Газета "Наша Віра", вepесень 2011 р.

Рiздво Пресвятої Богородиці
прот. Валерiй Копiйка

На зорі новозаповітних часів в юдейському місті Назареті жило подружжя Йоакима і Анни. Йоаким походив з царського роду Давида, а Анна — з коліна Левія, від священичого роду Аарона. Але, незважаючи на шляхетне походження, за свого життя вони вже належали до верстви простих ізраїльтян. В них не було ні маєтків, ні особливих привілеїв. Жили вони скромно і праведно. Працювали, молилися, були щедрими та милосердними. Та була в їх житті одна біда — вони не мали дітей. А в ті часи це вважалося не просто проблемою, а ганебним тавром немилости Божої, майже прокляттям. Наблизилась старість, а Йоаким і Анна, зносячи людську наругу та насмішки, не полишали надії, просили у Бога, щоб дарував їм дитя, звільнив від тягара неплідности. І Бог відгукнувся на їх моління. У подружжя народилася донька. Назвали її Марія. Одне із значень гебрейського імені Маріам — це “надія”. І новонародженій дівчинці Марії судилося стати не тільки надією на спасіння для своїх батьків, а правдивою надією для всього людства. Бог обрав Її тією Дівою, яка за пророцтвом Ісаї непорочно зачне в утробі від Духа Святого і породить Сина, що спасе людський рід від прокляття гріхопадіння і вічної смерти. Коли праотці Адам і Єва були вигнані з раю,Бог не залишив їх. Надія жила у Божій обітниці: «І до змія сказав Господь Бог: «За те, що зробив ти (спокусивши людей), Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. І воно зітре тобі голову...» (Бут. 3/15). Це було благовістя про Спасителя, Який народиться від земної жінки і звільнить людей від муки диявола. Покоління і покоління людей жило цим сподіванням. Серед гріха і неправди завжди були ті, що зберігали чистоту і віру, мали в собі світло, були носіями добра і радости. Це їхні гени, їх дух, їхні жертви і вірність Богові приготували народження Благословенної між жінками, яка стане вдячною відповіддю людства Творцеві на Його любов і вірність Людині. За словом св. Йоана Дамаскина, «день рождества Богородиці є свято всесвітньої радости, тому що Богородицею весь рід людський обновився і печаль праматері Єви преобразилась в радість».
Народження Діви чекали. Чекали не тільки її батьки, а протягом тисячоліть чекали люди, які за всієї, здавалося б, очевидности торжества зла, тління, смерти, розділення, мали мужність діяльно вірити у торжество чистоти і незаплямованости, у красу людини і її гідність в очах Божих. Богородиця стала для людства тією Ліствицею з видіння Якова, яка поєднує земне і небесне, людське і Боже, і тими дверима зачиненими з пророцтва Єзекиїлового (Єз.44/2), якими ввійшов Господь, щоб дати вибавлення людям Своїм.
«Я раба Господня» — скаже Діва Марія ангелу Благовіщення , і підтвердить ці слова такою вірністю, таким смиренням, такою готовністю до жертви, що Бог піднесе Її вище ангелів і довірить Їй стати Матір’ю Сина Свого Улюбленого.
Ми всі споріднені з Нею, вона наша Мати і Мати Бога, в Ній плоть і кров людська, і в Ній же Дух Божий. Коли Вона народилася, Бог радісно промовив до кожного з нас: « І ти достойний Неба, тільки май надію».
«Народження Твоє, Богородице Діво, радість провістило всьому світові, бо з Тебе засяяло Сонце Правди — Христос, Бог наш, що, знищивши прокляття, дав благословення і, уневажнивши смерть, дарував нам життя вічне» (тропар свята).

Прискорити скликання Великого (Всеправославного) Собору i дотримуватися стародавнiх кордонiв помiсних Церков

В ХХ сторіччі відбуваються глибинні зрушення в релігійному світі.
З одного боку, демонструє свою корумповано міць РПЦ МП. З другого боку, історичний православний центр нагадує про канонічний статус Київської митрополії. І той тихий голос Константинополя звучить щоразу переконливіше.
Перелік рішень Собору предстоятелів найдавніших патріярхатів та автокефальної Церкви Кіпру, відомого також як Саміт пентархії, оприлюднений 3 вересня учасниками в спеціяльному комюніке.
У документі повідомляється, що Собор видав особливе послання, що стосується становища християн на Близькому Сході. Крім того, Собор розробив ряд конкретних пропозицій у цій сфері: «Активізувати міжконфесійний діялог з представниками двох інших монотеїстичних релігій, відповідно до постанови Третьої Передсоборної міжправославної наради (1986); представникам православних Церков Близького Сходу, діючи через представництво православних Церков при Европейському Союзі, звернутися до Европейського Союзу з проханням вжити адекватних заходів для вирішення виниклих проблем; забезпечити функціонування лікарні на канонічній території Єрусалимського патріярхату на належній патріярхату землі».
Собор доручив «кожній з Церков у межах своєї юрисдикції забезпечити в новому навчальному році можливість здобуття вищої освіти і проходження аспірантури для віруючих Єрусалимського патріярхату», а також «допомогти Олександрійському патріярхату в боротьбі з інфекційними захворюваннями (зокрема, СНІД ті ВІЛ) в різних країнах Африканського континенту». Учасники Саміту обговорили заходи, яких необхідно вжити для скликання Святого і Великого (Всеправославного) Собору в недалекому майбутньому. «Було з жалем констатовано, — йдеться в комюніке, — що з лютого цього року рух в напрямку скликання Собору припинився, і причиною цього є спосіб прийняття рішень Всеправославною передсоборною нарадою, яка діє лише на підставі одностайних рішень».
Як повідомлялося раніше, Московський патріярхат блокує багато рішень передсоборних нарад, демонструючи тим самим своє ексклюзивне право визначати стратегію розвитку «світового православ’я». У зв’язку з цим було внесено пропозицію Вселенському патріярхату «Зібрати Собор Блаженніших Патріярхів і Предстоятелів автокефальних Церков з метою розгляду зазначеної вище проблеми і пошуку шляхів до прискорення скликання Великого Собору».
«Собор, — йдеться далі в комюніке, — підтримав пропозицію Вселенського Патріярхату про скликання в недалекому майбутньому наради релігійних діячів Середземноморського регіону для прийняття екологічної «Карти Середземномор’я», а також підтримання мирного співіснування різних релігій.
«Через події, які недавно мали місце в Православній Церкві, «Собор наголосив на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій «в тому вигляді, як вони визначені священними канонами та Томосами про заснування цих Церков».
Ці слова експерти сприйняли як натяк на невизнання канонічного статусу УПЦ МП в якості «невід’ємної частини» Московського патріярхату, оскільки в Томосі про автокефалію Православної Церкви в Польщі, виданому в 1924 р., Константинопольський патріярхат констатував, що ніколи законним чином не відмовлявся від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Стосовно ж всієї Московської патріярхії та її канонічних кордонів Константинопольський Собор дотримується Томосу 1589 р., згідно з яким територія нинішньої України не входить до складу Московського патріярхату.
Комюніке підписали предстоятелі чотирьох помісних Церков і поважний представник Антіохійського Патріярха.

Джерело: portal-credo.ru

Споглядання і чин у православному реформаційному русі України
Вiктор КРАВЧЕНКО, м. Кам’янське (Днiпродзержинськ)

Цьогоріч виповнюється 395 років з часу, коли за ініціятивою архимандрита Єлисея Плетенецького, при Київо-Печерській Лаврі був утворений науково-культурний осередок, що став важливою передумовою подальшого духовного піднесення Київа як «другого Єрусалиму».
Пропонуємо матеріял, який доносить атмосферу тодішніх морально-релігійних та релігійно-філософських шукань, які своїми смислами перегукуються з сучасними проблемами становлення свідомости.

Релігійно-реформаційний рух кінця XVI — першої половини XVII ст. став своєрідним знаменом консолідації українських національно-визвольних сил у боротьбі з Польською короною. Водночас він був повноводним річищем розвитку релігійно-гуманістичної культури.
Існувало два основні напрямки руху. Один ратував за «повернення до принципів первісно-християнської громади, проповідував возвеличення особи шляхом містичного єднання з Богом» (І. Вишенський, Й. Княгиницький, Й. Почаївський, І. Копинський). Другий, представлений С. і Л. Зизаніями, К.-Т. Ставровецьким, Г. Гізелем, Ю. Рогатинцем, «піднімався до критики не лише духовної, а й світської ієрархії та існуючих порядків», вимагав усунення соціяльного зла на основі визнання людини богорівною істотою, а людей — рівними між собою.
Соціяльно-політичні і духовно-релігійні збурення цієї суперечливої епохи гостро поставили у сфері соціяльної етики питання про засади суспільної поведінки особистости. Релігійно-етичні пошуки роїлись навколо проблеми співвідношення чину (дії) і споглядання. Яскравою ілюстрацією до вказаних процесів є полеміка між відомим православним письменником-ченцем Іваном Вишенським (нар. 1545-1550, пом. після 1620 року) і одним з провідних діячів Львівського братства Юрієм Рогатинцем. Останній, враховуючи авторитет старця в широких антикатолицьких колах, звертався до Вишенського з пропозицією розгорнути проповідницьку діяльність на захист прав і свобод українського народу. Ю.Рогатинець прагнув залучити впливового проповідника до активного громадсько-релігійного життя.
У 1605 році Іван Вишенський написав листа до черниці одного зі львівських манастирів, стариці Домнікії, де поставився з нерозумінням до пропозиції братчика і зневажливо її відкинув. Як витікає з цього листа, представник бюргерських кіл Львова (шевців, сідельників, кожом’як та ін.) «пан Юрко» вважав своїм християнським покликанням вести не традиційне пасивно-споглядальне життя, а діяльно-активне. При цьому він посилався на авторитет Христа, який з любови до ближнього «милосердствував про народ». Філософською основою поглядів Ю. Рогатинця було ренесансне розуміння людини як досконалого за своєю природою творіння. І. Вишенський з жахом писав, що книгочитець — «народо-наставник» «посмів воздвигти людину на місце Христа», віддає їй Христову честь і хвалу, навчаючи: «Христос так чинив, чи вчив, і ти так чини і вчи». Таку орієнтацію полеміст вважає претензійно-єретичною. Сенс людського життя, за його баченням, не в активній громадській діяльності, оскільки згідно з середньовічно-християнським аскетизмом (прибічником котрого був Вишенський) людина — «єство немічне, підвладне пристрастям, грішне і зв’язане всіма узами повітряних духів зла». Людина може, на думку І. Вишенського, вдосконалюватись, але спочатку має подолати цілу низку ступенів «самоочищення». Необхідною передумовою самоочищення людини в її сходженні до Бога є: «чернецтво, відречення від світу і відлучення від людей... щоб позбутися старого чоловіка і втілитися у нового... чоловіка, яким є Христос».
Істину (пізнавши яку людина перевтілюється у «нового... чоловіка») І. Вишенський ототожнює з Богом. Тому її може осягнути лише той, хто «любить Бога і бажає вічного життя». Шлях до неї не у мирській суєті (такою суєтою полеміст вважає і діяльність Ю. Рогатинця), а в пізнанні. Пізнання ж — «чисте споглядання», стан «містичного екстазу», як наслідок ісихастської безмовности. Коли за Ю. Рогатинцем осягнення вищого блага можливе тільки на шляху активної релігійно-освітньої діяльности в напрямку «народної корисности», то, згідно з І. Вишенським, шлях до вищого блага — споглядання.
Мирську активність братчиків полеміст розглядає як поступливість сильним світу цього і як намагання служити не Богові, а користі. Отже йдеться про мотиви поведінки. На думку І. Вишенського, поєднати релігійно-етичну діяльність з користю (хоч і громадською) і поступливістю мирському (хоч і народному) неможливо.
Заувагу Ю. Рогатинця, що його на Батьківщині жде народ, Вишенський дратівливо відкинув: «Я з народом заповітів не складав і перед ним відповідальности не несу: і народ я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався. Про що каже пан Юрко, не знаю. Чому мене чекають? Що за привід — народні пристрасті…» Натомість І. Вишенський обстоює аскетизм: «Зів’ялити та висушити плоть і кров потом тіла і подвигом мисельного дослухання в нічному неспанні, в сидінні на певному місці та в безмовності».
«Як початок і кінець усьому гріху є безумство і непізнання себе, так і початок усякого блага є розум і розмірковування». Розум є єдино можливим виявом свободи волі. Ця здатність у людини, як благодать від Бога. Водночас людина повинна його вдосконалювати. «Якщо не будеш примножувати даного тобі від Господа таланту, то применшуватимеш й погублятимеш, — писав Копинський, — якщо не будеш досягати успіхів на горі чеснот, то сходитимеш вниз».
Свого часу Августин Аврелій, один із видатних фундаторів патристики, вказував на протиріччя між свободою волі і Благодаттю. Нерідко вони поєднуються в людині через підпорядкування Благодаті забаганкам особистої волі. Це результат людського падіння. Самовладне волевиявлення людини, розуміння свободи як свободи «від» (сваволі) якраз і спричинилось до деґрадації людини. В результаті після гріхопадіння людська воля, аби бути доброю, має керуватись настановами Бога.
«Якби всякий раз за волею своєю, — розмірковує Копинський, — творив би, нічтоже смотрєнію Бога промишляючого, та кожен вважав би, що він володіє своїм буттям , то в чому різниця між владою Творця й творіння була б?». Людська воля проявляється у постійному прагненні — боротьбі, проте результат діяльности не у її владі. В цілому ж сенс людської свободи полягає в тому, щоб не чинити спротиву Благодаті, прокладати їй шлях у собі через боротьбу з пристрастями і спокусами, котрі є виявами зла. Копинський говорить, що Бог створив заради людини весь світ — і вона повинна йти шляхом добра, явленого Богом. Це і є справжня свобода — свобода «для».
Людина може осягнути своє призначення через розумне пізнання. Воно має двоякий характер: пізнання світу, що дасть знання про існування Бога, і пізнання себе, аби зрозуміти, що від тебе нічого не залежить. Розуміючи це, людина виступає поборником земних цінностей як несправжніх. Прагне Благодаті Божої і прокладає в собі шляхи до неї. Для одержання останньої необхідне «умертвління» плотських бажань за допомогою розуму. Основа істинної премудрости є Святий Дух.
Свобода волі — це свобода розуму, котрий протистоїть впливові хибних ідеалів. Ворогом розуму є «безумство», що породжує пристрасті. Причина гріховности — «безумство» й «безсловесне себе непізнання». Наслідок безумства — духовна тьма, «нечувствіє». Копинський в цьому зв’язку закликає «воспаляти завжди світильник серця свого».
Внутрішні речі можуть бути осягнуті лише «душевним... розумом, спогляданням». Але для пізнання себе треба спочатку пізнати довколишній світ, «Боже творіння». «Розум правий та істинний лише тоді, коли пізнає все в собі подібне, — стверджує мислитель, — якщо жодної речі від нього прихованої не буде, коли заглибиться в себе протягом довгого часу».
Напружені пошуки Благодателя, — стверджує Копинський, — нічого не дадуть, бо «Він увесь у тобі є, ти ж його не бачиш, усередині тебе Царство Небесне, ти ж його в іншому шукаєш; усередині тебе прісносуща насолода, ти ж про неї не уявляєш». На відміну від Івана Вишенського з його ідеалом безпосередньої віри, що має втілитись в нерухомості і «невимовності», І. Копинський пропонує піднятись до віри в Бога розвитком свого розуму й правильними діями на шляху самовизначення волі. «Наскільки процвітає розум, настільки збільшується й віра, настільки примножуються й чесноти, народжується й уповання на Бога», — констатує мислитель. У своєму творі І. Копинський дає настанову на активне духовне життя: «Світ бо сей створений не на спокій і спочивання, а на працю й подвиг, не на тишу й втіху, але на боротьбу й рать».

В УКРАЇНI З’ЯВИВСЯ IНСТИТУТ ЛIДЕРСТВА ТА УПРАВЛIННЯ

«В Україні є серйозні проблеми з лідерством, а в сфері управління — це цілковита ганьба для нації. Протягом історії ми втрачали свої позиції та виявляли неспроможність до нормального лідерства. Власне Інститут лідерства та управління УКУ мав би шукати причини таких особливостей нашого лідерства та нашої неспроможности до самоврядування».
Про це український правозахисник, віце-ректор УКУ Мирослав Маринович сказав 10 травня в Українському католицькому університеті на презентації Інституту лідерства та управління.
За словами керівника Інституту Наталі Бордун, Інститут лідерства та управління УКУ покликаний формувати громадянське суспільство саме через навчання та виховання християнських провідників та лідерів: «Ми проводимо формацію мирянських лідерів, впроваджуємо навчальні програми з управління для неприбуткових організацій тощо».
Також на презентації ректор УКУ о. д-р Борис Ґудзяк зазначив: «Добрий лідер та провідник людей бачить глибоко, він уміє своїм спостереженням, слуханням вникнути у глибину людської дійсности, побачити потенціял».
На думку ректора УКУ, лідер повинен провадити людей так, щоб мотивацією для них не була передовсім висока зарплата, правила чи порядок. «Він повинен мотивувати їх своїм авторитетом. Між працівником та керівником необхідно встановити спілкування на високому рівні, керівник має відчувати суть людського буття, яке обумовлює працю, дію, поведінку людини».

Прес-служба УКУ

Добрий БРАТ
Євген СВЕРСТЮК

«Прошу тебе, розвідай, чи немає в Київі місць, які продаються, для дому, коли можна з садочком, якщо можна, десь на горі, щоб хоч шматок Дніпра було видно звідти, а коли знайдеться, то повідом». То лист Гоголя з Петербургу до М.А. Максимовича (14.08.1834), один з численних листів такого характеру. А в іншому листі він пише: «Ти бачиш, що сама доля озброюється, щоб я не їхав до Київа».
Отже, довелось провадити гру на чужому полі. Планувати своє життя і своєї родини. У Василівці була патріярхальна сім’я, де старший брат бере на себе обов’язки батька. Усіх трьох сестер треба було вивчити і вивести в люди.
За уявленнями тодішніх українських поміщиків, найпрестижніше навчання — в Петербурзі…
Старший брат Микола заопікувався сестрами Анною і Лізою, хазяйновито одружив слугу Якима з покоївкою Мотрею, щоб забезпечити сестрам прислугу і, в дусі тодішньої моди, влаштував їх в Патріотичний Інститут в Петербурзі. Звичайно, безплатно. Сім років не бачила Марія Іванівна своїх дочок.
У 1839 Гоголь приїде з-за кордону, щоб їх забрати і завезти додому. За спогадами С.Т. Аксакова: «вони сім років не виїжджали з інституту, нічого не знали і всього боялися…». Гоголь скаржився на юродство інститутського виховання і казав, що його сестри навіть ходити не вміють по-людськи…то були такі дикунки, що і уявити собі не можна…в нових, довгих платтях зовсім не вміли триматися, плуталися в них, постійно спотикалися і падали, а після того так конфузилися, що на жодні запитання не відповідали. Жаль було дивитися на бідного Гоголя.
Наймолодшій Ользі брат не зумів допомогти через її глухоту і дуже погану пам’ять. Вона приречена була на провінційне навчання і домашнє виховання… Результат був євангельський: остання стала першою. В свої 70 років вона написала спогади (напівукраїнською мовою) «Мемуары Ольги Васильевны Гоголь (Головні)».
А від «інституток» не залишилося пам’яті.
Ольга згадує: «сестрами брат був невдоволений, що вони цілими днями сидять на одному місці. Говорив: треба більше рухатися. Не чула, що він ще говорив, а тільки те слово чула: кожна людина повинна сама себе переробити».
Отакої! Стільки зусиль, стільки коштів витрачено на «благородне» виховання коштом цариці, а повернулися в свою Василівку і стали перед проблемою…перевиховання.
При тому, треба вірити молодшій сестрі: старші сестри не були недобрими і не були нездарами. Їх кинули у чужий фальшивий світ підлітками, а повернули дівками, які нічого не вміють, крім сидіти і плести на п’яльцях.
Добре сказати: самому себе переробити! Але це під силу тільки тому, хто сам себе творив. Отакою була глухенька і ззамолоду не здатна до навчання Ольга, вона запам’ятала братову настанову: «кожен християнин повинен бути корисним».
От вона й надумала навчатися в народі лікувати людей. Вона боролася з холерою на селі і сама знаходила ліки від пошести.
Насіння обдарованого талантами роду зійшло на рідному чорноземі! Вона була йому сестрою по крові і по духу.
Сам Микола Гоголь любив садівництво, знав ткацтво, умів малювати, майструвати, проєктувати… Мати його, за спогадами Аксакова, «жінка надзвичайна.
Вона така молода і гарна з себе, що дочки здаються при ній потворами; вона вся сповнена самовідданої і тихої любови до своїх дітей.
Гоголь найбільше любив свою найменшу глухувату і неосвічену сестру Ольгу, схильну до садівництва і лікування травами.
— Як сумно, що я недочуваю, – казала вона.
— Тим краще, — сказав брат.
— Чому краще?
— Тому що менше будеш чути поганого.
У мене є одна сестра, — писав Гоголь своєму приятелеві проф. С.П. Шевиреву в 1847 р., — яка виховала себе сама в глушині. Мови іноземної не знає. Але Бог нагородив її дивним даром лікувати і тіло, і душу людини. Від сімнадцяти років вона віддалася Богу і бідним, і померла для всього іншого в житті. Вона лікує з незвичайним успіхом всілякими травами, яких цілющі можливості відкрила сама; часто молить Бога, щоб захворіти, а потім випробувати на собі найновіші придумані нею засоби. Читати їй медичні книги не потрібно, нехай веде її натура. Але їй потрібна така книга, яка б могла дати загальне поняття взагалі про природу людини, як у ній рухається кров, як перетравлюється їжа і т.ін.»
Задля справедливости до цього трохи ідеалізованого образу треба додати, що глухувата сестра Ольга добре грала на роялі, попри все вийшла заміж, мала трьох дітей і доброго чоловіка майора Головню, інваліда Кримської війни. Померла в 1907 р.
Залишила вона по собі добру пам’ять в народі, з яким розмовляла українською мовою. І залишила книгу спогадів «Из семейной хроники Гоголя», видану у 1909. «1825 року 19 березня появилась я на світ Божий. Звісно, як дванадцята у матері, то їй не було тієї радости, як тоді, коли старші народжувалися, тим більше, що батько був хворий і лікувався у Кибинцях у Трощинського, де він і помер».
Отака густо інформативна книжка дає дуже багато для розуміння українського, а особливо родинного, середовища Миколи Гоголя.
«Доповнення до мемуарів О.В. Гоголь» написав зі слів тітки племінник В.Л. Головня, і то не менш важлива частина її усних спогадів.
Наприклад, про культ старшого брата. «Коли ранками або вечорами кухар приходив до мамоньки — запитував, що приготувати на обід, — я завжди старалася не пропустити цього моменту, щоб підказати матері, яке пирожне, який соус, які варенички чи галушечки любить братік, а мамонька завжди дивувалась, як це я все так добре пам’ятаю, а таблиці множення вивчити ніяк не можу…
Коли ж мені вдавалося пришити ґудзика до його сюртука або жилета, то я почувала себе щасливою на весь день. Тоді братік був франтом: у нього завжди було декілька сюртуків різних барв і ціла колекція жилетів; він, видно, любив різнобарвні жилети: яких тільки кольорів і з яких тільки матерій не було у нього жилетів — і шовкові, і бархатні, і зелені, і голубі, а одного разу він привіз із собою жилет з дуже дорогої золотої парчі, якого однак майже ніколи не надягав, а потім подарував його мені, а я з нього зробила щось для церкви».
Характерно, що сестра зверталася до свого брата на «ви» і відчувала в його присутності свято.
«Так, весело жилося тоді в Яновщині, коли до нас приїжджав братік — веселий, спокійний… Зате коли братік від’їжджав, з ним разом заходило для мене сонце радости; наставала мокра імлиста осінь, а за нею безкінечна зима, з довгими нудними вечорами, з одноманітним набридливим змотуванням і розмотуванням клубків ниток, підготовлених для ткача, при тьмяному світлі сальних свічок».
В рідній Василівці звикли, що Микола виїжджає надовго, але його завжди чекали додому, готувались до його приїзду і дуже добре пам’ятали про його плани перебудови хати, насадження дубів і облаштування свого дому.
Спогади сестри Ольги найдостовірніші: вона відчувала серцем. «Коли він їхав з Одеси в Москву, тоді був зовсім-зовсім хворий, і коли ми посадили його в дорожну карету і проводжали, то я відчувала, що більше його не побачимо… Життя, що вчора здавалося таким повним і цікавим, раптом втратило інтерес.
… Зі смертю брата наш дім, і так невеселий, перетворився в якусь могилу. Мамонька, вся в траурі, якого не скидала до самої смерти, нагадувала черницю…»
Однак Ольга мала добру славу в народі як цілителька, і то був живий зв’язок її з братом…
Звичайно, він нікому не писав про хибну дорогу до Петербургу, про марноту вартостей, на яких там виховували «благородних дівчат». Але він не міг не задуматися над сімейною притчею про трьох сестер. З них дві старші пішли «в науку» і отримали найкраще виховання під опікою самої цариці. Найменша була непридатна… Ні вродою не наділена, ні пам’яттю, ні амбіціями. Ходила по святих місцях, і молилась по-старосвітськи в манастирях, допомагала убогим і навчилася лікувати їхні недуги.
Коли брат повертався з далеких світів до рідного дому, то зустрічався з матір’ю і трьома сестрами. Двом виробленим інституткам часто говорив: «кожна людина повинна сама себе переробити», «кожен християнин повинен бути корисним» тощо.
А наймолодшій добрій сестрі Ользі передав свій християнський заповіт. Вона прожила за його настановами довге життя і залишила свій заповіт: «Мені б хотілося, щоб село наше після моєї смерти стало пристановищем усіх дівчат, що не вийшли заміж, готових віддати себе на виховання сиріт, дітям неімущих батьків. Після кончини моєї ніхто з них вже не має права належати собі, але усім змученим, стражденним, що терплять якесь велике горе…Щоб дім і село їх схоже було радше на гостинницю і дім милосердя, ніж на садибу поміщика».

Манастир Рiздва Богородицi в Пересопницi
Володимир РОЖКО
, iсторик-архiвiст, м. Луцьк

Княжий град Пересопниця і його святині

Містечко Пересопниця — давнє літописне поселення історичної Волині на правому березі річки Стубли в 10 кілометрах південніше Клеваня. За словами місцевих старожилів, назву свою виводить від слова «пересувна» дорога, яка в княжі часи пролягала з Дорогобужа через Стублу до Володимира.
Автор кілька разів побував на місці княжого граду. Його земляні вали і рови тягнуться на багато кілометрів, якась частина їх уже знесена, розорана, забудована селянськими хатами, одначе ті, що залишилися, дивують своєю середньовічною величчю і неприступністю. За переказами, на земляних пагорбах неподалік насипних валів стояв намет хана Батия, який оглядав з них перлину Пригориння — Пересопницю, що мала зникнути в огні.
Писемне минуле Пересопниці датується ХІІ ст., але кам’яні знаряддя праці, знайдені на території села, дають підставу вважати, що неписана історія цієї місцевости сягає кількох тисячоліть до Різдва Христового.
В «Літописі Руському» під датою 1149 рік читаємо про цей княжий гряд таке: «… і прийшла Ізяславу вість, що Юрій прибув до брата свого Вячеслава в Пересопницю. А Ізяслав розповів про це уграм і Болеславу, і брату його Індрихові, і тоді рушили вони полками своїми од Луцька, і, пішовши, стали коло города Чемерина на річці Оличі». У цьому літописі містечко Пересопниця і Пересопницька волость згадуються 22 рази, як предмет міжкнязівських війн і непорозумінь.
В ХІІ ст. Пересопниця була складовою частиною Турівського князівства. Саме в 1149 році Турівській князь Вячеслав розпочав боротьбу із своїм небожем київським князем Ізяславом Мстиславовичем та захопив міста, що належали до Київської волости. Ізяслав знайшов собі союзників ляхів і угрів і вирушив на Пересопницю та став у Чемерині. Містечко Чемерин було на правому березі річечки Осинищя, лівої притоки Путилівки, (ліва протока Горині, що як і південна Стубла, впадають в неї біля с. Жорина). Нині це невелике село Чемерин біля Олики Ківерцівського району.
«Після довгих колотнеч, — писав професор Олександер Цинкаловський, — з’їхалися врешті князі в 1150 році до Пересопниці і цілували хреста на знак замирення. На цьому ж Пересопницькому з’їзді признали Пересопницю за сином князя Юрія — Глібом. Але це замирення довго не тривало…»
Лише на початку ХІІІ ст., за князя Мстислава Німого, на довгий час запанував спокій в Пересопницькому князівстві. Розумний і хоробрий князь Мстислав, прозваний в народі «муж сили надзвичайної», дбав про свій град і повернувшись зі страшної січі на річці Калка, заснував у Пересопниці манастир Різдва Пресвятої Богородиці. Одночасно він укріпив місто новими оборонними земляними валами з кам’яними мурами і вежами, обвів ще глибшими і ширшими ровами перед ними.
По смерті князя Мстислава Пересопниця перейшла до його сина Івана. Однак орда хана Батия 1240 року знищила майже всі волинські міста, в тому числі і Пересопницю. Про це читаємо в «Літописі Руському»: «І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він сили розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця та Ізяслава і взяв їх. А коли побачив, що Кременець і город Данилів неможливо взяти йому, відійшов від них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа».
Пізніше вже відбудовану Пересопницю хотіли захопити литвини, яких пересопницький князь вщент розгромив.
1399 року орда під проводом хана Едигея знову спустошила весь цей регіон над Стублою і спалила Пересопницю. Від того часу з історичної мапи Волині назавжди зникає як місто Пересопниця та інші в її околицях міста. Згодом, в литовсько-руській добі, краєм володіли князі Чорторийські.

Прадавня обитель над Стублою

Річка Південна Стубла (або Стубелка, Стубло, Стубелко) згадується в Іпатіївському літописі 1150 року. Довжина її 94 км, має кілька невеликих приток, а назву свою виводить з праслов’янського слова «Стубель», що в перекладі означає криниця.
Саме в цій мальовничій місцевості над Стублою у Пересопниці в ХІІ ст. був заснований манастир Різдва Пресвятої Богородиці. Видатний дослідник Волині професор Олександер Цинкаловський, який в 30-х роках ХХ ст. досліджував історію цієї обителі в архівах західної України і Польщі та на місцевому манастирищі, прийшов до висновку, що її засновником був саме князь Мстислав.
Про участь князя Мстислава у битві на річці Калка знаходимо в «Літописі Руському»: «Мстислав Ярославович Німий, бачивши це і подумавши, що Данило забитий був, помчав і сам між них, бо був той муж дужий, і тому, що він був родич Романові, із племені Володимира, на прізвище Мономах. Він бо, велику приязнь маючи до отця його, йому поручив по смерті свою волость – оддав князю Данилові».
Повернувшись із кривавого побоїща на річці Калці, князь Мстислав Німий (прозваний так за свою небагатомовність) в подяку Богові й Пресвятій Богородиці за врятування свого життя і заснував манастир. На користь цієї думки говорить і наукове дослідження доктора А. Лібацького «Пересопниця», надрукованого в «Літописі Волині» у Вінніпезі (Канада): «Заснування цього манастиря треба віднести до глибокої старовини. На це вказує грамота короля польського Олександра з 1505 року на ім’я князя Федора Чорторийського, якою він подарував йому на досмертне володіння Пересопницький манастир. Слова грамоти «з века в тому монастирю прислухает» вказують на стародавність Пересопницького манастиря».
Судячи з того, що манастир наново був відбудований і подарований польським королем князю Федору Чорторийському, можемо судити, що ця свята обитель займала важливе місце в житті Української Православної Церкви вже від XII–XIII ст.
В помонгольський період перше писемне повідомлення про манастир Різдва Пресвятої Богородиці в Пересопниці знаходимо під 1490 роком у вимінній записці луцького старости ігумену Іларіонові. Різдво-Богородична обитель згадується і в королівському акті 1526 року, яким підтверджуються права, дані ще королем Олександром. Тим самим ми можемо опиратися на ці дати, як незаперечні докази не лише його існування, а й процвітання.
Розташування манастирища нині свідчить, що манастир стояв на околиці Пересопниці за невеликим потічком, який в XII – XVI ст. був набагато потужнішим: його води наповняли рови перед землянами валами, якими була, як і саме містечко, оточена з усіх сторін обитель, що також вважалася неприступною для ворога.
На кінець XVI ст. Пересопниця і її околиці належали князю Юрію Івановичу Чорторийському — яскравому носію і прихильнику римо-католицької віри і польськости, що відступився від православної віри батьків і прадідів. Напередодні Берестейської унії в 1595 році цей князь-відступник передає Пересопницькі манастиреві маєтки для вдержання лікарні для вбогих, а сам манастир віддає ненадовго своїй сестрі Катерині Чорторийській-Загоровській, а потому 1596 року продає обитель своїй другій сестрі Олені Горностай, яка передавала прибутки від маєтку на утримання манастиря.
За актами, дарчими грамотами XV—XVII ст. манастиреві Різдва Пресвятої Богородиці в Пересопниці належали маєтки в навколишніх селах: Чемерині, Грабові, Дядьковичах, Макотерах і інших.
Одначе король Сиґизмунд ІІІ не визнав факту продажу Пересопниці Олені Горностай і повернув містечко з манастирем князю Миколі Чорторийському, а той добровільно передав манастир Різдва Пресвятої Богородиці з усіма скарбами і маєтками єзуїтам-місіонерам, які заснували свій потужний осередок в недалекому містечку Клевань, та випросив на цю передачу королівську грамоту 1630 року.
Відтак православний манастир Різдва Пресвятої Богородиці, позбавлений фундушів, маєтків, підтримки з боку окатоличених князів Чорторийських та внаслідок войовничої експансії польської римо-католицької церкви на східні українські землі, почав занепадати, а в часі був зовсім ліквідований.
Сьогодні залишилося обширне манастирище, на якому піднімається величавий тесаний кам’яний хрест XIII ст. Цей прадавній хрест-памятник осів і похилився. Чомусь він залишається недоглянутим сиротою? Немає огорожі, відповідного догляду з християнськими почестями…
З ігуменів манастиря Різдва Пресвятої Богородиці відомі: Іларіон-Лаврентій — перша пол. XVI ст.; Григорій — друга половина XVI ст.; Симеон Косовський — 1600 р.; Макарій Созанський; Варсафоній – 1605 р.; Архимандрит Никон — 1612 р.; Никон Добрянський — 1620 р.
З них найбільше прославив манастир в Пересопниці отець Григорій, який залишив по собі неперевершену духовно-національну пам’ятку — рукописну Пересопницьку Євангелію.
Нині в Пересопниці в центрі села височить триглавий дерев’яний храм св. Миколая, не відомо ким і коли побудований, та пам’ятник Пересопницькій Євангелії.

Безцінний скарб Церкви і народу

В особі ігумена Григорія та поповича Михайла Васильовича (можливо чернець, послушник або з білого духовенства) свята обитель створила рукописну Євангелію, вперше перекладену на рідну українську мову. Цей переклад був настільки в науковому і граматичному відношеннях зроблений на високому рівні, що і дотепер не перестає дивувати вчених.
Професор Іван Огієнко писав: «Заслуга манастирів у творенні української духовної культури безконечно велика — це вони, скромні українські монахи і монашки, Божі бджоли, створили нам усе те, що маємо найкращого в нашій духовній культурі і чим ми пишаємося й тепер».
Переписування Богослужбових книг, Святого Письма в добу середньовіччя в Україні відбувалося саме в манастирях. Потреба в духовній літературі зростала із збільшенням кількости храмів, а Волинь і Галичина від початку християнізації наших земель були вкриті найгустішою мережею Божих храмів і манастирів.
Працю над перекладом з болгарської мови і переписуванням ігумен о. Григорій, писар попович Михайло Васильович, син попа з Санока, розпочали 1556 року в селі Двірці (окремі дослідники вважають слово «двірець» не назвою поселення, а княжим двірцем) і закінчили в 1561 році. Тоді Пересопниця належала князю Івану Федоровичу Чорторийському, а переклад і написання здійснені коштом Анастасії-Параскеви княгині Гольшанської-Заславської, яка по смерті свого чоловіка князя Кузьми Заславського була ігуменею манастиря Св. Трійці в Ізяславі з 1561 по 1566 рік.
Пересопницька Євангелія нараховує 482 пергаментні аркуші, мистецьки оздоблені малюнками-мініятюрами, що зображають євангелистів.
Відомий дослідник безцінної пам’ятки доктор А. Лібацький характеризував її так: «Написана пізнім уставом Пересопницька Євангелія багато орнаментована яскравим рослинним орнаментом в стилі італійського Відродження, оздоблена заставками і ініціялами. В Пересопницькій Євангелії чітко виявилися фонетичні, граматичні і лексичні риси живої української мови XVI ст. (перехід в закритих складах «о» та «е» в «і», злиття «ы» і «я» в одному звукові й інше). Синтаксична будова дуже характерна для тогочасної народної розмовної української мови».
Видатний дослідник Пересопницької Євангелії Осип Бодянський знайшов святу книгу в бібліотеці Переяславської Духовної семінарії 1837 року (копія зроблена за гетьмана Івана Мазепи).
До 1917 року зберігалася в бібліотеці Полтавської Духовної семінарії. Вперше описана і частинно видана Григорієм Житецьким в Київі 1876 року Нині зберігається в Національній бібліотеці Академії Наук України.

Свiтло Василя Стуса, Валерiя Марченка, Юрiя Литвина, Олекси Тихого
Виступ Євгена Сверстюка на вечорі «Oсінній зорепад»
15 вересня 2011 року в Будинку Вчителя

Осіннє Свято Йоана Предтечі має назву жорстоку. Воліють уникати повної назви: «Усікновеніє голови Йоана Христителя». За цією назвою стоїть драматичний Євангельський епізод – розповідь про посланого Богом попередника Христового, передвіщеного Пророком. Жив він незвичайним життям: жив у пустелі, годувався сараною і диким медом. Він закликав народ до покаяння і христив у Йордані тих, що обирали путь правди.
Голос волаючого в пустелі був таки почутий людьми, стривоженими беззаконням життя і страхом Божим. Говорив Йоан жорстко, особливо до садукеїв і фарисеїв: «Тоді до нього приходив Єрусалим і вся Юдея і вся йорданська околиця, і в річці Йордані христилися від нього. І визнавали гріхи свої.
Як побачив він багатьох фарисеїв та садукеїв, що приходили на хрищення, то промовив до них: «Роде зміїний, хто вас надоумив утікати від гніву майбутнього? Отож учиніть гідний плід покаяння!.. Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде вкинене».
Мабуть, ті слова найбільше опритомнювали – у всі часи. Коли б їх оголосити сьогодні – багато людей відчули б їх гостру актуальність саме до нинішнього моменту.
Христос говорив про Йоана: «Це той, що про нього написано «ось перед обличчя Твоє посилаю Свого посланця, який перед Тобою дорогу Твою приготує» . По правді кажу вам: між народженими від жінок не було більшого над Йоана Христителя!.. Від днів вже Йоана Христителя Царство Небесне здобувається силою, і ті хто вживає зусилля, сягають його» (Матея, розділ 11).
Правду в вічі говорив Йоан і володарям, які його слухали з острахом. Але царі є царі…
«Ірод схопив був Йоана і зв’язав його і посадив у в’язницю через Іродіяду, дружину брата свого Пилипа. Бо до нього Йоан говорив: «Не годиться тобі її мати!»
І хотів Ірод смерть заподіяти йому, та побоявся народу, бо того за пророка вважали. А як був день народження Ірода, танцювала серед гостей дочка Іродіяди, та й Іродові догодила.
Тому під присягою він обіцявся їй дати. Чого тільки попросить вона.
А вона, за намовою матері своєї: «Дай мені – проказала – отут на полумиску голову Йоана Христителя!»
І принесли на полумискові його голову, та й дали дівчині, а та віднесла її своїй матері». (Матея, розділ 14 – 3 -11)
Ось така ціна правди, мовленої царям у вічі… Прийшов Йоан рівняти путі перед Господом, тобто приготовляти людей до приходу Месії, Але як їх рівняти, коли ті, що зверху, нікого не слухають, бо у них затовстіли серця, а ті, що знизу, живуть у бідності, думають тільки про хліб і не мають коли в небо глянути.
А рівняти – то гордих присадити, щоб присмирніли, а понижених – піднести, щоб вони думали про Бога.
Йоан закликав народ до покаяння, до праведного життя. Високопоставлених в суспільстві він приголомшував віщим словом, але приймав їх, щоб і вони принесли гідний плід покаяння. Більше приходило простих людей, яким Йоан Христитель нагадував, що вони такі самі люди. Рівні перед Богом і гідні Царства Божого. Він христив усіх і усіх зрівнював перед Богом – рівняв путі. Бо тільки тоді, пробуджені і очищені, вони будуть гідні Царства Божого. І говорив він однаково усім правду. І за правду сидів у в’язниці, і ще й там йому мстили.
Так було завжди і так буде завжди. Сьогодні ми згадуємо імена тих, що померли за правду в наш час. То було уже після смерти тирана. Але залишилися його тюрми і його слуги, і його порядки… Тоді поширювалася в народі сміхова культура в анекдотах. Висміювали державне самохвальство: Росія – родіна слонов; протиставлення капіталізму: у них експлуатація людини людиною, а у нас - навпаки.
Але вслід за сміхом ішло суворе слово правди замовчуваної. Тим, що зверху, поети говорили голосно:

«Пиявки з черевами китів,
Iхтіозаври кабінетів!»

Василь Симоненко картав тих, хто зробив дядька злодієм на своїй ниві:

«Де вони, ті, відгодовані сірі,
недорікуваті демагоги й брехуни,
що в’язи скрутили дядькові й вірі,
пробираючись в крісла й чини!»

Або:

«Тремтіть, убивці,
думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил!»

Ви чуєте? Чи вони чули? Вони чули і не знали, як таким зухвальцям заткнути рота…
Але для тих, що тихенько розказували анекдоти і всього боялися… Поет їх піднімав до правди і нагадував, що вони теж люди.
Отже, повторювалось те, що й колись.
Поета Симоненка не встигли скарати – він рано помер. Поета Стуса ув’язнили, і усіх правдолюбів – у тюрми. «щоб не були такими розумними».
Оглядаючись в минуле, ми розуміємо, що ті правдолюби не могли чинити інакше, не могли зрадити себе. Вони розуміли, що життя без правди і без совісти нічого не варте.
І саме тому сьогодні ми їх поминаємо, тих, що були світлом для світу, лукавого, заляканого, а все таки спраглого слова правди.
Пам’ять їх буде вічним нагадуванням про вищі духовні цінності й закони, без яких життя втрачає сенс. Вони підіймали і досі підіймають заляканих і забитих. Своїм сміливим прикладом вони нагадували:

«Ти знаєш, що ти людина,
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя єдина,
Мука твоя єдина,
Очі твої одні.
… Завтра тебе не буде —
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші любитимуть люди…»

Такі слова підносять і додають сміливости жити з гідністю і на повну силу.

Возлюби ближнього свого, як самого себе
Послушник Антонiй
, м. Кам’янське

Неодноразово ми читаємо в Біблії, що Бог — є Любов. Господь створив нас з любов’ю, за подобою Своєю, навіть віддав на смертні муки Сина Свого Єдинородного, щоб Той викупив наші страшні гріхи. Хто з нас, людей, пропитаних гріхом і невірством, годен так чинити. Та ніхто! Ось тому ми повинні вчитися любити ближніх, як заповідав Христос. Ми всі створені однаково, за Його подобою. І це велика правда й невичерпне багатство. Адже віра в Єдиносущну Трійцю, заснована на любові, творить камінь, на якому стоїть християнство і тримається наша надія на спасіння.. Отож, не треба нікого проклинати, але навпаки все, щоб спрямувати себе на вузький і тернистий шлях істини й прийти до Бога з тією Любов’ю, котру ніхто не відніме.
Христос посеред нас.

Мудрi поради i думки Cвятих Отцiв

*Церква — це земне небо, допоки я в церкві і сердечно причасний до богослужіння — займаю душу богослужінням, молитвою, читанням чи співом, доти я наче на небі, весь витаю любов’ю до Бога, до небожителів, каюся, милуюся, проливаю сльози, співчуваю усьому людству, особливо єдиновірним братам і сестрам; коли ж я виходжу з церкви, то підпадаю спокусам пристрастей, роздратуванню, гніву, чуттєвості, заздрості, погорді, неприязні, лінощам думки і почуття — словом, стаю мішенню, прицілом для всіляких спокус бісівських. Церква — огорожа безпечна для всіх відданих їй чад; поза церквою я — здобич ворогів або місце урази для невидимих стрільців. Вкрай доконечна для християнина Церква, її богослужіння, повчання, таїнства, які провадять. Ми всі надто слабкі, грішні, беззахисні самі по собі, нам украй потрібні допомога, захист.
Св. Йоан Кронштадтський

*Пустослів’я — ознака людей нерозумних і порожніх, постійне повчання — доля людей мудрих.
*Ми врятуємося від пекельних мук, якщо будемо частіше розмірковувати про них з покаянням, тобто оплакувати свої гріхи і виправлятись.
*Господь витримує усілякі немочі людські, не терпить однак людину, яка завжди нарікає, — і не полишає її без врозумлення.
*Ніщо так не впливає на виховання дітей, як приклад батьків, вихователів, товаришів. На їхніх душах залишається поганий чи добрий слід від кожного погляду, слова, вчинку тих, хто є довкола.
*Приховувати недоліки інших і говорити про їх добрі вчинки є ознака любови і кращий спосіб здобути любов ближніх.
*Не давайте собі виявляти допитливість у тих випадках, коли йдеться про справи, які вас не стосуються, ніколи не говоріть і не переймайтеся ними.
*Таїнство сповіді — такий великий нам дар Божої любови, що ми ніколи не зможемо гідно віддячити Йому за це.
*Батьки не лише за власні гріхи будуть покарані, але й за гріхи дітей своїх, якщо вони їх не виховують у побожності.
*Молитва не потребує вчителя, але старання, ретельности і особливо ревности, і буває її навчителем Бог.
*Тримайте дітей завжди біля себе, в своєму домі. Не відпускайте їх від себе. Намагайтесь чинити й говорити при дітях тільки божественне і святе.
*Хоча гріхи прощаються через сповідь, однак ціле життя потрібно про них пам’ятати і журитися, щоб зберегти сокрушення.
*Коли хтось багато молиться і постує, але любови до ворогів не почуває, то не може він мати миру душевного.
*Про тих, хто проводить життя без скорботи, Святе Письмо каже, що горе їм, бо вони забуті Богом і не діти Божі.
*Шукай просвічення, але краще — вчись лікувати душу свою працею, постом і доброчинністю.
*Будьте до всіх привітні, доброзичливі й веселі. Лише від сміху, сміхотворчости і всякого пустомельства утримуйтесь.
*Вважай загубленим той день, в який ти не долав своїх поганих нахилів і бажань.
*Ми більше радуємо диявола не тоді, коли грішимо, а тоді, коли впадаємо у відчай.
*Старайся навчитися бути задоволеним малим і необхідним, будь завжди в доброму, веселому стані духу.
*Мало робити добро, потрібно шукати нагоди його зробити.
*Неодмінно будь до всіх уважним, привчись із першим поглядом на людину завше від серця бажати їй добра.
*Належить знати, що райське блаженство не дається без страждань.
*Жодні жертви, ні обряди, ні добрі справи не спасуть нас, якщо не будемо мати смирення. Як же нам бути смиренними? Коли трапиться нещастя, горе якесь, принижують нас, чи наклепи якісь, хвороба нас спостигла — все треба приймати від руки Божої за гріхи. Значить, Господь нас тут карає, люблячи. Коли будемо все, що на життєвому шляху станеться неприємне, приймати, як за гріхи наші, то отримаємо прощення гріхів і наслідуємо вічне життя.
*Коли б ви знали, що значить покаяння — через нього ми можемо отримати прощення гріхів і сподобиться прийняти в себе самого Господа в Св. Причасті. Коли б ви це зрозуміли, то про те б тільки й думали, як очистити свою душу.
*Пресвяту Богородицю з кожним своїм подихом прикликайте, на кожне своє зітхання, коли зітхнули, в умі уявляйте молитву до Неї.
*Ми гадаємо про себе, що ми смиренні, доки нас не зачеплять, — це не смирення: ось смирення істинне — коли принижують, ображають, тут собі й скажи: вартий цього за гріхи мої.
*Коли хочеш, щоб Бог почув молитву твою, то перш за все принеси молитву за гріхи свої, і ради цього Бог почує молитву твою.
*Остерігаймося говорити про себе що-небудь хвалебне, бо це робить нас і перед людьми ненависними і перед Богом гидкими.
*Біси всіма силами і хитрістю насамперед прагнуть зруйнувати в нас любов і повагу до ближніх, навіюючи нам лукаві і негідні, презирливі і огидні думки стосовно ближніх наших, з якими ми так чи інакше маємо спілкування.
*Не забувай, дорога, істини, що її прорік Господь: «Ті, хто воліють побожно жити у віці нинішньому — гонимі будуть. Ворог переслідує побожних через найближчих нам і тих, що співслужать з нами.
Св. Йоан Кронштадтський
*Ворог спасіння бере то лінощами, то недбалістю, то читанням порожнього.
*Робити добро і вимагати воздаяння — означає знищувати дію і силу добра.
*Як дим проганяє бджіл із вулика, так обжерливість проганяє духовні дари і досконалість розуму.
Св. Василій Великий
*Не переказуйте прикрих і образливих слів, не кажіть ні другові, ні недругу про недоліки ближнього і не відкривайте того, що знаєте погане в його поводженні.
*«Горе вам, якщо всі будуть говорити про вас хороше», — сказав Христос. Смисл цих слів у тому, що не слід нам ставити собі зовнішню мету: догоджати людям, підлещуючись і пристосовуючись до їхніх недосконалих і суперечливих смаків, бажань і примх, а слід поставити собі внутрішню мету — догоджати Богові, дослухатися до Його єдиної досконалої волі.
*Добра справа завжди потребує зусилля, та коли зусилля повторене багато разів — та ж справа стає звичкою, чеснотою.
*Коли нападуть на тебе помисли марнославства і зарозумілости, зустрічай їх смиренням, молитвою, палкою до Бога любов’ю, приховуванням своїх добрих вчинків і праці, і пам’яттю про смерть.
*Слава людська мало-помалу породжує гордість, невідомість же приводить до глибокого смирення.
*Християни в своїх муках прагнули, щоб навернути до спасіння своїх гонителів. Св. Йоан Золотоустий
*Покликані ми трудами, втратами і скорботами очистися від гріхів. Важко? Але за це життя вічноблаженне обіцяне.
*Про моральну велич Матері Божої: «Вона була Діва, — говорить св. Амвросій, — не тільки тілом, але й душею: смиренна серцем, обачлива в словах, розважлива, небагатослівна, шанувальниця читання, працелюбна, цнотлива у мові, вважаючи не людину, а Бога суддею своїх думок; правило Її було нікого не образити, усім бажати блага, шанувати старших, не заздрити рівним, втікати від похвальби, мати здоровий розум, любити доброчесність.
Коли Вона хоча б виразом лиця засмутила батьків? Коли була в незгоді з рідними, запишалась перед людиною скромною, посміялася з слабкої, обминула неімущого? У Неї не було й тіні суворости в очах, нічого необачного в словах, нічого непристойного в діях; рухи тіла скромні, хода тиха, голос рівний, так що тілесний вигляд Її був виразом душі, уособленням чистоти».
*Супостат наш диявол, знаючи, наскільки спасенна для нас молитва, ні проти чого не повстає з такою люттю як проти неї, збурюючи нас хмарою помислів, аби відволікти від молитви чи зробити її безплідною.
*Найвища міра любови. Блажен той, хто так у серці виховав себе, що може радіти за благополуччя і щастя інших, навіть коли сам нічого того не має.
Св. Василій Великий
*Диявол найбільше намагається навіяти нам чванливе уявлення про наші достоїнства, аби ми, возгордившись, стали подібні до нього.
*Бога належить прославляти словами і ділами, не утримуючись від цього ні оманним соромом, ні насмішками чи погрозами, ні стражданнями, ні самою смертю.
*Бог взирає не так на численність наших трудів, як на спрямування й гарячість нашого серця до Нього.
*Сама лише гола наука, без правди Божого Закону, сотворяє тільки ненаситних звірів, але не людей.
*В наш вік, — каже Св. Феофан Затворник, — дух світу силкується взяти перевагу над Духом Христовим. Але погляньте, чим він хоче досягнути цього? Гонінь не воздвигає, а що робить? Хоче відібрати у нас зброю борні нашої — молитву, піст і милостиню. Тим-то скрізь побачите нападки: то на чини церковні і молитвування всякого роду, то на піст і подвижництво та вимогливість до себе. Знає, лукавий, що коли відіб’є цю зброю життя християнського, то перемога і без посиленої брані буде на його боці.
*Людині, що до неї не звістується серце твоє, не звістуй совість твою.
Авва Дорофей
*Потрібно не мати суєтної дружби ні з ким із людей.
*Навіть сам спогад про Бога наповнює душу втіхою і веселієм. Але ми грішимо, і тоді думка про Бога викликає сум і страх. Коли ж будемо і серед гріхів не втрачати духу каяття, тоді кожна думка про Бога, як Отця, що приємле того, хто кається, супроводжуватиметься радістю духовною.
*Коли ми не простимо ближнім, то цим не завдамо їм жодної шкоди, а собі приготуємо нестерпні муки геєнські.
*За вченням нашої православної Церкви ми не повинні засуджувати батьків своїх, втрачати до них повагу і любов через їх недоліки.
Преп. Серафим Саровський
* Моліться Св. Ангелу-Хранителю так: «Св. Ангеле Господній, Хранителю мій, спаси, вбережи душу мою від сітей вражих».
* Те, що ми так мало звертаємо уваги на вічність, забуваємо її — є вірна ознака нашого падіння, падіння не лише в тілі, але ще більше в розумі, у серці.
Свт. Ігнатій Брянчанинов
* Неможливо відразу виправитися. Потрібно не терпіти себе — свої недоліки, а поволі, постійно виправляти їх, не впадаючи в зневіру від падіння, що властиве кожній людині.
* Коли молитимешся за ворогів, то прийде до тебе мир.
* Промовляй до Бога багато, а людям мало.
* Чого в інших не любиш, того і сам не чини.
Свт. Ігнатій Брянчанинов
* Радіти потрібно з того, що нам обіцяно таке, чого розум людський осягнути не може.
* Слово Боже для нас є і ліки, і світло, і вода, що змиває наші скверни, і джерело наших благ.
* Мужність і відвагу потрібно тримати в руках, немов щит, щоб не занепасти духом, коли нападає зажура і накидаються на нас нечестиві.
* Немає кращої оборони, як: «Господь Бог з нами».

Давняя як свiт дорога

Поезія Оксани Шалак – то мовби автопортрет авторки. Там ніде в жодному слові не знайдете ні лукавства, ні пози, ні зверхности. Всюди — лише якась щемлива відкритість і щирість. І неймовірно природний людський смуток. Таку поезію — не пишуть, її видихають. Не привселюдно, не задля піару, а в глибокій тиші, де немає місця марній суєті. Часом вона промовляє до іншої душі, як молитва…Оксана Шалак — авторка поетичних збірок «Дика пташка», «Вино неможливого», «При світлі снігів», «Сім високих небес», монографії «Фолкльористична діяльність Андрія Димінського» та ін.

Галина Кирпа

Оксана Шалак

Сни і дні, слова і ночі.
Сторінки пожовклих книг…
Авва Отче, авва Отче,
Не покинь нас тут самих!

Дні гортаєм, сни читаєм —
Ночі цвітом замело.
Не розкрито тайну таїн —
Світ живе. Добро і зло.

Як раніше — так сьогодні,
Як колись, так і тепер.
Вільні, дужі, мудрі, горді —
Ми, мов пил.
Ти нас не стер…

Не здмухни нас, ніби порох
(Запах цвіту, о, п’янкий!).
Завтра, нині і учора
Не покинь нас… Не покинь!

***

Місто,
Що виростає з моїх снів,
Немов трава...
Зеленими від моху
Мурами
Тримається за Україну,
Хрестами соборів —
За горнє світло,
Кожною пелюсткою
Вітражів
Цвіте на сонці
Передсвятково...
І леви
Усміхаються уві сні,
Як буває
Від щастя.

***

Цю тугу
Виповість
Хіба старий лірник.
Під його пальцями
Заридає,
Господи, як заголосить ліра:
«Плач, душе грішна,
Ридай гірко!»
І розіп’ята на хресті,
Зневажена і обпльована
(Чи Бог бачить ці муки?!)
Ти воскреснеш.
І всім, хто не вірить, —
Покажешся...
Чиста, мов сльоза ув очу,
Україно...

***

Слухаємо дощ,
Вдихаємо запах
Старого саду,
Де сполохані морелі
Осипаються
Золотими
Сонцями.
Слухаємо
Музику
Води,
Музику літа,
Пролиту
Щедрою
Божою рукою.

Цвіт, що спить
У чорному гіллі,
Якоїсь ночі закипає
Молоком.
Піною солодкою
Скапує,
скапує
На рахманну ріллю…
Кожна квітка —
Мов радісне
Пробудження,
Мов болісне
Просвітлення
Серед темені
Теменної…

***

Р.М.

Схилитись тобі на плече —
Й не чути, як час тече
Між пальців, рядків, долин…
На скронях сріблиться полин.
Рука — на твоїм плечі.
Й ніхто не побачить вночі,
Як глибшають тіні сумні…
Бо час — ти даруєш мені.
І цей подарований час,
І тиха наша свіча —
Усе це підвладне мені,
Твоїй хранительці снів…
Ми також колись проминем.
Тримай міцніше мене!
Схилитись тобі на плече —
Й не знати, як час тече…

***

Ти не буваєш рівною.
Давня як світ, —
Із самотньою тополею
край неба,
Із вигорілими травами
обабіч,
Із мальвою край зболеного
серця,
Ти ділиш світ на чужий
і рідний.
Найбільші печалі змотуєш
у клубок —
З іншого краю трепетну нитку
тримає мама…
Тебе, дорого, мама моя тримає…

 

Нерукотворний Образ
Михайло ЛОСИЦЬКИЙ

Опівночі у двері постукали. Анастасій устав із ліжка, запалив світильник і пішов відчиняти ніч¬ному гостеві. На порозі стояв молодий воїн.
— Григорій! Племінник! Ото радість! Ну заходь, заходь. Як ти опинився в Константинополі?
Невдовзі юнак вже сидів за столом, на який поспіхом поставили хліб, сир, оливки та вино — те, що було під руками. Довкола столу зібралася уся родина: сам Анастасій, його дружина Феодора, та навіть їхній семирічний син Феофіл прокинувся й тепер захоплено розглядав зброю та обладунок свого двоюрідного брата. Прийшов і Феофан — чернець, вправний іконописець, який гостював у Анастасієвім домі.
— Вирушаємо в похід, на Крит. Імператор Роман наказав магістру Никифору ладнати військо та кораблі і захопити острів. Відпливаємо завтра, — почав розказувати Григорій, ледь вгамувавши голод. — Тож я й зайшов до вас, думаю — побачуся та попрошу помолитися за мене, адже ви єдині мої родичі... — голос Григорія на мить затремтів. Його батьки загинули під час останнього ворожого набігу, і він залишився сиротою.
— О, Никифор — славний воїн, він покаже, де раки зимують цим критським розбійникам. Скільки лиха заподіяли вони нашій країні... — зітхнув господар, — але тепер, з Божою допомогою, тому настане край. А що це в тебе на грудях? — запитав, поглянувши на племінника.
Батько подарував, щоб охороняв мене в боях, — Григорій зняв з грудей та простягнув дядькові невеликий образ, різьблений на слоновій кістці. — Тато отримав його з рук імператора за відвагу в бою.
Це ж Нерукотворний Образ Господа нашого Ісуса Христа! — вигукнула Феодора. — Яка краса! — невелика натільна іконка переходила з рук до рук, і всі дивувалися з майстерної роботи.
Але ж ви, мабуть, і справжній Образ бачили? Він же тут, у Константинополі, зберігається. Який він?
Нерукотворний Образ Господа нашого я бачив ще до того, як його було покладено в Константинополі — в церкві Божої Матері Фароської, — відповів Анастасій. — Бачив я йо¬го й в Едесі. Коли я, як оце ти, служив у війську, було якось послали нас під командою славетного воїна Іоана Куркуаса на схід відвойовувати землі, захоплені арабами. Багато ми воювали і дійшли до міста Едеси. Обступили його, обложили з усіх боків... Ми знали, що в місті — Нерукотворний Образ, і прагнули його одержати.
А як він туди потрапив? - втрутився у розмову малий Феофіл.
А ти хіба не знаєш? О, це давня і цікава історія. Коли Господь наш Ісус Христос жив між людей на землі, Едесою правив Авгар. І от, оповідають, захворів він на проказу, і ніхто не міг вилікувати його. Та почув Авгар, що в Палестині є Учитель, Який зцілює від будь-якої хвороби і навіть мер¬твих воскрешає, — і увірував, що Христос і є Син Божий. І послав Авгар до Ісуса свого живописця Ананію з листом, у якому просив прийти і зцілити його. «А як не зможе прийти Учитель, — наказував він Ананії, — то хоч намалюй Його портрет». Ананія прибув у Палестину, розшукав Ісуса та заходився Його малювати, але, хоч як намагався, нічого не вдавалося — образ намалювати не зміг. Аж тут Ісус покликав його — адже Він знав, хто такий Ананія і чому прийшов, бо ж Бог усе знає. Коли той прийшов, Господь попросив води та рушника, вмився і витер обличчя рушником - і ось на по¬лотні — о диво! — відбився лик Спасителя. Тому й зовемо цей Образ Нерукотворним, — адже не майстерністю художника створений він, а Божою дією. Віддав Христос це полотно Ананії й наказав віднести господареві, пообіцявши незабаром послати до Едеси одного зі своїх учнів. Отримавши святий Образ, Авгар зцілився за вірою своєю, лише невелика части¬на прокази залишалася на його обличчі - до того часу, коли до Едеси прибув, як і обіцяв Господь, його учень Фадей, апостол із сімдесяти. Апостол навчав мешканців міста віри Христо¬вої та багатьох навернув до неї. А Образ Нерукотворний Авгар наказав помістити над міськими воротами, щоб кожен, хто через них заходив, міг йому поклонитися.
— І ви побачили його, коли прийшли разом із магістром Іоаном під мури міста?
Не зовсім так. Правнук Авгара повернувся до язич¬ництва і вирішив зняти Образ із воріт. Про цю небезпеку уві сні був попереджений єпископ Едеси. Він тут же, вночі, піднявся на стіну, запалив перед Образом лампаду, тоді при¬клав його глиняною дошкою і замурував те місце цеглою — так що й сліду не зосталось. Йшли роки, і мешканці Едеси забули про Образ.
А як же його знайшли? — не вгавав Феофіл.
— От же нетерплячка! Я ж кажу — минали роки. І от, за імператора Юстиніана, підійшли під Едесу перси. Обложили місто, надія мешканців була лише на Бога. І Він їх не залишив. Уві сні єпископу Едеси з’явилася Пресвята Богородиця і повеліла відкрити Образ Господній, вказавши місце. Єпископ разом з людьми заходився розбирати цегляну кладку і знайшов глиняну дошку, на якій теж відбився лик Спасителя. А лампадка — лишень уявіть! — досі горіла перед Нерукотворним Образом! Взяли Образ мешканці, обійшли з ним стіни міста, і перси відступили. А святиню поклали в храмі і шанували, навіть коли захопили Едесу араби. І от, підійшов під Едесу з нашим ромейським військом магістр Іоан Куркуас — був там, як вже казав на початку, і я. Мешка¬нці, щоб врятувати своє місто, віддали нам Нерукотворний Образ. Ми відступили, на додачу виплативши місту дванадцять тисяч срібних монет та звільнивши двісті едеських полонених. А Образ було з благоговінням перенесено до Константинополя, де його урочисто зустріли імператори Кос¬тянтин Багрянородний, Костянтин та Стефан і принесли до храму святої Софії. День же, у який був перенесений Неруко¬творний Образ з Едеси до Константинополя, щороку згадує наша Церква, — завершив свою розповідь Анастасій.
Зрозуміло, адже християнське царство здобуло Образ, даний людям самим Спасителем! — промовив Григорій.
Не лише тому, — зауважив чернець Феофан, що досі мовчки слухав. — Відбиток тілесного лику Спасителя, Сина Божого, — доказ того, що Бог дійсно прийняв наше людське тіло, став людиною, не перестаючи бути Богом. А оскільки, постраждавши на хресті, Він переміг смерть, і воскрес, і сів на Престолі біля Отця Свого, то й ми, люди, піднесені на таку височінь! І наша справа тепер — вірою та ділами стати гідними Царства Божого. От щоб не забувати це, ми й шануємо Нерукотворний Образ, для цього й рукотворно зображаємо і Сина Божого, і Богородицю, і святих.
Надворі світало. Григорій одягнув на шию образок, дбайливо сховав його під одяг, підвівся з-за столу:
Дякую за гостину, мені вже час. Благословіть, отче, — звернувся до ченця.
Господь благословить!
— Залишайтеся з миром і моліться за мене, грішного, — попрощався з усіма і вийшов у двері.
Вранці імператор Роман II, патріарх, знать та простий люд гуртом проводжали військо. Затока Золотий Ріг мерехті¬ла різними кольорами, відчалювали грізні кораблі, що несли страхітливий грецький вогонь та везли воїнів. На одному з них стояв молодий воїн та стискав рукою невеличку іконку Нерукотворного Образа, майстерно вирізьблену на слоновій кістці.

Янголи живуть серед нас
ВАЛЕНТИНА СЕМЕНЯК

Сьогодні Бог подарував мені щасливу мить: я не тільки бачила, але й спілкувалася із справжнісіньким живим Ангеликом!
Відтепер я класифікуватиму їх на Небесних і на Земних. Кажуть, що Небесні Ангели не мають статі, їх ще називають…безплотними силами. Моєму ж новоспеченому знайомому Ангелику (можете вірити, можете – ні, із родини, прізвище яких Небесні), лише чотири рочки і звати його…Олеся. Так, це дівчинка. Але ж яка! Біляве з фіолетовими косичками та допитливими оченятами — Диво...
Побачивши мене з чоловіком на подвір’ї, вона весело защебетала:
— До нас гості! До нас гості прийшли!
І ось ми гостюємо на подвір’ї в родини…Небесних. (Таке дивовижне прізвище в Олесиних бабусі й дідуся). Гарний недільний день. Маленька Олеся допомагає бабусі Оксані сервірувати стіл. Згодом й сама вмощується біля нас, як маленьке серпневе сонечко. Разом з нею п’є чай і смакує печивом кумедна лялька.
— А як звати твою ляльку? – обережно запитую в дівчинки.
Олеся на якусь мить замислилась (вона підшуковує ім’я для своєї іграшкової приятельки, відчувається, що в голові в неї назріває грандіозний план).
— Маця – дзін-дзін! – впевнено і беззаперечно ставить всіх присутніх перед фактом маленька Олеся.
Поки всі дорослі за столом (себто ми й Олесина родина) починаємо запам’ятовувати це космічне ім’я, як раптом з боку дівчинки долітає уточнення:
— Маця – дзін-дзін, або Дзін-дзін-Маця навиворіть!
Ледве стримуємо сміх: це ж як в дитини працює образне мислення та уява! Олеся, яка має подвійне ім’я (Марія-Олександра) дала подвійне ім’я також своїй ляльці. А чому б і ні…
Тим часом бабуся приносить улюблену Олесину книжку про Горбоконика і каже:
— Наша Олеся слухала, як дідусь читав, і повторювала за ним: один рядок дідусь, один – Олеся. І…все запам’ятала! Олесю, розкажи нам казочку.
Чотирирічна Олеся бере до рук книжку і цілком серйозно запитує:
— А ти знаєш, хто написав цю книжку?
— Петро Єршов,— встигла я прочитати на обкладинці, бо ж таки вже забула.
— А хто переклав на нашу мову?
Як добре, що я за звичкою встигла перед цим прочитати: що? де? коли і як?
— Максим Рильський, — радісно відповідаю крихітній дівчинці з фіолетовими бантиками.
Тільки після цього чотирирічна Олеся впевнено відкриває першу сторінку і починає…буцім читати віршований текст. Насправді читати вона ще не вміє. Читає з пам’яті, а для солідности водить пальчиком по чорненьких рядочках. «Читає» — себто переказує текст так вправно і швидко, що якби й справді читав, то за нею не встигав би…
Олесині родичі, які звикли до цього феномену, потішливо спостерігають за дитиною, а в мене від подиву широко розплющені очі! Отакої! Невже можна запам’ятати такий величезний текст?!
Тим часом дитятко перегортає ще одну сторінку. Але це ще не все. У тексті час від часу зустрічаються слова: дурний, дурник, чортяка. І ось дівчинка під час декламування час від часу зупиняється і каже: «Далі йде погане слово (і читає рядок із цим словом. В цю мить я відчула Силу Світла Душі цієї дитини, яка втілилась у наш земний світ чотири роки тому… Вона ще пам’ятає небесні благодатні вібрації, вона стовідсотково відчува як негативну так і позитивну енерґетику Слова. «Бо Слово було в Бога…»
— Заморилась, на сьогодні досить, — каже десь на третій сторінці.
— Як же тобі так вдається? – не перестаємо дивуватись ми із чоловіком.
— А я завантажую ЦЕ (показує на книжку) в себе, а потім читаю.
Олеся каже це так просто, як би ми з вами сказали, наприклад, що через годину буде дощ, або – зараз варитиму борщ.
До нас приєднується прабабуся Марія, яка вклала і вкладає в Олесю всю свою пісенну душу.
— А наша Олеся ще ж співає!
Олеся, яка вже бавилася з велосипедом, повертає голову і прислухається до прабабусиних слів. Дівчинка просто сяє ізсередини.
— Олесю, Олесю, заспівай нам.
Довго вмовляти дитя не доводиться. Її щира і відкрита душа радісно відгукується на прохання дорослих.
Замість сцени – східці перед порогом рідної хати. Олеся миттю перетворюється на зовсім іншу Олесю. Вона дуже-дуже серйозно каже:
— Почекайте мене. Перед тим як співати, мені треба зайти (вона має на увазі двері-лаштунки), а потім – вийти.
Це як у ікс-факторі. Дівчинка зникає, а через якусь мить з’являється на умовній сцені. Мама Катруся (буцім це журі) запитує її:
— Як вас звати?
— Марія-Олександра.
— Звідки ви приїхали?
— З України…
— Що будете співати?
— Про горлицю…
Олеся «входить» в образ і співає українську пісню про горлицю, далі ще одну, ще… Ми всі аплодуємо чотирирічній дитині і тішимось: які талановиті діти підростають в нашій Україні!
А тим часом прабабуся Марія розповідає ще одну цікавинку про свою правнуку. Якось були вони на одному святковому концерті. Після виступу Олесі дали квіти і маля побігло на сцену вручити їх співакам. Аж тут всі почали співати Гімн України. Дівчинка залишилася на сцені разом зі всіма. А далі було ось що…
Після фінального виступу Олеся підійшла до прабабусі і каже:
—Як так, що я не знаю цієї пісні про Україну! Всі співали, а я навіть губами не могла ворушити, бо не знала слів. Навчи мене вже цієї пісні!
Чули б ви, як співає чотирирічна дитина найвеличніший текст нашої держави!
А одного разу (здається, в церкві) підбігає Олеся до своєї мами і так збуджено кличе:
— Мамо, мамо! Я бачила щойно живого Ангелика! Він маленький, біленький, кучерявий і грається з дітками! (Це було чиєсь хлоп’ятко).
— Так підійди до нього, познайомся.
— Але ж він Ангел…
Молиться якось перед сном Олесина бабуся, читає «90-й псалом» і перераховує імена всіх домашніх, просить для них захисту. Олеся все те чує і раптом цитує (бо ж бабуся за себе забула!): «Бо своїм Ангелам Він накаже про тебе, Оксано, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, — на руках вони будуть носити тебе, Оксано, щоб не вдарила об камінь своєї ноги!».
Після цієї дивовижної недільної зустрічі я отримала такий потужний заряд Світла, Любови, Божественної благодаті, що мені подумалось: «Як небагато людині треба для щастя! І нічого химерного насправді не треба вигадувати, щоб бути щасливим». Мені це показав Творець через земну Небесну біляву дівчинку Олесю, з фіолетовими бантиками, з мудрим глибоким поглядом, який має Дар пробуджувати всередині кожної людини священне і спасенне Першоджерело творчої Любови і сіяти натомість «щасливинки»-насінинки. Принаймні, я відчула це на собі, бо моє Серце переповнилось – і я відразу взялася за папір і ручку…

…Й Україна НАША РОЗКВIТНЕ
Йосип Крук
, вчитель (пенсiонер) росiйської мови й лiтератури

«Століття неволі і національних поневірянь виробили тип українського обивателя, який сам себе називає зневажливим прізвиськом «хохол», промовляючи: «Хоч горшком назви, тільки в піч не саджай». І він теж має якийсь стосунок до тих прадідів, що в огонь йшли за честь свого імені. Він має свою етику і мораль, свій гумор, свої приказки і пісні. Уся низькопробна, дрібнокриклива, обачна — легкодуха і балаганна частка нашого фолкльору вироблена ним і належить йому — хохлові, якому б добре тільки попоїсти та випити, хохлові, з якого росте ситий, самовдоволений, «торжествуючий хам», що уникає вериг чести й обов’язку, а тому й духу українського не зноситиме».
Євген Сверстюк

Довго не хотілося про це мовити, але треба, щоб нарешті істина, навіть якщо вона гірка чи їдка, стала не надокучливою, а своєю і, може, з часом солодшою.
Почати йти до себе — то є найважче, бо усвідомлений гріх ліпше неусвідомленого: над усвідомленим душа таки колись почне працювати і матиме з того згодом розраду.
А поки що українці, нині сущі в Україні, переживають пробудження і нове становлення своєї національної душі, і стан цей віддзеркалений в нашім слові немає: нас іще ніби не існує і ми вже є водночас. Спішити не треба — встигнемо. Собор, школу, власний дім, як і свою державу, будують раз та гаразд. Однак дечого, що всоталося в нас, треба позбутись прямо в дорозі. А це насамперед — відстороненість від самих себе, від свого українського єства.
Наприклад, наші сімейні принципи «Моя хата скраю», «Нехай буде гречка», перекинуті на суспільний ґрунт, нікуди не годяться, бо ото і маємо нині чи не дев’ять з десяти вибраних — не вибраних якраз отими тихими мовчунами (залагоджувальниками), бо їм все’дно або і так зійде. Це по-перше. А по-друге, в черзі народжені, колгоспом вирощені («все вокруг колхозное — все вокруг моё»), єдиною і всеспрямовуючою силою (комуністичною партією) виховані, в суспільстві, де щодня і щомиті вихолощувалось первісне, віще значення найпосутніших і найпотужніших понять типу розум, честь і совість, правда і праведність, ми так і не можемо дійти висновку, де причина, а де наслідок того жалюгідного, зовсім не жалю гідного становища, в якому перебуваємо нині.
По-третє, чи багато з нас таких, шістдесятилітніх, зможе інакше, відповідальніше висловити ще недавно так часто (здебільш помпезно) експлуатовану думку про те, що хтось там прожив би ще раз так само своє життя, якби це було можливим? Чи пішов би він назад тією ж дорогою, не боячись докорів сумління чи покарання за те, що когось, туди йдучи, свідомо обікрав, обдурив, оббрехав, ошукав?!
І якщо не прийшло усвідомлення провини кожного за всіх, це не зменшує вини, але поглиблює її. Отже...

Молитва любови

«А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви — буде там плач і скрегіт зубів».
Євангелія від Св. Матвія, 25

Прагне один розтопити грубку — не горить... Тяги нема. (Тяга — це національна свідомість).

Раніше не було ніяк, а стало ще гірше.
З народних висловів

Дай, Боже, хисту наповнювати кожен день і слово Ім’ям Твоїм! Захисти нас від самих себе, напоум нарешті почати йти не до Америки, Европи чи Росії, а до себе, українців: великодушних і благородних, делікатних і дотепних, заповзятливих, завзятих і умілих. Освяти нас благодаттю і миром, і чином, достойним нашого народу.
Посилай нам вчинки тільки добрі й мудрі. Але борони від лукавства в намірах злих, зла ж бо розлито у нашому краї стільки, що вже не вистачає сили боротися з ним добром і любов’ю.
Дай, Боже, пам’яті й розуму-глузду карати зло в собі. Карати зло в братові чи другові має право лиш той, хто більше карається за того, в кому він карає зло. Добра не буде, поки не буде покаране зло.
Обережи, Боже, українців (тих, кого нині є заледве один на дев’ять хохлів), дай, Боже, наснаги не терпіти примусу кривдного, приблизности, що постійно відсуває нас від самоідентичности. Вистав на показ лицемірство огидне, підлабузництво підле, пустку, порожнечу і пустощі безпідставні, огороди від прохань і позики, допоможи повернути позичене, утверди в душах українців потребу праці щоденної заради себе і Вкраїни. Влаштуй порядок, в Книзі Твоїй поставлений. Всели в людей порядність, щоб стид не розмазувався, а совість щоб їла. Понови правду, що праведністю загубленого світиться.
Навчи найкоштовнішого, що в ціні може прибувати, множачись швидко й надовго, — лаштувати стосунки. Бо поки що є не українці, а українець і українець. А були б вони разом і стояли за одно — то це число б стало незмірно більшим і сильнішим. Нехитра штука — обходитись одне без одного на такій вимореній і колись густо, як травою, заселеній території. Набагато почесніше й мудріше — повернути собі те, що, будучи народом гордим і самодостатнім, ми вміли раніше: потребувати одне одного, караючи в кожному злодійство, протиборствуючи злу як посяганню на своє сумління і честь, бо лише в українцях і патріотах нашої землі — порятунок України, а хохли (вслухайтеся і почуєте: саме слово це звучить як принизливе прізвисько, дане за колись проявлену слабкодухість) несуть їй погубу.
Прости мені, Господи, і почуй мене, Боже! Адже земля, що так щиро і щедро дана нам Тобою спредвіку, опаскуджена нині, як після програшного побоїща, тими самими хохлами. Вони ж бо ніколи не винні, вони не відповідають ні за минуле, ні за майбутнє. Та вони й не годні, не гідні ні раювати, ні панувати на нашій святій, нами змногогрішеній і не захищеній землі, бо щомиті так і норовлять як не закопати одне одного привселюдно, то утопити в ложці води. Почуй їх, Господи, і прости їм, Боже, їхню малість і погань.
Допоможи, Боже, дійти до тями і збагнути, що всі злидні, розрухи, голоди і мори, війни й злодіяння — від злого духу, що затишно засів у душах багатьох. Прости нас, Господи, і почуй нас, Боже! Захисти і допоможи нам бути!
Отже, будьмо! Будьмо вже зараз, не відкладаймо цього, щоб устигнути стати собою. Свого часу відлучені від віри, повернімо собі віру в себе вже зараз. І ми тоді повеселіємо, пощасливішаємо, й Україна наша рідна, найкраща в світі держава, розквітне.

Примітки:
Любов — дія або почуття, помножені на розуміння й відповідальність.
Народ — люди, об’єднані спільною ідеєю.
Ідея — душа, дух народу, що матеріялізується в мові, любові, вірі, звичаях.
Хохли — кимось придумане прізвисько для не об’єднаних ні мовою, ні вірою, ні звичаями людей, котрі мешкають на території України.

Життєве середовище в екологічній загрозі
Степан СТОЙКО
,
професор, Iнститут Екологiї Карпат НАН України

Ось Я даю вам усяку траву, що розсіває насіння по всій землі, та всяке дерево, що приносить плоди з насінням: вони будуть вам на поживу. Всякому ж дикому звірові, всякому небесному птаству, всьому, що повзає по землі й має в собі живу душу, Я даю на поживу всяку зелень трав.
Книга Буття 1:29

Місія Церкви і довкілля

Історія античних країн свідчить, що народи, які виснажували природні ресурси, не дбаючи про потреби своїх нащадків, були приречені на занепад. На жаль, людство не врахувало ці уроки історії, не взяло до уваги також можливі наслідки техногенного впливу на життєве середовище, з яким воно пов’язане екологічно, економічно, духовно.
В сучасну добу, внаслідок науково-технічного проґресу, анторопогенний вплив на природне середовище набуває глобальних маштабів. Він проявляється на всіх взаємопов’язаних компонентах біосфери – гідросфері, ґрунтах, атмосфері, органічному світі, соціоюмі. Забруднюється Світовий океан, руйнується озоновий горизонт, який захищає нас від надмірного ультрафіолетового опромінювання, збіднюється біологічне різноманіття, спостерігається спустелення ландшафтів, відбувається глобальне потепління та зміна клімату, поширюються «техногенні хвороби».
Враховуючи критичний екологічний стан у біосфері, ООН провела в Ріо-де-Жанейро (1992), а потім в Йоганнесбурзі (2002) Міжнародні конференції, присвячені цим глобальним проблемам. На конференціях було наголошено доконечну потребу подолати споживчий антропоцентризм щодо використання природних ресурсів, який зараз домінує в суспільствах.
Розглядаючи ролю Церкви у збереженні природної спадщини, як блага для людства, Папа Йоан Павло II і Патріярх Варфоломей I у спільній заяві в Римі й Венеції 10 червня 2004 р. констатували: «Якщо ми визнаємо, що Бог створив світ, то тим уже усвідомлюємо відповідний об’єктивний моральний порядок із очевидним етичним кодексом щодо навколишнього середовища...».
Папа Бенедикт XVI і Патріярх Варфоломей I у спільній заяві в Фанарі 30 листопада 2006 р. проголосили: «Перед лицем великих небезпек, на які сьогодні наразили природу і довкілля, хочемо висловити своє занепокоєння з приводу негативних наслідків для людства та всього створіння, які може мати економічний та технологічний проґрес, що не зважає на свої межі. Як глави Церкви, вважаємо одним зі своїх обов’язків заохочувати і підтримувати всі зусилля, спрямовані на те, щоб захистити Боже створіння і передати майбутнім поколінням Землю, на якій вони могли б жити».
Споконвіку наш землеробський етнос з пошаною ставився до землі: «Земля — Божий дар», «Земля — годувальниця», «Земля свята». Але в умовах комуністичного режиму, коли земельний фонд був колективною власністю, людина втратила традиційну любов до землі, занепала відповідальність за її збереження. Економіка України розвивалася не в інтересах народу, а в інтересах тоталітарної імперії, без належної екологічної оцінки наслідків індустріяльного впливу на довкілля. При будівництві Київської, Каховської, Дніпродзержинської ГЕС десятки тисяч гектарів родючих ґрунтів були залиті штучними морями. Земельний фонд в країні становить близько 60 млн. га, у середньому на одного жителя припадає 0,81 га сільськогосподарських угідь і 0,65 га ріллі.
Але господарюємо ми на наших родючих землях з екологічних позицій нерозумно. 51 відсоток землі розорано, чого немає у жодній іншій европейській країні. За даними Національної доповіді на саміті ООН у Ріо-де-Жанейро (1992) «Про стан навколишнього середовища в Україні», впродовж 1980-1990 років площа орних земель скоротилася на 796,1 тис. га. Площа змитих орних земель за 25 років збільшилася на 26 відсотків і перевищила 10 млн. га. Щорічна площа еродованих земель зростає на 70-80 тис. га. Середні щорічні втрати ґрунту за період 1980-1990 рр. становили 18 т на га. Нагадаємо, що для утворення родючого шару ґрунту товщиною один сантиметр потрібно 100 і більше років.

Небезпеки для рослинного й тваринного світу

Людина ще може за певних умов відновити зруйновану архітектурну пам’ятку, але не здатна відтворити зниклий вид рослин чи тварин. У світі вже зникло 486 видів безхребетних і хребетних тварин і 604 види рослин. Нині у світі загрожує зникнення 3565 видам тварин та 23062 видам рослин.
Назавжди зник у степовій зоні дикий бик тур, з якого було виведено кілька порід рогатої худоби, в тому числі і сіру українську.У 1875 р. зник дикий кінь тарпан. На узбережжі Чорного моря зникає дельфін звичайний, у степовій зоні рідкісними стали дрохва, беркут, в Карпатах – кіт лісовий, рись. До Червоної книги України — Тваринний світ (2009) занесено 542 види рідкісних тварин, в тому числі 226 видів комах, 69 видів риб, 80 видів птахів, 68 видів ссавців та ряд видів інших груп.
Щоби врятувати генофонд зникаючих видів флори й фауни, потрібно зберегти ландшафти та біотопи, в яких вони проживають, підняти еколого-освітній рівень населення, посилити боротьбу з браконьєрством. Кожен має врешті усвідомити: стан довкілля — то не чиясь там проблема, а наша, і вона нікого з нас не омине.

Лісові екосистеми

Ліси, які виникли ще в тріасі (понад 200 млн. років тому), — найпоширеніший, найпродуктивніший та найбільш довговічний тип рослинности на суходолі. В людському житті вони мають всебічне, неоціненне значення. Як відновний природний ресурс, ліси дають деревину для різних галузей економіки та виконують важливу ґрунтозахисну, водозахисну й водореґулюючу ролю. Шляхом фотосинтези лісові екосистеми підтримують кисневий баланс у атмосфері, а засвоюючи вуглекислий газ, депонують органічний вуглець у деревині і, таким чином, знижують дію парникових газів, які є головною причиною глобального потепління клімату. Важко переоцінити соціяльно-рекреаційне, оздоровче, санітарно-гігієнічне та ландшафтно-естетичне значення лісів .
У віддаленій гірській місцевості Карпатського біосферного заповідника, Ужанського національного природного парку та в інших заповідних місцях виявлено на площі 23 тис. га букові праліси, які зформувалися ще у польодовиковий період і збереглися в природному стані до нашої доби. Це «золотий фонд» незайманої природи, який має значення для всієї Европи. Враховуючи науково-природничу цінність букових пралісів Карпат, ЮНЕСКО у 2007 р. включила їх до Списку світової природної спадщини.
Заповідні території і збереження природної, етнокультурної та історичної спадщини
Природоохоронні території слід розгдядати як багатофункціональну систему, призначення якої — зберегти не лише цінні у науково-природничому аспекті ланшафти, але й ландшафтні системи, де проходив історичний процес етногенези, а також місцевості, де відбувалися важливі історичні події.
Завдяки генетично закріпленій шані й любові до рідної землі українці витримали підступні спроби асиміляції та денаціоналізації. Протягом історичної доби у народі зформувались також природоохоронні традиції. У збірнику Норм давньоруського права «Руській Правді» була встановлена відповідальність за незаконний відстріл бобрів та деяких рідкісних видів птахів.
У Володимир-Волинському князівстві існували охоронні території типу сучасних заказників. Належна увага приділялась збереженню лісів навколо манастирів. Богдан Хмельницький указом від 5 червня 1656 р заборонив «робити шкоду» в лісах Максаківського манастиря. Гетьман Іван Скоропадський видав 12 липня 1621 р. спеціяльний указ про припинення рубання Елінської діброви Троїцько-Іллінського манастиря в околицях Чернігова. На Львівщині поблизу села Підгірці на одному з пагорбів, на якому за народним переказом в час облоги Львова був розташований штаб гетьмана Хмельницького, місцеве населення ретельно охороняє історичну пам’ятку «Дуби Богдана Хмельницького».
В совєтські часи в Україні основною катеґорією в природно-заповідному фонді були заповідники та заказники, які мали сприяти збереженню природних ландшафтів з рідкісною флорою й фауною. У Европі такою катеґорією є національні парки, призначення яких набагато ширше. Воно полягає у збереженні характерних для нації природних ландшафтів, збереженні біотопів зникаючих видів рослинного і тваринного світу, а також в забезпеченні рекреаційних можливостей на лоні природи. Саме завдяки такому багатогранному природничому й соціяльному призначенню, національні парки набули широкої популярности. У світі зараз створено 3500 національних парків площею близько 4 млн. км2, і їх мережа продовжує розширюватися.
За прикладом зарубіжних країн ми неодноразово намагалися створити в Україні національні парки. Але в тоталітарній совєтській імперії поняття «національний парк» ототожнювалося з поняттям «український буржуазний націоналізм», і тому ця категорія заповідних територій не була узаконена. Дозволялося створювати лише природні парки. Перший в Україні Карпатський природний парк (50532 га), який був створений в 1980 р., лише після проголошення незалежности України одержав офіційний статус «національного природного парку». В останні роки зусиллями екологів мережу заповідних територій розширено. Тепер у різних природних зонах України існує 39 національних природних парків загальною площею 1042180 гектарів.
З метою збереження природних територіяльних комплексів, в яких історично зформувалися етнічні групи, екологи пропонують створити етнокультурні ландшафтні заказники, що мають зберегти природні та окультурені ландшафти, в яких історично формувалися етнічні спільноти, і сприятимуть збереженню їх духовної й етнічної самобутности. Існують реальні можливості для створення кількох етнокультурних ландшафтних заказників: Гуцульського — на базі національного парку «Гуцульщина» (32171 га); Бойківського — на базі національно парку Сколівські Бескиди (24702 га); Лемківського — в Ужанському національному парку (39159 га); Поліського — на базі Шацького національного парку (32830 га).
З територіяльними комплексами пов’язані також пам’ятні історичні події. Для збереження ландшафтів, в яких вони відбувалися, у США, приміром, встановлені заповідні катеґорії: 11 місцевостей національних битв (70633 га); 3 національні парки на місцях національних битв (4900 га), 63 національні історичні місця (10768 га); 26 національних й історичних парків (90694 га); 9 національних військових парків (20426 га). У 1987 році ці заповідні території відвідало понад сорок мільйонів осіб. Подібні катеґорії заповідних територій є і в інших країнах.
Заповідні території в Україні, як «національні природні реліквії», також покликані прислужитися збереженню історичної спадщини. Для цього потрібно створювати ландшафтні меморіяльні парки та меморіяльні заповідники. Ці категорії поки що не включені в природно-заповідний фонд. Попри те, деякі історично пам’ятні місця у різних формах вже охороняються. За ініціятивою громадських організацій взято під охорону лісовий масив на горі Маківка (958 м н.р.м) в Сколівських Бескидах. Тут у Першу світову війну 29 квітня – 2 травня 1915 р. українські січові стрільці одержали перемогу над російською військовою частиною. На місці поховання 50 загиблих українських вояків споруджено пам’ятник. У 2009 р, з нагоди святкування 70-річчя Карпатської України, на Красному полі в околицях Хуста, де 14 березня 1939 р. була битва між карпатськими січовиками та угорськими гонведами, споруджено меморіяльний комплекс та розпочато створення меморіяльного парку. Необхідно створити меморіяльні заповідники в лісовому масиві Биківня біля Київа, де під час сталінського терору в 1937-1941 роках НКВС розстріляв понад сто тисяч невинних громадян; на місці Берестецької битви на Волині; на місці битви київських студентів з російським полком Муравйова під Крутами; в околицях Бродів на Львівщині, де внаслідок різних політичних обставин воювали брати з братами, та в інших історично пам’ятних місцях Першої і Другої світових війн. Відвідування цих заповідників історичних подій матиме вагоме патріотичне й виховне значення.
Факт життя на Землі, як Божого творіння, ставить перед людиною моральну відповідальність за збереження природного середовища для всіх біологічних видів.
Екологія з’ясовує закономірності розвитку природи та природних екосистем, які людина повинна мати на увазі при їх використанні. Однак природу потрібно шанувати й охороняти не лише як матеріяльний ресурс, але як феномен, що впливає на нашу духовну сферу.
При обґрунтуванні національної екологічної стратегії слід керуватися парадигмою, що рідна природа входить в поняття Батьківщини. Потрібно усвідомити, що відновні й невідновні природні ресурси ми не лише успадкували від своїх предків, а й позичили від нащадків. Тому так потрібно з ними господарювати, щоб не виникло докору за нерозумне природокористування. В цьому полягає мудрість народу. Інститут Церкви мусить обійняти в справі подолання екологічної кризи значно потужнішу участь, ніж то було досі. Адже духовно-моральні проблеми прямо пов’язані зі станом природного середовища життя.

Нашим сонцем є воля Божа
Святитель Йоан Максимович
Олександер МОРОЗОВ

Талановитий проповідник і духовний письменник Йоан Максимович, Святитель Тобольський народився у грудні 1651 року в Ніжині в шляхетній родині Максима ті Єфросинії Васильківських. Початкову освіту здобув у одній з парафіяльних місцевих шкіл, які тоді існували практично при кожному міському храмі. Прагнення здобути гарну освіту привело юного Максимовича в найвідоміший у ті часи український вищий загальноосвітній заклад — Київо-Могилянську колеґію.
Заснована у 1632 р. на базі братської школи Колеґія давала своїм вихованцям справді фундаментальну освіту. На високому рівні викладалися не тільки богослов’я та теологічні науки, але й давні та европейські мови, філософія, поетика, риторика, логіка. Закінчивши у 1669 р. курс навчання, Йоан Максимович став у ній викладачем латинської мови. А коли йому виповнилося 25 років, під ім’ям Йоана прийняв чернечий сан у Свято-Успенській Київо-Печерській Лаврі. Невдовзі був висвячений в ієромонахи та призначений економом манастиря. Під час перебування в Лаврі яскраво проявився неабиякий проповідницький хист молодого ієромонаха: протягом 1685-1690 рр. він був печерським проповідником. Згодом його призначили намісником манастиря під Брянськом, що був філією Київо-Печерської Лаври.
Важливу ролю у духовній кар’єрі Максимовича відіграв відомий Чернігівський архиєписком Теодосій Углицький. Архипастор запросив Максимовича, з яким познайомився ще під час перебування у Київі, до себе в Чернігів та висвятив його на архимандрита Єлецького манастиря. Після смерти преподобного Теодосія, у січні 1697 р., за поданням гетьмана Івана Мазепи, Московський патріярх Андріян висвятив Йоана в сан архиєпископа Чернігівського.
15 років очолював Йоан Максимович Чернігівську катедру. За цей час він виявив себе не тільки як ревний архипастир, але був і просвітником, дбав про підвищення освітнього рівня чернігівського духовенства. У 1700 р. на базі Борисоглібського манастиря він закладає Чернігівський колеґіюм, будує при ньому велику вежу-дзвіницю з церквою Йоана Богослова (1700-1702 рр.). Цей навчальний заклад продовжував кращі традиції братських «латинських» шкіл XVII ст. та Київо-Могилянської Академії. І діяв на цілком демократичних засадах. Там навчалися не тільки діти духовенства та шляхти, але й нащадки міщанських та козацьких родин.
Дружні взаємини пов’язували Йоана Максимовича з Іваном Мазепою. Гетьман-меценат, відомий своїм благодійництвом та багатими пожертвами на будівництво нових шкіл та храмів, взяв новостворений у Чернігові навчальний заклад під свою опіку. Він допоміг преосвященному Йоану Максимовичу збудувати при Чернігівській катедрі папірню, яка постачала папір для видавництва книжок духовного та навчального змісту. При активній підтримці гетьмана Й. Максимович розгорнув невтомну видавничу діяльність, проявивши себе не тільки енерґійним організатором, але й талановитим духовним поетом. Серед виданих ним книжок бачимо й такі важливі твори, що належать перу самого Максимовича: «Алфавит, рифмами сложенный» (1705), «Толкование на 50-й псалом»(1707), «Богородице Діво» (1707), «Феатрон нравоучительный» (1708), «Отче наш» (1709), «Осмь евангельських блаженств» (1709), «Богомыслие» (1710—1711), «Илиотропион» (1714) та ін. Здебільшого це були перекладені у віршовану форму біблійні та повчальні тексти, богословсько-філософські притчі, розраховані на широке коло читачів. Зауважимо, що після 1720 р. деякі з них були заборонені духовною цензурою, оскільки не узгоджувалися з московським розумінням православних догматів.
Характерною рисою поетичної творчости Й. Максимовича було те, що він вкладав новий філософський зміст в архаїчні форми шкільного віршописання, характерні для української барокової літератури XVII ст. У повчальних притчах преосвященного Йоана зустрічаємо нові мотиви, які дають можливість скласти уявлення про філософські та етичні проблеми, що турбували найкращих представників української інтелектуальної еліти того часу. Тут натрапляємо не тільки на проблеми співвідношення віри та раціонального знання, гріховности людського буття, але й бачимо невдоволеність технократичною цивілізацією, стурбованість екологічними проблемами. Сьогодні пророчо звучать слова письменника про руйнівні тенденції у психології цивілізованої людини (вірш про Олександра Македонського в збірці«Алфавит»):

Промінявши Европу,
Ти Азію брав би.
Азійський край минувши,
Европу топтав би.
Ну, а коли усесвіт
Здолав би схилити,
На ліс би, хмари,
Ріки полки став би водити.

Чи не відбилася у цих рядках наша історія XX ст. з її двома світовими війнами та жахливими тоталітарними режимами, що прагнули не тільки переінакшити суспільство, але й повернути течію рік?
На думку сучасних українських дослідників, глибокі та змістовні вірші Йоана Максимовича можуть прикрасити сторінки кращих европейських антологій ХVІІ-ХVІІІ ст.
Нелегкою була доля преподобного Йоана. Дуже важко пережив він трагічні події 1708-1709 рр., так звану «зраду» гетьмана Івана Мазепи. Як і багато інших православних ієрархів, Максимович був змушений виправдовуватися перед швидким на розправу Петром І за колишню прихильність до опального Мазепи та приєднати свій голос до загального хору його хулителів. 6 листопада 1708 р. він брав участь в обранні нового гетьмана І. Скоропадського в Глухові та приводив до присяги лівобережних полковників. А 12 листопада став свідком варварської церемонії «анатемствування» Мазепи та його прихильників, коли після молебню та офіційного прокляття московський кат здійснив символічну екзекуцію над опудалом гетьмана...
Особиста драма Йоана Максимовича, який дуже тяжко пережив ці події, ускладнилася в 1711 р. Після невдалої спроби Мазепи вирвати Україну з лап московського самодержця, Петро І затаїв недовіру до представників української православної ієрархії та намагався будь-якими засобами послабити ролю Київської митрополії, автономне становище якої підривало всебічне панування московських чиновників в Україні. Одним із таких засобів стала політика «експорту» з України в Росію видатних вчених, викладачів, письменників та архиєреїв. У березні 1711 р. 60-літнього Максимовича призначили митрополитом Тобольським та всього Сибіру, доручивши йому складне і не завжди безпечне завдання — приводити до православної віри язичницькі племена, що мешкали тоді на берегах річок Іртиш та Тобол.
Три роки провів Йоан Максимович у «почесному засланні» на Тобольській митрополії. Нелегкий переїзд та зміна клімату суттєво вплинули на вже підірване здоров’я немолодого архиєрея. Але й за короткий час своєї діяльности в Тобольську преосвященний Йоан здобув славу як добрий пастир та Святитель, уславився місіонерськими подвигами у розповсюдженні християнства, піклувався про бідних, здобув пошану серед простих людей своєю побожністю, способом життя та високими морально-етичними якостями. Благочестивою була і його смерть. Передчуваючи кінець земного шляху, митрополит Йоан востаннє відправив Божественну Літургію 10 червня 1715 р. Смерть спіткала його, коли він молився на колінах перед іконою Спасителя. Йоана Максимовича урочисто поховали у катедральному соборі.
Пам’ять про митрополита дуже шанували в Сибіру протягом ХVІІІ-ХІХ ст. Після упокоєння біля його гробниці відбувалися зцілення та інші чудеса. У 1916 р., коли було відкрито його нетлінні мощі, Йоана Максимовича канонізували та зарахували до лику святих Православної церкви. Пам’ять нашого видатного земляка православні України та Росії вшановують 23 червня (10 червня за старим стилем).Мощі Святителя тривалий час вважалися втраченими, але на початку «перебудови» в підвалах одного з музеїв Санкт-Петербургу знайшли ящик з нетлінними мощами Йоана Максимовича. Зараз їх повернуто до Тобольська, де щорічно в день пам’яті Святого відбувається багатолюдний хресний хід з перенесенням його раки. Російське телебачення, разом з працівниками Тобольського державного історико-культурного заповідника, зняло фільм про життя та діяльність Йоана Максимовича. З ім’ям Святителя Йоана, яке назавжди залишиться яскравим символом духовного подвигу та щирого пастирського служіння на благо людей, сьогодні, багато хто пов’язує й майбутнє відродження Сибіру.

Братство Cвятителя в Нiжинi
Надiя ОНИЩЕНКО

Чи можливо сьогодні, на початку ХХІ століття, наслідувати життєвий подвиг Йоана Тобольського? Так, вважають члени братства його імені, яких у 2009 році зібрав молодий священик катедрального храму Всіх Святих у Ніжині Сергій Чутченко. Єпископ Чернігівський і Ніжинський Української Православної Церкви Київського Патріярхату Іларіон благословив це зібрання і схвалив його назву «Ніжинське православне молодіжне братство імені Йоана Тобольського», подарувавши братству часточку мощей святого. Своїм покровителем братчики обрали святителя Йоана (Максимовича) тому, що він, крім всього, уродженець Ніжина. Він не тільки молиться за нас перед Богом, але й присутній у храмі своїми чудотворними мощами та іконою.
— Сучасну молодь часто називають втраченим поколінням, — ділиться зі мною своїми міркуваннями отець Сергій. — Молоді люди схильні до заперечення традиційних цінностей і авторитетів. Здається, що розмова на серйозні теми з тими, кому до тридцяти, безплідна. Але, якщо ми відмовимось від спроби піднести це покоління, воно буде втрачене як для Церкви і держави, так і для самих себе. Ми створили своє молодіжне братство, щоб допомогти сучасній молоді у пошуках Бога, самих себе.
Шлях отця Сергія до Бога теж був не звичайним. Батьки, хоч і не були комуністами, але охрестили його, маленького, в православній церкві сусіднього села, аби не нашкодити мамі-вчительці. Отак він і зростав, охрещеним, але не церковним. Добре вчився в школі. Хотів знати більше. На радість батькові, почав відвідувати уроки християнства, які вів у школі місцевий священик отець Василій. Допомагав йому в церкві, хотів якнайшвидше потрапити у вівтар. Але за гарний голос отримував послушництво на клиросі. Навчаючись на історико-правознавчому факультеті Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя, одночасно вчився і в духовному училищі, організованому при церкві Всіх Святих Української Православної Церкви Київського Патріярхату. Але навіть така широка освіта не задовольняла його допитливий розум. Чотири роки навчався в Київській Православній Богословській академії. Захопився філософією, привабила ідея внутрішньої людини. Можливо, це стане темою наукової роботи. А поки що захотілося поділитися думками зі студентами, колеґами-викладачами. Тому й почав їх збирати у церкві після служби.
Темою одного з таких зібрань була літургія. І мене дуже вразила розповідь запрошеного отця Єфрема про те, що вона не змінювалася, а лише актуалізувалася, ще з другого століття від Різдва Христового. І це знання раптом поєднало мене з усіма православними християнами, які жили задовго до мене і молитимуться завжди. Молоді люди і священики жваво обмінювалися думками, терпляче вислуховували арґументи, прислухалися один до одного. Мені подобалася ця розкута інтелектуальна атмосфера, яка кожного з присутніх збагачувала духовно. Під час дискусії виникла тема наступного зібрання — «Ікона».
— Молодь сьогодні дуже різна. Вона по-різному одягається, слухає різну музику, має різні інтереси, — розповідає отець Сергій. — І така різна молодь приходить в Церкву. Але мало прийти сюди, треба вміти тут залишитися. Сьогодні дуже важко бути православним серед молодих, так само як і бути молодим серед православних. Молодим людям треба навчитися розрізняти не тільки добро і зло, але й їх відтінки.
Духівник радіє тому, що через братство в Церкву прийшли ті молоді люди, які раніше скептично ставилися до християнства. Віра робить їх вільними людьми. На моє запитання про необхідні умови для життєвого успіху Володимир Бабко відповів так: «Віра, знання та вміння» — і процитував Григора Тютюнника: «Мрія дає нуль, якщо її не зробити життям».
Фінансова криза, про яку сьогодні багато говорять, навертає сучасну людину до думки про гармонійне співвідношення внутрішнього і зовнішнього життя. Про це залишили свої настанови видатні українські церковні подвижники часів Київської Руси, ХІІ-ХVІІІ століть. «Тимчасове те, що звеселяє, вічне ж те, що мучить. Не дозволь, щоб тебе притягувала марність, котру на тебе світ лукавий насилає, але поглянь на її кончину», — читаємо у творі «Діоптра, себто дзеркало або зображення життя на світі, складеного з багатьох святих Божих писань і догм отців, з грецької на слов’янську мову гідним вічної пам’яті отцем Віталієм, ігуменом у Дубні, перекладена й написана» і видана у 1621 році.
А хіба не актуальна для нас настанова Йоана Максимовича з книги «Иліотропіон», сообразованіє человеческой воли с Божественною изобразующій», видрукованої в Чернігові в 1714 році? «Єдиним засобом досягнення благополуччя нашого в житті, і в цьому, і в майбутньому, є постійне звернення нашої уваги в середину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова і справи, щоб зважити їх безпристрасно. Шлях цей полягає в суцільному відданні всієї сутности нашої в волю Божу. Нехай же наша любов до волі Божої — сонця буде такою сильною, щоб нерозлучно з нею ми могли і в дні випробувань, подібно соняшнику, непомильно продовжувати плавання по житейському морю, керуючись компасом волі Божої, що веде нас до пристані спасіння!»
— Що означає свобода для християнина? — запитала я у отця Сергія Чутченка. І почула у відповідь:
— Йти за волею Божею і не бути спокусою для ближніх.

В основi влади має бути Закон Божий
Вiкторiя ДЕМЧЕНКО

м. Львiв

За чинною Конституцією України церква є відокремленою від держави. Звісно, багато людей не бачать в цьому нічого поганого, навіть навпаки, тішаться цим. Проте слід копати глибше. По-перше, церква не сприймається як суб’єкт юридичного права, а отже, вона не може ні приймати, ні забороняти жоден із законів, тобто не має жодної можливости впливати на державу. Тобто формувати громадську думку й мораль церква може лише у тому випадку, коли люди самі проявлятимуть ініціятиву та за власним бажанням ходитимуть до храмів. А так роблять далеко не всі!
Тим часом влада мала би бути зацікавлена у розвитку Церкви, адже країні потрібні люди високодуховні, з новим складом розуму, з оновленою свідомістю. Віруюча людина є скарбом для розвитку суспільства й держави, адже така особа по-інакшому працює, по-інакшому думає, по-інакшому навчає і вчиться. Віруюча людина сама зацікавлена у результативності своєї праці, адже її свідомість підпорядкована не владі, не людям, а Богу. Релігійна людина любить життя і глибше осягає його сенс.
Але чи таким є нинішній українець, що втомився від постійної розділености, від свавілля чиновників, від безкарности злодійства, від різного роду криз?.. Сучасне життя України вирує здебільшого навколо економічних, політичних, суспільних проблем. Нині люди заклопотані підвищенням цін, низькими заробітками та інфляцією. Звісно, в таких умовах питання духовности і віри відсувається на узбіччя суспільних потреб.
Дивно, але ми вперто не хочемо мудрішати, нам досі ще не зрозуміло, що основна проблема нашого існування криється перш за все не в економіці чи політиці, і навіть не у владі. Ми забули про духовний розвиток і дбаємо найперше про матеріяльні блага. Найбільшим прагненням молоді нині є кар’єра. Чимало молодих дівчат і жінок вибирають роботу, а не сім’ю, вважаючи шлюб «в’язницею». Українці масово виїжджають за кордон, сподіваючись заробити більше грошей.
А хто ж буде дбати про власну національну культуру, про збереження української мови, про суспільну і національну єдність? Власне, про духовне здоров’я нації? Хто триматиме висоту життєвого ідеалу й утверджуватиме віру — тут, у себе вдома?
Перелік подібних проблем можна продовжувати. І хтось твердитиме, що усьому виною — влада. Але я скажу — усьому виною — ми самі. Проблема духовности не в тому, що ми не віримо в Бога, а в тому, що не хочемо Його знати, пізнати Його волю щодо нас… Тому мало хто готовий сприйняти реально те, що навіть один залізний цвяшок не втримається на морських хвилях, але скриня цвяхів щасливо плистиме на міцному і надійному кораблі.
А основою як суспільного життя, так і державного керівництва має бути Закон, Закон Божий. І в тому є цінність держави. Однак звернемося ще раз до нашої рідної Конституції. За статтею 35 розділу другого, «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої... жодна релігія не може бути визнаною державою як обов’язкова...». Як на мене, це пряме визнання державою своєї байдужости до будь-якої моралі та духовности. Грубо кажучи, влада заявляє про своє незацікавлення розвитком духу і вищою істиною життя.
А якщо розібратися, то мета як держави, так і церкви одна — ЛЮДИНА! Людина, її виховання, її розвиток, її праця — хіба не за це повинна дбати влада будь-якої країни? Передусім було б правильно, якби державне керівництво особисто зверталося по допомогу до Бога...
Формально влада й церква ніби й співпрацюють. Певні наслідки з цього є — державні керівники дотлумачують потихеньку, що з розбещеним суспільством, для якого немає нічого святого, країна далеко не заїде... Але поки що це лише початки потрібного й сподіваного великого усвідомлення.

ВСЕ МАЄ БУТИ НАЗВАНЕ СВОЇМ ІМЕНЕМ

КИЇВ. — 30 серпня колишній начальник Департаменту розвідки та зовнішнього спостереження Міністерства внутрішніх справ України Олексій Пукач у суді назвав прізвища замовників убивства журналіста Георгія Ґонґадзе. Про це повідомили адвокат Мирослави Ґоднґадзе Валентина Теличенко і журналіст Олексій Подольський після засідання суду.
О. Подольський сказав: «Він чітко сказав, що це Леонід Кучма. Він назвав Володимира Литвина і Юрія Кравченка. Він сказав, що після того, як вбив Ґонґадзе, він поїхав і зустрічався з замовниками вбивства. На цій зустрічі був Литвин. І його представили Литвинові: «Це той самий хлопець, начальник нашої розвідки, який вивіз і вбив Ґонґадзе». На що Литвин сказав: «Я знаю».
Ю. Кравченко запевняв В. Литвина, що він відданий Президентові і виконає будь-який наказ. І В. Литвин все при цьому кивав головою.
Водночас адвокат зазначила, що суд може визнати будь-яку особу винною лише в тому раз, якщо є не тільки свідчення однієї особи, але коли ці свідчення перевірені іншими доказами.

З вересневим ювiлеєм вiтаємо Велику Приятельку газети «Наша віра» Катерину Михайлівну Ющенко
з побажанням радости і благодаті в житті та людської вдячности у нашім краї.
Редакція газети «Наша віра»

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку