Повітряний простір в Україні, мабуть, як ніде в світі, заповнений релігійними співами, проповідями, розважаннями. Чи це вибух релігійної інформації? Рівень їх приблизно корелює з релігійною культурою десекралізованого суспільства. Вулиця Різницька - це стара вулиця на Печерську. Чому Різницька? Подібно до Кожум'яцької, Гончарної? І так, і не так. Це була вулиця Ризницька поблизу Лаври. Але в совєтському "колесі темних турбот" слово "ризник" знебуло... І сама свята Київо-Печерська лавра, через яку пропливала невидима духовна ріка з глибин минулого, перетворилася в "музейний городок", де жменька хранителів святині постійно змагалася з сотнями злодіїв і розбійників різного ранґу.
Звичайно має рацію попередній доповідач ієромонах Іван: дотик до особистих дарів гетьмана Хмельницького і гетьмана Мазепи нині формував би інший образ України, ніж розповідь про пограбування...
Але в кінцевому результаті запліднює ниву життя дотик не до тих скарбів. "Не складайте собі скарбів на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються і викрадають"...
Йдеться тут про відносну вартість матеріяльного і про вирізнення вищих абсолютних вартостей, про "жертву Богу - дух сокрушенний і смиренний". Однак природі людини лежить творення матеріяльної культури і потреба принесення в жертву Богу найкращого витвору свого розуму і рук. Дорогоцінності, офіровані на славу Божу, рукотворні храми, ікони - то правдиві свідки нашої культури, то сліди предків.
В глибоких підземних печерах, де творився подвиг відречення від світських спокус, в уяві подвижника водночас творилися храми на славу Божу. Так будувалася на Київських горах Печерська Лавра - на подив людям:

Мов на небі висить
Святий Київ наш великий!
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють
(Шевченко)

Однак не це диво манило прочан, які босими приходили за тисячі кілометрів "поклонитися святим мощам".
Як свідчить історик Михайло Грушевський, в українській хаті було дві настільні книжки: "Київо-Печерський патерик" і "Кобзар" Т. Шевченка. Цілком очевидно, що "Кобзар" сприймався як християнське слово про життя, як свідчення того, як ми "у раї пекло розвели". Патерик теж давав тільки свідчення про життя в любові братії і прагнення творити свій образ святости.
"Було три великі світила, - пише літописець Нестор, - вони сяяли в печері, розганяючи тьму бісівську молитвою і постом: преподобний Антоній, блаженний Феодосій і великий Нікон".
Але як багато важило те, що вони є, що вони моляться за всіх нас!
В уяві людей ті невидимі світила були найбільшими на землі. До них можна було приносити свої душевні болі й сум'яття. Люди в серцях своїх канонізували тих святих ще до того, як їх канонізувала Церква. Люди плекали в серцях свою тугу до святости, прагнення праведности, а це було щось інше, ніж розповіді про житія святих і сяйво храмів.
Багатовікова історія Київо-Печерської лаври не зводиться до структури внутрішнього вла-штування і господарського життя манастирської братії. Важливішим було те світіння, яке йшло від Лаври і постійно зігрівало народ радістю й надією. Того не можна виміряти, як, де, коли прокидалися духовні сили від того світіння, однак маємо багато живих свідчень про постійно діючу силу святині. Воєнно-політичні вітри, напади, руїни - то були минущі нещастя.

Минає все. І вже минають
Дні беззаконія і зла.
(Шевченко)

Яку велику силу дає людям віра в святиню, на тлі якої реальне беззаконня і зло стає минущим чорним спектаклем. Вона повертає душевний лад людям зґвалтованим і окраденим - вона повертає їм гідність лиця.
Часом говорять про образ київського християнства - на протиставлення візантійському, не підтверджуючи цього історичними свідченнями. Цілком очевидно, що мусив бути культурний паралелізм двох різних традицій. Слово євангельське засівалося на українському етнічному ґрунті і творило образ милосердного Бога, іншого ніж той, якого витворила немилосердна Візантійська імперія і якого Шевченко назвав "Візантійський Саваоф". В печерській обителі образ Бога також був інший, ніж у Московському царстві, яке проголошувало абсолютну владу самодержця, а сила Божа уже уявлялася їм допоміжною. Ідолянське цезарство було чуже київському християнству. За ним звичайно тягнулася багатовічна поганська звичаєва традиція, сповнена різних прикмет і забобонів - обожнювання стихій, схильність знижувати Бога до спілки у своїх злободенних справах.
"Київо-Печерський патерик", де є образ іншого, Високого Бога, до якого треба щоденно підійматися гідними Його помислами і ділами. Ця книга дає образ страху Божого, який нагадує обов'язковість  Закону.
Феодосій Печерський з позицій Закону вичитує Київському князеві його провини супроти брата свого, і той мусить приймати. І ніде не помітно, щоб князя вшановували за титул. Пізніші часи бездержавности тільки укріплювали найвищий авторитет Церкви на українській землі.
Чорним вихором пролетіло над Лаврою ХХ століття. Такої наруги над святинею наша земля не пам'ятає. Якби зібрати самі факти і розписати їх за датами - від початку й до кінця століття - це була б, може, найстрашніша книга часу. Звичайно, Соловецький манастир пам'ятає ще гірші масакри, але Київо-Печерська лавра - це той високий світильник на всю Україну, і від стану його залежить стан народу.
Руїни храмів - руїни душ. Треба уявити собі, що залишилося в душі того, хто стріляв з лівого берега Дніпра в дзвіницю і Успенський собор Печерської лаври 6 лютого 1918 року. Хто в 1929 вивішував плякат: "Монахам и духовенству вход в Лавру строго воспрещен". Хто знімав хрести і дзвони. Хто заміновував Святоуспенський собор і висаджував його в повітря восени 1941. Треба уявити собі атмосферу лжі і руйнування душ навколо святині, яка і будувала людину, і лікувала її, і в глибинах своїх далі берегла свою цілющу силу.
Злий ХХ вік не відкрив нам нових істин. Навпаки, він оглушив, осліпив, одурив людину, скалічив її насильством, засмітив її розум і скаламутив сумління. Вона не чує Слова.
На свято 950-річчя Лаври зібрався всякий люд - і ті, що моляться за зцілення душі своєї і ближнього, і ті, що зжилися зі станом своєї душі ще в роки тісного співробітництва з ВКП(б).
Власне, останні і використали до 950-річчя Лаври досвід політиків-большевиків, які на свої з'їзди запрошували тих, що засудять "раскольников и отщепенцев", одностайно підтримавши єдино правильну лінію Москви. Як видно з виступів, вони не знають і не хочуть знати релігійної ситуації в Україні, бо так їм легше домовлятися з хазяїном.
Від Синоду РПЦ МП повіяло холодом змови проти Патріярха Константинопольського, делегація якого покинула підозріле "святкування" з псалмом у душі: "Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих".
Мабуть то був єдиний спосіб врятувати православну хоругв і честь православ'я перед загрозою московського православного атеїзму.
Все ж таки до Лаври протягом 950-ти років приходили поклонитися мощам святих і пам'яті мучеників за віру. Тут "канонічні" фарисеї з каґебістськими псевдонімами, що досі згадують блаженні часи і совєтські медалі, які відреклися від своїх братів, замучених за віру, збирають у святій обителі політичний форум "за єдіную і нєдєлімую". Лавра ХХ століття все бачила. Але тут якісно нова форма святотатства, і вона завершує темні демарші проти візити Папи і проти Патріярха Вселенського. А може Провидіння явило нам протягом тих трьох місяців два абсолютно різні образи християнської віри? Віри в милосердного Бога, віри, яка заговорила устами старця до усіх людей доброї волі рідною мовою і пам'яттю рідної історії... і іншої "віри", що заклинає анатемами, облудними словами про "канонічні території", лукавими наклепами на всіх "інославних". І все це чужою жорсткою мовою диктатури церкви, котра нібито володіє "благодаттю". А представники силових структур та мафіозних кланів йдуть за тією благодаттю, як у шевченковому "Єретику" повія йшла за буллою,що відпускала гріхи наперед.
Невже наш народ, з натури богобоязний, не прочитає тих явлених йому знамень і не побачить перста Божого, що вказує понад конфесійними поділами: "Возлюбіте один одного, щоб однодумно стати...". Невже не відчує, який то безбожний задум: запросити на ювілей святині увесь православний світ, а тоді використати його в політичних цілях і здескридитувати! Щоб усі заграли в одну дудку: "Мене запросив митрополит Володимир, інших я не знаю...". Уявімо собі, приїхав Папа: "Мене запросив Президент Кучма - інших я не знаю...". Чи після такого поцікавився б ним хтось у Київі?
Як можна приїхати в православну країну, яка встала з руїн імперії, звільнилася від диктатури брехні, спробувала вирватися з полону нерозкаяної Церкви, яка ганебно служила Мамоні комуністичного режиму, а не Богові - і, не вникаючи, закликати людей покаятися - не перед Богом, а перед стовпами Московського патріярхату! Усі виступи були однакові, як новенькі асиґнації!
Чи хоч один з поважних гостей припускав, що тисячі православних церков і мільйони християн, які відійшли при першій нагоді від Московського патріярхату, зараз знов повернуться під впливом цього мітинґу в Лаврі? Напевно ні. Чи розуміли вони, що для Мос-ковського патріярхату зараз головне закріпити порізненість в Україні і свої привілеї - навіть коштом падіння в очах українського народу, а особливо молоді?
На що ж вони йшли, переступаючи через правду тих мільйонів пра-вославних віруючих? На те, щоб засвідчити вірність Московському патріярхатові, про тяжкі гріхи якого знають більше, ніж ми з вами, читачу? Але на що йшов Московський патріярхат після тяжкої моральної поразки з Папою в Україні? Хіба це реванш - виставити увесь православний світ у такій жалюгідній ролі? Залізти в болото і завести в ту гріховну трясовину інших?
І як бути після того мені, православному від народження?
Триматися ясної, чистої, радісної віри предків і обороняти її чистоту від анатемствуючих фарисеїв, за якими є капітал, але нема і не буде народу. При першій нагоді всі втечуть з-під конвою МП в Помісну Українську Православну Церкву! Бо все ж таки дух віри Христової перемагає усі підступи і підкупи лукаві.

Вітаю вас, українці,
Як птахів тих, що їх пожар
Зігнав з-під рідних стріх.
Вітаю в благословенному місті, будованому, й руйнованому, й ґвалтованому впродовж тисячоліть. Вітаю на нашій землі, де досі сіячі її є найубогішими синами її. Вітаю на нашій Батьківщині, яка єдина призначена нам Богом, як батько і мати.
Вона визнана й незалежна. Але з нашої Батьківщини втікає на чужину молодь.
Наша Батьківщина багата природою й працьовитими людьми - і опущена до жебрацтва.
Наша Батьківщина має своїх апостолів, святих і мучеників, але світ нині говорить про українських казнокрадів.
І все ж таки свято Незалежности України є вічно високим. Від нього ми не відступимо, як би його не принизили, бо з нього починається сторінка її призначення, її дороги.
Коли найдостойніший гість України цього року згадав нам про "знов здобуту незалежність", то й нагадав справжню дату - 22 січня 1918 року. ЇЇ навічно закріпили в національній пам'яті тисячі і тисячі полеглих за волю, гнаних і переслідуваних. І непогасну свічу тримали сотні тисяч тих, що нелеґально відзначали це свято в полоні ҐулаҐу.
Але нова умовна дата була прийнята більшістю голосів, які все життя тремтіли при слові "незалежність".
Усе це позначилось на усвідомленні нашої історії, знаки якої не мають сьогодні належного наповнення. "Незалежність нам з неба упала", - кажуть простаки, замість сказати: "За ту незалежність  заплатили життям мільйонів, і то найкращих, але дата 24 серпня нам справді з неба упала, і то упала до рук ледачих".
З цього поняття слід починати розмову про останні 10 років і чим ми їх наповнили.
Треба сказати, що із загадкових знаків ХХ століття ми досі не відчитали, не відкрили великих знамень, а пішли далі за інерцією по похилій. Історичний пере-лом ХХ століття ми назвали розпадом імперії, а це прикмета зовнішня. Справді, нам і всьому світові заясніла надія: падає антихристиянський центр світової зарази зла і терору.
Але що таке розпад системи без морального усвідомлення, без покаяння і внутрішньої зміни? Це зміна декорацій і вивісок, організована тими людьми, що повинні були визнати свої злочини і понести кару за них - в науку нащадкам.
Насправді настала пауза. Захиталася будова Вавилонської вежі на закам'янілому фундаменті гордині і самохвальства, споруджена силою злої волі. Вежі - як виклику Богові!
Їх вдарила тотальна криза - і довелося наспіх перебудовуватися, ламати залізну завісу, замінювати гасла і символи. Як заведено в кримінальному світі, під цей шум перебудовники обікрали касу народних заощаджень.
Та перебудова Вавилонської вежі на старому фундаменті триває досі на наших очах - людьми тієї ж самої школи, залежними від тих самих вад, від безбожних переконань - під супровід мелодії старого совєтського гімну. Усі люті гасла познімали, перейняли західню фразеологію і попросили технологій та інвестицій...
Поки одурені люди святкували перемогу над тоталітаризмом і користувалися свободою говорити, система справді трансформувалася: народна власність стала приватною власністю вчорашнього партапарату, слуг та карателів, що знайшли спільну мову з кримінальними силами. У них завжди спільна мова - по той бік моралі й закону. Саме тому у нас не розпізнають злочину казнокрадства, аж поки на швайцарському кордоні їх не затримають з награбованим і не поставлять клейма...
А тим часом в колисці революції, на батьківщині Леніна знов засвистів паровоз. Ображені амбіції. Зношена амуніція. Пересичені сваволею й одурілі від безкарности - знов кличуть на добудову вежі і на нову війну.
Ознаки злої будови прочитуються здалеку: вона не на славу Божу, а на виклик. Будується вона не з доброї волі людей, а з використанням їхніх слаб-костей. Споруджується вона з найгір-шого матер'ялу - пихи, самовдоволення, самохвальства. Як не декоруй фасад, а суть залишається та сама - чи то вико-ристання людської заздрости й злости, як у революцію, чи використання ображених великодержавних амбіцій і мстивості.
На озброєнні їх зібраний віками арсенал деструктивних засобів, способів розкладу і розтління людини: кримінал не боїться кінця світу...
Нині ніби сам Бог явив нам притчу про незламність духу. Всі види зброї кинуто проти маленької Ічкерії, нації нескореного духу. Притча вчить, що сили смерти проти духу безсилі. І Шевченко вічно нагадує:
 Не вмирає душа наша,
 Не вмирає воля.
 І неситий не виоре
 На дні моря поле.
В сліпому прагненні повернути минуле Росія стала небезпечною для всіх сусідів. Вона воює.
На нашому фронті - теж війна. Інформаційна війна - без опору - на всьому обширі України. Ідеолоґічна аґресія - з використанням різних "слов'янських" угруповань  і псевдоправослав'я. Мовна аґресія підсилюється політичним тиском і оснащується всіма можливими технічними засобами.
Успіхи очевидні: дискредитується все українське - аж до самої ідеї незалежности, аж до імен наших апостолів волі.
Нас захищає лише Божа сила: вони пруть проти правди і проти природи. У них стара лож, обман і переступ заповіді "не свідчити неправдиво". А та заповідь - поруч з "не вбивай" і "не кради".
На цьому возі не заїдеш ні в европейський дім, ні в порядне товариство. А от до нас наїжджена дорога...
Але чому нема самозахисту? Де наша варта?
Миролюбність Української держави, яка позбулася атомної зброї, ракет і Чорнобильської АЕС - це стратегічний виграш.
Але овеча терпимість до хамства, терпіння зневаги і неповаги - виходить за межі пристойности.
Ні Президент, ні Уряд України ніколи не стали на захист національної чести і гідности.
В Україні видається безліч російських "известий" та "комсомольских правд", і скільки там недобрих слів і неправдивих свідчень проти нас! Але жодного разу не притягалися до суду ті газети за наклеп.
Держава Україна ніколи не вступилася за українців у Росії чи Білорусії, чи деінде .
Я не розумію, чому жоден український офіцер, покликаний до українського Севастополя на парад "во славу Росії", не кинув до ніг президента Кучми своєї зброї, щоб не ганьбити слави України...
Зате пам'ятаємо випадки рішучости і жорстокости української влади: це погром траурної процесії під час похорону Патріярха у 1995-му, і погром українських студентів у день народження Шевченка цього року. В обидвох випадках особливо нещадно били молодь...
Ми досі мріємо про владу з людським обличчям, як колись - про "соціалізм з людським облич-чям". Але що таке гідне обличчя? Це гідність перед Богом і його законами, це - високе служіння...
За десять років я не пригадую випадку, коли б високо й гордо замайорів наш прапор (хіба що на спортивних змаганнях). Перегляньте кінохроніку: найвищі представники держави або ставлять його десь у куток, або не помічають. Навіть референдум 1 грудня 1991 не підняв їх до національної гідности.
Знаємо, що до кінця 80-х українець був із зігнутою спиною - або від праці, або від удару, або від поклонів на чужій службі. Десять років ми випрямляємо хребти і вчимося гідної постави. Отже, прошу вас пригадати, хто де й коли подолав себе й страх, здобувся на ризиковану сміливість, відстояв честь і гідність. Це і буде справжня історія незалежности України. Отаку історію нам треба написати - замість списку ринкових виграшів, державних і церковних нагород, які не мають моральної вартости.
Сьогодні не випадає говорити про ватаги українських заробітчан по світах, про повій, що понесли на продаж свою молодість, про інженерів, що продають соняшникове насіння.
Але ми повинні говорити про обличчя влади, яка веде нас від поразки до поразки. Не про прекрасно написані тексти виступів, а про реальні дії, що принижують честь, гідність і добре ім'я українського народу.
Акцентуємо честь, гідність, закон, добре ім'я, бо це наші вартості, яких тримався український народ століттями під чужим пануванням. Своєрідний селянський український аристократизм ревно плекав чесний рід, відкидаючи від нього злодіїв і перевертнів - виродків, у яких нема нічого святого.
То невже нині український народ терпітиме владу, в якої нема нічого святого? Нині його гнітить не так бідність, як непрохідне болото беззаконня.
Аморальна атмосфера виховує рабів, готових змиритися з тим, що ми, мовляв, самі слабкі і не наведемо ладу без чужинців. Але погляньте на владу - там повно чужинців! Вони терпіти не могли українського духу Віктора Ющенка. Він же нікого не зачіпав - був тихим господарем, який наводить лад. "Укалує", як каже Президент. Як "укалують" наші селяни, що зібрали в спекотне літо і без належної техніки великий врожай.
Працьовиті за всіх умов українці мають добре ім'я скрізь, де цінується чесна праця. Для їхньої природи не підходить влада казнокрадів, брехунів і рабовласників, які висмоктують кров і викидають. Їм потрібна влада з Божою подобою, а не з маскою.
В Успенському соборі Київо-Печерської Лаври, дивом відбудованому за один-два роки, мій шведський гість висловив подив.
"То все зроблено українськими майстрами з усіх областей, то справді всенародний храм" - пояснює нам вуйко-сторож.
"То вам би бути радником Президента, - кажу йому. Може б він не віддав для замкнутого Московського патріярхату такого храму, який єднає весь український народ".
"А храм і повинен духовно єднати народ", - відказує вуйко.
Отаких вуйків кілька років сварили перефарбовані товариші в Західній Україні. Однак затихло, дарма що інспіраторам ще сниться запланована ріка крови. Нині будуються в Україні сотні православних храмів. Але як там бракує християнського духу, який будує людину. В підтримуваних владою церквах Московського патріярхату створюються антиукраїнські бастіони. Прогляньте газети, які там розповсюджують. Це дух большевицької нетерпимости. Проти! Проти Папи, проти української мови, проти українських символів!
Наш змучений народ хоче повернутися до віри предків - після чорної науки клясової боротьби. А вони хочуть перенести той самий дух у церкву!
Злозачаті з безбожною владою, вони одспівають по собі псалом: "бо відає Господь путь праведних, а путь нечестивих загине".
Але покищо вони відштовхують від церкви покоління, кинуте в полон матеріялізму і дикого ринку. Рідна церква, як рідна мати, може любити і рятувати.
Тільки дух височить у вічності і єднає людей. Дух будує. Як нам сьогодні не вистачає його, щоб наповнити порожні мушлі нашої незалежности, заповнені "адмінресурсом".
В літургії є пам'ятне нагадування: "Полюбімо один одного, щоб однодумно визнавати".
Любов один до одного і відчуття страшної величі Божої, коли це живе відчуття, роблять людей мудрішими, готовими служити, а не гнобити, поступатися один одному, а не ворогувати.
Українці вражені роз'єд-нанням. І то не лише тому, що нас ділять вороги. Ми мало протистоїмо їм. Ми мало любимо один одного і не досить глибоко віруємо. Забагато розчулености, замало суворого ідеалізму з імперативом: нехай буде воля Твоя... Замало одважного і згуртованого опору.
Хоча всі знають: життя суворе, воно вимагає щоденної боротьби і розрізнення, де культура, а де бур'ян. На городі культурну рослину треба плекати і поливати, а бур'ян виполювати з корінням, і то систематично, ні в якому разі не допускаючи між ними "злагоди". Інакше завтра запанує самий бур'ян. Світ до перебудови був настільки злий, що його не можна було називати злим і не можна було одверто боротися з ним. Світ постперебудовний настільки лукавий і морально гнилий, що не завжди видно, де ворог, якого злодія ловити, які маски зривати і як довести людям, що боротьба за визволення національне і соціяльне потрібна на кожнім кроці.
Все ж таки людей найбільше єднає не так спільна віра чи національність, як моральна сила. Поважають один одного, люблять, шанують люди високої гідности. Поважають гідних поваги. Тільки моральний принцип об'єднує по справжньому. Без цього великі слова стають яловими, фарисейськими.
Тому доводиться говорити насамперед про об'єднання на моральній принциповій основі. Чи закладено таку основу хоча б для підростаючого покоління. Все починається з виховання дитини в сім'ї і в церкві тих християнських чеснот, які зроблять з неї непохитно правдивого громадянина.
Ми втратили десять років. Посткомуністична влада зневажила виховання молоді. Тепер б'ємо на сполох: перед нами знаки фальшивої, блудної дороги! І знов нема відповідальних. І ми хапаємося за об'єднання громадян хоча б навколо порядного політика, людини, яка має Бога в серці, вірить і заслуговує довіри.
Слава Україні і тим, що полягли за її волю - з надією на нас, котрі успадкували дух і естафету боротьби за честь і гідність українського народу вже в умовах політичної свободи!

29 серпня ц. р. в Свято-Миколаївській церкві ("Миколи Набережного") відбулася конференція духовенства і мирян Київської Єпархії УАПЦ з нагоди 950-річчя Київо-Печерської лаври. В ній також взяли участь ченці Свято-Михайлівського манастиря УПЦ КП ієромонахи Лаврентій (Живчик) та Іоан (Яременко). Пропонуємо читачам фраґменти з виступів архиєпископа Ігоря Ісіченка, Світлани Бойко та Євгена Сверстюка (фраґмент увійшов до статті, стор. 1).

Пророк Ілля на поклик ангела йшов "сорок день та сорок ночей аж до Божої гори Хорив. І прибув він туди до печери, і переночував там, аж ось Господнє слово до нього. І сказав Він йому: ...Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос". (З Царств 19.8-12).
Гора, як і пустеля, стає улюбленим місцем аскетичного подвигу християн, котрі прагнуть до подолання перешкод, що заважають їхній розмові з Богом. Стародавній манастир вмц. Катерини прикрасив гору Синай, звідки вийшли у світ навчання прп. Григорія Синаїта й прп. Іоана Ліствичника. Узвишшя Єгипту, Палестини, Малої Азії ваблять давніх аскетів. Визначною віхою в становленні західнього чернецтва стала Монте Кассіно з манастирем прп. Венедикта Нурсійського. Але найвеличнішим місцем молитовного подвигу в світі можна вважати святу Афонську гору, котра з X ст. перетворилася на визнаний центр східнього чернецтва.

Свята Гора
Перші монаші спільноти, звідки чернече життя поширилося в цілому світі, з'явилися в Єгипті, Сирії, Малій Азії, а пізніше - в Палестині й Константинополі. Відтоді збереглися лише кілька монаших громад у Коптській Церкві та Східніх Патріярхатах.
Згідно з переданням, Пресвята Богородиця та євангелист Йоан пропливали біля Афону, прямуючи на Кіпр до праведного Лазаря. Тут їх спіткала морська буря, з огляду на яку корабель пристав до афонського берега там, де тепер міститься Іверський манастир. Богородиця зійшла на берег і була захоплена незрівнянною красою цих місць. Вона звернулася до Сина, просячи віддати їй у дарунок усю Афонську гору. Тоді почувся голос: "Нехай буде це місце твоїм уділом, твоїм садом і раєм, а також спасительною пристанню для тих, хто бажає спастися".
Рік появи перших монахів на Афоні лишається невідомим. Святогірське передання приписує заснування деяких манастирів рівноап. Константинові Великому. Втім можна з великою долею певности припустити, що в VII ст. на Афоні вже існувало чернече життя. З IX ст. Свята Гора входить в історію як манастирський центр. Свідченням цього стала участь святогірських монахів у соборі 843 р., скликаному імператрицею Феодорою для відновлення шанування ікон.
Перший устав Святої Гори було складено Афанасієм 971-972 рр. У X ст. будуються Велика Лавра, Ватопедський та Іверський манастирі, кілька менших манастирів - Дохіярів, Филофеїв, Ксенофонтів. До XI ст. загальне число манастирів досягло 180, але чимало було зруйновано під час численних піратських набігів на Афон.
У XII ст. заснування нових манастирів було обмежене. Разом з тим при манастирях будують скити, каливи, окремі келії. Прибувають і оселяються на Афоні монахи різних національ-ностей. Серед інших, прибув на Афон і любечанин, котрий дістав у монашестві ім'я Антоній.

"Повість временних літ" про заснування Печерського манастиря
Наприкінці першого сторіччя після заснування Великої лаври на Афоні навколо прп. Антонія формується монаша спільнота, що згодом перетворилася на Київо-Печерську лавру. Місцем заснування манастиря стали пагорби на березі Дніпра, що чимось нагадували пустельний півострів в Егейському морі. "Повість временних літ", сповіщаючи про це місце, наголошує на його відосібненості від людського житла, хоча насправді поряд із лісом і печерою в нім було село Берестове - княжа заміська резиденція. Однак самотня печера в лісі біля Берестового стає аналогом афонської пустелі для священика - очевидно, ієромонаха, - Іларіона, котрий усамітнюється тут для молитви.
Вже перше літописне повідомлення про початок монашого життя в лаврських печерах під Київом, вміщене в статті за 1051 р., підкреслено пов'язує руську чернечу громаду з афонськими традиціями. Його характерний мотив - благословення Афонської гори, принесене Антонієм.
Перша згадка про київські манастирі датується 1037 р., коли князь Ярослав Мудрий (в хрещенні Юрій) заснував манастирі свв. Юрія та Ірини на честь небесних покровителів себе самого та другої дружини - доньки шведського короля Олафа Інґіґерди, в хрещенні Ірини. "Повість временних літ" зазначає: "І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і мана-стирі почали з'являтися. І любив Яро-слав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорнориз-ців". Таким чином, перші манастирі в Україні постають як ктиторські, тобто фундовані багатим опікуном на жертву Богові для молитви за нього.
Київо-печерська традиція наголошує на принциповій відмінності цього манастиря від його руських попередників.
XI століття - коли на Афоні перебував, за переказом, любечанин, там же наречений Антонієм, - час динамічного розвитку манастирського центру, зростання його авторитету. Всі ці процеси мали імпонувати новонаверненій Русі, для якої уявлення про християн-ство й проґресивні зміни в суспільстві були неподільними. Важливим чинником сприйняття культу Святої Гори була типологічна близькість тих особистостей народної ментальности, які пов'язувалися з первісними екологічними уявленнями. Київські гори, як і Афон, могли сакралізуватися вже в дохристиянські часи.
У житії прп. Феодосія Печерського з'являється мотив запровадження в Київо-Печерському манастирі Студійського уставу - того ж, котрий був взірцем для Афанасія Афонського і з його лаври поширився на Афоні. Оповідається про направлення прп. Феодосієм свого представника в Грецію й принесення на Русь уставу, що й ліг в основу устрою печерської кіновії.
В "саду Пресвятої Богородиці" Даміян лікує недужих, Єремія та Матфей викривають порушників чернечих норм; кожного з них бачимо в дії, в спілкуванні з іншими. Феодосій до останнього дня навчає ченців, якщо ж і усамітнюється, то лише на період Великого посту. Підкреслюються його контакти з князівським родом, під опіку якого передає ігумен Печерський манастир перед своєю смертю. Найпоказовіший сюжет про Ісаакія. Тільки він обрав відлюдницький спосіб життя, і саме він стає офірою диявола. Порятунок душі приносять Ісаакієві повернення до чернечої кіновії (спільного життя) і прийняття подвигу юродства, котрий передбачав дуже активне втручання в довколишнє життя.
Тенденція перших агіографічних творів очевидна: не заперечуючи значення затворництва як такого, що означало б вступати в суперечність зі східньою християнською традицією, давньоруська версія православної моралі надавала рішучу перевагу людині активній, котра реалізує себе в колективі як особистість.
Діяльний тип давньоруського подвижника-студита демонстрував самобутність релігійних ідеалів слов'ян, що поставали не як механічне пересадження візантійсько-близькосхіднього духовного досвіду на Русь, а як спроба ориґінальної інтерпретації цього досвіду відповідно до закріплених традицією стереотипів народного мислення.
Цим же почасти можна пояснити й ту обставину, що перший відомий нам варіянт житія Антонія Печерського датується щойно 1635 р. (СК, с. 17-24). Не можна вважати абсолютно переконливими судження О. Шахматова про існування в минулому згодом втраченого житія Антонія Печерського, а тим більше твердження М. Приселкова про вплив на історичну долю житія Антонія Печерського боротьби грекофільської та патріотичної орієнтацій в давньо-руському суспільстві. Все стає на свої місця, коли врахуємо належність Антонія до прихильників чернечого уса-мітнення, самоізоляції. Його індиві-дуальні аскетичні подвиги не могли на час давньоруського середньовіччя зо-бражуватися як предмет наслідування. "Він не був наставником й ігуменом братії, крім найперших пришельців, і його самотні подвиги не привертали уваги". (Федотов Г. Святые Древней Руси (X-XVII ст.). Нью-Йорк,1959.
Натомість діяльна натура Феодосія якнайповніше втілювала ідеал цер-ковного діяча періоду зрілого середньовіччя на Русі. Феодосій лишився в історії як другий після Варлаама настоятель Київо-Печерського манастиря (1062-1074), який зреформував побут ченців, запровадивши Студійський статут, активно втручався в політичне життя Київа, виступаючи прихильником детронізованого братами Святославом і Всеволодом 1073 р. старшого сина Ярослава Мудрого Ізяслава (Великий Князь Київський 1054-1073 та 1077-1078), провадив релігійно-виховну діяльність, брав участь у антика-толицькій і антиюдаїстській полеміці. Збереглося кілька літературних творів Феодосія - два послання до Ізяслава, низка повчань до ченців і молитва "За всіх християн".
Особі Феодосія відводиться чимало місця в "Повісті временних літ": у статтях 1051, 1074 років він виступає як один з персонажів - керівник і ре-форматор манастиря, засновник Печерської церкви, наставник ченців. Статті ж 1091 і 1108 років розповідають про посмертне шанування Феодосія, про відкриття й перенесення його мощей, про включення його імени в синодик для поминання. Все це історики Церкви вважають за свідчення канонізації Феодосія. В них відзначається побож-ність Феодосія, яка характеризується засобами середньовічної топіки: "Поча иміти вьздержание, велико пощение, и молитвы сь слезами" (ПСРЛ, т.2, с.148), "и вшед в пещеру, и затворяше двери пещеры и засыпаше пьрьстью, и не глаголаше никомуже; аще ли будяше нужное орудье, то оконцемь мало бісідоваше в суботу или в неділю, а по иныи дьни пребываше в пості и вь молитві, и вьздержашеся кріпко" (ПСРЛ, т. 2, с. 175).Розкриття релігійної психології унеможливлюється як самим характером літописного жанру, так і середньовічними принципами зображення людини, тогочасним рівнем вітчизняних філософських і теологічних уявлень.
Значно ширші можливості для створення образу святого-ченця дає відповідний агіографічний жанр. Першим його зразком, відомим нам сьогодні, було "Житие преподобнаго отца нашего Феодосия, игумена Печерьскаго", написане Нестором на початку XII або, що значно менш імовірно, у 80-х роках XI ст. Житіє Феодосія Печер-ського збереглося в складі так званого Успенського збірника, датованого кінцем XII - початком XIII ст., де вміщене на арк. 26а -67в.
Історико-літературне значення житія Феодосія Печерського в східньосло-в'янському письменстві багато в чому аналогічне ролі житія Антонія Великого в історії всієї европейської агіографії. Ним започатковується жанр монашого житія, який на довгі роки стає провідним різновидом вітчизняної рефлективної прози. Твір з'явився в річищі літературної традиції, важливим складником якої виступають патерики. Риси патерикового жанру помітно позначилися на його проблематиці, поетиці й особливо композиції. Це дає змогу розглядати житіє Феодосія Печерського як один з центральних етапів у засвоєнні давньоруською книжною культурою жанру патерика та в історії формування про-відного твору давньоруської агіографії - Київо-Печерського патерика.
Синтетичність жанрового змісту житія Феодосія Печерського добре виявля-ється в структурі його сюжету. З одного боку, як неодноразово підкреслювалося, тут помітний вплив вимог візантійського агіографічного канону, котрі обумовлю-ють введення традиційного вступу, ви-кладу біографії героя, в якій виділяються епізоди, що відповідають стереотипові життя ченця-подвижника, переказів про низку здійснених героєм чудес, деталь-ного опису побожної смерти. З іншого ж боку, сюжет, особливо в другій частині твору, де йдеться про діяльність Феодосія-ігумена, розпадається на ряд не завжди пов'язаних між собою епізодів, що робить можливим виділення частин, відносно автономних, сюжетно завершених, зосереджених довкола образу Феодосія і здатних функціонувати поза загальним контекстом.
Побожність Феодосія виявляється головним чином не в аскетичних подвигах, а в конкретних вчинках, у фізичній праці, в напучуванні ченців і поданні їм прикладу покори й терпіння.
Ставши настоятелем, він допомагає місити тісто й пекти хліб, носить воду, рубає дрова, пряде нитки, править конем, доки спить візник.
Отже, в житії продовжує формуватися нова ідеальна модель святого - трудівника і громадського діяча, що відповідала ідеологічним потребам давньоруського суспільства, тип героя, метою життя якого було не молитовне самовдосконалення, а діяльне служіння іншим. Цей тип пов'язується літературою з Печерським мана-стирем. І вже житіє Феодосія Печерського долає жанрові межі й безпосередні функції цього різновиду агіографічної творчости, набуває ознак патерика і стає першим у східньо-слов'янській літературі твором, цілком присвяченим пропаґанді вітчизняного духовного досвіду, осередком якого зображено Печерський манастир.
 

На серпень - вересень 2001 р. разом із святкуванням 950-ліття з часу заснування Київо-Печерського мана-стиря (фактично 950-ліття першої літописної згадки про манастир) припадає і 75-річчя музейної установи, яка під різними назвами існувала на території Київо-Печерського манастиря, починаючи з 1926 р. Традиційно за початок приймається 29 вересня 1926 р.- день прийняття постанови ВУЦВК та РНК УРСР "Про визнання колишньої Київо-Печерської лаври історико-культурним заповідником та про перетворення її у Всеукраїнське музейне містечко", хоча Музей культів та побуту існував на території Лаври від 1923 р.
Ювілеї - непоганий привід згадати не лише про досягнення на ниві збереження пам'яток (вони, безумовно, були), але й про величезні втрати. Тож чи не настав час хоча б приблизно (бо багато фактів ще й досі не відомі) відтворити об'єктивну ситуацію в справі охорони пам'яток на терені Лаври ? Адже й досі в путівниках та інших популярних виданнях подається лакована історія музею і продовжують замовчуватись факти величезних втрат, що були спричинені адміністративним втру-чанням, а то й просто некомпе-тентністю. Не можна й далі іґнорувати факти, що вперто свідчать - найбільших, найболючіших втрат зазнала Лавра саме в ХХ ст. Як не згадати Довженкове - "ХХ вік помстився. Погуляв по слідах і сімнадцятого, і дев'ятнадцятого, і одинадцятого".
Але спочатку все ж про здобутки. Основи пам'яткоохоронної роботи в Україні були закладені за доби Центральної Ради. Саме Центральна Рада, попри неґативне ставлення її провідних діячів до релігії, дала приклад цивілізованого розв'язання проблем охорони і збереження культових пам'яток. В складі Генерального Секретаріяту освітніх справ був створений відділ музеїв і охорони пам'яток, який займався пам'ятко-охоронною роботою в УНР, а при Міністерстві віросповідань - відділ охорони церковної старовини, який опікувався культовими пам'ятками. Відомо, що на початку 1918 р. відомий мистецтвознавець К. Щероцький, який працював у відділі охорони пам'яток Генерального Се-кретаріяту освітніх справ, листом по-відомляє членів Ду-ховного Собору Ла-ври про заборону здійснювати ремонт і реставрацію пам'яток без дозволу пам'ятко-охоронців. Був підго-товлений проєкт пер-шого в Україні закону про охорону пам'яток, проте затвердити йо-го Центральна Рада не встигла.
Політика в сфері охорони пам'яток, що її проводила совєтська влада, неодноразово зазнавала змін. Вже саме встановлення цієї влади в Київі супроводжувалось руйнуванням церков, знищенням людей. В ніч з 25 на 26 січня 1918 р. було злодійськи вбито київського митрополита Володимира (Богояв-ленського). Пізніше М. Муравйов зізна-вався, що під особливим прицілом артилерії перебували саме церкви й собори - вони служили мішенню. 8 снарядів влучили в Успенський собор (один з них влетів у вівтарне вікно і, не розірвавшись, застряв у бічному пілоні біля царських врат), були пошкоджені головна дзвіниця, будинок друкарні, просфорня, храм Спаса на Берестові, "Палатна вежа" (Онуфріївська церква - вежа).
Незважаючи на відверту войовничо-атеїстичну політику совєтської влади, а, можливо, і всупереч їй, в Україні багато робилось для збереження культурного надбання подвижниками - пам'ятко-охоронцями - С. Таранущенком, Ф. Шмі-том, К. Щероцьким, Д. Щербаківським. Протягом 1917-1920 рр. в Київі відбулось 16 змін влади - денікінці, поляки, війська УНР, червоні. В цих екстремальних умовах, на тлі нестабільности, грабіжництва, повної відсутности коштів, музейні діячі працювали, за висловом Д. Щербаківського, як пожежна команда, рятуючи те, що ще можна було врятувати.
На початок 20-х рр. припадають богоборчі кампанії з закриття хатніх молитовень, ліквідації мощів, вилу-чення церковних цінностей. І саме в цей час у Київо-Печерській лаврі був створений унікальний Музей культів та побуту. В його створенні можна простежити кілька етапів. Протягом 1919 - 1920 рр. були взяті на облік культові речі, які мали виняткове історико-культурне значення - і в ризниці Успенського собору відкрито Музей лаврської старовини. 1923р. сюди перевезли багаті колекції закритого    1920 р. Церковно-Археологічного музею Київської Духовної Академії, а також збірки культових речей з Михайлівського, Братського, Видубицького, Микільського, Слупського манастирів, з багатьох церков Київа. Перша експозиція була розгорнена в Митрополичому будинку. Ознайомившись з нею, тодішній голова Раднаркому УРСР Християн Раковський записав у книзі відгуків: "Художні історичні багатства, які збереглися в музеях Київо-Печерської лаври, повинні бути збережені як зіниця ока".
Всі ці здобутки далися ціною неймовірних зусиль пам'яткоохоронців, про що свідчить аналіза перебігу розпочатої 1922р. кампанії з вилучення церковних цінностей у фонд боротьби з голодом. 8 квітня 1922р. членів Київської губернської комісії з вилучення цінностей чекали в Лаврі. Зустрічаючи комісію на порозі Музею культів та побуту, Ф.Ернст та Д.Щербаківський зробили заяву про те, що вони вимушено дозволяють вилучення, поступаючись силі, але усвідомлюють, що це є злочин проти українського народу. Серед вилу-ченого було багато цінних у мистецькому й історико-культурному значенні речей - наприклад, хрест - подарунок Богдана Хмельницького, підніжжя до цього хреста - дар Мазепи, митри, панагії, прикрашені діямантами, смарагдами, рубінами, сапфірами. За повідомленнями газети "Комуніст", у цю кампанію в Лаврі було вилучено понад 500 каратів дорогоцінних каменів, загальна вага срібних речей складала майже 11,5 пуда ("Комуніст" , 1922, 5 травня). Лише зав-дяки протестам фахівців і громадськости частину вже вивезених у московський Держсхов пам'яток вдалося повернути до Київа.
Починаючи з середини 20-х рр., можна говорити про певну лібера-лізацію політики щодо релігії , що хронологічно співпало з політикою українізації. Була створена норма-тивна база охорони пам'яток культового призначення. Зокрема, виробле-но норми, яких повинні були дотримуватися релігійні громади у викори-станні "молитовень і церковного майна, що має наукове, історичне або мистецьке значення": сплачувати витрати на ремонт і утримання, не перешкоджати фахівцям перевіряти умови зберігання пам'яток, повідомляти про всі випадки загрози їх цілості , про необхідність перебудови, ремонту або реставрації. Порушення цих правил тягло за собою кримінальну відповідальність і припинення дії договору з релігійною громадою.
На середину 20-х рр. припадає створення історико-культурних заповідників. Серед об'єктів релігійного призначення першим державним заповідником в Україні стала Київо-Печерська лавра. Оголошення території Лаври заповідни-ком сприяло збереженню цього унікаль-ного комплексу, бо цілком реальною бу-ла загроза його остаточного розграбуван-ня. Протягом 1923 - 1926 рр. у Лаврі фактично порядкували два господарі - Наркомат освіти, що йому були передані 23 пам'ятки, серед яких найбільш видат-ні - Успенський собор, Дзвіниця, Всіх-святська, Троїцька, Різдва Богородиці, Хрестовоздвиженська церкви, і на який була покладена функція контролю за їх використанням, та губернський відділ соціяльного забезпечення, на який по-кладалась відповідальність за збере-ження всієї території. Був ще один господар - так зване інвалідне містечко. Жах-лива картина наслідків безконтрольного господарювання на території Київо-Печерської Лаври постає з опису дирек-тора лаврського Музею культів та побуту П. Курінного. "Так, - писав він на початку 1926 р. - протягом двох років злочинцями зірвано дах на стіні часу Миколи І , зруйновані так звані аркади, систематично розкрадається підлога, стіни і дах старовинних ґалерій, що з'єднують печери, викрадено старовинні ікони з куполів церков на Ближніх і Дальніх печерах (16 величезних початку 17 ст.). Викрадено крани водопровідної стіни, зроблено спробу крадіжки шляхом пролому з бібліо-теки ВУАН та архіву, викрадено всі чавунні огорожі від пам'ятників на Дальніх печерах, 10 дзвонів дзвіниці, в тому числі кілька історичної вартости... вчинено п'ять крадіжок зі Спаської церкви, три - з церкви Різдва, коштовного майна з цер-кви Ближніх печер". Доповнювали цю картину наслідки пожежі, яка трапилась у Ковнірівському корпусі (пам'ятка 17-18ст.) , де працювала хлібопекарня. Київська міська влада прийняла рішення закрити інвалідне містечко і на перспективу перетворити Лавру в історико-культурний заповідник з комплексом музеїв. Оприлюднення цього рішення викликало несподівану реакцію з боку установ, організацій і окремих мешканців, яким належало залишити територію Лаври - почався повальний грабунок ще недогра-бованого. Потрібні були термінові заходи. 19 вересня 1926 р. ВУЦВК та РНК УРСР видали спеціяльну постанову "Про визнання колишньої Київо-Печерської лаври за історико-культурний заповідник і передачу його під контроль Народного Комісаріяту освіти для влаштування в ньому музейного містечка" (ЗУ УРСР, 1926. № 50, С. 276 ).
Організаційним центром, який координував роботу з охорони Лаври, ста-ла спеціяльно створена міжвідомча комісія, серед членів якої були авторитетні фахівці Ф. Ернст, М. Макаренко, О. Новицький, Г. Гапченко. Завдяки наполяганням комісії фортеч-ний мур к.17 - поч. 18 ст. ("мазепинський") був вилучений з користування 14 стрілецького корпусу і переданий під контроль заповідника (і то дуже вчасно, бо військові вже при-йняли були рішення про продаж цього муру на будівельні матеріяли).
В складі заповідника було утворено низку музеїв: Музей культів та побуту, Музей архітектури, Театральний, Музей діячів української науки і мистецтва. Музей археології, Музей ливарництва. 1929 р. з закриттям Київо-Печерського мана-стиря фонди Музею культів та побуту поповнились мистецькими творами із закритих лаврських церков, а також лаврських пустиней: Голосіївської, Китаївської, Феофаніївської. Серед установ "Музейного містечка" виняткове місце належить Музеєві Української Старовини М. Потоцького. Цінні збірки цього музею - плід 40-річного колекціонування генерала царської армії Миколи Потоцького: збірка зброї, ґалерія батального мистецтва, так звана "Ukrainika" ( до 40 тисяч книжок і речей мистецтва, дереворитів і офортів ). Проживаючи в Ленінграді, побоюючись за долю своєї колекції, Потоцький вступив у переговори з Урядом УРСР. За участю М. Скрипника був складений договір - збірки перевозять з Ленінграду до Київа, Потоцький безкоштовно передає їх українському народові за умови, що з них буде утворено окремий музей, а сам власник колекції до кінця життя залишиться його директором. Як і було домовлено, Потоцький разом зі своєю колекцією переїхав до Київа. Після трагічної смерти Скрипника Потоцького було заарештовано, помер він у застінках НКВС. Заарештовано було також його дружину, сестру дружини, інших рідних. Подальша їх доля невідома. 27 січня 1934 р.нарком освіти В. Затонський видав наказ про передачу колекції Потоцького до різних музеїв Київа - колекція перестала існувати.
Навіть перетворення Лаври на музейне містечко не ґарантувало збереження колекцій і пам'яток. В Ковнірівському корпусі продовжував діяти хлібозавод. 1928 р. там трапилася ще одна пожежа, утворилася ве-лика тріщина в стіні дзвіниці, бо один з лавр-ських орендарів зробив дощові відводи прямо під фундамент дзвіниці. 1938 р. була зруйнована гроб-ниця Антонія Печерського, ще раніше зникли мощі князя Володимира, по-кладені до Успенського собору митрополитом Петром Могилою, впро-довж 1933 - 1936 рр. було знищено майже всі лаврські дзвони. І все ж попри всі втрати саме оголошення території Лаври заповідною зберегло принаймні найбільші її архітектурні шедеври від тієї трагічної долі, якої зазнали інші барокові будівлі Київа, знищені в 30-і рр.: Миколаївський військовий собор, Михайлівський Золотоверхий і багато інших.
Першим директором лаврського музею був видатний вчений, професор П. Курінний. Вражає вже сам обсяг зробленого невеликим колективом очолюваного ним музею - відкривались нові експозиції, розроблялись наукові теми, проводились екскурсії.
В к. 20-х - поч. 30-х рр. державна політика атеїзму знову набирає войовничого характеру, відбуваються масові закриття храмів, манастирів, чиняться репресії проти духовенства. Музеї ж були звинувачені в тому, що вони перетворились у "церковні звалища" і захопились "попівщиною". Характерним є спеціяльний лист Наркомату освіти, який радив відмовитись від старої термінології: "собор", "церква", "костел", "манастир", натомість вводились: "растреллівський пам'ятник архітектури", "будова Кваренгі" тощо, лише в окремих випадках дозволялось вживати вислови - "колишній собор", "колишній манастир". Пропонувалось клясифікувати пам'ятки не за стилями, а за періодами - февдальний, капіталістичний.
"Похід" на Лавру почався зі статті з промовистою назвою - "Припинити ганебну діяльність Археологічного музею". Колективну збірку наукових роз-відок "Український музей", серед авторів якої були Д. і В. Щербаківські, Ф. Ернст, П. Курінний і яка ще й досі не втратила наукової цінности, було засуджено за "этнографизм, восхваление украинской дореволюционной культуры, буржуазную аполитичность" ("Безвірник", 1932, № 7-8). Наукову розробку П.Курінного "Лаврські інтролігатори 17-18ст." було визнано "ненаучною", автора звинувачено у відсутності "марксистско-ленинских методов исследования и воинствующего антирелигиозного характера" ("Без-вірник", 1931, № 17-18, С. 38 ). П.Курінний, Н.Черногубов, В. Шу-гаєвський та інші співробітники Музейного містечка були заарештовані і тривалий час перебували під слідством.
На кінець 20-х рр. припадає і кампанія з остаточної ліквідації манастирів: "Манастирям немає місця у радянській державі", - писав на сторінках газети "Правда" влітку 1929 р. О.Ярославський. 7 жовтня 1929 р. Київська міська влада прийняла рішення закрити всі храми і виселити ченців з території всіх київських манастирів. На цей час припадає і чергова кампанія з передачі Рудметалторгу (Всесоюзному акціонерному товариству із заготівлі металевого брухту) дзвонів. А за дзвонами туди ж повезли і все інше "культове майно" з недорогоцінних металів - металеві покриття з бань, хрести, люстри, панікадила, церковні огорожі, аж до огорож покинутих могил. Україну накрила хвиля антирелігійної істерії. "Хай змовкнуть дзвони по всьому Радянському Союзі!" - характерне натоді гасло на одному з вагонів потягу, що віз "культове майно". З 230 вилучених для вивезення київських дзвонів вдалося передати до Музейного містечка лише кілька.
Активізував свою діяльність і так званий "Антикваріят". Московська і ленінградська його комісії їздили по всій Україні і "вилучали" часом найкращі речі. Зокрема, з лаврського музею намітили для вивозу унікальну збірку літургійного шитва 17 - 18 ст. Інша основна збірка лаврського музею - пам'ятки українського золотарства - перебувала саме у процесі наукового опрацювання. Попри те вимагалось направити на продаж із неї найкращі речі. Лише за кількома актами впродовж 1930 - 1933р. із заповідника було вилучено 40 виробів 17 - 18 ст., виготовлених з коштовних металів, серед яких були і прикрашена діямантами панагія, і золотий фельдмаршальський жезл П. Рум'ян-цева-Задунайського, що в свій час був покладений у Лавру "на довічне зберігання". За диявольським задумом союзного керівництва злочин проти власного народу повинні були вчинити ті, хто був покликаний оберігати історико-мистецьку спадщину України - інструкція з центру вимагала від українських музейників і пам'яткоохоронців "провести операцію (вилучення - Т. Л.) терміново, без жодних затримок, без жодного оголошення" (ЦДАВО. Ф. 166, оп. 6. Спр. 8903.Арк. 5, 9, 11, спр. 8906. Арк. 52, 54 ).
З кожним роком число пам'яток, вилучених з Лаври для продажу, зростало. Частину відділу шитва і тканин (в основному пам'ятки літургійного шитва) було продано через "Антикваріят" за кордон, частину передано в оперний театр як реквізит (ще 3 тис. загинуло, коли стався вибух в Успенському соборі).Те, що ще залишалось від відділу срібла, передано в харківський утиль і частково розпродано. Тож мистецькі скарби з Київо-Печерської лаври часом можна знайти і в приватних колекціях, і в музеях, створених українською діяспорою в різних країнах світу. Так, двоє царських врат з лаврських церков Різдва Богородиці і Хресто-воздвиженської, що були виконані 1784 р. українськими золотарями Олексієм Іщенком та Григорієм Чижевським, зараз дбайливо зберігаються в колекції срібла та золота ім. Гілберта в Лос-Анжелеському муніципально-му музеї. А продавалися ці безцінні для української культури речі за безцінь - так, один з багатьох власників (за роки поневіряння на чужині змінилося кілька власників) - колекціонер Вільям Рандольф Герест з Каліфорнії купив їх 1935 р. на авкціонах в Ґалерії Голдсміта в Лондоні, заплативши ледь за вагу срібла - 3500 і 2700 долярів ("Пам'ятки України" - 1990, № 11).

Закінчення в наступному числі

 1491 р. у Кракові видавець Швайпольт Фіоль (за деякими джерелами його ім'я звучить як Святополк) завершив друком Октоїх - книгу, що вважається первістком слов'янського книгодрукування кириличними літерами. Згадуємо про це перш за все тому, що це та інші видання Фіоля уже мають виразні ознаки переходу давніх церковно-слов'янських форм до форм давньоукраїнської народної мови.
У XVI ст. з'являються друкарні у Львові, Острозі, Почаїві, Дермані, Стрятині. У Київі ж книгодрукування почалося порівняно пізно, через крайній занепад культурно-політичного життя, адже польсько-литовське панування мало сприяло від-родженню зруйнованого татарами міста.
Великим нещастям для Київа стало те, що він перестав бути місцем перебування митро-полита, який продовжував називатися київським, але жив далеко. Бракувало того, хто взяв би на себе керівництво від-родженням у Київі духовности і культури. Такою людиною став на поч. XVII ст. Київо-Печерський архимандрит Єлисей Плетенецький.
Походив він із шляхетної української родини, відданої православ'ю.
1606 року він купує стрятинську друкарню, що залишилась після смерти її засновника Федора Балабана, племінника львівського єпископа Гедеона Балабана. Останній, до речі, брав участь у викупленні друкарського обладнання Івана Федоровича (Федорова) від лихварів. Першою книгою, надрукованою в лаврській друкарні і збереженою до нашого часу, став "Часослов" 1616 р.
Впадає в око, що оформлення видань цього періоду має київський і, зокрема, лаврський кольорит.
Можна припустити, що зображення двунадесятих свят в Анфологіоні 1619 р. є більш чи менш точними копіями з ікон лаврських храмів, що були в них до пожежі 1718 р.
Заслуги Єлисея Пле-тенецького, як засновника друкарні, оче-видно, ніскільки не перебільшував Захарія Копи-стянський, ко-ли говорив: "...він стільки зробив для цього святого місця, що хто б після нього, з допомогою Божою, не трудився в цьому манастирі Пресвятої Богородиці, він буде починати, будувати, і закінчувати на його основі, на його фундаменті, на його творінні".
Захарія Копистянський став наступником Плетенецького як Архимандрит і керівник друкарні. Найбільш капітальне, цікаве й оригінальне його видання - "Пісна Тріодь". Це книга на 806 сторінок багато прикрашена (самих мініятюр - до вісімдесяти). Прикметна особливість - окремі частини "Пісної Тріоді" перекладені на давньоукраїнську розмовну мову. Очевидно, печерські книговидавці передбачали заперечення з боку, як пише Памва Беринда в післямові, "великоросів, болгарів, сербів і прочих подібних нам у православ'ї". Нововведення "простої мови" пояснюється бажанням і проханням декотрих шляхетних світських осіб-українців, а з іншого боку - воно не суперечить загальноцерковному православному переданню. Памва Беринда посилається при цьому на переклад Євангелії від Матвія з єврейської на грецьку мову, а інших трьох Євангелій - з грецької на церковнослов'янську, тим самим ставлячи розмовну українську мову на один рівень із єврейською, грецькою і церковнослов'янською.
Тоді ж був виданий "Лексикон славянороський" Памви Беринди, де подано переклад восьми тисяч старослов'янських слів українською мовою, що виразно свідчить про наміри подальшого введення розмовної української мови для церковних і літе-ратурних потреб богомольцям.
За митрополита Петра Могили культурний вплив Київо-Пе-черської друкарні зріс: київо-печерські видання стали поширюватися не тільки в Україні і Росії, але й в сусідніх православних неслов'янських країнах, зокрема, в Молдавії. Видання молдавських друкарень 1630-х років і пізнішого часу виявляють безсумнівний вплив на них печерського книгодрукування могилянської і попередньої епохи. Крім того, на цей час і в Москві починають передруковувати деякі лаврські видання, очевидно визнаючи їх зразковими.
Павло Алепський, що відвідав Київ 1653 р., у своєму описі подорожі антіохійського патріярха Макарія згадує про печерську друкарню: "Біля великої церкви є чудовий друкарський дім, що слугує для всієї країни. Із нього виходять всі їх церковні книги дивовижного друку, різного вигляду і кольору, а також малюнки на великих листах, зображення визначних пам'яток, ікони святих, наукові дослідження та інше".
До кінця 17 ст. книги київо-печерського друку доходили до Москви і, незважаючи на те, що були важкі для розуміння москвичів, продавалися дорожче, ніж московські, та ще й пере-слідувалися церковною цензурою, знаходили однак свого покупця.

Після підпорядкування 1686 р. Київської митрополії Московській патріярхії утиски лаврської друкарні посилилися. Втім, поки був живий патріярх Йоасаф, він під впливом Симеона Полоцького поблажливо ставився до київських книг і не перешкоджав роз-повсюдженню їх у Москві. Коли ж його не стало, а згодом царя Олексія Михайловича, що теж протеґував друкарні, становище змінилося. Патріярх Йоаким дуже несхвально ставився до українських видань, зокрема називав їх "новослагаемыми".
Фатальною виявилася доля "Місяцеслова" 1718 р. В за-головному тексті книги було сказано, що вона надрукована "в Святій великій чудотворній Лаврі Печерській Київській, ставропігії святішого вселенського Кон-стантинопольського патріярха". Хтось із оточення царя, де панував вплив Феофана Про-коповича, звернув увагу на цей необережний додаток. Як знаємо, Феофан Прокопович був соратником Петра І у під-порядкуванні церкви державі, ліквідації патріяршества і впровадженні синодальної влади.
Коли Петрові І доповіли про цей необережний додаток, він наказав, щоб Київо-Печерська Лавра іменувала себе ставропігією московських патріярхів, і у своїй друкарні не друкували жодних книг, крім церковних попередніх видань, але й ці щоб друкувалися тільки після виправлення і звірення їх з російськими церковними книгами, "дабы никакой розни и особого наречия во оных не было, а других никаких книг ни прежних, ни новых изданий, не объявя об оных в духовной коллегии и не взяв от оной позволения, не печатала".
Крім того, було проведене ціле розстеження, в ході якого архимандрит Йоаникій Сенютович пояснював, що власноручно написав так: "ставропігії ісконной святішого Вселенського Константинопольського, нинішній же Московського всеросійського патріярха". Цей текст потрапив до друкарні уже "підчорнений", а хто це зробив, невідомо. Цар повелів примірники "Місяцеслова", що збереглися, конфіскувати і без виправлення заголовного листа не продавати, на що з Київо-Печерської Лаври прийшла відповідь, що примірників "Місяцеслова" немає ні в Лаврі, ні в Київі, оскільки під час пожежі 1718 р. вони "всі без залишку погоріли".
Характерною була десятилітня війна Київо-Печерської Лаври із Синодом за мову "Житій святих" Димитрія Туптала. Він писав свою працю тією церковнослов'янською мовою, що побутувала тоді в Україні - в ній було багато українських слів. На кожному слові традиційно ставився наголос і автор ставив наголос український. Але московська цензура у 1740 р. наказала виправити українські слова на російські і наголоси скрізь поставити російські.
Десять років тяглася холодна мовна війна, і таки врешті-решт Синод засадив за працю своїх знавців російської мови, і вони вісім років виправляли мову та наголоси на російські. У 1759 р. "Житія Святих" вийшли у московській друкарні виправлені, і в такому вигляді вже друкувалися надалі.
Лаврські видання XVII - початку XVIIІ ст. були різноманітні та ориґінальні, та нічого подібного не спостерігаємо надалі. Утиски з боку Москви зробили свою справу. Після випадку з "Місяцесловом" поступово збільшувалася за-лежність від московської духовної цензури та російських друкарень.
Друкарня Київо-Печерської Лаври - унікальна в тому сенсі, що вона безперервно існувала і діяла впродовж трьох століть від часу заснування до 1918 р. і відіграла важливу ролю в становленні української культури.
 

Продовження. Поч. у числі 6.

Київська місія святих Кирила і Методія
Через три роки він знову звернеться до Візантії, звідки в 869-70 рр. і буде прислано першого болгарського архиєпископа Йосипа. (Н. Тальберг, "История христианской Церкви", М. Интербук, 1991). Ця подія для нашої Церкви і народу є чи не найвизначнішою, адже, як ми побачимо далі, за св. Володимира Великого Русь-Україна прийматиме християнство тепер вже не від Візантійської імперії, а від імперії південнослов'янської - Болгарії, куди його принесли хрестоносці св. Оскольда і Діра Київських.
Відзначились ці видатні давньоукраїнські державні мужі і зміцненням та розширенням власної держави. "Повість минулих літ", посилаючись на "літописання грецьке", відзначає, що з цього часу "начася прозивати (тобто отримала дипломатичне визнання. - авт.) Руська земля", яка до того за старою пам'яттю вважалась "козарською провінцією". Не виключено, що остаточне відокремлення Київської Держави від Козарського каганату відбулось саме завдяки втручанню Візантії, у зв'язку з чим свв. Кирило і Методій і здійснювали у складі козаро-русинського посольства свою апостольську місію. Хоча, певніше, що імператор відрядив посольство до Козарії, аби з'ясувати та уладнати причини нападу на Константинополь русинів, з'ясувати їхній політичний статус, але в Ітилі вони дізнались, що останні вже тривалий час не лише не перебувають під протекторатом каганату та не сплачують данини, а й самі завдають значного клопоту юдейській державі...
Після 860 року між Візантією та Київською Державою, як справедливо вважали О. Шахматов, В. Мавродін та інші історики, було укладено дипломатичну угоду "миру і любови", Україну-Русь було прийнято в родину християнських держав. Саме цією угодою пояснюється активізація Оскольда і Діра на Півдні (Болгарія) та Сході.
На цей час козарська залежність у власне Руській землі була остаточно подолана. За словами патріярха Фотія Руссю було підкорено багато сусідніх народів. Никонівський літопис повідомляє, що 865 року "воєваша Оскольд і Дір полочан", а 866 року, сказано в "Історії" В. Татіщева: Оскольд і Дір "ходи на кривичі і побіди їх". Усі ці факти підштовхнули російського історика В. Ключевського до висновку, що "З Київа, а не Новгорода, пішло об'єднання слов'ян". Причини ж забуття тих неоціненних в нашій вітчизняній історії фактів та занепаду древньої національної Київської Митрополії слід шукати в подальших історичних подіях.

Мученицька смерть святих Оскольда і Діра
Київських, перші гоніння на християн на Русі

У 882 році, через двадцять років після запровадження християнства у Київі язичницька партія, що перебувала в опозиції до правлячої християнської верхівки, підбуривши народ проти "чужих богів", здійснила заколот. Запросивши до Київа ватажка спільних військ варягів та поморських слов'ян-ободритів - язичника Олега, вони підступно вбили Оскольда і Діра, інших представників київської правлячої християнської аристократії і захопили владу в державі у власні руки. "Таким чином, - пише польський хроніст Матвій Стрийковський, - далеко на схід, північ і південь він (Олег) розширив державу і свою єдиновладність, силою та хитрощами підпорядкував собі й Ігореві багато суміжних країн. Так на Оскольді й Дірі закінчився рід власних київських князів, коли Олег повбивав їх по-зрадницьки [...], а від Ігоря аж до теперішнього Великого Князя почалася нова генеалогія". (М. Стрийковський. Хроніка Польська, Литовська, Жмудська і всієї Руси", Дзвін, ч. 1, 1990) .
"Ні про яке норманське завоювання Київа, - пише акад. П. Толочко, - отже, не може йти мова. Стався, по суті, політичний переворот... Олег і його оточення фактично стали на службу до середньодніпровської ранньофеодальної держави Русь, яка на цей час пройшла вже тривалий шлях розвитку". "Варягами" ж або "варварами" на ті часи християни називали не лише норманів, а й взагалі язичників-чужинців як таких. Саме з цієї причини у християнському Київі під "варягами" розуміли усі язичницькі північно-західні балтійські та поморо-ободритські слов'янські племена, до яких належав і згадуваний літописцем князь Рюрик. Ім'я цього мітичного північного князя походить від імени священного птаха-тотема північно-західніх полабських слов'ян-ободритів Рарога, який в численних ободритських леґендах постає як вогненний птах, уособлення язичницьких богів Семаргла і Перуна. Про слов'янське походження цього імени свідчить і німецький хроніст ХІ ст. Адам Бременський, згідно з яким ім'я Рерік є іншою назвою поморських слов'ян-ободритів або бодричів, остаточно винищених в ХІІ ст. німецько-католицькими завойовниками, а також середньовічні джерела, за якими венедські ободрити одним із своїх центрів мали торгове місто Рерік, яким лише у 808 році заволодів датський король Гетрик. Якщо ж зважити на те, що за слов'янськими язичницькими віруваннями князі походили від богів, то стає зрозумілим, чому нова "священна" династія, яку заснували у Київі язичники Олег та Ігор, на противагу Оскольду і Діру, виводила своє походження від мітичного Рюрика-Рарога. З цього випливає, що під зазначеним в леґендах рюриковим "покаранням" київських християнських монархів Оскольда і Діра слід розуміти радше складену язичниками-заколотниками поетичну алегорію: так би мовити "гнів богів" за зраду "віри батьків", яку пізніше літописець подав як реальні події.

Закінчення буде.

Неділя 12 серпня 2001 - то був незвичайний день у патріяршій парафії св. Архистратига Михаїла у Філядельфії... Ця греко-католицька парафія утворилась, щоб утверджувати віру, зберегти українську мову у богослужбах, традиційний календар, наш обряд і все-все, що рідне нашому народові. В той час Патріярх Йосиф Сліпий узяв цю парафію під свою опіку і, будучи у Філядельфії, відправив молебень на новозакупленій ділянці, де й сьогодні стоїть патріярший хрест і мармурова плита з пам'ятним написом. Місцева церковна влада не дала однак парафії окремої церкви. Отож новостворений провід патріяршої церкви звернувся до православного Митрополита Мстислава (Скрипника), чи не дозволив би відправляти богослужби в окремий час у котрійсь з православних церков у Філядельфії. Митрополит Мстислав учинив по-братерськи, сказавши: "В будь-котрій церкві у Філядельфії є для вас місце".
В православній церкві св. Покрови під проводом о. Борисенка, яка прихистила українців греко-католиків, за-в'язалися дружні стосунки між громадами. Ця дружба не перервалася й тоді, коли ми вже збудували власну церковцю. Нині нашою парафією керує о. Орест Михайлюк. Щороку ми приїжджаємо до православних братів на спільні богослужби і празники, а вони до нас.
До речі, подібна ситуація склалася також у Чікаґо, де кілька років греко-католики відправляли свої богослужби у православних, доки не перейшли до ново-збудованої церкви.
Останнім часом відчутно скрізь, як шириться дух християнського єднання українців. Добрим прикладом цього є і недавній спільний молебень у греко-католицькій церкві св. Архи-стратига Михаїла у Філядельфії, на який приїхали православні брати із церкви св. Покрови зі своїм священиком о. Михаїлом Цюманом. Завітав на той час у нашу парафію і о. Степан Попко з України. Три священики відпра-вили спільний молебень, в прагненні єдности нашої Церкви, так як це було за Володимира Великого. Люди відчули приплив великих духовних сил. Молебень закінчили могутнім "Боже Великий Єдиний, нам Україну храни".

Зиновій КВІТ, Філядельфія

Українці - близько двох тисяч осіб - з'явились у цій південноамериканській країні у 1947 - 1950 роках, коли в Німеччині та Австрії тривало розселення таборів Д П.
1948 року уряд Венесуелі реєструє національно-культурне товариство "Українська громада" з центром у Каракасі та філіями у Валенсії та Баркісименто, у столиці виникає Народний дім, де функціонують хор та різноманітні гуртки. "Українська громада", яку 1949 року очолив Л. Стаховський, одразу подбала й про організацію церковного життя. Одна з римо-католицьких парафій у Каракасі надала для потреб українців каплицю, якою, очевидно, православні та греко-католики користувались почергово. Першим українським православним священиком у Венесуелі був галичанин о. Петро Ковальчук (1914-1951). Він був висвячений єпископом УАПЦ другої формації Генадієм Шиприкевичем 19 серпня 1942 року й служив у катедральному Преображенському соборі УАПЦ в Дніпропетровську. Разом з владикою Генадієм о.Петро Ковальчук виїхав на еміґрацію й продовжував пастирське служіння в таборах ДП у Гейденау (Німеччина), а з 1948, попри важкі матеріяльні умови - у Венесуелі. Ім'я його святе для тамтешніх українців - о.Петро Ковальчук незадовго до своєї наглої смерти заклав у Венесуелі перший православний храм Святої Покрови.
Його наступником став о.Василь Григор'єв, з походження донський козак, який перейшов до клиру УАПЦ, очолюваної митрополитом Іоаном Теодоровичем, з Російської Пра-вославної Церкви Закордоном. За о. Ва-силя Григор'єва було закінчено будівництво собору Святої Покрови у Каракасі, й Великдень 1953року українці зустріли у своєму власному храмі. Невеличкий Покровський собор за своєю архітектурою нагадує Андріївську церкву в Київі і стоїть на придбаній парафіянами землі на пагорбі у столичному передмісті Каті, де мешкає переважна більшість українців. Деякі образи в іконостасі належать пензлю видатного українського мистця Василя Кричевського, а храмову ікону та інші образи написав і подарував храмові художник Іван Бельський. Покровська соборна парафія підтримувала зв'язки з єпископатом УАПЦ в Европі. Журнал "Рідна Церква" , що його видавало Церковне Управління УАПЦ в Мюнхені , в № 1 за 1954 рік надрукував повідомлення про вшанування пам'яті глави УАПЦ митрополита Полікарпа Сікорського (1875 -1953).
У грудні 1955 року з Англії на запрошення української православної громади до Венесуелі прибуває протоієрей Олексій Довгаль. Одразу ж у Каракасі відбувається православний церковний з'їзд, який, затвердивши перспективні пляни діяльности, доручає прот. Олексію Довгалю офіційно оформити церковне життя у Венесуелі в юрисдикції УПЦ в США на чолі з митрополитом Іоаном Теодоровичем. Але першим православним ієрархом , який служив у Покровському соборі УАПЦ в Каракасі, був надзвичайний і повноважний посол Лівану у Венесуелі митрополит Ілія Карам. Візитація відбулась завдяки Ол. Євтухову, колишньому сотникові армії УНР, громадському діячеві й парафіянину Покровського собору. Митрополит Ілія охоче відгукнувся на запрошення і 2 серпня 1956 року, в день пророка Іллі відслужив вечірню та молебень разом з прот. Олександром Довгалем. Митрополит передав соборній парафії частку каменя з Гробу Господнього.
Друга парафія УАПЦ у Венесуелі - Святого Володимира, утворилась у Валенсії, другому місті країни за 160 км від столиці. Там від 1948 року замешкали кількасот українців. Майже одразу було посвячено наріжний камінь під будівництво храму, але брак священика, виїзд українців до США і Канади, незгода в українському середовищі гальмували справу. Лише на другий день Різдва 1955 року прот. О. Довгаль відслужив св. Літургію і тим самим започаткував реґулярні відправи у приватному помешканні. Громада відновилась. З часом виникла школа українознавства для дітей, споруджено Український Народний Дім у Валенсії. Його та храм св. Володимира було посвячено при великому здвигові українців з усієї Венесуелі 28 липня 1957 року.
Відтоді обидві громади УАПЦ, що міцно зіп'ялися на ноги, тісно співпрацювали. Так, 1961 року було спільно відзначено 100-ту річницю від дня смерти Тараса Шевченка. При обох храмах - Святої Покрови у Каракасі та св. Володимира у Валенсії діяли недільні школи, громадські угруповання - Жіноча організація, Батьківський комітет, Спілка Української Молоді, "Пласт", відділи "Української громади". У Каракасі транслювалась українська радіопрограма, яку провадив проф. Макаренко.
1967 року обидві парафії відвідав єпископ УПЦ в США Олександер Новицький, який висвятив нового священика для Венесуелі - о. Леоніда Лотоцького. 1969 року на Соборі УАПЦ у Південній Америці, що відбувся у Куритибі (Бразилія) і який утворив Південно-Американську єпархію на чолі з єпископом Іовом Скакальським, венесуельські парафії увійшли до її складу.
В середині 70-х років до УАПЦ приєднується ще одна православна парафія у Венесуелі - Святих Сергія і Вакха у м. Баркісименто, яка перебувала у складі Російської Православної Церкви Закордоном, але парафіянами були винятково українці. Остаточний акт приєднання парафії особисто поблагословив тодішній глава УПЦ в США митрополит Мстислав Скрипник,який у квітні 1975 року два тижні перебував у Венесуелі з архипастирською візитою. Владика Мстислав тричі правив у Покровському соборі в Каракасі ( 5,6,7 квітня) та у храмі св. Володимира у Валенсії. Після Літургії митрополит обов'язково служив молебень "за ув'язнених наших братів і сестер в Радянському Союзі". А у четвер, 10 квітня 1975 року адміністратор УАПЦ у Венесуелі о. Леонід Лотоцький відправив у Покровському соборі молебень з нагоди 77-річчя від дня народження митрополита Мстислава. Українська громада вітала владику у Народному Домі у Каракасі, де з його благословення був ре-презентований фільм "Щоб дзвони дзвеніли" - кінорозповідь про Український Єрусалим - оселю св. ап. Андрія Первозванного в Саут-Бавнд-Бруці, США. Журнал "Українське православне слово" № 5, 1975 р., повідомляв: "Щиро зустріли й сердечно гостили всі наші люди у Венесуелі (без різниці віровизнання) найвищого зверхника УАПЦеркви у вільному світі", а також про зустріч митрополита Мстислава з колишнім в'язнем комуністичного режиму, римо-католицьким кардиналом Йосифом Мідсенті.
У Венесуелі митрополит Мстислав відвідав, зокрема, й українські поховання на цвинтарях Каракасу і Валенсії. Саме тут він пережив дуже важкі хвилини, віднайшовши закинуту й знечещену могилу видатного українського художника Василя Кричевського (1872 -1952), яка містилась на ділянці, що підлягала знесенню. Невдовзі, завдяки енерґійним заходам митрополита Мстислава, який задіяв також Українську Вільну Академію Наук у Нью -Йорку, всі необхідні юридичні формальності було полагоджено і прах митця та його дружини перенесено на цвинтар у Бавнд-Бруку...
Нині вістки з Венесуелі про життя тамтешньої української громади доходять дедалі рідше.
В VI Соборі Південно-Американської єпархії ( вересень 1993 року, Куритіба, Бразилія), де єпископом був обраний Єремія Ференц, делеґати з Венесуелі участи не брали. Як інформує ювілейний календар УАПЦ в Південній Америці "2000 років Ісуса", єпископ Єремія за час свого керівництва Південно-Американською єпархією УАПЦ відвідав майже всі парафії у Бразилії, Арґентині та Параґваї, за винятком Венесуелі "...через віддаль та брак часу і фондів на це". По тому згадок в українській церковній та світській пресі не було, за винятком поодиноких репродукцій з робіт        Г. Мазепи. Маленька українська пра-вославна діяспора у Венесуелі виявилась забутою як на південно-американському континенті, так і в Україні. Адреса о. Леоніда Лотоцького подається у довідкових виданнях УАПЦ, але листи автора цієї статті залишились без відповіді.

м. Харків

Редакція продовжує отримувати відгуки про недавнє перебування Папи Івана Павла ІІ в Україні.
Подаємо фраґмент із роздумів  віце-ректора Львівської Богословської академії, директора Інституту Релігії та Суспільства Мирослава Мариновича, колишнього в'язня сумління.

Першим слід було б згадати душпастирський вплив промов і самої постаті Святішого Отця. Щонайменше тиждень майже вся українська преса обговорювала релігійні справи, аналі-зувала папські промови, розважала над долею християнства в Україні. Такого ще не бувало. Люди випросталися, почали усміхатися, стали доброзичливіші й добріші. Кажуть, такий ефект спо-стерігався в Польщі під час першої візити Івана Павла II на рідну землю. В Україні тими днями стало очевидно: Папа повернув українцям надію. Ні, ми, звичайно ж, не стали святими, і наша гріховність ще візьме своє. Ми й далі будемо розпачати над руїною, на яку перетворилася наша народна духовність. Однак найважливіше те, що впродовж того знаменного тижня відновився природний закон моральної ґравітації. В людських душах знову з'явилося уявлення про моральний "верх" і "низ", набула леґітимности цілюща дія сумління. І хай багато хто відчув це вперше і на короткий час, все одно дія цієї миті була незабутня.
Це солодке відчуття з'явилося в момент, коли зло, здавалося, здобуло остаточну перемогу. Був період, коли воно вже майже перестало маскуватися під добро. Головним завданням зла було, навпаки, дискредитувати добро, забруднити чисте, представити його ще одним проявом лукавого. Кожна світла постать чи явище, які обіцяли стати опертям для народу, негайно ж ставали об'єктами очорнення й демонізації. Світлу постать Івана Павла II очорнити не вдалося. Бруд вернувся на тих, хто його так завзято розкидав. І це інтуїтивно відчула абсолютна більшість українців.
Другою площиною, на якій під час візити відбувалися значущі зміни, була площина національно-політична.
Багато людей припускало, що Святіший Отець прочитає один-два абзаци українською, а тоді віддасть текст для виголошення комусь іншому. Однак виразна й соковита мова Папи справила ефект надзвичайної і несподіваної події. Мовою, якою у Верховній Раді так знущально відмовляється говорити не один народний депутат, вільно загово-рила постать світового рівня - і цим було вивищено те, що людська гріховність намагалася принизити. Слухаючи перший виступ Святішого Отця, чимало людей від розчулення плакали.
Багато дискусій в переддень візити велося щодо того, як вплине візита Папи на авторитет Президента Кучми в очах народу. Сьогодні можна зробити певні обережні висновки. З одного боку, прямих наслідків ця візита, здається, не мала, тобто люди не забули Леонідові Кучмі, як ганебно велося розслідування справи ґонґадзе, не забули, що саме Президент несе головну відповідальність за спроби "тихої контрреволюції", якими командно-адміністративна машина прагне повернути собі втрачені позиції. Проте, з іншого боку, складається таке враження, що під "касетним скандалом" підведено невидиму лінію. Отож сьогодні Президент отримав невеличкий шанс на самореабілітацію. Іван Павло II не врятував Президента тим, що унеможливив опозицію нинішній адміністрації, - радше навпаки, своїм моральним авторитетом він лише відтінив дріб'язковість і духовну немічність акторів українського політичного театру. Однак після візити Папи не могла не змінитися тональність самої опозиції (принаймні на якийсь час). Стало неможливим атакувати Прези-дента у той спосіб, у який це робилося ще донедавна. Папа змусив усіх здобутися на більшу шляхетність. Об'єктивно це має піти на користь опозиції, оскільки одна з причин, чому народ остерігався однозначно виступити на її підтримку, була саме його інтуїтивна недовіра до тональности політичної мови опозиції й до малюнку її публічної дії.
Говорячи про вплив візити Святішого Отця на національно-політичне життя України, неможливо не згадати геополітику. Поки що до кінця не відомо, які геополітичні сили стоять за "касетним скандалом" в Україні, однак сьогодні цілком очевидно, що наслідком його було помітне охолодження Заходу до України і різкий крен політики Київа в бік Москви. Забуксував навіть традиційно успішний механізм "Квасьнєвський-Кучма". В той тривожний історичний момент рука Івана Павла II була чи не єдиною рукою Заходу, простягненою для оберігання України від непоправного кроку. І цю руку прийняла практично вся наша земля.
Український народ відчув, що в очах Папи він має цінність сам по собі, а не як "трамплін" для здобуття гордовитого московського серця. І духовна велич такої миротворної, неворожої постави справляла невідпорний і зцілювальний вплив.
Святіший Отець підняв усіх на таку духовну висоту, з якої навіть наболілі історичні арґументи видавалися дріб'язковими й недоречними. Львів'яни захоплено слухали польські пісні Папи, а поляки з доброю усмішкою пропускали українців поближче до кортежу Івана Павла II: "Підходьте ближче! Він приїхав у першу чергу до вас!" Знаючи себе взаємно добру тисячу літ, обидва народи в ті дні побачили один одного ніби вперше, дивуючись, наскільки усталені стереотипи відрізняються від реальности.
Візита Святішого Отця в Україну стала знаковою подією і в національно-церковній площині. На початку 90-х років з виходом на релігійну арену громад греко-католиків і православних автокефального мислення в Україні з новою силою розгорілася дискусія щодо того, якими є ознаки національних форм християнства і чим українське благочестя відрізняється від благочестя російського. З того часу автор цих рядків не раз висловлював своє переконання, що українській християнській традиції завжди була притаманна відкритість на історичні центри християнства, небажання переймати на себе греко-латинську ворожнечу епохи розколу.
Дискусії довкола візити Святішого Отця в Україну дали нагоду єрархам національних православних Церков у той чи інший спосіб висловитися на підтримку таких контактів. І якими б не були конкретні стимули та спонуки у випадку кожної Церкви, важливим є нарощення кумулятивного ефекту відкритости національно орієнтованих Церков України.
І нарешті, звернімо свій погляд у бік, так би мовити, геохристиянської площини. Приїхавши в Румунію, Папа підсилив той діялог з Румунською Православною Церквою, який уже частково вівся за посередництвом Всесвітньої Ради Церков. Приїхавши в Грузію, Папа вперше розпочав безпосередній діялог з тими християнами постсовєтського простору, які віддавна перебували у сфері впливу Москви. Приїхавши в Україну, Папа вперше ступив на землі Східньої Слов'янщини, в якій є чимало християн, які бажали б вступити в діялог із зовнішнім християнським світом, однак досі такої можливости не мали. Така суттєва зміна є наслідком передусім особистої рішучости Святішого Отця, його вміння розпізнати ті знаки часу, які до певної пори не добачають, можливо, навіть найближчі його дорадники.
Отож, на початку XXI століття з особливою силою постало питання, чи залишиться екуменічний діялог з християнами постсовєтського простору і далі одноканальним (тільки через посе-редництво Москви), чи душпастирський момент все-таки переважить політичний і до діялогу будуть залучені й інші Церкви, зокрема українські, в міру їхньої готовности до цього. Таке залучення має особливий сенс у тому разі, якщо від позиції цих досі ізольованих партнерів значною мірою залежить розв'язання складного вузла міжцерковних проблем в Україні.
Не секрет, що чимало професійних екуменістів у Ватикані з тривогою очікували остаточних результатів папської візити в Україну й відповідної реакції з боку Москви. Не одному спадало на гадку, що втрати, понесені Католицькою Церквою внаслідок замороження давно налагоджених стосунків зі зрозумілим і сильним партнером - Московським патріярхатом, - будуть значно більшими, ніж користь, яку принесуть контакти зі слабкими й часом непередбачуваними українськими національними Церквами. Отож, можна лише подивуватися провидницькому ек-лезіяльному чуттю Папи Івана Павла II, який, м'яко ухиляючись від мови ультиматумів, тим самим вміє відрізнити позірний "діялог", що межує з шантажем, від позірного "зриву" діялогу, що обіцяє вивести екуменічний рух із глухого кута й надати йому справедливого характеру. Оскільки останній висновок деяким читачам може видатись надто ілюзорним і парадоксальним, я спробую викласти його дещо ширше.
Російська Православна Церква, традиційно претендуючи на звання Третього Риму, доволі ревниво ставиться до тих екуменічних процесів, які відбуваються без її участи. Це яскраво довела історія надіслання Московським патріярхатом своїх спостерігачів на Другий Ватиканський Собор в обхід Царгородського патріярхату й рішень Всеправославної конференції 1961 року на Родосі . З цього почався рішучий екуменічний "прорив" Московського патріярхату, який, як ми вже згадували, увінчався у 80-х роках фактичною його монополією на ведення екуменічного діялогу. З волі Москви цей діялог сьогодні майже поховано, і багатьма християнами цей факт сприймається як остаточний крах екуменізму. Однак найкращий шлях для поновного залучення Москви до діялогу - це тимчасово пошанувати її недіялогічність і вступити в діялог із тими, хто цього бажає. Як тільки на цьому шляху буде досягнуто якихось успіхів (а їх не може не бути, якщо згадати Христові заповіти!), Патріярша Москва знову відчує себе в невигідній для неї ізоляції й шукатиме нових можливостей для контакту.
Тут дуже важливо підкреслити, що таке обминання не спрямоване проти російського православ'я як такого. Його мета - радше визволити це православ'я з пасток реакційности та обскурантизму, які деформують справжню духовну природу православ'я.

  *    *    *
Вплив Івана Павла II на Східню Европу, що вилився в падіння комуністичних режимів, називають преображаючим. Після його паломництва в Україну таким же преображаючим назвуть і його вплив на східню Слов'янщину. Відчуття, що вустами і вчинками цього, на перший погляд, немічного старця потужно і благодатно сходить на землю Святий Дух, зачарувало Україну. Його біла постать стала вітрильником, який чітко вказує, куди дме вітер майбутнього.

Нехай веселяться сьогодні громади янгольські, нехай піснями втішаються нащадки Адамові, бо жезло нам народилося, що виростило єдиного Христа, Визволителя нашого.

Олена Пчілка
ЗАЙЧАТКО Й ХЛОП'ЯТКО

Зайчик сірий плиг та скок
З поля чистого в лісок.
Через пень, рівчак, колоду;
Ненароком якось в воду,
Спотикнувшись, зайчик - бух!
Де не взявся тут пастух;
Невеличке те хлоп'ятко
Пасло в лісі десь ягнятко.
Отже, скинувши торбинку
Та полатану свитинку,
Хлопчик кинувся в озерце.
А в зайчатка з жаху серце,
Як та пташка, в грудях б'ється!
Та хлоп'я собі сміється:
- А, попався, небораку!
Ще не вмер ти з переляку? -
Бідні сіренькі зайчата!
Небезпечно їм гуляти!
Хто що хоче з ними робить:
Б'є з рушниці, псами гонить,
А до того ж ще глузує,
Бо ніхто не зна, не чує,
Як ті зайчики вмирають,
Скільки мук вони приймають!..
Ухопив зайча за вуха,
Хлопчик потім скільки духу
З ним на берег випливає,
Де зайча подіть шукає.
Бідний зайчик, як билина,
Весь тремтить - лиха година!
Як на світ він народився,
Краще б був він утопився!
Тут замислилось хлоп'ятко:
"Що, як був би я - зайчатко
Чи то й я б так всіх лякався,
Доки в руки не попався?
Та й з мене б так глузували?
Вбили б, шкурку теж зідрали.
Як тужила б моя мати!"
У хлоп'яти оченята
Заблищали, мов росою,
Несподівано - сльозою. -
Ну, мій зайчику, на волю
В ліс біжи по чистім полю!
Плигай знов собі та грайся,
Од людей гаразд ховайся! -
Крикнув хлопчик, а зайчина
Плигнув з рук, як хуртовина,
Що не зміг би й пес догнати,
До своєї біг він хати.
 

Євген Гуцало
СИНЯ СКРИНЯ

Дерев'яна синя скриня
в хаті - справжня господиня.
Синя скриня всіх взуває,
синя скриня й зодягає.
В синій скрині є убори
без узорів  і в узорах.
В синій скрині є обновки
полотняні, з льону, з шовку.
В скрині є весільна квітка.
Є сережки, є намітка.
В дерев'яній синій скрині
є намисто старовинне.
Голки є. І є наперсток.
Є маленький срібний хрестик.
В дерев'яній синій скрині
з торочками є хустина.
Ця хустина, мов жар-птиця,
жаром грає та іскриться.
Ця небачена хустина -
ще бабусі Катерини.

В синій скрині є намисто,
самоцвітне, променисте.
В дерев'яній синій скрині
є каблучка старовинна.
В скрині гребінь є із рогу,
що лежить там довго-довго.
Рушники у синій скрині,
мов птахи - зелені й сині.
Плахта є, і є запаска -
теж з бабусиної ласки.
Бинди є у синій скрині,
бинди теж - зелені й сині.
Є вишневі, наче вишні,
що в саду вродили пишно.
Навіть заполоч у скрині
ще бабусі Катерини!
В синій скрині дерев'яній
скатертина є предавня.
Скатертина ця предавня -
про бабусю пам'ять славна.
Про бабусю Катерину,
бо її ця синя скриня.
То бабуся все надбала -
й нам у спадок передала.
Добре нам цей  спадок мати
у веселій рідній хаті.

Дерев'яна синя скриня
в хаті- справжня господиня...
Наче й зовсім то не скриня,
а бабуся Катерина!

Початок у ч. 6.

Хотілося б дещо детальніше зупинитись на особі автора історичного відкриття цієї пам'ятки. Пересопницьку Євангелію було відкрито в 30-і роки XIX ст. видатним українським та російським філологом-славістом і педагогом Осипом Бодянським.
Це було важливим відкриттям, адже до цього не відомо було, щоб Святе Письмо, зокрема Євангелія, перекладалась українцем. Вчений звернув увагу на чудове оформлення рукопису, його вразили, зокрема, прекрасні мініятюри - зображення євангелістів. О.Бодянський припускав, що рукопис раніше перебував у досить примітному в Україні храмі, спорудженому свого часу Іваном Мазепою.
Очевидно Іван Мазепа привіз рукопис звідкись з Волині і передав до Вознесенського собору в Переяславі, а звідти, як пам'ятку насамперед української літературно-писемної мови ХVІ ст., книгу було передано до семінарської бібліотеки, де на неї й натрапив Осип Бодянський. Повідомлення вченого про знайдений рукопис вміщене у травневому числі 1848 р. "Журнала Министерства народного просвещения". Це було перше друковане слово про Пересопницьку Євангелію.

З 1837 по 1842 рік Осип Бодянський перебував у закордонному науковому відрядженні. Дорога його пролягала через Україну. В листі від листопада 1837 року з Київа він повідомляє свого вчителя і колеґу по Московському університету та Московському Товариству історії й старожитностей російських М. Погодіна: "В одному забутому куточку України пощастило мені... відкрити два харатійні Євангелія, одне 1561, а друге 1565". Особливо зацікавило вченого перше: "Найважливіше, що повинне порадувати не тільки Вас, але й усіх інших слов'янофілів, що, нарешті, вирішується остаточно і, здається, назавжди позитивно питання: якою мовою було перекладено Святе Письмо Кирилом та Методієм. У післямові сказано, що ця Євангелія "выложена из языка болгарского на мову русскую". Отже, ось ваше слово перекладача, якою слов'янською мовою найперше хвалили колись прадіди Бога". Під мовою руською, зауважує О.Бодянський, перекладач розумів мову південноруську, малоруську, тобто українську.
У цьому ж листі стисло описано рукопис: розміри, характер письма, наявність сумаріїв (короткого викладу змісту глави на її початку) і глас, хоча й не вжито ще ці терміни. Наведено кілька уривків тексту. О.Бодянський просить М.Погодіна допомогти придбати пам'ятку для Московського університету або Московського товариства історії та старожитностей російських, називаючи її дорогоцінною.
Не дочекавшись відповіді М.Погодіна (це і не дивно, адже знахідка Бодянського не вписувалась у шовіністичну щодо українців теорію Погодіна), О.Бодянський пише наступного листа, в якому складає опис пам'ятки на основі виписок, зроблених у Переяславі. Цього листа він послав міністрові народної освіти у вигляді донесення через "Журнал министерства народного просвещения". У ньому ще раз наголошено необхідність придбання пам'ятки, щоправда, із зауваженням, що здійснити це не так просто.
Ось зовнішній вигляд Євангелії за О. Бодянським: "...розміром понад 1/2 аршина, оправлене в дошки, оббиті малиновим оксамитом, з яких уціліла лише перша; писане прекрасним великим уставом, дуже добрим чорнилом, усіх аркушів 482". Доводячи значення знахідки, він зазначає єдину політику перекладу "чотирьох Благовістей південноруською мовою," а "мова цього євангеліста південноруська, переважно русинська, якою говорили в колишній Червеній, нині Галицькій Русі, з невеликою домішкою церковно-книжних слів, від яких перекладач не в змозі був відступити, перекладаючи зі спорідненого наріччя, вважаючи, що вони більше відповідають важливості самого предмету, більш виразні і ніби вже освячені".
Значущість пам'ятки для висвітлення питання, якою слов'янською мовою вперше було перекладене Святе Письмо, доводиться досить детально. Розповідає дослідник і про сумарії та глоси. Ці пояснення малозрозумілих слів подано, на його думку, спеціяльно для простолюду. Щодо особи перекладача, то він вважав, що перекладач і переписувач - та сама людина.
Цікаве міркування О.Бодянського щодо вживання в тексті помилкової назви "Україна" як синоніму "країна полян". Далі він висловлює здогад, що київські поляни змінили саму назву на українці, щоб відрізніти себе від полян-ляхів, тобто поляків, за якими ця назва вже закріпилася.
Своїм донесенням О. Бодянський сподівався привернути увагу міністра до знайденого рукопису з метою його придбання. Однак, на наше щастя, справа не зрушила з місця, і рукопис залишився там, де й був. Міністра освіти, як і М. Погодіна, мало цікавили українські пам'ятки, а українські симпатії О. Бодянського були їм чужі.
Але окрім усього іншого, Пересопницька Євангелія - це насамперед письмова пам'ятка, в якій всебічно й цілком виразно відображені основні фонетичні, граматичні і лек-сичні риси живої української мови XVI ст., які створюють уже на цей час ії буття, як самостійної мови серед інших слов'янських.
До цього додамо, що крім загальноукраїнських рис, рукопис часто відбивав і місцеві західньоукраїнські діялектні явища, мабуть, властиві мові його творців. Народний кольорит мови Пересопницької Євангелії виказує себе численними українськими народними лексемами, а іноді й фразеологізмами, взятими безпосередньо з тогочасної розмовної української мови. Особливо їх багато в Євангелії від Луки.
Синтакса Пересопницької Євангелії віддзеркалює синтаксичну будову тогочасної розмовної української мови . Адже при повній перевазі у мові Євангелії української фонетики, морфології і лексики, ця мова була б, однак, малоприступною для простого люду в разі збереження церковнослов'янської синтакси. Отже, перед перекладачами з церковнослов'янської на українську мову стояло чи не найважче завдання - замінити церковнослов'янську синтаксу синтаксою народної мови, бо наповнення мови цієї Євангелії українською фонетикою, лексикою і частково морфологією не становило особливих труднощів і забезпечувалося природним знанням народної мови перекладача й писаря.
Письмо Пересопницької Євангелії - чітке й охайне, декор явно виявляє південнослов'янський вплив. Він особливо помітний у варіятивності й накресленнях розділових знаків та в системі деакритики (надрядкові знаки). Знаки наголосу, наприклад, не означають фактичних наголосів, над одним словом їх може стояти два і більше. Над усіма голосними, що починають слово, і над тими, яким уже передує голосний, стоїть знак придиху, схожий на наш апостроф. У східньослов'янських рукописах знаки придиху були лише даниною традиції, що витікала з грецької ортографії, однак вони увійшли і в друковану практику східніх слов'ян.
Учених-лінґвістів Пересопницька Євангелія приваблювала насамперед тим, що ця культова книга була написана українською мовою XVI ст., близькою до живої народної.
Дмитро Чижевський так оцінив цю спробу наблизити церковно-слов'янську мову до народнорозмовної: "То були ті початки, які зробились відразу кульмінаційним пунктом розвитку". Реформаторство в Україні мало за головну ідею - читання Святого Письма живою мовою. Та серед українського народу, як стверджує І. Огієнко, ця ідея не викликала такої "великої заці-кавлености", як то бачимо в народів католицьких. А то з тієї причини, що так звана церковнослов'янська мова спочатку все ж таки була до певної  міри мовою зрозумілою, тоді як стара латина для більшости народів була зовсім чужа".
Вражаючим є орнаментальне оздоблення Євангелії. На жаль, ім'я художника і досьогодні залишається таємницею, хоча деякі вчені вважають, що ним був переписувач - Михайло Васильович. Пере-сопницький рукопис містить надзвичайно багато заставок, ініціялів від щонайпростішої ста-родавньої форми до складної візантійської, геометричної. До-скіпливий погляд людини вта-ємниченої може вихопити з-поміж орнаментів художні паралелі північно-слов'янського, власне українського, молдавського і спільно-слов'янського походження. Це - контур облямування, стрічкове плетіння із золотими обідками.
До помітних особливостей орнаментики рукопису належить за-стосування перспективи в буквах і вписання складних архітектурних форм (особливо букви В і П). Знаходимо сліди містично-химерного стилю в ініціялах. Та головний зміст орнаменту Пересопницької Євангелії складають рослинні мотиви, що стосуються епохи Ренесансу. Цікавим фактом є те, що подібне зміщення стилів в орнаменті зустрічається і у французьких рукописах ІХ-Х ст. Приміром, у рукописах, написаних для Карла Великого та його наступників, голови звірів виринають переважно у текстових кінцівках. Стрічкове плетиво стає дедалі розкішнішим, барвистішим, але потім листя-орнамент, що наслідує акант, поступово витісняє у кінцівках як плетінку, так і голови звірів.
Доволі цікавим і важливим є питання про графіку рукопису, бо воно безпосередньо пов'язане з його історичною долею. Достатньо подивитись на знімки перших сторінок тексту (на цих сторінках орнамент оточує слова, і далі впродовж сотень сторінок почерк залишається однорідним) - і ми впевнюємось в одночасності як почерку, так і орнаменту, до якого б часу ми не відносили той чи інший. Але почерк, як і орнамент, не легко пояснити. Вони до теперішнього часу залишаються загадковими у багатьох відношеннях. За почерком Пересопницької Євангелії, як і за орнаментом не маємо рівних серед відомих рукописів та палеографічних знімків. За твердістю, красою, витонченістю та довершеністю малюнку почерк не відрізняється від орнаменту.
Звертаючись тепер до самого почерку, зазначимо, що багатство форм для різних букв можна пояснити частково перервою під час написання Євангелії (п'ятирічний проміжок між початком та кінцем). Рукопис за почерком ділять на дві частини, причому зміна почерку відбувається на звороті 155 листа. Особливо помітно це при порівняльному вивченні форм деяких букв: Ж, З, О, Є, С, П. Наслідуванням Скоринських друкованих текстів можемо вважати надлишок великих прописних літер і навіть певною мірою форму їх у заключній післямові Пересопницької Євангелії 1561 року. Деякі вчені, в свою чергу, вважають, що присутнє наслідування чеських та німецьких видань. Однак в основі всього почерку, як крупного, так і дрібного, лежить своєрідний напівустав молдавського типу XVI ст. з південно-слов'янською ортографією.
Літери в рукописі - великі, чітко виписані, широкі букви ритмічно чергуються з вузькими. Яскраво виражене контрастне співвідношення між потовщеними основними лініями і дуже тонкими, майже волосяними, додатковими штрихами. Різно-манітність літер підсилює їх декоративний ефект. Цікаво, що майже в усіх волинських рукописах середини ХVІ ст. використовуються архаїчні форми літер, які надають письму особливого кольориту. Переписувач Пересопницької Євангелії також увів у свій почерк давнє М з провислою далеко за нижній край рядка перемичкою й архаїчне двобічне Ч у вигляді гострокутньої, симетрично роздвоєної, на високій ніжці чаші. Ці літери гармонійно допасовують до інших. Графічній виразності й естетичній привабливості письма зокрема сприяє те, що співвідносно з висотою літер знайдено помірний інтервал між рядками, а вся площа тексту на сторінках має форму строго вивіреного прямокутника.
22 листопада 1910 року на засіданні Історичного товариства Нестора Літописця І. Каманін виступив із сенсаційним повідомленням про те, що зберігся не ориґінал, а копія Пересопницької Євангелії, і то значно пізнішого часу. Підставою для такого висновку вчений вважав головним чином своєрідність почерку, не властивого, на його думку, XVI ст. Проте авторитетний палеограф цього разу помилився. Його міркування, що письмо рукопису за пропорціями літер у цілому і зокрема таких букв, як Ж, К, М, Р, С, Ч не відповідає нормам почерку волинських рукописних книг середини XVI ст. і що нібито воно повністю збігається з характером письма рукописів кінця XVI-початку XVII1 ст. "з лівого берега Дніпра", не були слушними. Це стало очевидним після введення у науковий обіг художнього оздоблення не відомих Каманіну двох волинських рукописів середини XVI ст. - Служебника і Євангелії майстра Андрійчини. З'ясувалося, що почерк цих пам'яток і Пересопницької Євангелії - цілком ідентичні. У всіх трьох кодексах однакове співвідношення висоти і ширини літер, однаковий у своїй основі їх малюнок, зокрема й "сумнівних" Ж, К, М, Р, С, Ч. Не взято було до уваги й орнаментику книги. Якби рукопис був копією давнього ориґіналу, то копіїсти кінця XVI - початку XVIII ст., вносячи зміни, як гадав І. Каманін, у письмо книги, дещо переінакшили б і прикраси, але цього не сталося. Усе свідчить про те, що до нас дійшла у первозданній чистоті унікальна пам'ятка рукописного мистецтва середини XVI ст., яка достойно обійняла одне з найпочесніших місць в історії духовної культури українського народу.

Наталія ЧЕРКАСОВА,
учениця 10 класу,
кандидат у дійсні члени МАН
м. Київ

З ім'ям Михайла Васильовича Остроградського пов'язана ціла епоха у становленні математичної науки в царській Росії. Виняткове обдарування, науковий авторитет, відданість науці і величезна працездатність, нарешті, своєрідність і яскравість особистости були причиною його великої популярности серед широких кіл російської інтеліґенції 30-60-х років XIX століття та істотного впливу на формування наукового світогляду кількох поколінь інженерів та науковців.
Михайло Остроградський прожив надзвичайно цікаве, насичене яскравими і драматичними подіями життя. Де ж початок його незвичайної долі, його успіху? В таланті, яким обдарувала його природа? В його науковій сміливості та одержимості? У щасливому збігові обставин? Безперечно, все це відіграло свою ролю у формуванні особистости Остро-градського. Але головні риси характеру та спрямованість майбутніх життєвих настанов виникають і формуються в тому оточенні, де людина народилась і зростала. Тут джерело неповторної самобутности Остроградського, шляхетности та цільности його натури, його скромности, доброти й сердечности, його демократизму і справжнього патріотизму.
Життя і наукову діяльність видатного математика вивчали багато дослідників. Але генеалогія роду Михайла Остроградського в цих працях або зовсім не розглядається, або їй приділяється мало уваги. Тим часом матеріяли про його предків варті уваги. Деякі відомості про родинне древо Остроградського дають архівні документи Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського Цен-трального державного історичного архіву України, книга В. Модза-левського "Малороссийский родо-словник", т.З.
За В.Модзалевським, рід Остроградських, як і Сахно-Устимовичів (звідки походить мати Михайла Васильовича - Ірина Андріївна), належить до козацько-старшинських (згодом - дворянських) родів на Полтавщині, відомих з середини XVII ст.
Першим у роду Остроградських згадується Іван, бунчуковий товариш. Із сином його - Матвієм Остро-градським і Устимом Сахненком (сином Сахна) вперше зустрічаємося влітку 1678 року. Величезна 200-тисячна турецько-татарська армія обступила Чигирин з метою захопити його і перетворити у плацдарм для дальшого наступу на Правобережну Україну. В цій битві Матвій Остроградський - рядовий козак Миргородського полку - пройшов своє перше бойове хрещення, щоб потім усе життя зі зброєю в руках боронити батьківщину від численних завойовників. Устим Сахненко в цьому бою став свідком загибелі батька, а сам потрапив у ненависний турецький полон.
Мине більше ніж піввіку, поки у 1734 році Матвій Іванович Остроградський, тепер уже Миргородський полковник, перед відставкою складе довгий послужний список - яскраву картину свого бо-йового шляху з численними походами, битвами, штурмами фортець, рейдами на козацьких човнах до турецько-татар-ських поселень то-що. Походів вия-вилося так багато, що "за давністю років усіх не па-м'ятаю", - просто-душно визнає Матвій.
Після Чигирин-ського походу Мир-городський полк охороняв Кременчук від нападу татарських орд. "Тамо і я завжди був", - пише Матвій Остроградський. Під час Кримських походів він уже отаман: "Як вперше ходили на Крим, в тому першому Кримському поході я був отаманом (1687 рік); як другим разом на Крим ходили війська під Перекоп, і в тому поході я був отаманом же (1689 рік)". 1691 року за свою ретельну службу Матвій Іванович "вшанований в сотню Говтвянську дійсним сотником".
Зі своєю сотнею Матвій Остро-градський виступає проти колишнього військового канцеляриста Петрика, який привласнив собі звання гетьмана і не раз з ордами Кримського хана нападав на Україну. "Коли виходив Петрик з ордами під Китайгород, проти нього виходили війська козацькі під командою полковника Мир-городського Данила Апостола й прогнали неприятеля за Орель, тоді і я з своєю командою був (1693 рік)".
У 1694 році Матвій Остроградський бере участь у двох походах. "Як Паланку, турецьке місто, гетьман наказний та полковник Чернігівський Яків Лизогуб взяв, тоді на сукурс полк Миргородський ходив, в тому поході і я перебував". Ідеться про похід козацького війська на татарський Буджак, під час якого козаки зруйнували важливий стратегічний пункт - татарську фортецю Паланку на правому березі Дністра. Другий похід - проти головної і найбільш укріпленої турецької фортеці в пониззі Дніпра - Кизикерменя: "Як вперше ходили під Кизикерман і дісталися оного, але не взяли, то тоді і я з командою своєю був", - констатував Матвій. Улітку 1695 року під час Азово-Дніпровського походу війська знову підійшли до фортеці. В результаті тривалої облоги, умілого поєднання операцій на суші і на воді фортеця впала. Здалися й інші турецькі форпости. У цій битві Матвій із своєю сотнею був "на щоденних приступах до самого здобуття Кизикермана та інших городков". Під час військових дій козаки на своїх човнах-дубах спускалися по Дніпру, входили в лиман у район турецько-татарської фортеці Очаків, розташованої в гирлі Буга, і знищували турецькі судна.
Матвій Остроградський, як констатували його сини, "служив вірно і бездоганно через декілька десятків літ, не шкодуючи здоров'я та життя свого". Йому, як досвідченому воїну, часто доручали най-відповідальніші завдання. Так, під час Північної війни Матвій Остроградський штурмував Варшавський замок, зайнятий шведськими військами на чолі з генералом Горном. "В той час я був відкомандирований від полковника Миргородського Апостола з п'ятистами козаками в шанці та діставав оний замок доти, доки той генерал та шведи, що були при ньому, здались" .
Матвій Остроградський виконував також адміністративні та дипломатичні місії, 1715 року був "вшанований рангом судейським" у Миргородському полку, 1722 року у відсутність Данила Апостола "утримував полкове Миргородське правління", а з 1730 року стає Миргородським наказним пол-ковником. Цьому передувала нерядова подія: у 1723 році Матвій Остроградський підписав Коломацькі чолобитні Павла Полуботка (тобто звернення козацької старшини на захист Павла Полуботка). За причетність до справи Полуботка "був в Глухові під арештом". 1734 року "за старістю, хворобою та глухотою" Матвія Остро-градського звільнено з усіх служб.
Сини Матвія - їх у нього було троє, - також служили в козацькому війську. Прадідом вченого був старший син Матвія - Іван, який після Прутського походу 1711 року через каліцтво та хвороби в чині бунчукового товариша зі служби зрезиґнував. Іван Матвійович мав двох синів, старший з яких, теж Іван, мав дванадцятеро дітей. Мабуть, дворянські пересуди стали на перешкоді його шлюбу з Гафією Павлівною Іваненко, дочкою козака з Городища, але все-таки кохання їхнє перемогло - вони побралися, маючи вже п'ятеро дітей (які, до речі, як позашлюбні, були позбавлені прав дворянства). Шостою дитиною в родині був Василь Іванович - батько славетного математика. Змолоду Василь Іванович служив в Александропольському гусарському полку, а звільнившись, працював дрібним чиновником. Сорокарічним вийшов у відставку в чині колезького асесора.
Більшість Остроградських, за сімейною традицією, і надалі обирали для себе військову кар'єру. Серед найбільш визначних військових у XIX столітті згадаємо правнука Федора - Матвія, який відзначився у війні 1812 року і одержав золоту шаблю з написом "за хоробрість", та його сина Всеволода - генерал-інспектора російської кавалерії.
Рід Сахно-Устимовичів, з якого походила мати Михайла Васильовича Ірина Андріївна, веде свій початок від Устима Сахненка. Як ми уже згадували, юнацькі роки Устима пройшли в турецькому полоні. Однією з вимог Бахчисарайського миру з Туреччиною (1681 рік) було повернення полонених, тобто десь у 1683 або 1684 році Устим повернувся на батьківщину, принаймні, в 1685 році він був присутній при освяченні церкви Мотронинського манастиря (про це мова далі). У 1691 році він - мешканець Власівки - одружується з Євдокією Скоробогатою з містечка Крилова і служить в охочому війську. В 1704 році Устим одержує універсал від гетьмана Івана Мазепи, яким той звільняє його від податку за утримання бджіл - "бджоляної десятини" (Устим мав два захоплення - бджіл і коней). У 1705 році Данило Апостол - тоді ще Миргородський полковник - "шануючи давні значні у війську Запорозькому послуги пана Устима Сахненка, сотника Ула-сівського, та приохочуючи його до дальших таких же вірних і щирих послуг", наділяє його землею в районі Крилова по річці Тясьмину.
Устим мав чотирьох синів і дві дочки. Двоє з його синів - Василь і Дмитро - були, як і батько, козаки і мали у війську особливу посаду: вибирали й купували коней для козацького війська. Старший, Василь, як і батько, на свої гроші побудував церкву в селі Устимівка Кременчуцького повіту. Він був одружений з Марією Яківною Апостол - внучатою небогою гетьмана Данила Апостола.

Закінчення буде

Закінчення. Поч. у числі 8.

Так само від зовнішньої свободи вимагається, щоб її недосконалі умови задовольнялися суспільством чесно й послідовно. Вона ніколи не буває досконалою - і все ж її недосконалої присутности ні за що не сплутаєш з її відсутністю.
Саме тому індивід зобов'язаний вимогою розуму щиро бажати зовнішньої свободи не тільки для себе, а й для всіх своїх сучасників і співвітчизників, включаючи опонентів, навіть якщо вони особисто йому неприємні. Судячи з нашого журнального життя, це дуже важко, але це конче потрібно. Своя власна правда робиться сумнівною, найсильніші арґументи на її користь - знеціненими, якщо її противники не мають можливости заперечувати на повну силу. Свобода, як перемога у пісеньці Окуджави про війну, може бути тільки одна на всіх - або зовсім ніяка. Відповідно до вжитку як історичного, так і сучасного, назвемо ліберальними тих поборників зовнішньої свободи", які фактично ототожнюють із зовнішньою свободою внутрішню і готові підкорити прагматичній стратегії захисту зовнішньої свободи надто багато що. Пушкінсько-блоківську "таємну свободу" у всі часи (крім найчорніших, коли було не до того) доводилося захищати також і проти лібералізму; корінна помилка лібералізму, в теорії зумовлена прагненням дати зовнішній свободі певний онтологічний статус сутности, час від часу призводить до тонкого деспотизму на практиці. Та антилібералізм ще більш не-спроможний у своїх засадах. Його ахілесова п'ята - та обставина, що й антиліберальна думка тією мірою, якою вона є думкою, щоб заявити про себе, потребує зовнішньої свободи, відвойованої, загалом, її опонентами - зокрема, і для неї. [...]
Будь-яка незгода з онтологією лібералізму не звільняє від обов'язку загальної солідарности у захисті зовнішньої свободи просто тому, що останньої потребують і нею ко-ристуються аж ніяк не самі лише ліберали.
Це умова можливости брати всерйоз думку як думку, і при тому не тільки чужу, заперечувану, а й передусім свою власну, відстоювану.
Є речі, про які якось незручно говорити - але, мабуть, треба. Коли персонаж сучасної журнальної боротьби, претендуючи на те, що він обстоює або найбільш ревні засади народности, або якнайвільнолюбніший лібералізм західницького типу, або що-небуть достатньою мірою визначене, в пошуках статусу найбільшого сприяння для своїх статтей і книг апелює до фразеології, яка особисто для нього, якщо вірити девізу, написаному на його прапорі, начебто не має сенсу, він завдає тяжких збитків не тій ментальності, з якою ворогує, а своїй власній. І найважливіше навіть не те, що він її дискредитує, але те, що він сплутує, спотворює внутрішній лад своїх думок.
Тут джерела інтелектуального  зіпсуття,   фатального  розумового  змішання,  найгіршого  з  видів еклектики. [...]
Отже, еклектика може бути недосконалою, але все ж відповіддю на об'єктивну багатоплановість живого життя, знаком деякого пом'якшення звичаїв, тобто перемоги над жорсткістю задубіння. Однак думка, навіть приймаючи еклектику, повинна підходити до неї чесно, як до одного зі своїх предметів, до теми для роздумів: справа життя - всьому давати місце, все якось поєднувати у своєму широкому лоні, сплутуючи при цьому нитки, але справа думки - розплутувати нитки, розбирати їх в аналітичному зусиллі, дати звіт і відповідь.
І ось ми підійшли до третьої і головної умови відновлення структурности думки. Зовнішня свобода сама собою - тільки посудина, яку треба наповнити. Етика солідарности у справі збереження зовнішньої свободи, тобто товариства людей, що мислять по-різному і саме тому однаково потребують свободи умів, - тільки запорука цілости цієї посудини, її наповненням може бути лише відповідальність думки перед цілим, перед неурізаною складністю і життєвою серйозністю цілого - в дусі гегелівської максими: "істинне - це ціле". Звичайно, солідарність інакодумців - про надзвичайну трудність досягнення якої буквально волає як історичний, так і сьогоднішній досвід - може бути важливим підступом до чуття цілого, так би мовити, передостаннім щаблем при сходженні до нього; але тільки за умови, що товариство умів не буде підмінено змовою розумників, що вирішують всі питання у своєму колі. Солідарність, про яку йдеться, має виходити за межі будь-якого "кола", не кажучи вже про теплу компанію, літературну "па-ртію", загалом, як казали раніше, котерії; все інше - її протилежність. І все ж етика солі-дарности - ще не чуття цілого, не внутрішня відповідальність думки: Перше від-носиться до другого, як поверхня до глибини.
На жаль, розширення зовнішньої свободи для нас незвичне. Розплата за відсутність звички до циркулювання різних "віянь", критеріїв, уявлень і оцінок - певна подоба розумового імунодефіциту. Чому капітулював свого часу Козлевич перед вигуком Остапа Бендера "Бога немає"? Мабуть тому, що він дістав релігійне виховання певного типу, що полягало у відгороджуванні виховуваного від можливости зіткнутися з іншою точкою зору: інтонація апломбу в поєднанні з незвичними словами викликає шок, який замінює всі арґументи. Внуки Козлевича дістали атеїстичне виховання, тобто їх оберігали від можливости вислухати висловлювану всерйоз релігійну точку зору. Внаслідок цього їм досить сказати становчим тоном що-небудь про Шамбалу чи Кришну, щоб шоковий ефект покінчив з їхнім атеїзмом так само, як він покінчив з релігійністю їхнього діда. Механізм, описаний Ільфом і Петровим, знову працює, тільки в протилежний бік. А лектори, які з десятиріччя в десятиріччя повторюють на одній і тій самій інтонації вигук великого комбінатора, іще дивуються, чому в нього виходило, а в них - ні, і не хочуть зрозуміти, що саме вони підготували легкий улов для першого-ліпшого окультиста.
Повернемося, однак, до нашої теми. Коли зовнішня свобода розширюється, цей факт відкриває три можливості ( не рахуючи, звичайно, четвертої, - ностальгії за заборонами). Сама собою, без будь-якого благого, але також і спеціяльно злого втручання, як трава, ніким не сіяна, виходить саме еклектика в чистому вигляді - пасивна всеядність. Цей стан можна взяти за нуль. Від нього, як від нуля, можна іти вгору - і вниз.
Рух вгору щойно описано: це відповідальність думки перед цілим. Слів нема, ми обпеклися на спробах думки навально "оволодіти" цілим, "зняти" його, поставитися до життя як до сировини для своїх схем. Думка не повинна поводити себе так, мовби життя з усіх боків нею оточене й охоплене; їй краще відшукувати себе саму всередині життя. Не зайве піти учнем до Арістотеля - першого філософа европейської традиції, який по-дивився у вічі духові утопізму, що наповнював умогляд його вчителя Платона, - і пішов своїм, неутопічним шляхом. Арістотель подав ти-сячоліттям приклад думки, не аґресивної щодо життєвих даностей, яка водночас не потопає в них, не втрачає саму себе. Серед ознак нашого часу - та, яку я намагався виразити в іншому місці огрубленою формулою: всі слова вже сказано. Ми не повинні прикидатися, що не знаємо заздалегідь, як можна заперечити все, що ми маємо сказати. Час забороняє патос, що обертається спрощенням і глухотою до чужої думки. Час велить уточнювати, доводити до можливої чіткости з'ясування своєї думки і її ставлення до чужих позицій. Але це важко. Це важко будь-коли - а нині, мабуть, особливо важко.
Рух униз - це маніпулювання з прагматичною метою або заради розумового виверту тією самою нерозбірливістю, яка у феномені еклектики ненависна і тому "навинна". Таке маніпулювання пов"язане зі згаданою вище звичкою всує закликати на підмогу авторитети, за своєю суттю чужі складові думок і напрямку емоцій того, хто закликає. Звичка ця, як усім ясно, вироблена конформізмом: але в наш час конформізм неминуче набуває дедалі екстравагантніших форм, які не тільки містять у собі внутрішню су-перечність, а й змушують саму цю суперечність "працювати" для потрібної мети. Це вже не еклектика - це щось зліше. Адже, як не кажи, благо чи напівблаго стихійної еклектики - м'якість, хай двозначна, що переходить на кожнім кроці у розм'якшеність, але все ж поступлива. Як кажуть, "живи і жити давай іншим". Але буває таке поєднання не-поєднанного, що цілковито має на меті - комусь не дати жити. Узурпація чужих слів, що отримали статус маґнітного "півнячого слова", - саме вона не пов'язана ні з яким пом'якшенням звичаїв. Куди там - це бойова зброя в міжусобних бранях, "шум і лють" яких прямо пропорційні бракові проясненого смислу.

З російської переклала
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА
Подаємо фраґменти із збірки праць Сергія Аверінцева в перекладі на українську мову, яка готується до друку видавництвом "Дух і літера"

Перший український підручник із загальної церковної історії
для православних вищих духовних шкіл, в основу якого автор - архиєпископ УАПЦ Ігор Ісіченко - поклав лекції, прочитані ним впродовж 1994-2001 р. у харківській колегії Патріярха Мстислава. Випустило книгу харківське видавництво "Акта". В підручнику, обсяг якого 601 ст., подано стислий огляд стародавніх цивілізацій та подій, пов'язаних з виникненням і розвитком Христової церкви у світі, від її початків до ХХ століття.
Автор, використовуючи інформацію різноманітних, часом мало приступних джерел, розглядає становлення і розвиток Церкви в Римській імперії, Вселенські собори ІV-VІІІ ст.., навертання на хри-стиянство народів Европи, аналізує релігійне життя Середньовіччя, історію поділу Церкви на католицьку і православну та поширення про-тестантського руху. Зокрема маловідомий матеріял подано при розгляді долі Церкви в умовах секуляоизації суспільства в ХVІІІ - ХІХ ст., історії помісних Православних Церков, антихристиянського терору в СССР та інших країнах з тоталітарними режимами. Прикметно, що автор намагається дотримуватися об'єктивного і неупередженого погляду в своєму баченні фактів церковної історії, і його думка щодо центрального місця в історії вселенської Церкви Константи-нопольського Патріярхату виглядає переконливо.
"Особлива увага, - зазначає сам автор у передмові, - приділяється християнській місії та новим явищам у духовному житті, котрими Церква відповідала на виклик часу. Адже для кожного християнина важливо зрозуміти історію Церкви не як певну частину минулого людства, але як живий процес здійснення Христового благословення".
Щодо українського аспекту в книзі, то з перебігу подій у сучасному релігійному житті та з практики спілкування зі студентами духовних шкіл автор виніс переконання, що українцям "особливо важливо відчути й зрозуміти місце нашої помісної церковної традиції у Вселенській Церкві, механізми, що пов'язували нашу православну спільноту з Матір'ю-Константинопольською Церквою, з іншими Помісними Церквами".
Можливо справдиться сподівання архиєпископа Ігоря, і цей підручник стане імпульсом до появи нових оригінальних українських книг з церковної історії, як і нових очікува-них українською православною спільнотою сучасних богословських праць.
 

У Харкові 19 серпня 1991 року
на Преображення Господнє, у день, коли в Москві було оголошено створення ҐКЧП, Іоано-Богословська громада Української Автокефальної Православної Церкви вперше зібралася на службу Божу під стінами щойно поверненого владою храму, який перед тим понад шістдесят років використовувався як склад.
По телевізору вже кілька годин транслювали "Лебедине озеро", впереміж із заявами самозваних рятівників "отєчєства". Було ясно: до влади рветься сила, яка вже пролила кров у Баку, Тбілісі та Вільнюсі, а тепер роздратована небажанням України лізти до старого ярма у новій обгортці. Це для нас було спішно відремонтовано концтабори у Сибіру та нароблено силу-силенну колючого дроту та наручників...
І все ж таки люди прийшли в той тривожний день до церкви.  українською мовою богослужіння! Це був їхній негучний, але рішучий протест проти сил зла. Це була їхня позиція, і мабуть багато хто відчув тоді її відповідність духові і літері Христового вчення.
З того часу Іоано-Богословський храм для багатьох харків'ян є уособленням такої України, якої ми всі прагнули у 1991-му: традиційної без шароварности, толерантної без запопадливости, побожної без затятости та лицемірства. Вже відчутно замалою стає по неділях доведена до ладу частина храму... І можна почути слушну, як на мене, думку, що Іоано-Богословська парафія робить вагомий внесок у справу відродження справжньої України у нашому листі.
Віктор ДЗЕРЕВ'ЯГО
м. Харків

До архіву газети

На першу сторінку