Убієнним синам України
Євген Сверстюк Про здоровий націоналізм
Сергій Шумило На шляхах до воскресіння
Микола Линник Псалом молитві
Василь Белей Дух Божий і Дух Світу
Лідія ГУЛЬКО Про Гоголя і "Мертві душі"
Арсен РІЧИНСЬКИЙ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ВДАЧІ
Шукання справжности
Нова книга протоієрея Юрія Мицика
Ще про святих Києво-Могилянської Академії
ВАСИЛЬ РОМАЩУК. СПОГАДИ ПОРУЧНИКА "ЧОРНОТИ"
Василь Ромащук У січні 1954...
Степан СЕМЕНЮК На етапах "необъятной родины" Із спогадів - ІІ. 40 - 50-ті роки
Прощення  (оповідь із житія святих)
Молитва святого Єфрема (для дітей)
Олександр Зима ПРО ТЕ, ЯК ДЕЛЬФІН СЕРПОКРИЛЕЦЬ УРЯТУВАВ НЕБО
Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО "І перепливаю Рось до себе"
Двоє французьких паломників у Київі
Гай-гай, що про нас пишуть

ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ
† Ігор архиєпископ Харківський і Полтавський "НЕХАЙ ДИВЛЯТЬСЯ ОЧІ ТВОЇ УПЕРЕД"
Євген СВЕРСТЮК "Сильний лідер"
Церква і вибори Президента
Раїса ЛИША Вирватися з обіймів прірви
Виталій ШЕВЧЕНКО Чому упав прем'єр?
Захистімо храм Спаса на Берестовому
Дітріх Бонгофер Опір і покора
Станьмо за себе

Кожен з нас по-своєму оцінює підсумки прожитих тринадцяти років, підраховує свої здобутки, здобутки своєї родини, своєї країни. Проте я переконаний: ми єдині у головному. Ми хочемо жити у вільній, гордій, заможній державі. Ми хочемо пишатися нею, відчувати її по-справжньому своєю. Ми хочемо бути впевненими, що потрібні своїй країні так само, як і вона потрібна нам. Сьогодні ми готові здійснити прорив до такої України!
Ми сильна нація, для якої під силу великі звершення. Український народ багатий талантом і працьовитістю. Ми маємо родючу землю, щедрі надра. Наші мова, культура, духовність - неповторні. У нас є все, щоб жити гідно, щоб забезпечити собі добробут, а країні - мир і процвітання.
Все, що забирає наші можливості, має відійти у минуле. Ми більше не хочемо і не будемо покірно дивитися, як розкрадається країна, як розмінюються національні інтереси, руйнується авторитет і повага до нашої держави. Настав час скинути з себе тягар, який заважає йти вперед, у завтрашній день.
Віктор Ющенко
 

6 жовтня 2004 року в урочищі Сандармох на півдні Карелії встановлено, а 9 жовтня освячено гранітний хрест - пам'ятник українцям з Соловецького етапу, розстріляним тут до 20 роковин Жовтневої революції.
Автори пам'ятника - Микола Малишко та Назар Білик. Споруджено на кошти, зібрані в Україні (фракція В. Ющенка), в Карелії (Товариство української культури в Карелії "Калина", голова Лариса Скрипникова). Внесок Веніямина Трохименка (США), СКУ - Б.Федорак. Зібрали кошти Надія Світлична, Василь Овсієнко.
27 жовтня о 18 годині біля пам'ятника Лесеві Курбасу в Київі (на перехресті вул. Прорізної і Пушкінської) відбудеться мітинґ пам'яті Соловецького етапу 1937 року зі свічками. Хто не зможе прийти - хай засвітить свічку вдома.
 

"Шануй свого батька та матір свою, як наказав тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь Бог твій дає тобі".
П'ята Заповідь. Повт. Закону 5. 16

"Якщо ти не будеш додержувати, щоб виконувати всі слова цього Закону.... то Господь наведе надзвичайні порази на тебе, та порази на насіння твоє, порази великі та певні, і хвороби злі та постійні."

На цьому Законі тримався наш народ і зберігав своє лице століттями бездержавности. Діти повторювали десять заповідей у вранішній молитві. Ми знов і знов підіймалися на боротьбу за волю з цією молитвою.
Під чужою владою століттями український національний організм був здоровий і готовий до самозахисту. Відступників, перевертнів, зрадників таврували і відкидали.
Коли ми говоримо про червоний терор і окупацію з півночі, то забуваємо нагадати, що в українському війську була вранішня молитва. І забуваємо сказати, що при совєтах віковічний Закон предків було скасовано, а всі Заповіді порушено.
Тільки після того український народ почав говорити: "світ перевернувся". "Життя перевернулося догори коренем".
Національне відступництво і зрада стали культивуватися, як мода. Характерно, що про потребу, вірніше про брак у нас, українців, самоповаги та здорового націоналізму нам щораз частіше нагадують іноземці:
"Вам потрібно більше націоналізму".
"Вам бракує національного самозахисту".
"Захищайте свої національні інтереси".
"Як може національна армія послуговуватися не своєю національною мовою?"
"Де українське кіно і телебачення в державі Україна?"
Американець Томас Дайн, шеф радіо "Свобода", говорить нам про підтримку позитивного націоналізму. Чому чужинці нагадують нам про потребу творити національне обличчя, зберігати своє обличчя, шанувати національну гідність?
Чи не схоже це на відвідини у палаті хворого, якого добрі люди хочуть підбадьорити і підтримати на дусі? Вони кажуть хворому: жоден лікар тебе не вилікує, якщо сам не будеш кріпитись і триматись на своїх ногах.
Добрі люди бажають йому самостійних зусиль, самостійних рішень, самостійности й певности в собі - "І покладайся на Бога".
Ніхто не побажає хворому покладатися на сторонню допомогу, мудрий не порадить йому "усім подобатись", чесний не поставить його в залежність від корисливого сусіда...
А він поблискує хворими очима: "Добре вам казати, а як, звідки я наберуся сил і духу?"
Звичайно, чесні порадники - то на перший раз добре.
Те, що приносять їсти - теж добре, хоча це і не завжди на користь.
Але ті, що приносять спокій і певність себе та допомагають відкрити джерело власної сили - ті є справжніми цілителями.
Не треба нам соромитися того факту, що ми - постгеноцидне суспільство. Не просто посткомуністичне. Саме нас постійно знекровлював Кремль і ослаблював національний самозахист.
"Українські націоналісти - люті вороги українського народу" - це гасло КҐБ пронизувало школу і всю пресу. Національну свідомість вважали "ворожим проявом".
Якби сказати: "Українські націоналісти - це морально здорові патріоти, захисники чести й гідности народу. А національно байдужі та несвідомі - це люди недорозвинені й безбарвні".
Якби так сказати - ніхто не доказував би протилежного. Просто взяли б під конвой, судили б, ізолювали б від суспільства. Щоб не будив і тривожив "трудящих".
Ми пережили нечуванні приниження - суд над українською інтеліґенцією 9 березня 1930 р. в оперному театрі...
Ми мали геноцид 1933 р., коли наших людей топтали.
Нас домолочувало НКВД в 1937 і докошувала війна двох "визволителів". Нами заповнювали зони ҐУЛАҐу.
Нам влаштували Чорнобиль.
То ж не треба соромитися, що ми постгеноцидні люди з ослабленим інстинктом самозахисту.
Але треба соромитися за тих, що бояться сказати собі правду.
Треба жаліти папуг, що і тепер полохливо або затято повторюють заклинання проти націоналізму.
Треба остерігатися злодіїв, які створють нам підставні групи під націоналістичними назвами. Це роблять ті самі "людіє" Кремля, які колись посилали головорізів, переодягнених у форму УПА.
УНА Едуарда Коваленка, "братки" Корчинського, куплені барани з націоналістичними емблемами - усе це білими нитками шиті опудала, призначені для дискредитації українського націоналізму, якому в усі часи вірив здоровий глузд народу.
Януковичеві не треба дивуватися: в ньому говорить стихія побутової зони, в якій кримінальні авторитети не зносять таких явищ, як релігійна і національна свідомість. Це їм чуже - так само, як мораль і право.
А от московські політтехнологи при всьому особистому цинізмі й індиферентизмі, пам'ятають, що Мазепа, Петлюра, Бандера - це постійні мишені, по яких їх вчили змалку стріляти. Не думаючи. Так само, як у чеченця.
Люди без вихованих політичних начал, вони зосвоїли форми зовнішньої пристойности і цінують ходові вартості. Нині - "За свободу", "за демократію", "проти тероризму", "проти фашизму"...- так само, як колись "За родіну, за Сталіна". Тільки їм усе це до лампочки. А от вікова тенденція розкладати, ослаблювати і поневолювати - у них жива.
Звичайно, вони розуміють, що таких чоловіків, як Віктор Ющенко,і таких жінок, як Юля Тимошенко, нема і не може бути в жодній угодовській партії. Визначна особистість може з'явитися на здоровому національному ґрунті і при наявності чесних вищих цілей. Можливо, їм особисто навіть подобаються ці вродливі і розумні особистості.
Але при чім тут уподобання, коли робота полягає в попаданні в намічену ціль?
Не виключено, що вони поважають людську і національну гідність українського лідера і таємно презирають аморфну політичну креатуру, на яку працюють. Але хіба слідчі КҐБ не поважали націоналіста, який "не колеться"?
Вся справа в системі вартостей, якою живе людина.
Тільки хоробрий може простягти руку і віддати честь хороброму по той бік бар'єру.
Якби Росія прийняла загальнолюдські вартості не для лукавої гри, а для душі і для програми дій, тоді була б солідарність і взаємоповага розумних і чесних - понад національними відмінностями. На 5-му телеканалі виступав російський політтехнолог Поплавський і політолог Пйонтковський. Це антиподи.
Нині в Росії чесні люди "не востребувані". А відповідно і в Україні з ними властям "не по дорозі".
Наївні і недалекі люди говорять про "безтолковий народ", який не може зрозуміти принципової різниці між Віктором Ющенком і Віктором Януковичем.
Хитрі люди кажуть, що один народ на Сході України, другий на Заході. Насправді між ними така різниця, як між братами, з яких один був приучений ходити до школи і до церкви, а другий виживав, звикаючи до техучилища і телевізора.
Кучмівська держава не дбала про духовно-національну єдність України, або хоча б про інформаційне забезпечення. І все ж таки природа бере своє. Східня Україна під російським інформаційним ковпаком залишається Україною. Тільки там легше маніпулювати свідомістю через брак об'єктивної інформації і брак нормального національного виховання.
Саме тому бракує здатности впізнавання й чіткости моральної диференціяції.
Але аґітація за провладного президента кучмівської орієнтації будується не на свідомості, а на підсвідомості. Бігборди вздовж дороги йдуть, як колона танків. А танки треба поважати. Без любови, а як "неминучість": "все рівно вони візьмуть своє". За 80 років народ не звик вірити в себе, не звик перемагати, не уміє поставити себе.
Така "розмова" з масами, таке гіпнотизування і зомбування юрби в багатьох українців викликає обурення. Оті поплавські, оті "ізвєстія" і "комсомольська правда" в Україні - це клоновані "тридцятитисячники", послані з "центру" для "проведення політики партії".
Але нині вони не мають:
а) маузерів,
б) необмежених повноважень від партії і ҐПУ.
Ось чому вони, російські політтехнологи, змушені визнати, що Україна - це "зовсім інша країна". "То інший народ". "То демократичне суспільство".
Російський десант приймають люди донецького клану так само, як кримінальні приймали большевиків: у них схожа мова, звичний аморалізм і вони "соціяльно близькі".
Але освічений українець відчуває образу, коли йому накидають Кучму №2, такого, що в назві своєї посади "прем'єр" робить дві помилки.
Амбітний прем'єр теж ображений: якщо ви будете рахувати мої орфографічні помилки, замість того, щоб повторювати, що я "доктор економічних наук", то "ваш язик" мені вообще не нужен, я введу російський, а там - менше помилок...
Не подобається Януковичу український народ, ще більше не подобається, ніж Кучмі...
Але як подобається наш народ сам собі?
Ось питання, яке випливає з 5-тої заповіді: чи в пошані у нас батьки, предки і земля, яку дав їм Господь?
Якщо подивитися на народ в глибинці, то ми його мало знаємо. Тільки кожен раз дивуємось, що він під час референдумів і виборів виявився розумнішим, ніж уявляли собі політологи, політтехнологи і журналісти - разом узяті.
А якби запитати цей народ з глибинки, хто є хто в Україні? Хто Преидент і його оточення? Хто міністр і депутати? Тоді ми могли б багато цікавого дізнатися і почути. Могли б почути:
- Вони проголосили незалежність, а далі кожен кинувся гребти під себе...
- Видно їм зовсім не болить та Україна, а нас як дурили, так і далі - бо то ж ті самі, що й були при владі.
- Колись ще хоч газети, хай брехливі, приходили і якісь лекції читали. А нині ми їм зовсім не потрібні. І вони нам не потрібні, бо хіба то влада, коли і нас не шанує, і себе не шанує?
 - То не президент, коли тільки для себе гребе. Курка також гребе. І часом покудкудахає.
- Що то за "Рух", коли у них нема ніякого руху? Що то за "Просвіта", коли вона не світить? Хіба так люди працювали, коли їх той народ болів?
- Чого вони тримаються тієї влади, коли вона не в пошані, і їхні патріотичні балачки без живого діла, теревені про національну ідею - хіба це тривоги душі?
- Зараз важко запам'ятати, скільки є тих ОУН, а скільки псевдонаціоналістичних газеток. Хтось ж їх фінансує і підказує що робити...
- Націоналізм - це вірність Україні передусім в найменшому. А тут на кожнім кроці - папуга, яка вийде на вулицю - і зразу по-російськи. Пристосовництво в найменшому веде до зради далі.
Найлегше - бути "як усі". Найлегше дати хабаря, а ще легше - взяти хабаря. То вони і творять державу Кучми, а не Україну, за яку було б не сором.
- Нині всі надії на Віктора Ющенка, бо люди відчувають, що він чоловік без лукавства. Він говорить про любов до України природно, як про любов до матері, то йому вірять прості люди. Але навколо нема любови. Йому бракує оточення. Хіба він може сам створити патріотичне оточення, раптом знайти людей діяльних і самовідданих?
От приблизно такі розмови доводиться чути від людей з глибинки. Розмови дуже резонні, тверезі. Саме вони і дають відчути, що живеш не тільки у фальшивому світі куплених телеканалів, двох дюжин кандидатів у президенти і зовсім безавторитетної влади, а живеш в живій країні, де є багато людей, які чесно працюють і чесно мислять.
І, природно, вони хочуть чесної влади, за яку не сором і перед світом, і перед самим собою.
Звичайно, образ лідера "Нашої України" в уяві багатьох ідеалізований. Це можна пояснити і особливою харизмою Віктора Ющенка, якому не можуть зашкодити полчища заздрісників з усіх сторін. Але більше працює на його імідж абсолютний контраст на тлі посткомуністичної напівосвіченої і морально не виробленої еліти.
Націоналістом, здається, його не називають навіть вороги, для яких націоналізм і національна свідомість - те саме. В умовах Польщі або й Прибалтики патріотизм і національна орієнтація є умовою, без якої політик не може бути лідером.
В посткомуністичній Україні, де високопосадові особи публічно глузують над "національно стурбованими", а деякі кандидати в Президенти культивують сталінські стереотипи, його можуть назвати навіть "фашистом". Але це тільки вияв напівосвічености, яка послуговується емоційними термінами. Але погодьмось, в антиукраїнському світі нести національну гідність - це висота.
Націоналізму нам усім бракує. Діяльного, офірного, чесного. З цього споживацького і жебрацького маловірства, з самого пасивного патріотизму вболівальників, з павутини матеріялістичних клопотів нічого не збудуєш. Пасивна людина не задає собі труду затямити назву національної валюти, не то що відстоювати національні позиції на кожнім кроці, в аґресивно ворожому середовищі. Пасивна людина пристосовується до середовища і думає, що все вирішують директиви зверху.
Насправді видужування суспільства йде дуже помалу, і то одночасно у різних частинах організму. Поступово з'являється почуття відповідального господаря, вихователя, садівника. З певністю себе прокидається інстинкт самозахисту. І тут відчувається необхідність твердої опори у вічних заповідях і в державній владі, якій віриш, яка тебе підтримує, бо за тобою закон і право. І, нарешті, всі високі голоси нашої історії нагадують і зобов'язують.
 

"Тяжкі випробування, - писав духовний письменник Євген Поселянин (1870-1931), - терплять як правило на землі Божі обранці, і на цьому шляху очищуються нерозумні їх прояви, випрацьовується безмежна відданість волі Божій; усе дрібне, метушливе сходить з душі, - і вона розгортається до добра в цій суворій, але великій школі".
Шлях страждань та поневірянь в долі нашого народу є тією рятівною закономірністю, наверненням на втрачені шляхи, своєрідним несінням хреста, слідуванням за Христом та сходженням на свою Голгофу. Як вчить Свята Церква, суть християнства і взагалі буття людини має своє осердя в хресті Христа та в Його Воскресінні. Без готовности до хреста та жертви людина і світ не мають ніякого духовного фундаменту. З хрестом поєднуються не тільки терпіння Христові, але і спасіння... отже, терпіння є запорукою безсмертя, як логічний висновок буття: через хрест до світла воскресіння. "Наш народ був у стані перенести горе своєї трагічної долі, бачивши в глибині його християнської свідомости хрест, що випромінює райдугу воскресіння, дарма що витлумачення шляхів хресної дороги йому не було дано".
"Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була; яка біда, яка чума мене косила, а сила знову розцвіла", - писав Тичина. Заповітне Шевченкове "Не вмре, не загине..." - це не просто поетична метафора, це наша дійсність, місія, доля. Пройшовши крізь століття поневірянь, митарств, мук, нищень, пригнічень та принижень, український, київо-руський волелюбний дух, духовність, самобутність залишилися живі. Начебто остаточно загибаючи, в свій визначений час знову воскресав дух волі, являючи світові незбагненну силу до життя і творчости.
На глибоке переконання фундаторів Української Національної Ідеї - "кирило-методіївських" бритчиків (М. Костомаров, Т.Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський та ін.) - національне відродження - це передусім відродження духовне. "Ідея чистої правди і високої моралі, що становить душу (української) поезії (а, за переконанням братчиків, тільки поетичний народ є народом моральним і лише такий народ, навіть після свого занепаду, не зникає без благотворного сліду, - авт.), так глибоко вкорінюється в народі, хоч би яким глибоким не було його падіння, що за словом божественних уст, у разі його мовчання, саме каміння дістає дар слова і волає про заглушену, замовчену, утаювану істину", - відзначає Пантелеймон Куліш. "Саме в пошуку "заглушеної, замовченої, утаюваної істини народу" вбачали своє завдання речники української ідеї, починаючи з 40-х років ХІХ століття. Знайти таку істину означало для них осягнути сенс і зміст української ідеї". Цією істиною була сама душа народу, виплекана й зрощена його рідним Православ'ям, його мораллю та світоглядом, в яких український народ зосереджував всю свою животворчу силу і наснагу, і якими була глибоко просякнута українська народна стихія, ментальність, психіка, культура.
Вже на поч. ХХ ст. дискутуючи з приводу заходів та підходів до національно-державного будівництва незалежної України, один з лідерів українського руху 1917-1919 рр. проф. Михайло Грушевський, в дусі "кирило-методіївської" традиції, наголошував: "Для того, щоб дати з України світові ще одну міщанську республіку, хоч би й демократичну, по правді, не варто було стільки труда й заходів. Для того тільки, щоб підняти добробут нашого народу й дати йому кращу матеріяльну культуру, шкода тої крови й жертв, котрі зроблено для визволення України...
І от почуття тих великих, я скажу - моральних вартостей, - не чисто інтелектуальних, тим менше виключно матеріяльних, а саме моральних, чи морально-соціяльних, які має здійснити Україна в своїм житті, щоб внести їх в життя людства, повинно бути провідною ідеєю, яка мусить запанувати над розумом, чуттям і уявою нашого громадянства, нашої молоді, підростаючих поколінь, щоб стати незайманою власністю нашого народу - я вживаю тут се слово в значенні суми всіх громадян України, щоб воно стало його релігією, його найвищим добром, для котрого він вже й існує. Се повинна зробити преса, література, школа, мистецтво. Тільки тоді буде наше завдання досягнене, коли буде здійснене се!
Обставини так склались, що великі завдання і досягення стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не територією, чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику отими соціяльно-моральними вартостями, про котрі я сказав. Сеї величі я їй бажаю й прагну, іншої - імперіялістичної, чи мілітаристичної - не хочу ані трохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економічної сили, й мілітаристичної, й культурно-інтелектуальної, то для того тільки, щоб була вповні досягнена й забезпечена можливість того морально-соціяльного розвитку, про котрий говорив".
По суті це є цілком християнський підхід до будівництва держави і суспільства. Однак це писав вже не християнський філософ-ідеаліст, якими іще були "кирило-методіївці" та "українофіли" ХІХ ст., але значно уражений революційними ідеями "народник" Грушевський. Незважаючи на своє "народництво", він все одно на рівні підсвідомого лишався в полі традиційних христоцентричних ментальности та світовідчуття своїх предків. У своїх працях, на відміну від своїх учнів, він особливу увагу в історії нашого народу приділяв значенню Православної Церкви. Зокрема, одним із головних чинників етнічного буття українського народу він вбачав саме Православ'я. З цієї причини в своїх працях вчений (до речі - від Православ'я він ніколи не зрікався), досить вичерпно опрацьовував й історію української Православної Церкви. А в "Історії України-Руси" цій тематиці він присвятив близько тисячі сторінок.
 

"І сталось, як моливсь Він у місці одному й коли перестав, озвався до Нього один з Його учнів: "Господи, навчи нас молитися, як і Іван навчив учнів своїх".
То що є молитва, коли Їй такого великого значення надавали учні Христа і сам Господь?
- Молитва - це промінь Божої усмішки, у якому спалюється все недосконале.
- Молитва - це Божа сльоза, в якій омивається і стає чистою кожна моя думка.
- Молитва - це стан, це середовище, у якому відновлюється до життя моя втомлена світом душа.
- Молитва - це чутливий камертон, який допомагає настроїти обвислі від неуваги світу до мене струни мого розхвильованого духу.
- Молитва - це не стогін за минулим, не плач по сучасному; молитва - це радісне і впевнене закликання майбутнього.
- Молитва - це місток над прірвами і безоднями сучасного грішного світу.
- Молитва - це світла стежина між пасток спокус і зрад.
- Молитва - це рятівна нитка, що допомагає пройти усі лябіринти невідомого та небезпечного і неушкодженим повернутися додому.
- Молитва - це ключ до входу у Царство Боже - у Світ Здійсненних Мрій. - Молитва - це сходинки духовного і тілесного зцілення.
- Молитва - це не розумування мозку, а чистий голос серця.
- Молитва - це постійне прощення ближніх своїх і прохання у Бога милосердя.
- Молитва - це надійний і безвідмовний провід, який єднає мене з моїм Господом.
- Чи стаю до якої роботи чи науки - у молитві прошу Господа благословити мої добрі починання.
- Чи зібрався в далеку дорогу - прошу мого Спаса, щоб благословив цю дорогу і послав на неї тільки людей доброї волі, але забрав з мого шляху всіх недоброзичливців і шкідників.
- Чи збираємось ми для духовного спілкування - просимо Господа бути серед нас.
- Чи молимося за ближніх своїх - сповнюємось віри, що Господь уважно вислухає прохання наші і дасть нам по вірі нашій.
- Але скінчили успішно роботу - дяка Тобі, Господи!
- Але повернулись щасливо з далеких доріг - слава Тобі, Охоронителю наш!
- Але збагатились своєю бесідою - шана Тобі, Учителю!
- Але стало краще нашим ближнім - хай возвеличать уста мої Того, Хто на висотах!

ЩО Є МОЛИТВА?

- Труд є молитва.
- Пошанування Світла є молитва.
- Цілеспрямоване мовчання є молитва.
- Бесіда з Господом і Вищими Силами є молитва.
- Споглядання краси Природи - творіння рук Твоїх - молитва.
- Захоплення прекрасними творіннями рук людських, натхнених Твоєю думкою - це теж молитва.
- Як, якщо не молитвою, висловлю я свої найкращі почуття: "Я люблю, Тебе, Господи, я відданий Тобі, Владико, я шаную Тебе, Учителю!".
- І як для букета збираються кращі квіти землі, так для молитви вишукуються найпалкіші слова любові до Господа.
- І молитва - блискавка, яка враз висвітлює найзаповітніші місця нашої долі.
- І молитва, як мелодійна пісня, яка нічого в Бога не просить, але виповідає Йому найкращі думки душі.
- І молитва - гімн, молитва - слава Всевишньому за всі Його щедроти.
 - І слова прощення недругові, а чи й ворогові - то теж молитва - прощенна.
- І роздуми про краще життя людей - Нехай світові буде добре! - то теж молитва.
- І бажання миру для світу - то теж молитва.

САМЕ МОЛИТВА ДАЄ МЕНІ РОЗУМІННЯ, ЩО, ВИКОНУЮЧИ ВОЛЮ ТВОЮ, ГОСПОДИ, Я ДАЮ ТОБІ МОЖЛИВІСТЬ ВИКОНАТИ ВОЛЮ МОЮ.

- Не кожен це знає, але коли б припинилась молитва, то світ запався б у морок.
- Не кожен це може осягнути, але саме єднаючи нас словами молитви любови і відданости Богові, Господь наш і Спас Ісус Христос не дає порватись нитці життя людського.
- І як співоче птаство славить Світло перед сходом сонця.
- і як орел здіймається у найвищу небесну височінь, де повітря найчистіше і найпрозоріше,
- і як кожна росинка прагне віддзеркалити в собі найповніше красу Божого світу,
- так і людина повинна кожним диханням своїм, кожним поглядом своїм, кожним злетом своїм славити Бога і прагнути всіма способами прислужитися Йому.
- О моя молитво! Ти не просто шум, а злагоджений голос у багатомільйонному хорі, у цьому звучному суголоссі поєднаних в єдине ціле сердець, назва якому - Христова Церква.
- Якщо буду просити людської допомоги - чи встигне вона? Але Твоя рука, Господи, не забариться ніколи.

ТО ЩО Є МОЛИТВА?

- Це крила, на яких витончена душа може покинути земні простори і вільно полинути у Царство Світла.
- Це весло, яке дозволяє човну долі плисти проти течії.
- Це кермо, яке і в бурхливому морі життя тримає корабель на правильному курсі.
- Це вогонь, який розганяє темряву навколо його носія і показує правильний шлях заблукалому в пітьмі.
- Сам Господь не нехтував молитвою, а при кожній потребі усамітнювався і звертався до Отця Свого небесного; то й ми, грішні, повсякчас будемо пам'ятати про молитву як невичерпне джерело Божої благодаті, яку, на наш поклик, проливає Отець наш небесний постійно.
- І Пречиста Діва, відкриваючи світові таємницю щастя, вказує на три найцінніші чинники його: молитву, котра відкриває нам Бога, навернення, що зміцнює наші життєві позиції, Церкву, котра збирає нас разом як братів і сестер.
- Але ніколи не ставаймо до молитви у дратуванні, у гніві, у ненависті, у недовірі; перш ніж стати до молитви, принесімо Господеві своє серце, виповнене почуттям любови і відданости, радости і захвату.
- І нехай настане такий час, що забудуться всі молитви світу, з мене буде досить однієї - "Я люблю Тебе, Господи! Нині, повсякчас і навіки-віків!" АМІНЬ.

ПРОДОВЖЕННЯ: Працюючи над однією зі своїх статей-бесід для батьків, зробив таке відкриття: МОЛИТВА - ЦЕ НЕВПИННО БІЖУЧА РІКА, ОМИВАЮЧИСЬ ВОДАМИ ЯКОЇ, ДУША ОТРИМУЄ ЗАХИСТ СВОЄЇ СИЛИ, ОЧИЩЕННЯ СВОГО ДУХУ, НАКОПИЧЕННЯ БОЖЕСТВЕННОЇ БЛАГОДАТІ; САМЕ В МОЛИТВІ МИ ОБМІНЮЄМОСЯ ДОБРИМИ ЕНЕРҐІЯМИ ЗІ ВСІМА ЛЮДЬМИ ДОБРОЇ ВОЛІ. ДЕ Є СЕРДЕЧНА МОЛИТВА, ТАМ ВЖЕ ЗАКЛАДЕНІ МАГНІТИ ДОБРИХ ЗМІН.
Микола Линник
м. Берестечко
 

Дух світу - це погляд на життя і його справи не оком Божим, але оком світу, не оком віри, але оком наших почуттів; не під кутом вічности, але під кутом дочасности; не під кутом жертви й посвяти, але під кутом вигоди і приємности. І це проявляється в мисленні, розмовах, бажаннях, поведінці, в цілому щоденному житті. На практиці це втеча від молитви, розважливости, жертви; це шукання життя вигідного, розваг і веселого товариства... На жаль, цей дух світу тепер щораз більше входить до Церкви, до мирян, до серця священиків, монахів і монахинь.
У св. Луки читаємо про випадок, який мав місце в одній місцевості, де самаряни не прийняли Ісуса, за що апостоли хотіли їх відразу покарати: "Господи, хочеш - ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх". - А Ісус заборонив їм: "Ви не знаєте, якого ви духу" / з Лк. 9:55/.
Апостоли, маючи дух помсти, думали по-земному, по-світськи, а Христос - по-Божому.
Св. апостол Павло навчає: "І не вподібнюйтесь до цього світу, але перемінюйтеся обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що таке воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале" /Рим.12:2/.
Проти духу світу виступає святий євангелист Іван, кажучи: "Дітоньки, не любіть світу, ні того, що в світі. Коли хто любить світ, в того немає любови Отця" /1. Ів.2:15/. Подібну пересторогу дає і святий апостол Яків: "Хіба не знаєте, що дружба світу цього, то ворожнеча проти Бога? Хто, отже, хоче бути приятелем світу, той стає ворогом Божим" /Як.4:4/. А св. Василій Великий каже: "Наш світ - ворог, що мов скажений пес, ходить та шукає кого б пожерти".
Святий Ігнатій Антіохійський зауважує: "Не держіть Ісуса Христа на своїх устах, а світ у ваших серцях".
Апостол Павло ганить християн за дух світу, кажучи: "Бо всі шукають чогось власного, а не Христа Ісуса... Багато є таких...., які поводяться, як вороги Христового хреста"/Фил. 2:21 і 3:18/. Дух світу - це наче невидимий рак, що точить організм духовного життя. Його наслідки великі, руйнівні та сумні.
Автор творів про аскезу В.Фабер зазначає: "Дух світу робить твердим серце людей, затуляє їхні вуха; засліплює їхні очі; жує їхній смак; в'яже їхні руки - стосовно всього, що Боже й святе. Дух світу - це життя без молитви, життя без бажання неба, життя без усякого надприроднього нахилу".
Дух світу, за словами Христа, це широка дорога, що веде до загибелі. Отож, нам необхідно: боятися духу світу, плекати Христового духа, плекати духа жертви і покори.
"Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, недбайливости, властолюб'я і пустомовства віджени від мене.
Духа чистоти, покори, терпеливости й любови даруй мені, слузі Твоєму!
Так, Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки вічні. Амінь." /молитва св. Єфрема/.
Пам'ятаймо, що нема замінника на духовне життя, на святість і на молитву.
Василь Белей,
м.Мукачів
 

Голос любови до вчителя

Читачі "Нашої віри" часто роздумують про релігійні погляди Гоголя. До редакції надійшли записки про Гоголя Лідії Гулько. Вони імпонують активною позицією палкої захисниці - навіть не великого учителя, а брата Миколи:
"І втішиться на небі Микола, і війне вдячно в лице теплим вітерцем, якщо тоді на дворі буде весна..."
"Тема Гоголя надзвичайно глибока. Їй треба присвятити роки, можливо, ціле свідоме життя, щоб у тій спадщині хоч щось збагнути і донести осяяне Провидінням до читачів".
Про свої університетські студії авторка згадує те, що міг би згадати багато хто, послухавши лекції, "на підтвердження знову зверталася до Несамовитого і напам'ять читала його абсолютні твердження" (мається на увазі "Письмо к Гоголю" "неистового" В. Бєлінського).
Нечасто зустрінеш такого проникливого читача, який так глибого відчуває споріднену християнську душу великого земляка, захованого за павутиною поголосок темних людей - титулованих і напівосвічених.
"Україно, сторононько моя рідна. Безкраї твої землі, що на заздрість іншим народам багаті на чорнозем. А ще рученьки тих, хто обробляє її - мозолисті й невсипущі. Пушать її, ніжать, ладні на хліб мастити - така вона їм мила. Чому ж живеться роботящим дітям твоїм, нене, так тяжко? Самі, мов чорнозем, чорні й смутні, рано старяться і скоро відходять?
Чую, чую стогін, що йде із глибоких твоїх недр: "Мої роботящі бджілки живуть так, як ними керують."
Наводимо нижче роздуми Лідії ГУЛЬКО

Нав'язувалася думка, що авторові не вистачало передового світогляду епохи. Мовляв, Гоголь, перебуваючи багато років за кордоном, був позбавлений спілкування зі справжніми друзями, які допомогли б йому розібратися у складних питаннях сучасности. Тому він цікавився церковними книгами, переймався церковними настроями. Дружив же з Жуковським, поетом Язиковим, колишньою фрейлін двору Смирновою-Россет, художником Івановим. І саме такі настрої йшли від них.
І досі навіть серед людей, далеких від політики, якихось літературних, мистецьких, наукових течій, одним словом, у простонароді, можна почути про Гоголя неймовірні історії. Вони передаються півголосом, із серйозними лицями.

***

 "Ще донедавна у журналістиці на тему релігії було накладено табу, як надто суперечливу". Таке відкриття (його називали сенсаційним) зробив американський учений ще у другій половині минулого століття. Від себе додам: за часів гоніння на церкву й панування матеріялістичного вчення про створення світу на віруючих дивилися з недобрим посміхом, як на недалеких, відсталих істот.
На жаль, доводиться констатувати, що й сьогодні (попри згадування Господа в Конституції) друковані засоби масової інформації без бажання друкують матеріяли, в яких автор згадує Господа й поклоняється Йому.

***
"Зачем же выставлять напоказ бедность нашей жизни и наше грустное несовершенство, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закаулков государства? Что же делать, если такого свойства сочинитель и так уже заболел он сам собственным несовершенством, и так уж устроен талант его, чтобы изображать ему бедность нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закаулков государства! И вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закаулок".
Так починається друга частина поеми "Мертві душі". Автор ніби передбачає незадоволення читачів нецікавою для них темою, в якій будуть присутні не коханці в салонах на м'яких фотелях, а провінційні герої зі всіма характерними для такого прошарку населення атрибутами: грубими манерами, приземленими інтересами, човганням, чавканням за столом. Однак він повинен підкоритися вищій силі й малювати людей з "глуши". Сам же автор любить об'єкт свого дослідження. Про це робимо висновок із фрази, що слідує далі: "Зато какая глушь и какой закаулок".
Як зізнавався Гоголь придворному поетові Жуковському та своєму помічникові у Римі Василеві Панову, поема ним задумана в трьох частинах. Щось на зразок Данте: пекло, чистилище, рай. Тобто через пекло сьогодення автора та його сучасників до чистилища душевного всіх...
Відомо, що друга частина була написана Гоголем у такому душевному стані, коли він просив небо бути до нього благосхильним і водити його пером. Напевно, він передбачав несприйняття її критикою.
Господь таки автора укріпив - друга книжка була закінчена. Однак сам Микола Гоголь не зміг перенести нищівної безпардонної критики колишніх друзів і спалив своє дітище.
Та найголовніше все ж залишилося.
...Будуючи незалежну державу, українці повинні звертатися до своїх великих пророків, вчитуватися, вслухатися в їхні слова. Бо великі сини землі нашої мали здатність доходити внутрішнім зором до прийдешніх поколінь та їх клопотів. Вони залишили нам своє бачення побудови справедливого громадянського суспільства у вигляді Вічних книг. До таких відношу й другий том вихідця із села Диканьки Полтавської губернії Миколи Яновського - Миколи Гоголя.

***

У першій главі письменник торкається проблеми виховання нового покоління, зокрема тих юнаків, на плечі яких згодом ляже іго керування провідними галузями господарства. Саме ці мужі очолять народ і зможуть завдяки магічному слову "Вперед!" повести його на розбудову.
Таким "новым героем" книги виявився поміщик Андрій Іванович Тентетников.
Дитиною Андрій Іванович вирізнявся гострим розумом, був то жвавий, то задумливий. Його влаштували на навчання в училище, де директором був "человек, в своем роде необыкновенный".
За теорією Олександра Петровича, син вітчизни, який має згодом прийти до керування, має найперше - зберігати "посреди каких бы то ни было огорчений высокий покой".
Виховуючи в учнях громадянські почуття, він розповідав про труднощі, які чекають на них попереду на всіх щаблях державної служби і в окремій діяльності зокрема. Він збирав до купи всі перепони, труднощі, спокуси, зваби, із якими мають зіткнутися ті. Нічого не прикрашував, не малював щасливого майбутнього. І тут Гоголь емоційно вигукує: "Странное дело! Оттого ли, что честолюбие уже так сильно было в них возбуждено; оттого ли, что в самих глазах необыкновенного наставника было что-то говорящее юноше: вперед!... но юноша с самого начала искал только трудности, алча действовать только там, где трудно, где нужно было показать большую силу души".
На жаль, нашому герою, Андрію Івановичу, не довелося навчатися на вищому курсі в Учителя. Його місце обійняв "добрый и старательный" Федір Іванович. А він мав дещо інші погляди на виховання. Вимагав, щоб діти перебували у тиші, склавши руки, ходили парами, взявшись за руки, а за партами сиділи за зростом.
Отже, шанолюбство юнака було збуджене, однак його душа не встигла загартуватися, не підготувалася до зустрічі з труднощами.
Хіба не актуально звучить піднята проблема?
Автор спалив книгу. А через дев'ять днів його самого не стало.
Але Бог не допустив, щоб велика праця, у всякому разі - головні її думки, не пропала без сліду. Залишилося у чорновому варіянті п'ять глав.
Нагадаю, уже перше речення книги вказувало на неспокій автора. А вигукнути, потрапивши в глушину: "Силы небесные, как здесь просторно!" - хіба міг би холодний, без любови до рідної землі чоловік, чим дорікають недруги Гоголю.
Залишені глави містять не тільки чудові описи побутових картин, природи, характерів, діялогів, а ще й (це мені найбільше імпонує) роздуми автора про те, яким має бути суспільство, виховання, про стосунки між землевласниками й найманими робітниками.
Україна з величезним скрипом суне возом до розвиненої Европи. Але ми хочемо почуватися гідними. Отже, варто вслуховуватися у пророче слово великого співвітчизника.
 

Арсен РІЧИНСЬКИЙ. ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОЇ СВІДОМОСТИ /Упорядники і автори передмови проф. А.Колодний, к.філософ. н. О.Саган/ - Тернопіль, видання третє, 2002

Поява третього видання книги, зауважується в анотації, свідчить про потребу нинішнього українського суспільства в такій праці. І з цим годі не погодитись.
Вперше розділи книги були надруковані в 1933 р. у Володимирі-Волинському зі значними цензурними вилученнями тексту через незадоволення польської влади. В даному виданні частини того вилученого упорядники розшукали і відновили, решта розшукується. У 1939 р. книга викликала незадоволення вже в совєтської влади і стала одним з головних пунктів звинувачення автора та його арешті. За свідченням дочки Арсена Річинського Людмили, її батька п'ять разів кидали то до польських, то до совєтських в'язниць.
Фактично автор цієї унікальної книги, відповідаючи на запит часу, випрацював ідеологію українського православ'я, спираючись на реальне відродження УАПЦ в 20-ті роки, як і на питомі засади вистояного впродовж віків українського релігійного світобачення і світосприймання. Арсен Річинський виявив певні закономірності духовного розвитку української нації, що знайшли свою синтезу в унікальному світовому феномені українського православ'я, в якому "переплелися давні релігійні поняття з новими християнськими ідеями".
Ім'я Арсена Річинського сьогодні мало відоме у світі. А тимчасом, як стверджують автори передмови, "його можна назвати основоположником такої сфери як етнологія релігії". Але що казати про світ, коли в Україні праця, яку мав би знати чи не кожен християнин, відома одиницям. А сучасна свідомість плутається у питаннях, відповіді на які давно відомі.
Народився Арсен Річинський 1892 р. в с.Тетильківці Кременецького повіту на Волині в родині священика. Навчався в Житомирській духовній академії, потім у Київському та в Варшавському університетах (був лікарем за фахом). Ще у Варшаві започаткував видання українського часопису "Нові дороги", а в 1924 р. розпочав видання "незалежного місячника українського церковного відродження "На Варті". Активно працює він у ці роки і в церковному комітеті. Організовує видавництво, де започаткував різні серії видань, зокрема "Джерела єпископату та повноти ієрархії Української Автокефальної Церкви". Разом з Іваном Власовським Арсен Річинський став організатором і провідником церковного з'їзду 5-6 червня 1927 р. у Луцьку, метою якого було "розмосковлення і демократизація Православної Церкви на українських землях".
Він же зробив на цьому з'їзді ключові доповіді: "Сучасний стан церковно-релігійного життя українського православного населення Польщі" та "Справа канонічного внутрішнього устрою Православної Церкви в Польщі". З'їзд обрав Арсена Річинського головою Українського Церковного Комітету, завданням якого стало "об'єднання усього народу в боротьбі за українську національну церкву, як основу життя і культури".
У 1929-1939 рр. Арсен Річинський видає власні твори та інші книги, організовує місцеве товариство "Просвіта". Він був одним з організаторів відомої Почаївської маніфестації, в якій взяло участь до 20 тис. осіб - з вимогою висвячення на українські землі українських єпископів та української мови в богослужінні.
1939 р. з приходом совєтських військ Арсена Річинського було заарештовано і після тривалого слідства засуджено до 10 років лаґерів. В 1949 р. після відбуття терміну йому не дозволили повернутися на Батьківщину. Помер Арсен Річинський 13.04.1956 р., похований в Казахстані.
22 квітня 1998 р. з нагоди виходу в світ книги "Проблеми української релігійної свідомости" у м. Кременці відбулися Перші Річинські читання. Вийшла збірка його наукових праць "Арсен Річинський - ідеолог українського православ'я." 2000 р. відбулися Другі Річинські читання і вийшло друге видання видатної книги вченого. Нині маємо третє видання книги "Проблеми української релігійної свідомости", книги, яка своїм глибоким з'ясуванням багатьох тенденцій випередила час. Зокрема і такого вічного та складного питання як співвідношення релігії і нації. Дослідник звертається до скурпульозного вивчення Біблії, яке привело його до висновку, що "значення відмінних національних форм у релігійному житті стоїть понад всілякі сумніви", і що "іґнорувати національний чинник" і виправдовувати неґативне ставлення до нього - невільно, бо якраз Святе Письмо виразно стверджує абсолютне, невмируще значенння національного. [...] "Кожний народ неоднаково засвоює навіть одну й ту ж саму релігію - стверджує Арсен Річинський, - бо кожний знаходить у ній щось для себе найвідповідніше, найближче. Кожний розвиває у ній якусь окрему ділянку, залишаючи інші для других народів з іншимим здібностями й іншими запитами. Зрештою ця різниця дарувань, запитів, служінь і дій витворює різнонаціональні типи християнства".
Арсен Річинський, зокрема, ґрунтовно з'ясував своєрідність російського й українського православ'я. Він відкрив шість засад єдности християнства і націоналізму. Зокрема, четверта з них така: створення своєї особливої релігійно-національної культури є природною метою зрілої нації. І це якраз те, певности й усвідомлення чого досі не вистачає сучасному суспільству, а відтак - і свідомости справжньої віри.
Шоста засада також дуже цікава для співставлення з сучасними реаліями: "Християнським духом овіяний патріотизм не визнає ні ялового інтернаціоналізму, ані національного месіянізму, національного еготизму".
Завдання, яке вбачав Арсен Річинський головним для тодішньої української спільности, вочевидь є чинне й тепер: "Відновити давнє українське православ'я з його духовним розумінням християнства, його народницькою структурою, з його світлими традиціями - громадською активністю, релігійною терпимістю і поєднавчою тенденцією". А його головний висновок - надактуальний: "Українська релігійна ідея - це ідея синтетичної християнської культури". В світоглядних особливостях, звичаях, обрядотворчості, мітології, неповторній сакральній архітектурі, мистецтві, церковних книгах (все це дуже фахово описано в окремих розділах книги) автор бачить незаперечне ствердження того що "народ сам стає суб'єктом релігійного досвіду".
Фундаментального значення Арсен Річинський надає проблемі української мови в богослужінні і його арґументацію, підтверджену численними джерелами, годі спростувати як і остаточний висновок: відчуження українського народу від рідної мови вело його до духовного спустошення". Сьогоднішній стан суспільства - явна ілюстрація до даної тези, хоча й ще далеко ще не усвідомлена в своєму страшному змістові.
"Церква, яка допускає мовне винародовлення своїх вірних, втрачає свій авторитет як національної святині" - так стисло формулюють думку вченого автори передмови, екстраполюючи їх на сучасний стан Церкви в Україні й наголошуючи на ролі Церкви, що її Арсен Річинський визначив як могутній ідеологічний інститут в житті нації:
 "Аналіза українського народного світогляду доводить, що безрелігійність у нас - явище привнесене, з народним світоглядом не згідне. Це - симптом духовного полону, небезпечного для самого існування нації. Духовна самостійність, створення власної релігійно-національної ідеології завжди додає народові певности своїх сил і своєї гідности, віру в свою правоту і в своє майбутнє. Навпаки, рабське перейняття чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягає його на службу чужим божкам."
Р.Л.

Нижче подаємо фраґменти з книги.

Без сумніву релігійний світогляд - цебто певний комплекс ідей, защіплюваних народові у низці поколінь - в решті-решт формує національний характер і (разом з іншими чинниками) кладе свою печать на психіку народу. Ось чому росіяни - "білі", "червоні" й всякі інші - завше такі подібні до себе.
Не так давно, викладаючи по російських університетах математику, старалися передовсім узгодити її з духом християнства. Нині її подібно ж "узгіднюють" з комуністичною доктриною. Те саме і в релігійній політиці. Цариця Катерина, касуючи (знищуючи - Ред.) рештки української автономії, взялася ліквідувати манастирі, як останні огнища української національної культури, й конфіскувала церковні та манастирські землі. Проти цього рішуче виступив один із членів синоду, митрополит Арсеній Мацієвич (волиняк з роду), якому "закляпали рота" й виточили справу "За превратныя и возмутительныя толкованія св. Писанія й за посягательство на спокойствіе подданных". Після суду 1-12 квітня 1765р. митрополиту Мацієвичу дали нове ім'я - Андрій Брехун - і замурували 70-літнього старця в Ревельський каземат, де він і згинув (1772 p.). Та ледве минуло півтораста літ по смерті митрополита Мацієвича, і ось - заслано на Соловецькі острови митрополита Василя Липківського з кількома чоловими єпископами. Совітська влада "закляпала рота" 70-літньому старцеві "за превратныя и возмутительныя толкованія"... Одночасно зліквідовано Українську Автокефальну Церкву, як організацію, а потім підпорядковано всі релігійні громади московському митрополитові Сергієві, відновлюючи "єдність благочестя" на всіх просторах СРСР.
Безперечно, їм дуже не досмаку був національний характер УАПЦеркви. Подібно як чеська реформація була плодом духового розвитку народу, так і УАПЦерква повстала, як витвір своєрідної української релігійної психіки, із всіма тими особливостями, якими відрізняється український релігійний світогляд від тисячоліть. І колізія того світогляду з московським була неминуча. Боротьба почалася за Сильвестра Косова, продовжувалася за Мацієвича, кінчилася покищо на Липківському. Совіти можуть терпіти митрополита Сергія (- і знову союз Церкви з державою!), підтримують московське благочестя - з його стадністю (замість соборности), з його показною тихістю й покорою (замість громадської активности), з його проповіддю російського месіянізму, яку можна перевернувши до гори ногами "пришити" навіть до Ілліча...
Натомість УАПЦерква була для совітів ще й тим невигідна, що вона серед специфічно-совітського режиму була виявом здорового бунтарства нації, котра ніяк не годилася на нове уярмлення.
Навіть чужинці захоплювалися сміливими проповідями В. Липківського, що з такою цивільною відвагою виступав проти більшовицької пропаґанди безвір'я й морального занепаду. Тож як йому було не "закляпати рота", коли серед загального пригноблення й зневіри лунав гарячий поклик старого митрополита - "Духа не угашайте! "
Народження УАПЦеркви було не тільки проявом боротьби ідеалістичного світогляду з матеріялістичним нігілізмом. Це був також організований протест переможеного, який не визнає себе рабом. Такої організації більшовики, очевидно, стерпіти не могли. Та по розв'язанню УАПЦеркви в Києві зістала ще її гілка в Америці, й більшовицький часопис "Фермерське Життя" сподівається, що й цю останню "здоровий розум канадійських трудящих українських мас зліквідує так, як зліквідовано її радянською владою в Радянській Україні!". Отже, принаймні вже не таяться, що УАПЦерква зовсім не ліквідувала "сама себе", як то писалося спочатку, а що її таки розігнано Москвою.
Литовсько-польська доба нашої історії завершилася християнізацією українського села в розумінню поширення християнського культу. Останні ж часи - від Берестейського собору 1596р. до Київського собору 1921 р. були періодом засвоєння на Україні християнської ідеології. Цей останній процес привів у нас до створення двох відмінних віросповідних організацій: одна усувала релігійні протиріччя між Сходом і Заходом, примиряючи православ'я з католицтвом; друга визначала шляхи порозуміння православних з протестантами. Цінність обох - в активнім наближенні до ідеалу Єдиної Вселенської Соборної Церкви. Перша - це українська унія. Друга - київська автокефалія. Боротьба між ними (в Америці) - безперечно явище локальне, викликане умовами місцевого ґрунту, - подібно як боротьба українського православ'я з унією у XVI-XVII століттях була спричинена умовами тодішнього часу. Пристрасті втихнуть, і засяє невмирущим світлом лиш те, що має в них правдиву вартість. Те, що прискорить нам поворот Правди, що відсвіжуватиме й вестиме горі серця.
А перед нашою добою стоїть проблема: який виховний вплив на наш національний характер і на направу його від'ємних рис може мати кожна з цих Церков, створених українським народом, отже потрібних йому для виконання його історичної місії?... Та ці питання, пов'язані з історіософською проблемою України, як релігійно-культурного пограниччя, обговорюватиму вже на іншому місці...
З перших днів свого постання Українська Автокефальна Церква накреслює сміливий плян розбудови релігійного життя народу та піднесення нашої церковно-національної творчости. З одного боку, починається праця над створенням нових, часто національних форм культу: запроваджено українську мову богослужіння і відновлюються старовинні церковно-народні звичаї, знищені Москвою й збережені почасти ще тільки в греко-католицькій Церкві в Галичині, розвивається національно-церковне мистецтво. Але водночас внесено струмінь живого духу і в церковний устрій, навіть у внутрішнє життя нової віросповідної організації. Зокрема було відновлено у всій повноті традиційну соборноправність і виборність духовенства, започатковано критичний перегляд канонічного й церковного права, запроваджено навіть нові символічні церковні служби - "Визволення" та "Слово Хресне". Словом, замість бездушного, формально-поверхового офіційного "Цареславія" було закладено основи Церкви - правдивої "Христової громади", яка б жила глибоким та інтенсивним духовим життям творила погідну атмосферу ідейного й морального відродження своїх вірних. І це в нещасній країні, яка щойно перейшла довгу "общеросійську" школу нігілізму та зазнала повоєнної деморалізації.
Було це одним із проявів пробудження інстинкту самозбереження нації, якій загрожувала смерть не стільки від політичного гніту, скільки від духовної порожнечі провідних верств, від браку ідеологічних спрямувань, від викриття давніх цінностей, започаткованого вільнодумною російською інтеліґенцією й довершеного здичавілою більшовицькою солдатескою. Життєздатність націй, як і життєва витривалість поодиноких людей, залежить не тільки від їх фізичного здоров'я та матеріяльного добробуту, а також і від їх духовного наставлення, від їхньої ідеологічної бази та від заховання серед них поваги авторитету. "Без вищого життя для людини взагалі життя нема, й людина готова, як самогубець, власними руками покласти край вузькому й нікчемному життю, позбавленому ідеалів". (Сікорський І. А., професор. Всеобщая психология. - Киев, 1912)
 

***

Як бачимо, здорова сама по собі й корисна думка про особливе призначення кожного народу на світі (відповідно до його національних дарувань і виявленої ним енерґії) відтоді викривилася, відколи кожний лише в своїм народі вбачав Месію й звертався до старих жидівських понять. Месіянська ідея, вірна й глибоко моральна, виродилася в месіянську ідею, фантастичну й несправедливу. Одначе на українському ґрунті месіянська концепція не прийнялася й ширшого відгуку не знайшла, бо не узгоджувалося з особливостями нашої національної психіки й була відхиленням від притаманного нам шляху нашої релігійної еволюції. У цьому ми знов таки відрізняємось і від росіян, і від поляків, у котрих месіянські мрії укорінилися надто глибоко.
 

Шукання справжности

Нове четверте число релігійного студентського часопису "Джерела", що виходить у Луцьку, містить, як завше, чимало цікавих аналітичних та богословських матеріялів. Зокрема привертають увагу "Україна перед Сфінксом Майбутнього" Івана Дзюби, "Віра і знання" о. Веніямина (Новика), "Духовне життя" Марка -Івана Рупніка (уривки з якого ми надрукували в минулому числі "Нашої віри"), інтерв'ю з кардиналом Любомиром Гузаром "До прощення слід доростати" та єпископом Софронієм (Дмитруком) "Рухатися до об'єднання українських церков" та інші. Особлива увага приділена постаті Григорія Сковороди, життя якого залишається таємничо притягальним для сучасників. Не уникає часопис гострих морально-суспільних тем. А Голодомор 32-33 років є саме такою, що потребує глибокого вивчення і осмислення.
Редколегія пропонує також дискусійні матеріяли релігійно-світоглядного пляну. І це ознака добра. Хоча існує очевидний ризик збивання на манівці. Так, цікавий початок статті Івана Головацького "Знелюднення людства", де автор, виходячи з глибинних засад національного світогляду, вияснює такі наріжні початки духовности та олюднення як правда, любов, мир і, нібито не заперечуючи вчення Ісуса Христа, врешті зводить все до примітивного протиставлення українського світобачення вірі і християнству, вступаючи в суперечність не лише з самим собою, а й з віковічним предківським світоглядом, бо за логікою тих висновків ховається звичайний матеріялізм. Закликаючи "пересіяти" Старий і Новий Заповіти, автор ніби забув, що такі наскоки на віру й святині вже робили філософія й ідеологія комунізму. Та й нині є мода на десакралізацію. "Пересіювати" доведеться радше новітні скороспілі теорії та демонічні "віровчення", щоб не потрапити - тут автор каже правду! - під владу чинників і носіїв знелюднення, яких у сучасному світі розвелося безліч.
 
 

Нова книга протоієрея Юрія Мицика

У книзі протоієрея УПЦ Київського Патріярхату, професора, доктора історичних наук ЮРІЯ МИЦИКА "ЗА ВІРУ ПРАВОСЛАВНУ!" - К., Видавничий Дім "Слово", 2004 - зібрано історико-публіцистичні та богословські статті, частина з яких друкувалася в різних виданнях, і зокрема, у "Нашій вірі".
Отець Юрій Мицик належить до тих небагатьох представників духівництва, які активно виступають у пресі. І пише він не лише на історичні теми. Він - природжений полеміст і цією своєю рисою змушує згадати часи Петра Могили, коли українське духівництво спілкувалося й вияснювало проблемні питання в літературній полеміці. Аналітичне вістря його публіцистики спрямоване проти руйнівних псевдорелігійних "вчень", які "викрадають" людину, особливо молодь, з глибокого річища національно-світоглядної традиції і повертають її в зневіру, позбавляючи опертя. Всі ці суперечливі явища і тенденції, серед яких опинилося постсовєтське суспільство, дійсно потребують критичної аналізи насамперед з погляду православної віри і Церкви, що покликана бути відповідальною за свій народ Божий.
Ось як автор визначає у передмові мету цього збірника:
"Для мене є важливим, що наш християнський у своїй основі український народ, який був штучно ізольований від Бога і від Православної Церкви протягом понад 70 років безбожницької влади, і який нині все більше навертається до Бога, пробують завести на манівці окультизму, неоязичництва, магії, "екстрасенсорики" тощо. Як один з наслідків - дезорієнтація частини громадян України в питаннях віри, формування в їхній свідомості еклектичного світогляду, навіть зростаюча аґресивність певного їх сеґменту щодо Православної Церкви.
Всупереч віковічним сподіванням православних вірних України і досі не створено Єдиної Помісної Автокефальної Православної Церкви, православні перебувають у розділенні, вища влада підтримує переважно не Українську, а Російську Православну Церкву (РПЦ), представлену в Україні її філією - УПЦ Московського Патріярхату. Разом з тим вона спокійно дивиться на те, як в Україні безперешкодно множаться різноманітні нові конфесії, в т. ч. й такі, котрі забороняються навіть в найдемократичніших країнах Заходу.
Усі ці проблеми можна було вирішити значно легше, коли б православні віруючі добре розуміли Святе Письмо, Церковну Традицію, розуміли б, що тільки Православна Церква найкраще й найповніше зберегла дух і літеру вчення Христа, коли б вони давали рішучу і одностайну відсіч всім спробам наступу на Православну Церкву... Доводиться братися за перо, тим більше, що загроза нависає не тільки над нею, але й християнством взагалі."
Другу частину книги складають нариси, написані на основі дослідження, нових, раніше не відомих матеріялів з історії Київо-Могилянської Академії. Пропонуємо читачам один з цих нарисів.

Не так давно з ініціятиви Благовіщенської парафії була видана книга "Десять святих Києво-Могилянської Академії" (К., 2002), але вже коли вона була майже готова до друку, виявилося, що є ще один святий - вихованець "Могилянки" - св. Софроній Іркутський (в миру - Стефан Кришталевський). Нарис про нього вдалося вставити у згадану книгу буквально перед виходом її з друку. Подальший пошук в літературі, канонізації останнього часу значно розширили коло святих, вихованців чи педагогів, Київо-Могилянської Академії, особливо останнього періоду її існування і (1817-1920 pp.). Нині встановлено 23 її святих! Настав час готувати нову книгу з розповідями про житія ще 12 святих, про яких наші парафіяни ще не мають достатньо повного уявлення. Про деяких з цих святих мова піде нижче.

Святитель Філофей

Святитель Філофей (у схимі - Феодор) походив з українського православного шляхетського роду Лещинських. Він народився у 1650 p., і при народженні йому було дане ім'я Федір. В юності вступив до Київо-Могилянської Академії і успішно її закінчив. Одружився, після чого був висвячений дияконом, а потім і священиком. Служив на парафії, але раптова смерть дружини обірвала звичний плин життя. О. Федір постригається в ченці в Київо-Печерській лаврі, через деякий час став економом цього славного манастиря, а у 1701 р. його було призначено намісником Свято-Успенської Свенської обителі. Сучасники відзначали молитовну ревність о. Феофіла, його адміністративні здібності. У зв'язку із запустінням Тобольської катедри внаслідок смерти владики, цар Петро І своїм указом звернувся до київського митрополита Варлаама (Ясинського) знайти гідного кандидата. Спочатку було вирішено подати кандидатуру св. Димитрія (Туптала), якого вже й висвятили в єпископи, але він через хворобу не зміг поїхати в далекий Сибір. Тоді цей святий порекомендував замість себе архимандрита Філофея, якого й було висвячено у січні 1702 р. Хіротонію здійснював однокурсник святителя по Київо-Могилянській Академії - Київський митрополит Стефан Яворський.
Того ж року святитель Філофей у супроводі невеликої групи помічників прибув до Тобольська, де був непочатий край для роботи. Основна маса населення, розкиданого по безмежних сибірських просторах, була язичниками або буддистами, місцеве духовенство було малоосвіченим, і тому святитель в першу чергу зайнявся місіонерською діяльністю. Без коштів це було важко зробити, і він наполегливо добивався допомоги від царя та його уряду. Дещо вдалося здобути, але намір відкрити Духовну Академію на зразок Київо-Могилянської не знайшов належної підтримки. Можна було відкрити тільки початкове училище. Але у даному випадку святитель пішов проти царської волі і заснував у 1703 р. при своєму домі греко-латинську школу, яку утримував переважно своїм коштом, посилав задля книг у Київ спеціяльних гінців. Він зібрав досить велику власну бібліотеку, різні частини якої він заповів своїй Тобольській школі, Київо-Печерській лаврі та Чернігівській єпископській катедрі. Він мав літературний талант, свідченням чого є його листи й проповіді.
Надзвичайно важливим було те, що святитель добився від царя створити церковний хор із засланих українців, на що цар дав дозвіл під відповідальність митрополита. Таким чином у 1704 р. в Сибіру виник перший хор з українських засланців. Одночасно він заснував театр у Тобольську за зразком Київо-Могилянського, який активно діяв на початку XVIII ст.
Святитель вів активне церковне будівництво, і за роки перебування на митрополичому престолі виросло понад півтисячі храмів, а катедральний Софійський собор був перебудований в українському дусі, тут же був поставлений українськими майстрами прекрасний іконостас.
Особливо ж велику увагу святитель приділяв місіонерській діяльності. Зокрема, він здійснив численні поїздки по Сибіру, навертав у православ'я якутів, тунгусів, вогулів та остяків, відбирав найталановитіших хлопчиків для навчання у Тобольській школі, відкрив першу духовну місію на далекій Камчатці, клопотався про російських полонених у Китаї. Владика відзначався добрим, лагідним характером, не шкодував зусиль у справі поширення Христової віри. У 1711р. він тяжко захворів, прийняв схиму і пішов на спокій у Свято-Троїцький манастир в Тюмені, котрий сам же й заснував. Його замінив на катедрі у 1711 - 1715 pp. інший вихованець "Могилянки" - св. Іоан (Максимович).
Святитель Феофіл дуже тужив за рідною Вкраїною і мріяв повернутися на Батьківщину у разі одужання. Святитель дійсно одужав, але до Київа йому судилося повернутися тільки на короткий час на богомілля у 1716 р. Новопризначений губернатор князь Гагарін запропонував йому очолити місіонерську діяльність у пониззі р. Іртиш, що святитель і виконав. Деякі поїздки він здійснив разом з св. Іоаном (Максимовичем). Коли останній помер, то схимонах Феодор був змушений за царським указом повернутися до керування митрополією і ще п'ять років успішно трудився на цій ниві з липня 1715 до лютого 1721 р.). У 70-річному віці він пішов на спокій у той же Свято-Троїцький манастир в Тюмені, звідки писав листа до Феофана Прокоповича з проханням допомогти йому, "хворому і убогому", повернутися на Батьківщину. Однак смерть застала його в Тюмені. Святитель преставився 31 травня 1727 p., і був похований біля Свято-Троїцького манастирського храму. Згідно з заповітом його тіло було поховано напроти входу, "дабы мимоходящие попирали прах ногами". Пізніше було виявлено нетлінність його мощей. У наш час святитель Філофей був канонізований.
 

ВАСИЛЬ РОМАЩУК. СПОГАДИ ПОРУЧНИКА "ЧОРНОТИ": біографічний нарис. Запоріжжя, 2002

Автор оцих споминів живе у Запоріжжі, а народився 1926 р. у селі Облапи Ковельського району на Волині. Юнаком брав участь у національно-визвольній боротьбі як воїн Української Повстанської Армії - на теренах Волинського Полісся та Берестейщини. Потім пізнав неволю сталінсько-беріївських таборів. Наперекір усьому - пораненню, тортурам, холоду, голоду, нелюдським умовам існування - вижив, щоби в наш час заявити: "я вдячний Господу Богу, що Він мене до сих пір зберігає".
Зауважимо: нині пан Василь очолює на козацькій землі Запорізький Кіш ОУН-УПА.
Ю.Хвалюш,
м. Луцьк

 Фактично УПА припинила існування у Волинській області на кінець 1945 року. Проте більшість стрільців розформованих повстанчих відділів ще довгий час продовжували боротьбу в лавах збройного підпілля. Славою вкрили свою землю і полягли смертю героїв!!! Вони чекають, коли вдячні нащадки відновлять їхні імена та могили. Адже загинули ці прості хлопці - селяни, робітники, студенти й навіть школярі за свою й нашу волю та незалежність.
Як бачимо, Московський комунофашизм за всяку ціну вирішив знищити саме боєздатну і чисельну групу УПА на Волині, не рахуючись із великими втратами зі свого боку. Що йому за допомогою бронетехніки, артилерії, літаків удалося. А воїни УПА боронилися, ходили в контратаки і гинули найкращі. Слава їм!
Після знищення групи УПА як військової сили на Волині, більша частина вела жорстоку боротьбу в підпіллі. Не на життя, а на смерть стояли досить довго. Так, крайовий провідник "Ярий" (Василь Сементух) аж до 1954 року. То мій дядько. А мати моя, Наталка Володимирівна Ромащук, була в нього глибоко законспірованою зв'язковою. Зі звітом до "Лемеша", командира УПА після смерти Романа Шухевича, ходили "Марічка" й "Орлан". Марічка потім у США написала в 28 томі Літопису ОУН -УПА, що "Ярий" на той час був провідником ОУН Волинської та Берестейської областей. Вона написала, що на неї "Ярий" справив добре враження. Вона його назвала "Останній із могікан". Коли "Орлана" і "Марічку" підступно заарештували, вона в тяжку годину свого життя згадувала "Ярого". Та його й боївки вже не було. Вся група на чолі з "Ярим" загинула. У селі Буцин Старовижівського району. В нерівному бою з у десятки разів переважаючим ворогом. Енкаведисти запалили хату, де знаходився "Ярий" з боївкою. Виходу не було. Дівчина засіла біля кулемета, прикриваючи відхід друзів з палаючої хати. А "Ярий" зі своїми побратимами відходив, відстрілюючись, у бік лісу. Ворог хотів узяти "Ярого" живим, стріляючи шквальним вогнем по ногах. Ворогам вдалося всіх трьох покласти. Була безвихідь. Та щоб не здатися живими в руки ворогові, вони вирішили покінчити з життям. Пролунало три пістолетні постріли. У той же час рухнула на хаті палаюча стріха і навіки замовкли славна дочка України. Відважна кулеметниця.
А загинули:
Василь Сементух, син Антона, псевдо "Ярий", 1921 року народження, село Облапи.
Степан Бабалицький, син Митрофана, псевдо "Ярема", 1931 року народження.
Віра Королюк, дочка Василя, псевдо "Христя", 1923 рік народження.
Олександер Корпун, син Мефодія, псевдо "Кравченко", "Давид", 1926 рік народження село Ніци.
Ця трагедія сталася 17 січня 1954 року. Вся група "Ярого" загинула з ним геройською смертю.
Ворог торжествував - нарешті то була перемога над непокірною Волинню. І довго московсько-більшовицькі кати глумилися над мертвими героями. Возили їх по селах і щоразу перевдягалися. Схилимо голови перед цими героями-мучениками, яких ворог боявся і мертвих і мучив їх навіть після смерти. Слава їм!!!
Я звертаюся до всіх патріотів, до всіх патріотичних партій. Від імени тих, які лягли на півдорозі, не дійшли до кінця. Від імени тих, що загинули в ҐУЛАҐах: "Не діліться, не ворогуйте між собою, єднайтеся! Бо єдністю ми зміцнимо державу Україну і її могутність. А якщо ні, то будете там, де були ми і нас єднали, де лягли кістками мільйони наших патріотів".
 

Степан СЕМЕНЮК
На етапах "необъятной родины"
Із спогадів - ІІ. 40 - 50-ті роки

Після помилування, наступного дня, до нашої камери завітало тюремне начальство з начальником тюрми. Привітавши "с помілуванієм", пообіцяли нас підгодувати і вислати до лаґерів. Ставлення, в порівнянні зі смертниками, дещо змінилося. Нас почали випускати на прогулянку, де можна було зустріти інших в'язнів. Від них, зокрема, довідався, що в слідстві застосовували наркозу, бо коли людина після наркози отямлюється, то відповідає на запитання правду в своїй несвідомості. Це за розповідями в'язнів тюрми №1 в Рівному.
Десь під кінець квітня /?/ нас вишикували в етап. Я був властиво босий і тільки в літньому піджаку. Друг Янчук подарував мені свої чоботи, ще хтось дав старого бушлата. Вигнали нас із камер, поставили в чвірки, оточили солдатами і собаками. Кожний конвоїр мав на плечах "вещевой мешок". Начальник конвою голосно "прєдупрєділ": "Ідті ровно, ноґу ставіть твьордо, кто споткньотса ілі впадьот, уже нє поднімєтса, конвой будєт стрєлять без прєдупрєждєнія".
Загнали нас на вокзал і всадили до товарного пульманського вагону. Дали по сухій рибині і сухареві. На вагоні білою фарбою /чи крейдою або вапном/ великими літерами був напис: "Врагі народа". Через Київ привезли нас до Дніпропетровська на пересильну тюрму. З усього видно, що були то колись манастирські будинки. В одному приміщенні зібралося мабуть кілька сотень в'язнів зі всієї "родіни" і Східньої Европи. Тут були всі "язици". Якийсь український інтеліґент закликав нас до культурної поведінки, бо ми політичні в'язні, а не криміналісти.
Тут теж пройшли "санобработку". В лазні був, як старі в'язні казали, наглядач "ісполнітель", дядя Пєтя. Він все кидав: "Становісь по два, по два!" Хтось із задніх сказав, що він один. "Всьоромно по два", - бурмотів дядя Пєтя, який ніколи не підводив очей від підлоги.
Через кілька днів синьоголові почали викликати на етап. Знов товарні пульмани з нарами. На нарах розмістилась кримінальна "еліта", наволоч, старі лаґерники. "Санузєл", для віддавання природі дані, був зроблений із дерев'яного лотка і всаджений в щілину між дверима і стіною, через що двері не зовсім зачинялись, а надворі досить холодно.
Так нас довезли до Новосибірська і просто з вагонів погнали до лазні, "на санобработку". "Санобработка" , як і в Дніпропетровську, полягала в митті тіла одним тазом води і голенні волосся під пахвами і на нижній плоті.
З лазні погнали просто до вагонів. Був це особливо тяжкий етап. "Провєрка" відбувалася двічі - вранці й увечорі. Конвоїри бігали з молотками по даху вагону, лазили під вагонами, обстукуючи дах, підлогу і стіни. А найгірше було, коли відчиняли трохи двері і кричали: "Провєрка, розбєрайсь доґола, одєжду оставіть по одной сторонє і всєм пєрєйті на друґую сторону ваґона!"
Після такого в вагон вривалися солдати, перевіряли одяг, перемішували його, переганяли молотками нас в протилежну половину вагону і "щіталі", вділивши не одному молотка /дерев'яного/.
Етап цей закінчився на пересильному пункті в Тайшеті Іркутської области. Боже мій! Скільки тут люду! Щоденно привозять нових і щоденно вивозять в колонії, розсташовані при залізниці Тайшет - Усть-Кут. Нашу групу привезли до колонії 41. Вигнали з вагонів перед лаґером, посадили на землі. Лаґерне начальство в супроводі "зсучених" криміналістів приймало нас. Для людей звичайних був то незнаний світ. Помічники начальства, битовики-криміналісти, ходили поміж нами і запитували:
- Жулікі єсть?
- Вори єсть?
І відразу заводили знайомство....
Для нас частина зони була відгороджена від побутових високим щільним тином із дощок.
Так склалося, що на нашій частині, "враґов народа", опинилась хліборізка. Коли йшли по хліб, то наглядачі і їх помічники-"битовики" робили коридор, сподіваючись, що ми будемо робити напад на хліб...
Мене притулив до себе Олександер Кручко з Буковини, чудовий столяр. Ми робили начальству і конвоїрам меблі, гардероби, буфети, комоди тощо. Іноді нам дещо за те перепадало. Бригадиром був Сибіряк з Новосибірська, який за відмову взяти зброю за релігійними мотивами, дістав 10 років ІТЛ.
У виробничій зоні вагони перекачували в'язні, було тяжко, бо підшипники для коліс ми робили з модрини.
Був випадок, що один в'язень з виробничої зони втік. Нас перестали виводити на роботу. По кількох днях привезли його тіло, погризене собаками, зігнали нас на подвір'я, казали іншим лаґерникам нести його перед нами, а начальник охорони кричав:
- Ето ожідаєт каждоґо, кто посмєєт бєжать..
Продовження в наступному числі
 

У сиву давнину якось дракон Горивогонь захопив усі долини, гори й тропічні ліси. Він кидав блискавки на ящурів, черепах, дельфінів і носорогів, утоптував у землю черв'яків і стоніг, одним подихом спалював метеликів, жучків і павучків.
- Геть із моєї землі! - погрожував Горивогонь. - Ви прийшли з океанів, то й ідіть туди!
Всі, хто міг, тікав до океану, а інші гинули у вогні.
- Я висушу моря й ріки! - обіцяв лютий Горивогонь. - Я перетворю Землю на маленьке Сонце, і воно горітиме в небі блакитною зірочкою.
- Ти й мені вже погрожуєш? - обізвалася володарка морів, рік і океанів Джерельна. - То знай, ти можеш спопелити землю, але не вип'єш усіх морів до дна.
- Ось побачиш! - гукав на те Горивогонь і дихав полум'ям, від якого пересихали річки й озера.
Горивогонь наказав своїм братам вулканам піднятися з дна океанів.
Застогнала країна Океанія, а в небо здійнялися міріяди морських краплин. Горивогонь знав, що в одній з таких краплин ховається безсмертя Джерельної. Він ловив їх пащею і кричав переможно:
- Ось де вона, та чарівна краплина! Зараз я її проковтну - і Джерельна загине.
Та краплини перетворювалися на маленькі хмаринки пари, вилітали з драконової пащі й знову поверталися до океану.
Доки билися Дракон і Джерельна, дельфіни втекли до невеличкого острова, куди ще не долетів вогонь Дракона. Слідкома приповзли й черепахи.
- Доведеться тут жити, - вирішили черепахи, бо вони не могли довго плавати в океані.
- А ми навіки залишимося в океані, - сказали дельфіни. - Якщо Горивогонь побачить, що ми можемо жити без суходолу, він вгамується й покине нашу Землю.
- Жаль птахів, - мовили на те черепахи. - Усі вони загинули у вогні дракона. А без птахів не буде й неба над нами.
- Як же нам урятувати небо? - запитали дельфіни. - Порадьте: ви довго живете на світі і тому наймудріші серед звірів.
- Ми були першими й останніми черепахами, які ще бачили живих птахів, - відказали на те черепахи.
Минали дні, але ні дельфіни, ні черепахи не могли придумати, як їм врятувати небо.
- Ми безсилі допомогти небові, - вирішили черепахи.
- І ми нічим не можемо зарадити, - сказали дельфіни.
- А я можу врятувати небо! - вигукнув найменший дельфін, якого звали Серпокрильцем. - Це дуже просто. Треба тільки захотіти. Дуже-дуже. Найдужче за все на світі.
- А як ти це зробиш? - здивувалися навіть мудрі черепахи.
- Я стану першим птахом, і всі мене називатимуть Серпокрильцем
вигукнув щасливий дельфін. Він зринув з води, хвильку протримався в повітрі, а потім змахнув ластами й несподівано для всіх злетів у небо.
Здивовані дельфіни й черепахи помітили, що небо враз поголубіло, а в ньому ширяє дивовижна пташка з чорними блискучими крильми, білими грудьми й коротким хвостом, схожим на хвіст дельфіна.
- Прощавайте! - гукнув до дельфінів і черепах Серпокрилець, промчав над маленьким островом і швидше вітру полетів до берега.
- Де ж він зів'є своє гніздо? - бідкалися дельфіни. - Дракон знищив усе живе на землі, і Серпокрилець не знайде для свого кубельця жодної травинки.
Відважний Серпокрилець помітив на голому скелястому березі глибоку нірку, яка й стала його рідною домівкою.
Під блакитним небом, яке врятував Серпокрилець, з'явилися нові птахи і звірі, а на землі виросли нові ліси й квіти, але він так і живе в нірці скелястого берега океану.
 

Жили в Києво-Печерській Лаврі два монахи: Тит та Євагрій. І були вони такими однодумними друзями, що уся братія дивувалась.
Але людиноненависник диявол не міг того терпіти і почав сіяти між друзями розбрат. І так він хитро їх намовляв один проти одного, що вони його проминали, а сердилися кожний - на друга свого.
Малий вогник загасити легко. Але брати не загасили ворожнечі на початку водою смирення, не попросили один у одного прощення, от вогник і розгорівся у велике полум'я ненависті. Душі братів гинули, їхні ангели гірко плакали, а біси з того раділи.
Усі монахи зі сльозами благали Тита з Євагрієм примиритися, згадати Суд Божий і свою вічну долю - але даремно: колишні друзі стали тепер ворогами (а все через те, що слухалися намов диявола й не виконували заповіді Христа!).
Раптом сталося так, що Тит сильно занедужав. Тоді розкаявся він перед Господом і зруйнував усі демонські твердині, бо захотів примиритися з колишнім другом своїм. Він послав одного ченця переказати Євагрію такі слова: "Прости мені, брате, Бога ради, що я образив тебе гнівом своїм!".
Але Євагрій, почувши смиренне вибачення Тита, не тільки не простив, але й прокляв друга свого.
Монахи ж, побачивши, що Тит уже вмирає, сказали один одному: "Притягнемо сюди Євагрія. Може коли він побачить свого друга в обіймах смерти, то змилується над ним, адже й сам він завинив і перед ним, і перед Богом. Невже не розкається й не примириться з братом?".
І вони потягли Євагрія силоміць. Тит же, як тільки побачив старого друга, зібрав останні сили, впав Євагрію в ноги та з плачем промовив:
- Прости мені, брате, і благослови!..
Але той відвернувся від друга перед усіма і сказав люті слова:
- Не прощу тобі ні в цьому житті, ні в майбутньому.
Тільки-но він вимовив це, як упав мертвим.
Великий жах охопив братію, аж тут нове диво вразило їх. Хворий на смерть Тит устав зовсім здоровим. Браття оточили його, і він повідав їм дивовижне:
- Коли ви привели до мене друга, і я поклонився йому, а він відвернувся від мене, я побачив грізного Ангела з вогненим списом. І коли брат не простив мені, він вдарив його цим списом, і той упав мертвий. А мені ангел подав руку й підняв мене, і я відчув себе здоровим.
Так Господь завжди милує тих, хто прощає. Хто шукає мир зі своїм ближнім, той знаходить мир із самим Богом.
 

Молитва святого Єфрема
(для дітей)

Господи, допоможи мені
не вимагати, щоб усе
завжди було по-моєму.
(Доземний поклін)

Господи, допоможи мені
любити своїх ближніх.
(Доземний поклін)

Господи, вбережи мене
від заздрости
та допоможи зрозуміти
мої помилки.
(Доземний поклін)
 

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО

"І перепливаю Рось до себе"
З нової книги вибраних віршів "Батиха"

У нас був найкращий
у світі вітряк
бо з нього я бачив
найкращий світ
Поверни мені доле
той світ чарівний
і я подарую тобі
великий музей

У нас був найстарший
у світі вітряк

Самооаналіз

Ми такі слухняні -
 нас лупцюють,
 нас батожать
і поплічників
 з нас множать,
ми ж ані мур-мур...

Ми такі слухняні -
 в нас украли мову,
 в нас украли душу
і віками
 душать-душать,
ми ж ані мур-мур...

***
При місячнім сяйві
батькової хати

при місяці?

Ні - при стіні
що сяє місяцем
зокола
і світить
прямо в душу...

Тепер ти знаєш
коли ніч?

***
Подивися на них
у кожного на чолі
печать недбальства

очі скляні
як байдужість
на місці серця
кулак брехливої клятьби

одне тільки й видно
одверто:
червоний язик
із якого злітають
зграя за зграєю
чортики безголові

Не кажи словоблуди
це їм почесно
ще й пишатися будуть
 

***
Нам на шию наступили,
А ми ще ж і важим:
- Поможи, Боже,
і нашим, і вашим.

Нас на той світ заганяють,
А ми й досі важим:
- Поможи, Боже,
і нашим, і вашим.
 

***
Прийшов я до Дніпра -
і світ мені піднявся,
і я тоді подумав:
"Чого ж ускрізь так темно?"

***
Пробігли буйні коні,
промчали, як орли,
за ними сунуть свині
і риють поле бранне.
 

Крем'яхи на піску

Крем'яхи на піску
Розкину,
Один візьму
Підкидатиму,
Всі решта хапатиму
І всі половлю,
Поспію усі ухопити,
Жодного не розгубити,
Не стратити...
А білий пісок
Крізь пальці тектиме,
Неначе вода...
Н-да...
Гляну на купу хат,
Що зосталися
На моєму кутку, -

Крем'яхи на піску.

Світло

І знову над горою світло,
Таке яскраве світло над горою.
Ще ніби ж сонце не зійшло,
То хто ж на обрії там світить?

Воно так рідко в сон приходить
І світить лиш у далині.
Але до себе щиро надить,
Коли невитерпки мені.

Воно яскраве аж блакитне,
Світило, що гука за обрій.
Чи то моя Зоря провідна,
Чи Божий знак - на добре?

***
Хай ніхто мені не каже
а літаки вертольоти й ракети
так само згубно збурюють
наше живе повітря
як моторні човни й катери всякі
невелику річку

Як від катерів хвиля прибою
руйнує живі береги
так від літаків вертольотів ракет
хвиля прибою руйнує
усе живе на Землі
на цьому єдиному березі життя
у такому великому
космічному океані
 

Йонасові Стрелкунасу
Скільки років ми віддали!
Кому?
Скільки крові ми пролили!
Защо?
Скільки забрали в нас душ?
З якої ради?
Скільки убили в нас дум!
З якого права?!

***
Із пахощів хліба
Із виспіву лісу
мамина мова
на наших вустах

***
Треба знати
кого спитати
хто може добру
пораду дати
треба знати
від кого
добра чекати
То й будеш
мудрий
Ти

Треба знати
звідки повіє
свіжий вітер
треба знати
звідки прийде
чесний дощ

***
І мама і тато
приходять до мене
коли я чекаю звуку
коли я шукаю слова
коли я жадаю духу

вони мені світять
вони мені радять
вони мені...
Господи де ж вони?
Заспокойся не тривожся -
І вони неодмінно прийдуть
коли ти шукатимеш
кольору звуку слова
коли ти жадатимеш духу
 
 

***

А мій погляд чіпкий
перепливає Рось
хапається за коріння
що мочить верба у воді
поволі збирається на кручу
і дивиться чи далеко вона -
за скільки невигаданих літ
за скільки невиміряних верст
за скільки незбулих мрій

На коліно сідає блакитний метелик
із вишневими очима
й моргає веселими крильцями
- Та ну тебе! - кажу я метеликові
а сам плигаю із кручі
і перепливаю Рось
до себе

До себе
До себе...
 

Батькова гора

Це вершина його мудрих літ:
мені йти і йти, поки й світ,
і слухати батькових солов'їв,
щоб дійти до вершини її.

А ми просо сіяли

Діти стають
у дві стіни.
То одна стіна
співає
і наступає,
то друга стіна
співає
і наступає.
Отак і грають:
то та, то та стіна
співає
і наступає-відступає.
Аж поки
Зійдуться докупи.

І так споконвіку...
 

***

Ми йшли
й співали славень -
гімн співали...
нас брали,
засилали,
мордували,
а ми співали...

Тепер нам кажуть -
то співайте!
А ми замовкли
й мовчимо,
і згадуєм,
як ми ішли
й співали славень -
гімн співали...

***

Сині сходи
до золотого саду...
Ось тут, моя доле,
я трохи присяду.
Присяду, подумаю
та й далі піду...
Така синя стежка
у золотому саду
 

***

І він сказав
- якось незручно стояти
коли в усіх
зігнуті спини
як ті обручі

Він озирнувся довкола
і ще сказав:
- леле як гидко стояти
посеред зігнутих спин!..

***

Приходить Нулик
і лізе
в чужий вулик

хоч і не забере
медку
але ж погидить
поглумиться
потопчеться
чужий кум
 

***

Мій пращур далекий
Пустив стрілу
та й ліг відпочити,
а та стріла
мені влучила в серце
і не дає заснути.
 

У новій книзі Євгена Сверстюка "На хвилях "Свободи", Луцьк, "Терен", 2004, читач знайде есеї і статті, що звучали в етері радіостанції "Свобода" впродовж 1968-2004 років. Частина з них друкувалася в пресі.
Як в часи "самвидаву", так і в нинішні, глибокий і уважно чесний погляд Євгена Сверстюка на процеси, що відбуваються в суспільстві і в самій людині, привертає увагу мільйонів радіослухачів і читачів в Україні та за її межами, свідчать численні листи на українську "Свободу", яка нещодавно відсвяткувала своє 50-ліття.
 

"Перша проблема в посткомуністичному суспільстві - зневтралізувати напівправду, напівграмотність, вульгарність і фальш інтерпретацій совєтського часу. Тут проблема інформації - культурної і коректної.
Покоління, яке не пройшло азбуки релігійної освіти, залишається напівосвіченим і напівкультурним. Релігія дає не лише ґрунт - вона дає культурі дух і висоту. Нині повернення до джерел веде не прямо через Біблію, а через тисячолітні дороги, які ми пройшли - через історію і культуру.
Поєднання віри з наукою могло б дати орієнтацію для сучасної дезорієнтованої людини. Не забуваймо, що саме велика вірність святині і вірність принципам, а не обізнаність в історії і теорії витворила тип творчої духовної особистости. Тривожне нагадування Вашинґтона: "Небо ніколи не усміхнеться сприятливо нації, яка нехтує вічними правилами порядку і права, самим Небом установленими" - звучить застережливо навіть в порожнечі."
 

Київ, 28 вересня 2004 - до столиці України прибули двоє французьких паломників, які за п'ять з половиною місяців здійснили піший перехід з Франції в Україну, пройшовши загалом 4000 кілометрів через 9 країн Европи.
Подружжя Местелянів вирушили у пішу подорож 12 квітня цього року з містечка Везле, знаменитого своїм манастирем. Це їхнє п'яте паломництво. Клавдія і Робер зустрілися в 1997 році дорогою до еспанської Компостели, відомого місця паломництва. Напередодні Робер, полковник французької армії, втратив свою першу дружину, яка померла від ракової хвороби.
Клавдія, з якою Робер побрався пізніше - зі Швайцарії. Їхньою шлюбною подорожжю стала проща до Люрду взимку 1998 року.
Під час паломництва до Київа Робер і Клавдія Местеляни пройшли Швайцарію, Німеччину, Австрію, Угорщину, Словаччину, Чехію і Польщу.
"Прийнявши близько до серця минулорічний заклик Папи Римського Івана Павла ІІ про служіння християнській Европі, християнським цінностям, ми з Клавдією хотіли щось зробити. Але що ми можемо? Ми слабкі, ніхто нас не знає. І тоді ми згадали Старий Заповіт, згадали, як малий Давид подужав богатиря Ґоліята за допомогою камінця з потоку. І ми вирішили пройти через країни Східньої Европи, які стали членами европейської сім'ї, пішки молячись".
Своє паломництво "Дорога Европи" подружжя Местелянів не завершило Польщею, а продовжило ходу до України, тому що для них Україна - частина Европи і вона дає їм додатковий урок духовности.
Своїм паломництвом з Франції до України подружжя Местелянів прагне об'єднати двох святих - покровителів Европи: Святого Бенуа (Бенедикта) на заході і Святих Кирила та Методія на сході в єдину Европу. "Щоб, як просить цього Святий Отець, Европа дихала двома легенями і щоб одним голосом звертатися до Бога", - говорить Клавдія Местелян:
Робер Местелян каже, що ідея єдиної Европи була проголошена трьома християнами - Конрадом Аденауером, Ґаспері і Робером Шуманом: "А тепер ми є свідками ослаблення християн, яких повністю розчавили фінансисти. Ми закликаємо християн випростатися, голосно виявити свою віру в Бога. Христос - єдина надія Европи."
В Україні вони зустріли більше простоти і сердечности. Зокрема, завдяки перекладачеві з радіо "Свобода" Тарасові Марусику. Але скрізь вони відчували руку Всевишнього. Посеред тротуару на Хрещатику двоє паломників зупинилися і запропонували "помолитися разом"...
За www.radiosvoboda.org
 

До редакції "Наша віра" надходять вдячні листи читачів, що прочитують газету від першої до отсанньої сторінки. Поза тим, газета досить сиротлива на ринку друкованої продукції. Якби не радокторка "Соняшника" Леся Воронина, то можна було б сказати, унікальна в Україні культурологічно-релігійна газета, яка виходить вже 15 років, не привернула до себе уваги української преси. Вона цікавиться подіями церковного життя, але не духовними проблемами.
Наведемо для прикладу дві згадки про "Нашу віру".
"Скільки видань зменшилился в обсягу, зіщулилися, з місячника стали двомісячні або й зовсім перестали виходити! Тривають на плаву буквально одинці, як от газета "Наша віра" - щоразу опозиційна до Церкви, до кожної з Церков (запитати б звідки гроші? Як не на цьому світі, то на тому спитають!)". Сергій Білокінь (Кур'єр Кривбасу, червень, 2004, стор. 147)

"Наша віра", яку редагує Є. Сверстюк, що виходить при патріярхії УАПЦ у Київі й традиційно підтримується В. Ющенком, - у даному випадку насамперед газета, а вже потім друкований орган певної церкви." ("Дзеркало тижня", №37, 18 вересня, 2004, стор. 17, Катерина Щоткіна).

Отже, доведеться ще раз пояснити статус "Нашої віри" (про заснування якої була стаття в попередньому числі). В перші роки газета підтримувала і висвітлювала життя УАПЦ. В 1992 р. (після об'єднання) редактор опублікував пояснення, що "Наша віра" не є органом Церкви і ніколи не отримувала фінансової підтримки від жодної Церкви. Вона незалежна конфесійно, а залежна від СЛОВА. Між іншим, церковну газету повинен редагувати священик. "Наша віра" публікує добрих авторів різних конфесій.після прихістку в приміщенні Національного музею ім. Т.Шевченка редакція, на пропозицію патріярха УАПЦ Димитрія, перемістилася в Патріярхію УАПЦ, де їй відведено кімнату без усяких попередніх умов. Твердження про фінансову підтримку газети від бльоку "Наша Україна" безпідставне. Вірно те, що газета постійно підтримує Віктора Ющенка - просто як першого політика, чиї християнські принципи не підлягають сумніву.
Нині людям дуже важливо допомогти розрізняти справжнє і підробку, бо живемо в світі фальшивому. А фальшивість і лицемірство в релігії значно гірше, ніж атеїзм.
 

Шановна президіє! Шановні народні депутати!
Два останні тижні ряд українських політиків, журналістів розповідали, що треба їсти і що треба пити, щоб у цій країні вижити й не вмерти.
Подивіться на моє обличчя, прислухайтеся до моєї дикції - це одна сота тої проблеми, яка в мене була. Подивіться добре, щоб і з вами цього не сталося.
Я звертаюся до хлопців з Адміністрації Президента, які радять кожен шматочок сала запивати ста грамами горілки. Хлопці, не дивлячись на те, що ви в тому таборі, але той табір живе за такими принципами і за такою мораллю, що вас викинуть, як викинули Хорошковського, Волкова й десятки інших. І сто грамів за кожним шматочком сала вам не допоможуть.
І мова, друзі, йде сьогодні не про кухню буквально - мова йде про українську політичну кухню, де замовляються вбивства, і тільки стоїть питання: яким чином?
Ви пригадуєте, як у цьому залі в 1998 році ще ходив Вадим Петрович Гетьман, живий? Хто його вбив? Президент Кучма заявляв, що це справа його честі, що Генпрокурор дасть відповідь на питання, хто його вбив, проходить час - відповіді немає. В 1999 році тут ходив В'ячеслав Чорновіл, - хто його вбив КамАЗом? Ми начебто не знаємо... І в 2000 році на тому балконі сидів Ґонґадзе, вів політичний репортаж, - хто йому відрізав голову? Два з половиною роки тому в цьому залі Олег Олексенко ходив, - хто його отруїв?
Не питайте, хто наступний. Наступним буде кожен із нас. І коли стоїть питання, як доля обійшла мене, - просто не та доза, не той час, і мої ангели тоді не спали. Оце мені допомогло втриматися за цей світ.
І давайте зробимо два уроки. Урок номер один. Я би дуже хотів, друзі, щоб ми отримали відповідь правову, хто це зробив і хто цей убивця. Але ви добре знаєте, хто цей убивця. Убивця - це влада. І ніколи нинішній Генеральний прокурор не дасть відповіді про те, хто вбив Ґонґадзе, хто вбив Гетьмана, хто зробив замах на багатьох інших. І тому я був дуже здивований, коли дізнався, що Президент Кучма розпорядився відкрити кримінальну справу за фактом мого отруєння. Я не вірю цьому Генеральному прокурору. До чого вони домовилися? Ви задаєте питання - ті, на які не збираєтеся відповідати.
Нам треба зробити політичний урок. А політичний урок, шановні друзі, полягає в тому, що... Леонід Макарович Кравчук пропонує стати на коліна перед українським народом. Кому треба стати, Леоніде Макаровичу? І треба довго стояти, щоб кожен із 47 мільйонів вибачив. Але я пропоную інше. Звертаюся до вас, мої дорогі народні депутати. Зробіть маленький подвиг, зараз, сьогодні, із цієї секунди. Хоча б на один сантиметр щодня вставайте з колін. Як встає аграрна фракція, як встає частина хлопців із НДП, як встає фракція "Центр". Вас тут набагато більше - здорових і відповідальних людей. Зробіть цей маленький подвиг заради України - і ви побачите демократичну країну з вільною і заможною людиною. Я просив би вас: не забудьте цього другого уроку, щоб він вас не догнав.
 

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

На важкій дорозі, що нею простує наш народ у коло вільних країн демократичного світу, перед усіма громадянами України, а отже й перед нашою церковною спільнотою, постає надзвичайно відповідальне випробування - вибори нового президента. Коротка історія новочасної Української держави, як і наше давнє минуле княжих і гетьманських часів, історичний досвід світової цивілізації засвідчують нам величезну вагу національного лідера в зламні, кризові часи. Ми ж переживаємо нині справді унікальний стан, коли все ще існує вибір: або занурення в темний вир тоталітарної диктатури зі втратою національної й особистої свободи, або поступове зведення величної споруди самостійної демократичної Української Держави з міцною економікою, з надійними ґарантіями вільного розвитку Церкви, нації, кожної людської особистости. Величезна відповідальність лягає в цю мить на кожного з нас - відповідальність перед Богом, перед пам'яттю борців за волю України, перед майбутнім нашого народу, перед власними дітьми й онуками.
У каламуті передвиборчої боротьби нас, громадян України, намагаються обдурити, залякати, позбавити власної волі й відваги до життя. Реальна загроза кримінального терору торкається кожного й спокушає усунутися від вибору, сховатися від боротьби. Вельми важливо в цю відповідальну мить пам'ятати: доки ми живемо, ми всі перебуваємо в дорозі, де кожна зупинка чи втеча означають лише втрату надії дістатися до мети. І до ближчої земної мети - забезпеченого й захищеного щасливого життя на рідній землі, - і до омріяного Небесного Царства.
У цю визначальну мить вибору вельми містко лунають слова старозавітнього царя-мудреця, котрий з тритисячолітньої давнини звертається до кожного з нас через сторінки Святого Письма із застереженням: "Не заздри насильникові, і ні однієї з доріг його не вибирай, бо бридить Господь крутіями, а з праведними в Нього дружба" (Прип. 3:31-32). Єдина життєва дорога, яка певно веде до мети, - це дорога праведників. Тож вибір християнина полягає в пошукові кандидата, здатного не лише йти самому цією дорогою, але й вести нею народ. Ми маємо визначатися, спираючись не на слова й обіцянки, а на особисті моральні й ділові якості кандидата.
Ні в якому разі не можна віддавати свій голос випадковим, невідомим особам, котрі щедро розсипають нереальні обіцянки, щоб відразу по виборах забути про свої слова. Гріх - голосувати за осіб, які намагаються підкупити виборця, заплатити за його голос, щоб потім, по виборах, повертати собі ці гроші, обкрадаючи кожного з нас. Злочин - підтримувати на виборах тих, хто своїми діями засвідчив ворожість християнським ідеалам, законам держави й національним інтересам України.
Обираймо з-поміж добрих і щирих людей, здатних служити народові України, а не мати увесь народ за своїх слуг! Вслухаймося в слова кандидата: чи чуємо в них добро, лагідність, турботу й любов до ближнього? Чи здатен наш кандидат прощати? Чи вміє він бути твердим і рішучим, коли йдеться про захист рідної землі, духовних цінностей, нашого спільного майна? Чи знає він нашу мову, історію, культуру - чи усвідомлює він взагалі, якій державі служить? Чи має він відповідну освіту й життєвий досвід?
Для справжнього християнина вибір насправді не є складним. Треба тільки вміти аналізувати побачене, - а водночас уважно вслухатися в голос серця, в голос свого сумління. Премудрий цар так говорив про вибір між двома життєвими дорогами: "А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня! Дорога ж безбожних як темність: не знають, об що спотикнуться" (Прип. 4:18-19). Ось підказка для кожного з нас, українських християн, що стають перед подібним вибором: вдивлятися вперед, пильнуючи: чи не оповита пропонована нам дорога сутінковим туманом? Адже головний закон для кожного подорожнього, що прагне дійти мети, - дивитися вперед, повсякчас пам'ятати про мету, не зраджуючи її задля тимчасового перепочинку. "Нехай дивляться очі твої уперед" (Прип. 4:25), - радить богонатхненний автор. "Уперед" - тобто в майбутнє, котрого ми прагнемо й на дорогу в яке має вивести нас новий державний лідер.
Не будьмо байдужими спостерігачами! Наполегливо шукаймо правди - і вміймо боротися за неї. Хай Господнє благословення перебуває на тих, хто допомагає чесному проведенню виборів: аґітаторах, журналістах, членах виборчих комісій, спостерігачах. Хай кожен із них пам'ятає про особисту відповідальність перед Богом, і нехай пильно дослухається до голосу свого сумління, остерігаючись вільно чи невільно стати співучасником злочину.
Не забуваймо про силу Божого Провидіння, здатного помножити наші заслабкі сили, озброїти нас всепереможною дією Святих Христових Таїнств, наснажити нас щедрими дарами Святого Духа. Молімося в ці дні за свій правильний, милий Богові вибір. Використовуймо кожну нагоду для єднання з Христом у причасті Його Пречесних Тіла і Крови, щоб євхаристійні дари сповнили нас Божої мудрости й відваги. День виборів, неділю 31 жовтня 2004 року, неодмінно почнімо з відвідання храму, з молитви на Службі Божій.
Уникаймо кривих доріг пристосовництва й компромісів, пам'ятаючи мудру пораду: "Стежку ніг своїх вирівняй, і стануть міцні всі дороги твої: не вступайся ні вправо, ні вліво, усунь свою ногу від зла!" (Прип. 4: 26-27). І нехай ми всі по-братньому поєднаємося у цьому побожному прагненні: усунути зло з нашого життя, повернутися на єдину пряму дорогу, важливий епізод якої - чесне й відважне виконання свого громадянського обов'язку у виборі гідного Президента України.
† Ігор
архиєпископ Харківський і Полтавський
14 (27) вересня р.Б. 2004

Сюжет з Януковичем явно черговий ляпсус російських політтехнологів.
Наївні простаки читають інформацію як вуличний випадок. Наївні простаки не беруть до уваги , що кандидата від влади обслуговує адмінресурс, силові структури- СБУ і міліція, російські політтехнологи, експерти і режисери, і радники.
Якщо його приїзд до Донецька старанно готується, то візит до Франківська, який для технологів є "кублом націоналізму", проходить режисуру.
Звичайно, прем'єр нікого там не боїться, хоча знає, як там дивляться на кримінальну владу...
Технологи знають, що замах на кандидата підвищує йому рейтинґ. Провальні замахи на Віктора Ющенка - у всіх на устах.
Ясно, що це реальний кандидат, якого влада боїться і йде на ризикований злочин, аби його позбутися. Іде на все! - і це зрозуміло навіть дітям.
Вони не чекали, що він живий виступить в парляменті - під овації зали, з якої йде трансляція...
Наспіх вибудована паралель з замахом на Януковича співвідноситься так, як сильна отрута до курячого яйця.
Швидше за все, що те яйце не передбачалося. Звичайно, компетенті органи порахували усі розбиті на біґбордах яйця, помідори і чорнильниці - від Донецька до Франківська.
Звичайно, вони знають, як це "Я" з великої літери усім набридло, і як це дратує молодь.
Але вони не чекали, що це банальне яйце полетить в боса на самому початку плянованого сценарію.
Далі все йшло смішно.
Про Віктора Януковича ходять леґенди. І не тільки про буйну молодість, зафіксовану в судових документах, але й крутого мільйонера, про сильну особистість, перед якою Медведчук ховає свої вуха, а губернатор - живіт. І то у власних кабінетах...
А тут телекамера показує, як сильна особистість, налякана яйцем, падає на руки охоронців - і її везуть... в реанімацію. На лагерній фені це називається "ганяти понт".
Студента ловлять, конфіскують в нього ще одне яйце і чортихаються, коли з'ясовується, що він поза всякою політикою... Просто йому набридли біґборди.
Зараз важко гадати про те, який був заготовлений сценарій "замаху на Януковича".
Судячи з дурних обмовок новенького радника, на кандидата від влади мало летіли каменюччя, акумулятори з біркою "Наша Україна" і гострі предмети, які загрожують життю.
Судячи з проникливо промовленої фрази Януковича "націоналізм - це хвороба", плянувалося викриття "ющенківців" і - якісь біснуваті тексти, виготовлені унсовцями (за російські гроші).
Але при чім тут націоналізм, коли безпартійні яйця летять у біґборди - на Заході і на Сході?
Залишається питання: яким чином один тільки новенький радник Януковича зумів уже побачити залізні предмети в повітрі?
Відповідь хіба що та: коли чоловік надто низько падає, у нього загострюється зір і нюх. А телеоб'єктив такого не схоплює... Врахувавши це, Гавриш припускає, що то міг бути підшипник: вдарив Прем'єра - і кудись покотився. А на закінчення - притча про "сильну особистість", загнану яйцем до реанімації, і про "слабкого лідера", який після смертельного отруєння з'явився в парляменті і закликав: "Встаньте з колін!".
 

 "Коли хтось із священиків буде прямо аґітувати, перетворювати церковний амвон у аґітаційну трибуну, то це категорично забороняється", - роз'яснив позицію Синоду вікарій Київської митрополії архиєпископ Переяслав-Хмельницький УПЦ МП Митрофан. Як бачимо, ієрархія УПЦ МП намагається утримати невтралітет. Проте нині від невтралітету не залишилося й сліду. Не тільки довколацерковні організації, православні братства та церковні ЗМІ, але й самі владики на чолі із Настоятелем стали активними учасниками виборчих перегонів.
Тут можна згадати півмільйона "християнських" щоденників, які роздавали школярам через церковні та освітянські заклади. Особливістю цих щоденників було те, що діти щодня (а батьки не рідше щотижня) будуть милуватися зображенням чинного прем'єр-міністра поруч із митрополитом Володимиром та читати їх настановні слова. А щоб щоденники батьки не викинули, дітей заохочують поїздкою до "Артеку". Для цього потрібно протягом навчального року заповнювати спеціяльно відведені для опису дитячих добрих вчинків сторінки і прислати щоденник на конкурс.
Не менш "голосною" була й акція висадки десанту українських "пілігримів" на святу гору Афон. Тут навіть важко розібратися, хто кого супроводжував - чи прем'єр - митрополита Володимира, чи настоятель УПЦ МП (разом із митрополитом Іларіоном та єпископом Павлом) - прем'єра. Хай там як, а кандидат у президенти "релігійні почуття проявив". Не дарма прем'єр зображений на іконі Донецької Пресвятої Богородиці серед різних святих і діячів православ'я (ікона перебуває в донецькій каплиці "Святої Вервиці").
Акції "православного піару" у Януковича відпрацьовані добре, за російськими сценаріями і російськими політ-технологами (Гліб Павловський та інші). Окрім Афону, прем'єр відвідав нещодавно і святині Єрусалиму, Гроб Господень, православні манастирі. Не обминає він і місцеві православні святині в реґіонах. "Образ "православного президента" спрацьовує, ставка досить вдала і продумана.
А митрополит Одеський та Ізмаїльський, який не лише бере активну участь в аґітаційній кампанії, але залучає до цього отців митрополії, закликає "віруючих одеситів віддати свої голоси на найближчих виборах за гідного кандидата у президенти - В. Януковича" з дуже важливої причини: "Ця людина заслуговує на увагу Бога і людей".
А от предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви здивував усіх. Митрополит Мефодій заявив про підтримку Януковича. Однак нема підстав думати, що віруючі християни підуть за своїми владиками на виборах. У всякому разі думки митрополита Мефодія нікого не заґітують.
Як зазначає Патріярх Філарет: "Ми не маємо права використовувати храми для того, щоб аґітувати за того чи іншого кандидата... ми не обмежуємо волю наших виборців, але просимо, щоб вони дотримувалися наших принципів".
Не важко додуматися, що саме Віктор Ющенко цілком відповідає християнським вимогам.
 

Чому слово "відродження", що так правдиво й обнадійливо звучало в перші роки незалежности, на наших очах майже непомітно замінило цілком протилежне - "руїна"? Це питання ні-ні та й зринає в свідомості. І чи не найперша ознака тієї заміни - наростання відчуження, лицемірства, незатишности, коли в очах людей не світиться впізнаваний єднаючо-рідний простір, що мав би відкриватися назустріч усім від усіх?
Дійсно, з одного боку головні параметри національно-суспільного життя отримали величезне вивільнення сил, але з іншого - зазнали нових, не знаних досі фантасмагоричних погромлень і лукавого нищення. В першу чергу безумовно це заторкнуло світоглядно-духовну сферу: Церкву, освіту, політику, пресу, культуру, суспільну мораль. Принаймні ще ніколи, здається, так відверто й масовано цілому суспільству не нав'язувалася легітимізація аморальних дій "успішної людини", виправдовуваних особистою вигодою - власне легітимізація зла як норми. "Політика не може бути моральною", - стверджує, приміром, політолог Кость Бондаренко (ж. "Патріярхат", ч. 2, 2004), і не лише він. Все частіше трапляється почути від напозір цілком добропорядних людей: " А що таке совість? Це поняття відносне"... Так вимощує собі "філософію" не лише звироднілий чиновник, а й будь-хто-будь, спокушений "легким хлібом", або ж що пустився берега з міркувань "раціональних" - з метою "адаптації" до "нових умов виживання".
І чим більше їх множиться, тих, хто готовий виправдати зло "ефективністю", "прагматизмом" тощо, чим видиміше руйнуються ієрархічні бар'єри, тим відчутнішою стає реальність системної кризи культури і людини, прірви і катастрофи.
Про нинішній стан українського суспільства разючо свідчить, наприклад, оприлюднене в газеті "Дзеркало тижня" (№ 37, 2004) соціологічне опитування, за результатами якого кожен четвертий з тих громадян, які збираються голосувати за нинішнього кандидата в президенти від влади, впевнений, що результати виборів будуть сфальсифіковані саме на користь цього кандидата. Отже ці люди свідомо погоджуються бути використаними для обману всього народу, вони свідомо від нього відчужуються і стають на бік неправди. Фактично їм байдуже, хто і який той кандидат, як він реально поведе справи. Вони не суб'єкти дії, а засіб. Чи в цій, чи в іншій ситуації така людина стає у суті аґентом прірви, яка й розширюється коштом захоплених у її владу людських особистостей, кидаючи їх у трясовину злоначала, й так підриває та підточує національно-духовну єдність і штовхає до забуття ідеалу.
Зауважмо, єдність і прірва (чи без-о-дня) в українській мові поняття антоніми. Прірва - це те, що розриває, перериває живий зв'язок, рве і ранить єдність буття, спричинює деструкцію проти руху і розвитку.
У прірві хіба силоміць хтось когось до себе прив'яже, використає для своєї потреби. Кожен аґресивно недовірливий і кожен самотній. У прірві не народиться ні правда, ні воля. Прірва діє лише напропаще.
Але слово єдність - то неначе вінок, сплетений з дубового листя і квітів. У слові єдність чути, як наче багатоголосий хор каже: є дні і - ст - як вертикаль - стоять. Отже - є, стоять дні наші! Сила цього великого ствердження сповнювала радістю тисячі душ, хто на мітинґах що є духу вигукував: "Єдність!". Хай там як, але гадаю, не даремно гукали. Щось у ту мить додавалося до живої, вічної вертикалі наших днів.
Проте нині, коли все так змінилося.... Коли серед нас уже бракує не одного з тих прекрасних сміливців, що намагалися зв'язати порвані ниті єдности, щоб злучити болючі розриви... Коли "братія мовчить собі, витріщивши очі..." Та мовчить - це ще в ліпшому випадку. А в гіршому - за відповідну винагороду "творчо" доповнює і прикрашує лжу, застосовуючи так званий технологічний підхід...
То й за таких обставин і умов варто не забувати, що прірві і хаосу можна протистояти насамперед внутрішньо, зсередини, з встановлення єдности в собі, з подолання власного відчуження від істини. Адже влада прірви - оманлива й ілюзорна, збудована на невірі й хисткості людини.
І хоча нині перевертні розгулюють аж ніяк не в казковому сенсі. Хоча комусь, може, здається, що прірва серед нас вже й "мораль" встановить яку забажає і всім рештою розпорядиться, - єдність національно-духовна, що виростає сакрально з глибу часів, як і сама українська мова, що народила це промовисте слово (згадаймо - "У почині було Слово, і Слово у Бога було...) - безмежна і незнищенна у своєму невичерпному багатстві живих зв'язків. Єдність і мова, як і Бог, ніколи до нас не мовчать...
Однак без вслухання в ту мову, без самоусвідомлення єдности як сили, що рухає до найвищого людського й суспільного ідеалу, годі сподіватися перелому на краще і виходу з катастрофи.
Ось тому серед українських політиків, від всебічної зрілости яких сьогодні так багато залежить, саме Віктор Ющенко виявив від початку глибоку послідовність в обстоюванні національно-суспільної єдности як правдивої, не оманливої, життєвої перспективи. Можна навіть ствердити, що він переродив українську політику, змусивши її рахуватися з речами основоположними. Доки тривали баталії за майно, владу, "реформу" - Віктор Ющенко реформував українську політику зсередини. Він поставив її в координати, що повертають до віри і людяности, а професійність - то річ самозрозуміла. Відтак тепер настала черга суспільства зробити власне доконечне зусилля - повернути кермо в напрям розвитку і духовної зрілости. А це значить - вирватися з пекельних обіймів прірви.
Раїса ЛИША
 

Кажуть, студентів Івано-Франківського університету три дні готували до зустрічі з кандидатом у президенти, діючим прем'єр-міністром. А щодо їхніх настроїв, то студенти, ясна річ, як і люди по всій Україні...
Коли студентів густо виставили вздовж університету, то поки авто з паном Віктором Януковичем не під'їхало, вони, тримаючи великі гасла "за Януковича", скандували: "Ющенко, Ющенко!" Коли ж над'їхав двоповерховий автобус з охоронцями, й тільки-но з'явився кандидат у президенти, як один із студентів жбурнув у нього яйце. Воно зробило чималу мокру пляму на грудях цього фізично могутнього чоловіка й потекло на асфальт. Але за кілька секунд кандидат закотив очі і упав на руки охоронців. Його внесли до автобуса, і машина поїхала до лікарні.
З медичного закладу Янукович подав кілька слів через телевізію на всю Україну. Він, зокрема, сказав, що виною інциденту є націоналізм. Але якщо порівняти студента і кандидата в президенти України, то, мабуть, кандидат є крутішим російським націоналістом, ніж студент - українським, бо студент не хоче, щоб президентом України був діяч, який пообіцяв запровадити в Україні російську мову як другу державну. Студент був би українським націоналістом на рівні Януковича, якби пропонував ввести в Росії другу державну мову - українську.
Я бував у Росії - до Владивостоку, Сахаліну, Північних Куріл і Камчатки і зустрічав немало людей, які народилися в Росії і рідною мовою їх є українська. Це люди з Кубані, Зеленого Клину, і багатьох районів сусідніх з Україною російських областей, з численних україномовних острівців Сибіру. В Ростовській області, в селах навколо Міллерова, я чув таку ж українську мову, як і в селах Луганщини.
Майже одночасно в Конотопі молодик кинув яйце в Юлію Тимошенко під час її зустрічі з виборцями. Пані Юлія витерла рукою піджак...
Знаменитий кіноактор Шварценеґер, коли ще був кандидатом на губернатора Каліфорнії, теж мав удар яйцем, то у відповідь він вигукнув: ви мені винні ще й бекон, бо я люблю яйце з беконом.
А як же пояснити, що ось і жінка, й чоловік вистояли, а могутній мужчина, який і відсидів за перемогу в кулачному зіткненні, тут ось від символічного удару знепритомнів.
Мабуть тут проявився синдром "первого парня на селе".
Мені колись розповідав совєтський офіцер, що був на фронтах, що такі "первые парни" були, як правило, найбільшими боягузами в боях, а подвиги чинили в основному скромні, малопомітні люди, від яких ніхто того й не чекав.
Та це підтверджує і приклад, як саме загинув леґендарний поводир одеських бандитів Япончик. Большевики хотіли зробити з нього ще одного військового командира типу Котовського. Послали його на чолі червоних військ проти українських сил - петлюрівців. Коли заговорили кулемети, Япончик так перелякався, що побіг зі своїми зухами, а большевики спіймали дизертира і розстріляли.
Найхимерніше і найсумніше, що хтось може порівнювати ураження яйцем з отруєнням. Але неспроста, видно, Янукович ухиляється від дискусії з Ющенком на телебаченні.
Виталій ШЕВЧЕНКО
 

Не всі знають, що пам'ятки стародавнього монументального мистецтва в Україні стали відомі лише з 40-х років ХІХ ст., коли під випадково відпалим шматочком тиньку було помічено первісний давній розпис-фреску ХІ ст. в Софіївському соборі в Київі. Цей факт став фатальним для національних скарбів монументального мистецтва. Фрески, що добре збереглися під пізнішим нашаруваннями темперного і олійного розпису, зазнали тяжких ушкоджень. Цю картину досить переконливо на документах довів у своїй монографії "Історія відкриття і вивчення руського середньовічного живопису", М. Искусство, 1986 р. мистецтвознавець Г.І. Вздорнов, зазначивши, що це була "одна з найбільш варварських реставрацій миколаївської доби". Сучасник тих подій Микола Закревський писав: "Ми особисто бачили, як під залізними скребками цих майданових художників зникли дорогоцінні зображення, що пережили багато століть і чудово збереглися з усіма рисами і яскравими кольорами барв". Внаслідок такого "розкриття" давні фрескові розписи були вкриті оліфою і перемальовані олійними фарбами, на догоду церкві, що прагнула "благолєпія". Не вдалося цього уникнути і проф. А.Прахову при розкритті фресок Кирилівської церкви та Успенського собору, з яким сталася ще страшніша трагедія, бо знищуючи розпис ХVIII століття для перемалювання інтер'єру академіком Верещаґіним у ХІХ столітті, було зчищено і залишки давньої фрески. Історія повторилася. Прагнення нового стилю, моди взяло гору.
На початку ХХІ ст. світове співтовариство визначило свою політику в сфері культури і закріпило її положення в міжнародніх декляраціях. Одна з них - Деклярація Мехіко - стверджує: "Захищати і зберігати свою культурну спадщину - це не лише право, а й обов'язок кожного народу, оскільки образ суспільства відображається в цінностях, що є джерелом творчого розвитку".
Непрості шляхи нашої історії свідчать про непоправні втрати святинь, коли знищувалися храми і манастирі, палаци і садиби, перепляновувалися міста, під гаслами боротьби з релігійним дурманом народ позбавляли його скарбів. І тому лічені об'єкти архітектури, що збереглися з домонгольської доби, потребують особливої уваги і професійного підходу у зберіганні та реставрації.
За рішенням Київради у 1995 р. дирекції Київо-Печерського історико-культурного заповідника було доручено укласти договір з громадою про здійснення в церкві Спаса на Берестовому богослужінь під гаслами духовного відродження, незважаючи на те що пам'ятка кінця ХІ - поч. ХІІ ст. входила до переліку пам'яток, які не можуть бути передані церковним громадам. Як з'ясувалося, ця постанова попередньої доби (з переліком) якимось чином була скасована Кабінетом міністрів незалежної України і не відновлена попри наполегливу вимогу наукової громадськости та Українського товариства охорони пам'яток.
А тим часом за пропозицією "Фонда духовной культуры и образования "Новая Русь" уряду Москви та "Русского совета Украины" в 2003 р. була проведена наукова конференція "Мономаховичі та східньослов'янська державність. Роль Юрія Долгорукого в історичному процесі." Висновки конференції зводились до необхідности продовження вивчення унікальної пам'ятки, яке хоч і почалось наприкінці ХІХ ст., наразі потребує зусиль для висвітлення дуже важливих питань з історії культури цього періоду. Як відомо, пам'ятку вивчали вчені світового рівня, в тому числі Воіслав Джурич, Г. Логвин, Ю. Асєєв, О. Колич, О. Подобєдова, П. Раппопорт та багато інших і інтерес до неї не вщухає й донині.
Але найбільші сенсації відбулися в 70 ті роки ХХ ст., коли реставраторам "Укрреставрації" пощастило віднайти і розшарувати 2 періоди розпису фрески ХІІ і ХVIІ ст. (афонської школи).
Нині археологи продовжують свої дослідження в інтер'єрі і на часі продовження реставраційних робіт з живопису. Однак хронічна відсутність коштів на реставраційні роботи призводить до несистемного вивчення унікальної пам'ятки. До речі зауважити, що попередньої доби в Українській академії наук не було відділу по вивченню давнього мистецтва, окрім АН СРСР.
Тому деякі суперечності у програмах досліджень відчувались протягом багатьох років, адже вони мають проводитись комплексно - як археологічні, так і архітектурні, і живописні, і навіть мовні, роботи по осушенню споруди, нормалізації температурно-вологісного режиму тощо.
А головне тут - в особливостях фрески ХІІ ст. Спаса на Берестовому, які полягають у тому, що фреска являє собою єдиний зразок не понівеченої фактури і кольору поверхні пізнішими непрофесійними реставраціями, коли фреску покривали шаром олійного розпису, як то бачимо у всіх інших храмах домонгольської доби.
Під час розкриття і реставрації фрески у 70-ті роки ХХ ст. її поверхню не було вкрито ніякими сучасними матеріялами саме з зазначених міркувань. Розкриті і дуже ушкоджені не лише від часу, а й через механічні дії фрески мають дуже тендітну фактуру і позбавлені будь-якого захисту від забруднення жирною кіптявою сучасних стеаринових свічок, а головне - великої їх кількости під час богослужінь.
УПЦ МП постійно піднімає перед Урядом клопотання про передачу їй споруди Спаса на Берестовому у постійне користування.
Але виходячи з усіх викладених тут обставин, наміри передати фраґментарно збережену пам'ятку ХІ-ХІІ ст. для проведення подальших богослужінь не мусять мати місця, бо це призведе до повного понищення унікального зразка не лише української художньої культури, а й світової.
Інна Дорофієнко,
член Українського товариства охорони пам'яток історії та культури,
художник-реставратор вищої кваліфікації
 

Закінчення. Поч. у ч.6

Тепер ми знаємо, що лише з довірою, яка завжди є ризик, але ризик, який ми радісно приймаємо, дійсно можна жити і діяти. [...] Довіра завжди буде для нас одним з найвищих, рідкісних і животворчих дарів, що їх приносить життя серед людей. [...]
Якщо у нас не вистачить мужности відновити дійсне почуття дистанції між людьми і особисто боротися за нього, ми потонемо в хаосі втрачених цінностей. Нахабство, суть якого полягає в іґноруванні будь-яких дистанцій, що існують поміж людьми, так само притаманне черні, як і внутрішня невпевненість; загравання з хамом, підладжування під бидло приводить до власного спідлення. Там, де вже не знають, хто кому і чим зобов'язаний, де вигасли почуття якости людини і сила зберігати дистанцію, там хаос біля порогу. Де заради матеріяльного благополуччя ми миримося з розперезаним хамством, там ми вже здалися, там прорвало дамбу, в тому місці, де ми поставлені, потоками пливе хаос і вина за це лежить на нас. В інші часи християнство свідчило про рівність людей, сьогодні воно з усією відвагою має виступити за пошану до дистанції між людьми і за уважність до якости. [...]
Ми переживаємо зараз процес загальної деґрадації всіх соціяльних станів і одночасно присутні при народженні нової, аристократичної позиції, що єднає представників усіх існуючих шарів суспільства. Аристократія з'являється й існує завдяки жертовності, мужності і ясній свідомості того, хто кому і чим зобов'язаний, завдяки очевидній вимозі належної пошани до того, хто її заслуговує, а також завдяки настільки ж зрозумілій взаємопошані як високопоставлених, так і нижчепоставлених. Головне - це розчистити і вивільнити похований в глибині душі досвід якости, головне - відновити лад на основі якости. Якість - ось запеклий ворог "омасовлення".
В соціяльному відношенні це означає відмову від гонитви за високим становищем у суспільстві, розрив зі всілякого роду культом "зірок", неупереджений погляд як угору, так і вниз (особливо при виборі вузького кола друзів), радість від особистого сокровенного життя, але й мужнє сприймання життя суспільного. З погляду культури досвід якости означає повернення від газет і радіо до книги, від поспіху - до вільности і тиші, від розсіяности - до концентрації, від сенсації - до роздуму, від ідеалу віртуозности - до мистецтва, від снобізму - до скромности, від недостатнього почуття міри - до помірности. Кількісні характеристики сперечаються між собою, якісні - доповнюють одна одну.
 

Станьмо за себе

Хотілося б залишити поза увагою цей лицемірний, антинародний передвиборний маскарад, сприйняти з гумором, але живемо ми у постсовєтській руїні - і багато людей у відчаї озлоблюються і впадають в зневіру.
Якщо не проголосуємо за Віктора Ющенка, то переможе "адмінресурс" і зграя злочинців буде робити з України пустелю. А щоб того не сталось, потрібно об'єднатись і взяти приклад з блоку Юлії Тимошенко: "Віктор Ющенко - ТАК!". Тоді нарешті прозріють і ті, кого совдепія, як зараза, тримає, а шахраї на цьому руки гріють.
Кость ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ
 

До архіву газети

На першу сторінку