ГАЗЕТІ «НАША ВІРА» — 20 РОКІВ

Свою глибоку пошану до «Нашої віри», найкращої релігійної газети в Україні, і до її головного редактора, засвідчую тим, що в нашому ректораті виписуємо 100 примірників газети щомісячно і роздаємо нашим гостям.
На многіє і благіє літа.

Ректор УКУ о. Борис ГУДЗЯК

НЕ ЗДАНА ВИСОТА

20 років життя газети. Одна з небагатьох, не зданих противникові духовних висот України. Духовний простір довіри, Правди, що одна на всіх. Геном майбутньої України.
Хочеш знати суть релігійних свят, чи свят України – читай «Нашу віру». Хочеш по-християнському виховувати доньку чи сина, онуків чи правнуків – читай їм «Стежину». Ти хочеш мати вчителя на своєму духовному шляху, але ще не маєш такого у житті – читай «Нашу віру».
Ця газета робить тобі чи не найбільший дарунок: задає відсутній в державі моральний орієнтир, створює простір для справжнього вибору на життєвих стежках.
Автори газети — моральні авторитети різного часу і різних народів. Серед них великі українці, дух яких єднає різні покоління народу.
Ти знайдеш тут наших сучасників, що шукають і тримаються вузької дороги. У «Нашій вірі» засвітився Олександер Шумилов, який пішов від нас, але залишив книгу, яка сьогодні працює ... І таких багато.
«Наше взаєморозуміння здійснюється лише єдино можливим для нас шляхом, а саме — через слово; той, хто псує його, той зрадник стосовно суспільства» (Монтень). «Наша віра» зближує річ і її назву. Називає речі своїми іменами і тим рятує суспільство.
«Наша віра» з її читачами — частина українського суспільства, де присутнє справжнє життя і взаєморозуміння. Оаза Духу, свіча, запалена 20 років тому, світить для живих душ. Світло «Нашої віри», зливаючись з іншими вогниками духу, творить український світанок, розвіює морок морального плюралізму, наближаючи еру Правди і Велику добу України. Хочеться сказати — низький уклін, добродіям і трудівникам невеличкої команди «Нашої віри» за світло і приклад служіння.

Олександер СУГОНЯКО,
Президент Асоціяції українських банків

Різдво Богородиці

Серед схилів і терас, вкритих оливами, виноградом та смоковницями, у Галилеї «поганській» на півночі Палестини розкинулось мазанками з пласкими долинами непоказне, гамірливе містечко Назарет. Через нього проходили валки купців, простуючи із Дамаску до Єгипту, здіймали куряву когорти римлян, що їхні гарнізони стояли довкола. Для Риму це була «провінційна діра» прикордонної неспокійної Палестини, для бундючних юдеїв — край селюків та бурлак. «То що ж доброго може бути з Назарету?» — запитає колись самовпевнений Рафаїл схвильованого Пилипа. А й справді, ніхто не здогадувався, що тут у Назареті відбудеться Чудо, якого віками чекали пророки, яке було висвітлене у вітхозаповітні часи зірницями Божих знамень. Неопалима купина, Небесна ліствиця праотця Ярова (Бут. 28.12), чудесно зрошене руно Гедеона (Суд. 6.37-8), «брама, що буде зачинена і не відчиниться… Бо Господь увійшов нею» (Єзек. 43,27,44, 1-4), «премудрість, що збудувала собі дім», з приповістей Соломонових, «Цариця, прибрана в золочені ризи з окрасами» з псалма Давидового — всі ці образи і пророчі візії говорять про Неї, Ту що народилася в Назареті — Марію, «Маріам», що значить «прекрасна».
Народилася вона як звичайна людина, у люблячій побожній родині. Та все ж у цьому народженні була схована до часу Божа таємниця. Батьки Марії хоч і збідніли, та були нащадками священиків з роду Ааронового та царської династії Давида. Такий поважний родовід мав би гарантувати їм почесне місце у громаді. Однак вони майже все своє життя страждали від холодного, а то й відверто зневажливого ставлення родичів та сусідів, бо не мали дітей. Це було тавром «немилости Божої», майже прокляттям в очах тодішнього люду. Церковне передання говорить, що навіть у Храмі священик відштовхнув жертву Йоакима, бо вважав її невгодною Богові. Йоаким і Анна старіли і молилися. Анна плакала, а Йоаким часом ховався в пустелі серед пастухів. Та «дивний Бог у святих Своїх» промислив Чудо. І Чудо сталося. Як колись Авраам і Сара в старості народили Ісаака, і «Бог всміхнувся», так Йоаким і Анна діждалися радости таїнственної, вже «несподіваної» — народилося у них дитя Марія.
Задовго до цього пророк Ісайя скаже: «Господь Сам дасть вам знамення: ось Діва зачне в утробі і породить Сина, і дадуть ім’я Йому: «З — нами — Бог» (Іс. 7.14).
І ось ця Діва народилася — «приготована» і очищена стражданнями, сподіваннями і вірою багатьох поколінь людей. Вона прийшла у цей світ як нова непорочна Єва, щоб зламати прокляття упалої, «ветхої» Єви. Це був вибір Бога. Але це була і радісна тиха відповідь людства на Боже запрошення до Свята Життя. «Я раба Господня», — промовить згодом Діва ангелові Благовіщення, і у цих словах вся мужність і правда людської жертви Богові, який виявляє таку любов і повагу до людини, що в жертву приносить Себе. У цій офірній зустрічі Бога і людини і є вся сіль землі, вся доконечна відповідь на питання про зміст життя. Ключовим словом свята Різдва Богородиці є слово «Радість». У Її особі Бог знаходить ту вистраждану чистоту, яка гідна Його, ту вірність і любов, які роблять можливим Його входження у цей світ страждання і зради. На старих візантійських іконах зображували Йоакима і Анну на тлі Золотої брами Єрусалиму. Діва Марія дійсно стала тією коштовною брамою, через яку Бог прийшов до нас, щоб нас привести до Свого царства.
Але що відчувала Вона у холодній Вифлеємській стаєнці, серед пісків Єгипетської пустелі, на чужині у вигнанні? Якого болю завдавав Її серцю той меч, що пронизав його? Живучи тихим непримітним життям у Назареті, вона пряла пряжу, носила воду, клопоталася господарством. Та своїм серцем Вона завжди була присутня біля свого Сина, якого гнали з рідного міста, хотіли побити камінням, який «не мав де голову прихилити». Глибинами свого духу Вона знала, куди Він іде, і йшла з Ним. І буде хресна дорога, і страшне Череповище. Її Син, якого Вона голубила у своїх обіймах, — змордований і скривавлений на хресті. Коли розп’ятого знімали з хреста, покладали до гробу, закривали вхід каменем. — Вона чекала. Хоча вже не було на що чекати. Надіялась, коли не зосталося жодних надій, бо слова, що Він казав, зберігала у своєму серці як найдорожчий скарб. Тому Вона — надія безнадійних і піднесення упалим.
На весіллі у Кані галилейській Богомати скаже людям: «Все, що Син мій скаже — виконайте». І проста вода омовення перетвориться у весільне радісне вино. Хай же і наші серця наповняться по вінця любов’ю, як ті кам’яні сосуди наповнив дорогоцінним вином Спаситель на прохання Своєї Матері, що святе Її різдво святкуємо нині.

Радуйся, бо Різдво Твоє
преславне із мертвих підіймає,
Радуйся, бо Твоя радість
повіки не закінчується,
Радуйся Невісто Неневістная.

Прот. отець ВАЛЕРІЙ (Копійка)

«Нашу віру» вітають

Віримо!

«Наша віра» — яка гарна назва газети! Як початок ряду: наша доля, наша Україна, наше майбутнє, шлях до якого тільки через віру, правду, любов. Все це є в газеті, освячене і осмислене через відкриття глибин духовности, значення моралі – і в історичному розрізі й у вирі сьогодення (вся «Громадянська позиція» – аналіза найгостріших проблем передусім крізь призму моральних засад). Цю газету роблять люди, світогляд яких органічно пов’язаний з мистецтвом. Тому так виразно постають питання духовности в творчості Тараса Шевченка, у Миколи Гоголя, саме тому на першій сторінці липневого числа бачимо «Янчин манастир» Галини Севрук.
«Наша віра» – газета для всіх. Одні прочитують її від першого до останнього рядка, жадібно поповнюючи знання з історії релігії, її сучасного стану. Інші, закручені повсякденним клопотом, щасливі бодай вибірково торкнутись проблем. Не забуті й діти – з ними Бог говорить голосом сопілки, пташки, звірини. І всі ми – старі і малі, слабкі і сильні – шлемо «Нашій вірі» доземний уклін і найщирішу подяку. Працюйте, наші дорогі, творіть — і хай Вам Бог помагає!

Енгельсина ПОНОМАРЬОВА,
д-р хім. наук

Наша віра» нагадує мені отого невмирущого українського вояка з відомої народної пісні, який усупереч усім лихим обставинам „…все ще стояв і фурт-фурт ладував”. „Нашу віру” не здолали ні насильство квазіцерковного хулігана, ні байдужість обивателя. І я вірю, що так буде й надалі, бо газета прокладає людині шлях до „тісних воріт, що ведуть до життя”.

Мирослав МАРИНОВИЧ,
Президент Інституту релігії та суспільства УКУ

Упродовж 20 років я є вашою уважною і прихильною читачкою. Кожний номер дає поживу для розуму і несе радість і оптимізм.
Недарма до вас ідуть листи з усіх куточків країни і з-за кордону із словами подяки. Як ось: «Ваша газета дає приклад об’єднання християн-українців, незалежно від конфесії, вчить очищати розум, душу і серце в любові до Бога і України», - пише читачка з Севастополя.
То ж прийміть поздоровлення з 20-річчям газети і найщиріші побажання дальшої плідної праці для нас усіх.

Тетяна ПЕЛЕХ, кандидат філології

«Нашу віру» не знайдеш на розкладках з „Пєтєрбургскімі тайнамі”, гороскопами і новинами від „Сегодня”: формально то територія комерції, і територія тотально неукраїнська. Але чому „Нашої віри” немає в державних кіосках преси?
Усе дуже просто. „Такая газєта нам нє нужна”, — прорекла два роки тому рішучим басом головна міністерська дама з розповсюдження періодики. Все, далі йти нікуди.
І пан Виталій Шевченко, невтомний менеджер, бухгалтер, завгосп і вантажник видання в одній особі, багатолітній політв’язень, що ціною власної свободи й здоров’я здобував Українську державу з її повноцінними окладами для чиновних дам, мусив повернутися ні з чим у тісну редакційну кімнатку, укотре від цієї держави спіймавши облизня.
Чому так? Чому серед білого дня на приміщення редакції БЕЗКАРНО вчиняють бандитський напад і грабують, викинувши те, що лишилося, просто в лютневий сніг? Чому УКРАЇНСЬКІ державні служби (не кажучи вже про суди) роками, саботують кожен редакційний порух, зводячи все винахідливіші бюрократичні споруди і риючи майже протитанкові рови на шляху поширення християнської(!) газети, що виходить накладом у якихось 3,5 тис. примірників(!!) усього раз на місяць(!!!)? Чому могутні корпоративні структури, нерідко ворожі одна одній – державні, комерційні, релігійні, мафіозні – так дружно постають проти бідного, мов церковна миша, видання, що його вже двадцять років роблять усе ті ж четверо людей на нескінченному своєму ентузіязмі?
Чим „Наша віра” така одностайно чужа для сил світу цього?
Тим, що несе дух істини.
Дух Істини, «якого світ не може прийняти!!!»
Дух, який належить Отцеві, а не світові, як і Христове царство „не від світу цього” (Ів 18:36).
І сила цього Духу, який струмує зі сторінок «Нашої віри», незрівнянно вища у величі своїй від леґіонів світської марноти й нечестивости.
Але не настав іще час. Тож поки… „неправедний нехай чинить неправду ще, і поганий нехай ще опоганюється. А праведний нехай ще чинить правду, а святий нехай ще освячується.” (Об’явлення, 22).

Валерій ПАВЛОВ,
кінооператор

ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ:
В різні роки наклад «Нашої віри» сягав від 7 тис. до 18, 32, 40 і 55 тис. (1997 р.).

Архиєпископ ІГОР (ІСІЧЕНКО)
ЗАВЕРШАЛЬНА ПОСТАТЬ МОГИЛЯНСЬКОЇ ДОБИ
До 300-річчя упокоєння святителя ДИМИТРІЯ ТУПТАЛА

Упокоєння свт. Димитрія Туптала 28 жовтня (ст. ст.) 1709 р. належить до знакових подій не лише в історії християнської святости, але й у драматичному досвіді розвитку української культури, міжнародний авторитет якої досягнув вершини в славні могилянські часи. Бо, хоча народився майбутній святитель уже 1651 р., після смерти свт. Петра Могили, атмосфера православної Реформи, культура синтези східної патристики й томістичного богослов’я, візантійського ісихазму й іспанської містики позначилися на всій духовній спадщині свт. Димитрія.
Щоправда, західні університетські студії, що завершували інтелектуальний вишкіл попередників Данила Туптала, вже виявилися для нього недосяжні. Та й alma mater, Київо-Могилянська академія, переживала під час навчання Туптала (1662-1665) чи не найважчі часи: починалася трагедія Руїни, і прикордонний Київ виявився центральною точкою протистояння Речі Посполитої та Москви в боротьбі за поділ українських земель. Систематичне навчання було перерване рано й здобуття освіти надалі доводилося здійснювати самотужки, сполучаючи наукові студії з монашою формацією. Чернечі обіти Данило Туптало склав 1668 р. в тому самому Кирилівському манастирі, титарем якого помер його батько, колишній козацький сотник Сава. Цей давній столичний манастир стане згодом одним із центрів полеміки про час пресуществлення Святих Дарів – полеміки, в якій найбільш різко зіштовхнулися концепції київських та московських богословів. Ігуменові Кирилівського манастиря Інокентієві Манастирському належить найбільш повний виклад київської позиції, засудженої Московським собором 1690 р., вміщений у книзі про пресуществлення Святих Дарів (1689). Характерно, що згодом братія Кирилівського манастиря запрошуватиме свт. Димитрія за ігумена.
Семирічне перебування в Кирилівському манастирі стало для свт. Димитрія доброю компенсацією браку філософських і богословських студій. В усякому разі, до священичої хіротонії 24-річний ієродиякон приходить вже настільки зрілим проповідником, що один із найосвіченіших українських архиєреїв тієї епохи, архиєпископ Лазар Баранович, відразу ж після висвяти о. Димитрія 1675 р. запрошує його до свого собору в Чернігові на посаду катедрального казнодія. Виїзд із Київа розпочинає дев’ятирічну мандрівку манастирями Сіверщини та Литви. Місцями його перебування були Чернігів, Вільно, Слуцьк, нарешті, гетьманська столиця – Батурин. За рекомендацією гетьмана свт. Димитрій підноситься в сан ігумена (1681), а його святитель, архиєпископ Лазар Баранович, провіщає: «Димитрій хай дістане митру», тобто стане архиєреєм.
Саме тоді (1684) й надходить запрошення від нового архимандрита Київо-Печерської лаври, майбутнього митрополита Варлаама Ясинського: прибути до монастиря для праці над упорядкуванням повної збірки житій святих. І молодий ігумен кидає щойно розпочату церковну кар’єру задля скромної праці письменника-агіографа. Так він долучається до величного проєкту самого свт. Петра Могили: здійснити друковане видання церковнослов’янського перекладу житій святих, упорядкованих відповідно до церковного календаря. Відомо, що митрополит Петро Могила, мріючи про таке видання, розшукував авторитетні грецькі тексти, здатні бути взірцем для перекладу. Ідея перекладу грецької збірки не здійснилася з різних причин. Але тепер упорядники йдуть іншим шляхом. Вони використовують популярні латинські збірки: «Legenda Aurea» ґенуезького архиєпископа Якова Вораґінського (1275), активно видавану починаючи з 1470 р., перші випуски «Acta Sanctorum» єзуїта Іоана Боланда, що з’явилися 1643 р., а також найпопулярнішу в Речі Посполитій тих часів народну книгу – «Zywoty swietych» єзуїта Петра Скарги (1579). З вітчизняними текстами проблем не було: їх брали з рукописних текстів, а також із перших друкованих видань «Київо-Печерського патерика» (1661 та 1678).
Перехід Київської митрополії під юрисдикцію московського патріярха викликав, однак, посилення контролю над здавна підозрюваними в католицьких симпатіях українськими богословами. І для засвідчення ортодоксальности джерел своєї книги свт. Димитрій через лаврського архимандрита виписує з Москви фундаментальну збірку повних версій житій святих – «Великі Четьї Мінеї» митрополита Макарія. Офіційно його праця виглядала б для московських контролерів скороченням тамтешніх «Четьїх Міней».
Та поява вже першого тому 1689 р. викликала сувору критику з півночі. Було наказано припинити працю й повернути московські фоліянти. Лише втручання нового гетьмана Івана Мазепи, спільна з ним поїздка до Москви та зустріч із патріярхом Йоакимом дозволили відновити працю. Її вдалося завершити до 1705 р. Чотиритомний корпус житій святих став найпопулярнішою та найбільш авторитетною збіркою православних агіографічних текстів нового часу. Видавництво «Свічадо» за допомогою київського письменника Валерія Шевчука та львівського вченого-медієвіста Дарини Сироїд вже здійснило протягом 2005-2008 рр. випуск половини томів сучасного українського перекладу цього історичного твору. Твору, який годилося б уважати НАЙПОПУЛЯРНІШИМ У СВІТІ ЛІТЕРАТУРНИМ ТЕКСТОМ УКРАЇНСЬКОГО АВТОРА.
Літературний талант у підвладній Москві Україні завжди був небезпечним для письменника. Безперечна популярність «Книг житій святих» привернула до автора увагу самого царя Петра І. Творець Російської імперії, використовуючи інтелектуальний потенціял України для Европеїзації Московського царства, водночас ПІДСТУПНО виводить цей потенціял поза простір вітчизняної культури. Димитрій Туптало 1701 р. з ініціятиви царя стає відразу митрополитом – …але митрополитом Сибірським і Тобольським. На щастя, вчасна хвороба врятувала святителя від цього почесного заслання. Та повернутися в Україну не вдалося: 1702 р. свт. Димитрій призначається митрополитом Ростова Великого.
Сім років тривало архипастирське служіння святителя в російській глибинці – забобонній, ворожій до всього нового, незвичного. Розповідають, що відразу по прибутті до тамтешнього манастиря, Димитрій вказав місце в соборі Зачаття Божої Матері й промовив: «Се покой мой: зді вселюся во вік віка». Діставши звістку про крах визвольних змагань його вельможного опікуна Івана Мазепи, про Полтавську поразку, митрополит спочив уночі, клячучи в своїй кімнаті під час нічної молитви. Ховав його інший українець із не менш драматичною долею, митрополит Стефан Яворський, повторюючи в надгробному слові: «Свят Димитрій, свят!» А 21 вересня 1752 р., може, останній із гідних вихованців Київо-Могилянської академії, що служили на російських катедрах, священномученик Арсеній Мацієвич відкрив нетлінні мощі спочилого митрополита Димитрія, з чого й розпочався процес його канонізації, завершений 22 квітня 1757 р. Житіє свт. Димитрія склав той-таки свщмч. Арсеній, згодом позбавлений сану й ув’язнений за наказом Катерини ІІ.
Твердий у православній вірі, свт. Димитрій являв собою характерний для могилянської доби тип українського пастиря й богослова, християнська свідомість якого позбавлена вузького конфесійного провінціялізму й ксенофобії. Він не тільки сміливо використовував джерела, сама згадка про які викликала шок у московських консерваторів. У своїй проповідницькій практиці, в драматургії й поезії святий розробляє сучасні йому риторичні прийоми, вводить жанрові форми канта, драми-містерії, розглядаючи їх як елементи загальнохристиянського пошуку, а не феномени чужої західної традиції. Його «П’ятичисленні молитви» стали цікавим сполученням візантійських молитовних форм і популярних у епоху Бароко медитативних елементів. Вони ще й нині провокують деяких радикалів від релігії звинуватити святителя у використанні католицьких методів молитви – досить переглянути дискусії в Інтернеті.
Упокоєння свт. Димитрія, знаменуючи перехід одного з найбільших українських подвижників віри у вічні оселі, визначає кінцеву віху домінування в нашій культурі діячів могилянської доби – особистостей, здатних долати вузько актуальні й локальні, провінційні межі завдяки широті християнського світогляду, універсалізмові творчої вдачі, глибині усвідомлення пастирської місії Церкви. Завершується найплідніший час нашої культури, що простягнувся від свт. Петра Могили до гетьмана Івана Мазепи. Знаком входження в нові, імперські часи стане Феофан Прокопович, а разом з ним – тип пристосованця-малороса, несумісний із монументальною величчю митців сарматського бароко в Україні…

З ПУБЛІКАЦІЙ РІЗНИХ РОКІВ (стор. 4-7)
пропонуємо ці сполохи думки, які, сподіваємось, і нині творять вільний простір і спонукають вірити в наше українське майбутнє

ПРО ЩО ГОМОНЯТЬ МОГИЛИ
Патріярх Київський і всієї України МСТИСЛАВ

Українські могили уміють з вітрами говорити, доносити кожному наступному поколінню те, що попереднім не вдалося довершити. За що воно знекровлено, чому воно жертви великі складало на вівтар Батьківщини, чому в історії залишило дуже темно записані сторінки буття нашого народу.
Нагадаю слова нашого національного генія: не забувайте про могили. Забудете — сліда вашого не залишиться, притопчуть вас чужі копита, зітруть із лиця землі...
Бачимо сьогоднішню Японію, державу, яка забезпечила буття свого народу, яка поставила його сьогодні на чолі інших народів світу. А подивімось недалеко Німеччина, яка сильно погрішила перед цілим світом, але сьогодні майже рівна з Японією. Користає всіма засобами добробуту, у спокої і і певності щодо завтрашнього дня.
У кожній японській оселі висить маленький вівтарчик, де кожен японець має обов’язково щодня згадувати небіжчиків. Подивіться на цвинтарі Західної «Німеччини, які цвітуть квітами, де могили ніжно оточені опікою.
Отже, мої дорогі, це приклад, звідки інші народи черпають наснагу. Коли ж я об’їжджаю Україну і бачу, де наші батьки та прадіди поховані, важко... На запущених, заораних цвинтарях сліду по багатьох не лишилося.
Треба мати пам’ять, передусім про тих, які жили не тільки для себе, а жили Богові на славу і для цілого народу українського.
Сьогодні перебуваємо на одній з могил, на мою думку, найбільш нам дорогій. На могилі козаків славного Війська Запорізького. Я — нащадок, з діда-прадіда, козаків. Козаків полтавських, з полку Костя Гордієнка. І горджуся тим...
Бог зібрав нас тут в час, коли ми складаємо дуже важливий іспит. Щоб могли ми душу прикласти до цих могил козацьких. Щоб душі розкрилися, бо могили до них гомонять. І нехай стануть вони кращими, бо не святі ми. І щоб могли один одному в очі дивитися, не відвертаючи тих очей. Коли треба плакати, то плакати разом; коли треба справу робити, то спільно, рука до руки.
Одного побажаємо собі, щоб ми були чесні, щоб пам’ять про поховання у козацьких могилах, отут біля Берестечка і недалеко від Пляшевої ми передавали з роду в рід. Амінь! 1991, серпень

ДУХОВНІ ДЖЕРЕЛА ВІДРОДЖЕННЯ
З виступу Євгена СВЕРСТЮКА на І з’їзді Народного Руху України 20 років тому

Дорогі люди! Поділяю з вами радість нашого великого свята і маю надію, що до наступного з’їзду ми визріємо до того, щоб доповідь на тему .Духовні джерела відродження» поставити на перше місце, і ми відкриємо з’їзд нашою давньою українською молитвою.
Ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. Криза людини, духовна криза людства — нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї — і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця.
Звичайно, ми в авангарді людства — в царині революцій, руйнування традицій, самознищення. Ми перші дали світові Чорнобиль. Ми перші переживаємо кризу людини — і саме ця криза вимагає перебудови і нового мислення.
На вітрині мод зарясніло слово «духовність». Воно вже стало легким, як полова. Одні для заповнення духовного вакууму заводять духову оркестру й аґітмузей у приміщенні храму. Ті почали давати служителям культу громадські доручення. Ті несуть своїх дітей до церкви охристити, але потім не вчать їх жити по-християнському. Ті збирають матеріял про пришельців з космосу та цікавинки з індійської культури. Інші, зрештою, прикладають духовні зусилля в науковій та мистецькій праці — і теж наче входять у сферу духовного...
Але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, офірної любови, безкорисливого служіння ідеалам, які породжувала висока віра, що йшла від Нагірної проповіді Христа?
Будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. Згадаймо давній переказ про двох будівників. Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали: «Що ти робиш?» – «Та от звеліли возити каміння – вожу». «А що ти робиш?» — запитали другого, такого ж. — «Я будую собор святого Петра».
Собор святого Петра в Римі стоїть завдяки тому-другому. Всі великі собори минулого - це, передусім, пам’ятки високого духу.
Без віри, що гори рушить, малі люди будуть надити рибку на мілині й гризтись за привілеї, і ніколи не знатимуть: «Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» (Леся Українка).
Де і коли люди відірвалися від джерел? XX вік визрів як епоха гльобальних доктрин, експериментів, винаходів. Запаморочливі відкриття змінили образ світу. Люди заметушилися в силовому полі науки — і свіфтівський дивний острів Ляпуту раптом піднявся вгору в образі гордого самовдоволеного божества, яке нібито все може. Виявилось, що на зворотному боці того ідола — чорна діра. Виявилось, що запаси духовних і моральних сил людини занадто слабкі супроти цього ідола і в цьому моральна криза нашої епохи. Напівдикун, засліплений блискітками напівцивілізації, зневажив свій справжній скарб.
У нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь. Морально стероризована, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропаґандою бездуховного матеріялізму, звикала до примітивного, кон’юнктурного мислення.
Наше виховання орієнтувало дитину на задоволення матеріяльних потреб і зневажало тисячолітню мудрість самовдосконалення:
«Лише Закон свободу Може дати»
Фальшива псевдонаука орієнтувала на перекручене тлумачення високого ідеалізму і проповідництва наших клясиків. Ми загубили ключ до їхньої душі — до спадщини. Школа систематично руйнувала ту культуру, яка й сама легко руйнується без щоденного плекання.
Не будемо спрощувати: ніхто навмисно моралі не руйнував — зруйновано основу, на якій тримається споруда моралі. Ця основа — Абсолют.
Великі християнські цінності — Істина, Добро, Краса - були вистраждані й осягнені на висхідному шляху служіння Богові і в напруженому відчутті Страху Божого. В основі їх лежить той безкорисливий ідеалізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до Бога. Тільки Абсолют був джерелом і провідною зорею.
Крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення Бога. Висхідний шлях Духа відкинуто. На зворотному шляху вже нема засвічених ідеалів — вони полишаються за спиною. Під істину робляться личини правдоподібности. Добро — вимовляють з посмішкою, Красу зневажають і використовують для потреб...
Страх Божий звеличує, а страх перед начальством ослаблює моральні сили і породжує запобігливу відданість вождям. Заповіді в релятивістському тлумаченні втрачають силу морального закону.
Храм без божества, любов без офіри, шлях без страждання — ось та низка дешевих замінників, що зовні нагадують правдиве і живе, а насправді є тільки спарадійованими образами його.
Затоптано і загублено моральні максими.
Все це мало б засвоїтися з молоком матері, все це дитина мала б повторювати щодня в ранній молитві...
Чому нас так приємно вражають українські студенти, що приїжджають з Америки, з Польщі, з Канади? Чому вони в чужій стихії зберегли український дух, мову, лице? Чому їм нічого не треба пояснювати, наче наперед є моральна домовленість?
У них живий релігійний корінь — і вони живі. Польща об’єдналась у солідарності проти казенної сили в незалежній церкві. Українців Заходу єднає церква. А хіба наших козаків у боротьбі за віру і волю єднала не церква?
Ми мусимо відродити людину — мусимо відродити її духовний корінь. Інакше ми не склеїмо її з найкращих гасел і приписів.
Рух мусить мати моральний фундамент — традиційний, народній. Українська традиція є християнською. Цим духом вона живилась і розбудовувалась справіку. Мова, пісня, душевний лад проникнуті наскрізь добротою цього джерела. Його замулювали навали татаро-монголів, лютих царів, але його розчищували Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш…
Нині нам потрібен храм для науки мудрости. Не та казенна церква, яка повторює стиль і навіть жарґон партійно-бюрократичного апарату. Народові потрібна справжня церква Христова, українська: і православна, і католицька, і протестантська. Потрібен священик-подвижник, добрий учитель, священик-патріот, народній вихователь і лідер. Бо недуги духовні облягли нас ще більше, ніж фізичні. Морально ми геть занедбані...
Нам потрібна література, яка будить «дух, що тіло рве до бою». Нам потрібна , нова школа, передусім для армії вчителів - учорашніх слухняних аґітаторів.
Нашим дітям треба повернути азбуку моралі й духовности. Якщо ми хочемо, щоб наші діти поважали нас і закони, мусимо їм відкрити джерело закону — Закон Божий. Нині ще ці слова викликають бездумну посмішку.
Чи готова наша інтеліґенція до розмови на рівні високого слова, на рівні національного обов’язку, на рівні гідности? Адже це єдино прийнятна мова завтрашнього дня.
Фраґменти 1989, ч.2-3

Патріярх УАПЦ ДИМИТРІЙ
ІКОНОПИС ТА БОГОСЛОВ’Я

Першими богословами, що на підставі Божого Об’явлення людям через Христа передали своє знання, своє розуміння Бога, Творця світу, Промислителя та Спасителя — були апостоли Іван та Павло. Наукові дослідження, проваджені сьогочасними богословами та істориками Церкви, доводять, що першим став писати Павло. Він учився в єрусалимських раввинів і мав добру підготовку в логічному й абстрактному мисленні. Знав добре Священні Писання. Покликаний з’явленням йому Самого Христа на дорозі в Дамаск, він знав дещо з вчення апостолів та проповіді диякона Степана, проти якого він — Савло — подав справу до суду. Вважаємо, що мусив він знати Степанову проповідь та мусив над нею роздумувати як юдей, але й про особу Христа знав, що Синедріон засудив Ісуса з Назарету за богохульство, бо Він назвав Себе Божим Сином, а на питання першосвященика: «Чи ти Христос, Син Благословенного?» відповів словом: «Я є», що звучало подібно, як сказав Господь Мойсеєві: «Я Той, Хто є», тобто —»Ягве», і додав: «і побачите Сина Чоловічого, який сидітиме праворуч Всемогутнього та йтиме на хмарах небесних»(Лк.22,69 і Мр. 14,62).
Коли ж Ісус після Вознесіння явився йому й сказав «Савле, Савле, чого Мене переслідуєш? Не зможеш ти перти на вістря рожна!» — Савла це дивно й глибоко вразило. Тому Павло віддалився в Арабію, щоб на самоті все передумати. А коли вже зустрівся з апостолами, особливо з Яковом і Петром, ще більше впорядкував усе, що знав та чув, пішов проповідувати і став писати свої листи до різних відомих йому громад. Так через нього діяв Святий Дух.
Апостол Іван, син Зеведея, був завжди близько Христа, і Христос полюбив його. Раніше він був учнем Івана Хрестителя, чув його слова: «Ось Ягнятко Боже, що на Себе гріх світу бере» (Ів. 1,29). Був також свідком різних розмов і дискусій Вчителя з юдеями та записав усю промову Ісуса після Таємної Вечері; чув, як Христос твердив: «Я й Отець — Одне», «Хто бачив Мене — бачив Отця», «Перш ніж Авраам був — Я є». В старшому віці апостол Іван написав свою Євангелію. Почав її словами: «Споконвіку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним повстало усе, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ів.1,1-3). «І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу Його бачили — славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого» (Ів.1,14). Благодать Божа діяла й на Івана.
Важливі для нас є слова Івана Богослова: Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні був, той об’явив»(Ів. 1,18).
Бога, як духа, не можна бачити, але коли Бог Слово (друга Божа особа) став «Сином Людським» (таким Його бачили пророки), народився від Діви й жив між людьми, проповідував, творив чуда, воскрешав мертвих, переобразився на Фа¬ворі, а після розп’яття і смерти — воскрес, апостолам, а передусім Іванові, все ста¬ло зрозумілим.
Зобразити Бога, як духа — не можна, з’явлення Бога бачили й описали пророки. Коли Бог Слово прийняв людське тіло, Його бачили не тільки вибрані, апостоли й учні, але всі люди, навіть вороги. За давнім переказом Христос відобразив Своє лице на полотні, діткнувши ним до лиця, й передав князеві Єдеси Авгареві. Отже Христос не приховував Свого лиця й казав: «Хто бачив Мене — бачив Отця». Тож яка є перешкода для зображення Його Боголюдської особи? Старозавггна заборона робити зображення ідолів, тобто, вигаданих богів, і їм кланятися — не має жодного стосунку до зображування Ісуса, апостолів та святих. Мойсееві ж Господь звелів вигаптувати на котарах переносного храму херувимів, а на Скинії Завіту поставити навіть скульптури, що зображували херувимів. З цього ніяк не висновується загальна заборона зображень. Здається, що тут досі діє вплив юдейський та магометанський. Тільки ті, що не могли уявити собі християнства без юдейства, не вглиблюючись у слова Біблії (Вих. 25,19-20; 26,1), протестували проти зображень.
Зображення святих, особливо Божественних Осіб, поширене було не від початку християнства. Навіть у Римі, бо там було багато юдеїв. А в катакомбах дуже поволі з’являлися Божественні образи Христа, Доброго пастиря, Богоматері, на яку вказує пророк Ісайя, Хреста та Дерева життя, а ще пізніше — Розп’яття, де тіло Христа зображували вбраним у ризу, подібну до хитону. Сміливіше зображували монограми, символи, такі як корабель Ноя, що символізував спасіння через воскресіння Христа, кошик з п’ятьма хлібинами й двома рибинами — символ небесної їжі, символ Євхаристії як найбільшого Таїнства. Символом Євхаристії був і виноград, який клювали птахи, що нагадувало вислів «птахи небесні», тобто — чисті християни, які причащаються.
Всюди є люди, які за своєю впертістю тримаються «букви», особливо, коли їм йдеться про те, щоб щось комусь заперечити. Такі люди використовують усе «написане», аби заперечити певне тлу¬мачення, посилаються на «написане’’, часто не розбираючи, в якому контексті воно знаходиться. Так неправославні християни використовують супроти ікон цитату про Другу Божу заповідь, не помічаючи, що в тій же книзі Мойсея є веління Боже про зображування херувимів, і що потрібно знати також історичний контекст написаного.
Творець світу дав людям для радости на нашій плянеті стільки краси… Під впливом цієї краси люди створюють картини, музику, пісні, поезію, — і все це во славу Божу, бо Бог дав людям різні таланти і саму здатність творити. Чому ж би те, що намальоване людиною у зворушенні, мало би ображати Бога? А найбільший Божий Дар людині — той, що Сам Бог став людиною, і люди бачили Його людський вигляд. А коли так, то чому б мало бути гріхом зображення Боголюдини, зроблене з побожністю для Божої слави, для слави Спасителя Христа Ісуса та Його Матері? І храм звелів будувати Мойсееві Сам Бог. Храм має служити людині місцем молитви й передумання про свій відношення до Творця, про стан свого життя Богослов’я навчає, що з «незгораючого куща» говорив Той, «через Якого все сталося», тобто Бог Слово, Христос, Спаситель наш. І Він у Єрусалимському храмі, сказав, що храм — це власність Його Отця, і Йому тут належить бувати. Отож, християни старалися й стараються будувати Божі храми. В тих храмах Христос невидимо присутній, коли збирається громада вірних Богу людей — Його Церква. За дві тисячі літ будування церков люди завше прагнули надавати храмові особливого вигляду: стремління будівлі у висоту, до небес, завершення банями, як небозводом, діленням середини на частини згідно з синайським велінням. Храм має нагадувати людям корабель, у якому спаслася сім’я праведника Ноя (корабель — нава). Тут стоять люди, які прагнуть спастися, їх мета — небо. «Святеє Святих» символізує небо як щось, що не всім доступне, відгороджене від нави.
Майстри намагалися створити її не німою, а такою, що по-своєму промовляє до людей. Все це творилося не відразу, а доповнюючи з часом, обґрунтовуючи вибір зображень. Так, біля входу у вівтар бачимо зображення Матері Спасителя, що тримає на руках Бога Слово, як свою Дитину. Це зображення нам говорить про рішення Бога зітерти дияволові голову Тим, Хто народиться від Жінки, тобто єдиної Божої Обраниці. Ця ікона нам говорить про втілення Бога, явлення Бога світові (розумному світові —людям). Говорить і про саму висоту людини як Божого творіння, в якому знайде Собі місце Бог. З іншого боку царських врат (або — райських дверей) бачимо ікону Христа Вчителя з Книгою. Це — зображення теми проповіді Христової — «Доброї новини», Євангелії, яку приніс у світ Христос. Вище бачимо дванадцять празничних ікон, тобто євангельських подій, які Церква піднесла до ранґу великих свят. Це —життя Спасителя та Його дії для людського добра у Святій Землі.
Ще вище була ікона Моління з чинами святих. На ній — Христос у небесній славі, на престолі, а Богоматір, Іван Хреститель та інші святі неначе підходять до Христа, молячись за людство, за тих, хто молить¬ся в храмі. Наша молитва має долучуватися до їх молитов. В новіші часи (від XVI ст.) з’явилися в Галичині й подекуди на півдні Моління апостольські, на яких бачимо дванадцять апостолів, які з Христом прибудуть на Страшний суд. Ще пізніше у нас з’явилися зображення пророків, які провіщали прихід Спасителя, тому в центрі цього ряду ставили ікону Втілення Бога Слово, що подекуди її називали «Знамя Богородиці», а по-грецьки — Панагія, Всесвята (Пан-агія). В Галичині такі ряди з’явилися аж на початку XVII століття.
Коли вівтарна частина — святилище — нагадує Вифлеємський вертеп, Божий гріб, Сіонську світлицю, де відбулася Та¬ємна Вечеря, де явився апостолам воскреслий Христос, або в ширшому значенні — небо й дорогу до нього, то іконостас подає історію пришестя Христа, історію спасіння, проповідь Христа й апостолів, а зображення святих — Церкву в небесах, тобто тих людей, які через Церкву пройшли в небеса.
Отож ікона — це не портрет, це знак, символ. Православна Церква виробила особливий стиль іконописання, який на¬зиваємо візантійським, бо виробився у візантійській державі. Він розвивався, змі¬нювався впродовж віків, однак при змінах в рисунку, кольориті, навикові класти фарбу густіше, чи прозоро, все ж зберігає в малюванні святих постатей розуміння справи й побожність. Іконописання було своєрідним, особливим виявленням побожности. Побожні люди були керовані Божим Духом.
Противники візантійського стилю, прихильники реалістичного малярства незрідка стверджують, що в іконописі немає свободи мистецтва, бо все задогматизоване, канонізоване. Але це неправда. Коли зуміємо вдивитися в різні ікони, побачимо, що немає двох ікон, які були б точними копіями. А коли вже добачимо різницю між стилями розписів катакомб, ікон енкавстичних (писаних восковими фарбами), візантійських ікон та мозаїк дев’ятого, одинадцятого, тринадцятого століть, — побачимо, яка велика відмінність є в стилі рисунку; способі виконання лиць та одягу — драперій, як стилізували, або старалися довести до найбільшої ляконічности, звести зображення реалій до натяків — на будівлі чи скелясті гори, як нутро кімнати можна було означити поодинокими предметами, що символізували обставини події, а в ляндшафті — єдине дерево чи кущ. Місто символізувала висока стіна його огорожі-мурів, а за округлою огорожею — трохи фантастичних верхів будівель. Масу чи гурт людей символізувало кілька постатей, за якими було видно тільки голови інших, а групи святих — то не раз були показані тільки авреолі постатей на другому пляні.
Чи інакше ці іконописці не вміли? Ні, інакше не треба було. Непотрібно було ілюзій перспективи. Глядачі-віруючі не шукали іншого, ніж символи, натяки, тому на іконі все було зображене в одній площині. Часом речі показані неначе у зворотній перспективі, щоб виявити інші сторони зображуваного, наприклад. Все було на іконі умовним, тобто — символічним. 1998, ч.12

Вячеслав ЧОРНОВІЛ
Спогад про майбутнє
або День незалежности України

Не знаю, як кому, а мені святкувати 16 липня ніяково. Сама по собі Деклярація про державний суверенітет, звичайно, документ видатний, найкраще із того, на що спромоглася більше ніж за рік роботи Верховна Рада України. Та й взагалі прийняття Деклярації теперішнім скдадом Верховної Ради може видатися фантастикою. Особливо із відстані року, коли ті ж депутати, які тоді голосували за повний контроль над економікою і природними багатствами України, сьогодні блокують прийняття Закону про відібрання союзної власности; тоді підтведжували принципи незалежної держави - тепер люто поборюють досить поміркований проєкт Закону про українське громадянство і т.п.
Мабуть, якби цей самий текст Деклярації голосувався восени минулого року чи навіть тепер – він був би провалений. Тільки щасливий збіг обставин – піднесення активности народу, несподівана для багатьох підтримка вимоги суверенітету донецькими шахтарями, ситуація в російському парламенті, сум’яття серед комбільшости через втечу до Москви свого першого секретаря, свіжість сил і арґументів опозиції – все це разом дало можливість прийняти таку Деклярацію, від якої охоче відхрестилися б сьогодні ті депутати Верховної Ради, яким не терпиться підписати союзний договір в запропонованому нам імперському варіянті, уже далекому від вимог Деклярації.
Ні, не випадково так опиралися депутати-комуністи спробам надати Деклярації конституційний статус – їх влаштовував гарний, але юридично безсилий папірець.
Але, як правило, ці закони в республіці не діють. Та й не можуть діяти в умовах збереження централізованої імперської системи. Верховна Рада, по суті, цілий рік займається імітацією законотворчости, коефіцієнт корисної дії якої близький до нуля. Виконавчі структури паралізовані не тільки непридатними для нових умов адміністративно-командними навичками, але й збереженням повного контролю центру над власністю, управлінськими структурами економіки, фінансово-бюджетною системою.
Стає зрозумілим, чому компартійна більшість парляменту так рішуче заперечувала проти зрозумілого кожному слова «незалежність» у назві Декларації, воліючи замінити його чужомовним «суверенітет» (хоча це абсолютно тотожні поняття).
Отож і маємо сьогодні «суверенітет»… без незалежности.
Значення Декларації про державний суверенітет України поки що майже виключно пропаґандистське – як на міжнародному рівні, так і для самовідродження України. Втім, по-справжньому Деклярація нагадала про себе щойно через рік після підписання, коли стала підставою відхилення (чи, принаймні, відстрочення) нав’язуваного Москвою імперського проєкту союзного договору.
Тому я не проти того, щоб відзначати прийняття цього визначного документу, який вказує мирний шлях до української державности. Але до дійсного святкування Дня Незалежности ще треба трохи зачекати…  1991, серпень

Це сувора діялектика – щоб піти далі, треба знайти, звідкіля йти. Щоб стати европейцем, треба стати українцем. Щоб стати громадянином світу, треба стати українцем і европейцем. І цей шлях самоідентифікації треба пройти. І починати сьогодні і тепер, бо завтра буде пізно. 2000, ч.8
Джеймс МЕЙС

Юрій ВІВТАШ

«ДЕМІУРГ» НАД КЛЯВІЯТУРОЮ СВІТУ
Сухолімус і прабегемот як арґументи «неолібералізму».
«Глобальна постмодерна цивілізація» і маніфестації хаосу
«Християнство спроможне витлумачити будь-який сон».

Час — ані «холодний», ані «гарячий». Зіжмаканим постмодерним вітром віє в обличчя, коли вже помітно дно у всьому і коли, здається, завелася шашіль у годинникових незмащених механізмах, і коли обіцяється цілковите заспокоєння усіх тривог в ентропії і новому глобальному майбутньому.
Ще недавно я жартував, що комп’ютери незабаром будуть роздавати безкоштовно. І от — збулось. Одна з другорядних комп’ютерних фірм США, здається, вперше для громадян цієї країни на певних умовах почала надавати комп’ютери безкоштовно. Проте для нас у цьому важливий світоглядно-ідеологічний момент. Запам’ятаймо.
Пофантазуємо далі й уявімо плякат: якийсь пан з іміджем, який пропонує журнал «Компаньйон», звично — знайомо дивлячись просто в душу, питає: «Чи не ухиляєтеся Ви від користування кабельним «Інтернетом»?» Якщо ні, тоді послухайте сучасну українську казочку: «Напередодні свята 2000-го року» в місті Харкові вперше проводився конкурс «міні-міс» українських дівчаток від шести до дев’яти років, переможниця конкурсу поїде разом зі спонсором — іноземкою — на подібний конкурс до Південної Африки.
— Та це ж український «симулякр», — зауважить у кафе на Прорізній український постмодерніст, розбиваючи рукою дим від сиґарети… Офіс новий, страшний і «мільєнарний», лискучий, евроремонтний, з автовідповідачем і охоронцем з кийком у синьому, можливо, навіть під прапором ООН…
А палеонтолог Поль Сорено з Чиказького університету відшукав десятиметрового динозавра сухолімуса і прабегемота. Сухолімус мав видовжену щелепу зі стома гострими зубами, також володів іклами... мав кігті гострі, як серп. Жило страховисько нібито сто мільйонів років тому. Звісно, ефектна потвора, така-собі, також симулякр, але вже гльобальний, часів імпічменту, до того ж може бути гарною емблемою перемагаючого соціял-дарвінізму, конкурсів «людина року», також, ширше — «неолібералізму» І це настільки важлива і «знакова» знахідка, що про неї західні радіостанції кілька днів широко повідомляють на весь світ. Як, так би мовити, зайвий реальний доказ того механістичного позитивістського ліберального світогляду, який запановує, того типу «нової культури», яка своїм головним опонентом вважає не лише т.зв. фундаменталізм, але й будь-яку глибоку релігійність, збереження національної своєрідности і своїми безпосередніми опонентами вважає людей віри й традиції.
«Випий содової!» — в «епоху без сантиментів»! Ближче до вечора, саме між футболом і передачею «Дело и деньги», можливо девальвується юань, і «хто відповість на муку Ніцше?» (Л.Шестов). Ніхто не відповість. Коли настає зима, тоді, як у календарі братів Лімбургів, тупотять ногами і гріються коло багаття. Тут мешкав Фавст, хрестилися мечі» (Є.Маланюк).
...Напевно голодна скрипалька в переході грає якусь мелодію. Постмодерн. І лише Бог — по той бік усіх змін.
Ґантінґтон у книзі «Сутичка цивілізацій та встановлення нового світового порядку» написав: «Якщо незахідні суспільства мають бути змодернізовані, вони мусять це робити у свій власний спосіб і, наслідуючи Японію, використовувати задля розбудови власні традиції, інституції та цінності. Політичні лідери, які мають схильність самовпевнено думати, що вони можуть фундаментально змінити культуру своїх суспільств, приречені на провал. Вони можуть впровадити елементи західньої культури, але неспроможні постійно придушувати або знищувати серцевинні елементи своїх місцевих культур. І навпаки тяжко вигнати західній вірус, якщо він уже засів у суспільстві. Він діє далі, але його дія не є фатальною; пацієнт виживає, але вже ніколи не буде цілком здоровим. Політичні лідери... продукують «розірвані» країни; вони не творять західнє суспільство. Вони заражають свій край культурною шизофренією, яка стає його постійною та визначальною характеристикою». (Цит. за «Критикою»).
Цю ж тему розвиває Г. Померанц. Нас закликають, що: «Непотрібно дивитися в глибину. Глибини взагалі немає. Потрібна максимальна терпимість. Не існує законів історії. Не існує ніякого добра і зла». І це підозріло інволюційні симптоми ситого, втомленого й спустошеного світу, що все більше займає тотальну і кругову оборону, але який він як Франкенштейн, або Голем, рухливий!.
Імпортовані позитивістські вартості сучасного Заходу, коли промовляється, що «Бог любить вас», і що Об’явлення було не одне. їх взагалі багато, дуже багато, і що воно взагалі не потрібне, засмічують наш ґрунт, сформований іншою культурно-релігійною традицією…
Поверховість і неспроможність лібералізму та «неолібералізму» на українському ґрунті, його лицемірство і підступність, «зацикленість» на «людському, лише людському», на «кока-колі», якої є багато, буде багато, буде ще більше — лише висвітлює Істину, яка ось-ось має відкритися...
«Через те, що розгулялося беззаконня, любов багатьох охолоне» —правдивість і позачасовість євангельської істини підтверджує реальність за вікном. Проте на розтлінну силу є інша сила, і увесь «неолібералізм», «постмодерн» чи «соціял-дарвінізм» неспроможний пояснити і смерть, і горе, і щастя, і нашу несилу розкрити навіть бруньки навесні, якщо не прийде на те Божа година і стане зеленою гілка — і колись Він такого наказу не дасть..
«Тобі жаль, — казав Господь Йоні, — засохлий кущ рицини, який ти не створив, а Ніневію, велике місто, яку Я пожалів, тобі не жаль?» І чи не жаль нам зараз себе?
«Більше шоу» в «епоху без сантиментів»! Дарма, що вже ніби простуємо до краю, де за зовнішнім динамізмом, розмаїттям і «розфарбованістю» ніби зупиняється живий час, душа спустошується, не втішена і не пробуджена навіть ходою з хоругвами від Лаври і до Хрещатика або навпаки…
Скорочено. 1999, ч.3

Раїса ЛИША
РУЇНА І ДОРОГА

Піди туди — не знаю куди,
принеси таке — не знаю яке.
З української народної казки
І
На рівні відчуттів кожному назагал дано визначити, чи цілий наш світ перебуває в стані руху до вищого, світлішого виднокола, чи він навпаки забуксував і западає в нікуди. Залежно від того долинає з його глибин або якась безвідносна радість, або ж щось вочевидь суперечливе й безрадісне. Нині воно, оте останнє, наче потоп, проникає у всі шпари довкілля. Тим часом людська істота так само підсвідомо знає, що рух світу - як духовне устремління до повноти життя — відбувається за рахунок тих зовсім не численних одиниць, котрі несуть в собі реальну, дійсну силу добра. Саме завдяки цим одиницям — чомусь існує абсолютне переконання — людський світ спромагається підтримувати живий рух — багатовимірний зв’язок з Богом, який не дає людству згинути в хаосі. Не забудьмо: згідно з Святим Письмом кожна дія і навіть думка окремої людини є вибором і чином усього, цілого добра чи зла, а відтак — губить чи рятує світ, зраджує або знаходить Бога і ближнього, коли навіть сама особа далека від цього усвідомлення, що власне й трапляється повсякчас.
Людина є чимось більшим, ніж її життєва конкретика. «Бо не відають, що творять», — каже Христос, застерігаючи про «зовнішню пітьму», або інакше — непросвітлені дії світу людського.
Озирнімось! Чим усе це є насправді? Оця настирлива, буцімто праґматична, доцільна і т. ін. діяльність, що без вагань переступає через долі людей і народів і не надто сумнівається щодо засобів... Чому в людині (це написано на обличчях!) від такого «поступу» неухильно виростає діра порожнечі? А сама дійсність дедалі більше набирає рис фантасмаґоричного абсурду й випадковости? Все наче двоїться. Україна немов не Україна. Церква — ніби й не Церква, а люди приміряють маски — яка краща? — з огляду на кон’юнктуру. З життя вивітрюються пахощі взаємного принесення дару. Ще недавно такі чисті, хоч і нетривалі, пахощі простору свободи. Престижно бути «успішним праґматиком», навіть хижаком (якщо зумієш подолати супротивників). В українській пресі не раз натрапиш на похвалу цинізмові політиків, що зуміли залишитися «поважними» особами. Моральність їх промовчується. Робити можна все, що завгодно. «Все дозволено...» (у Достоєвського). Називається це чомусь праґматизмом, хоча перебуває цілком поза змістом дійсних потреб країни, нації, суспільства, як і поза можливістю розвитку.
Одначе за такою логікою найпослідовнішим «праґматиком» був Юда. У Віктора Домонтовича є прикметне оповідання «Апостоли», де вражаюче точно представлено логіку Юди. Наведу уривок, що здається майже цитатою з «арґументів» вельми багатьох сучасних діячів, такою собі «матрицею» житейської логіки «звичайної людини»: «Дуже обережно і дуже обачно він натякнув, що мовляв Ісус уже відіграв свою ролю... — Ісус, — закінчив Юда, — ідеаліст. Він непрактична людина. Він повинен одійти вбік і поступитися місцем реальним політичним, практичним людям, що здібні тверезо зважувати становище речей».
І далі після того як Ісус на відповідь сказав у повній тиші: «Я прийшов у світ, щоб творити волю Отця, що послав Мене!» — Юда, коли Ісус відійшов, продовжує: «Ви бачите! Це ні до чого. Даремно було звертатися до Нього. Він - пророк. Він — Син Божий, ми ж — люди! Прості звичайні люди. Ми повинні діяти самі, без Нього, на власний розсуд і на власну відповідальність.
Петро зірвав голос, виступаючи з промовами на майданах і дахах будинків перед народом... Юда почав шукати шляхів для згоди. Але дуже швидко стало відомо, що Синедріон не хоче вести жодних переговорів, доки не буде виконана головна попередня умова. Цією умовою було: — Видати Ісуса!»
В цьому уривку, як на мене, стисло представлена вся драма людського світу, який не раз приставав і пристає до думки Юди, що «без Христа» зручніше, не раз приймав і приймає «головну умову», яку тоді прийняв Юда. Для сучасних «праґматиків» Христос так само — завада безмірній жадобі влади, «непрактичний ідеаліст», а Церква потрібна лише як один з інститутів влади. Бо якби це було не так, то не сформувалося б принаймні в Україні те, що Патріярх Димитрій назвав «страшним сьогоденням».
Зраджуючи Бога, зраджуючи святе, людина сама почувається зрадженою. І вона бачить, що справи багатьох людей злі, а порядок хижого (знебоженого) світу лихий. Так ми опинилися в епосі тероризму.
Врешті почуття цієї тривоги, дане з Божої ласки, — залишається може єдиною реальною ниткою, здатною допровадити до порятунку. До цього почуття промовляють багато речей, що є нашою правічністю — навіть тоді, коли ми їх плюндруємо й зраджуємо. До людини волає каміння, природа, рідні краєвиди, самі образи сіл і містечок, хоч які спотворені варварською рукою. Всі ці речі і сутності плинуть у твоєму часі і просторі, в якому господар з якогось лиха став нищителем себе і грабіжником.

