21 вересня — Різдво Пресвятої Богородиці

Квіти для Богородиці

Ранкове небо ясне й чисте, синє-синє, задивляється в ясні й чисті оченята озерець, що низкою коштовного самоцвітного намиста розсипалися посеред луки. Виткою ниткою поміж ними дзвенить річка Радосинь — від гаю через сім озер проз село до Десенки.
Від обрію до обрію, ніби зелена хустка, лежить лука. Вода в озерах синя, весняна, як небо, як очі дитини. Лука жовто-золота від кульбаб. Це квітневе сонце сонячним квітом розсипалось у траві. Від його гарячих цілунків парує земля.
Вдалині видніється село. Сонячні блискітки грають на бані величного давнього храму. Він, як велет-богатир, як невсипущий ангел-охоронитель, стоїть на варті біля дрібних хаток, що мов ягнята до пастуха, туляться до нього. Цвітуть морелі й вишні.
З іншого боку від села, за лукою, біліє березовий гай. Молоді листочки зеленим серпанком оповили тонкі дівочі постаті дерев.
Біля кринички на похилому стовбурі старої верби сидять пастушки. Пасуть череду. Грають у гилки. Чорні й червоні Лиски-Зірки строкатими острівцями розсіялися по луці.
— Агов! Дивіться!
Жвавий гурт пастухів завмирає, покинувши забаву.
Від гаю іде прегарна Пані. Не стежкою — навпростець. Сукня на ній — небесна голубінь. На голові шаль — біла, як вишневий цвіт. Босоніж. Зриває квіти. Вже цілий оберемок тримає коло грудей.
Ось вона вже зовсім близько, дивиться на пастушків. Очі — мов озера глибокі, лагідні, як у мами. Усмішка — сонце золоте. Ніби від річки чи золотої бані храму, лягають від неї осяйні блискітки. І квіти в руках — дивовижні. Наче живі. Кращі за таємничий цвіт папороті. А здавалося, що вона кульбабки зриває…
Зупинилась, перехрестила пастушків, село, озера, луку — і зникла за вербами. Куди пішла?
«Диво… Чи до добра?» — шепталися того вечора між собою по селу люди.
Минуло піввіку. Ранкове небо ясне й чисте, синє-синє, задивляється в оченята озерець, що самоцвітним намистом розсипалися посеред луки. Виткою ниткою поміж ними дзвенить річка Радосинь… Вдалині видніється село. Тільки храму вже над ним не видко, ще перед війною, тоді, як був голод, скинули дзвони й розібрали його на цеглу — для ферми. І садки коло хат не пишаються білим цвітом. Зате в луці щедро розсипала весна всякого цвіту. Малі пастушки пильнують колгоспну череду. Корови хрумають молоду соковиту зелень. Пастушки, нашукавши на борщик щавлю й пшінки, бавляться у гилки. Та раптом завмирають: від гаю іде прегарна Пані. Не стежкою — навпростець. Сукня на ній — небесна голубінь. На голові шаль — біла, як вишневий цвіт. Босоніж. Зриває квіти. Вже цілий оберемок… Ось вона зовсім близько, дивиться на пастушків. Очі — мов озера глибокі, лагідні, як у мами. Усмішка — сонце золоте. Ніби від річки, лягають від неї осяйні блискітки. В руках — дивовижні квіти. Наче живі.
Зупинилась, перехрестила пастушків, село, озера, луку — і зникла за вербами. Куди пішла?
Минуло ще піввіку.
Нема вже синього намиста озер. Немає Радосині. Немає луки й березового гаю… Рівними прямокутниками лежать квартали. Паралелепіпеди багатоповерхівок. Це Київ. Від села лишилася тільки назва… Реконструйовано давній храм, а він – як ангел з пораненим крилом, самотньо йому без овечок-хатин.
Між чотирма клаптями забудованих кварталів велетенський пустир. На пустирищі — смітник. Пісок — ні дерев, ні трави. Бляшанки, пляшки, бита цегла. Часом там містяни вигулюють псів. Скрізь довкола — будинки, біля них — школи, крамниці, дитячі майданчики. В манюніх сквериках поволі ростуть кволі клени та липи… Та посеред цього урбаністичного порядку сірою плямою хаосу лежить велетенський пустир.
Зграйка дітлахів бавиться на пустирі — кидають петарди. Хоч тут ніхто не кричатиме, що галасують під вікнами! Раптом завмирають.
— Вау! Відпад!
Пустирем ходить прекрасна Пані. Сукня на ній — голуба, як вранішнє небо, не запилене пчиханням автомобілів. На голові шаль — біла-біла. Босоніж — через іржаві бляшанки, бите скло, дроти, цеглу... Нахиляється, зриває квіти. Де вона знайшла їх на цьому пустирі? Вже цілий оберемок тримає коло грудей. Ось вона вже зовсім близько, дивиться на дітей. Очі — глибокі-глибокі, лагідні, як у мами, як із мрії. Усмішка — сонце золоте. Від її постаті довкола лягають осяйні блискітки. І квіти в руках — дивовижні. Наче живі. Зупинилась, перехрестила дітей, пустир, сміття, будинки — і зникла, мов і не було... Тільки відблиск її усмішки й пахощі чудо-квітів бринять у повітрі, мов пісня.
Ще кілька років відлетіло в ірій.
Зник пустир. З синьою, мов квітка, банею, стоїть капличка-свічка. Біля неї виростає храм. Довкола храму також кипить будівництво — будинки, крамниці. Життя! Вже й забулося про голий пустир-смітник.
Коло каплички дві літні жінки садять квітник.
— Як ти думаєш, чи буде з цього вулика мед, чи знову все згорить, як торік?
— Ні, цьогоріч буде діло. Восени ж машину землі були завезли, та й вода в нас тепер своя — поливати можна…
До них підбігає мале дівча, цвіте радістю:
— Бабусю! Я бачила таку гарну тьотю! Вона світилася, як свічечка в церкві. В синьому платті. Босенька. Рвала тут квіти — красиві, як у казці! Перехрестила мене й пішла…

Зоряна ЖИВКА

Послання про толерантність
Джон ЛОКК

Говорити про толерантність у 17 ст. і на початку 21 ст. — то не те саме. Тоді панувала релігійна свідомість в суспільстві. Нині світ пережив релігійне відчуження і перекупку вартостей. Але ті самі слабкості людської натури виявляються і тепер, та сама психологія фарисейства і використання святині в корисливих цілях. І саме з цього боку звучать актуально і сьогодні думки відомого філософа Джона Локка.
Ми далеко відійшли від часів релігійного фанатизму і часів пристрасної віри. Нинішня релігійна нетолерантність більше нагадує рекляму на вселюдних торжищах. Але психологічно поняття нерозуміння іншого і нетерпимости до іншого погляду завжди схожі.

Вельмишановний пане!
Оскільки Ви люб’язно запитуєте мене, якими є мої думки про взаємну толерантність християн, які дотримуються різних віросповідань, я із щирою душею відповідаю Вам, що ціную толерантність як головну визначальну рису істинної церкви. Хоч би з якою метою хвалилися деякі старовинністю місцевостей та прізвищ чи зовнішньою пишнотою своїх обрядів; а інші — реформованістю своєї доктрини; і [зрештою] всі — правильністю своєї віри — адже кожен є правовірним сам для себе — ці речі, а також всі інші цієї ж природи є радше ознакою людей, що прагнуть влади та царювання один над одним, ніж ознакою Христової церкви. Хай хтось, як ніколи, може істинно претендувати на всі ці речі, все ж таки, якщо він позбавлений милосердя, смиренности й загалом доброї волі до всього людства, навіть до нехристиян, він, безперечно, далекий ще від того, аби бути істинним християнином. «Царі народів панують над ними», — промовив Спаситель наш до учнів своїх, — «Але не так ви» (Лука 22.25—26.1). Справа істинної релігії — геть інакша. Її встановлено не для того, аби зводити зовнішню пишноту, й не для того, аби досягти церковного панування, також не для того, аби застосовувати силу примусу, а для того, щоб керувати людським життям відповідно до законів чесноти та побожности. Кожен, хто стає під знамена Христа, мусить, найперше і понад усе, оголосити війну своїм власним пристрастям та порокам. Марно називатися християнином без святости життя, чистоти звичаїв, доброти та смиренности духу. «Нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє Ім’я називає» (II Тим. 2.19). «Ти ж колись, як навернешся, зміцни братію свою», — сказав Господь наш Петрові (Лука 22.32). Тому, хто не дбає про своє спасіння, було б дуже важко переконати мене в тому, що він надзвичайно піклується про моє. Адже неможливо, щоб ті, хто щиро і від усього серця навертає інших на християнство, самі б воістину не прийняли його в серця свої. Якщо Євангелії та апостолам можна йняти віру, ніхто не може бути християнином без милосердя та віри, що діє не силою, але любов’ю. І ось, звертаюсь я до сумління тих, хто переслідує, катує, розорює та вбиває інших людей, прикриваючись релігією: чи вони вчиняють так з дружности та доброти до інших, чи ні? І я лише тоді, і не раніше, повірю в те, що чинячи так, вони мають дружні та добрі наміри, коли побачу, що ці жагучі запопадливці у такий самий спосіб правлять своїх друзів та близьких, які відверто грішать проти приписів Євангелії; коли я побачу, що вони з вогнем і мечем переслідують членів своєї спільноти, які потопають у своїх численних пороках і яким загрожують вічні пекельні муки, якщо вони не виправляться; і коли я побачу, що вони виявляють свою любов до них і бажають спасіння їхніх душ, катуючи їх, вдаючись до всілякої жорстокости. Адже якщо вони, виходячи з принципу милосердя, як вони удають, та з любови до людських душ, позбавляють інших їхнього майна, нівечать їх тілесними покараннями, виморюють голодом та катують їх у смердючих в’язницях і, врешті, навіть позбавляють життя, — запитую я, якщо все це коїться задля того, аби лише навернути людей до християнства і забезпечити їм спасіння, чому тоді вони дозволяють блуду, брехні, злості та іншим подібним паскудствам, від яких (згідно з апостолом) (Рим 1, 29) відверто тхне язичницькою розбещеністю, так рясно буяти у своїй власній пастві та посеред своїх народів? Ці та подібні їм речі, напевно, більш суперечать славі Господній, чистоті церкви та спасінню душ, ніж будь-яке свідоме відступлення від церковних рішень або відхід від публічного богопоклоніння, що водночас сусідять з безневинністю життя. Чому тоді ця палаюча запопадливість до Бога, церкви та спасіння душ — я кажу «палаюча» буквально: з вогнем і спаленням єретиків — оминає, залишаючи без покарання, ці моральні пороки й злостивість, які, за визнанням усіх людей, діяметрально протилежні християнському віросповіданню, а спрямовує усі свої зусилля або на запровадження обрядів, або на вкорінення ідей, які для більшости людей мають стосунок до надто хитромудрих питань і перевищують можливості звичайного розуміння? Котра із сторін, що ламають списи довкруж цих питань, має слушність, котра з них винна у розколі чи єресі — та, яка владарює, чи та, яка страждає - це, зрештою, з’ясується тоді, коли причини їхнього розмежування будуть оцінені тим, хто достеменно слідує за Христом, приймає Його вчення, несе на собі Його ярмо, дарма, що зрікся і батька, і матері своєї, відступив від громадських зібрань і обрядів своєї країни, і якби він відмовився від іще когось чи чогось, навіть тоді його не було б засуджено як єретика.
І ось, хоча розбіжності між сектами не повинні в жодному випадку заважати спасінню душ, однак, не можна заперечувати, що перелюбство, блуд, нечистість, надмірність, ідолопоклоніння й подібне до цього поза сумнівом є учинками плоті, про що апостол ясно сказав: «Хто чинить таке, не успадкують вони Царства Божого» (Гал. 5, 19—21). Отже, кожному, хто дбає про Царство Боже і має собі за обов’язок докладати зусиль до поширення його поміж людей, належить узятися викорінювати всі ці моральні неподобства з не меншою дбайливістю й ревністю, ніж знищувати секти. Якщо ж хтось чинить навпаки, і будучи жорстоким і непримиренним до тих, чиї погляди відмінні від його, він одночасно потуратиме цим беззаконням й моральному злу, які не личать імені християнина, тоді дарма, що як ніколи багато торочитиме про церкву, — своїми діями він унаочнює, що зовсім іншого царства він прагне, яке аж ніяк не є Царством Божим.
Якби хтось вважав доречним змусити іншого, навіть того, хто ще не навернувся [до віри], — чийого спасіння він щиро прагне — сконати у стражданнях, це було б, зізнаюся, дуже дивним для мене, і, я гадаю, також і для будь-кого іншого. Але я певен, ніхто ніколи не повірить, що він таке чинить виходячи з милосердя, любови чи доброї волі. Якщо хтось дотримується того, що людей належить примушувати вогнем і мечем сповідувати певні вчення та виконувати ті чи ті ритуали геть далекі від їхньої моралі; якщо хтось прагне навернути заблудлих на віру, силуючи їх сповідувати ті речі, в які вони не вірують, і дозволяючи їм чинити те, що заборонено Євангелією, то, без сумніву, він в дійсності є тим, хто прагне мати лише численне зібрання, об’єднане його віросповіданням; але неймовірно, що він такими засобами в принципі має намір творити істинно християнську церкву. А відтак, не дивно, що ті, хто по-справжньому не бореться за перемогу істинної релігії і церкви Христової, використовують зброю, яка не належить до християнських прийомів воювання. Якщо, як Воєвода нашого спасіння, вони щиро прагнуть блага душ, їм варто наслідувати бездоганний приклад Князя Миру, який вислав Своїх воїнів покоряти нації й збирати їх у Своїй церкві, озброївши їх не мечем чи іншими знаряддями сили, а Євангелією миру й винятковою святістю слова. Ось який був Його метод. Хоча якби невір треба було навертати силою, якби тих сліпців або упертюхів належало відтягати від їхніх помилок озброєними воїнами, ми дуже добре знаємо, що для Нього зробити це за допомогою армії небесних леґіонів було б набагато легше, ніж для будь-якого сина церкви, хоч би яким всемогутнім він був з усіма своїми драгунами.
Толерантність до тих, хто різниться від інших в питаннях релігії, настільки відповідає Євангелії Ісуса Христа й істинному сенсу існування людства, що страхітливим видається — як можуть люди бути такими сліпими й не бачити якнайясніше її необхідности й блага. Я не буду засуджувати гордовитість і шанолюбство одних і пристрасність та немилосердну запопадливість інших. Вони суть ті огріхи, від яких майже ніколи справи людські не зможуть звільнитися; але все ж ніхто не носитиме на собі неприхованого тавра цих помилок, не ховаючи їх за благопристойною позірністю; й у такому вигляді вимагатиме похвали, в той час, як він є заручником своїх розбещених пристрастей. Проте не повинні одні ховати своєї прихильности до переслідувань та нехристиянської жорстокости під позірною турботою про суспільне благо та дотримання законів; а інші, ховаючись за релігією, не повинні шукати безкарности за свою розпусту та блуд; одним словом, ніхто не повинен удавати з себе смиренного та відданого володареві чи чуйного та щиро віруючого в Бога; понад усе я вважаю за необхідне чітко розрізнити справи громадського врядування і релігії та встановити справедливі межі між ними. Якщо цього не зробити, неможливо буде покласти край суперечкам, які завжди виникатимуть між тими, хто, з одного боку, насправді чи удавано стурбований інтересом людських душ, та насправді чи удавано дбає про людську спільноту, — з другого боку.

Фраґменти.
«Молода нація», ч.2, 2002
Переклад з англ. Андрія Кулакова

Петро ШКРАБ’ЮК
ВИНОГРАДНИК ГОСПОДНІЙ
Історія життя отця д-ра Йосифа Кладочного

В цій книзі Петро Шкраб’юк описує життєвий шлях Йосифа Кладочного — священика і громадського діяча, який близько стояв до Андрея Шептицького, виконував доручення Митрополита й ОУН, був капеляном політв’язнів у 30-х роках, учасником бурхливих і трагічних подій української історії XX ст. Незвичайні пригоди і зустрічі, тяжке поранення і концтабори, поєднання виснажливої фізичної праці із служінням Богові — все це було на його довгому душпастирському шляху.
Автор дослідження спирається на численні розмови з отцем Йосифом, свідчення очевидців, архівні матеріяли.
Пропонуємо фраґмент про перебування о. Йосифа Кладочного в Київі в час німецької окупації 1941-42 рр.

На зов КИЇВА

І
НАЗВУ ЦЬОГО РОЗДІЛУ я запозичив з однойменного збірника статей, спогадів і документів, що вийшов 1993 року у Київі під егідою Науково-дослідного інституту імені О. Ольжича із підзаголовком «Український націоналізм у II Світовій війні». Власне, це повторне видання: вперше побачило світ у видавництві «Новий шлях» (Торонто-Нью-Йорк, 1985), і в ньому, знову ж таки вперше, як вказано в анотації, «відтворюються досі не висвітлювані в Україні сторінки нашої трагічної історії». А це — організація українського національного життя у Київі та інших містах Наддніпрянщини під німецькою займанщиною. Подумав: у такій книзі бракує розповіді Кладочного про налагодження в столиці і життя релігійного, зокрема діяльности Автокефальної православної церкви та відновлення греко-католицької парохії. Він сам був учасником цього процесу.
Сталось так, як і передбачав Шептицький. 30 червня 1941-го війська вермахту вступили до Львова, а вслід за ними повернувся з Варшави Кладочний. Митрополит ще раніше, невдовзі після німецько-радянського пакту про ненапад від 23 серпня 1939-го (т. зв. пакт Ріббентропа-Молотова), передбачав, що війна німців з більшовиками — неминуча. Тому 9 вересня 1939-го (коли Кладочний був у Березі Картузькій) скликав у Львові собор, на якому московську імперію поділив на «Екзархати Апостольської Столиці». Екзархом Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя був призначений єпископ Микола Чарнецький, Білоруси — єп. Антін Неманцевич, Росії та Сибіру — ігумен студитів Климентій Шептицький, Великої України — Йосиф Сліпий.
Усі ті призначення Шептицький поробив на підставі своїх надзвичайних повноважень, що їх отримав ще 1908 року від Папи Пія Х. Спадкоємці Пія X повноваження ці визнавали (Бенедикт XV, Пій XI). Тим-то й Кладочний під час авдієнції в Пія XII передав прохання Митрополита підтвердити його повноваження — і Папа відмовився, а згодом (ЗО травня 1940) скасував їх своїм листом. Та собор єпископів не склав рук: 24 січня 1941-го він відправив Папі ґрунтовного листа, в якому довів, що ухвала Пія XII не на користь Церкві. І Папа своє рішення відкликав.
Тепер, коли СССР розвалювався, унійна праця була як ніколи на часі, і починати її необхідно було зі східних теренів України. Хто туди поїде? Священики-добровольці! Ну, звичайно ж, найпершим зголосився Кладочний. Митрополит призначив його парохом у Київі. Для цього наділив усіма законними повноваженнями, виділив необхідні для Служби Божої та інших релігійних церемоній літургійні речі: Малий Служебник, ризи, чашу, антимінс і Требник. Водночас дозволив відправляти Богослужебні обряди для латинників, якщо вони того захочуть, і теж дав святі орнати та Служебник латинською мовою.
Проте як добратися до української столиці? Дороги перекриті, всюди польова жандармерія. Та вихід знайшовся. Раніше директором Промбанку у Львові був інженер Атанас Мілянич. Тепер він служив у Цукротресті, який належав до Господарської Команди, що мала забезпечувати німецьку армію і райх продуктами. Цукротрест просувався вслід за вермахтом до Київа. Митрополит домовився з Міляничем — і Кладочного зарахували в цю установу на посаду перекладача, видали потрібні документи. На початку жовтня 1941-го на попутній автомашині він вирушив на схід. Важливо те, що, завдяки проникненню в Цукротрест, отець був забезпечений не лише документами, а й гуртожитком та утриманням (своя їдальня). Кир Андрей поблагословив його, обіцяв молитися за нього, а також просив якнайдокладніше про все писати. А писати було про що.

ІІ
ВІННИЦЯ. Тут тимчасово перебував Цукротрест. У місті було повно словаків та мадярів, які, чекаючи відправи на фронт, займалися ґешефтом: продавали все, що могли (військові коци, взуття, білизну), навіть зброю. Кладочний малює таку зриму картинку: іде він головною вулицею і бачить перед відхиленою брамою двоповерхового будинку угорця, котрий весь час примовляє: «Мільо, мільо, мільо» та показує пальцем за браму. Там другий вояк, перед ним пачка мила, і він продає куски. Торгівля жвава і взаємовигідна.
А в костелі — відправа: її провадив угорський військовий капелян (польського ксьондза не було). Потім капелян із своєю частиною від’їхав, і латинську Службу Божу декілька разів відправляв Кладочний. Ходив і на передмістя Вінниці, де очі милувала прегарна дерев’яна церква; єврейки щонеділі залишали там своїх дітей (щоб їх не знищили німці). Запам’яталося йому 16 жовтня 1941-го. Того дня німці звеліли євреям зібратися раненько на базарній площі. Хто міг — утік за місто. Частина закінчила самогубством, і їхні тіла звисали з дерев та балконів. Інші — кравці, перукарі, шевці, майстри різних професій — прийшли із знаряддям своєї праці. Що їх чекало — знали всі. Деяких врятували українці.
У Вінниці Кладочний пробув 10 днів, опісля переїхав до Житомира, влаштувався у гуртожитку. Його призначили касиром. Тут нужда, як згадував він, була страшна. Жителі спродували все, аби лиш купити їжу. Коло церкви товпилися жебраки. «Деякі, щоб звернути на себе увагу прохожих, на шиї мали завішені таблиці, які закривали цілі груди... Отже, один старший мужчина мав напис «Бывший протоиерей», другий — «бывший профессор», третя — «бездомная». Люди давали, що хто міг. Жебракам було прикро і тому, що на них нападали та забирали навіть мізерну милостиню. «Я, — згадував Кладочний, — хотів одного разу перевести стареньку жебрачку через вулицю, бо був сильний рух авт, а вона зачала проситися: «Оставь меня, миленький, не отнимай мою жизнь от меня». Я її запевнив, що її не ограблю, але вона не відповіла мені, і я відійшов від неї».
Характерно, що з таким самим співчуттям отець розповідав і про безпритульних котів та собак, худих, брудних, нерідко породистих, що їх залишили господарі, втікаючи на схід. «Ті бідні собаки спеціяльно старалися прилучитися до прохожих — в той спосіб шукаючи собі нового господаря. Але дуже мало хто брав тих нещасних звірят до себе. Люди самі не мали вдостаток хліба».
Розраду жителі шукали в храмах. У Житомирі та його околицях мешкало багато поляків. Уціліли й окремі монахині. Поляки мали в місті просторий костел, попросили Кладочного, і він відправив декілька Служб Божих. «Парохіяни, — каже отець, — співали дуже гарно, та мали старі напіви, з певними впливами наших київських напівів». Та ось дорога на Київ вивільнилась. Німці розмінували місто, розчистили головні вулиці від руїн — і Кладочний поїхав виконувати своє основне призначення.

III
ЖОВТО-СИНІЙ ПРАПОР на дзвіниці Софіївського Собору. Його вивісили 19 вересня 1941 року, ще до вступу німецьких військ у Київ, три члени Похідних груп ОУН, і серед них — давній знайомий Кладочного (з Ґрудзьондза) Роман Біда — «Тордон».
Ні, українці не були заскочені новими завойовниками. Так, уже наступного дня після приходу німців — 20 вересня — у Київі діяла Міська управа, яку очолив професор Олександер Оглоблин; почала створюватись охоронна поліція під командою полковника Орлика (Дмитро Мирон). 4 жовтня за ініціятивою Олега Кандиби-Ольжича, що керував Культурною Референтурою ПУНу та був заступником його Голови, — а в Київі головним Провідником від мельниківців, — відбулися збори громадян столиці, які створили Українську Національну Раду. Її головою став ректор політехнічного інституту професор Микола Величківський.

Закінчення в наступному числі

Володимир СОЛОВЙОВ
Володимир Святий і християнська держава

І
Офіційна Росія відсвяткувала цими днями дев’ятсотріччя хрещення Володимира Святого. Вища бюрократія Петербурґу, яка прибула до Київа з цієї нагоди, доклала всі свої старання, щоб достойно ознаменувати цей ювілей. Треба віддати їй належне. Вже сам вибір цієї події для уславлення становить певну заслугу і вказує на чуття істини і правди. І якщо в цьому виборі й спостерігається декотра непослідовність, то в кожному випадку це непослідовність, яка заслуговує на повагу. Так, нещодавно було урочисто оголошено, що державний абсолютизм є істинною основою й сутністю як православної віри, так і історичного життя російського народу; виходячи з цього можна було б приурочити великий національний ювілей до інших річниць, а не до 988-го року, і до інших особистостей, а не до Володимира Святого, який, треба зізнатися, має досить слабкий зв’язок з тією політичною системою, звеличенню якої були присвячені київські промови. Якщо абсолютизм світської влади — єдине начало нашого національного буття, то можна було б вказати в російській історії такі випадки владарювання цього начала, що їх нікому й на думку не спаде заперечувати. Хіба не воно торжествувало в той день, коли Іван IV задушив в особі святого Филипа, митрополита, голос християнської совісти, яка повстала супроти сваволі необмеженої влади? Та не за царювання знавіснілого Івана IV, а століттям пізніше за найтихішого Олексія Михайловича (батька Петра Великого) московський абсолютизм доконав свою перемогу одночасним придушенням церковної свободи, що з’явила себе востаннє в особі великого патріярха Никона, і свободи релігійної, явленої старовірами, яких спалювали у многості за їх відданність старим обрядам. 1681 рік бачив смерть двох могутніх супротивників необмеженої державности, які смертельно ворогували у своїй життєвій справі, але об’єднаних перед насильством Держави, що їх гнала, і загиблих разом з незалежною Церквою, двома полюсами якої вони були: в той час, коли патріярх Никон, дерзновенний оборонець ієрархічного начала першосвятительської влади, був придавлений тяготою і приниженням вигнання, його колишній противник протопоп Авакум, відважний і невтримний вождь старовірів, істинний виразник релігійної свободи російського народу, зійшов на вогнище в граді царів. Коли вже говорити про достопам’ятну річницю, про велику епоху в історії російського цезарепапізму, то перш за все варто вказати на цей рік. Однак петербурзька бюрократія прогавила відзначити в 1881 р. якимось особливим святкуванням велику перемогу, якій вона зобов’язана своїм теперішнім існуванням. Істинно християнська Росія буде їй вдячна за це упущення, а також за ті гідні похвали зусилля, що їх вона доклала до прославлення Володимира Святого.
Та, в решті решт, ми можемо дати тільки те, що у нас є. І незважаючи на присутність сербських державних людей, надто відомих своїм релігійним запалом, незважаючи на вітання англійських протестантських єпископів; незважаючи навіть на прибуття з Абіссинії двох священиків-монофізитів, ювілей православної Руси не ознаменований був жодною справою, і в Київі не сказано було нічого надхненного вселенською істиною одкровенної релігії, глибокими пориваннями національної душі чи, в крайньому разі, вірною пам’яттю про нашого християнського князя. Цілковито безплідна в царині духу й ідей, петербурзька бюрократія організувала громадянську маніфестацію за образом і подобою своєю, низку офіційних церемоній, що викликають швидше спогад про візантійський занепад, аніж про зорю нової нації. Ми враховуємо добрі почуття, котрі малось на увазі засвідчити стосовно християнської релігії, навіть коли вона представлена англійськими reverends і абіссинськими приносителями жертв. Але цих добрих почуттів не достатньо, щоб дати право нашим бюрократам урочисто поставати в якості істинних репрезентантів усієї Росії. Даремно дозволяють вони собі говорити від імені російського народу, тоді як їм нема чого сказати, і вони не бажають зрозуміти минуле цього народу й не здатні відкрити йому його майбутнє. Втім, якщо вони грішать самовпевненістю і зверхністю, то цей гріх, як і всі інші гріхи, тягне за собою відповідну кару. Бо чим дужче самостверджується порожнє буття, тим ясніше стає видно його порожнечу.
Дві особи, що обіймають високе становище, двоє російських державних людей неабиякого розуму і незаперечного благочестя й патріотизму, граф Ігнатьєв і Побєдоносцев, — висловили публічно свої почуття з нагоди дев’ятсотліття християнства на Русі. І один і другий до решти не зрозуміли й на диво спотворили справжній смисл великої події, яку вони бажали прославити — і в цьому випадку ми маємо справу не з їхнім власним хибним думанням. Бо як, згідно з християнським ученням, існує милість Божа, пов’язана з відомим становищем (grace d’etat), так повинна існувати й пов’язана з відомим становищем немилість (disgrace d’etat). Граф Ігнатьєв, голова панславістського чи, вірніше панрусистського комітету, стверджував, що Володимир Святий прийняв християнську релігію з тією метою, щоб усі слов’янські народи одного чудового дня заговорили російською і утворили єдину націю і єдину державу. Побєдоносцев, бюрократичний глава державної Церкви, проголосив, що навернення Володимира Святого мало за кінцеву свою мету заснування самодержавства і цезарепапізму російської імперії. Немилість, пов’язана з відомим становищем, в даному разі надто очевидна…[…]
Проте оскільки історична подія, яка створила християнську Росію, уже отримала свою оцінку з погляду панславістського і з погляду цезарепапістського, нам залишається лише розглянути її з погляду християнського. Такий погляд на речі, окрім усього, має ще й ту перевагу, що він збігається з поглядом історичним. Адже історично є безумовним, що Володимир Святий в період свого навернення не помишляв ні про зросійщення слов’янських народів, ні про увінчання цезарепапізму величною установою обер-прокурора Святійшого Синоду в Санкт-Петербурзі: приймаючи хрещення й запрошуючи народ чинити за його прикладом, він хотів лише стати християнином і зробити народ християнською нацією.
Щоб дізнатися, як київський князь розумів християнство, немає жодної потреби викривлювати історію і нав’язувати біди й неправди нашої епохи минулому, яке їх не знало… І ніщо не заважає нам, вбереженим від немилости, пов’язаної з відомим становищем, просто звернутися до стародавнього літописця Нестора, який в дитинстві своєму ще зустрічав сучасників Володимира Святого, і краще, ніж бюрократи наших днів, міг зрозуміти й оцінити справжні почуття князя і його народу. Втім, іншого вибору нам і не лишається, оскільки літопис Нестора — то єдине джерело, яке повідомляє подробиці найвеличнішої події нашої історії. Отже, поглянемо, що мовить нам чернець київських печер про Володимира Святого, його навернення і його християнський ідеал.

ІІ
«Княгиня Ольга, — читаємо в давньому руському літописі, — хрещена в Константинополі близько 950 року, настійливо вмовляла свого сина Святослава наслідувати її приклад, кажучи йому: «Сину мій, я пізнала Бога і радуюсь, коли ти пізнаєш, так само радуватися почнеш». Та суворий воїн і слухати не хотів і замість якоїсь відповіді вигукував: «Як я один прийму чужий закон?! Та дружина моя почне сміятися з мене». […]
Дякуючи Богу, погляд Святослава не взяв гору, а в наш час навіть наші офіційні патріоти, хоча й поділяють в глибині душі погляди язичницького князя, все ж заради пристойности змушені славити прямо протилежні погляди Володимира Святого. […]
Віра, чужа національному язичництву, не була грецькою вірою: душа Володимира Святого і його народу відкрилась істинному вселенському християнству. Християнський Схід, зосереджений у Візантії, зберіг у плині віків догматичну істину і дав у своїй літургії найпрекрасніший вираз релігійного почуття. Але догмат і культ — не все християнство, є ще суспільна і політична дія справжньої релігії, організація колективних сил християнства для відродження світу — є ще войовнича Церква. Однак цей украй важливий бік християнства був дивним чином не усвідомлений і відкинений східними християнами, особливо після поділу двох церков.
Ідеал релігійного життя, що переважає на Сході починаючи з цієї епохи, досить неповний і являє разючі аналогії з ученнями східного язичництва, з буддизмом і маніхейством. Візантійські християни, звісно, знали, що цілий світ у злі лежить; але вони забували, що Ісус Христос переміг світ в його початку і в його центрі і що войовнича Церква повинна утверджувати і додавати цю безумовну перемогу у всіх співвідносних сферах людського існування. Візантійське благочестя було спрямоване лише на спасіння індивідуальної душі, воно не припускало відродження суспільства, спасіння світу. На погляд цих напівхристиян, людству в цілому судилося навіки перебувати у злі, тому немає смислу боротися і прагнути перемоги над світом, ліпше полишити його, ліпше віддалитись в пустелю, стати монахом і жителем пустелі…
Аскетизм є необхідним елементом релігійного життя, однак зведена до цього єдиного елементу Церква втрачає життєву силу і не може виконувати свого покликання у цьому світі. Візантійці на свій лад застосовують євангельські слова: «Віддайте кесареве Кесарю, а Боже Богові». Богові — формула православної догми, велич і краса літургій, порожнеча відстороненого споглядання. Кесарю — діяльне життя, всі людські стосунки, суспільство, історія. Царство Боже обмежене храмом, келією ченця, печерою відлюдника, все решта, і навіть Церква, як тільки вона виходить з манастиря, — підпадає безумовній і необмеженій владі світського монарха, вище від якого немає нічого на землі. Таким чином, винятково аскетичне розуміння християнства з необхідністю приводить до цезарепапізму, до утвердження абсолютної Держави, що поглинає соціяльну функцію Церкви і залишає релігійній душі лише особисте задоволення в самотній і бездіяльній доброті. На християнському Сході ми зустрічаємося з повним і різким розділенням божеського і людського, а тим часом їх внутрішнє поєднання було самою сутністю християнства.
І якраз в той час, коли витончені греки відкинули євангельську перлину Царства Божого, її підняв напівдикий русич. Він знайшов її вкритою візантійським пилом, і той пил аж до наших днів благоговійно зберігають російські богослови, єпископи, що перебувають на службі в Держави, і світські бюрократи, що правлять Церквою. Що ж до самої перлини, то вона лишилась захована в душі російського народу.
Та перш ніж віддати душі народній на зберігання, Володимир Святий показав її своїм сучасникам у всій чистоті і блиску, як пророцтво і запоруку наших грядущих доль.
Для Володимира правдива релігія не була, як для візантійців, запереченням природи і людського суспільства, але їх відродженням. Втім, він сам був живим прикладом цієї позитивної сили християнства, яка не руйнує земну природу, а спрямовує її на служіння більш повному виявленню божественної благодаті.
У дні своєї язичницької юности Володимир вів життя найбільшою мірою порочне й злочинне. Честолюбний і жорстокий, він напав на свого старшого брата Ярополка, наказав убити його і захопити його володіння. Отримавши відмову від княжни, до якої сватався, він силою взяв її собі за дружину, побивши перед цим усіх її родичів. При цьому, пише літописець, він був невтримний в розпусті. Палкий ідолопоклонник, він приносив людські жертви туземним богам. Коли ж засумнівався в силі ідолів, то надумав перейти в магометанство, приваблений головно раєм Магомета з його гуріями, але змінив свою думку, довідавшись, що Коран забороняє міцні напої. […]
Невпинний, безстрашний у злі і в блуканнях, який завжди усе доводив до кінця, Володимир зберіг цей характер і в своєму наверненні. Він не зробився візантійським християнином, тобто християнином наполовину. Йому було в чому розкаюватися, але розкаяння, хоч яке глибоке та щире, не спонукало його замкнутися в самотності. Він сприйняв християнство в цілості і був проникнутий у всій своїй істоті моральним і суспільним духом Євангелії.
Погляньмо ж на простосерде, але вірне зображення Володимира християнина, збережене нам у літописі Нестора.
Після свого хрещення Володимир поставив у місті Василеві церкву Преображення Господнього. І сотворив він празник великий: зварив триста провар меду, і скликав бояр своїх і посадників, і старійшин з усіх городів, і людей багатьох, і роздав убогим триста гривень. Празнував князь днів з вісім і повернувся до Київа на Успіння Пресвятої Богородиці, і там знову сотворив празник великий, скликавши незліченне число народу. Бачачи, що народ його став християнським, він радів душею і тілом, і святкував ці дні — Преображення й Успіння — щорічно.
Бо любив він слова Писання. Якось почув він читання Євангелії: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть», і ще: «Продайте маєтки ваші і дайте бідним»; і ще: «Не збирайте собі скарби на землі, де іржа нищить і злодії підкопують, але збирайте собі скарби на небі, де ні іржа не їсть, ні злодії не крадуть»; і Давида, що мовить: «Блажен муж, який милує і дає». Чув він і Соломона, що говорив: «Хто дає убогому, той Богові позичає». Почувши це, повелів він усякому бідному й убогому приходити на подвір’я княже і брати все, що йому потрібне: пиття і їжу і куни зі скарбниці. Він дав ще й такий наказ, говорячи: «Немічні й хворі не можуть дійти до двору мого», а тому звелів узяти вози, навантажити їх хлібом, м’ясом, рибою, різними овочами, медом і квасом в бочках і возити їх по місту, запитуючи: «Де тут хворий, або неімущий, який не може ходити?» І таким роздавали все, що їм було потрібне.
Сповнений батьківської турботи про малих і убогих, Володимир поводився, як зі справжніми братами, з вибраними людьми, що його оточували: радниками своїми і дружиною. Цілковита рівність і свобода панували при київському дворі. Незважаючи на новий зв’язок Руси з Візантійською імперією, священна і божественна велич візантійських базилевсів не позначилась на руському князеві. Нестор зберіг нам переказ-билицю, яка чудово характеризує суто людяний дух нашої первісної монархії. За однією із щедрих трапез, що їх Володимир щодня влаштовував для своєї дружини, гості, підпивши, стали бурчати на князя, мовляв: «Погано нам ведеться, ми їмо дерев’яними ложками, а не срібними». Володимир, зачувши це, звелів викувати для всієї своєї дружини срібні ложки, промовивши: «Сріблом і золотом я не добуду дружини, а з дружиною добуду і срібла і золота». Бо Володимир, додає літописець, любив свою дружину і радився з нею про справи державні, про війни і устрій землі.
Втім, після свого навернення Володимир вдавався лише до оборонних воєн проти туранських кочівників, що чинили постійні набіги на його країну. «І він жив у мирі з довколишніми князями: з Болеславом Польським, з Стефаном Угорським і Андрихом Чеським; і були між ними мир і любов».
Ось, нарешті, остання риса, яка доповнює образ істинно руського й істинно християнського монарха: «Володимир жив у страхові Божому; тим часом збільшилось число розбійників, і сказали єпископи Володимиру: «Ось примножились розбійники: чому ти не стратиш їх? Він же відповів їм: «Боюся гріха».
Ми не торкаємося тут питання про те, чи не помилявся Володимир у даному конкретному застосуванні євангельських заповідей. Нам важливо встановити, що він прагнув застосувати християнську мораль у всіх питаннях суспільного і політичного характеру. Він не бажав бути християнином лише у своєму приватному житті; він бажав бути християнином і як глава Держави — в справі внутрішнього управління, як і в міжнародних стосунках з усім християнським світом.
Верховним правилом його політики було не підтримка власної влади, не національний інтерес чи національне самолюбство; але правда, любов і мир.
Володимир визнав головне начало християнської Держави і заповідав його здійснення вітчизняній історії. Після нього син його Ярослав і внук його Володимир Мономах були правдивими християнськими правителями. Та незважаючи на їх зусилля, ослаблена братовбивчими роздорами в домі Рюрика, Русь була неспроможна здійснювати своє покликання. […] Християнська Держава, тільки накреслена в Київі, поступилась місцем татарсько-візантійському деспотизму Москви і тевтонському абсолютизму Санкт-Петербурґу.
Яка ж причина цього великого історичного відхилення? Чому паросток соціяльного й політичного християнства, посаджений у наш ґрунт дев’ятсот років тому, так швидко поступився злотворним впливам? Яка зла сила чи яка зла доля підмінила в християнській Русі ідеал Володимира Святого ідеалом Навуходоносора?

Фраґменти з есею в книзі
В. Соловьев. Соч. в двух томах.
Т.2. Чтения о богочеловечестве.
Философская публицистика. М.,1989
Переклад з російської Раїси ЛИШІ

Закінчення в наступному числі

Найкраща на землі

Вересневий день такий духмяний,
І дарами повняться поля.
А в стареньких Якова та Анни
Народилось золоте Маля.

Пригортають вимолену мрію,
Донечку — немов троянди цвіт
І не знають, що на їх Марію
Вже давно чекає цілий світ.

Що слова здійснилися пророчі,
І в колисці Діва та свята,
Що через роки, одної ночі
Нам народить Господа-Христа.

Вже любов’ю зір її зоріє,
Вже й тепер найкраща на землі!
З днем народження Тебе, Маріє!
— Славимо дорослі і малі.

Галина МАНІВ

Михайло ЛОСИЦЬКИЙ
ПОВЕРНЕННЯ ХРЕСТА

Взимку далекого 628 року ромейське військо на чолі із самим імператором Іраклієм йшло землями Персії. Вже довгих шість років тривав їхній похід далеко від рідної землі. Від битви до битви, від перемоги до перемоги йшли ромеї1, і тікав від них грізний цар Персії Хосров. Той самий цар, який ще так недавно гордовито писав до Іраклія: «Христос не врятував Самого Себе від розп’яття, то як же Він порятує вас?» — і погрожував здобути Царгород. Але місто Костянтина, оборонене заступництвом Пресвятої Богородиці та мужністю його захисників, вистояло. І ось тепер сам Хосров залишив ромеям свою столицю Дастагерд. Дивувалися вояки розкішним палацам володаря Персії, незліченні скарби та дивовижі знайшли вони у Дастагерді. Були там запаси алое, перцю, цукру та імбиру, були парчеві й шовкові тканини та розкішні килими, були страуси, дикі кози, павичі й фазани, були величезні тигри та грізні леви для царського полювання. Повернули собі ромеї триста втрачених колись славетних знамен, багатьох полонених звільнили. Та не знайшли в палацах Дастагерда головного — Животворчого Хреста Господнього. Цю святиню заховали перси в іншій своїй столиці — Ктезифоні, туди ж утік і сам Хосров. І знову пішли в похід ромеї.
Увечері, отаборившись, вояки грілися біля багать, вечеряли та гомоніли.
— Ех, і було ж усього в палаці перського царя! — промовив молодий Феодосій.
— Еге, а килими які, а шовки!
— А звірі — зроду таких не бачив!
— Ласощів різних скільки!
— Так, тільки Хреста Святого не знайшли... —зітхнув старий Григорій. — Вже чотирнадцять років, як захопили перси Святий град Єрусалим, полонили патріярха Захарію, багатьох людей у полон погнали, спалили храм Гробу Господнього, а Чесний Хрест забрали до себе...
Враз посмутнішали воїни. Лише Феодосій не занепадав духом:
— Знайдемо Хрест, от побачите. Дивіться, он як біжить від нас Хосров окаянний, хвоста підібгав, а чи ж давно нахвалявся і сам стольний наш Константинополь узяти? Христос, мовляв, нас не врятує... Так Христос же Господь завжди зі своїм військом, от ми й перемагаємо. А йому, Хосрову, чи ж поможе його вогонь, якому він служить?
— Не поможе! — повеселішали враз вояки. — Поможе хіба що у пеклі згоріти, туди йому й дорога!
— Пане Димитрію, а розкажіть нам про Хрест Господній! — попросив юний Никифор командира-декарха. Декарх Димитрій замолоду багато вчився, тож багато й знав, і на відпочинку охоче розповідав своїм воїнам історії з Писання: про створення світу, про Адама і Єву, про древніх пророків і про царів юдейських, про Христа й про апостолів. Та сьогодні просили про Хрест — тож декарх повагом відклав їжу, перехрестився та почав:
«Коли Господь наш Ісус Христос був розіп’ятий за нас, і помер на Хресті, і був знятий з нього та покладений у гріб, то Хрест Його закопали там же, на горі Голгофі, із хрестами двох розбійників, розіп’ятих разом із Ним. Потім Господь воскрес, і з’явився апостолам, і навчав їх, і вознісся на небо, і послав Духа Святого на учнів Своїх, вони ж проповідували, і Церква росла та міцнішала. І так минуло майже триста років. Тоді у Римській імперії вірили у поганських богів (які насправді й богами-то не були), а християн переслідували. Імператор Костянтин змагався за престол зі своїм супротивником Максенцієм. І ось одного погідного дня імператор і все його військо побачили на небі великий сяючий хрест, на якому було написано: «Цим перемагай». А вночі Костянтинові явився Спаситель із Хрестом у руці й наказав, щоб військо з таким знаменом йшло в бій. І Костянтин зробив знамено з перехрещеними літерами «ХР». Це дві перші літери імені Христос. Знак цей — лабарум — відтоді аж до цього часу носимо ми, ромеї, на щитах. І переміг Костянтин, і припинив гоніння на християн, і увірував сам. А згодом захотів знайти той Хрест, на якому був розіп’ятий Господь, і доручив ці розшуки матері своїй, Єлені.
Отож, — вів далі декарх, — цариця Єлена вирушила до Єрусалима. Та не так просто було їй знайти не те що Хрест, а й саму Голгофу — як не як триста років минуло. Довго розпитувала цариця різних людей, і от один старий єврей, Юда його звали, сказав їй, що Голгофа була там, де тепер храм Венери. І цариця наказала тоді капище поганське зруйнувати і копати на його місці. Копали-копали і знайшли три хрести, декілька цвяхів та ще й табличку, Понтієм Пилатом писану: «Цар Юдейський», яку над Христом прибили, коли розпинали. Тож стало зрозуміло, що з тих трьох хрестів — один Господа нашого, а інші два — розбійників, із Ним розіп’ятих. Який же з хрестів - Господній? А саме йшла повз розкопки поховальна процесія. Єпископ єрусалимський Макарій зупинив людей і наказав по черзі класти на мерця кожен зі знайдених хрестів. І коли поклали на нього Хрест Господній, небіжчик воскрес! Так і віднайшли Хрест Животворчий і поклонилися йому. І багато людей тоді увірувало в Господа нашого Ісуса Христа, серед них і Юда, єврей, що на місце Голгофи вказав. Цей же Юда, охрестившись, став зватися Киріяком, згодом він став єпископом Єрусалимським. І побудували храм на місці Гробу Господнього, і поклали туди Животворчий Хрест. Там він і зберігався, поки забрав його окаянний Хосров. Отака от історія, — завершив свою оповідь Димитрій. — А тепер всім спати, бо завтра зранку — знову в похід».
Але не хотів Іраклій проливати даремно кров своїх воїнів. Він надіслав листа цареві Персії: «Не хочу я війни. Віддай мені Хрест Чесний, відпусти полонених християн і уклади мир». Та затявся Хосров — не бажав він миритися. Тоді перси, які бачили, скільки зла приніс їхній цар своєму народові і те, що готовий він до нових жертв, скинули його з престолу. І уклав син його мир з Іраклієм, і відпустив усіх полонених, серед них і патріярха Єрусалимського Захарію, і повернув Хрест Животворчий християнам. Прийняв святиню з благоговінням Іраклій і повіз до визволеного Єрусалиму.
І от, у день, який став святом Воздвиження Чесного Животворчого Хреста Господнього, сам імператор Іраклій, в царських шатах і у вінці коштовному, поніс Хрест до храму Воскресіння в Єрусалимі. Але, оповідає Передання, перед дверима храму щось спинило його. Він знову спробував увійти — і знову невидима сила зупинила Іраклія. Повернувся імператор до патріярха Захарії: «Що це? Чим я неугодний Господеві?» Замислився патріярх. Тоді підняв голову й мовив: «Всім угодний ти, царю, Богові. Велике діло ти звершив. Забув лиш про одне - ти не перший цар, що несе Хрест на цю гору. Перед тобою був Цар, незмірно більший, але не у вінці й не в царських шатах ніс Він Хрест на Голгофу». Зрозумів усе Іраклій, зняв із себе царську одіж і вінець і вдягнув просте вбрання, взяв знову Хрест і увійшов до храму. Так повернув Іраклій Животворчий Хрест Господній на місце. А декарх Димитрій, і молодий Феодосій, і старий Григорій, і юний Никифор, і всі їхні товариші повернулися додому, до землі та до своїх рідних. І довго ще вечорами сходилися до них люди і, затамувавши подих, слухали оповіді про далекий похід, про хороброго Іраклія, і про злого Хосрова, і про Святий Хрест.

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР
Молитва вчителів

До Тебе, Учителю, зводимо очі.
Ще поки — дзвінок: поки сходяться діти;
Русяві, біляві, рухливі, охочі...
Ти вмів їх серця до глибин проглядіти.

Ти вмів відносити в них добрі зернята,
Ростити чеснот дерева з них під хмари.
У притчах давав те, що вміли сприйняти,
І йшли Тобі вслід, мов ягнята з кошари.

Загублених знав і по імені кликав,
Прощав, ізціляв і німим давав мову...
В довір’я ріллю сіяв тугу велику,
Щоб в душах малих колосилась в любові.

— Дзвінок! — За столами засіли вже діти,
Мов хліба щоденного — правди голодні...
— Ти помножив хліби...
Дай і знання їм множити!
Ми — люди: Ти ж — Бог!
Поможи нам сьогодні!

Валентина БОНДАРЕНКО
Українською говори

Чи живеш біля моря синього,
Чи в степу, чи обіч гори,
Ти не будь малоросом, сину мій,
Українською говори.
Чи ідеш міською дорогою,
А чи стежкою на селі,
Говори українською мовою,
Бо живеш на своїй землі.
І не слухай ворожих натяків,
Мов, «забули за сотні літ»,
Це ж бо так, як забути матінку,
Що пустила тебе у світ.
Чуєш, як розмовляють соняхи,
Як шумлять густі явори,
Як від рідної мови сонячно,
Українською говори!

Добра юшка
Зоряна ЖИВКА

Я сиджу на порозі літньої кухні й чищу часник до помідорів. Готуємо сніданок.
— Ще чи хва’?
— Та досить, — кидає мама. — Піди ще петрушки вирви! І кропу нашукай…
В затінку біля кухні та погребу на спориші лежить роса. Від неї трава пахне нічною свіжістю. Але вранішнє сонце викотилося вже аж на грушу й добряче припікає. Заповідається спекотний липневий день. На городі земля суха й розпечена. Мов козеня, дострибую до рядочків із петрушкою. Наскубала пучечок. Обабіч стежки надибую ще кілька зелених бадилин кропу й обчухрую з них листя. Йти вишукувати зелень по городу мені неохота — надто гаряче в босі п’яти.
Забігаю в кухню.
— Осьо!
Бабуся дрібно кришить у полумисок із помідорами мій часник. Вже, значить, попоралася. Мама помішує у каструлі суп, примовляючи:
— Ой добра юшка! Що добра юшка, то добра! — куштує і примовляє знов. — Ой добра юшка, що добра, таки добра душі юшка!
Я пирскаю сміхом. За сміхом ховаю здивування:
— Мамо, ти що, чаклуєш?
Мама з бабунею всміхаються, перезираються — між їхніми висотується очима нитка причасности до якоїсь важливої таємниці.
— Кажи, доню, ти, — киває головою бабуся.
— Ну добре, я то я. Хоч у вас ліпше виходить. І давай сюди зелень, — це вже до мене. — Чого кропу так мало, ніби вкрала? Та гаразд…
Я сідаю на лавці біля бабусі, мама дрібно ріже принесені петрушку та кріп.
— Тобі здалося, що я чаклую. Хтозна, мо’, і є в цьому якісь чари? То було десь після войни. Баба Хведора, сестра твоєї прабабці, варила юшку. Що за жінка була баба Хведора! Я її ще добре помню — пісня, а не жінка, то вогонь із перцем, а то лагідна, як Матір Божа. А гарна – як писанка чи квітка, чи калина на морозі! І ти скажи, жодної хвотографії не збереглося. Не любила баба Хведора хвотографуватися. Її завжди кликали на весілля, родини, хрестини — ніхто не вмів так примовити, завіншувати, заспівати, як баба Хведора. На три села славна. Казали навіть, що вона, як прийде на гостину, то щастя з собою на цілий рік приносить. Хоч у самої доля тяжка була, ні дітей Бог не дав, ні з чоловіком добре пожити. Сама зістаріла. А проте була повна життя й радости, як молоде вино… Оце б зараз до неї тих — як вони? — хвольклористів! На рік би записувати вистачило. Скільки прислів’їв знала баба Хведора! І що не скаже — все до пуття. А пісень! А казок! А небилиць і жартів!.. Та помер скарб і в землю пішов… — мама зітхнула, зітхнула бабуся. І я за кумпанію теж зітхнула. — Отож, варила якось баба Хведора юшку. Було то після войни. Яка була тамта юшка? Цибулина, жменя якогось зерна чи дерті, трохи бур’яну, мо’ ще якась картоплина… Не було в баби ні примусу, ні грошей на гас. На вогні, у плиті мурованій, їсти варила. Тоді – не як зараз: жодна соломинка, жодна трісочка не пропадали. Дрова й уголля дорогі були, їх на зиму берегли. Отож прийшла баба Хведора з роботи, запалила в плиті скоренько. Поставила банячок на вогонь, аж тут — сусідка прийшла. Ну, сіли трохи полялякати. Але ж і юшка на плиті! Точать вони ляси — як зазвичай, по-сусідськи, проте й до юшки баба Хведора навідується. Раз устала покуштувати, чи готова, другий, третій, і щоразу примовляє: «Ой добра юшка, що добра, то добра!» Або й так: «Ой добра юшка, що добра, таки добра, душі юшка!» І так смачно примовляла баба Хведора, що сусідці страх як закортіло тої юшки покуштувати, аж слинка тече. Й собі принюхується і на плиту позирає. Ось уже й зварилася та юшка, зняла баба Хведора горщик із плити, насипала собі в миску… Хліба вдома нема ні крихти, навіть ложки молока чи кисляку, щоб забілити, хоч би олії краплю — де там, як у Великий піст, строго. Біднота… Але їсть і приказує: “Ой добра юшка, що добра, таки добра!” Сусідка крутилася, крутилася, не стерпіла та й просить: ”Хведоро, дай і мені покуштувати твоєї юшки! Дай, ну хоч ложечку, бо вже не можу…”. Насипала баба і їй миску. Сидить сусідка, їсть, аж за вухами лящить, та й собі примовляє: “Ой добра юшка, сто год такого доброго не їла!” А потім питає: “Як це ти, Хведоро, юшку варила, мо’ і я своїм зготую, хай посмакують, потішаться”. Знизала баба Хведора плечима, сказала, що до чудо-юшки клала. Та й до роботи — тре’ й на город, і в дворі… Пішла сусідка до хати — добру юшку варити. Найбільший баняк узяла на добру юшку. Наварила… Наступного дня зустріла бабу Хведору: “Зварила я своїм юшку, як ото ти казала, але такої доброї не вийшло: така собі баланда на дерті й бур’яні. От у тебе була, що юшка, то юшка, знаменита юшка, смакота, а не юшка!” — Мама всипала до каструлі зелень, ще раз перемішала, покуштувала. — Ой добра юшка! М-м, що добра юшка, то добра… — ще трохи досолила й вимкнула газ. — Ходи клич усіх їсти! — мовила мені, подивилася на бабусю. — Будемо вже насипати?
Вони заходилися ставити тарілки, а я побігла вишукувати діда й дядька, котрі поралися в пасіці, малу сестру, яка сховалася від бджіл аж у повітці, батька, що рвав у садку абрикоси… Швидше б уже до столу! Мені аж у серці пахла та чарівна юшка.
Того ранку я, здається, вперше їла без вибриків. Вимолотила тарілку з дідом наввипередки. Дядько підморгнув до моєї мами:
— Ви її зачарували трохи зранку чи просто вечеряти вчора не дали? Може, над моєю вередою так почаклуєш?
Мама з бабусею лукаво перезирнулися.
— Та ні, синку, що ти! — замість мами відповіла бабуся. — Які там чари? Так, згадали були сьогодні бабу Хведору, Царство Небесне душі її…
Я вловила їхні усмішки, які майже непомітно промайнули в кутиках вуст. І теж таємниче всміхнулася, усе моє єство зігрівала радість причасности. Причасности до таїни роду…

* * *
З тих пір минуло чимало років і кожного разу, коли мені здається, що все не ведеться: там невдача, а там прикрість, те не вийшло, а се не склалося, коли від турбот (насправді доволі дрібних) і свіжий хліб черствим видається, і ясне небо сірим, я згадую той літній день і розмову на кухні. Згадую бабу Хведору та її добру юшку. Згадую її життєрадісність і щиру вдячність за все, що Бог посилає. Згадую, що то був 1946 чи 1947 рік — час післявоєнної руїни, голоду, тяжкої праці в колгоспі. І життя знову набуває смаку та барви, і слова Спасителя про те, що «потрібно завжди молитися і не занепадати духом», набувають нової сили. А найбільше я чекаю тієї хвилини, коли хтось із моїх дітей випадково почувши, як я примовляю над каструлею з супом: «Ой добра юшка, що добра то добра…», — раптом спитає:
— Мамо ти що, чаклуєш?
І я підсміхнувшись і собі почну давню оповідь:
— То було десь після війни. Баба Хведора варила юшку…

Інна ПАРХОМЕНКО, провідний науковий працівник НХМУ, канд. мистецтвознавства
УНІКАЛЬНІ СКАРБИ у фондах Національного художнього музею України

Стаття присвячена рідкісним пам’яткам українського іконопису та металопластики — окладам ікон, літургійним речам XVIII — першої пол. XIX ст., які ніколи не виставлялися, не експонувалися, не введені до наукового каталогу музею. Проте за своїми високими художніми якостями, історичними даними мають велику історико-мистецьку цінність.
Твори, пов’язані з історією церков та манастирів Київа, є поодинокими пам’ятками, які були врятовані під час закриття церков у 1920-1930-х рр.
Крім того, вони опосередковано освітлюють діяльність київських істориків, пам’яткоохоронців у ті важкі часи — таких як Ф.Ернст, Д. Щербаківський, М. Біляшівський, М. Макаренко.

До цих творів не було доступу ні працівникам музею, ні фахівцям-мистецтвознавцям, як наприклад, М. Петренкові. Саме тому у своїй книзі «Українське золотарство» (К., 1970) він не зміг висвітлити чимало важливих для науки творів. Впродовж усіх років мистецькі пам’ятки не реставрувалися, вкривалися пилюкою і грибком, внаслідок чого іконопис під окладами виявився майже зруйнованим. Кілька поколінь студентів художніх вищих навчальних закладів, українських митців виросли, так і не бачивши цих шедеврів українських майстрів ХVIII—ХІХ ст.
При дослідженні мною використані архівні документи Інституту археології НАН України (фонд Д. Щербаківського), Інституту мистецтвознавства, фолкльористики та етнології ім. М. Рильського (фонд Ф. Ернста), завдяки чому вдалося встановити первісні місцезнаходження творів, з якої саме церкви, хто врятував тощо.
В архіві Д. Щербаківського є акти конфіскації ікон із церков Київа при їх закритті — з Михайлівського, з Видубицького манастирів, із Київо-Печерської Лаври, з Братського манастиря. На основі архівних свідчень і висвітлено тут в основному, твори XVIII ст.
Отже, першою в 1990-х рр. важливою несподіваною знахідкою став вкритий пилюкою якийсь покороблений великий (172,5х 72) металевий артефакт (віднесений, судячи з інвентарного номера, до п’ятої категорії музейного мотлоху — інв. № 0215), що виявився надгробною плитою з поховання глави великого князя Володимира (!), яку давно розшукували. Вона тоді містилася, згідно з дореволюційними описами Київо-Печерської Лаври, зокрема Є. Болховітінова, у правому крилі Свято-Успенського собору і була встановлена 1825 р.
Це велика, у людський зріст, металева плита з зображенням св. Володимира у горностаєвій мантії, з карбованим орнаментом; обличчя — з заплющеними очима та сивою бородою, намальоване олійними фарбами. З обох боків голови з німбом карбований напис: «Великий князь Владимир, наречений в хрещенні Василієм».
Автором роботи, на мою думку, міг бути відомий київський майстер карбування по металу поч. XІX ст. — Самсон Іванович Стрельбицький, який виконав багато замовлень для Київо-Печерської Лаври, і в переліку робіт якого числиться оклад для ікони кн. Володимира.
Іншою, не менш важливою знахідкою, є надгробна карбована срібна плита з зображенням св. Теодосія Печерського (ХП — 227, розмір 155х 65). Теж її засвідчують документальні джерела з історії Київо-Печерської Лаври та запис в інвентарній книзі «з печер у 1934 р. взято». Ймовірний автор — киянин Роман Якимович, чи може іноземний автор Х. Бауер, який зробив раку для мощів Теодосія (що є в переліку творів).
Високовартісними є два великих срібних оклади з вишуканим бароковим орнаментом до парних ікон Богородиці та Христа, датовані 1818 р. (ХП- 232,229, розмір відповідно 123х 74,5 та 122,5х 75). Вони мають клеймо київського майстра Максима Маньковського. Відомо, що він жив у Київі, на Михайлівській вулиці, мав свою майстерню. Цьому ж майстрові належить оклад ікони св.Миколая (ХП-23, 120,5х 67,4) з гарним карбованим орнаментом. Твори потрапили до музею у 1932 р.
Оклад іншої ікони св. Миколая російського письма (ХП-234, розмір 151,7х 75) має срібну шату початку XIX ст. із клеймом майстра, гербом Новгорода — оленем. Це виріб срібних справ майстра з Новгорода Семена Сивохина. Ще одна шата (ХП-244) до Ахтирської ікони Богородиці, зроблена Афанасієм Тихоновичем, московським срібних справ майстром, яка була врятована у 1922 р. із Теодосіївської церкви Київо-Печерської Лаври і передана до Музею культу (на території Лаври).
Срібна шата на Козельщанську ікону Богородиці першої чверті XIX ст. має клеймо київського майстра. «А.И.». Взагалі в Київі на початку XIX ст. було багато вправних майстрів срібної справи — зокрема це Захарій Брезгунов, Федір Коробка. Останній працював із 1816 по 1823 р. на замовлення Київо-Печерської Лаври і зробив срібну шату до ікони Собору Преподобних Печерських Отців у 1820 р. Сама ікона нещодавно була виявлена мною у фондах музею. Талановитим майстром срібного цеху був також Іван Вінниковський, який жив у Фролівському провулку, з 1842 р. був почесним громадянином Київа. У фондах музею знайдено в розламаному вигляді унікальну гробницю його роботи з клеймом майстра і датою 1831 р. (ХП-196). Ця гробниця з мощами різних святих прикрашена срібними великими пластинами (36,5х 43,5; 43,5x96,5; 57х 36,5) із зображеннями краєвидів київських схилів, з архітектурними спорудами Ближніх та Дальніх печер, Дніпра з вітрильниками та карбованим зображенням Братської Богородиці в центрі. Описано було цей унікальний витвір українського мистецтва ще К. Шероцьким, істориком Київа, у його путівнику по місту 1917 р., як такий, що містився на той час у Богоявленському храмі Братського манастиря на Подолі. (Реставратор — Олександра Орищак). Мистецтвознавець К. Шероцький зазначав, що ці краєвиди Київа були відтворені майстром-сріблярем за гравюрами київського митця XVIII ст. Іларіона Мигури.
З Братського манастиря (куди надійшли в 1934 р.) походять ще три срібні оклади кінця XVII ст. — до ікон Благовіщення (XП — 315), Богородиці і Христа (ХП — 225-226) (реставратор Олександра Головченко) та Братської Богородиці. Досі було не відомо, що твори з іконостасу Братського Богоявленського собору збереглися. Надзвичайно цінною є ікона Братської Богородиці, її багатий оклад.
Братський манастир був визначною святинею і окрасою Київа, з головним Богоявленським собором, побудованим гетьманом І. Мазепою у 1695 р. Тут містився центр освіти всієї України — Київо-Могилянська Академія; були поховані гетьман П. Сагайдачний — 1622 р., В. Григорович — Барський та інші видатні діячі України. Собор славився своїми іконами, зокрема чудотворною іконою Братської Богородиці. Ікона містилась біля середнього правого стовпа. Окремо її, як святиню Київа, описують дослідники стародавнього Київа: губернатор І. Фундуклей — в своїй книзі «Обозрение Києва в его отношении к древностям», 1847 г., відомий дослідник Київа М. Закревський («Летопись и описание г. Києва», М. 1858, с. 67). Першим же за часом її згадує диякон чернець Павло Алепський, який супроводжував Антіохійського патріярха Макарія в подорожі по Україні до Москви 1654 р. «В оном монастыре в большой церкви имеется Чудотворная икона Пресвятой Богородицы; различные чудеса с верой приходящим к ней подаются, исцеления»... На зворотному шляху до Київа, в червні 1655 р. він зазначив в щоденнику: «Настоятель Богоявленского монастыря пригласил патриарха служить обедню в честь чудотворного образа Пресвятой Девы»; (цитується за збірником: «Сборник Материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей» К., 1874, с. 175). Ікона була зображена на академічному тезисі 1713 р. та гравюрі Київо-Печерської Лаври, піднесеній Гедеону Одорському, що був фундатором старого корпусу академії. У путівнику по Київу 1917 р. мистецтвознавця К. Шероцького вона згадується востаннє (с. 142) — «она украинского письма XVII ст. в обличном типе наместной иконы, икона сильно переписана»…
Історія з’явлення ікони в манастирі переповідається в багатьох історичних джерелах. Вважається, що вона походила із Вишгородського храму, зруйнованого польсько-литовськими військами у 1651 р. Вона пливла по Дніпру, за дошку тримався татарин, на крик якого про допомогу прибігли ченці Братського манастиря. Ця історія прибуття ікони в манастир 1654 р. була відтворена відомим українським гравером XVII ст. Іларіоном Мигурою та в гравюрі першої пол. XVII ст. Степана Савицького.
Розмір твору досить великий — 33 х 96. Образ Богородиці з немовлям Ісусом в традиційній іконографії саме Братської Богородиці — рука дитини в руці матері — що повторює і форма шати з чудовим карбованим рослинним орнаментом в стилі бароко. Ікона безумовно належить до київської іконописної школи, з підкресленим ліричним м’яким забарвленням виразу обличчя, делікатною кольористичною гамою, що передує яскравості, пишності розвиненого бароко XVII ст. Написана на левкасі олійною фарбою. Як зазначав ще К. Шероцький, ікона переписувалася, і тепер реставратор музею Т. Ґержан дбайливо займається реставрацією, очисткою твору.
Без Братської ікони не відбувався хресний хід на Богоявлення. Під час епідемії холери в Київі 1872 р. її носили Подолом, служили молебні в оселях. Про це пише М. Максимович. Щосуботи перед іконою читали акафіст. З неї тоді ж було зроблено два списки. З одним із них переважно і ходили по оселях, іншого розміру, з підписом внизу: «изображения и мер Пресвятой Богородицы Братской» (ЦДІАК, ф 168, оп. 1, спр. 1, арк. 15).
Ніхто і гадки не мав, що цей унікальний твір давнього українського малярства міг зберегтися. І ось у липні цього року у фондосховищі НХМУ було виявлено цю ікону, до того ж у вишуканому срібному з позолотою карбованому окладі. На звороті дошки старий інвентарний номер — 50688, який засвідчує її перебування у фондах Лаврського музейного містечка у 1934 р. (Музей культури та побуту), навпроти якого зазначено, що ікона взята з Братського манастиря.
До речі, ще одна ікона в окладі Братської Богородиці XIX ст. (ХП-238) невеликого розміру (ХП-196; 41Х 32) із клеймом майстра «А.И.» була взята з церкви Всіх Святих на Щекавиці у 1922р. Із цієї ж церкви у 1928 р. була взята до музею ікона Івана Хрестителя в окладі XIX ст. (И-78).
Цікавим є і оклад російської, московської роботи на ікону «Успіння», датований 1867 р. із клеймом майстра «А.Ф.» (ХП-204), також срібний оклад XIX ст. російської роботи на велику ікону св. Пантелеймона на зріст (розмір 109х 66).
Вражає красою вишуканого карбованого орнаменту по сріблу велика ікона (розмір 131х75) 1813 р., св. Миколая (ХП-228), що була врятована з київської церкви святих апостолів Петра і Павла при її зруйнуванні у 1934 р. Такою ж майстерною роботою по сріблу відзначаються оклади ікон Тихвинської Богородиці, врятованої Д. Щербаківським у 1922р. з Георгіївської церкви Київа, великої ікони (розмір 90х 72) Богородиці Почаївської (ХП-536), Богородиці Новокодацької (датований 1823 р.) (ХП-200).
У фондах містяться також багато мистецьки оздоблених речей для літургійного вжитку, як-то — потири (для св. причастя), дарохранительниці, блюда для хлібів, свічники тощо. Колись вони робилися в подарунок церкві за зцілення, задля поминання померлих родичів, замовлялися найкращим майстрам. Тому часто прикрашені, крім карбованого орнаменту, ще емалями — кольоровими зображеннями переважно страсних сцен із життя Христа. Таким є, наприклад, потир (ХП-494) висотою 34 см із чудовими емалями (розмір їх 5x4), зі сценами «Несіння Хреста», «Христос перед Пилатом», «Поцілунок Іуди». Всі вони обрамлені вишуканими карбованими віночками, а низ чаші прикрашений бароковим орнаментом із листя та квітів. На піддоні чаші прорізаний напис, що вона зроблена коштом київської міщанки Катерини Кондратиної, подарована до церкви Миколи Набережного.
Один з найбільш унікальних витворів XVIII ст. — велике коло з вмонтованими зображеннями Успенського собору Київо-Печерської Лаври, Антонія та Теодосія, іконою Успіння, що обрамлене по краях пишним рослинним орнаментом — інв. №240, розмір 99 х 66, і має напис: «Отдано в Киево-Печерскую Лавру орловской девицей Настасьей Никифоровной Позняковой, 1807 г. март», а срібний оклад на ній засвідчує: «1757 г. мая сей оклад приложил генерал-аншеф, сенатор, камергер, генерал двух российских орденов, граф Пётр Иванович Шувалов и жена его, статс дама графиня Мавра Егоровна Шувалова, рождённая Шепелёва — при архимандрите Луке».
Витвір київського майстра срібного цеху 1735 р. — блюдо для хлібів (інв. №224 розмір 68х67) має напис: «Собственным коштом ахтырского слободского полка Алексея Леонтьевича и его жены Наталии Тимофеевны Левицкой воспоминания ради возлюбленного сына их Емельяна, регулярной роты капитана на службе ее императорского величества в польском городе Львове сном смерти упокоенного и погребенного при церкви Успения Великой Киево-Печерской при архимандрите Романе Копе».
Оклад до ікони св. Миколая (інв. №228) 1813 р. (розмір 131,7х75) — подарунок київського міщанина Івана Робоховського з дружиною Ганною «во отпущение грехов».
Ці поодинокі мистецькі речі вдалося врятувати завдяки самовідданій праці працівників Київської інспектури охорони пам’яток, які у 1930-х рр. склали реєстр усіх пам’яток культури і боронили їх від зруйнування перед Наркоматом освіти України. Активними її членами були С. Таранушенко, П. Жолтовський, Ф. Ернст, Г. Красицький, Д. Щербаківський, за ініціятивою яких ще у 1919 р. у лютому був створений Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва та старовини (ВУКОПМИС). У 1919 р. при Міністерстві культів було запроваджено й посаду комісара з питань охорони пам’яток церковної старовини в УНР. Була розроблена програма організації охорони історичних пам’яток культового призначення, залучено до її виконання і священнослужителів. (Це докладно описано у виданій Інститутом історії книзі О. Нестуля «Доля церковної старовини в Україні». Ч. II. — К., 1995).
Так, зокрема, влітку 1918 р. Ґ. Красицький, оглядаючи церкви і манастирі Подолу, склав списки для рятування близько 70 срібних окладів Євангелій XVIІ —XVIІІ ст. (зокрема — Євангелії з Братського манастиря), також хрести, серед яких — хрест П. Сагайдачного, що перебуває в Київському історичному музеї.
Все, що вони могли — зробили, врятували, передавши до музею залишки творів зі знищених уже церков, відстояли від переплавки їх «на допомогу голодуючим». Зберегли для нащадків. Жертвували своїм життям. А нащадки від 1920-1930-х і по сей день навіть не звернули увагу на ці надбання, створені талановитими поколіннями українських митців, не витягли їх на світ Божий, не реставрували, не показували своєму ж народові.

Наталя КУЧЕР
Пісня Життя і Краси Параски Плитки-Горицвіт

Навесні цього року у Національному музеї літератури України експонувалась виставка самобутньої народної мисткині, письменниці, фолкльориста, гуцулки Параски Плитки-Горицвіт. Понад двісті експонатів із Громадського музею її імені в Криворівні — картини, витинанки, рукописні книги, власноручно оправлені в шкіряні обкладинки, листи, світлини представили не лише талановиту художницю і поетку, але й показали її цілісний духовний світ. Скромний, без зовнішніх ефектів, цей світ одразу ж полонив своєю незвичністю і силою. В ньому органічно поєднались талант митця з глибокою релігійною свідомістю та любов’ю до рідної землі, народу і культури.
«Небесному престолу від Підніжжя землі», «Господи, не обезсилюй мого духа», «Вінець Боголюб’я», «Молюся з вами, родичі», «Молитва — хліб душам нашим», «Душа моя молиться», «Якби ви знали…» - ці та інші назви її книг запрошували зупинитись і подумати про вічність. Ікони із зображеннями Ісуса Христа, Богородиці, Мойсея, апостолів та портрети Сковороди, Шевченка, Франка, Стефаника, цикл картин «Із життя гуцулів» — засвідчили її духовні та мистецькі устремління.
Доля Параски Плитки багато в чому є типова для мешканців Західної України – патріярхальна родина коваля (батько – онук Олекси Довбуша!), лише початкова освіта, нездійснені мрії про університет, участь, як зв’язкової, в УПА, депортація до Сибіру, десять років таборів, з них п’ять – на милицях через обмороження ніг. Потім – повернення додому, робота в селі, особиста драма, самотність. Але в таборах Параска пройшла не лише кола пекла, а й школу життя — зустріла багато справжніх людей і вийшла на глибинний зв’язок із Творцем — дала слово, як залишиться живою, буде славити Мир Божий на землі.
Свій розкішний внутрішній Сад Параска Плитка виплекала в «Українських Атенах» (В. Гнатюк), в прославленому українськими митцями селі Криворівня – тут бували І.Франко, М.Коцюбинський, Леся Українка, О.Кобилянська, Г.Хоткевич; пізніше – Лесь Курбас, К.Станіславський та ін. Завдяки знаменитому фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» цей край здобув всесвітню відомість. Тут все надихало на творчість — Параска написала сотні картин, поетичних і прозових творів, власноручно виготовила з них цілу самвидавну бібліотеку, її відвідували письменники, етнографи, науковці, шістдесятники-дисиденти, студенти. І хоча в останні її роки режисери О.Коваль та П.Фаренюк створили документальну стрічку про поетку й мисткиню, вона залишалась для культури «захованою» — жодна книжка за її життя не була надрукована.
Серед численних книг Параски Плитки є записки, які умовно можна назвати «щоденниками внутрішнього життя». Цей жанр, дуже популярний в світовій культурі («Сповідь» бл. Августина розповсюджувалась у списках ще за його життя, а щоденники св. Терези з Ліз’є та св. Фаустини Ковальської стали бестселерами християнської літератури), у часи радянського тоталітаризму не мав розвитку. Відсутність релігійної свідомости, внутрішня закритість, страх перед караючою системою повністю виключали цей вид літератури, коли ж хтось і наважувався вести щоденник, то це стосувалось переважно зовнішніх подій. І якраз у записках Параски Плитки ми маємо такий зразок вияву релігійної свідомости — внутрішні роздуми, спогади, зворушливі освідчення Богу в любові.
Ці тексти розкривають нам зовні дуже скромне, навіть аскетичне життя черниці в миру (за словами пароха о. Івана Рибарука), її щоденний побут (ліки – чай з липи, їжа — сухарики та зупка), і водночас таке багатство внутрішнього світу, сповненого благоговійним трепетом перед Божеством. Параска Плитка-Горицвіт була глибоко вкорінена в релігійну та народну традиції: брала діяльну участь у житті християнської спільноти – ходила до Церкви, співала в церковному хорі, постила. В спогадах про Гуцульську Коляду, Святий Вечір, Водохреще звучать ностальгійні мотиви. ЇЇ ретельність у дотриманні обрядів часто межує з консерватизмом, але зумовлене це високим порогом чуття священного: «… беру розговійно лишкою глагози – без цукру… аби скромніше, блище до духовности. Бо чи були розкішності харчівні у цій опритульній стаєнці – Втечній Святій Родині? Була там Богонадія в Ангелях-Хоронителях, що охраняють від губительного ірода, страшного губителя Найблагословеннішого Божества». ЇЇ ставлення до найдрібніших деталей свого життя вкрай уважне: «…Розкусила цибулину по половині… бо не хотіла сквернити Рождества Христового розтином ножовим…». Але якби тут йшлося лише про формальне дотримання настанов, ці записи були би порожніми. Найголовніше в них – довірливі взаємини з Богом, іі звертання «О, Боже, Ласкавий і Добрий!», «О, Божа Мати, Ти моя підмого очистительна, коли дихати важко…», її численні молитви за всіх: «О Боже Святий, прости і не одвернися от мира сього тонущего во-гріхочинні».
Частим вживанням великої літери вона підсилює своє ставлення до Бога та до всього, Ним створеного: Ласкаве Сонечко, Храм, Слова Божої Гідности, Світ – Окраса Божа, Весна – Послушности Божа Красуня, Поезія – Миролюбна Голубка. Можна вловити тут відлуння ще дохристиянської релігійної поезії.
Виняткова чутливість до природи (Параска не тримала худоби, землю віддала, щоб не зрубували беріз), її промовляння до птахів – «друзів Садів», до води – «дзеркального напою Божественної чистоти» — такі суголосні текстам «Гімну брату Сонцю» поета — святого Франциска. Невідомо, чи знала воно про його проповіді птахам та звернення до води, каменю і вогню, але її внутрішня вишуканість спонукала до такого ж ніжного ставлення до всього, Богом створеного: «Худобина розмовляє з Богом Святим і в тій розмові скаржиться дуже, якщо голодна. То ми вже тих скарг (…) дуже вже боялися».
Щоденники пише мисткиня з розвиненим естетичним чуттям, вона гостро відчуває красу у зовнішніх проявах: «О Боже Святий! (…) яка краса огорнула матінку землю!» та вбачає у ній насамперед вияв Божественної природи Творця. ЇЇ гімн Поезії – це водночас і Богоподяка та схиляння перед Поетичним Світом як Духопідйомною перемогою.
Записи Параски Плитки дуже відверті і часом сповнені жалючого переживання й навіть болю («плаче серце»!), холодом самоти і це робить їх достовірними й щирими. Пройшовши кола пекла, вона вибудувала із своїх страждань особистісні взаємини з Богом — і в цьому їх найбільша цінність. Ключовим словом цих текстів є «Богоподяка». Це саме те поняття, яке Параска намагається донести до нас особливо виразно. У сьогоднішньому світі, коли змішані поняття добра і зла, її нагадування мають особливу цінність:
«Поринаю в Тобі серцем і душею, квіте окрасний. І бачу в Тобі благість Божу. Бачу в Тобі безсмертіє, якому клонюсь ісповідаючо. Прости мені, прости, окрасносте землі, за неуважність до Тебе… за велику зайнятість самою собою. Іменно тоді, коли треба було з Твоїх квітників росою поранковою уписати Благосну подяку, за те, що єсть окраса Божа на землі». (З книги «Доки не пізно»).
Особливого чару цим текстам надає своєрідність гуцульської говірки, від якої йдуть пахощі і свіжість хвойних карпатських лісів. Любов’ю до «тутескіх Гуцулів», рідної мови ( Параска зібрала й упорядкувала словник гуцульської говірки), традицій і звичаїв, просякнуті кожен рядок. Ці такі багаті інтонацією і відтінками автентичні тексти є також цінними як коштовні перлини нашої мови.

Параска ПЛИТКА-ГОРИЦВІТ
З книги щоденникових записів

О, Боже Ласкавий і Добрий! Як Ти Мене оберігаєш — від найстрашнішого. І я не можу одійти в запропасти зневіри. І в тім моя втіха і певність вистояння гідного. З віддачею гідности людської, я молитвославлю Всевишнього Господа со-Небесі... Книги за книгами пишуться неустаючо. Я тішусь цим, що можу знаходити в душі і серці своїм Богохвалительність Молитовну. Мироточіє душі моєї, як джерело невисихаюче, повниться незчерпно. Во Славу Миру Господнього на Землі я Молюсь... і Молюсь... Бажанням до всіх живущих і здравомислячих повнюся, щоби молилися за найгідніше і Достойніше на Землі — за Мир Господній. Бо тільки в мирі Божому наш добробут і безпечність житейська на новеє життя! А ми так зайняті своїми видогідними тілесу перевидогодженнями, що Духовністю - нема часу насолоджуватись. Ми не приспособлюємося віддати належне Создателю Мира сего. О, які ми боржники нескінчені... перед Вічністю! Як нам буде непробачно — перед Світлом невгасимости Создательської? Чи не зникнемо, як пітьма перед осяйністю Правди Божої? Чому пізнимося стати на Ведучу Стезю - до Світла і Миру Вічности?
(12 січня 1990 р.)

Горицвіт
В наступні дні... (…)
О, як я вдячна тобі, Поетичний Світе - Духопід- йомна перемого! Ти мене спасаєш від непогоди і нищівної бурі. Тож не покидай мене - мій Єдиночистий світе — Поезіє - Мамо... Даруй моєму узажуррю безрозрадности — підйомну окриленість. Щоб серцю були напої творчі. О, Поезіє! Ти моя Миролюбна Голубко! Як я щасливію тобою, і в будні... і по святах... Я не одна... і як це життєво! То вже знаємо ми з тобою спільно. І живемо тим, що маємо на щодень — а це є живе слово... яке дарує нам живу рідну мову. Якою споріднюємося з окружаючою окрасою Миру земного. Що і є нашою піснею Життя і Краси людської.
(13 січня 1990 р.)

В наступні дні... .
14 січня — Св. Василія Великого...
Залишаюся на одинці з своїм обвітреним, як в невольничій пустині, життям. Як на острові безприпливности... де тільки безнадії зажур донимають... як хвилі збурені, що немилосно ударяють в обгризені береги, від яких відбивається каламута запінености. То є життя людське островом осамотні... Я хочу відійти від цього приливу немилосного... іменно в День, коли треба повеселішати, аби завдаток був на цілий рік. Наближаюся до вікна. Споглядаючи до світу Окраси Божої... бачу, як з хатєних окомінків клубкує дим, то в гору, а то ще й бочком... Думаю, накласти б і в своїй хатині ватру, нехай видять, що жива я... Хоч то можна заспокоїтися тим, що у кожного своє щастя, тай свої клопоти... бо всім однаково не може бути. То вже до чого ти одинокий, без припливний острове мій... Моя опритульносте — без виждання... Бо ріднина — на цвинтарі... Слова не подадуть... тай не скажуть: не смутній, аби цілий рік не смутніти.
14.1.1990. Горицвіт.

В наступні дні...
Мій ти порятунку життєвий... Це Ти, творчий світе... в тобі моя жива іскра, що додає мені жадоби ще до життя, до заждання…(…). Боже Святий со-небесі, я дякую Тобі многоліто, що не залишаєш мене одухотворности. І цього змиріння з тим, що маю... З невеликим радуюсь, як з великим. Адже, я знаю життє сто раз гірше. Бо не було і воленьки... тай не знали забезпечуватися достатньо усим, що душа бажала, і тілесні удогоди... Те, що подали — те й бери... тай не вимагай більше — бо ти невільник. Не викупишся ні чесним трудом... ні чесною поведінкою... ні тим, що ти людина — Краси і Достойности. О, ні... то засуд — витівки війни, посіяної Сатаною непевною і нищівною. Боже Святий... яка неправота верховодить і в тім шукає схвальности — від упорабощених. І ще й від Небопрестолля в Силі Божої Неперевершености во всі віки.
(15 січня 1990 р.)
Горицвіт

В наступні дні...
(…) Доки все грілося-підігрівалося на розпеченому шпаргаті... За той час я зібрала опорожнілі відра... тай пішла по воду — до кєрниці. Як тільки зійшла східцями на доріжку — з опередхаття... тут же й запримітила на моріжку розцвілі маленькі біленькі ромашки. Над якими не можна було не ойкнути?!.
Таже хіба в січні квітам квітувати у наших краях гірських? От тобі й клімат обернувся протилежно! А то вже другий рік отака розцвитуха. Роздумуючи про цю весну передчасну... після якої таки на весні по справжньому — у квітні... чи не скаже зимонька: позимуймо!?. То усяке передумувалося вже у дорозі до криниці... Ідучи по водиченьку, на світ Божий споглядала... Аж так замилувано, що й почерпнула снаги творчої. І дуже вже на швидкість черпала водиченьки...(…)
І знову ж квіточки переді мною, одна за одною в небеса задивлялися, наче прохали ще тепла і сонечка променевого... Бо інакше хіба можна прожити у січневу пору — на диво яка дала підйому життя — такому крихітному квітчаному личеньку. З своїми виповненими відрами водою, я на скорість затягалася у хороми... Де вже й поклала побіч стіни відра... тай радувалася тим, що забезпечилася дзеркальним напоєм Божої Чистоти. У хаті вже отепліло, бо ватра горіла дуже охочо, адже як не горіти з сухих сучків — в переміш з смерековим відлупком дрова? Як вже пообзаперала двері хором’яні тай хатяні... отогди вже осілася перед столика на крісло... Начебто короткому перепочині мене не покидала думка — віршованого надбання не пробайдужити. Що би там не було, а треба не випустити на спропад —найдорощого серцю моєму... Поезія — мій мир, любов і краса. Моя покорма в зголоднінні духовності.
(16 січня 1990 р. Горицвіт)

Наступні дні...
Я була вдячна пташинонькам за те, що вони і сьогодні гунькою прилетіли, і по черзі підлітали до кормильниці, в якій ждали на них з розмочених сухарів — хліб’яні окруші... Я дивилася крізь віконечко до спритних пташок... які з ясміневого корчика час від часу опускалися вниз — до землі... і між залистеним барвінчиком... що стелився руном у городчику тай вишукували випущені окрушики... думала я над тим: що яка пташка ощадна... У неї нічого не спропадаюче... Як не сьогодні, то пізніше, а таки розшукає згублений покормний окрушик. Мені було приємно з таких недармотратних пташин-розумнашок. Що і вони знають ціну хлібу... Краще, ніж людина, яка і трудиться за насушну скуринку? Дивлячись до злітаючих пташин, мені приходило на думку: як то мудро і переконано миловидно говорив у своїй книзі Бенгалець — Поет Рабіндранат Тагор: «Коли хочете, щоб діти були чутливими в окрасі духовній... ведіть їх до гаю, до защебетаних пташок». І насправді, коли дивлюсь до цього незавидного злітачатонька, яке і в зимовий час не без енерґійности... навіть хоч би й на морозі? То якось так бадьоро і ніжно в серці стає і в ці старші роки — як в підлітка? І хотілося, щоб були ви, злітанички, щоденними моїми нахлібничками... Мені приємно з цього, що я можу здільно від свого пайка хліб’яного ще й вашу жадобу їстівну заспокоїти! Щебетушечки ви душу радуючі... але на весні, коли вже ви щебечете на своєму забезпеченні... не дивлячися до ватяних віконець, з жалісним проханням — їсти: Цвір! Цвір! Цвір... (…)

(18 січня 1990 р. Горицвіт)

В наступні дні...
Книжечку за книжечкою пересуваю у своїх руках... замережені і співаночками тай віршами... загадками... тай казками... мисленнями... тай прозаїчними оповіданичками. І думаю: скільки то часу провела я в благороднім почуванні? Боже Святий... яка то була велика замилуваність часу — для душі і серця? Скільки то минуло тих безсонних ночей... в яких людина душу вложила в отсії книжки? Книжечки — ви мої упокірні дітоньки, я з вами чимало щасливіла і щасливію... Бо вкладаю душу з її живими словами... від надбання щоденням. Хоч і не все маю в тім щоденні — гоже уваги. Але просіваю і те, що маю... тай таки щось і випаде зерниною вартною уваги - аж до записниці. Тож будьте ви, мої життєвичні дні, не без висіяних зернин — на Поетичне мереживо. Бо дотів ще люблю цей світ і життя — крізь літа. О, літа ви мої мандрівниці... осудженні, вигнанці, блуканиці, бездомні зажебранці людяности... зажурники, безнадійники, оплаканці, окалічники-прикованці до ліжка... О, ким ви тільки були?! Але я щаслива вами... бо не були ви торгівцями ненаситних жоноспоневажувачів... О, дяка Тобі, насудженосте всього прожитого...
21 січня 1990 р. Горицвіт.

(…)
В наступні дні... (…)
Пташки защебетали, о! Як зазивно, віддачно завеснілому і весняному часові! Не натішишся, людино, такій благословенній порі, що кличе тебе до своїх відмолод. Щоб ти скинула з своїх плечей вантаж!.. І перемогла в своїй середині усі ті згорьованості... що їх чимало точать тебе, найкраща відчутносте? Так, з весною і зозуленьки почали озиватися... тай ластівки, о, як звитяжно снуються то у висині... а то понад землею, як полотно з пряжі ниток снують, щоб якнайшвидше устелилося на заквітчані царинки, та садочки. О, Боже Святий! Відкликають гори і долини, та струмливі потоки... яка краса огорнула матінку землю... Що вже ожила весняним оновним життям. І послушанно Всевишньому служити починає. Покормою стає усему ростущему укорінено... і тямущому-ходячому. Вітерець щасливиться своїм вільним злітом. Яким черкає за гілки, за пластики дерев, тай цим викликає з затужености замовчаної... до мелодіння весняного часу, щоб бути учасниками великого свята — це «весняного весілля». На якому, о, як то треба «симфонії лісу». У весняних розвоях все бере участь. Навіть і людина міняє свій вигляд зажури... і йде на зустріч окрасному, з відмолодою душі і серця. І я не можу не сказати з вдячністю: СпасиБіг тобі, юна госте - весно стоголоса, за те, що ти мене знайшла в осамотні - без слова... Ти подарувала мені звук-відгоміння. Яким і в цей час тебе, відрадонько, уклінно величаю. Величаю Тебе, Послушносте Божа — Красуне — окрашуюча Земленьку — заждану і зажадану весняних відмолод. Так як може кликати до окраси Поетична Творча Снага. Тож і слухай мене в сьогоденні... і завжди слухай мене, коли поетизується з чистотою Мироточної Музи.

Євген СВЕРСТЮК
ЗАКОНОДАВЧА САМОДІЯЛЬНІСТЬ «РЕГІОНІВ»

Влада, яка не має програми, починає зі зміни законів.
Згадаймо, що в «Історії одного города», а саме города Глупова, Салтиков-Щедрін виводить ряд градоначальників, які бачили, що закони у Глупові не діють, тому приходили зі своїми законами. Серед них був і прожект «Об упразднении всех наук, с таким однако расчетом, чтоб российское государство в учености было впереди всех».
Сьогодні в Україні влада донецьких регіонів прискорено повертає нас до позавчорашньої однопартійної системи, яка живиться ідеями та інструкціями Кремля.
Радіо уже з самого ранку говорить про гречану кашу, ціни на ринку і наведення справедливости у житловому секторі. Телебачення показує нам побутові негаразди, кримінальні цікавинки і нещасні випадки, а також заклопотане піклування Президента про народ.
Водночас ми не чуємо живого слова Педагога 1 вересня, не чуємо Національної тривоги в день 25-ї роковини загибелі Василя Стуса. Не почуємо і про катастрофу Голодомору. На вершинах — безпам’ять уроків нашої історії!
Але ось в Інтернеті з’явився проєкт депутата В. Колісниченка — Декларація Верховної Ради України «Про гідність, свободу і права людини».
Така думка виношувалася ще в головах брежнєвських комсомольців: виставити щось своє, совєтське, як альтернативу «Декларації прав людини», де проголошуються основні принципи, які довелося вождям підтвердити своїм підписом, але все одно КГБ при обшуках вилучало той документ. Бо він «втручався у внутрішні справи Радянського Союзу», який має свої власні поняття і про права людини, і про саму людину. Але обережна совєтська дипломатія не зважувалася виходити на міжнародний простір з такими заявами. Вони трималися застереження одного російського царя стримуватися, а не висовуватися: «дабы дурь каждого всем видна была».
Регіонали при владі нічого не бояться і нічого не соромляться.
В. Колісниченко вважає, що «наразі назріло питання про встановлення фундаментальних, морально-етичних основ розвитку українського суспільства, які в дечому відрізняються від утилітаристських принципів західної цивілізації».
Більше того, Колісниченко виліз на котурни українського патріотизму і вигукнув про «закладення істинно українських підвалин прав людини».
Тут би його Табачник смикнув за штани, але Колісниченко міг би відповісти зуботичиною: «ти що, не розумієш, що то калька з російського — «истинно русских этических оснований прав человека»?
Ось тут вже регіонали будуть одноголосні. Автор декларації знає, що «сучасна система так званих універсальних прав людини, відображена в більшості міжнародних документів, закріплена в Конституції та низці законів України… не працює належно на українському ґрунті».
Як тут не згадати Кучмине розчарування: «національна ідея не спрацювала». Але ж, товариші-посткомуністи, зважте: навіть кінь не спрацював би, якби його замкнути в стайні, та ще й спутати!»
Як же може спрацювати національна ідея в руках національно байдужих, а то й ворожих совків, які не люблять тієї ідеї? Як може «працювати» Конституція України, коли ви самі насміхаєтесь з неї, а свого президента називаєте іронічно «гарантом конституції».
Ви знаєте, чому працюють на Заході закони і права людини?
А тому що там до них серйозно ставляться. Саме на ґрунті протестантської етики: сказав — зробив. Чи може бути на Заході Президентом людина з кримінальним минулим?
Чи можна уявити на Заході передачу якоюсь країною своєї території іншій країні без обговорення і дебатів у Парламенті?
Чи можна було б на ґрунті «ліберально-протестантської західної традиції» створювати парламентську більшість методом купівлі чужих депутатів по 1 млн. доларів за штуку?
В. Колісниченко декларує: «за своєю гідністю людина покликана до добрих справ», до «відповідальности одного перед одним», «не ігнорувати духовні і культурні традиції», а «права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни»…
Таку декларацію можна доповнити докладними приписами: не жирувати за рахунок бідних, не будувати свою дачу на чужому, не хапати цілу миску державних пирогів, призначених для багатьох…
Але при чім тут права і при чім тут гідність? В декларації ті великі поняття вживаються на пласко-побутовому рівні. За ними нема ні євангельської глибини, ні національної свідомости і гідности. За стилем то звичайна публіцистика типу «морального кодексу будівників комунізму». Але там, у тому кодексі, була принаймні гуманізація режиму — замість сталінської підозріливости і жорстокости проголошувалось: «людина людині — друг, товариш і брат».
Тут же, у посткомуністів — сентиментальні балачки про бережливість, пошану, любов, духовність і особливо Церкву. І все це в дусі «православного атеїзму», за яким не відчувається суворих Десяти Заповідей, обов’язкових для всіх, а не тільки для політичних противників.
Якби такий документ з’явився 30 років тому, то Колісниченка пожурили б за «отсебятіну» та «гнилий лібералізм», а Стуса і Марченка засудили б на 15 років за вимогу дотримання Прав Людини і Свободи Слова, незалежної від політичної кон’юнктури.
Але документ з’явився в 2010 році. У ньому є нарікання на брак законослухняности, моралі, бережливости і загальної культури та освіти.
Але треба щось робити, а не декларувати! Яка може бути культура і самоповага, коли у вас міністр освіти некультурний і безсоромний перед народом?
От якби В. Колісниченко написав декларацію про потребу сорому в нашому суспільстві і політикумі, то тут, принаймні, ясне поняття. Тут усі одразу зрозуміли б і схвалили б. Я б навіть підказав розділи.
1. Як розуміти євангельське: «ні Бога не боявся, ні людей не соромився».
2. Сором як стимул до покаяння.
3. Як навчати соромитись.
4. Що робити з безсоромними.
5. Служба стеження за безсоромністю зверху і знизу.
Є підстава думати, що така декларація про культивування сорому і викриття безсоромности об’єднала б працюючі верстви нашого суспільства — як на сході, так і на заході України.
А на початку я все таки радив би написати обнадійливі слова Щедріна: «Однажды ночью к Глупову пришел стыд».
Як повідомляють нас бігборди, Янукович будує нову країну. Але чомусь він починає не з конструктивних дій, а з правових реформ, практично з виходу з правового поля? Яскравий приклад — поданий до Верховної Ради прожект В. Колесниченка про підміну «Загальної декларації прав людини».

ВИКРИВЛЕНА ЛІНГВІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ

Твердження авторів, що в Україні дуже мало двомовних людей, не просто спірне, а не відповідає дійсності. Навіть на вельми комусь не любому заході нашої країни переважна більшість знає і вільно володіє російською мовою. Зворотна теорема щодо сходу і півдня, взагалі кажучи, неправильна. І ця ситуація має принципове значення. У ній корінь проблеми — органічне неприйняття необхідности знати, хоча б пасивно, українську мову. А все інше — не більш, ніж камуфляж, пошук причин, а часто, будемо відверті, вияв чужоземних віянь і «співу під чужу дудку». Нічого спільного зі справжнім захистом російської мови це не має.
Лише мовним шовінізмом можна пояснити пасажі про безписемні діялекти української мови. Буцімто автори вірять у те, що справжньою українською мовою в Україні ніхто не розмовляє і не пише — самі діялекти, і то лише в селах та маленьких містечках.
У сусідній Білорусі схопилися за голову кілька років тому. Високопоставлений чиновник у Мінську журився в бесіді з нами, що російська мова витіснила першу державну навіть на заході в Гродно, останньому бастіоні білоруської мови. І там серйозно почали перейматися цією проблемою, аби зупинити цей руйнівний процес. Ось результати не лише колоніяльного минулого, а й неправильно сприйнятої лінґвістичної демократії.
Чому книгодрукування в нас не має таких пільг, як у сусідніх країнах? Видати українську книжку, будь-якою мовою, справжня проблема і комерційно невигідно.
Але ж у нас у період Розстріляного Відродження почала формуватися своя українська, російська, німецька та інша література. Наші українські письменники творили цими та іншими мовами, поки не потрапляли в підвали НКВС.

Уривки зі статті в газеті «День»,
25-26 червня 2010
Юрій РАЙХЕЛЬ,
Дніпропетровськ

Держава покликана забезпечити повне функціонування рідної мови

Як відомо, мовний розділ Конституції України можна змінити лише на референдумі, тож коаліція вирішила обійти це питання. Законопроєкт, про використання мов в Україні, автори якого — представники від трьох коаліційних фракцій: реґіонал Олександр Єфремов, комуніст Петро Симоненко і литвиновець Сергій Гриневецький — уже зареєстрований у парламенті. В разі його прийняття російська мова буде офіційно використовуватись у дошкільній, професійно-технічній, вищій освіті, в судах, у соціяльній і економічній діяльності, в сфері науки, в ЗМІ, на пошті та в рекламі, витісняючи державну українську мову.
Подаємо уривки з інтерв’ю в газеті «Слово Просвіти» (16-22 вересня, 2010) голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народного депутата України Павла МОВЧАНА.

16 років тому Конституційний Суд України на подання групи депутатів, зокрема й мене, дав остаточне рішення “Про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі навчальних закладах України” (справа про застосування української мови).
14 грудня 1999 року Конституційний Суд вирішив наступне: “Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України)”.
Пункт 3 Рішення Конституційного Суду стверджує, що його рішення “є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим”.
Отже, цей законопроєкт промосковської, а вірніше, московської адміністрації в Україні є звичайним, тривіяльним порушенням Конституції України. Зокрема статті 10.
Головною рушійною силою здобуття українцями своєї держави була потреба в самозбереженні, де мові відводиться найвирішальніше значення.
Тому треба думати, в який спосіб відстояти свої права на мову — а отже, на інформацію, культуру, освіту, самобутність — зрештою, на самих себе.
Стаття 3 цього законопроєкту про право мовного самовизначення, де кожен має “право вибирати мову спілкування”, або визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання, є абсурдною і не відповідає жодним світовим нормам… Абсурдність цієї статті також у тому, що свобода обирати і мову, і тему спілкування оберігається найвищим законом України — її Конституцією, що не потребує жодних “уточнень” і “покращень” нижчими законодавчими актами.
Цей закон є відвертою спробою з існуючої вже в дійсності двомовности, перейти на одномовність — російську. Це те, чого прагнули всі існуючі донині царські та совєтські режими; це те, чого їм не вдалося досягти.

Але автори цього законопроєкту посилаються на Хартію міноритарних мов та дотримання прав людини?..

Я не знаю жодної европейської держави, яка б мотивувала свій закон про свою державну мову даною Хартією чи іншими міжнародними актами. Адже Хартія покликана захищати мови загрожені й відповідні мовні меншини і групи. 10 стаття Конституції України гарантує вільний розвиток мов національних меншин і кореспондується як з Хартією, так і з Декларацією прав людини...
Але хочу наголосити на дуже важливому пункті Хартії: мови національних меншин розвиваються зовсім не за рахунок витіснення мови титульної нації.
…Українці пережили великі потрясіння, великі драми і національні трагедії, великих злочинців і катів не заради того, щоб спасувати перед пігмеями історії.

Федір ШЕВЧУК, Вінниччина
Олексій Пилипович Степовий — дисидент із надбузького села Джулинки на Поділлі

Олексій Степовий — людина, якій випало пройти крізь такі випробування, які когось іншого зламали б, пригнули до землі, змусили б змиритися з обставинами. Але він вистояв і зумів крізь вітри десятиліть пронести високе звання людини. Про нього, зокрема, написав у своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександер Солженіцин.
...Олексій Степовий не мирився з несправедливістю вже з раннього дитинства, коли вперше зазнав горя, ще не до кінця усвідомлюючи, що діється навколо. Та підсвідомо відчував, що не так воно повинно бути у світі. Коли почалася колективізація, батьки малого Олекси Пилип Іванович і Катерина Олексіївна вступили у колгосп. Коли сільські активісти, виконуючи злу волю кремлівського тирана, ходили по селу із загостреними залізними прутами і вимітали в людей все до останньої зернини, не обминули вони й обійстя Степових...
— Не дам зерна! У мене діти маленькі, то їм що — голодною смертю помирати? — рішуче сказав господар «червоній мітлі». Батька заарештували, і він кілька місяців просидів у в’язниці. Там підірвав здоров’я і прийшов додому геть знесилений...
Міцно затялися в пам’яті Олексія ті страхітливі часи, хоч був тоді маленьким хлопчиком: «...Вже коли зовсім розвеснилось, мама зі старшим моїм братом Федею пішли в поле на роботу, там варили бевку (бевка — це у киплячу воду кидають трошки борошна і розколочують, виходить наче ріденький кисіль). А люди голодні й цій бевці були раді. Мама з поля приносила в горщечку трошки бевки для тата. Мені тоді було 6 років, з меншою сестричкою ходили в дитячі ясла, де нас годували, хоч і не сито, але жити можна. Хліба давали такий маленький шматочок, що я, шестирічний хлопчик, до того ще й виснажений голодом, брав той хліб у кулачок, і він у мене ховався у кулачку. Це я запам’ятав добре, бо вечірню пайку хліба я сам не їв, а у кулачку ніс додому, бо вдома батько лежав хворий і голодний. Мама увечері приносила з поля бевки, а я кришку хліба, яку не доїв у яслах, так ми тата підгодовували.
Тато спочатку не здогадувався, що ті кришки хліба приносив я, відриваючи від себе, з голодною жадібністю поїдав бевку і хліб. А коли побачив, що то я, шестирічний хлопчик, рідний син, який просвічується наскрізь, такий худий від голоду, відриває від себе останню крихту хліба, більше не міг його їсти.
Це було літо 1933 року. Жита вже перецвіли, і колос став наливатися. Мама принесла в хату декілька колосків жита з городу, щоб тата порадувати, що скоро буде свій хліб. Але тато вже не міг радіти, він уже зовсім знесилів і скоро помер.
Нас мама розбудила словами: «Вставайте, діти, наш тато помер». Ми піднялись і побачили тата, який лежав опухлий і нерухомий. Ми з сестричкою пішли у ясла, а ввечері тата в хаті не було, його поховали на цвинтарі без почесті і труни».

* * *
Мобілізували юнака на службу у війська МВС… І там він багато малював, навіть на обкладинках зошитів з політзанять. Якось хтось запитав: «А Сталіна можеш?» «Можу». І він намалював Сталіна. А нижче там уже була намальована на обкладинці свиня. І так Олексій здав зошита викладачеві. За це й засудив військовий трибунал Олексія Степового, як «ворога народу», до утримання в лагері найсуворішого режиму. Майже п’ять років у страшних умовах лагерів.
Але й тут він не зламався, не скорився. Усі роки неволі боровся усіма можливими способами за своє визволення. Написав десятки скарг, протестів, сподіваючись, що там, нагорі, зрозуміють: позбавили волі людину невинну. Та все марно. Тільки смерть Сталіна визволила мільйони свавільно ув’язнених.
Допомогли Олексієві вистояти в нелюдських умовах сильна воля, мужність, упевненість у своїй правоті. А ще — уміння бачити красу навіть там, де інші її не помічали. Чутлива натура художника не зачерствіла, не збайдужіла до краси життя. Протягом усього періоду перебування в таборах кожну вільну хвилину присвячував малюванню. Писав портрети, пейзажі, натюрморти. Майже чотириста малюнків створив за ці роки. Деякі зумів винести із зони, коли був звільнений. Кілька років тому передав їх в обласний художній музей.
Протягом усього табірного періоду він писав щоденник. Сорок зошитів різного формату і товщини вмістили в себе стільки думок і спостережень, що вистачило б не на один «Архіпелаг ГУЛАГ». Звичайно, все те писалося з оглядкою на небажаних читачів, але часом хлопець забував про обережність і писав відверто про все, що гнітило його, про всю дикість табірного побуту, знущання над людьми, про кров і смерть.
…Може найбільше вражає в його щоденнику не опис лагерних буднів, а змальована словом природа: «Навкруги сніг, невеликий мороз, легенький вітерець, дим від багать, що горять від учора...Він розстилається над вершинами дерев сірою, трохи синюватою запоною. А довкола — тиша, і вся природа ще не прокинулася, спить, ніби зачарована. Але ось на сході, з-за вершин лісу, які вимальовуються гострими зубцями, з’явилося сонце...Хіба можна передати словами цю привабливість, цю зачаровану сонну красу, це яскраве червоне сонце, барви неба? Ні — це картини, які здатна створювати тільки природа. Жоден пензель не може відтворити подібного». Але він намагався відтворити. І це рятувало від омертвіння душі.

* * *
Коли після ув’язнення прибув додому, то радість зустрічі з рідними затьмарилася тогочасною дійсністю. Селянам за працю платили копійки, і табірна неволя у порівнянні з колгоспним рабством видалася мало не раєм — адже там і харчування було краще, і одягом забезпечували, ще й гроші якісь виплачували. Колгоспники ж нічого цього не мали, до того ж, змушені були здавати державі м’ясо, яйця, шкурки...
Не боячись нікого і нічого, він відкрито виступав проти всього закостеніло-потворного, казав правду у вічі будь-якому начальникові. Партійні бонзи всіх рівнів, як тільки вміли, паплюжили його на різних зібраннях, конференціях, активах. Та земляки бачили, хто є хто, і тому йшли шукати справедливости саме до нього, до колгоспного художника-оформлювача...Знали добре, що їхній земляк зробить усе від нього залежне, щоб звернутися у відповідні інстанції для допомоги людям.
Таких людей, як Олексій Степовий, маємо шанувати й цінувати. Адже не так уже й багато їх поруч із нами.

За публікацією в газеті «День»

Особистості історії
Ігор ФЕДИК, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, Львів
Томаш Масарик — приятель українців

Перший Президент незалежної Чехословаччини, людина-леґенда Томаш Ґарріґ Масарик був людиною, яку шанувала вся Европа, яка передбачила европейське майбутнє, людина, яка не раз дивилася смерті в очі і була засуджена до страти.
Народився Т. Масарик 7 березня 1850 р. в селі Годонін в Моравії, у змішаній словацько-німецькій родині. З малих літ тяжко працював і багато вчився. Закінчив два факультети Віденського Університету і аспірантуру в Лейпціґському університеті, з докторським ступенем. Одружився з американкою Шарлоттою Ґарріґ, яка стала його помічницею на все життя. На знак великої любови до своєї дружини він взяв собі як друге ім’я — дівоче прізвище Ш. Ґарріґ.
Ставши політиком, керівником чеської Народної партії, Т. Масарик вважав, що всі народи Европи мають право на самовизначення, і що саме малі країни в майбутньому повинні увійти в об’єднану Европу. Він захищав поневолені слов’янські народи Австро-Угорщини і за свою рішучу боротьбу проти влади був засуджений до страти за «державну зраду» і тому покинув Австро-Угорщину.
Під час Першої світової війни Т. Масарик, як і все чехословацьке підпілля, почав орієнтуватися на Антанту. При цьому рекомендував своїм землякам не орієнтуватися на Росію — через її політичну і економічну відсталість, хоч сам залишався русофілом.
Як відомо, в ході Першої світової війни близько 100 тис. чехів і словаків опинилися в російському полоні. Крім того, у висліді переселенської політики, в Україні, зокрема на Волині, Київщині та Полтавщині, проживало понад 75 тис. чехів, які з радістю вступали в Чеський леґіон, що виступив проти Австро-Угорщини.
Восени 1917 року Т. Масарик прибув до Київа, до чеських леґіонерів. Там виник Національний комітет — як представництво Чеської народної ради. Чехи і словаки рвалися додому, але оскільки не змогли перейти лінію фронту, то завдяки старанням Т. Масарика було створено Чехословацький корпус, який у битві під Зборовим розбив австрійців. Чехи взяли в полон 62 офіцери, 3130 вояків, захопили 15 гармат і чимало кулеметів, гвинтівок та боєприпасів.
Т. Масарик добре орієнтувався в ситуації в Україні, особливо — після особистого знайомства з українськими провідниками Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. На жаль, Т. Масарик не зміг повністю стати на бік українців, бо був вірним Антанті, тому й поставився негативно до ідеї незалежности України. Незважаючи на протилежні геополітичні орієнтації, Т. Масарик і Олександер Шульгін, що був міністром закордонних справ Української Народної Республіки, підписали угоду про умови перебування чехословацького леґіону в Україні.
Відтак, за вказівкою чеського політичного керівництва в Парижі, леґіон мав бути перекинутий через всю Росію у Владивосток, а далі — у США і Францію. Сталося це після підписання Брестського договору. після якого на Україну рушила німецько-австрійська армія. Над чехами нависла смертельна небезпека. Т. Масарик все своє життя пам’ятав, що уряд УНР озброїв леґіонерів українською зброєю і не вимагав здати її в часі від’їзду на російську територію, хоч ця зброя дуже потрібна була самим українцям.
Під час перебування леґіону в Україні Т. Масарик розгорнув широку діяльність в столиці УНР і по всій центральній Україні, часто виступаючи в Київі, Полонному, Борисполі. Майже всюди його супроводжував письменник Ярослав Гашек, що був тоді кореспондентом газети «Чехословак».
Українське керівництво шанувало Т. Масарика, він був частим гостем в будинку Центральної Ради.
Більшовицький переворот в Росії різко змінив ситуацію. Чехословацькі загони в лютому 1918 року поїздами рушили на Далекий Схід, а Т. Масарик все ще перебував в Україні і пережив захоплення Київа озвірілою більшовицькою ордою підполковника Михайла Муравйова. Коли ж чехи під Бахмачем зупинили німців, Т. Масарик покинув Київ і через Москву, Сибір, Японію дістався до США. Тим часом чехословацький леґіон після довгих митарств прибув у Владивосток.
З розпадом Австро-Угорщини Чехословаччина стала незалежною країною, і 28 жовтня 1918 року Т. Масарик став першим її Президентом. За Сен-Жерменським договором, ЧСР відійшло українське Закарпаття, з цим погодилася і Ліґа Націй.
В принципі заперечуючи геополітичну доцільність інкорпорування Закарпаття у склад Чехословаччини, мусимо визнати, що в політичному і етнокультурному пляні закарпатським українцям було набагато легше, ніж українцям у складі Польщі., Румунії чи Радянського Союзу.
З поразкою українських національно-визвольних змагань 1917-1921 років почалася досить масова еміґрація українського воїнства і нашої наукової та творчої інтеліґенції. І саме Президент Чехословаччини Т. Масарик, пам’ятаючи доброту і щирість українців, прийшов на допомогу нашим вигнанцям. За його наказом українцям були створені достойні умови, як інтеґрованим воякам. За 1919-1920 роки Чехословаччина дозволила в’їхати на її територію понад 20 тис. українцям, окрім того, десятки тисяч їх перебувало на території Чехословаччини ще до згаданих подій.
Президент Т. Масарик посприяв створенню українського дипломатичного представництва на чолі з послом Михайлом Славинським.
Ні одна країна Европи чи Америки не створила у цей час таких умов для українців-еміґрантів, як це зробила Чехословаччина в особі свого Президента Т. Масарика.
23 жовтня 1921 року в Празі було відкрито Український Вільний Університет — за взірцем знаменитого Карлового університету. Він мав два факультети: філософський та правничий, і в ньому працювали видатні українські вчені — Олександер Колеса, що став першим ректором УВУ, Степан Смаль-Стоцький, Степан Дністрянський, Іван Горбачевський, Дмитро Антонович, Михайло Лозинський та інші відомі професори. В 1923 році у Празі, при фінансовій допомозі Т. Масарика, було відкрито педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова, а в 1922 році в Подебрадах — Українську Господарську Академію.
Великий гуманіст Т. Масарик підтримував теплі взаємини з Іваном Франком, М. Грушевським, С. Петлюрою, В. Винниченком, Лонґином Цегельським, Іваном Пулюєм та багатьма іншими українськими політичними, науковими та культурними діячами.
В Празі виходив журнал «Нова Україна», там творили Олександер Олесь, Олена Теліга, Олесь Ольжич-Кандиба та інші письменники, мистці.
СРСР постійно чинив тиск на демократичну Чехословаччину і її президента, щоб він припинив приймати українських скитальців та підтримувати їх національно-культурне і політичне життя, але Т. Масарик рішуче відкидав більшовицькі домагання.
У грудні 1935 року Президент Т. Масарик, у зв’язку з важкою хворобою, зрікся президентського крісла на користь Едуарда Бекеша, а 14 вересня 1937 року перестало битися серце великого президента.
В Ужгороді Т. Масарикові вдячні закарпатці поставили пам’ятник. У Львові на його честь названо вулицю та школу, де теж встановлено пам’ятник Т.Ґ. Масарикові.

За публікацією в газеті «Свобода»

Надія КМЕТЮК, м. Коломия
«Милосердя вище за справедливість»
(Св. отець Іван Павло ІІ)

В ім’я Добра, Гармонії, Любови,
Моя молитва з серця пророста.
В благословенно-зболеному слові
Почуй, людино, Істину Христа.

Я всім своїм життям і серцем кличу:
Поглянь на Розіп’ятий Божий Лик…
Згадай Нагірну Проповідь і притчу,
Згадай кривавий піт в саду олив…

Згадай, як Він молився без спочину,
Добра й Любови ближньому просив,
Як втер сльозу , зцілив кровоточиву,
Як Лазаря із мертвих воскресив

Згадай Преображення на Фаворі.
І Милосердям світ преобрази!..
Візьми на себе біль від тих, хто в горі…
Не відвернись від їхньої сльози…

Анна АКІМЕНКО
Молитва

О Боже, дай узріти воя,
Чия дорога незрадлива,
І хто свою священну зброю
Не проміня на кухоль пива.
Чий меч — палка і чиста віра,
Хто з підороги не поверне,
Хто темного здолає Звіра
На перехресті зла і скверни.
Хто стане світлом задля світу,
Чия рука не ослабіє...
О Боже, дай того узріти.
Або хоча б на це надію!

Марія КОВАЛЬ,
с. Літине біля Дрогобича

Гріх повертається стражданням

Людський язик, людський язик,
Прислухаймось до мови серця —
Чи завжди в ньому відгукнеться
Все те, що ти казати звик?

Живе джерело мого краю
Злим вітрам не спалити тебе,
Кришталево прозоре і чисте!
Твоє срібло дзвінке, голубе
Струменить по землі урочисто.
Не пізнати слідів на воді…
А було тут, як звісно, чимало
Тих ворожих, брудних чобіт,
Що топтали, — не затоптали.
Ти мені таке рідне і миле,
Водограєм дзвени, співай.
Знай: немає такої сили,
Щоб спинити тебе, — і край!

Шляхи свободи
НАРОД НА НАРОД
Віктор КОТОВСЬКИЙ

Сьогодні одним із найскладніших у світі і дуже далеким від вирішення є питання міжнаціональних стосунків. Менші народи не хочуть терпіти далі свою багатовікову залежність від сильніших сусідів, великі не можуть змиритися зі втратою того, що вони сторіччями вважали своїм. Точиться жорстока боротьба за території, ринки збуту, енерґоносії та ін. Все це неминуче переноситься в особисті стосунки між людьми: азербайджанці й вірмени, турки і курди, євреї й араби… Список може бути дуже довгий. Тут якщо не ненависть, то нездоланні провалля відчуження. Постійно хтось повстає і когось придушують, у когось щось відбирають. Нерідко ллється кров, а світ лише розгублено розводить руками. Жоден найавторитетніший міжнародний суд не в змозі ухвалити таке соломонове рішення, яке задовольняло б усіх. Тому більшість складних міждержавних питань сьогодні, як і тисячі років тому, вирішуються якщо не у відкритій війні, то за допомогою «цивілізованих» методів грубого тиску. І як завжди: переможцеві – трофеї і лаври, переможеному – рани і сльози. Ось і вся справедливість.
І не видно, щоб світ хоч трохи заспокоївся в найближчі сто років. Навпаки, чим сильніша держава, тим більше їй кортить продемонструвати свою силу на інших. І не даремно у творах мистецтва сьогодні так багато насильства, жорстокости, своєрідних пророцтв про побоїща між народами… Мистецтво чутливе до духу часу...
Але вихід є, звичайно ж…
«В одного сотника слуга, який був йому дорогий, захворів і був при смерті. Коли він почув про Ісуса, то послав до Нього старійшин іудейських просити Його, щоб прийшов і зцілив слугу його» (Лук.7:2-7). Такий ось зовсім короткий уривок з Євангелії. Тут ідеться про юдеїв і римського військовослужбовця, якщо ширше – про римлян. Євреї і римляни. Єврейська колись держава, а нині розірвана на клапті провінція (пам’ятаєте давній римський принцип: «розділяй і володарюй»?) і великий, могутній, багатий Рим. Ситуація цілком впізнавана і для нашого сучасника. Поневолені нащадки Авраама палко мріють про звільнення, пристрасно чекають приходу «народного» царя, який подібно до старозавітних суддів очолить звитяжну визвольну війну. І так само палко ненавидять своїх поневолювачів. Очевидно, тим же платять їм і римляни. Примушували до миру традиційно: «У той час деякі прийшли і розповіли Йому про галілеян, кров яких Пилат змішав з їхніми жертвами» (Лук.13:1). Невеликий у маштабах імперії, але дуже характерний епізод: фізична розправа, глибока образа національних і релігійних почуттів. І це тривало впродовж століть.
Але в Капернаумі сталося те, що інакше як великим дивом не назвеш. Юдейські старійшини, прийшовши до Ісуса, «ревно благали Його, кажучи: «Він достойний, щоб Ти вчинив йому це, бо він любить народ наш». Тінь перемістилася і лягла у бік сонця. Ця велика приязнь виникла всупереч усім одвічним традиціям суспільного життя.
Є чудеса, які відбуваються воднораз, – зцілення сухої руки, вигнання демона тощо, а є такі, які вимагають тривалої і часто дуже трудомісткої підготовки. Щоб море розступилося перед Ізраїлем, треба було народитися, вирости і дозріти духовно Мойсеєві, треба було більшості людей в народі перейнятися бажанням здобути свободу, повірити, що це можливо. Жінці, що страждала на кровотечу, довелося обійти всіх відомих лікарів, витративши всі свої заощадження, й переконатися, що ніхто з людей допомогти їй не може, — і лише тоді вірою прийняти зцілення від Ісуса. Сотник, абсолютно очевидно, дуже багато потрудився, щоб народ, який ненавидів його, перестав сумніватися в щирості незвичних для завойовника почуттів. «Любить народ наш і побудував нам синагогу». Абсолютно нехарактерні для імперії стосунки складалися в маленькому містечку Капернаумі роками, і побудована синагога була, звичайно ж, лише одним із кроків назустріч приниженим і ображеним. І, звернімо увагу, це почалося задовго до появи Ісуса. Ніхто сотникові не проповідував про те, що треба любити ворогів своїх… Якось сам здогадався, посміхнемося ми. Значить, можна здогадатися, навіть не будучи причетним до вчення миру й любови, а просто маючи живу совість і чутливість до Духа Божого.
«Ісус пішов з ними. І коли Він вже був недалеко від дому, сотник послав до Нього друзів сказати Йому: «Господи, не трудися! бо я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій». Я недостойний! Ось ключ до успіхів сотника. Йому вдалося упокорити свою імперську пиху. Поставити себе на один рівень із підкореним народом, погодитися з рівноправ’ям. Це не той випадок, коли можна надіти привітну маску. Багато років — лицем до лиця. Нічого не приховаєш. Як у сім’ї.
З цього все й почалося: з приборкання шовіністичної гордині. А потім вже пішли численні добрі справи, допомога й побудова стосунків на засадах приязні та взаємної поваги.
Звернімо увагу: впродовж багатьох років, дотримуючись нетипових для римлянина поглядів, сотник залишався на службі, не викликаючи незадоволення своїх командирів – інакше його відправили б у відставку або ще гірше. Очевидно, старші за званням не бачили в ньому ненадійного солдата або якогось дисидента. Знову ж таки, диво. І могло воно здійснитися тільки за однієї умови: юдеї просто старалися не підводити свого коменданта. Всі питання вирішувалися мирно, при обопільній поступливості і взаєморозумінні, а Господь, природно, благословляв такі стосунки й не посилав цим людям нездоланних випробувань.
Допомога йшла, звичайно, в основному від сотника, як сторони сильнішої фізично, але настала черга попросити допомоги і йому. В ситуації, що склалася, він витримав випробування, як людина, для якої вищою за владу є совість, сказавши: «Я недостойний». Ось чому юдейські старшини вважали його достойним і «ревно благали» Христа.
Нарешті, хворий слуга. Нічого ні про його хворобу, ні про нього самого ми не знаємо. Навряд чи він був євреєм. Маловірогідним здається і його римське походження. Швидше за все, він був вихідцем з тих народів, які вірно служили метрополії, змирилися зі становищем слуг, добровільно віддаючи їй все, чим багаті, а серед усього цього найцінніше – своїх синів та дочок. Можливо, тяжко придавила його ностальгія за далекою батьківщиною… хто його знає. Та не це тут має значення. Важливо, як поставився до його хвороби господар. А він виявив до нього не меншу турботу, ніж до будь-кого зі своєї сім’ї. Він приніс слузі найцінніші ліки — слово Ісуса, Який не тільки міг зцілити від будь-якої хвороби, але був носієм любови і миру… І слуга видужав, сповнений великої вдячности Ісусові, а також і своєму господареві. І то був правдиво надійний ґрунт, не той оманний, що складався багато сторіч за допомогою нагайки.

СВОБОДА — трансцендентально-духовний чинник цивілізації

Саме свобода, в своїй першоформі – свободі вибору, котру дарував нам Творець для пізнання світу та здійснення історії, дає можливість глибше зрозуміти нашу земну місію чи плани Провидіння, частиною якого ми є.
Свобода — духовний первень людини, котрий перетворює її на Людину, що має вищі цінності і мораль, «святе» у своєму серці, й відриває від безпросвітного рабства.
В людині закладений вічний порив до свободи. Це як можливість пізнати глибше свій внутрішній світ, як шлях до гармонійного існування у Всесвіті та світі…
Свобода – це як китайське «дао» (шлях) – пошук себе і свого місця в історії, про що так часто згадував Конфуцій.
Свобода є головний — трансцендентально-духовний чинник розвою цивілізації, світової історії.
Відомий російський богослов Володимир Соловйов писав: «Народ (нація) не є тим, що він сам про себе думає, а тим, що про нього думає Бог у вічності». Тому нація не може змиритися з рабством, підкоренням, бо у неї, як у потужної формації трансцендентального походження, не тільки за ознаками «спільної крови», а й за вищим покликанням, закладений первень свободи. Тому підкорені народи завжди домагатимуться своєї свободи. Їх героїчні сини вмиратимуть за свободу. У найвищій формулі за І.Ващенком — «Бог і держава» ховається потужний поклик свободи. І рано чи пізно свободу осягнуть герої.
Іван Франко колись у вірші про визвольну боротьбу писав:

Йшли діди на муки –
Підуть і правнуки.
Ми за народ
Життя своє дамо.

Свобода постає вищим даром понад земне людське життя.
Цінність свободи вища за особисте «его», амбіції. Український народ на шляху до свободи і своєї державности пройшов довгий шлях боротьби і духовних осягнень.
Тому прикро нині усвідомлювати, що демократія, котра була великою цінністю стародавнього Античного світу, нині в багатьох европейських країнах перетворилася на маніпулятивну політику і демагогію. Про демократію і свободу не говорить лише лінивий. Але насправді дуже часто відбувається підміна понять.
Сьогодні говоримо про свободу і права людини, але чомусь не говоримо про свободу народів, говоримо про права, але забуваємо про відповідальність. Однак, свобода як елемент демократичного суспільства – це не вседозволеність, а велика відповідальність. Випробування свободою набагато важче, ніж ярмом, бо потрібно думати самостійно, вирішувати, піклуватися, потрібно берегти свою свободу…
Національна ідея, котра має кілька рівнів, за визначеннями відомих філософів та ідеологів Романа Кіся і Сергія Жижка, — світоглядний, раціональний, біопсихічний, вітальний, вольовий, творчий, трансцендентально-духовний, — містить і передбачає цей невід’ємний компонент — свободу.
Можна виділити кілька виявів суспільної свободи: свобода совісти, свобода слова, свобода вибору, свобода як незалежність… Свобода слова, свобода друку і свобода як незалежність становлять державотворчий аспект життя нації і є обов’язковими ознаками демократичного суспільства.
Сьогодні дедалі більше в Україні відчуваємо наслідки посткомуністичного мислення, через яке Україна і досі не зробила належних кроків до становлення демократичного суспільства, хоча давня традиція волелюбности і демократії (Козацька держава), громадянського суспільства (громади) — в Україні існує з давніх-давен. Щоб ожити, опритомніти, маємо звернутись до власних джерел духу і волі.

Марія ПАВЛЮХ,
м. Львів

Мирослав ВОНС
«КОСМІЧНА ТРИЛОГІЯ» Клайва ЛЮЇСА

Книги англійського письменника Клайва Стейплза Люїса, автора знаменитих «Хронік Нарнії», недаремно порівнюють іноді з добрим вином: з роками вони не застарівають, а навпаки, стають щораз кращими, набувають нових смислових відтінків і зовсім не губляться на тлі всього написаного опісля. Це, без сумніву, стосується і «Космічної трилогії», — написаної у 1938-45 рр. величної саги, дія якої розгортається на кількох планетах Сонячної системи, яка щойно вийшла українською мовою в перекладі Андрія Маслюка («За межі мовчазної плянети. Переландра», вид-во «СВІЧАДО», 2010 рік).

Люїс вважається одним із найбільших апологетів християнства ХХ століття. Його твори видавалися в цілому світі мільйонними накладами; можна сміливо стверджувати, що Люїса читали більше, ніж усіх богословів нашого часу разом узятих. Поза тим, він володів незвичайним талантом уміло й органічно сполучати в єдиному контексті античну мітологію, елементи середньовічного світогляду та християнські погляди – тут рівних йому ще треба пошукати.
Любителі класичної наукової фантастики «Космічну трилогію» іноді критикують, адже автор не ставив собі за мету наукову достовірність і не звертав особливої уваги на технічні деталі. Натомість поціновувачі літератури з філософським підтекстом над романами трилогії просто розкошують – небагато знайдеться книг, де перед читачем розгортається така грандіозна картина світобудови, заторкується стільки болючих питань, пов’язаних із розвитком сучасної цивілізації, і стільки питань власне філософських, які зачіпають першооснови людського буття.
Перший роман — «За межі Мовчазної планети» — можна вважати своєрідним прологом до всієї історії. Він найкоротший за обсягом і написаний, як на Люїса, доволі простою, невибагливою мовою. Тут читач знайомиться з головним героєм перших двох романів і одним із героїв роману третього — кембриджським філологом Елвіном Ренсомом. Літературознавці досі сперечаються, хто став його прототипом: дехто твердить, що Люїс зобразив тут самого себе, інші ж вважають, що головного героя трилогії змальовано з Дж. Р. Р. Толкіна – колеґи і друга Люїса по Оксфордському університету і літературному гуртку «інклінґів». За сюжетом, Ренсом потрапляє до рук зловмисників, які викрадають його і вивозять на далеку планету Малакандра. Тільки згодом він дізнається, що так у Глибоких Небесах іменують планету, відому на Землі як Марс (земляни називають Глибокі Небеса космосом, який вважають – цілком даремно – холодною й безживною пусткою). На Малакандрі Ренсом зустрічає кілька видів розумних істот, а також елділів – під цією назвою Люїс вивів у своїй трилогії ангелів, хоч і відступив при цьому від постулатів традиційної християнської ангелології. Верховний елділ Малакандри (Оярса) розкриває йому очі на багато речей, про які він раніше і не здогадувався, зокрема, на безупинну боротьбу сил добра і зла, що справіку точиться у Всесвіті. Цікаво, що змальована у «Космічній трилогії» картина Всесвіту у багатьох аспектах нагадує середньовічну космологію – недарма Люїс був одним із найавторитетніших медієвістів свого часу.
Другий роман трилогії — «Переландра» — цілком справедливо вважається однією з вершин творчости Люїса. Цього разу головний герой, той-таки Елвін Ренсом із Кембриджа, опиняється на планеті Переландра, яку ми знаємо під назвою Венера. Письменник дає тут повну волю своїй уяві – і створює неймовірні за красою описи фантастичних переландрійських краєвидів. Перед читачем ніби наяву постає “м’який, по-материнськи ласкавий, тендітно-яскравий світ – чарівний, як світанок, теплий, як полудень, і лагідний, як надвечір’я”. На планеті панує первозданна ідилія, а на плавучих островах, що гойдаються на хвилях безмежного океану, живе тільки двоє людей – Владар із Владаркою чи Тор із Тінідріл, тамтешні Адам із Євою. Проте і туди проникає зло; історія, що трапилася з праматір’ю людського роду, може повторитися і на Переландрі – й завадити цьому до снаги тільки Ренсомові, якого, виявляється, й послано туди саме з такою метою. Та спочатку треба прийняти непросте рішення... Адже «один камінь може змінити течію цілої ріки, а цієї страшної миті таким каменем, що опинився у центрі уваги цілого всесвіту, був він, і елділи всіх світів – безгрішні, осяяні вічним світлом створіння – завмерли у Глибоких Небесах, очікуючи, яке ж рішення прийме Елвін Ренсом із Кембриджа...» Саме у «Переландрі» Люїс образно й вельми проникливо говорить про такі складні філософські питання як природа спокуси і справжнє значення насолоди, саме у цьому романі задум «Космічної трилогії» набуває остаточної повноти і виразности.
Дія третього роману —«Мерзенна сила» — відбувається в Англії, у звичному для Люїса університетському середовищі. У передмові автор пише: «У цій книзі нагромаджено чимало різних небилиць та чортовиння... Мені залежало на тому, щоб показати, як те чортовиння стикається з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії, тож із-поміж усіх професій я обрав свою — не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисти, а тільки через те, що це єдина професія, яку я знаю достатньо добре, аби про неї писати». Ренсому в цьому романі відведено дещо другорядну ролю, натомість на перший план виходять Джейн і Марк Стадоки — типові представники того ж таки університетського середовища, молоде подружжя, яке опиняється в самій гущі доволі моторошних подій. Як і в перших двох романах, перед нами — протистояння сил добра (очолювана Ренсомом спільнота із Сент-Ен) і зла (Національний інститут координованих експериментів), майстерно зображене на тлі вигадливого переплетіння леґенд артурівського циклу, античної мітології і навіть натяків на ще не опубліковані на той час рукописи Толкіна. В решті решт добро бере гору, проте війна триває і далі...
«Космічна трилогія» К. С. Люїса справедливо вважається класичними взірцем філософської фантастики ХХ століття. Не доводиться сумніватися, що читачі, які в дитинстві захоплювалися казковим світом Нарнії, так само захоплено стежитимуть і за напруженими перипетіями «Космічної трилогії».

Піша проща до Унева під гаслом: «Молитва за Україну»

25-27 серпня 2010 року відбулася XIX серпнева піша проща до Святоуспенської Унівської Лаври УГКЦ. Проща проходила під гаслом «Молитва за Україну: Пресвятая Богородице, спаси нас!» Вибираючи цьогоріч саме таку тематику прощі, організатори бажали звернути увагу на духовні основи любови до своєї Батьківщини і свого народу, яка розпочинається з відповідальної любови до Бога. Допомагали прочанам поглибити задану тему семінаристи, богослови, священики, а також відомі представники дисидентського руху 60-х та 70-х років в Україні Євген Сверстюк, головний редактор газети «Наша віра» та Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету. Основою для щоденних роздумів прочан, окрім біблійних текстів, були фраґменти послань Митрополита Андрея Шептицького на патріотичну тематику. Кульмінаційними моментами прочанського шляху на щодень стали Божественні Літургії в селах Звенигороді та Станимирі, які очолили Преосвященні Владики Ігор Возняк, Архиєпископ Львівський та Тарас Сеньків, адміністратор Стрийської Єпархії УГКЦ. В прощі взяло участь понад тисяча душ.

Від редакції.
Опублікований матеріял Є. Сверстюка «Народе, хто з вас?» є фраґментом його виступу перед учасниками прощі.

Передплачуйте на останній квартал газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 17.34 в кожному поштовому відділенні.
Наш індекс в каталозі 61671 на 2-ге півріччя 2010 р. на стор. 48

До архіву газети

На першу сторінку