+ Ігор
архиєпископ Харківський і Полтавський

Українські діти 40-х років ХХ ст. теж співали цієї пісні. Це була наша романтика офірної боротьби за волю. Ми рано прокидалися з дитячого безпечного напівсну і запалювались. З якою глибокою шаною ми дивилися на вишукано чемних хлопців з УПА і входили у світ конспіративних паролів, ґрипсів, псевд... "Свобода народам, свобода людині" - це знали всі діти.

Ніяких могил, ніяких хрестів, ніякої калини. То вже до 50-річчя з'являлися братні могили і кущі калини над орлами-соколами, переважно - безіменними. І павутина злої пропаґанди, якій хоч і не вірили, але і не сміли чинити спротив.
Тією моральною амбівалентністю позначилось правління двох президентів України, молодість яких минала у запобігливому служінні системі лжі.
Наш сором перед собою і усім світом за лице нашої "незалежности" пашить і невизнанням хоробрих, що полягли за волю України.
Якщо большевицькі пам'ятники сліпими очима дивляться на сьогоднішнє життя, то большевицькі погляди на мову і душу України безтямно кліпають очима нинішніх "демократичних" вождів - людей без любови і віри.
Їм важко повірити в офірний ідеалізм сільських хлопців, що створили безстрашну армію, яка боролася проти наймогутніших потуг Гітлера і Сталіна. Ця боротьба вимагала більше духу, ніж на фронті. Та й світові корисливому важко уявити, що то були за люди, який то був патріотизм і яке то було глибоке розуміння національного обов'язку та історичного покликання. Без жодної допомоги "союзників"... Французький опір усі розуміють. Там була англо-американська підтримка - протягом 2-х років. Як зрозуміти опір - без підтримки - протягом 10-ти років?
Визнання ОУН-УПА важливе для нації, яка хотіла б визнати владу своєю. Але кучмівська влада не розуміє, що такі явища треба розцінювати по суті, а не з резонів вигоди. Юнаки, що добровільно приносили своє життя на вівтар Батьківщини, що все життя потім дотримувалися вірности і не зреклися України в умовах найжорстокішої неволі - це золоті люди в ХХ ст. Таким людям віддають честь навіть вороги, що мають поняття чести. Тут справа не в політичній оцінці їх боротьби. За півстоліття політичні вартості, змінюються, але не втратили ціни вічні духовні вартості, за які людина поклала своє життя. Для нації, для історії високий безкорисливий патріотизм є нерозмінним фондом, що переходить в леґенду. Людство оберігає такі леґенди як скарб, що засвідчує про духовний первень нашої природи. Власне тому гідна влада мала б визнати гідність чесного вояка.
Що ж стосується визнання ОУН-УПА воюючою стороною, то це просто визнання очевидного факту.
Совєтська влада не вміла шанувати навіть своїх і не хотіла рахуватися з логікою фактів. Але нинішня постсовєтська влада, задекорована в українську символіку, у своїй моральній суті є совєтською. Вона глуха на чисті тони і високе звучання в моральній сфері. Згадаймо, що перед жертвами репресій, юридично реабілітованими, вона не вибачилася. Вона їм призначила матеріяльне відшкодування, якого не можна назвати навіть знущальним. Але воно може бути мірою гідности глави держави, котрий попередньо очолював відділ пропаганди і цензуру.
Отже, проблема визнання вояків ОУН-УПА чи то до 50-річчя, чи до 60-річчя створення тієї української народної армії є передусім проблемою самоідентифікації влади.
Визнавши банкрутство ідеології (яка визначала і політику, і мораль, і всі цінності), постсовєтська влада плавно перейшла до "розбудови держави" на тих самих збанкрутілих засадах. Просто прагматизм номенклятури опустився від деклярованого соціялізму до беззаконної прихватизації - без усякої моралі.
Винуватити Президента в зраді приятелів і в озброєнні ворога - все рівно, що докоряти котові за вкрадену ковбасу. В кодексі кота немає правил, отже він їх не порушив. Була тільки заборона, яку він обминув.
Вісім десятиліть Захід пробував це зрозуміти, але не зміг, бо принципи, закладені в психології західньої людини, були відсутні в совєтів. Більше того, вони цілеспрямовано розмивалися в свідомості "будівника комунізму".
Люстрація і фільтрація номенклятури була необхідною передумовою створення якихось основ. І комуністичний, і кримінальний елемент засвоює чи демократичну, чи релігійну фразеологію лише для мімікрії. Морального фундаменту, на якому починають діяти правила демократичної гри, нема. Імітація гри вводить партнера в оману, а потім виливається в суцільний обман свого народу.
Якби режим Кучми навіть визнав вояків ОУН-УПА, то це не було б кроком до його національної і культурної самоідентифікації, а лише маневром для тимчасових вигод.
УПА входить в історію понад головами тимчасових діячів як воля нації до життя всупереч силам облуди і, як усе справжнє, входить з болем роз'ятрених ран і стоїчним терпінням.
Нижче наводимо образки - за матеріялами Евгенії Лещук - поетки, авторки віршів, пісень і спогадів про повстанську Волинь. Це власне тільки одна з історій одного хутора, побачена очима дівчинки-підлітка. Не історія великої народної війни. Навіть не історія села. Бо, скажімо, село Охлопів Горохівського повіту, спалене дощенту німецькими карателями за участю танків і літаків, дає матеріял для літописця. Скільки там особистостей! Серед них - лицар без страху і докору Славко (Поліг у 1948 р.).
 

Скільки людей взяло участь у акції "Повстань, Україно!" 16 вересня на Европейському майдані?..
У кожному разі люди заповнили цілий Европейський майдан, ближчі до нього частини вулиць Хрещатик, Михайла Грушевського і Трьохсвятительської, а також Музейного провулку та Володимирського узвозу, і ще хто як вмостились на схилах парку.
Українські та закордонні засоби інформації одностайні в тому, що це була найбагатолюдніша демонстрація за всі роки незалежної України. І це при тому, що влада чинила небачені перешкоди проти свободи пересування по Україні, утруднюючи і часто унеможливлюючи приїзд до Київа напередодні акції.
Лідер бльоку "Наша Україна" Віктор Ющенко під час своєї промови на мітинґу показав "жучка", якого кидали під колеса автомашин, що прямували до Київа, ці "жучки" проколювали шини. Промовець додав, що такі "жучки" мабуть кидали ще в 1941 році під Москвою.

Могутнім видовищем виглядало формування цього багатолюддя. Вже за годину під стіни Українського дому напливали безперервними потічками групки й окремі люди. А за півгодини першою прийшла з Софійського майдану з прапорами колона "Нашої України" - в ній разом з кількома депутатами йшов і Віктор Ющенко. Тим же шляхом надійшли колони Бльоку Юлії Тимошенко. На всю широчінь вулиці Грушевського сходили до майдану, під червоними прапорами, комуністи. З Подолу піднялися соціялісти. Прибули колони партій та громадських організацій, що самостійно взяли участь у акції. Це ОУН, націонал-консерватори. "Яблуко" відчутно допомогло мітинґові гучномовною технікою.
Демонстранти вшанували хвилиною мовчання пам'ять, чесного і відважного журналіста Григорія Ґонґадзе, який був закатований рівно два роки тому.
На мітинґу виступили лідери чотирьох опозиційних бльоків і партій - організаторів цієї всенародної акції.
Зокрема, Віктор Ющенко сказав, що він готовий доземно уклонитися всім людям на майдані за те, що вони прийшли сюди, переборовши неймовірні перешкоди, що ставши поруч, під різними прапорами, вони творять єдиний народ, бо в кожного у серці Україна. А нашій теперішній владі вигідно нас ділити на східняків і західняків, на україномовних і російськомовних, на тих, хто ходить до однієї церкви чи до іншої, а чи до синагоги. Так зручніше для тих, хто діє кулуарно-підкилимно.
Петро Симоненко закликав, зокрема, створювати по всій Україні ради з робітників та інших трудящих - альтернативну владу.
Мітинґ, проголошений Всеукраїнськими народними зборами, прийняв кілька постанов, які вимагають відставки Президента Леоніда Кучми та дострокових президентських виборів. Постанови підписали четверо лідерів опозиції.
Насамкінець за рішенням зборів колони вирушили на Банкову: комуністи й соціялісти пішли вулицею Грушевського, а "Наша Україна" і бльок Юлії Тимошенко - Інститутською. І обидві колони нарізно виглядали як ще небачено багатолюдні, багатопрапорні. Від спільних вигуків "Кучму - геть!" тремтіли шибки в житлових будинках і офісах.
Банківську вулицю з обох сторін закривали охоронці в шоломах і зі щитами. З ними навіть не сперечалися, але вони пропустили кількох на чолі з Юлією Тимошенко, і глава Президентської Адміністрації Віктор Медведчук взяв з її рук постанови народних зборів.
І мітинґ, і демонстрація відбулися мирно, без жодних сутичок. В наближенні до президентського палацу, поза вулицею Банківською, увечері демонстранти поставили 120 наметів, і в них заночували близько тисячі сміливців, включаючи кількох депутатів Верховної Ради. О 2-ій годині ночі їх оточили десь 5 тисяч міліціянтів. О 4-ій вони брутально знесли намети, б'ючи людей кийками, лихословлячи і ріжучи не лише намети, але й синьо-жовті державні прапори...
Чому не було таких акцій минулого року? Бо тоді в настроях панувала надія на майбутні парляментські вибори. І 31 березня 2002 року український народ нарешті проголосував свідомо. Але по народних надіях брутально потопталися фальсифікатори.
24 серпня ц. р. в День Незалежности Президент Кучма запропонував перейти від президентсько-парляментської республіки до парляментсько-президентської. Це положення з програми "Нашої України". Але в ній є ще також положення про перехід від призначення обласних, міських та районних голів держадміністрації до їх виборів. Леонід Кучма спеціяльно заявив, що голів обласних адміністрацій слід і надалі призначати.
Але завіщо знято багатьох обласних голів після президентських виборів 1999 року? Зняли тих, хто "не забезпечив" в області перемогу Кучмі. Після парляментських виборів 2002 року з подібних причин було звільнено інших губернаторів.
Отож протести міцніють. 16 вересня пікетування і мітинґи відбулися в багатьох містах і селах України. За опитами громадської думки, вже 71,7 відсотка громадян підтримали б добровільну відставку Президента.
Ще одне враження.
Під час демонстрації я заскочив до продуктової крамниці, де раніше чув лише російську мову. Тепер, після проходу великої маси людей з гучним скандуванням "Кучму - геть!", коли до крамниці забігло кілька симпатичних учасників, продавщиці заговорили щирою українською мовою.

Тихо відійшов, утомлений тяжкою ношею, глава Церкви, яка сама собі будує фундамент і сама собі відтворює добре ім'я.
Він радісно відсвяткував 2-тисячоліття Христа, і написав заповітну книжку "На порозі 2000 року".
Оглядаючись через 2 роки, ми ще відчуваємо, як він світився своїми сивинами так, що навіть для незнайомих був патріярхом. Згадаймо, що на велелюдних міжконфесійних зібраннях усі зосереджено чекали слова Патріярха Димитрія.
То було дивно, бо вийшов він зі звичайних священиків совєтського часу, звичних до обережного поводження з владою. На відміну від першого Патріярха УАПЦ Мстислава, звичного до дипломатії та боротьби проти сильних світу, звичного бути главою Церкви у вільному світі, Патріярх Димитрій мав тільки силу віри і певність своєї дороги служіння Богові і рідному народові. Він належав до покоління, для якого любов до України має сакрально-жертовний відтінок.
На перший погляд своєю бідністю і беззахисністю він не міг рівнятися до вельможних осіб високого сану. Але не раз доводилося чути про його скромні звички від людей, поставлених на місці зустрічі єрархів церкви, і ці його скромні, справді монаші звички створювали йому в їх очах ореол справжности. Для священнослужителя справжність є головною чеснотою в очах і віруючих і невіруючих людей, звичних до комедії переодягань і до мінливих ролей, які так швидко забуваються.
Не забуваймо, що ми вже давно війшли в епоху, де імена предків, спадкові вартості, ритуальний одяг не говорять самі за себе. Кожен день треба говорити і творити самому за себе, кожен день утверджувати ділами свою справжність і гідність.
Настоятель церкви Петра і Павла, о. Володимир в 1989 р. обміркував своє рішення не чекати сприятливої погоди і оголосити свою парафію приналежною до Української Автокефальної Церкви, ліквідованої в 1929 р. тією владою, що й тепер при владі.
Не будемо говорити про відвагу: чого вартий священик без відваги? Але оцінимо крок священика, який хоче говорити зі своєю паствою чесно й відверто - сучасною мовою серця.
А в основі тієї мови - істина: "боящийся несовершен в любви". Бо шлях від священика до Патріярха - це кроки долання невпевнености, страху і ворожих обставин.
Дослідити ці кроки - значить створити життєпис Патріярха Димитрія.

ІІ

12 років тому, коли в повітрі часу відчувався крах системи лжі, ми уявляли собі відродження Церкви, яка вчитиме народ позитивного ладу душі і законного діяння. Ми вірили в чудо творення нової Церкви, яка заговорить зрозумілою і чесною мовою про всі наболілі питання. Ми вірили, що люди пізнають істину, і вона зробить їх вільними. А керуючі в справах релігії підуть до музею.
Якби хтось сказав, що православна Церква, не соромлячись свого служіння лукавому і не покаявшись, почне грати карту канонічности і впаде в ті гріхи, які погубили її в 1918 році, його б і не слухали. Адже всі бачили попереду непочатий край місійної роботи з народом.
Звідси і потяг до творення Української Автокефальної Православної Церкви для всього народу, а не для бабусь, що тримаються свого батюшки. Окрилювали спогади про відважні місійні виїзди Митрополита Липківського, про многолюдні зібрання народу і перемоги над безбожними аґітаторами. Спогади про реформування церкви і вироблення живих зв'язків з народом, про залучення української інтеліґенції до релігійної роботи. Не даром же інтеліґенцію, а одночасно і Церкву судили на процесі СВУ 1930 р.
Але скоро виявилось, що на совєтському ґрунті не виросли ті священики, які були після революції, і не виросла релігійна інтеліґенція. У відкриті двері церкви йшли люди, які дискредитують і профанують святиню. Перед такими перевагу мали батюшки з РПЦ, які принаймні пройшли якусь школу і набули якоїсь дисципліни служіння в храмі.
Тим то і важливою була для України церковна культура українського Заходу. Настоятель Петро-Павлівської парафії у Львові о. Володимир мав довгу школу служіння і досвід опору всякій фальші і підступності - чи то з "духовного", чи з державного боку.
Він мав авторитет справжнього глибоко віруючого і освіченого священика, який вільно читає церковно-слов'янські і польські тексти, обізнаний в церковній літературі, музиці, архітектурі. У нього був хист дослідника, а це важить більше, ніж титул магістер богослов'я. Він читав нові книжки на 9-му десятку - збереглася жага знань і молодість душі.
Саме він став яскравою фіґурою Української Православної Церкви в Галичині посеред буйного відродження греко-католицьких парафій. Мало хто з тодішніх львівських священиків міг похвалитися своїми контактами з митрополитами Андреєм Шептицьким і Йосифом Сліпим, а головне тим, що зазнав духовного впливу тих високоосвічених, відданих і одважних слуг Божих. Зовсім не для ефекту він так часто згадує їхні імена, а тому, що він виростав у тій традиції самовідданого служіння.
Однак у нього було своє переконання: "Православіє є найчистішою віткою, властиво коренем первісного Християнства". Своїм невибагливим способом життя, щирою вірою, вічним трудом, своїми контактами з людьми і дистанцією до світської влади він і наближувався до тих перших християн.
Його несподіване підвищення до найвищої ієрархії відбулося поза його волею і не лежало в сфері його прагнень. Почесті, слава, влада, - все це залишилося чужим йому. Але воно не було випадковим в тому розумінні, що він був в уяві людей патріярхом в широкому значенні того слова. Його багато хто приймав за народного патріярха, вірного духові і традиціям віри православної.
Історія не буде копатися в обставинах висунення Патріярха Димитрія, але відмітить в УАПЦ постать, яка з Божою допомогою, з любов'ю і вірою взяла в руки хоругву УАПЦ і з неймовірними труднощами тримала її до останку, і поєднала її з заповітом поєднання з матірньою Константинопольською - в старій Київській традиції. Жаль, що за умов по суті совєтської залежности Церкви постсовєтській державі не відбулася історична зустріч з Патріярхом Константинопольським. Я думаю, він оцінив би дух віри православної, збережений попри всі гоніння.
Патріярх Димитрій мав визнання і з боку европейських інституцій, які знайомилися з церквами в Україні, і з боку політиків, які хотіли зрозуміти причини поділу. Він справляв дуже вигідне враження людини по-християнськи відкритої, широких поглядів і великої толерантности до усіх справді віруючих християн. Його патріотизм теж був прийнятним, то була любов до людей гнаних, переслідуваних, бідних і готових відстоювати правду. Відомо, що західній Християнський світ сахається того "патріотизму", що керує релігією на службі князем земним.
В історії залишиться пам'ятна візита групи американських політиків на чолі зі Збіґнєвом Бжезинським в 1999 р. У нього було природнє питання: навіщо ще одна Православна Церква, коли є УПЦ Київського Патріярхату? Після розмови він оцінив і визнав Патріярха Димитрія, і це було видно у всіх жестах поваги, з якою відходила делеґація. "Чим краще об'єднання за співпрацю?" - так вони поставили питання, уже до всіх.
Власне, та гідність глибоко віруючої людини давала йому внутрішню свободу і спокійне ставлення до так званого визнання канонічности, і до анонімних погроз телефонними дзвінками та листами.
Але найважче йому було зносити те, що "Єпископи ніби не розуміють, ким стають, прийнявши єпископські хіротонії". "Не вміщується в здоровій голові, як іде така людина в таку багатостраждальну Церкву, як УАПЦ, де були такі світлі постаті, святі люди, як Митрополит Липківський, владика Сікорський, такий організатор православних українців, як патріярх Мстислав, - і потім зраджує! Видно, що вона вже йде у змові з номенклятурою".
"Тяжка боротьба на нас чекає"
Згадаймо Гоголя: "перед Християнином сяє вічна далечінь і вбачаються вічні подвиги".
Ось чому ми, дивлячись на угодові підписи представників Ради Церков, думаємо, що сказав би Патріярх Димитрій на 12 році Незалежности за правом старця, який зупиняє нечестивця - навіть з найвищими повноваженнями.
Він знав ціну тій владі, яка безбожно крутить Церквою і думає тільки про її використання. Але він знав ціну тій Церкві, яка в ХХ ст. стояла понад інтересами усіх вождів і диктаторів і нікому не служила, тільки Богові і народові.
Ми знаємо, що він говорив і що він сказав би нині тій владі, яка протистоїть людині, ганьбить націю і виставляє Україну на посміховище перед світом.
І ті слова мають бути почутими від УАПЦ, бо наша Церква говорить Постатями благочестивих старців Липківського, Мстислава, Димитрія, а не тимчасового ставленика номенклятури, для якого офіційне визнання канонічности важить більше, ніж Боже благословення.
В очах суєтних постсовєтських язичників велич Церкви визначається кількістю храмів, спонсорів і фотографій з сім'єю діючого Президента. Для християнина велич Церкви представлена її духовними ідеалами, її великими іменами, її мученицькою історією.
Спроба засмітити, поділити, здрібнити, дискредитувати ту Церкву було і тепер є багато. Але вона має в собі живу силу, непідвладну лукавому. І ті великі подвижники, що вже відійшли, твердо тримають чисту Хоругву, і їхня духовна сила порівняно більша за силу живих, позбавлених духовної сили. Їхні свічки горять і засвічують.

Підготувала  Раїса Лиша

Голос з Миколаївщини
Чи все робиться з боку Церкви для поліпшення морального стану суспільства? Чому Церква не вказує з належною рішучістю на вади суспільства?
Сьогодні є багато політиків, які покладають глибоке сподівання на Церкву, та, власне, всі далекоглядні і мислячі люди з надією дивляться в бік Церкви.
Зрозуміло, Церква повинна тримати принциповий діялог з політиками, щоб таким чином формувалась потужна громадсько-політична сила - християнська демократія. Однак це завдання здатна подужати лише об'єднана помісна Церква.
Час не стоїть. Стан церковного безладу неминуче веде до витіснення слабодухих ідеологічних партій і заміни їх технологічними, які спекулюють і будуть спекулювати на проблемах суспільства.
Апостол Павло застерігає нас: "Настане час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували" (2 Тим 4.3).
На горе, сьогодні в деяких церковних колах побутує думка, що держава повинна обслуговувати Церкву своїми фінансовими дотаціями. Цю справу може вирішити лише активна громада в співпраці з державою. А тимчасом пора вже давно збагнути, що ми бездарно тратимо кредит довіри суспільства.
Згадаймо слова, які сказав наш Спаситель на березі Генісаретського озера Своїм учням, стурбованим тим, як нагодувати п'ятитисячний натовп, що зібрався послухати Христа: "Нагодуйте Ви їх!" (Мт 14.16). Покликання Церкви в світі - це продовження справи Христа.
Важливо те, як сьогодні наш християнин вірить, як він бачить це конкретно. Умовно повернімось до апостольських часів. Апостол Павло звертається до вірних словами: "Коли Ви збираєтесь в Церкву?" (1 Кор 11.18). Та це не означає зібратися у якомусь приміщенні. Церква розумілась як духовна родина. В свідомості раннього християнства Церква реалізовувала себе в євхаристійній Соборності.
Трагізм нашого часу в тому, що ми живемо в секуляризованому суспільстві, де духовні цінності витісняє безбожний прагматизм. Але чи є правдивою думка, що матеріялізм повинен поширюватися і далі, безжалісно завойовувати сфери впливу? Звичайно, ні.
Сьогоднішня духовна криза мусить спонукати кращі сили Церкви до єдности, соборности. Є чимало громад і пастирів, які успішно протистоять руйнівному духові нашого часу.
Спілкування з близькими за духом людьми створює атмосферу радости і світлих передчуттів.
Але ж не забуваймо, браття, що до основних заповідей Христа треба додати і цю: "Любіть ворогів ваших". Слова ці ставлять нечувані вимоги: любити тих, кого ми не любимо.
Той, хто думає, що стан церковного розладу в Україні може тривати, очікуючи на кращі часи, глибоко помиляється.

Микита ЧУДИНОВИЧ,
настоятель Свято-Успенської церкви Київського Патріярхату,
м. Баштанка, Миколаївщина
 

Дивно, що останнім часом поведінка церкви продовжує бути, м'яко кажучи, компрометуючою. І зараз мова вже не про їхні внутрішні чвари, взаємні образи й аґресивність - від цього вже втомилися... Рішуче відмежувалася від підписантів лише патріярхія УАПЦ. Відповідно до заяви, патріярша рада УАПЦ не схвалювала жодних документів, які забороняли б чи рекомендували вірним брати участь у будь-яких громадянських акціях.
Здається, нашим шановним предстоятелям треба нагадувати не лише про принцип відділення Церкви від держави, а й про свободу совісти, свободу зборів, право громадянина продемонструвати своїй владі те, що він про неї думає.
Неприємно говорити про це, але зараз церква стала в один ряд із тими "прибічниками стабільности", які всіляко намагаються зберегти нинішнє становище, стимулюючи загальне отупіння, що забезпечує баранячу покірність. Той, хто ще здатний діяти, виявився відділеним від "мільйона віруючих", перетворився на "загрозу", зазіхнув на "святе".
Честь, гідність і саме життя громадян України, про які нагадують шановні предстоятелі, певне, виявилися в їхніх очах прерогативою тих, проти кого був спрямований протест. Інакше як пояснити байдужість церков до зазіхань влади на честь, гідність і навіть саме життя середнього громадянина України, у тому числі віруючого, ім'ям якого так безпардонно скористались патріярхи?
Звісно, Церква має право, і навіть, напевно, зобов'язана висловлювати власну думку з приводу стану суспільства, наставляти своїх вірних. І в цьому разі - нехай, не справою на майдані, а хоча б словом своєї відозви вона могла закликати до зважености, застерегти від необдуманих слів і справ. Якщо підписанти відозви вважають, що саме це і зробили, то нехай пояснять своїй пастві, чому вони звернули ці слова до учасників акції, але "забули" застерегти від поспішних рішень представників влади і від насильства - представників силових структур. Очевидною є лише одна відповідь: оскільки думка про них влади їх цікавить набагато більше, аніж думка їхньої власної пастви.

"Кучму геть!" Що це значить?
Л. Кучма проголосив створення Української Помісної Православної Церкви, але практично підтримував Церкву Московського патріярхату, яка веде антиукраїнську політику, і саме політику. Вона навіть не поминає 7 млн. українських православних християн, замучених голодом.

Політична криза влади! Так характеризують ситуацію в Україні на осінь 2002.
Коли ж оглянути події від березня 2002, то треба усе це назвати моральною, культурною і політичною кризою.
Поразка пропрезидентських партій на виборах і грубий виклик влади опозиційним силам, які перемогли на виборах - це був цинізм, якого собі не дозволяли навіть комуністичні вожді. Отже, політична криза створена самим Президентом і готовими на все його слугами.
"Кучму геть!" - це значить терпець урвався. Важко собі уявити народ, який терпів би ганьбу і поразки епохи Кучми.
На президентських виборах 1994 р. розкидали листівку, де цитувалось з "Енеїди" Івана Котляревського "Ой хто ж таку нам Кучму дав". Усі знали: дав Єльцин.
На виборах вплинуло те, що його суперника Л. Кравчука не любили і не вірили йому.
Новий Президент поводився так, наче від нього нічого не залежить, щоб зупинити корупцію, продажність і крадіж.
Президент взагалі не відповідав на листи, де його запитували про здачу національних позицій. Складалося враження, що він знизує плечима: я чоловік маленький, чого ви мене питаєте? А потім виявилося, що від нього всі залежні.
Виступи Л. Кучми завжди були добре написані, але вони не мали стосунку до того, що він робить насправді. Така ризикована брехня дає вибух!
Після погрому похоронної процесії Патріярха в 1995 Президент не знайшов винних і повинен був би піти у відставку, взявши ганьбу на себе. Він прикинувся, що його нема.
Перед виборами 1999 він прикинувся, що тепер буде "інший Кучма".
Л. Кучма проголосив створення Української Помісної Православної Церкви, але практично підтримував Церкву Московського патріярхату, яка веде антиукраїнську політику і саме політику. Вона навіть не поминає 7 млн. українських православних християн, замучених голодом.
"Інший Кучма" став ще більш авторитарним і непрозорим у своїх діях. Його безупинні схиляння то до Росії, то до демократичного Заходу призвели до втрати внутрішнього і міжнароднього авторитету. Для України, яку в світі не дуже знають і судять по Президентові, такий Президент несе поразку і сором.
Ув'язнення за кордоном близьких до нього осіб за злодійство є і його ув'язненням.
Ніхто не вірить, що Президент не причетний до розкрадання багатств України чи до хабарництва.
А такий розбагатілий Президент в країні, опущеній до жебрацтва, ніким не шанується.
Нарешті, довірений охоронець з метою викрити злочини свого Президента записує і за кордоном оприлюднює його брудні слизькі розмови і розпорядження...
Президент прикидається, що то фальшивка з метою дискредитації України. Потім признається. Але посилається на те, що там нема доказовости. За подібну поведінку школяра виключають зі школи.
Нарешті, Президент і його оточення терпить поразку на виборах і вибирає тактику цинізму і зневаги до свого народу, який йому не вірить.
Він вже давно не Президент в очах людей, особливо після виступу в Росії з п'яною самооцінкою: "Мы народ с придурью". 7 мільйонів українців у пошуках праці за кордоном, а Кучма хоче і далі "керувати"!
Сьогодні вже західня преса одверто пише про відштовхуючий імідж України через "брехливого президента Кучму". Це політичний факт. Але до нього треба додати ще більш болючий факт: Кучма створив неґативний образ України в очах народу. "В цій країні", "в этом государстве", в "незалежной Украине" - такі іронічні вирази можна почути скрізь. За ними стоїть неґативне ставлення до того, що було раніше для одних священним, для інших забороненим, але було живим духом - на перехресті любови і ненависти. Осоружна влада, присвоївши собі українське ім'я і українську символіку, дискредитує національні цінності і національну ідею, яка в уяві Л. Кучми і його оточення "не спрацювала". Як вона могла спрацювати в чужих руках, що душать і бруднять її? Злозачатий тандем Кучма-Медведчук обіцяє Україні ще одне тавро продажности, готової на розмін усіх національних вартостей.
Звідси і гасло "Кучму - геть!".
Тих, що були б "за" - не чути. За рівнем непопулярности - це претендент в книгу рекордів Гіннеса.

Духовність?...
А що це таке?
Все частіше вимовляємо це слово, але значення його неначе забули.
Люди жаліються на своє убоге існування і вважають, що всьому виною є нездарна влада. Та чи можуть подібні нарікання допровадити людей до високого духу?
Наші вчинки, думки і прагнення, - ось що є початком духовности.
Серце! Світ іґнорує його, бо завдяки чутливому серцю людина стає лагіднішою, чесною, милосердною. А світ піддався, на жаль, сваволі жорстокої сили.
Коли запитаєш, буває, що таке Батьківщина, люди починають сміятися, не знаходять відповіді, відмахуються, ніби йдеться про якусь нісенітницю.
Ми не віримо власній країні, її силі та гідності, не знаємо історії того місця, де народились, не пам'ятаємо традицій, нехтуємо звичаї наших предків, які виплекали цей незвичайний скарб. Ось причина, що українська держава досі не здобулася на своє виразне обличчя.
Коли наші люди перестануть соромитися свого народу, рідної землі, тільки тоді почнеться новий розвиток української духовности. Тільки тоді, коли ми збагнемо й повіримо, що Батьківщина - це не просто місце, де народився, це святиня, яку слід оберігати.
Так, я - патріот, і мені дуже боляче дивитись, як знищують, нехтують, зневажають... А таке трапляється на кожному кроці. І все ж я вірю, що майбутні українці будуть знати, наче молитву, гімн своєї країни. Що з Божою допомогою ми поступово зробимо Україну прекрасним садом, де пануватиме духовна гармонія і свобода.

Анна АЛЬОШИЧЕВА,
м. Харків

Передруковуючи з газети "Вісті тижня" за 11.ХІ.2000 р. (в скороченні) статтю Ігоря Ткаленка, редакція висловлює вдячність незнайомому авторові і сподівається на його взаємність.
Для заземлення в реалії наших днів ми хотіли б нагадати, що в стародавній Греції політично активних громадян називали політикос, байдужих називали ідіотес. Цікаво, що серед тих, що вивчають політичні науки, є чимало таких, які проходять повз народне віче на Европейській площі з байдужими очима ідіотесів. Є також такі, що перебувають йолопами в політиці. Так що не все тут пояснюють терміни.
Але як нам бракувало суворо правдивих термінів, коли ми в 1999 р. обирали кандидатуру Президента України.
Коли буфетниця хоче бачити Президентом України генерала, хоч би й навіть генерала КҐБ, то це можна пояснити просто: за своїми вічними малими клопотами вона не встигла подумати глибше про жодне з тих політичних понять, які стоять за словами. Одне тільки слово генерал для неї звучить.
Але коли політик, а то й депутат хоче генерала Президентом, то він або на гачку у генерала, або йолоп. І кращого слова не знайдеш.
Коли люди голосують за збанкрутілого Президента, який веде націю від поразки до поразки, але ніколи не захистив її імени з гідністю, то це нещасні жертви обставин. Їх заганяють в табір Президента, якому зробили нову зачіску, їм сказали: "інакше ви потрапите до комуністів". Але коли політик веде їх обіцянками, що вчора Президент вас обкрадав і ганьбив, а завтра - буде шанувати і прославить, то це...
Словом, редакція не претендує на співавторство...
Нижче передруковуємо фраґмент статті І. Ткаленка.
Ред.

Томас Карлейль, англійський філософ XIX століття, перевернув усі мої уявлення про суспільство. Його ставлення до демократії, якої всі ми так прагнули, вразило мене. "У світі стільки йолопів, а ви влаштовуєте вільні вибори..." - писав Карлейль.
Ми так прагнули демократії, і ось вона прийшла. Ми обираємо собі Президента, якого хоче більшість, ми обираємо собі Верховну Раду, таку, яку хоче більшість. Потім Президент, якого обрала більшість, призначає некомпетентний (як пізніше виявляється) уряд, і уряд цей прямує у відставку, а хтось тікає в Ізраїль із тихою надією на успішне майбутнє своїх наступників. Тим часом обрані більшістю народу депутати приймають такі закони, яких не може виконувати ні більшість народу, ні його ж таки меншість, а всю решту часу ці обранці самовіддано працюють над вдосконаленням цих законів. Папери пишуться, руки жестикулюють, кнопки натискаються, прапорці майорять. А все стоїть на місці. Чому ж так діється?
Читаю якось Біблію. Книга Вихід, 23 глава. Цитую: "Не будеш із більшістю, щоб чинити зло". Це особиста заповідь Бога. Переконайтеся самі.
Вільні вибори - це далеко не панацея від наших проблем. А все тому, що в нас є певні ілюзії щодо нашої більшости. Ми подивилися на США, побачили, як вільно і щасливо вони живуть, якими багатими і сильними є демократичні країни, і вирішили: ось нарешті ми знайшли розв'язання всіх наших проблем - вільні вибори. І якось само собою вирішилося, що те, чого хоче більшість, буде найкраще.
Аж гульк!
Від наших очей сховалась одна обставина: демократичні країни процвітають не тому, що в них більшість обирає собі уряд і президента, а тому, що в них йолопи на даний час становлять меншість.
А хто ж вони такі, йолопи?
Один голова правління місцевої філії великого українського банку розповів мені таку історію Приїхала до них делегація чи то з Німеччини, чи то зі США ознайомитися з можливостями співпраці. Всі представники, які приїжджали до них раніше, мило усміхалися, навіть пили горілку, потім поверталися на батьківщину і зникали без жодного сліду. Тому на прощальному фуршеті мій співрозмовник, мало не вхопивши за лацкани того іноземця, запитав: "Прошу вас, поясніть, чому ніхто не хоче з нами співпрацювати, чому всі тікають і ніхто не повертається?" Той уважно подивився на нього і запитав у відповідь: "Слухайте, чому ви весь час брешете?"
Йолопи - це люди, які говорять неправду і думають, що цього ніхто не помічає. Таких, як не дивно, легко обдурити. Йолопи - це ті, що дають дітям приклади поганої поведінки. "Яка жахлива молодь!" - дивуватимуться вони потім.
Йолопи - це ті, що напиваються або вживають наркотики, щоб розслабитися.
Йолопи - це ті, що матіркують, бо їхні голови набиті половою.
Йолопи - це, як на мене, навіть ті, що курять. Бо дві години на день йде на паління, ще дві - на те, щоб заробити на сигарети, ще дві години на день треба працювати на ліки від сигарет, а ще дві години доведеться лікуватися. Нація йолопів працює на тютюн. А коли п'ятнадцятирічна донька закурює у присутності батьків, йолопи кліпають очима і чухають потилицю. "Да-а..." - кажуть вони.
Йолопи - це ті що зраджують свою дружину чи чоловіка, а потім дивуються, що хтось зрадив і їх.
Йолопи - це ті, що пасуть очима чужих жінок, а потім позичають гроші на ліки від сифілісу, обурюючись: "Чому саме я, а не Лесик?"
Йолопи - це ті, що за гроші йдуть на злочин, топчучи свої переконання. Йолопи не мають переконань, які будуть відстоюватися до смерти.
Йолопи - недобрі, сміються над іншими, розпускають плітки, ворожать на картах, чаклують і читають гороскопи. "Ми розлучилися, бо вона Бик, а я Баран, - кажуть вони. Йолопи забобонні.
Йолопи постійно запізнюються. Можуть пообіцяти і не виконати.
Йолопи не патріоти. Вони не поважають свій народ і не люблять своєї батьківщини. Постійно обмовляють владу. Вони невдячні й безперестанку нарікають. Йолопів не поважають у світі.
Йолопи - нещасні. На їхніх обличчях смуток. "Як нам бути радісними, коли у нас стільки проблем?" - нарікають вони.
Йолопи - боягузи. Вони вважають себе мудрими й обережними, але завжди дістають найбільше ударів. Йолопи вважають себе хитрими, але вони завжди обдурені.
Йолопи не читають Біблію, не моляться. Вони можуть виглядати релігійними, але не докладають зусиль, щоб жити так, як учив Ісус Христос, і допомогти жити так іншим. Час їхнього життя мине безглуздо.
Йолопи мовчать, коли в їхній присутності чиниться злочин. "Моя хата скраю", - думають вони. А потім і їхніх дітей убивають чи ґвалтують.
Йолопи - це ми з вами, панове! І це саме ми влаштовуємо вільні вибори. Кого, ви думаєте, оберуть йолопи?
Коли я написав це все і перечитав, то відчув, як по мені аж мурашки поповзли. Хтось, можливо, скаже мені: "Легко Карлейлю говорити. Якби я був англійцем і жив би в Англії, то я б тоді поважав свій народ і був би патріотом." Так скаже йолоп. Англія велика тим, що вона розпочала і провела дейолопізацію. Йолопи будуть завжди, але слід повсякчас боротися, щоб їх було менше. Це потребує особливих зусиль, бо йолопи люблять бути у більшості: це допомагає їм відчувати, що все нормально.
Йолопи не можуть довго жити у власній незалежній державі, бо вони не можуть нести відповідальности за долю батьківщини і не помруть за неї у разі потреби, їх просто повбивають, як баранів.
Батьківщина в небезпеці! Україні потрібна шляхта. Я сподіваюся, мене читає меншість. Вбий у собі йолопа! Стань шляхтичем. Допоможи стати шляхетними своїм ближнім. Завжди говори тільки правду. А тоді ми влаштуємо вільні вибори і оберемо собі шляхетного президента.

Його знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути "советским человеком"...

Соловецькі острови, що на Білому морі, мають площу 300 кв. км. Це був район Карелії, а тепер - Архангельської области Росії. Найближча залізнична станція - Кемь, за 60 км морем на захід. Нині на Соловках менше тисячі населення, а до 1920 року світські люди тут узагалі не жили. Язичники ще 4 - 2 тисячі років тому спорудили тут дивовижні лябіринти. Мабуть, щоб мертві не поверталися у світ живих. А 1429 року поселилися тут іноки Валаамського манастиря Савватій та Ґерман для "безмовного життя". Коли Савватій помер, Ґерман привіз сюди інока Зосиму. Ці святі соловецькі преподобні чудотворці й поклали початок Спасо-Преображенському Соловецькому ставропігійному чоловічому манастиреві. З тих часів є леґенда, що рибалка чи то мисливець за тюленями (їх тут називають "заяц") теж поселився був на острові. Та одного разу він почув, що його дружина, залишена на березі біля підніжжя гори, голосить: янгол відшмагав її різками і наказав не з'являтися тут жіночому родові: це місце для монахів. Свідком тієї події був преподобний Савватій. Відтоді гора називається Секирна. На ній - було засновано Свято-Вознесенський скит. Пізніше, 1862 року, тут споруджено церкву Вознесіння Господнього.
Та головні споруди Соловецького манастиря постали південніше, на березі бухти Благополуччя, де 1436 року преподобному Зосимі явилося диво: у повітрі в небесному осяянні простерте зображення прекрасної церкви. Тут і були побудовані дерев'яні келії та храм Преображення Господнього. 1485 та 1538 років храм горів. Тож за ігумена Філіпа Количева споруджено величні кам'яні храми - Успенський собор з Трапезною та Келарною палатами (1552-1557) та Спасо-Преображенський собор  (1558-1566). Ігумен Філіп був знатного московського роду. Господь дав йому талант видатного організатора манастирського життя. Ігумен зумів не лише забезпечити життєдіяльність манастиря, а й заохотити до подвижницької праці тисячі ченців і трудників, які шукали і знаходили тут умиротворене життя в служінні Богу та в трудах за саме лише прохарчування. Тут, у суворих умовах Півночі, де тайга вже перемежовується з тундрою, вони вирощували сади, розводили худобу і бджіл, ловили рибу і топили тюленяче сало, варили сіль з морської води, випалювали цеглу, поєднали каналами десятки озер. За ігумена Іакова, 1582-1594 рр., манастир було обгороджено могутніми мурами з гранітних валунів (мури кремля 8 - 12 метрів заввишки, а завтовшки 4- 6 метрів), споруджено вежі. До речі, коли 1854 року, під час російсько-турецької війни, в бухту Благополуччя зайшли два британські кораблі й обстріляли кремль півтора тисячами бомб і ядер, то на твердиню це ніяк не вплинуло. Найбільше враження справила бомба, що впала за ікону Божої Матері - і не вибухнула. Ще в ХУІІ ст. іноки і трудники спорудили водяний млин і сухий док, що наповнювався водою зі Святого озера (воно на 5 м вище од рівня моря), у ХІХ ст. вимурували кілометрову дамбу з двома протоками між островами Соловецький та Велика Муксалма, а на початку ХХ століття побудували одну з перших у Росії гідроелектростанцію.
Коли слава про великого подвижника ігумена Філіпа Количева докотилася до Московського Кремля, то великий князь Іван Грозний наполіг, щоб він прибув до його столиці і зайняв митрополичий престол. Та коли митрополит виступив проти оприччини - його запроторили в манастирські застінки в Твері. Згодом туди прибув головний опричник Малюта Скуратов - і задушив митрополита... На Москві люблять мертвих: згодом Церква визнала Філіпа святим. Його мощі возили то на Соловки, то до Москви...
Соловецький манастир не прийняв Никонівської реформи, яка здійснювалася тоталітарним методом: старі книги спалити і прийняти нові. Більше того: старці обителі написали листа патріярхові Никону, де звинуватили його в єресі. На прохання патріярха цар Олексій Михайлович (Тишайший) послав проти ослушників рать під орудою боярина Мещеринова. Тоді ченці викотили на мури гармати. "Соловецьке сидіння" тривало 8 років (1667-1675). Не надто щільно оточений військом манастир тримався, доки не знайшовся зрадник, що виказав потаємний підземний хід з боку Святого озера. Темної ночі стрільці увірвалися до кремля, схопили ігумена, закували і спровадили його до Москви. Але крові пролити на святому острові боярин Мещеринов не посмів: майже тисячу ченців подушив петлями і потопив у Святому озері...
Після цього манастир на якийсь час занепав.
Глухий відгомін про подвижницьке життя соловецьких іноків доходив звідси й на Вкраїну. Але знала Україна, що Соловки - також місце ув'язнення "відступників од віри" та "государевих ослушників". Одним із таких був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого "вража баба" Катерина, зруйнувавши 1775 року Січ, запроторила на Соловки. Тут показують під вежею Сушило лаз під мур, що веде до келії отамана. Ще 1999 року я протискувався до келії, а наступного року лаз уже замурували, залишили лише вузьку щілину, щоб, мовляв, на територію манастиря і музею безплатно не пролазили екскурсанти. По пояс опускаєшся в підземелля. Перша келія маленька, метрів два на два, але далі - сполучена з нею більша, метрів три на три. Стеля склепінням. В'язня не випускали звідси навіть за природньою потребою. Лише двічі-тричі на рік - у великі свята - під конвоєм виводили його до церкви помолитися, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли розмовляти. Коли новий цар Олександр І через 25 років, у 1801, звелів випустити на світ Божий 110-літнього діда, то він уже був сліпий. За переказами, цар вжахнувся, побачивши яму, в якій сидів кошовий, і спитав, яку б він винагороду хотів за страждання. Старець відповів: "Нічого мені не треба, государю, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як я. Щоб вони не страждали в земляних ямах". (Іван Шаповал. В пошуках скарбів. Вид-во "Дніпро", К., 1965, с. 32; автор покликається на видання: Д.И. Эварницкий. По следам запорожцев. С-П., 1898, стор. 184).
Колишній отаман ще прожив на Соловках два роки і помер 31 жовтня 1803 року. Зберігся його надгробок, але де саме похований Петро Калнишевський - ніхто не знає. Можливо, на старому манастирському кладовищі, що на південь від кремля.
Не всі 25 років П.Калнишевський провів саме в цій келії. Дмитрові Яворницькому, який відвідав Соловки 1887 року, розповідали, що деякий час його утримували під Прядильною вежею, вона за метрів 100 від Сушила. Ось як її описав історик: "Вона зроблена на зразок арки і має вигляд великої печі для варива, її довжина становить чотири з половиною аршини, висота має понад два аршини; в ній не було ні грубки, ні вікон, ні меблів сидіти й відпочивати; зовнішнє світло проходило сюди через невеличку, зроблену в стіні щілину, розміром заввишки 5 вершків і завширшки 2 вершки, через яку просовували в"язневі харч і воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: з середини - залізними, а зовні - дерев'яними... обоє дверей замикались величезними пудовими замками"  (Цитую за книгою І.Шаповала, с. 29).
У тій же книжці читаємо: "Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М.А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув"язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: "Житло в"язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з'являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: "Невже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?" (с. 29-30).
У таких ямах, окрім іншого, нещасному ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об'їдали йому вуха, ноги. А щоб дати палицю - зверталися за дозволом аж до столиці.
Літні монахи розповіли Д.Яворницькому ще жахливіше: "...Коли кошового перевели з Прядиленої (Прядильної. - В.О.) камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, провівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей" (Там само, с. 30).
Торік надгробок отамана разом з десятком інших уцілілих ще лежав під стіною Спасо-Преображенського собору.
Сього року він перенесений під накриття на реставрацію: створюють щось на зразок пантеону. Розмір приблизно 1.40 на 0.80 м. Не без труднощів ми прочитали напис:

"(Три літери нерозбірливо) наш Иисус Христос Господь,
положивший жизнь Свою на крест за всех нас не хочет смерти грешника.
Здесь погребено тело в Бозе почившего Кошевого бывшей некогда Запорожской грозной сечи казаков. Атамана Петра Кольнишевскаго.
Сосланнаго в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиреннаго христианина искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня в суб. 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю.
Блаженны мертвии умирающий, о Господи, аминь.
1856. (череп і кістки) Л.Л.

Утім, за 400 років існування манастиря в'язнів під соловецькими вежами було біля 350. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім'я Божої обителі.
Совєтська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки понад 100 тисяч в'язнів. І довгожителів серед них уже не було: половина в'язнів наклала тут головами. Тисячі українських селян (з 1,2 млн. репресованих як "куркулі") побували тут. Відтак сюди кинули українську інтелі?енцію, яка, за словами Сталіна, "не заслуговувала довір"я". Кров тут полилася ріками, у тому числі й кров священиків та ченців, яких погинуло сотні, якщо не тисячі.
Насамперед совєтська влада розігнала ченців і 1920 року створила в манастирі радгосп. Голова його був призначений уповноваженим зі збереження історичних пам'яток. Манастирський скарб був почасти вивезений до Москви, а більше пограбований. Щоб замести сліди, безбожники вночі з 25 на 26 травня 1923 року вчинили пожежу, яка за кілька днів пожерла працю багатьох поколінь ченців. Дзвіниця Успенського собору досі стоїть обгоріла. На ній установили були залізну зірку (нині вона в музеї). Та найгірше, що згоріли архів та бібліотека. Гасили пожежу анархісти, меншовики, есери, білогвардійці - перші ув'язнені тут вороги совєтської влади.
У кінці 1923 на Соловках було 2,5 тис. в'язнів, у 1928 - вже 22 тисячі. Усі споруди на Соловецькому острові, тобто церкви, чернечі келії, побутові приміщення, совєтська влада припасувала під місця ув'язнення, поділивши їх на роти.
Зі Свято-Вознесенської церкви, що на Секирній горі, зробили карцер, з якого живим мало хто виходив: тіла виносили, а душі возносилися. "Парашу" влаштували у вівтарі. В'язні, щоб зберігати тепло, лягали штабелями і накривалися зверху своїм лахміттям. Часто нижні гинули. Російський письменник Борис Ширяєв, який побував на Соловках у 20-х роках, переповідає зі слів рідкісного вцілілого карцерника, що саме так на сам Великдень загинув Отець Никодим із Полтавщини, якого в'язні називали "утешительный поп" - за його проповіді та "священні казки", щирі бесіди, такі потрібні людям, які вже фактично стали на шлях вічности. (Див "НВ" ч. 3 за 1998 рік) А потрапив він на Секирку тому, що в перший день Різдва Христового ще до підйому справляв обідню в Преображенському соборі, заповненому в'язнями. Охорона відчинила двері - молільники розбіглися по своїх нарах, а отець Никодим з двома козаками далі співає Херувимську, бо обривати обідню не можна. Усі троє пішли на Секирну...  (Борис Ширяев. Неугасимая лампада. Изд. Сретенского монастыря, 2000, с. 260-274).
На віддаленому острові Анзер Свято-Троїцьку церкву розгородили на триповерхову тюрму, а в Голгофо-Розіп'ятському скиті влаштували УІ відділ Соловецького табору з такою ж назвою - Голгофо-Розіп'ятський. Це була ніби "лікарня", куди тисячі в'язнів посилали вмирати. 25 січня 1929 року тут помер від тифу ув'язнений три роки перед тим архиєпископ Воронізький і Задонський Петро Звєрєв, сподвижник репресованого патріярха Тихона. Негласно владика Петро вважався главою ув'язненого Соловецького православного духовенства. У серпні 2000 року він був прославлений  для загальноцерковного пошанування в лику  священномучеників та сповідників Російських.(Анзер и его святыни. Изд. Спасо-Преображенского Соловецкого ставропигиального монастыря, 2001, с. 126-139).
Письменник Олег Волков двічі побував на Соловках уже в 30-х роках. Серед описаних ним картин особливо вражає ця. Кемський пересильний пункт на березі Білого моря. Колючим дротом обгороджений майдан 100 на 100 метрів. Барак з подвійними суцільними нарами, де у смороді людському ворушаться брудні, липкі тіла, де копошиться фантастична кількість блощиць, літають хмари комарів. Привели етапом групу якихось сектантів, які на команду "Фамилия! Статья! Срок!" відповідають "Бог знает" і не йдуть на роботу. Чоловік 20: двоє-троє дідів з непокритими головами, лисі і сивобороді, кілька чоловіків  - розтерзаних, з запалими щоками, підлітки - як із картин "передвижників", жінки в довгих селянських платтях. Начальник розлютився і наказав поставити їх "на комарики".
"І вони стояли, ці нещасні "христосики" - темні знаннями, але світлі у своїй вірі, недосяжно вознесені нею. Замучені й осміяні, хирляві, але здатні прийняти смерть за свої переконання.
Марно приступав до них розлючений начальник, порвав на неслухняних сорочки - хай комарі на всю жеруть це "падло"! Стояли мовчки, покриті сірим рухомим саваном. Навіть не стогнали. Ледве ворушилися беззвучно вуста.
- Считаю до десяти, ублюдки! Не пойдете - как собак перестреляю... Раз... Два...
Ляснули затвори. Збиті докупи чоловіки й жінки як за командою вклякнули на коліна. Невпопад, хрипло заспівали "Христос воскресе із мертвих...". Начальник тупо матюкається і налітає на них із піднятими кулаками.
Протримали їх декілька годин. Стали проситися ("взмолились" - в ор襳налі) покусані комарами конвоїри. І начальник махнув рукою: "А ну их к..." (Олег Волков. Погружение во тьму. Из пережитого. М.: Советская Россия, 1992, с.51-52.)
Тюрма совєтська набагато перевершила царську, особливо за кількістю жертв.
З новобудов цієї сатанинської влади - спецтюрма для політв'язнів у Савватьєвому - тут 1926 року за відмову виконати режимні нововведення охорона розстріляла політв'язнів. Цей факт став відомий на Заході. Поблизу кремля набудували дерев'яних бараків - деякі з них досі служать житлом. Тюрма і будинок звірогосподарства на острові Муксальма. Від кремля до цегельні, що в Філіповській пустині, прокладена була вузькоколійка (згодом її розібрали). У тій же пустині побудували ще одну тюрму на три тисячі в'язнів, але так і не заселили її: з початком совєтсько-фінської війни континґент концлаґерів був вивезений на материк.
До кінця 20-х років на Соловках, на відміну від інших концлаґерів, фактично існував "статус політв'язня" для противників більшовизму. До 1926 року їх навіть не примушували працювати, і харчування було цілком стерпне. Відтак примусова праця стала обов'язковою умовою "перевиховання". В'язні рубали і сплавляли ліс, підтримували господарство (щоб воно не занепало без фахівців, таки залишили 60 монахів). А було й таке, що невільників примушували носити воду з однієї ополонки в іншу. Того ж року СЛОН - "Соловецкий лагерь особого назначения" - переповзає й на материк: були створені "командировки", які заготовляли ліс на експорт.
Лаґерь у кремлі поділявся на "роти": в кожному приміщенні розміщувалася окрема категорія в'язнів (есери, меншовики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терористи, "соціяльно близькі" совєтській владі карні в'язні тощо). Однак приміщення спочатку не були суворо ізольовані одне від одного. Тут навіть видавався журнал, який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії додалося в 30-х роках), діяв театр, де й Лесь Курбас ставив п'єси.
Та епоха СЛОНа скінчилася - розпочалася епоха ҐУЛАҐу.
20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН - "Соловецкую тюрьму особого назначения". Це була не просто зміна вивіски: за наказом НКВД СССР № 00447 від 5 серпня 1937 року в СССР розпочалася операція з "очищення" суспільства від категорій, які не годилися для будівництва комунізму - відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 "Про антисовєтські елементи" від 2 липня 1937 року. У всіх республіках, областях і районах у п'ятиденний термін створювалися "трійки", яким згори визначили число осіб, що підлягають розстрілу, так само число осіб, що підлягають висланню. Співвідношення 3 до 1. Цілком у дусі настанови творця совєтської держави В.Леніна, який учив: "Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!" Знизу посипалися прохання збільшити ліміти, розпочалося соціялістичне змагання зі знищення "ворогів народу"...
Операція тривала до 15 листопада 1938 року. Дія "трійок" поширилася на всі категорії населення. Окрім "куркулів та кримінальників", під репресії потрапили "контрреволюціонери" різних відтінків, "повстанці", "церковники", "шпигуни", "троцькісти",  "диверсанти", "шкідники", "націоналісти"... Усього в 1937-1938 рр. до розстрілу з політичних мотивів були роковані 681 692 особи, з них 631 897 - позасудовими "трійками". (Соколов Борис. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. - М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. - С. 130).
Чистці підлягали й концлаґері. За списком, складеним начальником СТОНа Ейхмансом, на вимогу особливої трійки Управління НКВД Ленінґрадської области (начальник Л.Заковський, його заступник В.Гарін, прокурор Ленінґрада Б.Позерн), було в три заходи розстріляно 1825 соловецьких в'язнів: 10 і 25 листопада 1937 року 509 осіб під Ленінґрадом, 198 осіб у лютому 1938 року на Соловках і найбільша група, 1111 осіб - 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року (кілька померли або були переведені деінде).
Тривалий час допускали, що цей етап було потоплено в Білому морі. Але 1997 року карельський дослідник Юрій Дмитрієв визначив за документами, що шукати місце розстрілу Соловецького етапу слід в "обычном месте расстрелов" поблизу Медвежогорська (карельською - Каргумякі) на півдні Карелії, де перед тим розстрілювали в'язнів - будівників Біломорсько-Балтійського каналу і місцевих людей (усього тут покоїться біля 9 тисяч осіб, найбільше карелів і фіннів). 1 липня 1997 року пошукова група Карельського (Ю.Дмирієв) та Санкт-Петербурзького "Меморіялів" (Веніямін Вікторович Іофе - помер 20.04. 2002, Ірина Рєзнікова) ідентифікували це поховання на місцевості. Отже, це місце - урочище Сандармох, що на 19-му кілометрі шосе Медвежогорськ - Повенець, стало відоме лишень 5 років тому.
Розпорядження власноручно виконав капітан Михайло Матвеєв (іноді з допомогою помічника коменданта УНКВД ЛО Алафера). Серед розстріляних - біля 300 з України: професор філології, поет-неоклясик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністер освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер'ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, історик Матвій Яворський... Це були здебільшого молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва - виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам комуністичної влади - змінили хід нашої історії...
Це була цілеспрямована акція не лише проти українського народу. Серед тих, чия остання адреса - Сандамох, був знаменитий адвокат росіянин Александр Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), творець Гідрометслужби СССР датчанин родом Олексій Вангенгейм, московський літературознавець Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністер Флегонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Гого Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (Воронезький), Даміян (Курський), Ніколай (Тамбовський), Петро (Самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейгель - посланий Ватиканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР... Закоцюблий від морозу (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зашерхлим мозком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в Імперію Зла...
Смертника ставили на коліна - і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Таких ям тут, 4х4, глибиною 2 м, біля 150.
27 жовтня 1997 року, в 60-у річницю початку розстрілу 1111 соловецьких в'язнів, у Сандармосі відбулося перше їх ушанування, організоване Санкт-Петербурзьким "Меморіялом" та місцевою владою. Тоді Євген Сверстюк установив в урочищі невеликий дубовий різьблений хрест роботи Миколи Малишка, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду, кобзар Микола Литвин співав, а Іван Драч сказав скорботне слово. З 1998 року День пам'яті жертв політичних репресій у Сандармосі справляють 5 серпня, на Соловках - 7 серпня.
Сього року на День пам'яті в Сандармох, а далі на Соловки, їздило з України 46 осіб. Журналісти з Київа та 37 осіб з Рівного. Це здебільшого молоді люди з "Меморіялу", "Просвіти", НРУ, УНР, Молодого руху. Прибули консули України, Фінляндії, Польщі в Санкт-Петербурзі, Товариства української культури в Карелії "Калина". Біля Соловецького каменя промовляли нащадки тут загиблих, представники громадськости Росії, Грузії, України, Польщі. Біля хрестів, яких у лісі до півтори сотні, священики Російської, Української, Грузинської православних та Польської католицької церков справили спільну панахиду. Ми вивісили на соснах списки загиблих тут громадян України - до 1000 осіб (їх склав професор Микола Роженко), поклали грудку української землі, українську хлібину, пов'язали рушник на хрест, запалили свічки...
Проти ночі ми рушили далі на північ, перебралися на Соловки. 7 серпня молебнем ушанували всіх жертв Соловків на місці розстрілу 200 в'язнів у 1929 році. Тут поставлено хрест і валун із написом "Соловецким узникам". Чи не вперше прозвучав тут український гімн. 8 серпня відбувся мітин? з участю громадськости кількох країн. Проникливо висловилася киянка пані Кабалова (Коломієць): "Моє ім"я Софія. Я приїхала з України. Ні від якої делеґації. Усе життя, скільки я пам'ятаю, на Україні слово "Соловки" - це вічний біль. На Вкраїні нема сім'ї, де б не знали, що таке Соловки. З Соловками для багатьох людей асоціюються всі табори. Соловки - це і Сибір, і Казахстан, і Колима, і Урал, і Мордовія. Були знищені десятки тисяч українських інтеліґентів, наш народ був обезголовлений. Знищені мільйони українських хліборобів. Наша прекрасна земля досі відчуває це, досі страждає, вона досі зранена, скалічена. Наш народ досі не може випростатися. Він досі зігнутий, переляканий Соловками, Сандармохами.
Тут присутні, здебільшого, наші брати росіяни. Я хочу, щоб ви знали: ми любимо вас і не маємо до вас ніяких претензій. Але ми завжди будемо пам'ятати Імперію Зла і те зло, яке та Імперія вчинила Україні.
Я приїхала зі власної ініціятиви без будь-якої сторонньої допомоги, просто почувши заклик. Я давно мріяла про це. Знайте: Соловки - це вічний біль. Тому потрібно докласти всіх зусиль, щоб люди приїздили сюди не на екскурсії, не розважатися, не зніматися в непристойному вигляді на тлі манастиря, а каятися.
Вічна пам'ять тим, хто прославлений, чиї імена відомі і з року в рік тут повторюються. Але вічна пам'ять і тим, чиї імена не відомі. Їх тут дуже багато, десятки тисяч. Маємо пам'ятати, що у Творця, Господа нашого, нема безіменних і невідомих, нема мертвих - у Нього всі мають імена і всі живі".
Того ж дня всі пішли на могилу з написом: "Заключенные, погибшие до 1939 года. Захоронены 8 июня 1990 года". Сюди всі, хто йде, приносять по каменю.
У виставковому залі готелю було представлено 51 проект студентських конкурсних робіт створення пам'ятника жертвам політичних репресій на Соловецьких островах. Далі - екскурсії у Музеї-заповіднику, на острів Муксальма, до Свято-Вознесенського скиту, на острів Анзер, на Заяцькі острови. І, звичайно ж, скупалися у Святому озері та Білому морі (8 - 10 градусів С). Повірте: це пам'ятніше і престижніше, ніж у Чорному. Чим більше людей тут побуває і розкаже через засоби інформації іншим, тим швидше наше суспільство очищатиметься від чужинецької комуністичної скверни. Схиляю читача до думки про таку поїздку в наступних роках і зауважую, що вибиратися бажано саме на ці дні, бо тоді потрапляєте під пільги як учасник Днів пам'яті (дешевші будуть катер, готель, екскурсії, а все ж грошові витрати - біля 150 дол. США). Для цього слід заздалегідь зв'язуватися з Санкт-Петербурзьким "Меморіялом" ім. В.Іофе (тел./факс:  8 - 10-7-812-162-58-61, т. 314-31-16; для листів: Россия, 191002, Санкт-Петербург, а/я 4; Е-mail: infomem@cityline.spb.ru) та дирекцією Соловецького державного історико-архітектурного і природного музею-заповідника (Россия, 164070, пос. Соловецкий Архангельской обл., тел./факс (8-818-35)-90-281; Е-mail: museum@solovky.ru). 5.09.2002

Христос залишив людям лише одну молитву, котра тому й називається зазвичай "молитвою Господньою". Сталося це тоді, коли учні звернулися до Нього: "Навчи нас молитися" (Лк 11.1).
Молитва Господня безперервно повторюється ось уже дві тисячі років. Немає години, буквально немає хвилини, щоб у якомусь місці на землі люди не промовляли її. [...] І тому немає кращого шляху до розуміння самої суті християнської віри і християнського життя, ніж ця зовсім коротка і на перший погляд проста молитва.
Та вочевидь, не дуже то й проста на глибині, бо не раз бувало, люди просили мене розтлумачити її. [...]
Скажу насамперед про невичерпність її смислу, про неможливість дати їй однозначне й вичерпне пояснення. Як і Євангелія, молитва "Отче наш..." звернена до кожного з нас по-новому, і звернена так, що здається складеною тільки для кожного з нас - для мене, для моїх потреб і для моїх запитань - шукань. І водночас вона вічна і незмінна в своїй суті і завжди кличе нас до головного, найвищого.
Щоб почути молитву Господню і увійти в неї, потрібно перш за все побороти в собі внутрішню розгубленість та роздрібненість уваги, ту духовну розсіяність, що в ній ми майже завжди живемо. Мабуть найстрашніше в нас те, що ми повсякчас ховаємося від усього занадто високого і духовно значимого. Ми немов би підсвідомо обираємо бути малими і поверховими: так легше жити. [...]
Дійсно, надто багато наших внутрішніх зусиль спрямовано саме на те, щоб заглушити внутрішній голос, що кличе до зустрічі сам на сам з головним.
Так ось, потрібне бодай невелике зусилля, щоб увійти в той лад, в той стрій, в ту структуру душі і духу, в яких ця молитва усіх молитв не лише починає якби звучати, для нас, але й відкривається у всьому глибоченному значенні, постає як насущна потреба, їжа і питво для душі.
Отож зберемося, як добре мовиться, з духом і почнемо. Почнемо зі звертання, з цього короткого, одночасно і поклику і ствердження: "Отче наш".
Перше, що відкриває Христос тим, хто прохає Його навчити молитися, що залишає Він їм як безцінний дар, і розраду, і радість, і натхнення - це можливість Бога називати Отцем, упізнати Його як Отця.
Як тільки не думала людина про Бога, яких теорій не створювала! [...] Але ось одне слово "Отець" і додане до нього "наш" включає в себе все те думання і одночасно відкриває його як близькість, як любов, як єдину, неповторну і радісну звістку.
"Отче наш" - тут і знання про любов, і відповідь на любов, тут уже досвід близькости і радість цього досвіду, тут віра стає довірою, залежність перетворюється на свободу, близькість розкривається як радість. Це вже не домисли про Бога, це вже знання Бога, спілкування з Ним в любові, в єдності й довір'ї. Це вже початок пізнання вічности. [...]
Це звертання, власне, не лише початок, але й основа всієї молитви. Те, що робить всі інші її прохання можливими і наповнює їх смислом.
Християнство в найглибшому і первісному сенсі цього слова є релігією отцівства, а це значить, що воно засноване не на домислах розуму і на доказах філософії, а на досвіді любови, котру ми відчуваємо як пролиту на наше життя, і на досвід любови особистої.
Все це сказано, все це міститься, все це живе в початковому звертанні молитви Господньої "Отче наш". І промовивши його, ми додаємо: "що єси на небесах". І цим самим вся молитва (а в молитві все наше життя) звернена вгору, піднесена до неба, бо небо, ясна річ, - то вертикальний вимір життя, та зверненість людини до горнього і духовного, що її засліплено ненавидять, над якою примітивно знущаються всі прихильники зведення людини лише до тваринного і матеріяльного. [...] Це небо - як найвищий полюс людського життя: "Отець, сущий на небі". Це віра людини в розпростерту над світом і ту, що цілий світ проникає, Божественну Любов. І це віра в світ як відображення, відсвічення, відблиск цієї любови, це віра в небо як кінцеве покликання слави і гідности людини, як її вічний дім.
Радісним утвердженням всього сказаного, і радісним закликом до нього починається молитва, котру Сам Христос залишив нам як вияв Богосинівства. "Отче наш, що єси на небесах".

2

За радісним, урочистим і любовним зверненням "Отче наш, що єси на небесах", йде перше прохання, і воно звучить так: "Нехай святиться Ім'я Твоє". Про що ж молимося ми, чого просимо, вимовляючи ці слова? Що означає святити Ім'я Боже? [...]
Я переконаний, що більшість вірних, промовляючи ці слова, просто не задумуються над їх значенням. [...]
Але особливість того, що ми називаємо священним, в тому якраз і полягає, що воно вимагає від нас внутрішнього визнання самоочевидною вільною вимогою, не лише визнання, але й дій, і життя, згідного з цим визнанням.
[...] Відкриття священного негайно чогось від нас вимагає, щось в нас здійснює, кудись нас кличе, зобов'язує, вабить. [...]
Кожен, кому так чи інакше дано цей досвід, знає, що він пронизує усе життя, спонукає до зміни і внутрішнього преображення. Проте він знає також, що прагнення це наштовхується на інертність, слабкість, дріб'язковість нашої істоти, і передусім - на той майже інстинктивний страх людини перед священним, тобто високим, чистим і Божественним. Серце і душа немов поранені цим священним - і в них загоряється натхнення - прагнення зробити все життя суголосним йому.
"Нехай святиться Ім'я Твоє" - це волання людини, що побачила і пізнала Бога, і відає, що лише тут, в цьому баченні, в цьому знанні - істинне життя, натхнення і щастя. [...]
Нехай життя знову стане сходженням до світла, трепетом, хвалою, силою добра. Нехай все буде наповнене Божественним сенсом і Божественною любов'ю. "Нехай святиться Ім'я Твоє" - це також і волання про допомогу в тяжкому подвигові сходження і преображення, бо зусибіч обіймають нас і в нас самих гніздяться пітьма, злоба, дріб'язковість, поверховість, марнослав'я. За кожним злетом настає падіння, за кожним зусиллям - напад слабкости і зневіри. [...]
Досвід священного - це таємничий доторк до світу іншого. [...]
Боже мій, яке важке це прохання, який тягар поклав на нас Христос, залишивши його нам, відкривши нам, що в ньому єдино гідна і тому найперша наша молитва до Бога! [...] Бо доки звучить у світі "Нехай святиться Ім'я Твоє", доки не забуті ці слова, не може остаточно знелюдніти людина, остаточно зрадити те, до чого покликана і для чого створив її Бог.

3

Друге прохання молитви Господньої звучить так: "Нехай прийде Царство Твоє". Як і щодо першого прохання "Нехай святиться Ім'я Твоє", доречно запитати: що вкладає у ці слова людина, християнин?.. [...] Я боюсь, що на це запитання відповісти так само нелегко, як і на попереднє. [...]
Поняття Царства Божого стоїть у самій серцевині учення Христа. Прийшов Ісус, проповідуючи Євангелію Царствія, і сказав: "Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне" (Мт 4.17). Про Царство Боже майже всі притчі Христа. Він порівнює його зі скарбом, заради якого чоловік продає все, що має, з зерном, з якого виростає розкішне дерево, з опарою, яка піднімає усе тісто. [...] І тому, можливо, найдивніше у довгій історії християнства, що це серединне, центральне поняття євангельської проповіді нам сьогодні доводиться немов би заново розгадувати, наче б ми забули ачи загубили його десь по дорозі. То як же молитися нам про Царство Боже, як говорити і Богові і собі: "Нехай прийде Царство Твоє", коли ми самі добре не знаємо, що означають ці слова? [...]
І трудність тут полягає передусім в тому, що в самій Євангелії це поняття Царства ніби двоїться. З одного боку, воно наче стосується до майбутнього, до кінця, до позамежного, воно наче відповідає тому, що говорять про християнство його вороги - пропаґандисти безбожжя - а саме, що християнство покладає центр уваги в якомусь іншому невідомому нам загробному світі, і тому байдужо ставиться до зла і несправедливости у цьому світі. [...]
Але чому ж тоді Христос говорить про те, що Царство наблизилось, на запитання своїх учнів відповідає, що воно посеред них, і всередині їх? [...]
Ми завжди починаємо з себе, з запитань про себе, навіть так звана "віруюча" людина дуже часто здається зацікавленою релігією лише постільки, поскільки вона відповідає на її запитання про себе: чи безсмертна моя душа, невже зі смертю все закінчиться, чи може там щось є, за страшним і таємничим стрибком у невідомість?
Та Євангелія мовить не про це. Вона називає Царством зустріч людини з Богом, Який є істинне Життя і Життя будь-якого життя, Котрий є Світло, Любов, Розум, Мудрість, Вічність. Вона каже, що Царство приходить тоді, коли людина зустрічає Бога, пізнає Його і з любов'ю та радістю віддає себе Йому. Царство Боже приходить тоді, коли моє життя до краю наповнюється цим світлом, цим знанням, цією любов'ю. І вона говорить, нарешті, що для людини, яка пережила цю зустріч і наповнила своє життя цим Божественним життям, все, включаючи й саму смерть, відкривається в новому світлі, бо те, що вона зустрічає, і те, чим наповнює своє життя тут, тепер, сьогодні, і є сама вічність, Сам Бог.
Про що ж молимося ми, коли промовляємо ці дійсно єдині у всьому світі слова: "Нехай прийде Царство Твоє"? Про те, насамперед, щоб відбулася ця зустріч, тепер, тут і сьогодні, щоб у цих обставинах, у цьому моєму буденному і важкому житті прозвучало: "Наблизилось до вас Царство Боже", - і щоб засяяло моє життя силою і світлом віри, любови і надії. Про те, далі, щоб і інші, і всі, і цілий світ, що насправді лежать і перебувають у злі, у тузі, в страхові і марноті, побачили б і сприйняли це світло, що засяяло у світі дві тисячі років тому. [...]
Про те іще, щоб допоміг нам Бог не зраджувати цього світлого Царства, не відпадати від нього повсякчас, не поринати в пітьму, що затоплює нас, і про те, нарешті, щоб прийшло воно, Царство Боже, в силі, як мовить Христос.

Переклад з російської Раїси Лиші
(Продовж. в наст. числі)

Загальний духовний стан на Сході в ХІІІ ст. та його вплив на ситуацію в Русі-Україні

Стан тимчасового завмирання православного чернецтва в ХІІІ в. був характерним для Вселенського Православ'я взагалі. Майже на ціле століття центр православного ісихазму - Афон потрапив під владу латинян (IV хрестовий похід). Хрестоносці силоміць нав'язали афонським подвижникам західню модель християнства, яка на той час вже досить помітно втратила свої першохристиянські ознаки і розуміння суті давньосхідньої містики і православности. Так, в 1267 р. на Афоні за відмову прийняти римо-католицтво Зографські ченці були спалені, Ватопедські - повішені, а Іверські - потоплені в морі. Спалені були манастирі руський, сербський, болгарський. Чернече життя опинилось в страшному занепаді, а всі святині і літературні пам'ятки Афону або понищені, або вивезені до Риму. Лише в 1313 р. Святу Гору звільнено від засилля латинян, але за цей час там була повністю втрачена давньосхідня ісихастична традиція. Коли в 1325 р. преп. Григорій Синаїт (+ 1346 р.) прибув на Афон, він виявив, що тамтешні ченці взагалі не знають, що таке "умне ділання". Саме цьому великому старцеві належить честь нового відродження ісихазму на всьому Сході. Він не тільки збирає навколо себе найбільш обдарованих учнів, але в письмовій формі укладає загальне вчення про ісихію, яке до того з покоління в покоління передавалося, як правило, в усній формі "від старця учневі". Одначе преп. Григорію так і не вдалося повернути ісихазмові належного впливу у тогочасній, дещо спокривдженій латинськими впливами палеологівській Візантії, в зв'язку із чим вже в 1331 р. він змушений був покинути Афон і перебратися на Балкани. Натомість слов'янський ґрунт опинився більш сприятливим для насіння ісихазму, давши преп. Григорію Синаїту найобдарованіших учнів, що прикрасили своїми трудами і подвигами ціле вселенське християнство: преп. Феодосія Тирнівського (майбутнього болгарського патріярха), що мав великий вплив на болгарського царя Іоана-Олександра, та преп. Іакова, що згодом став главою Сербської Церкви. З цього часу ісихазм стає офіційною доктриною Болгарської та Сербської Церков, і від них він набув значного поширення також в Молдо-Валахії і Київо-Литовській Русі. Як пише з цього приводу дослідник болгарської культури І. Каліганов: "Вплив Тирнівської літературної школи позначився в Сербії, на Русі, а також в Молдавії і Валахії, де до середини ХVІІ в. користувались слов'янською (староукраїнською) писемністю... Болгарська література ХVІ ст. розвивалась в умовах, які можна назвати Передвідродженням. Воно не було тотожним західньоевропейському Ренесансові. Передусім болгарське Передвідродження розвивалось не в світському, як в Західній Европі, а в релігійному річищі. Його слід розглядати як спробу очистити церковно-релігійну обрядовість від рутини і схоластики. Воно зверталось до людини взаконеним і освяченим Церквою шляхом: не через відхід від релігійности, а через її нову інтерпретацію. Одним із напрямів цієї інтерпретації і став ісихазм". Оскільки пожвавлення розвитку давньоукраїнської літератури і мистецтва в ХІV ст. відбувалось у безпосередньому зв'язку з південнослов'янськими Болгарією і Сербією, то таку ж характеристику можна віднести і до культури України-Руси.
Затяжний, майже столітній період згасання чернечого життя на всьому Сході, в середині ХIV ст. несподівано вибухнув новим творчо-пассіонарним сплеском. То був так би мовити період внутрішньої концентрації сил, аби тепер вони виплеснулись на поверхню в ще більш досконалому і довершеному вигляді. Сприятливим моментом виявились богословські сперечання поміж "схоластом-теоретиком" Варлаамом Калабрійським (1290 - 1348) та ісихастом-практиком преп. Григорієм Паламою (1296 - 1359). Як наслідок цих сперечань преп. Григорій Палама здійснив довершене богословсько-теоретичне виправдання ісихазму. Як пише відомий православний богослов прот. Олександер Шмеман: "В досвіді "ісихазму", в богослов'ї св. Григорія Палами оживає все передання Отців Церкви; в Боголюдському образі Христа і в дарах Св. Духа християнство розкривається як бачення обожненої повноти людського єства, а в ній "богопричасности" всього у світі... Таке богослов'я самозречення і одинокого сходження до Бога навіть в пляні церковного життя важливіше, впливовіше, аніж богослов'я "офіційне". В "духоносних" старцях Церква виявляє той полюс свободи від світу, свободи оцінки всього на світі, якого їй так не вистачає в тісному "шлюбі" з Державою".
Незважаючи на спротив впливової на той час у Візантії партії "схоластів", після численних сперечань, протиборства і навіть переслідувань партія "паламітів" нарешті перемагає, а Костянтинопільський Собор 1351 р. остаточно затверджує вчення св. Григорія про ісихію та "божественні енерґії" як основу Православ'я. З цього часу ісихазм перестав бути винятково традицією ченців-пустельників. Він став бажаною практикою для всіх християн в їхньому повсякденному метушливому житті, а водночас перетворився на потужний церковно-політичний і культурний рух, що відкривало перед світовою цивілізацією нові обрії.
Офіційне утвердження ісихазму сприяло розвиткові не тільки антично-візантійської, але передусім слов'янських національно-самобутніх культур. Зокрема в Сербії за короля Стефана Душана (1336 - 1355), що безпосередньо їздив на Афон до преп. Григорія Палами і був його відданим шанувальником, ісихазм не тільки проголошений офіційною доктриною, а під його впливом почала розвиватись самобутня сербська література, живопис та архітектура. Мало того, 1346 р., після засудження "паламізму" візантійським патріярхом-варлаамітом Іоаном, було проголошено автокефалію Сербської Церкви на чолі з власним патріярхом-ісихастом Іоаникієм Печським. Ця подія, здійснена сербськими ісихастами-патріотами, вирішально відбилась на всій подальшій історії і культурі Сербії. Константинопольський патріярх-варлааміт у відповідь піддав "анатемі" короля Душана, патріярха Іоаникія і всю Сербську Церкву. Аналогічні події відбувались і в Болгарії, де патріярхом на цей час був найближчий учень преп. Григорія Синаїта - Феодосій Тирнівський. Саме цей святий старець-патріярх в 1352 р. здійснив визначний вчинок в історії Української Церкви - поставив для Києва окремого українського автокефального митрополита-ісихаста Феодорита (1352 - 1354) - на противагу московському митрополитові-варлааміту Феогносту (1328 - 1353), який не визнавав постанови Соборів. Митрополит Феодорит намагався об'єднати навколо Київа усі україно-литовські єпархії, в тому числі й Галичину, повсюди утверджуючи ідеали ісихазму і соборности. З цього періоду, власне, і слід починати відлік розмежування митрополії на Київську і Московську. Наступником митр. Феодорита новий Константинопольський патріярх-паламіт пставив також митрополита-ісихаста Романа Київського (1354 - 1361), який приєднав до Київської Церкви Чернігівську і навіть Брянську єпархії, налагодив стосунки з єпархіями Тверською, Новгородською та Псковською, які також не хотіли підпорядковуватись Москві.
Говорячи про ісихастську традицію в Київському Православ'ї, слід зазначити таку важливу особливість: впродовж всієї історії провідники і послідовники саме цієї давньосхідньої аскетичної традиції в Болгарії, Сербії, Молдо-Валахії, Грузії та Україні були чи не найактивнішими борцями за незалежність і самобутність власних національних Помісних Церков. З поверхового погляду це може здатись якоюсь "непослідовністю", адже саме ісихастська традиція, як ніяка інша, наполягає на смиренні, самозреченні і каятті, як передумові істинного богопізнання і спасіння. Але більш глибинне вивчення ісихазму дає змогу зрозуміти таку здавалося б "невідповідність". Основа ісихазму - це самопізнання, власний внутрішній творчий пошук Богоспоглядання, торування власного шляху до власного ж спасіння, а тому для ісихастів, як ні для кого інших, в дусі "паулінізму" були зрозумілі, близькі і важливі пошуки саме власного національно-церковного шляху до самопізнання загальнонаціонального, окремого від інших національно-суспільних особистостей - народів. Немає нічого дивного і в тому, що ісихасти, належачи до так би мовити "консервативно-традиціоналістського" крила, в той же час наполягали на необхідності впровадження в богослужбову практику саме національних мов. Пояснюється це тим, що для ісихастів молитва - це не просто суха форма обрядовости, але живе спілкування з Богом. Молитвою вони користувались безперестанно, щохвилинно, а тому краще за інших відчували потребу її промовляння саме рідною мовою - найдорогоціннішим даром Божим людству.
В той же час, незважаючи на "кордоцентричність" та "самозануреність" в національно-церковному питанні, перемоги ісихастських партій в окремих національних Помісних Церквах сприяли встановленню між ними більш тісних, "соборних" стосунків і зв'язків "у дусі братерства і любови" (а не гегемонійних посягань), налагодженню більш жвавих контактів і взаємообміну творчими досягненнями і думками в царині богослов'я, літератури і освіти, допомагали спільними силами протистояти опонентам, що відцуралися святоотецької традиції "соборного" Істинного Православ'я. Що, власне, ми і простежуємо в ХIV - XV ст. у стосунках між братніми слов'янськими Церквами Болгарською, Сербською та Українською, де в цей період ісихазм набув небувалого розквіту і впливу.

Далі буде.

Простота й природність євангельського слова вносить у життя Церкви відчуття постійної присутности тих відкритих і безпосередніх стосунків, у яких створювалася громада Христових учнів. Виноградник, рибалка, пастуша праця, сівба, жнива, печення хліба - ось коло щоденних занять простих палестинських трударів, покликаних Учителем. І коли Ісус відкриває перед ними перспективу майбутнього апостольського служіння, Він послугується тими ж виразними образами.
Свою земну мету Ісус розкриває через образ дбайливого пастуха, готового зустрітися з будь-якою небезпекою, зі смертю, захищаючи піддоглядну спільноту - Його людську отару. "Я - Пастир добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають... І власне життя Я за вівці кладу" (Ін 10.14, 15). Коли Спаситель провіщає Свої страждання, Він також звертається до вже використаного пророком Захарією (Зах 13.7) порівняння з отарою, що кидається врозтіч, втративши пастуха: "Усі ви спокуситесь ночі цієї, як написано: Уражу пастиря, - і розпорошаться вівці!" (Мк 14.27). Другий прихід Месії й поділ людства на праведників і грішників Ісус також дає побачити очима простого скотаря: "І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів" (Мт 25.32).
Коли воскреслий Учитель втретє з'являється апостолам на березі Генизаретського озера, Він покладає пастирську місію вже на Своїх учнів. Пославши щедрий вилов у невід капернаумських рибалок, Христос, Який кількома роками раніше кликав їх від човнів, обіцяючи зробити "ловцями людей" (Мт 4.19), благословляє Симона Петра: "Паси вівці Мої" (Ін 21.16). Отже, Він не просто доручає апостолам та їхнім наступникам рятувати людство - Христову отару - від земних небезпек, "ловцям людей" - ловити всіх, хто потопає в життєвому морі спокус. Небесний Глава Церкви, Якого називають через це "начальником пастирів", зображує апостольське посланництво постійною працею з людською спільнотою, дбайливим доглядом її, активним спрямуванням пастви на шляхи спасіння, неодмінним особистим перебуванням разом із паствою, співпереживанням її турбот. Відтворенням служіння Доброго Пастиря.
Вельми люблять образ Христа - Доброго Пастиря в Галичині. Далеко за Збручем, де опинялися на поселеннях вихідці з Західньої України, вони намагалися мати вдома, а якщо можна, - і в церкві ікону з зображенням Христа, на раменах Якого лагідно відпочиває врятована Пастирем загублена вівця. Зрештою, такий іконографічний тип археологи виявляють уже на пам'ятках ранньохристиянської доби. Скільки ж християн вдивлялося відтоді з надією в цей образ, відчуваючи себе ось такою загубленою вівцею й шукаючи серед сучасного їм духівництва справжнього Пастиря, здатного відчути й загоїти людські болі, перейнятися ними, спрямувати життя з диких урвищ на рятівні стежки до Начальника Пастирів - Христа!..
Тим часом же, після Міланського едикту 313 р. й наступного входження Церкви в державні структури, первісний образ пастирського служіння все більше й більше затьмарювався нав'язаними служителеві Церкви обов'язками державного службовця й суспільного діяча. Середньовіччя випродукувало пародійний образ шанолюбного "князя Церкви", оточеного розкішшю й  відділеного справжньою прірвою від загалу вірних та звичайних клириків. Його розтлінний вплив поширюється довкола, руйнуючи братню щирість стосунків у церковній спільноті, трансформуючи богослужбовий чин. І саме цей карикатурний образ, а не євангельське вчення чи богословська традиція, стає щодалі жорсткішим об'єктом протидії реформаційних рухів, а згодом - світського лібералізму.
Криваві переслідування Церкви під час Французької революції кінця XVIII ст. або в комуністичних країнах ХХ ст., безперечно, мають глибокі й численні витоки. Їхнє суто соціяльне тлумачення різного роду лівими доктринами виглядає принаймні необ'єктивним. Однак у посткомуністичному світі з'являється нова небезпека: приховати провину у виникненні антицерковних рухів самої Церкви, яка дозволила собі перетворитися на потужного власника, зайняти позицію абсолютної підтримки панівної верстви, ототожнити себе з бездушним чиновництвом. Духівництво, що бачить у пастві лише об'єкт визиску, ставлячись до неї з цинічною зверхністю, стало сприйматися не як пастирі, а як сатиричні постаті, "попи", здатні лише більш або менш артистично відправити вінчання чи похорон, але ніяк не гідні довіри в душпастирському очолюванні людини. І навіть світлі постаті оптинських старців виявилися нездатними зруйнувати суспільний стереотип.
Переживши експропріяції й комуністичний терор, Церква вийшла з них очищеною та духовно зміцнілою. Здавалося б, повернута суспільна довіра, досвід новітнього сповідництва створюють для священнослужителя унікальний шанс прийти до народу Божого власне як пастир, а не наймит. Але посткомуністична Центральна та Східна Європа стає місцем нового цинічного експерименту, пов'язаного зі спробою перетворення Церкви на ідеологічний департамент державних режимів. У політичній публіцистиці виринають поняття, давно призабуті в цивілізації ХХ ст.: державна Церква, традиційні релігії. Комуністична й соціял-демократична термінологія збагачується аж ніяк не властивим їй поняттям "канонічність". Єрархія провідних конфесій включається до новітньої бюрократичної еліти й намагається використати це для фінансового самоствердження. Державний протекціонізм стосовно лояльних посткомуністичним режимам Білорусії, Туркменистану, Росії конфесій прагне набути певних законодавчих форм. Історія середньовічної спокуси повторюється, але вже як фарс...
Церковна ж спільнота в своїх новітніх блуканнях потребує не політика в рясі, а скромного пастуха, пастиря, здатного прийняти чужий біль за свій власний і підпорядкувати пріоритети особистого життя потребам опікуваної отари. Напрям його руху визначається не кон'юнктурними коливаннями панівних еліт, а метою приведення пастви до Христа. Порятунком же від занурення в дрібні індивідуалістичні турботи може стати постійна присутність у власному житті Начальника Пастирів, забезпечувана повнотою молитви, суворим самоконтролем з реґулярним іспитом совісти та сповіддю, систематична євхаристійна присутність на Вечері Господній.
Найбезпосереднішим завданням пастуха є нагодувати свою отару на пасовиську. Чудовий образ такого пасовиська постає перед нами в 22 псалмі, читаному на всеношній перед кожною неділею: "Господь пастир мій, і я ні в чому не матиму недостатку. Він оселив мене серед лугів зелених, до тихих вод водить мене. Він підживляє душу мою, веде мене по дорозі правди задля слави імені Свого" (Пс 22.1-3). Та ось зі щедрих віртуальних пасовиськ ми спускаємося в неділю до звичайної парафіяльної церкви. Яка частина вірних збирається тут цього дня? Як вони поводять себе? Чи співпереживають на чолі зі священиком євхаристійне таїнство, а чи лишаються сторонніми спостерігачами? Скільки чоловік зважується спожити Чесних Дарів, а скільки сахається з острахом чи - найжахливіше - з байдужістю?
Досвідчене око вмить оцінить працю пастиря за поведінкою вірних на Службі Божій. Вщерть заповнений храм, побожна тиша, спільний спів вірних, атмосфера тремтливого очікування найбільшого чуда - перевтілення хліба і вина на Тіло і Кров Христові, відкриті обличчя й сяючі очі численних причасників - ось непомильна ознака діяльної та здорової православної громади, очолюваної справжнім пастирем. І єдиною об'єктивною оцінкою сили різних юрисдикцій буде саме кількість таких громад, а не статистична цифра зареєстрованих парафіяльних і манастирських статутів.
Маємо натомість цілком іншу картину в абсолютній більшості православних спільнот. Кому не траплялося бувати в півпорожньому сільському молитовному домі, де священик, хор і жменька парафіян існують ніби в паралельних вимірах, відбуваючи недільне богослужіння лише як традиційний втомливий ритуал, необхідний пролог до хрестин, вінчання, молебня чи похорону!.. Заклики літургійного чину "Прийміть, споживайте...", "Пийте з неї всі...", "Зі страхом Божим, вірою і любов'ю приступіте" глухо пірнають тут у порожнечу. Зрідка з'являється тут випадковий гість, який негайно переключає на себе увагу присутніх, - непевно роззирається, розпитує, до якої ікони поставити свічку, під пильними поглядами невтомних бабусь зніяковіло тулить свічку на підофірник, скрадливо хреститься і зникає, лишаючи по собі ще глибшу порожнечу.
Важко збагнути, як збереглася в нас в Україні попри тисячолітню християнську історію така типово поганська релігійна психологія, з котрою стикається кожен священнослужитель. Пересічним українцем, який вважає себе за православного, церковне богослужіння сприймається як щось езотеричне, відірване від реального світу. Як в індуїзмі, де в загадковому мороці храмів жерці щодня годують, одягають, миють статуї богів, запалюють перед ними світильники, запашні куріння, а пересічний індус лише в приватній потребі відвідує храм, аби принести жертву й замовити молитву. Чи в ламаїстській версії буддизму з його молитовними колесами або паперовими текстами молитов, які своїм рухом замінюють словесну молитву вірного.
Закінч. в наст. числі
Першим і найважливішим пастирським обов'язком православного священнослужителя є перетворити його паству на євхаристійну спільноту, об'єднану регулярним прийняттям Святих Таїн. А це означає - відкрити кожному в парафії безмежну цінність євхаристійних дарів, змістовну глибину літургійної молитви, сформувати культуру підготовки себе до єднання з Христом у причасті. За умов, коли пасивна більшість парафіян з'являється в храмі лише у виняткових ситуаціях, а на пастирські бесіди не приходить ніколи, досягти цього непросто. Та й небагато досягнеш самим лише словом. Формування євхаристійної спільноти починається з власного прикладу побожної відправи богослужінь, повсякчасного тремтливого відчуття присутности Самого Христа в євхаристійних дарах і шанобливого ставлення до них. Священик у вівтарі кожним своїм рухом, жестом, поглядом засвідчує: ось тут на престолі невидимо перебуває Сам Христос, воплочений у Святих Дарах. До цієї близькости не можна призвичаїтися ніколи; вона змушує стишувати голос, уникати різких рухів, зайвих розмов, зобов'язує бути завжди охайним, урівноваженим. Побожний знак хресного знамена, низький уклін, цілування престолу при підході до нього - все це говорить більше за слова. Так само, як і метушливість, невитриманість, пустослів'я у святому місці.
Українська мова богослужіння значно полегшує розуміння чину літургії. Полегшує - але не ґарантує. Символічна мова православного обряду потребує неабияких знань і володіння основами церковної культури. Для постійних парафіян їхнє роз'яснення може даватися в проповіді, в пастирських бесідах і неодмінних катехитичних заняттях. Складніше з пасивною більшістю громади. Сучасному пастиреві важливо усвідомлювати вагу індивідуальних зустрічей і бесід, шукати нагоду для них. Водночас же необхідно вміти оперувати комунікативною мережею своєї місцевости, використовувати пресу, електронні засоби інформації. Включення найдинамічніших і найбільш секуляризованих верств української спільноти в мережу "Інтернет" робить можливою євангелізаційну працю через парафіяльні веб-сторінки, особливо через інтернет-форуми.
Учительна місія пастиря несе в собі певну суперечність. Священик має вводити парафіян у непідвладний часові світ церковних таїнств, знайомити їх зі Святим Письмом, зі спадщиною Отців Церкви, - але робити це переконливою й сучасною мовою. При цьому важливо подолати психологічний бар'єр, створюваний духовними лінощами, острахом перед незрозумілим світом Церкви, різного роду забобонами й стереотипами.
Не кожен священик має педагогічний талант. Не кожен володіє глибокими богословськими знаннями. Але кожна людина Церкви може стати місточком поміж Церквою і світом, засвідчити природну належність кожного християнина до Царства Небесного на землі, яким є Церква. А разом з тим мусить розвіювати й підступне бачення церковного життя як такої собі модної інтелектуальної гри, яку можна поблажливо допустити в периферійну частину свідомости, але ні в якому разі не слід приймати за універсальний простір людського існування.
Пастир відкриває перед людиною єдиний реальний світ. Світ, створений Богом і відкуплений жертвою Його Одноістотного Сина. З лагідністю, розумінням і любов'ю священик допомагає усвідомити ілюзорність спроб сховатися від цієї великої реальности у мікросвіти людських вигадок. А отже, мусить вміти говорити правду й засвідчувати свою віру власним життям.
Людина нашого часу пережила надто багато обманів і руйнування ілюзій. Падіння наскрізь прогнилої системи загальної брехні, розчарування в більшості борців з большевизмом, фантасмагоричний світ УТ-1 та його соціял-демократичних співбратів у телеефірі - все це лишило на людській свідомості міцний накип зневіри й демонстративного цинізму. Фальш, дводушність, пристосовництво, особиста аморальність конкретного священнослужителя можуть лише зміцнити розчарування українця в релігійних інституціях, включених до сучасного криміналізованого світу. Що, на жаль, і стається тоді, коли пастирство розуміється як претензія на належність до суспільних еліт, а не церковний обов'язок опіки над Божим людом.
А є ж і ще один нюанс пастирського служіння. Бо пастухові не досить нагодувати свою отару й провести її надійними шляхами. Він покликаний захистити овець від хижаків, які чатують довкола. Православний пастир так само зобов'язаний боронити свою отару від гріха, від земних спокус. Він мусить відкрити пастві реальність присутности диявола в світовій історії, не опускаючись до фантазій у дусі містичних трилерів або демонологічних леґенд. Від нього чекають порад щодо успішного подолання духовних проблем. І не лише порад - сам пастир має дати взірець успішної боротьби зі злом.
Однаково аморальними сьогодні виглядають і спроби трактувати православне розуміння гріха як релікт середньовічної моралі, властиві ліберальному богослов'ю, і фаталістичне зображення довкілля безнадійно загрузлим у баговинні гріхів. Глибокий і непідробний оптимізм православної моралі полягає якраз у вмінні відчути багатогранність виявів Божого Провидіння, присутність у Церкві сили, незмірно потужнішої, ніж темні тіні з хворих коморок світобудови. Протистоячи дуалізмові різного роду новітніх сект, зрослих на ґрунті давніх єресей і поганських культів, православний пастир розкриває загалові одну істину: немає в створеному Богом світі жодної істоти, здатної як рівна змагатися з волею Творця. А відтак життя, відповідне Божому навчанню, дає радість перебування під Божою опікою, нездоланною для жодної лихої сили.
Раз у раз до кожного священика звертаються люди різної освіти й суспільного становища з однією проблемою: щось не складається в моєму житті, мене переслідують хвороби, неприємності, якісь сили шкодять здійсненню всіх задумів. В абсолютній більшості випадків ці люди шукають зовнішні демонічні сили, винні в усіх нещастях, та просять про конкретну допомогу: посвяту житла, відправу якогось екзотичного молебня, прочитання особливої молитви, здатних знешкодити ворожі сили. І проблемою проблем для священика стає пояснити внутрішній, духовний характер пережитих випробувань.
Ось досить типовий випадок. До священика звертається родина, де нещодавно батько помер від раптової хвороби, мати не може вийти з депресії, син потрапив у бійку й був травмований, донька розлучилася з чоловіком. Шукаючи причини таких потрясінь, родина пригадала, що сусідка колись після сварки виливала перед дверима квартири якусь рідину. Зверталися до ворожки, а та сказала, що їм пороблено, тому треба освятити квартиру. У розмові з'ясовується, що ніхто з родини не ходить до церкви, молитися їх не вчили, Біблію колись купили, але не зрозуміли й сховали в шафі, не пробуючи більше читати. Хрещені були всі, але тільки мати колись сходила до сповіді у великий піст. Про вінчання, одружуючись, не думали.
Як, не руйнуючи віри в силу церковної молитви, пояснити, наскільки зухвалим є сподівання на захист Христової Церкви для людей, котрі не бажають приймати Христа в повсякденному житті й по суті зреклися обітів, даних при хрещенні? Як витлумачити, що вразливість до дії темних сил з'являється там, де немає надійного захисту? Як розкрити для людей провіденційне значення пережитих випробувань для їхнього навернення й спасіння? Такі проблеми мусить щоразу розв'язувати для себе чуйний і відповідальний пастир. У подібних ситуаціях і виявляється вибір священичої позиції - між добрим пастирем і "попом".
Власний життєвий досвід і елементарна логіка не можуть зарадити в більшості випадків. Навіть книги з психології або пастирського богослов'я навряд чи забезпечать пошук належної відповіді всім, хто звертається за порадою. Пастир може покладатися на одне надійне джерело - небесного Начальника пастирів. Без власного побожного життя, без постійної молитви слово священичої поради залишиться скалочкою його власної життєвої мудрости, у когось більшої, в когось меншої. Миряни ж потребують від пастиря іншої мудрости, не обмеженої досвідом цього світу.
Як часто найкращі творчі знахідки, наукові ідеї, життєві плани з'являються внаслідок неоціненних митей молитовного єднання з Богом! Першим порухом пастиря при зверненні до нього за порадою і першим рецептом його для співбесідника має стати молитва. Власна молитва про допомогу - і порада молитися. Набагато частіше, ніж нам здається, для подолання кризи, виходу зі скрутної ситуації, для знайдення себе в житті нам досить відкрити молитву як джерело життєдайної сили. Допомогти в цьому - висока місія пастиря.
Зовні наша цивізілізація разюче відрізняється від життєвих обставин земного життя Ісуса з Назарету. Напевне, не всі сучасні українці бачили коли-небудь пастуха інакше, як на екрані телевізора. Забувся первісний зміст церковнослов'янських слів "пастир", "паства". Та в реаліях порізненого, індивідуалістичного світу не менш гострою, ніж півтори-дві тисячі років тому, лишилася потреба в найкоштовнішій верстві людської спільноти - чесних і  жертовних "добрих пастирях", котрі "кладуть життя власне за вівці" (Ін 10.11).

Повертаємось до надрукованого

Що твориться навколо святині - Софійського собору, нині хвилює всю культурну громадськість Київа. Кожна пристойна газета відгукується на злу будівельну метушню навколо Софійського собору. Якийсь па-м'ятник совєтським прикордонникам... Якісь підземні басейни для крутих... Якісь гаражі біля фундаменту святині... Усяка нечисть просто в душу лізе!
Для газети релігійної ту інформацію несуть звідусіль і кричать про захист сакральної серцевини міста, яке славилося в світі як "святий Київ", де є відомі кожному місця паломництва.
Те, як большевицький дияволізм розмістив свій безбожний штаб навпроти Софії, на Володимирській 33, можна пояснити хіба що англійською приказкою The devil lurks behind the cross ("Диявол ховається за хрестом"). До війни НКВД піше і кінне господарювало в Софії, як у себе вдома. Воно ж її замінувало перед відступом. Там же й був штаб його підрозділу - прикордонних військ.
Звичайно, нинішні прикордонники України - то зовсім інші люди, які вже не пам'ятають ідеологічної люті. Але десь той дух колобродить і хоче собі пам'ятника поміж Золотими воротами і Софійським собором!
В попередньому числі "Нашої віри" ми опублікували інформацію під назвою "Драконівські пристрасті" - стислий переказ репортажу, який потрапив до редакції за підписом мистецтвознавця Михайла Дехтярьова. Ми сподіваємось, що автор зацікавлений в популяризації його інформації, тим більше, що подана вона за його прізвищем і близько до його тексту. Існує неписана цехова етика солідарности використання репортажної інформації.
Правда, нашу редакцію атакує журнал, який опублікував матеріял М. Дегтярьова і заявляє право на свою "интеллектуальную собственность".
У кожного свій клопіт...
На жаль, ми не знали про цей журнал і не могли на його публікацію послатися. А тим часом біля стін св. Софії йде битва, в якій задіяні великі капітали...

Редакція

Чергова пресконференція 02.10.02 була скликана в Українському товаристві охорони пам'яток історії та культури в зв'язку з відвертим іґноруванням чиновниками громадського протесту проти руйнування св. Софії Київської та інших об'єктів історичного середовища столиці України.
Голова науково-методичної ради Товариства Лариса Скорик повідомила:
Попри широкий розголос у пресі, протести громадськости та обговорення проблеми у відповідальних інстанціях, будівництво фітнес-центру з басейнами в заповідній зоні Св. Софії, що з ним пов'язані руйнівні процеси в соборі та дзвіниці (і яке, додамо, з погляду духовного є блюзнірством - Р. Л.) - не припинено. Міжтим воно велося без погоджувальної документації, і з цього приводу порушено кримінальну справу.
Так само - не зупинено й протизаконне будівництво ресторану на території Київо-Печерської Лаври. Хоча повноваження їх зупинити мають і Генпрокуратура, і Міністерство культури.
В документах обидва "новобуди" лукаво названі "реконструкцією", оскільки закон категорично забороняє будь-яке будівництво на заповідній території.
Товариство отримало, окрім всього, інформацію про те, що розробляється ще один проєкт "новобуду" в історичній частині Київа - в районі князевої гірки - між пам'ятниками св. Князю Володимиру і Маґдебурзькому праву. "Звісно, того хто бажає спорудити готель, не турбують проблеми національної історії та культури. Його цікавлять прибутки", - каже Лариса Скорик.
Всі ці прецеденти, на думку заступника голови Товариства Миколи Пархоменка, є край небезпечні, оскільки відкривають дорогу спотворенню і нищенню національного історично-культурного ляндшафту Київа, і не лише Київа. Тому громадськість мусить виробити систему захисту свого духовно-культурного середовища. Потрібне широке громадсько-фахове обговорення такого роду рішень і проєктів за участю засобів масової інформації. "Мусимо добитися, щоб владні чиновники нарешті почули і навчилися зважати на думку громадськости. Інакше історичний центр столиці заполонять споруди, що не матимуть нічого спільного ні з нашою історією, ні з національною естетикою, ні з ментальністю".
Зауважмо, що найголовнішою пам'яткою і надбанням є саме цілий історично-культурний ляндшафт Київа.
 

"Проблеми забудови та реконструкції історичної частини Київа" - такою була тема пресконференції в Українському товаристві охорони пам'яток історії та культури 3 вересня 2002 р.
- Ми вдячні пресі - це вперше стався інформаційний прорив про небезпечне будівництво в межах заповідника Софія Київська. Але, на жаль, будівництво фітнес-центру не припинене. Крім того, виявилось протизаконне спорудження ресторану на території Київо-Печерської Лаври, - повідомила журналістам голова науково-методичної ради Товариства Лариса Скорик.
- Посеред Лаври був кіоск. Грошовиті люди оформили документи на реставрацію цього кіоска. Одержали необхідні підписи й печатки - всі, крім заповідника. Поставили високу огорожу і розпочали будівництво ресторану. Насамперед викопали глибиною чотири метри котлован і поки не оговталися науковці, залили те бетоном. Скарги заповідника до Держбуду, Міністерства культури та міської держадміністрації або залишилися без відповіді, або надходило коротко: "Ваші претензії безпідставні", - розповів директор Лаврського заповідника п. Кролевець.
Невтішну картину доповнила головний художник-реставратор корпорації "Укрреставрація" Інна Дорофієнко:
- Коли віруючі просили проводити в Софії Київській релігійні відправи, то їм відмовили, бо й хорові співи можуть зашкодити збереженню старовинних мозаїк, і навіть автобусну зупинку біля храму відмінили. Тепер же в тридцяти метрах від стіни собору забивають палі, а головний архітектор Київа Бабушкін заспокоює: нічого страшного. Проте мозаїка Софії Київської на межі осипання. Особливо в аварійному стані мозаїка Ісуса-Пантократора. Реставрація ж мозаїк зовсім не фінансується.
Вразило співставлення, зроблене заступником голови Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Миколою Пархоменком: в Україні здійснюється плян відбудови 56 пам'яток, знищених совєтською владою або й раніше, але тепер без догляду щороку гине 50 пам'яток історії та культури.

На початку XX ст. політичні стосунки між Російською та Австро-Угорською імперіями погіршилися. В 1914 р. вибухнула Перша світова війна. Царська армія зайняла Галичину, захопила в полон чимало австрійського війська. Більшу частину було відправлено в глибину Росії, інших залишено в Київі. Серед полонених було багато українців греко-католиків. Царський уряд заарештував у Львові митрополита Андрея Шептицького та заслав його до манастиря в Суздалі, а згодом до Курська. Попри те командування Російської армії, серед якої були люди освічені, християни, щоб задовольнити духовні потреби полонених галичан та зберегти порядок у таборі, 1915 року збудувало для них окрему греко-католицьку церкву. Щоб зекономити час і кошти, у зайнятій російськими військами Галичині знайшли нову дерев'яну церкву, розібрали її, перевезли до Київа та склали на території сучасного Павлівського парку біля вулиці Юрія Коцюбинського (колишньої Ново-Павлівської). Щоправда, цим вони покарали людей, де було розібрано церкву.
За свідченням київських старожилів, у церкві молилися полонені, які згодом об'єдналися в полк Січових стрільців, а пізніше - в корпус Армії Української Народної Республіки. Після Першої світової війни церкву відвідували віруючі кияни аж до її зруйнування.
На жаль, доля цієї чудової архітектурної пам'ятки, як і багатьох церков Київа, трагічна. У листопаді 1934 р. заступник голови Київської міської ради Берген підписав постанову, за якою церкву 1935 р. було знесено, буцімто за вимогою робітників. Як причину "затемнення свідомости людства на терені житлового комбінату".
На місці церкви побудували спортивний майданчик.
Напередодні руйнування її було сфотографовано С. Приткіним для Київської обласної інспектури охорони пам'яток культури (Журнал "Пам"ятки України", 1990 р. № 3).
Церква була збудована у стилі традиційної української народної архітектури. На світлині бачимо дерев'яний храм з величною банею і восьмигранним підбанником, що створював незвичайну гру світла, особливо при сході і заході сонця. Окрасою підбанника є вікна з наличниками та дашками, хоч вони мають й інше функціональне призначення. Центральна баня маківкоподібна, пластичною лінією стримить угору з чепурним мініятюрним надбанником, що ніби злітає в небо. На жаль, на світлині не видно західнього боку церкви (входу).
Зайве переконувати про цінність і красу втраченої церкви, в якій у 1918 - 1920 роках молилася також і молода українська еліта. Якби хтось з читачів газети мав якісь дані про цю церкву і написав на адресу Редакції, автор заздалегідь йому вдячний.

Микола Витрихівський,
голова Київської філії товариства "Надсяння"

Арсен Крисюк народився в с. Сільце Горохівського повіту в 1922 р. Улюбленець молоді, вродливий юнак, гарно співав і грав на гітарі (він на фотографії, що збереглась в КґБ, тримає автомат, наче гітару). Переказують, що йому належить пісня, яку співала повстала Волинь:
Я вірю в те, що нарід встане
І в останній бій піде,
І що воскресне Україна,
І що мене хтось пом'яне
З 18 років - член ОУН, учасник УПА. Псевдо "Копа". На світанку 6.Х.1944 на околиці села Охлопів каральний загін МҐБ оточив і підпалив хату. "Копа" відстрілювався. Над ставом розривні кулі пошматували його тіло, тільки обличчя не торкнулися. Під вечір вони кинули його тіло у воду. Білі лілеї сплели над ним вінок.
Вночі прибули повстанці і сестра Надя. Вони розшукали тіло і повезли не на сільський цвинтар, а на далекий, на узбіччі лісу.
На другий день і я туди пішла. Лежав у стодолі на току на рядні - наряджений у чорний костюм і вишивану сорочку - високий і виструнчений. В хаті старші за мене дівчата плели вінки. Здається, я їм допомагала. Відтоді навчилася плести вінки. Біля труни стояла почесна варта повстанців. У тиші домовину повстанці несли на раменах, при місячному світлі. Прощальні сальви. "Слава Україні! Героям слава!". Повстанці тричі віддали почесний салют. Здавалося, від пострілів стрепенулись зорі. Коли відійшли, над могилою залишилася рідна сестра.
На ранок з Горохова приїхав загін чекістів. Вони зібрали і полічили гільзи, а потім взялися розкопувати могилу. Над головами їх засвистіли кулі, з лісу озвалися кулемети. Карателі повтікали. Люди допомогли сестрі засипати могилу і знову поклали вінки.
Заарештовану матір Арсена мордували. Вони змусили її босими ногами топтати ті гільзи, наказали плювати на них і казати "Плюю на честь сина". Мати тільки ридала.
Тоді почали ті гільзи забивати їй в горло і так її задушили.
Молодших сестру і брата ще раніше розстріляли. Старшу сестру Надю засудили і вивезли в сибірські лаґері. Але Бог їй судив берегти пам'ять. Вона повернулася, жила в селі Журавники і співала в церковному хорі до останніх своїх днів.
Вона мала гарний голос, так само, як і брат Арсен. Мало залишилося документів з тих часів - люди спалювали, заховували сліди.
За півстоліття я знов зустрілася з Арсеном. До 50-ї річниці УПА на конференції в Рівному я побачила його фотографію - ще з двома повстанцями. Ті самі знайомі очі, тільки наче закриті пеленою.
Я просила зробити копію і повезла її сестрі Наді Присяжній. Вона розповіла, як брат просив її вишити йому сорочку, щоб у день смерти одягнути його в вишиванку - він хоче на звіт перед Богом стати під рідним прапором у вишиваній сорочці...(досить своєрідна релігійність, але про Бога пам'ятав! - Ред.)
Коли я задумала поставити пам'ятник на могилі повстанця (адже друзі його поховані без могили) добрі люди обіцяли допомогу.
Награний "патріот" Васильчук Святослав Карпович з Житомира присвоїв перечислені кошти. Але зате яких чудових людей поталанило мені зустріти. Мені пощастило вийти на колишнього повстанця "Чорногору", автора пісні "Гей на північній на Волині зродилась армія УПА", священика з Люрду (Франція) о. Василя Прийму (Див. "НВ" за 1996 р. ч. 3 ).
Телефонічно я звернулася (сама я прикута до ліжка) до директора Коростишівського заводу Володимира Вернера - він обіцяв і зробив. На таку могилу - безплатно.
Але нова проблема - хто привезе? І тут Господь посилає мені чудову людину - Романа Петровича Якиміва аж з Закарпаття. Із Сваляви він організував машину, поїхав у Коростишів і привіз у Квасів! Десять літ переживань, надії, зусиль.
Пам'ятник Повстанській Славі.
Повстанець Арсен Крисюк із зброєю - це знак нашої доби, що нагадує нам про необхідність боронити нашу волю.
Нехай буде це місце - як символічна могила і для твоїх побратимів, що не мають могил:
Степана і Мілька Цибуль з Квасова, які мужньо прийняли смерть через повішення у Горохові, 1944.
Івана Майка ("Славко") (поліг у Загорові, 1943)
Степана Майка,
Василя Крутилка ("Вишня"),
Андрія Голубовського ("Сосна") з Охлопова,
Начальника штабу Північної Січі - Андрія Лещука ("Коршун") з Охлопова,
Легендарного "Чорноморця" - Олексія Мельника з Княж
і багатьох, багатьох...

За текстом Євгенії Лещук

Людина завжди стоїть перед питанням усіх питань - це питання про Бога. Питання ставиться усе рідше - в чистоті і першопочатковості, воно вже дуже зрослось із змертвілою схоластикою, з вербальною філософією та із грою поняттями. Ті, що хотіли вивищити ідею Бога, жахливо принизили її, приписавши Богу властивості, взяті із царства Кесаря, а не царства Духу. Немає ґарантії існування Бога, завжди людина може сумніватися і заперечувати. Бог не примушує визнати Себе, як примушують матеріяльні предмети. Він звернений до свободи людини. Віра в Бога є лише внутрішня зустріч в духовній практиці. Потрібно мужньо визнати, що всі традиційні докази буття Божого - онтологічні, космологічні, й фізико-теологічні - є непостійними, але і зовсім непотрібними, радше навіть шкідливими. Кантова критика цих доказів буття Божого дуже переконлива. Набагато сильнішим є доказ, який можна було б назвати онтологічним. Він полягає в тому, що людина є істота, яка належить до двох світів, її неможливо "втіснити" у цей природний світ необхідности, таким чином вона показує існування Бога, оскільки саме Він виявляє в людині духовне начало. Якщо ви бодай на хвилину уявите собі самодостатність світу, наприклад, самодостатність рухомої матерії як першої основи, то ви будете вражені незрозумілістю, незмістовністю, темрявою, нерозумністю такого світу. Безспірною стає теза: про Бога не можна мислити раціональними поняттями, які завжди взяті з цього світу, який не схожий на Бога. Правда була лише на боці апофатичної телології.
Неможливо вибудовувати онтологію Бога. Бог не є буттям, яке завжди є переоцінкою відстороненої думки. Бог є не буття. Бог є Дух. Бог є не есенція, а екзистенція. Про Бога можна говорити лише мовою символіки духовної практики. Та і взагалі метафізика можлива як символіка духовної практики, як інтуїтивний опис духовних зустрічей; неможливо ставити запитання про Бога, відмежувавшись від людини. Існування людини, взятої в глибині, а не на поверхні, є єдине свідчення існування Бога, оскільки людина є відображення образу Бога, хоч вона часто і викривляє цей свій образ. Людина є не тільки звичайна істота, як намагається твердити сучасна думка, вона є також безкінечна істота, вона є безкінечність в остаточній формі, синтез безкінечного і кінцевого. Невдоволення людини буденними речами, прагнення до безкінечного є виявленням божественного в людині, людське свідчення про існування Бога, а не тільки світу!
Розуміння Бога як самодостатньої непорушної істоти є обмежена і відсторонена раціональна думка, таке розуміння спростовується в духовній практиці, в якій стосунки з Богом завжди драматичні. Людина зустрічається з Богом не в бутті, про яке розмірковують у поняттях, а в дусі, в духовній практиці. В бутті є вже активація чи змертвіла сторона поняття, чи ідеалізована природна необхідність і соціяльний примус. Лише зустріч в дусі є зустріч і в свободі. Тільки в дусі і в свободі зустріч з Богом є драматична подія.
Стосунки людини і Бога парадоксальні і зовсім не піддаються вираженню в понятті. Бог народжується в людині, і людина цим підіймається і збагачується. Такою є одна сторона боголюдської істини, вона розкривається в практиці людини. Та є й інша сторона, менш розкрита і зрозуміла. Людина народжується в Богові, і цим збагачується божественне життя. Є потреба людини в Богові і є потреба Бога в людині. Це допускає творчу відповідність людини Богові. Стосунки між Богом і людиною можна розуміти лише драматично, тобто динамічно. Бога неможливо обдумувати статично. Статичне розуміння є раціональним і екзотеричним. Символіка Біблії - у найвищому сенсі драматична і динамічна. Статична онтологія взята з грецької філософії. Допущення існування двох природ - божественної і людської, які можуть бути з'єднані, але не тотожні, є істина, яка є незрозумілою об'єктивному розуму, надрозумною, бо розум сам по собі схильний до монізму, чи до дуалізму. Таємниця християнства, яка раціоналізовано розкривається в теологічних системах, пов'язана з цим парадоксальним і драматичним відношенням божественного і людського. Парадокс у тому, що вища людяність є божественною. Ця уявна суперечність є раціонально нездоланною. Можна було б сказати, що Бог людяний, людина ж не людяна. Тому по-справжньому існує тільки боголюдська людяність. Утвердження Бога за межами Боголюдини, тобто відсторонений монотеїзм є формою ідолянства. Звідси велике значення вчення про Троїчність Божества, яке потрібно розуміти насамперед містично, в термінах духовної практики, а не раціонально-теологічно. [...]
Зовсім хибною і часто принизливою є ідея, що перед Богом людина ніщо. Раціональні онтологічні вчення про відношення між Богом і людиною є нестерпними, такі побудови мають лише педагогічно-соціяльний характер для християнської спільноти. Навпаки, потрібно говорити, що перед Богом, у зверненні до Бога, людина підіймається, вона велика, вона перемагає ніщо. Більш того, потрібно заперечувати поширений у теологічних вченнях погляд, що Бог є причиною світу, першопричиною. Бо причинність і причинні стосунки є неприкладними до стосунків між Богом і світом, Богом і людиною. Причинність є категорія, що належить лише до світу номінального. Це добре висловив Кант, хоча він і був непослідовним, визнаючи причинні стосунки між предметом в собі та явищем. Бог не є причиною світу, можна ще наголосити, що Бог є основою світу, творцем світу, але й ці слова є дуже недосконалими. Потрібно визволитися від усякого соціоморфізму. Бог не є сила в природному значенні, яка діє в просторі й часі, не є володар і управитель світу, не є і сам світ чи сила, що розливається в світі. Краще можна сказати, що Бог є Сенс і Істина світу. Бог є Дух і Свобода. Якщо ми вважаємо, що Бог є особистість, то розуміти це потрібно зовсім не в обмеженому і природно-людському значенні конкретного образу, з яким можливе для нас особисте спілкування.
 
Часопис "Джерела", м. Луцьк

А над нами - Година Покровська,
Ми - покровські хрещеники всі.
Кажуть, що Серафим Саровський
В Бога вимолив треть Русі.

То й нехай росіянам - третина.
Нащо нам їхня Волга й Ока?!
А нам треба лише України!
Боже, дай нам МОЛИТВЕННИКА!

Із тих праведних, з тих невмирущих!
Що, як сонечка, серед отав!
Боже, дай ЩЕ пустельника в пущі!
ЩОБ нам ДУХА СВЯТОГО   н а д б а в !

Та нема у нас пущі. Скрізь - квіти.
І на кожному схилі - струмок.
Боже, ДАЙ ЖЕ XОЧ СХИМНИКА в   ж и т і !
Тільки свого до самих кісток...

Щоб плоди у свою ішли плідність...
Щоб ніде не змішалася кров!
Тільки звінчаного на   р і д н і с т ь !
Тільки зваженого на   л ю б о в !

БОЖЕ, ДАЙ ХРИСТОЛЮБЦЯ З ПУТИВЛЮ !
Боже, дай остропільське стерно!
Щоб нам виорав душу,як ниву.
І засіяв   д о б і р н и м   зерном.

БОЖЕ, ДАЙ ЗАРВАНИЦЬКОГО СИНА!
Із-під манастириських терас...
Щоб нам вимолив В С Ю  УКРАЇНУ!
Щоб у БОГА нам ВИМОЛИВ нас...

Я молюся за тебе, Вкраїно!
Я молюся за тих, хто тебе рятував.
Хай же щастя того не покине!
Хай же пісня про всіх їх лине!
Я молюся за тих, хто раніше
Її цінував найбільше,
За сучасність свою і за все, що живе,
Я молюсь за віршоване слово,
Я молюсь за нашу мову:
"Господи! Дай їй світу,
Дай їй долі і волі!
Щоб знали наші діти,
Що таке материнська мова".

На Зборі православної молоді Київа, що відбувся 17 лютого 2002 р., в одній із дискусійних секцій піднімали питання про діяльність студентських християнських товариств у вузах України, і зокрема в Київі. Адже природно, що молоді християни можуть збиратись разом для духовного навчання і товариського спілкування не тільки при парафії чи єпархії, але і в межах навчальних закладів. Крім того, такі християнські товариства можуть бути своєрідним "місійним центром", де православні студенти можуть ділитись своєю вірою з іншими студентами не християнами.
Хоча українські вузи і відокремлені від Церкви, діяльність студентських християнських організацій у вузі є абсолютно законною на рівні з іншими студентськими спілками за інтересами.
В Україні до подібних товариств можна віднести Співдружність студентів християн (ССХ) та організацію студентів католиків "Обнова". Осередки ССХ діють у вузах різних областей України, зокрема в столиці Київо-Могилянській Академії, Київському національному університеті, Національному лінґвістичному університеті, Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. Офіційно членами ССХ можуть бути студенти християни будь-якої конфесії. Але переважають там протестанти.
На щотижневих зустрічах осередків ССХ студенти, як правило, проводять духовні бесіди чи вивчення Біблії, спільну молитву та просто мають змогу творти між собою дружні стосунки, разом відпочити, посвяткувати, чи зробити добру справу.
Осередки "Обнови" діють лише у деяких вузах Галичини. В таких осередках студенти мають досить вагоме духовне   навчання   за   підтримки   греко-католицького духовенства.
В зв'язку з вищесказаним, не можна не згадати про діяльність православних християнських товариств в кампусах (студмістечках) американських коледжів та університетів. Часто такі осередки стають для православних студентів єдиним зв'язком зі своєю церковною спільнотою і можливістю зростати у православній вірі (оскільки православні парафії є зовсім не в кожному місті чи окрузі).
Діяльність таких товариств складається традиційно з чотирьох складових: духовна освіта, спільні богослужіння (якщо немає можливости провести Літургію, то служать молебень, акафіст тощо), товариські (розважальні) заходи та соціяльне служіння ближнім. На сьогодні православні християнські товариства діють в 190 вузах США. Крім того, вони всі об'єднані в національну мережу і мають змогу проводити спільні акції на національному рівні. Мережа цих православних товариств перебуває під наглядом Конференції православних єпископів Америки. Докладнішу інформацію про американські православні студентські товариства ви можете одержати з їхнього сайту: www.ocf.net. Підсумовуючи, хочеться побажати всім православним студентам Київа об'єднуватись, разом йти за Христом і свідчити про Нього своїми спільнотами у своїх університетах та інститутах.

Святослав Варення,
"Братський вісник", ч. 4 - 2002

ЧАРІВНИК І ДРАКОН
Одного разу в Китаї з'явився велетенський дракон, який спустошував села, вбиваючи все, що потрапляло йому на очі: корів і собак, курей і дітей. Селяни послали по чарівника, сподіваючись, що він зуміє зарадити їхньому лихові. Але той сказав: "Я не можу сам убити дракона, бо хоч я і чарівник, але теж боюсь. Втім, я допоможу знайти людину, яка на таке здатна".
Після цих слів він обернувся на дракона і ліг посеред мосту, тож кожен, хто не знав, що перед ним насправді чарівник, боявся пройти поруч. Проте одного дня якийсь мандрівник наблизився до чудовиська, переліз через нього і спокійно подався далі.
Чарівник миттю знову прибрав людську подобу і вигукнув:
- Зажди-но, друже! Я вже кілька тижнів чекаю на тебе!
Просвітлені знають, що страх криється не в самих речах, а залежить від того, як ми на них дивимось.

ІСТИНА У СВОЄМУ ДОМІ
Молодий чоловік, якого охопила жага пізнати Істину, покинув свою сім'ю та друзів і подався на її пошуки. Він відвідав багато країн, плавав по багатьох морях, підкорив не одну вершину, в дорозі йому доводилось переборювати серйозні труднощі і зазнавати чимало страждань.
Прокинувшись одного ранку, невтомний мандрівник раптом усвідомив, що йому вже сімдесят п'ять, а Істини й досі не знайдено. З сумом вирішив, що треба повертатися додому.
Роки брали своє, і він довгих кілька місяців діставався до рідного міста. Відчинивши двері свого будинку - знайшов усередині Істину, яка терпляче чекала на нього всі ці роки.
Запитання: Чи мандри допомогли йому знайти Істину?
Відповідь: Ні,  та  вони  підготували  його  до пізнання.

"Молитва жаби", Том 2, Львів, "Свічадо".

Св. Бонавентура оповідає, що Іннокентій ІІІ, великий Папа, походжав терасою Латеранського храму, розмірковуючи, вірогідно, про важливі політичні проблеми, які потрясали його державу, як раптом перед ним з'явився чоловічок, котрого він сприйняв за пастуха. Напевне він постарався від нього негайно відв'язатися, можливо, йому здалося, що пастух несповна розуму. У будь-якому разі, він про нього забув - до ночі, а вночі побачив сон. Вночі, оповідає головний біограф Франциска, він побачив, що великий стародавній храм, на чиїх міцних терасах він прогулювався з почуттям цілковитої безпеки, жахливо похилився, ось-ось упаде, всі його бані і дзвіниця хитаються, наче перед землетрусом. І тут він помітив, що немов жива каріятида, храм підтримує людина, і ця людина - обірваний пастух чи селянин, від якого він відвернувся. [...]
Здається, першим другом Франциска став кардинал Джованні ді Сан-Паоло, який захищав його задум перед спеціяльно створеним конклавом. Варто зауважити, що кардинали головно сумнівалися в тому, чи не занадто суворим є статут нового чернечого братства.
[...] Старий манастир добрий був тим, що в ньому можна було заховатись не тільки від зла, але й від турбот. Тому в цих притулках і народилися праці, за які ми ніколи не зможемо віддячити монахам. Ченці зберегли стародавніх клясиків, започаткували готику, створили науку і філософію, дали нам мініятюру і вітраж. [...] Проте хоча їжа у них була бідна, все ж вони знали, що зовсім без харчу не залишаться. А брат ніколи не знав, чи буде він сьогодні що-небудь мати у роті. В його житті, як і в житті циган та бурлаків, було те, що називають романтикою. Була в ньому й постійна загроза, як у житті блукальця чи наймита поденника. [...]
Кардинал захищав їх приблизно так: "Так, їхнє життя суворе, але врешті-решт це саме таке життя, до якого закликає Євангелія. Погоджуйтесь на компроміси, коли мудрість чи милосердя вимагають їх від вас, та не кажіть, що люди взагалі не повинні, навіть коли вони цього хочуть, жити по-євангельськи". Ми ще побачимо, наскільки ця думка вірна, коли звернемося до тієї вищої частини житія св. Франциска, яку можна називати наслідуванням Христа. [...]
Повернення перших дванадцяти братів стало, напевне, тріюмфальним.
[...] За переказом, саме тоді у св. Франциска заясніла думка про новий третій орден, який дав би людям можливість взяти участь в його справі, не жертвуючи родиною і звичайним життям... Піднесення охопило Італію. [...]
Другим орденом був орден Кларис, і виник він, ясна річ, завдяки прекрасній дружбі св. Франциска зі св. Кларою. [...] Немає більше на світі нареченої, котра б так дивувала навіть співчутливих учених. [...] Учені не в змозі собі уявити, що любов небесна так само реальна, як і любов земна.
[...] Сімнадцятирічна дівчина Клара із знатної асізької родини пристрасно бажала стати черницею, і Франциск допоміг їй втекти з дому.
По суті він допоміг втекти їй в манастир, не порахувавшись з батьками, як сам він не зважив на батька. Все це було схоже на звичайну романтичну втечу - вона вийшла через діру в стіні, перейшла ліс - і опівночі її зустріли з факелами. Навіть міссіс Оліфант у гарному й тонкому дослідженні про св. Франциска зауважує, що випадок цей ми навряд чи згадаємо співчутливо.
Скажу одне: якби це була романтична втеча, і дівчина стала коханою, а не черницею, світ вважав би її героїнею. Коли б Франциск вчинив зі св. Кларою, як Ромео з Джульєтою, всі б їх зрозуміли. [...] Сімнадцятирічна дівчина в ХІІІ ст. цілком відповідала за себе. Немає сумніву, Клара знала що чинить. [...] Вона вибрала те життя, якого бажала, а не те, до якого змушували її суворі батьки і суспільні умовності. [...] Мало хто годен написати бодай слово про св. Франциска, та ще важче знайти слова, щоб описати його дружбу зі св. Кларою. [...] І я не знаю кращого символу, ніж той, що його знайшов народ у своєму переказі: якось вночі жителям Асізі здалося, що дерева і хати загорілись, і вони кинулися їх гасити. Однак побачили, що все тихо, а за вікном св. Франциск відламує хліб для св. Клари і розмовляє з нею про любов Божу. Важко знайти кращий образ для досконало чистої і духовної любови, аніж світло - пурпурне сяйво, що оточувало двох людей на пагорбі, аніж полум'я, що бралося з нічого, і запалювало саме повітря. [...]
Це світло надихало не лише братів. [...] Ранкове світло ... затепліло під багатьма дахами... Люди тяглися до францисканців.
[...] Однак гадають, що коли св. Франциск боровся з дияволом, як бореться кожна людина, гідна цього ймення, той спокушав його здоровими бажаннями, що їх Франциск схвалив би у будь-кого іншого; бажаннями, які зовсім не були схожі на гидко розмальоване поганство, що засилало своїх нечистих посланців у пустелю св. Антонія. Коли б св. Франциск що-небудь собі дозволив, це були б дуже прості радощі. Він прагнув любови, а не розпусти, і не помишляв він про щось більш гріховне, аніж весільні дзвони. За дивним переказом, борючись з бісом, він ліпив снігових баб і кричав: "Ось моя дружина, ось мої діти!". За тим же переказом, розповідаючи, що й він не вільний від гріха, Франциск сказав: "У мене ще могли б бути діти...". [...] І коли це правда, це кладе останній штрих на його портрет. В ньому було так багато вранішнього, так багато дитячого і чистого, що навіть його зло було добрим. Про інших, не про нього, сказано, що саме світло, що в них - пітьма; про цю променисту душу можна сказати, що й тіні її зі світла. Навіть зло стукало до нього лише забороненим благом, і лише таїнство могло його спокушати.

Свічадо Христа

Св. Франциск - свічадо Христа, як душа - Свічадо Сонця, Місяць набагато менший від Сонця, зате він ближче до нас і видно його краще. В цьому ж сенсі св. Франциск - ближче до нас, він просто людина, як і ми, і нам легше його уявити. [...] Ніхто не здивується, якщо брат Юніпер, побіжить наздогнати злодія, який украв у нього плащ, і попрохав того взяти також сорочку, бо так звелів св. Франциск. [...] Ми можемо схвалювати, можемо й заперечувати такий дух, але ми чудово це відчуваємо. Ми впізнаємо інтонацію, просту і чисту, як щебет птаха - інтонацію св. Франциска. [...] Якщо саме цей дух породив такі слова в Умбрії, той же дух міг породити подібні у Палестині. [...] Тобто природно вважати, як і вважає Церква, що поради, котрі провадять до досконалости, були частиною особливого задуму, покликаного вразити і пробудити світ. [...]
Коли ми збагнем, що Франциск наслідував свого Творця у дивацтвах милосердя, то мусимо збагнути й те, що Його він наслідував і в дивацтві самопожертви. Ясна річ, притчі і лагідність стали можливі тому, що він уважно читав Нагірну проповідь. Та ще більш уважно читав він мовчазну проповідь на іншій горі - на Голготі. [...] Він відчував усе дужче, що недостатньо страждав, і тому негідний навіть оддалеки слідувати за Богом, який страждає.
Певною мірою через це він надумав велику справу - втечу до сарацинів, у Сирію. Були в нього й інші причини... Він хотів покласти край хрестовим походам у двох сенсах - і завершити їх, і припинити, але не силою, а словом, не матеріяльно, а духовно. [...] Франциск як завжди пішов своїм, неповторним шляхом. [...] Він просто гадав, що краще створювати християн, аніж убивати мусульман. [...] Не є таким уже перебільшенням вважати, що цього дійсно можна було тоді досягти миром, за допомогою місіонерів, готових страждати. [...] Все це вірно, однак для св. Франциска мучеництво було не лише засобом. Воно й само було метою, бо найвищою метою для нього була близькість до Христа. [...]
...Згодом він намагався відвернути загрозу ісляму, проповідуючи маврам в Іспанії. Саме там першим францисканцям вдалося стати мучениками. [...]
Наступна подорож була більш вдалою. Все ж таки він добрався до обраного місця, до штаб-квартири Хрестового походу, в оточеній Дамієтті, і швидко, як завше, відшукав штаб-квартиру невірних. Йому вдалося поговорити з султаном, і тоді, вірогідно, він запропонував, а може й пережив випробування вогнем, підбиваючи мусульманських учителів віри вчинити так само. Якщо це й неправда, то в кожному разі немає сумніву, що він цілком міг так діяти. В будь-якому разі кинутися в огонь - не є більшою відчайдушністю, ніж ринутися в саму гущавину фанатиків, озброєнних знаряддям тортур, і прохати їх зректися Магомета. [...] Як не було, однак Франциск повернувся таким же вільним, як прийшов. [...] Можливо серед напівдиких східніх людей його оберігало сяяння святости... [...] Люди занадто любили його, щоб убити за віру, люди приймали його, не приймаючи його вість. [...]
Те, про що я зараз розповім, закрите туманом сумнівів, навіть дата (декотрі літописці відносять це до ранішої пори). Проте, коли б це сталося, саме тут життя св. Франциска досягло вершини. [...]
Приблизно було так: св. Франциск з молодим братом зайшли по дорозі в святковий замок, де господарі очікували на сина, посвяченого в лицарі. В це мешкання вельможі вони зазвичай увійшли ненароком і почали проповідувати благу вість. Напевне, хтось-таки слухав святого, "як янгола Господнього", у кожному разі так слухав дворянин на ймення Орландо ді К'юзі. У нього були землі в Тоскані і він виявив пошану до Франциска незвичайно і живописно. Він подарував йому гору, а гір, мабуть, ще не дарували у нашому світі. Францисканські правила забороняли брати гроші, але нічого не казали про гори. Окрім того, св. Франциск прийняв гору, так би мовити на певний час, умовно - він і все так приймав; він пішов туди радше як пустельник, аніж чернець.
Вірніше, він ішов туди, щоб там молитися і поститися, і не брав з собою навіть найближчих друзів. То була гора Альверіно в Апенінах, а на вершині її назавжди залишилася темна хмара, обрамлена сяянням слави.
Ніхто ніколи не дізнається, що саме там сталося. [...] Можливо, св. Франциск нікому нічого не розповів: бо якщо й говорив, то надто мало. Вірогідно, він лише одного разу кинув кілька слів, і чув їх лише один із братів. [...] По правді, цей натяк мені уявляється винятково реальним; є речі набагато реальніші, аніж повсякденна реальність. Образ багатозначний, дивний, але ми відчуваємо в ньому те, що вражає душу, як вражають її багатоокі звірі Об'явлення. Франциск побачив у небі над собою величезну крилату істоту, подібну на серафима, розпростерту хрестом. Залишилося таємницею, була вона розіп'ята чи просто летіла у небі, тримаючи величезний хрест. Однак ясно, що могла бути й розіп'ята, бо за словами св. Бонавентури, св. Франциск здивувався, що серафим може бути розіп'ятий - адже ці таємничі стародавні янголи позбавлені немочі Страстей. На думку св. Бонавентури, дивність ця означала, що св. Франциск буде розіп'ятий як дух, а не як людина. Над Франциском заполонила небо неймовірна сила, древня, як ветхий днями; сила, котру зазвичай люди уявляли крилатим биком або дивовижним чудовиськом - і вона страждала, немов підбитий птах. За переказом, мука Серафима пронизала душу Франциска мечем жалю, і він бився в екстазі, близькому до агонії. Потім видіння зникло, агонія закінчилась, тиша і чисте ранкове повітря м'яко застелило лілові ущелини гір. Франциск здобув спокій, який приходить, коли щось здійснилося, завершилось, і глянувши вниз, побачив сліди цвяхів на своїх долонях.

Чудеса і смерть
Можливо, правий св. Бонавентура, і св. Франциск побачив у величезному дзеркалі власну душу, здатну страждати коли не так як Бог, то як янгол. [...] У будь-якому разі видіння увінчало і поставило карб на житті св. Франциска. Здається, саме після цього видіння він почав сліпнути. [...]
... Для віруючого так само природно вірити в чудеса, як для невіруючого - не вірити. [...]
Якщо взяти всі перекази про св. Франциска, то ми будемо вельми зачудовані: надприродних подій в житті святого було більше, аніж природніх. [...] Що б ми не думали про надприродне в простому, навіть казковому сенсі слова, ми не зрозуміємо св. Франциска, особливо після Альверно, якщо не збагнем, що він жив надприродним життям. Чим ближче він підходив до смерти, тим більше надприродного з ним траплялося. Воно не відділяло його від природного - вся суть його особливого життя в тому, що він ще досконаліше поєднував його з власною природою. Він не ставав відчуженим і самозаглибленим - вся суть його містики в тому, що він ставав ще більш радісним і людяним... що сила, яка рухала ним, була не від світу цього. [...]
Можна сказати, що св. Франциск мандрував, будучи при смерті. [...] Він побував у Рієті, в Нурсії, напевне, в Неаполі, безперечно - в Котоні, біля озера. Особливо зворушливо і зовсім не просто, що полум'я його життя спалахнуло вище і серце возрадувалося, коли він побачив здаля на пагорбах Асізі суворі стовпи. Порціункули... Туга за домом пронизала його. [...] Він також тужив за рідною дзвіницею, тільки його дзвіниця була набагато вищою, ніж наша. "Ніколи, - вигукнув він з тією несподіваною силою, яку здобувають при смерті сильні духом, - ніколи не зраджуйте цих місць! Куди б ви не йшли, де б не блукали, завжди повертайтеся додому, бо тут - священний дім Божий!". Шестя пройшло під арками дому, і брати оточили його для останнього довгого пильнування. [...] В ту велику мить він благословив їх усіх.
Він попрощався з найближчими старими своїми друзями і попрохав, щоб його зняли з твердого ложа і поклали додолу. За переказом, він був у самій власяниці, як тоді, коли пішов від батька у холодний ліс. [...]
Полишала світ неповторна особистість, поет. Ніхто відтоді не дивився на світ так, як дивився св. Франциск.
Хтось сказав, що на світі був лише один християнин, і його розп'яли. Вірніше було б сказати, що на світі був один францисканець, і звали його Франциск.

Заповіт св. Франциска
Зрозуміло, бодай в одному сенсі є сумна іронія в тому, що св. Франциск, котрий усе життя прагнув згоди, помер серед неладів, що наростали. Проте не варто, подібно до багатьох, перебільшувати ці незгоди і говорити про крах його ідеалів. Не слід думати, що справа його загинула, придавлена неправедним світом. [...]
Напевне, я насамперед хотів показати, що св. Франциск ходив по світу, як Боже прощення. Він прийшов - і людина отримала право примиритися не лише з Богом, але й з природою, і що ще важче, з самою собою, бо його прихід означав, що відійшло застояне поганство, яке отруїло античність. Він відчинив ворота Темних віків, як ворота в'язниці або чистилища, де люди очищували себе каяттям у пустелі або подвигами в бою. Він передав їм, що вони можуть почати все з початку, тобто дозволив їм забути. Люди могли відкрити нову чисту сторінку і вивести на ній перші літери, прості і яскраві, як буквиці середньовічного рукопису: але для такої дитячої радости вони мали перевернути сторінку, заплямовану кров'ю і брудом. [...] Св. Франциск прийшов у світ, як приходить дитя у темний дім, щоб зняти з нього прокляття.
Таке прощення і примирення приніс світові свіжий вітер францисканського духу. Однак це не значить, що весь світ мусив перейняти це дитяче невідання. А багато хто з францисканців тоді хотів, що він це перейняв. [...] І якби францисканство стало новою релігією, це була б вузька релігія. [...] Тоді як дії св. Франциска, хоч би які були дивовижні, завжди залежали від розуму, були пов'язані з ним невидимо й нерозривно. [...] Він завжди був готовий визнати себе в чомусь неправим, і його полідовники визнали його де в чому неправим, щоб довести, що він був правий. [...] Францисканський орден не закам'янів і тому не розсипався на порох, як ті, чий первісний задум розпався під тягарем влади або був підкошений зрадою. [...]
Дух св. Франциска, дуч вдячности, зберігся в ньому. Св. Франциск умів дарувати і найбільше цінив той найкращий дар, який називається вдячністю. Він знав, що хвала Богові стоїть на найміцнішій основі, коли не стоїть ні на чому. Він знав, що найкраще ми осягнемо чудо буття, коли зрозуміємо, що якби не дивовижна милість, нас би просто не було. [...]
З ним почався світанок, і ми заново побачили всі обриси і всі кольори. Великі люди, що створили нашу цивілізацію... - його послідовники. Раніше, ніж з'явився Данте, він дав Італії поезію, раніше, ніж прийшов св. Людовік, став на захист убогих, раніше, ніж Джотто створив картини, зіграв самі їх сюжети - великий художник, що започаткував европейський живопис, перейняв від св. Франциска натхнення.
Якось, коли св. Франциск на свій щиросердний лад розігравав різдв'яне дійство з волхвами і янголами в цупкому яскравому вбранні й золотих перуках замість німбів, сталося воістину францисканське чудо: він взяв на руки дерев'яне Дитя - і воно ожило. Звісно, він думав лише про вишнє, але можна також сказати, що в цю мить під його рукою ожило те, що ми називаємо театром. Він любив співати, проте його духовна сила не втілилась у якомусь із мистецтв. Він сам був втіленим духом, духовною сутністю, котра увійшла в світ роніше, ніж ми помітили її з'яву. Він був мандрівним вогнем, від якого більш земні люди могли засвітити і свічку, і факел. Він був душею середньовічної цивілізації тоді, коли у Середньовіччя ще не було тіла.
[...] Його співчуття до людей живе у безлічі середньовічних законів, спрямованих проти гордині та жорстокости багатих... Живе воно і тепер... [...] Ніхто не каже, що і в мистецтвах, і в політиці - цього не з'явилося б без нього, але ми не можемо подумати про все це, не згадавши св. Франциска, бо він жив і змінив світ.
Кожен, хто збагнув, як багато він дав, але висловить це неповно й сум'ятно, відчує бодяй якоюсь мірою і те безсилля, котрому св. Франциск завдячує половиною своєї сили. Кожен зрозуміє, що він мав на думці, розтлумачуючи про благий і неоплатний борг, і кинеться зробити значно більше, і побачить, що нічого не зробив. Він дізнається, як важко витримати зливу чудес, дарованих тим, хто пішов, коли тобі нічим відплатити, нічого поставити в храмі часу і вічности, окрім недогарка, що так швидко догоряє біля раки святого.

А імітація віри, а напіввіра - це просто обман. Імітатор обманює себе і інших. Він хапається за ритуал, за обряд, за забобон, за фразу.
Маловірність також не має сили. Згадаймо, що маловірний учень Петро не міг йти по воді за Христом...
Ті люди, які пропонують дітям християнську етику без віри, дають дерев'яного коня замість живого. Така етика ні до чого не зобов'язує.
Газета "Факти" за 17 вересня в ст. М. Євграшиної. Їй імпонує курс етики, видання російського, в такому ключі: "Знайомлячись з основами християнської культури, діти повинні залишатися вільними в релігійній самосвідомості".
За цим крученим словесним вивертом стоїть знайома постсовєтська мораль, що знати треба, а робити не конче, що храм - це непогано, але молитись не треба,що коли Бог існує, то хай собі існує.
Якщо в атеїзмі є неґативна енерґія думки, то тут тільки інфантилізм і лінивство амбівалентної думки.
Небажання вивчення "канонічних істин" зрозуміле. Навіщо займатися половою, яка оберігає зерно, але не є зерном?
Є багато способів підміни. Серед них і нахил деяких священиків пропаґувати свою концепцію та критикувати інші.
Істина одна, а профанацій - безліч.
Але це інше питання.
Коли ж ми вже дозріли до розуміння ваги християнської моралі, то треба далі дозрівати до розуміння животворної сили її релігійного кореня.
Якщо ми справді любимо дітей, то треба їм казати: "Дітки, нам колись говорили розумні слова! Але слова безсилі, якщо за ними нема любови і віри.
Тому хочемо вас навчити того, чого вчили дітей 2000 років - показати дорогу до животворного джерела".
Є. С.

Видавництво "Преса України" випустило український православний календар "Нове тисячоліття" на 2003 р. з світлинами ікон нещодавно відтвореного іконостасу відродженого Михайлівського собору у Київі. 30 тисяч примірників. Не секрет, що в нашому культурному просторі досі відчутно бракує гарних з митецького та поліграфічного боку як світських, так і релігійних календарів, святкових вітальних листівок українською мовою. Однак, саме ж видавництво свою працю і перекреслило, припустившись прикрих помилок, де, як мовиться, змішує грішне з праведним і цим дезорієнтує читача та певним чином навіть дискредитує працю людей, які доклали зусиль до відродження святині.
На прохання автора анотації до календаря, і шанованого автора нашої газети, головного художника-реставратора корпорації "Укрреставрація" Інни Дорофієнко, подаємо спростування для читачів.
"В анотації надруковано: "Бічні приділи і центральний іконостас відреставровано", а мало бути: "відтворено в стилі XVІІІ ст.", бо автентичний колишній іконостас Михайлівського собору не зберігся, отже не було що реставрувати. Художники змогли відтворити ікони лише за архівними документами та зразками.
На обкладинці календаря редакція додала від себе оцінку відтворених ікон: "Ікони Михайлівського Золотоверхого собору - відродженої святині стародавнього Київа - належать до світової скарбниці мистецьких витворів". Така оцінка є перебільшеною і передчасною".
Одне слово, "відреставрувати" ікону і "відтворити" - зовсім не те ж саме.
Погортавши календар, з жалем бачимо також, що дні церковного року описані в ньому надто спрощено.
Р. Л.

У Старих Санжарах на Полтавщині в неділю, 22 вересня 2002 року, відбулися урочистості з нагоди присвоєння місцевій школі імени Оксани Яківни МЕШКО - відомої правозахисниці, великої громадянки України. Уроджена в Старих Санжарах 1905 року, вона вчилася в цій школі, закінчила Дніпропетровський інститут народної освіти.
Доля родини Мешків і самої Оксани Яківни - показова як приклад геноциду українського народу в 20-му столітті. Однак ця жінка вчинила подиву гідний спротив цілій імперії зла спочатку з мусу самозахисту, а потім як один із організаторів гельсінкського правозахисного руху.
1947 року Оксана Мешко була звинувачена в "підготовці замаху на Хрущова", і 10 років каралася в сталінських концлаґерях. Реабілітована. Проте як член-засновник, а після арешту Миколи Руденка як фактичний керівник Української Гельсінкської Групи, у віці 76 років (!) знову була ув'язнена на півроку і заслана на 5 років аж на берег Охотського моря. Вийшовши на волю 1986 року, вона впродовж року мандрувала світом, пропаґуючи ідею незалежности України. До самої смерти, що сталася в Київі 2 січня 1991 року, Оксана Мешко активно діяла і спонукала до діяльности інших людей. У колі правозахисників її шанобливо називали "козацькою матір"ю". Її блискучий автобіографічний нарис "Між смертю і життям", написані нею документи Української Гельсінкської Групи свідчать про неї як про світлу особистість і видатну діячку українського національно-визвольного руху другої половини ХХ ст.
У присутності всієї школи, багатьох селян голова Новосанжарської райради Володимир Петрушко оголосив постанову про присвоєння школі імени Оксани Мешко. У відкритті пам'ятного знака на приміщенні школи взяли участь голова райдержадміністрації Андрій Река, лавреат премії імени Тараса Шевченка Євген Сверстюк, доцент Іван Бровко, публіцист Василь Овсієнко, які близько знали цю велику подвижницю.
У Старих Санжарах буде створено музей Оксани Мешко.

До архіву газети

На першу сторінку