о. Іван МИРОНЮК ЗНАК МИЛОСТИ ЛЮДЯМ
Патріярх ДИМИТРІЙ Боронімо Церкву
Протоієрей Володимир ЧЕРПАК Солодощі гріховної зради, або сергіянство
Семен КАЧАНІВСЬКИЙ Про українізацію Церкви на Волині за Польщі
Віктор СОЧЕНКО, ДОКТОР АРХІТЕКТУРИ, ПРОФЕСОР КНУБА
ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА СВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ     ДИТИНЦЯ "МІСТА ВОЛОДИМИРА" В КИЇВІ: ІСТОРІЯ ТА ПРОБЛЕМА ВІДНОВЛЕННЯ
Маріян СІННЕР  Людина - віра - життєтворення
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Проблеми храмобудування
Вітання
Любов ДРАЖЕВСЬКА З ВІКНА ТЮРМИ І ПІД ТЮРМОЮ
Максим Рильський СВЯТИЙ ХЛІБ
Чи повернеться Европа до джерел?
Боротьба "канонічних" за території...
Почаївську лавру позбавили захисту державного заповідника.
В напрямі нового Єрусалиму
Є. С. Ворогування сіячів
Микола ГАВРИЛАШ Годі миритися з приниженням
Олесь Скоп (12.ІХ.1923 - 3.ІХ.2003)

ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ
Євген СВЕРСТЮК Про гідність
Омеляна ВОЙЦЕХОВИЧ НАС БУЛО ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ У КІНГІРІ
Олександер Ткачук Циганська правда про стоптану траву
Олександр Сугоняко НЕОРОМАНТИЧНИЙ ПЕРІОД  АБО НЕ  ЛУКАВТЕ, ПАНОВЕ

Ісус Христос у святій Євангелії: "Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде за Мною" (Мр 8.34). Щоб стати причасниками спасенної сили Хреста Господнього, ми повинні нести свій хрест. Несучи хрест, ми стаємо учасниками в несенні Хреста Господнього, а згодом і учасниками в Його славі.
І на Голгофі висять на хрестах троє: Найсвятіший, невинний Христос і обтяжені в совісті тяжкою провиною два розбійники. З них один страждає в розкаянні, а другий у затятості. Часом здається нам, що та чи інша людина вільна від тягаря хреста, але це так тільки здається, бо хрести бувають видимі й невидимі, і ті, другі, часом є тяжчі від перших.
Щоб зрозуміти цю таємницю Божого промислу, слід пригадати, що християнин за час короткого земного життя має здобувати життя вічне. Нічим іншим віруюча людина так не здобуває тут заслуг на життя майбутнього віку, як саме терпінням, бо "хто згубить душу свою ради Мене і Євангелії, той збереже її", -каже Господь (Мр 8.35). Ось чому блаженний Августин просив: "О, мій Боже, тут мене карай, тут мене шмагай, аби тільки у вічності Ти мене не карав!" Ось чому одна жінка, коли преподобний Макарій запитав її, чому вона так гірко плаче, відповідала: "Плачу, бо вже довгий час Бог не посилає мені жодного хреста".
Отже, смиренне несення хреста є горнилом для душі. Хрест Господній втішає в терпіннях і є доказом Божої милости до нас. У скорботах душа християнина очищається, як золото у вогні.
Дійсно, чи хрест не є для християнина найціннішим даром? "Коли б нам, - каже св. Іван Золотоустий, - Бог дав силу воскрешати померлих, як апостолу Петрові, або коли б нас узяв до третього неба, як апостола Павла, то цим менше дав би нам, ніж тоді, коли посилає якесь випробування, бо, одержавши дар чудес, ми стали б за те боржниками Божими, а коли терпимо, то Бог стає тоді нашим боржником". Чи може бути більше щастя? Чи не візьмемо нашого життєвого хреста і не підемо за нашим Господом?
Але іншого разу Господь попереджає: "Хто не візьме хреста свого і не піде за Мною, той недостойний Мене" (Мт 10.38). Зате, "коли терпимо, то з Ним і царювати будемо", - навчає апостол Павло (2 Тим 2.12). Таким шляхом за Господом ішли всі святі мученики за ім'я Його, подвижники і праведники. "Я благодушно терплю немощі, кривди, біди, переслідування і утиски за Христа" (2 Кор 12.10), - пише св. апостол Павло. І він навчає: "теперішні тимчасові страждання ніщо в порівнянні з тією славою, яка має явитися в нас" (Рим 8.18).
Тому з вірою в милість Спасителя без вагання несімо свій хрест і йдімо за Христом Господом!

"Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії", ч. 3, 2003 р.
 
 

Десять років тому у вересні 1993 р. відбувся Другий Помісний Собор УАПЦ, на якому Патріярхом Київським і всієї України було обрано Бл. П. Владику Димитрія

У позацерковних конфесіях є тільки історія. Читається Євангелію, читається Біблію, а Христос залишається немов мертвий у Писанні. Живе як Той, хто був давно, а тепер Його немає. Вся віра тільки в читанні. Але наслідком читання повстало багато християнських конфесій, а Христос Один як Один Бог, і Правда може бути тільки одна. Христос перед Пилатом, в обличчі смерти, прийнятої добровільно за нас, твердив, що прийшов у світ дати свідоцтво Правді. Не говорив Христос "дати свідоцтво правдам". А перед Взнесінням на Небо говорив: "Я перебуватиму з вами повсякчас аж до кінця віку". Перебуває на небі й на землі живий у Святих Таїнствах Тіла й Крови. Перебуває духовно й фізично.
* * *
Церква повинна бути Церквою, а не підсобним хазяйством партійної номенклятури. А, на жаль, так уявляють собі Церкву також некомуністичні партії. Вони всі думають "по-совєтськи", і так ніяк не можуть дійти до правильного розуміння Церкви.
* * *
Будувати треба на справжній правдивій основі, на твердому фундаменті. Наші сили пожирає постійна необхідність сперечатися,
Отже, мусимо будувати Церкву авторитетну, без популізму. Вона новинна утверджувати християнські засади і найменше говорити про патріотизм. Патріотизм потрібно утверджувати живим прикладом жертовного духовного служіння Богові і людям.
Нині Церква має бути привабливою для людей і морально впливовою. Оце і є її "державницькі позиції" - навертати народ до віри, рятувати народ, передусім молодь, від згубного впливу вулиці, від сатанізму телебачення та різного вавилонського блуду.
Церква - то сила духовна і моральна передусім. Мета її - берегти джерела живої віри. А людина віри буде вірною і Батьківщині.
 

Божественний Промисел спрямовує окрему людину, народи та Св. Церкви до вічности, посилаючи випробовування, виправляючи злі діла. У домобудівництві спасіння є місце і очищаючому вогоню мучеництва, гоніння та ісповідництво. "Спасіння і, зокрема, оправдання для православного є стан вільно моральний, хоч звершитись може тільки з допомогою благодаті Божої". Цей висновок належить митрополитові Сергію (Страґородському), згодом Патріярхові Московському і всія Руси з ласки Сталіна. Митрополит Сергій свого часу написав неперевершену у православному богослів'ї працю "Православна наука про спасіння". І однак цей ієрарх став відступником, з слуги Божого цьому ієрархові судилося увійти неприпустимі з погляду християнської моралі стосунки з богоборчим атеїстичним режимом большевицької імперії, зрадивши Христа і Св. Церкву, увівши в оману мільйони православних. Саме він ще й теоретично обґрунтував стосунки ієрархії Церкви з комуністичним режимом, утворив обновленсько-релігійне об'єднання, започаткувавши єретичний напрямок у православному богослів'ї, так зване "сергіянство", або точніше - "сергіянсько-сталінську", "сергіянсько-більшовицьку", "сергіянсько-комуністичну" єресь. Саме єресь, оскільки посягає на основні богоодкровенні догмати Православної Церкви.
Послідовники "сергіянства" культивували і утверджували у народі Божому обрядовір'я та марновірство. Вся увага віддавалась зовнішньому обрядово-богослужбовому благочестю. Фактично відбулося спотворення євангельського вчення: ділами, життям і словами проповідувалася злочинна олжа.
Віруючі думали не про спасіння душі та вічність, а про пристосування до марнотного, тимчасового життя, намагалися довести безбожникам свою корисність. Все менше згадувалося про те, що тільки іменем Христовим належало спастися і увійти в Царство Небесне. Таким чином віруючі поступово віддалялися від вивчення Святого Письма, забуваючи євангельські заповіді, лукавлячи з власною совістю. Потворна доктрина "сергіянства" прикривається зовнішнім благочестям, театралізованою пишнотою відправ, поїздками єрархів за кордон - туди, куди не пускали комуністичних дипломатів. Народові навіювалися твердження, що Церкві можна служити, і будучи невіруючим - комуністом, що необхідно молитися за безбожну владу, зокрема за найбільших безбожників Леніна та Сталіна.
Послідовник і сподвижник Патріярха Сергія Патріярх Алексій (Симанський, походженням зі старовинного княжого роду) надав сергіянській єресі нечуваного розповсюдження. На догоду безбожникам Патріярхія забороняє у служінні всіх релігійних "дисидентів", на "звільнених" від німців територіях автокефальне духовенство "пересвячується", а "автокефальну" ієпархію забороняє у служінні. У кінці 50-х років ієрархія дає мовчазну згоду на закриття більшої половини храмів РПЦ (особливо в Україні), манастирів, духовних семінарій, на переслідування віруючих. Натомість сергіянське богослів'я обгрунтовує "боротьбу за мир", співпрацю із "Фондом миру" - тобто видавництво атеїстичної літератури за рахунок віруючих. Ієрархи та настоятелі найбільших міських храмів одержують від безбожної влади ордени та медалі "Трудового Червоного Прапора", "За доблестный труд", "Ленина", тішаться грамотами "Фонду миру".
Чи піднімається голос духовенства проти гонителів? Чи почуло віруюче серце бодай співчуття від сергіянців за наругу над Христом? Ні. Сергіянці всіх рівнів зустрічаються з комуністичними чиновниками, будують чудові дачі, вілли, управління, як і чиновники, їздять на "Побєдах", "Волгах", "ЗІЛах". Одиниці тих, хто протестує - єпископи Гермоген, Феодосій (Дикун), Іоан (Сничев), священик Василь Романюк (Патріярх УПЦ КП), Комітет захисту прав віруючих в СССР (священики Гліб Якунін, Ніколай Ешліман, монах Варсонофій) - ідуть у тюрми, переміщаються з катедр, менш сміливих змушують замовкнути.
Згубні метастази сергіянства проникають у середовище вихованців духовних навчальних закладів, а тому деякі з духівників намагаються не богословляти своїх чад на навчання, прямо заявляючи, що вони можуть втратити віру. Тісна співпраця духовенства з карними органами утверджує в релігійній свідомості мас думку про наявність у проводі РПЦ невіруючих комуністів.
Після 1000-ліття Хрещення Руси ідеологи комунізму переглядають ставлення до релігії. Починають "загравати" з Церквою, кидаючи певні подачки. Провід Церкви прийняв і цю фальш. Падіння СССР породило нову модифікацію сергіянства: на цей раз благословляються тези про віруючих комуністів - правителів держав. Без попереднього покаяння люди, сповідуючи богоборчу ідеологію, стають назовні нібито прихильниками Православ'я, заходять у "святая-святих" храмів, не осінивши себе хресним знаменням, їх нагороджують відзнаками Церкви. І знову утверджується духовна олжа. Логічним наслідком сергіянства є благословення на фізичне знищення цілих народів,  підтримка комуністичного режиму в Сербії - під виглядом "допомоги православним".
У цьому сенсі не випадковою є нагорода лідера комуністів України Петра Симоненка орденом Св. Князя Володимира Московським Патріярхатом, від імени якого виступає Митрополит Володимир (Сабодан). "За заслуги перед Православною Церквою, українським народом і Державою"... Навіть не торкаючись "заслуг" П. Симоненка перед Україною (вороже ставлення комуністів до державности українського народу відоме) - які ж заслуги П. Симоненка перед Православною Церквою? Опустимо навіть патологічну ворожість комуністів до автокефалії. Чи було публічне покаяння лідерів комуністів України за злочини: за голодомори, наругу над святинями Православ'я, за руйнацію храмів і людських душ, які чинили комуністи? Нічого подібного не було й близько. Нині РПЦ - оплот ідеології неоімперської Росії, отже Митрополит Володимир (Сабодан) виконував благословення РПЦ.
Сергіянство набуло надзвичайної небезпеки для Вселенського Православ'я. Псевдоправославна ідеологія співпраці з відвертими богоборцями проникає в інші Автокефальні Церкви. Небезпечність єресі підсилюється й тим, що РПЦ є найбільшою, найчисельнішою, найбагатшою серед автокефальних Православних Церков.
Не осуджуючи і не звинувачуючи родоначальника та послідовників єресі, оскільки це не наша прерогатива, співчуваючи їм, можемо констатувати, що співпраця з атеїстами, з невіруючими державними достойниками йде врозріз із православною екклезіологією. Церкву не рятують смертні та гріховні - вона установлена Господом, Ним і рятується. Гріховні рятівні дії суперечать євангельській істині. Такий стан преподобний Ісаак Сирін називає "безумством душі". Божевіллям перед Богом називає цей стан розуму ап. Павло (1Кор 1.18-25).
Наше сумління не може не співчувати людям, які у страшну годину гонінь пережили жахи і розгубленість, страх перед муками і смертю і через це пішли на антиєвангельський шлях компромісів, угодництва, помилок, запобігання. "Чи ж можна виправдати людей, які стали на шлях компромісів і поступок щоб спасти Церкву, і які дерзнули спасти те, що не дано людині спасти?" Запитує Зоя Крахмальнікова. Ні! Такими методами спасти Церкву неможливо.
Нагадаємо слова Спасителя, які Він сказав апостолові Петру на його пропозицію уникнути Хреста: "Відступися від Мене, Сатано, - ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а людське!" А св. Марк Ефеський чітко вказав: щось середнє між істиною і обманом, запереченням і твердженням, світлом і тьмою неможливе.
Сергіянська ж доктрина дозволяє йти на будь-які компроміси. Отож стає зрозумілою канонізація адмірала Ушакова, покищо розмови про канонізацію духівника останньої царської сім'ї Григорія Распутіна, навколоцерковні домисли про "благочестя" маршала Жукова, про канонізацію воїнів, кинутих у війну проти Чечні...
Будьмо ж пильні та уважні! Пам'ятаймо, що Церква одна-єдина, сакральна і не може бути Церкви зовнішньої, мирської, совєтської тощо. Церква не може дозволити торгівлю совістю. Церква за о. Павлом Флоренським, "Стовп і утвердження істини" і служить тільки Істині, у ній Бог проявляється у силі на правді.
 

З історії парафії св. Юрія Переможця в селі Колоденка біля Рівного
Нещодавно зустрівся в Товаристві політв'язнів і репресованих з землячкою Ларисою Колесник. Показала мені відбиток знімка співробітників видавництва "Волинь" у 1942 році, серед яких - її батько Петро Колесник, що редаґував видання "Український хлібороб" в ту пору.
В Колоденці пам'ятають цю родину, показують місце, де стояла їхня хата. Після поразок визвольних змагань1917-1920 pp. під тиском більшовиків декілька родин з Наддніпрянської України оселилися в нашому селі. Ці люди вирізнялися високою національною свідомістю...
...На початку 1933 року в повітовому суді Рівного судили Петра Колесника з Колоденки. Архів зберіг справу, де записано, що "18 вересня 1932 року під час Ранньої служби в церкві Колоденки Петро Колесник співав українською мовою, тоді як інші хористи співали церковнослов'янською, чим перешкоджав Богослужінню і змусив панотця Рибачука перервати Ранню, щоб видалити порушника з крилоса, після чого Колесник співав українською мовою, стоячи поза крилосом..."
По всій Волині в ту пору тривала боротьба за українізацію Церкви. Тоді було видано книжечку "За українську мову в Богослужінні. Процес Петра Колесника, селянина с.Колоденка Рівненського повіту" (Луцьк, 1933 p.), де вказувалося, що "...тлом, на якому виникла дана справа, є національний український рух у Православній Церкві в Польщі, а тому й процес Петра Колесника перетворився у своєрідну судову розправу поміж представниками і прихильниками того руху і запеклими його ворогами. З одного боку стало українське селянство та інтеліґенція, що хочуть замість змосковщеної слов'янщини молитися Всевишньому зрозумілою рідною мовою хочуть взагалі наблизити Церкву до народу; по другому боці- реакційна зросійщена частина православного духовенства та Волинська духовна консисторія, що хотіли б затримати живий народний рух у Церкві і мати її далі знаряддям русифікації українського народу".
Нагадаємо, що 2 травня 1932 року в братській Чесно-Хресній церкві в Луцьку Митрополит Полікарп (Сікорський) відправив архиєрейську службу Божу українською мовою. То була перша така служба в Православній Церкві Польщі. А за тиждень до події в Колоденці 10 вересня у Почаєві відбулася величава маніфестація українців. В день преподобного Йова Почаївського на лаврській дзвіниці замайорів український національний прапор. Маніфестанти несли гасла: "Українському народові - Українську Православну Церкву", "Українському народові - рідне духовенство", "Геть з московською Консисторією". На великому народному вічі промовляли посли (депутати) - Михайло Тележинський, Микита Бура, Степан Скрипник. Прийняли відповідну резолюцію і вручили її митрополитові Діонісію. Українська і польська преса висвітлили цю подію об'єктивно, а російськомовна вибухнула зненавистю: "украинская банда, безобразная манифестация, украинское бесчинство, сотня украинствующих хулиганов" і т.п. ("Русский голос", ч.36, 1933). Подібним чином зреаґувала і митрополитальна "малоросійська" преса: "ворохобники, парубчаки, безбожна акція, сельробівці, комсомольська імпреза, більшовики, безсовісна та дика голота" ("Слово", ч.74-80,1933).
Незважаючи на це, народні віча на підтримку почаївської резолюції відбулися в Рівному - 21 вересня, Дубні - 27 вересня, Межирічах - 1 жовтня, їх організувала Українська Парляментарна Репрезентація послів та сенаторів Волині.
Але повернімось до згаданого судового процесу, який вписується в тодішній суспільно-церковний контекст. Отож священик Рибачук засвідчив, що П.Колесник протягом тривалого часу домагався, щоб у церкві правилося українською мовою. А 18 вересня 1932 року хорист став співати по-українськи "Слава в вишніх Богу". І той спів так знервував священика, що той перервав Богослужбу і вийшовши з вівтаря на крилос, розкричався: "Што за безобразие? Перестаньте петь й сойдите с крилоса". Колесник зійшов з крилоса і, ставши з дитиною на руках посеред церкви, продовжував співати...
На суді виступив як свідок селянин Опанас Бричук, який сказав: "Я співав, як і Колесник, з українською вимовою". Свідка Юхима Андріюка суддя запитав: "Чи те, що Колесник співав голосно по-українськи, не перешкоджало молитві?". Селянин відповів: "Ні, не перешкоджало. Молитва українською мовою сильніше доходить до душі, ніж слов'янською. Я сам, як почув уперше церковний спів по-нашому, то аж заплакав". Подібно висловився і свідок Петро Бричук (65 років): спів українською мовою "дуже всім подобається - на серці легше стає, я перший раз як почув, то плакав як дитина".
На суд було покликано 10 свідків, серед них - посла до польського сейму Степана Скрипника, майбутнього першого Патріярха відродженої Української Церкви. Степан Скрипник, сказавши, що "поведінка Колесника в церкві була пристойною, гідною святині", нагадав про те, що Волинський єпархіяльний з'їзд представників духовенства та мирян ще в жовтні 1921 року ухвалив "негайно приступити до Служби Божої з українською вимовою". Посол говорив про переважно російський характер ієрархії та вищого духовенства Волині, хоч Православна Церква в Польщі є автокефальною. І далі продовжував: "Сама справа автокефалії Православної Церкви в Польщі, себто відділення її від колишньої Російської Церкви, окупилася кров'ю найшляхетнішого її ієрарха бл. Митрополита Юрія, який заплатив своїм життям лише за те, що був рішучим прихильником автокефалії, а за національністю був українцем. Його застрілив росіянин - архимандрит Смарагд".
Повітовий суд визнав Петра Колесника невинним. Однак справа набрала широкого розголосу. В пресі було опубліковано висловлювання видатного російського історика Церкви, професора Московської духовної академії і члена Російської академії наук Є. Голубинського про використання мов у церкві. "Є люди, які дивляться чудернацькими очима і вбачають у так званій церковно-слов'янській... ніби мову, кимось-то призначену для Богослужіння всіх православних слов'янських народів, подібно до латинської мови в Римській церкві. У дійсності нічого подібного не було... Костянтин-філософ переклав для моравів грецькі богослужбові книжки на їх моравську мову. Болгари, взявши книжки від моравів, переклали їх з моравської на свою болгарську мову. Іншим православним слов'янським народам, себто нам з сербами, залишилося робити те саме... перекладати їх на власні народні мови...".
...Дитиною, котру тримав на руках Петро Колесник, співаючи рідною мовою в церкві с.Колоденка, була його донька Лариса. Донька з родиною пронесла тяжкий батьків хрест любови до рідної землі та рідної Церкви по лябіринтах ҐУЛАҐy.
Коли минулого року на свято Незалежности ми освячували Пам'ятний знак полеглим за Україну землякам в Колоденці, Лариса Колесник розповіла про долю батькову і свою. На нашому пам'ятнику слова: "Імена їх Ти, Господи, знаєш... Над ними, Господи, в небесній тверді, Простри Свої долоні милосердні".

Минуло вже понад 1000 років відтоді, коли з прийняттям християнства на Русі було розпочато в 989 р. будівництво кам'яної християнської церкви Святої Богородиці, названої Десятинною, оскільки на її утримання київський князь Володимир Святославович виділив десяту частину великокнязівських надходжень. Побудована в 996 р., Десятинна церква стала одним з найзначніших осередків утвердження нової віри та поширення християнства на Русі. Вона була першим митрополичим катедральним собором Київа і всієї Руси і згодом стала взірцем для наслідування. В той же час Десятинна церква поєднувала в собі багато додаткових функцій. В прилеглих до неї прибудовах-палатах були передбачені приміщення для резиденції Володимира, де проводились державні церемонії. Тут він приймав послів, засідала боярська рада. Тут зберігалися державно-правові акти, у тому числі договір Руси з Візантією, перші хронікальні записи власної історії та богослужбові книги. Саме тут виник перший осередок давньоруського літописання. В процесі будівництва також значного збільшення набула західньо-північна частина храму для здійснення місіонерських функцій. Під склепінням церкви зберігались християнські святині - мощі святого Климента (саме через це один із її вівтарів мав його назву), а також містилися поховання перших східнослов'янських князів-християн - Ольги, а пізніше самого Володимира, канонізованих Руською православною церквою. В той же час особливої святости Десятинній церкві надавав той історичний факт, що вона була зведена на місці жертвопринесення перших християн-мучеників варягів Феодора та Іоанна (Б. Рыбаков. Древняя Русь. - М. 1963).
Побудова Десятинної церкви стала значною духовно-культурною подією в Київі та всій Русі. На сучасників, вчорашніх язичників, храм справляв велике враження. Його архітектура являла собою образ-символ нового християнського світу, в якому тепер належало жити всій хрещеній Русі. Зведена в традиціях візантійської церковної архітектури, урочисто-святкова Десятинна церква була окрасою, домінантою ансамблевої забудови Дитинця "міста Володимира". Довкола площі Бабиного Торжка стояли князівські палаци, будинки бояр тощо. Зі створенням парадного великокнязівського ансамблю Дитинця завершувалось будівництво у Х ст. фортечних укріплень з в'їзними вежами. (П. Толочко. Володимир Святий, Ярослав Мудрий. - К., 1996).
Десятинна церква стояла біля витоків подальшого розвитку монументального кам'яного храмобудівництва Руси. Оскільки до прийняття християнства практики постійного кам'яного будівництва майже не існувало (С. Килиевич. Детинец Киева - ІХ - первой половины ХІІІ веков. По материалам археологических исследований - К., 1980). Для зведення Десятинної церкви князь Володимир запросив з Константинополя майстрів будівельників та живописців. Вони привезли із собою усталені візантійські традиції, техніку будівництва із плінфи на цем'янковому розчині і характерну для середньовізантійського періоду (VIII-XIII ст.) об'ємно-просторову структуру хрестово-банного храму, яка з того часу стає канонічною для давньоруського зодчества. В давньоруській будівельній практиці візантійські традиції отримують своєрідний розвиток, позначений великими розмірами храмів, складністю їх структурної організації, пірамідальністю та багатобанністю верхів, що не було характерним для візантійської архітектури.
Необхідно зазначити, кам'яне будівництво було не зовсім новим для Київа кінця Х ст. Ротонда і деякі князівські палаци були зведені раніше Десятинної церкви також із плінфи і каменю. Але Десятинна церква була першим монументальним мурованим храмом Руси.
Доля Десятинної церкви, як першого катедрального митрополичого собору Руси, виявилася нетривалою. Вже за урядування Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.) було розпочате будівництво нового катедрального собору Руси - Софії Київської. Але високе духовне ставлення до Десятинної церкви зберігалося аж до її загибелі в грудні 1240 р. під час монгольської навали. Після цих подій, як зазначають історики, до XVII ст. більшість давньоруських храмів Київа були в руїнах або зовсім знищені, і від них залишилися фундаменти та залишки стін. Уціліли тільки Софія Київська та Михайлівський манастир.
Від Десятинної церкви залишилися лише фундаменти та руїни її південно-західньої частини. Згодом поряд була зведена невеличка дерев'яна уніятська церква Миколи Десятинного.
Усвідомлюючи велике значення Десятинної церкви, як православної святині для українського суспільства, митрополит Київський та Галицький Петро Могила (1596-1647 рр.) в 1636 р. наказує зробити розкриття фундаментів Десятинної церкви. Таким чином було розібрано дерев'яну церкву та в південно-західній частині фундаментів зведено невелику кам'яну православну церкву з використанням залишків уцілілих стін стародавнього храму, і в 1654 р., вже після смерти П. Могили, вона була освячена.
Її зведення пов'язане з укладенням Берестейської унії в 1596 р. З 1632 р. митрополит Київський і Галицький домігся у польського короля леґалізації Православної Церкви і передачу їй ряду уніятських манастирів. В 1632 р. він заснував Київо-Могилянську колеґію.
Перші спроби археологічних розкопок у Київі до 1820 р. були зроблені ще М. Берлинським та А. Турчаниновою (Церква Богородиці Десятинна в Київі. До 100-ліття освячення. Збірник. Група авторів. К., - 1996).
Перші систематичні археологічні дослідження залишків Десятинної церкви розпочато в 1820-1830 рр. З 1824 р. вони провадилися за ініціятивою митрополита Київського та Галицького Є. Болховітінова (1767-1837) за участю О. Аненнкова, археологом-аматором К. Лохвицьким, що перший склав плян стародавнього храму. На основі цього пляну київський архітектор А. Меленський розробив проєкт відновлення Десятинної церкви. Але плян Лохвицького і проєкт Меленського не було затверджено Академією мистецтв. І тоді було доручено молодому архітекторові-академісту М. Єфимову зробити додаткові дослідження фундаментів та скласти новий плян. На основі проведених робіт М. Єфимов в 1826 р. розробив проєкт відновлення Десятинної церкви, але і його проєкт не було затверджено. За розпорядженням царя Миколи І розробку нового проєкту було доручено відомому архітекторові В. Стасову. За його проєктом нова Десятинна церква була збудована в 1828-1842 рр. у псевдорусько-візантійському стилі (М. Холостенко. З історії зодчества Древньої Русі. Археологія, т. 19 - К., 1965). Новобуд Десятинної церкви зайняв лише 2/3 частини стародавнього храму, а уцілілі його частини були зруйновані. Стасовська церква, як писав київський дослідник М. Закревський, нічого спільного не мала з архітектурою стародавнього храму. В 1936 р., майже через 100 років після її побудови, церква була зруйнована совєтським режимом. В 1908-1914 р. проведено нові археологічні дослідження Д. Мілєєва, В. Хвойки та С. Вельміна, які на початковому етапі фінансувалися київськими меценатами Б. Ханенком і М. Терещенком та були підтримані відомими вченими Н. Кондаковим та  Б. Фармаковським. Але, на жаль, не всі археологічні матеріяли цих досліджень збережені. Перервані роками Першої світової та громадянської воєн, ґрунтовні археологічні дослідження були проведені вже в 1938-1939 рр. та в 1947 р. під керівництвом М. Каргера (Історія українського мистецтва. Т. 1. - К. 1967). В 1970-1980 рр. київською археологічною наукою було зроблено аналізу та оцінку археологічної діяльности попередників і зазначено, що археологічні дослідження Київа, здійснені Є. Болховітіновим і К. Лохвицьким, незважаючи на природню для того часу недосконалу методику, все ж мали в цілому велике значення.
Важливі археологічні дослідження за останні десятиліття в межах Дитинця "міста Володимира" провела експедиція Інституту археології НАН України (П. Толочко, В. Гончаров, С. Кілієвич, В. Харламов). На сьогодні цінні колекції археологічних знахідок Десятинної церкви та Дитинця зберігаються у Національному музеї історії Київа, в Національному заповіднику "Софія Київська", Ермітажі, в Інституті історії матеріяльної культури м. Санкт-Петербурґа та в Новгороді.
За всі роки досліджень залишків Десятинної церкви робилися неодноразові спроби відтворити її первісний вигляд. Так, в 1949 р. було опубліковано проєкт реконструкції церкви американського дослідника К. Конанта. З опублікуванням в 1950 р. матеріялів розкопок М. Каргера та після проведення додаткових досліджень розпочався новий етап розробки архітектурно-проєктних інтерпретацій первісного вигляду Десятинної церкви: О. Повстенко (1954 р.), Г. Карзухіна (1957 р.), П. Рапопорт (1962 р.), М. Холостенко (1965 р.), Г. Логвин (1978 р.), Ю. Асєєв (1982 р.), Н. Логвин (1988 р.). В ті ж часи був опублікований цілий ряд значних досліджень з історії архітектури і мистецтва Київської Руси, в яких особливо акцентується увага на початковому етапі становлення вітчизняного зодчества та формування художньої культури нашої країни.
Попри все це, дослідники, і зокрема Ю. Асєєв, стверджують, що "всі реконструкції (Десятинної церкви) є гіпотетичними, оскільки даних для них недостатньо. Проте уявити образ церкви, аналізуючи всі відомості про неї, цілком можливо".
А. Комеч зазначає, що при будівництві Десятинної церкви за зразок (присвята, тип, священнодійство) було взято Фароську церкву Богородиці Великого палацу в Константинополі, а також вказує на інші можливі візантійські прототипи і наголошує, що спадкоємною основою, яка започаткувала становлення нового архітектурного мистецтва Руси, були традиції столичної школи візантійського мистецтва. При цьому він стверджує, що немає ніяких підстав говорити про прямі малоазійські, болгаро-моравські, кавказькі чи романські впливи. На межі Х-ХІ ст.ст. значним був вплив в першу чергу візантійської традиції, особливо на початковому етапі становлення давньоруського зодчества. В той же час безперечні опосередковані взаємовпливи та внутрішня спорідненість між художньою культурою Руси та країн Західньої Европи. Слід зазначити, що Київська Русь мала багатий попередній будівничий досвід, та сприйнявши все краще з візантійських традицій, в подальшому винайшла свою ориґінальну мистецьку культуру храмобудування і створила визначні пам'ятки монументальної архітектури світового значення.
З проголошенням незалежности України відкрилися нові можливості духовного та культурного відродження країни. Хотілось би сподіватися на новий підхід до проблеми збереження, охорони та відновлення втрачених та знищених історичних пам'яток вітчизняного зодчества. В 1999 р. Кабміном України було ухвалено "Програму першочергової відбудови 56 визначних пам'яток вітчизняної історії та культури". Уже відбудовані храм Успіння Богородиці Пирогощі, Михайлівський Золотоверхий та Успенський собор Київо-Печерської лаври. Заплянована також відбудова Десятинної церкви у Київі. Проблема складна і в той же час дуже важлива для відродження духовности України, отож поспішність тут зайва.
Ознайомившись з вітчизняною джерельною спадщиною, пов'язаною з передісторією та історією Десятинної церкви, вивчивши сукупність вищенаведених археологічних, історико-архітектурних досліджень, фотоматеріялів можливих візантійських прототипів та архітектурно-проєктних розробок попередників, на катедрі Основ архітектури і архітектурного проєктування КНУБА (ректор - проф. А. Тугай) в 2003 р. під час дипломного проєктування під загальним керівництвом завідуючого катедрою проф. В. Єжова виконано комплексний проєкт реконструкції Володимирської вулиці в м. Київі (від університету ім. Т. Шевченка до Андріївської церкви). В його контексті виконано окремий дипломний проєкт на тему "Реконструкція Дитинця "міста Володимира" в Київі (студ. В. Франко, керівник - проф. В. Соченко). При розробці цієї теми була підготовлена концепція альтернативних варіянтів-ідей архітектурно-проєктних пропозицій з комплексної реґенерації історико-архітектурного середовища Дитинця та виконана авторська розробка проєкту відновлення Десятинної церкви - архітектурної домінанти ансамблю Дитинця "міста Володимира". Пропонується три можливі варіянти-ідеї комплексної реґенерації Дитинця:
* Перший варіянт передбачає збереження автентичности археологічних пам'яток та їх консервацію і встановлення у відповідному місці макета (з прозорим сферичним покриттям), який би відображав в цілому первісний (вірогідний) вигляд ансамблевої забудови Дитинця Х-ХІІ ст.ст.
* Другий варіянт передбачає також збереження археологічних пам'яток та їх консервацію і відбудову первісного (вірогідного) вигляду Десятинної церкви та встановлення відповідного макету з показом всієї ансамблевої забудови Дитинця Х-ХІІ ст.ст.
* Третій варіянт передбачає комплексну санацію заповідної зони Дитинця та звільнення його від пізніших аґресивних архітектурних включень. Відновлення первісного (вірогідного) вигляду Десятинної церкви, площі Бабиного Торжка, князівських палаців та будинків бояр, тобто - комплексну реґенерацію історико-архітектурного середовища Х-ХІІ ст.ст.
В усіх варіянтах необхідно чітко встановити відповідні заповідні охоронні зони та зони реґульованої забудови навколо території Дитинця "міста Володимира", а можливо і "міста Ярослава Мудрого", і звільнити територію Дитинця від пізніших аґресивних архітектурних включень (які були побудовані на цінних археологічних пам'ятках) та, безумовно, припинити проєктування нового будівництва у цій святій заповідній зоні Київа.
Вважаємо, що найбільш комплексно вирішується ця проблема в третьому варіянті. Для визначення реальности цього варіянту попередньо мають бути проведені всебічні системні дослідження з широкого кола питань. А проблема ця надто тяжко сприймається в наші дні, її реальне втілення дуже складне, враховуючи наші обмежені економічні можливості та недостатність фактичної історико-археологічної першооснови по самому Дитинцю. Однак до цієї проблеми якщо не сьогодні, то в недалекому майбутньому доведеться повертатися, вирішуючи питання комплексно, з урахуванням як вітчизняної, так і візантійської спадщини в контексті світової пам'яткоохоронної практики.
Рішення з цього актуального питання може бути прийняте на високому державному рівні за участю професійної громадськости та пам'яткоохоронних органів України після колеґіяльного обговорення вітчизняною елітою та ширшою громадськістю. Хотілося б сподіватися, що ця справа фінансово може бути підтримана новітніми українськими меценатами.
В контексті концепції комплексної реґенерації історико-архітектурного середовища Дитинця була розроблена також авторська архітектурно-проєктна пропозиція відновлення первісного (вірогідного) вигляду Десятинної церкви.
Як показала аналіза зібраних фактичних матеріялів, з усіх опублікованих археологічних досліджень Десятинної церкви найціннішими для нас є обміри та складені пляни стародавнього храму Б. Єфимова і М. Каргера. Б. Єфимов один із перших в 1826 р. склав плян храму на основі проведених розкопок, а потім розробив і проєкт її відновлення, який, на жаль, не зберігся. Графічна аналіза плянів Десятинної церкви Б. Єфимова та М. Каргера , приведених до одного маштабу, виявила їхню високу подібність і, можливо, високу достовірність обмірів Б. Єфимова, оскільки у ті часи ще існували автентичні частини фундаментів храму, які пізніше були порушені, а залишки стін взагалі зруйновані при будівництві Десятинної церкви за проєктом В. Стасова. Через це М. Каргер, який проводив дослідження значно пізніше, уже не мав достатньо збережених археологічних першооснов при виконанні розкопок. Попри те як визначний фахівець своєї справи М. Каргер виконав археологічні дослідження на сучасному більш високому науково-методичному рівні, і це теж потрібно врахувати. Близької думки дотримувався А. Мілецький при розробці в 1967-1968 рр. парку-музею "Древній Київ". На основі пляну Б. Єфимова, співставляючи його з плянами А. Каргера, М. Холостенка, Ю. Асєєва та враховуючи різні наукові дані та численні графічні реконструкції попередників, була розроблена хрестовобанна шестистовпна об'ємно-просторова структура рекомпозиції Десятинної церкви з тринадцятибанним завершенням. При розробці було прийнято, що тринавна східньо-південна частина з вівтарем канонічна для шестистовпних храмів, а невизначеною залишалась західньо-північна частина. Цю частину головного фасаду визначено, виходячи з міркувань, що в процесі будівництва митрополичого катедрального собору, яким являлась Десятинна церква, для виконання місіонерських функцій була значно розширена ця частина храму, як і бічні хори-полаті. Вона була істотно добудована перед нартексом у вигляді екзонартексу, який, вірогідно, передбачався для навчання та просвітництва неофітів. Вивчались також вцілілі архітектурні деталі храму, що зберігаються в Історичному музеї та Софії Київській.
Розроблений нами проєкт відтворює достатньо вірогідний первісний вигляд Десятинної церкви та може бути уточнений, як в цілому, так і в деталях.
Наша архітектурно-проєктна пропозиція - це тільки перший крок у вирішенні важливого питання відновлення стародавнього храму Руси. Для сучасного достовірного відновлення первісного вигляду Десятинної церкви - визначної християнської святині Руси - та комплексної реґенерації всього історико-архітектурного середовища Дитинця необхідне проведення системних додаткових історико-археологічних і архівних досліджень та натурне ознайомлення з візантійськими взірцями, і лише потім можлива організація відкритого конкурсу на кращий проєкт відновлення праукраїнського акрополю. На це надихає дорогоцінна вітчизняна спадщина та пам'яткоохоронна культура сучасности.
Пам'ятки минулого - невід'ємна частина нашої сучасної культури. Бережливе ставлення до них зміцнює моральне здоров'я народу та збагачує його духовність, як народу, який знає свої історичні корені і виростає з них у майбутнє.
 

Сьогодні аж надто очевидно, що криза людини (криза не родової людини, а глибинна криза самої особи людської) є насамперед кризою віри. Йдеться не лише про тотальну секуляризацію людського життя, що на його тлі "віра" стає цілковито периферійним та третьорядним епіфеноменом (ретроспективним "декором", означуванням вірности традиції, чи то - вужче - "вірі батьків", ба навіть і чимось на кшталт психотерапевтичних практик тощо). [...]
Коли ми кажемо нині про кризу віри, то не маємо на увазі лише охлялих, ущент спроневірених і зрезиґнованих сердець (це ж тільки наслідок кризи віри). А насамперед маємо на увазі реальну кризу зв'язку людини із Богом. Йдеться тут про фундаментальний онтологічний розрив, про дійсне відчуження від глибинно-буттєвісних первнів, про втрату почуття Богоприсутности. Це почування і вчування втрати щонайпосутніших злучень із Ним, втрати дійсного переживання Його Присутности (насамперед у тих, в кого була вже принаймні краплина віри) часом буває настільки гострим, що ще більше увиразнює Реальність Того, Кого втрачають, до кого повертаються спиною, від Кого від-водять внутрішній погляд душі та духу... [...]
Я був у Брюсселі приголомшений тим (хоча "це" повторилося і шок вже не мав би бути таким приголомшливим), що ще" за хвилину до початку літургії (і вже під час самого її розпочинання) погляди щонайменше семи-дев'яти чоловіків, які сиділи на лавах, були "пришнуровані" до розгорнених сторінок якихось щоденних брюссельських газет... [...]
Таке брутальне вторгнення секуляризму, така простолінійна (справді - "просто у лоб") інвазія профанного всередину того простору, що мав би бути боголюдським поміжпростором, де панівною мала би бути сповнена трепету і благоговіння "вертикальна" інтенціональність (а не зануреність у подієвість чи то пласку фактуальність) - щось таке неможливе (а принаймні покищо неможливе) навіть у посткомуністичних Станіславові чи Львові, що просто трощені були жорстоким обухом большевицько-атеїстичного режиму... [...]
Европейський секуляризм (секуляризм, що від нього простір релігійної впливовости та релігійного чину "самоскорочувався", наче Бальзакова шагренева шкіра) поступово вповзав навіть у сферу церковности, навіть в самі храми... [...]
Профанне "вповзло" не тому, що воно було надто експансивним, чи то наступальним, а тільки тому, що внутрішня віра уже не була переможною... Це сталося тому що "віра" ота - розріджена, духовно анемічна, а часто і вдавана, чи то "побудована" на простому мімесисі, на "дотримуванні традицій" не мала вже сили перемагати світ. Адже вона поступово - і тут і там - втрачала силу Самого Живого Христа, втративши щонайближчу пов'язаність із Ним, або ж і не здобувшись на таку живу співпричетність. [...]
У своїм життєтворенні людина віри є припроваджувана вірою власне тому і саме тому, що віра (і тільки віра!) ЗДАТНА ДАТИ СМИСЛ І НАПОВНИТИ СМИСЛАМИ РОЗУМІННЯ ТА ЖИВЕ ПЕРЕЖИВАННЯ ТОГО, ЩО ВЛАСТИВИМ ЯДРОМ ЖИТТЄТВОРЕННЯ Є САМОСТАНОВЛЕННЯ В БОЗІ. Віра властиво і є тим фундаментально (метафізично, онтологічно і врешті-решт екзистєнційно) єдиноможливим смислом і водночас - смислоґенеруючим) "каналом", тим "надчутливим нервом" поміж (ПОМІЖ) первнем людським і божественним Первнем, що надає ту Повноту сенсожиттєвій наповненості людини, яка єдина спроможна перетворити (преобразити) повсякденну рутинну життєдіяльність... [...]
Це насамперед те духове утвердження у самопосіданні та самостоянні, що є ДУХОВОЮ ГІДНІСТЮ - гідністю, що випростовує людину внутрішньо: випростовує саме тому, що утверджує її у правдивій богоподібності, - повертає їй образ Божий. [...]
Внутрішню нашу духову скуленість, внутрішню нашу "згорбленість"у гріхах може нині "випростати "тільки віра: тільки віра здатна "ЗВІЛЬНИТИ ВІД", звільняючи нас "ДЛЯ-"... Тільки віра дає сенсожиттєву спрямованість! [...]
Дає ту "вісь кристалізації", яка РЕАЛЬНО існує ВСЕРЕДИНІ (в густім іще неопрозоренім "розчині" нашого життєвого досвіду і всього хаосу наших думок, почувань і потоків свідомости) ще ДО властивого виникнення САМОГО КРИСТАЛА у тій нашій "посудині", - ще ДО становлення нашої засадничо НОВОЇ (преображеної, народженої заново) внутрішньої людини. [...]
Життя, що позбавлене високого уповання ( а таке уповання є упованням віри) - це життя, що неминуче сплющене до вузенької смужечки тут-і-тепер-бування - у життя, що захрясло в емпіричному, в сущому і відмежоване від сутнього і понадсутнього. [...]
Устремління посісти статус, посісти позицію, чи принаймні заекспонувати себе на якомусь там п'єдестальчику, підмурівку, чи подіумі, що маніфестуватиме-репрезентуватиме пустопорожнє (ледве чи не "нульове" щодо смисленаповнености) оте щонайпримітивніше "ОСЬ Я!", "ОСЬ МОЄ!"
Підставляння самого себе під пожадливі погляди та під "увагу" інших (між іншим сам жіночий ґендер, яко сукупність соціокультурних конструктів, поведінкових дисплеїв та рольових очікувань сьогодні формує енкультурує жінку - "врощує" її в масовізоване повсякдення - саме, яко істоту, що їй прищеплене - і вихованням, і реклямою, і журналами, і екраном, свідоме чи позасвідоме прагнення підставляти себе під чоловічі погляди (для перцептуально-еротизованого "споживання" у тому світі візуалізму, де превалюють андроцентричні потреби та відповідні їм андроцентричні смисли)... Всі оті куці "прагнення" (стати най-найголовнішим банкіром, доцентом, полковником, супермоделлю, чи хай навіть і "паном директором" університетської бібліотеки [...] - ніколи не зможуть дати того, що є визначальним для правдивого життєтворення - СВОБОДИ ВІД "ВКЛЮЧЕНОСТИ" НАШОГО ЄСТВА У ТУТ-І-ТЕПЕР, ВІД ЗНІВЕЛЬОВАНОСТИ НАШОГО ЄСТВА ЦИМ ТУТ-І-ТЕПЕР, ВІД ЖОРСТКОЇ ЗАВ'ЯЗАНОСТИ ДУМОК НА ПЛАСКУ СОЦІЯЛЬНІСТЬ, ВІД ДИСКУРСИВНОЇ ЗАТИСНЕНОСТИ ЦИХ ДУМОК У ЖОРСТКІ ТА ЖОРСТОКІ ЛЕЩАТА ВЛАДНИХ НАРРАЦІЙ ТА ВЛАДОМОЖНИХ ПЕРФОРМАТИВІВ У ГОЛОСІ... [...]
Однак жива віра - це не "капсуля" в нашім єстві (тобто це не тільки внутрішній стан і глибинне переживання єднання із Богом, і не тільки спрямованість нашого серця ДО...). [...]
Віра сьогодні, на жаль, загрожена для багатьох (для сотень мільйонів людей, і для кожного серця, для кожної душі зосібна) не тільки секуляризмом і збайдужінням, не тільки пласкою прагматизацією життя вкупі із культом масовізованого та інфраструктурно нечувано розбудовуваного гедонізму (аж до щопівгодинної реклями на телевізії про те де і як цілу ніч "атривацца в крутих барах...")... Віра сьогодні знову загрожена не лише агностицизмом та новими сцієнтистськими ілюзіями супертехнологічного "удосконалювання" суспільства. [...]
Віра насправді сьогодні найбільше загрожена не очевидною злоякісністю так званого атеїзму, матеріялізму, чи нового повзучого сцієнтизму (сцієнтизму, що знову набирає мотиваційної сили в глобалізованих "м'язах" транснаціональної корпоративности, мультимедійних суперсистем, ба навіть і так званих "високотехнологічних" військових дій...). Віра сьогодні найбільше загрожена продукуванням та репродукування розмаїтих сурогатів віри, віра сьогодні найбільше загрожена мімікрією добра, злом у подобі добра.. Віра сьогодні загрожена новим ваалізмом та новим ідолотворениям, або ж тим (сьогодні вже справді глобалізованим процесом), що його ще Ніколай Бердяєв називав "переключанням релігійної енергії на нерелігійні об'єкти". Це останнє неминуче стає формою такого чи іншого духового рабства, бо ж неминуче знеособлює людину. Розмаїті ерзаци релігійности (большевизм-лєнінізм та його органічне продовження сталінізм, гітлеризм, північноамериканське квазіме-сіянське всесвітництво, мондіялістські та споріднені із ними євразійські ідеології, що прагнуть пере-перетлумачити об'єктивні процеси глобалізації чи то на користь "ядра" (the core) людства - так званого "золотого мільярда" (при цьому крипторелігійний заходоцентризм цілком безпардонно видається за начебто всеосяжний універсалізм, а структурно неповна, змарґіналізована та еклектично скреолізована цивілізація Азіопи - за "главную несущую конструкцию" ледь не усього людства)..., - всі оці та ціла вервечка інших сурогатів неорелігійного хіліязму та сальваціонізму були (і є) пасткою для жахливого нового поневолення особи. [...]
Усі оті сурогати (явні чи ж то латентні) модерної та постмодерної інверсованої, перверсованої та субверсованої "релігійности" - за усієї своєї строкатої розмаїтости, за усієї своєї пістрявої миготливости "слідів у слідах", за усієї "правдоподібности", за усієї своєї глобально розгойдуваної імажинативности та шаленої сугестивности, за усього свого надяскравого вирування-ряхтіння нового візуалізму (нового справді всьогосвітнього вже "потопу" візуалізації) вкупі із "інертною перенасиченістю говорінням" не урізноманітнюють світ, не вибудовують якихось посутньо нових (креативно потужних) смислових конфіґурацій і не транспонують старі конфігурації у мову нових чи оновлених смислів... симулякри не посідають жодних референційних систем ... Це недо-знаки, що не мають означуваного, і тому не від-гукуються, не від-лунюють глибинними смислами, а тільки пере-моргуються навзаєм (переморгуються як кольорові ліхтарики, відображаючись один в одному у ряхтінні одне одного, у рясних рефлексах-бліках-пере-перетіканнях, але НЕ ВІДОБРАЖАЮЧИ (і не виражаючи і навіть не сиґніфікуючи, і не натякаючи НА ЩОСЬ ІНШЕ) ...За усісї цієї рухливо-строкатої калейдоскопічности! (а значною мірою і ЗАВДЯКИ ОЦІЙ КАЛЕЙДОСКОПІЧНОСТІ (завдяки цій знетямлено-божевільній "мозаїці", що маніфестує сьогодні, здається, тільки "смисл" ТОТАЛІЗУЮЧОГО ЗАСИЛЛЯ ЗБАЛАМУЧЕНО-ГЛОБАЛІЗУЮЧИХ ПОТОКІВ і "смисл" НЕ МЕНШ ТОТАЛЬНОГО ЗНЕКОРІНЮВАННЯ - відриву від діяхронії, роз-риву із панхронією та втискання усіх і вся у щонайвужчу смужечку СИНХРОННОГО ТУТ-І-ТЕПЕР-РЕАҐУВАННЯ та перетворення самих наших мізків у звичайну мозаїку збуджування та гальмування), і за усієї цієї гаданої (але лише позірної, лише "оптично"-екранної) багатоманітности СВІТ ПРИМІТИВІЗУЄТЬСЯ, СВІТ СТАЄ ГОМОГЕННІШИМ У СЕНСОЛОГІЧНОМУ ПЛАНІ, СВІТ ВТРАЧАЄ ГЛИБИННІ СМИСЛИ, СВІТ СТАЄ СВІТОМ ПОВЕРХОВО-СТРОКАТОГО ЗОДНАКОВІННЯ... [...]
Себто, якщо людина у своєму житті зрікається думки про Бога, то чинить найжахливіше самогубство або інакше кажучи, доконує сама себе в глибокому знеціненні. Тоді шлях до буття "одиничного" закривається, людина шукає якого-небудь замінника, щоб виправдати себе в світі, який вона усвідомлює як безбожний. [...]
Ось чому цей Альманах "Transfiguratio" зможе бути настільки ж людинознавчим (а у його фокусі - саме боголюдська синерґія) наскільки він буде Бого-знавчим, себто наскільки він здатний - із поміччю Божою - урухомлювати рефлексію і саморефлексію над смислами віри, над сенсом самого сенсоутворювання, над духовими чинниками життєтворення (а отже, - й культури людської), яко ЖИТТЄТВОРЕННЯ - ПЕРЕД - ПОСТАВОЮ БОЖОЮ, - життєтворення, що "підживлюване" Джерелами Незглибимими...
 

Останнім часом в Україні спостерігається бум у проєктуванні та будівництві церков. Виникла потреба відновити цілий напрямок у архітектурі - культове зодчество. Вслід за цим з'явилася проблема контролю за якістю проєктування й будівництва храмів. У ХІХ та на початку ХХ сторіччя в Російській імперії, в тому числі і в Україні цю місію виконували єпархіяльні архітектори. Зараз у нас назріла необхідність створення спеціяльного наглядового органу для контролю за проєктуванням та будівництвом храмів. Минулого року вперше в Україні видано посібник з проєктування "Культові будинки та споруди різних конфесій" (керівник розробки архітектор В. Куцевич).
Найскладнішою проблемою храмобудування є вирішення художнього образу сакральної будівлі. Як відомо, в СРСР будівництво храмів було заборонене. У середині та кінці ХХ ст. українська сакральна архітектура продовжувала розвиватись тільки за межами України, в країнах розселення української діяспори. Там було створено ряд вдалих зразків сучасних культових будівель і споруд з дотриманням головних традиційно-канонічних засад побудови українських храмів.
При формуванні стилю сучасних храмових споруд необхідно не тільки враховувати загальні традиції української архітектури, але й приділяти велику увагу реґіональним традиціям. Так, для центральних областей України характерні будівлі у давньоруському (ХІ - ХІІ ст.) та бароковому (XVII - XVIII ст.) стилях, а також у стилі українського модерну (поч ХХ ст.). Для західнього реґіону найхарактерніші будівлі у стилі українського ренесансу та бароко. В південних областях поширений стиль клясицизму (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.).
На жаль, нині, як і наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., у храмовому будівництві перевалює "псевдоруський" стиль - "як було", без найменшого розуміння власних традицій і шкіл.
Тимчасом священнослужителі Московського патріярхату на теренах України й іконографічну систему розписів прагнуть подавати здебільшого за зразками московських церков і канонізованих там святих, бльокуючи й спотворюючи таким чином розвиток національної традиції.
Без належної уваги лишаються покищо проблеми єдности інтер'єру та споруди, сучасного стилю сакрального мистецтва.
Та все ж справа не стоїть на місці. Зокрема, нещодавно Український зональний науково-дослідний і проєктний інститут з цивільного будівництва видав збірник наукових праць "Сучасне храмобудування", де розглядаються тенденції і напрямки формування сакральних будівель та споруд в Україні. Значна увага приділяється типологічним і містобудівним особливостям, а також образному вирішенню сучасних храмів.

м. Ірпінь, Київщина
 

Редакція "Нашої віри" радо вітає в день 75-річчя нашу кращу авторку Євгенію Лещук. Хто вона? Сказати поетка, авторка численних поетичних збірок - того мало. Додати, що лікарка, кандидат медичних наук - це по суті мало додає. Навіть підкреслення того, що численні пісні, до яких вона складала слова і музику, не вимальовує образу. Таких обдарованих людей нині немало.
Мабуть, найповніше відчувають феномен Євгенії Лещук діти і молодь. Відчувають з затамованим подихом і зачарованим поглядом, коли вона виступає, як живий свідок героїчної леґенди повсталої Волині. Це щось схоже на "Забуті слова" Лесі Українки. В усій її істоті аж світиться леґенда краю, побаченого великими голубими очима дівчинки-підлітка. Дивно, як увесь цей світ вцілів у серці під кригою чотирьох десятиліть комуністичної маскаради. Вцілів і буйно розцвів у її слові - від маминих пісень до повстанських боїв і козацьких слідів під Берестечком.
Вона оживляє і втілює дух доби. Її покоління дало чимало таких дивних постатей, які зберегли молодість душі в неймовірних умовах совєтських тюрем і тепер приносять до редакції вірші і статті, сповнені юного полум'яного патріотизму і віри в долю України.
Євгенія Лещук, народжена в селі Квасів Горохівського району Волинської области, в 30-ти кілометрах від Берестечка, була в духовному вимірі співучасницею подій, але червона мітла обминула її. Вона була репресована морально. Її енергія слова вибухнула на хвилі "розкріпачення" в умовах свободи, коли з'явилася потреба і можливість "сказати правду за всіх".
Віра дає вилику духовну силу, а справжній патріотизм дає духовну ясність. Можна тільки подивляти, що саме Євгенія Лещук підняла питання про побудову пам'ятника Іванові Богунові під Берестечком. Адже він там стоїть, як живий, у нашій уяві. Важка то справа - без участи держави... Але сама ідея і енергія до неї - то вже труд, який не пропаде. Пам'ять слідів, пам'ять могил, животворення історичної пам'яті і леґенди всіма силами душі - це місія, яка випала на долю волинянки Євгенії Лещук, і на цьому полі вона не має собі рівних. Це відчувають львівські журналісти.
"А її слово в поезії - мов пароль, одчиняє святая святих душі, торкається струн, які чи то замовкли, чи до них іще ніхто не дістався. Тому і не дивно, що уже кілька років її вірші із книжки "Дорогою птахів" співають в Україні музичні колективи, кобзарі, в багатьох школах вводяться у програму навчання, ті вірші переписують від руки, роблять ксерокопії, багато творів знають напам'ять - тому, що Євгенія Лещук своїми поезіями легко прокладає кладки до людських сердець. Доказом того є сила її слова і до найменших - телепередача за творами Є. Лещук".
Ці слова з публікації Євгенії Божик - не черговий позитивний відгук. Це - співучасть!
Ми вітаємо Євгенію Лещук з найбільшим досягненням: вона має багато співучасників. Вона сіє - і бачить сходи. Її люблять і подивляють.

Танець опадаючого листочка

Погляньте, погляньте, який оптимізм
В листочка, що падає долі!..
Ховає у серці безмежний трагізм,
Розпуку, прощання та болі.

І хоч залишилося жити лиш мить,
А все ж чепуриться в багрянці...
І падає, падає, з вітром струмить -
Кружляє в останньому танці.
 

Волинська троянда

Пронеслися бурі, сваволі,
Та є іще вищі закони -
На Берестецькому полі
Розквітла Троянда Червона.

Стільки у ній палання,
Скільки вогню-любови!..
А, може, ця квітка давня
зросла з козацької крови?

Краща за інші рожі -
Щось в ній величне, буремне.
Стоїть, немов на сторожі,
Цвіте, мов козацьке знамено.

В морози і сніговії,
Буяло віття зелене
Подавало наснаги-надії
Три століття палало натхненно.

Морози її не убили,
Буревії лихі не зламали -
Знаменом вона майоріла
На свято велике чекала.

І дочекалася! - Нині
До схід сонця росою обмилась:
Козацьке Свято Волині -
Сонцем вона засвітилась.

Вдарили дзвони Волині -
Народу з світів, наче море.
За три століття аж нині
Пам'ятник знявся угору!

І Рожа, що кольору крови,
Промінням уся засіяла.
Вклонилася Богунові.
І його слід поцілувала...
 

Авторці цього спомину Любові Артемівні 12 вересня цього року виповнилося 93 роки. Сердечно вітаємо і зичимо бадьорости, світла на многая літа.
Редакція

Інколи знайдеш несподіванку, вірніше призабуте, у старих паперах, що чудом пережили бомби, евакуацію, переїзд у новий світ. Так недавно у моєму приміщенні у Нью-Йорку виринув малюнок, зроблений 1927 року з вікна тюрми на Холодній Горі (район міста) у Харкові. Про це на звороті напис рукою мого батька Артема Миколайовича Дражевського: "Малюнок худ. Моренича (Семенихина) з вікна камери № 73 в Харківському Центральному Допрі № 1 (на Хол. Горі) влітку 1927 року.
Спогади, спогади... Батько був заарештований у лютому 1927 року. Тоді в одну ніч у Харкові заарештували понад сорок українців, здебільшого кооператорів. Більшість їх за пару місяців випустили, знищили пізніше в 1930-х роках. Батька та ще кількох "колеґ" місяців два тримали у внутрішній тюрмі ДПУ в центрі міста, а тоді перевели в тюрму на Холодній Горі.
Міцні корпуси були побудовані за царату, 1927 рік ще був досить ліберальним часом. Щитів, якими пізніше загородили вікна в тюрмах СРСР, ще не було, в'язні дивилися на місто. Художник, який сидів в одній камері з батьком, намалював чорним і фіялковим чорнилом краєвид з вікна. Батько дав нам малюнок на одному з побачень.
Ми з сестрою, тоді ще підлітки, носили батькові передачі. Здавши кошика, йшли на бульвар перед тюрмою. Знали, що батько, діставши передачу, буде виглядати нас у вікно. Заґратоване і маленьке, воно було далеко і високо, ми ледве бачили сиву голову і руку, що нам махала.
Батько був на Холодній Горі до пізньої осени 1927 року, а тоді його перевезли до славетної Луб'янки, внутрішньої тюрми ДПУ у Москві. У лютому 1928 року "Особое совещание" засудило його на три роки заслання поза межі України без права жити у шости великих містах СРСР. Звинувачення: приналежність до зфабрикованої "Мужичої партії".
Батько оселився в Таганрозі і був там до 1931 року, тоді повернувся до Харкова, працював. 1937 року був заарештований і засуджений на 25 років ув'язнення невідомо за що. По дорозі на Колиму помер від висипного тифу у переходовому лаґері у Владівостоку.
А мене в 1935-36 pp. доля ще раз привела на Холодну Гору з передачами. Під тюрмою я зустріла українську Ніобею - Марію Крушельницьку. Її чоловік Антін Крушельницький і сини, Іван та Тарас, були розстріляні в "кіровські дні" у грудні 1934 року. Вона носила передачі синові Богданові і дочці, які влітку 1935 року були у тюрмі на Холодній Горі. Я ні разу не бачила, щоб вона плакала, але її обличчя було втіленням скорботи. Її одежа була заширока, видно, вона дуже схудла. Бувала з нею молоденька невістка, дружина розстріляного Тараса.
З тих часів збереглися вірші одного з тодішніх холодногірських в'язнів. Там теж є вікно тюрми.

Юрій ЛАВРІНЕНКО
1981

З ТЮРЕМНИХ ВІРШІВ
У камері і тихо, і сумирно,
Робочий спить, студент дріма,
Склепінням стеля хилиться німа
І час в замку дверей спинився неймовірно.

Однервували день товариші,
І глибоко лежать на дні тяжких сновидь,
Де рій потвор і рідних любий вид
Страшний парад дають в нічній тиші.

Лиш я один не сплю: з тюремної нори
Дивлюсь задумано на електричний Харків,
І слухаю як дзвонить шоста марка
Останній рейс справляючи з Холодної Гори.

Стою з епохою на позові нерівнім:
На докір мовчазний вона відповіла тюрмою,
А я ж і тіні злочину не маю за собою
Перед лицем її безглуздо-гнівним.

1935

ПРОЛІСКИ
У кошику між рибою й борщем
Ти пролісок мені в тюрму передала.
Під кригою і весняним дощем
Боролась квітка й дивом процвіла.

Та на підмурку кам'янім вікна
В тюрмі моїй нехай і голубіють
Нехай про соняшні узлісся мріють -
Зарані ви прокинулись од сна!

О голубінь зіниць тих весняних,
Рум'янці щок світанків осяйних!
Нехай ще падають на нас дощі й сніги,
Нехай то з півночі, то з сходу вітер віє,
Ми родимось, ростем, розплющуємо вії -
Шуми ж потік весни, клечайтесь береги!
11 КВІТНЯ 1935.
 

- Не грайся хлібом, то ж бо гріх! -
Іще до немовляти,
Щасливий стримуючи сміх,
Бувало, каже мати.

Бо красен труд, хоч рясен піт,
Бо жита дух медовий
Життя несе у людський світ
І людські родить мови.

Хто зерно сіє золоте
В землі палку невтому,
Той сам пшеницею зросте
На полі вселюдському.
 

Про ролю християнства в Европі нагадав Іван Павло II в недільній проповіді у Римі на площі перед храмом Петра.
Іван Павло II Ісуса назвав Христа надією для Европи. "Ми є свідками втрати в Европі в деякій мірі надії через нав'язування вчення про людину без Бога і без Христа", - наголосив він.
Сучасна масова европейська культура спирається не на християнські цінності, а відтак "породжує людину, яка живе так, начебто Бога не існує". Така проблема, на думку Папи, характерна як для Західньої, так і Східньої Европи, "стирається християнська пам'ять".
Проповідь Івана Павла ІІ часто переривали оплески, які свідчать, що повернення до духовних джерел в Европі ще можливе.
Знайшло відгук звернення Івана Павла II і в европейській верхівці. З'явилися певні пропозиції керівників Евросоюзу щодо узаконення християнства та моральних цінностей в Конституції об'єднаної Европи.
Хоча в суперечках щодо межі між Церквою та державою в процесі формування проєкту Конституції ЕС питання політично-фінансові відсували проблеми духовности на узбіччя.
 

Цього разу "крута" боротьба. На сайті "Політична Україна" за 11.09.2003 можете знайти статтю: "Митрополит Сабадан пішов по "беспределу".
Йдеться про те, як земельна ділянка, яка належала сім'ї Береговенків понад 100 років, була відібрана через "таїнство судового процесу" двома громадянами: Сабаданом Віктором Маркіяновичем (Блаженнішим Володимиром) і Лебедем Петром Дмитровичем (єпископом Павлом).
 

Таке розпорядження видав Кабінет міністрів України. Кременецько-Почаївський історико-архітектурний заповідник було створено у травні 2001 р. Як повідомляє аґенція PICY, УПЦ МП неодноразово зверталася до органів влади з проханням передати їй у власність споруди Почаївської лаври. Проти цього виступили депутати Тернопільської обласної ради, представники численних громадських та політичних організацій. Оскільки Почаївська Свято-Успенська лавра перестала бути державним заповідником, то фактично зникли формальні перешкоди для її передачі у власність релігійній громаді монастиря.
- Отже, влада знехтувала позицією населення області та її депутатів. Таким чином попри теоретичне невтручання і влади у справи Церкви, українська влада явно підтримує чужий для незалежної України Московський патріярхат.

Представники "Нашої України" на Тернопільщині не погоджуються з таким станом речей і готують ще одне звернення до Президента та Прем'єр-міністра. Вони також шукатимуть підтримки всіх патріотично налаштованих партій та громадських організацій України та української громади за кордоном.
 

Найперше, що відкриває нам Святе Письмо: Божественний початок всіх і всього - Бог-Господь. Через Слово Син Божий Ісус Христос передав і нам, людям, славу Отця, щоб ми знали свого єдиного Творця й Володаря.
Волею Господа український народ сьогодні здобув незалежну державу, але до головного Божественного порядку її треба вести належим служінням і вірою.
Держава і церква...  Чи є це щось цілком розділене? Хто складає державу?.. Де найперше має місце Слово?
Слово Боже має своє місце - у Церкві. І Церквою Господь назвав людину. Для людини Господь збудував зовнішню і внутрішню церкву. Зовнішню - для молитви і принесення жертв за гріхи, а внутрішню наділив Духом Святим, щоб людина оберігала душу свою для Господа-Бога свого, чистотою помислів та діянь, як в малому, так і в великому. Отже через Слово людина будує державу, в якій почалося життя, що провадить нас до Господа-Бога. Хіба це не істина?
Таким чином розуміємо, що держава і Церква є як одно, як душа і тіло людини.
Може існувати держава без Церкви? Не може! Тому що порушується Божественний початок і порядок. Як дім без фундаменту не може бути домом. Отож, що люди, які стоять на чолі держави і Церкви, мусять знати, що влада дана їм Господом, і вони мають дбати, щоб держава і Церква були єдиними і невідступними від Божественного закону.
Тому цілком ясно також, що держава і Церква кожного народу повинні бути незалежними.

Отець Миколай,
УПЦ КП,
Київщина
 

Проблема навернення до віри людей байдужих, проблема посіву господніх зерен, як то видно вже з притчі про сіяча - це проблема вічно актуальна і важка.
Чи могло б кому спасти на думку, що на посткомуністичному просторі вона поблякне перед животрепетною проблемою: кому сіяти, а кому - не дозволити?..
Те, що греко-католики хочуть мати свою єпархію в Криму і на Одещині, легко зрозуміти: там прописують сотні тисяч переселених з Західньої України греко-католиків, вихованих в християнській традиції. Як правило, це люди духовно активніші за місцевих жителів, звичних до "релігії" матеріялізму. Перехід від цього стану до щирої віри в Бога можливий через великий стрес і великі духовні зусилля. Більшість зупиняється на ужитковій релігії, ритуальний обрядовості та запалюванні свіч перед іконою.
Власне, це та "релігія", до якої прилаштувався орденоносний митрополит одеський Агатангел, який позначив свої "канонічні території" і готовий загризти порушника чи то в сфері конфесійній, чи економічній.
До цього зводиться аґресивна реакція московського патріярхату на відкриття, по-перше, української, по-друге - греко-католицької єпархії.
Думається, поміж сіячами Божого слова конфлікт неприродній. Адже жнива великі, а сіячів мало...
А от між власником і сіячем може бути така боротьба: краще все витопчу, а тебе не пущу... Загальнолюдська проблема навернення людини до віри і духовної культури на "канонічних територіях" і не сіялась.

Є. С.
 

Вірити, як на мене, означає насамперед дотримуватися заповідей Божих, мати в собі любов і чисте сумління. І в першу чергу такими повинні бути ті, хто поклав на себе почесну місію пастиря. Та за свої п'ятдесят шість років я зустрів одиниці таких священнослужителів і мирян.
Ясна річ, винна у цьому минула комуністична доба, та ті, хто поклав на себе пастирські обов'язки. Чужа за духом, мовою і традиціями московська Церква (РПЦ) і зараз посідає привілейоване становище на теренах України. Як не дивись на події, що відбуваються в українському православ'ї, неозброєним оком простежується нахабна політика закомплексованого амбітного сусіда. А всі суперечки між православними конфесіями є її наслідками. Непевна зовнішня політика нашої влади, її безпринципність відлунюють у всіх прошарках нашого суспільства, не оминаючи і церковне життя. Воно й не дивно, бо на чолі цієї влади людина, яка голосувала у Верховній Раді проти Незалежности України. Тому досі в занепаді все українське, і в першу чергу українська культура, духовність і патріотичне виховання (точніше національна самосвідомість). Тимчасом левову частку місця і простору перебрала на себе загарбницька інституція, яка у своїх проповідях обливає брудом молоді паростки національного духовного відродження.
Можна було б погодитися з присутністю на наших теренах відгалуження РПЦ для потреб духовного життя етнічних росіян. Та годі миритися з тим абсурдом, що принижує національну гідність українців.
Я належу до вірних УАПЦ і прагну бути наслідувачем тих ідей, що їх несли в собі Патріярхи Мстислав і Димитрій, та які зараз продовжує Архиєпископ Ігор. Нам ще багато треба пройти шляху, щоб навчитися насправді любити Бога, Вкраїну і ближнього.

Микола ГАВРИЛАШ,
с. Циркуни, Харківщина
 

В кінці літа 2003 року творчий потенціал Леоніда Даниловича вибухнув з нечуваною силою, якої ніхто не чекав. В Москві вийшла російською мовою книжка президента України під назвою "Украина не Россия".
Російська преса схвально відмічає проросійських характер книги, але часто грубувато підсміхається і ставить до заголовку знак питання. Леонід Данилович радий, що його праця викликала такий "дружній відгук" у стратегічного партнера. На здивоване запитання іноземця, чому книжка написана по-російськи, український Президент відповідає, що він мислить по-російському, тому йому було легше так писати. Ті ще більше дивуються, знаючи, що Президент сам не писав її, а оплачений журналіст міг її підготувати хоч по-турецьки.
Невірно було б думати, що Л. Д. Кучма зовсім зігнорував українського читача. Не зіґнорував. Навпаки, до нього він звернувся з довгою промовою до Дня Незалежности. А ця промова, на думку його прихильників, варта цілої книги.
Справді, вона добре написана за правилами риторики, і в ній нараховано 12 викликів часу відповідно до 12 років незалежности.
Промову слухали мільйони телеглядачів, і вони бачили сонні ряди слухачів у палаці Україна. Проте були й уважні слухачі, які задумалися: 12 років тому український народ на референдумі проголосував за незалежність, і всі держави світу, включно з Росією, визнали незалежність України. То як могло статися, що цей факт дійшов до свідомости Президента незалежної України аж через 12 років і втілився в чудернацькому заголовку книги...
До десяти перелічених проблем не дуже прислухалися ті, що стежать за новинами у пресі і все це наперед знають. Знають і проблеми, які діймають перед закінченням другого терміну Президента, котрий тримається тільки через брак законодавчої бази для проголошення імпічменту. Дивовижна реформаторська активність Президента, якого досі цікавили тільки проблеми розширення владних повноважень і проблеми особистого збагачення, справляє враження другого народження Кучми - в поєднанні з довіреним юристом Медведчуком. Але знесилений і зневірений народ сприймає усе це, як словесний дим, пущений нам в очі.
Умілий димопускач вже вкотре їздить до Москви начебто домовлятися з Путіним про закупівлю пшениці у зв'язку з недородом - таких собі два гоголівських герої, які між торгами потаємно вирішують глобальну проблему єдиного економічного простору.
В цьому і полягає феномен Кучми - в ролі наївного простака, що виступає перед довірливими недолітками вже майже 10 років. Він не розуміє, наскільки це образливо для дорослих людей, у яких одне питання: "Коли нарешті ці побачать у нас людей?"
При цьому вони зовсім не чекають від голови держави особливої мудрости, бо ж знають, з якої школи вийшли і вірні ленінці, що зберегли партквиток, і не вірні ленінці, які його викинули.
Вони хотіли б просто людської щирості.
Уявімо собі, що Леонід Кучма зрозумів, що це остання його промова і захотів щиро поділитися досвідом.
"Люди добрі, - сказав би він. - Ми вийшли з лакейської школи: вгадувати чужу волю, одностайно схвалювати, вислужуватись - цього нас вчили".
А гідности й відповідальности господаря в нас нема.
Нема і того, щоб бути гідним перед лицем свого Бога.
Тому за 12 років ми не засвітили доброго обличчя нашого народу, а перед усім світом чинили скандал за скандалом: то прем'єр Лазаренко, то касета, то ракета...
Згадаймо, що світ про Україну знає мало. Нас представляли, як частину Росії. Отже, світ нині судить про Україну по її Президентові. Він представляє честь і гідність народу. Що президент - вчорашній комуніст - то не диво. Але коли він вмить розбагатів і оточив себе олігархами - то в народі називають - самі знаєте як...
Самоповага - особиста і національна - то основа гідності. Яка ж тут самоповага, коли Президент пустив по світу мільйони людей з торбами? І яка незалежність, коли зникає рідна мова, пісня, культура???
Можу поділитися власним досвідом з наступним Президентом щодо мови.
Мало вивчити українську мову - треба ще й навчатися нею гідно розмовляти. Думаєш - закриєшся в кабінеті, і тебе ніхто не чує? Чує, ще й записує на касету... Отже наступний Президент повинен знати, що в сто разів легше навчитися пристойно розмовляти - без мату і бля-бля, ніж потім перед усім світом доказувати, що ти не босяк!
Бо хто поважатиме тебе, коли ти два рази підряд скажеш "бля-бля"?..
І ще я заповідаю наступному Президентові: Ніколи не ляпай язиком перед чужими що попало. Бо нема гарнтії, що в Тюмені, коли ти скажеш перед земляками "мы народ з придурью" - нема гарнтії, що не скажуть тобі: "сам ти з придурю."
Або коли ти скажеш про українських заробітчан в Італії, що це "люди легкої поведінки", то де ґарантія, що не відкажуть тобі: "сам ти легкої поведінки".
І головне, що і ті, і другі матимуть рацію!
І ще, Президент не повинен ображатися на свій народ за те, що не покривав гріхів свого лідера. Коли ти вже йдеш в президенти - то вже йди без няньки, яка тебе і вмиє, і сором приховає.
Погляньте хоча б на того Шредера: який галас зчинили - за приховування сивини! Або що витерпів Клінтон за ту Моніку. У нас таких дрібниць не помічають. Зате по крупному український народ, правду кажучи, мене підвів: гасло "Кучму - геть!" мені не подобається. Зустрічали цитатою з "Енеїди" Котляревського: "Ой хто ж таку нам Кучму дав", а провожають Кучмогейтом...
Чому? Я вас і себе питаю: "Чому?"
Кажуть, Президент не захищає українців в Україні і не захищає їх в країнах вигнання...
То хай наступний Президент України над цим задумається, бо національні інтереси, національна повага, національна гідність - це підстава, щоб тебе поважали.
Не думайте, що так легко бути Президентом України. Імідж України в світі упав за останні роки до найнижчої позначки. Народ зневірився у владі і став говорити: "та то ж самі уголовники."
Неправда, не самі уголовники. Є різні. Але гідности всім бракує. Але наступний Президент повинен розуміти, що дорога беззаконня і розкрадання закінчилася. Перед ним нема вибору, окрім дороги гідної, тобто підтримка свого народу, орієнтація на людину працьовиту і чесну, вибір вічних вартостей - без совкового словоблуддя, а серйозно і назавжди.
Важка шапка Мономахова, але сам вибирав - неси гідно."
Отаку сповідальну промову про гідність, на мій погляд, міг би виголосити, якби мав мудрих радників, Президент Леонід Кучма. І народ почув би її, і зрозумів би.
Бо український народ втомився не так від злиднів, як від сорому.
І не так від того, що його не шанують, як від того, що себе не шанують і не заслуговують довіри ні дома, ні за кордоном. А насміхаються: "гарант". Вже коли Президент так оскандалився на "ґарантуванні закону", то, здавалося б, десятою дорогою повинен обминати слово конституція. А він, позичивши у Сірка очей, пропонує "конституційну реформу".
Важка то справа говорити про гідність, коли її нема. Ось і в цій урочистій промові, Президент говорить то про комплекс меншовартости, то за національну гордість, що схоже на брежнєвську бундючність, то про правила не виносити сміття з хати.
При чому тут гідність? Гідність мовчить. Але її всі бачать і поважають.
 
 

Омеляна ВОЙЦЕХОВИЧ народилася 16.08.1925 р. в с. Конюхів біля Стрия у батьків Катерини і Василя. Закінчила Стрийську торговельну школу, працювала вчителем аґрарного технікуму. Заарештована 13.11.1949 p., суджена в Дрогобичі на 25 років ув'язнення (постанова ОСО). Відбувала в Кінгірі, звільнилась 1956 р. Працювала на меблевому комбінаті в с. Гірне. В 1963 р. одружилася з Віктором Рафальським, щоб визволити його зі спецпсихлікарні. Син Богдан (1947). Про перше одруження даних нема. Померла 5.03.1993р. в с. Конюхів на Стрийщині.

Кінгірське повстання почалося 18 травня. Ішов 1953 рік. Пам'яті тих, що загинули на барикадах, присвячую цей вінок запізнілих спогадів.
(Уривок)
... Слід згадати ще одну подію, яка мала місце напередодні повстання. На Великодні свята зустрілися дві колони - жіноча і чоловіча. Чоловіки поверталися з роботи, а жінки йшли на нічну зміну. Віддаль така, що можна було перегукнутись. Так і сталося, хоч всяка розмова, навіть в самій колоні, була суворо заборонена. Тож конвоїр кожного разу, коли приймав на роботу чи з роботи, перше ніж іти, говорив: "Ідітє, взявшись под рукі. Нє разґоварівать, нє наґібаться. Шаґ вправо, шаґ влєво - конвой прімєняєт оружіє бєз прєдупрєждєнія ".
Та як тут утриматись. Почулося: "Христос воскрес!" - "Воістину воскрес!" - "Що нового, дівчата?" - "Цукор дають".
Ми ніколи не пропускали нагоди перегукнутися, коли віддаль дозволяла. Конвоїр сердився, лаявся, але ніколи не стріляв. На цей раз було інакше. Конвоїр зняв "папашку" і однією чергою поранив щось із десятеро людей у чоловічій колоні. Було навіть кілька серйозних поранень. Другого дня чоловіча зона оголосила страйк. Та не всі його підтримали. Тому швидко знайшли "призвідників" і посадили їх до в'язниці. Решта страйкарів, скрегочучи зубами, вийшли на роботу. Гнів тлів у серцях в'язнів, і бракувало малої іскри, щоб спалахнула пожежа. Це сталося 18 травня 1953 року.
З Магадана привезли "битовиків" ("побутовиків" себто). Між ними були й злочинці-рецидивісти. Після того, як "битовики" довідались, що поруч жіноча зона, їх уже ніщо це спиняло. Почали вивалювати в мурі діру якоюсь колодою. Чоловіки-політв'язні звернулися до конвоїрів та їх начальників, щоб дозволили їм навести порядок, бо вони не допустять, щоб їхніх сестер і подруг ґвалтували. Прохання відповіддю не удостоїлося. Заговорили зброєю вже тоді, коли в отвір муру кинулися з "битовиками" і політв'язні. Жінок квапливо закрили в бараках, та коли третій барак не встигли закрити, тут усі і розташувалися. "Битовики", правда, не бешкетували. Якщо врахувати жінок, то значна перевага була на боці політв'язнів. Вони, "битовики", тільки просили чаю, з якого робили чифір, та зубну пасту, яку розводили водою і пили. Хлопці домовилися з "битовиками", що разом покинуть жіночу зону. Тепер перепоною були солдати, які стояли зі зброєю на межі жіночої зони. Хлопці послали розвідників, які посвистом мали сповістити, що шлях до чоловічої зони вільний. Посвист пролунав удосвіта. Чоловіки кинулись до виходу, і зразу ж почулася стрілянина. Усі поспіхом вернулися до бараку, підбираючи поранених. Двері забарикадували. Все, що в нас було біле і чисте, пішло на перев'язувальний матеріял. Крім перевареної води, у нас не було жодних антисептичних засобів. Були тяжко поранені, яким необхідна була негайна операція. Домовилися з нашими "охоронцями", щоб тяжко поранених забрали до лікарні. Уранці повернулися з нічної зміни жінки і почали нам гукати: "Навіщо ви віддали поранених? Їх повісили на запретці і фотографують". Та було вже пізно.
... Ще не встигли ми роздягнутися, як на вулиці пролунали крики:
"Знову розбивають мури!"
У десятитисячному натовпі кожний шукав свого рідного, свояка, друга, знайомого. Я кричала: "Тату!", ми побачили одне одного, й ті, що бачили нашу зустріч, плакали.
А наступного дня відбувся похорон. У лікарні померли три тяжко поранені під час першого розстрілу. Один з них - молодий хлопець з Волині Сергій, другий - "битовик", третій - мусульманин із Середньої Азії.
Пригадую епізод, пов'язаний з похоронами. Ми одягли Сергія у вишиванку. Друзі "битовика" і магометанина запротестували, що ми робимо різницю між небіжчиками: свого краще приодягли. І довелося хлопцям знайти ще дві вишиванки, щоб одягти всіх однаково. Пригадую чотирьох священиків: о.Василь Куцак, о.Петро Кошіль, о.Пудковський і о.Євген із Закарпаття. Були також православні священики, католицькі з Прибалтики, був румунський священик і мулла, що проводжав в останню дорогу магометанина. Отець Євген через кілька тижнів теж загинув.
Хор, зібраний нашвидкуруч, ще і не зіспіваний, звучав зворушливо і щиро. Виступало багато промовців усіх народностей і віросповідань. Від жінок-українок виступала Нуся Михайлевич із Славська.
Відспівали панахиду, помолились, заспівали "Вічная пам'ять", і труни на плечах у великій скорботі занесли на прохідну - їх відвезли на тюремний цвинтар.
У нас почалося нове організоване життя. Розібрали мури межи зонами, і з них зробили барикади, захистилися від прохідних воріт. На барикадах, на водокачці постійно були стійкові, які посвистом давали знак, коли була потреба ті об'єкти обороняти. Кожен знав своє місце. Уламки цегли і каміння - ото й уся зброя. Правда, зняли ґрати з вікон і кожен одержав залізну палицю на випадок рукопашної. Вибрали комісію, яка мала керувати повстанням. Головним був генерал Кузнєцов. Оповідали, що його посадили за те, що друг його на його ж машині втік у західну зону.
Гліб - представник "битовиків". Він умів тримати їх на висоті. Протягом усього страйку не пам'ятаю жодного випадку вульгарних вчинків з їхнього боку. Борис - цей керував запуском листівок.
Келлер Михайло, з Дрогобиччини, українець. Молодий високий хлопець. Він палав вогнем повстання. Чи він коли спав? Не знаю.
Були в комісії дві жінки-українки: Лідія Кіндратівна, старша віком, і Нуся Михайлевич.
Комісія мала переговори з лаґерним начальством, проводила збори, знала всі наші дії, загалом керувала рухом.
Було розраховано, що харчів за нормою 250 грамів хліба на добу і капусняка, заправленого олією, вистачить нам на два з половиною місяці. Хоч ми й жили надголодь, але цього не відчували і в пам'яті це не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції, концерти і готовність кожної хвилини стати на барикади. Не було часу думати про їжу.
... Якось до нашого товариства хлопці привели казаха Колю. Це був невеличкого зросту молодий хлопець. На наше здивування, він гарно говорив і співав по-українськи. Хлопці нам сказали, що він воював в УПА на Волині. У вільний час ми часто зустрічались. Одна старша жінка нам зауважила, що ми товаришуємо з азіятами. Ми відповіли: "Це наш брат, тіточко, а притім український партизан".
З п. Михайлом Сорокою ми ходили в тюрму, де провів останні дні М. Іванців. Він нас повчав, з ним було легко, як з рівним. Свою безмежну любов до Батьківщини, повагу до прав інших народів і кожної людини зокрема він умів передати нам, та так, що це навіки закарбувалося в наших серцях. Пам'ятаю, я запитала тата, чому п. Михайла не обрали до комісії - адже він стільки знає, був таким людяним, зумів би, напевно, всіх повести. Тато відповів: "Можна добрі поради давати, не обов'язково керувати. Втім, хоч він і не бере в керівництві активної участи, але йому попаде більше за рядових учасників. А його треба берегти".
Так воно й було. Ми в 1956 році роз'їхались: хто в Україну, хто до родичів на засланні, а він карався по тюрмах до 1971 року, поки Господь не забрав його назавжди від нас.
... Запам'яталася гуцулка Параска. Вона так гучно вміла свистіти, що заглушила б, мабуть, гудок паровоза. Усі зривалися і бігли на барикади. І відважна була, як тигриця. Знала багато коломийок. Як почне співати - не переслухаєш: мало дня і мало ночі.
Броня Гайлюте, литовка, подарувала мені пісню "Ір гевено йовнес партізанес". Ірина Рукойжене - "Немана лядай ішапус", а я їй - "Гетьте, думи, ви хмари осінні".
А Еліта Гребенайте просила навчити її пісню "дівчирино" - так вона назвала "Ой, видно село" з приспівом "Дівчино-рибчино". Кореянка Цін За навчила мене "Торадзі торадзі". Карл, грузин, коли ми разом перевіряли стійкових на барикадах, навчив мене на грузинській мові "Суліко" (щоправда, лише один рядок).
Чому я не згадую дівчат з України? Кожна з них мені стала за сестру. Ми зустрічаємось. Вони самі можуть докинути свою дещицю спогадів.
... Та якось на світанку (це було 26 червня) нас розбудила стрілянина, гудіння літаків і гуркіт танків... Аж почали зносити поранених. Найперше - Велту, латишку. Вродлива молода дівчина мала відтяті танком обидві ноги і одну руку. Досі, як згадаю, моторошно стає, - як вона благала, щоб її добили. Потім принесли Аллу, єврейку. Я знала її -впадала в очі тим, що її в усяку погоду можна було бачити на майданчику після роботи. Запам'яталися дві чорні коси, що билися по плечах, коли вона ганяла за м'ячем. Танк зачепив її ззаду, і відкрилися нутрощі. Я змочувала її губи мокрою шматинко'ю, і вона показала сховану половинку хустинки, просоченої кров'ю, на грудях, та просила, щоб з нею поховали, бо другу половинку взяв Степан. Це хлопець-українець, з яким вона приятелювала під час страйку. Померла Алла на операційному столі.
Мене послали в чоловічу зону по медикаменти. Певніше, я сама напросилася, бо хотіла дізнатися про долю батька. Коли вийшла з лікарні - по правому боці під муром лежали тіла убитих. Між ними я впізнала Марійку Мантику з Тернопільщини, розплющену танком Теклюню. За брамою стояла вантажна машина, наповнена трупами. Скільки? Бог зна...
Я побігла в чоловічу зону. По дорозі стріла санітарів, що несли на ношах Лідію Кіндратівну. У зону мене не впустили, сказавши, що пошлють когось самі. Усе ж я довідалась, що батько живий - його вивезли за зону.
Довідалася, що на барикадах загинула Уляна-поліщучка з моєї бригади. Бо коли загуділи танки і почалася стрілянина, жінки вийшли на передній край у надії, що не посміють на них наїхати танками. Так уже раз вдалося врятувати хлопців, коли пожежні машини поливали їх з брандспойтів водою з піском, який під великим тиском врізувався в тіло. Пожежні машини відступили. Але танки не пощадили. Тому багато жінок загинуло.
Ще пригадую, як дівчата мені показали - до зруйнованої стіни четвертого бараку вгорі прилипло волосся, змішане з кров'ю. Саме тут придавили танком Зенка з Бродів. Дівчата розказали також, що коли танки почали заганяти їх до бараків, то згори їм ще "допомагали" пілоти з літака, стріляючи по натовпу з кулемета. Люди в бараках забарикадувалися. Вікна закрили матрацами. Тоді почали кидати в бараки газові шашки. Опріч того, що в'язні душилися від газу, загорілися ще матраци і ватянки, і дим помагав удушенню повсталих. Очманілих від диму і газу виводили з бараків за зону. Там стояли вагони. Одних забрали на суд, інших - в закритку, ще інших вивозили у бозна які лаґері.
Коли нас готували на етап, сталося повне затемнення Сонця. У степу стало моторошно тихо, і серед дня раптом настала ніч. Це було епілогом нашого повстання.

З книги "Нескорена"
Торонто-Львів, Берегиня, 2002.
 

Новини надходять одна пікантніша за іншу. Вадима Рабіновича обрали почесним козаком провладного козацтва відомого міліціянта - гетьмана Біласа, - повідомляють ЗМІ, - і зараз домальовується його парсуна, де він, у клясичних традиціях жанру, зображений в шароварах і з оселедцем на голові, вимахує дерев'яною шаблею та обіцяє всім своїм недоброзичливцям порубати їх на дрібні шматки.
В іншому сюжеті: "невловимий зелений месник" Віталій Кононов з азартом атакує Віктора Ющенка: не ходив би ти, Вікторе Андрійовичу, з хлопцями на Говерлу в День Незалежности, траву зелену не толочив, природі непоправної шкоди не завдавав. І дійсно, хіба не присутня в цих словах хоч частка істини, навіть якщо її придумали "зелені" олігархи із ПЗУ? Хіба не шкода вам потоптаної трави?
Мені пригадався прикметний момент висвітлення проблеми аморальности в дуже контрастному фільмі Михаїла Ромма "Звичайний фашизм". Там йдеться про те, що в концентраційних лаґерях існували стандарти вибору робочої сили, за якими діти, які досягали певної висоти фізичного зросту, могли бути використані у праці, інших - які не досягали цих нормативів, безжально відправляли в утилізацію. Нещасні діти знали про це, і коли доходила їхня черга, то менші з них ставали на пальчики, щоб хоч якось дотягнутися до заповітної мітки, а черговий есесівський офіцер легенько вдаряв їх стеком і докірливо повчав, що, мовляв, "не можна обманювати".
Звісно, обманювати аморально, і коли логіку цього моралізування вирвати із контексту ширшої реальности, то офіцер таки має рацію, і пан Кононов, говорячи про стоптану траву, в чомусь теж мав рацію. Але така правда - поза контекстом концентраційного лаґеря - лише розкішне царське вбрання, що має приховати бісівську природу явища.
Правда про стоптану траву - поза контекстом нещодавно вирубаних столітніх карпатських лісів В. Медведчуком і Г. Суркісом - і мовчання "зеленого" Кононова про цей злочин та реальну екологічну катастрофу - це циганська правда в надії, що навколо тебе країна суцільних лохів.
Часткова правда, на шкоду повній правді, як не крути, виявляється "звичайною брехнею".
Але Святе Письмо стверджує, що все таємне неодмінно стане явним. Взірцевою, я б сказав, хрестоматійною ілюстрацією до цих слів може бути еволюція антиющенківських випадів у газеті Деркачів "Кіевскій телеграфъ" ("КТ").
Спочатку "КТ" пробував бавитися в об'єктивність, наголошуючи, що в принципі В. Ющенко шанована людина і добрий фінансист, але в нього один ґандж - дуже вже він м'який. І м'якість ця буцімто вкрай небезпечна, бо займаючи високі посади, треба бути строгим і суворим. (Уявляєте, чоловік не вміє надувати щоки, ходити стройовим кроком по кабінетах, спритно заглядати в замкову щілину сусіда по роботі - підозріло це все).
Вражений високим рейтинґом народної довіри до Віктора Ющенка і провалом усіх спроб підірвати його, вирішили, згодом, перейти до тактики висміювання і Ющенка, і народу - бо якийсь "ненормальний" цей український народ, не хоче любити власних паразитів. Не по-евразійськи це, не по-континенталістськи... Ющенка, через народні надії на нього, вирішили прозвати "месією" - не задумуючись над змістом слова - бо месія означає буквально: визволитель народу, і першими, хто здатен розгледіти в людині цю якість, є гнобителі цього ж народу. Бо саме для них він є найбільшою загрозою.
В останніх числах "КТ" Деркачі взагалі позбулися будь-якої подоби маски: газета відверто вдається до спроб дискредитації не лише знакових постатей української культури, але й продукує теорійки про надуманість такого поняття як українська мова, якої, мовляв, виявляється, не існує на світі і т. п.
Мораль всієї писанини "КТ": назад в Росію! Недарма ж додаток до газети готує офіційне російське видання РІА-Новости.
Власне, сьогодні модель дискредитації українських політичних лідерів (як специфічна форма інформаційної війни), що діє в "Кіевскомъ телеграфе", є типовою і для інших антиукраїнських сил, лише не всі так безсоромно демонстративні. Комуністи, наприклад, мають тотожні погляди, для них, попри всю їх позірну опозиційність до Кучми, прихід, українського за своїм духом кандидата в Президенти, ненависніший й нестерпніший, ніж десять Кучм (чи його спадкоємців) одночасно. Багато в чому солідарні з ними, як це не прикро, і українські соціялісти. Про принципово антиукраїнську лінію СДПУ(о), очевидно, необхідна окрема розмова.
Нам потрібно зрозуміти дві прості істини: по-перше - всі закиди щодо Ющенка, чи його соратників, є насправді атакою не стільки на нього, як на політичне майбутнє українства, на саму реальність приходу українців до влади у власній державі, по-друге - єдиний ресурс, що допоможе нам перемогти усіх супротивників, міститься в нас самих: це наша активність і згуртованість.
Ми повинні діяти не за правилами, які нам нав'язують наші опоненти. Зокрема й щодо "КТ" - не плакатись на всіх можливих трибунах про його антиукраїнськість (роблячи їм безкоштовну рекляму, на що вони теж розраховують), а закрити видання, що розпалює міжнаціональну ненависть. (Уявіть, скільки б могло проіснувати, наприклад, у демократичній Франції видання, що іґнорує правила функціонування реклями французькою мовою, не кажучи вже про якусь антифранцузьку спрямованість?).
А якщо сьогодні це неможливо, бо "КТ" діє в ширшому контексті пляну приведення до влади спадкоємця Кучми, то мусимо звернути всю свою енерґію на посилення бльоку "Наша Україна".
 

- Відтяти їй голову! - вереснула Королева.
Ніхто не ворухнувся.
- Та хто вас боїться! - сказала Аліса, яка на той час уже виросла до своїх звичних розмірів. - Ви ж просто колода карт!
Тут раптом усі карти знялися в повітря й ринули на неї. Аліса ойкнула - чи то з переляку, чи спересердя, - почала від них відбиватися і... побачила, що лежить на березі, поклавши голову  сестрі на коліна, а та обережно змахує їй  з обличчя сухі листочки, звіяні вітром з найближчого дерева.
- Алісо, люба, прокинься! - сказала сестра. - Та й  довго ж ти спала!
 Льюїс Керрол, "Аліса в країні чудес"

В суспільно-політичному сенсі в Україні розвиднілося. Полуда зійшла. На виборчому обрії  достатньо ясно проглядаються силуети політичних сил, їхні інтереси, їхні кандидати у  Президенти. Проглядаються силуети обслуги. Оголилися методи дій. Жорстокі реалії останніх дванадцяти років розвіяли у людей патерналістські  ілюзії вчорашнього минулого. Настав час не тільки вибору. Настав час починати творення засад гідного людини суспільного життя. В цьому суть нинішнього часу. Будівельний майданчик практично готовий. Будівничі приходять до тями. Витвори темної ночі комунізму: тіні колишніх секретарів, примари карателів "гуляють" вже на видноті. Метушаться, стурбовані світлом, переозброюються, не вірять...
Стан України схожий на стан  країни Задзеркалля, коли у неї спадала з очей  пелена, напущена злими силами.

МІСІЯ  РЕАЛЬНОГО  КАНДИДАТА

Україна пробуджується до притаманного їй життя, визначеного може ще святими Київо-Печерської лаври - з орієнтацією на Бога і моральну силу правди. Пробуджується окраденою.
Ні діючому Президенту, ні київським, ні донецьким, ні  іншим олігархам, ні закордонним майстрам "конструювання інформаційних реальностей" несила зупинити українське пробудження. Серед нашого політико-бізнесового бедламу чимало стукачів, "людей впливу" країни Ru, яка  у всеозброєнні відразу вступила в "бой роковой" з новою державою на карті світу. Але якою буде Україна, залежить від усіх нас, головне - від стану нашої душі, від нашого духу. Від того, чи переможемо ми - ні, не уособлення влади чи його режисерів - ті самі "згинуть, як роса на сонці", а головного свого ворога: чи звільнимося ми від маловірства і заляканости, від "моя хата з краю", від "змалілости душ" -  від своїх бісівських пут. Чи піднімемося в духові своєму до висоти покликання України.
А з нашими воріженьками нам не їхніми методами воювати. Вони досконало опанували науку підступного зла і обплутування павутиною лжі, навчилися грати на людських слабкостях, досить правдоподібно брехати. Прагнуть "бісові діти" рівнятися у богоборстві зі своїм отцем - "отцем лжі".
350 років панування над Україною для них - це справжній ювілей. Для України - це початок блудної дороги з апогеєм у 1933 році. Ось що про той початок пишуть "Книги буття українського народу": "Україна незабаром переконалась, що попала в неволю, не пізнавши раніше як слід у своїй щирості, що означає московський цар, бо він являв собою те саме, що ідол і мучитель". Мучитель.
Для нас ця річниця - нагадування: хочеш  робити добро своїй країні - виконуй волю Творця, і тоді  працюватимеш на  свою країну. Наша дорога до волі - це  Правда і  Закон.
Саме на такому моральному фундаменті і вибудовує свою політику  головний кандидат на посаду  Президента України від українського народу. І це найістотніше. При всіх його помилках: реальних і  уявних. Хто має очі, той бачить.
Зброя політичних суперників українського народу  вже не є ефективною. Всі земні ресурси в їхніх руках: влада, власність, гроші, засоби масової інформації, а точніше, інструменти масової дезінформації. Додамо до цього досвід проведення попередніх виборчих кампаній і армію купленої нещасної і спокушеної прислуги. Здавалося б є все, а виграти президентські вибори  2004 року і протягнути свою креатуру на посаду Президента не в силах. Народ не прийме. Соціяльні дослідження показують, що переможе кандидат від народу. Український люд  в більшості своїй  хоче мати гідного Президента України. Душевна ясність колишнього Прем'єр-міністра України, проявлена на державній роботі, зарезонувала  в серцях людей. Він дав Надію. Довіра як його ресурс перемагає всі їхні ресурси.
Мудрі люди кажуть: чого хоче народ - того хоче Бог. Не позаздриш тим, хто свідомо противиться Його волі. Не позаздриш і тим, хто і не проти прийняти Його волю, але по слабкості чинить свою.
Місія у народного кандидата важка і висока - очолити суспільний процес закладання основ української за духом України. Це веління часу для українського народу, для кожного її громадянина. Служити народу зараз, в  передвиборчий рік, - це, на мій погляд, сприяти реалізації його волі мати керівником української держави гідну постать, брати участь у виборах, наближати нашу спільну перемогу.
Як не важко нам пригасити свої егоїстичні інтереси і пристрасті: особисті, партійні чи бізнесові - але саме їх приборкання, власне, і є наше  особистісне чи групове вивільнення від влади справжнього ворога роду людського. Це він напускає нам на очі полуду в абсолютно ясному питанні, яке формулюється так: - Кому віддати владу в Україні на майбутніх президентських виборах? Чесними є дві відповіді на це питання. Перша -  віддати її людині від народу - розумній і не лукавій. Друга - віддати її черговому ставленикові темних сил остогидлої народові влади. Будь-які інші відповіді - то, вибачте, блуд.
 

КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА: ХРЮКАННЯ КОЗИРНИХ "ПОРОСЯТ"

 "Аліса вже починала хвилюватися - ото буде клопіт із цим чудом удома! - коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.
Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.
- З нього виросла б страх яка бридка дитина, - подумала Аліса. - А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне.
І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята.
Льюїс Керрол, "Аліса в країні чудес"
 

Позиція груп, які сьогодні контролюють владу в Україні, абсолютно ясна - зберегти свій контроль над країною і не допустити до влади опонента, який вже раз їм перешкодив. За своєю суттю це антинародне політичне угрупування, яке вже не здатне  цю суть сховати. Що поробиш - розвидніло.
Так звана конституційна реформа - це один з інструментів досягнення  бажаного їм результату на наступних виборах. Можливо основний. Але далеко не єдиний. До речі, створення "Єдиного економічного простору" це теж диявольська гра "крутить хвост хохлу". Це теж створення додаткових проблем Україні як незалежній державі і її ймовірному народному  Президентові в майбутньому.
 Речники владного олімпу навіть не приховують, що з конституційно послабленого президентського центру влади сьогоднішній Президент або хтось інший з цього олімпу можуть виринути на  відповідно посилених посадах Прем'єр-міністра чи Голови Верховної Ради України.
Перед визначальними для України виборами потрібно бути пильними і мудрими. Це дійсно момент істини. В умовах, коли інтереси всіх основних політичних  гравців силуетно ясно  вималювалися,  тримаймо їх постійно в полі зору. Нам потрібно головне - перемога в 2004 році. Небезпечно  відволікатися на деталі пропозицій нашого основного політичного суперника - діючої влади, якими б яскравими  і привабливими вони не виглядали. Це прийом шулерів. Ймовірність бути ошуканим  цими "бісовими дітьми" стовідсоткова. Спокусник саме в деталях і сидить, щоб захопити в полон цікавих до яскравих дрібничок. Подивіться, як щиро турбується і йде на повалення олігархічного режиму головний олігарх в черговому варіянті "політичної реформи", вже узгодженої з лівими. Подивіться, який він став демократ - дбаючи за парламентську республіку. Завтра нам пообіцяють що завгодно, тільки за однієї умови - влада залишається у них. Природно, хто хоче бути ошуканим, той прийме цю солодку брехню за правду. Але для політиків це вже більше ніж помилка. Це - вибір. Моральний.
Я пам'ятаю, як важко давалося слово "Бог" тодішньому Голові Верховної Ради України в тексті Конституції України. Це  якось може пояснити його кульбіт в бік "антинародної влади". Вірити в це не хочеться, але  і до цього треба бути готовими. Так довго перебувати в бездуховно-гниючому владно-бізнесовому болоті ні для кого не проходить безслідно, навіть для пристойної людини. Вибір комуністів - безбожний в принципі.
Захопившись "доленосними" дискусіями із спокусниками, деталями зміни системи влади, її форми, а не суті, ми вже й забули, що влада в Україні антинародна. Що народ як джерело влади був позбавлений можливости реалізувати своє конституційне право мати свою владу. Ми забули, що Конституція України, Основний її Закон, один з багатьох, які не виконуються владою не через її систему, а через її людське наповнення. Ми забули, що в країні збережені основні інституції совєтської системи влади, збережені  її "старі бурдюки", забули, що в них налите  "старе вино", перегіркле і отруйне. Ми вже  так дуже хочемо нової системи влади, що готові залишити  в ній  старий баласт.
 "Головне зараз, - на думку політолога М., не зміна суб'єктів влади, а ліквідація номенклятурно-олігархічного режиму з єдиною вертикаллю "адмінресурсу" (перемога Віктора Андрійовича цього, між іншим, не обіцяє)", - читаю в Інтернеті. Тобто - головне для М. не зміна людського наповнення влади, її антинародної суті, а зміна форми.
Ви можете собі уявити, як на другий день після прийняття запропонованих  остогидлою (навіть самій собі) владою змін до Конституції і призначення її ставленика на посаду Прем'єра "номенклятурно-олігархіческій режим" ліквідується?  Логіка М. - це  приклад "логіки" барона Мюнхаузена, який хотів витягти себе з болота, вхопившись за власну чуприну. Пане бароне, чи розумієте ви, що обрання бажаного народові Президента України є легітимізацією влади українського народу, є легітимізацією його політичної волі? Чи розумієте ви, що необрання відомого кандидата дорівнює обранню представника чужої народу нинішньої влади? Що саме це відповідає інтересам не російського народу, а російського імперського владного угруповання, яке і російський народ за ніщо має?  Це угруповання з "вертикаллю" влади в Україні не згодне, і ви як "демократ", безумовно, знову на їхньому боці. "Вертикаль" при  ручному Президенті для них прийнятна. "Вертикаль" при владі українського народу - ні. І насамкінець. Перемога Ющенка, як ви пишете, автоматично означає кінець номенклятурно-олігархічного режиму, бо  суть  цього режиму - в задоволенні інтересів тільки бюрократії і олігархів. Суть влади народу, яку, дасть Бог, очолить його кандидат, - в безпеченні інтересів широких верств населення, включаючи і багатих, але не тільки їх. Чиї інтереси він захищав на посадах Прем'єр-міністра і Голови НБУ? Олігархів? Тільки не лукавте - це принижує вашу гідність, а виявлене лукавство вже тхне продажністю.
 Панове, сьогодні  йдеться про закладання самих основ функціонування держави, країни, народу. Ось ціна питання! Акцент тут на слові закладання. Саме так. Бо за це  в Україні ще ніхто не брався.
Попередники майбутнього Президента "закладали"  власний матеріяльний добробут за рахунок решти людей - це наша спільна проблема. І власної духовної смерти -  це їхня проблема.  Про  народ, про людей вони і не думали - "О чем речь, блин?" При нашому безсиллі вони розтягували об'єкти старої економіки, готуючи водночас майданчик для  нової економіки, яку ми побудуємо.
Мова йде про формування основ влади,  діяльність якої наповнена турботою про суспільне благо і про відповідальну орієнтацію суспільства. Ми ж сьогодні, маючи  звіряче наповнення влади, - згадаймо хоча б про сім мільйонів українців-заробітчан (молодих!) за кордоном, - починаємо дискусії про зміни її форми з тими самими, хто вигнав цих людей з країни. Невже із завтрашнім народним Президентом важче буде шукати кращі форми забезпечення інтересів народу, ніж з представником олігархічної "парляментської республіки"? Не варто лукавити з собою. Зміст влади змінити набагато важче, ніж прийняти зміни до Конституції про нову систему влади. Бо стара влада всією потугою впирається. Бо треба замінити багатьох міністрів, глав адміністрацій, суддів ... І не просто замінити, а замінити  на людей, для яких суспільне благо - не порожній звук. Декому навіть важко повірити, що для головного кандидата в Президенти забезпечення блага народу і країни є сенсом життя. Або не хочеться в це вірити. Так легше.
Структура державної влади є інструментом в реалізації призначення тієї чи іншої держави. Саме тому держави з різним призначенням мають різну структуру органів влади. Держава, призначена забезпечувати волю КПСС, мала одну структуру, культ фюрера - іншу, для забезпечення  демократії - третю.
Державні органи України дванадцять років тому проголосили декляративно мету для зовнішнього її представлення, а мали насправді тіньову власну мету. Вона полягала в тому, щоб сприяти трансформації владних повноважень партійно-совєтської номенклятури у її власність і капітал. Зміст і форма влади мали бути такими, щоб дати  владним органам і їх  персоніфікаторам максимум прав для досягнення цілей і  "обмежену відповідальність" за дії перед народом. Це було зроблено. Політичні сили, які справді виражали інтереси народу, виявилися занадто слабкими, щоб протистояти формуванню такої влади. Під ці низькі цілі формувалося відповідне  людське  наповнення влади, формувався зміст влади та її форма.   В результаті Україна була пограбована. Так, цією чужою владою був сформований первинний капітал.
Очевидно, що наступні президентські вибори мають  визначити  якісно  нові для українського народу цілі держави і нове людське наповнення органів влади. Ми ще мусимо визначитися, узгодити, для досягнення яких конкретних цілей нам потрібен державний апарат, визначити і погодити ранжування цих цілей, визначитися з  ресурсним забезпеченням та технологіями їх досягнення.  Цим я лише підкреслюю рівень завдання, що стоїть перед науковою і політичною елітою України. Це і є елементом суспільного процесу визначення цілей влади, форми влади, її системи. Паралельно з цим  йтиме процес наповнення цих нових форм новим "вином" національної політики.
Невизначеність щодо цього питання робить  теперішню дискусію навколо "політичної реформи" знущанням над здоровим глуздом. Участь у ній не робить честі нікому. Збанкрутіла влада, яка має піти, втягнула в дискусію всіх основних суб'єктів політичного поля. Всі з різних мотивів втяглися свого часу  в неї. А по суті, українському політикуму було кинуто  отруту в гарній реклямній обгортці. Не бачити біди для суспільства від участі в дискусії з відвертими політичними шулерами - це для політика межує з присудом!
 

Теперішня влада явно втратила нормальну орієнтацію і почуття самозахисту. Газотранспортний консорціум. Єдиний економічний простір. Щось бубонять про спільну валюту. Це реальна конституційна реформа - на знищення держави. Це державна зрада. Факт. Як тут не попередити Президента України і активного Віце-прем'єра?! Якщо  ваші економічні злочини можуть бути прощені українською владою, то ваша зрада Україні прощена не буде! У вас ще є шанс зупинитися.
Чому злочини економічного характеру можуть бути прощені? Дійсно, первинне нагромадження капіталів ніде не здійснювалося чисто. Хоча так брудно, як у нас, мабуть, ніде не йшло. Справжня українська влада не може піти на новий перерозподіл власності й капіталів, тому що це нічого доброго не дасть крім затримки розвитку економіки і продовження страждань людей. Завтрашня українська влада буде сприяти  виробництву, створенню нових робочих місць з урахуванням інтересів праці, капіталу і необхідности відновлення  рідного нам, пане Президенте і пане Віце-прем'єр, довкілля.
Україна має гарний шанс розпочати  творення  свого, справді українського за  духом, життя з чистого аркуша. Нам не доведеться класти в основу державної будівлі України страшні гріхи первинного накопичення капіталу. Це зроблено чужою нам владою. Ми маємо унікальний шанс в основу нашого суспільного життя закласти той камінь, який будівничі  деяких країн відкинули. Ми маємо можливість формувати наші суспільні відносини справді на засадах християнських цінностей.
Варто сказати нашим сусідам таке. Довго Вам довелося чекати пробудження Вашого сусіда - українського народу. Скоро він оформить свою владу, і ми встановимо справді дружні і рівноправні відносини. Ми просимо утримуватися від укладання угод з представниками нинішньої влади як такими, що є недієздатними, бо за дванадцять років вони не змогли не те що історію свого народу вивчити  і перейнятися його духом, але й не змогли вивчити його мови, яка є будовою буття, як писав М. Гайдегер. Якщо Ви ознайомитеся з Конституцією України, то побачите, що  горе-правителі України не змогли вивчити і Конституцію власної країни. Народ виправить це  непорозуміння на наступних виборах.
Тому нинішня влада лише формально представляє Україну, по суті, навіть не зацікавившись нею. Про це їй часто нагадують іноземці: "Чому ви не захищаєте власних національних інтересів?" Невже важко зрозуміти, що світ тримається на тому, що кожен має своє обличчя, свою людську та національну гідність?
 Ми закликаємо наших політичних суперників до чесної боротьби, хоча кожен є такий, який він є.  Але шанс бути чесними мають всі. А це - нагромадження морального капіталу, який завжди знадобиться. Тож: "Нехай пощербиться зброя наших воріженьків об нашу честь!" І нехай Господь укріпить нас на стежках Його .

Олександр Сугоняко,
народний депутат УКРАЇНИ
01.09.2003р.

До архіву газети

На першу сторінку