ІІ
Літо. Саме час мандрувати по Україні. Аби почути, що каже земля, і всі оті Цибульківки, Катеринівки, Новоселиці, Чаплинки, Нехворощі, Плавища, котрі здається, нині краще й вільніше володіють мовою пращурів і Шевченка, ніж люди.
Ляндшафти й оселі буття в своїй беззахисно щирій відкритості не приховають фальшу нав’язаних їм давніших і вже теперішніх сенсоопудал-химер, що гнітили й гнітять живі корені людського й національного творення. Ляндшафти й оселі перемовляються з внутрішнім простором твого духу. Вони впізнають тебе й запримітять ще здалеку й загукають кольорово й привітно, хоч би як тебе заховала тіснява автобусної халабуди, що годі здавалось уздріти й розгледіти.
Так запримітила була і впізнала мене, разом з лісочком і озерцем під Могилевом, на березі якого вона царственно і безбоязно уважно стояла — сіра чапля, майже побіля самої дороги. І вона глянула своїм оком так прямо і чисто, що неймовірно розчинилися самі межі впізнання. Та ж ці сірі і білі чаплі прилітали, поверталися до нас у свій край впродовж шести і більше тисяч років. Тисячі разів зраджені людьми, все ж поверталися. Ще два роки тому я їх бачила...
Проте що таке власне мандрівка? Помандрувати — це либонь не що інше як вирушити на пошуки якогось нового життя. Ти не знаєш якого саме й не уявляєш, навіщо воно тобі здалося, зате геть певний, що саме його тобі бракує.
Звісно в умовах цивілізації мандрівка на перший взір не має в собі тієї безпосередньої безоглядности, з якою лицар-козак вирушав з конем в чисте поле шукати власну містичну долю. Або юнак вирушав не знати куди в пошуках манастиря, котрого ще не існує на світі. Коли ж придивитися, то «поле» у цьому часі так само «чисте» і лишень має дещо інші виміри, та й сам «козак» існує в них інакше. Автобус, ясна річ, не кінь, що його можна спрямувати куди завгодно. Тобі лишається отже сидіти й дивитися у вікно, відчуваючи, як світ пливе назустріч і ти пливеш у просторі, де увесь час стає перед тобою як даність. Тільки насправді це не має нічого спільного з пасивністю. Ти летиш, несешся буквально крізь вир образів реальности, ледве встигаючи їх впізнавати.
Дерева, трава, будівлі, хати, назви, написи, совєтські пам’ятники — убивці простору, стовпи, могили... Україна. Наразі Чернігівщина... Світ розгортається в різних напрямках у дальшому триванні...
...Зазираючи у двори обійсть та витріщаючись на вікна хат і будинків: які вони є та які там у дворах бува ростуть квіти, я так і не запримітила де-небудь людей. Люди наче поховалися. Тому важко було уявити, чи відповідно до тих промовистих краєвидів з жовтим полем і лісом удалині вбрані тепер мешканці Ічні чи Качанівки. Зате в уяві вони малювалися, виростали із краєвидів... Загадкові тонковиді Катерини, Варвари, Марії... Отож коли згодом, після подорожі, немов для того щоб домалювати брак чогось, щоб дотворити образи, які виростали з виднокраю, випало побачити жіночі строї — чернігівські, вони виявилися саме такими, як і належить бути в людей, народжених у цьому духово-чутливому просторі, де археологи знайшли найдавніші в Европі поселення, що існували 40 тисяч років тому…
То яке ж воно — нове життя — в Україні — нищеній (здаймо собі звіт!) по-хижацьки ззовні й зсередини? Та й в мандрівці по Чернігівщині шлях пролягав знов таки до недоруйнованої совєтами садиби, власне парку й палацу Тарновських у Качанівці, що в ХІХ ст. була одним із центрів, де творився новий глибокий розквіт української культури, де бував у колі друзів Тарас Шевченко, — і яка вже тепер перебуває в стані загрози і занедбання того що лишилося.
Попри те якраз Качанівка: прекрасний, хоч і обдертий палац, келія Шевченка, вітальня, мудрі грізні леви при воротях, дух краси і творчости, що його випромінюють не лише стіни келій, автентичні клапті шпалер та поодинокі вцілілі речі, але й кожне дерево, кожна стежина в грандіозному лісопарку, величезний рукотворний став, ротонда на горі (туди приходили співати) — все це являє Україну, що перемогла тут у поєдинку з антитворчістю (злою пусткою антикультури). Тут було створено могутній містичний прообраз майбутньої України. Навіть вигадані Тарновським збудовані в скелях «романтичні історичні руїни» не стали такою собі імітацією, а виросли в глибоку метафору творчости. В Качанівці може як ніде все довкілля, весь простір неба й землі сповнений живої сьогоднішньої напруги містичного українського герцю в обороні власної великої сутности. І ти, мандрівець, при цій зустрічі аж сторопієш: є воно, те що шукаєш, насправді існує.
...В призахіднім світлі на овиді раптом з’являється темний вершник... Покрутившись у полі і роззирнувшись довкруж, він так само раптово зникає.
Скорочено. 2003, ч. 8

Кароль ВОЙТИЛА
Рефрен
Коли думаю «Вітчизна», — шукаю дороги, яка узбіччя перетинає, ніби струм високої напруги, біжачи горою, — так вона біжить стрімко в кожному з нас і не дає втомитись. Дорога біжить по тих самих узбіччях, повертає на ті самі місця, стає великим мовчанням, яке входить щовечора до втомлених легенів моєї землі. 2001, ч.7

ОТЧЕ НАШ

Отче наш, що єси на небесах!» Дуже важливо порівняти слова цієї молитви в Євангелії від Матея зі словами цієї ж молитви в Євангелії від Луки. Найкраще це зробити, користуючись перекладом отців василіян. «Отче наш, що єси на небі!» — у Євангелії від Матея (6, 9), і лише одно слово «Отче!» в Євангелії від Луки (11,1). «Нехай святиться Твоє ім’я, нехай прийде Твоє Царство» — в обох варіянтах. А далі — лиш у Матея: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». «Хліб наш щоденний дай нам нині» — у Матея, в Луки в дещо иншій формі, але цілком є те саме прохання. Так само цілком, але дещо в різних варіянтах: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» — у Матея, «І прости нам наші гріхи, бо й ми прощаємо кожному, хто нам винен» — в Луки. Останній вірш починається словами — «І не введи нас у випробування» — на цьому закінчується молитва в Луки. «Але визволи нас від злого» - з’являється в кінці молитви у Матея. І далі тут же погук (його немає у римському виданні, але він наявний у всіх инших укр. перекладах): «Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки» — який є в середньовічних рукописах, але якого немає в давніх, що належать до IV ст.: Синайському та инших. Він прийшов із літургійної практики. Вперше цей погук трапляється в Біблії у Першій книзі Хронік (1 Хр. 29,11-13).
Що ж виходить? Молитва в Євангелії від Матея складається з п’яти двовіршів, це струнка поетична структура. В Луки ж оцих двовіршів немає. Якщо ви перепишете молитви як вірші, то побачите, як доповнюється текст Євангелії від Луки вставками, що є в Матея. І відразу молитва набуває поетичної форми, легше запам’ятовується, тому що вірші завжди засвоюються легше, ніж проза.
Піввірш «Нехай прийде царство Твоє» з Євангелії від Луки в Матея доповнений другим, паралельним: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і па землі». Так само й останній піввірш «І не введи нас у спокусу» доповнений другою половиною: «Але визволи нас від злого». Друга половина вірша завжди переповідає зміст першої, але дещо по-инакшому. Виявляється, молитва складена за правилами біблійної поезії - із двовіршів.
Що стосується вставок із Євангелії від Матея, то всі вони взяті зі Старого Завіту. Так, слово «наш» при слові «Отче» взято з книги пророка Ісаї: «Бо Ти — наш Батько. Не знає нас Авраам, не згадує про нас Ізраїль! Ти, Господи, наш Батько, «наш Викупитель споконвіку!» — Твоє ім’я» (63,16). «Отче наш, що єси на небесах!» - ці слова з Книги Проповідника: «Не квапся устами твоїми, і серце твоє хай не спішить вимовляти слово перед Богом, бо Бог на небі, а ти на землі: тим слів твоїх нехай буде мало» (5,1).
«Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». Цей вислів почасти взято з уже згаданого місця Книги Проповідника, почасти — з Першої книги Макавеїв: «Яка б не була воля неба, нехай вона станеться».
Взагалі молитовний вигук «Нехай буде воля Твоя» легко виявити фактично на всіх сторінках Сидура, юдейського молитовника, за яким і дотепер щоденно моляться віруючі юдеї. Це одна з найпоширеніших молитов Сидура. В молитві «Отче наш» вона доповнена цитатою з Проповідника.
Наступні вірші — «Хліб наш щоденний дай нам нині. Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» — звучать приблизно однаково в Матея та в Луки.
Останній піввірш у Матея — «Не введи нас у спокусу» — доповнений піввіршем «Але визволь нас від злого», взятим з Книги Мудрости (16, 8).
Із яких джерел доповнена молитва «Отче наш» і цим перетворена в стрункий поетичний текст, що легко запам’ятовується, вже було показано, це неважко зрозуміти. А що початково вона собою являла? «Отче!» — викликує Ісус на самому початку. З Євангелії від Йоана ми знаємо, що юдеї «ще дужче заповзялися, щоб убити Його не тільки за те, що «суботу порушував Він, але й за те, що Бога Своїм Отцем називав, робивши Себе рівним Богові» (5, 18). Уважного читача, знайомого з Біблією за українським перекладом, це зауваження мало б повити смутком. Чому за це хотіли вбити Ісуса, якщо в процитованому вже уривку з Книги пророка Ісаї в инших місцях Писання пророки неодноразово називають Бога Отцем? Приміром, у Єремії говориться: «І ось тепер хіба не кличеш ти до Мене: Мій Батьку! Ти — друг мого юнацтва» (3,4). Або у Второзаконні: «Хіба ж не Він — твій Батько, твій Творець?» (32,6). Далі — у пророка Ісаї: «Тим часом, Господи, Ти — наш Батько... і всі ми діло Твоєї руки!» (64, 7).
І знову пророк Єремія: «З плачем вийшли вони, а я приведу їх утішених. До водяних потоків поведу їх, дорогою рівною, де не спотикнуться. Бо я Ізраїлеві батько, й Ефраїм — мій перво-рідний» (31, 9).
«Вислови отців» (Пірке Авод), книга, що містить повчання мудрих равинів, часто друкована в юдейських молитовниках, ніби служить обов’язковим доповненням до Сидуру. Вона була відомою колись і відома дотепер кожній юдейській сім’ї. Один із її авторів говорить: «Будь відважний, як леопард, рвучкий, як орел, швидкий, як олень, і сильний, як лев, аби виконувати волю Отця твого, який на небесах». І далі наводиться молитва: «Нехай буде воля Твоя, предвічний Боже наш і Боже отців наших» (5, 25). Неймовірно, але тут уже є ядро, з якого пізніше виросте, в молитовній практиці Христа та Його учнів, молитва «Отче наш».
Юдеї хочуть убити Ісуса за те, що Він називає Отцем своїм Бога. Але Ісая, Єремія та инші пророки говорять те ж саме — однак їх за це не хочуть убити! У чому ж тут суть? Це конче потрібно зрозуміти. Утому, що Ісус у молитві «Отче наш» називає Бога зовсім не Отцем. Він називає Його словом Абба, яким звертаються маленькі діти до своїх батьків. За це й хочуть Його вбити — за те, що Він до Бога звертається без трепету, використовуючи це дивне, незрозуміле, доречне тільки вдома, в інтимному спілкуванні, в устах маленької дитини, слово. До сьогодні в арабських країнах діти, звертаючись до батька, кажуть джаба, абба — діти, але не дорослі сини, в устах яких таке звертання звучить недоречно. Слово абба, що лежить у серцевині тих стосунків із Богом, до яких кличе нас Ісус, добре звучить в устах дитини, коли вона сидить у батька на колінах, але зовсім не в устах дорослого. Ось за це Його й хочуть убити! Ось яку нову ноту вносить Господь у наш діялог із Богом! Стань дитиною, звертайся до Бога, як дитина звертається до батька. І тоді зрозумієш ти, що таке християнство, що таке молитва, якої нас учить Христос. «Нехай святиться Твоє ім’я...»На перший погляд, ця фраза майже не піддається переповіданню. Однак і в її зміст необхідно вникнути якнайсерйозніше. Пасивний стан у Писанні вживається, зазвичай, тільки тоді, коли йдеться про Бога, аби не вживати Його ім’я всує. «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя». Милосердя кого? Господа. «Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені». Утішить хто? Бог. «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть». Хто назве їх синами Божими? Сам Бог. «Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені» самим Богом.
Можна навести аналогічні приклади зі Старого Завіту, особливо із притч. Всюди, де використовується пасивний стан, мається на увазі, що дію здійснює сам Бог. Це означає, що сучасною українською мовою замість «Нехай святиться ім’я Твоє» треба було б сказати «Святи ім’я Своє».
Це вже зрозуміліше, тому що в Книзі пророка Єзекиїла є таке місце: «Я освячу Моє велике ім’я, знеславлене між народами, що посеред них його знеславили; і зрозуміють народи, що я — Господь... як явлю Себе, з огляду на вас, святим перед їхніми очима» (36, 23). Із цього вірша можна виділити дві паралельні структури, два паралельних вірші, що дублюють один одного: «освячу Моє ім’я» і «явлю Себе святим». Різними словами вони говорять про те саме.
У Євангелії від Иоана Ісус декілька разів викликує: «Я об’явив Твоє ім’я людям...» (17, 6. 26), тобто «Я зробив відомим ім’я Твоє», або «Отче, прослав Своє ім’я!» (12,28). Виходить, святити ім’я. Боже — те ж саме, що відкрити його. Коли ми звертаємося до Господа: «Святи ім’я Своє», це означає, що ми просимо: «Відкрий ім’я Своє», «Вияви Своє ім’я людям».
Бог, як говориться в молитві, перед співом гимну «Свят, Свят, Свят Господь Саваот», «несказанний», тобто про Нього не можна сказати, «незбагненний» — Його не можна зрозуміти, «невидимий» — Його не можна побачити, «неосяжненний» — Його не можна ні відтворити, ні уявити розумом.
Ім’я Боже — ось те єдине, у що вміщується уявлення про Бога. Ім’я Боже — як ікона, як храм. Бог живе в храмі, уміщається у Своє ім’я. Ім’я Боже замінює ікону.
Бог виявляє Себе людям. Як? Відкриваючи Своє ім’я. Що Мойсей говорить Богові біля купини? Люди не повірять Мені, запитають, як Твоє ім’я. І тоді Бог відкриває Мойсееві Своє ім’я: Ягве — Сущий, Той, який є і буде.
Виходить, через ім’я Бог виявляє і відкриває Себе людям. Ім’я Боже — це, властиво, сам Бог. У Второзаконні є чудовий текст, який допоможе нам до кінця зрозуміти прохання «Нехай святиться ім’я Твоє». «Ви знищите їхні жертовники, порозбиваєте їхні стовпи, їхні стовбури спалите вогнем, кумирів їхніх богів порубаєте та зітрете з тих місць їхнє ім’я. За їхнім прикладом ви не чинитимете Господеві, Богові вашому, а вчащатимете до того місця, що його Господь, Бог ваш, вибере поміж усіма вашими поколіннями, щоб поставити там Своє ім’я, туди ходитимеш» (Втор. 12, 3-5).
Зазвичай ми говоримо про перебування Бога між нами, а тут ідеться про перебування імени — виходить, Бог перебуває серед нас у вигляді Свого імени. Коли ми вигукуємо: «Господи, Боже наш, - яке предивне Твоє ім’я по всій землі» (Пс. 8,2), — то цим кажемо: який Ти сам величний!
«...Нехай ім’я Господа хвалять... Хваліте Господа... Хлопці, а й дівчата, старі разом з юнацтвом. Нехай ім’я Господнє хвалять» (Пс. 148). Одне й те саме у цьому псалмі повторено декілька разів, але по-різному. Виходить, ім’я Боже — це те саме, що сам Бог. «Я згадую, о Господи, ночами Твоє ім’я» (Пс. 118,55), тобто згадую про Тебе. Иншими словами: не просто — відкрий ім’я Своє, але відкрий Себе, Господи, увійди у всьому Своєму сяйві, у всій Своїй святості в наше життя. Вияви Себе у Своїй славі. Ось що означають слова «Нехай святиться ім’я Твоє».
Чому про це тут сказано так складно — настільки, що дев’ятдесят дев’ять відсотків із нас не розуміють, що означають ці слова? Мабуть, із тієї причини, що слово Євангелії справді подібне до насінини. Воно, як насінина в землю, падає у серце людини, щоб там поступово зігрітися, наживитися, набучавіти, потім дати паросток, а за якийсь час принести плід. Слова «Вияви Себе нам» ми би засвоїли відразу, швидко зрозуміли й не усвідомили, що вони означають. Але складне й незрозуміле «Нехай святиться ім’я Твоє» падає в серце й поступово там проростає. Слово Боже нагадує горіх у шкаралупі. Шкаралупа захищає ядро всередині. Слова «Нехай святиться ім’я Твоє», хай як це дивно, також надійно захищені від викривлень, як шкаралупою, самою незвичністю тієї форми, в якій її передав нам Ісус. Досвід показує, що під час переписування тексту викривляються саме зрозумілі, легкі місця, а незрозумілі слова та вислови якраз залишаються в первісній формі. Зрозумілі слова переписувач запам’ятовує цілими фразами, і тому може помилитися, незрозумілі пише поокремо й навіть поокремими буквами. Парадокс, але текст, складний і малозрозумілий за формою, під час переписування зберігається краще, аніж простий і зрозумілий.
Ось який зміст вкладений у початок молитви «Отче наш»: «Отче (Батьку, Татку), відкрий себе!» «Отче наш...» А що означають слова «Що єси на небі»? Це теж Бог. Просто Бог — і нічого иншого. Отже, звернення до Бога на початку молитви «Отче наш» за Євангелією від Матея повторено двічі, як «Боже, Боже!» у псалмі: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Пс. 21, 2). Не випадково саме цей псалом згадає Ісус на хресті.
Вияви нам Себе, «Хай прийде Твоє Царство». Воно вже тут, близько, вже справджене, але ми просимо про те, щоб Царство ввійшло в наше життя, в нас, у світ, де ми живемо. Людина по¬винна просити про те, щоб його знайти. Це Царство спрямоване до нас, воно для нас, воно нам уготоване, але не може прийти, якщо ми самі цього не захочемо. Потрібні наша воля, наш осо¬бистий вибір. Людина мусить активно прагнути до Царства. І тому Господь нам каже: «Нехай прийде Твоє Царство».
Царство Небесне входить у життя наше, якщо Божа воля здійснюється тут, на землі, як на небі. І тому прохання «Отче наш...» доповнюється молитвою з Сидура «Нехай буде воля Твоя», поєднаною із цитатою з Проповідника: «як на небі, так і на землі» - прохання, викладене у першій частині двовірша, розкривається у другій його частині.
«Хліб наш насущний». У Євангелії від Матея — «Хліб наш Щоденний дай нам нині», а в Євангелії від Луки — «Дай нам кожного дня наш хліб щоденний». Кожного дня ми просимо давати нам хліба в Євангелії від Луки, нині — в Євангелії від Матея.
Ось у чому різниця цих двох варіянтів. Євангелія від Матея більше сконцентровано на сьогоднішньому дневі, Євангелія від Луки — на житті взагалі. Що означає «насущний», на котре натрапляємо у перекладі Огієнка та Турконяка, які залишили його таким як і в церковнослов’янському? По-українськи, як і по-грецьки, це слово незрозуміле. І таким же незрозумілим за значенням залишилося воно у блаженного Гієроніма, коли він перекладав Євангелію на латинь: supersubstantalem. До того ж Гієронім сміливо користується цим дивним словом замість простого та водночас уже знайомого церковній латині cotida — «щоденний» (цей варіянт можна знайти в перекладі Куліша). У практиці Західної Церкви під час літургії, коли читається молитва «Отче наш», і сьогодні вживається старий переклад, бо він незрівнянно простіший і зрозуміліший (хліб наш щоденний). При цьому в латинській Євангелії, звісно, стоїть незрозуміле слово, але яке точно віддзеркалює складне в грецькому тексті місце — supersubstantіalem.
Що це означає? Вислів «хліб наш насущний» так само заховано від можливого викривлення всередині складної та майже незрозумілої форми, як і «Нехай святиться Твоє ім’я».
Епіисіос дослівно — це власне «на-сущний». Чи то просто хліб на сьогоднішній день, чи то той, про який говориться в Книзі Приповідок: «...не давай мені ані злиднів, ані багатства, подай мені лиш достатнього хліба, щоб я, наситившись, Тебе не зрікся, та не сказав: «Хто Господь?» — або, збіднівши, не став красти та не безчестив імени Бога мого» (Прип. ЗО, 8-9). Тут говориться про середню дорогу, яка не приводить ні до бідности, ні до багатства. Розбагатівши, людина може забути Бога, а збіднівши, піти дорогою злодійства; тому — дай мені того, чого треба, — хліба, але не більше. Таке перше тлумачення вислову «хліб насущний».
Однак існує і друге тлумачення: дай хліба, необхідного мені, і ще трохи, щоб, якби хтось прийшов, то було б в мене, що йому дати, — тобто «дай нам». Це тлумачення не менш вдале. До того ж воно пояснює наявність префікса єні- («на-» або «нал-») у слові «насущний».
Існує ще й третє тлумачення: дай мені хліба не тільки на сьогодні, але й на завтра.
Нарешті, може бути, тут ідеться не просто про хліб сущий, а насущний, який перебуває над буттям. Тоді це Хліб євхаристійний — Христове Тіло. І це тлумачення не менш переконливе. Священик під час проскомидії, вирізаючи з просфори частину, яка потім буде освячена як Христове Тіло, після служби роздає зрізані краї парохіянам. Ці частини просфори (так званий антидор), які, хоча не були пересуществленні під час літургії, миряни також сприймають як святиню. По суті, як антидор може сприйматися всякий кусок хліба, бо його випечено із того ж зерна, із того ж борошна, що й хліб для здійснення таїнства Євхаристії. Не через скупість і не через крайню бідність в селах сушили сухарі, а властиво тому, що вважалось гріхом, якщо хліб пропаде. У всякому кусні хліба віруюча людина бачить нагадування про Тайну Вечерю, про той Хліб, який узяв у руки й благословив Ісус.
Отже, незрозуміле слово «насущний» виявляється на диво багатозначним.
«Довги наші...» «Прости нам довги наші, як і ми простили довжникам нашим» - саме так звучить текст цього прохання у давніх (IV ст.) рукописах Євангелії від Матея. Дієслово «прос¬тити» тут стоїть у минулому часі (в українських перекладах в теперішньому: «прощаємо»), виходить, Ісус говорить нам про те, що Бог лише тоді простить нам наші довги, якщо ми вже простили нашим ближнім. «Ближньому твоєму кривду прости, — говорить Сирах, — тож, попросивши, й сам прощення гріхів одержиш» (Сир. 28,2). Одержиш від кого? Від самого Бога, Він, і ніхто инший, відпускає наші гріхи. Про це ми вже говорили.
У Євангелії від Луки про це сказано по-иншому і дієслово «прощати» стоїть у теперішньому часі: «І прости нам гріхи наші, бо і ми прощаємо кожному, хто нам винен», прощаємо кожному боржникові нашому.
Ісус не просить прощати взагалі, тому що це легко. Він просить мене простити кожному конкретному боржникові моєму. Це дуже важко, але необхідно, щоб стати християнином. З инших місць Писання зрозуміло, що простити тому, хто поруч, — основа основ християнства. Якщо ми будемо прощати людям гріхи їхні, то простить нам і Батько наш небесний. І не простить, якщо ми не будемо прощати. Коментуючи це місце в Нагірній проповіді, апостол Яків викликує: «Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя» (2,13).

Коли в мудрого равина на ім’я Осія бен Єхуда запитали, скільки разів варто прощати, то він відповів: «Якщо людина образила тебе один раз, її прощають, якщо образила тебе вдруге, її прощають, її прощають і втретє, а в четвертий — не прощають». Про це ж апостол Петро запитав Ісуса: «Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?» Осія бен Єхуда пропонував прощати три рази. Петро називає нескінченно більше, ніж пропонував учений равин, і плюс ще один раз. А Христос відповідає: «Не кажу тобі: до сімох разів, але — до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22).
Звичайно, щоб простити когось 490 разів, — до цього нам зростати і зростати! Ісус показує нам цими словами, що милосердя Боже не має нічого спільного з нашою добротою, яка є не більш ніж пародією на милосердя. Як не задуматися над цим? Це дуже важливий, серцевинний момент для нашої віри.
Після слів «Ближньому твоєму кривду прости» Сирах говорить: «На людину людина плекає гнів — а сама вилікування в Господа шукає? До собі подібної людини не має милосердя — а сама за власні гріхи свої просить?» (28, 3-4).
Мабуть, розмірковуючи саме над цими словами Сираха, апостол Йоан викликнув: «Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить?» (1 Йо. 4, 20). Сирах порівнює злість із вогнем і говорить про те, що искра, якщо на неї подути, розгориться в полум’я, а якщо на неї плюнути — погасне. Плюнути на искру злости нашої, гасити в собі злість у зародку, не дати їй розгорітися — от завдання для віруючого, як його формулює Ісус, відштовхуючись від того, що колись сказав премудрий Сирах.
«Але визволь нас від злого...» «І не введи нас у спокусу», — сказано в молитві «Отче наш». А з иншого боку, у Посланні Якова написано: «Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які Його люблять» (1, 12). Людина спокушається так, як випробовується срібло. Про це постійно говориться в Старому Завіті. І раптом — «не введи нас у спокусу». Як погодити ці слова із тим, що ми знаємо з инших місць Священного Писання, в яких прямо говориться, що Бог спокушає, тобто випробовує, пробує людину? Татіян, один із давніх церковних письменників, наводить таку логіку Ісуса: хто не був спокушений, не може ввійти в Царство Небесне. То як же зрозуміти «і не введи нас у спокусу»?
Навіть найкращий перекладач иноді помиляється. Причому помилка такого блискучого і святого перекладача, яким був блаженний Гієронїм, значно страшніша, ніж помилка пересічного перекладача? Кому сьогодні цікаві старі переклади античних класиків на українську мову і якісь непринципові помилки та неточності, що є в них? Лише вузькому колу фахівців. Инша справа — помилка перекладача, на працю якого сторіччями дивилися як на зразок.
Помилка ця полягає в тому, що слово ісферо він переклав як «уводити» (induco), тимчасом як насправді воно значить «ввергати» «укидати», «затягувати». Тут треба б сказати «не ввергни, не кинь нас у спокусу». «не ввергни в безодню спокус, Що нам не під силу».
У цьому значенні слово ісферо вживається в псалмах, коли говориться про вир, що затягує людину. Не втягуй нас у нутро виру, але позбав нас, спаси від злого, лукавого (від спокусника). Спаси від того зла, що діє у світі і засмоктує нас у трясовину. Це третє «темне» місце в молитві «Отче наш», невеликій за обсягом, але такій важкій і складній для розуміння. Тому й плід її потрібно не просто вивчити напам’ять. Маємо її зігріти серцем, вона має прорости з нього. Цю молитву треба прожити — тоді ми станемо християнами.
Молитва «Отче наш» не може не бути важкою. Якби вона була простою, ми б її швидко і легко забули, як забуваються вірші середньої руки поетів. Молитва «Отче наш» тому і звучить дотепер так само проникливо, як звучала в той день, коли в Нагірній проповіді Ісус уперше запропонував її людям, що в ній так багато важкого. І коли ми її проживаємо, — а кожний християнин проживає цю молитву, — ми стаємо і богословами, і справжніми християнами.
Закінчення в наступ. числі

о. Григорій ЧИСТЯКОВ

ОСІННЯ КНИЖКА. Упорядники Г. Кірієнко, Ю. Березенко, З. Жук. Художник С. Балух. - К.: 2009. - 112с. - (серія «Християнська читанка»)

“Осіння книжка”, яка продовжує серію християнських читанок, покликана допомогти дорослим – священикам, батькам, вчителям – донести до дітей у жвавій художній формі зміст священних подій і свят, які Церква відзначає восени, поділитися релігійним досвідом, долучити до традиції. Упорядники постаралися наповнити книжку матеріялами не лише про найпопулярніші в народі свята, як-то Покрова та Собор Архистратига Михаїла. Спеціяльно для цієї читанки сучасні українські письменники написали багато чудових історій, намагаючись охопити якомога ширше коло осінніх релігійних свят. Тут ви знайдете унікальні оповіді про Різдво Пресвятої Богородиці та про вшанування ъї чудотворних ікон, про Хрестовоздвиження, про святого Іоана Хрестителя та про інших святих, пам’ять яких вшановують восени. Зокрема, і Димитрія Ростовського (Туптала), його 300-літній ювілей Церква на землі й на небесах відзначає цього року. Не залишилися поза увагою також День української мови та День пам’яті жертв голодоморів.
У Київі книжка буде в книгарнях «Є», «Смолоскипі», «Свічаді» (церква «Миколи Доброго», багатьох храмах УПЦ Київського Патріярхату.
Ціна орієнтовно 10-14 грн.
Найдешевше, як завжди, замовляти тут: за телефоном 8(098)43-55-309, написавши електронну адресу agape.kyiv@gmail.com.

Підопічні Святого Луки

У дитячій кімнаті точилася жвава розмова. П’ятеро дитячих голосів щось гаряче обговорювали. То було чути ще від порогу хати. До родини Булахів приїхали в гості племінниці та хрещеник.
Пан Андрій підсміхнувся у вуса й зайшов до кімнати.
— Щирі вітання шляхетним лицарям і прекрасним паннам! – привітався жартома.
— Привіт, тату! – радісно вигукнули Петрусь і Надійка й обійняли батька.
— Добрий вечір, дядьку Андрію! – за хвилину близнята Мартуня й Марічка також повисли на вуйкові. Останній підійшов привітатися Андрій-молодший. Йому, як найстаршому в цій дитячій громаді, хрещений статечно потис руку.
— Ну, розказуйте, що тут у вас за ґвалт стоїть? Ви на мітинґ зібралися чи на ведмеже полювання?
Діти розсміялися.
— Та ні, тату, ми щойно говорили про різні професії, про те, ким хто хотів би стати, – озвалася Надійка.
— О, то цікаво! І про який фах кожен із вас мріє? – спитав тато, сідаючи в крісло.
— Я хочу бути лікарем, ти ж знаєш! – першою відповіла дівчинка. – Хочу допомагати тим, хто страждає від болю. І взагалі, хочу, щоб люди не хворіли.
— Доволі шляхетна мрія, – кивнув батько.
— А ми… Я хотіла би бути істориком, аби досліджувати й писати про минулі часи! – озвалася Марта. – Ми сьогодні були в історичному музеї. Екскурсовод так цікаво розповідав про Трипілля, про Київську Русь, про козаків! І про людей, що досліджують минувшину! Вони можуть читати не лише старі книжки, написані триста й навіть тисячу років тому, але й черепок від глечика… Уявляєте, черепок ПРОЧИТАТИ?!
— А я б хотіла бути журналісткою, – перехопила сестрину відповідь Марійка. – Тобто розповідати людям про сьогоднішні цікаві події, спілкуватися з талановитими особистостями й розказувати про них іншим. Ось одного разу ми з мамою ходили на творчий вечір, де різні поети читали свої вірші зі сцени – наступного дня я розказала про це на уроці української літератури. Одноклясникам моя розповідь дуже сподобалася й іншого разу ми пішли на зустріч з письменниками всім класом.
— Ой, а я навіть не знаю, чи є така професія… – розвів руками Петрусь. – Мені б хотілося мандрувати різними країнами, а потім написати про це книжку. Таке слово є «мемуари», от.
— Я хотів би бути художником… - почав Андрійко.
— Так, ти класно малюєш! І до художньої школи ходиш! – вигукнули разом дівчатка. – В тебе вийде!
— Я зрозумів, що над усе хотів би стати художником, коли ми з мамою вперше зайшли до Володимирського собору. Ми потім, коли бували в Києві чи в іншому місті, завжди відвідували якийсь художній музей, великий чи малий, або виставку в галереї… Але таких почуттів, як тоді, коли я вперше побачив роботу Васнєцова, там, у храмі, я ніколи не переживав… – і хлопчина задумано зітхнув.
Усі в кімнаті помовчали хвилинку-другу. Врешті пан Андрій усміхнувся й мовив:
— А ви знаєте, що кожен з вас може мати за свого патрона євангелиста Луку?
— Як? Чому? – здивувалися діти. – Адже ми щойно назвали тут кілька зовсім різних справ!
— Я не жартую, – вів далі пан Андрій, діти зграйкою обсіли його з усіх боків і притихли, спантеличені. – Міркуймо разом. Отже, що ми знаємо з Біблії про святого Луку? За національністю він був грек, проте не язичник. Він не поклонявся поганським богам, а вірив у Єдиного Бога, про якого розповідали по всій Римській імперії юдеї. Таких людей називали прозелітами. Одного разу Лука прибув із паломництвом у Єрусалим, там він побачив Ісуса й увірував у Нього… Згідно Передання Церкви, святий Лука належить до сонму сімдесяти апостолів. Нам відомо, що за професією Лука був лікар – тому медики, — тато подивився на Надійку, – найпершими сміливо можуть називати євангеліста своїм покровителем. Зі Святого Письма достеменно знаємо, що Лука довший час був помічником і супутником Павла у місіонерських подорожах, разом вони відвідали багато країн, звіщаючи людям Боже Слово. Потім апостол написав мемуари про свої непересічні мандри, – батько підморгнув до Петра. – Вони відомі в усьому світі, бо то є новозаповітня книга…
— Діянь апостолів! – разом вигукнули діти.
— Саме так… – кивнув пан Андрій. – Але окрім Діянь апостолів святий Лука є автором й однієї з Євангелій. А написати таку книгу, маю сказати, було нелегкою справою і дуже відповідальною. На думку істориків, Євангелія від Луки написана в 60-х роках від Різдва Христового, отже, через три десятиліття після воскресіння Господнього. Сам євангеліст, хоч і бачив Спасителя за життя, але не був свідком усіх Ісусових чудес і проповідей. Але якийсь вельможний римлянин на ім’я Теофіл, який також навернувся до Христа, коли дізнався, що Лука знову рушає до Єрусалима, вельми просив написати йому про діяння Господні. Ми не знаємо, хто був той Теофіл, можливо, друг євангелиста, а може, меценат, що коштами опікувався про християнських благовісників… але Лука виконав його прохання й написав розгорнуту розповідь і про по народження, і про служіння, і про страждання, смерть і воскресіння Спасителя. Для того, щоб це зробити, Луці довелося добряче попрацювати й істориком, і журналістом.
— Як це? – спитали близнята.
— Лука писав про події минулого, свідком яких не був і не міг бути, бо вони діялися більше ніж піввіку тому, наприклад, про чудесне різдво Івана Хрестителя. Це все одно, що хтось із вас нині узявся б готувати розповідь про другу світову війну, згодні? – діти кивнули, тож пан Андрій вів далі. – А досліджувати й оповідати про минувшину – це робота…
— Істориків! – радо вигукнула Марта.
— Отож, – кивнув їй вуйко. – Але багато очевидців життя Ісуса Христа ще були живі, адже від воскресіння минуло не сто років, а лише три десятки, й могли розказати про те, що вони бачили та чули, свідками чого були. А розпитувати очевидців про визначні події, щоб зробити репортаж, – це робота…
— Журналіста! – тепер уже вигукнула Марічка.
— І святий Лука впорався з нею на відмінно – в його Євангелії є епізоди, яких немає в інших трьох Євангеліях. Зокрема, він розповідає про Благовіщення Діві Марії, про її подорож до Єлизавети.
— Виходить для цього йому потрібно було взяти інтерв’ю в самої Богородиці? – зачудовано покивала головою Марічка. – Оце круто!
— Можна висловитися й по-сучасному: «взяти інтерв’ю»… Чи «просто порозмовляти»? Бо й ми не скривджені – можемо призивати Божу Маму в молитві щодня, говорити з нею – це теж не абиякий Господній дарунок, згодна?
Марійка кивнула.
— Ну й нарешті, згідно Церковного Передання, святий Лука вмів добре малювати й перші християни впросили його намалювати портрет Богородиці. Євангелист довгий час не погоджувався на те, казав: «Негоже зображати Матір нашого Господа, як якусь римську матрону…» Та врешті решт не встояв перед наполегливими проханнями й намалював Діву Марію. Але не так, як зазвичай малювали римські портрети, а інакше, по-своєму. Таким чином, євангелист Лука вважається засновником церковної іконографії.
— О, тоді він не просто художник, а людина, що започаткувала нову течію в малярстві! – зі знанням справи мовив Андрій.
— І ти, похреснику, як людина небайдужа до храмового мистецтва, сміливо можеш вважати святого Луку за свого опікуна, – усміхнувся пан Андрій.
— Як цікаво! Виходить, Бог може використати для своєї справи людину будь-якого фаху… – задумано проказала Надійка.
— А ще, жодна людина, навіть вибираючи справу життя вдумливо й згідно покликання, не може бути певною, що з Божої волі їй не раз доведеться змінити професію, – додав Андрій.
…І хтозна скільки б ще тривала ця глибока богословська розмова, коли б з кухні не почулося:
— Агов, де ж ви там забарилися, вечеря вже на столі жде!
І вся громада дружно рушила до ванної кімнати мити руки.

Зоряна ЖИВКА

Євген СВЕРСТЮК
НА ЧОМУ ТРИМАЄМОСЬ?

На чому тримається рівень суспільства? Мабуть на плечах попередніх поколінь. Але кожне покоління відповідальне за той рівень: воно може підіймати, може опустити.
Мені здається, рівень опускається, якщо нема кому підіймати. Інертно опускається.
Тілько я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуття велелюдних.
І ніхто не бачить…

 — волав Поет, якому було 32 роки. Проти кого волав? Проти мертвих, що занапастили волю, а не полягли за неї? Проти живих, які не люблять рідного краю і не вірять у нього?

Ти, брате, любиш Русь
Як хліб і кусень сала —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала…

— урезонював Поет, уже притомлений у свої 40 років. Кого він картає? Вельми живучих своїх сучасників, наряджених в патріотичні шати…

Вставай, хто живий,
в кого думка повстала!
Година для праці настала!

— гукала 20-річна дівчина, якій було соромно за сонних, боязких, байдужих земляків своїх.

Уперед, хто не хоче конати,
Стати трупом живим живучи! —

— посилав свої позивні з Сибіру політичний каторжанин, пригнічений тим, що по тюрмах щось рідко траплялися йому земляки з України.
Чи багато змінили ті голоси? Чи не потонули вони в морі байдужости? Чи не були вони смішними для сучасників, які за гальбою пива скептично насміхалися з «безумців»?
Про те, що не потонули, свідчить вже факт, що серед купи книжкової продукції їх живе слово уціліло. І для нашого покоління воно настільки живе, що і нині читач сам впізнає авторів наведених рядків…
Отже за цим стоїть факт, що люди активної любови діяли своїм словом і підіймали рівень суспільства. Попри все — підіймали!
Про це варто нагадати сучасникам, які або думають, що їхнє слово все рівно «не робить погоди», або просто хочуть потрафляти пересічним смакам. Важка недуга нашої літератури, передусім журналістики, полягає в тому, що вона хоче, як курортний екскурсовод, потрафити в смак ледачої юрби? Опускатися до пересічних смаків — означає працювати на зниження рівня.
Сьогодні ми переживаємо пошесть пересічности і тріюмф пошлости. Мало сказати, що наші політики нас не поважають — вони в основній масі настільки отупіли і ожиріли, що справді

Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують
І Господа зневажають.

Але чому серед них не виділяються одиниці, які б’ють на сполох? Де голоси тривоги? Де, зрештою, елементарний людський сором? Адже народ зневажливо говорить про українських депутатів. Але серед них є і порядні люди. Чому тим порядним не соромно, що їх ставлять на один щабель з опущеними до посміховиська? Згадаймо, як п’ять років тому висміювали професора «з двома фе» за те, що пнеться в президенти. При нинішній сірості і безпам’ятності факти застаріли? Газета «Вечерние вести» постійно на першу сторінку виносить занудні дотепи проти діючого Президента України. Невже там бракує лікаря, який вгадає діягнозу відомої нав’язливої хвороби? Газета «2000» живе на негативі. Невже нема кому діягностувати, що то ж — пухлина? Спікер парляменту говорить про колеґ останніми словами і не розуміє того, що навіть на базарі розуміють, бо там треба витримувати «марку». Адже усе це для всіх очевидні речі!
Епідемія шириться, коли нікому з нею боротися. Нація деґрадує і опускається аж до ідеалізації того режиму, який висміювали в анекдотах і зневажали у всьому світі. Нині чуються голоси про доцільність цензури. А тим часом тиранія пересічности, потрафляння в моду, догідливість перед шеф-редактором і просто стадна реакція на цькованого об’єкта — хіба то не цензура?
Закоренилося в застійному болоті профанне ставлення до релігії, в якій все ж таки наш порятунок. Багатьом здається, що всі проблеми — в роз’єднанні православ’я. Нікому було поставити Патріярхові Московському питання: «Був ідеальний стан» 20 років тому, коли все було єдине під Московським Патріярхатом, греко-католиків «не було», протестанти мовчали в підпіллі, а молодого і перспективного К. Гундяєва вшановували орденами. Ми до цього йдемо?»
Проблема не в розколах — проблема в наверненні людини до ладу життя у згоді з Богом. Вчорашні безбожники, що назвали себе православними — то і є посткомуністична пошлість, з якої виростає порожній колос, що вгору пнеться. З атеїстом ще можна говорити, а от з тим, що служить і Богові, і мамоні, нема про що говорити…
Нинішня література стоїть осторонь релігії і взагалі осторонь великих проблем. Тут нічого не скажеш. Дух часу!
Але час від часу з’являються сірі спекулянти, які хочуть на ринку виділитися з сірої маси. Пошлість коронує найсміливіших блазнів, скажімо містера Брауна, який пришив до свого роману приманку — код Леонардо да Вінчі. Юрба видавців кинулась перекладати ходову дешевку, не втямивши, що сезон цієї зеленої мухи надто короткий. Але зелена муха тим і небезпечна, що скрізь сіє своє потомство. На українському ґрунті атеїзм не прищепився і не дав плодів. Але примітивне богохульство було спокусливим на профанних рівнинах, не зачеплених плугом філософії, не засіяних духовними зернами. Його культивували в часи червоного терору і в роки «безбожної п’ятирічки». Дем’ян Бєдний — той аґітки писав, що викликало обурливу реакцію навіть у Єсеніна, котрий і сам грішив блюзнірством у свої парубоцькі роки. Видно, мучив його той гріх, коли він писав Бєдному:

         Ты только хрюкнул на Христа,
Демьян Лакеевич Придворов.

Звичайно, «критика релігії і духовенства» була складовою ідеологічної системи. Кожен вчитель змушений був «забезпечити антирелігійне виховання» Журналісти і гумористи теж використовували партійне замовлення. Одне слово на захист релігії коштувало звільнення з роботи. А проте антирелігійні аґітатори пошаною не користувалися.
Мені спадає на гадку один випадок за моєї короткочасної роботи в журналі «Вітчизна» у 1961 році. Один автор прислав до редакції гумореску про сільського попа і навіть додав досить вправно намальовану карикатуру. Я йому повернув рукопис і порадив його надіслати до стінгазети, де ведеться «куточок атеїста». У своєму листі від редакції я запитав, чи знайоме йому почуття милосердя до людини іншої віри, гнаної і позбавленої права захищатися? Мені, наприклад, соромно…
Звичайно, він міг того листа відіслати до парткому Спілки радянських письменників… Але він написав мені схвильовану відповідь і пообіцяв приїхати до Київа, щоб потиснути мені руку…
Делікатна, дуже делікатна сфера стосунків людини з Богом…
Апостол Петро ридав і каявся за малодушне відступництво від Христа, Юда повернув синедріонові 30 срібняків і повісився… Тисячі наших сучасників з соромом згадують про своє блюзнірство в комсомольські роки.
А слово, яке служило брехні, потроху очищується і повертається до свого джерела, головне — повертає собі животворчу силу.
Слово тримає нас на досягненій висоті, слово підіймає нас до висоти, де відкривається радість і сенс нашого життя як служіння.

23 серпня у СБУ відбувся круглий стіл «Злочин Геноциду — Голодомору 1932-33 рр. в Україні»

У ньому взяли участь експерти-правники у галузі українського та міжнародного права — уповноважений України в міжнародному суді ООН Володимир Василенко, суддя Федерального суду претензій США Богдан Футей та голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, які дали юридичну оцінку злочину Голодомору у контексті міжнародного права.
Як наголосив голова СБУ Валентин Наливайченко: «Цей круглий стіл приурочений до Міжнародного Дня пам’яті жертв нацизму і сталінізму, який за рішенням Европейського парляменту відзначається світовою спільнотою щороку 23 серпня. Значущим є те, що резолюцією ОБСЄ ре¬пресії сталінізму прирівняні до злочинів нацизму. Під час круглого столу Служба безпеки України оприлюднила нові факти, які стали відомі слідчим у процесі розслідування кримінальної справи, порушеної 22 травня 2009 року за фактом геноциду в Україні у 1932-1933 роках, тобто за ознаками злочину, передбаченими ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.
Зокрема, за постановою органу досудового слідства Служби безпеки проводиться науково-демографічна експертиза, яка дасть відповіді про кількість загиблих за пері¬од Голодомору та його вплив на демографічний стан України. Перевіряється та процесуально оформлюється інформація про кількість жертв голоду по кожному населеному пункту, району та області.
Встановлено, що від злочинних дій влади найбільше постраждали саме центральні та східні регіони України. У Дніпропетровській області виявлено 57 масових поховань людей, загиблих під час голодного мору; Житомирській -2; Кіровоградській - 3; Луганській - 90; Миколаївській - ЗО; Полтавській - 273; Харківській - 206; Хмельницькій - 35. Загальна кількість похованих становить сотні тисяч.
На сьогодні оглянуто та долучено до кримінальної справи 1378 архівних документів, які зберігалися в реґіо¬нальних органах СБУ. У Галузевому державному архіві СБУ виявлено 400 документів, які долучено до криміна¬льної справи. Продовжується аналіза документів Центра¬льного державного архіву громадських об’єднань, ЦДА вищих органів влади та управління України. Встановлю¬ються та допитуються свідки, які є очевидцями геноциду.
Надіслано клопотання до ФСБ РФ, правоохоронних органів Республік Білорусь та Молдова про надання до¬ступу до архівних документів ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, ОДПУ СРСР, нормативно-правових актів, директив, роз¬порядчих, статистичних та інших документів вищих орга¬нів влади за період Голодомору в Україні.
До Республіки Італія направлене клопотання про на¬дання правової допомоги з метою отримання з архівних установ документів, дипломатичного листування за 1932-1933 рр. Консульства Італії в Харкові.
Також направлене до Польщі клопотання про надан¬ня правової допомоги щодо отримання з архівних установ наявних документів Головного штабу, польської держав¬ної поліції, польського консульства в Харкові та інших відомств, які стосуються періоду Голодомору в Україні.
Через МЗС України надіслано запити в інші держави для надання наявних архівних дипломатичних документів, які стосуються подій в УСРР у 1932-1933 рр.
За час розслідування Службою безпеки України вияв¬лено конкретні факти злочинних дій комуністичної влади.
На Харківщині віднайдено унікальні документи, які переконливо свідчать про маштаби трагедії. Знайдені в архіві Харківського обласного бюро судово-медичної екс¬пертизи книги записів судово-медичних досліджень та звітів Харківського судово-медичного моргу за 1932-1933 рр., реєстрації трупів, річні статистичні звіти, ділове листу¬вання дають можливість відновити об’єктивну картину подій в Харківській області. Щоденно до моргу Харківсько¬го обласного бюро судово-медичної експертизи надходи¬ло від 130 до 303 трупів, серед них багато дітей. Документи свідчать, що протягом 1933 року до Харківського судо¬во-медичного моргу надійшло 8940 тіл померлих людей, з яких у 6021-го — причиною смерти був голод.
Богдан Футей, суддя Федерального суду претензій США, окреслюючи судові перспективи кримінальної справи за фактом Голодомору, наголосив: «Проведення відповідного кримінального процесу є обов’язковим кроком Української держави в рамках виконання своїх міжнародно-правових зобов’язань. Важливий момент: сторона, яка стверджує існу¬вання геноциду, повинна довести намір за допомогою пере¬конливих доказів. Такий елемент наміру був у діях влади СРСР, яка організувала Голодомор 1932-33 рр. в Україні. І це вже доведено дослідниками документально».
Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров вважає, що для судового процесу за результата¬ми розслідування кримінальної справи за фактом Голодомору необхідно змінити українське законодавство. Процес має розглядати спеціяльно створений Суд з чітко виписаним статутом.
В.о. Голови Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський під час круглого столу наголосив: «Компартія була керуючою силою СРСР. Відтак одним з основних об’єктів обвинувачення має стати комунізм. Має бути дове¬дений злочин саме з умисного знищення української нації».
Володимир Василенко презентував учасникам круглого столу свою монографію «Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка». Наголо¬шуючи на необхідності формально-юридичної оцінки Го¬лодомору судовими органами України, відомий правник стверджує, що «виявлена тоталітарним режимом «ефективність» як в організації, так і в припиненні Голодомору свідчить, що намір винищення українських селян було реалізовано у чітко визначених ним часових межах».
На думку правників, безпідставними є окремі посилання на те, що СРСР, як партійна держава, на вищих керівників якої лягає відповідальність на організацію Голодомору в Україні, перестала існувати, а більшовицьких вождів того періоду уже немає серед живих. Міжнародна практика, зокрема правові прецеденти у судочинстві ряду колишніх совєтських республік, дає приклади успішного розслідування злочинів тоталітарного режиму. Зокрема, у Росії були розслідувані обставини страти царської родини Романових, відбувся суд, який назвав імена винних у цьому злочині. В Естонській республіці в результаті розслідування низки кримінальних справ у судовому порядку засуджено учасників — керівників у сфері безпеки та офіцерів міліції, які брали участь в масовій депортації естонських громадян у віддалені місця Совєтського Союзу у 1949 році. Матеріяли восьми кримінальних справ стосовно різних епізодів депортації було скеровано до суду, вісім осіб було засуджено. Естонська республіка офіційно засудила процес депортації як злочин проти людства та проголосила злочинним тоталітарний окупаційний режим Совєтського Союзу.
За публ. «Права людини»

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР,
Канада
ДО ІСТОРІЇ ПРАВЕДНИХ ЗМАГАНЬ

«МАТЕРІЯЛИ ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПАТРІЯРХАЛЬНОГО РУХУ», 1963-2001" Упорядник Андрій СОРОКОВСЬКИЙ Львів 2009, В-во „Свічадо»

Нарешті побачила світ «Історія Патріярхального Руху Української Греко-Католицької Церкви». Це видання — давня мрія і предмет старань світлої пам’яті Голови Українського Патріярхального Світового Об’єднання, Василя Колодчина із Америки. Книга особливо цінна з огляду на поважну працю упорядника і на харизматичну добу, яку вона репрезентує. Це була справді «нова доба» у житті всесвітньої української діяспори — час піднесення величезного і щирого! І величне було прибуття Патріярха Йосифа Сліпого із «мрячних засвітів»…
Матеріяли докладно висвітлюють постання й розвиток руху мирян Української Греко-Католицької Церкви за свій Патріярхат. Засяг інформацій дуже широкий, опрацювання їх справді совісне: майже всюди подані джерела інформації.
Зауважимо, що рух цей починався дуже спонтанно, заснуванням окремих про-патріярхальних товариств та груп під різними назвами. І тільки після довгих переговорів та узгоджень влилися вони остаточно 1974 р. в одне Всесвітнє Об’єднання.
Хоч ідея Українського Патріярхату сягає своїм корінням ще доби Берестейської Унії і виринала вона не раз ще пізніше, та все ж найвизначнішим та найзавзятішим борцем за цю ідею виявився Верховний Архиєпископ УГКЦ Йосиф СЛІПИЙ, який у 1975 р. прийняв титул Патріярха.
Його несподіване звільнення з ув’язнення у 1963 р. та приїзд у вільний світ буквально мобілізували всю діяспорну Українську Католицьку Церкву. Його харизматична постать згуртувала довкола себе мирян, вже дещо збайдужнілих роками побуту на чужині. Вже від першого виступу Митрополита Йосифа на Вселенському Соборі в Римі — за створення Київо-Галицького Патріярхату УПКЦ, — прихід нової доби став очевидним. Бо виступ його був особливо рішучим та знаменним. Більшість «Божого люду» сприйняла цей вступ як вияв ласки Божої до нашого стражденного народу і заклик до дії.
На початку «Матеріялів» д-р Сороковський подає широкий загальний огляд постання, розвитку та найважливіших подій Патріярхального руху.
Згадані там і численні демонстрації, багатолюдні прощі українців з цілого світу — до Патріярха у Рим. Описані його незабутні тріюмфальні подорожі по всьому духовному терену УГКЦ, розбудова українських храмів та релігійно-наукових осередків к Римі, встановлення інституції Патріярших Синодів та екуменічні старання — по слідах великого Митрополита Андрія.
Описано діяльність Патріярхальних Товариств у США, Канаді, Німеччині, Франції, Бельгії, Великій Британії, Арґентині, Бразилії… навіть і в далекій Австралії. Вже сам перелік країн, де Патріярхальний рух діяв, дає образ його популярности та впливу на життя Церкви.
Сумлінний упорядник фундаментальної праці не обмежився поданням самих історичних фактів Патріярхального руху, а спробував дати й осмислення його значення для нашої Церкви й народу — на сьогодні і на майбутнє. Так, він подав нетенденційно голоси про ролю Патріярхального руху та можливості його дальшого розвитку. Вони дуже різнорідні, від найоптимістичніших до найкритичніших. На цьому й залишив він вдумливого читача — вільно шукати собі найбільш вірну відповідь.
Та все ж велика частина шляху наших патріярхальних змагань вже щасливо подолана і в Бозі є надія на повне їх звершення. Тому й пора сьогодні закріпити пам’ять про цю добу та її людей. Вірмо, що своєю діяльністю осягнемо велику мету!

ОБЛИЧЧЯ ПАМ’ЯТНИКІВ
Степан СЕМЕНЮК

Коли буваю змучений щоденщиною, то йду до Київо-Печерської Лаври, щоб наповнитись святою силою, яку еманує тут наша землиця. І хоч сьогодні там чужі «волхви», дуже непривітливі, але святі мощі, печери, святині і земля від правіків наші, тому і дише все тут святістю і дає нові сили кожному, хто приходить сюди з молитвою.
Так посидиш у затишку віків, помолишся до Всевишнього, щоб повернув Україні те, що немудрі віддали чужій державі, і йдеш відновлений в напрямку до Святої Софії… По дорозі впадають у вічі дві бетонні голови при вході до парку… Слави. І дві дати: ліворуч “1932”, праворуч — “1933”,. а попереду споруда, яку називають Свічкою. Свічка обставлена сталевими чорними високими хрестами, що нагадують радше риштовання, ніж хрести. Подивишся, обійдеш навколо і питаєш сам себе: кому ця архітектурна споруда возведена? Жодного напису, жодної символічної деталі, жодної інформаційної таблиці, щоб нагадувала людям трагедію Голодомору. І чому пам’ятник трагедії нашого народу поставлено в парку Слави — хто зрозуміє?
Офіційно цей монумент присвячено 75-річчю Голодомору в Україні. Чому ж немає жодної інформації? Поставили, освятили за участю найвищих чільників нашої держави — ото і все. (Музей в підземеллі зачинений на заміну експозиції вже півроку. У світі на заміну експозиції вистачає однієї ночі...).
Дивлячись на Свічку, пригадую: в Батурині споруджено величавий пам’ятний хрест на місці трагедії 1708 року. І знов без жодної пам’ятної таблиці, жодної меморіяльної дошки, яка б сповіщала, що поставлено цей хрест замордованим двадцять одній тисячі бутуринців.
І так майже по всій Україні… немов боїмося правдивого знання власної історії.
(До речі, у м. Луцьку перед ректоратом університету ім. Л.Українки стоїть пам’ятник Т.Шевченкові, також без напису).
У меморіяльних місцях мартирології народу у всьому світі надається вичерпна наочна інформація, і то кількома мовами, щоб перехожий міг зрозуміти, чому і кому меморіял споруджений. Вже перед в’їздом до міста та в самому місті скрізь є таблиці-дороговквзи з інформацією, як доїхати чи дійти до меморіялу. А у нас?
Залізних та великих хрестів замореним голодом тоді не ставили… Люди вмирали на вулицях, в хатах, клунях і на полях. Їх у більшості закопувіали в одній могилі-ямі без хрестів. А як хтоь спромагався на хрест, то був то напевно хрест малий, дерев’яний, часто скріплений дротом чи шнурком, бо ж цвяхів не було. І такі символи мають бути на меморіялах памяті Голодомору.
Коли дивишся на варшавський пам’ятник депортованим на Схід, то здається, що ти сидиш разом з ними в тих телячих вагонах і їдеш в темну сибірську морозну ніч. (Я й справді двічі вже після війни їхав туди у тих вагонах). А Свічка чим промовляє до перехожого чи туриста, зокрема чужинця, як також до молодi? Жаль! Відповідна меморіяльна дошка з написом на самій Свічці чи на плиті навколо Свічки хоч якоюсь мірою допомагала б відвідувачам зрозуміти її символіку.
Хтось може заперечити, що хто хоче, може про все довідатись в підземному музеї. Та воно не так. По-перше, до музею не всі заходять, а до самого пам’ятника люди підходять хоч на хвилину: перехреститись, поставити свічку і помолитись Пам’ятник мартирології народу повинен мати силу кликати людей до себе.
Біля “Жовтневого палацу молоді” (до початку німецько-російської війни 1941 року — осідок республіканського НКВД) кілька років тому встановлено кам’яний знак з написом: “Жертвам тоталітаризму” — такий скромний кам’яний стовпчик. І знов: якого тоталітаризму? Бракує нам політичної і моральної волі й відваги сказати правду.
Не можна будь-що зрозуміти, не пізнавши його таким, яким воно було тоді і хто його творив. Не для помсти, а для пам’яті жертв, для нас і майбутніх поколінь це потрібно, щоб ЗЛО не повторилось ніколи.
Прикметно, що на пам’ятниках совєтського часу скрізь є відповідні таблиці з іменами, хоч правда про них забріхана. Мало того, імена політиичних злочинців, які поборювали не лише український визвольний рух, але українство взагалі, досі подекуди виписані золотими літерами. Парадокс історії і глум над нами!?
Це лише кілька прикладів, тільки по Київу, нашої “політичної коректности” і непошани до самих себе.

Архиєпископ Харківський і Полтавський ІГОР (ІСІЧЕНКО)
Для країн посткомуністичного світу вельми важливим наслідком пастирських візит здається утвердження пріоритетів конструктивних, творчих начал апостольського служіння, які визначають спасенну місію Церкви. Навряд щоб візита Патріярха Кирила піднесла ролю Православної Церкви в духовному житті України або збільшила число православних вірних в Україні.
Сьогодні, маючи гроші і підтримку адмінресурсу, нескладно зібрати юрбу прихильників, зформувати відповідне емоційне тло, викликати захоплення юрби. Можливо, це й до вподоби комусь із тих, хто стоїть в її центрі. Проте, на мою думку, зімітувати загальноцерковну радість від цієї візити не вдавалося. І було важко приховати розгубленість предстоятелів УПЦ МП, коли вони намагались коментувати виступи Патріярха Кирила, що явно суперечили доктрині, котру в останні роки керівництво УПЦ МП прагнуло утвердити в свідомості своїх вірних. Блаженніший митрополит Володимир та його оточення поступово й досить важко формували в масовій свідомості образ УПЦ МП як інтеґральної частини суспільства, що покликана насичувати духовною поживою багатонаціональний народ України, і яка поважає наші державні й культурні традиції. А відтак — шанує свою паству.
Під час візити Патріярха Кирила було продемонстроване цілком інакше ставлення до української традиції. У виступах Московського Патріарха переважали інтонації, котрі у багатьох політичних колах України уже оцінені, як спроба реанімувати доктрину «триєдиного російського народу», призначену стати ідеологічним підґрунтям реставрації імперії. Доктрина, яка нині зажила в Україні популярности в надто вузьких маргінальних колах, здебільше лівих за своїми поглядами, далеких від Церкви.
Підозрюю, що присутність Патріярха Кирила лише підсилила скептичне ставлення частини нашого суспільства до духовного потенціялу Православної Церкви в цілому…

На запитання про становище в УАПЦ, подаємо публікацію в «Україні молодій» за IX.09 (фраґм).

На архиєрейський собор Української Автокефальної Православної Церкви під головуванням митрополита Мефодія (Кудрякова) зібралися усі десять її архиєреїв. Серед іншого, обговорили ситуацію в українському православ’ї після візити Московського Патріярха та прийняли звернення до Вселенського Патріярха Варфоломія. У тому зверненні попросили чимало серйозних речей. Приміром, розробити та здійснити цілісну богословсько-церковну програму, «метою якої є утвердження в Україні кафолічности церковної свідомости»; залучити провідних богословів Вселенського Патріярхату до вирішення української церковної проблеми; відкрити в Київі подвір’я або інформаційно-культурний центр Вселенського Патріярхату. Та найголовніше прохання — надати УАПЦ благословення на входження до складу Вселенського Патріярхату на правах автономії. «Хоча здобуття автокефалії було й залишається стратегічною метою українського автокефального руху», — написали архиєреї у листі до Патріярха Варфоломія.
Лише невідомо, якими «інтересами» при цьому жертвує одна з найменших релігійних структур в Україні. За даними Державного департаменту України у справах релігій, в УПЦ КП — понад 3000 священнослужителів, в УАПЦ — 683. Релігійних громад, відповідно, 4093 та 1183. І це загальна кількість парафій Української Автокефальної Православної Церкви, лише незначна частина яких (переважно на Західній Україні) підлягає митрополиту Мефодію. Більшість — або самоуправна, або підпорядковується митрополиту Костянтину в США, який, у свою чергу, підпорядковується… Вселенській Патріярхії. Та й усі перелічені «пункти» звернення раніше вже не раз обговорювалися і в гілках українського православ’я, і в державних структурах.
Яка мета таких звернень, що, не дійшовши до адресата, публікуються в ЗМІ? Можливо, митрополитові важко сприйняти факт, що саме «посередник» між Вселенським Патріярхом і Україною полюбляє такі дивні заяви. Хоча Мефодій (Кудряков) — постать політично активна, він свого часу підтримував то Віктора Медведчука з «есдеками», то Віктора Януковича. До речі, досі не розслідувано справу захоплення ним приміщення Патріярхії УАПЦ у лютому 2005 року, коли «братки» в рясах побили й виставили на мороз редактора часопису «Наша віра», колишніх совєтських політв’язнів Євгена Сверстюка і Віталія Шевченка, привласнили книгозбірню Патріярхії та колекцію ікон...
Устим МИХАЙЛІВ

«ЦЕРКВА У ВІКАХ»...
Ірина ЦЕБЕНКО,
м. Львів

З нагоди святкування 20-річчя відродження Української Автокефальної Православної Церкви у Львівському музеї історії релігії відкрилася виставка «Церква у віках…»
20 років тому 19 серпня 1989 року на свято Преображення Господнього настоятель львівської церкви Святих апостолів Петра і Павла о. Володимир Ярема оголосив відхід своєї парафії з підпорядкування Московському патріярхатові. Ця подія стала початком третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).
Виставка «Церква у віках…» — це сучасний духовний досвід УАПЦ, який є продовженням славетних традицій українського православ’я Святого Володимира Великого, церковних братств ХVІ—XVII ст., козацтва, митрополита Василя Липківського.
Виставка складається з двох частин: історичної та сучасної, що становить гармонійну цілісність і яскраво свідчить про глибокі корені православ’я в Галичині, про подвижницьку оборону галичанами православної віри впродовж століть.
Тему розкриває велика кількість експонатів, серед яких портрети видатних православних діячів України та Галичини, історичні документи минулого і двох останніх десятиліть, особисті речі Патріярха УАПЦ Димитрія (Володимира Яреми). Увагу відвідувачів привернуть макети дерев’яних православних церков XVI — XVII століть, чимало з яких сьогодні уже втрачено, а також літургійне шитво, різноманітні фотографії.
Зформовано виставку на основі фондових матеріялів музею історії релігії, а також речей, які надали Львівський історичний музей, Львівська єпархія УАПЦ, Державний історичний архів у Львові.
У відкриті виставки взяли участь священики, учасники подій третього відродження УАПЦ.

Василь ЯРЕМЕНКО, м. Хмельницький
Поминальна свічка Івана Городинця

І. ГОРОДИНЕЦЬ. ВІЙНА ПРОТИ ВЛАСНОГО НАРОДУ. Черкаси, 2008

Про Івана Сергійовича Городинця як краєзнавця із Безпальчого (нині – Драбівського р-н, Черкаської обл.) в моїх рідних Нехайках, що за 7 км від цього села, згадували вряди-годи ще в 70-х роках минулого століття. Однак запізнався я з ним лише в другій половині 90-х. Вирішив поділитися з ним інформацією про визначного худжника – бойчукіста Івана Падалку, яку свого часу записав від свого батька, що особисто знав художника з часів театрального аматорства на нехайківській сільській сцені. З тих пір, коли навідуюся у рідні краї, стараюся не оминати гостинної хати Івана Сергійовича.
Після численних краєзнавчих публікацій у періодиці в 1994 році Іван Городинець видав безцінну для своїх односельців «Книгу пам’яті села Безпальче». Тоді я зрозумів, що цей чоловік – краєзнавець від Бога, бо не продукує історичні химери та міти, а в основу вивчення історії своєї землі кладе історичні факти та долю кожного конкретного краянина. «Згадаймо всіх поіменно» — такий його правдивий принцип.
І ось переді мною нова книга дослідника: «Війна проти власного народу», видана до 75-ліття Голодомору 1932-1933 років та 70-ліття піку масових політичних репресій сталінського режиму. Відкриває книгу авторська присвята: «Світлій пам’яті моїх земляків, безвинним жертвам сталінського геноциду». Як і належить історичному дослідженню, книга має виразне тематичне і хронологічне спрямування, розумну структуру. Після авторської вступної частини подаються з посиланням на архівні довідки дані про 19 жителів села Безпальче, які були репресовані ще в ході колективізації. Скупі, але промовисті факти про людські долі, про випробування, які «і на воловій шкурі не списати».
Далі у книзі за газетними публікаціями подаються матеріяли гучної (про неї згадує Роберт Конквест у своїх дослідженнях про колективізацію та Голодомор) «Драбівської справи» середини 1932 року. Хоча варто було б наголосити, що це був показущий процес: тодішній режим вирішив випустити частину пари після насильницької колективізації. Мій батько згадував, що особисто бачив уже в 1933 році в райпотребсоюзі «засуджених» на 3 роки у цій справі колишніх секретаря райпарткому І.Г. Бодака та начальника міліції С.І. Клиновського.
Доречним є розділ про рішення правлячих органів, що призвели до небаченої трагедії 1932-1933 років. Звичайно, це лише дещиця відомих нині документів (Див., наприклад: Захаров Є. Правова кваліфікація Голодомору 1932-1933 років в Україні та на Кубані як злочину проти людяности та геноциду// Критика. – 2008. - № 10 – 11). Вони спонукають до осмислення причин трагедії.
Але найважливіше в книзі – це записані автором свідчення 20 очевидців цієї трагедії в с. Безпальче та укладений ним поіменний список жертв. Серед свідчень – і авторське: враження п’ятилітнього Іванка Городинця. Цифри вражають: в селі померло під час Голодомору 866 людей, з них дітей – 348 (40,4%); 12 жителів було закатовано сільськими активістами.Напрошується співставлення. І автор його робить: це в чотири рази більше, ніж загинуло із Безпальчого на фронтах Другої світової війни і в 3,3 рази більше від загальних витрат за 4 роки цієї війни. Принагідно зазначу, що в с. Нехайки, за свідченням мого батька Івана Івановича Яременка, 1903 року народження, лише за одне літо 1933 року померло не менше 700 людей. Масово гинули і по всіх навколишніх селах.
Унікальність записаного Іваном Городинцем у тому, що тут знаходимо живі описи (без спроби щось приховати) лютування тодішніх так званих сільських активістів. І не тільки в роки Голодомору. Наводиться такий факт: ще на початку 20-х років уповноважений Гельмязівського РК КП(б)У прямо в Безпальчівській сільраді застрелив, очевидно після невдалої спроби зґвалтування, молоду вродливу дівчину Федору. Мимоволі виникають питання: як же назвати тодішню систему, що наділяла владними повноваженнями катів-садистів, що про них кажуть: «як їх тільки земля ще держить?». Де межа падіння людини і осквернення образу Божого (Шевченко: «Умийтеся! Образ Божий/ Багном не скверніте»)?
Із авторської передмови дізнаємося, що розповіді і свідчення людей потрібно було неодноразово перевіряти. Дослідник враховував, що людська пам’ять – недосконалий інструмент. Отже укладеному мартирологу села Безпальче можна цілком довіряти. Мені здається, що на сьогодні жодне інше село в Україні не має таких точних даних про людські втрати від Голодомору та інших катаклізмів минулого століття.
Логічним продовженням розділу про Голодомор у книзі є багатий за фактажем матеріял, пов’язаний із переслідуванням та нищенням визначного художника – бойчукіста Івана Падалки, родом із сусіднього села Жорнокльови, та його родини. Принагідно хочу висловити власну думку: розміщення музею цього художника у райцентрі Драбів, з яким Падалка не був пов’язаний, може, зокрема, свідчити, що ми погоджуємося із поступовим вимиранням українського села…
Завершують виклад у книзі сталінських «жнив скорботи» в одному із українських сіл короткі відомості про 19 репресованих односельців в др. пол. 30-х та 40- роках. Серед них є відомості про трьох священиків. Один із них, о. Михаїл (Михайло Павлович Нечаїв) мав у 20-х роках парафію в Безпальчому. Його розстріляли у черкаській тюрмі за вироком «тройки» 15 вересня 1937 року. Осиротили чотирьох неповнолітніх діток, а дружині повідомили спочатку, що «засуджено на 10 років без права листуванння», пізніше – що нібито помер в лагерях у 1943 році. І Городинець подає у книзі світлину всієї родини цього священика за кілька днів до арешту в червні 1937 року, на якій бачимо о. Михайла в священицькому облаченні, а його дружину – в українському строї. За матеріялами слідчої справи священика автор робить висновок: «Під час слідства він тримався з гідністю людини, яка знає, за що приймає смерть».
Є в книзі й окремий невеликий розділ про закриття та осквернення в 1929 році сільського кам’яного храму, побудованого ще в 1822 році. «Треба було витруїти з людської свідомости загальнолюдські моральні норми і принципи, виховати катів і садистів, грабіжників і убивць, донощиків і провокаторів, які б сліпо виконували накази і розпорядження «вождів». А Церква стояла на перешкоді», - наголошує дослідник. Додам, що с. Безпальче значиться в порайонному списку парафій УАПЦ за 1926 рік (Див.: «Родовід». – 1991. №2). На мою думку, книгу варто було б назвати «Війна проти українського народу», бо проти народу «власного» так не воюють.
Небайдужі жителі багатьох українських сіл можуть лише по-доброму позаздрити безпальчівцям. Вони, нині живущі, як це бачимо в «Поемі про море» геніяльного О. Довженка, мають змогу зібратися і предметно погомоніти про минуле, пом’янути кожну людську душу.
Ліна Костенко наголошує, що національна свідомість пролягає не через танці, співи, патетику і мітинґи, навіть не через форуми, конґреси і референдуми, а через усвідомлення національних трагедій. Іван Сергійович Городинець це знає і, попри поважні літа, помагає, щоб і інші збагнули цю істину. У передмові до видання книгу Івана Городинця названо «живою правдою про людське горе». Думаю, що її варто передусім вважати поминальною свічкою, яка вічно горітиме на підсвічнику національної пам’яті українського народу, подзвоном, що кличе живих. А буває, що на такий подзвін озиваються й уже змертвілі душі…

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРО ГЕНЕРАЛІВ УНР
Степан СЕМЕНЮК
Невтомимий дослідник історії Українського Війська УНР Олександер КОЛЯНЧУК подарував нам нову книжку:

UKRAINSCY GENERATOWIE W POLSCE. EMIGRANCI POLITYCZNI W LATACH 1920-1939. STOWNIK BIOGRAFICZNY
Przemysl 2009

УКРАЇНСЬКІ ГЕНЕРАЛИ У ПОЛЬЩІ ПОЛІТИЧНІ ЕМІҐРАНТИ У 1920-1939 Р. БІОГРАФІЧНИЙ СЛОВНИК. Перемишль 2009

Праця вийшла в Південно-Східньому Науковому Інституті у Перемишлі (Польща) польською мовою. Перша частина книжки обіймає роздіти:
Українська генераліція в самостійницьких змаганнях в 1917-1921 роках.
Формування генеральського корпусу Української армії.
Союз політично-військовий з Польщею.
Кінець польсько-українського військового союзу і життя на еміґрації в Польщі.
У другій частині автор дослідив життєвий шлях ста п’ятдесяти двох генералів і адміралів Армії УНР, серед них службовців військової медслужби, військових православних і греко-католицьких капелянів та інших.
Всі генерали — вихідці із різних земель України: від Слобожанщини, Сумщини, Донеччини, Кубані на Сході по Волинь, Полісся, Підляшшя, Холмщину і Лемківщину на Заході (з Лемківщини походив ген. хор. Осип Михайло Вітошинський-Доброволя), від Чернігівщини на Півночі по Причорномор’я — Одесу, Крим, Херсон і Буковину на Півдні, та з Центральної України — Київщини, Поділля, Південного Подніпров’я.. Але також з Білоруси, Польщі, Узбекистану, Азербайджану, Грузії, Росії. Однак найбільше походило з Великої України. Кількоро генералів були польського, російського і німецького походження..
Служили вони переважно в російській армії на просторах імперії, але також в австрійській, румунській, бо ж землі України були окуповані. І вони відгукнулися на поклик України в 1917-1920 роках та стали на службу Українській державі.
І подумати тільки, тодішній Уряд і УЦР УНР, опановані соціялістами, не використали такого великого військового багатства, досвідчених на фронтах Першої світової війни офіцерів — фронтовиків і штабістів, розпустивши майже півторамільйонну українізовану армію, що довело до поразки визвольних змагань, довело до Крутів. Зусилля С.Петлюри не могли врятувати ситуацію.
Після Ризького Трактату між Польщею і Совєтською Росією 1921 року частина Армії УНР опинилась на території Польща і була роззброєна та інтернована в 24 таборах по всій Польщі. Про долю інтернованих генералів — окремо кожного і веде мову доктор О. Колянчук.
Жаль, книжка вийшла накладом всього 500 примірників. Так хотілося б, щоб вона була перевидана українською мовою і знайшлась у всіх бібліотеках України й діяспори, у всіх вищих і середніх школах, а особливо у військових, як посібник до історії Українського Війська та історії визвольних змагань за державність. Це ж історія України, а також причинок до питання становлення української армії сьогодні.
Думаю, що військові історики належно поцінують унікальну працю Олександра Колянчука.
Треба знати, що інтерновані в лагерях українські військові вели працьовите життя. Вони зберегли військово-державну структуру, видавали часописи і книги, провадили різні курси, між іншим військових капелянів тощо. То є тема, що чекає на дослідження і популяризацію, бо це величезний політично-державний і культурний доробок, властиво майже не відомий сьогодні ширшому громадянству України.
В 1924 році польська влада лагері інтернованих українських військових ліквідувала, і вони розбрелися по всіх усюдах, в Польщі і по країнах Заходу. По-різному склалася їхня доля. Але незаперечним є їх великий внесок в просвітницьку діяльність в широкому розумінні серед українського населення Західньої України і на поселеннях та пропаґування української державної ідеї в світі.
У Польщі, окрім військових, опинились і цивільні люди, серед яких професори Кам’янець-Подільського університету на чолі з І.Огієнком, пізнішим митр. Іларіоном. То під його керівництвом виходили журнали “Рідна Мова” та “Наша Культура”.
Вчорашні старшини, опинившись на волі після 1924 року, віддались всеціло культурній діяльності, творили в містах і селах українські народні і церковні хори, театри: як от для прикладу житомирець Павло Герасименко, киянин Майборода, полтавець Романченко (сотник УНР, і кап. Польського війська, арештований в 1939 році на Підляшші, повернувся з польським військом до Польщі в 1945 р. і проживав у Ґожові) та ін. Чимало присвятились Церкві, як-от о. протоієрей Павло Пащевський, настоятель Хрестовоздвиженської церкви в м. Луцьку (Головний капелян військ УНР), о. Лазар Воронюк, настоятель парафії в с. Піддубці, єпископ Полікарп (Сікорський) з своїм помічником ченцем Платоном, (сотником армії УНР)… Ще інші діяли в суспільно-політичній сфері, як посли до польського Сейму: Петро Певний, Степан Скрипник (пізніший митрополит УАПЦ), інженер Сергій Тимошенко, сенатор РП (колишній міністер комунікацій УНР). Тут, на Західніх Землях України, проживали і творили Дмитро Донцов (Таврія), Євген Маланюк (Херсонщина) і Юрій Липа (Одеса), яких годі переоцінити не лише в просвітницькій діяльності, але й у вихованні характеру нової української людини.
Чимало вихідців із Великої України були організаторами і викладачами в українських гімназіях в Рівному, Кременці і Луцьку, в початкових школах по селах. В Луцьку керівником школи № 4, де найбільше вчилося української дітвори, був пан Редько (в 1944 році чекіст застрелив його в його домі).
Ще інші працювали за фахом на різних польських підприємствах, як інженер Лазаренко (в 1945 році чекісти заарештували його в Бидґощі і вже не повернувся), інженер Козак…. Але тут вони жили українською громадою. А скільки простих людей — вояків війська УНР і цивільних Гарасименків, Маньків, Панченків, Мисковців... своєю тихою працею просвіщали населення Волині і Полісся і підготовляли тим самим народний зрив боротьби за Українську державу в 1940 –50 роках ХХ ст. Їх було тисячі!
Очевидно можна, а навіть треба до окремих людей і їх дій ставитись критично, але був то такий, а не інший час, і кожен вкладав свою лепту у відродження національної свідомости населення, зокрема на Волині й Поліссі. Без кожного з них ми були б бідніші. Бо незаперечним є факт вагомого вкладу людей з Великої України, в тому числі й військових, в національне відродження на українських землях, які після 1921 року опинились в межах Польщі. Перші вищі старшини в УПА на Волині в 1943 році були власне з них — полковники Ступницький і Самсонович...
Хочу висловити вдячність О.Колянчуку за те, що він повертає Україні імена її синів, які жили, творили і гинули, щоб ми могли жити в Незалежній Українській державі.
Допоможім, щоб праці доктора О.Колянчука були доступні в Україні для широкого читача, а найперше молоді і військовим.

«Ми вимагаємо публічного розгляду»
Заява російського товариства «Меморіял» меру Москви Ю. Лужкову

…Відновлення в інтер’єрі станції метро «Курська» тексту, що восхваляє Йосифа Сталіна — це плювок на могили мільйонів убитих ним людей, з-поміж них і кількох десятків тисяч безвинно розстріляних москвичів — жертв комуністичного режиму, а діячі столичного метрополітену поспішають увічнити ім’я ката.
Рядки, що оспівують тирана, були прибрані за рішенням його ж рідної комуністичної партії уже в 1950-ті роки, коли ще й десятої долі не було відомо про його злочини. Тепер весь світ буде оцінювати напрямок розвитку країни за тим фактом, що теперішня влада, якщо не країни в цілому, то принаймні Москви, — готова знову публічно славити ім’я одного з найбільших злочинців ХХ ст.
Ми вимагаємо негайно прибрати ганебний напис. І вимагаємо невідкладного розстеження, хто і по якому праву ухвалив це обурливе рішення.
(Скор.)
Права людини, ч.23 2009 р.

ГОРДІСТЬ, ЩО ПРОГАНЯЄ СОРОМ

Суть цих слів у тому, що розпочата Третім Райхом 22 червня 1941 року війна проти Совєтського Союзу і перемога СССР у цій війні звільняє від необхідности зрозуміти, що ж було перед цим, раніше — від 23 серпня 1939 р по 21 червня 1941 р. включно.
А була глибока й системна взаємодія і співпраця двох диктатур, що почалася з розділення Східньої Европи, спершу на доданих мапах таємних протоколів. Була «дружба, скріплена кров’ю» — кров’ю поляків і Польщі, — а договір, що затим з’явився, називався «Про дружбу і кордон».
Про це потрібно говорити серйозно, по суті, і детально. Та обмежусь лише однією заувагою.
Так, Вермахт вступив на територію Польщі 1 вересня, а Червона армія — 17 вересня 1939 р.

Олександер ЧЕРКАСОВ,
«Права людини», ч. 23 2009 р.

«Нашу віру» вітають

Поки маємо час

Серед навали усіляких ЗМІ газета «Наша віра» посідає своє, особливе місце. Мабуть тому сприяють дві засади — «Наша віра» є всеукраїнське православне видання, а девіз її, хоч і надрукований дрібним шрифтом, є такий, що несе читачам велику ідею: «Поки маємо час, усім робімо добро!»
Читаю газету довгі роки, щиро вдячна невеликому колективу редакційних працівників, що в будь-який час знаходять потрібне, життєво сутнісне слово для читача. Не заяложені глянцеві нісенітниці, а справжню щиру живу думку про теперішнє і минуле України, про славних її синів і дочок як тут в Україні, так і в країнах поселення.
Дуже хороші статті до великих православних свят, деякі добірки варто читати священикам, що не завжди мають такі широкі знання про наших вчених, служителів церкви і мучеників за віру…
Бажаю улюбленій газеті більше читачів-передплатників, і більше авторів. Божої ласки Вам і допомоги…

Всеукраїнське братство Св. апостола Андрія Первозванного Софія БОЙЧУК, м. Львів

Дорогі у Христі!
Дякуємо Богові й радіємо, що упродовж цих років супроводжує Ваше видання Своїм благословенням, натхненням, талантами, які зсилає кожному з працівників та дописувачів.
Доцінюємо Вашу працю і вклад серця задля поширення добра через слово. Це наслідування Христа, адже Він, Слово, і через слово прийшов змінити світ.
Бажаємо «Нашій вірі» аби кожен рядок був наповнений Духом, щоби торкався людських душ, сповняв Божу волю, приносив плід спасіння, служив будуванню Царства Божого.

Українське Патріярхальне Товариство у США та редакція часопису «Патріярхат»

Всіх творців «Нашої віри» від усього серця вітаю з ювілеєм! Це скромні, духовні, віддані люди. Працюють заради ідеї. Низький, доземний уклін їм! Матеріяли газети настільки інтелектуально насичені і багаті духовно, що я систематично в своїй педагогічній діяльності використовувала газету «Наша віра» для підготовки уроків, у виховному процесі. Було так: під час годин спілкування роздавала примірники газети на кожну парту і діти обговорювали статті, які відповідали темі і поставленій меті. У багатьох поколінь моїх учнів формування національної свідомости, найкращих духовних якостей, відбувалось під впливом слова Євгена Сверстюка . Порядними людьми виросли, працюють на Україну, творять її майбутнє. А я нині, щовечора, вкладаючи свою онученьку спати, читаю їй дитячі сторінки газети. Про новини духовної літератури дізнаюсь також завдяки газеті, тому орієнтуюсь, що мені придбати в першу чергу.

Алла ТКАЧ, м. Київ

Розгортаєш «Нашу віру» — і шалений темп мегаполісу враз уповільнюється. Час розпрозорюється.
Розгортаєш «Нашу віру» — і опиняєшся в світі, де все так по-первісному просто: життя і смерть, правда і кривда, добро і зло.
Розгортаєш «Нашу віру» і відчуваєш: світ насправді куди якісніший, контрастніший, ніж змальовують його люди, зацікавлені у всілякому розмиванні та ускладненні. Усе фальшиве і тимчасове немов кудись зникає, з’являється відчуття вічного і справжнього.
Розгортаєш «Нашу віру» — і починаєш розуміти, як мало людині треба для щастя.

Роман ПАВЛОВ,
студент НаУКМА

Виховання та самовдосконалення необхідне людям. Якщо, звісно, вони прагнуть думати і йти до чогось, а не бути буденними споживачами. Останні просто не зрозуміють ПРО ЩО йдеться у газеті «Наша віра». На жаль... Може це і звучить неполіткоректно. Вибачте, але так воно є — бо у кіосках із пресою частіше запитують чтиво про світські плітки і політичні скандали... «Наша віра» — для невеликого кола читачів. Банально, але йдуть до ЧОГОСЬ не всі.

Ольга ХУТОРЯНЕЦЬ

Щойно з’явилась можливість, письменник і філософ Євген Сверстюк заснував газету, в якої на першому плані стоять питання духовного характеру, а добір авторів не залежить від конфесійної приналежності.
Ось уже 20 років виходить редагована ним газета «Наша віра». Безумовно, це є рекордом серед українських видань. Чим вона відрізняється від інших українських видань? Перш за все, насиченістю матеріалів, напруженістю думки, чіткою моральною та релігійною позицією, відвагою.
В українській журналістиці переважна більшість видань відстоює чиюсь позицію. Як правило, того політика чи олігарха (а часто це одна й та сама особа), який її утримує. «Наша віра» є по-справжньому незалежною. Вона виходить завдяки старанню купки ідеалістів. Тому це, мабуть, найбідніше видання в Україні. Зауважимо, що головний редактор не одержує ані зарплати, ані гонорарів…
Не скажемо, що «Наша віра» — цілком об’єктивне видання. Але, як на мене, це не вада, а, швидше, — навпаки. В «Нашій вірі» чітко вироблений понятійний апарат, і автори пишуть, спираючись на власне сумління. Тільки така суб’єктивність є, на мою думку, журналістикою найвищого ґатунку.
Петро МАРУСЕНКО, журналіст

Слава Ісусу Христу!
Хочу найпершу подякувати Богу за всіх Вас, хто працює над випуском газети «Наша віра». Це справді чудова газета. Я недавно випадково натрапив на Ваш сайт, читаючи статті, багато над чим задумався. А ще я помітив дух патріотизму, чого так зараз бракує більшості ЗМІ. Думаю, що нагородить Вас Бог за Вашу працю. тепер читатиму часто.
Хотів би запитати Вас таке: чи можу я розраховувати на Вашу підтримку в друкуванні статтей в газеті? Я ще не написав нічого, але хочу проаналізувати проблеми сучасної молоді, ставлення до Бога, до Церкви. до України, осмислити своє бачення. Я теж молода людина, 23 р., багато чого й сам пережив.
Дякую!
Михайло з Івано-Франківська

Передплачуйте — всеукраїнську православну газету, інд. 61671
Через запізнення «Наша віра» вміщена в додатку до «Каталогу видань», який для орієнтації подаємо:

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ №1 (ВКЛАДКА №1)
Додаток до «Каталогу видань України» на 2010 рік
І. ВКЛЮЧІТЬ ДО КАТАЛОГУ ВИДАНЬ УКРАЇНИ ВИДАНЬ УКРАЇНИ НА 2010 РІК
ІНДЕКС ТА ВИДАННЯ
На шостому місці 61671 НАША ВІРА (укр.) Православний місячник з громадською позицією тел. 425-68-06; періодичність виходу — 1 р. на місяць; варітсть видання з доставкою — 1.24 на міс., 7.44 на півроку, 14.88 на рік

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку