РОЗСТРІЛ ВЕЛИКОЇ КОЗАЦЬКОЇ РАДИ Й КОЗАКІВ
ЄВГЕН СВЕРСТЮК УПА ЯК ЕТАП НАЦІОНАЛЬНОГО САМОСТВЕРДЖЕННЯ
Олександер СУГОНЯКО УКРАЇНА І ГЛУХИЙ КУТ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Степан СЕМЕНЮК, СЛІДСТВО
Віктор Вовк, к.ф.-м.н. ЗА І ПРОТИ ТЕЧІЇ? УКРАЇНА І ВИКЛИКИ ГЛЬОБАЛІЗАЦІЇ
 

Світовий Конґрес Українців - вперше в Україні, настільки вільній, що учасники не бояться арешту. А коли українцям відмовляють приміщення в Українському домі, то вони можуть найняти собі інше приміщення за свої гроші: слава Богу, компартія втратила монополію на приміщення і втратила право забороняти. Майже - воля!
Дорогі діти, пасинки і сироти Матері-України!
Ви зібралися на гостинній українській землі, де ви досі - лише гості. Де господар не явив свого лиця. Де важко зорієнтуватися, чим зараз зайняті професійні ловці свідомих українців. Чи ловці тільки дограють мізерні ролі в колишньому музеї Леніна, так незграбно перейменованому в "Український дім"?
Навколо нас хижий і недобрий світ. Сіялося 70 років, а тепер сходить і сходить - в умовах свободи...
Адмінресурс - держкошти, поліція ("Беркут", "Яструб", "Тигр", "Леопард" і весь зоопарк), а за тим ще страшніше - підкуп і змова злодюг.
Проти цього маємо те, що колись нам прислав з Іркутської тюрми Павло Грабовський:
Сміле слово - то наші гармати.
Світлі вчинки - то наші мечі!
І то наш камертон в дикому оркестрі доби під галас чужої мови.
Під нами слизький ґрунт, де не діє закон. Навколо пастки, замасковані павутиною розмов про "державотворення" і про небезпеку терору. Тут пульсує парадоксальний розум совка, який погодився на пам'ятник Голодомору, але з умовою, коли його заховати під міст Патона. Він згоден і на Боже Слово, але в інтерпритації перевіреного Московським Патріярхатом.
Ми зібралися на українській землі, відчуженій і напівзакладеній - і будьмо готові до повільного прокладання чесної дороги за несприятливих умов.
Ми вас вітаємо в нашому рідному Київі, де Батий 1240 р. - це ще не найгірше. В нашому сонячному, незрівнянному, найкращому в світі місті, що його благословив перший учень Христа апостол Андрій.
І хай він манить і вабить нас вдень і вночі, як цвіт папороті, і як слід Хмельницького і Мазепи, як мрія Гоголя і Шевченка, і як пам'ять у цій залі тих стін, що чули голоси Грушевського, Петлюри, Єфремова, Скоропадського і Липинського - усі голоси тривоги і надії.
І хай буде наш благословенний Київ містом нашої любови і віри.
 
 

В останніх числах "НВ" було надруковано матеріяли, що висвітлюють єресь сергіянства в Російській Православній Церкві. "Сталінський конкордат" - таку назву має стаття проф. Сергія Фірсова в "НГ религии", присвячена 60-річчю від часу зустрічі Сталіна в Кремлі з ієрархами РПЦ у вересні 1943 р. та обрання за наказом вождя Патріярха (Сергія Страґородського).
Автор досить об'єктивно аналізує причини, які змусили Сталіна відновити майже знищену совєтською державою структуру РПЦ.
Вже 1942 р. було видано - для поширення на Заході задля створення "правильного" уявлення країн-союзників про становище Церкви в СССР - книгу "Правда о религии в России". Автор звертає увагу на промовисту подробицю: книгу готували до публікації в друкарні "Союзу войовничих безбожників", навіть забувши зняти гриф антирелігійного видавництва.
Добиваючись відкриття "Другого фронту" у війні з Німеччиною, Сталін вирішив залучити "релігійний козир".
Після десятиліть лютої боротьби з "релігійними забобонами", на превеликий подив багатьох, РПЦ раптом дозволили заявити про себе, як пише автор статті: "вказати світовій громадськості, що свобода совісти - незаперечний факт конфесійного життя в СССР, що в совєтській державі  ніхто й ніколи не посягав на права віруючих", а покарання й переслідування зачепили лише керівників, котрі виступали проти "народної влади". "Ні, Церква не має причин скаржитися на владу, - писав у загаданій книзі патріярший місцеблюститель і Московський митрополит Сергій Страґородський, наводячи приклад доброго ставлення влади, яка дозволила відправити в 1942 р. Пасхальну службу в складних умовах. "Так де ж гоніння на Церкву?" - запитував митрополит.
Автор статті звертається тут і до часів раніших, коли митрополит Сергій у 1927 р. підписав відому "Деклярацію", що стала платою владі за леґалізацію РПЦ. То була згода митрополита Сергія і Синоду на контролювання безбожною владою кадрів духівництва. Це стало принциповою перемогою більшовиків на "релігійному фронті", яка "багато що обумовила на десятиліття вперед" - зауважує автор статті.
Але чи врятувала ця згода Церкву від репресій?
"Нічого подібного не сталося, - стверджує С. Фірсов. - 30-ті роки стали для Російської Церкви, як і для інших релігійних організацій СССР, фатальним часом". Він наводить дані, що до 1941 року за віру було репресовано 350 тисяч православних (з них не менше 140 тис. священнослужителів). В 1937 р. було заарештовано близько 137 тис. православних, і з них 85,3 тис. розстріляно. До 1931 р. на всій території СССР залишилося не більше 300 - 350 діючих православних храмів. В 25 областях Росії не було жодної церкви, в 20 - від однієї до п'яти.
Однак перемога комуністичної влади над Церквою виявилася Пірровою, що засвідчив перепис 1937 р., за даними якого 56,7% населення ствердили свою віру в Бога. А розширення совєтської імперії в 1939-40 р. і взагалі, зауважує автор, поставило безбожну владу перед новою проблемою. На приєднаних територіях налічувалося 7,5 млн. православних. "Швидко провести чистки і знищити релігійні святині нових громадян було б політично помилково і технічно важко".
Крім того, вождь збагнув невигідність для СССР таких дій в умовах війни.
Проте самої книги "Правда о религии в России" для "конструювання" належної думки зокрема в США та Англії було замало, "Захід мав не лише прочитати, але й почути про становище віруючих в Росії безпосередньо від ієрархів найбільшої в Росії Церкви". Тим паче, що німці, як добре відомо було Сталіну, не перешкоджали відродженню релігійного життя на захоплених територіях, і там тривало, як тоді казали "друге хрещення Руси". Отож влада цинічно спішно організувала відновлення церковної структури та вибори Патріярха.
"Вибори Предстоятеля РПЦ після 18-літньої перерви одразу мали показати союзникам, що в СССР православ'я користується всіма атрибутами самостійної конфесії, не зазнаючи державного пресинґу".
До конференції в Тегерані потрібно було встигнути, пише автор, не лише "продемонструвати Патріярха", але й отримати політичні дивіденти від цих оглядин.
Висновки проф. С. Фірсова досить вагомі й актуальні: "Сьогодні в дослідників, - мовиться в підсумку, - практично немає сумніву в тому, що Сталін хотів перетворити Російську Церкву у своєрідний центр міжнароднього православ'я, котрий би влаштовував Кремль і відповідав його зовнішньополітичним амбіціям. Власне в Кунцевому й були вирішені головні питання церковного життя. (Кунцево - дача Сталіна, де відбулася його нарада з Георгієм Малєнковим, Лаврентієм Берією та полковником держбезпеки Георгієм Карповим, який від 1940 р. керував тим 3 відділом 5-го управління НКВД, що займався питаннями Церкви). Проводити Помісний Собор, як запропонував був спершу митрополит Сергій, в даних обставинах йому не порадили, а запропонували скликати Архиєрейський. Але й для Архиєрейського собору дещо не вистачало ієрархів - і Сталін "великодушно" погодився помилувати й повернути декотрих з ув'язнення.
Митрополиту Сергію тимчасом було запропоновано "виявити большевицькі темпи" у справі організації собору. "Тоді ж митрополитів РПЦ поінформували про створення Ради у справах РПЦ на чолі з Георгієм Карповим. В результаті всіх цих дій 8 вересня 1943 р. 19 ієрархів обрали Патріярхом Сергія (Страґородського).
"Після багатьох років репресій, - зазначає проф. С. Фірсов, - такі зміни в релігійному житті сприймалися як початок нової ери. Нині покійний архиєпископ Михаїл (Мудьюґін) згадував, що після повідомлення в "Известиях" про зустріч в Кремлі декотрі партійні чиновники були в шоці, запитуючи: "То що ж, нас тепер примусять у церкві молитися"?
Навіщо державі пригадувати свої помилки і злочини, коли їх не просто прощають, але й виправдовують, коли сам новообраний Патріярх Сергій в своєму посланні 1943 р. заявив, що "що явив нам Господь свою благодійну Десницю в минаючому державному (!) році правителів наших і про Церкву Свою Святу, що й призвело до відновлення у нас патріяршества". Відвертіше не скажеш. Від "симфонії", як бачимо, відмовлятися важко, хоча большевицька "симфонія" від початку не лише неправедна, але й блюзнірська, адже від своїх стратегічних цілей - побудувати безбожну державу - комуністи ніколи не відмовлялися".
Вкінці автор нагадує, що в тому - таки "державному" 1943 р., було репресовано більше тисячі священнослужителів, з яких 500 стратили. "Совєтська державна іноді допомагала Церкві відновити "єдність", як це було приміром в 1946 р.  при ліквідації УГКЦ в Західній Україні".
"Надто тісні державні обійми, - стверджує автор, - зробили РПЦ заручницею політичних плянів совєтської держави, змусили її сприяти творенню "королівства кривих дзеркал". Але чи дійсно від 1941 р., як мовиться в статті, РПЦ почала вивільнюватися від державної опіки, почала здобувати певний "досвід несимфонічного існування"?..
 
 

Перед оцінкою катастроф і злочинів ХХ віку людський розум часто безсилий, бо досі не було вироблено понять для означення таких страхітливих переступів права і Закону Божого.
Однак чесний розум дотримується однакових моральних критеріїв оцінок щодо таких самих злочинів, вчинених чи то осоружними нацистами, чи комуністами, які комусь здавалися ближчими і ріднішими. До того ж факт офіційного засудження нацизму полегшує оцінку, а відсутність такого засудження комунізму є спокусою для слабого розуму і є нагодою для лукавого розуму застосувати подвійні стандарти до "своїх" і "чужих". А в цьому таїться готовність потурання злу або небажання робити чесні висновки.
Відомий релігійний філософ С. Л. Франк ще у 1949 р. в книзі "Духовна проблематика нашого часу" застерігав від такого недодумства і ложного шляху.
"Звичайно, легко спробувати послабити жах і принципову значущість тієї свідомости посиланням на те, що винні тут окремі народи або окремі доктрини, що опанували ними. Цей такий звичайний для людини, особливо в момент одержимости пристрастями ворожнечі, фарисейський настрій не тільки морально ложний, але й чисто теоретично опертий на жалюгідному недодумуванні.
...Доктрина є тільки зовнішньою оболонкою та ідеологічним виправданням інстинкту зла, що дрімає в людстві, весь її успіх полягає в тому, що вона потурає розбещуванню того інстинкту.
Демонічний утопізм є доктриною революційною в основоположному... Вона проповідує необхідність перевернути самі основи світового буття... Чи оголошується такою творчою силою користолюбство і клясова ненависть, як в марксизмі, чи владолюбство і нещадність до слабких, як в ніцшеанстві, - в обидвох випадках людина виховується в обожнюванні злих пристрастей, в вірі, що з їх допомогою людство рухається до нового, світлого, прекрасного... Подолання гуманізму зберігає слід свого походження з того ж обожнювання людини і є лише ступенем її нового виродження - бо конкретним носієм цього демонізму є людська самочинна воля, порятунку чекають від повстання людини в її темній, розбещено хаотичній істоті проти Бога - і то не лише проти Бога чи верховної інстанції, що стоїть над людиною, але і проти того, що іманентно божественного чи богоподібного в людині - проти начал добра і моралі.
...Цинізм або цинічна невіра є запереченням самого начала святині". (С. Франк. Духовные основы общества. М. 1992. Стор. 416, 420).
 
 

Мені, 17-річному студентові, честь випала бути зв'язковим січовиком під особистою збіркою Головного коменданта Карпатської січі Дмитра Климпуша з 14-15 березня 1939 р. в с. Ясіню, зі зброєю в руках. Хлопців у школі-інтернаті, якими я командував, було вісім. Всі важливі пункти комунікації були під нашою контролею. За це був переслідуваний за весь час мадярської окупації і явно і тайно.
Карпато-Українська Держава упала - врятувати її було понад людські сили. Проте не впали її прапори. Духовно вона перемогла. Це було доказом волелюбности українського народу - спрацював генокод княжих і козацьких часів.
До глибини душі зачіпає нас сьогодні, що українці, які вхопивши зброю в обороні України, - Карпатські січовики, ОУН - Української Повстанчої Армії, до цих пір не визнані учасниками бойових дій нашою-ненашою Українською Владою.
Якби в нашій країні належно пошанували історичну минувшину - не були б посміховиськом в очах цілого світу. Йдеться про те, що ветерани Визвольних Змагань під проводом ОУН-УПА в нашій державі і досі не отримали статус учасників Другої світової війни. А тим часом всі народи Европи показують взірець ставлення до минулого, захищаючи своїх співвітчизників на законному рівні.
Та чи дійсно влада наша - українська, якщо впродовж стільких років не звертає уваги на патріотизм тих людей, які самовіддано відстоювали незалежність України?..
А таких людей було сотні тисяч. Їх патріотизм і дух посвяти зросли на ґрунті християнської віри.
Наш перший єпископ у Канаді, Никита Будка, будучи на авдієнції у папи Пія X, просив у нього мощей святих для нової церкви, що її будував у Канаді. Тоді папа сказав до нього: "Пощо Вам мощей з Риму? Візьміть грудку своєї землі, потисніть її, а потече з неї піт, сльози і кров ваших мучеників та ісповідників. Ось вам найцінніші мощі".
Нехай сповняться заповіти наших героїв і хай допоможе нам Господь Бог.
Василь БЕЛЕЙ,
могікан, пластун сеньйор, січовик ветеран
м. Мукачів
 

В порушення всіх канонічних норм у 1943-45 рр. богоборчою владою була створена зовсім нова, чужа православній традиції релігійна організація тоталітарного типу, з новими, раніше не існуючими церковними правилами, з структурою управління, яка копіювала сталінське політбюро ("митрополітбюро"), яка фактично підходить під модне нині визначення "тоталітарна секта", що не має нічого спільного ні з російськими, ні з вселенськими правилами православ'я...
Тому глибока потреба сучасної Росії в духовному авторитеті й моральному фундаменті наштовхується на косність дочірнього відомства КҐБ, що десятиріччями здійснювало поставлене перед ним завдання:  прикриваючись релігійною діяльністю, ревно служити тоталітарній державі. Внаслідок цієї підміни сьогодні керівництво РПЦ демонструє цілковиту неспроможність здійснити вкрай необхідні суспільству реформи, а спроби церковного відродження знизу, з боку громад, рядового священства, мирян, придушуються патріярхійним начальством. [...]
Істеричні заяви Алексія ІІ щодо неканонічности незалежних прагнень (автокефальних церков) спираються винятково на феодально-большевицькі уявлення про церковне право і мало чим відрізняються від аналогічних заяв прихильників відтворення Совєтського Союзу в колишніх кордонах. Між іншим, доречно нагадати, що свого часу отримання незалежности церквами Фінляндії і Грузії, що раніше були в підпорядкуванні Російської Церкви, послужило лише суспільному благу і ніколи з політичних міркувань не заперечувалося РПЦ.
Історія православ'я в СССР і Росії після 1917 р. замовчується й тотально спотворюється в інтересах Московської патріярхії, всіляко підтримуваної як нинішньою владою, так і опозицією від Зюґанова та Жириновського. [...]
З'єднана з КҐБ сергіянська ієрархія була в принципі неспроможна захищати інтереси віруючих. В 1961 р. руками патріярха Алексія І та майбутнього патріярха Пимена все духовенство було повністю відлучене від впливу на господарсько-адміністративне життя Церкви, так що парафіяльні священики стали наймитами у сформрваних совєтськими виконкомами "двадцяток" - засновників парафій, що ними насправді були не віруючі, а дуже часто ветерани КПСС і КҐБ. Як наслідок, у будь-який момент "двадцятка" могла розірвати договір з політично нельояльним священиком і позбавити його праці. [...]
Священиків, які не бажали співпрацювати з таємною поліцією, переслідували лише за те, що вони намагались добросовісно виконувати свої пастирські обов'язки. Найбільш прикметний в цьому сенсі приклад отця Александра Меня, що багато років перебував під тиском свого церковного начальства. Подібних прикладів, коли священиків і мирян карали за "надмірну" релігійну активність, є чимало. Московська патріярхія не тільки не захищала їх перед рідною їй владою, але й відмежовувалася від них, письмово заперечуючи факти переслідування за віру, чим ще більше розв'язувала руки каральним органам для пригнічення релігії.
Досить знаменна характеристика архиєреїв РПЦ, дана Радою у справах релігії при Раді міністрів СССР в якості звіту перед ЦК КПСС у 1978 р. Найбільш позитивними для комуністів є ті "архиєреї", котрі і на словах, і на ділі підтверджують не лише льояльність, але й патріотизм щодо соціялістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена у вивищенні ролі релігії й церкви в суспільстві, і розуміючи це, не виявляють особливої активности в розширенні впливу православ'я серед населення. До таких можна віднести патріярха Пимена, митрополита Талліннського Алексія (нинішнього патріярха "всія Руси"), митрополита Тульського Ювеналія (нинішнього митрополита Крутицького і Коломенського), архиєпископа Харківського Никодима... [...]
На прийомі в Раді у справах релігії при Раді міністрів СССР 23 грудня 1974 р. Володимир Сабодан, натоді ректор Московської Духовної академії і семінарії, підопічний Радиґера, заявив: "Ви знаєте, що й серед наших учнів є чимало юнаків з неґативними поглядами на земне життя, вихованих фанатичними бабусями й батьками. Такі погляди необхідно переломити. Нас турбує, що й серед заочників нинішніх священнослужителів ще досить багато людей з відсталими і навіть ворожими поглядами, що їх вони вміло приховують і розкривають лише в нашому колі".
Тих пастирів, котрі, всупереч начальству, не прийшли до "розуміння власної непотрібности" і насмілились розкривати не матеріялістичну, а релігійну віру, "переламували" тим, що відправляли у глухі сільські парафії, а то й забороняли їм служіння й проповідництво. Ті ж, що мали відвагу обстоювати віру у більш широкому колі, ставали об'єктом "діяльности" каральних органів... [...]
Константинопольський (Вселенський) Патріярх Варфоломій 12 липня 1995 р. писав Патріярхові Алексію ІІ: "Мати Церква Константинополя з болем спостерігала впродовж сімдесяти літ Совєтської тиранії за здійснюваними антиклерикальними діями, вважаючи, що все це відбувається через диктат і примус і гегемонічної тактики атеїстичного режиму, і співчуваючи вам, засуджувала це вибачливо". Але сьогодні, в новій Росії, "тривале співжиття з режимом", як сказано в листі, "не дає Російській Православній Церкві відновити канонічний соборний устрій" і бути дійсно Церквою , спроможною служити моральним опертям для людей. [...]
Будучи породжена тоталітарним режимом, Московська патріярхія, відмовившись від соборного устрою, сама є організацією тоталітарного типу. Природно, що вона не знаходить собі місця у вільному демократичному суспільстві. Саме цим пояснюється тажіння до політичних утворень комуністичного та націонал-патріотичного штибу, що мають аналогічну тоталітарну структуру своїх організацій.
В багатовіковій історії християнства, Церкви, що не раз потрапляли в періоди глибокої кризи, виходили з неї лише за умови широкої участи в справі церковного відродження самого віруючого народу.

Перекладено з російської
 

Ісихастський рух, як чернечий, так і церковно-політичний, історично завжди був пов'язаний з визвольними прагненнями правосланих народів, і його розквіт (а отже потужне внутрішнє соборно-молитовне напруження) припадає саме на періоди національно-визвольного піднесення. Як відомо, на середину XVIII ст. припадає новий пасіонарний сплеск ісихазму в Східньому Православ'ї, особливо на Афоні. Його зачинателями були афонський старець преп. Нікодим Святогорець (1748-1809), а також т. зв. отці Колівади (Kollivades), серед яких найбільш відзначились Неофіт Капсокалівіт (1713-1784), преп. Макарій (1731-1805), Афанасій Паріос (1722-1813) та інші. Вони відродили не лише теоретичні принципи паламітського богослов'я, але і його практичне застосування. І вони були духовними опікунами антитурецького національно-визвольного руху в Греції, що саме в той час набрав потуги. В результаті цієї боротьби, що отримала благословення афонських старців-ісихастів, 1830 р. було відновлено незалежну Грецьку державу, а вже через три роки Елладська Церква була проголошена автокефальною.
До нас дійшла маловідома але дуже цінна праця митр. Петра (Могили) Київського "Роздуми про високе значення чернецького життя", що була своєрідним "символом віри" цього, здавалось би "самовладного" і "прозахіднього" владики. На його глибоке переконання, "нестяжання" не зводиться до спрощеного правила "не мати маєтків", як то було почасти в Московії, але набуває значення глибокого основоположного принципу, за яким звіряється початок і кінець християнського життя, сенс якого - внутрішнє богопізнання через наслідування Христа, Його досконалости. "Христос же досконалість не в чому іншому положив, як у нестяжанні", - пише він. Останнє, за логікою митр. Петра, це не тільки богопізнання, але й пізнання самого себе і свого ставлення до навколишнього світу, випробування смирення, послуху перед обличчям зовнішніх спокус, здатности християнина на ділі наслідувати Христову бідність, терпіння, жертовність, що і було найвищим ідеалом для митр. Петра. В своїй діяльності і поглядах він стає на шлях не заперечення західньої думки, але доповнення її апостольсько-святоотецьким досвідом, втраченим західнім християнством, але ретельно збереженим у Східньому Православ'ї. Тому "нестяжання" як категоричний імператив чернечого чи й взагалі істинно-християнського життя святителів розуміє не тільки як відмову від володіння якимись коштовностями, маєтками, кріпаками, але й як відречення від "миру і себе в мирі", "від своєї волі і самого себе". Ставши на шлях впровадження в життя таких ідеалів тоді, коли в усіх европейських країнах церковні ієрархи ставали найзаможнішими земельними магнатами, віддаляючись тим самим від Христа та Його заповітів, дійсно утверджував подвижницький стиль життя український православний єпископат і був взірцем істинно-християнського подвигу, на який озирались усі православні християни світу. Саме такі пастирі могли стати справжніми духовними провідниками нації, збудити і підняти її.
Але провідна роля у пробудженні народу належала не тільки "народній ієрархії", але й старцям-ісихастам, пустельникам і странникам, які на цей час множаться і странствують по всій країні, напучуючи і благословляючи його на національно-визвольну війну за Віру, Народ і Державу. І це не є перебільшенням, адже прихильниками ісихазму були й такі славетні українські національні вожді, як князі Федір Острозький (в схимі Феодосій), Дмитро Вишневецький та Костянтин Острозький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, кошовий отаман Петро Калнишевський та й взагалі чимало запорожців, в зв'язку із чим на Січі, як і на Афоні, жінкам взагалі було заборонено ступати навіть ногою. Як відзначає історик Д. Яворницький: "Під впливом справді релігійних почуттів багато запорожців, цураючись веселого, голосного й вільного життя в Січі, йшло у непроглядні ліси, берегові печери, річкові плавні й там, живучи між небом і землею, "спасались во Христі"; на цьому поприщі з'являлися справжні подвижники, ревні виконавці євангельських заповідей і апостольського передання. Наприклад, військовий осавул Дорош, простий козак Семен Коваль та інші. Багато хто з військової старшини, наприклад Милашевич, Калнишевський, Ковпак, Третяк, Рудь, Шульга та інші, утримували при собі грецьких і слов'янських ченців (старців - авт.), користувалися їхніми добрими порадами й намагалися жити за вказівками цих носіїв Слова Божого. Відзначаючи особливу глибоку набожність тих ревних оборонців старопредківської православної віри, Яворницький продовжує: "Спонукувані релігійним почуттям, запорізькі козаки двічі на рік у мирний час вирушали пішки "на прощу", тобто вклонитися святим місцям, до манастирів: Самарського. Мотронинського, Київо-Печерського, Межигірського, Лебединського, Мошенського... Святість чернечого життя й усвідомлення всієї марноти власного життя в Січі змушували багатьох козаків назавжди залишатися в цих манастирях і навіть іти у відомі манастирі далеких країн - грецький Афон і молдавську Драгомирну, "где большая часть монашествуючих була од русинського роду, наіпаче-же од православно-іменития страни запорожскія. До нас дійшли численні перекази і леґенди про "медитаційні" практики серед "старих козаків", їхні надзвичайні "магічні" вміння передбачати майбутнє, лікувати і т. п. Такі легенди, звичайно, виникали від незнання суті справи. Під всіма тими т. зв. "таємними медитаціями" крилась давня аскетична традиція "Умного ділання", практичне застосування багатьма з запорожців старокиївського ісихазму.
Ісихастським молитовним вправам запорожців навчали старці Самарського Пустельно-Миколаївського манастиря - "заповітньої святині запорізьких козаків, палладіуму всього краю", - як відгукується про нього Яворницький. "Це рай Божий на землі, це - істинна Палестина, це - істинно Новий Єрусалим!" - зворушено казали козаки. Багато з них під старість і самі нерідко відходили в Самарський манастир або ж оселялися неподолік від нього зимівниками й селами", - підсумовує історик. І саме тому після розгрому Петром І гетьмана Івана Мазепи і запорожців в 1709 р. українські козаки-мазепинці, тікаючи до Туреччини, заснували на Афоні власний козачий скит Св. Іллі, в якому багато хто з них і залишився, прийнявши чернечий постриг в схиму.
Згодом, після остаточного розгрому Запорізької Січі Катериною II в 1775 р. Свято-Іллінський скит перетворюється в справжній духовний центр української еміграції, стає своєрідним осередком національного Київського Православ'я та "мазепинства" на чужині. Як пише про Іллінський Запорозький скит на Афоні митр. Іларіон (проф. їв. Огієнко): "Це справді український закуток на Афоні, ніби чудом перенесений сюди з України". Але найбільше цей "мазепинський" Свято-Іллінський скит уславився своїм великим старцем Св. Паїсієм Величковським (1722-1794), який створив окрему ісихастичну школу, що їй належить честь відродження старчества не тільки в Україні, а й в Молдо-Валахії, Білорусі і особливо в Росії, де воно було втрачено іще в XV ст. "Старець Паїсій, - пише митр. Іларіон, - це дуже притаманний тип правдивого українця XVIII ст., а все його життя - типова сторінка української духовної культури того часу... Старець Паісій відновив стародавні найкращі культурні традиції українського монашества..., попрацював для звеличення своєї нації, України, та її духовної культури, і славу й честь України на чужині поставив дуже високо...
Незважаючи на зруйнування Москвою української церковної автономії, животворчі впливи самобутнього Київського Православ'я продовжували діяти по всій країні. Як зазначає проф. Власовський: "Українське чернецтво й після підпорядкування Київської Митрополії московському патріярхові, якого згодом замінив Синод, залишалось, до часів Катерини II, головним носієм українського церковно-культурного впливу на Московщині". Україна в цей період дає Вселенському Православ'ю таких визначних святителів, як Феодосій Углицький, Іоан Максимович, Димитрій Туптало, Інокентій Кульчицький, Йоасаф Горленко та Софроній Кристалевський. Майже всі місіонери серед сибірських язичницьких племен були також українцями: митр. Філофей Лещинський (в схимі Федор. + 1727), єп. Нерунович (+ 1747), єп. Лука Канашевич (+ 1755), архим. Гервасій Линцевський. Особливо попрацювали на місіонерській ниві в Сибіру заслані сюди "мазепинці": батуринський архимандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоєрей Іоан Рогачевський та багато інших. Так, скажімо, колишній посол Івана Мазепи Григорій Новицький, засланий до Сибіру, під проводом схимитр. Федора (Лещинського) доклав чималих зусиль до навернення язичників-остяків до християнства, за що його і було мученицьки вбито. Відзначається в цей період своїми мучениками і подвижниками і Правобережна Україна, що залишалась під гнітом католицької Польщі. Маємо в цей час таких визначних борців і страдників за Православ'я, як єп. Сильвестр (кн. Святополк-Четвертинський, + 1728), архиєп. Георгій (Кониський, + 1795), архиєп. Віктор (Садковський, + 1803), ігум. Вісаріон Медведівський, ігум. Киприян Островський, мученик Даниїл Кушнір (+ 1766) та багато інших. В той час як в Росії за Катерини II починається масове закриття манастирів, на Правобережжі "вони були під ту пору духовними осередками, духовними фортецями для простого православного народу, українського й білоруського, оазами посеред польсько-католицького та уніятського світу... Тим більше, що в складі чернецтва тепер переважало селянство, так що манастирі можна назвати народніми", - зазначає проф. Ів. Власовський. Саме ці народні манастирі стають не тільки національно-культурними осередками, але й національно-політичними центрами, під проводом яких на Правобережжі спалахує новий народно-визвольний рух, що отримав назву Коліївщина. Духовним натхненником національно-релігійного повстання в 1768 р. був ігумен Мотронинського манастиря Мельхиседек (Значко-Яворський, + 1809), якого поляки прозвали "царем схизмацьким". Окрім Мотронинського манастиря, опорними повстанськими пунктами стають Жаботинський, Медведівський, Мошногорський та Лебединський манастирі, численні скити і пустині.
Коли режим Катерини II придушив як Коліївщину, так і Запоріжжя, духовний центр українських патріотів переміщується не куди небудь, а саме на Афон, до старців-ісихастів - у Св. Іллінський скит. І завважмо: такий велетень православної духовности, як старець Паїсій Величковський, постав саме із цього "мазепинського" середовища.
За високим месіянським покликанням, з благословення старця Паїсія його учні роз'їхались по всьому слов'янському Сходу, всюди відновлюючи втрачені традиції ісихазму. В результаті їхньої самовідданої праці Московському Православ'ю нарешті було прищеплено давньоукраїнську ісихастичну традицію Київського Православ'я. В Росії постали такі духовні осередки, як Валаамський манастир та Оптина пустинь, що уславилась своїми великими старцями. Інша гілка Паїсіївої школи (українська) на чолі зі старцями Василієм (Кишкиним) та Філаретом (Данилевським) повернулась в Україну, де заснувала велику Глинську пустинь, що також уславилась своїми видатними старцями.
"Сотні шукачів правди, - пише митр. Іларіон (Огієнко), - щоденно приходили до старця і шукали в нього запокоєння порадою чи поміччю, врешті, хоч молитвою - так це було, наприклад, у скитах Київо-Печерської лаври, так це було за старців Оптиної пустині в Росії на Калужчині, славнозвісних ідейних учнів нашого старця Паїсія... Народ щоденно звертався до старця за порадами в своїх тяжких випадках: у горі, в печалях, у непорозуміннях, у бідах, у сумнівах Віри... І старець довгими годинами щоденно говорив натхненно, як стародавній пророк... І навчав, і поради давав. І картав... І благословляв... І часто-часто виявлялася прозорливість старця... І часто бувало, що приходили до старця правдиві шукачі Божої істини - і люди прості, і люди освічені слухали натхненне слово, і виходили від старця перероджені... І це було явне і ясне чудо старцеве...".
Слід зазначити, що в Україні школа старчества ніколи і не зникала. Як пише митр. Іларіон (Огієнко): "Аскетичний рух серед православного монашества ніколи не затихав, деколи тільки то зменшуючись, то збільшуючись. Старець Паїсій якраз був тим, хто сильно побільшив аскетичну ідею серед православного монашества, створив цілу окрему свою школу, яка значно вплинула й на монашество українське й російське... Український дух старого київо-печерського аскетизму відновився тут помітно й сильно". Митрополит Іларіон також зауважує: "Україна здавна була переповнена скитами, а в них сиділи один-два чи кілька старців... Були в нас пустині і в безлюдних степах та лісах, були і в Східній Україні, і в Західній, в Галичині було їх немало. Але в XVIII ст. багато їх позникало - московська державна влада позакривала їх". Саме під впливом тих гнаних московським режимом українських старців преп. Паїсій загорівся любов'ю до ісихії, саме в Україні від старця Ісихія Пустельника з Київщини преп. Паїсій отримав благословення тікати до Молдавії та Афону. Під впливом іншого видатного київського старця-ісихаста Досифея, що переховувався в печері неподалік від Китаївської пустині, постав інший відомий на весь православний світ старець Св. Серафим Саровський, який також навчився "умному діланню" саме в Київі, почерпнувши з "київської школи" невмирущий духовний досвід і перенісши його на Північ.
Одначе, на відміну від України, впровадження інституту старчества в Росії відбувалось досить проблематично. З перемогою "йосифлянства" над "нестяжанням" в XV - XVI ст. ця практика була витіснена з Московії. Морально надламане "йосифлянство" з його вузько-сектантським духовним і богословським простором, ставши офіційною доктриною Московського Православ'я, згубило в своїй основі самий сенс справжнього православного монашества, замінивши його омосковленим західнім зразком манастирів-землевласників, ідеєю соціяльно-державного служіння манастирів і Церкви. Щоправда московський патріярх Никон під впливом української школи намагався впровадити в Московській Церкві значні реформи, в тому числі і в монашестві, прищепити їм саме київську традицію, протиставивши неоязичницькій доктрині "Третього Риму" давню київо-православну традицію "Нового Єрусалиму". Але за таке "небачене зухвальство" цар Олексій Михайлович ганебно позбавив його сану і піддав ув'язненню. Ще більш рішуче стояли в обороні справжніх ідеалів чернецтва, ісихазму та Істинного Православ'я такі українські святителі, як Йоасаф Кроковський (+ 1718), Варлаам Вонатович (в схимі Василій, + 1752), Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Арсеній Мациєвич (+ 1772), Павло Конюшкевич, Варлаам Шишацький (+ 1820) та багато інших, але всі вони впали жертвами свавілля правлячого режиму. Все, що походило з України, в тому числі ісихазм і старчество, на Московії сприймалось як "нововведення", "уніятська закваска" і навіть "єресь". Таке протистояння московського "йосифлянства" і новопосталого київського "паїсіянства" на прикладі однієї обителі досить яскраво відобразив Ф. М. Достоєвський в романі "Брати Карамазови" в образі "йосифлянина" Ферапонта і старця-ісихаста Зосими ..
Стан ісихазму в Україні та Росії на поч. XX ст.
Незважаючи на страшний духовний занепад, секуляризацію, що їх привнесла в Україну російська деспотія, споконвічні українські національно-духовні ідеали чужинцям так і не вдалося придушити. Найбільш глибоко охарактеризував духовний стан того часу прот. Олександер Шмеман: "Святість, дихання Духу, котрий дихає, де хоче, заховується поступово в ліси, на окраїни, на "переферію"... Святість не вимирає... Не вмирає і справжня спрага святости... Тоді, в епоху цього державного "тягла", зафіксованого побуту, статичности, важкої "сакральности", виникає на Русі тип мандрівника, бродяги, вічного пошуковця Духа та Правди, вільного свободою повного відчуження, але він в ній одержує єдність з людьми і природою... І тому не у офіційної ієрархії шукають живі душі задоволення своєї духовної спраги, духовного керівництва, а у старців святих, отшельників. Церква-суспільство випадає з самої церковної свідомости. Залишається грішний світ і в ньому джерела благодаті, окремі "центри", доторкнутися до яких стає заповітною мрією. Духовне життя відходить все глибше в своєрідне "підпілля", стає таємничою підземною рікою, що ніколи не всихає, але все менше впливає на життя держави, суспільства, і, в решті решт, самої Церкви". Такий стан речей був характерним як для XV - XVI ст., так і для кін. ХІХ - поч. XX століть. В ньому виявляло себе історичне протистояння матеріяльно-неоязичницького "Нового Риму" та духовно-християнського "Нового Єрусалиму", московського "йосифлянства" і київського "нестяжання", російського "цезарепапизму" й української "соборности".
Неґативне сприйняття частиною російської церковної ієрархії "новопривнесених" ідеалів "паїсіянства", заборона і переслідування деяких його прихильників підштовхнули декого до т. зв. "внутрішньоцерковного сектантства". Одні переходили до старообрядців, а інші починали створювати паралельні церковні течії. Так, в Харківській губернії колишній афонський ієросхимонах Стефан (Подгорний) вийшов із підпорядкування Синоду і організував більше десятка самостійних парафій, що діяли на території Харківської і Курської губерній. Подібно вчинили ієром. Серафим Никандрівський в Псковській губернії, ієром. Інокентій (Левізор) в м. Балта Одеської губерн., схим. Олексій Паніашка в Самарській губернії та інші. Під впливом цих та інших "проповідників" з сер. XIX ст. в народі пожвавився напівсектантський рух т. зв. "странників". Посилаючись на відступ панівної Церкви від "ідеалів істинного благочестя", мандруючи по всій імперії, "странники" вчили, що в Росії воцарився "Антихрист", в зв'язку з чим підлегле йому церковне керівництво є "єретичним". При цьому вони реґулярно відвідували діючі православні храми, вирізняючись особливою зовнішньою побожністю. Як свідчить прот. С. Булгаков, керівним органом в общинах странників були "ради старійшин", існували власні статути і правила. Особливе поширення іще від часів Брест-Литовської унії "странництво" мало в Україні. Проф. Хіждеу в 1835 р. розповідав про українських странників. "В Україні з'явився особливий, майже спадковий цех "убогих", що їх називають старцями. Їх дуже шанують серед простого народу, і вони самі відрізняють себе від звичайних жебраків. Це люди меткі, носителі народної мудрости... І тепер селяни часто покликаються на суд таких старців. Певною мірою їх можна б назвати "мандрівними суддями миру". Окрім "мандрівних філософів" та кобзарів, в Україні був досить поширений інститут мандрівних ченців та священників, але на поч XIX ст. його силовими методами було по суті ліквідовано. В усі часи на "странників" царська жандармерія вчиняла реґулярні облави, а активістів за звинуваченням в "антидержавній аґітації'" засилала до Сибіру на каторжні роботи. Таке ставлення влади яскраво відобразив Л. Толстой в оповіданні "Отець Сергій". За свідченням прот. С. Булгакова, близьким до цієї течії був інший внутрішньоцерковний напівсектантський рух - "пустельники". На відміну від "странників", вони вели осілий спосіб життя - як правило в лісах, куди віддалялись від зовнішнього "апостасійного світу". Секуляризоване суспільство і Церкву вони також вважали запроданими "антихристу", а спасіння для християнина вбачали у втечі в "пустелі", в ненастанних постах і молитвах. Більш детальної, неупередженої інформації про діяльність і погляди цих течій ми не маємо, а тому зрозуміти саму суть такого явища дуже важко. В тодішній казенно-секулярізованій імперії "сектантством" досить часто оголошували творчу внутрішньоцерковну опозицію, невдоволення обер-прокурорським диктатом над Церквою та перетворенням її в "казенний департамент ісповідань". Тому можливо, в вищеописаних явищах, окрім поодиноких випадків, взагалі не було нічого спільного з сектантством, а насправді православні подвижники виявляли свій протест проти пануючої неправди.
Окремо від подібних внутрішньоцерковних напівсектантських груп на поч. ХХ ст. серед чернецтва набув значного поширення рух, відомий під назвою "ім'яславіє" або "Афонська смута". Як повідомляє прот. Георгій Флоровський, все почалось з книги кавказького схимонаха Іларіона "На горах Кавказа. Беседа двух старцев-подвижников о внутреннем единении с Господом наших сердец через молитву Іисус Христову или духовная деятельность современных пустынников", яка здобула серед чернецтва надзвичайну популярність і витримала три перевидання, в т. ч. і в Київо-Печерській лаврі (1912 p.). В цій книзі простий схимник, далекий від пануючих тоді схоластичних мудрувань, в доступному звичайному простолюдинові стилі описує власні молитовні переживання, розповідає про практичне відчуття Божественної соприсутности в молитві, назвавши закликуване ім'я Ісусове "самим Богом". "Для Іларіона, - пише прот. Флоровський, - це було, напевно, не стільки богословським твердженням, скільки простим описом молитовної реальности. Але і сам молитовний реалізм здавався занадто сміливим". Його розміркування над практичним значенням для подвижника "імени Божого" новопосталі "йосифляни" на чолі з Грицьком Распутіним (що належав до таємної секти хлистів) та Антонієм Храповицьким (якого згодом архиєп. Феофан (Бистров, + 1940) викрив у т. зв. "хрестоборницькій єресі" ("догмат відкуплення") беззаперечно оголосили "єрессю", апелюючи до силового "переконання" опонентів за допомогою державних каральних органів. Такі дії російських "синодалів" на Афоні викликали справжню "смуту", яку за наказом Синоду від 29 серпня 1913 р. царськими жандармами було "ліквідовано", а близько 1000 ченців-ісихастів, серед яких більше 300 були вихідцями з України і пробули на Афоні вже понад 30-40 років, насильно вивезено з Святої Гори. Однак примусові методи придушення нового сплеску ісихастичного руху спричинили переростання його в справжню внутрішньоцерковну опозицію, стихійно перекинувшись з Афону на Україну та Росію. Новим ідейним натхненником був український ієросхимонах Антоній (Булатович), який в дусі старої ісихастичної традиції обстоював думку, що " в самих звуках і буквах імени Божого присутня благодать Божа". З-під пера цього видатного подвижника вийшла ціла низка яскравих полемічних творів і публікацій, пробудивши у вітчизняному богослов'ї справжній творчий спалах. На захист "ім'яславія" стають оптинський старець Нектарій (Тихонів, + 1928), прот. Іоан Кронштадтський (під його впливом в країні виник окремий рух "іоанитів", також відлучений Синодом від Церкви), прот. Павло Флоренський, о. Сергій Булгаков, о. Валентин Свінцицький, проф. А. Ф. Лосєв, Володимир Ерн, С. Аскольдов, М. Новоселов (згодом катакомбний єпископ Марко) та багато інших, ориґінальні праці яких складають окрему "філософію імени". Як пише прот. Сергій Булгаков: "Практичне застосування Ісусової молитви, звичайно, повело за собою і суто богословське вчення про Ім'я Боже та силу Його, про сенс Його ушанування і про Його дієвість... На даний момент існують два різних напрями в розумінні цього питання. Одні (що звуть себе ім'яславцями) є взагалі прихильниками реалізму в ушануванні імени: вони вірують, що в Імені Божому, закликуваному в молитві, вже є і присутність Божа (о. Іоан Кронштадтський та інш.); другі ж дотримуються більш раціоналістичного і номіналістичного розуміння, за яким Ім'я Боже є людський, інструментальний засіб для висвітлення людської думки та прагнення до Бога. Практичні виконавці Ісусової молитви і, взагалі, містики дотримуються першої думки, так само як і деякі богослови та ієрархи; друга точка зору характеризує шкільне богослов'я і православну схоластику, що зазнали впливів західнього раціоналізму. В будь-якому разі, богословське вчення про Ім'я Боже на цей час є одним з найчерговіших і суттєвіших завдань при самовизначенні православ'я, яку наш час передає майбутнім вікам".
Попри те що старці Іларіон, Антоній та їхні послідовники були піддані Синодом "відлученню", більшість з них продовжували залишатись в лоні офіційної Церкви, вважаючи свої погляди приватною філософсько-богословською думкою. Хоча, звісно, було немало і таких, що повністю розірвали стосунки з "Церквою-Блудницею", як вони називали офіційну "синодальну" структуру, і, впадаючи у крайнощі, почали обмежувати свою релігійність виключно вшануванням "Імени Божого", як Самого Бога, через що цю течію називають "ім'ябожниками". Переховуючись від переслідувань царським режимом, "ім'яславці" та "ім'ябожники" змушені були піти в підпілля, організувавши цілі поселення та чернечі скити в горах Північного Кавказу, Східніх Карпат, в Буковині, Закарпатті, Криму, на Волині, Кубані та в інших місцях.
Цікаво, що "ім'яславці" в 1918 р. вітали утворення незалежної Української Держави під проводом Гетьмана П. Скоропадського. У тому ж році вони звернулися до Всеукраїнського Православного Собору із закликом спростувати "богоборче мудрування митрополита Антонія (Храповицького, - авт.) і неправославну постанову Синоду" щодо вшанування Імени Божого. Справа "ім'яславців" привернула велику увагу тодішнього Міністерства сповідань Гетьманського Уряду, яке надало їм всебічну допомогу. Павло Мазюкевич, котрий представляв українську партію, пропонував ретельно вивчити це питання як особливий прояв української духовности, поширивши його позитивний досвід в усій Українській Церкві.
На жаль, із втратою Україною державности й утвердженням комуністичного режиму, який розпочав жорстокі репресії проти духівництва і віруючих, розвиток богословсько-філософського осмислення Ісусової молитви припинився. Тим часом "ім'яславці" склали чи не головний кістяк т. зв. "антисергіянської опозиції" офіційному "совєтському православ'ю". За їх активної участи постали "катакомбна" Істинно-Православна Церква в Росії (митр. Йосиф Петрових, митр. Кирило Смирнов, архиєп. Андрій Ухтомський, єп. Марко Новоселов та інші) та Українська "соборно-єпископська" Автокефальна Православна Церква (архиєп. Інокентій Соколовський, архиєп. Феофіл Булдовський та інші). В 1928 -1929 pp. на таємному т. зв. "Кочуючому Соборі" ІПЦ з "ім'яславців" та "іоанітів" було знято неканонічні заборони Синоду 1913 p., а їхнє вчення визнано як "істинно-православне". Ідейним лідером "ім'яславців" в ІПЦ був таємний єпископ Марко (М. Новоселов), який ще в 1913-1917 pp. в своєму видавництві "Релігійно-філософська Бібліотека" видав цілу низку полемічних творів на захист "ім'яславія". Наприкінці 70-х pp. поблизу Почаївської Лаври лідер однієї з течій Катакомбної Церкви схимитрополит Генадій (Секач, + 1987) духовного учня "ім'яславського'' ієросхимонаха Луки інока Василя (Білака) таємно висвятив в єпископи для опікування "ім'яславською" паствою в Західній Україні та Закарпатті. Згодом схимитрополит Генадій висвятив для "ім'яславців" іще кількох "катакомбних" єпископів на Кубані, Північному Кавказі та інших реґіонах, що продовжують опікуватись своєю паствою і по цей час. Таким чином ісихастичний рух в умовах гонінь і підпільности переріс в альтернативну силу казенному "совєтському православ'ю".

Протистояння глибинного самобутнього Київського Православ'я та московського "йосифлянства", що за часів совєтського режиму переродилося в нову течію - "совєтське православ'я", або інакше "сергіянство", триває й досі. Таким чином дійсне відроження Київського Православ'я полягає в відродженні саме ісихастичних традицій українського чернецтва.
Історія дає нам можливість простежити дивовижно яскраві закономірності, коли з посиленням внутрішньо-молитовного напруження ченців-ісихастів паралельно відбувався і пасіонарний сплеск духовно визрілого національно-визвольного руху православних народів, їхнього соборно-творчого напруження й активности. Все це давало змогу тим народам в довершеному вигляді оформити і власну національну державність, і культуру. Пояснити це можна лише наявністю обумовленої не матеріяльними чинниками містичної провіденційности, вищою турботою, відповіддю Логоса на наш внутрішньо-молитовний соборний заклик. З цього стає більш зрозумілим і те прадавнє народно-церковне есхатологічне переконання, що світ цей продовжує існувати лише за молитвами святих праведних старців, які неодмінно і донині десь спасаються в пустелях, горах чи лісових хащах, безперервно приносячи молитву Богові за помилування і спасіння всього людства. Таке переконання відповідає і православному віровченню, адже засноване на біблійних застереженнях, зокрема апостола Павла: "Таїна беззаконня вже в дії, але не звершиться до тих пір, доки не буде забраний від середовища стримуючий тепер, і тоді відкриється беззаконник" (2 Фес 2.7-8). Цікаві міркування щодо цих слів апостола подає священник о. В'ячеслав Полосін, який вважає, що "стримуючий тепер" - це суспільна колективна свідомість, духовний стан суспільства, за якого Святий Дух не відходить від нього, а сили зла не одержують в ньому леґалізації. Інакше кажучи, це свідомість кафолічна, Соборна, що є основою животворчого організму, "душею" Церкви Христової. Соборність - це містична і метафізична глибина християнства як спільноти. Церкви, її колективної вселенської свідомости. За справедливим зауваженням Хомякова, "одне це слово поєднує в собі ціле сповідування віри". Соборна природа церковної свідомости явлена на П'ятдесятницю, при заснуванні новозавітньої Церкви, коли зійшов Дух, що в ній перебуває, і пронизана єдиною ниттю крізь віки до наших днів. "Церковність, - пише прот. Сергій Булгаков, - є соборність, як залучення до вселенського істинного життя Тіла Христова, як поглиблення в незміримі глибини боголюдського життя. Церковність як соборність, не визначається раціонально, адже вона і розкривається лише за межами розумового, відокремлюючого мислення. Вона - трансцендентна індивідові, як такому, хоча і стає для нього іманентною в його воцерковленні. Соборність є істинність, і істинність є соборність... Внутрішня соборність є не кількість, але якість, причетність Тілу Христову, в якому діє Дух Святий, життя во Христі Духом Святим...". Саме тому творча праця, скажімо, Вселенських Соборів Церкви завжди розпочиналась прошенням зішестя на них благодаті Духа Святого, що за розбіжности думок і поглядів "стримував неправомислення", органічно сприяв свідомості соборян колективно виявити Істину. Це важлива відмінність Вселенського Православ'я від західньо-католицького "папоцезаризму" та східньо-московського "цезарепапизму", де Соборність, як правило, підмінювалась волею однієї особи. Це стосується окремих організмів: Церкви, Нації, Держави. Втрата ж соборної свідомости, єдности з Отцями попередніх віків та правомислення у вселенському маштабі, утвердження, на противагу загальним християнсько-національним суспільно-моральним принципам Соборности, суспільного індивідуалізму, байдужости, споживацького егоїзму, аморальности і космополітизму, внаслідок чого Дух Святий припиняє свою творчу, "стримуючу беззаконня" присутність в свідомості суспільній (в "середовищі"), спричинюючи своєрідний суспільний "вселенський хаос", "таїну беззаконня" (2 Фес 2.7-8), - утверджує в світі "Антихриста". Звертаючись до цього місця у Святому Письмі, учень київо-печерських старців, один з провідних ієрархів т. зв. "соборно-єпископської" канонічної УАПЦ (катакомбної) святитель-мученик архиєп. Іоаникій (Соколовський, + 1939) Катеринославський, намагаючись в святоотецькій традиції дати витлумачення словам апостола Павла, зазначає: "Стримуючим тепер є благодать Духа Святого, що симфонійно зосереджена в Соборному розумі Церкви, Народу і Держави. Відступлення від Правди Божої та віри Істинної призводить до відступлення благодаті від "середовища", що надає можливість звеличення в наших серцях, свідомості та світі в цілому царства Антихриста. В останні часи соборна благодать Духа Святого пребуде лише з тими, хто переховується в пустелі, обраним "малим стадом" - віруючими істинно-православними християнами, що унаслідували завіти Свято-Філядельфійської Церкви, і, не озираючись на вигнання та втрати від князів світу цього, стали на шлях упротивлення злу, і зберігши у чистоті серця Правду Божу, Любов сердечну, Свободу внутрішню і Соборність духу. Молитви сих таємних старців і спасуть погрязаючий в беззаконнях безблагодатний світ від остаточної загибелі". ("Исторический путь православия". - Нью-Йорк, 1954). За давніми біблійними та есхатологічними пророцтвами, кінець світу настане тоді, коли на землі не зостанеться і десятка таких старців у зв'язку із чим відродження традицій ісихазму, після певного згасання і забуття, в історії Православ'я завжди набувало все нової і нової актуальности, оскільки повноцінне життя окремих народів, як і людства в цілому, цілком залежить від внутрішнього соборно-молитовного напруження, сердечного звернення до Логоса.
 

Що може стати у нагоді в процесі протидії нігілізмові, окрім ідеологічних, організаційних, політичних, творчо-мистецьких та суто медичних заходів? Передусім - самопізнання, творення власного духовного середовища, здоровий глузд, будь-яка творча діяльність у буденній сфері. І, звичайно, гумор і жарт, висміювання небезпечної абсурдности нігілізму. [...] Особливе місце в пляні оздоровлення суспільного середовища має посісти релігія, адже з неї виростає вся наша культура. [...]
Підіб'ємо попередні підсумки. На перетині пізнього Середньовіччя й модерної доби европейська людина, прагнучи вивільнити свою, як їй здавалось, ущімлену тілесність, необачно зруйнувала важливу світоглядну уяву про триєдину сутність людської природи: тіла, душі та безсмертного духу. Залишилося самісіньке сирітське тіло з його вічними і ненаситними запитами. Всі подальші ідеологічні й політичні концепції - ліберальний капіталізм, комунізм, фашизм тощо вибудовувались виключно навколо того сирітки. Причому, коли комунізм і фашизм розуміли тіло людське соціологізовано, тобто усуспільнюючи й використовуючи його заради своїх глобальних цілей, то ліберальний капіталізм прирівняв людську істоту до простої молекули, що хаотично рухається (щоправда, в жорстко окреслених межах) в пошуках задоволення своїх запитів і потреб, натикаючись на інші молекули, відштовхуючись від них і так до нескінченности...тобто до кінця. В фізиці такий рух називається броунівським. Зрозуміло, що в таких умовах сенс власне людського, тобто, особистісного існування поступово втрачався.
Довершує повноту картини той факт, що означені ідеології на кону ХХ століття неабияк "позмагалися" між собою, доводячи кожна свою якнайбільшу проґресивність і переможність, доводячи це всіма можливими засобами - аж до зброї масового знищення.
Але чи такі вони вже насправді супротивники й антагоністи - оті "ізми"? По суті мова йде лише про різне, до того ж сектантське, тлумачення такого вузько-економічного суспільного інституту як власність. Одні наголошують на приватному чинникові в функціонуванні інституту власности, інші - на державному. В той час як людське суспільство, виходячи з його складної багатоярусної структури, з рівною силою потребує всіх видів і форм власности, тобто суспільної, індивідуальної і державної водночас. Бо тільки так може бути забезпечено балянс між суспільною відповідальністю і приватним інтересом.
А дух людський, і тим більше - Божий, є понад всіма цими формами і лише накладає певні зобов'язання на власника, так, ніби той є не власником насправді, а лише орендарем. Адже справжній власник як видимого, так і невидимого світу є лише один - його Творець.
Людині важко, надзвичайно важко осягнути глибинні причини змін фундаментальних основ розвитку суспільства, зміни віх чи історичних епох. Марксистське вчення, що взяло на себе ролю усезагального інструментарію й тлумача, радше виявилося звичайною підробкою, поверховим "псевдо". Воно було продуктом модерністської епохи, епохи індустріялізації, масового, часто конвайєрного виробництва, трагічного відчуження людини від засобів та результатів праці, епохи загальної уніфікації та оречевлення всіх аспектів людського буття. Хіба могло це "матеріялістичне вчення" вийти за межі епохи, що його породила? Питання риторичне!
Але від середини минулого століття починають з'являтися спочатку слабкі, потім все більш потужні ознаки того, що модерністська технократично-економікоцентрична доба починає близитися до свого кінця, поступово вичерпуючи внутрішній потенціял. Ці тенденції фіксуються з різною мірою очевидности провідними мислителями сучасности - соціяльними філософами, культурологами, політологами, соціологами, футурологами. Серед імен першої величини назвемо Торстона Веблена, Льюіса Мемфорда, Герберта Маркузе, Еріха Фрома, Данієля Бела, Ольвіна Тофлера і, звичайно ж, Пітіріма Сорокіна й Вольфганґа Крауза. Ці люди змогли побачити приховані від заклопотаного буденними проблемами загалу ознаки нового, змогли почути глибинні тектонічні зсуви суспільного життя. Своїми працями вони провіщають скорий кінець знайомого індустріяльно-економікоцентричного світу й початок незнайомого, але передбачуваного в загальних рисах майбутнього.
Технократичний економікоцентризм вичерпує свій ресурс навіть не тому, що вичерпується його сировинна та екологічна база (насьогодні США з населенням близько 5% населення плянети "забезпечують" біля 40% промислового забруднення світової екосистеми). Вичерпується сама система стимулів для подальшого розвитку означеним шляхом.
Вичерпується психологічний потенціял модерністської людини, а, значить, і всього модерністського суспільства. Що мається на увазі? В ранньому капіталізмі необмежений економічний імпульс споживання стримувався так званою протестантською етикою, як різновидом етики християнської. Наголос робився на сумлінну працю і розумне обмеження в задоволенні потреб. Але сам капіталізм, в процесі розвитку, діялектично відкинув ці, колись важливі для його становлення, чинники.
Отже, морально-етичним виправданням зрілого й пізнього капіталізму став гедонізм - ідея чуттєвої насолоди, як способу життя. Проте, за насолодою підступно крокують збочення й саморуйнація, однак і ці трагічні наслідки також легітимізуються в ліберально-капіталістичному світі через систему практично необмеженого плюралізму. Еріх Фром з цього приводу зазначав, що буржуазне суспільство визначають не потреби, а бажання. За своєю природою вони не біологічні, а психологічні й такі, що не мають обмежень. Суспільство розглядається не як природна асоціяція людей - поліс або сім'я, керовані загальною метою, а як суміш атомістичних індивідів, що переслідують своє власне задоволення. Відтак, існуюча в модерно-капіталістичному світі система економічних відносин передбачає, насправді, виробництво заради виробництва, тобто заради отримання прибутку, і водночас ідеологічно маскує цю реальність гаслом виробництва заради споживання. Цю фальш помітив ще в ХІХ столітті видатний, але напівзабутий нині, "дрібнобуржуазний" економіст Сімон де Сісмонді.
В той же час, забезпечення надпотужного виробничого процесу передбачає  не  менш  потужне  запровадження  результатів  науково-технічного проґресу в усі сфери суспільного життя. Проте доводиться констатувати, що НТР має й свій зворотний бік. Тенденція до запровадження технічного проґресу як найвищої цінности пов'язана не лише з надмірним піднесенням інтелекту, а й, що особливо важливо, з глибокою емоційною прихильністю до всього механічного, неживого, штучного. Пристрасть до неживого, котра у своїй граничній формі постає як пристрасть до смерти й розпаду, у менш різкій формі веде до байдужости стосовно життя замість "благоговіння"" перед ним. Таким чином, наведені симптоми "м'якої" дегуманізації модерністського суспільства окреслюють картину виродження й деґрадації, втрати ціннісних орієнтирів і стимулів для творчого піднесення. З цього приводу Данієль Белл писав: "...ми є свідками кінця буржуазної ідеї - тобто погляду на дії людини та суспільні відносини, зокрема економічного обміну, які сформували сучасну епоху протягом останніх 200 років. Ми досягли кінця творчого імпульсу та ідеологічного впливу модернізму, що як культурний рух домінував у мистецтві" останнього часу.
Водночас, і це нам українцям, ближче, ми є свідками кінця марксистської ідеї, яка взагалі "не побачила" людини в непримиренній боротьбі гігантських економічних кляс за важелі впливу й кінцеве панування. Чи не внаслідок цієї короткозорости комунізм винищив впродовж неповного століття десятки мільйонів "непомічених" ним людей, довівши до того ж свою організаційно-економічну неспроможність.
З третього боку, трохи раніше світ став свідком нищівного краху рафіновано-расистської системи державно-монополістичного капіталізму, знаного широким загалом як нацизм.
Загалом, ХХ століття стало епохою злету й занепаду модерністської концепції суспільного життя, вмістилищем неґативного досвіду людства в його драматичній ході до нових реалій. Проте очевидно, що неґативним досвідом , нехтувати ажніяк не можна. Його треба переживати, усвідомлювати й робити належні висновки. Думається, що єдина із "старих" суспільно-ідеологічних течій, яка реально здатна перейти межі модерністської епохи і затвердитись в майбутньому, є соціял-демократія. Але це стане можливим лише в тому разі, коли її добре збалансована тріяда цінностей: свобода - солідарність - справедливість - обіпреться на твердий християнський і національний ґрунт. Ті ж ідеології, що знехтували ціннісним виміром людського життя, не перейдуть меж своєї історичної доби і залишаться в майбутньому лише об'єктом фахового вивчення істориків.
 

Боже слово про хреста тим,
що гинуть - то глупота, а для нас,
що спасаємось - Сила Божа!
Перше послання св. Павла до коринтян 1.18

Хрест - символ християнства, віра, надія, любов кожної віруючої людини на світі. Тому й присутній він з нами від народження, а по смерті могилу довершує хрест як символ спасіння і воскресіння.
Хрести на нашій землі - вагомі свідки християнських поховань, християнського розуміння життя і смерти, спасіння і воскресіння нашими предками.
Вже в IX ст. на історичній Волині бачимо хрести зокрема серед розкопаних археологами поховань. З X ст. маємо таких знахідок значно більше на Західній Волині, і не тільки в домовинах небіжчиків, а й могильні хрести. Як правило, на південній і центральній Волині вони були з каменю, тоді як на Поліссі, багатому на ліси, здебільшого хрести дерев'яні. Тому південна, в меншій мірі центральна Волинь, в зазначеному хронологічному поясі, чисельно багатші на ці монументальні пам'ятки давнього християнства.
За формою кам'яні хрести Волині були різні, проте їх призначення зводилось до кількох виразних груп: могильні кам'яні хрести на цвинтарищах, де вони й найбільше збереглись, на окремих могилах визначних осіб: князів, бояр, воїнів-героїв, єпископів, ігуменів, на символічних могилах - знищених поселень, храмів Божих, манастирів, самих цвинтарищ, в пам'ять про якусь важливу подію - природну стихію, пошесть, чудесне врятування від смерти, на честь визначної дати, як от Хрещення України-Руси, переможної битви над ворогом, як знак про початок будівництва святині.
Монументальний хрест-пам'ятник ставили на могилі героя, щоб зберегти пам'ять про нього на віки. На Волині біля міста Володимира ще й дотепер височіє хрест на могилі Клима Христинича, воїна короля Данила, який загинув 1218 року, захищаючи рідну землю від поляків. В "Літописі Руському" читаємо: "Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його, Данила, воїв, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві".
Хрести, як правило з чорного каменю, ставили на могилах спочилих в Бозі митрополитів, єпископів, ігуменів, архимандритів. Пізніше місцем їх поховань, як і князів, бояр, фундаторів, стали також катедральні, манастирські святині, храми Божі, які вони побудували.
З літопису маємо історичні докази про існування біля старого Шумська манастиря св.Симона в 1233 році. Король Данило молився в тому храмі перед битвою: "А назавтра - читаємо в літописі, - перейшов він ріку Велю на Шумськ і, поклонившись Богу і святому Симону та приготувавши до бою полки свої, рушив до города Торчева". Манастир св.Симона змила монголо-татарська повінь 1240 року, але місце, на якому стояла святиня, позначене високим хрестом з чорного каменю.
Того періоду знаходимо кам'яні хрести на манастирському кладовищі в містечку Підкамінь на горі біля відомого каменя, де був православний манастир ще в період домонгольський. Сліди його відшукали нещодавно археологи зі Львова. Манастирське кладовище було в західній частині гори, а манастирська церква-капличка на камені, який в XIX ст. було обколото на будівельні потреби містечка. В манастирі була й печерна церква, а сліди манастирських поховань - кам'яні хрести - засвідчують наявність цвинтаря біля святині. Цей православний манастир в Підкамені також знищили монголо-татари. Лише через чотири століття на горі, що південніше відомого каменя, домініканці заснували свій кляштор.
З другої половини XIII ст. знаходимо кам'яний хрест на місці літописного княжого граду Стіжка, сліди якого губляться в наших літописах після 1288 року, коли слуга помираючого Володимира Васильковича на ім'я Рачша знайшов брата князя Мстислава в Стіжку: "Рачша ж і знайшов Мстислава в городі Стіжку і сказав йому річ братову...". Місто Стіжок, як і сусідній Данилів, пізніше в літописах не згадується. В пам'ять про знищений княжий град з храмами й вірними знаходимо давній кам'яний хрест на теперішній садибі вже покійного Михайла Устича. Цей монументальний хрест витесаний з дикого каменю, від часу осів по самі рамена в землю, а самі рамена посічені тим же часом і стихіями.
В межах історичного Збаражу знаходиться відоме село Чернихівці з його давнім храмом св. Тройці, 1340 р., і цвинтарем-пантеолом, на якому виявлено кількаразові поховання з первісними хрестами з другої половини XIV ст., знайденими в землі.
Давня манастирська святиня в княжому граді Пересопниця знана своєю писаною 1561 року учительною Євангелією. Саме в цьому манастирі створено український рукописний твір, якому нині не маємо рівних. Але сам манастир не зберігся, а на місці, де він стояв, бачимо монументальний кам'яний хрест XVI ст. Такими ж хрестами відмічені місця колишніх святинь XVI- XVII ст. у Валево, Обичі, Рахманові біля Шумська Кременецького повіту.
У Крем'янці місце зниклої призамкової церкви XV ст. позначив монументальний хрест, витесаний з місцевого каменю, а на самому хресті вирізьблено ще три хрести, один посередині на всю висоту, і маленькі - над його ременами.
Багато кам'яних хрестів збереглося в Збаражі та його околицях. Ще з XIII ст. відомий тут манастир св.Онуфрія, знищений татарами разом з Старозбаразьким замком, 1589 року воскрес знову завдяки князеві Дмитру Вишневецькому, а 1600 року на його місці вибудовано храм Преображення Господнього, біля якого й дотепер бачимо давні кам'яні хрести.
Масивні кам'яні хрести збереглися у містечку Вишнівець біля храму Вознесіння Господнього, 1530 р., в якому поховані найвірніші з цього роду українські князі, великі будівничі храмів і манастирів Михайло і його дружина Раїна Вишневецька. Хрести з білого каменю, тесані з чітко окресленими прямокутними раменами, від часу осіли в землю, але їх надмогильне призначення не викликає жодних сумнівів.
Подібні кам'яні надмогильні хрести XVI - XVII ст. є в Олеську, Бродах, Підгірцях, як також в інших містах, містечках і селах південної Волині.
Цілу низку хрестів-пам'ятників на південній Волині залишила національно-визвольна війна українського народу 1648-1654 pp., особливо Берестецька битва в селах Пляшева, Плоске біля м. Дубно, у Крем'янці з його козацьким цвинтарем - масовим похованням загиблих героїв-козаків Берестецької битви. В околицях села Пляшевої їхні могили позначені монументальними кам'яними хрестами ще в XVII ст.
Отже не було жодного періоду забуття героїв Берестечка у пам'яті народній, як про це дехто твердив.
П'ятницькій цвинтар весь був усіяний монументальними кам'яними хрестами на могилах. Серед них є і могила козацького кобзаря, що на ній збереглась надмогильна плита-бандура.
До оригінальних цвинтарних хрестів XVIII ст. належать хрести в с.Жуків біля Клевані Рівненського повіту, с.Садів Луцького, та с.Сераховичі Ковельського повітів.
В селі Жуків на давньому місцевому цвинтарі знаходимо кам'яні хрести надмогильного типу з прямокутними і трикутними раменами. Виготовлені вони з місцевого каменю і місцевими майстрами.
Кам'яний хрест в с.Садів з різаними трикутними раменами вражає своєю монументальністю і становить особливий взірець цих християнських пам'яток нашої землі. Його надмогильне призначення пояснити важко, скоріше це була якась особлива символічна могила.
Подібні, але менші за розміром кам'яні хрести з трикутними раменами збереглися на цвинтарі с.Сераховичі Ковельського повіту того ж часового поясу.
Наприкінці XVIII ст. з'явились на південній Волині, особливо тієї, що опинилась після 1772 року в складі Австрійської імперії, кам'яні хрести на перехрестях вулиць сіл, містечок, роздоріжжях, на місцях нещасної кончини вірних, біля джерел і інше. Перейняли цей звичай із Західньої Европи. Але ці хрести, як правило, були вже з розп'яттям Спасителя, обставлені фігурами Богородиці, апостолів, святих янголів. Це християнські пам'ятки вже пізнішої доби.
Кам'яні хрести Волині - тема ще не досліджена, і автор торкається лише її початків з вірою, що матимуть ці давні пам'ятки християнства невдовзі уважних дослідників.
 

Книжка поезій Лесі Лисенко "Тінь тіней" (Харків, "Фоліо", 2003) належить до тих, що їх прочитання спроможне стати внутрішньою подією, щемким і незбагненним здобутком.
Ці вірші ставлять читача впритул перед драмою душі, яка свідомо й відчайдушно виривається з монотонно-заданого плину подій і механістичних причин - на простір вчинків і дій, зумовлених власним вибором, благословенною випадковістю (за означенням авторки), вільних і буттєвотворчих. В цьому межовому і навіть трагічному надзусиллі, прагнучи самоздійснення в любові й свободі, і передусім - в справжній любові до Бога, в шуканні істини життя (що не надто часто в такій незамутненій щирості трапляється в нашій сучасній поезії - релігійність міської людини, яка в умовах урбанізму зберегла віру) - поетка наче втілює себе у слові, вкладає в нього найдорожчу невидиму сутність, своє особливе відчуття божественних сил природи, і в такий спосіб їй не раз вдається перемагати у жорстокому змагові з марнотою існування. І ти з завмиранням серця бачиш: ціною безоглядного пориву, рвучи тенета світу, страждаючи, душа все ж рятується в слові, досягаючи невимовного. (Яке властиво й сповнює поезію багатовимірністю та глибиною світочуття).
Дуже влучно Юрко Гудзь у передмові до книжки називає поезії Лесі Лисенко "зрілими спробами самоздійснення на рівні сновидінь". Можна додати, що ці "спроби самоздійснення" сягають притім рівня глибшого пізнання знаків долі - через біль і волю, що відчиняє зір душі. (Тим паче, що совєтський час не проминув зробити поетці "складну" біографію. Та ще "релігійні молитви", та бути невісткою Олекси Тихого...).
Поезії Лесі Лисенко - то наче складний і напружений фільм, знятий у внутрішньому просторі свідомости. Недарма в неї і один з циклів має назву "Пейзажі зсередини", а назва, та й чимало іншого, змушують пригадати міт про Евридику, що переходить межу світу видимого й невидимого. Невипадково не раз згадується в поетки і Данте.
За своєю багатобарвно насиченою внутрішньою правдивістю вірші поетки нагадують асоціятивно політ птаха. Він може бути легким чи, навпаки, важким. Птах може летіти низько й незграбно, над самою землею. Нарешті птах, підбитий, може падати. Але завжди, коли бачиш лет птаха, він є ніби центром напруги між небом і землею. Він перебуває в безмежжі, в ризику, в уважному чуванні неба й землі. Подібно й ці вірші своєю надчутливістю не можуть не включати читача в захоплююче дійство творення висоти:
"Довершений і досконалий час
тисячозвуким подихом триває
у світла просторі, - якому ймення Бог...".

Раїса ЛИША

2000

Підвівши голову, блукаючи очима
в холодних присмеркових небесах,
помітиш, що старий Чумацький Шлях
вже геть не той... Яка тому причина

з остудою незвіданого мариш.
Які конфіґурації галактик,
якого Всесвіту зірчастий клаптик
покаже ніч? Колись давно товариш

юнацьких мандрів містом, серцем, духом,
- Додому? Іншим разом, іншим галсом,
чи іншим простором, чи іншим часом... -
езотерично белькотав на вухо.

Нові провалля і відроги Шляху
безмовні, наче попіл чи полин...
Нехай це навіть привиди хмарин -
у світотвір новий ходім без страху...

ПРОГУЛЯНКА ЛУКОЮ НАДВЕЧІР

Ліворуч на синьому щось як мовчущі литаври,
праворуч простерті над лугом дивно-рожеві крила.
Ліворуч - місяць уповні набуває форми і барви,
у тиші душа нарешті найменші чарунки розкрила.

Праворуч сховалось сонце і три фантастичні хмари,
такі геніяльно-сміливі, що віриш очам не зразу.
Це - вище від здивування, як віра вища, ніж чари,
і розум тут допускає тільки музичну фразу.

Безліч мільярдів років воля Творця дійсниться,
воля-свобода і воля у значенні сили злиті,
через безмежний простір душу торкає дісниця
імпульс творення сяє у випадковій миті.
*   *   *
Ох, добування слова з-під турбот,
які на мозок тиснуть аж до болю,
цілком фізичного, коли шумить у вухах...

А висхле серце, відчаєм побите?
Шукання серед слізних сталактитів
живого ще, прозорого струмочка?

Не поминути й відчайдушні спроби
плекати душу, поки не схибнулась
над прірвою невіри і безсилля...

Воно вже й не ворушиться, не просить,
не прагне на світ Божий межи люди,
але існує. І тяжким зусиллям

все ж розправляє зім'яті листки.

*   *   *
Цвісти так боляче, із вірою і острахом,
стинатися від видив і прозрінь,
плисти таким самотнім хмарним островом,
минаючи і сутінь, й світло, й тінь.

Не дати зав'язі, осипатися попелом,
розтанути, не випавши дощем,
і відпустити слово вільним соколом,
залишитись з роздряпаним плечем.

Та милосердя Боже є для кожного,
усіх зболілих прийме під покров,
у царство думки і чуття неложного.
Покров покари упокорить кров...
*   *   *
Під мокрими деревами, удвох
з тим, що пручається, коли у слово бгаєш,
і тільки надаремно час прогаєш,
який ласкаво відпускає Бог

на розуміння, відчуття, молитву,
що їх повинна вчитися душа...
Чутливість? Звичка? Та не полиша
тебе мистецтво й ремесло ловитви,

коли сама - привабливе сильце
для вільних сенсів райдужно-крилатих.
Голубити, тулити, обіймати,
замкнути у думок міцне кільце.

А ці дерева - наче нагорода,
що в ній покора є і є свобода.
 

*   *   *
Очима сну я бачила рослинку,
яка, хитаючись, спиналась над водою,
з води ж таки й масного перегною
вґвинтилась у повітря чисто й гінко.

Із себе два листки вона розкрила
і розгорнула їх тільця зім'яті,
у всесвіту легкій пістрявій шаті
вони скидались на маленькі крила

чи то метелика на літньому городі,
чи літачка поза межею звуку.
О душе, попусти свої докуки,
о душе, порадій новій пригоді.

Зіпнись на пальцях в найсіріший будень,
плід зав'яжи-но вузликом надії.
Вирощуй з думки і чуття - події,
із того, що було - оте, що буде.

*   *   *
Невидимий дощ заводить нечутну розмову
асфальтове хмарище для почуттів непроникне,
сонмища не виникають знову і знову -
негода, недоля, нестерпно, не може, не звикне.

Не звикне душа до звичайного. Просто не може.
Нестерпна їй нелюбов, неможлива, неспіввимірна.
Недоля навчить невимовного. Дякую, Боже,
негода Твоя - це є золото, ладан і смирна.

*   *   *
Як важко вірити, що ти один
в обіймах іншої людини.
У всесвіті існує безліч змін,
лише самотність - елемент незмінний.

Як важко вірити, що ти один,
коли перед очима тільки стеля,
і хворий стос твоїх нудних годин
зростає над тобою, ніби скеля.

Як важко вірити, що ти один,
що ти для себе джерело і гирло,
коли в очах сльоза, а на вустах полин.
Людина...ще одна... юрма... все вірно!

*   *   *
Іду по м'яті, і душа її
злітає перепілкою з-під ніг.
Уклін, природо, у твої гаї
я повертаюся з міських доріг.

І сонце - німфа в золотім вінку
народжується з піни верховіть.
І я відроджуюсь, і мить дзвінку
беру з собою, аби далі жить.
 

В пам'ять о. архипресвітера Івана Левчука (1864-1947), одного з найвизначніших священнослужителів Української Православної Церкви на Холмщині і Підляшші

Архипресвітер Іван Левчук народився 2 квітня 1867 року в містечку Тишівці Томашівського повіту в селянській родині. У 1884р. закінчив Грубешівську гімназію, а у 1890р. - Холмську Духовну семінарію. У 1892р. здобув сан священика і призначений настоятелем парафії в с.Шевня, біля Замостя, а потім - в рідних Тишівцях. За кілька років став благочинним Тишовецької округи і надзірним церковно-приходських шкіл у цій окрузі.
У 1900 р. о.Івана Левчука було нагороджено скуфією, а згодом - золотим хрестом і орденом Св.Анни третього ступеня.
З початком Першої світової війни російське військове командування й урядова влада вирішили примусово евакуювати православне населення Холмщини, Волині, Поділля на Схід. Холмських вигнанців було розселено у 37 губерніях Росії - в Тобольській, Томській, Оренбурзькій, у Забайкаллі, на Уралі, Самарканді й ін.
Відряджений холмським архиєреєм для знайомства з життям переселенців священик Іван Левчук повідомляв: "Найгірше становище біженців у Ташкенті, де мені довелося бути 15 - 16 грудня (1915р.). Оселені вони в казармах, клімат для них шкідливий... Хворіють і вмирають біженці тут дуже: висипний тиф, скарлатина, дифтерія і віспа виносять їх десятками щодня в могилу, особливо вмирають масами діти. Є наші біженці і на полудень від Ташкенту - в Самарканді, Скобелеві, Коканді, Мерві, і звідтіль несуться дуже сумні вісті про значну смертність біженців".
У роки біженства Іван Левчук виконував обов'язки військового священика. За ревну службу Божу він був піднесений до сану протоієрея і нагороджений орденом Св.Анни другого ступеня, а згодом - орденом Св.Володимира третього ступеня.
З проголошенням незалежности України на той час вже видатний духовний пастир 10 квітня 1918р. стає членом Холмської Духовної Колеґії в Київі і як представник Холмської єпархії бере участь у Всеукраїнському Церковному Соборі.
Повернувшись у 1919р. на рідну землю, о. Іван застав дуже невтішну картину: собор Пресвятої Богородиці у Холмі польська влада передала римо-католицькій церкві, як і понад 150 православних храмів, що збереглися у воєнній хуртовині. Десятки церков були зачинені.
Почалася праця по відновленню церковно-релігійного і громадського життя, спрямована на відродження народних традицій і національної свідомости українців, що тривала в умовах, коли польська влада створила режим інтенсивної польонізації: людей примушували переходити на римо-католицизм, українська школа і преса були під забороною, священиків змушували вести проповіді польською мовою.
Своєю стійкістю в обстоюванні прав Православної Церкви і відданою працею для народу отець Іван здобув високий авторитет і був широко відомим на Холмській землі. За ревне служіння Богові і рідному народові був нагороджений у 1923 році - палицею, у 1926 - хрестом з прикрасами, 1930 - митрою. У 1939р. протоієрея Івана Левчука піднесено до сану протопресвітера.
Надзвичайно болючим ударом для нього стало варварське руйнування українських православних храмів в 1938 році, здійснене польською владою за допомогою відділів війська і поліції.
Представники влади не раз примушували православних священиків в останню хвилину винести Святі Дари з церков, призначених до зруйнування. Він бував свідком того, як нищено ікони, хоругви, церковні книги та інше майно. Незважаючи на протести церковної влади і опір населення, на Холмщині за неповний рік було зруйновано понад 120 православних церков, коло 150 переосвячено на католицькі костели, частину замкнено. На 1 вересня 1939р. на Холмщині і Підляшші залишилася лише 51 церква. Сотні гектарів церковної землі було безкоштовно передано польським поселенцям.
Після окупації Холмщини німцями з'явилися певні умови для відродження Української Православної Церкви і культурно-громадського життя.
5 листопада 1939р. в Холмі постала Тимчасова Церковна Рада, що складалася з 16 духовних і світських діячів. Рада вибрала Церковну Управу, яку, з благословення Митрополита Діонісія у Варшаві, очолив о.Іван Левчук, призначений адміністратором Церкви на Холмщині і Підляшші.
Церковна Рада звернулася до Митрополита Діонісія з проханням дати дозвіл на введення в богослужіннях на Холмщині і Підляшшині української мови, і Митрополит благословив Постанову Церковної Ради.
Вже на початку 1940р. кількість православних парафій у краї зросла до 91, а повернення Українській Православній Церкві Холмського собору Пресвятої Богородиці, настоятелем якого призначено о.Івана Левчука, стало символом кінця польської релігійної домінації.
Як настоятель собору о.Іван дбав про його відновлення і прикрашення православними іконами і сприяв створенню культурно-громадських установ і організацій молоді. Допомагав йому у всіх церковних справах його вікарій прот.М.Малюжинський. Церковна Рада клопоталася про відкриття православних церков по різних містах і селах і створення при холмському соборі духовної семінарії. У Холмі, Грубешеві, Замості, Володаві та інших містах були створені Українські Допомогові Комітети, відновлено діяльність товариства "Рідна Хата", українських кооперативів і створено цілу сітку українських народних шкіл.
В Холмі постала перша гімназія з українською мовою навчання, в якій нараховувалося близько 900 учнів з усієї Холмської землі. Було засновано середню технічно-господарську школу.
Восени 1940р. єпископом Холмським і Підляським став Іларіон (Іван Огієнко), який усі свої сили, знання, довголітній досвід та адміністративний хист віддав для великого і святого діла - відродження Православної Української Церкви у многостраждальному краї. Насамперед він утворив Холмсько-Підляську Духовну Консисторію, головою якої став протопресвітер Іван Левчук.
Тимчасом ситуація на Холмщині і Підляшші значно ускладнилася у зв'язку з репресивними заходами німецької влади проти місцевого населення, а також появою ворожо налаштованого проти українців польського підпілля, яке спрямувало збройні акції на ліквідацію місцевих українських активістів, палило українські села, вбивало ні в чому не повинних беззахисних людей. (Про масове винищування українців на їхній споконвічній землі, про трагічні події тих років розповідається зокрема в додатку №16 до книги Є.Пастернака "Нарис історії Холмщини і Підляшшя (новітні часи)", Вінніпеґ - Торонто, 1989).
Як голова Консисторії, архипресвітер Іван Левчук (сану архипресвітера він був удостоєний у 1943р.) мав постійний зв'язок з православними священиками краю, закликав шукати порозуміння, уникати провокацій. Він був переконаний, що українці і поляки мусять знайти спільну мову, щоб мирно жити на землях своїх предків.
З-поміж радісних подій, які пережила Холмщина під час німецької окупації, слід особливо назвати урочисте повернення до собору на Даниловій горі у вересні 1943р. історичної, вірогідно найдавнішої української ікони Холмської Божої Матері, яку з 1918р. переховували в Київі.
Можна уявити собі, яким священним трепетом переповнилося серце о.Івана, коли Владика Іларіон вніс святу ікону в катедральний собор і передав йому, як настоятелеві!
А вже навесні 1944р. постало питання про дальшу долю Православної Церкви та її духовенства: почався наступ совєтських військ. Сотні українських родин, в тому числі і провідні душпастирі української Церкви, боячись повторити гірку долю засланих на Сибір українських патріотів після "визволення" західно-українських земель у вересні 1939р., виїхали на Захід. В липні 1944р. залишив Холм і архиєпископ Іларіон.
Архипресвітер Іван Левчук покинути Холм відмовився. Він залишився ділити гірку долю вірних дорогої йому Православної Церкви до кінця. Пережив найтяжче: масове виселення українського населення з Холмщини і Підляшшя до УРСР в 1944 - 1946рр., а в 1947р. - на північні та західні землі Польщі.
В 1947р. під час акції "Вісла", разом з дияконом Нестеровичем, о. Івана було ув'язнено у лаґері Явожно, але Бог допоміг йому повернутися додому.
Енкаведисти вимагали від нього поїхати до Москви і заявити про своє зречення від автокефальної церкви. Отець Іван рішуче відкинув усі спроби залучити його до списку московських яничарів.
В тяжкі часи депортації українського населення з рідних земель йому разом з протоієреєм Гавриїлом Коробчуком довелось вирішувати долю згадуваної вище святині українського народу - ікони Холмської Божої Матері. Ікону переховувала родина Коробчуків, яка зуміла зберегти її, і тільки в 2000р. образ передано до Луцького краєзнавчого музею дочкою Гавриїла Коробчука Надією Горлицькою.
Слід сказати й про те, що Іван Левчук разом з дружиною виховали семеро дітей, усім дали освіту, але доживали віку у Холмі самі: воєнні лихоліття розкидали дітей по всьому світу.
Архипресвітер Іван Левчук відійшов у вічність 10 жовтня 1947р. Похований на цвинтарі у Холмі.
8 червня 2003р. у Холмі відбулася канонізація священиків, замордованих за віру і служіння своєму народові в 1942 - 1945рр. Дай Боже, щоб канонізація мучеників за віру стала фундаментом для відновлення Православної Церкви на Холмщині і Підляшші, якій віддав своє життя архипресвітер Іван Левчук.
 

В Україні знову почали будувати храми Божі десь в 1989 р. силами самих людей, як і колись було. Московський патріярх нам не будував храмів ніколи.
Якби депутати Верховної Ради України вболівали за свій народ, вони прийняли би бодай таку постанову, щоб у власність Української Автокефальної Православної Церкви та УПЦ Київського патріярхату перейшли хоча б церкви, побудовані народом України після 1989 р.
А тимчасом батюшки з УПЦ (РПЦ) говорять: "Служение на украинский язык не переводится, потому что от этого оно теряет божественность"... Хай би ці люди прочитали "Кобзар" Шевченка - "Осії. Глава XIV (Подражаніє)", - може, до них би дійшло, яке вони знаряддя проти своїх мами, тата, проти українського народу. Може згадали б, чиї вони сини, яких батьків.
Господи, допоможи нам чути в своїх церквах службу Божу нашою рідною українською мовою. Досить уже неправедним нас обманювати.
М. Нечипорук,
с. Мазники на Хмельниччині

Від редакції: В даних складних умовах напевне потрібно утриматись від передачі у власність принаймні історичних пам'яток - давніших храмів, які мають бути безумовно під охороною держави як загальнонаціональна спадщина і святиня.
 

Побудова храму поблизу Шевченкової могили на Чернечій горі напрошується вже за традицією: колись таких людей ховали біля храмів. Те, що Гоголя большевики "відселили" від Данилового манастиря, підкреслює порушення традиції. Так само, як скидання хреста з Шевченкової могили.
Наскільки храм відповідає духові Шевченка, вже відчули українські священики, які відспівували панахиди під час перевезення праху поета в Україну в травні 1861.
Після безбожної диктатури в ХХ столітті вже доводиться арґументувати те, що в ХІХ столітті було очевидною істиною. Юрій Шевельов дав істотний "кількісний арґумент": слово Україна в творах Шевченка зустрічається 269 разів, слово Бог - 1281 раз.
До цього можна було б додати десятки церков, намальованих Шевченком в Київі, Полтаві, Переяславі, Седневі, Чигирині, Почаїві, Василівці...
Нерозбірливим богоборцям можна пояснити, що Шевченкові єретики протиставляли справжню високу віру фарисеям в тіярах, в рясах, які творять "неутомленнії поклони за кражу, за війну, за кров".
Зрештою, таким треба нагадати, що навіть Паскаль і Коперник були винувачені в безбожництві. А наостанок процитувати відомий епізод з Євангелії, де Христос був запідозрений фарисеями і змушений був пояснювати, що прийшов Він не для того, щоб заперечити Закон і Пророків, а для того, щоб доповнити і виконати.
28 вересня проходив телемаратон на каналі УТ-1. Виступали поети і артисти, депутати і діячі культури, студенти і селяни...
Здається, ідея храму Чернечої гори в Каневі носилася давно навколо Шевченкового заповідника як мрія. Але товариство "Просвіта" підняло цю народну ініціятиву і відкрило телепрограму на телеканалі УТ-1.
Мабуть, в лісі щось здохло! Мабуть, довго треба було промивати цей канал з милом, що підготувати до теми: Шевченко і Церква.
Редакторка "Слова просвіти" Любов Голота акцентувала на тому, що найцінніші внески - це ті, що по декілька гривень, бо видно, що людина віддає останнє, і віддає від серця. Ця євангельська "лепта удовиці" сподобалась багатьом учасникам.
Депутат від фракції комуністів і голова Фонду культури Борис Олійник наголосив на тому, що треба розкошелити владу, багатих, у них є гроші. Зі свого боку він обіцяв значний внесок від Фонду культури.
Тут мені пригадалася одна сільська історія. На рахунок храму упала велика сума - чи то "відмивна", чи від чужої для церкви людини. Але нестійкий батюшка якось зійшов зі сцени. Прийшов молодий аскет, взяв будову в свої руки і відмовився від грошей на рахунку: будемо будувати храм за чесні гроші бідних, але щедрих людей.
- Як? Як то можна, адже готові гроші...
- Не лукавте, дорогі браття і сестри, нібито ви не знаєте, що то за гроші. Якщо ви мене приймаєте, то прийміть нагадування: будуємо храм Богові нашому, який все бачить і все знає, що лежить на серці кожного. Наш великий Бог не приймає жертви від лукавого...
І зрозуміли його, хоча декого й мучило, як то можна було випускати з рук таку суму...
Не знаю, чи вже знайшовся високий духом отець, який хоче животворити душею Храм Кобзаря і який хоче до спільної молитви запросити усіх справді віруючих християн, але не піде на спільну раду з нечестивими.
Очевидно, знайдеться. Тепер з'являються по-справжньому віруючі і по-справжньому культурні священики. Такі не будуть наливати нове вино в старі бурдюки.
Але серед патріотичної громади на телеекрані відчувалися розбіжності в розумінні нового вина. Якийсь студент переплутав поета з "Отцем і Сином і Духом Святим". Хтось хотів, щоб у храмі Шевченко учив нас єдности. Один студент  не вподобав слів своєї сусідки, яка по-шевченківськи просто сказала: любити Україну треба ту убогу, яка є...
А були і патетичні речі, які можна назвати вином, розведеним водою. Хто таке буде пити?
З радістю треба зазначити і ясно висловлені думки про те, що Шевченко прийшов до нас від традиції через святиню, він успадкував віру і духовну культуру.
В Храмі Кобзаря повинен бути дух молитви і віри. Високої християнської віри в Бога, а не якийсь сурогат для усіх прихильників поета.
З прикрістю треба зазначити, що дехто радше хапається за емоційно відчаяну і не зовсім молитовну строфу вірша: "я так її, я так люблю, мою Україну убогу". І чомусь не можуть пригадати заповітнього:
Свою Україну любіть! Любіть її
Во время люте, в останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Дуже характерно, що гуцули з Криворівні, з їх традиційною релігійною культурою, не змішують грішного з праведним і ясно розуміють, що Кобзарева Церква має бути храмом для молитви, як справжня церква.
До речі, в наших підручниках і натяку не було і нема, що Кобзар співає передусім божественні пісні. І що його в народі називали "чоловіком Божим".
Нині бандура його розладнана, і потрібна велика духовна праця, щоб храм єдности мав добрий камертон, без чого хор недіяльний. Невірний звук - роз'єднує!
Не забуваймо: саме ім'я не єднає. Єднає велика віра, запалена в серці вже до того, як людина приходить до храму. Єднає спільна праця, спільна будова. Той отець-аскет, що відмовився від стартового капіталу на будову, добре знав що будує.
А то було головне: будував громаду і кожну людину, яку треба в праці будити і будувати, випробовувати і підносити...
Бо прийде той, що насипав сонним кукілю в насіння пшениці.
Кине жменю золота і той, хто позаторік наймав хулителя на Шевченкове ім'я. Для інтересу кине реклямну суму для простаків і хитрий хижак напередодні виборів.
І загубиться добра ідея спільної будови храму, і піде бухгальтерія зі списком жертводавців. І потоне найцінніше - лепта удовиці.
А тим часом храм має бути скромним і простим, як правда, за словом Шевченковим:
Без золота, без каменю, без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа Слово.
 

Чудотворний образ Богородиці Одигітрії-Ізбавительниці повернувся до Манявського манастиря

У Манявський Хресто-Воздвиженський манастир, що на Івано-Франківщині, передано чудодійну ікону Одигітрії-Ізбавительниці, яка виліковує від епілепсії.
Чудодійна ікона була написана на замовлення афонських ченців 1788 року. Згодом ченці передали її Новоафонському манастиреві у Грузії. Понад 80 років після закриття манастиря ікону вважали зниклою. За дорученням настоятеля Новоафонського манастиря ікону зберігав один з ченців обителі, який дав обітницю, що навіть ціною життя - не передасть святий образ в руки безбожників. Перед смертю чернець передав ікону іншому монахові, узявши з того таку ж саму обітницю.
Останній охоронець ікони 95-річний архимандрит з Кам'янця-Подільського, побачив сон, в якому йому з'явилася Матір Божа, наказала передати ікону до Українського Афону, як ще називають Манявський скит. (У світі є три Афони - у Греції, Грузії та в Україні). Приїхавши вперше до Манявського манастиря, чернець побачив його дуже зруйнованим, тому побоявся залишити там реліквію. І лише після того, як йому уже вдруге з'явилася Богоматір з тим же проханням, він привіз ікону до манастиря.
З благословення архиєпископа Івано-Франківського і Галицького Йоасафа ікону вперше за останні 80 років винесли для всенародного поклоніння. Зі сльозами на очах духовенство і віруючі молилися до неї.
Ченці зберігатимуть образ у вівтарі відбудованого Хресто-Воздвиженського собору Манявського скиту. До поклоніння віруючим його виноситимуть лише у неділю та на великі свята. Після відбудови церкви Благовіщення Богородиці, на території скиту, ікона буде постійно зберігатися там.
 

В одному місті жила бідна сім'я: чоловік, жінка і троє дітей. Жінка сильно застудилась, захворіла і померла. Чоловік мусив узяти другу жінку - мачуху. А вона дітей не злюбила. І якось одного темного зимового вечора мачуха вивела дітей з дому, привела в незнайоме місце і сказала: "Мені нема чим вас годувати. Нехай хтось інший про вас піклується", - і пішла.
Діти гірко заплакали. Але найменша сестра сказала: "Наша мама говорила, що у всіх діток, які залишаються без мам, одна Мати - Матір Божа. Попросимо у неї допомоги".
Діти стали молитися: "Пресвята Богородице, спаси нас!" Коли вони молилися, до них підійшла жінка в довгому вбранні і сказала йти за нею. Скоро вони підійшли до воріт манастиря. Жінка постукала, і ворота відчинили. Виявилося, що манастир відкрив притулок для сиріт. Про діток зразу потурбувалися. А коли вони стали питати про жінку, яка їх привела, то з'ясувалося, що ніхто про неї не знає. І діти збагнули, що сама Пресвята Богородиця врятувала їх.
Матір Божа - Заступниця і Покровителька всіх людей, які звертаються до Неї. Особливо Вона заступається за сиріт, бідних, хворих. І буває так, що Вона посилає до них милосердних людей. І якщо ти знаєш про когось самотнього, нещасного, хворого - можливо, Матір Божа хоче, щоби до цієї людини пішов саме ти.
 

Книга про Почаївський манастир

В Тернополі вийшла друком праця к. ф. н. Арсена Гудими "Почаївський манастир в історичній долі українства".
"Історія Почаївського манастиря, - пише автор, - це історія впровадження християнства в Русі-Україні... це історія формування української нації та її культури, це, нарешті, історія збереження національної свідомости українства в найважчі роки засилля непрошених зайд як з Заходу, так і зі Сходу". І далі він зазначає: "В умовах польсько-шляхетської колонізації західньоукраїнських земель Почаївський манастир перетворився в осередок формування національно-православної етнопсихології, що єднала українство, місцем святині, органічно зв'язаним з історичною долею народу. Це підтверджує широко освітлене народом в піснях і переказах повторне з'явлення Божої Матері разом з ігуменом Іовом над Почаївським манастирем в 1675 р., коли відбулося друге, після монголів, чудодійне врятування святої обителі, на цей раз, від турецького загону".
І в умовах польської експансії манастир продовжував відігравати ролю значного українського духовного й культурно-освітнього осередку.
Після приєднання Волині до Російської імперії та підпорядкування в 1831 році манастиря російській церкві Почаївську святиню намагались перетворити на центр русифікації України. Таку ж ролю Російська Православна Церква продовжувала відігравати і після встановлення на Волині влади Польщі, що викликало обурення української громадськости. 10 вересня 1933 року в Почаїві відбулася 20-тисячна демонстрація проти русифікаторів краю під гаслами: "Геть русифікаторів з нашої Церкви!", "Для Волині - правлячий єпископ - українець!", "Русифікатори, геть в Москву!" та ін.
Автор пише й про часи німецької окупації України. Так, в 1942 році німецькі нацисти заарештували достойників УАПЦ, зокрема єпископа Мстислава (С. Скрипника).
Арсен Гудима робить висновок: "Незалежно від конфесійної приналежности Церква в суверенній державі повинна стояти на патріотичних засадах... А держава з почуттям відповідальности за історичну долю народу зобов'язана захистити його від проповідників духовної кабали та національного приниження".
Автор переконливо показує, що Почаївська святиня була і залишається святинею українського народу, як духовно злита з його історичною долею.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
м. Ірпінь
 

Наша Україна - то вся Україна?

Якби не радіо "Ера", ми могли б не знати, що пише для нас газета "Известия в Украине". По простоті своїй ми могли б думати, що Наша Україна - то для всіх громадян, що на українському кораблі...
"Известия" вчить, що наша Україна - це одне, а вся Україна - це щось зафарбоване в один колір. Може навіть крові.
Наша - це для патріотичної групи, а вся - це для ЄЕП-у. Цей звір ще не має зубів, зате паща - на всю Україну! І не тільки. Радіо "Ера" дуже любить ЄЕП-у!

Чому ми інертні?

Мене хвилює, чому ми, українці, такі інертні і не вміємо відстоювати свої життєві інтереси, особливо тут, на Східній Україні. Ось і в нашому селі відкривається церква - УПЦ Московського патріярхату. Але без нашої активности. Чи встоїть держава? Чи буде народ наш пам'ятати про Бога коли нас будуть розривати на частини і нищити. Але ж ми є дійсно цілий народ Божий. І мусимо це дане нам згори захищати.

В. Шишенко,
с. Зоря, Дніпропетровщина
 

Лист до редакції
Про єдність? Про співпрацю?

Питання єдности християнських церков висить під небом України - людей втомило ворогування. Люди зневірилися в священиках і в церквах, де проповідують себе, показують свою "єдину правильність" і зверхньо викривають "неблагодатних", котрі так само моляться Богові.
Темні фарисеї, краще б вони були собі поза церквою...
Вони точно копіюють большевиків, які вічно викривали то лівих, то правих, то "псевдокомуністів"...
Отже "Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться". Але хто є миротворці? Чи в межах однієї юрисдикції всі брати й сестри миротворці? Чи священнослужителі однієї Церкви об'єднані?
Може ми виступаємо за формальну єдність, за формальне об'єднання - замість того, щоб говорити про єдиний християнський дух, про справжню віру і любов?
Звичайно, в межах однієї Церкви організованість і спілкування полегшується. Але справжньої спільної роботи ой як бракує...
Може нам слід насамперед закликати православних християн до любови і взаємоповаги? Може нам треба більше вчитися працювати і співпрацювати?
Зрештою, може нам треба вчитися спільно молитися нашому Єдиному Богові? Сказати собі: чим я кращий за мого сусіда, щоб відвертатися від нього під час молитви? Якщо він митар, тоді я - фарисей...
Може початок єднання в тому, щоб зустрічатися, радитися, молитися разом?
Якби визбутися хоча б половини гріхів, перелічених Апостолом Павлом в посланні до Галатів - блуд, ідолослужіння, ворожнеча, сварка, заздрість, гнів, ненависть, пияцтво - то хіба ми після цього не почали б спільної молитви?
В Европі не раз оголошувався час спільної молитви, без розрізнення юрисдикцій - вся Німеччина на Молитві.
Бідні, принижені, обдурені мої земляки? Невже нам нема про що спільно молитися?
 

Шановні люди!

З приводу 70-ліття Голодомору зробив я свого роду підбірку всього, що з'явилося у Франції через пресу, книги і телебачення. Все ясно, Ґльобально! Одна лиш тінь: ось іде документальна програма на французькому телебаченні під назвою: "La fin des communismes?" Підготовлена паном Леконт, журналістом п'ятої сітки "ARTE". Підстава тої програми: документальна книжка французькою мовою "Les Crimes du communisme" ("Злочини комунізму"). Телебачення показує різні документи про страхітливі вчинки Сталіна. Також випитує одного свідка Голодомору та довго випитує самого сина Постишева, який каже, що його батько був невинно репресований Сталіном. В кінці документальної частини йде дискусія між запрошеними французами. Вони всі ліві. Між ними славний "Кон-Бендіт" ("Kohn-Bendit"). На запитання журналіста: "Чи комуністичні злочини подібні до нацистських злочинів?" Кон-Бендіт відповідає: "Нацисти були убивцями, а комуністи виявляли брак пошани до життя".
Я вас питаю: що ви думаєте про той вислів: "брак пошани до життя"? Чи він зменшує винуватість злочинства? Яке ваше міркування?

Володимир БОЙЧУК,
Франція
 

- під таким девізом відбувся у приміщенні НСПУ в Київі поетичний вечір Антоніни Листопад, присвячений пам'яті жертв Голодомору 32-33 рр. в Україні. На вечорі поетеса представила свою збірку віршів на цю болючу для кожного українця тему "Зняті з хреста. Парастас-33" ("Криниця", 2003). Вірші написані за матеріялами документальних свідчень про Голодомор.
Подає три вірші з цієї збірки.

Зняті з хреста

Я зустрічав дев'яту весну, був як з хреста знятий. Мати стогне, а потім до мене тихо і благально: - Синку, як виживеш, то розкажи про це.
Силка Петро

Зняті з хреста...
Не уперше й не вдруге!
Довго живемо. А наче й не жив.
Мамині очі. Під знаком наруги!
- Синку, як виживеш, все розкажи.

Мусить же бути та правдонька біла.
Щоб не ятрилася чорна трава!
Як мордували і душу, і тіло...
Вслухайтесь, стогін ще досі в ровах.

Бачите, камінь зітерся на порох.
Їдуть по ньому ще наші вози.
Гупає всепоглинаючий морок.
Тільки хитаються вже терези.

Стрілка барвінку...
Усе вона знає.
Зважить і стогін сумної ріки.
По-християнському, може, звичаю
Ще поховаєте наші кістки.

Треба ж відправити Страдницьку Тризну.
І поділить поминальні коржі.
Сиве благання Вкраїни-Вітчизни:
- Синку, як виживеш,
ВСЕ РОЗКАЖИ.

*   *   *

Голод 33-го року було віднесено до розряду державних таємниць особливої значущости.
Олександер Михайлюта

Все таємне стає колись явним.
Як би вже і куди не ховав!
Тую істину знають спрадавна
Архіваріуси всіх держав.

Та і як заховати той голод?!
Не поміститься в жоден архів.
Він тече через страдницький жолоб.
І ні дна в нього, ні берегів...

Та і як заглушити той стогін?
Його, врешті, почув цілий світ!
Ні рівняння і ні аналогій.
Втаємничений весь небозвід.

Не закрити ні болю, ні гніву.
Чоловіче, собі помолись!
Що таємні посли і архіви?!
Час усе проявляє колись.
 

Не повірили, що більше нема хліба. Вирили в хаті яму в ріст людини, але там хліба не було.
Підвальна Віра

Яриги... Яма... І ярмо!
Яскрава вишивка юдолі.
Усе загарбницьке гальмо.
Село солили у сваволі.

...Шукали піками зерно.
І випікали душу наскрізь.
Вертепи... Ямність... І багно!
Триповерхова ярість.

І замість хутора - корчма.
Колгоспне стійло замість двору.
Та тридцять третяя зима...
Століття скинула у морок.
 

Були собі три метелики: один білий, другий червоний, а третій жовтий. Вони весело літали цілий день у великому саду, в соняшному світлі, перелітали з квітки на квітку, куштували медок і летіли далі.
Час їм дуже швидко минав. Вони так загралися, що й не зогляділися, що сонечко сховалося за хмари і пустився дощ.
Змокли метелики. Полетіли вони до своєї хатки, аж там біда: двері замкнені, а ключа ніде не можна знайти.
Що тут робити? За той час, що стояли перед дверима та не знали, що робити, змокли страшенно. Насилу вже крильцями ворушили. Ледве долетіли до туліпана, червоного з жовтими крапочками. Попросили його захисту:
- Любий туліпанчику, просимо тебе, відчини свій келих та сховай нас від дощу!
Туліпан подивився на них і промовив:
- Жовтого й червоного прийму, а білий нехай зостається надворі. - Але обидва метелики, жовтий і червоний, промовили:
- Коли ти не хочеш захистити нашого братика, білого метелика, то й ми краще на дощі будемо мокнути.
Метелики смутні полетіли до білої лілеї. Попросили й її, щоб сховала їх від дощу, але вона погоджувалася прийняти тільки білого. Тоді й він промовив:
- Сам-один не хочу ховатися в тебе! Або вже разом з своїми братами десь знайдемо захист, або вже вкупі бідувати будемо.
Почуло це з-за хмар сонечко, і схотілося йому побачити тих приятелів, що так один за одного обстоювали. Продерлося крізь хмари й кинуло на метеликів своє проміння. Зараз крильцята їм висохли, і самі вони зогрілися і знов літали, танцювали й раділи, як давніш, аж до самого вечора. А як сонечко зайшло за гору, то метелики полетіли додому спати.
 

Знаю, бо казала
Мені моя ненька,
Що я українка,
Правдива, маленька
Знаю, Україна
Серцю мому мила,
Я по-українськи
Молитися вчила.
А моя опора -
То Божая Мати,
Мати Україна,
Повна благодати.
Ось мою молитву
Прийми, Отче Божий,
Нехай Україні
Вона допоможе.
 

Понад Дніпро гуде метро -
і рибоньці не спиться,
і журиться старий Дніпро,
і сон Дніпрові сниться:

що є у водах дивна Січ,
де рибки з окунцями
видзвонюють як день, так ніч
дзвінкими шабельками.

Вони готуються на бій
із ворогом пузатим,
що позабруднював Дніпро
Чорнобилем проклятим.

Бо знай, моя дитино, знай -
ти знати це повинна:
Дніпро для рибок - рідний край,
це їхня Україна.

Тепер тебе питаю я,
мій хлопчику чудовий:
чи гостра шабелька твоя,
чи коник твій готовий, -

щоб захистити ліс від сліз,
і хвору нашу річку,
і те подвір'я, де ти зріс,
і зайчика, й лисичку!..

Ну що ж, я бачу: ти козак,
ти справжній лицар, сину,
ти переможеш посіпак,
ти вславиш Україну!..

А поки - спатоньки лягай,
моя дитино красна,
та ще матусю попрохай,
щоб коника попасла.
 

В Закарпатті помер "народний єпископ"

У вересні відійшов у вічність Єпископ Іван Маргітич. Людина, яку слухали, шанували, любили і одновірці, і опоненти. В минулому в'язень фашистських і комуністичних лаґерів, він поєднав у собі реліґійну висоту і громадянську принциповість.
Разом з іменами Олександра Духновича та Августина Волошина постать Маргітича символізуватиме закарпатцям не тільки високу релігійну свідомість, але й національну. Адже усі троє стали видатними громадськими діячами, спрямувавши свою діяльність до єдности з українцями по той бік Карпат.
"Наш край стоїть на рівні найсвідоміших областей України. А це декому може не подобатися. Але нема села без болота. В тому, що Українська держава утверджується, ми бачимо Божу руку. І Закарпаття стане прикладом єдности для всієї України. При Божому престолі будуть різні народи і племена. Там будемо і ми славити Бога і нашу вічну Україну".
Олександер ГАВРОШ,
Ужгород

Редакція "НВ" приєднується до некрологу закарпатців.
 

Арешт людей, обвинувачених в справі Великої Козацької Ради, відбувався в Київі в днях 1-5 березня 1922 р. В той саме час відбувались великі арешти голів УВК на Білоцерковщині, Таращанщині, Сквирщині, Уманьщині, Радомисельщині - все це на Київщині. Крім того, арешти відбулися на Чернігівщині та Полтавщині. Людей, заарештованих на Таращанщині та Білоцерковщині, гнали пішки до Київа, пов'язаних мотузками по п'ять чоловік. Всіх заарештованих було біля ЧОТИРЬОХ ТИСЯЧ. Всю цю масу людей поділено на три групи: "Велика Козацька Рада", "Контррозвідка" і "Восьмий повстанський район". Найбільша кількість козаків належала до "8-го повстанського району". В вз'язку з арештом "Великої Козацької Ради" відбулися одночасно арешти і Білоцерковської та Таращанської Че-Ка, за винятком їхніх начальників.
Справу Великої Козацької Ради провадили слідчі: начальник Михайлик, жінка прокурора Михайлика та начальник Таращанської Че-Ка Рибальський.
Усе слідство провадилось головним чином вночі. Людей страшенно били. Особливо селян. Били порожніми пляшками по голові, по горлі, закладали руки в двері і давили, заганяли голки під нігті, а декого водили до підвалу і пускали кулі поверх голови.
Під Великдень, з дозволу влади, о годині 9-ій вечора завітав до Че-Ка бл. п. Митрополит Василь Липківський, щоб відправити коротеньку Службу Божу. В камерах всі віконця ("вовчки") було відчинено. Оголошено, що кожний може, коли забажає, посповідатись...
Коли  Митрополит Василь Липківський разом з начальником тюремного відділу Рихтером проходив по коридору і заглядав у відчинені "вовчки", то Рихтер йому казав: "Ось бачите, тепер Ви можете спокійно ходити по місту. Це все сидять кримінальні злочинці". На те Митрополит тільки похитував головою і відповів - "Так, так, знаю, знаю!". На перший день Великодня по обіді прийшов до Че-Ка народній хор з Софії. Вони пройшли по всіх камерах, з кожним козаком христосувались і роздавали в присутності начальства по шматочку паски і по дві крашанки. Велика частина передачі  була призначена для тих, що сиділи в засекречених камерах. Там сиділа майже вся Велика Козацька Рада,   а також начальник контррозвідки полковник Олексів, який прибув з-за кордону. Але ті в'язні нічого не дістали.
Розстріл відбувся під Успіння. Водили на розстріл по двоє козаків. Смертники всю ніч співали пісні і дерли на собі одяг, щоб не дістався до рук катів, бо вони пізніше продавали той, що мав ще гарний вигляд.
Усі розстріляні були поховані в трьох великих могилах на одному з цвинтарів м. Київа. На Успіння уже нікому і ні від кого передач не прийняли. Дехто пішов на цвинтар. По дорозі на цвинтар бачили сліди крови. На цвинтарі жінка-українка - сторожиха - під секретом вказала місце, де всіх розстріляних під Успіння дуже рано було привезено і закопано в трьох великих ямах. Це було на Успіння 28 серпня Р. Б. 1922-го р.
 
 
 

В день Покрови вернемось до тих актуальних питань, які сьогодні обговорюються усіма і скрізь: як у нинішньому історичному контексті висвітлюється таке явище, як УПА. Адже тепер дуже багато говорять про визнання і невизнання УПА як воюючої сторони чи як сили національного опору.
У мене особисто ці розмови викликають асоціацію з образом мурашника, який почав дискутувати з річкою: чому пливе річка? І кожна з цих мурашок вважає себе речником історії, кожна мурашка має свою думку з приводу цього.
Що означає - визнавати чи не визнавати явище, яке вписалося кров'ю, яке вписалося піснями в історичну пам'ять народу? Очевидно, немає великого інтересу дослухатися, що думає з цього приводу якась старша чи менша мурашка. Це не істотно. Адже УПА - це притока великої ріки українського народу, яка випливає з правічних джерел. І ця ріка протікала повз береги, яких ми не пам'ятаємо, але уявляємо. Ця ріка вирувала в козацьку епоху. Вільній течії цієї ріки чинили перешкоди в різні періоди. Але вона була завжди - ріка національних визвольних змагань.
І не має ніякого значення, як сприймав цю річку той чи інший чиновник: чи боявся, що вона так вирує, чи, може, прикидався, що про цю ріку взагалі не знає. Але від того, що саме йому здавалося, нічого не змінюється у світі. Ця ріка була! Ця ріка завирувала в період німецької окупації, зашуміла задовго ще до цього... Але ця ріка повноводна і нині.
Красиве віддзеркалення цієї ріки ми можемо проілюструвати особистостями. Скажімо долею сотника Мирослава Симчича, який був діяльною силою ще в ті часи, коли більшість із нас нічого не знала про УПА, і який донині залишається бойовою одиницею і яскравою особистістю в українському житті. Адже він завжди був у бою: від тої хвилини, як його благословив духовний батько Мороз, і він поринув у цей рух - і донині. Він почувався в бою, коли виконував обов'язок, коли був під слідством, коли перебував у зонах. Власне кажучи, чи не такі хлопці, як Мирослав Симчич, і створили обличчя політичних лаґерів? Навіть чужинці змушені були це визнати: чим був би ҐУЛАҐ, якби не бандерівці? Адже саме вони надали динамізму, освятили своєю духовністю, енерґією опору мертвий ҐУЛАҐ і протиставили політичну опозицію - кримінальній стихії.
Отже, питання не стоїть про те, що таке феномен УПА. Питання фактично зводиться до того, хто сьогодні є прихильником визнання УПА, а хто проти цього. Від того, хто як ставиться до цього питання - визнавати чи не визнавати УПА - зрештою визначається, хто є хто. Опинившись перед цим історичним дзеркалом, відразу кожен побачить себе, і люди побачать, чого він вартий, як мисляча особа. Чи він - господар, чи - сезонний гість на кону історії.
Я думаю, що питання національної ідентифікації нашої влади найбільше виявляється саме в цьому. Невизнання означає просто відсутність національної ідентичности. Влада чужих, духовно і національно порожніх "посткомуністів". Життя їх ніяк не стосується течії національного життя українського народу. Тієї течії, яка була, яка є і яка буде - як "дух одвічної стихії".
Історичні епохи носять найменування від ідолів, які хотіли зупинити ріку. Зрештою, все це дуже нагадує узагальнюючий образ Угрюм-Бурчеєва із сатиричної повісті Салтикова-Щедріна. Градоначальник, побачивши уранці, що ріка пливе, розсердився. Чого, мовляв, ця ріка тече? Куди тече? Хто їй наказав плисти? І звелів зупинити її, звелів загатити. Ріка навіть на деякий час ніби припинила свій рух, коли він її намагався загатити. А потім знову потекла. Такий метафоричний образ, на мою думку, найяскравіше віддзеркалює потребу в дискусії з приводу того, чи визнавати УПА.
Тепер звернуся до питання про те, яким чином записалося це в історію країни. Є давній афоризм: те, що записується кров'ю, записується навіки. Отже, те явище, що не записане по-справжньому, коли наявність його лише деклярована, лише імітована якимись блискітками, - це явище, справді, залишається сумнівним для історії. Але коли воно записане кров'ю і продиктоване високим людським ідеалізмом, - це назавжди. Правду кажуть: навіть те, що ми є, - заслуга УПА.
Скажімо, моє покоління... У нас не було своїх літописців, які могли б у шістдесяті роки запитати: "Звідки ви родом?" А коли в сімдесяті у нас з'явилися персональні літописці, тоді й почалося пов'язування. Кожного з нас допитували: "Звідки ви родом? Де ви взялися?" Таким літописцям ми ні в чому не признавалися.Офіційна історія нічого і не зафіксувала. Більшість із нас навіть докладала зусиль, аби затерти свій слід. Адже ніхто не хотів писати на себе звинувачення і видавати ворогові таємниці. Там, під слідством, із першого дня ми всі розуміли, що це - ворог, ворог не на життя, а на смерть. Такий самий ворог, як револьвер, націлений у чоло.
І от тоді, в камері, ми починали згадувати, звідки ми родом. Читали "Отче наш", починали згадувати дитячі молитви, вранішню молитву повстанця "Боже великий єдиний". Усе те, що збереглося в пам'яті. От, скажімо, в моїй пам'яті - хоч вирубуй її! - залишилася настанова: "Будь вірним на життя і смерть ідеї нації і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ!"
Отже, ми вийшли з цих 44 правил життя, ми вийшли з того декалогу, який знали напам'ять. І цілком зрозуміло, що саме вибух підживив наше покоління. У шістдесяті роки ми прийшли з великим запасом ідеалізму, із запасом духу, який залишили нам ті хлопці, що повторювали: "Будь вірним на життя і смерть", "Або здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї".
Ніхто на Заході не може повірити, що до лав УПА йшли, без перспективи перемогти дві потуги, просто в ім'я ідеї. Можна було б не повірити, але я на власні очі бачив тих юнаків, коли вони готувалися до бою, коли їх, як полонених, вивозили до Сибіру. Бачив, як вони гідно трималися десять, двадцять, тридцять років за нелюдських умов.
На етапах облетіли і звички і умовності, накладені життям, залишилася пам'ять дитинства і "голос крови".
Це пам'ять про ідеалізм і святу віру молоді, яка йшла проти чужих мілітарних сил у бій за правду і волю. Це був чесний прапор українського націоналізму, і його не змогли закидати болотом брехні коричневі і червоні "визволителі", маючи колосальні засоби пропаґанди, саме тому, що він чесний.
В фундаменті нашої історії він змінював барви, але залишався зі своїм абсолютом: "Або волю здобути, або дома не бути".
Скільки полягло людей, і яких людей, за волю України. Не забуваймо, що кожна офіра числиться на нашому зоряному небі.
 

Людство, будучи рівним Богові в свободі волі, не дуже прагнуло бути провідником волі Творця. Здебільшого воно чинило сваволю. Це особливо яскраво видно в останні пів століття з часів "просвітництва". "Людина через свій егоїзм та пристрасті до насолод спотворить природу, в якій вона живе, готуючи загибель собі та собі подібним", - писав Ж.Б.Ламарк. Прагнення насолод та матеріяльного успіху перемогло прагнення праведности. Духовна ущербність епохи індустріяльного суспільства матеріялізувалася в "оргії" XX століття.
Суспільство, зорієнтоване на споживання матеріяльних благ і на конформізм, поступово вироджується як людське суспільство. Воно є спокушеним і вимагає щораз нових спокус. Воно зорієнтоване на Спокусника, а значить зорієнтоване на смерть.
Простий ланцюжок: спокуса - бажання - задоволення. Це замість повноцінних людських взаємин, замість чести, гідности. Любов, справедливість, пошук істини, співчуття, надія - перестають бути цінностями нашого часу. Вони гаснуть. Між серцем людини Західньої цивілізації і Богом ліг комфорт, насолода, спокуса. Людина надто явно рухається до самознищення, створюючи свій комфорт за рахунок невідтворюваних ресурсів природи. Не забудьмо, що до Західньої цивілізації належав колишній СРСР. Належить і Україна. На нашому терені Бога витіснили з серця людей не комфортом. Результату досягнуто граничним дискомфортом суспільного буття, від якого серце людини заніміло. Ця частина Західньої цивілізації сподвиглася не на безбожжя - на богоборство. Чорнобиль - яскрава зірка біди та духовного спустошення. Люди забули, що природа є Божим творінням, храмом Божим. А "Хто спустошить храм Божий, того покарає Бог" (ІКор 3.17).
Минуле XX століття - століття, проведене людством у оргії. Що робити після оргії - питання, що його ставлять філософи сучасної Европи. А й справді що?
Вочевидь потрібна переорієнтація свідомости. Людина мусить стати "суб'єктом, що виражає  волю Бога". Смирення. Усвідомлення гріха. Каяття... Формування влади, що орієнтує суспільство і людину на добро - це кроки після оргії. Спрямування на оптимізацію споживання матеріяльних благ і на збільшення духовних потреб. Покищо Західня цивілізація не після оргії - вона усе ще в ній. Зміна духовної орієнтації не відбулась. Людина не покликала у своє серце Бога. Бог для Заходу і далі мертвий. А для України?..
Ракурс стосунків "людина-природа" - лише фраґмент буття. Він доповнюється визначальними ракурсами "людина - людина" і "людина - Бог". І всі ці координати взаємодій захаращені в нашому часі смертоносними нашаруваннями. Людина до людини ставиться можливо ще гірше, ніж до природи.
Отруєння середовища людського спілкування, думаю, ще страхітливіше за екологічне забруднення. Саме Слово девальвоване. Слово цього світу ніщо. Ми часто німі і глухі, хоч говоримо і слухаємо, бо між тим, що ми говоримо і що чуємо, і тим, що воно мало б означати - прірва. Сміттєзвалище. Як почути людину в цьому бруді? Людина відчуває себе безпорадною, самотньою. Вона охоплена страхом, їй залишається тільки вклонятися своїм ідолам (комунізмові, долярові, лібералізмові, і т. ін.) і підкорятися своїм бажанням. Конформізм - це спосіб ужитися зі страхом, що є гріхом невіри.
Сьогодні людство ще далі від Бога, ніж колись греки чи римляни. Як і вони, ми живимо без заборон. Але вони не знали Христа і не чули від Нього Заповіту любови до людей і всього творіння. Христос прийшов з цим до нас. Наша відповідь - XX століття.
Стосунки людини і Бога порушені гріхами. Засмічені утилітарним використанням Бога як арґументу у боротьбі одних груп людей супроти інших. "Сила" розуму, замішана на гордині, підняла людство на богоборство. І опустила людину до рівня, нижчого за дикуна, нижче худоби. Щоб побачити Бога, треба прагнути Правди, мати чисте серце... Та де! Воно так захаращене, зачерствіле, що тільки Бог знає, що з ним робити... У сучасних західніх інтелектуалів можна прочитати таке: XXI століття буде містичним, або його взагалі не буде. Виглядає, що так.
Можна дискутувати про соціяльно-економічні механізми переходу людства до "сталого розвитку" через використання ринкових важелів і стимулів, але залишається ключова проблема: самої людини. Людина з порожнім серцем, яке не має любови, знівечить будь-яку добру ідею. В світі, де домінують матеріяльні інтереси, а не вищі цінності, ідея "сталого розвитку" не може бути реалізована в принципі. Так є тому, що ця ідея не утилітарна, а ціннісна, і лише в цих координатах вона може бути розв'язана. "Ми сповідуємо індивідуалізм, свободу і віру в Бога, але ці цінності виглядають досить кволими, бляклими в порівнянні з реаліями насильницького конформізму організованих людей, що керуються принципом гедоністського матеріялізму" (Фром). Заходу важко, якщо взагалі можливо, радикально змінити свої ціннісні орієнтири, а, отже, вийти з цивілізаційного глухого кута. Україна, не маючи історичної та соціяльно-психологічної інерції і геть зашкарублого серця, спроможна на цивілізаційному рівні дати адекватну відповідь на виклик часу. То тільки можливість. Але вона є !
Ми хочемо включитися в "европейський і світовий цивілізаційний процес", який базується на "сучасних світоглядних принципах", - читаємо в статті про "сталий розвиток". Що то за принципи, які суб'єкти світового цивілізаційного процесу їх дотримуються? Ким вони визначені? І головне - чи є ті принципи наслідком усвідомлення катастрофічности для Західньої цивілізації відходу від Христа?
Українська людність має сьогодні з надією попросити Бога очистити наші серця. У нас є шанс звернути з широкої "цивілізаційної" маґістралі, що веде до прірви, і навернутися на дорогу буття. Буття, а не споживання, яке на Заході замінило саме життя. Однак у межах сучасних реальних, а не деклярованих цінностей Західньої цивілізації таке навернення неможливе. Україна мусить виробити нові цивілізаційні принципи. Йдеться не про включення України в існуючий цивілізаційний процес. Йдеться про започаткування нового цивілізаційного процесу. На тому наріжному камені, який відкинули будівничі індустріяльної Західньої цивілізації.
 
 

По "китайському дзвоні" його посадили на стілець біля довгого столу. На другому кінці із "слєдствєнного колєктіва" відпочивали після "дзвоніння". Всі були в цивільному, тільки начальник "істрєбітєльного батальона" був у формі майора, з наганом і планшеткою при боці, і в шапці з притоптаним по-чекістськи верхом. З своїм покопаним віспою обличчям і рудим волоссям виглядав на справжнього типового чекіста. Він же при першому допиті тяжко побив його, при чому кілька разів заявляв:
- Запомні, я, бл.... біть умєю!
Серед "слєдствєнного колєктіва", крім енкаґєбістів і енкаведистів, як пізніше зрозумів, були й "партійні і радянські працівники", які брали участь у слідстві. Власне, чому? З цікавости, чи як допомога органам, чи для вправи і задоволення своїх звіриних інстинктів? Ще Ленін вчив їх усіх, що "хороший комуніст - хороший чекіст".
Всі розмовляли московською мовою, хоч ті "позаштатні" знали і нашу мову, про що переконався в ході слідства. Він бо на початку сказав, що московської не розуміє, і не відповідав на запитання, що давало йому час на зібрання думок. Тоді власне допомагали слідчим катам "нештатні". Зрештою, відповіді його були короткі і кожного разу такі ж самі, що слідчих дуже злостило.
Тепер сидів з опущеними руками і одурілою головою, яка не хотіла держатись на шиї. Сидів байдуже і в отупінні. Про "китайський дзвін" знав з конспіративної літератури і оповідань в'язнів НКВД і ДЕФН. Цей підготовчий курс до слідства мусив пройти кожний підпільник на випадок арешту...
В кімнаті, яка колись служила людям за вітальню, було тихо, або може одуріла голова вже не сприймала відгуку розмови ''колєктіва". Здавалось, що тіло не його, а чуже.
Навпроти, в стіні були зачинені двері. Скільки тривала ця тиша - не знав. Раптом двері навпроти відчинились і всередину ввірвались двоє з криком і пістолями в руках. Наче прокинувся і почув:
- Застрєлю, бандіт, застрєлю сєйчас!
Перед ним по другому боці столу стояло двоє: один величезний здоровань з ТТ в руці і кучерявим чорним чубом, наче Кузьма Крючков, другий - в формі капітана, низький із наганом в руці.
- Гаварі, бл..., а то убью на мєстє!, - верещали один перед другим, вимахуючи пістолями. Сидів і мовчав...
- Остав, майор, ето нє то... - сказав хтось з кінця столу.
- Начньом... - почувся той самий голос.
Двоє схопили його під руки і посадили на табуреті.
- Гаваріть будеш, бандіт? - запитався котрийсь.
- Я вже все сказав, - ледь чутно відповів.
Тепер положили його животом на табуреті, хтось притиснув ногами голову до підлоги. Інші розтягнули ноги "на струнко" і теж притиснули стопи до підлоги. А що був босий і без шапки, то відчув від тиску чобіт біль. Перші удари по ногах паче збудили. Били якимись довгими гнучкими пруттями, чи дротами, які щільно прилягали до тіла від п'ят аж по спину. Біль несамовитий! Били ж по найбільш вразливих місцях. Били на переміну по обох ногах. На хвилю перестали...
- Будєш ґаваріть, бандєра?
Заціпив з болю зуби і мовчав, ані зойку, ані слова, ані стогону...
І це ще більше роз'юшувало "слідчих" катів, бо почали бити знову. Били, мабуть, на зміну, бо удари "якісно" змінювались.
Як довго тривав "допит" - не тямив, а може вже і не усвідомлював. Тіло звалилося на підлогу.
Відвели до камери, до тієї самої, де сидів на початку. Властиво, то не була камера, а комірчина, яка колись служила людям за домашню комору, чи щось таке. Ліг на цементну підлогу, простягнувши тіло з кутка в куток, бо камера була десь півтора на півтора метри. Холод бетонної підлоги дещо угамовував біль. В безсиллі заснув, чи просто впав у сон. І тоді прийшла вона, його Квітка, як завжди радісна і кохана. Як ангел життя! Заспівала пісню... Як він любив слухати її спів! Але останні роки, роки підпілля і війни, не давали їм можливости часто зустрічатися. Останній раз були разом довше в одній групі, але все в поході. Хіба дві години тішились собою перед прощанням. Вона лишилась на рідній Волині, а він йшов далі в Україну. А коли прощались, в розгубленості, чи в несміливості, навіть не поцілував її. І так пішов...
Тепер в останній уяві хотів притулити її і поцілувати, але вона зникла, а він проснувся.
Сорочка і штани кров'ю поприліплювались до січених ран тіла, і кожний рух посилював біль. Сів підпершись під стіну і... заплакав з безсилля. І молився...
- Боже, закрий тайну мою перед ворогами.
І прикликав її, хотів відчути дотик її уст, прикликав, щоб додала сил... Так було і пізніше в смертній камері, на каторзі і по тюрмах - коли снилась, давала душі відпочинок і силу любови, і радість любови. Бо написано:
- Все прекрасне створила ЛЮБОВ, але її стежки покриті квітами і кров'ю, квітами і кров'ю. З любови до Прекрасного родиться сила життя!
Тобі, Україно, мій перший подих,
І подих останній Тобі!
Раптом згадав, що після "допиту" великань з ТТ в руці процідив через зуби...
- Закальонний бандєра, - додав:
- Будєш молчать, повторім дєло.
Прислухався до дверей, було тихо. Тільки "надзєратєлі" проходжувалися... Мабуть, було вже далеко за північ.
...Де ви тепер, кати мого народу - Чернови і Бубнови?...Чому ти, Росіє, прийшла з ними до нас? Чи тобі мало було крови власних дітей?
Примітки:
"Слідство" - уривок пережитого в КПЗ в Межиріччі. "Величезний Здоровань" - майор НКҐБ Чернов, "капітан з наганом" - капітан НКҐБ Бубнов.
"Квітка" Л.Гнатюк з Луччини, обл. реф. жіноцтва ОУН, гол.УЧХ ВО УПА-Турів і ГВО УПА-Завихост. Загинула 1945 р.
"Китайський дзвін" - назва форми тортур: в'язня ставили в середині "слєдствєнного колєктіва" і били з усіх сторін, але не давали впасти. Очевидно, що найбільше діставалось по голові.
Тут автор виступає в третій особі.

ДЕНЬ В... СМЕРТНІЙ КАМЕРІ

- Снімай обувь, - сказав солдат.
Я визув ноги з трепів і скинув онучі.
- Портянкі возьмі.
- Нащо вони мені, - відповів я. Мені, зрештою, однаково, і мій відрух був підсвідомим.Хоч не хотілось вмирати в тюрмі.
- Дурак, бєрі портянкі. Єщо нє одін построіш странє ґородок...
Клацнув замок і мене вкинули в приміщення, яке зветься камера смерти. Був пізній вечір 27 листопада 1944 року.
Перше враження - жах! З підлоги повільно вставали людські тіні, власне - тіні, наче примара і почали тихо говорити.
- Не бійся, ми тоже були людьми. Запам'ятай, ти попав в чотирнадцяту камеру смертників, то мусив бути великий "злочинець". Данте читав? - ніби жартуючи запитав хтось. - Різниця тільки та, що Данте свої постаті видумав, а тут живі люди. Тут повіриш і в пекло, і в чистилище, навіть якщо ти не віруючий.
В камері були напівсутінки. Смертники сиділи і лежали на підлозі, хто в чому був. Біля дверей під мурованою грубою стояла в кутку 200-літрова бочка-параша. В стіні, навпроти дверей, під стелею було мале вікно, заґратоване і забите дошками ззовні, з малими щілинами. Задуха. Був це підвал тюрми.
- Ну, сідай, за кілька днів будеш таким, як і ми. Розповідай, що там на волі, бo тут вже сидимо декотрі понад три місяці без жодної вістки зі світу.
Мені місце зробив біля себе Гнат, підстаршина УПА, родом десь з Михайлівського району на Чернігівщині. Дивлюсь і мовчу, майже байдуже , але і зо страхом. Люди не мають сили говорити, зарослі і брудні, ніби напівживі. Всі рухи вимушені, повільні, безсилі. Говорять тихо, бо голосно невільно, і нема...сили.
- Ну, ось так, друже Степане, вгостити тебе не маємо чим, у нас вже по "вечері". Мусиш звикати до повільної смерти, поки москалі пошлють тебе на лоно Авраамове. Але потіш нас чимсь з волі - хто ти такий, коли заарештований, і як там наші - як УПА, як держаться люди? Потіш, щоб легше було вмирати. Одинокою нашою "інформацією" про події є поведінка наших катів: якщо не дають кілька днів хліба, якщо більше "нормального"знущаються, значить - десь їм там дісталось від наших.
Я сидів мовчки, бо що було говорити? Неправду, яку говорив на слідстві і за яку судили? Сказати правду? - стіни теж мають вуха. Так тоді я думав. Вмерти треба було зі своєю таємницею і дякувати Богові, що дозволив пройти через слідство рядовим повстанцем. Сказав, отже, як було записано на слідстві й у вирокові.
По зарослих обличчях годі було розпізнати, чи є хтось із знайомих...
Почувся грукіт у двері, відчинилась кормушка і солдат крикнув:
- Атбой, лажісь спать.
Тіла людські лягли на підлозі - впоперек камери головами до стін, лягали, хто в чому був одягнений. Я не мав нічого, був тільки в штанях і літньому піджакові. Гнaт поділився своєю "подушкою", малою торбиною. Перед сном всі молилися, помолився і я, як щодень на слідстві:
- Боже! Дай силу гідно вмерти і закрий мою тайну перед ворогами. Вранці, годин тут ніхто не знав, знову стукіт у двері і в прочинену кормушку солдат крикнув:
- Падйом, пріґотовіть парашу...
Тіла людські поволі зарухались, і дехто побрів до бочки-параші віддати дань... І тоді я зауважив ще одне - в'язні не могли вільно дійти до параші, мусили триматися руками стіни. Від брудних рук залишались на стіні відбитки долонь і пальців. Ще більший жах і смуток охопив душу.
- Отойті от двєрєй, садісь под стєнку, - знову горлав з коридора солдат, стукаючи в двері. Люди розсідались під стінами. Двері відчинялися і двоє "битовиків" задом ввійшли і забрали парашу. З часом повторилось те саме, і бочку поставили назад.
Вранці подавали "сніданок" - була то "кава", а точніше - кип'яток. Обід був з цілою "церемонією". Відчинялась кормушка і солдат питався, скільки у камері "человєк"? І рахував сам. Тоді через кормушку подавали в бляшаних круглих мисках десь біля літри "супу" на двох. Ложок не було, вони і не були придатні. Ми сідали на підлозі по двоє - один проти другого парами, і пили той "суп" - раз я сьорбнув просто з миски, тоді давав другові і він сьорбнув раз, і віддавав мені і знову...
Шматок хліба давали не щоденно і часто в різний час. Скільки його було? Може 120, а може 150 грамів, ніхто не знав. Одні з'їдали відразу, інші ділили на дві чи три частини. Бувало замість хліба давали щось подібне до кваші - вода розбовтана з борошном і заварена.Увечері - "кава". Ось таке харчування дуже швидко доводило людей до скелетного стану.
В камері було двоє братів з Чорторийська, що на Поліссі. Одному не було і шістнадцяти років, виглядав зовсім на дитину. Другому - не було вісімнадцяти. Були вони наймолодшими смертниками в камері, а можливо в світі, їх вигляд був жахливим, навіть як на чистилище. Дивлячись на них, можна було думати, що це експонати в анатомічній лябораторії. Так худі вони були! Дитячий організм тяжко зносив передсмертне животіння. А большевики вміли організувати голод! Де в світі дітей засуджують до смерти? Чи світ дізнається про всі злочини большевицької Москви супроти України? Супроти людства?
Одного з братів забрали таки на смерть. Чи буде кара за цей злочин?
Вранці і вечором проводились "провєркі", коли змінювалась "обслуга" тюрми. Звичайно, солдат за дверима грюкав у двері і кричав:
- Правєрка, садісь под стєной! - Ми сідали під стінами, руки опускали, а голову треба було повернути до дверей. Відчинялась кормушка, і солдат рахував нас. Досить часто відбувались й інші "провєркі". Тоді падала команда через кормушку:
- Лажісь на брюхо (або на жівот), рукі по швам, ноґі ввєрх, ґолову на двєрь!
Тоді ми мусили лягати ниць, руки витягали вздовж тіла, ноги в колінах згинали догори, а голову лицем повертали до дверей. Порушення цих "правіл", навіть невмисне, коштувало ударів молотком. Прочинялась кормушка і солдат провіряв, як ми лежали, і відчиняв двері. До камери вривалось двоє-троє солдатів з дерев'яними молотками на довгих держаках і обстукували ними ґрати на вікні, стіни, підлогу і стелю. Камера була не широка, а ми лежали поперек витягнуті, тому проходу властиво від дверей до вікна не було. Солдати гнались по наших тілах і при нагоді молотили нас своїми молотками, регочучи від задоволення. До чого може здичіти людина!
Подібна справа відбувалась завжди напередодні виклику на смерть. Тільки тоді, коли ми вже лежали "по правілам", в кормушці появилась голова оперкапітана. Він кілька хвилин дивився на нас, зокрема, на наші обличчя, і мовчав. Страшні були то хвилини! Нічого не сказавши, відходив, а солдат зачиняв кормушку. В камері западала мертва тиша, кожний думав, на яку "букву" вночі викличуть. На смерть викликали, як правило, перед північчю. Кормушка тихо відчинялась і чекіст тихо говорив:
- На букву "?" єсть? - Коли хтось подавав прізвище на таку літеру, той запитував:
- Імя і отчество?... - Як все співпадало, наказував:
- Собєрайсь с вєщамі. - А до нас, які мовчки тремтіли, додавав:
- Тіха, не поднєматься!
Приречений виходив, просив передати вістку сім'ї і прощався - "Слава Україні"! Жодного страху, нарікань!
За моє перебування в смертній камері на смерть викликали чотирьох чи п'ятьох в'язнів.
В той час смертники були зовсім ізольовані, в кожному разі "наша" камера - ані передач, зустрічей з рідними, не говорячи про адвоката, ані листування, ані преси чи книжок. Навіть почути розмову солдатів на коридорі не можна було, бо вони говорили теж тихо, а сидіти близько дверей нам теж не було вільно. Іноді солдати, які були п'яні, говорили голосно... про виконання вироків.
В'язні переважно сиділи або лежали, бо така позиція тіла вимагала найменшого зусилля, хоч в свою чергу спричинювалась до зв'яління тіла. Раз на тиждень заглядав у кормушку ...лікар.
- Больныє єсть? - питався. [...]
Десь в січні чи на початку лютого погнали нас до бані. Цілою камерою.
За дверима в "роздєвалкє" перебувала ще група в'язнів, яка милась перед нами. Були то вже "помилувані". Через дірку в дверях вдалося нам перекинутися з ними кількома словами. Вони бо вже виходили на прогулянку. Хтось запитався про моє прізвище і я підійшов до дверей. На протилежній стороні був Микола Лебідь, майор УПА з групи "Енея". Я радів, що він вже серед живих, а він, що я живу. На початку війни він був командиром танкового взводу ЧА на Мінському напрямку. Бувший комсомолець. Родом з Чернігівщини, чи Сумщини, вже не пам'ятаю.
- Те, що вас погнали до бані, дає надію на помилування, - сказав він на прощання. [...]
Хоч голод був страшний, деякі в'язні робили з крихіток хліба фігури до гри в шахи, сушили, а при першій "провєрці" солдати їх забирали і викидали: - "нє разрешаєтся і баста!" А ми знову днями ощаджували хліб і робили шахи... Бо безчинність, навіть в дорозі до пекла, тяжка. Убиває саме думання, лягає тягарем на душу, доводить до шалу. [...]
Щоб розповісти про страхіття життя в тюрмах Совєтської Росії, і в смертних камерах зокрема, треба було мати геній Данте. Чи народиться колись письменник-драматург, який за розповідями і документами відтворить трагедію нашу, покаже хоч частину злочину, який вчинила Москва супроти України? [...]
Мені часто снилися родичі, зокрема, мама, хіба тому, що вона ще жила і десь за Уралом будувала "мощь страни". (Очевидно, тоді я не знав, куди були вивезені батьки і чи вони ще взагалі живуть). Найбільшою радістю для мене було, коли в сонній уяві приходила Вона, кохана Люба, з своєю неповторною усмішкою і піснею. Іноді зі своєю сестричкою Віркою. Сонного щастя вистачало для душі надовго. Як добре, що на світі є ЛЮБОВ! Кохана Квітка!
З другом Гнатом домовились, шо коли вийдемо, то обов'язково приїдемо один до одного. Але табори розділили нас, і я забув його адресу. Можливо, він пам'ятав, та вона була "слідчою",отже, неправдивою. Така доля підпільника. [...]
Камера - це підвальне приміщення тюрми номер один, збудованої ще за царів імперської Росії. Про цю тюрму писав колись Короленко, що то був найвищий і найбільший будинок у місті, видний здалека вже, коли під'їжджати до міста зі сходу. Пізніше я переконався, що всі тюрми в Росії були великі і будовані у віках: наче тому народові було в метриці записане бути вічними в'язнями своїх володарів. Камера,була, мабуть, біля двох з половиноюметрів в ширину і п'ять в довжину. Коли ми лягли впоперек камери спати головами до стін, то ноги сягали один одному під бороди, а зогнути ніг не було як. Був час, коли у "нашій" камері було 42 в'язні. Спати лягали всі разом, і обов'язково на боці. Обертались на другий бік також разом. Коли хтось хотів обернутись сам і виліз з тієї людської маси, то вже не міг лягти на своє місце, бо тіла людські самовільно затискались.
Тюрма служила царям, польським панам, большевикам, німцям і знову "новій радянській владі". З усіх часів на тюремних стінах залишались різні написи в'язнів. Як вийшло, тут сидів у 1939 році кн. Радзівіл, якого Москва передала німцям і який жив і здраствував, здається, в Варшаві. Що ж, щасти йому Боже. Кожна людина має право на вільне життя. Іронія життя в тому, що тут тепер є сама "гуманна" влада в світі, яка вчила нас, що Радзівіли були кровопивцями трудового народу, а вони ними і були, і оця влада в'язнила і розстрілювала бувших батраків Радзівіла, бідних поліщуків, які не хотіли бути рабами Радзівілів, поляків, німців, москалів-більшовиків. В'язнила і розстрілювала за те, що вони (МИ!) хотіли бути вільними на своїй землі.
Вночі з 13 на 14 лютого 1945 року велику групу смертників, в якій і я опинився,викликали на помилування. Як на той час, було це, можна сказати, масове помилування - кільканадцять осіб. Всіх викликаних посадили тут же на коридорі. Не кричали, як бувало завжди, і тут на коридорі давали до підпису "акт ласки" Міхаіла Івановіча. Треба було "строїть странє ґородок". Ось тоді я зауважив, що на нашій стороні підвалу з найвищим номером була означена камера "16". Якщо припустити, що пересічно в кожній камері було тридцять смертників, то тільки на нашій стороні підвалу перебувало одночасно біля шестисот засуджених до смерти. А по всій Україні? А по всій "нєобьятной родінє"? Ось що принесла нам большевицька Москва! Чи знайде колись вона моральну силу, щоб признатись до злочинів, які зробила народам і своєму народові? Чи попросить вибачення? Бо відкупити вини не буде можливо, так велика вона!
Пройшли роки. У Ґорлаґу в Норільську на бутовому кар'єрі начальником був колишній капітан РОА. Якось розговорились ми і я зауважив, що з "власовцями" совєтська власть обійшлась інакше, ніж з упістами-бандеровцями. Він відповів:
- Ти ж поймі і запомні, ми то рускіє люді, а ви украінци!
Справді, хто має вуха, нехай слухає!
 

Сучасна індустріяальна цивілізація, що стрімко розростається, вичерпує існуючу ресурсно-екологічну нішу та поступово входить в епоху планетарної кризи, яка охоплює різноманітні аспекти людського життя. Недопустити подальшого розгортання цієї кризи - чи не головне завдання людської цивілізації у ХXI столітті. Тому природними є спроби розробити певні довгострокові прогнози та сценарії світового розвитку як на основі математичного моделювання, так і на базі суспільно-інституційної аналізи.
У 1970-71 pp. науковці Масачусетського технологічного інституту (МТІ) на замовлення Римського клюбу здійснили дворічне дослідження довготермінових наслідків загальної тенденції зростання чисельности населення, промислового і сільськогосподарського виробництва, споживання ресурсів та забруднення довкілля. Результати були оприлюднені у 1972 р. у відомій книзі "Межі зростання", що широко обговорювалася як у наукових колах, так і в парляментах розвинутих країн Заходу. Ця книга висунула дві принципові тези:
- Якщо існуючі світові тенденції зростання населення, обсягів виробництва, виснаження ресурсів та забруднення довкілля залишаться незмінними, то протягом наступних 100 років буде досягнута фізична межа зростання на цій планеті з подальшим різким та неконтрольованим зменшенням населення та економічним занепадом.
- Людство спроможне змінити ці тенденції фізичного зростання і перейти до стану економічної та екологічної стабільности.
Завдяки цьому та іншим дослідженням була визначена принципова різниця між поняттями зростання (growth) і розвиток (development). Під зростанням розуміють збільшення обсягів, тоді як розвиток означає передусім розширення й реалізацію потенційних можливостей. Якщо зростання передбачає збільшення за кількісними параметрами, то розвиток наголошує на покращенні чи зміні якості.
Існують певні межі зростання, але не існує меж для розвитку, на сталій основі.
Подальші різноманітні дослідження підтвердили висновок про необхідність переходу до нових принципів господарювання.
Математичне моделювання й системна аналіза також показали, що суто технологічно-ринкова відповідь людства на виклики сьогодення не є перспективною. Технологічний прогрес та ринкова гнучкість безумовно необхідні та важливі для досягнення сталого розвитку, але аж ніяк не головні. Вирішальним чинником виявляється ціннісна орієнтація людства, умовно кажучи його "мудрість".
Залежність шляхів подальшого розвитку від домінуючих мотивів поведінки людей, суспільних цінностей та інститутів стає дедалі більш визнаною. Тому привертають увагу сценарії, що розглядають проблему більше у гуманітарній, ніж у математичній площині.
Гльобальні сценарії подальшого розвитку розгалужуються в залежності від того, якою насправді буде відповідь людей на ті виклики, що постали перед ними на порозі XXI століття.
За сценарієм GEOpolity людство зрештою переходить до сталого розвитку, але з певною затримкою й шляхом розбудови нової структури управління, що жорстко координується на міжнародному рівні, тобто створюється щось на кшталт "світового уряду". Цей сценарій змушує здригнутися європейців та американців, адже за ним можна розпізнати структури мислення, які століттями визначали обличчя азійських держав та суспільств, зокрема Китаю.
За сценарієм Jazz органи влади і широка громадськість, бізнес та поінформовані споживачі діють разом як партнери, бо інакше разом програють. Усі разом вони вчаться поєднувати ринкові механізми з екологічними вимогами і соціяльними цінностями, й тим самим переосмислюють в значно ширшому контексті домінуючу сьогодні економічну доктрину.
За останні роки було розроблено кілька методів для порівняння стану національного довкілля і довгострокової сталости національної економіки різних країн. У жодному з цих досліджень Україна не має добрих результатів.
Також в Україні сформувалася за останні роки внаслідок недалекоглядної політики влади яскраво виражена сировинна й низькотехнологічна спрямованість експорту, відбувся занепад високотехнологічних галузей. Тим часом Україна конче потребує модернізації багатьох технологій та заміни інших на більш продуктивні й екологічно безпечні, особливо з огляду на застарілість та зношеність переважної частини промислової бази.
Відтак, можна зробити висновок про невпинний процес структурної, технологічної й ресурсно-екологічної деградації в Україні в 1990-ті роки та поступового виродження її економіки до рівня архаїчного індустріялізму.
Україна швидко перетворюється на сировинно-індустріяльний придаток глобальної економіки з найбільш забруднюючими довкілля виробництвами. Ми мали б особливо стерегтися такої "перспективи", адже саме на нашій землі сталася Чорнобильська катастрофа - наразі найнижча точка падіння традиційної індустріальної цивілізації з її екстенсивним та антиекологічним розвитком.
Спроможність бізнесу знайти адекватний баланс між отриманням прибутку, збереженням довкілля та соціяльною справедливістю буде одним із вирішальних чинників для успішного переходу до сталого розвитку в усьому світі.
В основі концепції еко-ефективности лежить ідея поєднання економічної та екологічної ефективности з метою створення більшого економічного добробуту з меншими втратами для довкілля.
Оскільки Україна успадкувала переважно неефективні, ресурсовитратні та екологічно брудні виробництва, концепція еко-ефективности може виявитися надзвичайно корисною для багатьох промислових підприємств і могла б допомогти їм зрозуміти перспективні шляхи їх виживання та подальшого розвитку в умовах глобального ринку. Завдання, що стоять перед Україною, вимагатимуть провідної ролі суспільно відповідального та сучасного національного підприємництва, а важливою складовою переходу до сталого розвитку має стати стратегія еко-ефективности.
На жаль, за деякими винятками, український номенклятурно-олігархічний бізнес виявився абсолютно неадекватним сучасним тенденціям та змінам, що відбуваються у світовій економіці. В діях вітчизняних підприємців домінує вузько утилітарний і тимчасовий підхід, що спрямований на швидке отримання надприбутків, не потребує врахування довгострокових тенденцій і не прогнозує наслідків у майбутньому. Крупні українські підприємці заклопотані передусім визискуванням прибутку з архаїчної індустріальної бази, що залишилася від часів СРСР й мало переймаються пошуком шляхів її модернізації та стратегією її перспективного розвитку. А розуміння того, що в сучасному світі кращі ресурсні й екологічні показники виробництва підвищують конкурентоспроможність підприємства на ринку, зокрема полегшують доступ на більш екологізовані ринки розвинених країн, поки що серед українських промисловців трапляється надто рідко.
Серед екологічних економістів набула популярности така теза: "Комунізм загинув через те, що не дозволяв цінам говорити економічну правду; капіталізм може загинути, якщо не дозволятиме ринковим цінам говорити екологічну правду." Тому екологічно та соціяльно сприятлива дія ринкових сил вимагає включення в механізм ціноутворення повної вартости екологічних та соціяльних витрат, спричинених господарською діяльністю. Наприклад, використання такого економічного інструменту як запровадження податків на забруднення й використання природних ресурсів (ресурсопотік) одночасно зі значним зменшенням податків на працю - заробітну плату і зайнятість - з тим, щоб принципово змістити базу оподаткуваня, мінімізує негативні економічні наслідки і спроможне суттєво змінити ситуацію.
На думку екологічних економістів, саме таке суспільне регулювання, спрямоване на застосування потуги ринкових сил і стимулів, може виявитися одним з найбільш ефективних шляхів переходу суспільства до сталого розвитку.

До архіву газети

На першу сторінку