Це було, як поганий сон. Що він віщує?
Але то була реальність. Що вона віщує? Щось подібне ми вже читали і бачили на екрані. Маячні ідеї носяться в повітрі. Божевільні спокуси обігрує кінематограф. Диявольські ідеї гріють масу любителів сенсацій. Здається, наче деякі люди хочуть розхитати плянету і подивитися, що з того вийде. А деякі політики роблять кроки, не задумуючись над силою прецеденту...
ІІ
В Америці - шок! Може і потрібен шок у момент, коли маховик індустрії розваг свистом перекриває голос молитви: "І не введи нас у спокусу, а визволи нас від лукавого"?
Адже мотиви насильства, розпусти, диких насолод і безсоромного сексу - хіба це не оперетка лукавого? А гординя наймогутнішої країни, яка насвистує мотиви глобалізму і згодна також на війну без втрат - хіба це не поле спокус?
І ось, після катастрофи, на телеекранах - непристойно веселі реакції на біль Америки. Не всі ж вони - патологія зловтіхи. Чого вони тішаться з горя культурної демократичної країни, яка нікому не бажає зла і постійно посилає гуманітарну допомогу в усі куточки плянети?
ІІІ
Америка дивиться в завтра очима усіх своїх президентів. Вона повинна стояти на своїй моральній висоті. Бо хто в нинішньому світі ще може оберігати моральну висоту і гідність християнської культури? Є ті, що можуть тільки допомагати. Америка мусить думати про збереження обличчя і про свою гідність не тому, що звикла про це думати, а тому, що на землі нема кому про це думати. Якось "здемократизувалася" і змер-кантилізувалася наша плянета до такої вже рівности, що не видно тих, хто має, попросивши тиші, ска-зати потрібне слово. Звичайно, Америка не може, не забуваючи своїх засад - закону і правди, - не вислухати всіх.
І ось вона чує арґументи звинува-чувальні: не думайте, що сила ґарантує вас від повстання голодних і зневажених. Не думайте, що усі канали телеба-чення перекриють тиху правду скривджених. Вони постійно дума-тимуть про те, як знайти вашу вразливу больову точку. Ви про них не думали, а тепер - думайте! Чи будете до зубів озброювати демо-кратію? Чи будете її олюднювати?
IV
Після такого удару, як 11 вересня, не скликати ж конференцію. Америка мобілізує силові структури, збирає союзників. Але попередньо віддає шану мечетям і розсилає голодним пряники. Попередньо проводить розрізнення між магометанами, фундаменталістами, талібами, палестинцями, чеченцями і - змовниками-терористами.
Вона й прислухається до громадської думки, дуже стривоженої фактом зловтішних демонстрацій з приводу її біди. Розумний не може дивитися на це з ненавистю. Він хоче зрозуміти: чому тероризм оформився в концепцію?
Був державний "великий терор" і постійний терор, як форма правління вождів комунізму. Вони випробовували усі форми насильства, аж поки не дійшли до своєї катастрофи.
Був терор бунтарів 60-х років, які актами терору хотіли привернути до себе увагу.
Нинішній тероризм породжений глибшими причинами, і наслідки його далекосяжніші. Він не приховується за лукавими личинами, а виступає в образі харизматичного лідера, що "захищає святині ісламу". Проти західньої техногенної цивілізації, яка звикає до права сили, він виставляє зброю, проти якої західній світ безсилий: це фанатична віра і готовність вмерти за неї.
Біда нашого світу початку ХХІ ст. в тому, що з банкрутства комуністичної і нацистської ідеології насильства він не зробив послідовних висновків. Не диво посткомуністам, що розбагатіли і злодійкувато ховаються за плечі охоронців та за ку-ленепробивні шиби. Країни демократії й свободи теж ховають голову від правди. Чи була історична необ-хідність чужим вступати в край святої Мекки? Чи можна було сподіватися, що колись буде мир у вибуховому ізраїльському Єрусалимі, де стоять священні мечеті?
"Зі своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти..." (Мт 5.25).
Це і є Христова наука діялогу. І з неї не зуміли скористатися люди нашого часу. Бо мудрість діялогу - для тих, що шукають правди і справедливости єдиної для всіх, а не використовують діялог для накидання своєї правди. Смішно зараз виглядає гуманітарна допомога для Афганістану, охопленого полум'ям "священної війни".
V
Діялог - це одверта мова для сильних і різних. При глибокій пошані до святині - своєї й чужої. На мілинах споживацького світу важко зрозуміти, що святиня то - головне, що було і що є в людини.
Ісламський максималізм може порозумітися з християнством - він не толерує матеріялізму з християнською атрибутикою. Але запитаймо людину християнської культури: чи може вона змиритися з нинішніми формами псевдохристиянського конформізму?
Спокійний терорист Усама бен Ладен з виглядом задумливого поета проходить краєчком прірви. Він обмірковує моторошні комбінації проти чужого йому світу. Його однодумці теж думають. І ще питання, який бен Ладен більш небезпечний - живий чи мертвий?
Але жереб кинуто. Посягання на самі основи довіри між людьми є смертельно небезпечним. Воно не від Корану, воно - від затятої сваволі, де зло єднється з безвідповідальністю.
І все ж таки йому треба протиставити Істину і Закон.

11 серпня 2001 р. в день Усікновення Голови Предтечі Господнього Іоана керуючий справами Патріярхії архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор направив до Посольства США заяву такого змісту:
У ці хвилини важких випробувань, що випали на долю народу Сполучених Штатів Аме-рики, клир і миряни Української Автокефальної Православної Церкви особливо гостро відчува-ють свій духовний зв'язок зі своїм главою - блаженнішим митрополитом Української Православної Церкви в США Константином, з новітнім українським Єрусалимом - православним центром у Саунд Бавнд Бруку в штаті Нью Джерсі.
Ми молимося за спокій душ невинно загиблих, за порятунок і зцілення всіх тих, хто став жертвами терористів. Хай Милосерд-ний Господь, віра в Якого згуртувала в одне ціле американську націю, Сам захистить народ Сполучених Штатів Америки від руки злочинців і зміцнить його в час тяжких іспитів.
Патріярхія закликає всі парафії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні в ці дні відправити Святі Літургії та молебні за боголюбивий американський народ і захист його від ворогів.

В суботу і в неділю останніх днів вересня в Бабиному Яру відбулися поминання. В суботу - жертв голокосту, євреїв. В неділю - розстріляних тут людей християнської віри. Таких навіть більше. Але різниця принципова: євреїв розстрілювали просто за національною ознакою. Так само циганів. А християн - у чомусь запідозрених або на чомусь затриманих.
Тиха печаль і молитва всіх поєднала.

...Сьогодні головна мета усіх отих азарових, пустовойтенків, тігіпків, медведчуків,
суркісів та різних пінчуків, які підштовхують Ющенка в авантюру "блокування", є
образливо примітивною і полягає в тому, щоб зберегти за собою право безконтрольного
розподілу національних ресурсів...
- Але я наголошую, що саме мірою приготованости до такого розвитку подій, мірою
рішучости називати речі своїми іменами і говорити правду, зневаживши всілякі погрози,
й оцінюється громадянська мужність Політика. Сама така готовність є вододілом між
партійними клерками і Політиком.
- Світова історія якраз і дає нам масу прикладів того, як заради великої справи полярні
за ідеологією сили об'єднувалися і досягали перемоги.
...Лишень українці чомусь завжди з дивною неухильністю боролися винятково один з
одним за власні партійні інтереси. Реєстрове козацьке військо охоче знищувало
"неза-реєстрованих" співвітчизників. Лівобережні гетьмани - правобережних.
Центральну Раду - гетьманат Скоропадського, а самого гетьмана - Директорія. Пізніше
мельниківці - бандерівців, націонал-комуністи - "націонал-буржуазний набрід", а одні
православні - інших православних [...]
- Уявімо собі, що, Вам вдалося об'єднати Форум національного порятунку, "Нашу
Україну", блок Мороза... Ющенко - в кріслі президента, ви - прем'єр, Мороз спікер. Що
далі? Чому народ має бути певним, що все зміниться на краще?
- Відносно "вийде - не вийде", я, не впадаючи в надмірну скромність, хочу нагадати, що
лише за рік праці в уряді нам вдалося зробити набагато більше корисного для України,
аніж усім попереднім урядам разом узятим. Протягом цього короткого часу було
демонтовано, здавалось, непорушні тіньові засади функціонування українського ринку.
Людям уперше за десять років виплатили бюджетні заборгованості із заробітної платні
та пенсій. Повністю було реформовано енерґетичну галузь, уперше за багато років
зафіксовано реальне зростання ВВП. Ще й сьогодні кримінально-олігархічні групи,
яким внаслідок реформ було завдано разючого удару, невзмозі реанімувати тіньові
схеми, навіть за допомогою влади. Ми заклали підвалини незворотніх позитивних
соціяльно-економічних перетворень.
І це при тому, що наш уряд працював заледве не в підпільному режимі і в умовах
щонайжорстокішого пресинґу з боку Президента Кучми та кримінально-олігархічних
груп. Усі протитіньові та протикорупційні ініціятиви Кабміну повсюдно бльокувалися, а уряд цілий рік був об'єктом шантажу і різних провокацій. Людей заарештовували тільки
за те, що їхні рідні працювали в Кабінеті Міністрів і проводили реальні реформи, убивчі
для корумпованої системи влади.
На жаль, у масовій свідомості сьогодні в Україні переважає песимістичне бачення
перспектив. Люди гадають, що шлях до нормального життя вимірюється десятиліттями.
Але це не так... Потрібно всього два-три роки, щоб навести порядок у країні.
Для цього слід не помилитися на виборах, не повірити порожнім обіцянкам, що дуже
далекі від справ. Всі томи партійних програм, плятформ і обіцянок, якими буде щедро
обдаровано народ найближчим часом, належить без вагань викинути в корзину для
сміття. Все це схоластика, що переслідує єдину мету - маніпуляцію громадською
свідомістю.
Дійсно, у нас з Віктором Андрійовичем одна мета, але цілковито різні шляхи її
досягнення. І Форум національного порятунку, і "Наша Україна" стоять за нормальну,
чесну владу та демократичну, незалежну Україну.
Але якщо Віктор Андрійович хоче немов би проникнути в стан ворога і реформувати
того зсередини своїми високими моральними критеріями і нормами, то ми вже
остаточно облишили ілюзії еволюційного, поетапного очищення цієї владної команди.
Ми прагнемо створити нову конкурентну політичну силу і переконані, що було б
непогано, коли б ми це зробили разом. Втім якщо Віктор Андрійович таки не підтримає
об'єднання, то ми з цим завданням справимося самотужки.
Знаючи Віктора Андрійовича як людину чесну і принципову, але м'яку, можу впевнено
прогнозувати, що його високі моральні критерії і норми будуть підрубані ще на дальніх
підступах до влади.

В тих чергах до ближніх печер є свій прихований світ. Вони довші й сумирні. Черги до мощів Св. Пантелеймона були довші: там чекали зцілення. Черги до мощів Св. Андрія трохи коротші - на 6-8 годин. Чи то особливість мети, чи характер людей, що тягнуться до святости, позначився на тому, що народ переважно україномовний. Розмова напівтиха. Попереду гурт співає псалми.
"В Євангелії сказано, що молитися треба своєю рідною, зрозумілою мовою". Усі мовчать на знак згоди, але одна бабка насторожується:  "На вулиці понятно по руски, а молитва що - непонятна? І не говоріть: Бог понімає по руски - "Бабцю, - хтось зауважує, - важливо тут не те, які мови знає Бог. Важливо, які ви краще знаєте, щоб молитва йшла від душі" - "А мені всьо равно, - відрізала бабка.
Але до мощів Св. Андрія вона йде з якимось своїм питанням. Єдині люди в одному: дай то Боже, щоб справдилося слово святого Андрія, що благословив Київські гори і возвістив над ними благодать Божу.
Якщо дивитися з боку Дніпра, то тут давно засяяла благодать Божа.

Є. С.

Останні події в світі змушують знову задумуватися, здається, навіть тих, хто безнадійно заблукав у нетрях. Хто ми є? Що нас чекає? Куди прямує людство і кожна людина - зокрема - як творіння Боже?..
Людство перетинає поріг тисячоліття, за яким - невідомість. Праворуч підеш - утратиш коня. Ліворуч підеш... Отак і ми, з більмами на очах, завмерлі в оціпенінні на порозі нових невідомих часів.
Однак - невже забули, що існує шлях прямий і чистий, прокладений неземними будівничими для нас, смертних і грішних? І немає нічого легшого, ніж ступити на цей шлях, як і немає нічого важчого, ніж утриматися від спокуси князя світу цього звернути з нього на манівці.
Вибір - за кожним із нас.
Шкода, що в нашому здебільшого   атеїстичному суспільстві далеко не всі, хто слухав, почули слова Івана Павла ІІ, звернені до нас під час його відвідин України. Звиклі до словес своїх бундючних поводирів, ми з подивом уздріли перед собою стареньку, слабку тілом людину, котра говорила зовсім не урочистим, не месіянським тоном про, здавалося б, давно знайомі нам речі: християнську покору, любов до ближнього, закликала бути добрими й смиренними. Папа не закликав, не переконував, навіть не проповідував у звичному для нас розумінні - він говорив з нами мовою серця, здатного, здається, вмістити в собі весь біль цього жорстокого світу. А що ми? Власне, хіба лише нас стосуються ці слова? Хіба тільки в нашому суспільстві процвітає егоїзм, озлобленість і безбожництво? Хіба людство не нагадує інколи того самогубцю, котрий з садистським задоволенням сам собі плете мотузку?..
Втім, цього разу Папа приїхав саме до нас, заблукалих на розломі цивілізацій і культур у пошуках власної ідентичности. Чи можемо ми, заплутавшись у нетрях своїх шкурницьких інстинктів, потонувши у багновинні гріха чи захекавшись у гонитві за почестями й владою, бодай зрозуміти те, що казав понтифік? Куди впаде зерно - у чорнозем, котрий спрагло чекає свого господаря, чи в безводну пустелю?..
Чим більше докладаємо зусиль для того, щоб відшукати винуватців наших негараздів, тим далі ми від високої мети. Цей шлях, шлях життя і надії - тяжкий, вибоїстий - мусить пройти кожен з нас особисто. Найголовніший ворог для нас - це ми самі, наші гріхи і слабкості. І духовність - саме той імператив, без якого наше життя так і залишиться одновимірним, плоским, заштрихованим у сіре.
З якою метою прийшов до людей Христос? Що несли спраглим апостоли?..
Хтось скаже: для того, щоб навернути людей до Бога. Очевидно що так, але що означає навернути до Бога? Можливо, вони хотіли нам розказати, як потрібно жити у відповідності з Божими заповідями: Не убий! Не кради! Возлюби ближнього свого!.. Щоб ми навчилися розрізняти добро і зло, правду і кривду, чорне і біле. І щоб ці поняття з розряду принагідних чи вигідних, стали основоположними для людей. Оце і є дорога до Бога, місце якого - в глибинах серця кожного з нас.

Оскільки 24 серпня 1991 року Парлямент України проголосив незалежність України і утворення незалежної Української держави;
А також оскільки штат Огайо гордий тим, що він є рідним домом для багатьох людей Українського походження - особистостей, які постійно сприяють благоустрою Америки, а також підвищенню якости життя в Штаті Огайо через відданість до таких цінностей як сім'я, наполеглива робота і довір'я між людьми, а також через державну службу, науку, освіту, мистецтво, сільське господарство, спорт, бізнес та індустрію;
А також оскільки завдяки різним Українським професійним, братерським і культурним організаціям, музеям, молодіжним і творчим клюбам по всьому штату Огайо забезпечується надання багатьох важливих послуг у соціяльній та духовній сферах, у сфері освіти, релігії, що підтримує і збагачує основи нашого суспільства, передаючи багату культурну спадщину України для майбутніх поколінь;
А також оскільки загальновизнано, що всі члени Української общини в Штаті Огайо сприяють багатокультурному різноманіттю нашого штату і працюють заради нашої загальної мети - досягнення миру, свободи та демократії;
ТАКИМ ЧИНОМ, Я, БОБ ТАФТ, Губернатор Штату Огайо, визнаю, що
24 серпня 2001 року є ДНЕМ СВЯТКУВАННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТИ УКРАЇНИ в усьому штаті Огайо.

На цю честь у Штаті Огайо буде велично піднятий прапор України на будинку Мерії. Я закликаю всі багатокультурні общини приєднатися до української у штаті Огайо для святкування з проведенням відповідних заходів.
БОБ ТАФТ, Губернатор

Що говорилось
Світове українство чотири роки (після форуму - 97) виношувало те слово, яке прямо і одверто має бути сказане в Київі "усій тій владі". Але потрапило на форум, організований... президентською адміністрацією під головуванням Л. Кучми. Михайло Горинь, голова Української всесвітньої координаційної ради, на запитання кореспондента: "Хто просив Президента стати головою оргкомітету?" - відповів: "Ви поставили мені запитання на двійку. Але чиновництво забезпечило і склад делеґатів, і добір виступів, і спіч Голови - на 60 хвилин!".
Важче було з гостями. Вони все ж таки поганьбили оратора, коли його понесло аж до пояснення свого касетного скандалу "антиукраїнською провокацією". Важко йому було і відповісти на репліки про його промови, зовсім протилежні ділам.
До речі, форум мав би гідно відкритися благословенням ду-ховенства. "Гарант конституції" запротестував: якщо не буде предстоятеля Московського пат-ріярхату, то не треба духовенства. Але українцям Заходу важко таке пояснити. Зійшлися на тому, що владиці Філаретові дозволено було проказати "Отче наш", а владиці Мефодієві - помовчати при ньому. А далі вже запрацював совєтський досвід реґляменту. Та й похвалитися було чим: на будинку Верховної Ради знято за ініціятивою Медведчука серпа й молота, а до десятиріччя незалежности на будинку КҐБ прилаштовано "українську буржуазну націоналістичну символіку". А на майдані Незалежности поставлено "Постать слов'янки" на густій позолоті.
На форумі говорили:
Л. Кучма - від світового українства (він же від інтеліґенції на зустрічі з Папою і від віруючих з нагоди 950-річчя Лаври).
Л. Кравчук - про те, що незалежність дала нам можливість тут зібратися і говорити.
Л. Лук'яненко - найкраще буде і для народу, і для самого Кучми, коли він відійде.
В. Ющенко - за словом Сковороди, не вчіть яблуню родити яблука - краще відженіть від неї свиней.
І. Плющ - підіть на виставку сільського господарства, поговоріть з людьми.
І. Дзюба - треба насамперед кожному сказати правду про самого себе...
Аскольд Лозинський - у відповідь на побажання Л. Кучми, щоб діяспора приїжджала до нас не з критикою, а з допомогою, міг би відповісти, що навіть коли привеземо в Україну свої статки, то все рівно не покриємо украденого, що ви з України вивозите. Але він такого не казав, навпаки, коректно перечислив види допомоги Україні та закінчив переліком випадків захисту чести українських громадян зусиллями діяспори, коли українська влада їх не захищала.

Діяспора
То вічний клопіт "українських" властей. Світове українство завжди було під їх пильним оком. Воно вічно щось провокувало. То воно спровокувало випуск багатотомної УРЕ своєю "Енциклопедією українознавства" в Х томах (Париж, Нью-Йорк). То воно спровокувало випуск "Історії УРСР" своїми виданнями історії України. То своїми публікаціями про Стуса, Світличного та ін. "відщепенців" провокувало совєтських учених теж називати ці замовчувані імена. А вже після проголошення незалежности довелося геть перебудовувати гру з закордонними українцями, які кинулися і допомагати, і вимагати від "декомунізованих" патріотів реальних дій.
Назвемо два чинники, що визначили таку їхню активну громадську позицію. По-перше, вони виросли у вільному світі, де прийнято називати речі своїми іменами. По-друге, українська еміґрація - переважно політична, і ще до виїзду за кордон ті люди були більш непримиренними до рабства і національно свідомими. Словом, то люди, які й там були потрібні, і тут нам таких бракувало. Як тільки з'явилась можливість допомагати Україні, потік допомоги від українських громад і окремих осіб не зупинявся. Можна сказати, що люди, яким не надходить жодна допомога із-за кордону, часом не можуть помітити, що совєтська влада змінилась. Просто злидні збільшилися, але й колись вони збільшувалися...
Що ж до національних інтересів України, то іноземці давно помітили, що українська  діяспора більше про них дбає, ніж російськомовні посольства, призначені Президентом.
Належить ще сказати, що добрі враження іноземців про Україну теж ідуть від зустрічі з українською діяспорою, а вельми непевні - від зустрічі з владною елітою та обідраними заробітчанами. Та еліта, розлучившись з партквитками і поклавши замість них у кишеню все накрадене, настільки пригнітила і принизила український народ, що він уже й сам запитує: "Невже ми гірші за інші народи?" і відповідає: "А погляньте на українців за кордоном - вони там шановні громадяни, а починали ж усі з нуля".

Резолюції форуму
Цілковитий контраст урочистій частині. Тут обійшлося без цензури, речі називали своїми іменами. Преса їх не підхопила, та й у штабі УВКР - їх не реклямують. (В минулому числі "НВ" подано уривки, що стосуються освіти).

Є. С.

 Ірина Преловська,
 Інститут української археографії
 та джерелознавства ім. М. Грушевського

Деякі історичні події випадають із створених істориками схем, залишаючись при тому визначними і знаковими для наступних історичних періодів. Відродження Української Церкви, яке відбулося на хвилі вибухового розвитку національно-визвольних змагань в Україні, саме і є подією, що викликає не просто академічні дискусії, а визначає певною мірою і арґументи щодо сучасного стану Православ'я в Україні. Українська Автокефальна Церква відродилася у 1917-1921 рр., але мала в своїй основі ті засади окремішнього існування Української Церкви - Київської Митрополії, які колись, після Акту 1686 р., було поступово зведено нанівець за часи перебування її в складі Московської патріярхії, а пізніше, з 1721 р. - Святійшого урядуючого Синоду Російської Православної Церкви. Падіння монархії в Росії, скасування Св. Синоду в серпні 1917 р. стали каталізатором для відродження Української Церкви, попри сподівання російського уряду, що всі спогади про українську самостійність чи автономізм давно пішли в непам'ять.
Саме тоді і народилося поняття приналежности до проросійського чи національного напрямку церковного життя ("тихонівці", "автокефалісти"). Головною проблемою УАПЦ з самого початку було те, що процесом відро-дження керував орган, який складався з мирян і тільки почасти включав у себе представників кліру. На чолі ІІ Всеукраїнської Православної Церковної Ради стояли прот. Василь Липківський і Михайло Мороз, які з самого початку діяльности Ради рішуче взяли курс на проголошення автокефалії. Самостій-ність політична повинна була знайти свою підтримку і в самостійності церковній.
На час скликання І Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. ВПЦР перетворилася на осередок українізованих парафій у Київі і в Україні під назвою "Всеукраїнська Спілка Православних Парафій", якій не вистачало лише ієрархії для утворення церковної структури. Через протистояння з єпископатом РПЦ та невирішеність спочатку мовного питання в богослужінні, а потім і проблеми набуття храмів, саме це питання стало "каменем спотикання" для УАПЦ. Отож на Соборі було ухвалено рішення про пресві-терську хіротонію ієрархії УАПЦ на чолі з митрополитом УАПЦ прот. Василем Липківським.
За канонами УАПЦ наступний ІІ Собор мав відбутися у 1926 р., але він так і не відбувся через відсутність дозволу на реєстрацію статуту УАПЦ. Статут було зареєстровано тільки 10 грудня 1926 р. ВПЦР листом зверталася до НКВС УСРР 5 серпня 1927 р. з проханням надати дозвіл скликати Собор. Там же повідомлялося, що Передсоборна Нарада 26-30 липня 1927 р. остаточно розробила проєкт програми Собору, визначила відповідальних доповідачів і обрала Передсоборну Комісію.
Програма ІІ Всеукраїнського Собору УАПЦ 1927 р. свідчить про розвиток реформаційного потенціялу УАПЦ і можливість значного піднесення богословської думки. Вона включала широкий спектр питань: сучасний стан релігії взагалі і християнства зокрема в світовому житті; сучасні антагонізми в оцінці релігії; роля й місце християнства в сучасному житті; характеристика різних християнських течій; методи організації християнського світогляду й церковної думки; основні вимоги сучасного християнського світогляду в царині учення віри; основні апологетичні питання сучасности; характеристика сучасних богословських течій; учення про Церкву, як громаду Христову, та її благодатне життя.
Окремо під час ІІ Всеукраїнського Собору УАПЦ 1927 р. планувалося заслухати доповіді з питань церковно-освітньої справи в УАПЦ, що торкалися форм організації богословської освіти, засобів церковної самоосвіти, проповід-ництва, церковного видавництва, організації богословсько-наукової праці. За програмою ІІ Всеукраїнського Собору можна простежити розвиток тих новотворів, які запровадила в себе УАПЦ після 1921 р. Планувалося виголосити доповіді: а) Розвиток сучасних форм церковного богослужіння; б) Перегляд богослужбового уставу в службах воскресних, святкових, буденних; складення нових чинів; в) Зовнішня частина богослужіння (вигляд храмів і внутрішнє впорядкування, богослужбо-вий одяг); г) Читання, співи й музика на Божих службах; д) Проповідницька частина; е) Перехід на новий стиль.
Окремий розділ програми стосувався ставлення УАПЦ до інших православних церков в Україні та за її межами, до Старо-католицької Церкви, Римо-католицької, протестантських течій та християнських угруповань на теренах України і навіть до нехристиянських релігійних течій: теософії, юдаїзму, магометанства, буддизму, інших східніх релігій.
Після тривалої передсоборової праці ВПЦР Всеукраїнський Собор УАПЦ розпочав свою роботу після Божественної Літургії в храмі св. Софії і урочистого молебня. Засідання почалося о 17 год. 35 хвилин 17 жовтня 1927 р. На Собор повинно було з'явитись від 250 до 300 делеґатів, але першого дня було тільки 160. В Президії сиділи Найпочесніший о. Митрополит Василь Липківський, його заступник архиєпископ Нестор Шараївський і весь склад Президії ВПЦР на чолі з Головою Президії єпископом Петром Ромодановим.
Голова Президії звернувся до Собору з привітанням: "В ім'я Отця, Сина і Святого Духа. УАПЦ відродилась за незвичайних умов громадського життя: од Церкви відділилась зовнішня підпорка, й Церква встала на свої ноги; але вона була слабо підготована до нового життя. Одна річ - тиша, друга - буря, або фуґа з завірюхою; одно - йти по протоп-таній доріжці земного матеріяльного життя, друге - шукати тут, на землі, духовних шляхів до Царства Божого. Українська віруюча людність відродила свою Церкву в час громадської бурі; ця буря викликала й церковну фуґу. Невір'я, секти, реліг[ійна] байдужість та шукання українцями-християнами світу істини, правди й життя Бога живого - оце та духовна атмосфера, в якій ми 10 років працювали. Оглянімось назад та й подивімось, що ми зробили, якими були, якими стали. Собор УАПЦ - акт відродження УАПЦ. Другий ВПЦ Собор повинен бути Собором самопізнання та самовизначення. Спізнаємо себе самих; що в собі знайдемо доброго - збережемо й розвинемо, що зле - покаємось у гріхах припущення зла в церковне життя, спізнаємо взагалі свої сили в праці будування Царства Божого на землі".
Після цього слово було надано о. Митрополиту Василю Липківському для привітання, який попрохав Божого благословення на ІІ Собор УАПЦ і також згадав І Всеукраїнський Собор 1921 р.: "Яка радісна, яка ясна, яка корисна й животворча була праця Першого Собору для нашої Церкви. І чого мені кращого побажати цьому Соборові, як не того, щоб і праця цього Собору була також радісна, також корисна й животворча для нашої Церкви, як і праця Першого... Собору". Далі митр. Василь Липківський нагадав, що Собор 1921 р. не мав у своєму складі єпископів. "Але Сам Христос послав свою велику й багату благодать... на працю Першого Собору, й життя нашої Церкви після Собору є на-очним доказом, оскільки мудро й благо-датно розв'язав той Собор всі ті складні і трудні питання, які поставило перед нами життя. Другому... Соборові теж належить вирішити великі і складні питання, які висунуло сучасне життя. Ой, Господи, пошли ж Твою благодать і на працю цього Всеукраїнського Собору, щоб усі свої питання він розв'язав на славу імени Твого й на користь Церкви нашої Святої".
Собор, стоячи, вислухав привітання о. Митрополита і по закінченні його, заспівав: "Іс пола еті деспота". Для наступної доповіді слово було надано архиєп. Нестору Шараївському - який зокрема сказав: "...Вірю, що коріння церковно-визвольного руху, що пущені з часу Першого Собору, зростуть у велике дерево, яке не зав"яне... Вітаю вас, радіючи, і вірю, що благодать Святого Духа зійде в серця ваші й дасть сили вийти з обставин, в яких зараз наша Церква опинилася, й не хитаючись сказати слово правди".
Цікавим моментом у перший день засідань стало привітання представни-ка УАПЦ в Західній Европі брата Євгена Бачинського, яке зачитав архиєп. Нестор Шараївський: "Світлі і Святі Збори. Дорогі Пастирі і Браття делеґати. Мир і благо-дать Вам усім від Вашого смирен-ного брата з далекої чужини. Дале-ко я від Вас, але всім своїм поми-шленням, усією думкою разом із Вами. Не судив мені Всемилости-вий в міру своїх слабих сил поділити Ваші труди і розділити Вашу відповідальність, але я щиро мо-люся Богові і Його Пречистій Матері, щоб Вони улегшили Ваше всіх завдання та дали в повній згоді і взаємнім розумінні закінчити з користію Ваше тяжке завдання на славу Вселенській Православній Церкві і всьому українському побо-жному народові".
На вечірньому засіданні 18 жовтня 1927 р. Володимир Чехівський прочитав доповідь "Сучасний стан релігії взагалі і християнства зокрема в світовому житті", де зазначив, що всі християнські церкви світу переживають час боротьби: "Перший із супротивників - це старі гнобительські верстви суспільства... Вони лише намагаються вжити авторитет Церкви на пригно-блення й використання менших братів, працьовників... Друга ворожа релігії й зокрема християнству течія виникла від першої... Приймаючи за релігію лише перекручення релігії руками гнобительських верств, друга течія, виступаючи проти старої верстви панства, веде боротьбу... проти релігії й антирелігійною пропаґандою й різними иншими засобами".
Незвичними виглядають ті положення доповіді Чехівського 18 жовтня, які стосуються міжнародніх відносин. Спочатку він повторив головні засади І Собору 1921 р. з цього питання, зокрема тези про те, що "Всесвітня Православна Христова Апостольська Соборна Церква об'єднує окремі автокефальні Церкви. Автокефальні Церкви народів і країн вільно єднаються у Всесвітню Єдину Православну Апостольську Христову Церкву. Церкви - громади, або парафії, в яких окремі вірні об'єднуються поміж собою вільно, без примусу, вірою, любовію, надією християнською - в свою чергу вільно з'єднуються в Церкви окремих народів: Грецьку, Болгарську, Сербську, Арабську, Грузинську, Чеську, Москвинську, Українську та інші. Органом всесвітнього міжцерковного об'єднання повинен бути орган вибраних представників усіх автокефальних церков. Ніякого підлягання церкви окремого народу "церкві другого народу бути не повинно".
Наступного дня 19 жовтня 1927 р. було заслухано доповідь митрополита Василя Липківського, необхідність якої просто висіла в повітрі, оскільки всім було зрозуміло, що стосунки між карними органами і УАПЦ зайшли в глухий кут, і виходом з нього влада вказувала тільки один крок - звільнення Митрополита від його служіння. Всі чекали відповіді самого о. Митрополита. У своєму слові він сказав: "Церква наша пробиває нові шляхи в житті релігійному по непротоптаному місцю між дібровами та кущами. При своїй боротьбі вона звернула з протоптаного шляху. І державне життя теж саме звернуло зі старих шляхів. При таких умовах можливі тертя, непорозуміння неминучі. На жаль, і я підпав під ці непорозуміння й підозріння. Як вищий духовний керівник я теж став під персональне підозріле відношення з боку Держвлади. Воно зокрема стало тяжким тягарем в останні часи. Вам було б нецікаво, що мене персонально підозрівають в контрреволюції. Але недовір'я Держвлади до мене виливається в недовір'я до всієї УАПЦ. Підозріння Влади в контрреволюційних настро-ях моїх дає привід Владі казати: "Який керівник, така і вся УАП Церква".
Далі митрополит УАПЦ виклав основні тези своїх заяв до влади, де сказав так:
"1) Нічого відносно сучасної Радянської влади ніком[у] і ніколи, що дискредитувало б Радянську владу, я не говорив ні прилюдно, ні на самоті.
2) Ні з якою політичною партією чи окремими політичними особами ні тут, ні за кордоном я ніяких стосунків не маю й ніколи не мав. Особисто з петлюрівщиною нічого спільного ніколи не мав і не маю.
3) Ні політичним революціонером, ні політичним контрреволюціонером я ніколи не був і зараз таки не є, бо ні в яку політику я ніколи не втручався і втручатись не хочу. Але я є церковним революціонером, бо Українська Церква й виз-воляється, і боротьбу зі старим ладом веде в революційний спосіб і будь-якої реакції в себе - повернення назад не допустить.
4) Я все своє життя цікавився лише церковними справами, мріючи про визволення церкви, себто про такий її стан, коли не буде в ній ніякого панства, ні князівства, а лише братерство, й коли держава не буде втручатися в її життя. І я щасливий, що дожив до можливости здійснення цього стану церкви під час Радянської влади за її законом про відокремлення церкви від держави.
5) Я ніколи не мирився з тим станом церкви за капіталістичного ладу й російського царизму, коли вона була багато віків обтяжена безмежними скарбами - пішла на службу мамоні й цим втратила Христові заповіти і вгасила в собі дух Христа, по слову Христа: не можна служити Богові й мамоні (Мт 6.24), і віддала себе на послуги державній владі за цю мамону; і щасливий, що за Радянської влади церкву визволено від тягарів капіталізму, повернено в становище Христа, що не мав на Землі, де голови прихилити (Лк 9.58), вона тепер вільно може пройматись Духом Христа і його заповітами, служити, лише Богові та меншим Братам.
6) Я завжди був і є сином свого народу і мріяв про визволення Української Церкви й народу від чужого церковного керівництва, денаціоналізації, і щасливий бачити, що за Радянської влади дано можливість і церкві нашій, і народові визволятись від чужих утисків і відновити своє рідне церковне й культурно-національне життя.
7) Всі почуття вищого щастя в мо[є]му житті, які я переживаю завдяки Радянській владі, роблять мене щирим прихильником Радвлади, заставляють мене бажати їй розвитку і зміцнення, а не бути її ворогом, і весь час моєї церковної праці за Радянської влади може багато викликав я революційних настроїв в народі щодо бувшого царського державного ладу, а ніяк не сприяв антирадянським контрреволюційним настроям, бо й у душі своїх не мав і не маю.
8) Радянській владі, згідно заповіту апостола я у всьому корюся, як її свідомий громадянин, закони її сповняю й належну пошану їй віддаю не лише за страх, а і за совість, й ніколи Радянська влада не побачить в мені противника чи бунтівника проти неї. Це ж свідчу і за всю Українську Церкву.
9) Безумовно, я визнаю величезне значіння для повноти волі й могутности народнього життя віри взагалі, а для українського народу Православної Христової Церкви, - і для зміцнення, визволення й озброєння українського народу заповітами Христа буду працювати, доки живу. Але гадаю, що з боку державного ця моя праця не є антирядянською, ні контрреволюційною, оскільки Українська Церква базується на Радянському законі про відокремлення церкви від держави і в революційний спосіб визволяється від старих традицій церковної державности.
10) Визнаю, що дальшого переведення в життя державного закону про відокремлення церкви від держави в УСРР та оцінки значення церкви взагалі в життю народу багато ще буде працювати й Держава, й Церква, аби найти ту рівновагу, на якій і Церкві найбільш було б забезпечене вільне життя, й державні інтереси цілком були забезпечені від порушення з боку Церкви. Під час цієї праці не можна було обійтися без помилок в той чи інший бік. Але смію запевнити не лише за себе, але й за Українську Церкву, що вона ніколи не стане на шлях будь-якої політики чи бунтарства, як і досі ніякої політики вести не бажала, свідомо від усякої політики відійшла, свідомо обмежила себе лише релігійно-моральним вихованням свого рідного народу й лише в цьому бажає від Держави сприятливих умов для вільного життя й розцвіту.
11) Запевняю за себе і за Українську Церкву, що ніякого шовінізму, чи націоналізму, себто ворожости до інших народів чи насильства над ними вона в собі не має і в народі не виховує, бо згідно заповітів Христа, метою своєю має братерство всіх народів, не штучне звеличання своєї нації, а піднесення її до рівности й співробітництва з націями всього світу на духовну користь всього людства.
12) Ісповідую й проповідую, що Церква Христова поверхпартійна, не знає партій, та Українська Церква фактично є Церква робітника й селянина і тому щасливе свідоме життя робітництва та селянства їй найбільш близьке і всяке гноблення, визискування робітництва та селянства їй найбільш противне".
Увечері того ж дня прозвучала доповідь Володимира Чехівського на тему: "Методи організації християнського світогляду й церковної думки". Головними тезами цієї доповіді були наступні:
"1) Для багатьох пройшло нез'ясованим в житті Української Автокефальної Православної Церкви її відношення до витвору догматів в сучасності. Ставили питання, чи буде УАПЦ творити нові догмати.
2) Догмат, як знак, символ віри, одрізняється від догмату, як пропису віри (приказу віри) й наказу релігійного розуміння.
3) Українська Церква, прийнявши всі догмати Православної Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви, йде й буде йти далі шляхом удосконалення розуміння Христа й звершеної волі Отця Небесного.
4) Християнський світогляд розвиватиметься й удосконалюватиметься творчою надхненною Духом Божим працею всіх вірних і церковних учителів, проповідників, і благовісників, і церковних письменників.
5) Церква через собори відкидає і відкидатиме своєю владою всі ухили від єдиної стежки - Христа, що "є й шлях, і правда, й життя".
6) УАПЦ не має потреби ставати на шлях штучного витворювання догматів; вона утворюється від приписів, приказів релігійного мислення, кличучи до непримусового, а вільного шукання Божого Царства й непримусового, а вільного звершенства, спільного з звершенством Отця Небесного".
За дивним збігом обставин колись дуже важкий день 20 жовтня 1921 р. став предтечею ще більш важкого дня 20 жовтня 1927 р., коли на свою адресу митрополит Василь Липківський почув зливу звинувачень і тільки окремі голоси на захист. Після важких дебатів було ухвалено: "Приймаючи на увагу об'єктивну неможливість продовження митрополитанського керівництва всією УАП Церквою Найпочеснішого о. Митрополита Василя Липківського - 2-й Всеукраїнський Православний Церковний Собор визволяє Найпочеснішого о. Митрополита Василя Липківського від тягаря митрополитанського керівництва УАПЦ".
Увечорі 21 жовтня 1927 р. на початку засідання було зачитано доповідь о. Митрополита Василя Липківського про життя УАПЦ, в якій він подав звіт за шестилітнє митрополиче служіння, причому зазначив, що буде "говорити про рідну Церкву не словами суворого дослідника, не присудом невблаганного судді, а почуттям вдячного сина до своєї любої матері, від якої одержали ми життя духовне, від якої вдруге народилися..." На думку Липківського, Православна церква в Україні до відродження УАПЦ мала такі характеристики:
1) слов?янська мова в богослужінні й російська в промовах і бесідах;
2) мертва заскорузлість обрядів без жодного поступу й просвіту в майбутньому;
3) темрява й безправність та убогість Церкви-громади;
4) самовладність, свавілля й велике багатство вищого духовенства та манастирів;
5) повна підлеглість державі російській і рабське виконання її завдань;
6) величезна прірва між зовнішньою величчю і внутрішньою нікчемністю Церкви, яка трималася підтримкою державною, поліцейською. Ось та дійсно "мерзота запустіння" на святому місці, про яку й Христос говорив.
Натомість УАПЦ проголосила нові засади церковного існування:
1) українська мова є богослужбова і також священна і благословенна Богом, як і мова всякого іншого народу; українською мовою не тільки не сором розмовляти, навчатися, але найбільш гідно для українського народу нею й молитися;
2) автокефалія, задля якої УАПЦ "розірвала й той ланцюг, яким приковано було її до Московського церковного ладу, скувало її життя, не давало розвернутись вільній творчості душі Укранського народу, і от Церква наша порвала з неволею, порвала з рабством і застоєм, нерухомістю і щиро взялась за вільну працю. Мертвість, заскорузлість обрядів уже відпадає. Церковні співи, читання, канти, відновлюються старовинні звичаї, обряди, утворюється художність служб. Твориться вільне церковне життя... пройшло 6 літ, і автокефалія так пройнялась народним розумінням, що й ті Церкви, що раніш проклинали нас за автокефалію, тепер, щоб прихилити до себе народ, і самі називають себе автокефальними. Але автокефалія - Церкви це завжди не українське, а вселенське гасло,
3) соборноправність Церкви, яку перший Всеукраїнський Собор здійснив у повній мірі актом відновлення ієрархії УАПЦ, актом всенароднього обрання, актом визнання за народом повних прав у керуванні Церквою. Коли ж принцип соборноправности перевести в життя й розуміння Церкви, то доведеться відкинути не лише багато з того, що вважалось незмінними канонами, але й з того, що вважалось догматами Церкви". Далі Митрополит зазначив, що за ці 6 років відвідав до 500 парафій в містах і селах. У деяких парафіях був по кілька разів.
Наприкінці доповіді Митрополит сказав: "Я щиро дякую милосердного Господа за те, що перш ніж зняти з мене тягар цього життя, Він зняв з мене тягар служіння УАП Церкві в сані митрополита. Бажаю, щоб Церква наша й при новому Митрополитові йшла до розвитку, тримала гасла й розвивала свою ідею, а я поки живу, не перестану працювати на користь Церкві тією працею, яка буде для мене можлива...".
В суботу 22 жовтня 1927 р. о 13 годині дня почалися дебати щодо процедури переобрання нового митрополита УАПЦ. Було визначено, що "за обраного визнається той, що одержав не менше 2/3 голосів присутніх членів Собору". Митрополит Липківський був відсутній на цьому засіданні, і тому Собор уповноважив о. Миколая Борецького, священика Манятка, і брата Галету запросити його на собор.
За підсумками голосування всеч. о. Костянтин Малюшкевич одержав 97 голосів, о. Йосип Оксіюк - 90, прот. Леонтій Юнаков - 26, брат Володимир Чехівський - 5, всеч. о. Нестор Шараївський - 3, о. Миколай Борецький - 3, о. Володимир Самборський - 1, о. Феодосій Сергієв - 1. Чехівський від імени Собору почав просити спочатку Костянтина Малюшкевича, а потім Йосипа Оксіюка дати згоду бути вищим духовним керівником УАПЦ, але обидва відмовилися від цієї пропозиції.
23 жовтня 1927 р. було відслужено Божественну Літургію в соборі св. Софії, а також дано концерт у виконанні хору собору св. Софії під орудою дириґента Петра Гончарова. На засіданні від 24 жовтня відбулося нове голосування: єпископ Микола Борецький одержав 188 записок. Коли єп. Миколаю Борецькому оголосили наслідки голосування, то він заплакав і, плачучи, схилився на аналой. Голова Собору звернувся до нього: "Всечесний Отче Миколо, Собор поставив Вашу кандидатуру; з загального числа 212 душ - 183 голоси виявили свою волю й бажання бачити Вас на катедрі Митрополита всієї України. Чи даєте Ви згоду працювати на катедрі Митрополита всієї України?".
Микола Борецький підвівся, підійшов до столу президії Собору, налив води і, випивши її, заспокоївшись, тихо почав говорити: "Святий Соборе, не трудно померти за діло Христове. Хто любить Христа, хто вірує в Нього, у кого легені диряві, кому загрожує туберкулез, хто весь, життям попереднім ізбитий, сіромашний, тому не страшно вийти на Голгофу. І коли Церкві потрібна пожертва, я готовий віддати себе на розп'яття. Беріть і розпинайте. Але, мої любі, на перешкоді стоїть ще одна велика причина. Як може той, що стоїть перед Вами, презентувати перед цілим світом УАПЦ? Де він візьме ту силу, не дивлячись на допомогу братів Єпископів, щоб достойно стояти на свойому місці? Я відкидаю і здоровля, і страждання і все життьове, бо моє життя вже перейшло, воно вже кінчається. Але хто буде пасти Церкву? Хто дасть ту живу воду, що підсилює життя? Я знаю, що я не кандидат, і з моїм обранням катедра Митрополита залишиться вільною, як вона і зараз є. Хтось буде виконувати це велике служіння, а на катедрі буде тінь Митрополита. Я нічого не маю, тому нічого і не можу дати. Ви ставите питання в категоричний спосіб, тому я мушу йти на жертву, коли ця жертва спасе і заспокоїть Церкву, коли треба для спасіння Церкви розпяти, - розпинайте, аби була спасена Церква. Хай буде воля Божа, воля Церкви, воля любого мені українського народу". Собор виголосив йому: "Аксіос".
Архиєп. Йосип Оксіюк зачитав біографію: "Всеч. о. Микола має закінчену богословську освіту; давній працьовник нашої Церкви. Як світильник світив він завше; був добрим пастирем не тілько для православних, а користувався повагою і в іновірців у Гайсині. Любили і знали Єп. Миколая і видатні церковні діячі, за його церковну й громадську працю. Він один з перших священноцерковних діячів старої Церкви, почувши заклик УАПЦ, пішов на цей заклик, прийняв хіротонію на Єпископа Гайсинського і виявив себе в цьому служінні пастирем добрим. Я зустрічався з Всеч. о. Миколаєм, коли служив на Поділлі, і кожний, хто з ним зустрічався, розставався, огрітий теплою любов"ю. Коли хочте, я скажу, в Церкві є Митрополити, Архиєпископи, і Єпископи, але мало святителів. - Всеч. о. Миколай Борецький є святитель Божої Церкви".
Голова Собору Володимир Чехівський просить членів Президії запросити новообраного о. Митрополита. І коли входить Найпочесніший о. Миколай, Собор співає "Достойно", а під час благословення "Іс пола еті деспота". Митрополит Миколай Борецький висловлює велику подяку св. Собору, на чолі з Президією, вкупі з Найпочеснішим о. Василієм "за ту честь, що зробили мені недостойному синові Церкви. Трудно мені говорити. Все це так несподівано. Я навіть не знаю, що буде далі. За шість років свого Єпископства я ще не звикся з несподіваністю. Ще так недавно я хотів одійти і в непомітности знайти собі задоволення і душевне заспокоєння. Тепер сказати, як буде далі, я не можу. Один Бог знає. Сердечно дякую за честь, що зробив мені Собор". Всі дзвони дзвіниці св. Софії сповістили про обрання нового Митрополита.
Майже весь дев?ятий день, 26 жовтня 1927 р., в середу, було присвячено кодифікації канонів УАПЦ. З цього приводу Василь Липківський виголосив доповідь з проєктом правил керівництва УАПЦ.
Засідання Собору за 27 і 28 жовтня 1927 р. були присвячені розглядові поточних справ. А в останній день, 29 жовтня, розгорілася довга дискусія про становище жінки в православній Церкві. Наприкінці цього дня новообраний Митрополит Миколай Борецький звернувся до соборян зі словом: "Закінчилась праця другого Всеукраїнського Православного церковного Собору нашої УАПЦ. Закінчилась праця Собору історичного, яким був і Перший Собор... Але Другий Всеукраїнський Собор залишиться в пам'яті церковній не тільки подіями й актами, а буде нам дорогий силою жизні, яка виявилась серед віруючих людей. Собор під загрозою існування своєї Церкви взивав: життя хочу, й для спасіння життя своєї Церкви він йшов на зустріч самих тяжких офір. Він зметав усі перешкоди, йшов на самопожертву, аби спасти свою церкву й молитись у своїх рідних храмах Господу Богу. А як Христос на Соборі, то хто нам страшний? Хто вороги, хай стихнуть. Ми нічого не боїмось, бо Христос із нами. Відчуваючи це, Собор виявив шукання якнайбільшої моральної краси, звідки він рівняє церковну дисципліну виправданням канонів, дотримується традицій щодо церковного богослужіння, рівняє стежки і взагалі всебічно оглядає життя, щоб все було прекрасно, як невіста Христова.
Собор не розпався на ворогуючі частини, а були тремтіння духа; Собор єднався в своїх стражданнях, виявив свідомість і мудрість, за допомогою Божою міг усе розв'язати. Тут він виявив і посвідчив, що єднання української віруючої громади є повне, що братерство є, й наша УАПЦ поєднана тою любов'ю, яку насадив Господь наш Ісус Христос. Отже, дорогі брати й сестри! Яким же трудним був цей Собор і трудні переживання, але пригадаймо предсмертні слова св. Івана Золотоустого - хвалити Бога за все. І ви, дорогі брати й сестри, що роз'їдетесь по домах, вертайтесь і несіть святе благословенство від св. Софії, гробу великомученика Макара, св. Варвари й всіх святих града Київа. Вертайтесь і закликайте всю Церкву Українську до нового творчого побожного життя. Підносьте і закликайте всіх синів України в союз з нашою рідною Українською Церквою, і Христос милосердний через Пресвятого Духа допоможе нам ще вище піднестись на очах всього світу й обдарує всіх нас багатою щедрістю й милістю".
Після промови соборяни заспівали всім провідним учасникам Собору, потім всім членам Собору і всієї Української Церкви "Многая літа". Наприкінці засідання Собор заспівав "Молитву за Україну". Праця Собору закінчилася о 14 год. 40 хв. молитвою "Достойно є". Так закінчив свою роботу ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ.
Порівняно з Першим Собором, відверте і цинічне втручання влади у справу обрання Митрополита УАПЦ було справжньою трагедією (НКВС прислав своїх представників навіть безпосередньо на Собор, що викликало заперечення з боку делеґатів, після чого ті змушені були залишити зібрання), але в контексті того, що відбулося в січні 1930 р., коли влада руками діячів УАПЦ взагалі примусила її до "самоліквідації", події 1927 р. виглядають тільки як прелюдія до катастрофи.
Звичайно, після обрання нового митрополита внутрішнє життя УАПЦ змінилося. Поволі згасає реформаційний запал. Виникає проблема внутрішніх стосунків між опальними Митрополитом Василем Липківським, його заступником Нестором Шараївським, деякими членами, які були незгодні з рішенням Собору, з одного боку, і тими, хто залишився керувати УАПЦ, з другого боку. Незважаючи на те, що обом "звільненим від тягаря архипастирського служіння" Василю Липківському і Нестору Шараївському було призначено пенсію, за що проголосували делеґати Собору, з часом виявилося, що ніяких коштів вони не отримували. Понад те, Нестор Шараївський помер від голоду у 1929 р., як "ворог народу". Митрополит УАПЦ Василь Липківський протримався трохи довше. Можливо, його підтримувала родина, але радше - внутрішньо живив той високий дух, що давав йому наснагу впродовж усього митрополичого служіння. В листах, які написав Митрополит уже в останні роки життя, відчувається гіркота. Розстріл у Лук'янівській в'язниці 20 листопада 1937 р. був не тільки стратою, але десь і "визволенням" від непосильних дум.

м. Київ.
Від редакції:
Виступи учасників та документальна інформація про хід ІІ Собору УАПЦ друкуються вперше.

Апокаліптичні події початку ХХ ст. перекинули догори дном усі звичні форми буття. Розірвали сув'язь часів. Привид комунізму, що замаячив на початку ХІХ ст. на обрії світу, в кінці того ж століття, зміцнений жертвенною кров'ю тих, хто потрапив у його спокусливий світ, отримав явні і страшні богоборчі обриси.
Причини його переможного шестя, що сіяло довкруги смерть і руїну, та його влади, тимчасово допущеної, прямо пов'язані з трагедією та руйнуванням Церкви... Покликана перемогти світ силою свідчень Святого Духа - вона розчинилася в світі, з кожним роком дедалі більше перетворюючись у мертвонароджений інститут, подібний до фарисейської синагоги часів Анни і Каяфи.
За нерозкаяними гріхами церковного інституту над Росією на початку ХХ ст.. здійснилися єгипетські кари, що забрали десятки мільйонів життів - бо вклонилися Сатані і дозволили йому безперешкодно насаджувати свої престоли...
Нині час викриття великої спокуси та омани, яку вчинив над Росією комуністичний демон, що знівечив образ Православної Віри і під виглядом Церкви Христової насадив потворну структуру - Церкву Червоних.
1917. Початок розпинання Святої Руси. "Вставай, проклятьем заклейменный!". Всенародне зречення Христа і заповітів побожних святих Отців. Країна, що затіяла будівництво нової вавилонської вежі, пішла війною проти Небесного Отця.
1918. Масові страти, розстріли, пограбування, перші у світі концлаґері, штучно спричинений комуністами (як засіб придушення опору) голод. Зовнішня поразка святих та помножена сила Духу, свідоцтва високої віри. У дні Всеросійського собору щойно обраний Патріярх Тихон від всієї Церкви виголошує анатему більшовикам.
Послання від 19 січня/1 лютого: "Схаменіться, безумці, припиніть ваші криваві розправи. Адже те, що чините ви, не тільки жорстока справа, це воістину - справа сатанинська, за яку підлягаєте ви вогню геєнському в житті майбутньому - посмертному і стра-шному прокляттю нащадків у житті земному...
...Заклинаємо і всіх Вас, вірних чад Православної Церкви Христової, не заходити з такими недолюдками у будь-яке спілкування: "Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих!". (1 Кор. 5.13).
1918-1919. За два роки червоного терору загинули 28 єпископів і 1215 священиків.
20 листопада 1920. Патріярх Тихон разом із Священним Синодом та з Вищою Церковною Радою, обраною на всеросійському соборі РПЦ, благословляє самоуправління єпархій на випадок відсутности канонічного Вищого Церковного Управління.
Надавши самостійність єпархіяльним єпископам, тим самим Першоієрарх соборно по суті узаконював кожну окрему гілку майбутньої Істинно Православної Церкви. Цього благословення ніхто донині не скасував.
1922. Арешт патріярха Тихона. Початок церковного розколу. НКВД намагається підкорити і знищити Російську Православну Церкву шляхом інспірації розколу в її соборному тілі. За благословенням з Луб'янки створюється "Червона" обновленська анти-церква... групою з кількох єпископів, ієреїв, кліриків та мирян РПЦ...
16 червня 1922 р. Митрополит Сергій (Страгородський), архиєпископ Серафим (Мещеряков) та архиєпископ Євдоким (Мещерський) підписали деклярацію про своє приєднання до обновленської церкви.
Мета створення обновленської секти - зруйнування Російського Православ'я, підкоривши РПЦ безбожному режимові, змусити служити більшовикам і благословляти будівництво "світлого майбутнього". Комунізм блюзнірськи тлумачився ними як реаліза-ція та втілення Христового вчення в земних умовах.
В деклярації від 14 травня 1922 р. група обновленців: єпископи, кілька священиків та мирян від лиця РПЦ і народів Росії звинуватили патріярха Тихона і разом з ним усіх заарештованих совєтською владою православних ієреїв у контрреволюції, засудивши перших новомучеників землі Російської і закликали до організації собору та суду над Патріярхом та "іншими винуватцями церковної руїни" з метою встановити "нормальні стосунки між церквою та совєтською владою".
27 травня. Митрополит Веніямин Казанський, в Петроґрадській ієрархії якого служили ініціятори "Червоної церкви", виголосив обновленцям анатему. Відразу ж - 30 травня - його заарештували і невдовзі розстріляли за сфабрикованою справою "про вилучення церковних цінностей".
Двоє майбутніх сталінських "світильників": єпископ Алексій Сіманський та митрополит Сергій Страгородський - одні з перших серед ієрархів РПЦ сприйняли комуністичну єресь. На цих ієрархів лягла провина за нечуваний в історії Росії розкол... За благословенням НКВС та ско-риставшись арештом Патріярха Тихона, червоні єресіярхи самочинно створюють свій незалежний орган церковного управління.
4 червня 1922 р. Послання єпископа Алексія Сіманського (майбутнього сталінського патріярха) про визнання ним канонічности обновленського Тимчасового Церковного Управління та "зняття заборони" з обновленців, накладеної сповідником митрополитом Веніямином.
В чому полягала законність нового органу церковного управління? Лишень в тому, що його організатори поставили свої підписи під провідними документами НКВД і були офіційно визнані апостасійними безбожними властями.
16 червня. Звернення трьох ієрархів (в т. ч. Митрополита Сергія Страгородського): "Ми... розглянувши плятформу Тимчасового Церковного Управління, заявляємо, що цілком розділяємо заходи Церковного Управління, вважаємо його єдиною канонічно законною Верховною церковною владою і всі роз-порядження, що від нього виходять, визнаємо вповні законними та обов'язковими. Ми закликаємо діяти за нашим прикладом усіх істинних пастирів та вірних синів Церкви як ввірених нам, так і інших єпархій".
Що змусило Сергія Страгород-ського, вченого-богослова, бли-скучого знавця церковних уставів та постанов, підписатися під оче-видною неправдою і визнати кано-нічним відверто розкольницький, підданий анатемі орган - духовне засліплення, нерозумна жадоба влади (прагнення до керівництва церковного), чи вже тоді, можливо, розпочалася таємна співпраця з органами НКВД?
18 червня. Послання заступника Патріярха Тихона митрополита Агатангела до Церкви - про незаконність ВЦУ. За липень 1922 р. з 73 архиєреїв, що залишилися неув'язненими, до ВЦУ приєдналося 37.
Напружена ситуація 1922 р. виявила потаємні виразки і нариви на тілі Російської Православної Церкви. Значна частина пастирів сполучила Христове з Антихристовим. Відбулося явне розділення РПЦ на агнців і козлищ. Вже тоді для перших були приготовані мученицькі вінці... вони співрозіпнуться Розп'ятому на Соловках і в сибірських лагерях ГУЛАҐу.
6 грудня 1922 р. Патріярх Тихон, що перебував в ув'язнені, піддав анатемі ВЦУ як установу Антихриста.
Квітень 1923 р. Собор об-новленців у Москві, в храмі Христа Спасителя. Число учасників - 470. Представництва від 72 єпархій (із всіх 74 єпархій РПЦ).
Перший вочевидь антихристи-янський собор в історії російської церкви! Його делеґати, надихнуті атмосферою демонського шабашу, вирікали нескінченну хвалу на адресу совєтської влади.
Покликані прославляти Христа, ревно прославляли Червоного Дракона, наче передвіщаючи атмосферу комуністичних з'їздів довоєнних п'ятирічок.

З книги "Красная патриархия. Волки в овечьей шкуре", М., 1993.

Холмщина і Підляшшя - етнічні українські землі, що розкинулися на лівому березі Західнього Бугу. Протягом століть ці землі змінювали свої кордони і назви, переходили з рук у руки і врешті, унаслідок цілого ряду обставин, опинилися поза межами України - у складі Польщі.
Мешканців цих територій літописець називає бужанами, "зане сидять по Бугу", або дулібами.
Місто Холм вперше згадується під 1074 роком.
Як засвідчують літописи, Холм збудував Данило Галицький, коли ще княжив у Володимирі. Данило "той город Холмъ так отвсюд укрепил, ижь и Батиї, всю землю Рускую повоевавши і всі городы рускиї подобывавши, города Холма не мог добыти...". Населення Холма та околиць значно зростало, здебільшого за рахунок утікачів зі східніх територій, котрі, рятуючись від кочових племен, осідали навколо міста. У 1237 році Данило Романович переніс до Холма столицю із зруйнованого Галича та єпископство із Угровська, як єпископство Холмської Руси.
До XII ст. ця земля іменувалася Червенськими городами від назви міста Червеня, що над рікою Гучвою.
У XII ст. Червенські городи прийняли назву Холмського князівства. Сюди ввійшла і Дорогочинська земля, названа пізніше Підляшшям. У X ст. Червенськими городами заволоділи поляки. 981 року Володимир Великий вирушив із військом проти Польщі і повернув Перемишль, Червень, Белз та інші городи на західнім пограниччі. Ця подія мала величезне значення для надбузьких країв.
Як зазначає у книзі Rhoenix Тertiano Redivinos, виданій у 1684 р. в Замості, холмський єпископ Яків Суша, перша церква на Холмщині - це катедра Пресвятої Богородиці, збудована самим св. Володимиром у 1001 р. Ним же, за словами єпископа, збудована церква св. Василя та заснований манастир у селі Спас. Ні один із давніх храмів, на жаль, не зберігся, але Галицько-Волинський літопис згадує про їх існування в багатьох місцевостях, зокрема в Більську, Дорогочині, Мельнику, Холмі, Грубешові, Угровську.
Князь Данило Галицький в умовах монголо-татарської загрози зміг зберегти Галицько-Волинську державу і мав вплив на Київ. Він створив заслін перед нашестям монголо-татарів на Европу. У 1253 році в Дорогочині над Бугом відбулася коронація Данила. Він отримав титул короля всієї Руси.
У другій половині XIV ст., по закінченні князювання спадкоємців Данила Галицького, Холмщина і Підляшшя потрапили під владу Литви й Польщі.
В умовах польського панування українці (русини) зазнавали національного і релігійного утиску, однак залишалися безмежно відданими національним традиціям, православній вірі, своїм святиням і брали активну участь у національно-визвольних війнах, зокрема у війні 1б48-1657 pp. під проводом Богдана Хмельницького. Останній, як відомо, офіційно домагався, щоб західній український кордон пролягав аж до Вісли.
Після Хмельниччини Холмщина повністю потрапила під польське панування. Але завоювання територій Холмщини і Підляшшя не означало підкорення завойованого народу.
1596 року холмський єпископ Збіруйський узяв участь у соборі в Бресті і прийняв унію, яка забезпечувала права і привілеї української православної помісної церкви, зрівнювала її з панівною в Речі Посполитій латинською церквою і надавала їй моральну підтримку. З того часу на Холмщині і Підляшші була греко-католицька церква аж до її ліквідації російським царизмом у 1875р.
За третім поділом Польщі в 1795 році Холмщина і Підляшшя потрапили під протекторат Австрії, але за рішенням Віденського конгресу 1815 р. ці землі увійшли до сфери правління Росії. Полонізація змінювалася русифікацією. Холмщина ще 100 років перебувала під владою Росії у складі Люблінської губернії, а з 1912 р. - Холмської. Із часу створення губернії активізувався процес розвитку шкільництва, при Варшавському університеті засновано учительські курси, почали працювати церковно-учительські школи.
На початку XX ст. у Холмі було засновано "Народно-просветительное общество", яке видавало тижневик "Духовная беседа", де частина матеріялів друкувалась українською мовою, тижневик "Холмская Русь", у Грубешові започатковано українську газету "Буг". На той час Холмщина стала острівцем, де українцям не заборонялося відкрито розвивати свою культуру. Ця обставина спонукала до тимчасового переїзду сюди Пантелеймона Куліша, Петра Косача, Олени Пчілки, Ганни Барвінок, Теофана Лебединця та інших діячів української культури і мистецтва.
Поступальний розвиток української спільноти на Холмщині і Підляшші був практично зупинений Першою світовою війною. Російський уряд вирішив евакуювати православне населення Холмщини, Волині, Поділля на схід. Виселення було примусовим. Брали з собою найнеобхідніше; що залишалося, солдати підпалювали разом із будинком.
Вигнанців було розселено у 37 губерніях, зокрема в Тобольській, Томській, Оренбурзькій, у Забайкаллі, на Уралі, у Самарканді тощо. Клімат та хвороби спричинили велику смертність людей (майже 25%).
Нестерпні умови життя і туга за батьківщиною зумовили виникнення ідеї скликання Всехолмського з'їзду біженців, що відбувся 25- 27 серпня 1917 року в Київі за участю 296 делегатів, які представляли 250 тисяч вигнанців з Холмщини і Підляшшя. На з'їзді виступив голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Він зокрема сказав: "Холмське питання цікавило мене особисто. Я виступав в українській і закордонній пресі за виділення Холмщини з польських земель... Буде нам допомагати Центральна Рада... Я сам народився в 1866 році в Холмі, де мій батько був директором педагогічних курсів, що також зобов"язує мене перед Холмщиною. Крім того, для праці для вас порушують мене українські почуття, й я ніколи не забуду про потреби холмського народу"
26 січня 1918 р. у Бресті була підписана міждержавна угода, за якою Холмщина і Підляшшя відходили до України. Навесні серед біженців розгорнувся стихійний рух за повернення на рідні землі.
Після військових подій 1919 - 1920 pp. становище на Холмщині ще більше погіршилося. Оволодівши Україною, совєтський - російський - уряд (за Ризьким договором 1921 р. і без участи представництва уряду УНР) зробив значні територіяльні поступки Польщі, яка внаслідок цього отримала Холмщину, Підляшшя й значну частину Волині.
Моя мати, Антоніна Левчук розповідала, що поверталася вона разом із батьками з Оренбурзької губернії в 1922 році пішки (на возі везли домашні пожитки і хворих). Ішли з весни до пізньої осені. Повернулися до розореної хати; не було ніяких засобів до існування... Не повернулося на рідну землю 150 тис. осіб, тобто половина тих, котрі виїхали.
У Росії залишились вивезені культурні цінності: археологічний музей, холмська бібліотека, архівні матеріяли з історії краю, 407 стародруків, церковне майно, дзвони тощо.
Захопивши Холмщину і Підляшшя, Польща почала активний наступ на українство. Уже в 1919 році католики зайняли стародавній собор на Даниловій горі в Холмі. При цьому було знищено в підземеллі крипти з домовинами єпископів, настоятелів собору, зруйновано православний цвинтар при соборі, поступово заборонено в школах українську мову, закрито читальні, доброчинне товариство "Рідна хата".
Як стверджував протоієрей Григорій Мегюк, у 1938 році за наказом польського уряду було знищено 183 церкви, ліквідовано 50 парафій, а десятки священиків вигнано з парафій. "Із 383 церков, що, як зорі, світили на Холмщині й Підляшші, залишились тільки 51...". У 1939 році Польща була окупована німцями... і поступово завирувало українське життя. Величезну роботу в цьому напрямку проводив архиєпископ Іларіон (проф. Іван Огієнко), який очолив відновлену Холмську єпархію. Архиєпископ Іларіон вказував духовенству на "учительну службу народові як головну його повинність, бо учительство - це головна ознака староукраїнської Церкви".
У статті І. Крип'якевича та його картотеці були дані про церкви 424 населених пунктів. Після доповнень владики Іларіона їх стало 460, а незабаром список налічував - 507.
1940 року в Холмі почала працювати державна гімназія з українською мовою викладання, де налічувалося 900 учнів, українська технічна школа, реміснича школа, духовна семінарія. Така ситуація викликала роздратування польської влади. Організовані для боротьби з німцями воєнізовані таємні групи фактично діяли проти мирного українського населення. Лише за один тиждень 1944 року вони спалили і знищили десятки сіл по всій південно-східній частині Грубешівського і Томашівського повітів. Лише в одному селі Сагринь було замордовано близько 1240 осіб.
Нищівного удару українцям Холмщини, Підляшшя, Засяння, Лемківщини було завдано внаслідок депортації їх до СССР. За 1944 - 1946 pp. з українських етнічних земель, що передавалися Польщі, було насильницьки виселено в Радянську Україну 482880 осіб. Остаточно українське населення з цього реґіону було депортовано в 1947 році (акція "Вісла") у колишні німецькі землі, що відійшли до Польщі після Другої світової війни.
Микита Хрущов, дружина якого Ніна Петрівна Кухарчук була родом із села Василів на Холмщині, на сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 року розвинув ідею створення окремої Холмської области у складі України. З відповідною пропозицією він звернувся до Сталіна, але підтримки не знайшов.
Виселені переважно на південні те-риторії України (у Херсонську, Запорізьку, Миколаївську області), де тоді панував голод, не звиклі до клімату, умов колгоспного гос-подарювання, люди знову вирушають у дорогу - поближче до рідних земель - на Львівщину, Тернопільщину, Волинь, Рівненщину...
19 - 20 вересня 1999 p. 500 делеґатів від холмщаків із 16 реґіонів України зібралися у Київ на з'їзд, щоб укотре викласти уряду свої вимоги. Але реакції поки ніякої. Урядам України і Польщі - досі не до них.

Закінчення. Поч у ч. 6.
Відкинути її повністю він не міг, оскільки таким чином підривався б авторитет та міти правлячої династії "рюриковичів", але і використовувати її у початковому варіянті після запровадження Володимиром Великим християнства він також не міг, тому і довелося винахідливому літописцеві перевтілити мітичного птаха Рарога на буцімто реального князя Рюрика та вигадати йому двох рідних братів - Синеуса і Трувора. В такій інтерпретації правдоподібно починає виглядати і леґенда про закликання на Русь язичниками-киянами "варягів": вони звертаються не до якогось конкретного князя, а до "богів", посланцем яких є вогненний птах Рарог, що нібито відгукується на їхні моління і посилає свого "сина" Ігоря та його "намісника" Олега врятувати Київ від "віро-відступників". Що ж до двох рідних братів Рюрика, то вони також є вигадкою літописця. В перекладі зі шведської Синеус (Sine hus) означає "свій рід", а Трувор (Thru voring) - "вірна дружина". Отже під прихованими та змі-тологізованими повідомленнями літописця слід розуміти відновлення "вогненим птахом" Рарогом-Рюриком язичництва в "своєму роді" за допомогою "вірної дружини".
 Просуваючись за закликом киян на чолі спільних варяго-слов'янських язичницьких ополчень, "віщий" Олег на своєму шляху за допомогою місцевих мешканців-язичників скидає під-порядкованих Київу князів-християн у Смоленську, Любечі та інших містах. "Поіде Олег разом з вої свої мнозі - Варяги, Чудь, Словени, Меря, Весь, Кривичи, і прия град Смоленськ, і посади в ньому мужа свого; і приідоста до гір Київських..." Як зауважує акад. П. Толочко, "Рюрик, а пізніше і Олег не засновують своїх міст, а оволодівають уже існуючими, не стверджують у них політичну владу, а лише міняють стару адміністрацію на нову - "свою", як уточнює літописець". ("Київська Русь") .
Хто ж такий був той "віщий" Олег і звідки він походив? За літописом виходить, що на півночі існував окремий від християнського Київа союз-держава слов'янських язичницьких племен з центром у Новгороді. До її складу, окрім словенів, входили угро-фінські племена чуді, мері, весі та інших, що усі разом були васалами варягів. Одним із ватажків спільних слов'яно-варязьких та угро-фінських загонів того північного союзу, напевно, і був "віщий" Олег. Хоча, за слов'янською язичницькою традицією "віщими" або "віщунами", "відунами" називали зазвичай волхвів, отже, можливо, Олег був тим волхвом, що за "покликанням богів" згуртував навколо себе (у "своєму роді") найвідданіших послідовників ("вірну дружину") і почав викорінювати християнство по всій східньослов'янській землі.
 З приходом до влади у Київі "віщуна" Олега в державі настає тяжка язичницька реакція. Християнство було заборонене, а все, що було пов'язане з християнським минулим Київа, в тому числі і письмові джерела (серед них і т. зв. "Оскольдов літопис"), силоміць знищувались і викорінювались з народної пам'яті. В таких умовах християнство в Київській Державі змуше-не було перейти у своєрідне підпілля, а новонароджена Київська Помісна Церква ще у своїй історичній колисці порівнялась із гнаною катакомбною Церквою першохристиянською.
Однак запроваджені св. мучениками Оскольдом і Діром Київськими та сло-в'янськими апостолами св. Кирилом і Ме-тодієм християнська культура і породжена нею єдина слов'янська писемність уже встигли пустити міцне коріння в нашій землі. Заборонена в леґальному існуванні Олегом Київська Церква, навіть позбавлена власного єпископату, продовжувала впливати на культурний та духовний розвиток Київської Держави, все більше поширюючи свої впливи серед народу та аристократії, охристиянізовуючи усі верстви. Завдяки принесеній християнством у Русь-Україну освіті та писемності, варяги, не помічаючи того, поступово ослов'янювались, язичники охри-тиянювались, а варвари оцивілізовувались.
"Слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі, - пише акад. Толочко, - дуже швидко стала просто слов'янською, яка не мислила себе поза інтересами того державного організму, на чолі якого вона виявилась. Це справедливо і щодо представників північних народів, які йшли на службу до київських князів і залишались на Русі на постійне проживання. Протягом одного-двох поколінь вони повністю асимілювались і зберігали зі свого минулого хіба що імена або прізвиська. У морі слов'янської правлячої знаті варязький елемент був незначним і, звичайно, не зіграв самостійної структуротворчої ролі".
Завдяки закликанню новгородських язичників у 882 році навколо Київа відбулося об'єднання окремих північно- та південнорусинських земель. Згодом, за правління князя Ігоря, який, власне, і є справжнім родоначальником нової київської династії "рюриковичів", цей централізаційний процес набув загального характеру. Він продовжив приєднання до Київської Держави околиць східньослов'янського світу, придушуючи щонайменші сепаратистські прояви з боку місцевої племінної верхівки, що в подальшому закладало сприятливе підґрунтя для більш вдало-го і стрімкого поширення християнства по всій Східній Европі. Без приєднання до Київської Держави північних околиць разом з Новгородом, що були твердинею язичництва на Русі, поширення в них християнства, як і в Литві, затяглося б на цілі століття. Отже, в цьому відношенні мучеництво Оскольда і Діра, яких Іоакимівський літопис називає "блаженними", тимчасове загарбання Київа язичниками та гоніння на християн мало певне провіденційне значення, позитивні наслідки якого не довго примушували чекати на себе... Тож мусимо визнати, що володарі Оскольд і Дір Київські, яких справедливо буде вважати першими святими мучениками українськими, віддали себе в жертву заради майбутнього просвітлення святою вірою Христовою усіх народів Східньої Европи.

Духовний світанок над Руссю

Враховуючи вже традиційні і досить укорінені впливи християнства в південнорусинських (українських) землях, і зокрема в Київі, не дивно, що за швидкої асиміляції нові аристократичні кола столиці почали проявляти тяжіння і до християнської віри. До того ж, зближення київських князів з христи-янськими Болгарією та Моравією, що свого часу прийняли християнство під впливом перших українських мучеників свв. Оскольда і Діра Київських, їх культурою та книжністю також мало позитивний вплив на реабілітацію, збереження й укорінення християнства в Київській Русі-Україні. Як свідчить початковий літопис, вже в 944 р., після чергового військового походу на Візантію, наступник Олега - князь Ігор приймає в Київі грецьких послів. І що найцікавіше, під час укладення мирної угоди частина руської дружини вже відкрито клялась виконувати її "церквою св. Іллі" та "чесним хрестом", а "нехрещена Русь" клялась зброєю та "обручами", причому в самій угоді руси записали, що відступники від клятви будуть прокляті "від Бога і від Перуна". Після укладення угоди сам Ігор з "поганою Руссю" клявся на пагорбі, де стояв бовдур варязького "бога війни" Перуна, а християнська Русь ходила на клятву до церкви св. Іллі на Подолі, де був соборний храм. Таким чином складається враження "рівноправности" язичницької і християнської громад у Київі 40-х рр. Х ст. Це підтверджують і археологічні дослідження тогочасних поховань у Київі, Гніздеві, Тимереві, де християнські та язичницькі обряди суміщувались у межах не лише одного цвинтаря, але навіть і одного поховання. Згадування ж у літописі церкви св. Іллі як "соборної" дає підстави стверджувати, що вона була не єдиною, а головною, катедральною серед численних київських православних храмів, або навіть резиденцією православного єпископа Київа.
Митрополит Іларіон (Огієнко) зазначає, що "ціла партія при княжому дворі була християнською", постає не лише рівноправною стороною, але й подекуди переважала у змаганнях за впливи. "Охрещена Русь у договорі пишеться першою, а неохрещена згадується другою, а до того про цю неохрещену Русь в акті говориться навіть з певною погордою" ("Українська церква", К., 1993).
На думку історика Є. Голубинського це пов'язане було з тим, що за владарювання князя Ігоря християни переважали язичників не лише морально, а й в значенні політичної ваги в державі. "Таємним християнином" він вважав і самого Ігоря (Є. Голубинський, "История русской церкви", М., 1901, т. 1.). Таку ж думку обстоює і митр. Іларіон (Огієнко): "Нічого неможливого немає в припущенні, що князь Ігор, не маючи змоги з державних поглядів стати відкритим християнином, усе-таки був християнином потаємним; цим би й оправдувалася та велика його терпимість, яку він виявляє до християн". Як би там не було, але незаперечним є те, що Ігор шанував або бодай толерував віру своїх підданих-християн і не забороняв поширення християнства в державі.
Існування впливової християнської громади в Київі та в цілому в державі за часів Ігоря, як і катедрального храму св. Іллі на Подолі, деяким дослідникам дає підстави припускати офіційне відновлення діяльности давньоукраїнської Київської єпархії. Писемні джерела не повідомляють про те, хто саме в цей період очолював Київську Церкву і чи взагалі її хтось очолював, але, - як вважає П. Толочко, - навряд чи в цьому можна сумніватися. "Можливо, - пише він, - що місцем єпископської (чи митрополичої) катедри і була подільська соборна церква св. Іллі".
Тож не дивно, що на момент правління в Київській Державі княгині Ольги (945 - 969) київська знать уже була розколота на дві впливові партії: язичницьку та християнську, до якої згодом (близько 946 р.) долучилась і княгиня. Згідно з літописними джерелами вона у власних володіннях та помістях поскидала язичницьких бовдурів, відкривала молільні та церкви, активно залучала вчених християнських місіонерів та священиків.
Як стверджує В. Рожко, "частина учнів св. Методія з Велико-Моравської митрополії згодом по її розгромові перейшла на Волинь. Маємо історичні докази того, що рятуючись від пере-слідувань з боку німецького духо-венства, велика частина учнів і вірних після того погрому в Моравії опинилась аж у Києві і тут поповнила засновану свв. Кирилом і Методієм Свято-Іллінську християнську громаду... Шлях цих гнаних до Київа лягав через Волинь по Бугу, Прип'яті до Дніпра, тому наша волинська земля була тою складовою ланкою, яка єднала християнський захід з язичницьким сходом давньої Руси-України". (Початок християнства на Волині // Відомості. - Лондон, В. Британія, часопис митрополії УПЦ у діяспорі, № 1 (301), січень 2000. - С. 40 - 41.).
Незважаючи на те, що номінальним головою держави був молодий княжич Святослав Ігоревич, княгиня Ольга - владна і сильна особистість - просто відсторонила його від реальної влади в державі. В літературі навіть трапляється думка, що хрещення Ольги, по суті, означало друге хрещення України-Руси, адже не могло бути такого стану, коли глава держави був би християнином, а його країна залишалася б язичницькою. Підтвердженням такої думки може слугувати налагодження Ольгою дипломатичних стосунків з двома наймогутнішими християнськими імперіями Европи - Візантією та Німеччиною. В. Татищев та митр. Макарій (Булгаков), посилаючись на Іоакимівський літопис, говорять навіть про заснування Ольгою київського Софіївського собору (Татищев В. Н., История Российская. - М.; Л., 1964. - 2. - С. 241; Булгаков М., История Русской Церкви... - С. 220.) Підтвердженням цього є запис, вміщений в одному з "Апостолів" ХІV ст. У ньому вказується, що освячення Св. Софії відбулось у 952 р. "Багатьом дослідникам, - пише П. Толочко, - які відносили хрещення Ольги до 957 р., це свідчення здавалося сумнівним, але в світлі нових дослі-джень воно таким не виглядає". Цікаву гіпотезу щодо періоду правління св. кн. Ольги висловлює і проф. П. Курінний. На його думку, центральний духовний осередок відроджуваної Київської Помісної Церкви розташовувався у Вишгороді, під Київом, в якому були манастир та школи, де готували українських православних місіонерів і священиків для всієї держави. (Курінний П. Рейнська Євангелія - найдавніша пам'ятка письма Київської Руси. - 1946.).
Із західньоевропейських хронік відомо, що із встановленням Ольгою дипломатичних стосунків із Західньо-Римською (Німецькою) імперією німецький цісар Оттон-І послав на Русь у складі дипломатичного посольства власних місіонерів на чолі з като-лицьким єп. Адальбертом, колишнім ченцем з манастиря св. Максиміна в Трієрі. Прибувши до Київа 962 року, невдовзі по тому він змушений був тікати з Руси. По повороті до Німеччини Адальберт нарікав, що його в Київі не прийняли... Цей факт вкотре засвідчує, що в Україні-Русі поширення мало лише східнє християнство, а заграван-ня княгині Ольги з Заходом - як намагання за зразком болгарського кагана Бориса (852 - 889) унезалежнити власну національну Церкву і державу від впливів Візантії, де духовна залежність від Константинополя автоматично вва-жалась залежністю і політичною. Саме цим, напевно, можна пояснити невдово-лення Ольгою щодо її прийому в Царго-роді року 955. В книзі візантійського імператора Константина Порфірогенета (912-959) "Про управління державою" детально описуються урочисті церемо-нії прийому володарки України-Руси при дворі. Ользі була виявлена честь як християнському монархові союзної держави, яку не трактували як язич-ницьку: княгиню було запрошено до цісарської трапези, за цісарський стіл, де вона сиділа разом з імператором та його родиною, чого стосов-но язичників не допускалося. З цього висновується, що на момент приїзду до Константинополя Ольга вже да-вно була християнкою. Але незва-жаючи на виявлену шану, Ольга все одно залишилась невдоволеною, і наступного року, коли до Київа прибуло посольство від імператора, вона прийняла його досить прохолодно. Причиною такої поведінки "королеви русинів" були переговори з імператором Константином, в яких вони не дійшли згоди. На нашу думку, супе-речка могла виникнути навколо статусу Київської Церкви і намагань Ольги за зразком Болгарії одержати церковну автокефалію, адже лише за цієї умови Ольга могла б добитися визнання з боку Візантії повної незалежности Київської Держави як повноправного союзника, а не васала, а також одержати за візан-тійською традицією право титулуватися "православною царицею - Помазанкою Божою". Попри невдачу у справі автокефалії Київської Помісної Церкви княгиня Ольга не відвернулася від православного християнства.
Докладаючи чималих зусиль до нової охристиянізації України-Руси, княгиня Ольга намагалась навернути до істинної віри і свого сина - князя Святослава, але марно. Він залишав-ся переконаним язичником, а в поширенні християнства вбачав політичну експансію Візантії, яка, на його переконання, намагалась підкорити собі Русь, нав'язати їй васальну залежність.
У 964 році в Київі до влади знову приходить язичницька партія на чолі із сином Ольги князем Святославом. Знову гору взяла тенденція нетерпимости до християнського віровчення, було зруйновано чимало храмів (зокрема, Іоакимівський літопис повідомляє про зруйнування церкви св. Миколи на Оскольдовій могилі), розгромлено православні громади. Окрім цього, Святослав розпочинає війни з головними "експортерами" християнства на Русі - Візантією, Болгарією та Козарією. Стосовно ж внутрішньої релігійної політики, то зайнятий військовими походами та будівництвом на території захопленої ним Дунайської Болгарії нового центру Великої Слов'янської Імперії, а також зваблений мрією підпорядкувати собі Царгород, він майже ніколи не бував у Київі. За відсутности Святослава Київом порядкував його старший син Ярополк, який з ранніх літ виховувався бабусею Ольгою та матір'ю-грекинею у християнському дусі. Тому після загибелі Святослава в 972 році Ярополк, який став Київським князем, поновив усі привілеї християн, а сам очолив тепер уже правлячу християнську партію. На порядок денний ставилося навіть офіційне хрещення Ярополка та запровадження християнства державною релігією України-Руси. Однак цим плянам зашкодило повернення до Київа залишків Святославового війська, ватажки якого іще під час "сидіння" на острові Буяні (суч. Березань) перебили у своєму стані усіх воїнів-християн, навіть двоюрідного брата Святослава - християнина Гліба. На думку Л. Гумільова, напад на них печенігів під час повернення з невдалого походу на Візантію і вбивство Святослава сталися не без сприяння Ярополка, який після різанини на острові відмовився допомагати батькові (Гумилев Л. Н. От Руси до России. - М.: Институт ДИ-ДИК, 1997. - С. 20.). Причиною таких дій Ярополка, як вважає митр. Макарій (Булгаков), стало повеління Святослава зруйнувати в Київі всі церкви та винищити саме ім'я християн, а також погроза прибути задля здійснення цих намірів до Київа і самому. Отож невдовзі язичники вчинили спробу нового повстання. Язичники антихристияни намагались призупинити та викорінити в Русі-Україні "чужинські" культурні й релігійні впливи, що, як вони вважали, сприяли підпорядкуванню русинів ворожій Візантійській імперії, втраті державної й національної незалежности та самобутньости. Вони знову підняли Святославове гасло - під зверхністю "прабатьківських богів" заволодіти Царгородом, його цінностями й багатствами. Тому на противагу Ярополкові язичники запросили молодшого позашлюбного сина Святослава (від матері - русинки), переконаного грекофоба, Володимира Новгородського, що відзначився своєю хоробрістю і завзяттям іще під час балканських авантюр батька. Як свого часу Олег під язичницькими прапорами захопив трон Київських князів Оскольда і Діра, що прийняли грецьке християнство, так і тепер історія знову повторювалася. Ярополк у Київі не встояв проти язичницьких слов'яно-варязьких армій Володимира і наприкінці 978 - поч. 979 років внаслідок зради власних дружинників був розбитий та страчений за наказом рідного брата-язичника. Володимир заволодів і троном, і жінкою вбитого ним брата - християнкою. Знову почалась страшна язичницька реакція.
 Першими заходами Володимира по знищенні християнських громад Київа та інших давньоукраїнських міст стали спроби реформувати за зразком Хри-стиянської Церкви культ язичницьких бо-гів, створити певну ієрархічну систему. Хо-ча в Русі-Україні не були поширені людські жертвоприношення, Во-лодимир, задля нагнітання та задоволення грекофобських й антихристиянських настроїв, наказує принести в жертву язичницьким богам одну з київських християнських родин - батька Федора та його сина Івана (пам'ять їх 12 червня). Вони були вбиті і спалені на честь "прабатьківських богів". Визнач-ний український святитель митр. Димитрій (Туптало) в житії Володимира Великого повідомляє, що того часу він наказав си-ломіць приводити на поклоніння бовду-рам усіх християн і тих, що не підкорялись його волі, віддавав на смерть. В зв'язку із цим багато хто із віруючих змушені були приховувати свою віру, інші тікали з Київа, а треті знову навертались до язичницького нечестя. Між тим, зауважує св. Димитрій, язичники, користуючись підтримкою Великого Князя, зруйнували в Київі усі християнські церкви. Здавалось, малокультурна, напівфінська новгород-ська провінція Київської Руси-України релігійно перемогла столичний, охристия-нізований та висококультурний Київ. Однак ця штучна перемога відсталих про-вінціялів виявилась безсилою змінити владний хід історії, напрям якої було оста-точно визначено iще свв. Рiвноапостольними братами Кирилом i Методiєм та першими мучениками українськими за віру Христову, благовірними князями Оскольдом i Дiром Київськими.

Закінчення. Поч у ч. 6.
В середині 30-х рр., стероризувавши український народ голодомором і масовими репресіями, совєтська влада приступила до послідовного нищення релігійних організацій. Як наслідок, з 1710 парафій, зареєстрованих у 1917 р. по Київській єпархії, на 1940 рік збереглося лише 2 (Мартирологія українських церков, т. 1, с. 909). З Київо-Печерської лаври плянували зробити своєрідний "антирелігійний комбінат".
Страшним був для Лаври 1936 рік, коли знищили майже всі музеї, 1000 експонатів були продані через Гохран: ікони 18 ст., золота ваза з Ольвії, золотий з діямантами потир - подарунок Ів. Самойловича (І. Гирич. "Музей-архів переходової доби" -"Старожитності", №1 , 1992) .
Під час нацистської окупації в Київі діяв Музей-архів переходової доби. Серед співробітників цього музею був і колишній директор лаврського Музейного містечка П. Курінний. Він організував виставку документів про знищені пам'ятки. Серед пред-ставлених світлин були зображення порохових льохів Печерської фортеці, фортечних ровів, засипаних сміттям, зруйнованих підземних ходів, будівлі Гауптвахти ( на її місці був споруджений будинок для шоферів ЦК КП(б)У).
Запляновано було видання книги "Київ, зруйнований більшовиками", окремим розділом у ній мали бути подані матеріяли про зруйнування Успенського собору.
Нагадаємо обставини, за яких стався вибух. Совєтські війська залишили Київ 16-17 вересня 1941 р. 19 вересня з'явились перші німецькі частини. 20 вересня зайняли Печерський манастир: територія манастиря - зручна в стратегічному пляні - розташована в центрі давньої цитаделі в найвищому в усьому Київі місці - була призначена під батареї зенітної артилерії та під квартири. 24 вересня в Київі почалися перші вибухи в центрі міста - внаслідок обшуків з будинків були вийняті тонни вибухівки. До середини жовтня з території Верхньої лаври було відселене цивільне населення, до кінця жовтня - з території Нижньої лаври. Ополудні 3 листопада Лавру відвідала група німецьких офіцерів, що супро-воджували президента Словаччини Тиссо. Вже після того, як вони залишили територію, між 14 і 15 годинами стався вибух.
В совєтській офіційній історіографії була поширена лише одна версія - про знищення Успенського собору "німецькими фашистами" з метою приховання фактів розграбування музейних фондів. Ця версія фіґурувала у звинувачувальному акті совєтської сторони на післявоєнному процесі над військовими злочинцями в Нюрнберзі. Пізніше додалися посилання на спогади Альберта Шпеєра (радника Гітлера), який писав про те, що Успенський собор був навмисно висаджений у повітря за наказом рейхкомісара України Еріха Коха і що для цього було використано вибухівку, закладену совєтськими військовими перед відступом Червоної Армії. 1995 р. були опубліковані документи з німецьких архівів і фотографії, що фіксують різні етапи вибуху Успенського собору (передані директором Бременського університету "Східня Европа" Вольфґангом Айхведе). "Німецька версія", про яку нарешті стало можливим говорити, тримається на звинуваченні совєтського керівництва у виданні наказу про мінування ряду об'єктів, серед яких були й історико-культурні пам'ятки. Тож цілком вірогідно, що приведення в дію пекельної машини могло бути спровоковано з метою попередження неконтрольованого вибуху...
"Аґресія нацистської Німеччини спровокувала ситуацію - міни, встановлені сталінським режимом, підірвані нацистським режимом. І в цьому вияви-лась антилюдська сутність різних за формою, але близьких за змістом режи-мів", - стверджує один із сучасних дослідників С.Кот ("Загибель Успенського собору"// "Хроніка" , №17-18). Але, зазначає він, "наявність украй суперечливої і недостатньо підтвер-дженої документами інформації дає змогу зробити покищо тільки гіпотетичні висновки, що ґрунтуються на порівнянні і аналізі тих даних, які маємо".
Історія руїн Успенського собору в перші роки по другій світовій війні різко відрізняється від того, що сталося зі зруйнованими війною пам'ятками сусідніх Польщі, Угорщини, Росії. Цеглини його не зібрали шанобливо і не склали для збереження. Стародавню цеглу байдуже, як "будівельне сміття" вивезли на звалище. Лише 1947 р. археологічна експедиція під керівництвом В. Богусевича розібрала румовище з південного боку, головно з метою врятувати збірку літургійного шитва, яка була в ризниці. Але далеко не все було "підняте з руїн", можна припустити також, що далеко не все з піднятого підпало під музейне зберігання.
По війні територія заповідника являла страшну картину спустошення і руйнації - від багатьох корпусів залишились лише вигорілі цегляні коробки без вікон, дверей, часом, і без дахів, понівечені, занедбані храми.
Протягом 50-60-х рр. по всій території Лаври проводились інтенсивні реставраційні роботи. Серед архітекторів-реставраторів, яким ми зобов'язані збереженням унікального барокового ансам-блю Лаври - Євгенія Лопушинська (кор-пус № 3, будинок намісника, церкви Всіх Святих і Фео-досіївська), Миро-нела Гордієнко (дзві-ниця і друкарня), Євгенія Пламе-ницька (Микільська церква, будинок митрополита). В 70-і рр. головні роботи проводились на території печер - було відреставровано Різдво-Богородицьку церкву, передпечерну ґалерію, ґалерію між Ближніми і Дальніми печерами, а також самі Дальні печери. Згодом настав час реставрувати настінне малярство в церквах Хресто-воздвиженській, Троїцькій Трапезній палаті, був закріплений розпис у церквах Спаса та Різдва Богородиці. На лаврських "об'єктах" працювали художники-реставратори вищої кваліфікації: Бабюк, Марампольський... Серед виконавців консерваційних і реставраційних заходів - кращі майстри-реставратори, мулярі, теслярі, маляри, ліпники, бляхарі, позолотники. Пригадаймо, 70-ті роки - пік "застою", але Лавра здавалася якоюсь оазою: високий фаховий рівень реставраційних робіт, солідний рівень вивчення пам'яток. На 70 - 80-ті рр. припадає так званий туристичний бум. За всім цим постать ще одного справжнього музейника - Марка Захаровича Петренка. Особисто займаючись науковою роботою, він дотримувався концепції - музей існує для людей. Підготовленим ним Путівником досі користуються всі екскурсоводи, як джерелом достовірної інформації. В роки "застою" повністю лояльні щодо режиму методисти зобов'язували екскурсоводів Лаври "вводити" в екскурсії матеріяли всіх чергових пленумів і партійних з'їздів, цитувати їх постанови і рішення. Але екскурсоводи їх не "вводили" і не цитували. Бо інтуїтивно відчували захист: для головного "арбітра і судді" - Марка Петренка - головним критерієм залишався, попри все, науковий рівень. Незважаючи на чергові "методички", перевірки і контрольні рейди, екскурсоводи все ж мали можливість не казати того, чому відчували внутрішній спротив. Для багатьох праця екскурсоводом у Лаврі в ті роки - стала нішою, де можна було зберегти себе, уникнути тотального контролю.
Ситуація в Лаврі впродовж останніх 10 років дещо нагадує стан Лаври в середині 20-х. Тоді в Лаврі були два господарі... І зараз - музей і манастир, який інтенсивно будує і перебудовує на заповідній території, "розписує", "реставрує" і "відновлює", жваво займається торгівлею і навіть екскурсійною діяльністю. Вигляд території Нижньої лаври за роки господарювання манастиря цілковито змінився. Можна вже скласти реєстр заподіяних збитків. Але чи здатний виконувати ролю справжнього дбайливого і відпо-відального господаря музей, що має вже статус національного? Відсутність фахівця маштабу П.Курінного чи М. Петренка згубно позначається не лише на діяльності сучасного музею , але й елементарно на стані всієї заповідної території і розташованих на ній пам'яток.
Ідея відбудови Успенського собору з'явилась ще 1981 р. і була сформульована й запропонована для реального втілення Олесем Гончаром, Олесем Силиним і Петром Троньком. У 1980-1981 рр., працюючи над історико-архітектурним обґрунтуванням перспективного розвитку Київо-Печерського заповідника, співробітники сектору історії архітектури НДІ теорії, історії і перспективних проблем архітектури розробили підстави відновлення Успенського собору. На думку фахівців, були наявні всі необхідні умови для розробки проєктів відновлення: вцілілі фраґменти собору, обмірні креслення, архівні матеріяли, величезна фототека, серія графічних зображень, науково обґрунтований макет, виконаний ще в 50-60-ті рр. архітектором Н. Даниленком. Виз-начальним чинником при виборі стилістичних параметрів пропо-нувалось вважати те, що собор був домінантною спорудою в бароковому ансамблі Лаври. В той час вважалось, що було б доречним відновлювати пам'ятку з експонуванням у новій будівлі уцілілих під час вибуху фраґментів собору.
Ті, хто розробляв тоді обґрунтування, вірили, що з часом Успенський со-бор міг бути відбудований на високому фаховому рівні. В 40-х рр. 19 ст. в Київі працював академік Ф. Солнцев, він зробив якісні акварельні зображення розрізів Успенського собору, на яких зафіксував живописні зображення на стінах храму. Ці акварелі, а також окре-ма акварель із зображенням зовнішнього вигляду собору зберігаються в Бі-бліотеці ім. С. Щедріна в С.-Петербурзі. Всі зміни в архітектурі храму можна простежити (звичайно, не зі 100%-ю точністю, бо гравюра - це все ж таки не креслення) за книжковими гравюрами (32 таких зображення ще в 1925 р. опублікував В.Січинський у своїй праці "Архітектура в стародруках"). У 1937 р. експедицією В. Моргилевського були здійснені докладні архітектурно-археологічні дослідження і натурні обміри ще "живого" собору. По війні багато додаткових обмірів зробив М. Холостенко. Все це складало документальну базу для повноцінного майбутнього відновлення.
В Европі накопичено значний до-свід відновлення зруйнованого. Яскравий приклад - Старе Місто і Королівський замок у Варшаві. Пам'ятки відновлювали повільно, стіни зводились з дотриманням старих технологій на гроші, зібрані серед населення. Будівництво ж Успенського собору почали фактично без затвердженого проєкту, велося воно методом "комсомольської ударної будови". А щодо старих технологій годі й казати - швидко зробили бетонний каркас, а у всю глибину лавр-ського пагорбу (по суті величезного цвинтаря, археологічно не до-слідженого) ввели сотні паль.
"Наполеонівські" пляни такого "відновлення" жахають. Сотні мільйонів гривень витрачено з бюджету на так зване "духовне відродження" у вигляді термінового відбудовування храмів. Порівняймо, протягом року на охорону пам'яток по всій Україні виділяється лише 2 млн.гривень. Кошториси новозбудованих храмових споруд мабуть обчислені за найвищими реставраційними розцінками, хоча у всіх на очах відбувалися звичайні будівельні роботи. І те, що постало, на погляд багатьох чесних фахівців, далеке від історичної правди. Замість ліплення - на фасадах пластиковий орнамент, та й ще позолочений , хоча насправді ориґінальне ліплення було білим. На думку Л.Скорик, новозбудований Ус-пенський собор "нагадує шедевр кондитера або ялинкову іграшку" (Л.Скорик. Манія монументального буду-вання.// "Дзеркало тижня", 2001, № 5).
Але найприкріше - внаслідок такого "відтворення" спотворені автентичні рештки. Погоджуємося з фахівцями, які вважають, що від-творені храми "не можуть визна-ватися пам'ятками історії і культури, а набувають значення символів пе-вних історичних епох" (В. Вечерський. Реабілітація репресованої свя-тині.// "Пам'ятки України", 1999, № 1 ) і що "в разі відтворення можна говорити не про автентичну пам'ятку, а лише про нагадування ідей, закодованих колись у втрачених автентичних пам'ятках"( Л. Гащенко, Т. Тимченко, В. Цитович. Відтворення собору Архистратига Михаїла. Погляд на нез'ясовані проблеми.// "Пам'ятки України", 1999, №1, С. 20).
Здається, справжній образ відбудованого собору сформується лише в результаті поєднання всіх наших знань про пам'ятку, про всю її еволюцію, про всі, без винятку, періоди в її історії, всі події в її біографії, і про всі трагедії і випробування, які випали на її долю. Тож чи відповідає створений "образ" храму зафіксованій в джерелах інформації про нього? І якщо називати цю споруду символом, то мабуть символом того, в світі яких уявлень ми живемо, символом несмаку і кічу, який уже панує всевладно.
За описом Павла Алепського, в середині 17 ст. більшу частину території Верхньої лаври займали городи і садки. Головну вулицю, що веде до собору , він описав так - "широка "царська дорога", ліворуч і праворуч чистенькі келії, з вікнами, які дають багато світла, а також чудові садки з базиліком, пахучими травами, з вишуканою огорожею". Пізніше з'явились дерев'яні "мостки", і лише незначна частина території була викладена каменем - від Троїцької церкви до собору, навколо собору і майданчик перед головним фасадом. Коли в кінці 19 - на поч. 20 ст. вимостили територію знаменитою жовтою київською цеглою, все ж залишалось багато вільної від покриття землі з окремими групами дерев (збереглися гравюри і акварелі), в тіні яких прочани розташовувались на відпочинок, а часом і на ночівлю. Наприкінці 80-х рр. співробітники Ботанічного саду АН України розробили проєкт реконструкції насаджень на території заповідника. Згідно з цим пляном на території Верхньої лаври повинні були бути насаджені дуби черещаті ( вважається, що в давній час вони займали значну частину території Лаври). Зазначалось також , що каштани повинні залишатися "до свого природного відпаду". Не всім лаврським каштанам вдалося дожити до свого "природного відпаду". Водночас із роботами з відтворення Успенського собору проводились роботи з "бла-гоустрою території". Проєкт "бла-гоустрою "передбачав пониження те-риторії в середньому на 80 см, на-чебто до рівня 18 ст. А весь куль-турний шар наступних двох століть - 19 і 20 - просто вивезли. Повто-рилася ситуація з післявоєнною "розборкою руїн" Успенського собо-ру. За той короткий строк, який було відведено на здійснення операції з благоустрою, археологи не встигли дослідити і невелику частину цієї унікальної частини території Лаври. Запам'яталася постать одного з чен-ців, який в целофановий пакет зби-рав вивернуті під час здійснення "благоустрою" кістки з давніх по-ховань.
Значну частину старих дерев було просто вирубано, а їхнє коріння ви-корчуване, натомість ніякі черещаті дуби не були посаджені. В сквері, що розташований між собором і голов-ною дзвіницею, зробили (мабуть, також згідно з проєктом) фігурну якусь зигзагоподібну "отмостку", що порушила візуальне сприйняття музеєфікованих нещодавно фун-даментів стародавньої лаврської трапезної. Була загроза і життю трьох старих каштанів на головній вулиці. Зусиллями громадськости вони таки збережені. Ці дерева є свідками багатьох подій в історії Лаври. Разом з пам'ятками архітектури та покрит-тям ґрунту (автентичним, а не імітованим) вони створювали унікальне історичне середовище. Якщо дивитися правді в очі, роботи, що їх було названо "благоустроєм території", це середовище зруйнували. Землю, що була не лише джерелом інформації, яку тепер вже неможливо відтворити, а й потужним джерелом енерґії, про-сто вивезли геть. Яку енерґію здатні віддавати плитки, що ними вкрили всю територію Верхньої лаври? Яку інформацію містять? І знову історичні аналогії - "операцію проводили терміново і без оголошення".
Ретроспективна аналіза основних проблем охорони пам'яток Лаври переконує в тому, що їх вирішення значною мірою залежить від організаційного забезпечення цієї роботи. В Україні фактично відсутня чітка система пам'ятко-охоронних органів. До цього часу не вироблена єдина концепція і єдина програма збереження історико-культурної спадщини, в контексті якої лише і можливе розв'язання проблем охорони пам'яток Лаври.
Наведений матеріял свідчить: за часів Центральної Ради, Директорії, Гетьманщини і навіть в перші роки після встановлення совєтської влади  була набагато більша скрута, але чесні фахівці і просто небайдужі люди скоординовано робили свою справу в цій галузі, часом, навіть не отримуючи за це платні і ризикуючи власним життям.
Набутий зокрема у 20-ті роки досвід у справі охорони пам'яток заслуговує на актуалізацію.
Починаючи з 1918 р., в Україні проводилась робота по реєстрації пам'яток історії і культури культового призначення, яка обов'язково супроводжувалась їх науковим вивченням. Завершити цю роботу тоді в силу об'єктивних причин так і не вдалося. Минуло з того часу вже багато десятиліть, але й зараз у фондах музеїв трапляються речі, що навіть не мають початкової атрибутації.
На наш погляд, актуальною і для нашого часу залишається висунута ще на початку 20-х рр. ідея створення на базі Лаври Всеукраїнського музею культів, звісно під більш сучасною назвою.
Невирішеною залишається і ще одна проблема - повернення пам'яток, вивезених в різний час з території України. В тому реєстрі частка лаврських пам'яток досить значна.

Ми вже вступили у третє тисячоліття і, як ніколи, усвідомлюємо: якщо европейська цивілізація нині не відродить свою духовність, то це може означати самознищення. І ще я б запитав шановне зібрання: скажіть, коли оці християни, ці розумні люди селилися в печерах, то чого вони хотіли?
- Справді, чого?
- Ось і я так питаю: чого вони хотіли? Хіба вони не любили білий світ, який попри все - прекрасний? Природу? Близьких своїх, земні радощі? Чи в них не було добрих почуттів? А вони заганяли себе в землю, вони поселялися там. Чому? Яка була їхня мета?
А мета в них була. Це - боротьба із самим собою, зі своїм "Я", зі своїм егоїзмом, з пристрастями своїми, здебільшого ницими. Як ми знаємо, людина здатна здолати великі зовнішні сили, перемогти на війні чи в політичній боротьбі і так далі. Але ж ми знаємо, як важко, часом неймовірно важко пере-могти... Кого? Так, самого себе. Ось чому ченці поселялися в печерах. Щоб побороти в собі гордість у сенсі - гординю, лихі пристрасті і в результаті цього наблизитись до Бога. Кажучи іншими словами, ченці хотіли втілити в життя Євангелію Христову, наблизити те Царство Боже, про яке говорив Ісус Христос: "Шукайте насамперед Царства Божого". І Він же сказав: "Царство Боже всередині вас". Ченці сприймали це як незаперечну істину, йшли в пустелі, гори, копали печери, поселялися в них, відгородившись від мирської суєти, і в підземеллях досягали врешті-решт досконалости. І такої, що на їхній святості, на їхній духовності, на моральних основах, які вони заклали, виросла та надбудова, яку ми сьогодні знаємо: гарні храми, прекрасна музика, неповторний спів. Ось чому Лавра стала осередком культури, духовного слова і цим своїм надбанням впливала й на державу. Адже ченці, які виховували в собі правду Божу, бачачи неправду в діях тих чи тих князів, говорили їм правду в вічі, і князі мали їх вислуховувати.
Задумаймось (а ми над цим, на жаль, не часто замислюємось): чому з усіх країв йшли і йшли паломники до Київо-Печерської лаври? А шукали вони і знаходили в ній найбільший дар - очищення своїх душ від гріхів. Адже в душі людини сидить той ворог, якого вона сама подолати не може.
Тому вона в пошуках спасіння йде у святі місця, щоб там, за допомогою благодаті Божої, що так рясно виливається саме в цьому місці, здолати гріх. Ось чому звідти люди виходили просвітленими і йшли знову працювати, але вже очищеними. Вони тут отримували заряд любови. А любов єднає - це тільки гріх завжди роз'єднує. Ось що таке Лавра. Сьогодні її здебільшого сприймають як історико-культурний заповідник, досягнення церковної архітектури, просто як історичну пам'ятку, місце, де можна погуляти, провести вільний час. А Лавра з давніх-давен славилась зціленням, що йшло від святих мощей, від благодаті Святого Духа, яка там діяла. Але діяла на тих людей, які йшли туди з вірою. Бо хто приходив туди без віри, той не отримував нічого.

- А може,  її там немає? - сказав Майкл.
- Ні, вона є, - відповіла Джейн. - Вона завжди є, завжди-завжди.
Вони саме переходили Лудгейт Гілл, прямуючи в Сіті до свого татка пана Банкса. Річ у тім, що вранці він сказав до пані Банкс, їхньої мами:
- Серденько, як не буде дощу, то, може б Джейн із Майклом прийшли до мене в банк. Звісно, якщо ти не заперечуєш, я залюбки посмакував би разом з ними чаєм із сендвічами, діти ж мене так рідко навідують на службі!
І пані Банкс сказала, що вона подумає.
Проте, як на Джейн і Майкла, що цілий день тривожно пасли її очима, їхня мама зовсім про те не думала. Бо й говорила вона про зовсім інше: про сплату рахунку за пральню, про нове пальто для Майкла, про те, що десь заділася адреса тітки Флоссі, та ще - чого, мовляв ця капосна пані Джексон запросила її на чай саме сьогодні, другого четвера місяця - адже ж добре знає, що цього дня пані Банкс відвідує зубного лікаря!
І зненацька, як обоє вже остаточно впевнились, що мама так і не згадає про таткові запросини, вона сказала:
- Агов, діти, годі отак видивлятися на мене. Одягайтеся лишень хутенько, ви ж маєте йти до Сіті пити чай із татком. Забули, чи що?
Щоб вони - забули! Таж ішлося не лише про чай із татком, а ще й про Пташину Матінку, а це було цікавіше за будь-який чай.
Ось чому вони й ішли тепер по Лудгейт Гілл такі схвильовані.
Мері Поппінз ступала поміж ними в своєму новому капелюшку й мала дуже елеґантний вигляд. Вона раз-у-раз погля-дала у вітрини крамниць - просто щоб пересвідчитися, що капелюшок на місці й що рожеві троянди на його верхівці не обернулись на якісь там простацькі квіточки, нагідки абощо.
Щоразу, як вона спинялася перед вітриною, Джейн із Майклом зітхали, та сказати їй не сміли ані слова, бо тоді б вона вистоювала перед кожною вітри-ною ще довше, повертаючись то так, то сяк, то ще інак, щоб визначити, в якій поставі у неї найкращий вигляд.
Аж ось вони підійшли до собору Святого Павла; його збудував дуже давно чоловік із пташиним прізвищем Рен, тобто королик, і, мабуть, тому така сила птахів живе коло церкви Крістофера Рена, яка також належить до собору Свя-того Павла. Через те й Пташина Матінка живе саме тут.
- Он вона! - враз вигукнув Майкл, від хвилювання пританцьовуючи навшпиньочки
- Не показуй пальцем! - нагадала Мері Поппінз, востаннє окинувши поглядом рожеві троянди в себе на капелюшку, відбиті у вітрині в крамниці килимів.
- І примовляє ті самі слова! Примовляє! - вигукнула Джейн, боячись, що серце її може розскочитись від захвату на дві половини.
- Погодуйте пташок! Два пенси торбинка! Погодуйте пташок! Два пенси торбинка! Погодуйте пташок, погодуйте пташок! Два пенси торбинка, два пенси торбинка! - знов і знов повторювала жінка під собором ті самі слова високим, співучим голосом, через що вони лунали, наче пісня. І щоразу, сказавши їх, жінка простягала перехожим не-величку торбинку крихот хліба.
Скрізь навколо неї літали птахи, кружляли й пурхали, напрямлювалися донизу і знов шугали вгору. Мері Поппінз завжди називала всіх їх "горобці", бо, як вона самовдоволено підкреслювала, в її очах усі пташки були однакові. Але Джейн із Майклом знали, що то не горобці, а дикі й приручені голуби. Серед них були метушкі й воркотливі припутні, сивенькі, мов бабусі, були руді, басовиті, мов тобі дядьки; а були зелені, ті, що завжди воркотіли наче скоромовкою, - як часом татко бурчить оте своє: "Ні, сьогодні я не маю грошей", а полохливі, завжди ніби заклопотані ясно-блакитні голубки дуже нагадували мам. Принаймні, так здавалося Джейн і Майклові.
Коли діти підійшли, птахи ширяли понад жінчиною головою, і враз, наче, щоб подратувати Пташину Матінку, всі гуртом шугнули високо вгору, посідали на вершечку собору Святого Павла, сміючись і відвертаючи голівки, - прикидались, що вони її не знають.
Сьогодні купувати крихти припадало Майклові - Джейн купувала минулого разу. Хлопчик підійшов до жінки й простяг їй чотири півпенсові монетки.
- Чого у вас нема торбинок по одному пенсові? - спитав Майкл. - Тоді я купив би дві.
- Годуйте пташок, два пенси торбинка! - промовила Пташина Матінка, і Майкл зрозумів, що дарма її питати. Вони з Джейн уже не раз питали її про всячину, та все, що вона відповідала і що тільки й могла відповісти, було: "Годуйте птахів, два пенси торбинка", - як ото зозуля, хоч би що її питали, завжди відповідає: "Ку-ку!"
Джейн,  Майкл і Мері Поппінз посипали крихти коло себе кружка - і ось спершу по одній, а далі по дві, по три птахи злетіли з собору Святого Павла.
- От невдаха! - пробурчала Мері Поппінз коли один голуб, ухопивши крихту, тут-таки впустив її додолу.
Інші птахи скупчилися коло їжі, штовхалися, чубились, хапали крихти один з-поперед одного, - аж поки на землі не залишилося більше ні крихітки, - бо добре вихований голуб не покине після себе недоїдків. Пересвідчившись, що їжі більш немає, вони величними, граційними порухами знялися в повітря й закружляли понад головою в Пташиної Матінки своєю мовою повторяючи її звичні слова. Одне пташа сіло їй на капелюшок і прикинулось, ніби воно - оздоба на короні. А друге нараз уявило, ніби новий капелюшок Мері Поппінз - то клумба квіток, і відщипнуло звід-ти трояндочку.
- Ти, поганий горобець! - гукнула Мері Поппінз, замах-нувшися на пташа пара-солькою.
Голуб'я, стра-шенно ображене, знов пурхнуло до Пташиної Матінки і, щоб відплатити Мері Поппінз, застромило троянду за стрічку Матусиного капелюшка.
- У пирозі тебе спекти - там твоє справжнє місце! - дуже сердито гукнула до нього Мері Поппінз. Тоді обернулася до  Джейн і Майкла:
- Час іти! - сказала вона їм, востаннє кинувши на голуб'я просто-таки нищівний погляд. Одначе пташа тільки засміялося, стріпнуло хвостиком і відвернулося.
- Бувайте здорові, - сказав Майкл Пташиній Матінці.
- Годуйте пташок! - відповіла вона всміхаючись.
- До побачення! - сказала Джейн.
- Два пенси торбинка! - відгукнулася Пташина Матінка і помахала їй рукою.
І діти, обабіч Мері Поппінз пішли від собору Святого Павла.
- А як усі підуть собі, так, як оце ми, - що тоді буває? - спитав Майкл у Джейн.
Він пречудово знав, що тоді буває. Проте він любив питати Джейн, бо то вона вигадала їм цю казку.
І Джейн, укотре вже, йому розпові-дала, а коли щось пропускала, він підказував.
- Увечері, коли всі лягають спати... - починає Джейн.
- І засвітяться зірки, - додає Майкл.
- Так, але навіть коли не зоряно... всі пташки злітають з вершечка собору Святого Павла і пильно оглядають майдан перед ним - просто, аби побачити, чи не лишилося ніде крихот, щоб на ранок він стояв чистісінький. А як зроблять цю роботу...
- Ти забула купання!
- Авжеж, вони купаються і чепурять дзьобами своє пір'ячко. А як причепуря-ться, то облетять тричі круг голови Пташи-ної Матінки - і тоді вже лагодяться спати.
- Вмощуються у неї на плечах?
- На плечах. І на капелюшку.
- І в кошику з торбинками?
- І в кошику, й на кошику. А декотрі то й на колінах. Тоді вона кожного по черзі гладить по голівці й каже, щоб був чемним голуб'ятком...
- По-пташиному каже?
- По-пташиному. І коли їм уже геть дрімотно й зовсім не хочеться літати, Пташина Матінка розтягає на всю широчінь свою рясну сукню, як ото квочка розпростує крила, і пташки всі тільки шух-шух-шух - підлазять під ті "крила", і коли вже найостанніше підлізе, вона трохи присідає й стиха сокотить, як квочка уві сні, і пташки засинають і сплять аж до ранку.
Майкл зітхає, щасливий. Він любить цю казку й слухав би її без краю.
- І це ж усе правда? - насамкінець питає він.
- Ні! - каже Мері Поппінз. Вона завжди каже: "Ні".
- Все правда! - потверджує Джейн, а вона краще знає.

З англійської переклала
Євгенія Горева

Закінчення. Поч у ч. 9.
Мати М.В.Остроградського, Ірина Андріївна, була внучкою Василя і Марії Апостолів.
Далі (десь у 10-х роках XVIII століття) в житті Устима стався різкий перелом. Як повідомляє В. Модзалевський, він прийняв чернецтво з ім'ям Іларіона і збудував Мотронинський манастир, у якому був схимонахом і там же похований.
На перший погляд, повідомлення про те, що Устим збудував Мотронинський манастир, здається непевним. За переказами, Мотронинський манастир існував ще в часи Київської Руси, до татаро-монгольської навали, освячував його нібито Переяславський єпископ Павло. Принаймні, друковані відомості свідчать, що Мотронинський скит, розташований у Холодному Яру поблизу Чигирина, вже існував у XVI столітті і у 1568 році йому було надано благословення Київського митрополита Йони III Протасовича. 1620 року за універсалом Петра Конашевича Сагайдачного за скитом затверджено землі і побудовано церкву, 1671 року грамотою гетьмана Дорошенка йому обіцяно грошову підтримку. Але в 1678 році під час Чигиринської битви манастир було дуже зруйновано. Проте вже 1685 року декотрі приміщення і одну церкву було відбудовано, і життя в манастирі відновилося. Згадаймо також, що в 1768 році Мотронинський манастир стає центром повстання проти польської шляхти на Україні, відомого під назвою Коліївщина. Одним з керівників повстання був Максим Залізняк, колишній запорозький козак, а згодом - послушник Мотронинського манастиря.
Нагадаємо також, що Мотронинський манастир розташований на землях Правобережної України, а за угодою 1686 року (Вічний мир) Правобережна Україна опинилась у складі Речі Посполитої. Рахуючись із великим впливом манастиря на місцеве населення, польський уряд змушений був надати йому ряд привілеїв і підтвердити за ним право на володіння земельними угіддями. Але утиски та потаємні інтриґи проти манастиря ніколи не припинялися.
Звернімось тепер до архіву обителі, щоб простежити подальшу долю Устима. Згадку про монаха Іларіона знаходимо в записах під 1717 роком, коли ченці вирішили відправити саме його з письмовим проханням до Переяславського єпископа Кирила Шумлянського поклопотати перед новим Чигиринським старостою Яблоновським про підтвердження прав манастиря. Річ у тім, що Мотронинський манастир, як православний, належав до Переяс-лавської єпархії, і Шумлянські протеґували йому. Але розміщений він на території Чигиринського староства, яке в цей час було під польсько-шляхетським володінням. Треба було узаконити перед новими володарями його права.
Для нас цей запис має особливе значення, оскільки посланий був "монах Іларіон, який потім у схимі був названий Ігнатієм". Як свідчать документи, схимонах Ігнатій діяв у манастирі аж до 1753 року. Відомості про манастир цього періоду (перша половина XVIII ст.) надто скупі, але майже всі якимось чином стосуються Ігнатія. Він мав великий вплив на ченців, вирізнявся розумом і чесністю. В документах манастиря Ігна-тія неодмінно називають Відновлю-вачем манастиря, Начальником його або Будівничим, Начальником чесним.
В 1719 році схимонах Ігнатій виряджає двох ченців-законників манастиря Опанаса і Филимона до гетьмана Івана Скоропадського з проханням грошової допомоги манастирю з військової казни. При цьому було пред-ставлено грамоти Петра Сагайдачного і Петра Дорошенка.
1729 року сталося таємниче пограбування манастиря. Зникли не коштовності, а важливі документи, стародавні акти, деякі реліквії, що мали вагоме значення для самоствердження манастиря. То, ймовірно, була одна з провокацій місцевої влади. І ось у 1746 році схимонах Ігнатій разом із двома іншими ченцями і багатолітнім жителем містечка Жаботина Юрком складають спеціяльний документ. Цей документ свідчить, що в 1685 році всі вони були присутні при освяченні відбудованої після турецького руйнування манастир-ської церкви. Ієромонах Пафнутій, який був ігуменом манастиря до руйнування, "чесний старець літ чималих, прикра-шений сивиною", оголосив тоді перед усіма присутніми під присягою, що читав ориґінали документів про стародавнє, домонгольське походження манастиря. За його свідченням, манастир закладав сам Переяславський єпископ Павло. Про це був і напис на камені, що зник після турецького руйнування, і особливе облачення ігуменів ("мантія з істочни-ками") було теж даровано самим Пав-лом. Цей документ, який дістав назву "Сказка 10 схимонаха Ігнатія", мав замінити собою зниклі ориґінали.
Існувала леґенда, яка передавалась усно і в записах на келійних книгах багатолітніх старців, про важливий урок і незвичайне повчання для начальників і підлеглих, яке залишив після себе Ігнатій:
Кажуть, ніби він жив у печері, хоча й керував манастирем. Ходив до церкви неухильно. Чередний (черговий?) монах не мав права без його благословення починати богослужіння. Трапилось так, а можливо й частенько бувало, що Ігнатій до заутрені спізнився. Братія почала нарікати і примусила чередного монаха почати службу без Ігнатія. Коли той, що служив, вимовив: "Благословен Господь", - у цей момент до церкви увійшов Ігнатій і квапливо сказав: "Господь благословен, але ти не благословен Бо-гом, бо знехтував благословення Божиє і отчиє". Читець і братія намагалися про-довжити службу, але "пікали, мурмотіли, бурмотіли і нічого не сказали". Всі вжах-нулися своєї німоти. Тоді Ігнатій, увзявши хрест, підійшов до того, хто служив, і той упав перед Ігнатієм долілиць, благаючи прощення. Ігнатій дорікнув усім за неслухняність, підняв його з колін, допу-стив до хреста і дозволив почати знову з Божим благословенням. І одразу ж чисто й голосно монах виголосив моли-тву і діяв, як завжди. Братія була вкрай здивована цією незвичайною подією, прославила Господа, а Ігнатія особливо вшанувала. Однак Ігнатій наказав забути це навіки, а себе "покарав виснажливим каяттям у темній та тісній печері" .
Ігнатій до кінця своїх днів не зрадив пам'яті молодих літ, прагнув відновити і зміцнити зв'язки манастиря з Січчю, шукав опори і підтримки в запорозьких козаків. Серед реліквій манастиря була мідна чаша з написом: "Чаша сія зроблена в Січі Запорозькій отаманом кошовим Іоакимом від усіх запорозьких козаків в манастир Троїцький Мотро-нинський на прохання старця схимонаха Ігнатія 1751 року червня 19 дня".
В останні роки життя Ігнатій двічі був правителем манастиря: у 1746-1749 роках, коли був увільнений від посади ієромонах Мелетій, "який братію бив і лаяв", і в 1751-1753 роках. Цього разу Ігнатія усунув з посади князь Яблоновський "особисто під час об'їзду маєтків". Дуже небажаний був князю цей монах-самітник.
Отже, активна діяльність проти польського засилля, що згодом набрала значних маштабів і стала складовою частиною антифевдального руху - Коліївщини (який виник саме в Холодному Яру), бере початок ще від часів відродження Мотронинського манастиря і безпосередньо пов'язана з особою схимонаха Ігнатія.[...]
Остроградські досягали високих посад також завдяки своїй освіченості. Вони мали родинні зв'язки з представниками козацької старшини, головним чином тих родин, що були носіями певних культурних традицій: Апостоли, Журавські, Кулябки, Лизогуби, Лисенки, Ломиковські, Тарновські, Родзянки та ін. 1733 року Данило Апостол, рекомендуючи Федора Остроградського в полкові обозні, назвав його "свояком". Дійсно, дочка Федора Матвійовича, Уляна, як дружина Степа-на Григоровича Кулябки, була спорідне-на з Апостолами двічі. Степан Кулябка був небожем Сильвестра Кулябки, ректора Київо-Могилянської академії (1740-1745 роки) та Івана Кулябки - авто-ра ориґінального проєкту про навчання козацьких дітей грамоті та "військовим екзерциціям" (1758 рік) (обидва вони були онуками Данила Апостола). Дід Степана Кулябки - Василь Якович Жураховський - був членом Першої Малоросійської колеґії. Онук Федора Остроградського, Іван Васильович, був одружений з правнукою Данила Апостола - Оленою Петрівною Ломиковською. Небіж Ломиковської, Василь Якович, склав "Словник малоросійської давнини" (1808 рік) та мав інші твори. Син Федора, Василь, навчався у Київо-Могилянській академії, а його внук Іван (син Уляни) - здобув освіту за кордоном.
Онука Федора Остроградського - Параска Андріївна - була дружиною Степана Яковича Тарновського. Їхній син, Григорій Степанович Тарнавський, заснував у своєму маєтку в Качанівці бібліотеку і картинну галерею. В нього гостювали Микола Гоголь, Тарас Шев-ченко, Михайло Глинка, Семен Гулак-Артемовський, Лев Жемчужников та інших знаних людей. Нагадаємо принагідно, що Павло Федорович Остроград-ський через шлюб поріднився з князем Олександром Андрійовичем Безбородь-ком, на кошти якого було відкрито Ніжинську гімназію, де, як відомо, навчались Гоголь, Гребінка.
Олена Пчілка в нарисі "Микола Лисенко. Спогади і думки" згадує, що бабуся композитора Марія Василівна Булюбаш доводилася сестрою "славетному полтавцю математику Остроградському". Вона була дружиною Миколи Петровича Булюбаша - діда по матері Миколи Віталійовича Лисенка. В їх будинку в селі Гриньках виховувався майбутній композитор. Гриньки розташо-вані неподалік від Устимівки (Кремен-чуцького повіту), звідки походила мати нашого видатного вченого. Марія Васи-лівна кохалася в українських піснях і часто зимовими вечорами запрошувала своїх дівчат-покоївок співати. "Можливо, що через ті хори українська пісня най-перше влилася чулою і дужою хвилею в серце малого Миколи", - зазначає Олена Пчілка.
З оточення Сахно-Устимовичів го-диться згадати хоча б Андрія Федорови-ча Лук'яновича - доброго знайомого Іва-на Котляревського і Тараса Шевченка. Лук'янович був сватом дядькові Михайла Васильовича - Прокопу Андрійовичу (тому самому, що свого часу змусив Михайла опановувати науку, а не військову справу).
В селі Устимівка Кременчуцького повіту був також маєток Диздаревих, з яки-ми родичалися і Остроградські, і Сахно-Устимовичі (скажімо, молодший брат Ми-хайла Васильовича, Андрій, був у шлюбі з Марією Павлівною Диздаревою). Дизда-реви походили від Мустафи, колишнього диздаря - коменданта турецького міста Очакова, який прийняв православну віру (отримавши нове ім'я - Парфентій), всту-пив у Запорізьке військо і дослужився до чину обозного Полтавського полку (1660 рік). Пилип Павлович Диздарев (брат Марії Павлівни), 1797 року народження, закінчив С.-Петербурзьку медико-хірургічну академію, працював лікарем спочатку в Одесі, а потім - на Полтавщині військовим лікарем. Під час епідемії холери у 1831-32 роках в Полтаві та Полтавському повіті, а у 1833 році - у м. Старому Санжарові "для лікування стра-жденних діяв усюди не тільки порадами та приписами лікувальних засобів, але і власними зусиллями допомагав рятувати життя". Згодом його було обрано депута-том дворянства Кременчуцького повіту. Син його (тобто племінник Михайла Ва-сильовича), Олександер Пилипович, був протягом 1884-94 років Кременчуцьким міським головою, попечителем Кременчуцького реального училища, почесним мировим суддею.
От з якого коріння виростала могутня постать нашого славетного математика. "Минуле не лишається мертвим вантажем, - писав поет Райнер-Марія Рільке, - а дивом вертається до нас, глибоко відбиваючись у душі". Сучасники зазна-чали, що М.Остроградський мав у своїй вдачі багато рис, які засвідчували його козацьке походження: завзяття, силу пристрасти, гордість, незалежність. Його часто порівнювали з Тарасом Бульбою.
Отже, пошанування М. Остроградським свого походження було не випад-ковим. Сімейні традиції, мабуть, і були визначальними у формуванні його національної свідомости та демократизму поглядів, обумовили його знайомство і дружбу з багатьма представника-ми передової української інтеліґенції того часу: Т.Шевченком, С.Гулаком-Артемовським, М.Лисенком, М.Максимовичем, А.Мокрицьким тощо.
Варто також зазначити, що рід Остроградських і у XIX - початку XX століття дав ряд відомих культурних і державних діячів: Олександер Остроградський (1853 - 1907) - педагог, Орест Остроградський (нар. 1868 - ?) - професор фінансового права в Дерптському університеті; Михайло Остроградський (нар. 1857 р. - ?) - російський віце-міністер торгу і промисловости, Василь Остроградський - член III Державної Думи та ін.
Закінчуючи свою розповідь, хочу з вдячністю згадати Олену Михайлівну Апанович, знайомство і бесіди з якою значною мірою допомогли мені відтворити згадані в цьому нарисі історичні події.
Скорочено

Витончений поет, композитор, музикант, в'язень сумління у 60-80 роки (три арешти, 16 років неволі) правозахисник, колишній народний депутат Верховної Ради України, але сьогодні чомусь передусім привертає увагу те, що Микола Горбаль - один з досить небагатьох українців, який має в собі силу і бажання нас "збирати" (кажучи словом самого Миколи в стосунку до свого брата унікального мистця Богдана Горбаля). Ось і щойно вийшла книжка "Один із шістдесяти. Спогади на тлі ювілейного року" ("АртЕк", 2001), де Горбаль з притаманними йому евристичністю, природністю та артистизмом пропонує поглянути на наше спільне перебування - під рідним-таки небом - ніби через окуляр відеокамери, якою ми знімаємо фільм про себе, а отже містимося водночас і поза собою, що створює найширший простір для синтези минулого й сучасности та проєктування в майбутнє, а головне - дозволяє дещо об'єктивувати самих себе як персонажів новітньої національної історії. Книжка Миколи Горбаля - це властиво його особистий, вельми багатий досвід впорядкування хаосу, звісно, з Божою поміччю. Таке впорядкування означає в сутності неухильне втримування вогню віри й повсякчасне опанування свободи. Досвід у Горбаля - суворий, але в ньому таки сяє десь в глибині перемога. Можливо тому, що це - спроби християнського життя на тому рівні глибокої традиції, коли воно стає досконало реальним.
Хлопчик, що самотужки заніс у млин важкий мішок з зерном - але не без Божої допомоги - щоб змолоти борошно на хліб для всієї родини - це образ, який промовляє, що воістину Творець зробив найважливіші та найскладніші речі ясними й приступними.
Тимчасом автор робить нас свідками ще одного парадоксу: з усього видно, його найперший клопіт - не вигадати якийсь суперстиль, але нагальна потреба сказати про украй суттєві для нього речі, котрі, в силу їх гострої правдивости, треба ще мати й Миколину відвагу - сказати. Міжтим, як наслідок, маємо наче сам собою зроджений, адекватний до мови сучасности твір, де присутнє вироблене глибокою культурою почуття міри, творча свобода, розкутість, попри те що автор не вдається до якоїсь надуманої інтриги чи емоційних крайнощів, аби здобути увагу читача.
Драматизм і напруга твору завдається самим життям, тяжкою українською історією, і зокрема - Лемківщини (родина Горбалів пережила жахи депортації), динамікою внутрішнього світу автора. Книга буквально занурює тебе в атмосферу багатоликого спілкування, вир життєво-суспільних проблем, де чи не найпосутніша - проблема твоєї власної самосвідомости й визначености в протистоянні добра і зла. Навіть тоді, коли автор вміщує на сторінки книги свої заяви до влади, то й тоді читач не почувається обтяженим, бо він стає спільником автора у потребах впорядкування буття. Своєю книгою Микола Горбаль якимось непомітним робом стягує в цілісність доволі пошматований український світ. Читачеві легко з автором - делікатним, вибачливим, веселим, але притім - чутливо й невідступно правдивим.

Часом здається, що Микола Горбаль не знає самотности, бо належить не собі, а іншим. Але це ще один його парадокс, бо якраз багатство особистости автора засвічує книгу найпривабливішими барвами.
Хто ще з такою невсипущістю шукає "золоті піщинки" в житті - посеред марноти марнот, посеред нинішнього "політичного цинізму" та "витіснення нашого романтизму"?.. Притім Миколі Горбалю майже вдається створювати зустрічний потік проти сил, які намагаються нас змести, знівелювати. В кожному разі він не полишає своїх спроб впорядкування хаосу, хоч як того всюди багато. Та щоб відчути весь глибокий чар такого важкого, але вельми захоплюючого заняття, потрібно цю книгу читати.
 

ДЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ
Фраґмент книги "Один із шістдесяти"
Микола ГОРБАЛЬ
Для мене цей день виповнюється якимось змішаним відчуттям. Вплітається невиразний смуток з далекого дитинства, і не можу збагнути, яке це має відношення до сьогоднішніх врочистостей. Може, через причетність до творення свята? Може, усі, хто знає, як родяться святкові дні, відчуває щось подібне?...
Чотири роки. Вже минуло чотири роки, коли голова Парляменту О.Мороз проголосив: "Конституція є! (Вигуки. Оплески. Гамір). А тепер ставлю на голосування проєкт закону про визнання 28 червня святковим". (Вигуки. Оплески. Гамір). Я уже котрий раз у ту ніч натиснув на ґудзик - "ЗА". На цей раз "ЗА" - за свято.
Потім прийшов розгублений Президент із привітаннями. Хтось крикнув: "Ану, усі надвір до фотографії!". А ми зморені і невиспані. Ранок був сонячним. Подумалось: засипали, нехай мелеться.
"Засипали", "мелеться"? Он звідкіль цей присмак далекого смутку. Ніч у млині. Безсонна, з гуркотом і гармидером, як і тут.
Тоді ранок також був сонячним. Я вийшов за млин. Бризки від водяного колеса світилися діямантами. Роса теж блищала коштовностями. Це, здається, був вересень, а чи жовтень. Пора, коли у млинах завізно. Ноги дрібно трусяться, десь аж у стегнах. На цей раз не від холодної роси - тільки-но виніс по рипучих дерев'яних сходах до "коша" свій міх зі збіжжям. Богу дякувати засипав, нехай мелеться. Аж не віриться: коли мельник поставив на вагу - центнер і 12 кг. "Ого, більше керцє", - сказав Федь. Мельника звали Федором, але усі тут звертались до нього "Федю", як старші, так і підлітки. Мені тоді і в голову не приходило, що Федь може мати ще й прізвище. Може, хтось із місцевих поповецьких і знав, "як він сі пише", але для мене він був - мельник Федь. Виглядало, що це поняття було для мене не менш статичним, ніж, припустімо, сонце, день, чи ще там щось. Вік Федя для мене був невизначеним. Та, власне, так і питання не стоя-ло - він здавався вічним, як і цей млин. Це було для мене щось поза часом, що існує завжди.
- Федю, не - "більше корцє", а корец і дванадцять кіля, - поправив я його.
Я мав підстави сумніватися, що мельник добре розуміється на шкалі ваги. У млині в Попівцях я уже третю добу. (Село Попівці десь за 12 км від нашого села Летяче. Це найближчий в околиці млин з "вальцями", здатний "петлювати", тобто молоти на білу муку, що залишився після війни).
Вчора Микола із Шутроминець (ми з ним разом ходимо до Дорогичівки до восьмого класу) каже мені: "Ану, піди спитай Федє, котра година". (Федь має кишеньковий годинник на ланцюжку. Час від часу поважно дістає його зі спеціяльної кишеньки в штанах, натискає на ґудзичок, кришечка відскакує, він уважно дивиться і каже: "О-го!").
- Ну, піди спитай у Федє, котра година, - наполягає Микола.
- Та на якого пса тобі та година, однаково скорше, як за добу, засипати не будеш.
- Піди спитай і ввидиш, що Федь на дзиґарку не розумієси.
- Та як не розумієси?
- Ну, йди спитай та й ввидиш. - Іду.
- Федю, скажіть, будь ласка, котра зара година?
Федь поважно дістає свого дзиґарка з кишеньки, натискає на ґудзичок, кришечка відскакує, дивиться і каже: "А най ті шляк трафит, дивиси котра вже. А я си гадав, що ще не так пізно", - і показує мені циферблат. Микола регоче, аж ногами дригає. А потім притягає мене за рукав до себе і шепче: "А що я ти казав, що він тобі не скаже, котра година. Він си не розуміє на дзиґарку". Тому нині я мав усі підстави уточнити, що не "більше корцє", а корец і дванадцять кіля. (Щоб потім не було непорозуміння з мукою і грисом - це був наш колгоспний річний заробіток). Самому не вірилося, що такий тягар зміг винести по сходах. Лантух пшениці десь лиш на голову був нижчим від мене. Пригадую, коли підійшла моя черга, хтось спитав: "А ти що, сам будеш його тягнути, чи з кимос си домовив?". Певно, треба було й справді з кимось домовитись, але що уже тепер... Якийсь чоловік з жінкою із зичливим "Боже помагай" завдали мені міх на плечі. Ноги у колінах підігнулися, але я поніс. І виніс! Потім у школі я мав чим хвалитися хлопцям. Уточню, що я був у класі чи не найменший і тому на чиєсь недовірливе - "бре...!" посилався: "можеш спитатисі у Миколи Садовського". [...]
У мене нікудишня пам'ять на дати, цифри, а це ось - запам'яталось. Коли й зараз, бува, виникає питання - "а що найвагомішого зробив у цьому житті?", перебираючи у пам'яті, найвиразніше, серед іншого, бачиться мені отой лантух пшениці, винесений по сходах до "ко-ша". Тріюмф! (несподіваний, що вдався сам собою, до якого, начебто, й не готувався. А, можливо, не обійшлося тут без отого зичливого "Боже помагай"?..).
Може, голосно сказано - "тріюмф". Але якщо згадати, що у тому мішку була надія нашої родини... - що не помремо, що перезимуємо... Ощадно, але виживемо. Що весною у нашому кошику на Великдень буде паска і вона буде білою, як сонце, з петльованої муки. Матуся обов'язково прибереже її для цього.
(На рівні підсвідомости ця подія зараз чомусь стоїть у мене поруч з прийняттям Конституції, - бувають же такі химери підсвідомости. Ждана століттями - прийнята за добу. Ніби аж несподівано. Тріюмф! Думаю, не обійшлося й тут без "Боже помагай").
Коли було "завізно", а таке переважно бувало восени, як у колгоспах видавали зароблені грами на трудодні, у млині доводилося сидіти по кілька діб, пильнуючи чергу. Кожен намагався якнайскоріше змолоти свій довгожданий заробок. Млин не зупинявся. Федь раптом ставав найповажнішою людиною в околиці. Він міг волюнтаристським методом порушити чергу, сказавши, що зараз буде засипати "сей-во чоловік", який тількино привіз до млина. Тут здіймався страшний рейвах, як у парляменті при голосуванні бюджету. Але у Федя були свої залізні арґументи щодо всякого роду привілеїв і пільг. Він насуплювався, вдаючи із себе злого (саме "вдаючи", бо "сей чоловік" за своєю "кон-ституцією" не міг бути злим), тупав ногою і кричав: "Ціхо!". Усі замовкали, і він викладав свої арґументи, чому сей, чи той чоловік "має засипати зара", бо у нього "завтра, позавтру весілє, чи похорон, а чи хлопець йде до войска". Ніхто не наважувався перечити, хоч кожен усвідомлював, що у цей спосіб його черга відсувається ще на 4-5 годин. А пільговиків, виявляється, не так уже й мало. Ось я, коли привіз до млина, то за підрахунками мав змолоти через 16 годин, а от сиджу вже третю добу. У парляменті завжди дотримувався точки зору, що всякі пільги треба скасувати (усі мають жити у рівних умовах), але чим полегшити тягар людям на час, поки "збіжжя і млинів" стане вдосталь?..
Федь після кожного такого виступу на користь пільги, коли всім заціпило (бо що тут заперечиш, коли "в сего чоловіка", що має засипати поза чергою, "позавтру похорон"), і наставала тиша (лиш млин надсадно гуркотів), поважно діставав свого годинника, натискав на ґудзичок, відскакувала кришечка, він уважно розглядав циферблат, а потім показував його розпашілим від крику жінкам: "Дивітсє, котра вже, а ви якогос дідька кричите! ". Розвертався і йшов оглядати "вальца". [...]
Була у млині й невеличка, прокурена і з запахом тюльки кімнатка, така собі опочивальня на 3 метри квадратних, зі столом посередині і трьома лавками попід стіни. Тут збирались перекусити, побалакати, довідатись про спільних знайомих із сусідніх сіл. Оповідали пригоди та різні байки. Не пригадую, щоб тоді хтось говорив про політику, як оце зараз - було не прийнято.
- То се, синку, твоє сі зара меле? - запитала у мене якась молодиця.
- Ага.
- Ну, то найсі петлює з Божов поміччю на колачі.
- Дєкую.
- А кілько-с чекав?
- Вже третю добу.
- А звідки ти ?
- З Летячого.
- То ти й додому дес за цей чєс не ходив?
- Нє-а.
- А ти хоч маєш що їсти?
- Маю трохи сливок і кілька грушок.
- То ходи суда та й поїж зі мнов тюльки з хлібом.
- Дєкую, не хочу.
- Та ходи, не встидайси.
Людська доброзичливість створює відчуття свята. Таке запам'ятовується. А потім, очевидно, цей спомин рефлексує на сутність будь-якої іншої врочистости, накладаючи свій відбиток.
Федь залишається у пам'яті уособленням народної простоти і людської гідности, що існує поза часом, є категорією вічною. Чи може така постать мати якісь недоліки? Очевидно, що може. Він лиш один з нас. Пригадую, день перед тим, як я мав засипати своє  збіжжя,   був  свідком  випадку,   що  дало  мені підстави запідозрити Федя у хабарництві.  Підходить   надвечір   до   нього   якийсь   чоловік   (потім з'ясується, що то бригадир тракторної бригади чи то з Садок, чи з Кошиловець - забув) і каже:
- Федю, тра до завтру змолоти три мішки пшениці.
- Не можу! Не видиш, що завізно?
- Федю, тра! - і пхає йому у кишеню пляшку, - а може тобі веснов буде тра город зорати?... Ото тих три мішки в кутку, - тикнув у той бік пальцем. Засиплеш сам, бо мушу йти, - підсунув рукав, подивився на годинника, - о, вже шеста, тра йти. (О, такі ділові розуміються і на часі, і на інших життєвих вартостях).
- Федю, та що це таке! - втрутився я,- та має бути якийсь порядок!
- Ціхо! - тупнув ногою Федь.
- Ти дивисі, шмаркач. Ще й він буде ту роспоряджєтисі, - добавив бригадир, розвернувся і пішов. (Один з перших правозахисних моїх поривів явно не вдався. Залишився осад приниження бригадировим барством).
Пленарні засідання у Верховній Раді, як правило, закінчуються о шостій годині вечора. Якщо якийсь закон не встигли прийняти, а у ньому є нагальна потреба, то, за реґляментом, треба проголосувати більшістю (226 голосів) про продовження засідання на дві години. 27 червня 1996 року біля 18 години вже було більш ніж очевидно, що цей найважливіший Закон держави не встигнемо прийняти - проголосовано менше половини статей. Відкладати нікуди - сьогоднішним днем закінчується термін Конституційної Угоди. Поставили на голосування продовжити засідання. Рішення прийнято. Верховна Рада гула, як млин.
Мій сусід по місцю у сесійній залі поважно піднявся, підсунув рукав, подивився на свого золотого годинника:
- Вісімнадцята... Піду відпочивати. З цього роя не буде ні... (мав, мабуть, на увазі - меду). Сказано - до 18, то до 18.
(О, ці розуміються і на часі, і на інших життєвих вартостях).
Хотілося сказати: "Та що це таке?! Існує ж якийсь порядок! Врешті - почуття відповідальности! " Не сказав. Чи то страх отримати облизня - "хто ти такий, щоб мені вказувати? ", чи відчуття нижчевартости, але щось стримало. Так, ніби'м колись уже отримав щеплення від такого пориву правдоборства.
(О, ці розуміються і на часі, і на інших життєвих вартостях. Цей уже був і в президентах держави, а зараз знову парляментарій. В інші часи також був у перших лавах владних структур. Зрештою, хто я такий, щоб йому зауваження робити!). Екс-перший склав у шкіряну папку свої папери і поважно, з виглядом виконаного обов'язку, вийшов.
Верховна Рада гула, як млин. Потім ще кілька разів голосували про про-довження засідання - і так, аж поки не наступив ранок другого дня. Дня, що тількино узаконений святковим. У зал заходили депутати, котрі цю "конституційну ніч" провели деінде, щоб чинно зайняти своє робоче місце, і не відаючи, що роботи сьогодні не буде - СВЯТО. (Вигуки. Оплески. Гамір). Потім хтось вигукнув: "Ану усі на двір до фо-тографії!". Юрба висипалася як з вулика на широкі сходи перед парляментом. Був сонячний, теплий ранок. Мій сусід по сесійній залі виголений, свіжий і пахучий стояв уже в першому ряду. Закла-цали фотоапарати.
За турнікетом са-мотньо стояла якась жінка з нашвидкоруч ви-готовленим плякатом "Україно, вітаю Тебе з Конституцією!" (Оче-видно, зранку почула з радіо цю новину). Що її привело сюди?... (Увага журналістів була прику-та до інших). Вона до болю нагадувала ту, що колись частувала мене тюлькою з хлібом. "Най сі меле з Божов поміччю...". Виступили сльози.

сон понад берегом був
напував молоком передсвітнім
усякі невинні істоти
воду в ставу очерет
жабок зелених
село
на березі ночі

його було солодко пити
з ріки прибуття

сон був наче вишня
всевишня
мов хмара над світом
що синя і чорна
і біла й бузкова буває

вмістилище форм невичерпних
фіялкове сяйво
із меж потойбіччя
привіллям годує
людей і невинні істоти

сон над селом
над дніпром світлограєм
щоразу наснажує молоком білосвітнім
живих беззахисно присутніх
на березі ночі

пасемця фіялково-білі на травах
уранці ножі осоки розрізають
метелики в'яжуть колиски нові

мов прядка крилата
тріпоче зависла
над світом

хай трави й істоти згадають
що вкупі пили молоко майбуттєве
на березі ночі

присутнє  приявне
хитає ці квіти
розвиднені вісті
молочно - летючі
й тебе викликає
тривати привільно

у вихрах мутантного валу
сон  волелюбно
окремо
тебе віднаходить на березі тихім
як мати дитину

себе не забудете трави
і люди дніпрового сплеску
у небі тривання

сон провідник
наче хмара
що синя і сіра
й червоно-рожева буває
з якої сотають істоти
свою першояву
привітну

о сон ти істотам
і людям прибулим
ознаки вділяєш натхненні
мечем видноти сарану катастроф
розганяєш
ти сторож істот
беззахисно живих серед ночі

нехай молоко передсвітнє
над житлами в'ється
щоб вранці зраділи пророки
міцному як грім наставанню

невинні істоти і люди
себе і усіх упізнали
в безкрайньому світлі
у травах

Раїса ЛИША
Вересень 2001

Нова виставка живопису Ніни Денисової (ім'я якої серед небагатьох сучасних українських художників включене до словника кращих мистців світу, що його видано у Німеччині), має знакову, як для сьогоднішнього часу, назву - "Уява". В ній чути очікування чогось досі небутого. Представлені твори - в суті - нове, в чомусь несподіване сприйняття часу, частка шляху, на якому відбувається визволення із безвісти досі не існуючого тут - в кольорове життя. Невипадково, мабуть, Ніна пригадала сказане Ван-Гогом, що ось я пройшов свою частину шляху, аби іншим потім було легше.
Напевне, людям іншого й не дано, як уявлювати досі неявлене. Й воно, надиво, несподівано охоче відгукуєть-ся, спостерігши з-за невидимої межі, де неуявлене нами пробуває собі, поза нашою досяжністю, - наші пори-ви хоч краєчок невидимого прирости-ти у видиме об'явлення світу. Те, що з любов'ю уявляємо, приходить нам як співтворчість - з безмежжя.
"Лишень треба бути вільним при цьому, чистим" - для когось ці слова Ніни Денисової - прості, для інших - цілковито незрозуміла шифрограма. "Для чогось же вони існують", - це вже про кольори, з подивом і радістю від очевидної близькости кольорової таємниці реальности.

Р. Л.

Вл. інф.

Друкуйте живі свідчення
"Наша Віра" висвітлює чимало актуальних питань релігійного, культурного і політичного життя. Зрозуміло, що газета не може оминути й нашу тяжку історію, зокрема часи штучних голодоморів, починаючи з 1917 року. Наші теперішні скиглії-перевертні, смерди, хоч і побиваються за минулим "раєм", та якби він повернувся (не дай Боже), то першими б і чухали свою потилицю.
Мені довелося пережити всі тяготи того часу: висилку до Сибіру, голодомори 30-х і 40-х років, війну, післявоєнну, так звану, відбудову...
Гадаю, що було б доцільно на шпальтах газети вміщувати живі свідчення тих, хто терпів у ті роки, адже голод 32-33 років був лише піком всього голодного часу 30-х, а голод 46-47-х років був вершиною голоду 40-х років.

Дмитро Перекопський
с. Сахнівка на Харківщині
 

Книга Анни Фіґус-Ралько "Українська Канада", яка щойно вийшла в київському науково-видавничому центрі "Наша культура і наука", це змістом - цікаві спогади, що охоплюють, з розповідями мами авторки, понад століття, а формою - публікації, здебільшого в газеті "Український голос", а також промови й листи. Кожен розділ упорядник книги професор Микола Тимошик доречно доповнив довідковим матеріялом, частіше з "Енциклопедії Українознавства". А все це разом - надійне джерело інформації про багато сторінок українського життя в Канаді.
Ось, наприклад, деталі побуту переселенців у далекому 1896 році:
"Я, було, питаю своєї мами: чому вони всі плачуть, а моя мама погладить мене по голові та й каже: "Дитинко, ти не знаєш, яку ми там природну красу лишили, а тут самі ліси, каміння, мочарі та комарі"...
Приходить літо. Батька далі немає - десь в роботі. Писати ніхто не писав, бо одно що не було пошти,та й мало хто вмів писати. Надходить свято Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня, як тоді звали Першу Матір Божу. Перед святом мама згадує, що це храмове свято у Гермаківці, що там люди празники справляють, а тут і церкви немає, тільки одна іконка, що її привезли з Краю. Скликає мама сусідів і справляє празник. Помолилися, пообідали, про рідне село згадали та й поплакали.
Тут варто підкреслити, що в той час не було годинників, не було радіо, не було календарів, дуже мало людей були письмені. Але вони знали, що то за день, тиждень, місяць, рік чи яке свято, коли піст, коли Різдво, Великдень, Зелені свята[...] Вони знали всі молитви та всі церковні відправи напам'ять".
А через півкниги - з виступу Генеральної секретарки Союзу Української Молоді Канади Анни Фіґус на з"їзді Союзу Українців Самостійників Канади у Гамільтоні 8 жовтня 1950 року:
"Великий італійський мислитель і політик Мацціні каже, що доля народу залежить від його релігійности; коли релігія в житті народу занепадає, народ занепадає з усіх сторін; коли релігія піднесеться - народ підноситься. Як ворог хоче народ обезсилити і поневолити, він завжди нищить його релігію[...]
Таким чином ми бачимо, що наша активність у церковно-релігійних справах мусить бути найповнішою.
Елементи національного життя повинні просякати нашу працю, всі наші дії, всі наші устремління. Через те ми дбаємо за власну мову, за власну Церкву".
Коли в 1951 - 1972 роках професор Іван Огієнко очолював Українську греко-православну церкву в Канаді як митрополит Іларіон, пані Анна Фіґус-Ралько багато років працювала в Консисторії цієї Церкви:
"Запам'яталася мені одна розмова з владикою, коли ми вели з ним бесіду про доцільність виділення ще однієї кімнати для зберігання книг. Він тоді якось замріяно говорив про зібраний ним безцінний скарб - книгозбірню, про те, що книги, як і люди, мають свої долі. "Я не доживу, напевне, до тієї пори, - мовив стиха. - А вам, переконаний, випаде щастя посилати ці книги у вільну Україну. Збирайте їх, дорога Анно, в одне місце і вірте, такий час наста-не".
В реаль-ність цих ми-трополичих мрій я, чесно кажучи, мало вірила тоді. А тепер часто згадую ті слова і переконуюсь нераз, якими пророчими були вони!
Символічно, що першими такими книгами були примірники Біблії, перекладеної митрополитом Іларіоном і виданої в Англії заходами Британського і Закордонного Біблійного товариства. Сталося це ще 1988 року".
На той час совєтські власті, нарешті, дозволили україномовну Біблію, але ще продовжували забороняти будь-яку нелайливу згадку про професора Івана Огієнка чи митрополита Іларіона.
"Перші 40 примірників я особисто направила на свою рідну Тернопільщину. А вже після 1991 року, коли при "Українському голосі" постав комітет "Допомога Україні", який волею долі мені випало очолити, більш ніж на 15 тисяч адрес було вислано близько ста тисяч книг. То були переважно твори українських письменників, які в радянський час з ідеологічних причин були заборонені, але вільно друкувалися за кордоном. Серед тих книг значна частина була з маркою Іларіонового видавництва "Наша культура".

В.Ш.

Востаннє ліс загомонів -
У небі пісня обірвалась

Десять років тому 10 жовтня загинув священик і поет Ярослав Лесів. Автор тих слів.
 

Загибель літака над Чорним морем - то 78 трагедій. Бо - кожна - людина... Для винуватців загибелі - то страшна трагедія. Компенсації колосальні. Для країни, на яку впала навіть підозра - для кожної людини з почуттям національної гідности - це особиста трагедія. І пекучий сором.
В Ізраїлі - день трауру. Мав би бути і у нас.
"Не робімо з того трагедії", - сказав 10 жовтня на весь світ Президент Л. Кучма.
Оце і є національна трагедія.

До архіву газети

На першу сторінку