У 1036 році князь Ярослав Мудрий, здобувши перемогу над печенігами, відчуваючи велику вдячність перед Богом і заступництво Діви Марії, заклав у Київі церкву Благовіщення на Золотих воротах. У тій церкві 1037 року зібрав увесь божий люд, челядь, і княже військо, щоб самих себе і всю державу віддати під опіку Пресвятої Богородиці. У тому ж році на честь Премудрости Божої у Київі було закладено собор Святої Софії. Натхненником цих грандіозних подій і святителем у духовному житті нашого народу виступав митрополит Іларіон – автор «Слова про Закон і Благодать…», у якому читаємо про князя Ярослава: «І славний город твій Київ величчю, як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий всеславний доручив на поміч швидкій християнам Святій Богородиці …»
З тих пір – це велике таїнство – ввірити себе і все, що є найдорожче у житті людини – під покровительство Божої Матері, – пронизує всю нашу історію. Манастирі і храми, міста і села, люд свій від нападів чужинців і всякого зла в усі віки і в наші дні берегла і береже Пресвята Богородиця. Традицію такої посвяти під покров Матері Божої продовжило славетне запорозьке козацтво, січове стрілецтво, армія УПА. І сьогодні ми маємо чимало свідчень того, як оберігає Богородиця тих, що прибігають до Неї з вірою, надією, любов’ю. Її небесного заступництва потребує кожна людина, кожна родина, кожне місто, село – і вся Україна, здаючи собі звіт, що без освячення згори і благословення не осягнемо нічого доброго ні в сім’ї, ні в державі.
Знаковим прикладом такого «преображення» стало місто Івано-Франківськ, яке 14 жовтня 2002 року було посвячене під Покров Пресвятої Богородиці за участю ієрархів та вірних трьох християнських церков: УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ. З тих пір Івано-Франківськ ,згідно недавно опублікованого рейтингу, визнано найбільш благополучним і комфортним для проживання серед міст України. А свято Покрови Пресвятої Богородиці стало святом духовного відродження цього міста. Кожного місяця представники різних юрисдикцій проводять спільну молитву за єдність Церкви і Народу під Покровом Пресвятої Богородиці, і щороку поновлюють цю посвяту.
Ось вже два роки поспіль аналогічна молитва щомісяця проводиться під стінами святої Софії у м. Київі. Представники різних церков, переважно тих, що вважають себе спадкоємцями Володимирового хрещення, прагнуть відновити посвяту – під Покров Пресвятої Богородиці м. Київа і всієї держави – України з усім українським народом. Посвяту, яку склав Ярослав Мудрий 1037 року, і збудував наймогутнішу на той час в Европі державу, прикрасивши її храмом Святої Софії, яка непорушною стіною через тисячоліття доносить нам силу духу і молитовного заступництва Богородиці-Оранти - неспростовне свідчення тих часів, коли у нас була єдина Віра, єдина Держава і єдина Церква.
Так слід чинити і нам. 13-14 жовтня – на Святу Покрову з участю глав помісних християнських церков: УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та ін. провести спільний молебен у соборі Святої Софії і поновити прадавній християнський звичай – віддати народ наш, себе самих, місто Київ і всю Україну під чесний Покров Пресвятої Богородиці. Такі ж спільні богослуження і посвяти організувати по багатьох містах України з участю представників різних християнських конфесій. Ми усвідомлюємо, що на сьогоднішній день така ініціятива може виходити від держави.
То ж нехай благословить Господь Премудрістю Божою і дасть сили звершити Його волю.
 

2007 рік став для Української Греко-Католицької Церкви роком молоді. Як залучити сучасну молодь до храму? Які духовні потреби виникають у молодих українців третього тисячоліття? Відповісти на ці запитання можливо тільки через безпосереднє спілкування з українськими хлопцями та дівчатами, через створення відкритого простору для взаємного обміну релігійним досвідом.
З цією метою було скликано ІV сесію Патріяршого Собору УГКЦ, кульмінаційним завершенням якого став Християнський форум «Молодь. Церква. Україна», у якому протягом 18 – 19 серпня взяло участь близько 10 тисяч молодих християн різних конфесій.
Сучасний світ ставить перед молодою людиною єдине завдання – стати успішним. Для цього молодь прагне здобути ґрунтовну освіту, постажуватися за кордоном, попрацювати заради досвіду – одним словом, намагається пройти якомога більше сходинок у будинку під назвою «Кар’єра».
Вочевидь, високому соціяльному статусу й матеріяльному добробуту доводиться офірувати найцінніше: щасливе подружнє життя, радість батьківства, душевний спокій та згоду із власною совістю. Більшість молодих людей, не замислюючись, так і чинять. Половину свого життя вони витрачають на те, щоб зрозуміти, у чому ж щастя; тоді як щастя – у гармонійному поєднанні професійного та духовного зростання, яке можливе тільки для віруючої людини, котра перебуває в Бозі.

«МОЛОДЬ – У ЦЕРКВІ ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ».
Духовенство Української Греко-Католицької Церкви поставило собі завдання знайти відповіді на запитання: «Як привести молодь до церкви?» та «Як допомогти їй реалізувати себе у релігійній громаді?» Допомогти у вирішенні поставлених завдань мав дорадчий орган Глави УГКЦ та Синоду Єпископів – Патріярший Собор, присвячений темі «Молодь – у церкві третього тисячоліття».
Делегатами Собору були єпископи з кожної греко-католицької єпархії, як української, так і з території поселень; представники греко-католицьких духовних навчальних закладів, члени молодіжних християнських організацій та миряни. Собор відвідали греко-католицькі громади зі США, Австралії, Аргентини, Німеччини, Польщі. Їхні представники напередодні Собору мали можливість вивчати українську мову та відвідувати християнські святині у Львові та Київі.
Підсумки дискусій на теми соціяльного служіння молоді, міжконфесійного діялогу, розвитку молодіжних християнських рухів, виголошених делеґатами Собору, стануть джерелом нових завдань для священнослужителів та активних мирян УГКЦ.

МОЛОДІЖНИЙ ХРИСТИЯНСЬКИЙ ФОРУМ У КИЇВІ.
«Молоде! Поможіть нам, священикам, поможіть мені, архипастирю», – так звертався до молоді Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Із його слів яскраво видно, що молоді люди не повинні чекати, поки священик прийде й організує щось для них. Саме їм мусить належати ініціятива в організації християнських товариств, у відкритті недільних шкіл або дискусійних клубів для обговорення актуальних питань сьогодення. Саме завдяки активним лідерам-християнам діють такі організації як Товариство студентів-католиків «Обнова», «Українська молодь - Христова», СУМ (Спілка української молоді) та інші.
Для того, щоб почути, як сама молодь бачить свою діяльність у церкві, організатори Собору запросили молодих християн усіх конфесій на Молодіжний Християнський Форум під назвою «Молодь. Церква. Україна». Символічним стало місце проведення Форуму: Міжнародний виставковий центр на «Лівобережній», що вмістив близько 10 тисяч вірян, розташований біля головного храму греко-католиків, Патріяршого Собору Христового Воскресіння, який нині будується.
Ранок 18 серпня розпочався з Божественної Літургії, після якої учасники вирушили на екскурсію по Київських храмах. Маршрут, розроблений гідами-волонтерами, пролягав повз Володимирський Собор, Софію Київську, Михайлівський Золотоверхий, Андріївський Узвіз... Тисячі молодих людей у білих футболках з емблемами Форуму просто-таки заполонили столицю. Неможливо передати це відчуття, коли простуєш площами і майданами Київа, усім своїм сяючим невимовною радістю єством промовляючи: «Віра в Ісуса Христа робить мене щасливим!»
«Пікардійська терція» та «Друга ріка» теж завітали на Форум.
Після прогулянок Київом розпочалося обговорення проблем молоді у сучасній церкві. Організатори не готувалися до цих дебатів заздалегідь, натомість вони застосували принцип «відкритого простору», коли кожен учасник міг надіслати своє запитання чи репліку доповідачеві за допомогою смс. За кількістю запропонованих аудиторією тем учасники Форуму розділились на робочі групи, в яких продовжили обговорення різноманітних питань: від патріотизму до шлюбів між представниками різних конфесій та здорового способу життя.
Нагородою за плідну роботу у групах став концерт відомих українських гуртів на відкритій сцені біля Собору Воскресіння Христового. По закінченні концерту розпочалися нічні чування, під час яких ті, хто залишився у виставковому центрі, мали змогу висповідатися, досхочу наспіватися українських пісень, наїстися канапок, напитися чаю, а головне наговоритися зі своїми друзями з інших куточків України.
На ранок 19 серпня у свято Преображення Господнього Глава УГКЦ Кардинал Любомир Гузар відслужив Архиєрейську Божественну Літургію разом з близько ста священиками з України і з-за кордону. У своїй проповіді до молоді Блаженніший Любомир наголосив, що кожен з нас мусить у своєму житті зробити вибір: взяти шлюб і жити в миру, стати священиком або долучитися до монашого чину. Однак незалежно від тієї життєвої дороги, яку ми оберемо, кожному з нас Господь поставить одне запитання: «Що ти зробив/зробила для свого ближнього?» Наші ближні – це чоловік чи дружина, це наші діти, це паства, братія манастиря, це кожна людина на Землі, бо усі ми створені за образом і подобою Божою.
Християнський Форум молоді в Україні проводився вперше. Звісно, хотілося б, щоб у ньому взяло участь побільше православних вірян, адже духовна соборність української молоді є навіть більш бажаною, ніж конфесійна єдність. Пригадаймо щорічні «зустрічі Тезе» (Taize), на які з’їжджається десятки тисяч молодих людей з усієї Европи, щоб відчути справжню радість від єднання зі своїми духовними братами і сестрами у Христі. Проведенням Форуму Україна зробила перший крок до запрошення братів з Тезе і европейської молоді на свої терени. Зрозуміло, що для заходів такого рівня нам потрібно було б ціле містечко з подібних виставкових центрів, а також серйозне фінансування. Тоді як вже сьогодні речники УГКЦ визнають, що такі Форуми, на жаль, поки що не стануть щорічними, оскільки на це просто не вистачить коштів.
«Ви потрібні Церкві, щоб вона і в цьому поколінні, і в наступних залишалася юною», - промовляють слова Івана Павла ІІ і до української молоді. А сучасним молодим християнам потрібні такі з’їзди, форуми, собори; адже Церква – це не стіни й стеля, Церква – це, насамперед, молитовна спільнота людей. І якщо Господь каже: «… де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них» (Мт. 18:18), то наскільки ж більшою є Божа благодать, коли таких людей тисячі.
 

ПРОЩА ДО БОГОРОДИЧНИХ СВЯТИНЬ

З 20 до 25 серпня 2007 р. проходила друга єпархіяльна проща до богородичних святинь Галичини, в якій взяли участь 10 священиків і понад 180 мирян Харківсько-Полтавської єпархії. Очолив прощу архиєпископ Ігор. Учасники прощі вирушили 20 серпня з Харкова, Кіровограда, Київа, Боярки, Миколаїва, Канева, Полтави – хто залізницею, хто автобусом – і зібралися у Львові. Львівське крайове братство апостола Андрія Первозваного гостинно зустрічало паломників, організувало їм харчування. Перед початком прощі її учасники помолилися біля могили Патріярха Димитрія.
Проща почалася молебнем до Пресвятої Богородиці, яку архиєпископ Ігор і собор духовенства відправив на запрошення настоятеля в Успенській церкві м. Львова. У молебні брав участь настоятель Успенської церкви митр. прот. Ігор Бурмило, який тепло привітав прочан. Колона автобусів вирушила до м. Миколаїва Львівської обл., де відвідала храм УАПЦ. Гостей зі сходу вітали настоятель парафії о. Роман Сотник, мер міста Миколаїва, численні парафіяни. Відбулася коротка зустріч із парафіяльною громадою. Далі маршрут прощі проліг через історичний Гошівський манастир, де прославилася чудотворна Гошівська ікона Божої Матері, до Зарваниці, де прочани опинилися вже пізно вночі. 22 серпня було відправлено Архиєрейську Святу Літургію в парафіяльній церкві с. Зарваниці, де перебуває чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Богослужіння очолив архиєпископ Ігор. Після відпусту він поблагословив прочан мощами святих мучеників, що зберігаються в храмі. Майже всі прочани висповідалися й причастилися Святих Таїн. Несподіванкою була зустріч у Гошеві з лідером політичної опозиції Юлією Тимошенко, яка також прибула в цей день поклонитися святині. Прочани процесією пройшли до місця явлення Пресвятої Богородиці, помолилися біля чудотворного джерела. Ввечорі було відправлено вечірню, після чого відбувся урочистий похід зі свічками до чудотворного джерела. 23 серпня рано-вранці колона автобусів переїхала до Унева. Там із великим піднесенням учасники прощі молилися на Архиєрейській Святій Літургії, яку архиєпископ Ігор у співслужінні священства єпархії відправив у стародавньому Успенському храмі. Прочани поклонилися манастирським святиням, оглянули територію манастиря, помолилися на манастирській вечірні та повечір’ї. 24 серпня собор духовенства відправив Архиєрейську Службу Божу за Українську державу та український народ у парафіяльній церкві с.Унева. Завершилася проща в м.Золочеві. Спершу прочани відвідали Святу Гору – місцеву святиню, де являлася Пречиста Діва й б’є чудотворне джерело. Потім вони прибули до Свято-Софійського храму УАПЦ м.Золочева (настоятель митр. прот. Василь Саган) і разом із місцевою парафіяльною громадою відправили молебень за Україну та її побожний народ.
 

Апологети Російської Православної Церкви в Україні, воюючи різними методами з Українською Православною Церквою Київського Патріярхату, прямо таки жонґлюють отим словом благодать: ми – благодатні, вони – не благодатні, і так повсюдно. Отже, кілька розміркувань про благодать.
Якось довелось мені бути в Москві і відвідати Донський манастир та храм Христа Спасителя. Ось з душевним трепетом вступаю на територію манастиря. Переступивши поріг дзвіниці, поволі підводжу очі від землі, щоб поглянути на купол собору. Одначе мій погляд на півдорозі натрапляє на якісь чудовиська і зупиняється на них, аби збагнути, що то таке незвичне перед Храмом Божим. Виявляється – танки з довгими жерлами часів ІІ Світової війни, тільки не зелені, як в бою, а білі. І хоча неподалік від них є таблички з поясненням, що то за танки, на чиї кошти вони створені, на яких фронтах воювали, в моїй свідомості було одне – це все таки досить досконалі знаряддя вбивства і їм не місце перед Храмом Божим. Чи можна уявити десь у світі щось подібне?
Храм Христа Спасителя, як відомо, будувала вся самодержавна Росія на кошти громадян неосяжної імперії. Та згодом прийшли большевики зі своєю ідеєю руйнувати все «до основанья» і на місці Храму постав водний басейн «Москва». Єльцинсько-путінській Росії вже не довелося по рублю збирати з усіх православних християн на відбудову Храму. І ось він знову стоїть у всій своїй величі. Але велич ця якась холодна. Людина тут почувається не образом і подобою Божою, а немічною, маленькою істотою, навіть не перед дійсною Величчю Бога, а перед чимось земним, що само себе возвеличити хоче. Може це тільки моє, суб’єктивне відчуття? Можливо, воно і не виникло б у мене, якби не величезні і прозорі (?) урни для пожертв на трьох входах до Храму, наповнені паперовими грошима. Від отого видива грошви в урнах чомусь недобре стає на душі. Не доводилось мені такого бачити в християнських храмах, ані чути про таке. Це ж бо не розіграш лотереї спорт – лото.
Жертвуючи на храм, людина воліє, щоб при цьому не було інших свідків, окрім Бога, бо тільки Він Один знає істинну вартість тої пожертви. Згадаймо зміст слова Ісуса Христа: «оця жінка, що офірувала на Храм Божий дві копійки, зробила найбільшу пожертву, бо вона віддала останнє».
Оте все побачене у Храмі Христа Спасителя не сприяло виникненню відчуття такої сподіваної благодаті.
А що ж в храмах Української Православної Церкви, як іменує себе Російська Православна Церква в Україні? Не буду говорити огульно про всі храми, бо вони таки не одинакові, позаяк не всі священики цієї конфесії служать і Богові, і Мамоні. Скажу про храми в своєму рідному селі, славнозвісному Дермані на Волині. Десь із середини 16-го століття в Дермані почав діяти Свято-Троїцький манастир, заснований князями Острозькими. З ним пов’язані імена таких видатних церковних і світських діячів, як Іван Федорович (Федоров), Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка), Іов Княгинецький, Мелетій Смотрицький, який був настоятелем манастиря і похований у ньому. В другій половині 19-го століття почала діяти в селі парафіяльна Свято-Троїцька церква. На цвинтарі була маленька капличка святого Онуфрія Великого, в якій відспівували покійників. Як постала незалежна Українська держава, то манастир і приходська церква через забамбулення більшости селян промосковською пропаґандою та за настановленістю місцевої влади залишились під юрисдикцією Московського Патріярхату. Вірні Української Православної Церкви Київського Патріярхату туляться в Свято-Онуфріївській каплиці.
В обох московських храмах Дерманя панує неґативна антиукраїнська атмосфера, особливо це стосується манастиря. Вірним Київського Патріярхату тут у грубій формі відмовляють в сповіді і причасті, в придбанні церковної літератури, Ви не зможете замовити ту чи іншу церковну требу. Монашки вчинили безприкладне свавілля в стосунку до світлої пам’яті Мелетія Смотрицького, вирвавши зі стіни манастиря меморіяльну дошку. Вона і дотепер не встановлена на своєму законному місці, а знаходиться в музеї Уласа Самчука при місцевій гімназії.
В Свято-Троїцькій церкві в останні роки совєтської влади і в перші роки незалежности читалась Євангелія і хор співав Отче наш українською мовою. Нині і цього немає, бо ж українська мова для московських батюшок є «не благодатною».
Якось невелика група громади Свято-Онуфріївської церкви на чолі з церковним старостою вирішили після служби піти до парафіян Свято-Троїцької церкви і мирно, в дусі християнської любови поговорити про те, щоб об’єднатись і в одному храмі спільно молитись українською мовою, тим більше, що за опитуванням більшість селян прихильно ставляться до Київського патріярхату. Цей мирний похід було зустрінуто вороже, доброї розмови не вийшло, мало того, було зображено це як аґресивний напад на їхню церкву, повідомлено в міліцію, а ночами довший час було задіяне чергування при освітленій території храму і організована посилена охорона церкви від нападу «злих рухівців», як вони іменують вірних Київського Патріярхату.
Священик Свято-Онуфріївської церкви в Дермані, як і весь клір і вище духовенство УПЦ Київського Патріярхату, постійно закликають своїх вірних ставитись з любов’ю до братів і сестер з Московського Патріярхату, відвідувати їхні храми, особливо у дні престольних празників. Отож я не раз бував на службі в парафіяльній церкві і манастирі Дерманя і безпосередньо відчув нетерпимість парафіян цих церков до вірних Київського Патріярхату, почути несправедливих і образливих слів на адресу усіх нас.
Тож яку благодать я міг відчути в цих храмах під час служби? Але як і до цього, я буду і надалі час від часу відвідувати ці обидва храми в Дермані, бо це Храми Господні, а не тих, хто в них тимчасово служить. Те все, що є тепер, скороминуще, а Правда одна для всіх і вона від Бога. Вірю і треба усім вірити, що прийде той час, коли в Україні буде єдина помісна Українська Православна Церква. І в церквах мого Дерманя будуть молитись усі миряни рідною українською мовою, а між людьми буде істинне взаєморозуміння і любов. Тоді не буде потреби говорити про благодать в наших храмах, вона просто буде в них.
 

ПОЧАСТІШІЛІ НЕЗАКОННА ПРИВАТИЗАЦІЯ КУЛЬТОВИХ БУДІВЕЛЬ

Такий висновок зробив у своєму листі до Президента України голова партії «Християнсько-Демократичний Союз» Володимир Стретович. Він наголосив, що «в християн України, незалежно від їх конфесійної належности, не можуть не викликати стурбованости випадки приватизації колишніх будівель Римо-Католицької Церкви в Київі та Дніпропетровську або колишнього приміщення центральної Церкви євангельських християн-баптистів у м. Київі». У листі також згадуються останні події у Дніпропетровську, «пов’язані з побиттям та вигнанням вірних-католиків з храму, який свого часу незаконно було відібрано в них радянською владою, а вже за часів незалежної України так само незаконно передано комерційній структурі, яка, не очікуючи завершення судових процесів, розпочала демонтаж культової споруди». Розташування казино в колишньому церковному приміщенні євангельських християн-баптистів у Київі в листі охарактеризовано як «наругу над духовністю та релігійними почуттями мільйонів вірних».
 

У СТОЛИЦІ НЕРІВНОМІРНО РОЗПОДІЛЯЮТЬ ЗЕМЛЮ МІЖ ЦЕРКОВНИМИ КОНФЕСІЯМИ

Як повідомляє канал «1+1», сьогодні в Україні простежується підтримка Української Православної Церкви (МП) на владному рівні. За інформацією каналу, наразі в Київі УПЦ (МП) будує ЗО церков. Лише протягом цього року в столиці для УПЦ (МП) виділено понад 11 ділянок загальною площею понад ЗО гектарів. До порівняння – УПЦ КП виділили лише одну ділянку, і ще одну – старообрядцям. Водночас, за даними соціологів, кількість вірних УПЦ КП майже вдвічі перевищує кількість прихильників УПЦ (МП). А кількість культових будівель Київського Патріярхату по Україні, за оцінкою тих же соціологів, майже в чотири рази менша. Експерти кажуть: це інерція, адже впродовж десяти років влада протегувала лише одній Церкві. Але визнають, що саме тепер ситуація загострюється. Як стверджують фахівці, ситуацію загострюють і майбутні вибори. Дивіденди від них сподіваються отримати й церковні організації і політики.
 

В сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя пахне старим вином, інколи з’являється на хвильку просіяний через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку… Забрела, забарилася десь зима, осінь же геть утомилася. Священик в облаченні, готовий до служби Божої, довгенько стояв біля нового дубового хреста з табличкою, де значилося ім’я Пилипа Морачевського. Нарешті почав підходити і під’їжджати люд, юрмляться і впіголосу гомонять. Дивляться, як з авто виходять знайомі і незнайомі люди, священики, не знані в Шняківці.
– То ж отець Василій із Сального… Він раніше казав, що не дозволить правити Київському патріярхатові. Неканонічні, мовляв, і правлять не церковнослов’янською, а українською. Сам бо він з Московського патріярхату…
– Дивні діла на світі – Бог один, православ’я одне, а хіба ж гірше молитися рідною мовою? І то через півтора десятиліття після відновлення незалежности України?
…Пилип Морачевський повертався із забуття рідним краєм. На цьому занехаяному пустирі колись світилася банями церква, а на цвинтарі біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій тут знайшов і Пилип Морачевський. Та прийшли більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву знищили, а могили зрівняли з землю.
Сьогодні нарешті постав хрест над могилою першого перекладача Євангелії українською мовою Пилипа Морачевського.
Коли, на яких шляхах запала в його душу мрія перекласти Святе Письмо? Навчаючи математики в Сумах, де селянських дітей в повітових школах зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську юнь по черзі то полонізували, то русифікували, а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково випростається і тягнутиме віття вгору? Чи в часи вчителювання у Кам’янці-Подільському або в Ніжині? А може, навіть раніше, ще в час навчання в Харківському університеті, що вважався тоді «другими Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров, а ректором був Гулак-Артемовський.
Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох «вірнопідданих» віршів з-під пера поета Морачевського виходитимуть рядки, в яких озветься біль за свій край.
Чорна хмара від заходу
Небо покриває...
Україна плаче, тужить,
Що долі не має.
«Чумаки, або Україна з 1768 року» - назве свою романтичну поему автор. Тут він далекий вже від єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:
О, чому вас грім небесний
Не спалив, поганих,
Як ви мучили на світі
Наших предків славних!
Заглиблений у чисте річище мови народної, у ці барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський починає працювати над Словником української мови. Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її джерелами з Котляревського, Гулака-Артемовського, з народної поезії, він готує об’ємний рукопис і здає в 1853 році на розгляд у відділення російської мови і словесности імператорської Академії наук. Та провідна верства тодішньої російської інтеліґенції до української справи, до мови і культури ставилася так, як один з «володарів дум» Бєлінський писав про Пантелеймона Куліша: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напечатала историю Малороссии».
...Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі – і згасли. Здав Морачевський рукопис, є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не отримав.
Олександр Кониський, спудей Ніжинського ліцею, зайшов якось до високого начальства   Пилипа Морачевського, інспектора ліцею князя Безбородька і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на столі лежав газетний відбиток вірша «Великому цареві нашому», а поряд Євангелії латиною, німецькою, грецькою і рукопис господаря дому – українською.
– І як же це так: «великий цар» і український переклад?.. Ще Петро І велів: «Дабы особливого наречия не было».
– Кесарю – кесареве, а Богові – Боже, – преспокійно, всміхнувшись лише очима, відказав інспектор, що відбирав при перевірках у спудеїв українські книжки – від себе і від них відвести біду.
–А якщо цей кесар – «чудище обло»?
– Огромно и лаяй, – в тон відказав інспектор. – І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї, Гулака, Костомарова і Куліша – в інші... Царі приходять і відходять, а Святе Письмо рідною мовою залишиться.
– І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видрукують?
– Все минеться, правда й добро зостанеться. Все минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде зрозумілим для нашого люду, хоч які йому поставлять загати. А вони, на жаль, будуть.
Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від сановників, від чиновництва різної масти. Через три роки по закінченні першого українського перекладу Євангелії Валуєв напише своє сумно знамените: ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Введуть доплати російським урядникам, що працюють в Україні, Емський указ заборонить навіть ввезення українських книг та брошур, навіть слів до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром урядовцям заборонять носити широкі штани та вишивані сорочки! Історики нарахують 173 заборони української мови.
І все ж по закінченні перекладу Морачевський клопоче перед митрополитом Ісидором: «Усіма мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів православних християн, не має своєю мовою навіть Євангелії. Високі Божественні істини з усією простотою, ясністю і теплотою Євангельського вчення, викладені природною, цілком зрозумілою кожному мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу, осяяли б темний розум найяснішим спасенним світлом Віри та очистили б хистку моральність народу набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові тлумачення...»
Лист, як крик цілого народу, полетів у Синод, до шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не прийшла відповідь: «Перевод Евангелий, сделанный Вами, или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию».
Невгамовний Морачевський не опускає рук, через два роки продовжує «лупати скалу» імперську. Звертається в Академію наук. Відділення російської мови і словесности 8 лютого 1862 року доручає І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову скласти обґрунтовану записку про переклад Євангелії Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку праці Морачевського, і в богословському, і в філологічному аспектах. Відділення «Академії ухвалює просити в Синоду дозволу на друк. Відповідь була та сама: «печатанью не подлежит».
Але мав правоту Морачевський в розмові з Олександром Кониським – Правда й Добро зостанеться. Пантелеймон Куліш вже 1869 року в львівській газеті «Правда» друкує український переклад П’ятикнижжя Мойсея.
Лише через 45 років після завершення перекладу і через 17 років після смерти Морачевського Євангелією видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача. Видрукують і... незабаром вилучать.
…А люд все прибував на пустир за околицею Шняківки – і з цього, і з довколишніх сіл, з Ніжина, з Київа… Вшанувати двохсотліття з дня народження Пилипа Морачевського і столітній ювілей першого українського перекладу Святого Письма. Вже й пора службу Божу починати, а біля хреста священики про щось сперечаються…
– А що там діється? – перешіптуються люди. – Хіба на могилах вести суперечки?
– Отець Василій начебто каже, що у прибулих священиків неканонічні тексти молитов...
– Та то політика швидше... Не дарма ж відома московська правозахисниця сказала, що в російських священиків під кожною рясою мундир КГБ.
– Та й КГБ вже щезло...
– А мундири до дірок доношують.
– Не вміщається в голові: і досі декотрі духовні особи та політики вдають, що української мови не існує, що нею не можна звертатися до Бога...
– Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні 2006 року.
– Притім що Євангелія Морачевського добре знана православними в Польщі, видавалася в Канаді, в Сполучених Штатах, у Пенсильванському університеті...
– Тільки ми забуваємо своє…
Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й духовні пісні вперше за віки здійнялися тут рідною мовою над громадою, набирали сили; сире небо світліло, а повітря ставало дзвінким чи то від птахів, що пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін із дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвоні чути і біль, і тендітну й хистку, але світлу надію прийдешнього.
 

ОЖИВАЄ СЛОВО
Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО

Шевченкове «Воно знову оживає і сміється знову» тепер часто згадуєш, коли береш до рук раритетні видання, які попри всякі труднощі з’являються друком, хоч у енциклопедичних статтях ці твори іноді значаться як «втрачені» або «доля їх невідома». От хоча б «Свята Євангелія», яку український поет, перекладач і педагог Пилип Морачевський переклав ще всередині XIX століття. Вперше надруковано його було аж 1906 року і Російська Академія Наук визнала цю працю найкращим з усіх перекладів «Святої Євангелії» слов’янськими мовами.
 

ТРОЇЦЬКИЙ СОБОР БУДЕ У ВАСИЛІВЦІ

Троїцький собор у Новомосковську, описаний Олесем Гончарем в романі «Собор», – перший на Дніпропетровщині дерев’яний храм, який збудували без жодного цвяха. Саме цю культову споруду майстри взяли за зразок для зведення храму у районному центрі Василівці.
Понад 100 років на місці, де зараз будують храм, була дерев’яна церква, але за радянських часів її закрили, а потім зруйнували. Споруду будують на кошти місцевої громади майстри з Волині, звідти ж завозять деревину, яку задля захисту від вогню й вологи попередньо обробляють спеціяльними хемічними речовинами. Як і у Новомосковському Троїцькому соборі, на будівництві не використовують заліза, покрівлю зроблять із м’якого екологічно чистого матеріялу – тіголу, а прикрасять храм двома позолоченими банями. Новомосковський Троїцький собор «без єдиного цвяха» є пам’яткою архітектури світового значення.
 

ОСВЯЧЕНО НОВИЙ ПРЕСТОЛ СВЯТО-ДМИТРІВСЬКОМУ ХРАМУ М. ХАРКОВА

В свято Різдва Йоана Хрестителя, 7 липня 2007 р., архиєпископ Ігор у співслужінні прот. Віталія Зубака відправив чин освячення нового різьбленого дубового престолу, виконаного в кращих традиціях українського сакрального мистецтва. Престіл виготовили як дипломну роботу студенти Львівського коледжу декоративного й ужиткового мистецтва ім. Івана Труша (директор Василь Откович) Павло Деленкевич і Роман Козлов. Науковий керівник – Денис Стельмах.
 

ЛИСТ-ЗВЕРНЕННЯ ДО КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІЯРХА ВАРТОЛОМІЯ І З ПРОХАННЯМ ВСЕБІЧНО ПІДТРИМАТИ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Уклали 12 червня під час роботи II Всеукраїнського церковно-громадського форуму «За Українську Помісну Православну Церкву». В листі висловлено прохання до Константинопольського Патріярха та Синоду Константинопольської Церкви «визнати Українську Православну Церкву Київського Патріярхату як Помісну і автокефальну Церкву України». При зверненні до Вартоломія І, зокрема, сказано: «Ми підтримуємо Вашу позицію щодо необхідности визнання в Україні Помісної Православної Церкви та подолання спровокованого зовнішніми політичними силами розділення українського православ’я. Помісний автокефальний статус Української Церкви має тверду основу в церковних канонах – у 34-му Апостольському правилі, 17-му правилі IV Вселенського Собору та 38-му VI Вселенського Собору, в апофтегмі Патріярха Фотія, на які посилається Ваш блаженної пам’яті попередник Вселенський Патріярх Григорій у Томосі про автокефалію Церкви в Польщі (13 листопада 1924 року)».
 

ВІДВІДИНИ ПАРАФІЙ ІКОНОЮ СВТ. ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО

Протягом ювілейного 2007 р., коли християнський світ відзначає 1600-річчя упокоєння свт. Йоана Золотоустого, ікона цього великого учителя Східньої Церкви, написана відомим львівським митцем Костем Марковичем, з часточкою мощів святителя відвідує парафії Харківсько-Полтавської єпархії. Молитовна зустріч зі свт. Йоаном Золотоустим почалася з Таврійського деканату. 19 серпня 2007 р. ікона прибула до с. Паліївки Кіровоградської области, де під час храмового свята їй поклонилися сотні вірних. Після цього, 24 серпня 2007 р., вона була урочисто перенесена до кіровоградської Свято-Володимирської парафії. Ікона перебуватиме в Кіровограді до 28 серпня 2007 р., після чого буде перевезена до Миколаїва. Слідом за південними громадами унікальну нагоду помолитися перед мощами свт. Іоана Золотоустого матимуть вірні громад Київського деканату.
 

ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ ЗАКАРПАТТЯ XV-XIX СТОЛІТЬ У АВАРІЙНОМУ СТАНІ. ЗАГАЛОМ ЗА ОСТАННІ 100 РОКІВ ІЗ 800 ЦЕРКОВ У РЕҐІОНІ ЗАЛИШИЛОСЯ УСЬОГО 114

Мистецтвознавці кажуть, що вже через кілька років тут не буде що рятувати, якщо громадськість та держава й надалі залишатимуться бездіяльними щодо цих питань. Реставрації та відновлення потребують усі 114 старовинних храмів Закарпаття. Більшість сакральних пам’яток розташовані у віддалених селах. Часто селяни самотужки покривають дах і стіни, проте такими діями нерідко ще більше руйнують споруди. Мистецтвознавець Михайло Сирохман стверджує: «Така самодіяльність не має меж. Я навіть не знаю, кого звинувачувати. Адже немає контролю за діями з відновлення храмів, так само, як і за переміщенням ікон та інших цінностей».
 

ПРОБЛЕМАМ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ СІМ’Ї – заробітчанству, алькогольної та наркотичної залежностей – була присвячена цьогорічна дев’ятиденна ПРОЩА ЗІ САМБОРА ДО ЗАРВАНИЦІ

Паломництво проходило в рамках акції «Рух за тверезість життя».
Організатори паломництва-церковна громада УГКЦ м. Болоньї в Італії та «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії – зазначили, що їхня мета - спонукати людей до взаємного прощення та покаяння, молитися за ті українські родини, яких спіткало горе наркоманії чи алькоголізму, а також молитися за оздоровлення влади, яка поставила людей у скрутне становище й тим самим змусила покидати Батьківщину, виїжджаючи за кордон на заробітки. Проща тривала з 3 по 12 серпня.
 

ПАРАФІЯ СВВ. МУЧЕНИКІВ БОРИСА І ГЛІБА В ЗАРІЧНОМУ
ВОЛОДИМИР РОЖКО

Селище Зарічне на Рівненщині відоме під назвою Погост ще з княжих часів. На свято св. Івана Предтечі тут відзначила річницю з дня заснування парафія УПЦ КП свв. Бориса і Гліба.
Урочисту службу Божу в пристосованому під церкву приміщенні очолив канцлер Рівненської єпархії ректор Рівненської Духовної семінарії о. Ігор Швець.
«Це єдина парафія на Зарічнянщині. В самому Зарічному дві парафії московської церкви і в районі – так само. – розповідає о. Андрій, – Її утворенню чинився спротив, але люди не злякались».
Наша парафія хоч і не чисельна, але складається з свідомих українців Зарічного і навколишніх сіл. Переважно це – українська свідома інтеліґенція: вчителі, лікарі. Всі парафіяни є дуже активні в церковному житті, ми як одна родина.
Вже виділено місце під забудову майбутнього храму, думаємо, що районна влада буде сприяти нашому церковному життю. Багато людей з навколишніх і навіть віддалених сіл приїжджають до нас на літургії».
 

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) є цілою епохою в українській духовній культурі. Його особистість і численна літературна спадщина постійно привертають увагу дослідників, зокрема й тому, що багато проблем, над розв’язанням яких працював видатний вчений і теолог, є надзвичайно актуальними і в наш час.
До таких глибоко актуальних питань належить вчення Митрополита Іларіона про християнську праведність, тобто про ті головні положення християнської догматики, заломлені крізь призму національної ментальности, які мають бути орієнтирами у житті християнина.
Першоосновою вчення Митрополита Іларіона про християнську праведність є гармонійне поєднання засад православної віри і діяльности Церкви на ґрунті чеснот, які мають бути властиві кожному християнинові. Витоки християнської праведности, її ідеальні виміри він вбачав у житті і діяльності служителів Христа, починаючи з апостолів.
Іван Огієнко стверджував, що саме в православ’ї найбільше зберігся наріжний принцип християнства – визнання Христа Головою Церкви і Спасителем у житті християн. Грецька (візантійська) церква, на його думку, завжди тлумачила єдність Церкви як собороправність усіх православних церков з одним Головою на чолі – Ісусом Христом. Митрополит наголошував, що „єпископи кожного народу повинні знати першого серед себе і шанувати його як свого голову”, як це зазначено в 34 Апостольському правилі. Він також дотримувався думки, що Римо-католицька церква відійшла від цього принципу, оскільки почала вбачати єдність християн у земному володарі – Папі Римському. Отже вихідний пункт християнської праведности полягає саме в цій підставі, про яку в багатьох місцях свідчить Святе Письмо. „А Божа правда через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує” (Рим. 3:22).
Головні риси християнської праведности Іван Огієнко у своїх творах пов’язує з теологією православ’я і тими настановами, які випливають з цієї теології щодо життя і діяльности священиків, монахів, а також мирян. Зокрема, в праці „Моя ідеологія” мислитель вирізняє такі сутнісні риси Української Православної Церкви та її служителів, як апостольство, соборність, незалежність від світської влади, поєднання християнської праведности й патріотизму, опертя на націю, свій народ, опікування простими людьми, повага до праці та ін.
Апостольство української церкви І. Огієнко розумів як найбільшу серед інших християнських церков близькість православ’я, особливо українського, до первісного християнства, тобто, тих засад, якими керувалися у своїй діяльності апостоли Христа. Митрополит постійно вказував на першість Української Православної Церкви на европейському Сході, оскільки перші християнські місіонери (на чолі з Андрієм Первозваним) принесли Віру Христову спочатку до Київської Руси, а звідти вона перейшла до росіян (московитів) та білорусів. Саме в Україні місіонерами були зорганізовані перші церкви. В зв’язку з цим сутнісною засадою християнської праведности і обов’язком кожного священика є обороняти цілість, теологію та святість своєї Церкви, тобто її догматично-канонічну чистоту. Розробляючи нові теологічні засади українського православ’я, Митрополит писав, що „наріжним каменем нашої церкви, її ідеологією, стала чистота православ’я”.
Другу суттєву рису православ’я – соборність - Іван Огієнко вважав надзвичайно виразною прикметою саме Української церкви. Яскравим проявом її була виборність (за термінологією Митрополита, обиральність). Від самих початків існування Церкви у Київській Русі виборними були посади і звичайного священика, і будь-якого ієрарха, а також і вищого керівника Церкви. Тому священик повинен був постійно дбати про свій духовний саморозвиток, вдосконалюватися у пізнанні Святого Письма, загальній освіченості, набутті і розвиткові християнських моральних чеснот. Таким чином, соборність суттєво сприяла утвердження істинних засад християнської праведности, в якій панують „животворящий дух і зміст”.
Незалежність православної Церкви від світської влади, будучи її важливою рисою, сприяла гармонізації відносин між духовною і світською владою, забезпечувала духовний поступ усього народу (як священиків, так і мирян), справжню, внутрішньо закорінену в душі, а не зовнішню, позірну християнізацію.
В усій своїй творчості і діяльному служінні Огієнко прагнув гармонійно поєднати християнську праведність і патріотизм, відданість українському народові. За своє життєве кредо він недаремно взяв гасло „Служити народові – то служити Богові”. В багатьох працях, присвячених подвижництву українських священиків, монахів і монахинь, він яскраво показує, як з давніх часів вони традиційно були не тільки провідниками духовними, а й національними.
Служіння Богові І.Огієнко розуміє як охоплення всіх аспектів життя народу в обов’язках священика – богослужбовій ревності, діяльному пастирстві, учительстві (перш за все, проповідництві, викладанні Закону Божого у школах), культурно-просвітницькій діяльності, місіонерстві, справах милосердя. Якщо, дбаючи про інтереси церкви й народу, пастир виконує всі зазначені справи самовіддано, то він неодмінно матиме авторитет серед вірних своєї громади. Отже, авторитетність духовенства в середовищі свого народу є однією із суттєвих ознак християнської праведности. І. Огієнко вважав священика „опікуном народної душі”, „світильником, що світить на горі – усі його бачать і до нього хрестяться”. Яскравим прикладом авторитетности священнослужителя є сам Митрополит. Він був ординований у 1937 р. архиєпископом, предстоятелем. Тоді за наказом польської влади знову піднеслася хвиля масового покатоличення православних віруючих на теренах тогочасної, так званої, другої Речі Посполитої, перетворення на костьоли православних храмів. Якщо чинився опір – церкви спалювали, руйнували. Лише за один рік 150 православних храмів зазнали наруги чи були знищені. Православні українці сприйняли ординацію І.Огієнка з великим полегшенням, вважали його своїм захисником і сповнились надією, що влада не зможе вже так знущатися з них.
Близькість до народу в діяльності церкви означає, за Огієнком, дотримання місцевих традицій, особливе розуміння другорядних канонів та відправлення богослужінь, застосування рідної мови в службах, традиційний адміністративний устрій національних церков, відзначення національних свят та ін.
Митрополит не закликав до відділення національної церкви від православ’я як такого, він припускав самостійність помісних церков, як їх своєрідність лише у другорядних справах. Коли ж така „самостійність виявляється у внутрішнім (догматично-канонічнім) житті”, то помісна Церква стає не тільки духовно усамітненою, навпаки, неприналежністю до вселенського православ’я вона творить велике зло через те, що анархізує вірних і розбиває саму Церкву”. Таку церкву вселенське православ’я, вважає Митрополит, не може прийняти до свого молитовного єднання, поки вона не відновить своєї справжньої спільности з іншими православними церквами у вірі. Адміністративна відділеність не є канонічною самостійністю. Таким чином, І. Огієнко не був прибічником національної відрубности у релігійній справі, не розцінював відданість служителів своєму народові як закритість для людей інших народів, навпаки застерігав, що така орієнтація є руйнівною, суперечить християнській праведності і несумісна з нею.
Опікування простими людьми І. Огієнко визначав найпершою справою служителя православної Церкви. Це, на його думку, відповідає одній з головних традицій апостольського місіонерства. Адже апостоли самі були простими рибалками. Вони мали безпосередній контакт з простими людьми, переймалися їх життям. Як свідчить Євангелія, в цьому апостоли безпосередньо наслідували Свого Вчителя – Христа, який протягом всього Свого земного життя перебував серед народу [14, с.104]. Тому Митрополит постійно радив священикам наблизити свої стосунки з вірними до тих зразків, які подали Христос і апостоли.
Важливою засадою християнської праведности, за Огієнком, є пошана до праці. „...Вартніша проста людина з розвиненою совістю, аніж інтеліґент без совісти”, – писав Митрополит. Першими, до кого прийшов Христос, були прості рибалки. Виявом християнської праведности є самовіддана праця для народу. Молитву І. Огієнко також вважав працею для народу, але працею найкращою і найприємнішою.
В творчому доробку І. Огієнка чимало робіт, присвячених українським подвижникам, творцям українського православ’я, в діяльності яких найповніше втілені ідеали християнської праведности. Особливо слід відзначити в цьому зв’язку нещодавно вперше (у 2002 р.) опубліковану до 120-річчя з дня народження Митрополита книгу „Українське монашество”, де розглядаються різні історичні і ближчі до сучасних форми чернечого життя. Щодо перших ченців, що прагнули втілити ідеали християнської праведности, І.Огієнко писав: „...Головний ідеал монашества – втікання від світу (анахоретство), життя одинцем, монах там, де людей нема. Робиться це, щоб цим найповніше служити Богові, цебто здобути у Бога вічне щастя” [7, с.50]. Мислитель оцінював такий спосіб життя, цю добровільну смерть для світу як „найвищий подвиг”. Він зазначав, що відомостей про початки такої форми чернецтва в Україні немає, хоч, безперечно, воно існувало ще задовго до офіційного хрещення у 988 р. Головним у житті перших ченців-самітників було „цілий день служити Богові плеканням духа й іґноруванням тіла”, „служити радісно і самовіддано, в повному переконанні, що обрана дорога – найправдивішa”.
Друга, історично більш пізня форма чернецтва – товариства людей, що ставили завданням вічне спасіння, – манастирі. Митрополит Іларіон зазначає: „Вступ до монашества став прилюдною присягою, чином, урочистим обітом не зраджувати цього життя, раз на нього вступивши. І вже з давнини кожен, хто постригався в монашество, дає оці три головні обіти: послух, нестяжання й дівство”. Послух був головною обітницею ченців, найвищою християнською чеснотою. Саме послух відрізняв чернечі спільноти від сільських і світських товариств, оскільки серед ченців панував правдивий і повний послух старшому – ігуменові та його помічникам. Послух, на думку Огієнка, є дуже важливий для набуття християнської праведности, він дає людині спокій, а спокій душі веде просто до чистоти. Послух є основою всіх інших чеснот, бо „він убиває двох найбільших шкідників людини і людства – гордість і самолюбство, а гордість і самолюбство – найперші вороги спасіння”.
Друга обітниця, „нестяжання”, також допомагає людині утвердитися у християнській праведності, оскільки запобігає, на думку Митрополита, великим небезпекам. Нещастя світу, вважав Огієнко, найбільше полягає в безупинній гонитві за маєтками, за матеріяльними цінностями. Покинути всю цю марноту – обов’язок монаха:, він роздає все своє майно бідним або дарує манастиреві. Чернець нічого не має й не хоче мати – він повний „безсрібреник”. Незаможне, просте життя, невибагливий одяг – винятково це личить монахові.
Третя обітниця чернецтва – незайманість (дівство). Спасатися легше й простіше неодруженому, бо жінка й діти позв’язують людину з марнотою світу. Огієнко зазначає, що головне призначення дівства у ствердженні християнської праведности полягає у тому, що воно „очищає розум від помислів лукавих і прирівнює людину до Ангола”.
Чільним обов’язком монаха як християнського праведника є плекання духа. Дух міцніє від молитви, послуху та покори... Перешкодою для процесу духовного зростання в чернечому житті може бути спокуса, що виникає через тілесні потреби, тому монах повинен завжди й безперестанно впокорювати тіло найперше постом, спочатку повним, а згодом частковим. Отже монах повинен завжди недоїдати, щоб відчувати постійну бадьорість для плекання ангельського духа.
Важливою для становлення християнської праведности у житті ченця, як загалом і будь-якого справжнього християнина, є праця, що запобігає пануванню тіла над духом. Праця є основою людського життя, а особливо життя побожного, тому монах повинен працювати з молитвою і радістю.
Характеризуючи сучасний йому стан чернецтва, І.Огієнко говорить про те, що реалізація історично найпершого його ідеалу (втечі від світу) вже неможлива у наш час. Він скептично ставиться до намагання деяких людей лишитися праведниками серед грішного світу обравши манастирське життя. „Простіше було би, – зазначає Митрополит, – живучи у світі, працювати для спасіння цього світу, втілюючи в себе найкраще й вічне гасло правдивого монашества: наймиліша для Бога молитва – служіння народові”. В цих своїх міркуваннях він виявився провидцем, адже саме такою нині є тенденція до справжнього, а не позірного прагнення християнської праведности у харизматичних християнських рухах мирян, які набули масового поширення. Можна навести приклад вельми впливового міжнародного руху „Фокуляре”, в межах якого ідеали християнської праведности у повсякденному житті прагнуть втілювати спільно монахи, священики і миряни. Лідер цього руху, утвореного за благословенням Церкви у 1943 р., Кляра Любіх зазначала: „Модерна епоха, яка є свідком нових винаходів, нових вимог на технічній та на всіх інших ділянках людського життя, пропонує й нові види життя Духа, прояви, про які недавно ніхто б навіть не подумав, та які можна зарахувати до всіх тих багатовікових і нині актуальних. Наприклад, через мирянські інституції… Посвячення Богові розподілене по світі, а не зібране в Божих твердинях, якими були і є манастирі” [Кляра Любіх. Жити життя. Медитації. – Львів: Місіонер,1988, с.97].
І. Огієнко докладно розповідає про життя і подвижництво монахів, їх устави, з’ясовує, коли чернецтво є несправжнім, позірним та лицемірним. З творів Митрополита постають величні постаті монахів-фундаторів Української Православної Церкви. Яскравим і вражаючим постає життя і діяльність преподобної Анни Всеволодівни – доньки великого князя Всеволода Ярославича, яка була ігуменею манастиря і започаткувала першу школу, де навчала дівчат читати, писати, співати в церкві, а також жіночих ремесел.
Втіленням християнської праведности постає також преподобний Іов Почаївський, який жив і працював у страшний час, коли український народ зазнавав величезних утисків через православну віру. Цей подвижник дав обітницю віри, совісти й чести і вповні виконав цю присягу: „показував непорушну велич православної віри самим чеснотним життям своїм та поступуванням – він світив таким сильним православієм, що унія гасла перед ним, як гасне темрява перед світлом”.
Докладно описує Іван Огієнко також життя і подвижництво старця Паїсія Величковського, засновника православних манастирів, зокрема українського чернечого скиту на Афоні, видатного православного ідеолога України і Молдавії, який залишив велику рукописну спадщину, досі, на жаль, майже не досліджену, хоч з’являються праці, що свідчать про зростання інтересу до цієї постаті. Робота І.Огієнка про Паїсія є дуже важливою, оскільки в особі цього праведника відображено суттєву рису українського народу – прагнення до християнських ідеалів, життєвого благочестя .
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у своїй творчості ставив за мету „допомогти людині стати найближче до Бога, визнати Його своїм рідним Батьком, поєднатися з Ним – обожнитися”.
 

БІБЛІЯ
Ентоні де МЕЛЛО

Усвідомлюю собі своє дихання...
усвідомлюю кожне відчуття,
кожен відрух власного тіла...
оскільки це приведе мене до мовчання
— а тільки в мовчанні стає
зрозумілим
об’явлене Боже слово.
Оглядаю всю Природу довкола себе:
дерева, птахів, звірів,
небеса та матір-землю...
Розмірковую над Природою в найрізноманітніших її виявах:
у свіжості ранку...
в пообідній спеці...
при заході сонця...
на світанку...
Особливо я приглядаюсь до неї
у її постійному русі:
незмінний колообіг пір року...
розквіт та занепад життя,
а також смерть...
її краса та насильство...
І я запитую:
«Господи, що Ти хочеш мені сказати через Природу?
Яку вістку подаєш,
коли я сьогодні дивлюсь на неї?»...
Очікую на Господню відповідь...
Вона може прийти у слові, реченні чи в думці...
або у тиші, яка навчає моє серце,
оминаючи будь-які слова...
Якщо відповідь не надійде,
я проситиму її у дерев,
а може, у пташок чи зірок,
чи струмочків
— у будь-якої частинки Природи,
на котру погляну...
Я дивлюсь на людську історію
— на все, що згадую
від кам’яного віку до наших днів...
розквіт та падіння націй і культур...
мир та війна...
люди добрі та злі...
І дивлячись на все це,
я знову очікую на Його Слово,
аби Воно промовило до мене в тиші...
З кожною людиною, з якою я стикаюсь,
в моє життя вривається Бог...
Що Він робить у ту мить...
що говорить...
через них?
Я стримуюсь від того, аби не омовити це одразу.
І чекаю до тих пір, доки воно не буде мені «дано»
— через мову або в мовчанні...
Так само чиню і з тими випадками, що трапляються зі
мною:
веселими, болісними,
незвичайними чи щоденними...
Їх є надто багато.
Міг би зосередити увагу лише
на тому,
що трапилось учора...
чи нині...
бо від тієї миті, як я пробудився
— чи навіть під час сну —
Бог ніколи не переставав діяти та об’являти...
Отож я шукаю, сподіваючись, що мої очі побачать,
а серце зрозуміє...
Або звертаюсь до самих випадків
із проханням розповісти мені
і допомогти зрозуміти...
Перш ніж закінчити, прошу
в Господа світла,
аби завжди розуміти
Святе Писання, яке Він нині пише,
— моє життя і кожну річ навколо мене…
 

Вдосконалення людини: релігійний аспект
Звернувшись до розвитку ідеї вдосконалення у світових релігіях та релігійних практиках, ми побачимо, що кожна з них проникнута ідеєю досконалости, й кожна мала суттєвий вплив на формування культури тієї чи іншої цивілізації. Спільною прикметною рисою релігійних традиції є те, що досконалість людини розуміється у контексті з’ясування її місця стосовно Бога. Водночас розуміння “досконалости” та визначення шляху до неї суттєвим чином залежить від конкретної духовної традицій та історичного етапу. У всіх релігійних традиціях присутня думка про те, що людина, вдосконалюючись духовно, може набути певного рівня досконалости та досягнути Божественної межі. Вдосконалення людини у давнину не розумілося як лише вдосконалення душі та тіла, а пов’язувалося з принципово новим для людини станом. Тобто, етимологія слова передбачає прагнення до возз’єднання, що свідчить про те, що зв’язок був перерваний, втрачений, а, значить, людина повинна заново віднайти його.
 Чи не єдиною, як її називають, “атеїстичною” релігією є буддизм — вся надія у спасінні покладається не на благого Творця, не на “спасіння вірою” та милістю Божою, як у християнстві, а на власні зусилля людини, що передбачало постійну роботу над своєю душею. На відміну від християнства, в буддизмі нічого не говориться про благодать; досконалість стає можливою для людини через саморозвиток. У Індії для містичного прозріння та внутрішнього єднання індивідуума з божеством застосовують вправи, що відомі ще з давніх часів як йога. Переживши стан самадхи, людина, за словами Вед, стає згори осяяним мудрецем, пророком, святим, характер її перероджується і життя стає іншим, зауважує американський філософ та психолог Вільям Джеймс. Особистий контакт з Богом є метою і суфія. Квінтесенцією суфізму є вчення про одкровення, яке трактується як злиття душі з Абсолютом й є метою та підсумком сходження містика до Бога щаблями вдосконалення.
Книги Старого Завіту подають уявлення про досконалість, застосовуючи слово “царственість”, якою наділена людина ще з самого початку від часу створення, але царственість людини нерозривно пов’язана з царственістю Бога. Адам, усвідомивши свою царственість, протиставляє людину Богові; таким чином Богоподібність людини протиставляється Богові, й з’являється смерть як гранична ступінь відокремлености, скінченности та самотности. Першообразом досконалої людини у Старому Завіті постає Мойсей. Прагнення Мойсея побачити Бога залишається невиконаним. Адже побачити лице Бога означає цілковито відмовитися від самого себе та уподібнитися Йому, що є неможливим і подібним смерті. Тобто, людська досконалість проявляється у вигляді вічної недосяжности ідеалу. Старий Завіт практично не вживає поняття досконалости та досконалої людини; ці поняття належать грецькій філософії. Більш близькими поняттями, які можна зіставити з “досконалою людиною” є поняття “обраних” і “праведників”.
На відміну від Завіту практично не вживаються поняття досконалости та досконалої людини, то книги Нового Завіту досить чітко звертають увагу на важливість прагнення людини до досконалости зверненням у Нагорній проповіді: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” [Мт. 5: 48]. Але поняття “досконалість” і “досконала людина” не застосовуються апостолами для передачі тієї нової звістки про людину, яку принесла Блага Вість; книги Нового Завіту вживають інше поняття — “нова людина”. Бути досконалим у Новому Завіті означає бути досконалим у Христі. Християнська антропологія розрізняє такі ідеї досконалости людини як “досконалість спрямованости до Бога”, що означає зберігати спрямованість до Бога, що є єдино доступною людині у земному житті, та “досконалість поєднання з Богом”, яка може бути досяжною лише, за висловленням апостолів, “на небесах”. Досконалість-поєднання, відзначає Сергій Хоружий, можна простежити у темі Преображення на Фаворі. Це інший, новий, “прославлений” образ, пронизаний Божественною енерґією, в який має перетворитися в обожненні стара людська природа. Як пояснюють екзаґеза та богослов’я, ця зміна чи перетворення відбулася не із Спасителем, а з його учнями: по благодаті вони стали спроможними побачити Христа в Його Боголюдстві, у володінні не тільки людською, а й Божественною енерґією. Відзначимо, що досконалість у Євангелії не є чимось, що вже віднайдене, отримане, а те, до чого треба прагнути. Ще одна особливість: досконалий християнин не повинен вважати себе тим, що вже досягнув досконалости, оскільки, як каже апостол Павло, істинна мета для християнина є “проживання на небесах”.
Протестантизм запроваджує нове розуміння вдосконалення людини: чернечий спосіб життя заступає повсякденна діяльність у межах професії, яка оцінюється як найвищий прояв християнської любови до ближнього. Відповідно і вдосконалення людини як засобу наближення до ідеалу християнської релігії, до Бога суттєво відрізняється в кальвінізмі від православної віри та католицизму. Вдосконалення в кальвінізмі переноситься з етичного вдосконалення “внутрішньої” людини, від містичного споглядання та таїнств до цілком реалістичного напрямку — вдосконалення людського співжиття.
У европейській культурно-історичній традиції сама ідея про досконалість людини і шлях до неї були присутні ще у орфізмі, але першу філософську концепцію досконалости та вдосконалення людини вибудовує Платон, основа якої така ж, як і в орфіків. Провідна ідея концепції полягає у тому, що людина покликана до досконалости і її можна реально досягти, ставши на шлях очищення, сутність якого — звільнення душі. Досягнення досконалости, таким чином, є нічим іншим, як реалізацією закладеної в людину програми — уподібнення Богу.

Християнізований платонізм як домінанта европейської культури
Найбільш значуща домінанта, чи радше, парадигма европейської культури була закладена платонізмом, прикметні риси якого представлені такими постатями як Плотін, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Аврелій Августин, і, звісно, сам Платон. Їхні концепції являють собою потужний вектор цивілізації Заходу — християнізований платонізм чи християнство, згідно з усталеною традицією яких досконалість людини перебуває не у цьому світі, а цілком у іншому — надчуттєвому (за Платоном), чи Царстві Небесному (за канонами християнства). Ідея надчуттєвого світу, висловлена Платоном, стала домінуючим принципом подальших століть — усі земні блага втрачають свою значущість з огляду на існування надчуттєвого світу. Ідеї Платона та його послідовників часом напрочуд корелюють з християнством, що дало підстави св. Августину твердити з одного боку про запозичення греками своєї філософії у іудеїв, а з іншого — про містичне “прозріння” давніх еллінів, як “тих, що бачили” істину, але “не знали шляху до неї”.
Намагання улаштувати життя кожної людини зокрема та суспільства в цілому за певним зразком, досконалим еталоном, який мають наслідувати індивіди, здавна було предметом філософської рефлексії. У европейській культурно-історичній традиції, для якої прикметним є домінування християнського світогляду, існування абсолютної досконалости пов’язується з Богом; відповідно метою життя людини є вдосконалення, яке є, власне, наслідуванням Бога. В дохристиянській, чи радше, досократівській філософії не існувало єдиного Бога, ба навіть риси божеств мали неґативний характер, що не створювало умов для наслідування. Платон, проголосивши існування надчуттєвого світу, створив нове вчення — вчення про існування ідеї Блага (Добра), яку могла осягнути людина постійно удосконалюючись. Саме Платон переніс царину досконалого із світу “чуттєвого” до “надчуттєвого”, що недоступний звичайним органам чуття. Надчуттєвий світ є світом істинним, завершеним та абсолютно досконалим, тоді як предмети видимого світу є лише подобою, тінню істинного світу й завжди залишатимуться недосконалим відблиском ідей. Тому все життя людини має спрямовуватися не на отримання земних благ, а на осягнення цього світу вищої досконалости, на чолі якого стоїть ідея Блага. Таким чином, головними чеснотами людини ставали внутрішні цінності, найвищим благом — благо безсмертної душі. Платон стверджує, що кожна душа безсмертна і є досконалою настільки, наскільки змогла споглянути царство досконалих ідей перебуваючи на небі й долучитись до нього опинившись на Землі, та показує шлях сходження людини із матеріяльного світу до споглядання світу ідей, зображуючи також і падіння душ із Неба на Землю. Душа людини не є цілісною: у ній є вище та нижче начала, тому людині слід підпорядкувати нижче начало вищому. Метою життя людини є осягнення ідеї Блага — звикання до світла, і поступове сходження до царини надчуттєвого світу дає змогу осягнути ідею Добра. Для цього у нього існує спеціяльна концепція “навернення”, тобто концепція про те, яким чином якнайкраще обернути людину в бік світла.
Парадигма “навернення”, що була запроваджена Платоном, стане важливою у новозавітній концепції “нової” чи “наверненої” людини. Таким чином, Платон увів поняття “досконалість” у філософський дискурс, а в християнстві це поняття є релігійним і однією із головних ідей християнської філософії. Вчення Платона про ідеї використовувалось у різноманітних релігійних доктринах, а на його теології започатковувались численні богословські системи. Християнізований платонізм став домінантною рисою західнього мислення і як світоглядний принцип панував у релігійних системах. Вчення Платона про надчуттєвий світ та царство ідей знайшли своє продовження у неоплатонізмі, найбільш значущим фундатором якого був Плотін.
Досконалість у Плотіна, як і у Платона, також перебуває не у цьому світі матеріяльних речей, а у надчуттєвому бутті. Плотін висуває вчення про ієрархічну будову світу, верховним началом якого є Єдине (Першоєдине), яке ще іноді він називає Отцем чи Благом, потім по низхідній ідуть Дух (нус, розум) та Душа. Трійця Плотіна не є рівнозначною з Трійцею християн — Єдине є найдосконалішим началом; від нього й походить решта начал. Ця концепція Плотіна ґрунтується на його вченні про еманації, тобто поступовий рух від вищого буття до матерії. Такий рух означає поступове віддалення від Єдиного, тобто найдосконалішого, а, отже, і зменшення ступеню досконалости. Якщо для Платона вище буття лежить у надчуттєвому світі, у царстві ідей, з найвищою і найдосконалішою ідеєю Блага, то у Плотіна це — Єдине.
Душа людини, за Плотіном, також має слід божественности, але долучившись до матерії, людина почасти затьмарила свою душу. Тому метою життя людини є очищення від усього тілесного та низького, що можна досягти шляхом містичного сходження до споглядання Єдиного, послуговуючись при цьому допоміжним засобом — набуттям громадських чеснот. Але, як наголошує Плотін, не слід забувати, що, зрештою, метою життя людини має бути не лише прагнення до безгрішности, а й до Бога.
Принциповою позицією Плотіна було наголошування на ідеї досконалости та гармонійности світу. Звернувшись до пошуку внутрішньої, істинної людини, очищення її від впливів плоті, Плотін закликав до єднання з Богом як засобу набуття людиною досконалости; у такому контексті ця думка містила нові погляди для того часу. Ідея Плотіна про три начала — Єдине, Дух та Душу знайшла своє продовження у концепціях такого мисленника як Псевдо-Діонісій Ареопагіт.
Ідея досконалости світу надалі розгортається у загадкових пам’ятках літератури, які згодом отримали назву corpus areopagiticum (корпус Ареопагітик), а самого автора почали називати Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Псевдо-Діонісій Ареопагіт продовжує ідею Плотіна про ієрархічність світу, формуючи концепцію небесної ієрархії, досконалість істот у якій зменшується по мірі віддалення від Бога — найвищої досконалости. Причина всього, благий Бог, є і кінцевою метою для всього існуючого, як абсолютне Благо та досконалість. Тому сенс життя скінченних істот може полягати тільки у прагненні до спілкування та єднання з Ним та уподібнення Йому.
Однією з важливих думок трактатів Псевдо-Діонісія Ареопагіта, яка мала істотне значення у християнській філософії, є ідея небесної ієрархії та земної, що була зримою реалізацією небесної. Метою життя є спілкування з Богом, для цього й встановлено ієрархію. Псевдо-Діонісій Ареопагіт систематизував церковне вчення про дев’ять ангельських чинів, сформувавши їх у три тріяди. Першу тріяду небесної ієрархії складають Серафими, Херувими, Престоли; другу — Господства, Сили, Влади; третю — Начала, Архангели, Ангели. Горішній світ має ієрархічну будову, але не всі істоти, які належать до небесної ієрархії, однаковим чином наділені божественним просвітленням і досконалістю. Істоти, які стоять нижче, мають вдосконалюватись вищими істотами. Етапами вдосконалення є очищення, просвітлення та вдосконалення.
Кожна небесна істота, приналежна до ієрархії, має свою певну якість і співвіднесена з Богонаявністю та прагненням до очищення, просвітлення і вдосконалення. Небесна ієрархія оживляється Божественною силою і зв’язується в єдине ціле Божественною любов’ю, яка випромінюється на всі сходинки небесної ієрархії та повертається назад до себе. Ця еманація означає поступове віддалення від Божественного світла, і відповідно зменшення Божественних якостей. Тому небесні істоти, які перебувають далі від Бога, більше потребують уподібнення Йому в чистоті, тобто в очищенні, просвітленні, вдосконаленні. Псевдо-Діонісій Ареопагіт розмірковує, що досконалість кожного з приналежних до ієрархії полягає у тому, щоб прагнути скільки змога до Богонаслідування і, що найважливіше, ставати, як говорить Писання, сподвижниками Богу і по можливості виявляти в собі Божественну діяльність, так як чин Ієрархії вимагає, щоб одні очищались, інші очищали; одні освічувались, інші освічували, одні удосконалювались, інші удосконалювали, кожен, наскільки це можливо, наслідуючи Бога.
Кожна небесна й земна істота повинна вдосконалюватись, бо крім Того, Хто істинно самодосконалий і вседосконалий, немає нічого самодосконалого, що не потребувало б вдосконалення. Саме через свою небесну ієрархію, за трактуванням Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Бог управляє всім видимим світом. Ця прагнуча до Бога небесна ієрархія у Псевдо-Діонісія Ареопагіта є зразком християнського посвячення та християнського церковного життя. Таким чином, першою сходинкою посвячення є так званий підготовчий період, тобто очищення, другий – просвітлення та третій – вдосконалення. Досконале дотримання законів духовно-релігійного життя являє, за Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, світ суто духовний, ангельський, “небесну ієрархію”. Небесна церква постає як ідеал стосовно земної. Шлях до Бога — через церкву та таїнства. Початком і небесної, і земної ієрархії є Ісус.
Псевдо-Діонісій Ареопагіт говорить про три “священнодії” — Хрещення, Євхаристія та Мирування. Людина вперше починає існувати для нового істинного життя за образом та подобою Бога через таїнство хрещення, яким відкривається вхід до Церкви. Псевдо-Діонісій Ареопагіт називає його “освіченням”, “Богонародженням” чи “відродженням”. Хрещення закінчується Помазанням. “Таємницю мирування” Псевдо-Діонісій Ареопагіт пов’язує з ідеєю Божественної краси, яка знаменує пахощі світу. Центром сакраментального життя є Євхаристія. Зовнішнім знаком єдности є причастя з єдиної чаші та єдиного хліба — ті, що приймають єдину їжу, повинні бути єдині. На цьому мотиві, зауважує філософ та богослов Ґеорґій Флоровський, Псевдо-Діонісій Ареопагіт наголошує у всій Євхаристійній службі.
Розуміння Бога як досконалости та “небес” як мети людського земного життя стає домінантним у філософії доби Середньовіччя. Концепції протиставлення досконалого світу і світу земного, які у попередніх мисленників виявились у вченні про надчуттєвий світ на чолі з ідеєю Блага (Платон), Єдиного (Плотін), небесної та земної ієрархії (Псевдо-Діонісій Ареопагіт) знайшли своє продовження у Аврелія Августина в баченні “двох градів” — граду небесного та граду земного.
Град Божий є остаточним блаженством, межею досконалости; до нього св. Августин відносить усіх вірних Богу істот, добрих ангелів, істинних християн та доброчинних людей. До граду земного відноситься все, що пов’язане з гріхом, безчесними справами, плотськими та суєтними спокусами. Власне, вся історія людства є, за Августином, боротьбою цих градів, а кінцева мета історії полягає у торжестві граду Божого. Августин заперечує положення, до якого апелював, зокрема Плотін, про гріховність плоті: Христос, прийнявши плоть, щоб спокутувати гріхи людей, показав, що зло є гріхом, результатом свобідної волі людини, котра вибрала шлях відхилення від Бога та від доброчесного життя, що встановлене Божественним ладом, а не субстанцією чи природою плоті, тому тіло було освячене і отримало Божественне виправдання. Ім’я досконалої людини — Христос; людина може отримати очищення тільки через Христа, Його втіленням ми очищуємося. Ідея вдосконалення людини розумілось Августином цілком у уявлень концепцій своєї епохи: досягнення людиною досконалости неможливе, якщо людина відвертається від Бога і спрямовується до себе.
Простежуючи розвиток філософської думки епохи Середньовіччя, мимоволі звертаємо увагу на прикметну особливість — через всю культурну спадщину цього періоду проходить думка, згідно з якою, підвалини моралі та морального виховання полягають не в розумі, а в любові до Бога, оскількисаме Бог, а не людина є “творцем вічного закону”, єдиним джерелом моральних норм та оцінок. Бог є абсолютною досконалістю, а досконалою людиною є Син Божий Ісус Христос. Спасіння для кожної людини, зазначає Августин, може стати можливим завдяки вірі. Істинна, вища та цілковита досконалість не може бути досягнута тут, на землі, та незважаючи на це, кожен має наближатися до досконалості, яка є досяжною для людини. Такий погляд на вдосконалення буде зберігатися упродовж усієї епохи Середньовіччя, поступово зазнаючи змін у епоху Відродження. Створення нової астрономічної системи мислителями Відродження та заміна геоцентризму геліоцентризмом перетворила скінченний Всесвіт у нескінченний, а експериментальні дослідження природи у Новий час суттєвим чином позначилися на філософському осмисленні дійсности й призвели до зміни традиційної релігійної системи цінностей, яка тривалий час була мірилом істинного і хибного. Виникає нова суто світська система цінностей, що почала визначати розвиток культури. Прикметні риси цього підходу простежуються у добу Просвітництва.

Трансформація ідеї вдосконалення та поступ світських цінностей
Доба Просвітництва знаменувала собою перехід від суспільства, у якому панували релігійні цінності, до суспільства зі змішаною системою цінностей. Важливе місце серед них посідали раціоналістичні цінності, що істотним чином позначилось на концепції людини та суспільства. Просвітництво, можна сказати, є перехідним періодом від “сакральної” суспільности до суспільности світської. Просвітники привнесли принципово новий підхід до розуміння вдосконалення людини, яке вбачалося ними насамперед як особисте та суспільне виховання. Прагнення до раціоналізації, як прикметної ознаки просвітництва, спонукало до усталення настанови необмеженого панування над природою та вплинуло на раціоналізацію міжлюдських стосунків та подальше спрямування ідеї вдосконалення в напрямку її технократичного виміру.
 Намагання людини поширити свою владу над усім сущим отримало нові можливості з розвитком науково-технічного прогресу. Сакралізація середньовічною людиною природи, яка є справою рук Божих, а дослідження якої є справою гріховною, змінюють дослідження Нового часу — природа стає винятково об’єктом підпорядкування та використання. Ця прикметна ознака нашої цивілізації, чи не ненайбільшою мірою знаменована постаттю Фрідріха Ніцше, що її можна артикулювати його ж словами — “Бог помер”. Ніцше, за висловлюванням Карла Ясперса, ставить “діягнозу сучасній дійсності” і намагається знайти шлях, яким повинна йти людина за цих умов: відкидаючи потойбічний світ, який, починаючи з Платона, був утіленням досконалости, Ніцше закликає шукати досконалість саме в цьому земному світі та проголошує появу вищої людини — надлюдини, яка є вищим, ніж реально існуючі істоти, видом.
Загострення проблеми пошуку вдосконалення людини у обезбожненому світі відбулося через намагання створити нову “релігію” — комунізм, яка прагнула охопити собою всі аспекти буття, важливою складовою якої була побудова “досконалого” суспільства та формування “досконалих” людей. Становище людини у сучасному постатеїстичному світі відзначається певним чином дезорієнтацією та пошуком нових, альтернативних концепцій вдосконалення людини. Проголошення численних неорелігій та намагання видозмінити ортодоксальну віру, мало у своїй історії чимало сумних і повчальних прикладів. Тому конечним видається намагатися осягнути “Символ віри”, а не вдаватися у пошуки “нового Бога”.
 

Майже 1000 років з того часу, коли великий український князь — Ярослав Мудрий проголосив Божу Матір Царицею України.
З того часу ніхто так не шанує Божу Матір, як українці. Вона, Божа Матір, зажди помагає нашому народові.
Є в Україні на Волині старий Почаївський манастир, у якому є й чудотворний образ Божої Матері.
На той манастир у 1607 році напали турки й татари. Ігумен того манастиря Йов Залізо щиро молився, і Мати Божа заступилася за моанастир — татари його не здобули. В одній пісні про ту подію співається:
Ой вийшла, вийшла та Божая Мати,
На хресті вона стала.
Кулі вертала, турків вбивала,
Манастир врятувала!
Турки й татари, побачивши таке чудо, перелякались і зі страхом повтікали.
Найбільше шанували та шанують Божу Матір наші вояки. Ще з давніх-давен українські вояки вважають її своєю Заступницею. На Запорозькій Січі була церква імени Святої Покрови, де зберігався старий козацький образ Святої Покрови. На тому образі Мати Божа зі Святим Покровом у руках намальована над хмарами. Ліворуч від неї стоїть Архистратиг Михаїл зі щитом і мечем у руках. Праворуч — Микола Чудотворець з Євангелієм. Унизу — сивоусі козаки, що побожно поскладали руки і моляться до Божої Матері, щоб заступилась за Україну, допомогла їм оборонити православну віру християнську.
Коли московська цариця великою силою несподівано напала на Запорозьку Січ, щоб її знищити, тоді запорожці, утікаючи, не залишили образ Пресвятої Покрови. Вони вивезли його на чужину, а там розложили намет і повісили образ Пречистої Діви — покровительки українського народу.
Шанувало також Матір Божу й військо Української Народної Республіки, яке боролось із безбожною Москвою. Воно теж мало на своїх прапорах образ Святої Покрови.
Коли в час останньої світової війни було створено Українську Повстанську Армію, яка боролась проти загарбників — москалів і німців, то Командування УПА проголосило Божу Матір — покровителькою Українських Збройних Сил, а бійці Української Повстанської Армії часто малювали на своїх бойових прапорах образ Святої Покрови. День Святої Покрови став днем УПА.
День Святої Покрови від віків є великим українським святом. Святу Покрову святкують усі українці.
 

Пропонуємо уривки з нової надзвичайно світлої і доброї повісти-казки для дітей Дмитра ЧЕРЕДНИЧЕНКА, яка вийшла у видавництві «Задруга», ілюстрована тонкими ліричними малюнками Анастасії П’ЯТАК.

А Лісовичка прийшла до стрімкої ущелини та й не знає, що їй робити. Отут уже видронька не допоможе. Бо її тут і немає. Спуститися донизу теж ніяк — он яке урвище. Тут хіба що перелетіти можна було б... Але ж — чого мені, Боже, ти крилець не дав? Мало не заспівала Лісовичка. А потім згадала вона Лісодухові слова: «Повір, що в тебе є крила, — і ти полетиш». А як це повірити в те, чого немає? А може, є, та я не знаю. Може, вони тільки в польоті можуть відкритися... Он я Хлопчика зараз не бачу, але ж вірю, що він десь є і що я неодмінно його знайду, хоча б де він був. Я мушу його знайти, бо вже не мислю, як можна без нього жити. Я повинна його врятувати і повернути до милого Білчиного сімейства... До нашої оксамитової гойдалки... Отже, мушу неодмінно перебратися через цю прірву страшну... А вихід — один...
Лісовичка й не знала, що Хлопчик уже доглядав хижих вовченят, а сам намогливо мріяв повернутися до оксамитової гойдалки, до любої Лісовички... Але ж як? Хоч би сопілка його була при ньому, він заграв би й докликався до Лісовички, до білченят. А тут нічим її й зробити, оту сопілоньку.
— Якби ж я був дятликом, то й попротинав би в очеретяній трубочці дірочки та й задзвенів би, залунав би щирою пісенькою до рідних істот...
 Коли це дятлик сів над ним та й питає:
— Ти мене згадав, Хлопчику. Чим я можу тобі в пригоді стати?
— Ой, дякую, Дятлику, що до мене озвався. Мені потрібна сопілочка...
— На скільки дірочок?
— Зверху вісім, зісподу — дві...
— Ага... знаю, знаю...
— Або хоч на шість...
— Добре, буде тобі така, як ти хочеш. Тільки ж бережи себе. Вовчиця ота дуже підступна...
Та й полетів.
А Хлопчикові з тими вовченятами і моторошно, й страшнувато... […]
Аж ось над ним на сучку знову дятлик сів.
— Стук-стук! — постукав він. — Лови!
Та й кинув сопілочку — прямо в руки Хлопчикові Горіхове Зерня. Хлопчик схопив її і заграв.
... А Лісовичка стоїть над урвищем, аж чує — сопілочка грає. Он то диво яке! Це Хлопчиків голос. Це він подає їй знак. Отже, вона на правдивій дорозі. Тепер у мене один вихід: повір, що в тебе є крила, — і ти полетиш.
Лісовичка стала на самісінький край урвища, спершу трохи завагалася, але тоді осміліла, бо чула сопілчину мову, плигнула — й відчула, як у неї за спиною пругко розпростерлися крила й затримали її у повітрі. Вона перехопила дух і линула, линула, на якусь мить зависла над прірвою, тоді махнула своїми крилами та й попливла на той бік ущелини.
На тому боці була зелена соковита трава, цвіли ромашки, волошки, сокирки, щедринець. Грали поміж квітами барвисті метелики. Білі метелики сідали на білі брилики ромашок, сині — на оксамитові віночки волошок, на плечі сокирок, жовті метелики сідали на золотисті китиці щедринцю. Лісовичці на руку сів Метеличок-блакитничок. Стріпнув крильця¬ми та й каже:
— Хочеш, Лісовичко, я тебе проведу?
— А ти знаєш, куди?
— Знаю, сестричко. Ми ж усі — дружня лісова родина. Я був певний, що саме ти підеш його шукати...
— Кого?
— Хлопчика Горіхове Зерня. Кого ж іще! Ми всі його любимо. Його не можна не любити...
Лісовичка зашарілася, але нічого не сказала.
— Я поволі собі летітиму, Лісовичко, а ти іди за мною слідом, — сказав блакитнокрилий.
Замайорів Метеличок-блакитничок, затріпотів своїми мерехтливими крильцями та й летить. То вгору здіймається, то спускається вниз, щоб уповільнити лет, аби Лісовичка не відстала.
— Ось ще трохи пройдемо — та й почуємо Хлопчикову сопілочку. Ти не поспішай. Я спершу розвідаю, а тоді й скажу, що будемо робити.
Летить ото Метеличок-блакитничок, тільки крильцями шелестить, а Лісовичка слідом, слідом... Аж чує — лунає Хлопчикова сопілочка. Так мило вона лунає, аж душу їй крає. Не витримала Лісовичка й підхопила ту лунку зворушливу мелодію. […]
Як тільки Вовчиця почула сопілку, збагнула, що тепер уже вона Хлопчикові нічого не вдіє. Не присилує його виховувати її вовченят такими, як вона того хоче. Тут аби тільки їх врятувати. Так вони заслухалися тою сопілкою і не хочуть м’яса їсти, що вона притягла з полювання. Мати їм тиче під ніс ще теплу свіжину, а вони пороззявляли роти й слухають мову тієї дудочки. Розсердилася Вовчиця й хотіла того Хлопчика дряпонути чи задавити, аж вовченята схопили її за хвоста і за лапи й не пустили кинутися на Хлопчика. А тим часом і спів Лісовички почувся. Вовченята й затанцювали. Та перелякана мати зайняла своїх сіроманчиків і погнала кудись у гущавину. Вовченята ще озиралися, махали здивованому Хлопчикові, а Вовчиця на них сварилася й гнала-гнала куди очі бачать.
Мабуть, усі, хто бачив тоді у лісі оцю незвичайну пригоду, дивувалися: он то які вовченята. А як підростуть і стрінуться десь колись із Хлопчиком на дорозі, вони вже не посміють його образити, а, гляди, ще й лапку подадуть на привітання.
Того ж і грає Хлопчик їм на прощання таку сумну мелодію. Коли вже зникли вони в гущавині і не видно було помахів їхніх лапок, Горіхове Зерня перейшов на інший лад і послав свій щирий задушевний мотив назустріч любому співу Лісовички. Ожили зажурені билинки, підвели свої личка лісові фіялки, защебетали принишклі досі пташки. А над лісом устала барвиста веселка: від Лісовички до Хлопчика, від Хлопчика до Лісовички.
Побачив це яснозорий Сокіл та й сів на вершині веселки:
— Любі мої, милі мої! Сідайте на мої дужі крила, та й понесу я вас до гарненьких білченят, які за вами вже давно скучили.
 

Вперше в житті я почував себе щасливим, незважаючи на всі обставини мого життя. Я зрозумів, що повинен бути щасливим, що народився в Україні, народився у Великому Місті Києві – столиці Київської Руси, в центрі зародження східних та південних слов’янських народів. Я щасливий, що народився саме у моїх батьків, які мене дуже любили і люблять. Вони дали мені все найкраще, що могли дати. Я повинен бути щасливим і дякувати Небу за те, що мені взагалі дали можливість народитися, дали можливість спокутувати свої гріхи, дали можливість далі навчатися в Школі Життя, дали можливість вдосконалюватися...»
Якщо комусь доведеться все це читати, його здивує те, що я напишу далі. Я вважаю за велике щастя те, що я інвалід. Завдяки своїй хворобі я вийшов на свій шлях, яким моя Доля веде мене за руку до моєї мрії. Якби я не був інвалідом, я не зустрівся б з усіма тими людьми, які тепер є в моєму житті, і які складають моє щастя. Це мої батьки, друзі-інваліди, мої вчителі, Анастасія і В. Мегре, книжка яких потрапила мені до рук, Симонов, сестра і, звичайно ж, дівчинка, яку я люблю. Якби не вони всі, не знаю, що б зі мною було...
Проте я здогадуюсь, що б могло бути, якби я народився здоровим. Садок, школа, гульки увечері, сигарети, горілка, можливо наркотики, дискотеки, дівчата, армія, інститут. Далі – жінка, сім’я, діти, робота (якби знайшов), збирання грошей на машину, будівництво дачі, онуки, диван, телевізор, газети, смерть. Мабуть в цьому немає нічого поганого, але як на мене, то й доброго мало. Зараз я думаю, що для мене це була б нудьга... Так живе переважна більшість людства. Це нормально. Тільки після передач Симонова, притч про людей не від світу цього мені перехотілося бути нормальним. Мені захотілося прожити своє життя інакше, пройти своїм шляхом. Так розв’язалась моя проблема №1 – мені не хотілося більше бути нормальним, мені хотілося побути собою.
І останні два роки свідчать, що у мене виходить, хоча це бачу тільки я.
Те, що я не хочу бути таким, як всі, ще не говорить про те, що я не хочу бути здоровим. Звичайно ж хочу. «Ну й ну, – подумаєте ви, – то він щасливий бути інвалідом, то хоче бути здоровим.» Але я щасливий, що я інвалід, тому, що я вивчив декілька важливих Уроків Життя, яких можливо й не зрозумів би, якби був здоровим. Але , безумовно, я хочу бути здоровим та й буду колись, тепер ще не час, я ще не готовий і, можливо, ще не заслужив. Більше того, я не хочу бути здоровим сам. Я хочу бути здоровим разом з моїми друзями.
Навіть якщо я коли-небудь буду здоровим... Ні, не так – в той час, коли я буду здоровим, я не буду таким, як всі. Той, хто був інвалідом і став здоровим, ніколи не буде таким, як всі. Він буде дуже цінувати своє здорове тіло, яке мало цінують здорові люди. Він буде шанувати свободу і спілкування, він не буде оцінювати людей лише за їхньою зовнішністю, він завжди буде із співчуттям і розумінням ставитися до хворих людей. Він ніколи не дивитиметься на них з подивом і ніколи не покине їх, не перестане спілкуватися з ними...
Отже, моє життя почало змінюватися. Крім мене самого цього ніхто не бачив, бо ці зміни відбувалися у мене всередині.
Я із задоволенням закінчив одинадцяту класу. Усе прямо само йшло мені до рук, один за одним писалися вірші і ще багато чого було чудового. Але була одна дуже цікава річ. Я був щасливий, просто в захопленні, тоді коли йшла передача (наприклад, у неділю), я був щасливий ранком у понеділок, все чудово було у вівторок. А в середу побутові проблеми вже пригнічували і ставало гірше. В четвер було зовсім погано і здавалося, що, як сьогодні не послухаю Симонова, то буде взагалі «труба». «Аби тільки якось дотриматися до вечора, – думав я, – і все стане на свої місця». Так воно й було. В четвер з дев’ятої до дванадцятої вечора я знов був щасливим. Щастя ще продовжувалося і в п’ятницю, в суботу я почувався так-собі, а в неділю до вечора знов було дуже важко.
Як потім виявилось, таке відбувалося не тільки зі мною, а й з багатьма слухачами передачі. Мабуть Симонов проаналізував і зважив цю ситуацію. І ось одного разу, це було тридцять першого квітня 1998 року, він об’явив, що сьогоднішня передача буде останньою. Скажу чесно – я пережив шок. Я ніколи не думав про те, що Уроки Народження можуть коли-небудь закінчитися. Симонов пояснив, що він сказав усе і навчив, чого міг. Хто мав вуха, той почув і зрозумів з перших передач, а хто – ні, тому не допоможуть і роки навчання. А ще він зауважив, що ми узалежнюємося від нього і він повинен покинути нас, щоб ми навчились жити і бути щасливими без його допомоги. Потім він ще довго читав вірші. І на цьому все скінчилось. Я довго не міг повірити в це і не хотів вірити. Мені здавалось, що це новий «прикол» Симонова і що наступного четверга о дев’ятій вечора я знов почую з приймача позивні свого щастя. Але цього не сталося. Перший місяць – другий було тяжко. Здавалося, що в мені утворилася якась пустота, і її немає чим заповнити. А потім з часом я став розуміти, що це не кінець мого Життя, а тільки початок, і я повинен навчитися жити самостійно. Звичайно, це не означає, що у мене не буде Вчителів. Вони будуть, але щораз інші. Я дуже вдячний Симонову, за все, чого він мене навчив. Він був першим моїм Учителем в цьому житті, який навчив мене народитися, відкрив мої очі, прочистив віршами вуха і свідомість, допоміг душі вперше вдихнути і навчив перших слів: Краса, Знання, Любов.
Усі ті неповторні вечори, які я протягом восьми місяців проводив біля приймача, були ще не школою Життя, а дитячим садком, і Симонов був Вихователем. Але ця чудова пора закінчилась і для мене настав час піти в першу класу Школи Життя, познайомитися з новим Учителем і, нарешті, взяти в руки підручники. Так воно і сталося. Але про це розповім пізніше. А зараз я хочу приділити увагу ще одному питанню.
17.09.1999
Мені дуже захотілося подумати над питанням Другого Народження. Чому у одних людей Воно буває, а в інших ні? Я про таких людей уже прочитав багато книг, я знаю таких людей. Таким є і я. Ні, я не вважаю себе Святим, Пророком чи Посвяченим, бо Друге народження проходять не тільки Вони, а й просто звичайні люди. А Посвяченими і Святими серед них стають ті, хто сповна проводять в життя укази й уроки Вихователів, Майстрів і Вчителів, що відгукнулися на поклик і плач стражденних душ, які зайшли в своєму житті в глухий кут і розуміють, що так, як вони живуть, жити не можна, а як треба, не знають. Небо бере під свій захист і навчання й тих, хто починає ставити перед собою питання «Хто я?», «Для чого я тут?», «Що робити?» і ще багато інших «Чому?». У цих людей немає вікових меж, у них різні професії, вони з різних прошарків суспільства.
Листи Сада Мории: Зов.
«Просіть, і дасться вам; шукайте і найдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо хто просить, одержує, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють».
Євангеліє від Луки р.11, ст. 9,10
«Був чоловік з фарисеїв, Никодим на ім’я, начальник юдейський. Прийшов він до Ісуса вночі й каже до Нього: «Учителю, ми знаємо, що Ти прийшов як Учитель від Бога: ніхто бо, як Бог не з ним, не може таких чудес творити, які Ти твориш». Озвався Ісус і мовив до нього: «Істинно, істинно кажу тобі: коли хто не родиться згори, не побачить Царства Божого». Никодим сказав йому: «Як може чоловік родитись, коли вже старий? Чи може він увійти знову в утробу матері своєї й народитись?» Ісус відповів: «Істинно, істинно кажу тобі: коли хто не родиться з води і Духа, не може увійти в Царство Боже. Що родиться від тіла – є тіло; що родиться від Духа – є дух. Не дивуйся, що я сказав тобі: вам треба родитися згори. Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений».
Євангеліє від Йвана р.З, ст. 1-9
 

У цій книзі, зокрема, описано зустріч царя Олександра Македонського зі скитами 333 р. до народження Христа.
Вранці, коли військо царя вже підготувалося до переправи через ріку Танаїс (Дон), прибуло 20 скитських послів.
«Проїхавши за своїм звичаєм через увесь табір на конях, вимагали доповісти царю про їхнє бажання особисто передати йому доручене. Впустивши до намету, їх запросили сісти, і вони впилися очима в обличчя царя. Видно їм, звичним судити про силу духу з вигляду і росту, непоказний вигляд царя здавався невідповідним до його слави. Скити, на відміну від інших варварів, мають розум не грубий і не позбавлений культури. Кажуть, деяким з них доступна і мудрість, наскільки вона можлива у племени, яке не розлучається зі зброєю. Пам’ять зберегла навіть зміст промови, з якою вони зверталися до царя. Можливо, їхнє красномовство і відрізняється від звичного нам, кому судилося жити в освічені часи, але коли мова їхня може викликати зневагу, наша правдивість вимагає передати повідомлене нам без змін.
Отже, як ми дізналися, один з них, найстарший, сказав:
«Якби боги захотіли величину твого тіла зробити рівною твоїй жадібности, то ти не вмістився б на всій землі, однією рукою ти торкнувся б сходу, другою – заходу, і, досягнувши таких меж, ти захотів би дізнатися, де джерело божественного світла. Ти бажаєш навіть того, чого не можеш захопити. З Европи пориваєшся в Азію, з Азії в Европу; якщо тобі вдастся підкорити весь людський рід, то ти поведеш війну з лісами, снігами, ріками і дикими звірями. Чого ще? Хіба ти не знаєш, що великі дерева довго ростуть, а викорчовуються за годину? Дурень той, хто зариться на їхні плоди, не змірявши їх висоти. Дивися, як би ти, намагаючись залізти на їх вершину, не упав разом з сучками, за які схопився. Навіть лев одного разу послужив поживою маленьких пташок. Нічого нема настільки міцного, щоб йому не загрожувала небезпека навіть від слабкої істоти.
Звідки у нас з тобою ворожнеча? Ніколи ми не ступали ногою на твою землю. Хіба в наших широких лісах не дозволено не знати, хто ти і звідкіля прийшов?
Ми не можемо нікому служити і не бажаємо панувати. Знай, нам, скитам, дано такі дари: упряж для биків, плуг, спис, стріла і чаша. Ми тим користуємося в спілкуванні з друзями і проти ворогів. Плоди, добуті працею биків, ми підносимо друзям, з чаші, разом з ними ми виливаємо вино богам, стрілою ми вражаємо ворогів здаля, а списом – зблизька. Так ми перемогли царя Сирії, а потім царя персів і мідійців, і завдяки цим перемогам перед нами відкрився шлях аж до Єгипту. Ти хвалишся, що прийшов сюди переслідувати грабіжників, а сам грабуєш усі племена, до яких тільки дійшов. Лідію ти зайняв, Сирію захопив, Персію тримаєш, Бактрія під твоєю владою, Індії ти домагаєшся. Тепер простягаєш жадібні і неситі руки до наших стад. Навіщо тобі багатство? Воно викликає тільки більший голод. Ти перший відчуваєш його від переситу. Що більше ти маєш, то з більшою жадібністю прагнеш того, чого у тебе нема. Невже ти не пам’ятаєш, як довго ти тримався в Бактрії? Поки ти покоряв бактрійців, війну почали согдійці. Війна у тебе народжується з перемог. Бо насправді, хоча ти найбільший і наймогутніший чоловік, проте ніхто не хоче терпіти чужоземного пана.
Перейди тільки Танаїс, і ти пізнаєш увесь обшир наших просторів, а скитів ти ніколи не наздоженеш. Наша бідність буде швидшою за твоє військо, що бере з собою здобич у стількох народів. Думаючи, що ми далеко, раптом ти побачиш нас у своєму лагері. Ми так само стрімко переслідуємо, але і тікаємо. Я чував, що скитські пустелі у греків навіть ввійшли у прислів’я, а ми охочіше ходимо по місцях пустельних, не займаних культурою, ніж по містах і родючих полях. Тому ти міцніше тримайся за свою долю. Вона вислизає, і її не можна втримати силою. З часом ти краще зрозумієш користь тієї поради, ніж тепер. Загнуздай своє щастя: легше буде ним керувати. У нас говорять, що щастя не має ніг, лише руки і крила. Простягаючи руки, воно не дозволяє себе також схопити за крила. Зрештою, якщо ти бог, ти сам повинен чинити смертним благодіяння, а не забирати у них добро, а коли ти чоловік, то пам’ятай, що завжди ним і залишишся. Нерозумно думати про те, задля чого можеш забути про себе.
З ким ти не будеш воювати, в тих можеш знайти собі вірних друзів. Найміцніша дружба буває між рівними, а рівними вважаються ті, хто не загрожує один одному силою. Не думай собі, що переможені тобою, то вже твої друзі. Між паном і рабом не може бути дружби; права війни зберігаються і в мирний час. Не думай, що скити скріплюють дружбу клятвою: для них клятва у збереженні вірности.
То греки з обережністю підписують договори і закликають при цьому богів. Наша релігія – в дотриманні вірности. Хто не шанує людей, той обманює богів. Нікому не потрібен такий друг, у вірності якого сумніваєшся. Зрештою, ти будеш мати в нас вартових Азії і Европи. Якби нас не розділяв Танаїс, ми б дотикалися Бактрії. За Танаїсом ми населяємо землі аж до Тракії, а з Тракією, кажуть, межує Македонія. Ми є сусідами обидвох твоїх імперій, подумай, за кого ти хотів би нас мати, за ворогів чи друзів».
Так говорив варвар. Цар відповів, що він скористається і своїм щастям, і їхніми порадами, піде за велінням долі, якій довіряє, і їхній пораді не діяти нерозважно і зухвало.
Відпустивши послів, він посадив військо на готові до переправи плоти… Проти нього скити виставили вершників біля самої води…
Досі населення Азії вірило в непереможність скитів.
Переклад Євгена СВЕРСТЮКА
 

Інтуїція культури, пам’ять духу спроможні, вочевидь, непомильно впізнавати «своє», предківське – у найглибшій давнині історії. Бо дух етносу чи нації насправді є невмирущим. Так чи інакше, за найскладніших обставин, він залишається: у мові, в пластиці думки, у звичаях, у знакових зорообразах   символах культури, в естетиці речей – загалом у виробленому за віки й тисячоліття світовідчуванні й світобаченні. Історія націй і етносів – це передусім історія їх духу й культури. Етнос вирізняє головно цілісна система світогляду і багатство світовідчуття, що втілюється в живій самосвідомості. Саме цей живий дух і є запорукою неповторности культури й образу нації. І саме він має слугувати орієнтиром, коли історики губляться серед суперечливих відомостей і т. зв. фактів щодо ознак давніх етносів.
Є сумна іронія долі в тому, що нині значна частина українців вважає скитів якимсь невідомим народом, що він колись тут жив, а потім зник, кудись пішов під тиском ворожих народів. І де ж він тепер?.. Та й чи міг отак-таки цілий народ знятися і піти з свого обжитого краю? Народ, який відповів нападникові перському цареві Дарію (у 514 р. до Р. Х.), що найбільший у нього скарб – це могили предків. Цей світоглядний постулат вже змушує застановитися, бо українців якраз прозвали у світі «народом предків». То хіба не пахне нам цей постулат предківським духом? Хіба не відчуваємо, що це наче ми самі промовили колись оту відповідь Дарію?
Наддніпрянщина, зокрема козацький ареал, та й власне вся Україна, навіть тепер, після дрімучого розорювання – загладжування скитських могил, так густо насичена сакрумом їх силуетів чи бодай характерних горбів, які від них лишилися, що вони сприймаються невід’ємною особливістю національного краєвиду. На Січеславщині ще й у 50-ті роки де-не-де в степу могла раптово вигулькнути й кам’яна постава скитської баби (не конче жіноча, багато з них – чоловічі, у вояцькому спорядженні, з вусами (!). Археологи назбирали тут ціле багатство речей культури і мистецьких витворів скитської доби. Поблизу Нікополя над Дніпром знайдено городище з «резиденцією» скитського царя… Тож важко серед усього того уявляти скитів чужинцями, котрі майже не мають до нас стосунку.
Чи могли б короткочасні прибульці (нехай навіть на 2-3 століття) залишити після себе такі віковічні могили (не менш промовисті, як єгипетські піраміди) і такий відчутний – розлитий у часо-просторі нашої культури дух пращурів?
Авторитетні історики, зокрема Михайло Артамонов у статті «Мистецтво скитів» у збірнику «Триста векав искуства» (1976 р., Москва) переконливо доводив, що скити в час свого 90-річного перебування в Малій Азії (і то звісно була якась частина народу, що туди переселилася, бо саме там був натоді центр світових процесів творення, і там були давні зв’язки і близькі за культурою народи), – «брали діяльну участь у війнах між середньоазійськими державами, виступаючи то на боці мідян, то асирійців, то вавилонян, однак в 584 році до Р. Х. були витиснені мідянами знову на батьківщину – в Північне Причорномор’я. Їх повернення з Азії, з-понад закавказької річки Аракс, що вважалася кордоном між Азією і Европою, й дало привід Геродотові вважати скитів прибульцями в Північному Причорномор’ї. Насправді скити були давніми населенцями Подніпров’я, якщо колись і прибувши туди … то задовго до свого вторгнення в Передню Азію – ще в другій половині ІІ тисячоліття до Р. Х. Геродот просто сплутав дві події, різні і за часом, і за змістом»…
Обставини, через які скити були змушені залишити свої завойовані володіння в Азії, пов’язані зі зрадою союзників – мідян (етнічно близького народу). А допомагали їм в цій скрутній ситуації лідійці (завдяки кіммерійцям – спорідненим вихідцям з південних причорноморських степів). І поверталися скити, як зауважує М. Артамонов, «з Азії туди, звідки вони прийшли – тобто в Північне Причорномор’я, напевно, разом з кіммерійцями». Останні, однак, зупинились на Прикубанні. Ось відколи на Кубані – прадавній український ареал. Етноси – як дерева, що тягнуться до неба щораз новим зеленим віттям, форми якого можуть бути дуже відмінні.
Крім того, у Геродота йдеться про ту войовничу й пасіонарну частину народу, яку прозвали «скити царські». Скити – землероби, що про них теж мовить історія, як і кочівники скотарі, нікуди з Подніпров’я не переселялися.
У слові скитського посла до завойовника світу Олександра Македонського світоглядна парадигма цінностей, як і пластика думки, ментальність, характер мовця, свобода і гідність, що відчутні в поставі скитів, безперечно впізнаються як тотожні за духом і формовиявом з українським національним ідеалом.
Кого і що це слово скита-посла мені приміром одразу асоціятивно нагадує?.. Автора «Слова о полку Ігоревім», козака Мамая…Івана Сірка… Івана Мазепу… А зокрема й великого сучасника Миколу Руденка, що був родом з донецьких степів, де і відбувалася розмова скитів з Олександром Македонським.
У мові скита наче відлунює Руденкове: «Всесвіт став мені домом»   така в ній чується відкритість до Божого Неба, і водночас вільне й мужнє стояння на землі. Космологія і сакрум буття. Таку ж відкритість у Небо й свободу стояння – утвердження світу вимовляють собою і кам’яні скульптури – скитської баби, що їхнє вслухання та вдивляння в Небо нами ще по-справжньому не прочитані. Як і безліч топонімів   символів скитського часу, таких як річки Саксагань і ін. (Саки   скитською – олені, символ, що його зображення часто трапляється у скитів).
Скити дали потужний імпульс розвиткові декоративного начала, узагальнюючого, символічного образотворення в українському народному мистецтві. Той же «петриківський живопис», з його рослинними орнаментами, птахами і звірями, що світоглядно упізнається, як світ, що росте – має в собі традицію скитів. А є ще ж і скульптурне зображення крилатої богині, що сприймається – як символ одуховлення людини.
Читаючи слово мудрого скита до царя-завойовника, аж хочеться вигукнути до тих, хто сьогодні бідкається, що як-то важко визначити, яка вона – українська ідентичність: «Ось же вона – цілісна, ненадщерблена система світобачення відданого сина Неба і своєї землі, вільного господаря і лицаря, який найвище цінує чесноту вірности, зокрема і в геополітиці, що у ній скит-промовиць орієнтується, як у власному домі, і яку він бачить в ідеалі (а ми хіба не так само воліли б?) формою духовно-культурного спілкування – зростання народів».
В моєму селі в дитинстві хлоп’ята, діти за якоюсь таємничою спонукою символічно виконували, уявляючи себе козаками, обряд братання. Ніколи не чула , щоб хтось їх цьому вчив. Але одного разу сусідський хлопчик (7-літній) гордо показав мені ще не загоєний поріз (гострим ножиком) на руці і урочисто повідомив, що відтепер вони з Миколкою побратими. То був крок, ініціація, на шляху до змужніння духу. Звичай братання існував у козацтва, і у скитів. Тут очевидна спадковість дуже давньої традиції.
Слушно писав Мартін Бубер про те, що «найбільше лихо, яке може вчинити нам зло, – це примусити нас забути, що всі ми є царські діти». Стати вільним і життєспроможним можна, як видно, лише пізнавши, хто ти є, з якої далечі йдеш. Однак, розгублюючи пам’ять культури такими темпами, як то діється тепер, українці не те що скитів будуть мати за «невідомий народ», але самих себе, ніби не здогадуючись про те, чого доброго, потихеньку «переформатують» на орду байдужих чужинців.
 

20 вересня 2007 р. в приміщенні Спілки письменників України відбувся круглий стіл культурної громадськости м. Київа з приводу «загрози руйнування національної святині ХІ – ХІІ ст. – XVIIст. церкви Спаса на Берестовому».
Всі виступаючі відзначили грубе порушення закону «про охорону пам’яток», бо дії Міністра культури України Ю. Богуцького спрямовані не на захист і збереження унікальної пам’ятки Середньовіччя церкви Спаса на Берестовому, де збереглася фреска – єдина в цілій Україні, яка не була понівечена антипрофесійною реставрацією в ХІХ ст., як Софія Київська і Кирилівська церква, з характерними ознаками фрескового письма, не покритого оліфою, і не домальована олійною фарбою.
Стало відомо, що є лист Міністра культури, який на прохання настоятеля Київо-Печерської лаври архиєпископа Павла дає згоду передати пам’ятку, що збереглась фраґментарно (лише давній нартекс, без іконостасу і підсобних приміщень) діючій церкві (при тому, що в храмі не завершені консерваційно-реставраційні роботи, що продовжуються з 2003-04 рр. і практично не фінансуються). Однак і в цих умовах археологам вдалося зробити нові відкриття. Сенсаційним було також повідомлення про проведення у підпільному режимі «громадських слухань» ради ветеранів Печерського р-ну, на яких було прийнято рішення про згоду мешканців Печерська на будівництво у Лаврському провулку, 9 – шестиповерхового готелю з паркінґом в охоронній зоні пам’ятки. Це є грубим порушенням як національного, так і міжнародного законодавства, яке підписала Україна.
Працівники Київо-Печерського та Софійського заповідників, реставратори стверджують, що у всій Східній Европі збереглося лише кілька взірців архітектури та стінопису такого часу, як церква Спаса на Берестовому, з цінним зразкам не порушеної у ХІХ ст. технології фрески.
Доля пам’яток в Україні час від часу залежить від політичного клімату в державі і спонукає громадськість повсякчас нагадувати владним структурам про велику цінність нашої давньої культури, її значення, як частини світової загальнолюдської культури, і обов’язок зберігати її для наступних поколінь. Церква Спаса на Берестовому протягом 2003-04 рр. стала об’єктом уваги як широкої наукової спільноти, так і громадськости, що засвідчила міжнародня наукова конференція 9 – 10 червня 2003 р. та велика кількість звернень як окремих громадян, так і потужної громадської організації «Українське товариство охорони пам’яток» про неприпустимість передачі храму церковній громаді, що призведе до загибелі цього єдиного зразка фрески від кіптяви стеаринових свічок, яку неможливо знімати без ушкодження тендітної фрескової поверхні.
Рішення зібрання було одностайним: Кабінету міністрів потрібно відновити дію колишньої Постанови про музейний статус стародавніх споруд домонгольського часу, в тому числі церкви Спаса на Берестовому, яку була нещодавно скасовано, незважаючи на протести громадянськости.
Не варто забувати, що дві мозаїки з Михайлівського Золотоверхого собору, що були представлені в «Метрополітен музеї» в 90-х рр.. на виставці «Слава Візантії», за висловом директора музею, «зробили для визнання незалежної України більше, ніж весь дипломатичний корпус держави».
Учасники круглого столу обговорили ще одну животрепетну проблему, що показала маштабність нищення української культури: це ліквідація головного Науково-дослідного інституту історії і теорії архітектури (НДІПАМ) колишньої Академії архітектури, яка була колискою і наукової реставрації, і Софійського національного заповідника та інших установ. Вона й нині забезпечує найавторитетнішу експертизу архітектурних досліджень.
Наказом № /6/ від 23.08.07 міністра В. Яцуби Міністерства регіонального розвитку і будівництва України знищено головну ланку у вивченні і збереженні національної культурної спадщини України. Це дуже нагадує дух 30-х рр.. радянських часів, коли нищення української культури стало державною програмою.
Кому ж в незалежній Україні це вигідно?! Як і «друга державна» мова і друга церква.
Отже «борімося, поборемо»!
 

По закінченні братська трапеза і обговорення питання відновлення євхаристійного сопричастя між Православними та Греко-Католицькою Церквами.
Молитва за Україну на Майдані об’єднала християн традиційних українських Церков і породила хвилю високого духовного піднесення в народі. Вона надихнула вірних УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП та РКЦ в Україні збиратись щомісяця 13-го числа на Софійському майдані – і молитися за зміцнення любови та єдности (в будній день о 19.00, у вихідний о 13.00).
Учасники цього мирянського руху під гаслом „Схід і Захід в єдності під Покровом Пресвятої Богородиці» свідчать, що спільні молебні сприяють спілкуванню, порозумінню і співпраці між вірними, усвідомленню глибинної єдности наших Церков та спільности християнського служіння.
Подібні молитовні зібрання також відбуваються у Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Стрию, Харкові, Криворівні (Верховинський р-н.),Здвижині (Косівський р-н), Ганновері (Німеччина), Торонто(Канада), Філядельфії (США).
Конт. тел.: 096-423-70-18, 066-573-16-15, majdan_sofia@ukr.net
http://chs.org.ua
Мирянський рух за єдність Церков в Україні
 

Є речі, про які неприйнято говорити, але вони настільки важливі, що про них так чи інакше постійно думають, їх гостро переживають. Про порядність в доброму домі не говорять, але це складова, без якої нема ні виховання, ні навчання, ні навіть звичайної розмови за столом.
Про національну честь і гідність говорять найменше. Але в цьому тихому затоні мовчання водяться такі чорти, як нетерпимість, ксенофобія, самохвальство і біснуватість. Нині скажи постійним учасникам телешоу про національну честь, вони здивуються. «Національна честь – а с чем ее кушают?» – засміється Н. Шуфрич. «Я знаю три мови, але там такими словами і не пахне», – відріже вам М. Рудьковський. «Еще чего не хватало, я сыт по горло», – недбало відповість В. Цушко. «Здесь просто попахивает национализмом» – закине вам «історик» Д. Табачник. «Вот именно, – підтримає В. Янукович. – Еще мова – это хотя бы конкретно».
Усіх цих мислителів юридично зрезюмує І. Богословська: «В Конституции Украины нет такого понятия, и не известно, с чем его употребляют».
Справді, поняття «національна честь» не записали в Конституцію. Там нема і таких понять, як совість, сором, самоповага, правдомовність. Але без тих понять і людини нема.
Конституція пишеться для людей нормально вироблених, для гідних громадян. Формаліст буде використовувати кожне слово в ній на свою користь, зіґнорує її зміст і дух, як це зробив «ґарант Конституції» Л. Кучма разом з В. Литвином і В. Медведчуком. Без людини закон не діє і ніякі кодекси не чинні. Скільки торгувалися за кожне слово в «Універсалі» Президента. Потім підписали, але дотримуватися слова комуністи і екскомуністи не вміють. Вони ставляться до закону так, як і большевики – залежно від вигоди.
Тим часом закон, чи то моральний, чи конституційний, чи податковий, є тільки тоді законом, коли його твердо виконують і тоді, коли він обминає особисті інтереси і встановлює сувору дисципліну підпорядкування рівну для всіх.
«Ми прийняли кодекс чести, який не дозволяє зневажати опонентів», – сказав Н. Шуфрич, а далі поніс напівблатним жарґоном про оточення Президента, а про самого Президента України – зневажливо: «Він, Ющенко».
Як може такий «кодекс» прийняти партія, вся «програма» якої полягає в дискредитації помаранчових, в большевицькому знищуванні противника і перехоплюванні від нього популярних гасел? У них навіть передвиборні обіцянки скопійовані з большевицьких, тільки там обіцяли збільшення чавуну і сталі на душу населення, а тут – збільшення мінімальних пенсій і зарплат…
Хтось же підкинув В. Януковичеві поняття «кодекс чести», не пояснивши при тому, що кодекси – це суворі самообмеження і фактично обов’язок чесного служіння, що виключає боротьбу за владу будь-якими методами.
З поняттям національної чести є взагалі проблеми в посткомуністичному суспільстві, де звикли до того, що під виглядом «інтернаціоналізму» часто честь «менших братів» прирівнювали до шкідливих «пережитків минулого».
Фактично національна гідність і честь культивувалася тільки в тюрмах і концлагерях, де утримувано під наглядом тих, хто честь і свободу ставив понад життя. Моральна сила учасників УПА трималася саме на цьому понятті. Інакше важко собі уявити, як молоді сільські хлопці, кинуті в зону жорстоких випробувань, протягом 25 років залишалися вірними присязі, не просили помилування і не дозволили собі зганьбити ім’я українця. Національна честь була останньою стеблиною, за яку вони трималися до кінця. Ті ув’язнені націоналісти не дозволили собі слова неповаги чи до кавказців, чи до сіоністів, чи до прибалтів. Вони були на голову вище за лаґерних офіцерів, які намагалися вносити міжнаціональні чвари і нерідко демонстрували гординю «старшого брата».
Національна честь – це високий і нелегкий обов’язок. Він забезпечує чесне життя за законами і правилами, які виключають потурання спокусам наживи і слабкостям пристосовництва.
В молодій незалежній державі такі лицарі обов’язку мають підпирати авторитет своєї держави на кожному кроці. Адже навколо – море конформістів, звичних служити і Богові, і мамоні. Їхня патріотична риторика навіть щира – ні до чого не зобов’язує. Їх духу не вистачає навіть на те, щоб триматися скрізь і всюди своєї мови і національної орієнтації (що лежить в самій натурі европейця), не те щоб жертвувати вигодами заради принципів.
Тут лежить причина падіння авторитету «патріотичних сил». Де вони виявили свою моральну висоту, стійкість, гідну подиву? Де вони ставили на карту свою кар’єру і вигоду? Хто де помітив їх жертву для загальної справи?
Вони поводилися, як усі, і брали собі привілеї, як усі. То чим їх патріотизм кращий за гру в патріотизм з боку того, кому все байдуже?
В народі є туга за справжніми патріотами, які б височіли над популістами-демагогами і балакунами. І є готовність виявити довіру тим, хто мужньо і послідовно відстоює національну честь. При чому, я маю на увазі не лише українців – чоловік чести подобається всім! Поряд з такими послідовними людьми дуже не певно почували б себе всілякі перевертні, що відчули свій час в «ослабленому правовому полі».
Практично в наш час негідник перестав боятися, зрадник не соромиться, пройдисвіт видає себе за вченого, а партія за підписом вченого видає фальшиву інформацію. В євангельській притчі про весільних гостей розповідається про демократизм господаря, який велів запрошувати всіх. Серед запрошених він побачив чоловіка в нехлюйній одежі: «Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?» Той же мовчав. тоді цар сказав своїм слугам: «Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви. Там буде плач і скрегіт зубів…»
Спершу я був вражений аж такою карою за порушення етикети. Потім зрозумів, що справа тут інша: Чоловік без чести зневажив Господа! Він принизив весільну учту, замість прикрасити її та звеличити торжественністю своєї ролі. Він був покараний за змішування ролей і за профанацію,якщо брати її в побутовому вимірі.
Це притча для наших шуфричів, які скористалися демократично відчиненими дверима, схопили високе запрошення, навіть не подумавши про пристойний вигляд і пристойну поведінку, не кажучи про честь.
Мінімальна вимога до державного службовця – знання своєї справи, знання державної мови, беззастережна пошана до державних символів і безумовне відстоювання державних інтересів. Шанування закону, повага до людини, до звичаюа – це і є та перша умова до скликаних гостей. А далі вже вихід з поля широкої демократії – на поле суворого вузького вибору… – «Бо багато званих, а мало вибраних» – говориться в притчі.
В демократичній Америці державний службовець, помічений на обмані, брехні чи недостойній поведінці – викидається за поріг. У нас же злодій доказує, що його не впіймали, зрадник перед телекамерою пояснює свої інтереси і симпатії, нездара викручується, як поганий школяр – і все це по телебаченню подається для народу! І ніхто не щадить душі того народу!
– Це не держава, а якийсь балаган! – розводять люди руками. Але подивіться, як працюють люди, як переживають за державу, як соромляться за неї, і побачимо, що справа не в державі, а в тому, хто її представляє. Адже навіть у добру шкільну клясу впустіть двох-трьох нахаб – і одразу весь налагоджений порядок зіпсутий. А що станеться тоді, коли директор покриватиме тих нахаб, а завпедами призначить безсоромних діляг, які навіть не реаґують на запитання і вимоги батьків.
А станеться те, що в Кабінеті Міністрів України, куди В. Янукович переніс закони кримінального блату. Про яку національну честь можна говорити людям, які успадкували від комуністів неґативний принцип «боротьби проти» сусіда і зробили собі з того політику? Від комуністів вони успадкували й антиукраїнський дух державної політики. Це ж яка психопатологія: віце-прем’єр з гуманітарних питань в Кабінеті Міністрів України відомий як українофоб, а більше нічим не відомий!
Дуже прикро говорити про національність. В Европі про це не говорять – про це стримано мовчать. Але коли твою націю в твоєму уряді зневажає усяка непотріб, то доводиться говорити. Бо хіба це не зневага, коли перед мільйонами українців по телебаченню виступає Н. Шуфрич, А. Цушко, М. Рудьковський, люди без роду, без племени – і говорять що попало, як перед вівцями, які нічого не розуміють. Дехто з них дозволяє собі переходити на українську мову, звертаючись до «західніх українців», знаючи, що і цей поросячий маневр пройде безкарно.
Тут мені хтось закине: а Петро Симоненко, а Іван Бокий, а блудний син В’ячеслава Чорновола – чим вони кращі? Нічим не кращі, хоча декому треба робити скидку з клінічного погляду. Але коли зневажає Президента (а це один з державних символів) українець, то тут напрошується арґумент недорозвинености і браку виховання. А коли не українець, то тут, крім тих двох арґументів, напрошується ще і лермонтовський закид: «смеясь, он дерзко презирал земли чужой язык и нравы». Не треба лукавити: національний мотив у нашому мисленні завжди присутній. І зокрема він цінується тоді, коли росіянин, єврей чи молдованин виявляють національну коректність і порядність на службі в українській державі. Таких ставлять за приклад усім.
А коли А. Кінах дуже розумно і продумано говорить в бік політичного противника святі слова: ви не думайте, що законом і мораллю можна нехтувати, що помаранчова революція забулася, що народ знов нічого не значить… А після цього перед тією ж телекамерою він, згорбившись йде на службу до того ж противника, то як тут не посміхнутися багатозначною посмішкою?.. А коли після того всього Кінах ще говорить про «Український прорив», то руками розведеш…
Тут місце нагадати аксіому: якийсь прорив можливий тільки тоді, коли попереду йде духовний прорив, неодмінні складові якого – глибока віра і національний дух. Дешеві замінники в формі матеріяльних обіцянок, інтелектуальних зусиль і нових технологій тут – як лялька проти живої дитини.
Тільки живою гарячою кров’ю можна зрушити кволе серце. Ніякі дешеві замінники, ніякі вигадані гасла, ні підтримка з боку сусідів, ні найвишуканіший популізм не дасть нового дихання нашій недужій країні. Сміливі рішучі кроки роблять мужні люди з принципами і з готовністю до самопожертви. «Чия рука, порушена любов’ю, той меч із піхви видобудуть здола?» – вічно запитує Леся Українка.
Вона закликає нові молоді сили з поля нарікань на поле чести. Не лякайтесь, що проти вас сила накраденого капіталу. Хіба це сила – це тимчасовий міраж в нашому світі, де ідоли повстають і падають від подиху сили Слова. Жорстокий ХХ вік продемонстрував нам, наче у мультфільмі, і експропріяцію експропріяторів, і розвінчування героїв, і поганьблення вождів, перед яким тремтів світ. Після цього нинішні амбітно надуті балончики, які обминають закон і надіються, що той зневажений закон захистить їхні багатства, виглядають мухами-одноденками. Накрадене як легко прийшло, так легко й піде. А самозаспокійливі ілюзії, що з українським народом вже можна не рахуватися, бо після катастрофи 1933 і воєнних утрат ІІ Світової він вже на щось неспроможний – то вічний нерозум ситих… Вони так думали і перед козацькими повстаннями, і в 1917, і в 1942, коли українська молодь розпочала війну проти двох найлютіших потуг. Вони не могли повірити, що за кожним кущем на них чекатиме смерть від таких терпеливих і миролюбних українців…
І що цікаво, усі ці вибухи народного гніву виникали не від голоду і холоду, як думають утробні матеріялісти, а найчастіше від зневаги й образи, від наруги над народними святинями, від зневаги до нашої віри, звичаїв, мови. Характерно, що ті пересичені пани навіть не розуміють, що ображають честь і гідність людей. Згадаймо Кучму і його радників, як вони запевняли один одного, що Україна – не Грузія. Вже перед початком помаранчової революції. Вони отямлись і побачили розбуркане народне море! Коли гроза минула, порожні балакучі голови почати гудіти, що то був лише «мітинг», «тусовка». Їм невтямки, що в тій стриманості було більше сили, ніж у кровопусканні. Вони не розуміють, що сьогодні вже ні міліція, ні військо не буде захищати влади – проти свого народу. Пустобрехи хваляться, що вони «врятували Україну від громадянської війни».
Якої війни? За кого? За що? Ви думаєте, що донецькі хлопці підуть на смерть за своїх олігархів? Думаєте, що солдат знов заспіває «все, как один, умрем»? Невже не розумієте, що з першими пострілами розметуть (за допомогою ваших же охоронців) ваші котеджі і спалять награбоване?
Інфантильні ілюзії потрібні скоробагатькам, щоб не бачити, що сидять на вибухівці. Зухвалим вискочкам здається, що рабовласницькі звичаї, заведені в їхніх «офісах», вже закріпилися. Отже, можна думати про тотальне зомбування… Їм здається, що гурт вірних слуг і до всього байдужі бомжі – це і є народ. Але кожен раз після виборів виявляється, що народ розумніший, ніж вони думали. Ні куплені брехуни з телеканалу, ні політизовані попи, ні баламути з бірками «російських політтехнологів» впливу на народ не мають. Ніхто серйозно не сприймає «антикризової коаліції». Сміються, коли білякоритні екскомуністи називають себе «національною коаліцією».
Дивне явище: буржуазія уміє пристосовуватися до народу, а комуніст так вже звик дурити людей, що у нього нема того слова, якому люди вірять. Ні блатним, ні екс комуністам не повірять. Чому? Вони йому чужі – духом чужі.
Не хочу, щоб мене запідозрили, наче я промовляю до сумління білякоритних. Відомо, що коли комар п’є кров – він нічого не чує і не бачить. Я хочу, щоб у повітрі прозвучали тихі сигнали тривоги. Колись М. Коцюбинський устами селянки нагадував: «Ми бідні, але чесні». Оглухлим слугам Кремля Василь Симоненко кричав:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!

Тичина проникливо говорив: «Яка біда мене, яка чума косила, а сила знову розцвіла».
Прикро, що знов у своїй державі ми змушені захищатися словами поетів. Перед духовними бомжами… Перед гонителями і грабіжниками, які дорвалися до мандату недоторканости і перед продавцем дріб’язку, що пояснює: «Да я вас не ругаю, просто у меня такой голос: я всю жизнь была на партийной работе…»
Перед усіма «продуктами епохи» треба одверто говорити слова, які щось будять і прояснюють образ Божий.
Адже це страшно, коли претенденти до народного парламенту називають один одного «ублюдками», обіцяють: «змусимо бути чесними», а мер Київа в листівці: «Луценко врет» говорить слова, яких не повинен вживати мер жодного міста у світі (чи може це підробка? Але ж «ответственный за выпуск Д. Джангиров»).
Розхитуванням нашого корабля займається дуже багато і злих, і морально ослаблених, і душевно хворих людей. І їм дають слово перед телекамерами.
Однак прислухаймося до тих, кому дають слово зненацька і на півхвилини. Придивімося до тих, що продають картоплю і моркву. До тих, що комусь будують і будують нові квартали. У них же більше душевного спокою, гідности і порядности, ніж у тих, що кудись поспішають на «Мерседесах». Чи можуть вони серйозно поставитись до маріонеток, які перед виборами белькочуть про «процвітання», про «другу державну мову», про НАТО… В очах людей вони наче з НЛО…
Чи знають ці гості з Марса, що народ – не отара? Що з народом треба говорити з повагою, передусім з повагою до себе і до здорового глузду? Що в народу є поняття чести, і не треба нехтувати тим. Ніколи не проститься тому, хто переступає духовний лад народного життя, як і тим, що зводять хулу на святого Духа, якому молиться народ…
 

І прикро, і нудно слухати залишки так званої Верховної Ради України. До чого ж полюбляють усі оті регіонали, комуністи та соціялісти поговорити про законність, правове поле, демократію, інтереси українського народу. І все це вони, як правило, торочать російською мовою, бо їм вельми хочеться, щоб в Україні усе було російським: і мова, і церква, і культура, й історія, і економіка, і політика... Так, мовляв, «історично склалося...»
Але ж не саме воно «складалося», а його вперто і жорстоко «складали». Ще царська Росія займалася отим «складанням», а вже більшовики розперезалися, далі нікуди. Усе спробували: і «громадянську» війну (насправді збройну інтервенцію проти незалежної визнаної і світовими державами, і самими більшовиками Української Народної Республіки), репресії, терор, колективізацію, депортації, голодомори, нищення національної культури та церкви, співробітництво з німецькими нацистами у поборюванні українського національно-визвольного руху, цілеспрямоване знищення українців у пеклі Другої світової війни… І все під демагогічними гаслами миру і братерства… Коли ж ця демагогія перестала діяти, вдалися до нових кроків: ґіґантоманії, хімізації, створення штучних морів… Водночас випробовували атомні бомби на власній армії, вели бойові дії в 25 країнах світу, спричинили аварію на Чорнобильській АЕС…
І після цього всього вірний ленінець Олександер Мороз буде плакати за Радянським Союзом, а вірний сталінець Петро Симоненко виводитиме на наші вулиці і майдани своїх прибічників, озброєних молоткасто-серпастими прапорами та портретами найлютішого ката народів, при цьому не перестаючи натякати, що так, мовляв, «історично склалося».
Але постривайте-но, найманці чужої держави, – те, що ви та ваші попередники так довго і ретельно «складали», ми постараємося якомога швидше «розкласти», а точніше, геть знести з лиця нашої землі все чуже і вороже.
Ми чудово розуміємо, що якби у 1918 році Україна подолала ленінські орди, наша держава давно була б однією з найкультурніших, найбагатших, найпотужніших у світі. І наші стосунки з російським народом були б справді братніми.
 Тож постараємося сьогодні зробити те, чого не змогли зробити наші діди і прадіди. Будемо мудрими і твердими, як справжні господарі на своїй землі. Будемо любити своїх ближніх, свою мову, історію, культуру. Ніколи не зігнемо свої голови під ярмо, яке нам готують найманці путіних – януковичі, симоненки, морози, вітренки та всякі інші запроданці. Тільки не забуваймо: непохитним повинен бути кожен щодня і на кожному кроці.
 

Минуло 100 років від першого вірша Павла Тичини, 40 років з часу відходу поета… 20 вересня цього року відбувся тичининський вечір в Будинку вчителя. «Ще такого не було,   заговорили люди. – Повна зала і балкон, ніде голці впасти. І напружена тиша: люди відкривали для себе справжнього Тичину…»
Вечір доволі наспіх організували – директор музею П. Г. Тичини Тетяна Сосновська спільно з Євгеном Сверстюком. Учасники – не знамениті. Кларнетистові (виконував Ave Maria) Володі Лозовському 13 років. Стільки ж Яні Маха з с. Піски. Трішки більше Насті Гудзь з с. Калита (читала «Партія веде», «І Бєлий, і Блок»). Студентам Київського університету і КМА Миколі Косицькому («О панно Інно») і Юлі Морозюк («Золотий гомін») – біля 20, стільки ж піяністові Арсену Яковенку. Заслужених артистів двоє – Лідія Вовкун («Скорбна матір») і Борис Лобода («Блакить мою душу обвіяла», «Застукали в двері прикладом»). До заслужених вже можна віднести лавреатку премії ім. Василя Стуса аспірантку Лесю Матвійчук («Листи до поета»). Пісні сучасних композиторів на слова Тичини виконували І. Бондарук, В. Кузнєцова, У. Олексюк, Т. Ходакова.
Чим же привабив Павло Тичина сучасну авдиторію, переважно молодіжну? Люди чекали в і д к р и т я Тичини, поета захованого за офіційним совєтським плакатом і за стіною масового неуцтва, яке процвітає під пересічністю уявлень. Про поета говорили Михайлина Коцюбинська, Іван Драч, Леонід Плющ, Микола Жулинський і ведучий вечора. На вечір принесли квіти від Президента України.
Поета потрібно постійно відкривати, особливо – з популярним іменем. Чи були у нас хоча б спроби відкрити Тичину, як поета наскрізь релігійного, як співця Мадонни, чиї вірші засновані на церковних ремінісценціях і перегуках з церковним хором? Це помітили перші критики Тичини Андрій Ніковський і Сергій Єфремов. Велике щастя для молодого генія зустрітися з такими високими поціновувачами. І велика трагедія поета, коли таких людей знищують, як «ворогів народу», і забороняють їхні імена. Потім приходить покоління, яке не знає, не пам’ятає і не розуміє. Вивчає тільки вірші про партію, написані мовою, зрозумілою для партії.
Добридень, Україно моя! – привітався з нами 100 років тому Павло Тичина. І з тих пір запам’ятався голос поета. Він то підіймався до неба кларнетом, то стелився по землі шелестінням газетної «правди», але «Україно моя!» в ньому чулося навіть тоді, коли на слово «Україна» вже полювали…
Трагічний поет епохи великих катастроф – громадянської війни, геноциду, світової війни – Павло Тичина ввійшов у свідомість і в серце України в час українського національного відродження. Він став співцем і речником українського відродження, радістю і піснею У к р а ї н с ь к о г о М а й д а н у 1917 р.
На світанку волі над Київом стояло безхмарне весняне небо. Росію лихоманило, падали трони й уряди.
Над Київом золотий гомін,
І голуби, і сонце.
Ті слова молодого Тичини закарбувалися в пам’яті поколінь і ввійшли в історію. Особливо запам’ятався Чорний Ворон, який прилетів з поля війни і накаркав долю і українському відродженню, і його співцеві.
Найтрагічніший український поет ХХ ст.
 

Згадую про спілкування зі студентами. На запитання, якою мовою викладають на історичному факультеті університету, третьокурсники відповідають: «російською, ну українською також але...російською».
Першокурсники української філології оповідають, що студенти із сіл та містечок Луганщини українську мову знають, хоч часто в донбаському діялекті, а міські студенти в більшості не розмовляють українською мовою і, що гірше, не розуміють і тому звертаються до викладача, щоб читав їм українську літературу російською мовою.
Тоді чому вступили на українську філологію?.. «Учителів української мови і літератури треба до шкіл...»
Чи це справді така ситуація і вимога студентів, чи хтось за цим стоїть, – годі сказати. В розмовах зі студентами не було випадку, щоб хоч один не розумів української мови, а тим більше жадав, щоб повторити йому російською. А розмовляли усі радо і бажано. Так само було в розмовах на вулицях з випадковими молодими людьми, в ресторанах чи готелях, а розмовляли ми немало... Ось такий стан наш в Луганському НПУ. А з цього випливає, що українська і російська мови не «всьоравно» і не «какая разніца».
Однак жоден доповідач не відважився поставити питання і шукати на нього відповіді: чому так є, як є на Слобожанщині і Донеччині, хто створив і далі створює таку ситуацію? Майже ніхто не спромігся зробити висновки і зсформулювати, що треба робити. Тобто, стверджувався статус кво і крапка. Хоча якщо порівняти стан українства в Луганську і Донецьку перед 1945 роком з сьогоденням, то він явно змінився, точніше – змінили його адміністративно-плітичними засобами не на користь українства.
По-друге, не було жодної доповіді про ролю Російської Православної Церкви – УПЦ МП в насаджуванні російського новоколоніялізму в Україні («русского выбора в Украине»), що зокрема особливо помітно в цих краях. Одиноку доповідь на цю тему відкинуто з ... «формальних причин».
Тим часом, як показала доповідь Н. Маштакової. «Деякі питання географії соціяльних негараздів (на прикладі Луганської области)», найбільше «соціяльними негараздами» (криміналітетом, наркоманією, алькоголізмом тощо) Луганська область найбільше виділяється серед областей України – завжди в першій трійці поруч з Донецькою і Дніпропетровською областями. На відміну – західні області України в «соціяльних негараздах» займають останні місця, попри те що економічно, за ствердженням авторки, бідніші від Луганської.
Отже причини такого стану лежать таки передусім в площині духовно-моральній.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку