння ближньому і служіння суспільству – усе це  тримається на релігійних невидимих підвалинах, то вони не повірять. Чути  про учення Христове і знати практику віри живої – то речі різні. Приблизні знання ні до чого не ведуть і не зобов’язують.
Однак елементарні знання вкрай потрібні, бо то фундамент  особистости, її наповнення, її ключ до культури.
Напівосвіченість є важкою недугою нашого часу і завжди була джерелом загорілого сектантства, фанатизму та усякого творення мітів як найлегшого способу пояснення  життя. Напівосвіченість веде до профанації усіх духовних осягнень.
***
Слово  профан  походить від латинського pro fanum, що значить „за порогом”. До храму в давнину не пускали непосвячених, непідготовлених. Вони залишалися за порогом, щоб не зневажити святині. Сакральний світ не мириться з половинчатістю.
Але те саме у храмі мистецтва і науки.
  Грецький юнак мав пройти
  Крізь випробувань цілу систему
  І аж тоді тільки міг
  В Елевсін гідно ввійти.
До таємничих обрядів під час хліборобських свят допускалися вибрані. Якби допускалися всі,  свято на честь Деметри було б утраченим... Коли епоха неписьменности після революції плавно перейшла в епоху напівосвіченої малокультурности, люди почали цікавитися життям на Марсі і теоретизувати  про майбутнє, не помічаючи, що самі „орють лихо, лихом засівають”.  Пороги усяких храмів ліквідовано, і туди вступило неуцтво.
Закінчення в наступному числі.
 

„Християнська етика” і ті, що стоять за порогом

“Усе, чим людина, як людина, може і мусить бути, виражене цілком у Божественному вченні,
і вихователю залишається лише поперед усього і в основу всього укоренити вічні істини християнства”
К.Ушинський
25-26 серпня цього року в Київі пройшов всеукраїнський науково-практичний семінар “Відродження духовности особистости на засадах традиційних цінностей українського народу”. На семінарі розглядалося питання про впровадження у школах курсу “Християнської етики”, необхідність якого назріла давно. У наших школярів уже виник вакуум світоглядних дисциплін. І де факто вакуум заповнювався ідеологією споживання, збагачення та культу сили. В основному, цьому сприяв і продовжує сприяти український телеефір, де система цінностей явно викривлена.
На семінарі йшлося про те, як наповнити спраглі юнацькі душі розумінням справжніх вартостей. Звичайно, можна запитати (і питають!): “А хто може визначити, що є справжнім, а що ні?”. Для українського народу в цілому таке питання не стоїть. Традиційними для нас є християнські чесноти, які впродовж століть живили нашу культуру і підтримували життя наших пращурів. Треба сказати, що нічого кардинально нового за останні часи не вигадали.
У  червні цього року Президент України Віктор Ющенко висловив думку про необхідність введення курсу “Християнської етики” у програму середньої школи. Подібні думки в тій чи іншій формі уже звучали протягом останніх десяти років, але далі слів справа не йшла. Таке могло статися і цього разу, якби Президент наприкінці серпня не перепитав, що зроблено міністерством освіти в цьому напрямку. Відступати було нікуди. Курс був запропонований для викладання в школі. І ясна річ, що для багатьох шкіл України це не стало новиною. Вони вже вели такі заняття на факультативній основі. Та для переважної більшости директорів поставлене завдання вилилося у велику проблему, у першу чергу за відсутністю кадрів.
На базі київського коледжу ім. Василя Сухомлинського за участю Всеукраїнського Православного педагогічного товариства відбувся семінар  для викладачів столиці та области. Заняття проводили відомі науковці й громадські діячі нашої країни.
Зокрема, виступив редактор газети “Наша віра”, доктор філософії Євген Сверстюк. Його розмова з педагогами почалася з розгляду понять “профанний” і “сакральний”. “Про фан” – латинською мовою означає “перед порогом”. В Римі профанів не допускали до храмів, вони лишалися поза порогом. Чому? Вони не готові увійти до храму, неспроможні сприймати священнодійство, вони не виробили в собі необхідного для цього мислення і почування.
“Чи залишати їх поза порогом, де вони будуть спокійно стояти?”, – питає Є.Сверстюк. Ні, цього робити ніяк не можна, позаяк вони творитимуть профанне дійство. І щось подібне робиться зараз у нашій країні. Зараз у нас відбувається відродження духовного життя на профанному рівні. Адже для того, щоб увійти в храм, потрібно пройти систему випробувань, потрібно себе виробити, і не тільки вдавано-зовнішньо, а змінити життя і по-іншому настроїти душу. Лише тоді можна  входити до храму. Коли ж люди цього не хочуть, а хочуть лише „на десерт” мати етичні норми,  аби крім усього іншого, крім розкішної машини останньої марки, ще й на випадок аварії повісити іконку Христа-Спасителя, тоді, звісно, їх  може задовольнити і профанний рівень. З цього якраз і постає одвічна проблема, гостро актуальна у наш час.
Євген Сверстюк навів яскравий приклад про одну з екскурсій до Ермітажу. Стояла велика група. Коли підійшла екскурсовод, вона запитала: “Хто з вас читав Біблію?”. Піднялося декілька рук, на що  екскурсовод сказала: “От з вами ми й пройдемо залами. Всі інші можуть бути вільними”. Ця жінка знала,  що всі твори мистецтва минулого наповнені сюжетами релігійними або створені під релігійним впливом, і вона не мала часу вивчати азбуку з людьми, які нічого не знають про головне. Вона може розповідати лише тим, хто вже готовий слухати.
Отже, чи потрібно впроваджувати нам християнську етику? На думку Євгена Сверстюка, цей крок виправданий навіть з юридичного  боку. Адже етично виховані люди не будуть вбивати, не будуть грабувати. Однак  профани можуть бути дуже впертими, бо вони не тільки створюють власний світ, а й намагаються нав’язати його іншим.  І ми зараз живемо в такому нав’язаному світі,  котрий пробує відкласти, деформувати і, зрештою, спрофанувати дорогу етичним нормам до дітей. А насправді ж йдеться не про аґітацію, – ніхто не збирається аґітувати дітей у школі, які не знають азбуки, за азбуку не аґітують, азбуку необхідно вивчати, щоб дитина її засвоїла. Курс „Християнської етики” власне і є простою абеткою духовности. І надзвичайно важливо, щоб цю абетку діти знали. Виявляється, ми обкрадаємо їх уже 15 років.
“Я вам навів приклад з екскурсоводом, – продовжував пан Євген, – та ми можемо не ходити так далеко. Спробуємо поглянути, як вивчається Тарас Шевченко у наших середніх школах, як вивчається Г. Сковорода. Чи можна вивчити українського філософа в перекладах Валерія Шевчука, якщо заголовок у автора був “Сад божественних пісень”, а в перекладі уже –  “Сад пісень”? Це ж зовсім різні речі...  У Г. Сковороди це зерна, з яких він пророщував свої глибокі роздуми про життя, про людське призначення. І це зовсім різні речі”.
На семінарі виступив також протоієрей Василь Заєв. Зокрема, він зауважив: “Результати світської системи освіти дуже очевидні в суспільстві. Наші діти мають певну суму знань, але вони не мають в собі відповіді на питання про сенс буття, на питання, навіщо взагалі потрібно діяти морально. Будь-який закон базується на чиємусь авторитеті. Але на чиєму авторитеті будується основа всіх основ – моральний закон, коли в серці людини немає Бога?”
Цікаво, що заперечення у противників введення курсу, і це як правило люди атеїстичного виховання, зводиться до того, що мовляв курс „Християнської етики”не потрібний, бо ні вони, ні їхні діти не є християнами. На подібні слова можна зауважити, що приміром громадяни, які нічого не розуміють у хемії, не заперечують, однак,  аби їхнім дітям викладали предмет хемії. І хоч проста арґументація лежить на поверхні, та навіть не вона стає головною у даній ситуації. Християнська етика не є віронавчальною дисципліною. Це – не Закон Божий. Це норми спілкування між людьми, прийняті усім цивілізованим світом. На християнських етичних традиціях стояла і стоїть українська культура. З ними мають рахуватися усі громадяни України, і була б погана послуга нашим дітям, яких ми б позбавили цих знань.
Друге, що непокоїть противників курсу: чи вистачить викладачів, і як їх підготувати. Це, справді, серйозна проблема. Але завжди потрібно з чогось починати. І можна погодитися з цілком обґрунтованим побажанням Президента Віктора Ющенка, яке він висловив на нараді з головами облдержадміністрацій 15 червня цього року: “Ми зробимо все, щоб, починаючи з 1 вересня, у середніх навчальних закладах України було введено освітній курс – “Християнську етику”. Я розумію, що в деяких регіонах України можуть виникати нюанси, але ми живі люди, ми говоримо про факультативні можливості, ми говоримо про якісь інші форми вирішення цього питання. Друзі, я відверто вам скажу, як батько, я не хочу, щоб мої діти випадково пізнавали Бога і дорогу до Нього. Я хочу, щоб вони свідомо це робили і не тільки через сім’ю, а щоб до цього була залучена і українська школа. Я переконаний, що це тільки гармонізує життя і дитини, і людини в Україні”.
Микола КОСИЦЬКИЙ, Петро МАРУСЕНКО
 

Василь РЯБЧУК
Біблійні рослини

Гірчиця

Царство Небесне подібне до зерна гірчичного, що взяв чоловік і посіяв на полі своїм.
Мт. 13:31-32

Ісус Христос у притчах порівнює Царство Небесне з надзвичайно дрібним гірчичним насінням (Мт. 13:31-32; Мк. 4:31; Лк. 13-19). Але згодом дрібне насіння перевершує оточуючу траву, стає деревом, на якому птахи знаходять собі відпочинок і корм. Зауважимо, що в Палестині гірчиця чорна досягає  чо¬тирьох з половиною метрів у висоту.
Цією притчею Ісус ілюструє скромний початок Свого Царства, його поступовий і непомітний ріст як в окремій людині, так і в цілому світі, яке досягне великого розміру. Вплив Божого Царства проникне в усі сфери людського буття.
Апостол Павло говорить, що "віра - то підстава сподіваного, доказ небаченого" (Євр. 11:1). Коли б християни мали віру, хоча би з зерно гірчичне і сказали горі зсунутися з місця, або пе¬ресадитися шовковиці, то бажане сталося б. Бо для віри нічого немає неможливого.
Віра в Ісуса Христа повинна підкріплюватися добрими ділами: "Бо як тіло без Духа мертве, так і віра без діл - мертва! (Як. 2:26).
В Україні, як і в Палестині, зростає гірчиця біла та чорна. Це однорічні трав'янисті рослини. Гірчиця біла заввишки 30-60 см, чорна - 50-150 см. У гірчиці білої квіти жовті, у чорної - яс¬но-жовті. Плоди обох рослин мають вигляд стручків.
Гірчиці (біла, чорна, польова та сарептська) ростуть як бур’ян по всій території України. Інколи вирощують як олійну культуру.
 

Євген СВЕРСТЮК
Коментарі до джерельної книги

На це пішли  сили багатьох поколінь.  І то сили людей видатних, які розуміли що таке наш світський розум, порівняно з Божественною мудрістю. „Сад Божественних пісень” Григорія Сковороди це теж по суті своєрідні коментарі – „пророщування зерен” Святого письма. Відомо, що Григорій Сковорода повторював вислів Сократа: „Я знаю те, що я нічого не знаю”... В переказах, як то часто буває, загубився кінець думки: „... так, як слід було б знати”.
Але коли два такі мудреці так критично оцінювали свої знання, то що ж казати нам з нашим самокритичним прислів’ям: „Біг пес через овес”? Чи не нагадуємо ми чоловіка, який каже, що знає ліс, на тій підставі, що не раз проходив дорогою через ліс. Звичайно він помічав різні дерева, різні трави, чув про їх властивості, бачив струмок... він знає, що весною ліс один, влітку інший, восени зовсім інший, а взимку – не той... насправді ж він знає дуже приблизно.
Саме так приблизно більшість людей знає християнську традицію, в який виросла, і Біблію, яку фрагментарно читала.
Але кожне тлумачення набирає важливости  в залежности від того наскільки промовляє воно до сучасників. Бо всі ми поступово по своєму прочитуємо  притчу „Про сіяча”, який сіє на каменистому ґрунті.
Коли мені сказали, що священик в наш час збирає тисячну аудиторію своїми лекціями на релігійні теми, я  пішов на лекцію отця Віктора Веряскіна, щоб самому пересвідчитись. І пересвідчився. І подумав: якби то у нас було більше таких місіонерів.
В чому таємниця успіху отця Віктора? Він читає перед такою  різною аудиторією, що важко орієнтуватися на рівень. Але то аудиторія посткомуністична.  У людей є духовний голод, і разом з тим усвідомлення поверховости тієї школи, яку всі проходили, обминаючи найістотніші і найглибші питання. До нас нині повертається Євангельське слово без належного змістовного й історичного наповнення. Отець Віктор Веряскін дає тлумачення і наповнення тим поняттям, які ми знаємо на рівні слів, часто вживаних, рідко уточнюваних і просвітлюваних. Нерідко це викликає враження відкриття.
Якби нині провести тестування людей з вищою освітою, зокрема філологів, на тему знайомства з Біблією, більшість дала б школярську відповідь: „Ми цього не проходили”. А там де не проходили, стоїть глуха стіна іґнорації.
Є мало готових долати інерцію. І все ж таки саме перед готовими долати виступає сьогодні з просвітницькими лекціями отець Віктор. Він говорить про речі усім знайомі – про Різдво Христове, про Богоявлення, Воскресіння, Вознесіння... Але у трьох вимірах: у буквально-історичному, у морально-повчальному і в духовно-містичному. Чому це так цікаво, що аудиторія слухає більше двох годин і стежить з інтелектуальною напругою за розповіддю?
Передусім аудиторія відчуває справжність і належну глибину. Справжність ерудиції, справжність віри, справжність контексту. І точне слово напохваті.
Кожен має над цим задуматися. Схильний до однобічних суджень відкриває за своєю тезою ще й ... антитезу. Упертий протестант замислюється над правомірністю своїх розумувань над текстом. Адже „буква убиває, а Дух животворить”... А конфесійний патріот раптом чує, що в Євангелії взагалі  нема нічого на його користь.
Аудиторія відчуває відвертість співрозмовника, котрий знає слабкості людей напіврелігійних і напівосвідчених, посміхається над їх забобонністю і ледь прихованим язичництвом і пояснює, що ж насправді стоїть за термінами на межі профанного і сакрального. Зрештою, до всіх ставиться питання: чому бігаємо по лікарях, коли дитина відстає в рості, але не б’ємо тривоги, коли дитина до 14 років є духовним карликом?
В натяках і жартах отця Віктора дехто бачить забагато лібералізму і непоштивості до сакралізованих атрибутів. Однак адекватність його тлумачень священних текстів, як і адекватність оцінок поточної суспільно-політичної ситуації не викликає сумніву, і це повертає довірливість аудиторії.
Можливо, в цій одвертій підтримці справжнього Духу християнського та в іронічному висвітленні різних форм сучасного фарисейства нині полягає особлива просвітницька роль православного проповідника. Це той з поки що поодиноких  щирих голосів, які на православній ниві мають бути почуті, як такі, що понижують гордих і будять гідність у принижених, аби відкрити їм вуха і очі на правду.
На сам кінець треба сказати, о після лекції отця Віктора Веряскіна залишається почуття радісного просвітленя.
 

о. Віктор ВЕРЯСКІН
Подорож до Небесної Вітчизни
В день пам’яті Іоана Лествичника
Фраґменти з книжки „Введение в круг священных времен”, К. 2005

Лестивця – символ поєднання, в тому числі вишнього й нижнього, землі і неба. Ця подорож до Небесної Вітчизни, усвідомлюване і несвідоме устремління, дало себе знати і  в поезії, і  в піснях.
Люди, котрі жили, творячи добрі справи, можуть у безпеці залишити світ цей. Тому що Бог дивиться на серце. Бог дивиться на добру совість у ділах і вчинках, а не на формальне виконання обряду хрещення. Ми, на жаль, сьогодні про це майже забули. Хоча буква Євангелії говорить, що розбійник отримав обітування спасіння і саме спасіння, не встигнувши прийняти хрещення, зовнішнім чином виконати обряд.  Це не означає, що ми повинні іґнорувати  обряди або недооцінювати ролю таїнств. Ми лише розставляємо наголоси, про що мовить, зокрема, Ігнатій Брянчанинов: „Позбавленість таїнства через незалежні від тебе причини не буде поставлена тобі в вину...”
Ось я народився і жив у Алтайському краї, що втричі більший площею за Англію. І на цілий Алтайський край один час було лише три храми: в Барнаулі, в Бійську і в Рубцовську. Сотні тисяч людей, два з половиною мільйони населення краю майже всі були нехрещені, невінчані, непричащені. Якби сьогодні така людина раптом прибула у Печерську Лавру, її б запитали: „Звідки?”. „З Сибіру, з Алтаю”. „Вінчаний?” „Невінчаний, яке вже там вінчання”...
„Отже, поки не обвінчаєшся, до причастя приступати не маєш права”. Сьогодні деяких священнослужителів опанувала ревність не згідна з розумом: вони відштовхують людей, не схилившись до розуміння їхніх слабкостей і обставин,  що від них не залежали.  Відтак вони самі входять в суперечність з Христом і з традицією нерозділеної Церкви.
Згадаймо, як Христос, даючи велике доручення своїм апостолам, сказав: Ідіть і навчіть усі народи,   навчіть хрестіть їх дотримуватися всього, що Я повелів вам. І тоді я буду з вами всі дні, аж до кінця віку. Ось зразок, якого ми всі повинні дотримуватися: А охрестивши, не кидайте напризволяще, а навчайте далі сповідувати не лише хрещення, але й усе, що Я повелів вам. [...]
А ми ще й дивуємося, чому не відчуваємо, що Господь з нами і ми з Ним. Та ж ми нехтуємо Його прямі вказівки і заповіді. Він буде з нами за  неодмінної умови виконання цих заповідей і обітувань. Інакше: Ви Мене залишите, і Я вас залишу. Отож потрібно свідомо єднатися в любові і в духові. [...]
І тут пригадаймо слова з коментарів Святих Отців нерозділеної Церкви... Дещо від кафолічности може бути і поза церквою. Ім’я Христа може перебувати і поза Христовою громадою, як це й трапилося, наприклад, коли іменем Христа виганяв бісів той, хто не ходив з учнями.  Святі Отці визнавали, що дещо від кафолічности перебуває і поза видимими межами Церкви. Оскільки Церква має видимий аспект: історичний, людський, організаційний. І Церква має невидимий аспект: духовний, містичний, бо до неї належать сили невидимі – янголи, раніше померлі вірні, подвижники і праведники, і  ті що живуть сьогодні , і ті, що житимуть у майбутньому. Усі вони  в Церкві.
Згадаймо, який образ дає блаженний Августин. Його багато хто не розумів  і запитував: „Як же ви говорите, що вони – в церкві, якщо церкви ще не було. Церкву заснував Христос. Він возвістив Новий Заповіт, і народилася Церква. А ви кажете – Авраам в Церкві, Яків – у Церкві, Давид – у Церкві. Як це може бути?”.  І блаженний Августин говорить: є лествиця рівнів смислів Святого Письма. [...]
Продовжимо далі. Дещо від кафолічности є і поза церквою. З іншого боку той, хто формально є в церкві, може прикидатися. Приміром, як ті, хто вікові цьому  промовляє словами про Євангелію і свою віру, але ділами – ні.  Однак сама нещирість уже некафолічна. Як у церкві трапляється те, що не є кафолічним, так і поза церквою. Це слова Блаженного Августина [...] І Святі отці говорили: Ми певно знаємо, хто в Церкві, якщо судимо за плодами, за сповіданням. Проте ми не знаємо, хто поза церквою.  Отож і ми не маємо права насмілитися твердити, що ось ці певно поза церквою. Тому що внутрішній  стан людини і її серце знає лише Сам Бог. [...] І Господь говорить, що в останній день багато хто скаже: „Господи, іменем Твоїм ми проповідували і творили багато чудес”.  А Він їм відповість: Не знаю Вас.  А ось сотник Корнелій, котрий ще до свого повного оновлення був прийнятий у невидимий Храм, бачив посланого до нього янгола, і той сказав йому, що і молитви його почуті, і жертви його прийняті.  Ось – ще не був він прийнятий у видимий храм, а в невидимий Храм уже прийнятий.
Сьогодні чимало людей розкидаються такими словами як огорожа церкви, лоно церкви.  І розуміють це, найчастіше, на першому рівні споглядання лествиці смислів як заледве не цегляну чи залізну огорожу довкола парафіяльного храму.  Хто всередині огорожі, той наш, того чи іншого патріярхату, тієї чи іншої юрисдикції, а хто в цей час за огорожею, прямо так і кажуть – поза огорожею церкви. Це буквальне, примітивне, найнижче розуміння, про яке Христос сказав: Буква вбиває, а Дух животворить. Таким чином буквальне розуміння цих питань і цих меж убиває і любов, і надію, і віру [...] Тому Блаженний Августин нам знову мовить: Але можна, виходить, бути близько до церкви і при цьому далеко від Бога. А тих, хто твердо дотримується приписів, спонукають засуджувати інших людей, часом непокірливих, щоб нібито не давати псам святині... Проте ці люди самі розхитують мир всередині церкви саме тим, що намагаються передчасно відділити пшеницю від куколю.
Передчасно відділити пшеницю від куколю! Нам часто хочеться думати і вважати ось я – пшениця, а довкола – бур’яни. Подивишся на людину – ну бур’янина жива. І хочеться зробити прополку... Отож дуже важливо не забувати, що нам заповідав Господь: залишіть усе рости до жнив. Я Сам зберу пшеницю в житниці Мої, а солому, бур’яни спалю вогнем непогасним.  Тобто Господь не надав нам повноважень сьогодні, дочасно вершити Божий суд, перебираючи на себе функцію розділення – хто  є кукіль, хто пшениця, хто ззовні, хто всередині.  Господь милосердніший за нас із вами, бо Він дивиться на людину і бачить: ось бур’ян. Та бачить Він далі, ніж ми і знає, що є шанс. А раптом людина завтра покається і навернеться – і з бур’яну перетвориться на пшеницю. І Господь милосердний залишає людині цей шанс. На іншого дивиться: пшениця. Але також, за Божественним Провидінням, Він знає, що завтра людина впаде: з пшениці стане бур’яном і буде відкинута, - таких чимало. І Господь сьогодні, залишаючи такій людині свободу, залишає і відповідальність за власний вибір. Відтак, нам з вами не можна випереджати Божий суд і передчасно визначати, хто іззовні, а хто всередині бур’ян, а хто пшениця. [...]
Таїнства неповторні. Таїнства незнищенні. І виявляється, дія таїнств не залежить ні від моральности того, хто їх звершує, ні від ступеня адекватности його уявлень. В житіях святих наводиться такий приклад: диякон говорить священикові: Ти це питання розумієш невірно. А той відповідає: Що ти таке мелеш? У мене янголи присутні  в олтарі на кожній літургії. Якби я щось робив невірно, хіба янголи були б тут присутні? І він заспокоєно далі вважав, що все у нього правильно. Однак згодом, коли трапилося йому побачити янгола, священик запитав у нього: А що, може дійсно, диякон правий? Невже я щось розумію неправильно? Янгол відповів: Так, він правий. Ти це питання тлумачиш невірно. Священик каже: Я стільки років служу, думав, що розумію це належно. Ти стільки років відвідуєш і буваєш присутній у цім олтарі, то чому ж мені не підказав? Янгол відповів: Бог так передбачив і так все створив, щоб людина виправлялася через людину. ЩОБ МИ ОДИН ЧЕРЕЗ ОДНОГО ВИПРАВЛЯЛИСЯ.
Отож коли сьогодні стверджують, що таїнства в іншій юрисдикції недійсні – це не православне вчення. Я наведу конкретний приклад з історії церкви - так званий розкол донатистів.  Єпископ Донат вважав, що коли якась людина, приміром, через малодушність, злякавшись страждань, приховала  своє християнство або видимо зреклася його, то вона вже втратила благодать таїнств. Таїнства його, якщо це був священик,  ставали недійсними. Це називалося ригористичним  ставленням, жорстким, надмірно вимогливим.  Коли ж церква приймала  людей, які були відійшли, він вимагав їх перехрещування і перерукопокладання. Донат, вважаючи себе чистим, відділився нібито від нечистих, з неправильними таїнствами – і церква засудила   Доната за невиправдані, надмірні вимоги у цьому питанні. Сьогодні, на жаль, єресь донатизму відроджується.  В новій формі, в новому вигляді. І ті, хто стверджує, що лише у них дійсні таїнства, а в іншій юрисдикції недійсні через розкол або єресь – ті, хоч як шкода, самі є поза православною точкою зору.
Священик за природою є людина, але за призначенням – священик. Чому ми це не беремо до уваги? А через те, що не вчимося розуміти лествицю. Потрібно цю лествицю рівнів розуміння і відділення однієї сходинки від іншої постійно осягати. І блаженний Августин , і Григорій Нісський і багато інших Святих Отців дивилися ширше, гуманніше, бо вони були і за природою, і за покликанням подвижниками. Ми ж сьогодні за функцією єпископи чи священики (єпископ у перекладі означає наглядач). [...] Саме тому Ігнатій Брянчанинов пише в листі до однієї жінки: Тобі потрібно стати єпископом. [...] Він закликає її стати єпископом (наглядачем) свого власного серця.  Адже наглядати потрібно не за ближнім, наглядачем маємо бути над собою.
А тепер перейдімо до Іоана Лествичника. Прикметно, що Іоан відвіда Святу Землю, щоб походити схилами гори Синай. Нині також збирають кошти, їдуть, географічно переміщуються у Святу Землю, на схили гори Синай. Це також подвиг – назбирати, доїхати, піднятися на гору. Проте якщо при цьому нічого не відчути, окрім втоми в ногах, то, звісно, це подвиг лише першого рівня. До лествиці,  до її вищих сходинок ще дуже далеко. Там аж тридцять сходинок. Їх описав Іоан Лествичник. Мало того, він як почав з 16 літ цією лествицею підійматися вище і вище, так і підіймався впродовж 60 років.
Ми ж сьогодні твердимо: нам ніколи, не маємо часу. Нам ніколи! І ми взагалі в швидкісному темпі все робимо... отож я вирішив поки що повести мову лише про перші дві сходинки.
Взагалі лествиця – це принцип... Із Святого Письма, з Книги Буття... Ви пам’ятаєте, що Яків заснув, як і ми з вами засинаємо, і побачив сон. В тому сні він побачив якраз поміж Небом  і Землю образ драбини – лествиці. Над нею – Бога, а лествицею сходили  вгору і спускалися вниз янголи. [...]  Виявляється, це образ принципу... Тому що ніколи не можна вважати, що ти вже чогось досяг, гадати, що ти вже спасенний, і вірний, і подвижник. Образ лествиці – це показник перших двох сходинок.  Перший ступінь пізнання умом. Адже емпіричний щабель – це навіть не пізнання, а відчуття на дотик, напомацки. Розуміння – друга сходинка на лествиці пізнання і сходження [...]
Виявляється, глибинна істина захована від очевидности. І перше, поверхове сприйняття очевидного ще не є відображенням істини.
Приміром, дехто має якесь уявлення про Бога, однак, не має про Нього жодного розуміння, бо це вже другий щабель сходження.
Це стосується всього. Приміром співвідношення віри і знання. В Євангелії від Іоана (8 гл., 31-32) написано: І сказав Господь тим, що увірували в Нього: пізнайте істину, і  істина зробить вас вільними.  Отже, учням, які вже увірували, але ще не пізнали істину, Сам Ісус Христос говорить, що однієї віри не досить. Віра  має стати віданням...  Вірний має стати відаючим. Віра – це вид знання. Однак нерідко це знання буття, а не сутности. Для прикладу, можна знати про те, що існує така наука – математика... Однак те, що ви знаєте про існування математики, ще не означає, що ви знаєте саму математику. Тим-то Володимир Соловйов стверджує: Ми знаємо, що Бог є, проте ми не знаємо, чим Він є [...]
Апостол Павло пише, що не вважає себе таким, який вже чогось досяг, а простує вперед... прагне вишнього знання і підіймається із віри в віру.
З якої віри в яку він сходить? Із віри, ще не возведеної на щабель відання,  у віру, вже возведену на щабель відання, яка стала християнським гнозисом. Так говорить Климент Александрійський.
Переклад з російської Раїси ЛИШІ
 

Представленими тут уривками з богословських роздумів о. Александра Шмемана та о. Анатолія Жураківського редакція продовжує розпочату в попередньому числі газети, у матеріялі Євгена Сверстюка „Про ідіотизм духовний”, розмову, особливо актуальну   з огляду на теперішні духовні блукання, коли людина, відчужена від свого істинного вищого призначення, сама про це буває  вже не здогадується.
Звісно, о. Александр Шмеман, говорячи про ідеологію, має на думці передусім атеїстично-комуністичну, яка стала в суті лжерелігією минулого століття, спричинилася до катастрофічної руйнації віри і породила безліч фарисейських лжевчень, що нівелюють божественну основу людського життя.

о. Александр ШМЕМАН
Релігія чи ідеологія?
Фрагменти

На глибині ідеологія – це, зрозуміло, ерзац, підміна релігії. Однак різниця, і величезна різниця, між релігією та ідеологією в тому, що релігія, віра – це завжди щось дуже особисте, неможливе без глибокого внутрішнього досвіду, тоді як ідеологія, кожна ідеологія, починає  з того, що все особисте заперечує і відкидає як непотрібне.
Мета, сутність релігії – в тому, щоб знайшовши Бога, людина знайшла себе, стала собою. Мета і сутність ідеології – в тому, щоб підкорити собі людину, зробити виконавцем і слугою ідеології.  Релігія говорить: „Яка ж користь людині, що здобуде увесь світ, але душу свою занапастить?” (Мт. 16:26). Ідеологія говорить: потрібно весь світ здобути для її здійснення.
Релігія закликає у іншій людині побачити ближнього. Ідеологія завжди спрямована на дальніх, безликих, абстрактних людей.
Повторю: ми живемо в епоху торжества ідеологій, їх страшного панування над людьми. Лише в нашому столітті – а йому всього 70 років – загинули мільйони, мільярди людей в ім’я абстрактних ідеологій, в  ім’я примарних вчень.
Занепад релігії і панування ідеологій призвели до майже повного відмирання особистости  і досвіду, що за нею стоїть. Лише в релігії, лише з релігії можлива ідея особистости – ось чого не розуміють, не можуть, не бажають дотямити сучасні люди, що жадають спасіння від тієї чи іншої ідеології. [...]
Так, дійсно,  Христа розп’яли релігійні люди. Але розп’яли вони Його саме за те, що Він викривав їхню релігійність як ложну, або мовлячи сучасною мовою, викривав їх за перетворення релігії в ідеологію. Адже вся суть конфлікту  Христа з тими, хто  розіп’яв Його, зводиться до одного: Він, Христос, людину поставив над усе, зробив її, і тільки її, об’’єктом любови і якоїсь  немов би абсолютної уваги.  А вороги Христа  від релігії бажали порядку, спасіння вітчизни, самозадоволення – чого завгодно, і заради цього вимагали сліпого підкорення формальним законам.
Увага Христа була звернена на живих людей, які перебували довкола  Нього. Він навіть не говорив про їхні права. Він лише звернув на них Свою любов, співчуття. Увагу, цікавість. І ось саме за те, що Він живу людину поставив над усе на світі, Його й засудили. Однак у тому засудженні – пора це осягнути – переродилася й сама релігія. З ідеології вона стала живою силою, і над світом назавше засяяла ідея особистости. [...] А сутність християнства  - в євангельському образі Христа, в образі людини, яка звернена до іншого і в ньому бачить ближнього і мислить в ньому мету і сенс життя.
Ясна річ, немає цієї ідеї особистости у жодній сучасній ідеології, що завше перейнята людством, та заради людства знищує мільйони людей.
Дуже просто це можна висловити так: якщо немає Бога, то немає й людини. А є лише люди, безлика маса,  добробутом якої переймається ідеологія, не шкодуючи витрат. Ось у такому страшному  ідеологічному світі, в світі мас, клясів,  колективів ми зараз  живемо.
Над цим потрібно думати, цьому слід вжахнутися, доки не пізно. Доки ще не замінена жива людина простим порядковим номером. Доки не стала ще людина насправді лише „гвинтиком” дедалі складнішої, дедалі більшої машини.  Питання про релігію нині -  це насамперед і найвище  - питання саме про особистість...

Я стверджував, що поняття особистости можна обґрунтувати лише на релігійному світогляді. Я стверджував також, що поза цим розумінням, визнанням, інтуїцією особистости всі  сучасні  турботи про людство в цілому  виявляються примарними і приречені на невдачу.
Тимчасом навіть ті – все менш численні – хто обстоює людську особистість і її права, неспроможні або ж не бажають помічати її зв’язок з релігійним вченням і часто навіть намагаються немов би відмежуватися від релігії.
В останні роки чимало говорили, доки брутальним насильством не було відновлене мовчання, про „соціялізм з людським обличчям”, і говорили, як видно, цілком щиро.
Мені здається, що ті, хто вживає це словосполучення, зовсім не відчувають його внутрішньої парадоксальности: адже обличчя – це властиво щось цілком особисте,  індивідуальне, це лик, особа. Не буває обличчя взагалі, є моє, твоє, його лице.
   А соціялізм якраз принципово завжди спільне ставить над приватним, особистим.  І я повторюю, що в будь-якій перспективі, окрім релігійної, це нехтування особистости неминуче, адже в межах матеріялістичного, атеїстичного світогляду годі довести, чому власне особистість, окрема людина мають особливу цінність і природні права.  В атеїстичному світобаченні  всі ці права людина отримує від суспільства, котре апріорі вважається цінністю вищою. В цьому світогляді – невже це ще вимагає доказів? – не суспільство існує для людини, а людина для суспільства.
Нині  декотрі благодушні, добропорядні і по-своєму героїчні люди намагаються доводити, приміром, що для самого суспільства і для його завдань корисні також свобода й пошана особистости. За умов свободи, мовляв, і виробництво зросте, і наука буде розвиватися швидше, і всіляких опозицій стане менше. Отже й тут, вочевидь, свобода і особистість мисляться винятково під кутом вигод суспільства.
Однак утилітарне обґрунтування свободи й особистости не тільки недостатнє, але на ділі воно просто не гідне людини, оскільки остаточна вартість  людини визначається тут лише її корисністю для колективу, так би мовити її продуктивністю: дайте трохи волі, щоб вона краще продукувала, приберіть трохи причин для страху – і вона принесе більше користи. Так все ще діє жахливий міт про корисного члена суспільства. Заради якого мільйони людей сиділи і сидять у виправно-трудових лаґерях. З корисности, з суспільства, з колективу ніякої особистости, жодних  дійсних прав не виведеш. Ці права мислимі лише в умовах визнання особистости   абсолютною цінністю.
Однак це значить поставити вниз головою всі наші уявлення, і, нарешті, визнати людину такою, що виділяється з простого природного чину, визнати її істотою вищою. А це стверджує лише релігія.
Страшно, що велике число є тих, хто все ще не розуміє, що тоталітаризмові в усіх його видах протистоїть на нашій землі лише одне – віра в Бога, який створив людину за образом Своїм і подобою, закликав її до віри і вічности. Суперечка нашої епохи – суперечка релігійна і про релігію; не розуміти цього, не бачити пов’язаности всіх страшних проблем сучасности з глибинами світосприймання – це все одно, що ховати голову, на кшталт  страуса, під крило... Ось де питання, на які рано чи пізно цілому людству  потрібно знайти відповідь.

З книги „Проповеди  и беседы”.
Переклала з російської Раїса ЛИША
 
 

Священик і богослов, автор численних публікацій у різних виданнях, зокрема в „Християнской жизни”, Анатолій ЖУРАКІВСЬКИЙ в 20-30 роки ХХ ст. був постаттю широко знаною в Київі. Його проповіді збирали море народу. Люди називали його „златоустим”. У релігійному ренесансі, що відбувся в Україні на початку ХХ ст., участь о. Анатолія залишила незабутній слід.  Вчителем о. Анатолія був відомий релігійний діяч, професор, міністр уряду УНР Василь Зеньківський.
В період безбожних більшовицьких „реформ” о. Анатолій залишився разючим втіленням живої віри. Він зокрема рішуче не прийняв обновленство. Його ім’я – серед тих, хто в часи смути зберігав гідність РПЦ.
Вперше його заарештували у 1923 р. У грудні 1937 р. о. Анатолія Жураківського розстріляно на Соловках.

Відповідь невіри – пустка
З проповідей о. Анатолія ЖУРАКІВСЬКОГО

Швидко пропливають хмари, але яскраво світить сонце.
З глибини віків перенесімося думкою до того, що було порівняно недавно. Пригадаймо бодай розквіт невірства у Франції у ХVІІІ ст. Невіруючим мудрецям здавалося, що вони доконали Бога і християнство остаточно і назавжди. Один з них навіть написав книгу, в якій коротко виклав християнське вчення. В передмові до неї він висловив упевненість, що християнство зникне за кілька десятиліть і навіть пам’ять про нього не збережеться. Отож для майбутніх поколінь він хотів своєю книгою залишити свідчення про це померле вчення. Нині ім’я цієї людини забулося, книга його не збереглася і зотліла як сотні тисяч інших книг спрямованих проти божественної істини, що намагалися затьмарити вічну євангельську перлину. Мільйони людей, як і раніше, несуть Розп’ятому і Воскреслому своє поклоніння, своє благоговійне  захоплення, трепет, своє життя і сповідання: „Господь мій і Бог мій”.
Швидко пропливають хмари, але яскраво світить сонце.
Браття, немає нічого настільки безпорадного, немає нічого настільки немічного, немає нічого настільки беззмістовного як невірство.
Невірник здебільше говорить прямолінійно, рішуче і самовдоволено. Для нього не існує таїни, незбагненного, все  просто, ясно, зрозуміло. На всі запитання він має готову відповідь, але якщо порозмовляти з ним трохи довше, поставити перед ним загади життя в усій їхній колючості, то побачиш, яка ця людина насправді безпомічна у всіх своїх відповідях.
 У неї на все єдина відповідь і ця відповідь – пустка небуття. Безсенсове і беззмістовне ніщо.
Мільйони людей впродовж тисячоліть  схиляють своїх коліна перед Незримим. Втомлені, змучені і знесилені, вони стають на молитву  і за якусь мить з ними,  в глибині їх душі, стається чудо, що перероджує все єство, відновлює занепалі сили і наповнює серця натхненням і світлом.
Невидиме – абсолютно реальне, воно рухає нескінченне число людських істот, творить, руйнує, перетворює людські суспільства, окрилює своїм подихом кожне життя. А запитайте невірника про невидиме. В чому його переможна сила, незбагненна могутність, реальність, перед чим схиляються люди впродовж тисячоліть і що відкривалося й відкривається у видимому, як головний двигун людської історії?
У невірника одна відповідь – ніщо, неіснування, порожнеча, нічого немає [...]
– Звідки ж християнство?  Звідки Євангелія, що ж було?
– Нічого не було, була пустка, не існування. [...]
Невже людство, звертаючи свої духовні очі в незнане, піднімаючись вище, щабель  за щаблем, прокладало тяжкий шлях до істини  лише для того, щоб урешті-решт як останнє одкровення отримати таку відповідь: порожнеча і небуття?
Мойсей сходив на палаючий Синай, Сократ пив свою цикуту, Платон заглиблювався в свої видива лише задля того, щоб врешті-решт людство, розгадавши заповідну тайну, знайшло б на дні її саму лише порожнечу, мертве й безглузде ніщо? [...]
О, ясна річ, невірство аж ніяк не плід людського розуму. Не вірте цій лжі, незаконно і самозванно прикривається воно іменем розуму. Невіра народжується в серці, в  його темних, осквернених гріхом глибинах. Ще псалмоспівець відкрив це: „Рече безумець у серці своїм... Немає Бога”. Ви гадаєте, ті тисячі людей, які не приходять до храму, щоб молитися з нами, вони дійсно і достеменно переконані в істинності своєї заблуди,  і не вірять тому, що їх допровадили до невіри докази власного розуму?
Звісно, що це не так. Вони не вірять, бо не хочуть вірити. Вірити в Бога – це надто страшно, це зобов’язує. Коли існує Бог – це значить, що є воздаяння, є суд непідкупний і страшний, і перед цим судом доведеться відповідати за кожну годину, за кожну мить, за кожен крок життя. Якщо існує Бог, то вся воля – Його, і я не можу вийти з Його волі. [...]
А якщо Бога немає – тоді вся воля моя і мені все дозволено... і злочину немає, а закон життя – лише моє, нічим не стримуване – хочу. [...]
Коли юдеї засудили Христа, завіщо вони виголосили Йому смертний вирок? Звісно за те, і лише за те, що Він був занадто святий і прекрасний і Своєю Божественною красою викривав злочинний морок їхнього життя. Однак вони не сміли відкрито звинуватити Його у цьому і не мали права самостійно вчинити над Ним смертну кару.  І ось ведуть Його до Пилата, і лжесвідчать, і звинувачують Його як державного злочинця та порушника імператорських законів.
Історія повторюється. І в наші дні ненависники  Христа шукають нових Пилатів і нових спільників для свого злочинства. [...]
Впродовж віків дійсно наукове світобачення стає щораз скромнішим та скромнішим, і само відкриває і встановлює свої межі умовного, вірогідного і відносного, за яким починається непідвладний для неї світ нової Божественної реальности, світ релігії.
Мало того, в особах своїх великих представників протягом віків наука не лише виправдовує Ісуса Христа, вона схиляється перед Ним в урочистому сповіданні: „Господь мій і Бог мій”. [...]
Християнство говорить: „У почину було Слово” (або по-грецьки – Логос, Розум, сенс). І тільки припустивши, що насправді є вищий Розум, все Ним сказано, все Ним утверджується, ми в силі припустити можливість розумного пізнання дійсности, науки. Невірство заперечує наявність вищого розуму у всесвіті. Для нього початком буття є позбавлена сенсу косна матерія, а розум людини – явище випадкове і непоясниме.
Коли так, то чи можливе взагалі розумне пояснення світу?
Чи можливе правдиве наукове і філософське мислення? Ні, істинне пізнання не лише не суперечить сутності нашої  віри, благовістю  світлосяйної Пасхальної ночі, а воно само виникає із надр того благовістя, із надр Євангелії. „У почині було Слово”. [...]
Невірство – це філософія безнадії і жаху. Безвірник блукає над безоднею, немов лунатик, зачарований примарними видіннями цієї безодні. Та рано чи пізно  він прокинеться і побачить страшну пустку, що зяє під його ногами, прірву, що називається коротким словом – смерть. Смерть – це та остання невідворотня межа, до якої приводить  людину невірство. Об цю межу рано чи пізно  мусять розбитися в прах усі марення, всі пишноти земного щастя і задоволення. Тайновидець Іоан у своєму Об’явленні розповідає про відкриті йому видива. Бачив він вершників, що гордовито їхали на конях. Ось вершник на коні гнідому. Світ віднімає він від землі і несе війну. Ось вершник на коні вороному. Міру і вагу несе  він з собою.  Та вершник останній на коні блідому. Ім’я йому – смерть, і пекло йде за ним. Такі є спокуси, що полонить  людство на шляхах невірства.  Війна і втіхи боротьби, пишноти і розкоші, створювані промисловістю і цивілізацією, проминуть, промчать, як вершники Об’явлення. Рано чи пізно заблукана на шляхах невірства людина і ціле людство зустрінуться з цим невідворотним останнім вершником на коні блідому. [...]
 Горе пробудженому над темною безоднею пустки, що не побачить перед собою драбини, яка веде до Горнього Престолу. Горе тому,  хто зустрінеться з останнім вершником беззбройний і безпорадний. [...]
І бачить Тайновидець іншого вершника, на коні білому. Він вірний і істинний, праведно судить і воїнствує.  Очі його, наче полум’я вогняне, і на голові Його багато діядем. Він мав Ім’я написане, якого ніхто не знав, окрім Нього Самого. Він був убраний в одяг, обагрений кров’ю. Ім’я Йому – Слово Боже.  І воїнства небесні рухалися за Ним на конях білих, вбрані в висон, білий і чистий. Він пасе їх жезлом залізним. Він топче точило вина невтриманости і гніву Бога Вседержителя.  На одягові і на стегні Його написано Ім’я: Цар царів і Господь тих, що панують. (Об’явл. ХІХ, 11-16). Блажен, хто буде з Ним в Його переможнім воїнстві.
Браття, наша віра – найбільший скарб життя і спасіння.  Маємо зберігати її як заповідну святиню серця, оберігати в собі, оберігати в наших близьких.  Особливо ж у наших дітях, бо їхнім слабким, ще не зміцнілим серцям загрожує в теперішні дні найбільші небезпеки.

(1926 р., травень у храмі на Солом’янці в Київі) „Синопсис”, № 2, 2000
 
 
 

Олекса РАДИМИР навчається в стаціонарній кобзарській школі, відвідує літературну студію „Радосинь”. В його віршах прозирає на рідкість глибоке бачення світу, від основ найдавніших, ще дохристиянських, через самого себе теперішнього, в безмежжя майбуття. Тут людина – у неосяжному космічно-духовному просторі наче козак Мамай, що вирушив у відкрите поле, аби витворити долю і волю.

Олекса РАДИМИР
„Ой, як нелегко стримувати цих крилатих коней...”

Зі збірок „Витинанки поміж зір” та „Прадавні струни”. (Київ, ПВП „Задруга”, 2003 і 2004)

***
Доста страждати, людино!
Ще не набридло волати
у пустку вчорашнього неба
й саму себе проклинати?

Ось подивись, ти ногами
квітку втоптала в багнюку,
пелюстки ж її увібрали
біль твій гіркий і розпуку.

Страждання уже поділили
Квіти, Земля і Небо...
А відповідь – за тобою:
У серці, всередині тебе...

***
Дощ вистукує ритми різні –
Сумна ось мелодія, тужлива,
Що серце зачепила
І тримає міцно;

А ось радісна –
Веселий, молодий Дощ забіг,
Постукав легко – щем,
Куди й подівся.
А дух вже й на ноги звівся...

***
Думка – Вогонь.
Подумав щось –
і пропік дірку
у Часі.
 Вже полум’яний
Протуберанець
живе скрізь –
у Теперішньому,
         Майбутньому,
                Минулому...
Ой, як нелегко
стримувати цих
крилатих коней
 у вузді на припоні –
все рвуться кудись,
певно, в інші світи,
рвуться стати одним –
або вогнем Творення,
або вогнем Нищення.
Від нас це залежить.
Аби не помилитись.
***
Шлях – Чумацький,
зірка – Полярна...
Поклик – до мандр,
у серці – неспокій.
Спалах раптовий
блискавки –
серед мирної
амнезії (свідомости)...
Зорі чарують,
всміхаються,
мерехтять, нагадують
щось із минулого,
давно забутого.
Біль ностальгійний
В огорожу сіру
байдужости стука.
Може дірку проб’є?

Скажи, Софіє!

Скажи, Софіє,
Чом не зупинила
Мудрістю своєю
Ти розбрату на берегах Дніпра?
Чому підняв на брата брат
Кийок проти хреста?
Молилися до тебе ревно
Жінки і діти – все даремно –
Німі були твої вуста.
Невже сьогодні, в цю годину,
Ти не даси бодай краплину
Терпіння й мудрости Христа?
Скажи, Софіє!

Театр

Театр, театр, чого б і ні,
а ми усі актори...
Хто зна, чому на цій Землі
ми опинились вчора?

Театр тіней, театр ляльок,
немає лиш святого,
тут кожен має роль у грі –
хто чорта, а хто бога.

Людці, людці, покиньте все,
Зніміте грим із себе
і  станьте просто ви Людьми,
Людьми – Синами Неба.

***

Мало хто
п’є
життя рідне
з джерела
Роду Нашого –
от і замулюється...

***
вабить Життя різнобарв’ям
шепоче Кохання чарівністю
гукають Пригоди несподіванкою
а Мудрість тишею промовляє

***
Найменший
спалах світла
 у думці –
і темрява в душі
щезає.

***
Віск думок
крапає
ідеями
та й
застигає...

***
Засіяна Земля
зернами мудрости,
а що родить?
 
 
 

Гурам ПЕТРІАШВІЛІ
МАРІЯ І ЛЕВ
(казка про художника Марію Приймаченко)

І
У одному селі жила собі жінка.
Звали її Марія.
Була у неї звичайна біла хата. А поряд сад та город.
Якось увечорі Марія працювала на городі.
Заходило сонце.
З хати навпроти вийшла сусідка, перейшла дорогу, підійшла до тину і привіталася з Марією:
- Доброго вечора, Маріє.
- Доброго вечора й тобі, Надіє, - відказала Марія. - Як справи?
- Дуже добре, незабаром прийде мій наречений Василь і призначимо день весілля.
— Вітаю від усього серця!
— Знаю, що від серця, — сказала Надія, — ти нічого не робиш без серця. Тому в тебе й сад, і город такі. Теж, видно, від серця.
—  Розумієш, Надіє, — відповіла Марія, — якось я так вже влаштована. Хочеться, щоб усе було красиво.
— Твоя правда... Ой, молоко википить! Побігла я.
— До побачення.
Марія розігнула спину і довго дивилася, як заходить сонце за пагорбок.
Надійшла ніч.
Марія запалила свічку, всілася на ослінчику і взялася за вишивання.
Раптом почувся стукіт у двері.
Марія спокійно відклала вишиванку і пішла відчиняти.
Відчинила двері, та аж скрикнула від несподіванки.
Перед нею стояв лев!
— Здрастуй, Маріє, — сказав лев, — мені здалося, що ти мене кликала.
— Мабуть, кликала, — відказала Марія. — А вві сні тебе точно бачила. Здрастуй, леве! Заходь.
Лев увійшов до кімнати й ліг біля того ослінчика, де Марія займалася вишиванням. Марія знову всілася на ослінчик, збираючись продовжити вишивання.
— Правду кажучи, ти не дуже здивувалася, побачивши мене.
— Як не дивно, це справді так, — підтвердила Марія, — напевне, десь в глибині душі я чекала на тебе... Ой, леве, ти ж гість і тебе треба нагодувати...
— Дякую, але я не їм. Бо я не такий вже й звичайний лев.
— Ага... Тоді що я можу зробити для тебе?
— А ти заспівай мені, — сказав лев.
— А чом би й ні? Заспіваю.
І Марія заспівала.
Лев слухав, заплющивши очі...
Марія співала.
Аж ось у двері постукали і почувся голос Надії:
— Маріє!
Марія замовкла і показала левові жестом: мовляв, бачиш, заважають співати.
Вона вийшла, зачинила за собою двері.
За ними стояла Надія.
Марія обійняла гостю.
— Як гарно ти співала, — сказала Надія. — Аж собі захотілося.
— Тоді ходімо, я тобі щось покажу, але про це — нікому. Обіцяєш?
— Клянуся!
— Заходь.
Марія пропустила перед себе Надію і запитала:
— Ну, що скажеш?
— Ти про що? — не зрозуміла Надія. — Тут нічого немає.
Лев посміхнувся і підморгнув Марії.
— А що ти хотіла показати? — запитала Надія.
— Та нічого такого... Просто тут пурхав великий нічний метелик. Мабуть, вже вилетів.
— Мабуть. Давай співати, — сказала Надія.
Вони вмостились на ліжку, обійняли одна одну за плечі й у два голоси заспівали.
Лев слухав і повільно здіймався в повітря. Повис біля абажура і звідти дивився на співців.
Пісня скінчилася і Надія скочила з ліжка.
— Як тепер хороше... Та побігла я.
— Заходь, — сказала Марія.
— Обов'язково, - і Надія вибігла з хати.
— Що ти там робиш? — запитала у лева Марія.
— Ти ж сказала, що залетів нічний метелик. Ось я його й зображаю.
— У тебе чудово виходить, — посміхнулась Марія.
Лев спустився на підлогу. Згорнувся калачиком і сказав:
— Добре співали, дякую.
— А чому Надія не побачила тебе?
— Я ж тільки твій лев, — сказав лев, заплющив очі й заснув...
Коли зажеврів ранок, першим розплющив очі лев і глянув на Марію.
Він відчув, що сон у неї неспокійний.
Раптом вона стрепенулася, підвелася на ліжку і оглянула кімнату.
Лев спокійно сказав:
— Не бійся, Маріє. Я тут. І не залишу тебе.
— А я вві сні бачила, ніби тебе вже немає.
— Забудь. Давай краще погуляємо.
І вони пішли гуляти різними красивими місцями: біля річки, в гаю, у полі
Самі вони теж були красивими:
Красива пара: жінка і лев...
Гуляли цілий день.
А коли почало вечоріти, вони піднялися на високий пагорб і звідти оглянули довкілля.
Ось запряжений кіньми віз. На возі стоять по-святковому вбрані жінки й чоловіки.
 Віз їде.
Люди співають.
Вони їдуть на весілля. А, може, вже звідти.
Ось біля струмка, під деревом, стоїть дівчина. А з лісу виїжджає вершник. Це старий чоловік. За спиною у нього сидить жінка. Мабуть, молода вдова.
Старий надумав женитися, - посміхнулася Марія.
Сонце схилилося до горизонту.
Жінка і лев стояли поряд і дивилися.
А недалечко парубок напуває свого коня. І поглядає на дівчину.
— Як гарно! — сказала Марія.
— Так. Щоб там хто не казав, а життя прекрасне, — підтвердив лев.
Стемніло.
Марія і лев ішли спорожнілою вулицею.
— Маріє, ти зрозуміла, чому я прийшов до тебе? — раптом запитав лев.
— Боюся, що так.., — відказала Марія.
— Ти повинна.., — почав лев.
— Малювати? — додала Марія боязко.
—  Саме так, — сказав лев, здійнявся в повітря й поплив за Марією, ніби добрий ангел.
Марія ішла задумлива.
Нарешті вона мовила:
- Але ж кажуть, що для цього потрібно довго вчитися.
- Тобі це не обов’язково.
- Чому?
- Тому що у тебе є я, - сказав лев, спустився додолу, забіг уперед на декілька кроків і всівся на задні лапи.
Марія спинилася:
- Ти чудовий, але ж як саме мені малювати? Я бачила у книжках, що всі художники малюють по-різному.
- Але ж я сказав: у тебе є я. Дивися на мене й малюй, так, щоб усе намальоване було схоже на мене. Зрозуміла?
- Зрозуміла, - зітхнула Марія і посміхнулася...
Наступного дня Марія поїхала до Київа.
Увечорі вона повернулася.
- Почнемо! - відразу сказав лев. - Сідай на ослінчик.
Марія зітхнула, сіла і взяла в руки пензля.
Лев поставив перед нею стілець, до спинки якого прикріпив великий шматок фанери. Довкола стільця на підлогу поклав тюбики з фарбами. А сам ліг неподалік.
- Боюся! - сказала Марія і подивилася на лева.
-  Так воно й має бути, — сказав лев спокійно, - ти почни, і страх відразу мине.
Марія ще раз зітхнула,  перехрестилася  і видавила з тюбика фарбу на шматочок картону.
— Може, з тебе й почну? — повернулася вона до лева.
— Ні. Ще не час малювати мене, — відповів лев. — Ти згадай, що ми бачили, коли дивилися з високого пагорба. З цього й почни.
— Добре, — сказала Марія й вмочила пензля у фарбу.
         Минали дні.
То сонце мандрувало небом, то місяць, то сонце, то місяць...
Вночі у селі всі хати темніли - тільки Маріїна світила вікнами...
Минув тиждень. Марія не виходила з хати.
Це, звичайно, помітила сусідка Надія і почала непокоїтись:
- Може, що трапилось?
Та й попрямувала до Маріїної хати.
Постукала у двері.
Ніхто не відчинив.
Тоді Надія штовхнула двері.
Вони відчинилися.
Надія аж остовпіла:
Вся кімната була повна картинами. Вони були прихилені до стін, висіли на стінах, лежали на підлозі...
На картинах були люди, дерева, квіти, дивні птахи та звірі...
Посеред кімнати сиділа Марія, нічого не помічала довкола, водила пензлем по новій картині.
Ось вона завершила роботу, видихнула і тільки тепер побачила Надію.
— Здрастуй, Надіє.
— Здрастуй. Як гарно ти малюєш. Коли ж ти цьому навчилася?
— Сама не знаю.
— А мене намалюєш?
— Звичайно.
— Давай, — Надія вмостилася на ліжку і прийняла позу.
— Тобі тут сидіти не треба.
— Хіба? А я чула, що треба сидіти довго і нерухомо.
— Я малюю по-пам'яті. Приходь увечорі, буде картина. До речі, я намалюю, нібито ти у своїй хаті. Як тебе зобразити?
— А ти намалюй мене за прялкою. Я люблю прясти.
— Добре.
- До побачення, - сказала Надія й пішла.
Увесь час, доки Марія говорила з Надією, лев спав. Тепер він розплющив очі, підняв голову й запитав:
- Хто це до нас заходив?
- Сусідка Надія.
- А-а, Надія... Надія, - повторив лев і знову заснув.
Марія взялася до нової картини...
Минув ще один день.
Надія сиділа у себе в хаті за прялкою.
Знадвору почулася голосна розмова.
Надія вийшла у сіни.
Бачить: стоять два селянина і збуджено про щось розмовляють.
Ні Надія, ні селяни не бачили, що над головами співрозмовників туди-сюди літав лев, мовби гойдався на невидимій гойдалці.
Слухав лев розмову і час від часу співуче промовляв:
"Вдається! Вдається!"
А селяни говорили ось про що:
—  Ти чув, Миколо, що в нашому лісі завелися якісь дивні птахи та звірі. Кажуть, що всі вони добрі.
— Так, є така чутка. А ще кажуть, ніби Михайло бика загубив, а цей бик теж дивним став і по лісі бігає.
— А ще подейкують, ніби там, за тим пагорбом, ліс якимось казковим став. Дерева  ніби  намальовані.  І  люди  туди  приїздять  на  підводі,  теж  немов намальовані.
Надія прошепотіла:
— О, Господи! Це ж усе намальоване Марією. Вона кинулася у хату й підбігла до дзеркала.
— Слава Богу, я така ж, як і була. Мало що можуть селом балакати. Ой! А раптом вона іще не скінчила мене малювати? А коли закінчить, що то буде? Треба їй перешкодити.
Надія рвонулася з місця, але почула гудіння мотоциклу.
Визирнула у вікно.
Біля хвіртки селян вже не було. Там з мотоцикла з коляскою підіймався святково одягнений парубок.
— Василь! — видихнула тихо Надія і всілася за прялку.
Василь перейшов подвір'я і постукав у двері.
- Заходьте, - почувся з середини голос Надії.
Василь зайшов і мало не зомлів:
Кімната була схожою на мальовану. Посередині стояла прялка, теж ніби намальована. І, що найстрашніше, біля прялки сиділа жінка, схожа на намальовану.
Вона повернулася до Василя і промовила:
— Васильку, мій любий!
Василь прожогом вискочив із хати, кинувся до мотоцикла й помчав геть. Надія глянула в дзеркало і закричала:
— Уб'ю цю прокляту художницю!
Ледве  дочекалася ночі.
Надія  зняла  зі  стіни  мисливську рушницю  і перевірила, чи є там патрони.
Вийшла надвір і пішла до хати Марії.
Підійшла до вікна й зазирнула.
Марія сиділа на ослінчику й малювала.
А поряд... Поряд лежав лев!
— Так ось кого вона хотіла показати! От із кого все почалося. Уб'ю обох! — прошепотіла Надія й не стукаючи, штовхнула двері.
Зайшла і вистрелила, спочатку в Марію, а потім у лева.
І втекла.
— От дурненька, — сказав лев, — не подумала, що з намальованої рушниці не можна вбити людину.
— А тебе вона поранила? — схилилась Марія над левом.
— Так, мене поранила. І, здається, смертельно, — сказав лев.
Із його грудей струменіла кров. Кров лилась на підлогу, але зникала, не лишаючи сліду.
— Чим же тобі зарадити? — з очей Марії потекли сльози.
— Тут нічим не зарадиш, — сказав лев, — ось і прийшов час малювати мене. Не плач, Маріє. Адже неясно, був я чи лише здавався тобі. А ось намалюєш, і я буду точно.
Марія взяла пензля.
— Знаєш, що, — сказав лев, — давай я ляжу на ліжко. Так буде веселіше. Та й картина матиме гарну назву: "Лев на ліжку".
— Добре, лягай на ліжко.
Лев умостився на ліжку.
Марія почала малювати.
— Знаєш, що, — сказав лев, — мабуть, кров малювати не варто. А то вийде "Лев вмирає на ліжку" і всім глядачам буде дуже сумно. А я їх не хочу засмучувати.
— Я згодна, — сказала Марія.
По її щоках котилися сльози.
— Ти теж не сумуй, — сказав лев, — насправді я зараз народжуюсь.
— Ти, мабуть, правий, — зітхнула Марія.
І почала малювати...
Спустилася ніч.
Місяць мандрував небом.
В хаті Марії горіло світло.
Марія малювала. Знесилений лев дрімав.
Нарешті Марія закінчила картину.
Подивилась на неї, потім на лева.
— По-моєму, схожий, — сказала вона.
Лев не чув.
Він спав.
Марія заснула теж. Просто на ослінчику...
Зійшло сонце.
Марія прокинулась і одразу глянула на ліжко. Лева не було.
— Де ти? — запитала вона.
— Я вже тільки ось тут, — сказав лев на картині. — І не плач більше.
— Добре, — сказала Марія.
У двері постукали.
Марія відчинила.
Там стояла Надія. Така, як намальована.
— Пробач, Маріє. Мене покинув Василь і я розлютилася. Потім зметикувала, що намальованою рушницею не могла тебе вбити. А як він?
— Нормально, — почувся з кімнати голос лева.
— Пробач, леве! — гукнула Надія, — я більше не буду, клянуся!
— Пробачаю, — гукнув у відповідь лев.
— Але як ти тепер без нареченого? — запитала Марія.
— Та ось же він! — показала Надія рукою.
Марія глянула і побачила, що перед хвірткою Надіїної хати на мотоциклі сидить Василь.
І мотоцикл і Василь були як намальовані.
- Як це так? – вихопилося у Марії. – Я ж їх не малювала!
- Тепер багато таких, як я, - гукнув Василь, - і щодня їх стає все більше. Та головне, всі вони дуже добрі.
На картині лев посміхнувся і заспівав:
„Вдал-о-ся! Вдал-о-ся!”
Надія сіла в коляску мотоцикла.
Василь завів мотор.
Василь і Надія помахали руками, прощаючись.
Марія махнула у відповідь.
Потім зайшла до кімнати, сіла на свій ослінчик і задумалася.
Довго сиділа у задумі.
Потім обвела поглядом кімнату, яка поступово перетворювалася у намальовану.
- Подивися у дзеркало, - сказав лев.
Марія подивилася і побачила, що вона вже теж стала мов намальована.
Котилося небом сонце.
Воно було теж як намальоване.
Таке ж було й небо, і все під небом: і село, і поля, і  пагорби, і  ліси...
Потім стемніло.
Зійшов намальований місяць.
Небо вкрилося зорями...
І летіла навпрошки небом яскрава-яскрава зірка.
Якщо б ми подивилися на неї зблизька, то побачили б:
Це летять і світяться Марія і Лев.
 

Девід ГУДІНГ, Джон ЛЕННОКС.
„СВІТОГЛЯД: ДЛЯ ЧОГО МИ  ЖИВЕМО І ЯКЕ НАШЕ МІСЦЕ У СВІТІ”.
Груповий переклад з рос. зі звіркою з англійським ориґіналом під. заг. ред. М.А. Жукалюка, м. Київ, УБТ, 2003.

Ця книга, підготовлена і видана Українським біблійним товариством, є підручником,  допущеним Міністерством освіти України. Але зміст її цікавий кожному, хто міркує над проблемами буття.  Автори переконливо вияснюють важливість для людини опанування ґрунтованого на істині світогляду.
Зокрема в книзі розглянуто і саме поняття світогляду, ознаки його життєвости та доконечність усвідомлення цієї потреби. Що таке всесвіт, походження світу, що таке людина, яке її призначення, цінність людського життя, природа моральности, людська свобода, яке місце в світобаченні людини посідає наука; буття і смерть, атеїзм, Бог і християнське осягнення життя – всі ці питання, підставові у структурі світогляду кожної людини, авторами викладені так, щоб допомогти сучасній людині цивілізації, яка часто має украй обмежене бачення світу, повернутися до глибин християнського духу й культури, до оновлення власного життя через правдивий світогляд.

Пропонуємо фраґменти з одного з розділів книги.

Що чекає людину в майбутньому?

За такої постановки питання важливо не піддати¬ся спокусі і не обмежитися розгляданням економіч¬них і політичних питань майбутнього та сучасности. Ми, звичайно ж, можемо розмірковувати над тим, як різні держави збираються вирішувати проблеми, які завжди мучили і продовжують нині роздирати людське суспільство. Ми можемо роздумувати над тим, якої форми набуде тенденція до глобалізації: чи буде вона зведена до економічної глобалізації, якої праг¬нуть великі міжнародні компанії, чи ця глобалізація на комерційній основі приведе до формування монетарного контролю на світовому рівні.
Врешті-решт, ми могли б задатися питанням: якщо подібна антропоцентрична та фінансово-економічна система, що побудо¬вана на принципах гуманізму та атеїзму, насправді колись сформується, то чи сприятиме вона встанов¬ленню миру і свободи, чи почне нав'язувати мирне спів¬існування шляхом жорсткого тоталітарного контролю на глобальному рівні?
Попри те що легко піддатися спокусам і вдатися до міркувань над подібними надзвичайно цікавими темами, є сенс зосередитися на значно важливішому питанні: які надії на майбутнє кожної людини?
Людей, котрі живуть тут і сьогод¬ні, котрі явно не доживуть до ідеального майбутнього, якщо воно й, можливо, колись настане.
Усі сподіваються, прийде час, коли нарешті стане реальністю гасло Організації Об'єднаних На¬цій про те, що народи «...перекують свої мечі на ора¬ла, і на серпи — свої списи. Народ проти народу не буде меча піднімати, і не будуть більше вчитися вою¬вати» (Мих.4:3). Але що буде з людьми, котрі жили раніше і померли, а також з тими, котрі ще з'являть¬ся на світ і помруть раніше, ніж надійдуть чудові часи? Невже вони ніколи не матимуть гідного майбут¬нього? Невже вони повинні упокоритися уявленню про те, що вони є лише продуктом позбавлених сві¬домості генів, які не мають інших намірів, окрім ви¬користання людей як тимчасових каналів для передачі своєї генетичної інформації майбутнім поколін¬ням? Чи вони повинні задовольнятися роллю людсь¬ких відходів, які еволюція використовує як будівель¬ні риштування на шляху до ідеального майбутнього, щоби пізніше їх викинути?
Деякі люди стверджують, що до життя належить ставитися як до вічного бенкету. Кожне покоління приходить до бенкетного столу, аби сповна наситити¬ся і тим втратити право обурюватися й скаржитися, коли його люб'язно попросять піти і дати наступно¬му поколінню зайняти своє місце за столом.
Однак такий арґумент надто поверховий, оскільки в кожному поколінні існують мільйони людей, життя яких аж ніяк не видається бенкетом.
Коли ми розмірковуємо над тим, що чекає люди¬ну в майбутньому, ми повинні дивитися на речі пря¬мо і не уникати питання, яке хвилює кожне поколін¬ня тих, що живуть на цій землі: чи є смерть кінцем? Невже доля будь-якої людини — це купка пороху? Невже, незважаючи на перевагу розумної людини над нерозумною природою, останнє слово залишається за природою, яка прирікає будь-яку людину на несві¬доме існування?
І як завжди, коли ми ставимо собі подібні питан¬ня, відповіді на них розпадаються на дві основні гру¬пи: відповіді теїстів та відповіді атеїстів.
Наведемо спочатку деякі типові атеїстичні вислов¬лювання на тему, яку обговорюємо.
/. «Гуманістичний маніфест — II»: «...особис¬тість у цілому є функцією біологічного організму, який взаємодіє з іншими в соціокультурному контексті. Не існує жодних надійних даних, які засвідчують, що життя продовжує існувати навіть після того, як помирає тіло».
2.   Бертран Рассел: «Жодний героїзм, жодне натхнення і напруження думки і почуттів не можуть зберегти життя людини за порогом смерти».
3.  А. Дж. Айер: «Вважаю... достовірним фактом те, що існування людини закінчується з її смертю».
4.  Ернст Нагель: «Доля людини — це епізод між двома забуттями».
У «Гуманістичному маніфесті — II» допускається «своєрідне безсмертя». Автори маніфесту бачать його виключно в «продовженні нашого життя у нащадках і у впливі нашого життя на життя інших представників нашої культури».
Подібне переконання було поширене в античному язичницькому світі. Батьки знаходили втіху в тому, щоб продовжуватися в дітях. Імператори, царі, генерали-завойовники та великі політики споруджу¬вали для себе за життя монументи, аби залишитися в пам'яті нащадків. Письменники тішили себе думкою про те, що їхні літературні та філософські праці збе¬режуть пам'ять про них краще, ніж спорудження з мармуру та бронзи.
Усе це достатньо ясно свідчить про інстинктивне прагнення людства до безсмертя.
Атеїсти, звичайно ж, стверджують, що не існує оче¬видних доказів життя після смерти. І разом з тим ми не можемо бути цілковито впевненими в тому, що в атеїстичному заперечуванні життя після смерти не міститься елементів його прийняття. Справа в тому, що будь-яке цілісне уявлення про життя після смерти вклю¬чає категоричне твердження, що вимоги моральности та справедливости регулюватимуть його так само сильно, як сильно вони повинні регулювати життя в цьому світі. Питання моралі не знімається зі смертю людини. Після смерти кожній людині доведеться стати перед судом, на якому вона повинна дати звіт перед Богом. І цей звіт матиме вічні наслідки. Таким чином, мож¬ливо, що, принаймні, в деяких атеїстів є підстави приймати бажане за дійсне і думати, що все це не так.
Отже, ми розглянули типові атеїстичні уявлення про те, яка доля кожної людини. Тепер переходимо до теїстичних і, зокрема, християнських поглядів із цього питання.
Надія на воскресіння, заснована на сутності Бога. Спочатку звернемося з цього приводу до висловлювань Самого Христа:
«Щодо воскресіння з мертвих, то хіба ви не чита¬ли Слова Божого, яке говорить: Я є Богом Авраама, і Богом Ісаака, і Богом Якова, — Богом не мертвих, а живих» (Матв.22:31-32).
Як бачимо, Христос кладе в основу впевнености у воскресіння сутність Бога і вірність людям, яких Він створив. Створити людей, обдарувати їх моральним почуттям і здатністю до любови та вірности, ввести їх у світ без їхньої згоди, а пізніше забути про мораль і моральне почуття, якими Сам же їх наділив, — це було би подібно до діянь безвідповідального тирана.
Однак Бог не такий. І справді, Його зацікавле¬ність у людині і любов до неї стосуються не лише людства в цілому, а й кожного індивідуума зокрема. Він не каже: «Я Бог іудейський» чи навіть: «Я Бог Авраама, Ісаака і Якова». Він говорить: «Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова». Він дбає про кожного чоловіка, про кожну жінку, про кожну дитину.
Більше того, коли Він говорить про Себе (в даному уривку Він звертається до Мойсея (Вих.3:15)), то ідентифікує і характеризує Себе через Свої стосунки з окремими людьми: «Я Бог Авраама, і Бог Ісаа¬ка, і Бог Якова». Авраам, Ісаак та Яків давно відійшли з цього світу, а точніше відійшли вже до того часу, коли Бог розмовляв з Мойсеєм. Для цього світу вони вже не існують, в той час як для Бога вони все ще існують. Стосунки, які Бог будує з людьми, ство¬реними за Його образом та подобою і викупленими за Його милістю, подібно до Нього Самого, вічні.
Така перша суттєва різниця між атеїстичним і теїстичним поглядами на майбутнє людини. Атеїст вва¬жає, що він — продукт позбавлених свідомости сил, які навіть не підозрюють про його існування.
Він не може сподіватися, що в результаті дії цих сил відтвориться та випадкова ситуація, яка привела його до народження, а коли він помре, то ці сили воскресять його. Єдине, на що він може сподіватися, — це на виживання як частинки людства в цілому.
Він не може розраховувати на те, що любов і відданість, які він відчуває до своєї родини, друзів і близьких людей, хоча б якоюсь мірою поділяються безособовими силами, що породили людство. Ці по¬чуття всього лиш тимчасові. Вони не тільки позбавляють його надії. Вони кидають людину в безодню нечутливого, нерозумного світу, в якому відбуваєть¬ся її коротке і тимчасове існування.
Воскресіння, що випливає із справедливости Бога. „Не дивуйтеся цьому, бо надходить час, коли всі, що в могилах, почують Його голос; і вийдуть ті, що ро¬били добро, у воскресіння життя, а ті, що робили зло, — у воскресіння суду” (Йоан 5:28-29; див. ще Матв. 12:36,41-42).
Тут Христос стверджує, що відбудеться воскресіння, яке має встановити справедливість. У цьому житті звершується багато несправедливих вчинків. Невинні страждають, а кривдники виходять сухими з води. Однак це життя — ще не кінець усьому, і воно не може бути таким, оскільки зло, яке чинять люди, переживає їх і впливає на чимало наступних поколінь, приносячи їм шкоду. Сукупні наслідки цього зла не можуть бути оцінені до кінця часів. Однак Божа справедливість означає воскресіння і тим свідчить, що створений Ним Всесвіт — це не механізм, позбавлений моральности, і ще, меншою мірою — неморальний  хаос.
Воскресіння, необхідне для досягнення мети, зак¬ладеної в створенні людини. Мета, яку Бог ставив, створюючи людину, ніколи не зводилась до того, щоб обмежити рамки її існування нашою тимчасовою пля¬нетою. Людина була споконвіку створена за образом і подобою Божою. Ця ідея виявилася вже на почат¬ковому рівні процесу творення, але в подальшому вона буде реалізована на найвищому з можливих рівнів (Колос. 3:9-11; 2 Кор.3:18). Життя на цій планеті — це ніщо інше, як школа, яка повинна розвивати і го¬тувати людину до того часу, коли вона буде цілком відповідати образові Божого Сина. Апостол Христа, Павло, ось що сказав про це:
«Бо всі, яких провадить Божий Дух, сини Божі. Адже ви не одержали духа рабства знову на страх, але одержали Духа синівства, яким кличемо: Авва, Отче! Сам Дух свідчить нашому духові, що ми діти Божі. Якщо ж ми діти, то й спадкоємці, — спадкоємці Бога і співспадкоємці Христа, якщо тільки з Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися. Бо я вважаю, що страждання теперішнього часу нічого не варті в порівнянні з майбутньою славою, що має з'явитися нам. Усе творіння з надією очікує з'явлення Божих синів. Адже творіння підкорилося марноті не добровільно, а через того, хто його підкорив, з надією, що саме тво¬ріння буде визволене від рабства тління — для свобо¬ди слави дітей Божих. Бо знаємо, що все творіння разом стогне і страждає аж донині. Та не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, самі в собі стогне¬мо, очікуючи усиновлення та викуплення вашого тіла... Але в цьому всьому перемагаємо — завдяки Тому, Хто нас полюбив. Бо я переконаний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні будь-яке інше творіння не зможе нас відлучити від Божої любови, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Римл.8:14.23; 28-35; 37-39).
Воскресіння Самого Христа — початок відновлення світу. Сам Христос провістив Своє власне воскресіння (Матв. 16:21; Луки 18:31-33), і свідчення про Його воскресіння, яке відбулося, ясно показують нам, що Він мав на увазі під словом «воскресіння».
Христове воскресіння — це не версія поширеного близькосхідного міту про помираючого та воскресаючого бога. Це не міт про природу. Коли  Христос воскрес із мертвих, то Його гробниця виявилася по¬рожньою. Фізичне тіло Христа-людини воскресло бук¬вально. Воно не лише воскресло, але й перетвори¬лось. Тим самим було показано, як воскреснуть ті, хто перебуває з Ним в духовній єдності. Ось що мовиться про це в Новому Завіті:
«Та тепер Христос встав з мертвих, — первісток з покійних. Оскільки смерть через людину, — то через людину й воскресіння мертвих. Як в Адамі всі поми¬рають, так у Христі всі оживуть. Кожний у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, — під час Його приходу, а потім — кінець, коли Він пе¬редасть царство Богові й Отцеві, коли знищить усяку владу, всяке панування та силу. Бо Йому належить Царювати, доки не покладе всіх Своїх ворогів Собі під ноги. Останній ворог, який буде знищений, — це смерть, бо все підкорив Йому під ноги. А коли ж каже, що все вже підкорене, то ясно, що це за винятком Того, Хто підкорив Йому все. Коли ж підкорить Йому все, тоді й Сам Син підкориться Тому, Хто підкорив Йому все, щоб був Він Богом усім і в усьому» (1 Кор. 15:20-28).
«Але дехто скаже: Як же мертві встануть? У яко¬му тілі прийдуть? Нерозумний! Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре. І те, що ти сієш, то не май¬бутнє тіло сієш, а тільки зерно, яке прийдеться, — пшениці чи чогось іншого. А Бог дає йому тіло, яке забажає: кожному насінню — власне тіло. Не кожне тіло є таким самим тілом; інше тіло в людей, інше — у тварин, інше — в риб, інше — у птахів. Є тіла небес¬ні й тіла земні. Але одна слава в небесних, а інша — у земних. Інша слава в сонця, інша слава в місяця, інша слава в зірок, бо зірка від зірки відрізняється славою. Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, встає в нетлінні; сіється в неславі, встає в славі, сіється в немочі, встає в силі; сіється тіло ду¬шевне, встає тіло духовне. Якщо є тіло душевне, то є й духовне. Так і написано: Перша людина — Адам — став живою душею, а останній Адам — дух, що оживає. Але не духовний спочатку, а душевний; потім — духовний. Перша людина — із землі, земна. Друга Людина, (Господь) — з неба. Який земний — такі й земні; і Який небесний — такі й небесні.
І як ми носили образ земного, так носитимемо образ небесного. Ось що кажу, брати: тіло й кров Божо¬го Царства успадкувати не можуть, і тління нетлінно¬го не успадкує. Ось кажу вам таємницю: не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося, — раптово, миттєво, при останній сурмі; вона засурмить — і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимося. Адже це тлінне має зодягнутися в нетління, і це смертне має зодягну¬тися в безсмертя. Коли ж це тлінне зодягнеться в нет¬лінне, а смертне зодягнеться в безсмертне, тоді збу¬дуться написані слова: Смерть поглинута перемогою! Смерте, де твоя перемога? Де твоє, смерте, жало? Жало смерти — це гріх, а сила гріха — Закон.
Та подяка Богові, що Він дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа” (Кор.15:35-58).
Таким чином, у цьому суть надії не тільки для окремих людських істот, але й для самої природи. Людина й природа, звичайно ж, були зіпсуті духовним повстанням людини супроти її Творця. Однак намір Бога полягає не в тому, щоби спочатку зни¬щити природу і людство разом з нею, а після того почати творити щось нове, цілковито відмінне від них. Його намір полягає в тому, щоб відновити і перетворити вже створену природу й людину і тим самим привести їх до великої слави, до вищого ста¬новища, ніж те, яке займала грішна людина. Воск¬ресіння Людини Ісуса Христа не лише стало зраз¬ком остаточного відновлення; воно поклало поча¬ток цьому відновленню.
Надія у цьому житті. Часто кажуть, що надія на воскресіння і на життя в майбутньому світі знижує інте¬рес до життя в цьому світі, відбираючи в людей надію в житті сучасному, сьогодні. Найлегше відповісти на це питання так: для людей, яким зараз уже сповнилося сорок років, обіцянка, що завдяки певній ідеологічній системі встановиться економічний рай на землі, також не може бути основою для надії на краще майбутнє.
Проте серйозна відповідь на це заперечення полягатиме в тому, що саме надія на воскресіння робить максимально змістовним наше теперішнє життя. Ми потребуємо таких елементарних речей, як їжа, одяг і житло, однак придбання цих речей не є головною метою життя. Без пального машина не в стані їхати. Проте головне призначення машини полягає не в тому, щоб її бак був заповнений бензином.
Ісус Христос вчив, що головна мета життя — шукати «Царства Божого і Його праведности» (Матв. 6:31-34). Тобто головна мета в житті тут і за¬раз — це розвиток душі, розвиток характеру люди¬ни, коли вона намагається діяти і реаґувати на події навколишнього світу згідно з Божими приписами. Отже, віруючому у Христа жодні життєві обставини, як би погано вони не складалися, не можуть зашко¬дити в осягненні головної мети в житті: любити Бога, коритися Йому, прагнути догодити Йому і таким чи¬ном стати людиною, яка завдяки воскресінню житиме вічно. Такою є християнська відповідь на питання про призначення людини та сенс її життя.
 

Євген СВЕРСТЮК
Довженко прихований

Історія, писана кров’ю, і історія, писана чорнилом – це різні історії.
Переглядаю західні публікації про опір комуністичному режимові – Україна там мало помітна. Тай, хто пише історію, пише про себе і своїх ближчих знайомих.
Навіть Довженко як перший найодвертіший в СССР дисидент залишився  непоміченим.  Знають, як кінорежисера, але не знають як опозиціонера комуністичному режимові.
Треба віддати належне кожному, хто здобувався на слово правди, в тому числі і Михайлові Шолохову і Чингізу Айтматову, яким їхній рідний ЦК КПСС дозволяв підвищену дозу правди, що викликала симпатії народу. Шолохову дозволена була перед „вибиванням” Нобелівської премії в інтерв’ю шведському кореспондентові навіть іронія з приводу соціялістичного реалізму.
Слід віддати належне і Зощенкові, який поєднував свою сатиру з прийняттям комуністичного режиму, не вдаючись до узагальнень.
Але, коли зіставити характер і глибину опозиційности до самої суті цього режиму, то Довженко виходить на перше місце не тільки  в Україні, але й в СССР.
Ми не будемо серйозно розглядати т. зв. „політичну  опозицію” проти Сталіна. Не будемо говорити і про кухонну опозицію, де розповідалися політичні анекдоти про ВКП (б) і вождів.
Та й не будемо вимагати виступів проти комунізму, бо це вже була б нелеґальна діяльність.
Набагато вагомішою і ефективнішою була критика системи з боку національного, з боку релігійного, з боку естетичного і етичного і, як вірно зауважив Сталін, „ревізія політики партії з основних, корінних питань”.
Якби до рук вождя потрапили щоденники Довженкові, він би назвав позицію автора ворожою до комуністичної системи взагалі.
Але ці щоденники були спалені, а те, що потрапило до наших рук, видно, вважалося лояльнішим. Кожен  раз дивуєшся, читаючи їх: адже цей високий чоловік жив у країні вірнопідданих.
В них виступає „лавреат сталінської премії” по суті як чужинець, який ніяк не може зрозуміти і прийняти державного ладу, де правду називають брехнею, а брехню правдою, де творчій людині не дають жити, а нації не дають розцвісти, не те що плодоносити. Він не приймає теорії і практики клясової боротьби, він не приймає навіть зовнішнього вигляду і одягу вождів, починаючи з найвищих.
Але він не чужинець, його усе це болить як рана народу, який  руйнується насильством партії, представленої людьми жорстокими і тупими.
Навіть освіта, яку називали „найдемократичнішою в світі”, за словом Довженка „перетворила мільйони неписьменних на мільйони малописьменних”, які думають і розмовляють суржиком.  „Спрощенство обнялось з простотою”.
Отаким виступає Довженко в щойно виданій видавництвом „Терен” в Луцьку книжці „Олександр Довженко вчора і сьогодні” – з підзаголовком „Затемнені місця в біографії”. Книжка, власне, документальна. Обсяг 200 сторінок. В ній опубліковано вибрані місця зі щоденників письменника, виступ Сталіна проти Довженка, секретні доноси на Довженка, а також аналітичні статі Івана Кошелівця  та Євгена Сверстюка.
На закінчення треба сказати, що задум книжки належить світлої пам’яті Іванові Кошелівцю, авторові  монографії „Олександр Довженко”, землякові Довженка. Він дуже добре „відчував” душу і серце Довженкове, тому взявся за щоденники, де щиро своє і „належне” відділяється, як олія і вода. Він просив мене написати передмову. Зі свого боку, я додав ще документальну частину – текст виступу Сталіна і вибрані доноси з величезного поліційного досьє.

Книжку можна придбати за адресою Андрій Криштальський, 43025 Волинська область, м. Луцьк, головпошта, а/с №157

До архіву газети

На першу сторінку