НІМБ НАД СОФІЄЮ КИЇВСЬКОЮ
Євген Сверстюк

Веселка над Софіївським храмом з’явилася відразу після того, як на софійському подвір“ї біля Мазепиної дзвіниці завершився чин освячення дзвонів. У надвечірній тиші Патріярх Константинопольський Варфоломій I з Президентом В. А. Ющенком і почетом увійшов до храму. Почався молебень, а в небі з’явилася веселка.
«Подивіться – над Софією веселка», – тихо оповістила Ніна Матвієнко.
Я стояв біля виходу і непомітно вийшов. Справді, в сонячному надвечір“ї на синьому безхмарному небі над Софійською площею веселка засвітилася напівнімбом.
Ми звикли бачити веселку над горизонтом, а тут – посеред неба. Її, напевно, було видно і з Хрещатика, тільки ж люди нашого часу, загублені між кіосками, рідко підіймають голову до неба. Веселку зафіксувала телекамера, розміщена на Софіївському подвір’ї. Ті, що стояли надворі і спостерігали, запевняють, що веселка стояла весь час богослужіння в Софії.
До приїзду Патріярха Вселенського, разом з грецьким хором, Софія Київська була наче умита росою. То була її зустріч з молодістю. Нерушима стіна з образом Богородиці посвітлішала. Срібні царські врата іконостасу XIII сторіччя відреставровано зусиллями українських і польських майстрів.
Величний простір храму просвітлів, наче на святі зустрічі землі з небом. У храмі велично залунала грецька мова – божественна мова євангелій і перших богослужінь у Софії Константинопольській... Грецький одноголосий хор заспівав, може, так само, як у часи Святого Володимира і Ярослава Мудрого. «Ваша національна християнська ідентифікація походить від Константинопольської церкви – матері», – нагадував Патріярх Варфоломій I. Подібні слова могли лунати і в ті давні часи, коли кияни радісно приймали грецьких ієрархів, грецьких майстрів і хористів, не боячись «культурної експансії», кажучи мовою XX сторіччя.
Була наша Київська земля радісною для таких бажаних Візантійських гостей, бо ж недаром Київська княгиня Анна щедро будувала храми на своїй новій Батьківщині. Еллінський дух первісного християнства єднав і зближував Русь з країною найрозвиненішої цивілізації. Дивним чином той дух випромінює і тепер у спокійній величі Софіївського храму, в його неповторних фресках і мозаїках.
Після закінчення богослужіння заговорили освячені Патріярхом дзвони Софії. Багато про що вони могли б розповісти тому, хто вміє слухати. І про Тичинин «Золотий гомін» 1917-го... І про відчайдушний опір більшовицькому режимові жертовної парафії Української Автокефальної Церкви, що витримувала тут хвилі масових арештів і трималася, вже коли інші були задушені... І про Різдво 1933-го, коли, за спогадом очевидця Демида Бурка, «зі східнього боку храму 20 міліціонерів стріляли з коліна по мішенях, розставлених низом на завівтарній стіні собору». І, нарешті про час масових арештів 1934-го, коли «замовкли дзвони Софійської дзвіниці, а з ними і славетний великий дзвін гетьмана Івана Мазепи».
І, може, наймоторошнішими були глухі чутки, що готується план знесення Софійського храму вслід за Михайлівським, «у зв’язку з реконструкцією города». А ще через 7 років була ніким не задокументована метушня НКВД з плянами заміновування собору перед відступом...
Але у вечірньому повітрі 25 липня 2008 дзвони радісно благовістили про зустріч нашої Святої Софії зі своєю молодістю, яка перейшла в леґенду.
З тієї леґенди з імли віків разом з несподіваною веселкою проглядає інше обличчя православної Церкви, що так мудро прийняла колись духовну спадщину тисячоліть і почала на тому грунті вибудовувати нові храми, де засвітився дух ідеалізму нашого народу і традиція творення свята в собі і в довкіллі. Нашу Софію оберігала рука Провидіння і дух любови православного люду.

ЗВЕРНЕННЯ ЙОГО ВСЕСВЯТОСТИ ПАТРІЯРХА КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ВАРФОЛОМІЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ 26 липня 2008 року

Ініціятива громадських, політичних, релігій¬них і духовних провідників великого народу Ук¬раїни щодо проведення офіційного святкування тисяча двадцятої річниці твердого рішення Ве¬ликого князя Володимира прийняти Християн¬ську віру від Вселенського Патріярхату як офі¬ційну релігію для народу Київської держави і, відповідно, для всіх удільних руських князівств є не тільки зобов’язанням перед побожним наро¬дом України, але й є важливим для його майбут¬нього в час швидких і вирішальних змін у світі.
Ця ініціятива є зобов’язанням, оскільки всі великі нації повинні якнайревніше оберігати свою історичну пам’ять, особливо щодо подій, які міцно сформували справжню духовну іден¬тичність їхньої національної свідомости і мен¬шою чи більшою мірою визначили їхній значний внесок у спільноту народів. Вона також є особливо важливою сьогодні, оскільки глибина історії великого народу є невичерпним джерелом сили і випромінюється на ближніх і далеких.
1. Вибір віри був з різних сторін вирішальним фактором для історичної долі всіх народів світу. З одного боку тому, що він наповняв та оживляв їхні специфічні особливості інтелектуальної ідентичности, а з іншого боку, тому що він, більшою чи меншою мірою, визначав суть їхньої національної свідомости. Це загальне і незаперечне твердження. Ці святкові події є чітким вираженням вдячности побожного українського народу Великому Князеві Володимиру за його особисту турботу і мудре рішення щодо вибору релігії для свого народу, як описано в літописі київського монаха Нестора (XIІ ст.).
Очевидно, що рішення Великого Київського князя вибрати для свого народу Християнську віру і просити у Вселенського Патріярхату хрещення було зрілим плодом мудрої оцінки та знання всіх наслідків того рішення, що включало не тільки його особисті відчуття, але і його бачення щастя для свого народу. Так, він обрав Християнство Візантійської традиції, тому що, з одного боку, Київська Русь мала довгу офіційну історію політичних, економічних та духовних зв’язків з Константинополем ще з часу правління Вселенського Патріярха Фотія, а з іншого боку, тому що тим самим він приєднав свій народ до найбільш розвинутої цивілізації того часу.
У цьому сенсі Київський князь через хрещення киян місіонерами Вселенського Патріярхату не лише встановив нерозривні духовні зв’язки побожного українського народу з Церквою-Матір’ю — ці зв’язки ще більше зміцнились через візантійську євангелізацію інших удільних Русь¬ких князівств — але й заклав нові перспективи їхнього ставлення до решти Християнського світу тепер вже як співучасника Візантійської духовної спадщини і православної традиції. Київ ад¬міністративним центром поширення Візантійської культурної спадщини на всі удільні Руські князівства, а Великий Київський князь був тим, хто активно підтримував цей процес.
Вселенський Патріярхат не шкодував сил і жертв для цього багатовікового процесу євангелізації. На котру було поставлено не лише поширення, але й правильне застосування Візантійської духовної спадщини, що пронизувала всі аспекти громадського, церковного та інтелектуального життя удільних князівств та збагачувала освяченою православною традицією літургійний характер національної свідомости народуна основі духовного виміру хрещення, через яке всі світські інституції входять у єдність церковного тіла. На основі цього критерію православна традиція сформувала, з одного боку, особливий духовний зв’язок між Церквою і нацією, а з іншого боку, — загальноприйняті стосунки між Церквою і Державою, оскільки, як «розсіяння» народів у Старому Заповіті, так і Новозавітнє «збирання» їх через хрещення визначило національну свідомість православних.
Так, православна традиція залишається вірною місії Церкви проповідувати «всім народам», не підпорядковуючи її тим національним прагненням, котрі є чужими та суперечать характерові Церкви.
З цієї причини Вона підпорядкувала духовне відношен¬ня між Церквою та національністю до національности аб¬солютного і канонічного критерію територіяльности цер¬ковних юрисдикцій, а також усталеного порядку домовле¬ностей її відношення до Держави. В цьому сенсі Великий Константинопольський Собор (1872 р.) засудив будь-які своєвільні етнофілетичні та націоналістичні тенденції в Церкві як еклезіологічну єресь, оскільки вони заперечува¬ли б територіяльний характер церковних юрисдикцій чи прийняту владу Держави щодо визначення стосунків між нею та Церквою. Нехтування цими двома критеріями не лише суперечить Православній традиції, але й вносить не¬безпечну плутанину в саму літургійну структуру Церкви.
Тому очевидним є те, що Православна Церква не може толерувати жодних порушень чи змін цього ставлення до держави чи нації. Через те вона завжди заперечувала будь-яке загальноприйняте пристосування до критеріїв її власного закону, навіть при тому, що вона, з душпастирських міркувань, прийняла принцип, за яким «церковні справи звичайно можуть змінюватися разом із змінами в політичному житті». Проте сучасна правнича культура державної ідеології поставила під сумнів чи навіть відкинула законну ролю Церкви у структурі чи функціях сучасної держави. Проте їй не вдалося підважити традиційне духовне ставлення Церкви до національности, яке залишилося непорушним і скріпило витривалість зв’язку Церкви з суспільством, навіть у найбільш суворих суспільних умовах.
Джерелом цього духовного зв’язку Церкви з тілом віруючих (corpus fidelium) є хрещення, в якому відбувається духовне відродження людини і церковне тіло формується в межах тіла нації чи громади. Тому Церква чітко усвідомлює, що тіло її членів складає громаду вірних так само, як Держава чітко усвідомлює, що вона складає спільноту громадян. Проте в розбудові і функціонуванні цих двох спільнот є конкретна відмінність, адже Держава народжується з її громадян, а Церква народжує Своїх членів у новому духовному відношенні, яке є іншим, але не відміняє правових стосунків між громадянами. Материнське ставлення Церкви до Своїх членів, ставлення, яке постійно підживлюється Святими Тайнами, пояснює історичну витривалість цього ставлення до національности, але не допускає жодних сумнівів щодо усталеної ролі держави визначати , законний порядок співпраці між Церквою і Державою для користи як вірних, так і громадян, особливо, у випадку незагоєних церковних розділень.
2. Православна Церква є впорядкованою спільнотою автокефальних чи автономних Церков, яка в той же час чітко усвідомлює себе автентичною спадкоємницею Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Вона виконує свою духовну місію через скликання Вселенських чи Помісних Соборів згідно з канонічною традицією для збере¬ження і підтвердження сопричастя Помісних Церков між собою та із Вселенським Патрі¬ярхатом. Рішеннями Вселенських Соборів (канон 3 Другого, канони 9,17 і 28 Четвертого та канон 36 Пятого-шостого Вселенських Соборів) і з огляду на багатовікову церковну практику Вселенському Патріярхатові, як Першому Престолу у Православній Церкві було надано виняткову відповідальність і обов’язкову місію дбати про охорону віри в такому вигляді, як вона нам була передана, і дотримання канонічного порядку (taxis). Таким чином, він вже сімнадцять століть з належною розсудливістю служить в цій якості серед По¬місних Православних Церков, завжди в межах канонічної традиції і завжди використову¬ючи синодальну систему, та, в той же час, він прийняв на себе виняткову місію поширення Православної віри на всі народи Східньої і Центральної Европи.
Тож важливо, що Вселенський Патріярх, хоч і мав можливість, ніколи не претендував на розширення Його канонічних повноважень, адже він ніколи не намагався відібрати ті виняткові повноваження від синодальної системи, хоч, знов таки, мав таку можливість. Оскільки ґарант дотримання канонічности сам не міг порушити канонічного порядку без шкоди для єдности Церкви. Навпаки, Вселенський Престол понад тисячоліття розглядав як відносні навіть канонічні кордони Його власної церковної юрисдикції заради надання необхідної підтримки для виживання проблемних патріярших престолів Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, а також автокефальних архиєпархій Кипру, Охриди, Печу і Тирново.
Кращим прикладом служби Вселенського Патріярхату в Православній Церкві в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков — Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріярхату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687). І справді, Церква-Мати, за відомих несприятливих обставин, обмежила себе задля того, щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріяльну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичности від важкого політич¬ного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи.
Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Па¬тріярх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне під¬порядкування Української Церкви Московському Патріярхатові (1687р.), щоб не примно¬жувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом — хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері. В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісности, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріярхату.
3. Тому Вселенський Патріярхат, ґарант єдности Православних Церков у вірі і канонічному порядку, завжди виконував свої зобов’язання, настроюючи свої духовні антени на потреби православних і на особливі обставини кожного періоду, але завжди в усталених межах Православної традиції. Як Церква-Мати всіх православних. Вселенський Патріярхат ніколи не ототожнював Себе з якоюсь певною православною нацією, а з готовністю підтримував історичні долі всіх православних націй, навіть, за рахунок Своєї власної юрисдикціиної чи іншої вигоди, завжди співпрацюючи на рівних умовах з громадянсь¬ким і політичним проводом цих націй, наслідуючи яскравий приклад нашого Господа, Апостолів і великих Отців Церкви.
В цьому сенсі ми щиро прийняли почесне запрошення Його Величности, Президента України, Пана Віктора Ющенка взяти участь у святкових торжествах з нагоди тисяча двад¬цятої річниці Хрещення української нації Церквою-Матір’ю, оскільки, з одного боку в цій багатогранній події святкується внесок Вселенського Патріярхату у християнізацію евро¬пейців, а з іншого боку, оскільки ця подія підкреслює нові европейські перспективи укра¬їнської нації в час великих і швидких змін у світі. Церква-мати радіє разом з побожним українським народом, тому що це хрещення залишається невисихаючим джерелом сили, яка не лише підтримує його внутрішню, духовну єдність, але й застосовує його повною мірою у важливій сфері міжнародніх відносин.
Тому громадянський, політичний, церковний і, вцілому, інтелектуальний провід укра¬їнського народу має спільний обов’язок використати якнайширше в допустимих межах даний Богом дар хрещення не лише для невідкладного виправлення різної плутанини і травм історичного минулого, але й для відновлення об’єднуючої ролі, яку відігравала Пра¬вославна Церква у свідомості христолюбної української нації. Продовження цієї плута¬нини в етнофілетичних чи політичних цілях, невідповідних духовному характеру Церкви забрало б об’єднуючу силу хрещення і ще більше загострило б існуючий небезпечний по¬діл церковного тіла, поділ, що руйнує не лише духовну єдність, але й громадянську єдність українського народу і несе в собі очевидні проблемні наслідки для майбутнього України. Церква-Мати має не тільки право, а й обов’язок підтримувати в межах усталеної Право¬славної традиції будь-яку конструктивну і перспективну пропозицію, яка б якнайшвидше ліквідовувала небезпечні поділи в церковному тілі, «щоб зло не стало більшим» для Свя¬тої Церкви в Україні і Церкви взагалі. Різноманітні політичні і церковні труднощі, викли¬кані існуючою плутаниною, є очевидними і відомі з довгого історичного минулого, але всім також відомо, що піклування про оборону і відновлення церковної єдности є нашим спільним обов’язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі у відповідності до повчання божественного Засновника Церкви: «Щоб всі були одно» (Ін. 17:21).

СЛОВО ПРЕЗИДЕНТА ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ з нагоди річниці Хрещення України-Руси

Ваша Всесвятосте, Святі отці. Дорогий Український народе, Я щасливий, що під дзвони Святої Київської Софії сьогодні звучать слова, що повертають на круги своя і правду, і мрію, і надію.
Ваша Всесвятосте, ласкаво просимо додому — ласкаво просимо в Україну. Щиро і тепло вітаю всіх високодостойних гостей — ієрархів церков і церковнослужителів, які з почуттями добра і злагоди прибули до нашої Батьківщини.
Вітаю весь Український народ і всіх друзів нашої землі із відзначенням 1020-ї річниці Хрещення України-Руси.
Це — свято християнства і свято европейської цивілізації.
Це — свято вселенської християнської спільноти і свято православ’я.
Це — свято України і всіх її християнських церков.
Це — свято нашого тисячолітнього народу.
Нині це свято повертається додому.
Саме так, як повертаються освячені дзвони Святої Софії і її Царські Врата.
Так, як повертаються і неминуче повернуться наші фрески, храми і святині.
Так, як повертається рідна молитва, мова і держава.
Так як повертається правда і справедливість.
Ваша Всесвятосте, я дякую Вам за любов і підтримку, яку щедро даруєте Україні.
Ваша історична візита в Україну — це духовне відновлення дороги віри, терпіння і мудрости, що в часі і просторі єднає Софію Константинопольську і Софію Київську.
Українське серце відкрите для цієї дороги.
На кожному її найменшому камінчику є наше ім’я, наш біль і наше сподівання.
З цього великого шляху, немов з космічної Божої глибини, повертається до нас світло Святого хрещення української землі. Кожен чистий погляд здатен побачити його промені.
Це – промінь Духа, що дві тисячі років тому з Єрусалиму і Візантії привів до Херсонесу і на Київські гори Святого Апостола Андрія Первозванного.
«На цих горах засяє благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог».
Саме звідси, з Апостольського вічного слова походить наша духовна твердиня та її найвища Божа канонічність.
Це — промінь сонцеликого народу, який прийняв Христову віру та красу Грецької Церкви і довершив її обряд своїм талантом і предвічним образом.
Це — промінь державної величі і просвітленого вибору володарів України-Руси, які навічно об’єднали наш народ зі світом християнським і зі світом европейським.
Образ Володимира Великого на Дніпрових кручах зводить воєдино найширші та найглибші пласти історії нашої Держави і Духу.
Його місія вивищується понад століттями. Вона продовжила християнську традицію Кия, Аскольда та Княгині Ольги.
Вона стала початком утвердження Київа — міста на семи пагорбах — як духовної опори християнства — поруч з Єрусалимом, Константинополем і Римом.
Християнська слава Київа — це слава Другого Єрусалиму. Християнська слава Київа та України — це слава Божої Матері, яка обрала нашу землю за Свій уділ.
Місія Володимира стала основою для перетворення нашої столиці на центр загальноевропейської політики і культури в часи Ярослава Мудрого і в наступних століттях.
Вона стала предтечею державного і національного самоусвідомлення нашого народу у час козацької боротьби за волю і віру.
Вже в 1648 році, біля княжих Золотих воріт, Вселенський ієрарх Паїсій тріюмфально зустріне Гетьмана Богдана Хмельницького як «єдиновладця руського».
Вона — ця безмежна місія — стала джерелом нашого пробудження у двадцятому і двадцять першому століттях.
Маю честь повідомити, що вчора підписано Указ про встановлення в нашій країні Дня Хрещення Київської Руси-України, яке буде щорічно відзначатися 28 липня у день пам’яті Святого Рівноапостольного Князя Володимира.
Держава і Церква — це два крила народу. Із втратою або послабленням одного з них неможливо ані здійнятися вгору, ані захистити своїх дітей.
З утвердженням Держави і приходом християнства на нашій землі постала Київська митрополія як самостійна будова церковного життя.
Доля Київської митрополії нагадує всю нашу долю. Її розквіт у Київі, її шлях до Галича, її повернення з козацькою волею до столиці, її проповідництво не розчинилися у часі.
Вони перевтілились у генетичне бажання народу бути вільним, мати власну Державу і власну Церкву.
Бачимо світлий знак. Учора під час богослужіння у Святій Софії над нею з’явилася небесна веселка як блага вість, як благословення над храмом, як посмішка Господа Бога. У нашій історії бачимо світлий знак — це благословення і підтримка, що впродовж століть надходили до Київської церкви та інших братніх церков із Константинопольської Церкви-Матері.
Ваші слова, сказані вчора, Ваша Всесвятосте, є також добрим знаком. Я їх зачитаю:
«Ми маємо надію та молимося за те, щоб ці освячені дзвони Софії Київської вже у найближчому часі голосно несли радісну звістку про повне примирення всіх дітей Святої церкви в Україні, а освячені Ворота широко відкрились, щоб вмістити усіх людей, які, об’єднані щирою любов’ю, приступають до святої євхаристії, як учасники божественних таїнств. Щоб вони могли з гідністю у вірі, з єдиним серцем та єдиними устами приносити безкровну жертву єдиному Богові за мир і спокій в усьому світі та за єдність усіх Божих церков, за спасіння, освячення христолюбивого і достойного українського народу».
Із зерен, посіяних Святими Кирилом і Методієм, із молитов світочів віри, із Божого хисту українських іконописців, друкарів і просвітників визріли вічні врожаї.
Ми пишаємося тим, що в Україні були сотворені Остромирова Євангелія, Острозька Біблія, Пересопницька Євангелія, «Требник» Петра Могили.
Ці вершинні святині християнства, православ’я та українства стали материнською основою для всієї нашої культури.
Саме звідси походить вічний діялог з Господом, який веде наш народ устами Своїх найбільших філософів і поетів.
Саме звідси походять величні діяння всіх українських праведників, подвижників віри і будителів національного духу.
У великому ряду цих імен, я певен, слово правди і визнання буде присвячене українським державцям, чия просвітницька і будівнича праця стала часткою християнської культури.
І серед них — імена Василя-Костянтина Острозького, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Данила Апостола, Павла Полуботка, Петра Калнишевського.
У цьому великому ряду згадуємо всіх, хто вірив, боровся і продовжував дорогу, — і творців слова, і воїнів, і будівничих.
Цей великий ряд охоплює всіх нас, всіх єдинокровних братів і сестер — представників різних конфесій: і всіх православних, і греко-католиків.
Наш Собор повертається. На цій площі, в палких і смиренних серцях, по всій Україні чути його перші, ранкові передзвони.
Світло нашої віри — незнищенне. Але тільки від нас залежить, щоб його промені не поглинула чорна діра безпам’ятства, злоби і духовної глухоти.
Сподіваюся, що наші помисли знайдуть підтримку Вселенського православ’я.
Я прошу у чистій молитві вшанувати все українське Духовенство, знищене ненавистю і терором.
Я прошу у чистій молитві згадати всі українські церкви, гнані у катакомби, але не зламані.
Я прошу у чистій молитві згадати всі українські храми — спалені, мов наші кістки, розтрощені, плюндровані, ті, які вибуховою хвилею піднесені на правицю Вседержителя.
Я прошу у чистій молитві згадати мільйони невинних українських душ — жертв Голодомору, воєн і репресій.
Я прошу у чистій молитві згадати всіх українських віруючих й увесь наш народ, який нікому не вдалося і вже ніколи не вдасться відвернути від Віри і Духу.
Я вірю в нашу молитву.
Вона потрібна нам усім. Вона потрібна для нашого майбутнього.
Ваша Всесвятосте, Святі отці, Дорогі співвітчизники.
Найвищі цінності, даровані нам дві тисячі років тому, не вимірюються ані золотом, ані коштовностями.
Сьогодні згадуємо про те, що після хрещення у Київі наша віра, державна і культурна мисль поширилися на інші землі, на Схід і на Північ, аж до найвіддаленіших просторів Европи та Азії.
Київ пам’ятає і буде завжди пам’ятати свою місію добра, просвітництва і любови, яка відкрила нове життя для інших народів.
Багатство і глибина духу, що постали з цією святою ходою, увічнили славу
кожного братнього нам народу, а разом — славу східньоевропейського і слов’янського світів.
Наша спільна велика мудрість повинна полягати в тому, щоб плекати це багатство без найменшої погорди, із взаємною шаною і взаємним бажанням цінувати і любити особливість і окремішність кожного з нас.
Саме так постає справжня єдність.
Безсумнівно, Українська держава не втручається і стоїть поза будь-якими міжконфесійними диспутами, рівною мірою шануючи кожну церкву, кожну релігію і кожного віруючого.
Але ми будемо завжди підтримувати єднання українського християнства і ведення найтіснішого діялогу між різними культурами та віросповіданнями.
Відтак скажу найважливіше.
Я вірю у те, що з мудрістю і терпінням ми пройдемо шлях до мрії.
Я вірю у те, що будь-які поділи українських віруючих — недовговічні.
Я вірю у те, що як Божий дар, як історична правда та справедливість, в Україні постане Національна Помісна Церква.
Я вірю і прошу. Ваша Всесвятосте, Вашого благословення.
Для мрії. Для правди. Для надії.
Для нашої держави.
Для України.
Хай Господь береже нас усіх.
Нехай допоможе нам Бог.

НІМБ НАД СОФІЄЮ КИЇВСЬКОЮ
Євген Сверстюк

Ось враження російського мислителя Георгія Федотова: «Великорос з півночі, звичний до скромніших історичних глибин, очам своїм не вірить, дивлячись, в якій бережливості і блиску зустрічає його Візантійський княжий Київ. Спас на Берестові, Кирилівська Церква, Видубицький, Михайлівський Золотоверхий манастирі – стоять, аж до куполів своїх – від XI чи XII століття, лише зовні прикрашені непомірно ревною рукою сучасників Могили і Мазепи. І вінець усьому – непошкоджена всередині, дівочо чиста свята Софія».
Самосвідомість народу засвічується у відблисках епох. Нині вона затуманена сліпучим піском дріб“язкової інформації і посткомуністичним туманом міжконфесійних ворогувань, які так нагадують розпалювання клясової боротьби з діялектичним переходом її в громадянську...
Однак, за вченням того ж ідеолога клясової боротьби, те, що перший раз було трагедією, пізніше повторюється фарсом.
Задум святкувати неювілейну дату 1020-річчя Хрещення походив з того центру, який прагне закріпити в Україні міжконфесійну напругу. Але над Україною творять погоду інші вітри, і дата Хрещення стала нагодою для запрошення до Київа усіх патріярхів православних на чолі з Першим серед рівних. Сьогорічне свято Хрещення Київської Руси засвітилося прадавньою надією, яка ніколи не умирала. Для Президента Української держави воно дало шанс заглянути в саму суть Православної Церкви, з якою прийшла до нас християнська цивілізація і весь лад життєвий.
Що ми знаємо про свою Церкву-матір? Що знають південні патріярхи про Україну? Між нами пролягло вікове відчуження і поріс бур“ян напівправди з чужого голосу.
Той шанс наближення і взаємопроникнення було використано на рідкість вдало. Патріярхові Константинопольському Український Президент організував зустріч гідну і величну. Можливо, в уяві попередніх поколінь комусь тільки снилась така зустріч Вселенського Патріярха зі своєю Київською митрополією.
Нині та митрополія розбита, порізнена і використана політиками посткомунізму. «Канонічна єдність» стала великодержавним проєктом, розбудова Церкви переплелася з прикриттям сумнівного бізнесу, а перспектива «державної Церкви» пов`язується з освяченням імперських амбіцій, анахронічних і згубних для народу, який ще не прокинувся від будівництва комунізму.
Але перед гостями, які представляють православні церкви, шляхетно усміхнулася святково прибрана Україна, яку вони побачили такою, може, вперше. Виявилося, що насправді вона має зовсім інше обличчя, ніж те, що вимальовує сердита імперська пропаґанда.
Мимоволі пригадується перша знакова подія в XXI ст. – приїзд в Україну Папи Івана Павла II влітку 2002 року. Тодішній Президент опустив своє ім’я, а з ним ім’я свого краю, до найнижчої позначки. І тут з’являється білий вітрильник надії. Римський гість говорить нам українською мовою давно забуті слова про нас у давноминулі часи, які за небесним рахунком ще живуть, як потік великої ріки, що не зупиняється.
Зустріч з Патріярхом Варфоломієм I якось відразу відкинула в минуле сезонні клопоти та конфесійні суперечки навколо храму – і вгору піднесла серця. Неучасть Церков, які не перебувають в канонічній єдності, сприймалися як дотримання правил, хоча в ідеалі таке свято мало б бути загальнонародним. В народі, звичайно, ремствували і чекали «дарування канонічности» одразу.
Просвітлено радісне обличчя Патріярха Варфоломія, його молитва за єдність говорили про майбутнє Помісної Української Православної Церкви більше, ніж його слова, коректні і обнадійливі.
Гідна постава Президента великої держави, велич давнього Київа, приязний народ і навіть далі над Дніпром – усе це може трохи нагадати патріярхам православним ті враження, які описав гість з Антіохії диякон Павло Алепський після відвідин України в епоху Хмельницького. А третій день гостювання в Київі і відправа, за участю Патріярха Московського Алексія II, може нагадати їм описи відвідин Московії. Минає три з половиною століття, а кожен народ залишається таким, як «Бог думає про нього у вічності»...
Ми звикли до того, що священик в Україні може підбурювати людей проти української держави і української мови, особливо напередодні виборів, що священик звик до безкарного політикування в храмі... Але культурний світ до цього ніколи не звикне, бо до хвороб не звикають – хвороби лікують. І народ наш з надією чекає на цілителів душ. Цивілізований світ ніколи не примириться з використанням релігії як засобу дискредитації та ізоляції якоїсь країни від усієї християнської спільноти.
Певні дипломатично продумані заходи можуть мати тимчасовий успіх, але той, хто сам йде назад і інших тягне, приречений на поразки перед обличчям часу.
Усі полюбляють повторювати фрази про неприпустимість втручання політиків у життя Церкви. Але одна справа, коли політик виявляє активність задля припинення ворожнечі і повернення Церкві доброго християнського обличчя, а інша справа, коли політик використовує Церкву як інструмент дестабілізації сусідньої держави.
В посткомуністичному світі, де релігійне життя чотирьох поколінь було травмоване брутальним втручанням влади в життя Церкви, нормалізувати церковне життя без допомоги Президента держави практично неможливо. І то велике щастя для народу, коли Президент є релігійною людиною і щирим покровителем Церкви.
Перешкодою на шляху до об“єднання є канонічна невпорядкованість у самій Церкві, зокрема, деструктивні постаті ієрархів невідомого свячення. Тут сувора канонічність і тверді критерії просто необхідні задля доброго ладу в самій Церкві будь-якого підпорядкування. Церква є інституцією, яка віками береже традиції, і кожний член її має прикласти зусилля до цього консолідуючого процесу, котрий передбачає очищення.
Без цього ніяке об“єднання не усуне недуги, що роз“їдають Церкву з середини.
Великі надії покладає український народ на послідовну активність головних учасників зустрічі в Київі.
Веселка над Софією благовістила перемогу правди. А за неї завжди треба боротися з кривдою, яка плете сіті, готує підступи і ніколи не здається.
Та попри все має світити, як фенікс з попелу добре і відкрите обличчя прадавнього українського православ’я, покликане єднати і умиротворювати світ, уражений спокусами матеріялізму і корисливости. З євангельським благословенням: «Мир вам».

ДОВГА ДОРОГА В ЦЕРКОВНИХ ДЮНАХ
Мирослав Маринович

Святкування 1020-річчя Хрещення Руси-України позначилося двома повенями: однією фізичною на Прикарпатті й Буковині, другою – емоційною в серцях християн київської традиції. Здавалося, ці три дні щось перевернули в наших душах, і тепер настала пора уяснити, що саме.
Має рацію Константинопольський Патріярх, коли наголошує, що він не є папою Сходу, але його візиту в Україну за значенням можна легко прирівняти до візити Папи Івана Павла ІІ. В обох випадках первоєрархи долали несамовитий спротив Патріярха Московського і водночас ішли назустріч найсміливішим мріям частини українських християн. Той факт, що Патріярх Царгороду, на відміну від Папи, таки отримав формальне запрошення з боку патріяршої Москви, нічого по суті не міняє. Адже Москва його запрошувала не на те святкування. Завдяки Президентові Ющенку відзначення ювілею, принаймні два дні, відбувалося не за московським сценарієм, а тому стало святом унезалежнення українського православного духу. І це – найголовніший результат тих ювілейних днів.
Звичайно, чимало православних відчуло розчарування, що, перебуваючи у Київі, Патріярх Константинополя не вирішив проблему канонічности незалежних українських Церков. Це почуття майже ідентичне розчаруванню греко-католиків, що, приїхавши в Україну, Іван Павло ІІ не визнав патріярхату УГКЦ. Обидва розчарування легко зрозуміти, але важко виправдати, бо церковні процеси є надзвичайно інерційними. Інституція, яка понад усе земне цінує традицію, не може (і не повинна) легко пристосовуватися до швидкоплинних політичних конфіґурацій.
Тому не поспішаймо дорікати Президентові Ющенку чи єрархам усамостійненого українського православ’я за якісь недоробки. Звичайно ж, вони були. Звичайно ж, зміна наставлення Царгороду мала якісь конкретні причини. Але все це не більш ніж інформаційний шум, про який уже через рік пам’ятатимуть лише фахівці. Довірмося Господньому Провидінню: навіть за цих 17 літ державної незалежности християнство в Україні зазнало таких глибинних трансформацій, що наша нетерплячка може воістину розгнівити Бога. Помісна Київська Церква мусить визріти – тільки за цієї умови вона матиме надійне майбутнє. Отож насправді святкуванням 1020-го ювілею Християнства в Україні зроблено черговий і надзвичайно важливий крок саме там, де ця помісність і мусить визріти, тобто в душах і мізках українців.
Два перші дні обличчя Патріярха Варфоломія І аж світилося від внутрішнього осяяння. А коли над Київом засяяла веселка, то стало зрозуміло, що на цій події воістину спочиває благословення Господнє. Здавалося, впала якась темна завіса, яка відділяла Софію Київську й усю Україну від її славної історії. Натомість третій день вразив похмурістю облич. Як переконалися телеглядачі, спільна літургія біля пам’ятника св. Володимиру була не літургією любови, а демонстрацією сили. Тут у свої права вступив дух ревнощів, який прагне будь-якою ціною закріпити за собою спірну територію. Суперництво між патріярхами Москви й Константинополя стало темою №1 у порядку денному світового християнства і після урочистостей у Київі не припиниться. Зміна геополітичного статус-кво з усією неминучістю передбачає зміну геохристиянського статус-кво. Й Україна є вирішальним чинником для обох.
Візита до Київа була надзвичайно важливою для більшости єрархів світового православ’я. Одне діло – дізнаватися про Україну зі злосливих повідомлень Московського патріярхату, цілком інше – побачити все на власні очі. Розміри держави, маєстат Київа та його церковної історії, рішучість Президента – все це закріплювалося в пам’яті через механізм імпринтинґу і ще озветься в належний час. Бракувало лише одного – того, що сім років тому вразило ватиканський супровід Івана Павла ІІ, – півторамільйонної літургії просто неба, на яку добровільно зійшлися б українські віряни. Розповідають, що саме це в очах ватиканських достойників перетворило УГКЦ з клопітливої діяспорної проблеми в потужну духовну силу, з якою слід рахуватися. Шкода, що цього разу цей шанс було втрачено, і втратила його, до речі, саме та сила, яка й завоювала серця світу через феєрію велелюдного Майдану!
Можна не сумніватися, що контраверсії київських урочистостей викликали велике сум’яття в серцях українських православних, що перебувають у єдності з Московським патріярхатом. Більшість із них по-своєму любить Україну, а тому визначальну вагу для них має канонічність Церкви, а не її вірність російським державницьким інтересам. Проте під час нинішніх святкувань у позиції Патріярха Алексія ІІ російські інтереси аж випирали – недарма світ облетіла крилата фраза анонімного православного богослова з повідомлень Asia News, який стверджував, що „на жаль, у православ’ї існують центри, в яких над універсальним духом Христа домінує дух газогонів”. Біля пам’ятника Володимирові перед українськими православними увиразнився вибір не між православ’ям і католицизмом, як це було під час візити Івана Павла ІІ, і не між канонічним та „розкольницьким” православ’ям, а між двома канонічними гілками православ’я. Причому та гілка, що опонує Москві, є Церквою Царгороду, Церквою-матір’ю для християнського Київа! До якого історичного моменту сумління цих українських православних залишатиметься нечутливим до виразно проросійських мотивацій в позиції патріяршої Москви?
Урочистості завершились, проте інтриґа щодо майбутніх кроків Царгородського Патріярха зберігається. Зрозуміло, що постійно чуючи з уст Москви зневажливі коментарі щодо кількости підлеглих Варфоломієві І парохій, Патріярх не проминатиме нагоди укріпити свої позиції за рахунок України. Проте де межа допустимого ризику, що його може прихильно сприйняти світове православ’я? Недавня екуменічна зустріч у Равенні засвідчила, що позиції Московського патріярхату у православ’ї змінилися: чи не вперше сталося так, що всі православні делеґації проголосували проти тієї пропозиції, яку висунули російські посланці. У цій ситуації ні Константинополю, ні Москві не вигідно вдаватися до різких демаршів: першому – щоб не порушити позитивні для нього тенденції, другій – щоб іще більше не ослабити свої позиції. Як твердять оглядачі, багато що покаже осіння всеправославна зустріч у Стамбулі. Цікаво, що, прагнучи укріпити свої позиції, Москва почала домагатися присутности на таких зустрічах її формально самоврядних Церков-союзниць, автономність яких фактично не визнана світом. Йдеться, зокрема, про присутність делегації Української Православної Церкви, що в єдності з Московським патріярхатом. Якщо це справді станеться, то це буде черговий крок до виходу церковного Київа з тіні – дарма що якийсь час він голосуватиме, звичайно ж, за підказкою Москви.
А що з визнанням немосковського українського православ’я? Сьогодні вже зрозуміло: ще треба буде зачекати. Проте важливо не гаяти даремно час на безплідні скарги, а сприйняти цей факт як прихильність долі, яка цим самим підштовхує всіх до важливих і навіть нагальних кроків.
По-перше, слід внутрішньо консолідувати цю гілку українського православ’я, загнуздуючи нездорові амбіції окремих лідерів і самодисциплінуючись на всіх рівнях церковної єрархії. Стриманість і навіть упокорення, що їх виявили єрархи незалежного українського православ’я під час ювілейних урочистостей, засвідчують, що це завдання не є непосильним. Головне – зрозуміти, що для успішного прориву як на політичному шляху до Европи, так і на церковному шляху до помісности треба покінчити з отаманщиною й отією впертою хохляцькою вірою в те, що нам вдасться обдурити увесь світ. Перед православним світом має постати міцна консолідована й об’єднана Церква, яку він не зможе не визнати.
По-друге, слід шукати найрізноманітніших нагод, щоб активно працювати з православними Церквами світу, доносячи до них свої арґументи і стаючи їм зрозумілішими. Ту активність України у міжцерковній сфері, яка передувала відзначенню ювілею, добре було б продовжити. Йдеться не про те, щоб поставити визнання головною метою української Церкви – це вочевидь було б помилкою. Йдеться про принцип „під лежачий камінь вода не тече”, який треба трактувати серйозно.

ПАТРІЯРХ ВАРФОЛОМІЙ ПІДТРИМУЄ ІДЕЮ «ПОДВІЙНОЇ ЄДНОСТИ» СХІДНЬО-КАТОЛИЦЬКИХ ЦЕРКОВ

У своєму недавньому інтерв’ю німецькомовному екуменічному виданню «Кирило і Методій» Вселенський Патріярх Варфоломій І заторкнув питання існування Східніх Католицьких Церков. Він запросив ці Церкви знову стати православними, при цьому залишаючись в єдності з Римом. Зокрема він нагадав, що «Константинопольська Церква-Матір завжди тримає відчиненими двері для своїх синів та дочок». Моделлю єдности, за словами православного першоєрарха, може стати та форма співіснуван¬ня, яка мала місце між Візантійською і Римською Церквами в першому тисячоліття християнства.
Водночас Патріярх прихильно від¬гукнувся про ідею «подвійної єдности», яка була запропонована предстоятелем УГКЦ Патріярхом Любомиром. Глава Вселенської Патріярхії зокрема зазначив, що така модель сприятиме подоланню розділенню між Церквами. Важливі кроки на шляху до єдности уже зроблені, сказав Патріярх Варфоломій: «Взаємні анатеми 1054 року між Церквами зняті. Богословський діялог Православної Церкви з англіканами, лю¬теранами і реформістами постійно просувається вперед. З Римо-Католицькою Церквою цей діялог після багаторічної перерви знову відновлений».

АПОСТОЛЬСЬКЕ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

У найстаршій книзі, яка збереглася, до наших днів, написаній на українській землі ченцем Київо-Печерської Лаври Нестором – «Повісті минулих літ», читаємо таке: «Коли Андрій навчав в Синопі і потім прийшов у Корсунь, побачив, що з Корсуня близько до Дніпрового гирла, і захотів удатися до Риму, і угору від’їхав в устя Дніпрове і звідси поплив горі по Дніпру. І сталося, що він задержався на березі біля підніжжя гір. І на другий день встав та сказав до учнів, які були з ним: «Видите гори ці? На цих горах засіяє Божа благодать, і тут має постати великий город, і многі церкви Бог має здвигнути». І вийшов на ці гори, благословив їх і хрест поставив, і помолився Богу, і зійшов з цієї гори, де згодом мав бути Київ».
Відбулося це паломництво в І столітті, коли ще жили Христові апостоли.
Немає сумніву, що у цій розповіді про місіонерську працю св. Андрія у Скитії мусимо бачити первісне апостольське передання, яке опісля зазнало багато редакцій, додатків та інтерпеляцій. Першим свідком цієї традиції є Оріґен з початку третього століття, текст якого зберіг для нас Євсевій з Кесарії у своїй Церковній Історії, книга III, розділ І.
Апостоли та ученики нашого Спасителя були розпорошені по всьому світі. Андрій одержав Скитію, Йоан Азію, де працюючи, через деякий час помер в Ефезі. Петро, виглядає, проповідуючи через Понт, Ґалатію, Бітинію, Каппадокію і Азію, жидам, які були в розсіянні: теж остаточно прийшов до Риму, де його розп’ято головою вниз після того, як він сам попросив, щоб так терпіти. Пощо говорити про Павла, що поширював Євангелію Христа від Єрусалиму до Іллірії, і вкінці постраждав мучеництвом у Римі за Нерона.
Це стародавнє джерело розглядали і передискутовували численні науковці і визнали його за автентичне. Його підтверджують деякі пізніші джерела, як Никифор у своїй Церковній історії, де він описує проповідування і місійну працю св. Андрія у країнах на півдні Чорного моря, у Понті, в місті Синопі, у Бітинії та Візантії.
Одначе, Санаксарій Царгородської Церкви і передмова до Житій святих на місяць листопад згадують теж Скитію як місійний терен св. Андрія. Далі Оріґен і св. Єроним згадують місійну працю св. Андрія у країнах південного Дунаю і Тракії, тобто за здогадами деяких учених — у колисці праслов’ян. Подібно і Теодорит у Коментарі на Псалом 116 згадує Грецію. Св. Григорій Назіянський у своїй Промові 33 згадує Епейрос, а св. Єроним у листі до Маркела згадує Ахаю. Нарешті, апокрифічні Діяння і мучеництво святих апостолів Андрія і Матея, разом з енциклікою Священиків Ахаї з IV ст., свідчать про смерть св. Андрія у Патрасі за губернатора Еґеята. Все це вказує на те, що св. апостол Андрій одержав уділ проповідувати у Греції та інших грецьких колоніях довкруги Чорного моря, в тому числі і на землях сучасної України.
У 1965 році оприлюднено висліди археологічних розкопок на місці старої грецької колонії Танаїс на березі Озівського моря на північний захід від гирла Дону. На передмісті біля укріплень і муру знайдено малу церкву – з першого віку християнської доби. Вельми цінною знахідкою була печать з глини для продукції просфор – хлібців, уживаних під час Божественної Літургії.
Археологічні розкопки у Танаїсі розкрили ще й другу церковцю – з початку другого століття. Була це вже таємна церква з входом у підлозі кімнати над землею. Ця підземна церква дуже добре збережена, оскільки вогонь знищив горішні кімнати під час інвазії ґотів, а долішня церковця залишилася присипаною і незнищеною. Був у ній малий вівтар, зроблений з тесаного каменя. Знайдено там сім просфорних печатей на лівому боці вівтаря, шість свічників, дискос, прикріплену кадильницю, амфору для умивання рук і дві чаші.
Тут треба відмітити, що у першому столітті по Христі місто Танаїс було ґарнізоновим римським містом, розміром і населенням більше від Київа часів св. Володимира. Протягом сімох століть Танаїс був дуже важливим політичним та економічним центром, який служив долішньому Подонню, Приозів’ю та Поволжю. Був це важливий торговельний осередок між північною та південною, як теж східньою і західньою Европою та іншими частинами світу. Тому не диво, що такий осередок мусів привернути увагу св. апостола Андрія і його учнів.
На підставі археологічних доказів з першого віку християнства можна спробувати відтворити поле місіонерської праці св. Андрія. Правдоподібно, він мав свій осідок у Синопі. Звідти Босфором до Фанаґореї (майбутньої Тмуторокані), Озівським морем до Танаїсу, і врешті до Наварісу, що було розташоване над Доном в якихось 100 км. від Озівського моря. У цих містах знайдено християнські церкви з вівтарями і церковними сосудами. Особливо важливим був Херсонес. (Боспорське Царство у федерації з Римською імперією простягалося з Криму на Приозів’я і долішній Дон, тобто до Танаїсу і Наварісу. Етнічний склад цього царства був мішаний. Крім греків і римлян, були там сармати, роксоляни і аляни, тобто предки русичів, а тим самим сучасних українців).
Апріорі неможливо виключити місійної подорожі св. Андрія горі Дніпром. На території сучасного Київа знайдено сліди різних людських поселень. Найстаріше з них — це палеолітичне сільце 4 000 років до Христа (Кирилівська стоянка). Археологічні розкопки вказують на те, що в другому столітті до Христа постало там мале місто. У першому столітті християнської доби на території сучасного Київа було три селища. Як укріплене місто Київ існував вже від 430-их років. Тому місійна подорож св. Андрея разом з його учнями у саме нутро Скитії, тобто до різних селищ і міст вздовж Дніпра, є дуже правдоподібна.
Не може бути сумніву, що Херсонес на Криму був важливим християнським осередком вже в апостольські часи, бо під кінець першого століття заслано туди св. Климента, єпископа і Папу Римського. Він був учнем св. Петра-апостола і його спадкоємцем на римському єпископському престолі (92-101). На Криму знайшов він біля 2000 християн у різних містах і селах, багато каплиць і церков. Це мусив бути наслідок місійної праці св. апостола Первозванного і його учнів, бо на Криму, в порівнянні з іншими частинами Римської імперії, панувала свобода релігії для всіх віросповідань.
Немає сумніву, що св. Климент не дармував під час свого заслання, а проповідував Христову віру на землях сучасної України. А тому ми, мабуть, єдина країна, яка мала Вселенського Архиєрея за місіонера на своїх рідних землях.
В другому столітті, за часів імператора Траяна (98-117), південна Бесарабія і частина сучасного Покуття були включені у Римську Імперію і дістали назву «Мезія». Християни, що втікали від переслідувань з різних сторін імперії, поселялись тут обабіч кордону.
На початку IV століття християнство мусило бути дуже поширеним явищем у східній Европі, бо чотири єпископи з цих земель прибули на Перший Вселенський Собор до Нікеї у 325 році. У четвертому столітті на українській території перебували германські племена готів. Вони прийняли у Нікеї християнство на сто літ раніше, коли зустрілись із військовополоненими з Малої Азії. Безперечно, християнство дуже рано поширилось у т.зв. Скитії, тобто сучасній Україні, бо вже Тертуліян (162-240) і св. Атанасій Великий (295-373) згадують про те, що християнство дуже поширене «у скитських землях». Св. Єроним у своєму листі до Лети пише: «Гуни вивчили Псалтир, холодна Скитія огрівається вогнем правдивої віри; війська червоноволосих і ясних ґотів і дакійців всюди возять з собою переносні святині». Історія арабських династій підтверджує виразно, що скити прийняли Христову віру за часів Константина Великого. Ґоти і дакійці, хоч і кочовики, були отже християнами і жили на території «скитів», тобто тубільного населення, наших предків, яких все ще називали скитами поза кордонами нашої етнографічної території.
Теодорит писав про св. Івана Золотоустого таке: «Ще іншу подібність маєш до св. апостолів; ти ж бо перший заснував святий престіл для кочівних скитів». Сам св. Іван Золотоустий каже: «Скити, тракійці та сармати хвалять Христа...»
Св. Етерій, єпископ Херсонеський, взяв участь у Другому Вселенському Соборі в Царгороді 381 року, а його наступник, єпископ Лонгін, у Третьому Вселенському Соборі в Ефезі та в Четвертому у Халкедоні 451 року. Двадцять восьмий канон Халкедонського Вселенського Собору дав право Царгородському єпископові висвячувати єпископів для новонавернених варварських народів, під якими дослідники історії давнини розуміють теж скитів.
У 867 році Патріярх Фотій оприлюднив пастирське послання. У 35-му розділі він написав: «І не тільки цей народ (Болгари) дотеперішнє нечестя змінив на віру Христову, але й так звані Руси. Ці Руси перемінили єлинську (поганську) і нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту і непідроблену віру християнську».
Отже, сучасна Українська Церква — це Церква апостольського походження, або Церква св. Апостола Андрія Первозванного, і від нього до наших часів християнство існувало без перерви. Тому, якщо візьмемо під увагу автентичне свідоцтво Оріґена та інших Отців Церкви про св. Андрія, як теж археологічні підтвердження християнства в Танаїсі та Херсонесі на Криму вже у першому столітті по Христі, тоді наші твердження стоять на дуже певному ґрунті.
Коли ж до вищесказаного долучити незаперечні історичні факти з нашої української історії про те, що вже князі Аскольд і Дир, а також княгиня Ольга, бабуся Володимира Великого, були християнами, а договір між князем Ігорем і греками зі сторони русів погани присягали за давньою традицією іменами слов’янських богів, а християни – іменем християнського Бога в Пресвятій Тройці, стає зрозуміло, що акт 988 року, звершений великим князем Володимиром, був здійснений не всупереч киянам, а скоріше згідно з їх волею. Князь визнав християнство як державну релігію так само, як свого часу державною релігією визнав християнство імператор Констянтин у Греції, за що християнська традиція визнає їх рівноапостольними і святими.

За матеріялами наукового конґресу в Мюнхені 1988 р.
«Християнський вісник»

ПРО ВІЗИТУ ДЕЛЕГАЦІЇ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІЯРХАТУ
ТАРАС АНТОШЕВСЬКИЙ

Цього разу представники Константинопольського Патріярхату провели зустріч також з керівництвом УПЦ КП на чолі з Патріярхом Філаретом, що саме по собі вже вагомо. До речі, на цій зустрічі, яка відбулася в приміщенні Патріярхії УПЦ КП, були присутні заступник голови Секретаріяту Юрій Богуцький і лідер організації «За Помісну Церкву» народний депу¬тат Петро Ющенко. За повідомленням прес-служби УПЦ, Патріярх Філарет виклав позицію своєї Церкви з основних проблемних питань. «Ми готові до діялогу, — від¬значив владика, — якщо він вестиме до утворення в Україні єдиної Помісної і автокефальної Української Православної Церкви». Варто зауважити, що не було сказано, як це часто повторюється, що така Церква вже існує, і що це сама УПЦ КП, яку достатньо визнати. Тоді митрополит Еммануїл відзначив, що Вселенський Патріярхат, як Церква-Матір, уважно слідкує за подіями в Україні та прагне сприяти розв’язанню існуючих міжправославних проблем.
Константинопольські гості зустрілися також з представниками УГКЦ у Київі та Львові. Цей крок є особливо символічним. Ще декілька років тому Патріярх Варфоломій критично поставився до ідеї надання Римом УГКЦ патріярхального статусу. Водночас в УГКЦ не заперечували, що історично матірною для неї була саме Константинопольська Церква. Може, це зрозуміли також на Фанарі, якщо захотіли поближче познайомитися з позицією і справами українських греко-католиків, навіть побувати у соборі св. Юра у Львові.
Сам факт цієї візити б дуже важливий для православних справ в Україні. Знову прозвучала заява Вселенської Патріярхії, що вона вважає себе Церквою-Матір’ю для православних в Україні, що цікавиться і відслідковує справи у пра¬вославному житті України. А звідси і сподівання тих запальних росій¬сько-православних, які думали, що зі смертю архиєпископа Всеволода в Константинопольському Патріярхаті не буде кому активно ангажуватися в українські справи, розвіялися.

Представники різних конфесій обговорили проблему становлення Помісної Церкви в Україні
ІВАН ВЕРСТЮК

11-14 вересня в Музеї Національного університету «Київо-Могилянська Академія» при академічному храмі Святого Духа пройшла Міжнародна наукова конференція «Київська Церква: історична традиція – історіографічна проблема – екуменічна перспектива». Організаторами зустрічі спільно з Київо-Могилянською Академією виступили Український католицький університет, Національний заповідник «Софія Київська», Українське християнське академічне товариство, а також особисто директор Інституту історії Церкви УКУ Олег Турій.
Серед учасників конференції були такі відомі науковці й церковні діячі, як Світлана Морозова, Генадзь Саганович, Валентина Теплова (Білорусь); Зенон Когут, отець Андрій Чировський (Канада); Альфонс Брюнінґ (Нідерлянди); Томас Немет (Німеччина); Антуан Аржаковський (Франція); архимандрит Кирил (Говорун), патріярх Любомир (Гузар), єпископ Богдан (Дзюрах), отець Борис Ґудзяк, отець Іван Дацько, отець Юрій Авакумов, Костянтин Сігов (Україна). У конференції також взяли участь представники УПЦ КП і УАПЦ - владики Євстратій (Зоря) та Ігор (Ісіченко).
Серед близько тридцяти заявлених доповідей особливо слід відзначити фундаментальний і резонансний виступ декана гуманітарного факультету Українського Католицького Університету отця Юрія Авакумова «Митрополит Андрій (Шептицький), київська церковна традиція і російські греко-католики». У своїй доповіді отець Юрій розповів про зустріч православних владик – митрополита Євлогія (Георгієвського), митрополита Антонія (Храповицького) та єпископа Никодима (Кроткова) – з Предстоятелем українських греко-католиків митрополитом Андрієм (Шептицьким). Зустріч відбулася в 1919 році у Львові. Православні архиєреї залишали більшовицьку Росію та шукали на Заході притулок. Вони звернулися спершу до Станіславівського (Івано-Франківського) греко-католицького єпископа Григорія (Хомишина), але той відмовився їх прийняти. З останньою надією чільники російського духовенства звернулися до митрополита Андрія (Шептицького), і він їх влаштував у палатах своєї катедри – Собору святого Юра, де ті залишалися впродовж двох тижнів. Фактично це була неформальна екуменічна зустріч, адже змістом її було налагодження діялогу між Православною та Католицькою Церквами. Митрополит Євлогій (Георгієвський) залишився від тієї зустрічі й особливо від постаті владики Андрія (Шептицького) у величезному захопленні.
Цікаво пройшла дискусія на тему «Канонічна традиція і юрисдикційні структури», якою керував гість із Канади Зенон Когут. Історики з України, Білорусі та Росії намагалися знайти спільну мову в інтерпретації певних фактів у процесі розвитку Київської Митрополії в її відносинах з Московським Патріярхатом, а також обговорили питання: «Київське християнство між Сходом і Заходом: до питання термінології та ідеології», «Еклезіяльна свідомість та історична пам’ять», «Богословська ідентичність», «Еклезіяльна і національна ідентичність», «Партикулярність і спільність традицій».
Головною подією наукової конференції став круглий стіл на тему «Єдина помісна Церква в Україні: плани – проблеми – перспективи». Представники різних Церков висловили свої думки щодо майбутнього екуменічних процесів в Україні. Завідувач катедри патрології Київських духовних семінарії і академії УПЦ архимандрит Кирил (Говорун) спробував дати визначення поняттю «Помісна Церква». На думку архимандрита Кирила, Київська Митрополія від початку була помісною Церквою, хоча помісність і автокефальність в цьому випадку не є тотожністю.
У своїх виступах учасники зустрічі погодилися, що проблема побудови єдиної Помісної Церкви в Україні повинна вирішуватися в діялозі між Українською Православною Церквою та Українською Греко-Католицькою Церквою як найбільшими вітчизняними конфесіями.
На завершення круглого столу серед присутніх була поширена резолюція, складена представником Інституту екуменічних студій Українського католицького університету проф.. Антуаном Аржаковським. У ній запропоновано в наступні три роки провести ще три екуменічні конференції: 2009 рік, Київ – «Які рани минулого Церкви прагнуть загоїти в першу чергу?»; 2010 рік, Львів – «Який рівень визнання між Церквами та церковними спільнотами є допустимим в ім’я еклезіології сопричастя?»; 2011 рік, Київ – «Які дияконії різні церковні традиції готові здійснити разом?».
Отець Мирон Бендик (ректор Дрогобицької духовної семінарії УГКЦ) зазначає: «Добре, що на конференції разом зібралися історики та богослови. Думаю, їм варто мати між собою постійний і глибокий діялог. Моя велика надія, що ця зустріч наблизить до нас реалізацію ідеї єдиної Помісної Церкви в Україні».

«Екуменізм любови об’єднає українців»
ІВАН ВЕРСТЮК

Антуан АРЖАКОВСЬКИЙ – унікальна особистість. Громадянин Франції російського походження і право¬славний мирянин, він залишив пер¬спективну дипломатичну кар’єру, щоб викладати в Українському Католицькому університеті у Львові. Він має докторат з історії, професор, очолює Інститут екуменічних студій УКУ. Нещодавно перебував у США та Канаді, де мав зустрічі з католицькими і право¬славними провідниками української діяспори та представниками ширшої американської спільноти, ознайомлюючи їх з діяльністю УКУ. Проф. Аржаковський також прочитав лекцію про православне християнство у Колюмбійському університеті в Нью-Йорку.
Подаємо його міркування про розвиток екуменізму в Україні, висловлені під час перебування в Чикаґо.
– Екуменізм означає універсальність або вселенськість. Це – рух, який зародився на почат¬ку християнської ери і полягає у бажанні осягнути єдність між Церквами. Вселенська Церква визнає догми віри, проголошені на семи Вселенських соборах.
Українська Греко-Католицька Церква – це православна Церква, яка вирішила у XVI ст. відновити сопричастя з Римом, тому вона перебуває в унікальному становищі і сутнісно може допомогти подолати розколи між Католицьким і Православним Християнством.
Україна була розділена на православний схід, що знахо¬дився під російським впливом, та захід – виразно греко-католицький, який перебував під владою Польщі, а потім Австро-Угорської імперії. Порозуміння між українськими християнами допоможе українцям наново відкрити свою ідентичність, звільнену від історичних поділів: плюралістичну, але об’єднану. За радянських часів не було можливости говорити про екуменізм. У сучасній незалежній Україні екуменізм буде запорукою національної єдности.
На жаль, сили темряви намагаються перешкоджати людям жити у єдності. А також неможливо осягнути єдність між християна¬ми, поки кожна окрема особа не осягне спочатку єдність з Богом через навернення серця. Таким чином, екуменізм є дуже особистою духовною справою.
Інститут в УКУ створено після Помаранчової революції, яка була революцією духу і ствердила екуменізм життя: православні зі сходу, католики з заходу країни, люди різних інших віровизнань зібралися на Майдані Незалежности у Київі та молилися за відвернення громадянської війни. Виглядає, що єдність легше досягнути у часи страждань і випробувань. Коли люди терплять разом, вони не бачать поділів.
У нашому Інституті ми даєм студентам богословську і духовну освіту, яка допомагає їм відповідати на екзистенційні питання у житті. Ми готуємо не лише науковців, але викладачів християнської етики у школах; журналістів, які спеціялізуються у релігійних питаннях; соціяльних працівників, які вивчатимуть різні проблеми українського суспільства.
Цього року Інститут розпочне всесвітню дистанційну маґістерську програму з екуменічних студій Це – перша така програма у світі. Маємо надію, що ця програма буде продовжувати плекати на світовому рівні «екуменізм любови» – бачення єдности, що наголошує спільну молитву, дружбу та співпрацю між конфесіями і між різними рівнями церковної ієрархії.
УКУ – єдина освітня інституція, де можна навчатися про екуменізм. А Львів є, як ми любимо казати, «базовим рівнем» для екуменізму, оскільки його вважа¬ють містом поділу між Заходом і Сходом, між православ’ям і католицизмом.

ФЕСТИВАЛЬ ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТИ СВЯЩЕНИКІВ

9 серпня 2008 р. з ініціятиви Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ в Миколаїві пройшов поетичний фестиваль «Твої установи піснями для мене стали», учасниками якого були письменники в священичому сані з різних християнських конфесій. Приміщення для проведення цього унікального заходу надала Миколаївська міська бібліотека ім. Марка Кропивницького. Вів фестиваль головний редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк.
Свої вірші презентували генеральний вікарій ордену домініканців в Україні та Росії о. Маріюш Возняк та настоятель Різдво-Богородичної парафії м. Київа о. Валерій Копійка (УАПЦ).
Ігумен Крехівського манастиря о. Пантелеймон Саломаха, ЧСВВ, розповів про плідну творчість відомого поета-василіянина о. Василя Мендруня, першого протоігумена української провінції василіян після виходу монаших чинів УГКЦ з катакомб. Група монахів Крехівського манастиря виконала пісні на слова о. Василя Мендруня.
Ансамбль «Родина» із м .Ромни Сумської области, організований сім’єю Володимира й Світлани Момотів, показав цілу пісенну програму з творів на слова настоятеля Свято-Пантелеймонівської парафії УАПЦ м.Миколаєва о. Івана Лещика.
Поетичний фестиваль продемонстрував непомітну в каламутних хвилях літературного постмодернізму творчість митців, талант яких став знаряддям духовного оздоровлення світу. Служіння Богові засобами поетичного слова природно поєднало священиків із різних конфесій.

Фестиваль у Миколаїві плянується зробити щорічним. Заяви на участь у наступному фестивалі, заплянованому на осінь 2009 р., надсилати на адресу Свято-Пантелеймонівської парафії м. Миколаїва (вул. Володарського 4 Миколаїв 54003). Електронна адреса: o.ivan@meta.ua

«Любов. Поезія. Молитва»
О. ВАЛЕРІЙ КОПІЙКА

* * *
Срібний ключ в трав’янистому серці,
Шишки хмелю і перцю стручки.
Ми не стали бійцями у ґерці.
Нас не били на ринґу Клички.

Мудреці відійшли в полонини,
Від’їжджає у степ Лао-цзи.
Сірий сувій осінньої днини
обсідають думки як ґедзи.

В дзбанку ранку вершкові події
вистигають й густими стають.
А під тупотом Айя – Софії
голуби, як жили – так живуть.

І в осінні мої клявесини
Вітер листу нагнав та бездонь.
Переплуталось жовте і синє,
багряниця, і шовк, і вісон.

Вже сріблястих рибин повна верша;
Галилейський рибалка не спить.
Знову вечір і ранок – день перший
по-зимовому чистий стоїть.

БЛУДНИЙ СИН

Був білий день і янгол не стріляв
в червиве яблуко із батьківського лука.
Був перстень і вгодоване теля,
І празниковий хліб в солоні руки.
І янгол пензля брав і золотив джмелів,
І молоде вино несли до хати.
А син схилявсь до самої землі,
Щоб непід’ємне слово те підняти.
І заглядали в шпарку дітлахи,
І Батько до Стожар долоні зносив.
Вуста ловили тінь отцевої руки.
А в шпориші лежав зчорнілий посох.

ДО БОГОРОДИЦІ

Ти – як зоря на видноколі,
І одяг Твій – небесний колір.
Скажи, Пречиста Діво-Мати,
Чи може хтось подібне мати?
Без Тебе світ сліпий, як ґрати,
Як арфа, що не вміє грати…

Спізнали ми знегод доволі,
Ти наш народ вела до волі.
Ти – повна ласки-благодати,
Спішиш стражденним благо дати…
Нам будні, як святкові дати,
Бо поруч Ти – Христова Мати!

* * *
Ти кров подарував для впавшої людини –
І радісний… А я згадав у ці хвилини:
Христос віддав усю
аж до краплини!

* * *
Схиляюсь низько до землі:
Вона мені, як мати.
Цілим єством я на селі,
Де вишні і блавати,
Де ходять бузьки по ріллі,
Веселка понад гаєм…
Хоч є між нами люди злі,
Та їх ми оминаєм.
Не місце кривді при столі –
Пора їй відсіч дати!..

Йде Україна… ще в імлі…

О. ВАСИЛЬ БОГДАН МЕНДРУНЬ

* * *
Озвись! До Тебе, Боже, лину я з мольбою…
Та відповідь збентежила, як грім зимою:
Навіщо линеш? Я ж – з тобою!

* * *
Адольф, Іосіф, хан Батий, Ілліч…
Мій рід – живе! А їх пожерла ніч.

БРАТАМ З ДІЯСПОРИ

О, не забути нам листовних стріч:
Вони мені – як сльози теплих свіч…

МОЛИТВА

Аж стогне недруг, як коліна
Я клоню до земної тверді.
В Твоїх руках моя Вкраїна,
Зішли їй, Отче, милосердя.

Від Тебе Син – Життя і Світло,
Ти – Вічність, я – хвилева тінь.
Хай станеться, щоб все розквітло
Тобою, Господи…
Амінь.

* * *
Мигтять листки на дереві сторіч.
І з них один – це я. Ось в чому річ.

* * *
Мигтять листки на дереві сторіч.
І з них один – це я. Ось в чому річ.

* * *
Упало з Неба озоріння –
Вогонь Христової свободи.
На жаль, не кожен став пломінням
І не зігрів тебе, народе.

О. МАРІУШ ВОЗНЯК

* * *
Сіризна
Сніг змивають дощі
Очі вдивляються поглядом застиглим

Вечір весняний
Ніхто не приходить
Цокання годинника заповнює тишу

Потреба змін
сильніша за мене
Відчиняю вікно

Небуденне прохання
В лікарні за містом
сьогодні вже пусто
Задля єдиного слова
долають далекі дороги
стискають гріх як перлину
Дивлюся поперед себе
Немає нічого крім горизонту

Втримати перлину
в долонях, які кривавлять
Почути, як півень співсіє утретє

Він знову
Постукав у мої двері
Я ж чекав когось іншого
Похнюплена
Шепоче у вухо Бога
Надія, схована в розпачі сліз
* * *
Сіризна
Сніг змивають дощі
Очі вдивляються поглядом застиглим

Вечір весняний
Ніхто не приходить
Цокання годинника заповнює тишу

Потреба змін
сильніша за мене
Відчиняю вікно

Небуденне прохання
В лікарні за містом
сьогодні вже пусто

* * *
Зустрічаємося на хвилинку
Йдемо собі і повертаємось
Мороз на шибі вирізьблює квіти

Чекання
Завірюхи зимові
Немає повернення

У нас є уламки часу
дані нам Богом
аби часу лише торкнутися

Є такі зустрічі
що спогад про них
народжує славлення Бога

На «Таборі всіх Cвятих» православної Церкви в США посвячено каплицю Св. Фоми

Щороку, коли Церква відзначає день Всіх Святих, дороги, що ведуть до «Табору всіх святих» у Емлентоні, шт. Пенсильванія? заповнені автомашинами, що везуть церковну молодь на її табір. Цього року цей день був особливим: відбулося посвячення новозбудованої на таборі каплиці, що її дано під опіку апостола св. Фоми. Вже декілька ґенерацій таборовиків, духо¬венства і працівників табору мріяли про те, щоб тут поставити постійну каплицю для молитви і проповідування Слова Божого.
Щойно три роки тому знайшлися щедрі жертводавці, що запропонували Митрополитові Константину постачити фонди, потрібні для побудови дому молитви, найбільше для молоді, яка проводить частину літніх вакацій на цьому таборі, беручи участь у різних таборах, а саме: «Таборі прицерковних шкіл», «Конференції політиків» та «Мама/Тато і я», влаштовуваних Виділом служби дітей і молоді при Консисторії, очоленим Наталкою Капелюх-Ніксон. Крім цих таборувань, на оселі відбуваються й інші події, що наближують учасників до Бога і навчають їх традицій, на які така багата українська спадщина.
Відправи очолили всі три ієрархи Церкви: Митрополит Константин, Архиєпископ Антоній і Єпископ Даниїл, їм співслужили двадцять священнослужителів.
Михайло Капелюх – відомий іконоґраф, член Ради Митрополії та пара¬фіянин церкви свв. Петра і Павла в Карнеґі, Пенсільванія, написав ікони для каплиці.
Посвячення відбулося за традиційним урочистим обрядом Православної Церкви, що включало посвячення нового престолу та закріплення в ньому святих мощей св. Іоана Золотоустого. Це відбулося після того, як Архиєпископ Антоній обніс мощі довкола церкви, а Єпископ Даниїл освятив зовнішні стіни ка¬плиці свяченою водою. Митрополит Константин єлеєпомазав стіни будівлі.
Іконописи посвячено святою водою Єпископом Даниїлом. Весь обряд був дуже зворушуючим, і майже у всіх присутніх були сльози на очах.
«Українське православне
слово», США

УКРАЇНСЬКА КНИГА У ФЕОДОСІЇ
Богдана Мороз

В останню декаду серпня Феодосійське міське об’єднання „Просвіти” спільно з комітетом з інформації Автономної Республіки Крим, виконавчим комітетом Феодосійської міської ради провели восьмий Всеукраїнський фестиваль української книги «Феодосія – 2008». У фестивалі взяли участь письменники, науковці, літературознавці, видавці, освітяни, працівники бібліотек та музеїв з різних куточків України.
Урочисте відкриття фестивалю відбулося в приміщенні центральної міської бібліотеки ім. Александра Ґріна.
На фестивалі була представлена книжкова виставка видавництв з різних областей України. Письменник Василь Фольварочний презентував видавничу продукцію «Просвіти», яка видається за сприяння Міністерства культури та туризму України, Юрій Гандзюк, генеральний директор рекордингової компанії «Атлантік» представив колекцію із 43 мультимедійних компакт-дисків для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, працівники Рівненської обласної бібліотеки Анжела Хамедюк та Лариса Романюк показали виставку «Рівненщина літературна», Віталій Мороз, голова Всеукраїнської Молодіжної «Просвіти», ознайомив із новим духовно-просвітницьким журналом для молоді «Агнець», заснованим молодіжним Свято-Успенським Духовним центром, державне видавництво «Таврія» у м. Сімферополі представило дитячу, краєзнавчу, історичну літературу (за його ініціятивою у Сімферополі нещодавно відкрито магазин української книги), заступник директора з бібліотечної системи м. Дніпропетровська Любов Гузь привезла виставку «Дніпропетровські письменники в скарбницю української літератури».
Відбулося засідання круглого столу «Українська книга сьогодні і завтра», присвяченого проблемам українського книгодрукування.
На думку виступаючих, сьогодні багато що тримається на ентузіязмі. Ось і цей фестиваль є спробою зробити хоч невеликий внесок у розвиток української культури фактично на зросійщеній частини нашої землі.
Дарія Іваницька, бібліотекар, дитяча письменниця з м. Львова торкнулася проблеми, як заохотити дітей в сучасних умовах до читання. На її думку, настав час створити волонтерські групи, які б для початку просто читали в дитячих садочках, школах книжки українською мовою.
Тетяна Сегодіна, директор центральної бібліотечної системи для дорослих м. Сімферополя, поділилась досвідом роботи бібліотеки ім. А. Пушкіна, в якій молодь із задоволенням бере участь у заходах з пропаґанди української книги. Великою проблемою є сьогодні, як це не дивно, є байдужість батьків до виховання власних дітей. Мало хто читає їм казки, оповідання, а от комп’ютерний та телевізійні екрани, на жаль, заполонили увагу дітей.
Ці новопосталі проблеми тісно пов’язані з головною – триваючим нищенням національної свідомости та культури. Так, у Феодосії існує лише одна українська школа. На вулицях чуєш виключно російську мову. Тож зважаючи на загрозливу ситуацію, виникає запитання, чому такі заходи, як цей фестиваль, відбуваються вкрай рідко та здебільшого на громадських засадах?
Протягом тижня учасники фестивалю зустрічалися з читачами. Напрочуд цікавою та неймовірною була подорож на гору Узун-Сирт, на якій пройшла акція «Українська книга завжди на висоті». Тут відбулася презентація книги Володимира Терехова «За перевалом перевал» та зустріч з пілотами спортивної авіяції. Віталій Мороз та Анжела Хамедюк наважилися і піднялися на дельтапляні високо-високо в небо.
Особливою подією для мешканців Феодосії стало відкриття нової бібліотеки у мікрорайоні Ближні Камиші. Хоча й там знайшлися люди, які відверто хотіли зірвати захід, викрикуючи, буцімто не розуміють української мови. Та більшість зібрання тепло і щиро вітали гостей, співаючи під дзвін бандури українські пісні. Учасники фестивалю подарували новій бібліотеці книги.
В рамках фестивалю відбувся також конкурс на кращу книгу. Кращими визнано роман Василя Фольварочного «Чорний бумер», книгу роздумів «Витоки» відомого українського поета, голови «Просвіти» Павла Мовчана, яка вже здобула популярність завдяки авторській програмі на Національному радіо. Роздумуючи про традиції та історію, власне коріння на рідну мову – все те, що ми і називаємо культурою, автор наголошує, що світова культура – це сумарна культура всіх націй на землі, а не якась абстрактна універсальність, як мова есперанто.
Привернула увагу також художньо-документальна повість для дітей «Чарівна голка Віри Роїк» феодосійського письменника Євгена Білоусова – стартова книга авторського проєкту «Дітям – про видатних людей Криму». Розповіді Віри Сергіївни, видатної вишивальниці Криму, особливо цікаві тим, що подані через призму спілкування мисткині з природою.
Серед кращих і книга «Дітям про Львів» Дарії Іваницької, яка запрошує до древнього міста, овіяного леґендами, багатою неповторною історією.
В День незалежности України в Національній картинній галереї ім. І.К. Айвазовського відбулося урочисте нагородження учасників та авторів-переможців фестивалю дипломами та подяками. Фестиваль у Феодосії ще раз засвідчив, що українська книга має стати потужним чинником єднання в українському суспільстві на ґрунті традиції і живого розвитку культури.

БАТЬКО
Леонід Полтава

Минуло кілька днів після Полтавського бою влітку 1709 року. Під прикриттям ночі поранений шведський вояк, на прізвище Гансен, ішов навмання, шукаючи порятунку: московські солдати люто переслідували запорожців і шведів. Вночі він відбився від своєї групи і заблудив. А поранене плече нестерпно пекло.
Так ішов він з добру годину. Почало світати. Вояк побачив перед собою досить широку річку, приховану прибережними кущами. Це була Ворскла. Збираючи всі сили, поспішив він туди. Тільки-но напився і обмив та туго перев’язав рану, як почув плескіт води. Не знав, чи то риба плеснула, чи, може, весло? Лівою рукою вихопив пістоля, подарованого якимсь чубатим запорожцем з війська гетьмана Мазепи. Причаївся, та лише на мить: просто до нього плив малий човник, а з човника зляканими очима дивився білявий хлопчина років десяти, у вишитій сорочечці і солом’яному брилику.
Треба сказати, що Павлик припливав сюди вже не раз і не два, бо саме тут добре клювала риба. Тут Ворскла-річка тече широко, є де поплавати. Раніше Павлик припливав сюди із своїм батьком. Але батько пішов зі запорожцями і ще не повернувся, ще боронив Україну.
Шведський вояк сховав пістоля і стояв, не знаючи, що робити. Хлопчиків переляк швидко минув. Павлик ударив веслом по воді і за хвилину підплив до берега. Хлопчик зрозумів, що перед ним – вояк шведської армії, бо мав голубуватий мундир і позолочену відзнаку.
– Сідайте, пане, якщо хочете на той бік, – сказав Павлик.
– Гуд доог!* – сказав швед Гансе вояк.
– Сідайте в човен! – повторив хлопчик.
У цей час вони почули постріли: ген-ген, ще далеко, летіли кілька вершників. Швед пригнувся, пильно вдивився і сказав сам до себе, знову беручись за пістоля: «Рускі».
Це слово Павлик добре зрозумів! На тих конях наближалася страшна небезпека! Швидко сів швед у човника, і Павлик повеслував на другий берег, де стояв їхній хутір. Московські розвідники, мабуть, помітили вояка в голубуватім мундирі, бо круто завернули коней і вже летіли просто сюди. Треба було хутчіше рятуватися. А тут весло мало не випало із Павликових рук: аж тепер він помітив, що праве плече у вояка червоніло від крови. Швед кивнув головою до зляканого козацького хлопчика, мовляв, не бійся, це нічого, тільки швидше греби! І ніколи ще так швидко не веслував Павлик! За хвилину вони вже були на другому березі, в кущах. Знову долетів звук пострілу. Втікачі не знали, чи то стріляють по них, чи навмання?
Швед стягнув із себе військовий мундир, заховавши золоту відзнаку в кишеню, зламав з куща кілька галузок і, кинувши їх у човен, накрив зверху мундиром. Павлик не зрозумів, що він робить. Але коли швед штовхнув човна на середину річки, і той швидко поплив униз за водою, – хлопчик аж посміхнувся: він зрозумів, що швед піддурює москалів, відвертає їх увагу – нехай женуться за човном…
Тепер прийшла черга на Павлика. Хлопчик знав ці місця чудово, бо тут і виріс. Пригинаючись і підтримуючи пораненого вояка, повів він його між кущами. Так вони добрались до долинки, а долинкою непомітно прослизнули до хутора. Вони виразно чули, як стукіт кінських копит віддалився, покотився вниз, за течією річки; потім кілька разів бабахнули постріли, і нарешті клекіт копит московських коней затих: напевно, москалі побігли до човна… Злякано зойкнула Павликова мати, коли побачила на порозі високого чоловіка у спідній сорочці, заплямленій кров’ю.
– Мамо! Дайте передягтися! Це швед, він був з козаками!..
– Пардон… Пардон… – швидко говорив швед спраглими устами і пильно дивився на жінку. Він спробував посміхнутись, але зблід і важко сів на лаву.
Мати кинулася до скрині. Коли вона повернулася із білим полотняним одягом, Павлик уже допомагав шведові скинути важкі підковані вояцькі чоботи. Рану промили і забинтували. Не минуло багато часу, як шведський вояк, напившись молока, вже лежав у ліжку; його одяг відніс Павлик за хату, приховав. Але пістоля взяв швед до себе, під ліжко. Аж тепер всі трохи опам’яталися. Павлик нашвидку про все розповів матусі. Вона не сердилась, навпаки, погладила сина по голівці. Це помітив шведський вояк, подивився на обох блакитними очима і посміхнувся. Він хотів би кудись сховатися, може, йти далі, але сил уже не мав, забагато втратив крови.
Павлик підійшов до врятованого, підніс йому ще молока. Вояк подякував, не хотів більше пити. Очі його злипалися від утоми. Раптом він підвівся і жестом показав, що таки хоче йти геть. Мати зрозуміла, що він боїться накликати сюди московського лиха. Та вирішила зберегти людину, що буде те й буде.
– Ні, ні! – сказала вона, показуючи рукою – Там – рускі! Не йдіть! Лежіть, спіть. Наче ви хворий.
Нічого швед не зрозумів, але збагнув, що до нього ставляться як до друга. От тільки оті рускі були вже не десь там, а таки зовсім близько біля хутора. Побачивши, що шведський вояк їх піддурив, що в човні був тільки його мундир, – москалі кинулися розшукувати втікача: сам цар платив їм за кожного забитого запорізького козака і шведа! Мали наказ добивати навіть поранених…
Як тільки в хаті помітили непроханих гостей, які прожогом на конях заїхали на подвір’я, Павлик відразу ж підбіг до ліжка і сів так, як сидять біля хворого. Матуся також устигла покласти воякові на чоло мокрий рушник.
Двоє москалів залишилися на подвір’ї при конях, а двоє ввійшли в хату. Нічого не кажучи, вони оглянули світлицю, потім один приставив рушницю до столу, взяв у руки глечик з молоком і надпив. Не випускаючи з рук глечика, він підійшов до ліжка:
– Він хворий? – сказав він до другого.
– Тихо, тихо… не будіть його, спить – дуже, дуже хворий… – прошепотіла мати. – Це мій муж, хворий дуже…
– А шведів не бачила? – спитав москаль, розчарований тим, що шведа тут не було.
– Ні, ні, тихо, прошу вас… – відповіла матуся.
– Це мій батько, – сказав Павлик і підвівся потихеньку з ліжка.
Московський драгун, щоб перевірити, чи це справді лежить хворий, торкнувся шведового чола рукою – воно було гаряче. Переконавшись, що це хворий батько Павлика, драгун кивнув іншому, і вони мовчки вийшли. Той другий поніс глечика; крізь вікно було видко, як він передав його старшому, який випив решту молока і кинув глечик у бур’ян. Драгуни заглянули ще в клуню, а потім сіли на коней і зникли.
– Поїхали! – радісно скрикнув Павлик. Тоді шведський вояк Гансен підвівся з ліжка і з сльозами в очах поцілував Павлика.
* * *
Сталося так, що Павликів батько вже ніколи не вернувся з Полтавського бою. Але доля послала дитині іншого батька: ним став працьовитий і спокійний швед Гансен вояк. Чимало років минуло з того часу; названий батько полюбив Україну і її нарід, а понад усе – свою родину. Він уже добре говорив по-українському, а дружину й сина навчив кілька слів по-шведському.
– Тепер ти знаєш, сину, що таке «гуд дооґ»? – питав, бувало, посміхаючись.
– Це значить «добрий день»! – відповів Павлик. – А тоді я не знав!
Коли Павлик підріс, названий батько подарував йому свого пістоля і сказав:
– Прибережи, сину, бо Полтавський бій за Україну ще не скінчився.

Виступ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Віктора ЮЩЕНКА на центральному майдані Тбілісі на ПІДТРИМКУ ГРУЗИНСЬКОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

Дорогий грузинський народе!
Ми сьогодні пролетіли багато тисяч кілометрів. У нас була величезно важка дорога до Вас. Але ми знали, що ми сьогодні повинні бути тут. Ми сьогодні сюди приїхали сказати вам такі слова: Грузія – наш друг. Грузини – наші друзі. Сьогодні, тут, у найтяжчі часи для Грузії ми говоримо, що ви маєте право на свободу, право на незалежність.
Ми проїхали ці тисячі кілометрів, щоб продемонструвати грузинському нескореному народу найсвятіше почуття – це почуття солідарности. Це почуття того, що наше серце належить вам.
Дорогі грузинські друзі, пройде час – і споглядатимемо ці тяжкі сторінки нашої історії як дорогу, яку мужньо пройшла грузинська нація. Свобода варта того, щоб за неї боротися. Ми завжди повинні пам’ятати, що грузинська нація достойна бути незалежною. Ми приїхали підтвердити вашу суверенність, вашу незалежність, вашу територіяльну цілісність. Це є нашими цінностями.
Ви ніколи не будете одні. Я дякую за українські прапори на цьому майдані. Це говорить про те, що нас мільйони. І тому я своє вітання дружньому грузинському народові хотів би закінчити святими словами - незалежна Грузія є, незалежна Грузія вічно буде. Слава кожному із вас, які у найтяжчі години для своєї Вітчизни прийшли на Майдан. Тому слава кожному із вас і слава Грузії!

— Ось границя, —сказав Ноздрьов. — Усе, що тільки бачиш по цей бік, усе це моє, і навіть про той бік, весь той ліс, котрий ген синіє, і все, що за лісом, усе моє.
— Та коли ж той ліс став твоїм? — запитав зять. — Хіба ти тільки недавно купив його? Адже він не був твоїм.
М. Гоголь «Мертві душі»

РОСІЯ ДОСІ НЕ ЗНАЄ, ДЕ ВОНА ЗАКІНЧУЄТЬСЯ

Упродовж багатьох століть існує так звана російська проблема, тобто Росія не знає, де починається і де закінчується. І хоча це най¬більша країна світу, вона все ще має відчуття, що є занадто маленькою і що їй загрожують неприязні сусіди. Напад та окупація Грузії дають чітку уяву про наміри сучасного путінського режиму. Він більш досвідчений та підступний, ніж комунізм часів Брежнєва, але в його основі лежать все ті ж імперські ам¬біції. І европейські політики мають це враховувати. Немає сенсу розмовля¬ти з Росією немов з розумово відсталим — делікатними вмовляннями та спробами переконати. Москва розуміє лише ту мову, якою говорить сама.
Вацлав Гавел, екс-президент Чехії

ДУМКИ НА ПОРОЗІ ДОРОСЛОГО ВІКУ
Степан Семенюк

Автор цього роздуму не раз об’їхав за останні роки цілу Україну. Від Ровеньок на Сході до Камінь-Каширського на Заході; від Седніва на Чернігівщині до Судаку на Криму і Чернівців на Південному Заході… А що як не подорож дозволяє найбільш рельєфно помітити зміни, які відбулись у різних сферах життя за останні 17 років?

Ще рочок – і станемо дорослими державними людьми. Пройдений відтинок державного життя України не такий вже великий, але спробу підсумку можна все ж таки зробити, бо за минулі 17 років Україна змінилася, хай не так, як хотілося, але змінилася і то на краще. Треба пам’ятати, з чого МИ починали творення державного життя в 1991 році. А починали від... нижче нуля. Ми ж не мали властиво нічого, окрім успадкованої старої бюрократичної окупаційної системи управління, яка була тільки відділками Московського центру.
В СССР всі міністерства були або «союзними», або «союзно-республіканськими», що майже те саме. Ми не мали найважливіших власних українських державних установ та інституцій, таких як військо, дипломатія, служба безпеки, управління господаркою, фінансово-банкова система. Ми не мали навіть грошей, бо Центр, передбачаючи розпад СССР, забрав їх до Москви (140 мільярдів доларів США) Ми не мали справжньої української інтелектуальної державної еліти, її фізично було знищено, а пострадянська пленталася в хвості за народом. Ми не мали, а подекуди навіть не знали, наших державно-національних символів. Адже не випадково національний прапор на будинкові Київської міської ради підніс народ за рік перед проголошенням Незалежности за участю сотень тисяч народу. Комуністи в ВР УССР проголосували за Деклярацію самостійности України 24 серпня 1991 року зі страху перед народом, який зібрався перед Верховною Радою.
Ми не мали автострад та сучасних залізниць, хоч і тут за останніх десять років зроблено більше ніж за сімдесят попередніх літ.
Ми вистояли! Якщо врахувати ворожі антиукраїнські сили ззовні і в Україні, котрі досі протистоять нашій Незалежності, можна сказати, що сталося ЧУДО, яке створив українській народ. Ми не вповні це дооцінюємо, що самі створили всупереч запеклій чужій пропаґанді, дезинформації і навіть теророві.
Суспільну думку, як відомо, формують засоби масової інформації, які в Україні здебільше в антиукраїнських, московсько-комуністичних руках. Тому старі стереотипи мислення досі стоять на заваді нашому поступові в державотворенні.
Але помимо всього і всіх поразок, Ми досягнули дуже багато. Ми стали суб’єктом міжнароднього права. І цього факту не зменшує те, що не вповні використали ці можливості на міжнародній площині, знов таки з браку власної національної дипломатії, яку репрезентують ще в більшості люди московської школи.
Ми стали народом серед інших народів! Ми стали державою серед інших суверенних держав! Ми заіснували в світі – нас не було, і МИ Є! І тільки від нас залежить, як спожиткуємо це велике політичне завоювання всіх нас в Україні і поза Україною сущих і майбутніх поколінь.
МИ повернули собі і світові, хоч ще не вповні, нашу історичну пам’ять. Державницьку пам’ять. Навіть чужий президент стверджує, що Україна – молода демократія, але одна з найстаріших держав Европи. Це величезний перелом в політичній свідомості світового політикуму.
Та вернімось до питання: як змінилось наше життя? Нас вже не розсилають «по рознарядкє» на роботу по всій «родінє», не висилають на відбування кари і за те, що Ми є українці, в «оддальонниє райони страни». Ми можемо самі їхати куди хочемо, і до нас можуть приїздити інші. Ми можемо навіть голосно думати! Тільки вроджений раб не може цього оцінити.
Один голова обласного підприємства, яке займається постачанням газу для населення, сказав, що за останні десять років в області газифіковано більше осель, ніж за весь совєтський період.
Ми отримали в спадщину занедбаний Донбас із застарілою технікою, житловими трущобами і вкрай знищеним природним середовищем, на рекультивацію якого потрібні і величезні кошти, і довгі роки. Але порівняймо сьогоднішній Луганськ чи Ровеньки із станом попередніх п’ятнадцяти років.
Подивімся на житлове будівництво. Порівняймо стандарт квартир, збудованих тепер, з тими, в яких жили «колись», а на Донбасі зокрема. Подивімся на кількість автомашин по «бідних» селах. Годі не зауважити тих позитивних змін нашого життя, що їх осягнули МИ за роки Незалежности, і то при шаленому опорові вчорашнього імперського Центру, який заздалегідь підготував свої п’яті колони в Україні у вигляді різних партій, «братств» і організацій. А якби дали нам спокійно творити нове державне життя та наша національна еліта мала таку державотворчу свідомість, як хоча би у Прибалтиці або тій же Росії, то напевно в Україні була б політична стабільність і вона вже вийшла б на рівень розвинутих країн. Забракло нашому політичному керівництву, яке складалося майже виключно з колишніх компартійних чиновників, хисту, політичної відваги і волі, яку мав, наприклад, канцлер ФРН Людовік Ерхард, який за короткий повоєнний час зробив Німеччину найбільшим експортером світу
Отож треба наголосити: те, що МИ осягнули, є здобутком самого народу, вільних людей, здобутком, якому власті не змогли протиставитись. Але, як довго самотік національного життя може бути творчим і чи зможе подолати всі труднощі? На жаль, не зможе. Для розвитку національної економіки, відродження національної духовности і свідомости, необхідна сильна стабільна політика держави. Держава мусить мати нову перспективну «Ярославову Правду» – програму розв’язання загальнонаціональних проблем сьогодення і на 20-30 років наперед. Дії окремих людей чи навіть об’єднань не зможуть цього виконати. Однак за сімнадцять років Незалежности такої програми у нас не опрацьовано, у кожному разі – не оприлюднено. А без такої перспективної національної програми розвитку України досягти поступу неможливо. Навіть повернення історичної пам’яті, у чому дещо таки зроблено, діється від нагоди до нагоди, без плянових продуманих засад. Передвиборчі обіцянки тієї чи іншої партії не можна поважно сприймати, бо вони мають пропаґандивний характер. Хіба, може за винятком «московських» партій ПР, СПУ, ПСПУ, КПУ, які щиро і невідступно обіцюють втягнути Україну назад під крило Росії.
Очевидно, в житті народу є питання і завдання, які треба вже сьогодні вирішити, і є справи й завдання, до здійснення яких треба готуватись роками чи десятиліттями: готувати проєкти, кадри, матеріяльні засоби, кошти та правову основу, але і громадську думку. Так-так, і громадську думку, щоб народ заакцептував накреслене і сприяв його реалізації. Бо тільки великі починання, наміри й ідеї можуть розбудити енерґію суспільства.
Є проблеми, котрі держава повинна розв’язувати негайно. Приміром, питання енергоносіїв. Маємо вугілля, нафту і газ на суші і в морі, маємо сонце і т. п. Але, котра з партій на сьогодні має у своїй програмі розв’язку цього питання? Або питання розвитку науки чи, приміром, авіапромисловости та ракетобудування? Всі лише метушаться навколо Ґазпрому. А держава повинна мати програму виходу з цього гордієвого вузла. І таких питань чимало.
Однак, на сьогодні першочерговим завданням нашим є захист політичної суверенности держави, бо тільки суверенна держава зможе створити правові основи для реалізації всіх «малих» сьогоденних і доленосних національних програм розвитку національного життя, а в першу чергу – національної економіки, яка дасть засоби для розвитку національного життя, починаючи від дитячих садочків і кінчаючи армією... Але наші чільники все зайняті собою, як доростаюча панна.
Притому є питання, вирішення яких не вимагає ані великих коштів, ані великого труду. Це питання суто правові. Їх накопичилось чимало. Наприклад, чому досі у нас немає Закону про кооперацію? Адже можна скористатися з архівних документів української кооперації дореволюційних часів, архівних, бо нічого мудрішого не придумаємо.
Або відміна окупаційного права, приміром, касація політичних вироків за ст. 54.1... КК УССР. Власне, не реабілітація, а відміна окупаційного права, як не чинного в Українській державі.
Засудження політичних злочинців окупаційних спецслужб, як це зроблено у всіх країнах «народної демократії» і Прибалтики.
Питання мови. (Навіть гетьман П.Скоропадський зумів це розв’язати, а ми ні). Візьмім приклад з Росії. Не так давно Татарстан хотів повернутися в мові до латинського алфавіту, і Суд РФ виніс вирок: в РФ діє один російський алфавіт, тобто одне правове поле. Крапка. І всі прийняли, як дію Закону.
…Л. Кучма говорив, що питання Криму не існує, бо є Конституція України і договір з РФ. Є в цьому правова правда, але виходить, що навіть для депутатів ВРУ від Криму Конституція України не Закон, і можуть, на наказ із Москви, перешкодити проведенню міждержавних спільних військових маневрів… А сама Росія проводить такі спільні маневри з НАТО і США на своїй території, і ніхто не протестує. Хай би хтось спробував протестувати! Вчімся в Росії виконання Законів Держави.
ЗМІ, які формують громадську думку, у нас поза всякою контролею, вони просто антиукраїнські, в чужих руках, навіть ті «національні перші» канали.
І так можна додавати питання за питанням, які опинилися в Українській державі поза засягом українського державного правового поля. А все через те, що керманичі державні ще не вповні позбулися спадщини рабської ментальности, зродженої окупаційною дійсністю.
(Навіть націоналісти, найбільш вірні борці за Українську державність, які дали нам і світові свій славний МАНІФЕСТ 1940 року з пориваючими душу і розум ідеями боротьби за ВОЛЮ НАРОДІВ І ЛЮДИНИ!, які ООН прийняла щойно в 1945 році, – в Незалежній Україні не оголосили програми становлення і розвитку держави на сучасному етапі, хоч то націоналізм у всьому світі є відвічною рушійною силою).
Як бачимо, перед нами в будуванні державности – величезні і пориваючі завдання. Ніхто за нас їх не виконає. Українська Незалежна Суверенна держава – це великий здобуток українського народу. Ми мусимо його зберегти і утвердити. З Божою поміччю!
Пам’ятаймо! Коли б існувала Українська держава і Українське військо, не було б масових депортацій українців з Рідних Земель, не було б Голодоморів, не було б «Вінниці», Бабиного Яру, не було б жертв Соловок, Сибіру, Биківні… Не було б гітлерівської агресії.
Досвід історії і сьогодення вчить, що з народом без держави світ не рахується. Тому любім свій Край, любім Українську свою державу, що постала з волі українського народу, з героїчної боротьби визвольних змагань, незліченних жертв. Любімо і в потребі вміймо і маймо волю захистити Суверенність України на своїй землі. Хай навіть безсилий тоді скаже: «Я лицар!», як говорив старожитній мудрець.

«УКРАЇНА — ЛЯБОРАТОРІЯ ЕКУМЕНІЗМУ»

Під таким заголовком ватиканська газета L’Osservatore Romono опублікувала інтерв’ю з Державним Секретарем Ватикану кардиналом Тарчізіо Бертоне, після його чотириденної візити в Україну. Державний Секретар Ватикану називає Україну перехрестям між культурами Сходу і Заходу, наголошуючи, що вона може відіграти важливу ролю у Европейському Союзі, до якого прагне інтеґруватись. Кардинал Бертоне розповів про беатифікацію Сестри Марти Вєцької, героїчного свідка самовідданої любови до ближніх, що стала прикладом для католиків, православних та невіруючих. Він також підкреслив, що не вистачить ототожнювати Україну тільки з чорнобильською трагедією, треба пізнати її велику культурну та християнську традицію.

ХТО Є ХТО “НА СЛУЖБІ НАРОДОВІ»?
Євген Сверстюк

Попутний вітер історії несе Богом бережений український корабель між рифами уже 17 років. Він долає стихії часом проти волі духовно ледачої команди. Матеріялізм тяжить над убогою елітою важкими гирями і затягує на мілини зради. Мілина рятує тих, хто боїться глибини і сахається висоти. Але Вічний Бог топить і гордих, і ницих, зате посилає зірку провідну відважним, окриленим вірою і любов’ю.

Народ наш мов дитя сліпеє зроду,
ніколи світу правди не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.
Леся Українка

Чорний вересень в Україні котиться вниз. Ю. В. Тимошенко на запитання про торгівельні санкції Росії проти України на прес-конференції 17 вересня відповіла: «Я думаю, що за всі такі радикальні рішення щодо України відповідальність несе особисто Президент Ющенко. Тому що коли якимось країнам оголошується інформаційна війна і коли країни ображаються і принижуються, то, безперечно, Україна чекає удару у відповідь. І тому за все, що відбувається поганого у відносинах між Україною і Росією, я думаю, що персональну відповідальність несе Віктор Ющенко, Президент України».
Перед привидом провалля, що раптом відкрилося в українському просторі, на телеекрані промайнула і заява Левка Лук’яненка. В той же день, 17 вересня (день «визволення» Західньої України 1939 р.), Л. Лук’яненко виступив з різкими звинуваченнями на адресу Президента України, котрий «так і не почав нову епоху в історії України», «оточив себе людьми, які піклуються не про долю України» і, нарешті, виявив «прагнення продовжити собі президентські повноваження не чесним служінням Україні, а різними організаційними способами і боротьбою проти помаранчевого уряду».
З боку Лук’яненка були мужні кроки, які Україна і друзі з ув’язнення належно оцінили. Саме тому якось мовчки перекліпали його трохи дивну «політику». То він будував Українську Республіканську партію, то руйнував її. То підтримував свою кандидатуру на президента України, то кандидатуру генерала КҐБ. То пишався українською християнською культурою, то підтримував антихристиянську РУН-віру… Часом, правда, признавався: «помилявся». Але які руїнні ті помилки! Логічно було б після того потроху відходити в тінь… Він же, навпаки, з роками щораз частіше демонструє свої неадекватні реакції, від чого стає ніяково і боляче.
У вересні, під час аґресії Росії проти Грузії, Президент В. Ющенко зайняв гідну позицію нарівні з президентами вільних країн. За честь, звичайно, треба платити.
Мене дивує, що Герой України Лук’яненко не помітив, що на нас дивиться історія і що удар по Грузії зачепив і нас, про що пише вся західня преса. Тільки ж проти України була запланована дещо інша операція.
Громадян України не може не тривожити, що, замість згуртованости навколо Президента в час національної небезпеки, українська політична еліта кинулась завдавати удари один одному, наче на чиєсь замовлення. У нас зараз найбільш відкрита для атак, і не тільки російських ЗМІ, постать Президента України. Для голови Уряду України немає більшого ворога, ніж Президент України. Такий курйоз не може бути зрозумілим у цивілізованому світі, де розуміння державного керівництва інституціоналізоване, а не персоналізоване. Світ не може серйозно ставитися до діячів, у яких боротьба за владу і особисті цілі превалюють, де правила витісняються «поняттями». Звідси ж брак самоповаги.
Вчитаймось в наведене вище висловлювання Прем’єра незалежної держави, де називання Президентом речей своїми іменами кваліфікується, як «оголошення інформаційної війни» проти Росії, причому голова Уряду наче не розуміє, що справжня інформаційна війна проти України ведеться роками.
Потрудіть свою голову, пане Лук’яненку, і згадайде, яким лаґерним словом Ви протягом 27 років називали подібну позицію перед сердитим начальством? А тепер згадайте, яка доля чекала на тих, хто зі страху перед начальством, замість єднатися зі своїми, вислужувався перед ворогом. Я нагадаю Вам: їх використовували і викидали – просто на наших же очах...
Особисто мені національне чуття підказує, що нині Україні потрібна міцна влада відповідальної особи. На парлямент я дивлюся так, як майже усі, з ким зустрічаюся: з великим соромом.
І коли в цьому парляменті раптово збіглися інтереси БЮТ і «Реґіонів» з комуністами, то від тієї гримучої суміші люди горіли від сорому й ганьби. А тих безсоромних об’єднав лукавий у сліпому нападі на посаду Президента України. І жоден патріот не вискочив з тієї верховної зради, схопившись руками за голову… Не горів від сорому і Л. Лук’яненко. В тому стаді він знайшов місце і момент, щоб завдати свій удар В. А. Ющенкові.
Раптово він забоявся узурпації влади в одних руках! Досі Віктору Андрійовичу закидали узурпацію бджільництва, народних промислів, покровительство «любих друзів» і всілякий лібералізм, пов’язаний з невмінням використати владу…
Однак мене все ж таки цікавить позиція. Невже Вам зараз національний інстинкт не підказує, що Україна в небезпеці? Авторитети падають у прірву, патріотичні маски сиплються до урни. Владолюбство захлинається в популізмі. Слово «Україна» лукаво вживається в майже совєтській риториці, а сезонні цілі видаються за національні.
У нашому політикумі зараз єдина національна постать, яка ставить національні стратегічні цілі, і саме тому потрапляє під перехресний вогонь путінської, українофобської і посткомсомольської челяді.
Такому Президентові не дадуть вибудувати міцну владну вертикаль. Удавані патріоти ненадійні. Але що й патентований патріот такий ненадійний, то про це свідчить характер його заяви. Зараз усе патріотичне прикриття БЮТу починає свої виступи ритуальним відмежуванням від Президента України – першого національно і морально визначеного Президента, який був і може бути серйозно прийнятий у світі. Тут діє якесь історичне постколоніяльне закляття. Адже усі їхні патріотичні виступи пройняті прагненням національної порядности. Зараз їм історія поставила тест: чи ви є учасниками національної зради, чи просто безсоромного розміну національної спадщини на шматочки «лакомства нещасного», а чи учасники комсомольського карнавалу прощання з помаранчовою весною? Хто повірить, що вони справді думають, що Віктор Ющенко з його ліберально-демократичними принципами хоче узурпувати владу і в тому бачить свою ціль.
Зате всім очевидно, що нині Президент України В. А. Ющенко зобов’язаний тримати в руках і зміцнювати в Україні владу, бо інакше йому історія не пробачить.
Л. Лук’яненко, звичайно, не в силі спинити політику національної руїни і деструктивну енерґію жінки, яка ні перед чим не зупиняється. Але кидати своє ім’я в купу політичних одноденок, про успішне розпорошення яких радіостанція «Эхо Москвы» вже переможно повідомила? Від цього стає моторошно. Від браку самоповаги до самозневаги – один крок.

Президент України передав запрошення Папі Венедикту XVI відвідати Україну та отримав запрошення цього року відвідати з офіційною візитою Ватикан
під час зустрічі з Державним секретарем Ватикану кардиналом Тарчізіо Бертоне. Впродовж зустрічі обговорювалися питання подальшого поглиблення українсько-ватиканських відносин, державно-церковного співробітництва та міжконфесійного діялогу в Україні. Окремої уваги на зустрічі було надано питанню щодо проведення науково-дослідницької роботи в Секретному Ватиканському архіві, а саме йшлося про дослідження історичних документів, що стосуються історії Української держави, зокрема тих, в яких згадується про Голодомор в Україні. Сторони обговорили питання створення для цього відповідної робочої групи. Президент України Віктор Ющенко вручив Державному секретареві Святого Престолу, кардиналові Тарчізіо Бертоне орден князя Ярослава Мудрого І ступеня. Останнім з числа нагороджених цією нагородою церковних діячів був Патріярх Любомир. Главі УГКЦ з нагоди його 75-ліття був вручений орден князя Ярослава Мудрого III ступеня.

17-та сесія парламентської асамблеї (ПА) ОБСЄ,
яка завершила свою роботу в Астані, прийняла резолюцію про Голодомор в Україні у 1932-1933 рр.

ПА ОБСЄ «віддає данину пам’яті невинних життів мільйонів українців, загиблих під час Голодомору 1932-1933 рр. унаслідок масового го¬лоду, викликаного жорстокими зловмисними діями й політикою тоталітарного сталінського режиму», «вітає визнання Голодомору в Організації Об’єднаних Націй, Організацією Об’єднаних На¬цій із питань освіти, науки й культури, а також національними парляментами низки держав – учасників ОБСЄ», «схвалює спільну заяву 31-ї держави – учасника ОБСЄ з нагоди 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 рр. в Україні, зроблену на 15-му засіданні Ради міністрів ОБСЄ», зазначається, зокрема, в резолюції.
При цьому ПА ОБСЄ підтримує ініціятиву України «з розкриття всієї правди про цю трагедію українського народу, зокрема шляхом проведення просвітницької роботи про Голодомор на міжнародньому і національному рівнях, організації заходів у пам’ять про Голодомор, а також зустрічей за участю представників академічних, експертних і громадських кіл для обговорення цього питання». ПА ОБСЄ пропонує парляментарям держав – членів ОБСЄ взяти участь у пам’ятних заходах з нагоди 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 рр. в Україні й «рішуче пропонує всім парляментарям здійснити кроки щодо визнання Голодомору».
Резолюцію прийнято попри заперечення представників Росії та Казахстану.

НЕЗГАСИМА СВІЧКА-СМОЛОСКИП побувала в осередку митрополії Української Православної Церкви в США

«Незгасима свічка», засвічена Президентом України Віктором Ющенком у Київі, перейде в манд¬рівці через тридцять три кра¬їни світу, включно з двадцятьма трьома містами Сполучених Штатів Америки. Основне завдання цієї мандрівки – збільшити усвідомлення світу щодо, правдо¬подібно, найбільшого Геноциду в історії людства – штучного Голодомору, створеного Йосифом Сталіним і його режимом з метою змусити українських селян до участи в колгоспах. Восени 1932 року і весною 1933 року навмисно заморено голодом 10 мільйонів українців – чоловіків, жінок і дітей, забравши в них останні залишки пшениці та інших продуктів споживи. Усвідомлення цього потрібне, щоб весь світ визнав голодову смерть – Голодомор в Україні актом геноциду, засуджуючи тим самим тих, що його задумали і спри¬чинили. В кінці цієї мандрівки «Жива свічка» повернеться в Київ в листопаді цього року і буде частиною офіцій¬ного державного жалобного відзначення 75-ої річниці Голодомору.
На День Поминання (Memorial Day) 26 травня 2008 р., православні українці, дипломати України, місцеві сановники та інші гості зібралися біля пам’ятника рівноапостольній княгині Ользі, що його поставлено перед церквою-пам’ятником св. Андрія, щоб розпочати жалобну програму присвячену пам’яті десяти мільйонів загиблих від голоду. Відкрив програму Преосвященний Єпископ Даниїл словом, що включало вірш Світлани Кузьменко – «ПАМ’ЯТАЙМО!», в якому йдеться про обставини, за яких стався Голодомор. Заторкнені були три покоління нашого народу, і втрата їх та тих, що могли стати їхніми нащадками, ще досі впливає на Україну.
Наступний промовець – Високопреосвященний Архиєпископ Антоній у нагадав присутнім, що церква-пам’ятник, перед яким цей день усі зібралися, була першим пам’ятником у світі, збудованим жертвам Голодо¬мору та репресій в СССР. Будову цієї церкви-пам’ятника розпочато 1955 року під керівництвом тоді ще Архиєпископа Мстислава, а посвячено в 1965 році. Вже під час будови і у всі роки після її завершення, впродовж 53-ох років, в ній підносилися і підносяться молитви за спокій душ жертв Голодомору.
Після цього всі зібрані перейшли на заокруглену частину «Дороги Патріярха Мстислава», що веде до церкви-пам’ятника, і зупинились чолом до неї. Тоді четверо семінаристів Свято-Софіївської семінарії Василь Пасакас, Михайло Гравецький, Андрій Матлак і Василь Довган з горючим смолоскипом, прибігши від центрального хреста на цвинтарі та оббігши з ним церкву-пам’ятник, зупинилися перед Послом України у США д-ром Олегом Шамш, та Генеральним Консулом України в Нью-Йорку п. Миколою Кириченком. Посол та Консул прийняли смолоскип, і звертаючись до тих, що пережили Голодомор, запитали: «Чи пам’ятатимете?» Останні, прийнявши смолоскип, відповіли: «Ми пам’ятали і ніколи не забудемо!»
Тоді вони, зі смолоскипом в руках, підійшли до церкви-пам’ятника, де їх чекали їхні діти, і запитали своїх нащадків: «Чи пам’ятатимете?». Їхні діти, перебравши смолоскип, відповіли:
«Ми, діти й нащадки тих, що пережили Голодомор - штучно створений голод 1932-1933 рр., не забули і ніколи не забудемо батьків, матерів, братів і сестер, що загинули в цьому лихолітті, в найстрашнішому ґеноциді, в історії людства. Наші земляки не загинули надаремно. Їхня жертва закарбована в серцях і душах людей нашого народу, послужила основою до осягнення волі, якою тепер Україна втішається».
Діти тих, що пережили Голодомор, тоді підійшли до сходів церкви-пам’ятника, де їх очікували нащадки, внуки тих, що пережили Голодомор, і запитали: «Чи й ви пам’ятатимете?» Їхні діти, перебравши смолоскип, відповіли:
«Ми чули від своїх дідів і бабусь і від наших батьків про наших пращурів, що загинули у штучному голоді в Україні у 1932-1933 роках. Ми прирікаємо зберігати пам’ять про них і оповідати про їх долю нашим дітям і внукам, щоб світ ніколи вже не був свідком такої жорстокости нелюдів до людини!»
Тоді внуки тих, що пережили Голодомор, оббігли зі смолоскипом довкола церкви-пам’ятника і піднесли його до входу до церкви, де їх чекали Архиєпископ Антоній та Єпископ Даниїл. Приймаючи смолоскип від дітей, Владики молились за те, щоб Господь ними завжди керував і уможливив їм дотримати їхню обіцянку, дану батькам, і дідусеві, й бабусі, що вони ніколи не забудуть тих, хто загинув голодовою смертю за безбожницького режиму.
Владики внесли смолоскип у церкву-пам’ятник, засвітили від нього дві великі свічки, а тоді свічки, що їх тримали присутні. Почалася Панахида, очолена ієрархами і чотирнадцятьма присутніми священиками.
Панахида була особливо зворушлива через присутність трьох поколінь однієї родини, а саме родини Миколи і Надії Мірчук, членів парафії св. Тройці в Ірвініґтоні, шт. Нью Джерзі.

«Українське православне слово»,
США, уривок

«Чого той дід хоче?»
Євген Сверстюк

У письменника Олеся Шпильки (Олекси Скопа) є книжка «І сміх, і горе за синім морем». В ній є така усмішка «Чого той дід хоче?».
«Кажуть, що немає на світі українця, який би не чув про Тараса Шевченка. Може тепер і нема, але донедавна один такий був. І був то мій один доброзичливий спонсор Джо Луків, який безкорисливо сприяв мені у переїзді до Канади десять років тому. Так склалося життя оцього добродія, що він, завдяки мандрам до Канади, не лише оминув повинність у австрійському війську, але й нагоду переступити шкільний поріг. Вся його освіта зводилася до вміння підписатися, і то лишень латинкою. Одного березневого дня я розгорнув щойно одержані «Вісті» з портретом Тараса Шевченка. Джо не без цікавості запитав: «Чого той дід хоче?». Заскочений несподіваним запитанням, я без надуми випалив: «Він хоче переїхати до Канади».
– Ти його знаєш?
– Знаю.
– Добрий чоловік?
– Добрий.
– Має сім’ю?
– Ні. Самотній.
«То як треба …, то я…», – він сам висловив готовність допомогти невідомому діду. Видно, сподобався йому Шевченко якось одразу».
Далі автор уже сам задумується, чого хоче «той дід» з вимогливим поглядом пророка. Як усі біблійні пророки, він хоче навернути людей до закону, до любови і поваги, і щоб перестали собі творити дешевих ідолів, розпусних і спокусливих, бо то дорога погибельна. І щоб перестали кувати один на одного кайдани, і ставити пастки.
Мабуть, даремно було пояснювати доброму Джо Луківу, що дід хоче жити на своїй, на чистій, широкій на вольній, землі. І він рішуче проти шукання щастя в чужім краю. «Нема на світі України, немає другого Дніпра…» - той високий національний імператив любови повинен звучати над головами усіх поколінь.
Це ніби аксіома. Кожен, хто повертається з-за кордону, відчуває, що немає другого Дніпра, нема Київа, навіть небо там не те... Але в кінці 20 століття наш світ раптом змінився. Тоталітарні ідоли впали, залізна завіса впала і разом з тим впали всі обмежувальні і заборонні знаки. Дика свобода перетворилася на вседозволеність. Вітер із Заходу покотив усе сміття разом з предметами розкоші. Ціна бананів прирівнялася до ціни моркви. Ціна пляшки води прирівнялася до ціни горілки. Поняття про честь враз застаріло. Мораль загублено плаває в морі релятивізму, так само, як Джо Луків плавав зі своїми ашуренсями між двома континентами.
Поширюються чутки про тотальну криміналізацію і кінець світу. Але насправді ми знову розводимо Апокаліпсис, як казали більшовики, «в одной отдельно взятой стране». Світ уже в сусідній Польщі живе гідно, дотримуючись порядку і закону. Ще півтора століття тому Маркс і Енгельс у своєму комуністичному маніфесті оголосили про падіння усіх моральних, правових, релігійних цінностей та вічних істин. А тим часом Захід досі живе, працює і про кінець світу не говорить.
Якщо уважніше вдуматися, на чому він тримається і чому нас приваблює, то доведеться визнати, що лементування Маркса-Енґельса були ідеологічною гістерією. Усі цінності там змінюються, але в своїй суті залишаються живими і досі. Порядок, законність, доброзичливість, повага, сумлінність там цінувалися і цінуються. То тільки у «першій країні соціялізму» кидалися в крайнощі заперечень, починаючи від заперечення Бога і заперечення людської гідности. А тепер крутимо зворотній бік платівки і думаємо, що замість заперечення приватної власности має бути абсолютизація приватної власности. Замість обмеження споживання має бути пересит. Замість цензури має бути вседозволеність. І в результаті прокручування обох боків платівки ми знову біля розбитого корита. І тут нам треба згадати прописні істини – світ змінюється, але природа людини залишається та сама. Технології розвиваються, але закони природи навічно незмінні. Людина пристосовується, але порядність, сумлінність, людська любов і вірність – то вічні цінності, і їх треба плекати в своїх дітях.
І відоме пророче нагадування звучить дуже актуально: «Не дуріте самих себе. Учітесь, читайте. І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, того Бог карає». Правду тих слів могли б нині потвердити тисячі людей, які дурили себе ілюзіями, а зіткнулися з фактом, що на чужині треба заробляти в поті чола і залишатися при тому вічним наймитом.
Дуже великий урок дають нам українці, котрі добре влаштовані на Заході. Вони там шановані громадяни, але серце їх тут, де їхнє коріння. Звичні до законности, коректности і самообмеження вони зі здивуванням і співчуттям ставляться до тих жадібних земляків, які хочуть все і одразу, не плекаючи в серці нічого святого. І з головою в полоні матеріялізму, вони стають часткою матеріялістичного світу, тоді як наші заморські земляки на чужині бережуть свою мову і віру, думають, де треба дати допомогу, діляться досвідом і страшенно переживають за нашу невихованість та легку готовність розмінювати золото правди на мідяки вигоди.
«Однажды ночью к Глумову пришел стыд», – писав Салтиков-Щедрін. Отой «стыд» за життя негідне і опущене, і за неохайність і байдужість, з якою ми хочемо йти в Европу, – це невміння цінувати свій національний скарб, без якого ми нікому там нецікаві. Той «сором» буде нам, як ліки. От тільки багато ми втрачаємо своєї молоді, розгубленої і зневіреної на наших неприбраних смітниках. Спроби живити молодь нашою патріотичною риторикою дають зворотній ефект. Тільки добрий приклад, тільки справжнє діло і справжня віра впливає і передається молоді. І добре зерно дає сходи.
Нам передалася від будівників комунізму хвороба думати «про прекрасне майбутнє». І справді, ми й досі задаємося питанням про майбутнє. А справжнє життя – то сучасне. В майбутньому зійде посіяне сьогодні. А доброго майбутнього заслуговує той, хто утверджує добрі начала і вміє садити дерева на радість і втіху дітей і внуків, що прийдуть після нього.
Отже, чого той дід хоче? Він хоче добра і ладу в нашій душі, серцях. Хоче, щоб ми стали господарями у себе вдома, а не наймитували. Бо «в своїй хаті – своя правда, і сила, і воля».

Ці вірші разом з листом написала парафіянка громади УАПЦ Парасковія КВЕЦКО для міського голови м. Полтави Андрія Матковського, після того як ініціятива активістів патріотичних громад міста посадити Калиновий гай (75 саджанців) у травні цього року в пам’ять загиблих в час Голодомору в 32-33 рр. наштовхнулася на несприйняття та ворожість міської влади, і дерева навіть почали знищувати.
Чи ж розбудять сумління, чи дійдуть до затверділих сердець наших владців щирі прагнення і слова людей? Чи усвідомлять вони, що з нами було, що є нині? І чи задумаються над тим, що буде з українським народом далі? Та яка в цьому їхня роля й покликання?

Памяті загиблих у 33-му

В парку полтавському дубок
Схилився сумно до калини,
І так шепочуться удвох,
Оплакують людей невинних.
Вони отут навік сплелись,
Щоб вічну пам’ять гомоніти,
Немов руками обнялись:
Тут сплять у нас голодні діти...
Малі живую ще на возі
Матусю хочуть обійняти,
Вона лежить, уже не в змозі
І слова діточкам сказати.
Для тих катів немає Бога,
Це через них померла мати.
Вони прийшли, вони забрали
Усе до крихти, до зернини –
Дітей нещасних обікрали,
Не залишивши й картоплини.
Мов пташенята, плачуть діти.
Заходить сонце за хмарину...
Не підіймуться із могилок
Оті стражденні, бідні люди,
Та в нашій змозі, в наших силах
Про них ніколи не забути.
Ми маєм стати трохи кращі,
Любити вчитися – не вбивати.

***
О, справедливосте свята,
З тобою йти – не жито жати,
Тверді колюччя-будяки
У злому серці виривати.
В тобі любов, як та сльоза,
Що щире серце обмиває,
На квітці ранняя роса
Милує око, зігріває.
Вона – для всіх, але її,
Красуню світлу, мало бачать.
Нещасні люди – підлі, злі
Розтоптують, а вона – плаче.
Не плач, радій, ти не сама:
Надія з вірою сплелися.
Зло силу тратить надарма!
Ти щиро Господу молися!

«НА ЗЦІЛЕННЯ ДУШІ І ТІЛА»
Нещодавно у видавництві «СВІЧАДО» вийшов з друку перший в Україні молитовник для медиків та пацієнтів «НА ЗЦІЛЕННЯ ДУШІ І ТІЛА».

Дуже часто, люди, які хворіють, вбачають у своїй недузі певний удар, що йде від Бога і потрапляє в людину. Таким чином спотворюється значення недуги і змінюється сенс терпіння.
Природно, що хвороба є випробуванням для людини, адже вона страждає, її болить, тому й взиває у своїх молитвах до Божого милосердя з надією, що Господь почує благання стражденного й врятує від хвороби. Саме для того щоб співчуттям і добрим словом, або навіть добрим поглядом, дати відчути хворому, що він не є самотнім у своєму стражданні, щоб не залишити хвору людину віч-на-віч із її хворобою, посилає Господь їй друзів – медичних працівників.
Церква і медики у ділі спасіння людської душі і тіла покликанні працювати гармонійно. Яскраво підкреслює цю співпрацію текст присяги лікаря-християнина, який зберігся серед грецьких середньовічних рукописів: «Тож, коли я дотримаюся і не порушу цієї присяги, хай допоможе мені Бог у житті і в лікарській справі і хай низпошле мені повагу людей на вічні часи».
Молитовник «На зцілення душі і тіла» запрошує як медика, так і пацієнта відчути присутність Божу. Молитва допоможе хворому, який своє життя поклав у руки Бога, перенести страждання, адже як говорив святий Григорій Назіянський, «шануймо хворобу, яка товаришує святості, і віддаймо поклін тим, кого страждання допровадили до цієї перемоги».
Молитовник «На зцілення душі і тіла» подає молитви на кожний день і годину, низку молитов хворого під час лікування, молитви перед операцією, молитву до Ісуса Христа на чудотворному образі розп’яття в Глинянах, молитву до Пресвятої Богородиці на чудотворній іконі Страждальної Матері Божої, молитву до блаженних новомучеників Церкви, молитви за тих, хто при смерті, та багато інших молитов, які є правдивим духовним ліком.
Придбати молитовник «На зцілення душі і тіла» можна, скориставшись послугою «Книга-поштою», надіславши замовлення на адресу: а/с 808, м. Львів, поштовий індекс 79008; або у крамниці «Свічадо»: м. Львів, вул. Лисенка, 2; м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. «Контрактова площа».

15-річний ювілей архипастирського служіння Владики Ігоря Ісіченка

12 липня 1993 р., в день пам’яти первоверховних апостолів Петра і Павла, у Петропавлівській церкві м.Львова владика Ігор Ісіченко був рукоположений у сан єпископа Харківського і Полтавського. Відтоді він беззмінно очолює Харківсько-Полтавську єпархію Української Автокефальної Православної Церкви.
З нагоди ювілею пройшла прес-конференція, на якій архиєпископ Ігор відповів на питання журналістів. Інтерв’ю владики Ігоря було вміщене в київській газеті «Україна молода». В день ювілею, 12 липня 2008 р., владика Ігор очолив Архиєрейську Святу Літургію в Свято-Дмитрівській церкві м. Харкова. Владиці співслужили священики з Харкова, Київа, Полтави, Миколаїва, Кіровограда, з інших міст і сіл Східньої, Центральної та Південної України. На богослужінні були присутні священнослужителі Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков, представники Харківської обласної адміністрації. Вперше в історії з харківського храму УАПЦ велася пряма трансляція Служби Божої. Її передавали два місцеві канали: «Фора» та АТВК. Після богослужіння в Свято-Дмитрівському катехитично-пастирському центрі з нагоди ювілею архиєпископа Ігоря пройшла урочиста академія.

Папа Римський має намір зняти прокляття з Лютера

На виправдання великого реформатора Папа Бенедикт XVI збираєть¬ся заявити, що той не бажав розколоти християнство — він тільки хотів очистити Церкву. Переоцінка діяльности Мартіна Лютера буде, мабуть, зроблена на щорічній зустрічі набли¬жених до Папи теологів, відомій під назвою «Гурток учнів Ратцинґера». В ній беруть участь 40 богословів, проходить вона в літній ре¬зиденції Бенедикта XVI Кастельгондольфо. За інформацією, яка бу¬ла отримана британською газетою The Times з інформованих джерел у Ватикані, Папа має оголосити, що Лютер, який в Середньовіччі був відлучений від Церкви та осуджений за єресь, не був єретиком. За словами голови Папської ради в справі сприяння християнській єдності кардинала Вальтера Каспера, цей крок буде сприяти розвитку діялогу між католиками та протестантами. Ще одним свідченням цієї тенденції стала інфор¬мація про те, що Папа плянує встановити на території Ватикану статую Галілео Галілея (XVII ст.), який також був зви¬нувачений папством у єресі.

За матеріялами преси

Вітання Євгенії Лещук

«Наша віра» і багато читачів сердечно вітають нашу авторку, відому поетку і невтомну трудівницю на українській ниві Євгенію Степанівну Лещук в день її вересневого ювілею. Мабуть ніхто так, як вона, не животворив леґенди повсталої Волині у віршах-піснях. А вже що стосується козацького лицаря Івана Богуна, то вона самою долею призначена для увічнення його слави в поколіннях часів незалежности України.
З подивом і вдячністю за великий труд душі і за любов, яка не знає перепон – поздоровляємо.

РЕДАКЦІЯ

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку