БОГОРОДИЦЕ I МАТIР СВIТУ...
Афон

Поклоніння Богородиці стало традицією в багатьох країнах. Церква Покрови на Запорізькій Січі оспівана Шевченком в поемі «Іржавець». УПА на Волині веде свою історію від свята Покрови 14 жовтня.
Та традиція має прадавню історію. Свята гора Афон (Атос) уже в першому тисячолітті була названа Садом Богородиці. Там побутує багато легенд про заснування чернечого життя з участю Богородиці.
У багатьох склалося невірне уявлення про Афон як закритий від світу манастир. Насправді то великий півострів і ціла християнська православна республіка, в якій є 20 віддалених один від одного манастирів і 12 скитів зі стародавніми храмами. І кожен має свій устав і свою історію.
В тих манастирях зберігається багато стародавніх реліквій, не нищених жодною світською владою. Навіть під турецьким пануванням Афон зберігав автономію.
Нині, щоб потрапити туди, треба придбати візу і квиток на катер, який зупиняється біля котрогось з манастирів. Доступ тільки для чоловіків.
Манастирі нагадують рої робочих бджіл — на самоутриманні.
До гостей відкриті, до паломників — гостинні. Українців там приймають радо. Збереглася ще пам’ять про київських ченців, яких там було багато після хрещення Руси. Власне, після життя на Афоні Антоній Печерський заснував чернечу обитель на Київських горах.
Пам’ятають і шанують там полтавця Паїсія Величковського, засновника скиту пророка Іллі, ідеолога повороту православ’я до традицій св. отців, видавця «Добротолюбія» і автора аскетичних творів.
Примітивні туристи ширять чутки про темних афонських монахів. У «Нашій вірі» в позаминулому році публікувалися розмови з відвідувачами світлого серцем і розумом афонського старця Паїсія Святогорця. Дай, Боже, такого розуму сучасним філософам!
Єдина є країна у світі — гідна найвищого замилування. У ній чудовий клімат і ростуть там усі види рослинности.
Омита вона чистим сонячним промінням і прикрашена різноманітними деревами, лісами й озерами.
Багата вона плодами праці людської. Тут зібрані всі пізнання добротворення, чи на природу ви дивитесь чи чернече буття людей, що там поселилися.

Хроніка візантійського хронографа Григора

СВЯТI ОТЦI ПРО МОЛИТВУ I ДУХОВНУ ТВЕРЕЗIСТЬ
Вiктор ЖУКОВСЬКИЙ

У пошуках Божого скарбу

Притча про розумного купця, який продав усе своє майно заради того, щоб придбати коштовну перлину (Мт. 13, 44-46), є однією з притч, які своєю мудрістю відкривають нам головну мету християнина: знайти скарб, захований у найглибших пластах внутрішньої людини. Про цей пошук Христос говорить також в иншому місці: «Просіть і дасться вам; шукайте і знайдете...» (Мт. 7, 7).
Євангельське відкриття тайни про можливість участи у Божественному житті є головною метою християнського подвигу і квінтесенцією святоотцівського досвіду богопізнання, який вони засвідчили у своїх творах. Так, святий Іриней Ліонський (+ близько 202 р.) пише: «Він (Ісус Христос) став Сином Людським для того, щоб людина стала Сином Божим» (Проти єресей 3,10, 2). В іншому місці цей автор ще чіткіше наголошує: «Слово Боже внаслідок своєї безмежної любови стало тим, чим є ми, щоб нас зробити тим, чим є воно» (там само 5).
Святий Іполит Римський, ніби звертаючись особисто до кожного християнина, глибоко підкреслює живий реалізм динаміки обожествлення: «...Ти, що живеш на землі і маєш знання про Царство Небесне, що будеш співбесідником Бога та співспадкоємцем Христа, не смієш більше перебувати у рабстві пожадань, пристрастей та недуг. Бо ти став богом. Усі страждання, які ти терпиш, будучи людиною, Бог посилає тобі, тому що ти людина; коли ж слідуватимеш за Богом, Він дасть тобі ті блага, що належать Йому за природою, оскільки ти став обожествленим, народившись до безсмертя». Для святоотцівської традиції Cхідної Церкви головним прагненням і метою людини є спасіння-обожествлення. Шлях його осягнення — аскетично-молитовне подвижництво християнина у співдії Божої благодаті. Першим його етапом є очищення від пристрастей і пристрасних помислів (пор. Макарій Єгипетський, Гомілія 17, 21). Очистившись, людина просвічується благодаттю Святого Духа, який наділяє її даром духовного споглядання. На вищій стадії духовно-молитовного поступу досягається головна мета — обожествлення як таїнственне єднання з Божеством (пор. там само, Гомілія 7).
Святий Максим Ісповідник розвиває і поглиблює богослов’я обожествлення, підкреслюючи, що кожна людина покликана до нього згідно зі своїм устроєм, а також саме в ній має здійснитися обожествлення всіх створінь. Усе суще влаштоване заради обожествлення. Бог створив людину, щоб вона стала співучасником Його життя. Згідно з Максимом Ісповідником, Бог стає людиною, вочоловічується — зі свого чоловіколюбія, людина стає Богом за благодаттю, обожествлюється — через своє боголюбіє. У любові відбувається взаємне спілкування Божого вочоловічування і людського обожестелювання, яке Максим Ісповідник називає «прекрасним взаємоперетворенням». Благодать, що сходить від Бога, стає людиною з людською волею, так що в цьому сенсі можна говорити про одну волю Бога і святих, оскільки дві волі спрямовані до одного і здійснюють одне — обожествлення. Християни-подвижники прямують за Христом у внутрішній боротьбі, постійній молитві і спогляданні.
Дар обожествлення є не лише можливістю майбутнього віку, а починається вже тут у співдії з Богом через аскетичний шлях внутрішнього очищення серця і ума, через глибинну практику внутрішньої неперервної молитви. Обожествлення стосується всієї повноти людської природи. У всьому і повністю — у дусі, душі і тілі — зберігаючи свою природу, людська особа стає богом за благодаттю, згідно з тією величчю і красою обожествлючої слави, що їй вповні належить. Тому очищення і Преображення людського єства, що обожествлюють, — це преображення всіх вимірів життя, які є складовими частинами цілости нової людини, бога за благодаттю. Обожествлення людини не є чимось метафоричним, і не є лише моральним уподібненням до божественного Первообразу, а найреальнішим преображенням і прославою всього людського єства.
Подвизаючись у аскетично-молитовному діланні, християнин, однак, не заслуговує чи «заробляє» обожествлення, яке є Божим даром, а готується, наскільки це можливо для людини, гідно прийняти цей дар.
У святоотцівській духовній традиції Східної Церкви існує особливе поняття, яке окреслює таку співпрацю між Божою благодаттю, що обожествлює, і людськими зусиллями. Цим поняттям є синергія (грец. sinergeia — співпраця, співдія), що означає співпрацю і взаємодію між Богом і людиною в напрямку єдности у любови. Християнське життя — це згода божественної і людської волі, енерґії і дії.
Обожествлення є реальним, особистісним досвідом християнина. Рівень досвіду залежить від глибини людського проникнення в тайну Триєдиного Бога. Місце духовного досвіду є настільки важливим у святоотцівських повчаннях, що «звертання до досвіду» є на тому самому рівні, що й «звертання до Отців». Досвід обожествлення не є плодом раціональних спекуляцій чи інтелектуальних досліджень, це дар Божої благодаті, котрий людина живо приймає від Бога на особистісному рівні, в динаміці синерґійного процесу обожествлення. Цей досвід є таким багатоманітним, як багатоманітними є прояви Божої благодаті у людині і світі. «Господь замешкує у людях по-різному і багатоманітно, згідно до гідности і життєвого шляху тих, хто Його шукає».
Головною умовою в осягненні обожествлення є виконання Божих заповідей і внутрішнє очищення. Саме в цьому полягає морально-етичний вимір християнського подвижництва, мета якого — уподібнення до святого і досконалого Бога. Саме тому життя в чесноті і святості «відчиняє двері» до єднання з Тим, хто є джерелом святости, чистоти і досконалости. Лише через виконання Божих заповідей і очищення ума і серця подвижник у синерґії з Богом підноситься на щоразу вищий щабель досконалости, осягаючи «Божественний стан», як про це пише святий Григорій Палама: «Бога істинно матимеш у самому собі тоді, коли твоя душа досягне Божественного стану; правдивим божественним станом є любов до Бога, яка виникає лише через практикування божественних заповідей» (Григорій Палама, Тріяди 2, 3, 77).
У теозисі божественне життя стає нашим життям. Бути місцем і шляхом обожествлення є унікальною місією Церкви, яка проявляється в її таїнствах, молитовно-літургійному житті і проповіді слова Божого.
Людина, яка живе у неспокійному і динамічному світі, постійно шукає спокою. Так само як море є спокійним і тихим у своїх глибинах, а не на поверхні, так і справжню тишу можна знайти у глибинах людського єства. Саме глибинна внутрішня тиша й умиротворення є джерелом істинного миру, а не лише зовнішній спокій і безмовність. Справжня ісихія — це «буттєве зосередження людського єства і життя у свій центр (серце); і тому збирання у Бозі і Богом як єдиним джерелом істинного спокою».
Це вже є третє розуміння ісихії як глибинної внутрішньої тиші і повернення до себе самого. Вже не келія є простором для постійної молитви, чування над помислами і тверезості, а глибинне сердечно-умове нутро самого подвижника. Тому ісихаст у найглибшому значенні слова — це не той, хто перебуває на самоті у пустелі, печері чи у тиші зачиненої келії, а той, хто, зачинивши двері ума, перебуває, подорожуючи у своєму сердечному нутрі, там, де є Царство Боже.
Останній, четвертий, вимір ісихії — це духовне вбозтво, очищення від пристрастей, від еґоїзму, для того щоб божественні слова наповнили приготовану для них тишу, і подвижник розпочав прямий діялог з Тим, хто промовляє у тиші його серця. Таким чином, у серці й умі молитиметься сам Бог. Ісихаст і в цьому найглибшому значенні є тим, хто готовий слухати і чути, хто відкритий до активної присутности у ньому Господа, у силі Його слова. Калліст Уер, говорячи про глибинний сенс діяльного виміру ісихазму, наголошує на тому, що ісихаст припиняє свою активність не для того, щоб бути бездіяльним, а щоб увійти у діяльність Бога. Тобто християнський подвижник-ісихаст — це той, хто з глибокою пильністю слухає, як Господь промовляє до нього, і є відкритий до Його присутности, що преображує.
Святий Теофан Затворник наголошує: «Треба ум поєднати із серцем… і ти отримаєш кермо для управління кораблем душі — важіль, яким почнеш приводити в рух увесь свій внутрішній світ».
Фраґмент

Василiй ВЕЛИКИЙ
Не можна нехтувати встановленого часу молитви, бо кожен із них по-особливому нагадує про блага, що їх подає Господь. Так, не слід нехтувати ранку, аби перші порухи душі й ума бути присвячені Богові, щоб ми нічим иншим не турбувалися, поки не звеселилися думкою про Бога, як написано: Згадав я Бога і звеселився (Пс. 76, 4), аби й тіло не спонукати допоки не виконаємо сказаного: Удосвіта вислухай голос мій; удосвіта стану перед Тобою і пильнуватиму (Пс. 5,4).
Як осягнути нерозсіяність у молитві? Не маючи сумнівів, переконайся, що Бог перед очима. Коли той, хто бачить перед собою начальника чи настоятеля й розмовляє з ним, не відводить від них свого погляду, то наскільки більше молільник до Бога (зі згаданим переконанням), виконуючи написане, матиме непохитний ум перед Тим, Хто іспитує серця й утроби.
Чому людина втрачає безнастанну пам’ять про Бога? Якщо вона не пам’ятає благодіянь Божих і постає несвідомою перед благодійником.
Просячи того, що гідне Бога, не припиняй просити, поки не отримаєш. Натякаючи на це, Господь розповів притчу про того, хто опівночі випросив хлібів своєю невідступністю (див. Лк. 11, 5-7). Господь наводить нам цей приклад, аби навчити нас бути стійкими та невідступними в молитві з вірою, не втрачати надії й не зневірюватися, коли не одразу отримаємо те, що просимо. Нехай навіть мине місяць, і рік, і три роки чи й більше, — поки не отримаєш — не відступай, а проси з вірою, безнастанно творячи добро.

Йоан ЗОЛОТОУСТИЙ
Коли апостола Петра посаджено до в’язниці й засуджено на смерть, у ніч перед тим зібралися всі віруючі й молилися за нього (Ді. 12, 5).
Бачиш якою невсипущою була їхня душа? З дружинами, дітьми й служницями співали вони, зі скорботи ставши чистішими за небо. Немає нічого світлішого за тодішню Церкву. Тож будемо наслідувати її зі старанністю. Не для того дано ніч, щоб ми всю її спали й перебували в бездіяльності. Свідки тому ремісники, погоничі мулів, торговці. Церква Божа, що встає серед ночі. Тож устань і ти, поглянь на хор зірок, на глибоку тишу, на велику безмовність і дивуйся ділам твого Господа. Тоді душа буває чистішою, легшою та жвавішою, буває особливо здібною здійматися й підноситися вгору. Сама пітьма й цілковита безмовність доволі налаштовують до зворушення. Тож приклякни, зітхни й моли твого Господа бути до тебе милосердним. Він особливо схиляється до милости нічними молитвами, коли ти час відпочинку чиниш часом плачу. А де Христос, там ангели, архангели й инші сили. Тому ви не одні, коли з вами Господь усіх. Якщо маєш дітей, то підніми і їх, нехай в нічну годину весь дім стане церквою. Немає нічого прекраснішого за житло, в якому творяться такі молитви.

Єфрем СИРIЙСЬКИЙ
Прекрасно є молитись завжди й не падати духом, як каже Господь (Лк. 18,1). І ще апостол каже: Моліться без перерви (1 Сол. 5, 18), тобто і вночі, й удень — повсякчас. Не лише заходячи до церкви, але й в інший час не полишай дбати про це.

Йоан ЛIСТВИЧНИК
Хто здобув навичку молитися, той дією одного лишень страху — стати перед Богом у молитві винним у чому-небудь, — позбувається багатьох гріхів, нагода до яких випадає щодня.

Нил СИНАЙСЬКИЙ
Молитовний стан є безпристрасне налаштування, що якнайглибшою любов’ю підносить подвижницький ум.
Хто любить Бога, той завжди бесідує з Ним, неначе з Отцем, відвертаючись від усілякого пристрасного промислу.
Якщо молишся істинно, то багато в чім отримаєш цілковите запевнення, й ангели зберуться до тебе, як і до Даниїла, і просвітять тебе пізнанням причин, чому що трапляється.
Не бажай, щоб те, що стосується до тебе, було, як тобі видається (краще), а як вгодно Богові; і будеш безтурботним і вдячним Богові у своїй молитві.
Якщо перед Богом Вседержителем, Творцем і Промислителем сущого став ти в молитві, то чому ж так нерозумно стоїш перед Ним, що полишивши Його непоборний страх, боїшся мух і комарів? Чи не чуєш, що каже пророк: Господа, Бога твого, бійся (Втор. 10, 10).
Блаженний ум, який, молячись без розваги, проймається щораз то більшою любов’ю від Бога.
Той звершує молитву, хто завжди будь-яке перше своє мислення плодоносить Богові (всіляку справу і почин обертає у славу Божу й просить у Бога на це благословення).

Iсихiй ЄРУСАЛИМСЬКИЙ до Теодула
Лихо тому, хто згубив серце! І що чинитиме він, коли Господь навідається (Сир. 2, 14)? Тож візьмімося, брати, якнайревніше за це.
Немає зла, гіршого за зло самолюбства. Породження ж самолюбства суть: похвали в серці, самовгодження, черевоненаситність, блуд, марнослав’я, заздрість і вершина всіх зол — гордість, що вміє не лише людей, а й ангелів скидати з небес і замість світла покривати мороком.

Iсаак СИРIЙСЬКИЙ
Поки душа не заспокоїться вірою в Бога, доти не вилікує немочі почуттів та й не зможе із силою подолати видимого, що слугує перегородою невидимому.
Завжди тримай в пам’яті тих, що перевершують тебе в чесноті, аби безнастанно бачити в собі те, чого не вистачає тобі супроти їхньої міри.
Згадуй про падіння сильних і впокорюйся у своїх чеснотах. Пригадай важкі падіння тих, що впали у давнину та й покаялися, а також висоту і честь, що їх вони по тім сподобилися, і здобудеш сміливість у своїм покаянні.
Самого себе переслідуй, і буде прогнаний ворог твоїм наближенням. Замирися сам зі собою, і замиряться з тобою небо і земля. Поквапся увійти до своєї внутрішньої комірчини й побачиш комірчину небесну; бо і та, й та — одне й те саме, і, заходячи в одну, бачиш обидві. Драбина до цього царства всередині в тобі, затаєна у твоїй душі.
Постійно обтяжуйся молитвами перед Богом, носячи в серці чистий помисел, що сповнений зворушення, і Господь збереже ум твій від помислів нечистих і мерзенних, нехай не безчеститься тобою Божа дорога.
Потурбуйся здобути у своє нутро Того, Хто за все найцінніший. Полиши мале, аби надбати велике. Зневажай надмірне й маловартісне, щоб здобути многоцінне. Будь мертвим у твоєму житті, щоб жити тобі по смерти. Віддайся тому, щоб вмирати в подвигах, а не жити недбало. Не ті бо лише мученики, що прийняли смерть за віру в Христа, а й ті, що помирають за дотримання Його заповідей.
Як якийсь добрий лік для слабких очей, утримуй в умі Божий Промисел, що ним все оберігається: від початку й донині. Пам’ятай про це повсякчасно, про це роздумуй і цим турбуйся, з цього добувай для себе поучення, аби звикнути тобі берегти у своєму серці пам’ять про велич Божої чести та й здобути у своїй душі вічне життя в Ісусі Христі, нашому Господі, що, як Бог і чоловік, став заступником Бога і людей.
Хто оберігає своє серце від пристрастей, той щохвилини бачить Господа. Хто завжди думає про Нього, той проганяє від себе демонів, викорінює насіння їхньої злоби. Хто щохвилини спостерігає за своєю душею, у того серце звеселяється одкровеннями. Хто зір свого ума зосереджує внутрі себе самого, той бачить у собі духовну зорю.

ВАРСАНУФIЯ та ЙОАНА повчання
Боязнь — сестра відчаю. Вона ослаблює серце й відриває його від Бога. Й тікаймо від неї і розбудімо Ісуса, що спить у нас, гукнімо ж: Наставниче, спаси нас, бо гинемо! (див. Мт. 8, 25). І Він, уставши, заборонить вітрам, і вони затихнуть, а нам мовить: Це Я, не лякайтесь! (Йо. 6, 20).
Бог сотворив людину вільною, але Сам говорить: Без Мене ж ви нічого не можете (Йо. 15, 5). Як узгодити свободу з тим, що без Бога нічого не можна вчинити? — Бог сотворив людину свобідною, щоб вона могла схилятися до доброго, а, схиляючись до нього своєю згодою, вона буває неспроможна звершити благе без Божої помочі, бо написано: Це не справа того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує (Рим. 9, 16). Отож коли людина схиляє своє серце до благого й прикликає на поміч Бога, то Він, дослухаючись до її доброї старанности, подасть їй силу. Ось у такий спосіб існує те й те — і свобода людини, і поміч, що її дарує Бог. Адже добре походить від Бога, а звершується через Його святих. І так Бог славиться у всіх і їх прославляє.

З кн. «Святі отці про молитву і духовну тверезість» — «Свічадо», 2007

протопресвiтер Вiктор ЛАКУСТА,
канцлер УПЦ Канади
ЄДНІСТЬ У НОВОМУ ЦЕРКОВНОМУ РОЦІ!

Бути християнином вимагає істинної самовідданости і посвяти, а не тільки прихильного схвалення вчення та шанування Христа.
Бути членом Церкви і брати активну участь в житті парафії, само по собі ще не робить нас істинними християнами. Ми можемо сповідувати вчення Церкви, але в той же час бути дуже далекими від Христа. Бути активними в церкві (парафіяльній громаді) — не завжди означає, що ми вже є близько з Богом. У багатьох випадках справжнє розуміння поняття християнин втрачене. Бути справжнім християнином — не проста річ і не звичайна справа. Людина повинна бути особисто і щиро віддана Самому Христові. Віддати себе в Христову опіку і Його любов є частиною самопосвяти Єдності. Стати християнином означає лояльну і жертовну відданість Христу, яка має бути ревно і міцно вкорінена у віру, підсилена молитвою і богошануванням, і підтверджена слугуванням ближньому і своїй церковній спільноті.
Всі ми покликані Христом до цієї самопосвяти. Відповідаючи на Його заклик, дістаємо запевнення, що незалежно від того, якою є наша праця або ноша,—завдяки цій посвяті вона стане легшою і світлішою. Християнське життя не спокійне і безжурне; воно здобувається глибокою вірою, посвятою і відданістю єдності з Христом.
Адже ми покликані: «візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір для злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовність Євангелії миру. А найбільш над усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолом спасіння, і меч духовний, який є Слово Боже. Усякою молитвою й благанням кожного часу моліться Духом, а для того пильнуйте з повною витривалістю та молитвою за всіх святих…» (Єф. 6:13-18).
Цей уривок вказує на важливість християнської готовности і насторожености: ревної молитви і пильности в підпорядкуванні Святому Духу. Ті, на «передовій лінії», апостоли і євангелисти, а в нашому випадку — наші теперішні церковні провідники, — потребують молитовної підтримки Церкви.
Отже, для того щоб зрозуміти і сприяти єдності між собою, ми повинні бути повністю поінформовані про нашу віру і вірування інших конфесій. Сліпе прийняття вчення і вірувань Церкви або байдужість до власних переконань —не буде міцною основою для єдности серед нас. Надзвичайно важливим є, щоб всі християни одностайно протистояли нетерпимості і байдужості, бо ці сили створюють атмосферу холодности і ворожости один до одного. Як православні християни, ми повинні підступати до справи єдности зі смиренням, співчуттям і покаянням, закликаючи благодать Божу, щоб провадила нас до виконання Божої Волі для нас, щоб ми бачили різницю між Божественною Істиною для спасіння і звичаями та обрядами людей. Отоді вчення і життя Єдиної Неподільної Вселенської Церкви першого тисячоліття християнства — знову буде в повному єднанні, і від того в повній силі буде зростати більш гармонійний і мирний християнський світ, й, зокрема, наші Українські православні громади і парафії.
Вступаючи ще в один церковний рік, скеровуймо всі наші зусилля на єдність з Ісусом Христом, з нашими братами у Христі і з усіма. Робім це в любові Ісуса Христа!

Фрагмент
Вiсник-Herald, Вересень, 2012

Вiче православних вiрних у Торонто

2 червня 2012 р. в Торонто відбулося віче, на яке були запрошені вірні Східної Єпархії Української Православної Церкви в Канаді. У ньому взяли участь чимало довколишніх людей, а навіть прибули учасники здалека, щоб обговорити питання, важливі для багатьох українських православних християн Канади, що пов’язане також з візитою до Канади керівників релігійних громад в Україні, а зокрема Першоієрарха Української Православної Церкви Київського Патріярхату.
Ієрархи, Консисторія і Духовенство по всій Канаді відгукнулись на усі щирі й автентичні зусилля, спрямовані на зріст і розвиток Української Церкви в Канаді та на активізацію наших парафій у змаганні за духовне вдосконалення та спасіння вірних. Хвилювало всіх, щоб ця зустріч досягла мети, проголошеної ім’ям Братства, яке сформувалося заради Відновлення Українського Православ’я в Канаді.
Багато спостерігачів, церковних істориків та вчених стверджують, що спадщина Братського руху дала ідеологічну основу організаційної структури сучасної Української Православної Церкви в Канаді. Наша Церква, зі своєю соборною системою прийняття рішень (Соборноправністю) гарантує безпосередню участь Мирян у її управлінні. Основні питання розглядаються і обговорюються на наших Соборах, де делеґати — Миряни й Духовенство — Парафій по всій країні збираються разом з Ієрархами, щоб вирішувати основні проблеми, що стоять перед нашою Церквою, в тому числі обрання Першоієрарха та Ієрархів. Собор також обирає Консисторію і її Президію з представництвом Мирян і Духовенства, щоб працювати з нашим Митрополитом над керівництвом і управлінням Церкви в її щоденному житті.
Ця надзвичайно орієнтована на народ Божий система церковного управління не має аналогів у Православному світі (і навіть серед багатьох інших традиційних Церков). Це щось таке, чим ми можемо пишатися, тому що це дало змогу нашій Церкві перепливти через багато неспокійних вод на морі життя. І, до речі, за статтями Угоди, підписаної між нашою Церквою та Вселенським Константинопольським Патріярхатом, ця система Соборноправности була визнана Вселенським Православ’ям законною формою правління. Це дає змогу нашій канадській Українській Церкві потенційно поважно й прямо впливати на поточні обговорення щодо керівництва Православної Церкви по всьому світу, включаючи в Україні.
Хоча ніяка земна соціяльна система ніколи не може бути досконалою, але процес, яким обізнані й віддані люди доброї і свобідної волі намагаються осягнути консенсус, неминуче приносить найкращі результати, яких тільки можуть люди досягнути. Це не означає, що конкретні побажання кожної людини завжди здійсняться, але ми переконалися у тому, що процес підкорення власного «я» колективній волі, особливо якщо його підсилюють молитва, осмислення і смиренність, приносить кожному найбільшу особисту нагороду.
Ми впевнені, що засоби пожвавлення життя Української Православної Церкви Канади (і подолання багатьох проблем, з якими вона зтикається) — в руках кожного з нас. На нас печать дару Святого Духа. Ми — спільні подорожні в Церкві, яка цінує скарб системи Соборноправности, що його так мудро встановили наші засновники. Ми зміцнюємося багатством українських літургійних та духовних традицій, які є невід’ємним складником нашої Віри та ідентичности в Канаді. На кожному з нас лежить відповідальність зрозуміти, свобідно підпорядкуватися, і вживати ці великі дари та скарби, щоб будувати, розвивати та активізувати нашу Церкву на славу Божу і спасіння нашого народу!

Фрагмент
Команда бріфінґ та інформації Української Православної Церкви в Канаді
Вісник-Herald, вересень, 2012

Українська Православна Церква в ХХ столітті: спроби зближення з Вселенською Патріярхією
З промови протопресвітера Степана ЯРМУСЯ на Надзвичайному соборі УПЦ Канади 21.10.1989 р.

Психологічний зв’язок «Україна і Візантія».

З прийняттям Християнства від Візантії Україна багато користала від неї культурально і зберігала з нею духовий зв’язок аж до підкорення Української Православної Церкви Московській Патріярхії, що сталося 1686 року. За сімсот років безпосередніх стосунків з Візантією Українська Православна Церква і її народ духово і психологічно зблизилися зо своїм південним добродієм дуже близько. «Україна і Візантія» — це дуже часта тема в мисленні українських істориків й ієрархів. У нас прийнято говорити про віковічну вісь духової і психологічної орієнтації між Україною і Візантією. На це були не тільки духові, але й етно-економічні підстави. Тому в кожній поважній або критичній потребі Україна й Українська Православна Церква звертала свої очі в бік Візантії. Навіть сьогодні, говорячи про ситуацію Української Православної Церкви та її перспективи, проф. Аркадій Жуковський, в своїй доповіді «Українська Православна Церква і Вселенська Константинопольська Патріярхія», приходить до висновку:
«Помимо труднощів у минулому в співпраці з Константинопольською Патріярхією, і несприятливого сучасного зовнішньо-міжцерковного становища Української Православної Церкви, яка управляється цілком незалежно від інших церковних осередків, практикуючи фактичну автокефалію, однак не визнану іншими Православними Церквами, закидаючи їй, неоправдано, неканонічність, відповідальні мужі за долю Української Православної Церкви повинні змагати за визнання її автокефальности іншими Православними Церквами, а насамперед домагатися визнання з боку Вселенської Константинопольської Патріярхії, колишньої Церкви-Матері Київської Митрополії, значить Української Православної Церкви». (Календар «Рідна Нива» 1990 р., стор. 136).
Висновок проф. Аркадія Жуковського — не одинокий, це висновок всіх, хто підходить до проблеми Української Православної Церкви з точки зору засад православної еклезіології взагалі та принципів Церковного Права зокрема.

Фрагмент
Вiсник-Herald, Вересень, 2012

Воздвиження Чесного i Животворчого Хреста Господнього
Архимандрит ЛАВРЕНТIЙ

Історики Східної Церкви одностайно стверджують, що передусім дві події дали мотив до встановлення цього святкування: знайдення Господнього Хреста в IV ст. і його повернення з перської неволі в VII ст.
Свято Воздвиження Чесного Хреста належить до дуже старовинних свят, але як історія знайдення Хреста Господнього, так і історія виникнення самого святкування оповиті серпанком леґенд, і тут нелегко відрізнити історичну дійсність від вигадки.
Треба зауважити, що у цьому святкуванні не йдеться про звичайне шанування Хреста Господнього, яке буває у Хрестопоклінну неділю. Тут ідеться про те, що, власне, становить смисл празника, про що говорить сама назва: Воздвиження, що означає Піднесення, тобто окрема урочиста священнодія прославлення Хреста Господнього.
Початок святкування Воздвиження дало освячення храму Воскресіння Господнього, що його збудував рівноапостольний Костянтин Великий на Ґолґоті в Єрусалимі. Це освячення відбулося дуже врочисто за єрусалимського святителя Макарія 13 вересня 335 року.
Наступного дня після освячення храму було врочисте воздвиження віднайденого Хресного Дерева. Під час воздвиження народ багато разів взивав «Господи, помилуй». Відтоді Східна Церква щорічно святкує пам’ять посвячення храму Господнього Воскресіння 26 вересня, а Воздвиження Чесного Хреста — 27 вересня.
Друга важлива подія, що зробила загальним свято Воздвиження на Сході й на Заході, — це повернення Господнього Хреста з перської неволі. Перський цар Хозрой у 614 р. захопив Єрусалим і забрав Господній Хрест до своєї столиці в Ктесифоні. Через 14 років імператор Іраклій після своєї перемоги над персами віднайшов Хрест Господній та приніс його до Єрусалиму, де 14 вересня відбулося друге врочисте воздвиження-піднесення. Відтоді свято стали називати: «Всесвітнє Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього». Оскільки свято Воздвиження нагадувало про Христове розп’яття і смерть, то з найдавніших часів стало звичаєм Церкви в цей день дотримуватися строгого посту.
Митрополит Кипріян (1381–1406) у своєму «Повчанні руському духовенству» пише: «А щодо Воздвиження Чесного Хреста, то в кожній церкві, по цілій землі, де живуть християни, Хрест воздвигають, де є хоча б один священик, на славу Чесного і Животворчого Хреста».
Свято Воздвиження нагадує нам про наш обов’язок шанувати, любити й визнавати святий Хрест. «Не стидаймося Хреста Христового, — каже святий Кирило Єрусалимський у своїй 4-й огласительній промові — хто б його не укривав, а Ти явно клади його на своєму чолі, щоб демони, бачачи царський знак, тремтіли й далеко втікали. Роби цей знак… при кожній нагоді». А святитель Іоан Золотоустий каже: «Хрест — благовоління Отця, слава Єдинородного, радість Духа, окраса ангелів, утвердження Церкви, твердиня Святих, світло всього всесвіту».

Фраґмент
«Голос Православ’я»

Людмила IВАННIКОВА
«РІДНА МОВА — ДАР БОЖИЙ»
Актуальне дослідження Івана Хланти

В Ужгороді побачила світ надзвичайно актуальна на сьогодні книжка відомого українського фолкльориста, казкознавця Івана Хланти «Рідна мова — дар Божий», в якій висвітлюється тема культури мовлення священнослужителів Закарпаття (зокрема, мова проповідей під час Літургії), проблема зросійщення вірних у манастирях та сільських і міських церквах краю. Автор порушує питання про те, якою мовою слід здійснювати богослужіння у православних храмах та обителях України. «Будьте досконалі, як досконалий Отець наш Небесний!» — закликає автор священнослужителів, — однак з гіркотою констатує, що більшість із них спілкуються з вірними жахливим суржиком. Та навіть нічого спільного з місцевим діялектом ця мова не має. Це — суміш старої церковнослов’янської, російської й розмовної української мови. «Я слухаю не зміст проповіді, а чекаю, яке наступне слово-суржик вилетить із уст батюшки», — ось що можна нерідко почути від пастви після Служби Божої. Суржик, який звучить у церквах — це чорні плями на світлих ризах священнослужителя! — наголошує І. Хланта. Адже мова духівника, на його думку, відображає чистоту його душі. Автор проаналізував релігійні передачі в етері обласного радіо і також дійшов висновку, що представники УПЦ МП серед пастирів різних віровчень виглядають малограмотними і малоосвіченими, бо не володіють українською мовою проповіді.
І. Хланта порушує й ще одну проблему — формальність богослужіння; незнання уставу: «Чимало є випадків, що напівграмотним недосвідченим дякам не можуть допомогти й такі ж батюшки, котрі за гроші закінчили духовні навчальні заклади й за хабаря висвятили їх на священнослужителів». Автор зазначає, що за його спостереженнями, від 1991 р. почалося зумисне, цілеспрямоване зросійщення богослужіння на Закарпатті, куди засилалися чужомовні пастирі, без коріння, без патріотичних почуттів. «Це «гадюче поріддя» вважає український народ за свого органічного ворога… прагне «зберегти панівні позиції за російською мовою на території України». Тож таким діям хіба не пора чинити реальний і рішучий опір?..
Богослужіння російською мовою, з московськими невиразними мелодіями для закарпатців чуже. Зрусифіковані манастирі краю за 20 років перестали бути центрами духовности та елітної культури, а стали розсадниками ненависників усього рідного, українського. Таким чином, виходить. що Українська Православна Церква (МП) воює з власним народом, сприяє його духовному поневоленню, знищенню української державности, розпалює міжконфесійні чвари, міжнаціональну ворожнечу.
Однак після прочитання книжки мимоволі виникає питання: якщо автор пише, що більшість віруючих Закарпаття «замість того, щоб вийти з церкви після богослужіння з просвітленим, піднесеним, одухотвореним обличчям, виходять сумними і невпевненими в собі, озлобленими, нарікаючи на адресу священнослужителів, — то чому ж вони не перестали ходити до цієї церкви, не перестали там одправляти похорони, вінчатись, хрестити дітей, ставити свічі, подавати літургійні записки, жертвувати на храми, будувати нові церкви та манастирі? Значить, все це — тільки декларація, такий собі убогий протест, щоб і висловитись перед кимось — і не нашкодити своїм стосункам з духовенством УПЦ МП, до якої й сам автор, очевидно, належить. І він ніде не висловлює думку про відокремлення від Московського Патріярхату, про створення громад УПЦ КП або УАПЦ, не закликає до боротьби за створення єдиної помісної Української Православної Церкви... Натомість книга рясніє цитатами із Священного Писання та літератури, віршами українських поетів про любов до рідної мови. Чи змінить реально критичний стан заспокійливий цитатник?..

Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ, Богдан МЕЛЬНИЧУК
Ангели над прiрвою
(Павло Василик) — Драматичнi сцени

ХХ століття, попри всю жорстокість нищівного зла, явило в Україні незліченне число подвижників віри, самовідданих героїчних особистостей, які присвятили своє життя в ім’я добра і волі народу. Українська історія переповнена прикладами звершень, котрі, здавалось, перевищують людські можливості. І цей унікальний духовний досвід належною мірою досі ще не став предметом справжнього зацікавлення й усвідомлення в літературі.
Автори п’єси «Ангели над прірвою» зважились покласти в основу свого твору документальні факти життя одного з тих, хто був прозірливим учасником творення нової історії України — політв’язня, священика підпільної, забороненої совєтами Української Греко-католицької Церкви, згодом єпископа Павла Василика, якому серед інших належить честь її піднесення й відновлення прав. Відчуймо: істинне життя випромінює силу ідеалу.
Пропонуємо читачам уривок із п’єси, герої якої, поруч з о. Павлом Василиком, так само не вигадані, а події, про які оповідається, відбувались насправді.
ПЕРШИЙ В’ЯЗЕНЬ. …Тут неподалік, на території жіночого концтабору, серед черниць є одна особлива, її звати сестра Никифора. Зі Львова. Послухайте. Під час чергової каральної операції енкаведисти нарешті вирахували зв’язкового. Вони не просто розлютилися, вони — оскаженіли. Бо це був не чоловік і не хлопець, а... звичайна проста сільська жінка, та ще й багатодітна мати.
До бараку тихо заходить диякон Павло Василик. Він хоче залишитися непоміченим, щоб не порушити розмову. Уважно прислухається до того, що говорять.
ПЕРШИЙ В’ЯЗЕНЬ (продовжує розповідати). І от її та ще кількох засудили до розстрілу. На жодні вмовляння про семеро діточок, які залишаться сиротами, ніхто не звертав уваги... Та жінка смиренно молилася, кажуть, що ду-у-же (розтягує останнє слово так, ніби хоче показати, як ревно вона молилася) молилась. І... (знову робить паузу) Господь її почув! Наступного дня в камеру впустили черницю, яка впросила тюремне начальство помолитися за душі мучеників, котрих готували до страти. (Несподівано замовкає. Присутні шарпають його з усіх боків: «Ну ж бо, розказуй! Не тягни!» Задоволений такою увагою до себе, продовжує). Тією черницею була сестра Никифора. Вона помолилася з Марією, так звали ту жінку, і швидко почала знімати із себе чернечий одяг. Марія дуже налякалась. Але сестра була налаштована войовниче. Наказала й Марії роздягатися. Тільки-но вони помінялись одягом, як охоронці загриміла засувом у дверях, ось-ось відчинять... (Знову замовкає, а публіка вже сердиться: «Не рви душу, розказуй!»; «Говори, говори!»). Відчинили. «Марія», а це вже й не Марія, а насправді черниця, стоїть на колінах із опущеною головою і ревно так молиться. Конвой не дуже придивляється, хоче хутчіше випхати з камери черницю, бо як не кажи, а таки: «Не положено». «Черниця», а насправді це не черниця, а Марія, за якою вдома вже тиждень плачуть семеро дітлахів, швидко покидає територію в’язниці. Тим часом дітей попередньо перевезено у підпілля, і згодом вони з’єднались із своєю рідною матір’ю...
В’язні, які слухали оповідача, затамувавши подих, нарешті полегшено зітхають. Хтось кидає репліку, що це неправда, вигадка. Але його перебивають: «Як вигадка, то ж ця сестра Никифора тут, неподалік нас».
ПЕРШИЙ В’ЯЗЕНЬ (продовжує розповідь). Та черниця ду-у-же молилася, кажуть, що до самого вечора. І Бог її також почув... Сталося чудо! Розстріл замінили на концтабір.
ТРЕТІЙ В’ЯЗЕНЬ (недоброзичливим голосом). Та ж яке це чудо? Чудо було б, якби її також випустили з тих мурів. А так потрапила туди, де й ми, в «Долину смерти». Я теж молюсь, але ваш Бог чомусь не хоче чути мене. І не знаю, чи довго тут ще протягну. Сили залишають мене…
ДИЯКОН ПАВЛО. Я знаю ту черницю. І це справді чудо. Бо таким способом Господь послав її сюди, в оце пекло, щоби вона допомагала багатьом стражденним душам вистояти тут, втриматися, не зневіритися, не впасти у Дусі. Адже в Бога нема інших рук, окрім людських. І зі мною тут було чудо!
Присутні повертаються на голос Павла Василика, радісно вітаються з ним. Усі згорьовані й водночас збентежені, пригнічені й розгублені. Підходять ближче до Василика. Обступають його тісним кільцем. Помітно, що люди тягнуться до нього, як квітка до сонця, з великою надією ув очах...Чути голоси: «Диякон! Диякон Павло Василик!»
ДИЯКОН ПАВЛО (продовжує). Якось напередодні свята Євхаристії почав я бідкатися, що не маю кому посповідатись. І дуже перейнявся тим, усі думки тільки про це. Молюсь і питаю: «Боже, як мені випросити у Тебе цю милість? Що маю для цього зробити ще, крім своїх щирих молитов, які Тобі зараз посилаю?». І подумайте тільки: наступного дня до мене в камеру привели отця Цегельського. Я не міг у це повірити! Почав ретельно готуватися до сповіді, бо отець Цегельський сповістив, що має при собі євхаристійні дари. А вино для причастя він тримав у аптечній пляшечці, на якій було написано «Краплі до серця». Бог почув мої спраглі молитви і помисли, бо наступного дня за Цегельським знову прийшли. З’ясувалося, що конвоїри переплутали камери, так він із волі Господа опинивсь у нашій... То хіба ж це не чудо?! Як написано у Кондаку 3, Ікосі 3 з Акафіста Богові Отцеві: «Едем насадив Ти, наш Отче небесний, для свого створіння, любов’ю все дихало в ньому, жило все любов’ю. Тебе, о Любове безмежна, там бачачи ясно, співала Людина Тобі Алилуя!» І далі: «Насправді страшне, прежахливе злочинство вчинилось — Людина Тебе не послухала, Отче небесний, обманута ворогом лютим, Любов потоптала, коли ж зрозуміла свій злочин, заплакала гірко:
Отче наш, злочинство жахливе вчинили ми,
Отче наш, ми порушили єдиную Заповідь,
Отче наш, ми любов Твою тяжко зневажили,
Отче наш, ми дарунок безсмертя відкинули,
Отче наш, Ти дарував нам землю безгрішную,
Отче наш, на ній ми гріх гидкий посіяли,
Отче наш, ми повірили ворогові клятому,
Отче наш, у кайдани брехні ми заковані,
Отче наш, Голосу Твого ми не чуємо,
Отче наш, від Тебе гріхом ми відділені,
Отче наш, до Тебе вернутися прагнемо,
Отче наш, без Тебе безсилі ми й немічні,
Отче наш, прийми нас, розкаяних!
На якусь мить Павло Василик замовкає. Принишкли довкола нього всі присутні. Стало виразно чути знадвору всілякі звуки: хтось тягне порожню металеву бочку, і вона «голосно» торохтить попід бараком, люто гавкають сторожові пси, осатаніло лаються конвоїри... І знову заговорив диякон Павло Василик.
ДИЯКОН ПАВЛО. Нас хочуть знищити фізично. Але духовне рабство — це далеко страшніше, ніж рабство фізичне. Бо коли людину заковують у кайдани, коли везуть на Далекий Схід, коли вбивають, то вона вмирає. Але терпить, як вільна людина. Бо не має зламаного Духа. А справжнє рабство — це є зламання Духа людини. Людина зі зламаним Духом не знає Правди Божої, не знає світла Христової Науки, топче святість батьківської віри, доносить на свого ближнього. То є справжні раби. Справжні невільники. Такі люди йдуть шляхом погибелі. Вони вже є неспроможні. За них не тільки треба сьогодні мерзнути і терпіти нелюдські муки, за них треба просити Бога. За них треба покутувати, щоби не загинули вони у цьому московському ярмі. Отож, хто втратив майно, може знову набути його своєю працею, може дійти до значного багатства. Досвід багатьох поколінь каже нам, що такі випадки трапляються. Хто втратив щирого приятеля, може знайти ще кращого, розумнішого і щирішого. Хто втратив здоров’я, має змогу шукати лік і одужати. Хто втратив добре ім’я між людьми, може ревною працею здобути ореол слави. Розумна людина за найгіршого збігу обставин не впадає у розпач, а теплить надію на краще. Але хто внаслідок своєї легкодумности й недбальства погубить душу свою, той втратить усе, втратить безповоротно, втратить навіки. Бо поза гробом нема вже ні покаяння, ні направи, ні переміни, врешті, нема надії. Надія, кажуть, вмирає останньою, але вона вмирає разом із тілом тут, на землі... І додам ще... «Все, що маєш намір робити, роби, бо в могилі, куди підеш, нема вже роботи, ані роздумування, ані знання, ані мудрости». Це не мої слова, це слова премудрого Соломона.
Тож чи можна сумніватися, що праця над спасенням душі є найважливішою справою, є ділом всього нашого життя? Знаєте, я, отець диякон Павло Василик, поспішав до Вас, щоб прочитати Акафіст, а Бог розпорядивсь інакше. Колись, як я був малим, мене вразила одна притча. Не можу не розказати її вам, бо вона стала відтоді для мене дороговказом у найважчі хвилини мого життя. Послухайте цю мудрість. Один чоловік дуже нарікав на Бога і казав: «Мені так важко, а Бог не допомагає мені. Чи ж є Він насправді?» І ось коли настав його Час, опинився він перед Всевишнім. Побачив Його і знову почав дорікати: «Чому я не знав, що Ти є насправді?» Творець показав цьому чоловікові розгорнуту картину його вже проминулого життя. Перед зором чоловіка розкинулася безмежна пустеля. А там — дві пари слідів. «Одна пара слідів — твоя, — мовив Господь, — а друга — Моя, Я завжди перебував біля тебе, тільки ти Мене не хотів почути». Несподівано чоловік побачив, що в одному місці сліди обірвались і залишилася тільки одна пара слідів. Побачивши те, він аж зрадів і знову почав дорікати Творцеві: «А тут, ось тут, у цьому місці, коли мені було чи не найважче у житті, Ти взагалі мене покинув, і я залишився сам, як палець». На це Бог знаєте що відповів? «Ні, Я не покинув, Я ніс тебе тоді на руках».
Усі вражено мовчать. Мовчить із опущеною головою і той чоловік, котрий перед цим казав, що нібито його молитви не доходять до Бога. Отець благословить присутніх. Усі починають розходитись і вкладатися спати. Лягає на нари й диякон Павло Василик. Чути його голос: «Що буде з людьми, які тут так страждають? Що станеться з концтаборами? Чи матиме це колись кінець?»
Переміна світла. Сон Павла Василика.
Диякон Павло сидить збоку в задумі на землі, водить по ній палицею. Чути голос Павла Василика: «Боже мій, що станеться з моїм народом? Що станеться?!» Раптом постає перед ним людина містичного вигляду. Сиві, аж срібні борода і волосся на голові. Одяг небесного кольору. Відчувається надприродна сила прибульця.
ДУХ-ЛЮДИНА. Дитино, що ти думаєш? Мовчиш? Мовчиш, бо ти злякавсь? Але я знаю, що ти думаєш. Ти розмірковуєш, що буде з твоїм народом. Який буде цьому кінець, яка буде його доля. Встань. (Забирає палицю, бере Василика за руку і виводить на середину, запитує). Що бачиш?
ДИЯКОН ПАВЛО. Великий мурашник.
ДУХ-ЛЮДИНА. Дивися, що зараз буде. (Починає водити Василиковою палицею і зрівнює мурашник із землею). А тепер скажи, що я зробив?
ДИЯКОН ПАВЛО. Ви зрівняли мурашник із землею.
ДУХ-ЛЮДИНА. А мурашки що роблять?
ДИЯКОН ПАВЛО. Розбігаються на всі боки.
ДУХ-ЛЮДИНА. Так. А тепер встань і скажи Моєму народові, що незабаром настане час, коли Я всі ці концтабори також зрівняю із землею. А нарід Мій повернеться додому.
ДИЯКОН ПАВЛО. Іване, Іване, прокинься!
ІВАН. (злякано схоплюється). Що сталося, отче?
ДИЯКОН ПАВЛО. Сон мені приснився дивний. Ніби почув я Голос Божий, і той Голос мовив: «Встань і скажи Моєму народові, що незабаром настане час, коли всі ці концтабори зрівняю із землею…»
ІВАН (починає схлипувати. Перехрещується і тішиться, як мала дитина). Отче, та ж то знак великий зверху, щоби підтримати Дух усіх, хто тут мучиться. І ви це сьогодні нам казали у проповіді…

Галина МАНIВ
Усмiшка Матерi Божої у Вифлеємi

У вересні, коли сонце ще по-літньому гаряче, здається, що тут палає сама земля. І тільки темні кипариси знаками оклику стоять над червоними пагорбами. Втім, ґрунт у цих місцях червоний сам собою — чи то від великого вмісту заліза, чи тому, що впродовж тисячоліть щедро поливався кров’ю. І як тут не згадати вифлеємських немовлят? «Чути голос у Рамі, плач і ридання, і голосіння велике: Рахіль плаче за дітьми своїми, і не дається розважити себе, бо нема їх...» Тривожному настрою сприяє й висока (5-метрова) бетонна стіна з баштами-бійницями по боках воріт, до якої під’їжджає наш автобус. Що чекає нас за нею? Ще не затихла луна колишніх заворушень.
Але на вулицях Вифлеєма ні душі. Спека позаганяла всіх під кондиціонери чи просто подалі від палючих сонячних променів. Тільки кілька вуличних торговців марно намагаються продати прочанам свій убогий крам. Поміж сліпучо-білих будинків, зведених із знаменитого єрусалимського каменю, пряма, як стріла, дорога — центральна вулиця Різдва. Вона веде до площі Ясел. І назви ці свідчать не тільки про наше наближення до святинь, а й про те, що ще не так давно населення Вифлеєма на 90% складалося з християн. (Вифлеємська християнська громада — одна з найдавніших). Зараз християн тут лишилося близько 30%, їх підтримують громади інших міст та інших країн, бо, як сказав нам наш гід, неможливо уявити собі Вифлеєма без християн.
Перебігаємо ковзкими плитами площі Ясел, витертими за довгі роки до блиску ногами безлічі прочан. Праворуч високі мури храму Різдва, більше схожого на фортецю. І не дивно, адже від самаритянського повстання VI сторіччя, коли була зруйнована перша церква, що її збудували на 200 років раніше за наказом святої Єлени, час від часу християнам доводиться тут від когось оборонятися. Про це свідчать і двері храму: величезні за архітектурним планом, вони поступово замуровувалися монахами аж до сучасного вигляду, коли дорослій людині доводиться ледве не згинатися навпіл, щоб увійти крізь них. Тепер їх називають Дверима покори.
Отже, нахилилися й увійшли. І потрапили в інший світ — світ спокою, тиші та якогось особливого духу, який для мене особисто пов’язаний із присутністю у храмі святинь. Довга «поперечина» хрестоподібної базиліки, оздоблена колонами, нині такими закіптюженими, що не видно фресок, які є на кожній — веде до вівтаря. Праворуч від нього юрмляться люди, чекаючи своєї черги спуститися вузькими сходами в печеру, де народився Ісус. Так важко вирватися з основного русла цього людського потоку й протиснутися до Тієї, Яка озорює храм Своєю ангельською усмішкою.
Протиснутися й упасти тут, у куточку, на коліна. Щоб відчути дивне поєднання внутрішнього тремтіння і спокою. Вифлеємська ікона Божої Матері. Єдина, на Якій Вона усміхається. Кажуть, це одна з чотирьох ікон, написаних апостолом Лукою. А ще кажуть, до Вифлеєма вона потрапила з Росії. Ніхто не знає, де леґенда переплітається з дійсністю, але в одному я переконана: Божа Мати визирає до нас з цього віконечка і усміхається. Грізно кричать грецькі ченці, закликаючи прочан і просто екскурсантів до порядку, клацають фотокамери, штовхаються люди на вході до Вифлеємської печери, а Вона дивиться на нас, і в цьому погляді куточок раю.
Потім ми спустилися в печеру Різдва. І там було добре. Срібною 14-променевою зіркою на мармуровому колі позначено місце народження Христа. Можна прикластися до Нього й коротко помолитися — на довше не дасть залишитися чернець, який роздає всім образочки Різдвяної ікони та стежить за порядком. Позаду підпирає черга. Така поквапливість заважає, але все одно встигаєш зловити сяйво від Вифлеємської зірки, цей благодатний промінчик радости. Біля місця Ясел і біля місця Поклоніння волхвів не так людно. Хтось навіть примудряється там фотографуватися. А сходи вже ведуть нагору, і опиняєшся ліворуч від вівтаря. Поки всі збираються, ще встигаю побігти праворуч і подивитися на нерукотворний образ Спаса на колоні над входом у печеру Різдва, який не роздивилася раніше, пробираючись до ікони Богородиці. На цій фресці Господь із заплющеними очима. Кажуть, є точка, з якої видно, як Він розплющує очі. Я не побачила.
Потім нас повели дивитися ранньохристиянські мозаїки (IV сторіччя). Цікаво, що візерунки на них, як на українських писанках: безконечники, свастики, інша космічна символіка. (Ну і хай хтось каже після цього, що все людство пішло не від одних прабатьків). Далі показали колону, з якої вилетіли бджоли та покусали тих, хто намагався осквернити храм. Дірки у колоні, звідки вони вилітали, у вигляді хреста — ми по черзі вставляли туди пальці й читали короткі молитви. Потім на хвилинку зайшли до костелу святої Катерини, який прилягає до храму Різдва. Саме починалася служба. Священики з кадилами заспівали молитви і рушили вздовж проходу, за ними парафіяни зі свічками. Ми вийшли, щоб не заважати й, повернулися до автобуса. Він повіз нас за межі Палестинської автономії. Ніхто наші паспорти так і не перевірив. Вифлеєм залишився позаду. Але я несла у серці світло Різдвяної зірки та усмішку Матері Божої.

На початку цієї осени несподівано відійшов у небесні світи Юрій Смирний, історик мистецтва, праці якого, надруковані в «Нашій вірі» в кінці 90-х та на початку 2000-х, вразили відкриттям (чи радше поверненням до себе) українського сакрального малярства як надзвичайного феномену світового значення, зокрема — творів геніяльного Алімпія Печерського, які мали вагомий вплив на розвиток не лише власне української мистецької традиції, але й в Европі.
Запам’яталося, Юрій Смирний завше з якоюсь особливою інтонацією вимовляв слова «самостійність», «достойність», увиразнюючи їх глибокий український підтекст. В цих словах українець чує мудрість і волю. Думку Юрія Смирного якраз і вирізняє ґрунтовна самостійність погляду, евристичність, пильна чутливість до правди. І саме біль пізнання правди сподіяв те, що дослідник не просто спостеріг, але переконливо розвінчав фальш освячених офіціозом загальників, вкорінених навіть у масову свідомість, заплутані вузли «наукових» тверджень, які робили в очах світу, як і в очах самих українців, могутню давню традицію українського іконопису якби не існуючою. Дослідження Юрія Смирного опритомнюють українську самосвідомість, пробуджують пізнання достойности рідного спадку.
Р.Л.

Юрiй СМИРНИЙ
НОБIЛIТАЦIЯ ПОЛОНЯНКИ

Мова йде про високу українську християнську святиню «ВИШГОРОДСЬКУ БОГОРОДИЦЮ», як усесвітньо-значимий мистецький твір, досі ширше відомий під назвою «Володимирська Богоматір» (М.Грушевський називав її «Вишгородська ікона Божої Матері»), вивезений у 1155 р. з Руси-України у Володимир на Клязьмі (Росія) суздальським князем Андрієм Юрійовичем (старшим із Довгоруковичів).
Це «вивезення» було, як досить широко відомо, викраденням. Російські історики недавнього минулого писали про це так. «І тої ж ночі Андрій нишком від киян і від батька — «без отні волі» — викрав знамениту ікону й поскакав зі своєю дружиною на північ» (С.Голицын. Сказания о белых камнях. М., 1980 р.
Як можна собі уявляти, логіка речей змушувала викрадача і його пособників до створення певних офіційних місцевих церковно-пропаґандистських текстів, які заперечували б очевидну належність ікони, створеної київським художником, Київу. Крім іншого, вони потребували створити враження, що в Київі й на Київщині ікона була тільки тимчасово, як у проміжному пунктові руху на Суздальщину. В результаті, вже в перше десятиріччя перебування ікони у Володимирі в місцеві церковні тексти потрапляє версія про первісний привоз «Богородиці-Милування» (це ще одна визнана назва даного твору й подібних йому) в Київ з Константинополя.
Впродовж наступного часу (а час вимірювався сторіччями) ця версія мала можливість змінюватися й розвиватися аж до вигадки в XVI ст., що ікону «написал богогласный евангелист Лука. (Див. А.И.Анисимов. История Владимирской иконы в свете реставрации. М., 1928 р.). Наводячи цю вигадку в своїй статті, А.Анісімов не уникнув скептичної ноти: «...чи відповідають дійсності вказівки літопису й інших історичних джерел, й чи не леґендою є оповідь про привоз ікони з Візантії», але надалі проблему в цьому напрямку не порушував.
Однак така позиція не може задовольнити тих, кому потрібні вичерпні… — істинні знання про історію розвитку українського, зокрема, і европейського в цілому малярського мистецтва: тенденційно-некритична згода на «привозну» версію одним махом робить зайвою вже саму увагу до з’ясування факту пластичної укорінености «Вишгородської Богородиці-Милування» в Київі. Тому уважніш вчитаємося у «вказівки літопису й інших історичних джерел», які навів у своїх працях А.Анісімов.
Ось витяг зі статті А.Анісімова «Владимирская икона Божией Матери», виданої вперше у Празі в 1928 р.: «Найдревніші відомості про Володимирську ікону Богоматері повідомляє нам літопис. Лаврентіївський та Іпатський Літописи свідчать суголосно про принесення Володимирської ікони з Константинополя...: «Того ж літа [6663 (1155)] іде Андрій от отця своєго Суждалю, і принесе іда ікону святую Богородицю, юже принесоша в єдином кораблі с Пирогощею із Царяграда»… (Полн. собр. русск. летоп., т. І, с.148).
Як бачимо, «найдревніша відомість» про «принесення святої Богородиці з Царграду» вийшла з-під офіційного письменницького пера після досить довгого перебування ікони вже на Суздальщині. Аж такого довгого, що вдалося змурувати величний храм, а ікону вагомо-коштовно оздобити. Тобто не раніше 1160 р., коли було завершено збудування церкви Успіння Богородиці у Володимирі.
При цьому треба враховувати загальнополітичні й церковні обставини. Князь Андрій енерґійно, але безуспішно добивався у святійшого престолу в Константинополі утворення у Володимирі Суздальському незалежної від Київа митрополії та замислював погромний похід на Київ. Ніякі достовірні історичні дані не заважають припускати, що в цих умовах створення леґенди про не київське, а константинопольське походження чудотворної святині служило підступній пропаґандистській підготовці війни проти Руси-України.
Не зайвим буде нагадати й той факт, що і ця процитована версія про невідомо коли й ким здійснене «принесення» ікони в Київ стала відомою тільки з літописних збірників-манускриптів, які були за різними джерелами виготовлені через сотні років після згаданих подій. Відомо, наприклад, що Лаврентіївський літопис-збірка вийшов з-під пера ченця Лаврентія у 1377 р., а Іпатський є знаним під менш точною датованістю початком XV ст. і названий за місцем знайдення в Іпатському манастирі в Костромі (Росія). До того ж А.Анісімов цілком слушно зауважує в своїй статті, що «в старій російській історичній писемності... могли бути самовільні прибавки переписувачів ... чи спроби самостійного тлумачення першопочаткового тексту». Так що серйозну відповідь на питання, чи справедливою є версія про «константинопольську вродженість» «Вишгородської Богородиці-Милування» необхідно шукати не в текстах переписуваної й дописуваної за потребою словесности, а в самобутніх малярських пам’ятках (артефактах) кінця XI - поч. ХІІ ст., які достатньо переконливо унаявлять здатність бути пластичними родителями даної ікони. Зрозуміла річ, ці пошуки треба здійснювати не тільки в Константинополі, а і в Київі, бо цікава нам «Богородиця-Милування» в поле зору історії потрапила у році 1155 саме з жіночого манастиря у Вишгороді, що був однією з київських передміських фортець.
Та може солідні іконісторіографи все потрібне зорово-доказове вже знайшли в столиці Ромеї Константинополі чи в його ближніх і дальніх провінціях? Звернемось до статті М.Алпатова й В.Лазарєва «Візантійська ікона комнінівської епохи», надрукованої німецькою мовою в Берліні у 1925 р. Підтверджена В.Лазарєвим у її висновках в його ориґінальній англомовній публікації 1938 р., а потім перевидана російською мовою в 1978 р. за життя М.Алпатова. Ця стаття утримала свою авторитетність в певних професійних колах упродовж всього ХХ ст.
Вже на перших сторінках тексту автори мусили зробити зізнання, що Константинополеві нема-таки чого виставити співмірного за якістю з вишгородською іконою: «<...> лики Володимирської ікони являють рідкісне за своєю релігійною силою досягнення, художнє наповнення цих ликів залишає далеко за собою все, що до цього часу дійшло до нас від візантійського станкового малярства». Щоб якось приховати конфузливість, письменники вдалися до втішальницької художньої деклямації: «Одначе нема жодних (!) сумнівів, що цей малярський стиль не був чимось ізольованим у візантійському мистецтві. Якби (!) збереглася більша кількість константинопольських ікон і фресок, не було б (!), імовірно, браку в аналогіях для даного явища».
«Не було б, імовірно, браку в аналогіях». Але він є. Та авторам так дуже хотілося хоч на щось зіпертися саме в Константинополі, що вони не втрималися від виходу на зовсім непевний ґрунт: «Позаяк од візантійського станкового малярства майже не збереглося ніяких пам’яток <...>. З числа творів станкового малярства Володимирська ікона може бути зіставленою тільки з іконою Григорія Чудотворця... (друга полов. ХІІ ст.» [з 1935 р. в Держ. Ермітажі. — прим. ред.].
Це звернення авторів статті до образу старця замість пошукуваної молодої матері з дитям тільки й змушує нас до висновку, що в іконописі грецької імперської столиці у ХІІ ст. ще досить мало приділяли уваги цікавому нам сюжетові. Та й за іншими даними цей приклад скоріше смішний, ніж переконливий. Автори самі визнають стилістичну різницю між образами як «більш лінійну манеру» у «Григорія», а датування його другою половиною ХІІ ст. означає, що коли наша «Богородиця» вже втішала вірних на стіні храму під Київом, а потім носила коштовну шату полонянки у Володимирі на Клязьмі, то «Св. Григорію» ще довго треба було чекати від греків (якщо це й справді їхня праця), доки його напишуть: «друга полов. ХІІ ст.» — це ж-таки аж по 1200 р.
Брак пластичних доказів константинопольського походження ікони Богородиці можна спробувати замістити сценічними емоціями: «Є в лиці Володимирської Богоматері ... якийсь непередаваний грецький відтінок, що в корені виключає можливість відривати ікону від візантійського мистецтва». Красиво сказано! Та не зника докучлива проблема: в лиці Вишгородської Богородиці цей «грецький» відтінок, може, й є, а в Греції, скільки не шукали, сліду його не знайшли. І скільки ти його «грецьким» не називай, він грецьким не ставав, не стає і ставати не хоче...
Таким чином ми маємо право стверджувати факт відсутности запотребуваних доказів у російській іконісторіографічній літературі як на 1925, так і на 1978 роки. І на 2000-й теж. Цим роком позначена книжка безпосередньо за нашою темою: О.Е.Этингоф. Образ Богоматери. Очерк византийской иконографии ХІ-ХІІІ веков. Москва, изд-во «Прогресс-традиция». Ця «проґресивно-традиційна» літературна свіжина нічого втішного артефактичного для візантійського мітика не принесла.
А що ж у Київі?
В Київі на другому поверсі ґалерій Софійського собору зберігаються два повноформатні фраґменти — з композиції «Благовіщення», що колись містилася на передвівтарних стовпах у Київо-Михайлівському соборі (збудований і розписаний у 1108-1113 роках, а підірваний вибухівкою та зітертий з лиця землі совєтським урядом у 1934-1936 роках): «Архангел Гавриїл» та «Діва Марія». Вже тоді, коли мені трапилось розібратися, що в компонуванні так званої «Рубльовської», а насправді Алімпієвої ікони «Трійця» (142х114) ключову ролю відіграла «Діва» з цього «Благовіщення» (див. попередні публікації), я звернув увагу на портретність образу Діви і писав про це, зокрема, так: «... на мою гадку, моделлю фрескової «Марії» Алімпієві послужила кохана дружина талановитого українського правителя - київського великого князя Святополка ІІ (Михайла). Ця обдарована жінка, опинившись у ролі наложниці, піднялася до стану княгині й народила своєму чоловікові чотирьох добрих дітей» (ж. «Розбудова держави» № 6, 1996).
Тоді ж я побачив, що образи «Діви» й «Вишгородської Богородиці» перебувають у тому істотному відношенні, котре історикам відоме, як генетичний зв’язок між первісним портретом («Діва») і похідним агіосом-ликом («Богородиця»). Простіш кажучи: з портретного образу, що в «Діві», створено лик «Богородиці» (відносно недавно мені пощастило натрапити на чуйне завваження А.Анісімова: «Лики матері й малюка є іконографічними й портретними водночас» («Домонгольский период древнерусской живописи», М.,1928 р.).
Згодом трапилось відкрити, що проміжною творчою ланкою між цими взаємопов’язаними портретом та агіосом є образ центрального ангела у Алімпієвій «Трійці»: круті лінії плечей Діви, що сидить фронтально, набули у ангела (завдяки повороту тулуба на три чверті) помітної похилости, подібної до тої, яку маєм у «Богородиці». Це при тому, що лики всіх трьох ангелів цеї ікони близькі за типом і «Діві» й «Богородиці».
Вже ці спостереження давали право для постановки питання: а чи не є «Вишгородська Богородиця» твором саме українця-киянина Алімпія Печерського?..
Одного щасливого вечора забаглось мені заглянути (за допомогою збірки статтей В.В.Павлова «Образы прекрасного», М., 1979) в пам’ятки пластики Стародавнього Єгипту в добі Ель-Амарни (І пол. XIV ст. до н.е.), де я відчував мотиви, споріднені з Алімпієм.
Не вдаватимусь тут у єгипетські, щоб не відступати від теми, а наведу тільки пару вжитих автором книжки формул-узагальнень, які дали новий кут зору для моїх спостережень. «Ця еластична лінія контуру з’явилася вже в мистецтві Нового царства, але в добу Амарни <...> ця особливість посилилася. ...Майстри цеї епохи кохаються в заокруглених лініях... ...їх захоплює плавна лінія контуру».
Контур це контур, а не тільки голова й плечі, і я вперше уважно глянув, як у центрального ангела ікони виводиться контур не згори, а з нижньої ділянки: «кисть руки — рукав — плече — шия — щока — лінія голови». І я вперше побачив, що так само (такою ж кривою) оконтурюються запеленуті ніжки і корпус, а за ними голова дитяти Христа на руці у «Вишгородської Богородиці». Стисло кажучи, творчий перехід від Алімпієвої «Трійці» до його ж «Вишгородської Богородиці» стався певним цілком доречним способом: ангел отримав у праву руку такої форми вбране у одяг тільце дитяти, яка в основному відтворила форму його ж, ангелового, рукава.
Отже, «Вишгородська Богородиця» охоче представила експертам пластичні докази її створености Алімпієм Печерським не тільки стосовно верхньої частини образу, а й в контурі тільця дитяти!
Уявна екскурсія в Стародавній Єгипет дала змогу, окрім того, побачити, що і в «Богородиці», і в «Трійці», і в «Діві» є певна пластична лінія в ролі головної героїні. Це та перевернута «S»-подібна лінія, котрій у XVIII ст. пильну увагу приділив англійський художник і теоретик У.Гоґарт, як такій, що слідування їй особливо сприяє милозвучності малярських композицій. Небезпідставно він називав її «лінією краси».
...Та ще за 640 років до появи Гоґартової «Аналізи краси» Алімпій тонко відчував у цій лінії не тільки яву краси. Крайніми ангелами його «Трійці» окреслюється чашоподібний простір, який надає композиції гармонійности та символістичної смислової наповнености, навіть якщо з неї вийняти центральний персонаж (що потім упродовж століть і робитимуть послідовники, наприклад, російський художник XV ст. Діонісій). Так от контури цеї «чаші»-символу утворені «Гоґартовими» лініями, традиція яких від часу Ель-Амарни то пригасає, то міцніє, аж доки у творах Алімпія (через 2500 років) не стає ключовою морфемою для групи геніяльних, тісно пов’язаних у пластичну родину малярських подій: фрески «Діва Марія» та темперних на дошках «Трійці» й «Вишгородської Богородиці-Милування».
Але не буде тема завершеною, якщо не розповісти про «кінематичний секрет» «Вишгородської Богородиці», завдяки якому при кожному новому погляді на ікону ми щоразу переживаєм дивне відчуття останніх мільйонних часточок секунди, в які ще відбувається рух дитячої голівки до материної щоки й материної голови до дитячої голівки, — навіки явлений художником на іконній дошці двиг ніжности Божественного Дитяти й Матері-Богородиці.
«Лінія краси» красива сама собою тим, зокрема, що виражає упорядковану рухливість, є її символом. Коли дві таких лінії (чи їхні частки) перетинаються, мавши приблизно однаковий напрям, то точка їх зустрічі стає вістрям «хвилястої стріли», яка своїми початками вбирає в себе погляд людини й вабить-розганяє його до «точки зустрічі» й далі. В лівій частині образу з контурів дитини й матері якраз і склалася така стріла-пружина, що має розгін від ступні правої ніжки Христа. Нахил же голови Марії кориться ритмові «лінії краси» (плече — шия — голова) в тому якраз моменті, який прихиляє голову до дитини.
...У геніяльного майстра все «випадкове-невипадкове» з засобів, вибраних до вжитку, сходиться докупи саме так, щоб геніяльність явилася дивом.
Не дамо нашому інтелектові ліниво вилежуватися й на цей — неабиякої ваги — висновок, отриманий на підставі фактів графо-стилістичних, візьмем у наявній літературі ще й серйозне підтвердження, пов’язане з самими способами сполучення фарб: з барво-мікропластикою малярського процесу.
У статті А.Яковлевої, що в зб. «Древнерусское искусство. Монументальная живопись ХІ — XVIII в.», М., 1980 р., дізнаємось таке. Зі старанно досліджених Н.Перцевим трьох прийомів личного в іконописі, третій — санкирний — використано в домонгольський час для написання, зокрема, образу «Богоматір Велика Панагія» (Третяковська галерея у Москві). Далі авторка повідомляє (ми вже здатні відділити жито від дурійок): «Прикметно, що Н.Перцев проілюстрував цей прийом іконою константинопольського походження, знаменитою «Володимирською Богоматір’ю» — перша половина ХІІ ст., ДТГ, тим самим, хоч і не навмисне, пов’язавши його походження власне з візантійським малярством. Цей прийом уявляється нам традиційно «іконописним» в силу того, що він цілковито панує в іконописові, починаючи з середини XIV ст. Але в ХІІ ст. навіть у візантійському малярстві він стрічається рідко, більше в пам’ятках константинопольського походження, в таких, як уже згадана «Володимирська»...».
І тут, як бачимо, без Вишгородської ікони Божої Матері не скоїлось. Але, перш за все, для нас важливо, що названа її близька пластична родичка «Велика Панагія» (широко відома також під назвою «Ярославська Оранта») за тими найтоншими мікроознаками, які розкриваються при особливо ретельних дослідженнях глибинної барвної будови. А ось метрика на цю родичку, взята з «Історії українського мистецтва», т.І, Київ, 1966 р.: «Зіставлення відомої ікони «Ярославська Оранта» ... з мозаїками Михайлівського Золотоверхого собору в Київі (наприклад, з Димитрієм Солунським і Стефаном) свідчить про безперечну стилістичну подібність цих творів. Це дає серйозну підставу вважати «Оранту» з Ярославля за ікону київської школи. В.І.Антонова датує її початком ХІІ століття (близько 1114 р.). В цій іконі зображення Богоматері дістало найбільш урочистої форми, тому її можна пов’язувати з другою київською школою, що сформувалася в манастирі Київо-Печерської лаври, а також, можливо, навіть з ім’ям Аліпія» (В.А.Богусевич, Л.С.Міляєва).
...Зведем дещо у результат. 1. В поле нашого зору потрапила ще одна видатна ікона Алімпія Печерського («Аліпієм» того ж самого художника називають деякі з новочасних мистецтвознавців), додаткову спеціяльну увагу якій приділимо ще й пізніш. 2. Побіжне зауваження А.Яковлевої з приводу простору «панування санкирного прийому» нагадало про ще один період виняткової впливовости української (перворуської) київської Алімпієвої малярської школи в Росії (та на той момент вже й у Московії): від XIV ст. 3. Науково-переконливо вияснена Н.Перцевим та А.Яковлевою тісна спорідненість «Вишгородської Богородиці» з «Великою Панагією» (котрій ніхто ніколи не приписував константинопольського походження) замкнула-завершила контур в арґументуванні висновку про Алімпієве авторство головного предмета нашої уваги: першої з названих ікон. 4. Такий висновок у свою чергу підтримує давно вже відоме визнання «Великої Панагії» теж працею Алімпія.
Цей результат у його складі може бути істотно доповненим. Зміст санкирного прийому личного, за взірець втілення котрого названо Алімпієву «Вишгородську Богородицю», описаний Н.В.Перцевим таким чином: «...попередньо художник покрив усе лице яскраво вираженою зеленкувато-оливковою фарбою (карнація), котра в наступному моделюванні лиця виконує ролю тіні. По «покривному» тону нанесене «вохрення», складене з послідовних нашарувань поступово висвітлюваної вохри і потім кіноварних рум’ян» (1964 р.). А ось що написав у свій час А.Анісімов: «Манера, відкрита В.П.Гур’яновим на «Трійці» <...>: лики ангелів виявилися зеленкувато-оливковими в тінях, густо модельованими рожевуватою вохрою з підрум’янкою на щоках і губах <...>» («Научная реставрация и Рублевский вопрос», М., 1919 р.). Чи не ясно тепер, що «Трійця» (142х114) разом з Вишгородською «Богородицею-Милування»» належать одному творцеві — Алімпієві Печерському — не тільки за раніш завваженими лінійно-стильовими властивостями, а й за глибинними барвно-фактурними?
Є одне цікаве міркування авторитетних істориків культури: глобальний перелік тих колективних історичних особистостей, котрі в Середньовіччі давали не просто помітний внесок у культурний розвиток людства, а були свого роду осередками цього розвитку: «В історії світової культури середні віки лишили свій неповторний слід, збагативши людство новими матеріяльними і духовними цінностями. Порівняно з античністю, культура середніх віків відзначалася більшим розмаїттям та широтою маштабів. Одночасно існувало кілька дуже різних, та однаково потужних центрів культурного розвитку, таких, як Західня Европа, Візантія, Київська Русь, Іран, Індія, Китай» [История искусст. Заруб. стран. Т.2, с.5. — М., 1977]. Всього, як бачимо, шість персон. При цьому суттєво, що автори вибірки-номенклятури (назву їх шанобливо: Н.В. Шафранська, О.І. Гальоркіна, Ц.Г. Нессельштраус) не зісковзнули в семантично-туманне «Дрєвняя Русь», а ясно вказали на Київ, отже, на Україну. Цим вони — за певними універсалістськими вимірниками — не тільки дали схвальну оцінку виконанню українською нацією-культурою на тодішньому відтинкові своєї історичної ролі, але й продемонстрували вельми високий маштаб для наступних осмислень зокрема в українській іконісторіографії.

Поезії Віри Вовк приносять собою незбагненне відчуття океанських глибин, слова сяють, мов білі перли. Разом з тим — це пахощ висоти, неба, лету в безмежжі всесвіту, і це болюча самозабутня пісня душі про єдину на світі оселю-твердь — рідну землю Україну. Але також — плекання саду вселенської любови.
Віра Вовк належить до тих рідкісних митців, яких потуга прозірливости спонукає тримати й нести як власний хрест цілу повноту часів: багатотисячолітнє українське минуле, сповнене карколомних ризиків теперішнє і заповідане в віках, не порушене неправдою, майбутнє. Ці вірші — немов вісники оновленого духу, що променіють певністю найвищого промислу, бо зоріюче серце авторки «лишилося назавжди на скибі чорнозему в жайворонковому гнізді».
Р.Л.

I ЩОБ ЛЮДИ ХОДИЛИ В ПОВIТРI — ВIЛЬНI Й ВИДЮЩI…
З нової збірки поезій «ЗЕНІТ» — Ріо-де-Жанейро — Львів, 2012

Пригорни мене

Пригорни мене, моя Україно!
Пригорни мене, однокриле святе кохання!
Я з твого ребра чорноземного ліплена:
дай напитися з уст твоїх життєдайної сили,
щоб співучим вогнем розіллялася жилами!
У вічності вириті наші лиця:
на люстрах річок, на чорнім колодязі моря,
на гусячих хмарах, що пливуть над верхами,
на смаглім крилі степового борвію.
Журавлині ключі вже нас записали
на червоних заходах прощального сонця
і на вранішній сині, коли поверталися з вирію.
Ми вічні.
Дай напитися з уст твоїх, Україно,
хоч суничного солоду, хоч гіркоти цикути.

Серце

Роки покотилися по світу
мов кинуті камінці, і все відбувається
за здаля наміченим пляном,
наче б не ти рішала, тільки хтось у тобі.
Якийсь внутрішній голос учить
прислухатися до шуму дерев
і вичитувати на їхній корі
маніфести для дій.
Сім’ям кульбаби на хребті гураґанів
ти всюди несла
ґени впертої раси,
яка залишається завжди собою,
багатою в своїй убогості,
в самотності — сестрою сузір’їв,
у єдиній державі всесвіту.

І тільки химерне серце лишилося
назавжди на скибі чорнозему
у жайворонковому гнізді.

Ізгої

Які солодко-гіркі імена,
наче примерзла калина,
осель мого роду, що вже посіяв могили
по всіх континентах...
Якими горбатими тропами
текла кров із п’ят ізгоїв,
коли чужими світами доводилося втікати
від власної тіні?
Хто напише цю довгу билину,
яку замовчують літописці?
Як трудно помітити істину
серед міжпланетарних ракет,
коли ніхто не бажає сумної мелодії
у час бакханалій і карнавалів,
коли святкують гільйотину символом волі,
що розпаношилася сваволею!
Людині не дано
сягати рукою по Веґу чи Альдебаран...
Дозволено тільки вибранцям
на час спалаху блискавиці
Божество глядіти в покорі.

Сон

Приснилося мені, що я - людина
розп’ята між континентами
і в самотності впивалася з земної чаші
пристрастю, тривогою, радістю,
зневірою, сумнівом і надією.
Предвічний Дух спитався,
чи не бажаю блаженства
в леготах душевного миру,
а я відрекла: — Не знаю, Господи,
але як довго я земна,
дозволь мені повноту існування,
бо тільки тоді зрозумію
душу своїх супутників,
і тільки тоді зумію любити.
І Бог відповів: — Хай станеться!

Зустріч

Десь у всесвіті,
між Спікою й Антаресом,
майоріє жива ікона Богородиці Коралів
і розсіває золото
в благальні очі всього живого.
Я спинаюся
драбиною Якова,
як колись по риштунках
до Оранти Софійського собору,
щоб дотиком відчути
полум’я святости
на рубці її ризи.
І колись там, мій друже,
між Спікою й Антаресом,
почнеться наша зустріч
на всю вічність.

Сім’я кульбаби

Ти донесеш свій вантаж:
може, як хрест,
може, як стяг перемоги,
аж до смерти.
Але за брамою тіні,
по той бік дзеркала,
крізь синю вічність,
ми — нерозлучні
полинемо, на подіб’я
сім’я кульбаби,
засівати невідомі зорі
земною жагою краси.

Янголи

Над зажуреним ранком хтось
легко постукав
у шибу моєї кімнати.
Я визирнула й побачила
Янгола неначе фреску в Кирилівській церкві.
Як впустила його до себе;
сяйво з авреолі й крил позолотило стіни й стелю.
— Не нарікай на Долю, — сказав, —
вона тільки служниця
в Господаря, що вимагає точних рахунків.
— Це так, — я відрекла,
— та часом вона подобає
на лиху відьму, що прилітає
на вінику в місячні ночі.
Самоцвітно всміхнувся Янгол
і мовив: — Я — твоя Доля.

Стигми

Велике місто — розжарена борона,
мов на страстях святого Лаврентія:
карусель пристрастей,
людського божевілля.
Однак слід віддати кесарю, що кесаря:
щось дістанеться цьому місту:
чиясь злагода, чиєсь старання,
чиїсь пальці і серце;
бо також тут треба бути людиною,
на цій вулиці,
в цьому районі,
на цім континенті під іншими зорями,
щоб ім’я одного далекого краю святилося,
треба носити тут його стигми.

Смерть тварини

Мій чорно-білий товариш
з трудом підводив голову
до моєї долоні
з надією на якесь чудо,
що я не могла йому дати.
Коли минувся, я вийшла на балькон
робити небові докори
за смерть тварини
без надії на вічність
і хоч невеличку заплату
за земні болі...
Яка жорстока сила
править усесвітом,
якщо відмовляє тварині
як не душі, то хоч душечки?
Тоді взріла веселку,
що оперезала небо.
Вона сказала: «Твій друг
побіг за ягнятами до вертепу
поклонитись одній Дитині,
що якраз народилася.
Не цурайся тепер свого імени:
ніяке дерево не сохне на марне,
ніякий біль без надолуги,
твій також ні.
Скажи це голосно тихим голосом,
хтось почує».

***
Та заки мене спалять
на кострі, чи на капищі,
заки втоплять Мареною
у хвилях Дніпра
ой, на Івана, та на Купала...,
мені треба переорати й засіяти
тридцять ланів пшениці,
посадити триста дерев,
і написати три тисячі віршів.
Це договір із Відвічним,
що карає й нагороджує
по власній волі.

***
Іду осяйна в осінь,
серп місяця на дорогу,
хоч жнива ще не нажаті,
від порога
до небокраю,
убога,
дарую тобі, що маю,
мій житний краю:
життя і цей серп наддоріжний,
що серце ріже.

***
Сіра пташка сіла на груди,
почала клювати серце.

Не можу її прогнати,
бо вже вирубують дерева
й нищать пташині гнізда.

Адже комусь годиться
годувати птахів
у вовчому світі.

***
Це — безіменний смуток, від колиски
під миртами,
від бархатової ягнички,
від тіні айви,
від хлипотів Черемоша.

Я пила його з водою потока,
їла з землею на суницях,
навчалася від сірої хмари
і хруща в кучерях яблуні.

Він палить душу
агарським оком,
і насміхається, коли плачу.

***
В сірому небі — чорні лебеді,
павині крики тривожать ночі.
Ранок цикадою б’ється об шиби,
згоряє нетлею в полум’ї сонця.

Ніхто не бачить. ніхто не чує,
ніхто не знає. Не треба знати.
На воскресіння кожного ранку
міцно тримаю свій день у жмені.

***
Коли перестану на подіб’я м’яча
відбиватися від дійсности
і жити мов паперовий орел,
що кружляє
там над зеленими горбами,
тільки мотузкою в руці дитини
зв’язаний із землею?

Кожен шквал спроможний
вернути його в бистрінь,
кожна бирса готова
до безтями заколотити,
а йому велено буяти майвою.

***
Ти пишеш моє ім’я сльозами по шибі,
Ти срібноруко гладиш моє волосся,
Ти стелиш листок безсоння мені під
писальце,
Ти слухаєш тихий хорал мого серця.
Тобі понесу свою бідність,
свої невдачі, печалі, надії...
Надії — на що, на кого?

Вже день половіє, вже ніч розцвітає...
Пошли мені світлий світанок.

***
Я всюди тебе шукала
в Кирилівській, Почаївській,
в Юра й Софії,
серед гаїв Ефеза й Монреалю,
але ти ховалася
за смаглі обличчя
й золоті ризи.
Тільки часом твій Син
простягав мені кругле яблучко:
«Пограйся ним», — мовив, —
«а як утомишся, віддай мені,
а я пішлю тобі сон
про дім на горі,
той над потоком
у буковім шумі,
із зазореним грушами небом,
і дам тобі перо сойки,
щоб ти його намалювала».

***
Іду Батурином, приймаю
запрошення
від палати в руїні,
сиґнет із зображенням
знамена гетьманського.

Які тут високі вікна
зоріли на степ розбуджений,
які пісні розцвітали
на бандурах і дудах!

Іду танцювальним кроком
по згарищах України.
А чей знайду черепину
нашої гордої слави...

***
Тобі, єдина,
я раніше співала,
потім кричала,
згодом благала
й тихо молила.

Тепер мовчу,
й закритим ротом
кричу, благаю, співаю, молю:
будь собою в усіх подробицях,
не зичена в сусіда,
ні в пірата заморського,
ні від гендляра перлами,
ні від царя, ні від кесаря.

Тільки від Бога
із соняшниковим німбом
та серцем пробитим шипшиною.

***
До якої землі понести тебе? —
спитав зелений вітер,
пестивши зажурені лиця.

Понеси мене до тієї землі,
що обертає ніж у серці,
якої нічого не навчила історія,
до найріднішої, єдиної.

***
Тебе годували в голодні роки корою,
ти виріс високим, гордим деревом.

Я завжди вгору дивитимусь на тебе,
навіть, коли блискавиця навпіл тебе
розколе,
навіть, коли на оскалки тебе порубають.

Ти не можеш мене відректися:
ми в ту саму землю вкорінені,
з тим самим вітром у герці,
однакові сни нам сняться.

Навіки я буду твоєю тінню,
навіть, коли станемо людям тільки леґендою.

***
Втішаюся жовто-сірою пташкою,
що вживає мою папороть за колисанку,
червоними кулями тропічної калини,
календарем з України
з Красівською Богородицею.

З віком будимося що-ранку
менше вимогливими,
не ждемо від життя великих подарунків.

Тільки найвищих.

***
Ділю свою долю
з останньою волошкою на стерні,
з корінням, що висить
над каменоломом,
із чайкою, що загубилася
серед оркану.

Серце каже мати довір’я:
також над ними зоріє
всесвітнє око.

***
Це ніч сподівання,
коли всесвіт добігає
до мети шаленого коловороту
і стає зачудований;
коли земля, знічев’я,
підводить очі в зазорений простір
у надії на диво,
щоб стати свідком
хвилини ласки й звільнитися
від будня, що болить,
що тривожить, тяжіє.
І щоб люди ходили в повітрі
— вільні й видющі —
на подіб’я святих у переказах.

Надiя КМЕТЮК
ПОКРОВА

Стоїть Мадонна в білому покрові.
Над Всесвітом стоїть вже стільки літ!
І сяйвом материнської любови
Оберігає і рятує світ.

Ідуть до Неї немічні і хворі,
Несуть дітей, ведуть калік, сліпих,
Ідуть до Богоматері у горі,
Щоб змилувалась, зглянулась на них.

Ідуть до Неї праведні і грішні:
Кого не милують життєві бурі-битви.
Засмучені, згорьовані, невтішні
Несуть свої скорботи і молитви...

Жертовністю і вічністю любови
Торкається всіх душ, усіх сердець
Мадонна в білосніжному покрові —
Довершености й святости вінець.

Душевний спокій змученим поверне,
Коли спіткає їх тяжка пора.
До зір покличе крізь колючі терни,
Засвітить свічі віри і добра.

Стоїть Мадонна в білому покрові
Над плином поколінь, над плином літ.
І силою вселенської любови
Оберігає і рятує світ.

Юлiя БЕРЕЗЕНКО
Святитель Димитрiй

Колись давно, зо кілька сот років тому, у славному містечку Макарові, що неподалік від Київа, сталася радість. У побожній сім’ї козацького сотника Сави та його дружини Марії народився хлопчик. Назвали його Данилком. Батько — козак Сава Туптало — бував удома нечасто, все у військових справах. Тому хлопчик зростав із матір’ю, від якої навчився ніжної любови до людей та до Бога.
Але от виповнилося Данилкові одинадцять років. Давно вже час братися до науки. Вдома навчили, чого вміли, тож послали до Київа, щоб набирався розуму серед інших дітей від мудрих учителів Братської школи. Незабаром хлопчик, завдяки хисту від Бога та власній старанності, перевершив у навчанні всіх однолітків, надто ж йому любилося писати вірші та промови.
І був цей хлопчик не такий, як усі діти: не любив бавитися, бігати, стрибати, а, як випаде вільна від шкільних уроків хвилинка, — сідає читати Святе Письмо, або ж про життя святих людей, або ж Богові молиться. І так виявилася схильність Данилка до життя у манастирі, бо ніщо і нікого у світі він так не любив, як Бога. Тож коли виповнилося юнакові сімнадцять, він узяв батьківське благословення та попрямував до Кирилівського манастиря, який розташувався на одному з київських горбів. Там його прийняли до братії, постригти з чернечим ім’ям Димитрій. Усі ченці беруть собі інше ім’я, бо входять у нове, чернече, життя, зрікаючись минулого. Ось так учинив і Данило, прийнявши нове ім’я Димитрія.
Трудився й молився молодий чернець у манастирі, аж поки Бог покликав його у Чернігів, до іншого манастиря. Відтоді розпочалися його мандри: Димитрія, який мав неабиякий талант красномовности, запрошували у різні обителі, щоб ченці та миряни могли насолодитися його проповідями, отримати добре напучення. І скрізь його кликали та намагалися утримати в себе, бо дуже бракувало людям надхненного слова.
Багато ченців з різних манастирів бажали, щоб Димитрій став їхнім ігуменом, щоб навчав, як слід молитися, як любити одне одного, а найбільше — Бога. Так, покликали його до Максаків, у місцину біля Чернігова, де ченці залишилися сиротами без свого керманича-ігумена, який відійшов до Бога. Сподобалася та місцевість Димитрію: усамітнена, затишна, — до такої він завше прагнув, бо не любив суєти. Тому погодився настановляти максаківську братію. Та недовго судилося святителеві насолоджуватися молитовною тишею, бо його вже потребували в сусідньому місті — в Батурині.
У ті часи у церковній верхівці визріла думка: давно вже слід зібрати розповіді про святих докупи та переказати їх живою мовою, щоб кожна людина, навіть не надто освічена, могла їх читати. І трудився над цим завданням не один чернець, та жоден не зміг подужати такої праці, бо святих у Церкві сила-силенна, і написано про них здебільшого іноземними мовами, а про декого й зовсім нічого не відомо. Тож для такого труда потрібна була людина не звичайна, а святого життя, надхненна Богом, та щоб знала багато мов, та ще щоб мала хист до письма. Коли ж просяяв в Українській Церкві Димитрій, то всі однодушно вирішили: він має Божий дар укласти Житія Святих.
Не хотів спочатку смиренний чернець братися до такої праці, бо здавалася вона йому непосильною. Але знав він, що послух є вищим від смирення, тому вирішив покластися на волю Божу: якщо Богові угодна його праця, то Він і допоможе. І поїхав Димитрій знову до Київа, до Київо-Печерської лаври, зачинився в усамітненій келії та взявся за перо. Два з лишком роки описував Димитрій життя багатьох святих, але роботи ще було — непочате поле.
Тим часом засумували за ним ченці у Батурині, тяжко їм було без свого настоятеля. І довго благали Димитрія, так що не міг він їм відмовити — покинув Лавру та повернувся до Батурина. Однак свого послуху не залишив. Щоб йому нічого не заважало, настоятель поселився в усамітненій келії, яку влаштував собі біля церкви святого Миколая Крупицького.
Там прагнув бути і віддаватися тільки молитві та написанню Житій. Проте до доброго чоловіка завжди тягнуться люди за порадою. Так і Димитрія всі потребували. Тож мусив він управлятися скрізь: і людей настановляти, і нести головний послух свого життя.
Не встиг ігумен закінчити роботу, як випало йому ще одне непосильне завдання. Покликав його до Москви сам російський цар Петро І, який шукав людину, що могла б проповідувати про Христа у язичницькому Сибіру. І нагородили Димитрія ще вищим саном — став він митрополитом Сибірським і Тобольським. Висока то честь була, але тяжко затужив святитель від такої шани: як же він покине труд усього життя, не допише Житій? Мав, до всього, ще й заслабке для сибірських зим здоров’я. Так засумував митрополит від покладеного царем завдання, що аж занедужав. Завдяки цій хворобі не поїхав Димитрій до Сибіру, а послали його проповідувати в іншому російському місті — в Ростові. Там йому і вдалося, на славу Божу, закінчити свій подвиг — написання Житій святих.
Впродовж чотирьох останніх років життя невтомний Димитрій не полишав святительських турбот: боровся проти жорстокости царя, проповідував християнство, відкривав школи. У передсмертну годину святитель Димитрій покликав співців, попрохавши заспівати улюблений свій кант:
Ісусе мій прелюбезний,
Серцю слабосте,
Єдина в скорбіх утіха,
Моя радосте.
Останнім, хто бачив Димитрія живим, був юнак Сава, переписувач праць, улюблений його помічник. Перед кончиною митрополит багато розповів хлопцеві про рідну Україну та про минулі літа. Потім він низько йому вклонився, подякував за добру працю та, поблагословивши, відпустив. Так у мирі відійшов до Господа святий Димитрій. Однак його духовне слово залишилося для нас у Житіях святих, а також у віршах та піснях, які рознесли по Україні сліпці-кобзарі.

«Осіння книжка»— видавничий відділ УПЦ КП, Київ, 2009

Зоряна ЖИВКА
Осінній славень

Яблука солодкі яблуню укрили,
Золота хлібина сяє на столі —
З Божої любови нива нам вродила.
Дякуємо, Царю, за дари землі!

Дякуємо, Боже, за кавун і диню,
За духмяні груші, сливи, виноград!
Хай Тобі лунає, Господи, хваління,
Що благословив Ти наш город
і сад!

Знову кличе поле до роботи
стати.
Нам даруй годину вчасно,
і дощі!
Поможи нам, Боже, у Христі зростати,
Щоб Тебе прославить плодом
у душі!

Неонiла ДИБ’ЯК
Алiмпiй Печерський - угодник Божий

О, він тепер добре тримається на риштуванні. Та що на риштуванні, де твердо стоїш обома ногами, і відерце з фарбою, інструмент є куди поставити. Він учора півдня на отій довгій хиткій драбині працював і так захопився роботою, що мало не оступився, але навіть злякатися не встиг, бо вже нога сама на щаблику зручне місце знайшла. Він учора промальовував оперення на крилах янгола. Ото, певна річ, святий охоронець і не дав йому впасти — підтримав своїми білими старанно окресленими його рукою крильми. А сьогодні хлопець має інше завдання — різними відтінками білил і блакиті відтворити одяг святого апостола Петра. На перший погляд здається, що це неважко, але він лише навчається іконописної премудрости. Тож має особливо постаратися, щоб вийшло так, як порадив отець Григорій — майстер, що прибув на київські пагорби з трьома своїми товаришами із самого Константинополя. Їх запросив ігумен Печерського манастиря преподобний Никон, аби відомі умільці розписали новозбудовану церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що пишно і світло звелася до неба золотими хрестами над Дніпровим схилом.
Заморські майстри працюють вправно і секретами художньої праці охоче діляться з усіма зацікавленими. А хлопчина вчитися не лінується. Жодна справа його так не вабила, як малювання. Він завжди любив спостерігати за природою, людьми, життям навколо себе і не один раз у такі хвилини подумки прикидав — як би побачене зобразити на перґаменті чи на дошці, щоб малюнок заграв усіма живими барвами й відтінками, був виразний у лініях і формах. А то брав до рук вуглину або крейду, знаходив підходящу дерев’яну чи кам’яну яку площину та й нумо малювати, та так, що усі, хто бачив, дивувалися, впізнаючи в мереживі ліній постать батька, схиленого над Біблією, м’які риси маминого обличчя, сусідів і знайомих. Має син талант до богоугодної справи, вирішили батьки, тож хай опановує іконописне ремесло. І на радість хлопцеві, віддали його вчитися до Печерського манастиря.
Сьогодні він, стоячи на риштуванні, ретельно кладе пензлем мазок до мазка та ще й встигає позирати вправо, де константинопольський маляр Григорій надхненно і впевнено творить лик Божої Матері. І так йому це гарно вдається, що всі, хто зібрався в церкві, із захопленням стежать за тим дійством: робітники й ченці, учні, ігумен, що нагодився в супроводі декількох пишно вбраних мужів (певно, від самого князя Всеволода Ярославовича). Преподобний Никон весь аж промениться від задоволення. І раптом — о диво! Із уст Пречистої вилетів сліпучо-білий голуб! Голосно затріпотів крилами. У юного живописця від збентеження інструменти випали з рук, ноги підломились. А голуб провиддям неземним зробив одне коло під банею над принишклими людьми, що одне за одним мимоволі опускалися на коліна, молитовно простягали руки догори, упевнившись у великій милості наяву узріти Божого Духа у вигляді голубиному.
Птах, зробивши три кола, осяяв церкву яскравим небесним світлом, на мить тріпотливо застиг біля дошки, що її підготували для писання ікони Ісуса Христа, і на очах усіх присутніх розчинився в ній, розтанув на дерев’яній поверхні. І відразу ж перед завмерлими у подиві й благоговінні людьми на дошці виразно яскравими барвами почав проступати лик Спасителя, суворий, одухотворений у Своїй божественній красі.
Дякуймо Богу, що сподобив Своєю милістю, дав можливість бути свідками щедрої і дивної благодаті, яка зійшла з небес на новозбудовану церкву, на її творців, прихожан, на слуг Божих, — промовив преподобний отець Никон. Лиця свідків дива світилися радістю. Церковний дзвін урочисто, піднесено скликав киян до церкви на службу.
— Отче, — схвильований хлопець підійшов до ігумена того ж дня, — благословіть стати послушником у манастирі, аби згодом у чернечому чині молитвою і повсякденно служити нашому Спасу.
— Хай Бог благословляє, — відповів згодою преподобний.
Через якийсь час його мрія здійснилася: він став ченцем Київо-Печерського манастиря, отримавши ім’я Алімпій, згодом був висвячений на священика. Жив праведно й добродійно. Багато молився і невтомно працював. Його вміння писати ікони називали чудотворним. Образи, написані рукою Алімпія, вражали кожного своєю нетлінною красою — кажуть, святому допомагали в роботі ангели. Тож не дивно, що іконописець мав багато замовлень від охочих придбати саме його творіння. Отримані від продажу ікон гроші Алімпій ділив на три частини, одну з яких тратив на придбання фарб та інших потрібних для ремесла матеріялів, другу віддавав на манастирські потреби, а третю — роздавав бідним.
З часом у святого Алімпія з’явився ще один талант — лікувати хворих. Серед інших якось звернувся до нього по допомогу й київський боярин, хворий на лепру. Давня недуга завдавала чоловікові постійних мук. Тіло його було покрите болючими виразками. Він лікувався в найкращих лікарів, над ним чаклували хвалені знахарі, але все марно. Хвороба проґресувала. Нарешті друзі порадили нещасному піти до Алімпія.
— За вірою твоєю буде тобі дароване Богом зцілення, — мовив хворому праведний чернець і найперше прийняв його сповідь, щоб загоїлися душевні виразки, а потім іконописною фарбою змастив усі тілесні рани і струпи. Причастивши недужого, омив його виснажене хворобою тіло свяченою водою. І відразу ж здоров’я повернулось до страждальця, виразки загоїлись, біль вщух. Боярин, не тямлячи себе від радощів, дякував Господеві та Алімпію за чудодійне зцілення. Так у славу Божу святий Алімпій допомагав усім недужим і немічним, які приходили до нього.
Донині святий Алімпій опікується хрещеним людом — всім, хто припадає до його мощів з вірою, дарує він зцілення й допомогу в різних потребах. А мощі преподобного спочивають у Ближніх печерах. І часто до них приходять живописці, які тільки починають свій шлях у мистецтві. Вони просять у святого навчити їх такого самовідданого служіння, яким послужив Богові він, преподобний Алімпій-іконописець.
«Літня книжка»

ЗОЛОТА КНИЖКА

Серiя «Християнська читанка». Упорядник Галина Кирiєнко. Художник Свiтлана Балух. — «Братське», Київ, 2012

«Золота книжка» — це найповніше на сьогодні видання української поезії для дітей, присвяченої основам християнської віри та реаліям християнського життя. У віршованій формі, яка сприяє кращому запам’ятовуванню, оповідається про Церкву, Таїнства, чесноти; великий розділ присвячено святам православного циклу; чимало тут віршів-молитов і віршів-славнів за чудовий світ, подарований нам Богом. Поезії, зібрані у книжці написані як класиками української літератури, так і сучасними талановитими поетами і покликані прищепити дитині не лише перші знання основ нашої віри, а й добрий поетичний смак. Книжка розрахована на широке коло читачів, стане незамінним помічником для вчителів, священиків і всіх, хто виховує дітей.

Богдан-Iгор АНТОНИЧ
Великий Господь

На найвищій недеї гір — є Він,
на найглибшім моря дні — є Він,
на небі, гамазеї гір — є Він,
в кожній ночі, в кожнім дні — є Він.

Його чути в шумі вітру та
морських
бурхливих пін,
всюди, всюди є — Великий
та Єдиний;
та найбільший Він серед
убогих стін
і в молитві дитини.

Коли кличеш поночі — Він є,
коли кличеш помочі — Він є,
коли шукаєш — Він є,
Його вже маєш, бо в тобі — є.

Він — кожній речі мелодію дає,
Він — гармонія, Він — акорд
музичний,
Він — камертон, що строїть
серце твоє,
Він — Звук Досконалий, Величний.

Надiя

Коли довкола ніч є чорна,
життя важке, неначе жорна,
а серце з болю мліє,
приходиш ти,
надіє.

Приносиш ясний усміх долі,
хвороба гоїться поволі,
обнова в серці спіє.
О нам світи,
надіє.
Коли розпечені в нас чола,
душа отруєна і квола,
твій свіжий холод віє.
До нас лети,
надіє.

Іде на манівці дорога,
не бачиш сонця з-за порога,
зневіра в серці тліє,
приходиш ти,
надіє,
дочко Бога!

Зоряна ЖИВКА
На що Небесне Царство схоже?

На що Небесне Царство схоже?
Мабуть, на ранок тихий, гожий,
коли пелюстками в росі
пестливо грають промінці.
І, певно, ще на рідний дім:
так добре, радісно у нім,
усе таке близьке і любе,
брати і сестри, усі люди —
у Господі одна родина.
Для Бога кожен з нас — дитина,
тож має бути в Божій хаті
пісень та іграшок багато.
Любов’ю Бог усіх зігріє!
Про Небеса всім серцем мрію!

Неонiла СТЕФУРАК
Школярику

Складаєш, ділиш ти чи множиш
(в науці стільки різних тайн) —
з тобою Бог і ласка Божа:
про це, дитино, пам’ятай.

Юрiй ШКРУМЕЛЯК
Молитва за рiдну мову

Боже, Отче милостивий,
Ти нам дав цю мову красну,
поміж мовами найкращу,
нашу рідну, нашу власну.

Тою мовою співала
нам маленьким наша мати,
тою мовою навчала
Тебе, Боже, прославляти.

Тою мовою ми можем
величатись перед світом,
бо між мовами ця мова —
мов троянда поміж цвітом.

Поможи, Небес Владико,
хай буде по Твоїй волі,
щоб та мова гомоніла
вільно в хаті, в церкві, в школі.

Дай діждатись пошанівку
рідного, святого слова,
щоб цвіла на славу Божу
наша українська мова.

Дмитро БIЛОУС
З Божою помiччю

Коли розпочинаємо щось гоже,
говоримо: — Допоможи нам, Боже!

Щоб шлях пройти з колиски до могили,
пошли нам, Господи, здоров’я й сили.

Щоб те здійснить, на що зродила неня,
пошли нам, Господи, благословення.

Покрова

Що розказував нам батько,
не забуть до скону,
про Покрову, Божу Матір,
про святу ікону.

Сарацини підступали
під мури Царграда,
хоч відважно бились греки —
не дали їм ради.

І коли вже воювали
за рубіж останній,
на всеношній святий Андрій,
а з ним Єпифаній

(його учень) раптом бачать
прямо перед ними
у повітрі Матір Божу
з багатьма святими.

І коли вже сил у греків
зовсім не ставало,
розпростерла Мати Божа
біле покривало,

омофор Свій, над їх станом,
благаючи стиха
про спасіння того граду
від біди і лиха.

Підбадьорені святими
словами молитви,
вийшли греки з небезпеки,
не програли битви.
Й нам в родині Мати Божа
додавала сили.
Богоматері ікону
ми дуже любили.

І тепер прохаєм часто,
зустрівшись із горем:
«Покрий же нас, Божа Мати,
Своїм омофором!»

Серед нашого народу
надія не згине,
поки молишся за грішних,
Свята Берегине.

Олександер ШОВТУТА
Усе молиться Боговi

Молились трави у саду —
Тобі, Ісусе.
Молилися зорі у вишині —
Тобі, Ісусе.
Молилось серце молоде —
Тобі, Ісусе.
Усе творіння, все живе,
усе, що суще.
Ти в кожній часточці життя,
Ти — Всюдисущий.

о. Iван ДУЦЬКО
В Назаретi зацвiла лелiя

В Назареті зацвіла лелія,
то на світ родилася Марія,
Діва прекрасна, як зоря ясна,
як ся з’явила, всіх звеселила
на землі!

Веселися, Йоакиме, нині
і ти, Анно, що мати Дитині!
Старенька Анна, неплодною
звана,
Доню цілує, щастя в Ній чує
між людьми.

Діти Єви вітають Марію,
бо вже бачать спасення надію:
родилась Чиста Діва-Невіста,
Святе Дитятко, як ангелятко
із небес.

Незчисленні ангели ликують,
і блаженні святі торжествують,
вже оглядають і величають
Земну Дівицю, неба Царицю
Марію.

Знає добре Бог Отець із неба,
як спасення зіслати нам треба,
з світа цілого для Сина
Свого Матір шукає і вибирає
Марію.

О Маріє преблагословенна,
в Назареті для нас нарожденна,
ми Тя вітаєм, просим, благаєм
радосте многа, молись до Бога із нами.

Роман ЮЗВА
Воздвиження Чесного Хреста

Животворящому Хресту
поклони наші і молитви.
На ньому вмер Ісус Христос,
щоб від гріхів нас відкупити.

Він тяжко мучивсь
і страждав,
щоб освятити
люд любов’ю.
Здолав Своєю
смертю смерть,
очистив світ святою Кров’ю.

Він вмер у муках і воскрес,
і до Отця зійшов на небо.
Щоб жити праведним життям,
Христа носить у серці треба.

Тiтка IВАНКА
Сон Ганнусi на Покрови

Спить Ганнуся, дивні-дива:
серед неба Свята Діва,
Її хуста вниз спадає,
всю Вкраїну застеляє.

Дітоньки кругом кружляли,
святу хусту цілували.
Діва ручки піднімала,
діточок благословляла.

Нічка тиха, нічка ясна,
ген на небі Діва красна,
Свята Дівонька Марія
у Ганнусі в сонних мріях.

Надiя ГУМЕНЮК
Покрова

Покрово,
пречиста й свята,
козаків Покровителько
і наших звичаїв Хранителько!
Молюся тобі, Богородице мила,
щоб славою Ти Україну покрила,
як землю багрянцем дібров —
щоб ворог ніколи її не зборов.
Даруй нам щедроти Твої та чесноти
для помислів гарних і сил для роботи,
щоб в нашім краю панувала
любов,
щоб завжди над ним
був Твій світлий
Покров!

Павло ГРАБОВСЬКИЙ
Дiтям

Перша думка наша, діти,
краю рідному;
першу працю присвятити
люду бідному!
Усім серцем полюбляти
вчіться кожного,
з тяжких злиднів визволяти
неспроможного.
Чули заповідь Господню:
всім любитися,
а не рить другим безодню
та злобитися!
Отож будьмо, діти, певні
по-Господньому:
завжди милі, завжди кревні
одно одному!

Борис ГРIНЧЕНКО
Як сонце могуче, такий будь i ти

Як сонце могуче, такий будь і ти:
на доброго й злого ти рівно світи,
освічуй їм шлях, щоб до правди іти.
Як сонце — в надхмарному краї сіяй,
низькому до себе сягнуть не давай:
бо небо високе — то рідний твій край.

Олександер КОНИСЬКИЙ
Свята правда

«Люби других, як сам себе,
і ворогу не мисли злого;
чого не хочеш для себе,
не побажай того другому» —
уся наука в сих словах,
святої Правди тут скрижалі,
другої правди не бува,
одну її я тільки знаю.
Не буде їй вовік кінця,
вона не вмре і не загине,
і з-під тернового вінця
вона й до нас колись прилине.

Параска ПЛИТКА-ГОРИЦВIТ
На захiд сонця

Діжо злота, як ти щиро
цілий день нас гріла
і ласкою, наче мати
дитятко, укрила.

О яка ти предобряча,
діжо золотенька,
що ж то скажу наостанку
від свого серденька.

Скажу тобі, красо Божа, —
щасти у дорозі
іще й завтра нас зігріти,
бо це тобі в змозі!

Петро СОРОКА
Журавликiв урок

— Гей, журавлики! Хотів би я дізнатись,
хто навчив вас так у небі шикуватись?

Ця премудрість — відкривати даль ключами
вам дісталася від батька чи від мами?

— Ось тобі урок, дитино мила:
нас створила і навчила Вища Сила.

Ще ця Сила зветься Бог і Вседержитель,
і наш світ — Його улюблена обитель.

Дав Він долю кожній пташці та комашці,
ти також в Його прожити маєш ласці.

Пам’ятай: якщо потрібна допомога,
треба щиро помолитися до Бога.

Ми звертаємось пташиними піснями,
ти молися найпростішими словами.

Що попросиш — неодмінно тобі дасться.
В Бога досить для усіх добра і щастя.

Прикметною несподіванкою «Золотої книжки» є те, що хто її розгорне, зустріне уже на перших сторінках братика і сестричку — Богданка і Христинку, які саме приступають до читання книги і ведуть розмову про все, що їх цікавить, що відкривається їм в написаному — про Бога, церкву, молитву, про них самих…
Звісно ж, кожному буде радістю прилучитися до захопливої дискусії Богданка й Христинки, яка налаштовує на вдумливе сприймання слова, що непомітно провадить до пізнання істини, навчає сприймати чутливо таку небуденну, надзвичайну річ, якою є поезія.
Ця розмова двох дітей, які читають книжку, — вельми вдала знахідка упорядника, що творить особливий, таємничий і багатовимірний простір книги й самого її читання.
Р.Л.

Звернення iнiцiятивної групи «Першого грудня»
до українського суспільства з нагоди виборiв до Верховної Ради України

Шановні співвітчизники!
Парламентські вибори, що наближаються, можуть виявитися поворотним пунктом у новітній історії України. На добре чи на зле — залежить від нас.
Уже сьогодні чимало оглядачів і політологів стверджують, що ці вибори будуть найбруднішими. Підстав для такого висновку справді багато.
Провладною більшістю змінено цілу низку законів та підзаконних актів, в результаті чого порушено засадничі принципи рівноправності учасників перегонів, рівного їх доступу до ЗМІ, справедливого формування виборчих комісій тощо.
Політично умотивовані арешти лідерів опозиції, судові й позасудові переслідування незалежних ЗМІ, спроби криміналізувати критику уряду серйозно підірвали можливості суспільства скласти об’єктивне уявлення про дії чинної влади та пропозиції опозиційних партій. Влада переймає найгірші традиції комуністичної диктатури й не лише робить правду важкодоступною, а й навішує на неї ярлик «наклепу».
Це не перші вибори, коли кандидати в народні депутати бажають увійти до складу Верховної Ради не для того, щоб служити народові, а щоб забезпечити собі необмежені доходи або право безкарної поведінки.
І це не перші вибори, коли антидемократичні сили в Україні намагаються забезпечити собі в парламенті достатнє число безпринципних суб’єктів, за допомогою яких можна буде пропихнути будь-який вигідний їм закон.
Але це перші вибори, які можуть закінчитися втратою державної незалежности та остаточним встановленням деспотичного режиму.
Незважаючи на урочисті заяви чинної влади, що вона зробить усе можливе, щоб вибори відбулися бездоганно демократично, тобто прозоро і чесно, насправді не минає тижня, щоб не сталися події, які ці заяви спростовують.
Активісти провладних партій та залежні від них державні чиновники по містах і селах України чинять на простих громадян шалений тиск, залякуючи чи підкуповуючи їх і тим самим змушуючи голосувати за партію влади. В університетах, на підприємствах, на заводах, у в’язницях, у військових частинах керівники вимагають, щоб підлеглі їм люди чи позбавлені волі голосували за того, на кого ті їм укажуть.
Отож, вибори зфальсифіковано ще задовго до того, як вони почалися. Навряд чи спостерігачі — чи то українські, чи міжнародні — зможуть виявити усі удосконалені політтехнологічні маніпуляції, які серйозно спотворюватимуть волю народу.
Таке голосування, яке зовні подається як вільне, хоч насправді є вимушеним, перетворюється на ганебне знущання над свободою людини й над її виборчим правом. Воно є абсолютним запереченням справжнього волевиявлення людини, а тому, фактично, узурпацією влади у її суверена — народу — та кричущим порушенням суспільної моралі.
Що це: фатум? приреченість? Чи може бути інакше? Чи можемо ми на виборах до Верховної Ради 2012 року не зраджувати своїх дітей і внуків і не відчувати сором перед усім світом?
Безсумнівно, так. Для цього потрібно лише одне: щоб увесь народ діяв згідно з волею свого сумління. Це єдиний і непомильний спосіб забезпечити чесні та прозорі вибори. І цим, у принципі, міг би обмежитись наш заклик до вас, дорогі співвітчизники: чиніть так, як це годиться чесній людині!
Проте всім зрозуміло, що це легше сказати, ніж здійснити. Кажуть, що коли б увесь народ в одну мить звернувся з молитвою до Бога, відступило б будь-яке зло. Але ж проблема власне у тому, що помолитися усьому народові невимовно важко.
Подібних закликів чинити чесно було вже чимало, і більшість із них повисають у повітрі, оскільки надто великому числу людей вони видаються наївними й утопічними. Надто багато людей, навіть усвідомлюючи незаконність та аморальність маніпуляцій, визнає за мудріше й безпечніше підкоритись владному тискові чи купитись на примітивну наживку.
І при цьому помиляються. Бо відступати — в надії, що зло в якийсь момент добровільно зупиниться, — даремно. Цього не станеться. Так само марно сподіватися, що зі злом можна домовитись про сфери впливу. Зло сприйме вашу готовність до порозуміння як слабкість. Ми відступаємо і надіємось уже два роки, але за цей час ми не лише не відгородили собі простір безпеки, а навпаки — зробили зло ще могутнішим і ще аґресивнішим.
Отож іще не пізно схаменутися. Доки не сталося непоправного, в людини завжди є альтернатива.
Ті, що є творцями негідної системи й пожинають найбільші плоди її, завжди можуть зупинитися. Так зупинився був Леонід Кучма, не проливши крови у час помаранчевого зриву й тим самим уникнувши прокляття історії.
Можуть зупинитися й оліґархи, що є частиною української проблеми, однак могли б стати й локомотивом її вирішення. Енерґія, сконцентрована в їхніх руках, може творити, а може і знищити. Вони ще можуть вибрати: утвердитись у ролі співучасників кривди чи негайно запустити рятівні суспільно-політичні процеси, ставши батьками-засновниками щасливої країни.
Ще є час для задуми правоохоронцям і людям з ґумовими кийками. Коли їм треба буде виконувати злочинні накази, захисні шоломи прикриють їхні обличчя. Але чи прикриють вони їхнє сумління? Чи пам’ятатимуть вони про те, що правосуддя Нюрнберга зобов’язує їх відмовитися виконувати накази, коли ті спрямовані проти людяності?
Є можливість уникнути ганьби й у ректорів університетів і професури, директорів установ та керівництва партій. Хай пам’ятають: страх їхній діє як руйнівний вірус, що пожирає увесь колектив; мужність їхня — як вогонь, що запалює людські серця.
На шальках терезів сьогодні і совість журналістів. Далекого вже 2004 року їхній пропам’ятний бунт на «5-му каналі» вдихнув душу в завмерле тіло народу. Від них сьогодні залежить, будуть вони речниками правди чи, навпаки, її душителів.
За крок до слави або ж гріха — і члени виборчих комісій та всі, хто причетний до організації виборчого процесу. Хоч як вигадливо формують політтехнологи виборчі «каруселі» та «піраміди», всі ці прийоми діють як бумеранґи, що згодом боляче б’ють по тімені й по совісті… У всіх цих людей є ще можливість принаймні вийти з цієї брудної гри й відійти вбік. Так, цим вони визнають, що вони «не їхні». Але чи не стане це колись їхнім виправдальним сертифікатом?
Отож вибір є у всіх нас — кандидатів і виборців, керівників і звичайних громадян, зловмисників і доброчинців, грішних і праведних. Кожен може прийняти рішення, і хай кожен при цьому усвідомить, що його рішення й визначить долю України.
Проте, закликаючи вас сьогодні до громадянської відповідальности, ми не хочемо вселити у ваші душі надмірний трагізм. На цих виборах ми обиратимемо шлях, яким піде в майбутньому Україна. Він буде або коротшим – і тоді ми вийдемо з нинішньої кризи швидше, або довшим – і тоді ми перекладемо вирішення нинішніх проблем ще й на руки наших дітей.
Але Україна буде існувати й після виборів – вона залишиться назавжди. «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» – так писав у далекі 1960-ті роки незабутній поет Василь Симоненко. Нинішні вершителі наших доль спроможні заповнити щонайбільше Книгу політтехнологічних маніпуляцій. Натомість Книгу Буття українського народу заповнює лише Господь.

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР, Канада
Молитва української родини

Приклоняємо, Отче, коліна
Перед образом під рушником,
Бо родина, що молиться спільно,
Буде завжди щаслива разом.

Благодаттю Твоєю, о Боже,
Миром-згодою глянь у наш дім,
Щоб росло у любові все гоже,
Був притулок прибулим усім.

Освяти хліб насущний на столі,
Нагороду за чесний наш труд,
Щоб було всім домашнім доволі
І голодним усім, що прийдуть.

Дай предківською жити землею
І дідам, і батькам, і синам;
Де родина віру плекає —
Там правди твердиня міцна.

Дай потужну звести державу
Для майбутніх ясних поколінь,
Тобі, Боже, на вічную славу,
На землі українській!—
Амінь!

Євген СВЕРСТЮК
МОВНА ПОВЕДIНКА

«Я російськомовний патріот України» часто можна почути. «Вас таких багато, це вам не честь» — рідко їм відповідають.
Якось недавно у Філармонії до мене підійшов інтелігентний молодий китаєць і попросив українську книжку.
Говорив вишуканою української мовою без акценту. Коли йому бракувало слів, тоді вставляв англійське.
— Звідки у вас така милозвучна українська мова? — запитав я.
— У мене й повинна бути милозвучна: я навчаюсь на музичному відділені в університеті ім. Драгоманова.
Виявилося, російською він не володіє, а тому й з українською має проблеми на вулиці і в побуті. Але сприймає це з гумором. Йому і його друзям скрізь нав’язують «общепонятный» бо, як він каже, «у них же зовсім нема слуху до мови».
Отак, нарешті мені вдалося поговорити про українську мову по суті, без патріотизму і без політики. Просто людина любить українську мову, бо відчуває її музику, її дух, її неповторність.
В чужій країні, де панує насуплена заклопотаність, усміхнений китайський студент шукає довіри, простоти, відкритості.
Український дух відчули в атмосфері Київа гості фестивалю Євро-2012.
І то було саме в час чергової параної, якою спалахнув «русский мир», а Колісніченко і Ко розгорнули «правозащитное движение русскоязычных украинцев».
У нашому політичному бедламі не так просто встановити діагноз хвороби, особливо коли людина з мандатом.
Перший Президент України Леонід Кравчук говорить: «Якщо російська мова гине, то це означає, що ті, хто це стверджує, хворі на голову або сліпі».
«А ми не хворі на голову і не сліпі, — кажуть «КоКі» — у нас третя причина: ми відпрацьовуємо російські гроші».
— І вам не соромно?
Треба тільки уявити нахабну посмішку «КоКі»:
— «Тепер сорому нема. І нас не вчили соромитися».
— Нас таких багато — ми з цим навіть не криємось. Не усе ж Табачникам жирувати. Ми любимо російські гроші.
«Гроші не пахнуть», — казали ще римляни.
На цю ерудицію Колісниченка Ківалов скривився. Він терпіти не може згадки про римське право. Коли йому сказали «дура лєкс» — він радісно захіхікав: правильно — дура! А коли пояснили, що «dura lex, sed lex» означає «твердий закон, але — закон» — він захитав головою: «Нам это не надо».
Одурілим жінкам, які зустріли шефа юридичної академії гаслами «Наш язык русский» Ківалов сказав: «Закон это вы».
У світовій практиці це сказано вперше. На території своєї «академії» він і церкву побудував — церкву Тетяни. Ніхто і в святці не заходив, бо всі знають, що Тетяна — дочка Ківалова. Після сказаного завтра можуть виступити з транспарантами «Руки прочь от России» і закликати до погрому українців в Одесі, хоч їх не так то просто знайти. Коли слова не мають значення — настрої юрби підтримує буйний свист!
«Закон — это вы» — скаже їм Ківалов.
«Это мы» — уточнить Колісниченко.
Але спробуємо дистанціюватися від тих, кому закон не писано, і повернутися обличчям до української мовної реальності.
Боротьба за українську мову тривала завжди. Оскільки український етнос боровся за своє право жити і свою гідність.
Зрештою, треба сказати, що кожна нація творилася в боротьбі, боротьба за свою мову на своїй землі точиться завжди. Відступників цуралися. Покруч, перевертень, яничар, виродок — це був суспільний непотріб. То вже при большевицькому режимі на таких настав попит — їх призначали начальниками і стали називати «партєйними». Про них заборонялося писати правду.
Специфіка моменту сьогодні та, що їх можна і називати, і навіть висміювати, а вони все рівно сидять у владі, як воша в кожусі.
І проти цієї «еліти», яка не має цінностей і не знає нічого святого, доводиться боротися і обстоювати національні, моральні та релігійні цінності, формально визнані.
І спиратись нам доводиться на простих громадян, у яких є самоповага і гідність.
Часто ті громадяни в силу різних причин стали російськомовними в роботі і в побуті. Не думаю, що їм спокійно на душі. Адже вони розуміють, що Україна тримається на українцеві, справжньому, який утверджує Україну також і мовною поведінкою.
Розуміють вони також, що якби опинилися в іншій країні, то неодмінно вивчили б мову тієї країни. Отже, розуміють, що є тут морально-психологічний дефект в їхній пристосовності до мови вулиці.
Їм часто доводиться виправдовувати свою слабодухість. А не треба виправдовуватися — треба змінюватися… Громадянські чесноти треба утверджувати своїм прикладом.
Ми вистояли віками завдяки мужнім, що не продаються і не вибирають найлегшої дороги.

Тарас МАРУСИК
«Измерение языковой ситуации во всеукраинской переписи 2011 года: политический и содержательный аспекты»

Всеукраїнський перепис населення виходить на фінішну пряму.
Дев’ятисторінковий документ «Измерение языковой ситуации во всеукраинской переписи 2011 года: политический и содержательный аспекты» — свідчення того, як відразу після приходу до влади Януковича і Партії регіонів розпочався широкий наступ на українську мову. Це один із перших кроків з реалізації скоординованої політики щодо зміни мовної ситуації в Україні. Регіонали й комуністи поспішали — очевидно, щоб максимально встигнути до майбутніх парламентських виборів. Два серйозні кроки вони вже здійснили, запровадивши руками Конституційного Суду України російську мову в судочинстві та протиснувши з грубими порушення Конституції України і Регламенту Верховної Ради України так званий закон «Про засади державної мовної політики».
Судячи зі змісту анонімного документа, до нього можуть бути причетні такі одіозні «язикові пасіонарії», як Ківалов і Колесніченко, а можливо, і Табачник з Єфремовим — без сумніву, під патронатом Кремля. Анонімні автори «мовного вимірювання» спробували шляхом маніпуляцій переконати Януковича в необхідності «правильно» сформулювати запитання. Свої мети вони не приховували: «Дані щодо ступеня поширеності мов в Україні справлятимуть суттєвий вплив на політичну і гуманітарну ситуацію в країні впродовж як мінімум наступних десяти років… Ми вважаємо, що дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року не можна визнати повністю об’єктивними. Автори переписного листа або навмисне, щоб одержати вигідні для себе результати, або просто помилково мовну ситуацію в країні вирішили виміряти одним-єдиним запитанням про те, яка мова є рідною для респондента. А тим часом ситуація в Україні така, що далеко не у всіх випадках мова респондента збігається з тією мовою, якій він віддає перевагу. Крім того, саме поняття рідної мови є різним для різних людей».
При цьому автори «Измерения» покликаються на дані соціологічного опитування, проведеного в 2009 році Київським міжнародним інститутом соціології. Виконуючи чиєсь замовлення, ця відома соціологічна установа вдалася до маніпулятивного запитання про «зручну мову» (мабуть, з наближенням президентських виборів соціологи вирішили, що гроші не пахнуть). Так-от, виявилося, що «42,5% українців назвали зручною для себе російську мову, 39,7% — українську, 16,3% — й українську, і російську».
Це дало підстави анонімам твердити, що кількість людей, які є прихильниками підвищення статусу російської мови, суттєво перевищує тих, для кого російська є рідною.
Схема роботи над мовним питальником майбутнього перепису мала б звестися (а може, звелася) до такого: «По-перше, треба визначитися, що ми хочемо виміряти в переписі (до речі, ми торкнулися тільки мови, а там ще ж є питання етнічності) і як ми інтерпретуватимемо і виконуватимемо одержані дані, які політичні наслідки можуть бути в залежності від поставлених нами запитань. Саме це найближчим часом повинно стати предметом дискусії в закритому режимі. По-друге, експерти повинні запропонувати підходи до виміру того, про що вони домовились. По-третє, пропозиції експертів необхідно валідувати (в оригіналі «валидизировать» — Т.М.) за допомогою проведення методичних експериментів. Це якраз той випадок, коли варто витратити трохи часу і грошей, але не пускати в поле до 47 мільйонів безглузді (і політично шкідливі) питання».
Поки що свої диявольські пропозиції оті «інваліди пропаганди» не «валидизировали». А на сайті Держкомстату 17 серпня ц.р. з’явилася «Програма Всеукраїнського перепису населення», затверджена в липні. П. 9 «Ваші мовні ознаки» сформульований так само, як у переписному листі 2001 року: ««9.1. Ваша рідна мова (зазначте). 9.2. Чи володієте українською мовою (— так; — ні). 9.3. Інші мови, якими Ви володієте (зазначте)».
Чи означає це, що до «Програми» вже не можуть бути внесені зміни? Аж ніяк. Останнє повідомлення з офіційної сторінки Всеукраїнського перепису населення, яке датується 22 серпня ц.р., має таку назву «На виконання Закону України «Про засади державної мовної політики».

http://cun.org.ua/nid/460—13—09—2012—37.pdf

Iгор IСIЧЕНКО,
архиєпископ Харкiвський i Полтавський
ПРО УЧАСТЬ СВЯЩЕНИКIВ У ПЕРЕДВИБОРЧIЙ АГIТАЦIЇ
Заява консисторії Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви

У зв’язку з надходженням до консисторії Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви запитів щодо участи члена єпархіяльного клиру в аґітації за одного з кандидатів у народні депутати України вважаю за необхідне підтвердити непохитність позиції Харківсько-Полтавської єпархії щодо неприпустимости участи священнослужителів у передвиборчій кампанії в будь-якій формі — чи то особистого балотування, чи залучення до агітаційної кампанії. Виступи священнослужителя на підтримку одного з кандидатів, політичної партії чи блоку несумісні з його пастирською відповідальністю перед Богом за всю православну паству, незалежно від її партійних переконань чи політичних поглядів. Відсторонення від передвиборчої боротьби є необхідною умовою захисту внутрішньої свободи священнослужителя та його неупереджености в суспільному служінні.
Консисторія не має повноважень заборонити громадянинові України здійснювати свої конституційні права. Але якщо священнослужитель зважується порушити рекомендації єпархіяльного собору та правлячого архиєрея й особисто втручається в передвиборчу боротьбу, він не має права виступати від імені Церкви та посилатися на авторитет свого сану. Консисторія перепрошує за аґітаційні виступи такого священнослужителя й відмежовується від проголошених ним заяв.
Кожен християнин, священнослужитель чи мирянин, відчуваючи свою відповідальність за майбутнє Української Держави, має взяти участь у голосуванні й віддати голос гідному кандидатові або політичній партії. При цьому слід пам’ятати про неприпустимість продажу свого голосу за відвертий або прихований хабар та голосування за кандидатів чи політичні партії, котрі декларують антихристиянські ідеї, пропаґують ворожість до українського народу, його національних цінностей і досвіду визвольної боротьби, прагнуть обмежити свободу вживання української мови, заплямували себе практикою політичних репресій. Християнською місією в творенні майбутнього є гуртування Божого люду довкола євангельських цінностей, а не тих чи інших осіб, корпоративних груп або політичних ідей.

РОСІЮ НАКРИВ «ПРАВОСЛАВНИЙ СТАЛІНІЗМ»
Iван ГВАТЬ, дослiдник, публiцист

Понад сто років тому визначний російський вчений, філософ і богослов Володимир Соловйов застерігав своїх співвітчизників, у першу чергу інтеліґенцію, перед наслідками хворобливого явища — симбіозу влади монарха та влади церковної.
«Россия есть единственная христианская страна, где национальное государство без оговорок утверждает свой исключительный абсолютизм, делая из церкви атрибут национальности и послушное орудие мирской власти», — писав він 1888 року.
Соловйов непрямо згадав також українців: «Тираническая русификация, тесно связанная с еще более тираническим разрушением греко-униатской церкви, представляет воистину национальный грех, тяжелым бременом лежащий на совести России и парализующий ее моральные силы».
Перестороги вченого царська Росія чути не захотіла. Невдовзі альянс держави і церкви зазнав краху. Із розвалом імперії впала і Православна церква, бо надто вже вона звикла бути служницею світської власті. Десять років після більшовицького перевороту вона погодилася піти на службу до безбожного режиму Сталіна.
Цю ганебну сторінку своєї новітньої історії верхівка Російської православної церкви воліє замовчувати. «Сергіянство» (від митрополита-колаборанта Сергія Страгородського) за часів правління Сталіна виплекало і зміцнило феномен прислужництва РПЦ політбюро ЦК КПРС.
Багато православних ієрархів і досі в полоні ідей спочилого в Бозі «Могучего» (СРСР). Раз-у-раз дається взнаки ностальгія.
Виникає підозра, що заяви Путіна і Кирила щодо краху СРСР заздалегідь узгоджені. На зустрічі з керівниками провідних телеканалів Росії Путін пояснив, чим був СРСР: «Розпався Радянський Союз. А що таке Радянський Союз? Це та сама Росія, тільки назва інша». Чекіста Путіна можна зрозуміти, він клявся у вірності до СРСР, але присягу зламав. Комуністична імперія розпалася. Однак, те саме говорить і предстоятель РПЦ патріярх Кирило, якого дехто також вважає активним співробітником КГБ за часів Совєтського Союзу.
Торік у листопаді він заявив: «Цього року ми згадуємо 20-річчя краху Совєтського Союзу. Я в зв’язку з цим вважаю за краще говорити про крах історичної Росії».
Чи то розпач, чи якесь «головокруженіє» від ностальгії у предстоятеля РПЦ? Лише подумайте: Вірменія, Грузія, Київська Русь зафіксовані в історичних джерелах на сотні років раніше від Московії-Росії! Та й християнство там запроваджено раніше, ніж на Московщині. А предстоятель РПЦ не соромиться трактувати ці незалежні князівські (державні) утворення, начебто, частинами «історичної Росії». Дійсно, якась маніякальна туга за імперською величчю.

Як цю тугу задовольнити?
Один із шанувальників російського самодержав’я серед православного кліру, ігумен Алексій (Просвірін) із Барнаульської єпархії 1999 року запропонував, як врятувати замучену «реформами» Росію. Їй потрібен новий політичний режим, «я назвав би його «православним сталінізмом», зазначив він. За словами монаха, це має бути «стратеґічний союз російської державної влади з Православною церквою», бо це запорука «відродження Росії».
Цікавим є і те, що такі висловлювання в середовищі РПЦ і досі не викликають жодних заперечень з боку її найвищого керівництва. Чи не вказує це на відродження найтіснішого союзу світської влади і церкви?
З нафталіну витягнено концепцію псковського монаха Філофея «Москва — третій Рим», що Московщина — найблагочесніше християнське царство у світі. Настирливо звучить рефрен про «Святую Русь». Це улюблена концепція патріярха РПЦ Кирила під назвою «Русский мир». Чи бува не присягав він свого часу на вірність тим самим органам що й Путін, який назвав Сталіна «ефективним менеджером», а державний устрій у Росії «керованою демократією»?
Нині обоє вони віддано працюють над здійсненням «православного сталінізму» в Росії.

Чи не інфікована цим вірусом і Україна?
Найвідомішим прихильником, так би мовити, «православного сталінізму» в Україні є митрополит Одеський й Ізмаїльський Агафангел (Саввін). Він співвітчизник і великий друг патріярха Кирила. Обоє вони не приховують, що Україна для них обов’язково має стати складовою «Русскава міра».
Мало відомо, наприклад, що старанням Агафангела, цар Микола ІІ (кривавий) був канонізований в Одеській єпархії УПЦ МП як місцевий «український» святий раніше, ніж його, як російського святого, канонізувала ієрархія РПЦ у Москві.
Агафангел відомий багатьма «християнськими» чеснотами. За його словами, «наша спільна батьківщина — СРСР», «Европейський Союз — це фашисти» і «шлунок», «Львів — це наша Чечня». Росіян він застерігає перед «помаранчевою чумою». «Це страшна загроза, яка вже відвідувала Україну на рубежі 2004-2005 років». Далі Агафангел закликає, що «тільки з В.В. Путіним» можлива інтеграція росіян поза межами Росії «на тисячолітній богозаповідній єдності Святої Руси».
Дехто з його єпархіяльних підлеглих відкрито заявляє, що критикувати Сталіна і його діяльність «означає хулити Духа Святого».
Хіба це не заклики до запровадження в Росії «православного сталінізму»?
Такі переконання і заяви Агафангела, здається, подобаються і трьом послідовникам російського православ’я в Україні — трьом найвищим керівникам державної влади в Україні — Президентові Януковичу, Прем’єр-міністру Азарову та Голові Верховної Ради Литвину. Ця «трійця» разом із російським шовіністом в рясі Агафангелом спільно молилася в Одесі з нагоди завершення 2011 року.
На початку цього року, коли митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан) занедужав і потрапив у лікарню, за його спиною зібрався Синод єпископів-фрондерів. Очолив цей Синедріон митрополит Агафангел. Владики згадали, що Московський патріярх Кирило якось говорив про «недієздатність» митрополита Київського Володимира. На переконання фронди, настав зручний момент звільнити митрополита Володимира з посади предстоятеля УПЦ МП та поставити на його місце слухняного Кочубея в рясі. Але не вийшло.
Після повернення з лікарні, в одному з інтерв’ю митрополит Володимир тоді сказав: «Людям треба дати серйозну відповідь — у що ми віруємо, і як ми віруємо».
Дуже мудрі й своєчасні слова. Їх таки треба наповнити правдою. Українська православна церква, підпорядкована РПЦ, повинна навчати своїх віруючих християнським цінностям і пояснити їм те, про що сказав митрополит Володимир. Потрібно запобігти процесам встановлення в Україні «православного сталінізму». Ця зараза набирає сили.
А щодо заяви предстоятеля РПЦ Кирила на початку вересня в інтерв’ю програмі «Вести недели» телеканалу «Росія», мовляв, твердження недругів про зрощування РПЦ з путінським режимом — це «міт», то Московського патріярха «поставив на місце» його підлеглий улюбленець, протоієрей Всеволод Чаплін, який нещодавно озвучив про початок збору підписів у Москві за всенародний референдум Росії, України і Білорусі. Автори цієї ідеї вважають, що «возз’єднуючись, ми думаємо про основу нашого буття і розвиток миролюбности і моралі, віру в добро.., прагнення до щастя і благополуччя нашого єдиного народу». В процесі возз’єднання ми «візьмемо все найкраще з практичного досвіду нашого народу». Самі знаєте, який народ має на увазі російський піп.
Ось так плекається «православний сталінізм» у нетрях Російської православної церкви.

Радіо «Свобода»

Петро КОВАЛЬ, с. Олександрiвка, Сiчеславщина

По світу нишпорить спокуса —
Монетним дзвоном спокуша,
Але воскреслого Ісуса
Боїться втратити Душа.
Боїться в сріблі замертвіти
До глухоти, до сліпоти
Чи затулити сріблом світло,
Яким мовчать святі хрести.
…Не можна їй втрачать Ісуса:
Без Нього втратить в світі все…
Отож розбещенка-спокуса
Срібляк до інших душ несе.
Несе до інших, бо бездушні
Уже давно срібляк взяли.
І ним чесноти світу душать
Під сміх пекельної смоли.
Але смола дарма радіє
У дзвоні зрадного гроша:
Душа у вірі і надії
Себе небесно возвиша.

Iгор ФЕДИК,
науковий спiвробiтник Центру дослiджень визвольного руху, Львiв
Петро Франко — перший летун ЗУНР

Громадська дискусія стосовно назви Львівського летовища дала нагоду пригадати особу, яка мала якнайближчий стосунок до авіяції. Маю на увазі сина Івана Франка — Петра. Він перший з галичан піднявся у небо, щоб захищати в боях молоду Західньо-Українську Народну Республіку (ЗУНР).
Військово-повітряні сили Української Галицької Армії (УГА) були створені неймовірними зусиллями П. Франка, адже він розумів, як зрештою і вся Начальна команда УГА, що без повітряного прикриття вести бої зі збройними силами набагато переважаючого ворога буде неможливо.
На допомогу Польщі прийшли першоклясні летуни зі США, Франції та Англії. Галицьких українців у їхніх авіяційних починаннях не підтримав ніхто. Отож наказом ч. 16 від 1 грудня 1918 року Державний секретаріят військових справ ЗУНР створив перший летунський відділ УГА, який безпосередньо підлягав вищому командуванню. Цим же наказом командиром летунського загону призначено поручника Українських Січових Стрільців (УСС) П. Франка.
Петро Франко разом з братом Тарасом, воюючи в лавах Легіону УСС, вступили, як бойові офіцери, в лави новоствореної УГА, щоб захищати молоду державу — ЗУНР.
П. Франко ще в часі карпатських боїв з армією Російської імперії за особливий героїзм був нагороджений медаллю за хоробрість. Австрійське командування в 1916 році скерувало його у Боснію, в летунську школу у Райльоваці, що неподалік Сараєва. Молодий летун відмінно виконував фігури вищого пілотажу, опанував систему скорострільних кулеметів, що виконували на цей час головну ролю майбутньої зенітної артилерії.
Вже 1 листопада 1918 року спарені кулемети П. Франка відбивали налети польських літаків на Львів.
П. Франко був улюбленцем стрілецтва. Разом з іншими стрільцями він героїчно захищав львівську казарму Фердинанда, що була оточена польськими бойовиками, разом з січовими стрільцями йшов в атаки на польські позиції, боронячи львівське передмістя Сихів.
Коли за наказом Начальної команди він став командувачем летунського відділу УГА і референтом летунства при Державному секретаріяті військових справ, то майже з нічого формував військово-повітряні сили ЗУНР. Військове летовище і ремонтні майстерні було утворено у місті Красне. Знайшлися застарілі чи поламані старі літаки типу «Нюпор-17», «Нюпор 11-12», німецькі «Альбатроси», «Льоди», «Спади» та інші. Крім того, П. Франко мав знайти летунів, які хотіли б воювати за волю України. Ціною неймовірних зусиль в галицьку авіяцію прибули досвідчені летуни з австрійської і російської армій, більшість яких загинула, захищаючи небо України від чужинців.
П. Франко вишукував запасні частини, зброю до літаків, бензин, налагоджував охорону летовищ у Красному і Стрию.
В одному з боїв П. Франка збили поляки, і лише чудом він врятував своє життя, утікши з полону. Прибувши у Красне, П. Франко створив школу летунів, повітряних розвідників та авіамеханіків. Все це вимагало жертовної праці молодого командира.
Після поразки УГА галицька авіяція захищала небо Наддніпрянської України. І українці завжди вітали літаки, що летіли на бойове завдання з синьо-жовтими колами на крилах.
У міжвоєнний період польська політична поліція не випускала П. Франка з поля зору, про що свідчать документи з Державного архіву Львівської области.
Червоні визначили долю славного авіятора наперед, хоч для ока створили ілюзію уваги і шани до його особи. П. Франко був розстріляний під час депортації на схід на початку німецько-радянської війни.
Ім’я першого галицького авіятора, що так сміливо захищав українське небо, повинно бути на фронтоні новозбудованого двірця Львівського летовища ім. Данила Галицького.
Поляки відновили на Личаківському цвинтарі «Орлят» пропам’ятний знак американським летунам, що загинули в боротьбі з УГА. Чому ж ми маємо забувати наших перших повітряних асів?

Вийшла книга про «пацифікацію» українців Галичини польською владою
У видавництві УКУ з’явилася книга Романа Скакуна «Пацифікація»: польські репресії 1930 року в Галичині». На підставі численних архівних документів та пресових матеріялів автор розглядає генезу й перебіг «пацифікації», її наслідки для громадського й політичного життя українців у міжвоєнній Польщі, а також її відлуння на міжнародній арені та в подальших українсько-польських взаєминах.
За словами Романа Скакуна, в історії міжвоєнної доби є ще дуже багато білих плям, багато подій начебто відомих, згадуваних навіть у шкільних підручниках, але докладно не досліджених і не осмислених: «Пацифікація 1930 р. — маштабна каральна акція війська і поліції, що охопила понад 450 місцевостей Галичини і стала дуже тяжким ударом по всіх формах організованого українського життя — якраз і була одною з таких тем, і я думаю, мені вдалося пролити на цей епізод трохи світла».
Роман Скакун розповів, що тему для написання книги обирав не він, а радше, тема обрала його: «Коли я працював в архіві у Варшаві, то натрапив на документи польського Міністерства внутрішніх справ та міністерства віровизнань, пов’язані з саботажевою акцією ОУН, пацифікацією і українською кампанією протестів на міжнародній арені. Я просто не міг, маючи нагоду, не опрацювати й не використати такі цікаві матяріали, що досі не були введені у науковий обіг. Спершу думав, що це буде просто стаття, але поступово вона розросталася з появою нових даних, тому вийшла книжка».
У основі праці «Пацифікація»: польські репресії 1930 року в Галичині» — документи польських міністерств і відомств, українських партій та організацій міжвоєнного періоду з Варшавського архіву новочасних актів, Центрального державного історичного архіву у Львові та Державного архіву Львівської области, а також пресові публікації, спогади тощо. Багато з цих документів наведені в тексті повністю чи майже повністю. Автор вважає, що вони є більш промовистими, ніж будь-які коментарі.
«Пацифікація» — маштабна каральна акція, яку у вересні-листопаді 1930 року провела в Галичині тогочасна польська влада, т. зв. режим «санації». Загони поліції, а згодом і залучене до акції військо, піддавали жорстоким побоям підозрюваних у «нелояльності», руйнували під приводом обшуків їхні хати й громадські установи, знущалися над українською людністю. Одночасно відбулися арешти багатьох українських діячів, закриття шкіл, читалень, кооперативів, спортивно-освітніх товариств. «Пацифікація» викликала великий резонанс у світі — насамперед завдяки кампанії протестів, розгорнутій у Европі та США заходом ОУН та інших українських політичних сил, — і стала предметом розгляду на форумі Ліги націй.

МОГИЛИ ЗАКЕРЗОННЯ

На землях Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Бойківщини та Лемківщини, по залишках кам’яних надгробків можна пізнати місце, де було село, де була церква.
Для українців кладовище — це святість й історичний музей. По всій території Закерзоння кладовища, могили борців за незалежну Україну вимагають інвентаризації та реставрації. Студенти Національного університету Львівської Політехніки, Інституту Архітектури , молодь Пласту в Польщі та Спілки Української Молоді в Канаді відбувають спільні табори, метою яких є упорядкування могил та реконструкція і реставрація архітектурних пам’яток на кладовищах Закерзоння.
Ми, нащадки предків закерзонських земель, бережімо пам’ять історії та підтримаймо морально і фінансово добродійний проєкт нашої молоді.

LUCW ETOBICOKE BRANCH
482 HORNER AVE
TORONTO, ON M8W 2B7

Борис ТКАЧЕНКО, Лебедин
Iстинний воїн Христа

Отець Йоан (Іван Дмитрович Приходько) був священик за покликанням душі і повелінням перста Божого... Слова із тропаря «Іже добродетелей подвижник, яко істинний воїн Христа Бога, на страсті підвизався єси в жизні временній...» наче про нього писані. Він мав велике і щире серце. А таке серце — завжди жертва. Віддав його людям у жертву і о. Йоан. Він завжди наставляв ближніх: «Служіння Богу — це служіння людям: служіння добрим словом, служіння молитвою, порадою і розрадою, шматком хліба, хатнім теплом, обороною скривдженого і самою звичайною поміччю. Все це служіння Богові».
Його молитва виходила із серця люблячого і покаянного. Молячись перед іконою Божої Матері, він закінчував молитву словами надії і вдячности: «Радуйся, Пресвята Владичице-Богородице, благодать і милість Твоєю іконою нам посилаюча. Святим омофором од злих вразі заступаюча. Великою радістю радуйся, яко християни Церкви нашої Отця і Сина і Духа Святого во віки віків познаша...»
Отець Йоан цікавився науковими відкриттями, жив політичними подіями і в багатьох випадках їх пояснення знаходив у Святому Письмі. Він говорив: священик — це не сліпий сповідувач догматів, запропонованих церковними діячами сотні літ тому. Догмати ті є творіння людське, а від Бога — лиш Євангелія та Біблія. Святе Письмо не заперечується відкриттями у фізиці, філософії чи медицині. Навпаки, підтверджується.
…Саме за істинне служіння людям, Богу і Правді він був засуджений на багато і багато років каторги і заслання. Плюс до цього — довгі роки гоніння на «волі». Будував шахти в Норильську, серед тундри випалював кокс, був вантажником у порту Дудінка, замерзав у північних снігах, мало не згорів у коксових буртах, чудом вберігся від чекістської кулі, втікав із Сумської тюрми, жив під чужим ім’ям, в Харкові був засуджений до розстрілу, сидів у камері смертників... Та ніщо не вбило в ньому віру в Спасителя, в Україну. Ніщо не вбило людяність і побратимство.
Вже в післязасланські роки на прохання селян він відновив роботу 12-ти закритих і поруйнованих храмів. За свої гроші, за копійчані пожертви він будував при церквах сторожки, знаходив охочих до служби священиків, а тоді ремонтував церкви, правив службу. Місцеві голови сільрад руйнували його роботу, викликали наряди міліції, та він вперто творив Божу справу. А в нагороду мав лише слова Святого Письма, які часто ми чули від нього: «Немає нічого кращого для людини, як любуватись ділами своїми».
«Гадалось, що моя життєва діяльність підійшла до кінця, але зовсім неждано приїхали із с. Плішивець Гадяцького р-ну з проханням допомогти чи порадити їм, як бути з їхнім храмом у честь Покрови Пресв. Богородиці. Виявляється, всього за 25 кілометрів від мого житла існує такий грандіозний Храм-Собор, розташований в 1,5 кілометрах від села Плішивець з населенням всього в 300 дворів. Побачивши таку великопишність, я був щиро захоплений і дав слово місцевим православним людям і сам собі всемірно потрудитись обновити Покровський храм. …на другий же день повантажив на автомашину весь, що був у моєму дворі, лісоматеріял, рушив з чотирма теслями до місця роботи і відразу почали на дубових стоянах будувати сторожку-інструменталку. За цією роботою нас і застукала голова сільради т. Офіцеренко Н. А. На питання, хто дозволив, і таке інше, глаголю, що уже немало випадків, коли с-рада на мої різні прохання не реаґує.
На наш непоквапливий відступ од храму вона викликала 4-х міліціонерів, яким я пояснив, що являюсь православним священиком і маю повне право розпоряджатись на території храмів і кладовищ. Міліція тільки весело посміхалась, але через пару деньочків наш будиночок, який дійшов уже було до кондиції — покритий покрівлею — був викинутий на край села. Парафіяни всі просять мене енерґійно продовжувати розпочатий ремонт, але лютий тов. Петренко і Луб’яний заявили, що посадять».
З листа Високопреосвященішому Філарету Митрополиту Київському і Галицькому, Патріяршому Екзарху всія України.

«А щодо заступництва Матері Божої, то це свята правда. Вона мені і в сні кілька разів з’являлася: і підказувала, і благословляла, і катівський меч од моєї шиї одводила. Найперше — це коли я сидів у Сумській тюрмі. За що сидів? За слово Боже. Гоніння на священиків почалося. Моя парафія у Битиці була. Це коло Сум. Голова сільради заборонив службу Божу править. А як він може мені заборонити? Хто він такий?..»

Воістину, о. Іван Дмитрович Приходько — людина з леґенди, людина, яка увібрала в себе майже столітню мудрість, яка пройшла фронти московської навали в 1918-1920 роках, яка добре знала селянське життя до більшовицького перевороту, яка пережила три голодомори, відбула 20 років сталінської каторги і не втратила ні сили духу, ні доброти серця, ні любови до ближнього, ні любови до України.
Згадується грудневий референдум 1991 року... Тоді серед люду було велике бродіння. Для багатьох слово «незалежність» було не тільки маловідоме, а ще й з розряду відлякуючих. Вранці на виборчій дільниці, що таборилась в міському клубі Лебедина, зібралось чимало людей: розмови, суперечки, проґнози.
Тож коли на дільницю прийшов о. Йоан, всі запитання посипались до нього. А він, із посохом, у рясі, сивочолий 90-літній, впевнено підійшов до комісії, навмисне голосно, щоб усі присутні почули, не сказав, а прорік:
— Ану давай мені, дочко, і отого самостійного, і отого президентського бюлетеня — я покажу отим боягузам, якої нам України треба.
— Іване Дмитровичу, сьогодні аґітація заборонена, — нагадали священику члени комісії,
— Знаю, знаю. А на радощах що, хіба і заспівати не можна?
— А чого ж, співайте...
Отець Йоан підійшов до урни і, тримаючи в одній руці бюлетені, а в другій — посох, підніс їх угору і забасував:
— Я десятки літ ждав цього дня. Гуляв із шаблею по полтавських степах — і все за Україну гуляв. Стікав кров’ю в пирятинських приудайських болотах — і теж за Україну стікав. Десять літ гнив у копальнях Норильська. За що гнив? Теж за Україну. Десять літ був вигнанцем у Красноярських снігах — і теж за Україну, теж за її волю. По тюрмах-гулагах залишив свою молодість, позбувся сім’ї, домівки, я ще й зараз живу в халупі при долівках, бо всі свої старання віддаю слову Божому, людям і Україні.
До вас у хату пхалися різні аґітатори і всі страхали незалежністю. До мене теж лізли. Ще з 1918 року лізли. Вони чоботищами вибивали з мене Україну і не вибили, бо то моя земля, бо то моя мати. А хто матір забуває, того Бог карає, — так повчав нас грішних пророк наш Тарас Григорович Шевченко.
А опускаючи бюлетні в урну, отець Іван справді заспівав:

Наливайко і Павлюк,
і Тарас Трясило
Із могили кличуть нас
на святеє діло.
Гей, нумо, добрі люди,
годі нам лежати,
Всі до бою, святу волю
нумо здобувати...

Чуєте до чого нас кличуть наші герої-богатирі? До волі! До щастя! Сьогодні Божий день на нашій землі. Сьогодні Всевишній подарував нам право самим господарювати у своєму домі.
І буде воля Божа, тільки дослухаймось настанов Неба. Тільки ж не лініться, голосуйте за Україну!
Спостерігачі від компартії кинулись до комісії:
— Це ж аґітація! Порушення закону! Забороняється!
Інші спостерігачі заперечили:
— А як ти на минулих виборах виступав перед урною і репетував:
«Голосуйте за блок комуністів і безпартійних! Хай живе КПРС!»
Втрутилися виборці:
— Чого ви зчепилися. Батюшка он які псалми співає, а ви із своїм гармидером... Замовкніть.
А отець Іоан уже співав свою улюблену:

Не пора, не пора, не пора
Нам Москві і ляхові служить,
Довершилась України кривда стара —
Нам пора для України жить.

— А для кого ж іще, звісно — для України, — чулося серед виборців.
Я знав отця Йоана ще з 60-х років. Він хрестив моїх дітей (потайки, звичайно), він був одним із перших моїх духовних просвітителів, він перший розповів мені правду про визвольну війну України в 1918-1922 роках, про наступ московських військ, про бомбардування тими військами Київа задушливим газом іпритом, про вирізання муравйовцями п’яти тисяч ще не додушених газом киян. Розповідав про трагедію Крут, про бої махновців на Полтавщині, розповідав про потоки крови, що без вагання проливав наш народ для свого визволення.
І ось тепер отець Йоан говорив не боячись, сміливо, гнівно:
— «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття», — так казав нам Тарас Григорович Шевченко про наших гузнолизів-плазунів. Я не хочу бути ні рабом, ні підніжкою, ні московським непотребом. Я для України жив і живу. Мене вже кличуть батьки в інші світи, та я не хочу, щоб на мені гострозубою каменюкою лежала чужа земля. Пухом-периною буде тільки своя, рідна, батьківська.
Отець Йоан осінив себе хресним знаменням, прочитав «Отче наш», а тоді:
«Хай буде воля Твоя! Чуєте, люди?! Це Господь посилає нам Свою волю».

Це була одна з найкращих проповідей Івана Дмитровича. Вислухавши її, старші за віком виборці заходились бити поклони і хреститись у бік церкви, молодші — аплодували.
Зазначимо, що він дотримувався тихонівської орієнтації, яка державою була зачислена до розряду архиворожих сил. Москва тоді старанно форсувала розкол церкви і нацьковувала обновленців на тихонівців, тихонівців на автокефалістів, а всіх разом — на християн-баптистів. Отець Іоан нам говорив: «Велика скорбота тоді гуляла по землі нашій. Горе таке було велике, як повінь навесні. Але знаймо: саме в скорботах зростає душа людськая. Ото тоді було велике єднання душ у горі та у співчутті до чужої біди. У тому єднанні і виживав наш народ всупереч злу».

Місцева влада села Битиці, ретельно дотримуючись настанов «мудрої партії», робила все, аби розігнати церковну двадцятку, позбутися священика і закрити церкву. Тож повернення в село отця Йоана після відбуття ув’язнення для неї було вкрай недоречним. І вона таки винайшла спосіб, як спекатися «розсадника опіуму». Знаючи, що на свято Хрещення Господнього священик зайнятий Службою Божою, голова сільради дає йому на цей день наряд — возити буряки на цукровий завод у Кияницю. Настоятель таке провокаційне розпорядження, звісно, іґнорує. Сільському голові він відповів щось на зразок: «Я ще не вижив з розуму, щоб зректися Господа та своєї пастви і піти служити дияволу». За непослух Іван Дмитрович був засуджений на один рік виправних робіт. Покарання відбував при Сумському комунгоспі — замітав вулиці м. Суми. Робочий день дозволяв йому дещицю часу урвати для служби в церкві. Ніч теж була в його розпорядженні. Спортивне вміння бравого козака давало можливість вчасно добігти до Битиці, відслужити там Службу Божу, а тоді галопом повернутись, за словами отця Іоана «до його ненаглядної мітли». Під час одної з таких «сумсько-битицьких перебіжок» Іван Дмитрович був арештований битицьким головою і при охоронці відправлений у Суми…
«За що був арештований? Та за «просто так». Сказали: арештуємо, а там будемо розбиратись».
Ото розбирались, розбирались, аж доки всюдисущі шпики знайшли таки спосіб знищення: Приходька звинуватили в контрреволюційній змові, в належності до повстанської організації УПС (Українська партія селян). У провину ставилась навіть вигадка слідчого, що арештований буцімто служив офіцером у царській армії. Отже, тільки через цю приналежність мусиш бути розстріляний.
«Насправді ж ніякої контреволюційної організації не було. Ішов 1932 рік…»
В одну з ночей, коли після допиту Івана Дмитровича залишили ночувати у камері попереднього ув’язнення Сумського ДПУ, він розігнув решітку на вікні і втік на волю.
«Моїми охоронцями і помічниками завжди були Мати Божа і молитва, — розповідав він. — Це вони мене порятували і цього разу. Подумать тільки: якийсь миршавий сільський піп у камері ДПУ, на другому поверсі їхньої ультрав’язниці, розігнув решітку, протяг через неї худосочне тіло і по дереву благополучно спустився на грішну землю. Та ще й при яких обставинах! Під деревом пакілком стояв червоноармієць-охоронець з рушницею. Нехай він і куняв, нехай він і дрімав — все одно це — чудо. Прочитав я тоді молитву, попросив Матір Божу очистити мій благородний шлях од слуг антихриста, і Вона змилостивилась наді мною. Вона своїм омофором затулила мене від охоронця. Солдат позіхав-позіхав, та й пішов собі геть подалі од місця мого приземлення».
Ото з моменту втечі о. Іоан став уже не просто ворогом радянської влади, а запеклим ворогом, шибайголовою, зарізякою, навіть гірше того — буржуазним націоналістом.
«Тоді як було? — розповідав нам Іван Дмитрович. — Раз ти українець, значить, ти вже підозрюєшся в націоналізмі. А хто з нас не любить свій народ, свій край, свою мову? Тільки дурень-невіглас та ще перевертень якийсь».
Втеча з-під слідства, та ще й з ДПУ, була нечуваним явищем. По Сумах були розклеєні оголошення: запеклий контрреволюціонер український буржуазний націоналіст битицький піп Приходько організував банду головорізів, вдень переховується в лісах, а вночі вбиває активістів радянської влади, палить колгоспні стіжки, сільради та контори колгоспів. Нападає на перехожих, грабує їх, знущається, ґвалтує. Люди, будьте обережні. А хто підкаже, де переховується державний злочинець, — одержить од влади винагороду.
Насправді дорога втікача була зовсім іншою: Брянщина, Ленінград, Середня Азія, Київ. Жив під ім’ям Гурасенка Гордія Прокоповича.

Питання: Хто вам допоміг одержати фіктивний паспорт?
Відповідь: Після втечі з-під варти я сам зробив собі довідку на ім’я Гурасенка Гордія, на підставі якої потім мені видавали на це ж ім’я інші довідки на підприємствах і установах, куди я поступав на роботу. Так вийшло і в Таганрозі. Коли був оголошений обмін паспортів…»

Одержання селянином паспорта незаконним шляхом суворо каралось... Так чи інак, а саме наявність паспорта дала можливість Івану Дмитровичу влаштуватись на роботу в самому Київі. Тут, на будівництві залізниці, отець Іоан і був арештований. «Хлопці ломами виважують рейки, а я костилі в шпали заганяю. Так приловчився, що жодного тобі промаху. Три удари — і башмак пришпилений намертво. Робота не з легких. Та ще й сонце спряжить, смола випарами дух забиває. Розігнувся я, витираю піт із лоба... Глядь, а душ дванадцять «ангелів» уже мене оточують. Став, як укопаний, костильного молота в руках стискаю. І вони стали, мабуть, того молота підлякнулися.
Е-ех! Згадав би я свою пастушу науку та показав би їм ще раз козацьку вдачу, якби не оточили зусебіч. Присягнуся — не взяли б. Я такий був бігун, що рівних не було. Ніхто мене в селі не міг обігнати. Як пастухував — жодне теля од мене не втече. Серце в мене кріпке було. А може воно й не одне, а цілих троє. Стукотять собі навперемінки. Хлопці було на вигоні наввипередки бігають, і я з ними. Тільки ж вони біжать зазвичай, а я задки. І бігав — дай Боже!
Тоді я кинув свій струмент убік: що ж, в’яжіть мене, ангелочки, — ваша взяла. Ось тут і накинулись вони всі гуртом. Заломили руки. Скрутили в три погибелі. І опинився я аж у Харківській тюрмі у камері смертників. Рецидивіст! Нищив колгоспне добро! Вбивав активістів влади! Пошився у служки іноземній розвідці! Мав таємні зв’язки з німецьким консулом! Господи! Нічого і ні з ким я не мав. Жив втікачем, під чужим прізвищем, чіплявся за будь-яку роботу, аби прохарчуватись і якось допомогти сім’ї…
…Мене на розстріл водили п’ять разів. В той час в отих катівських буцегарнях був заведений такий порядок: розстріли чинились тільки в парні числа і розпочинались вони рівно о 12-й годині ночі. Ото опівночі відчиняються двері, заходе в камеру кілька горил і зачитують: «Кто на букву «Пе?». Я відповідаю: «Я, Приходько Іван Дмитрович, стаття 54-4, 54-11 та 78, частина перша, вища міра покарання — розстріл».
Повели мене темним коридором. Іду і жду кулі в потилицю. Коли це вимикач клац, лампочка прямо у вічі блись — я аж остовпів. А старша горила крізь гнилозуб’я: «Ладно, поп, поживи еще малость. Это мы пошутили. Га-га-га-га!» Ото так жартували наді мною п’ять разів. І не тільки наді мною. Наглядачам сумно вночі вахтувати, от і розважаються дітки».

«Чи на жаль, чи на моє щастя — не знаю, а доля погнала мене аж у Норильськ. Власне, Норильська, як міста, тоді ще не було. Одна тільки тичка з дощечкою в снігу стояла. А на ній якоюсь коломаззю написано: «Норильськ». Шахти в мерзляччі будували. А тоді кокс випалювали. Каторга. Бурти вугілля довжиною до кілометра. Ряди, ряди, ряди й ряди бурт. У тих буртах метрів через сім-вісім дерев’яні «колодязі», їх запалюють, а вони запалюють весь бурт. Як вугілля розгориться, каторжани пригашують його снігом з-під ніг. Спереду тобі жар з паром у вічі пашить, а за спиною мінус сорок градусів, спина в інеї. Тиждень-півтора відробив — і є запалення легень. Ще три дні — і немає чоловіка. В бурт його.
Гонять і гонять нових селян. І що дивно: в основному з України. Кажуть: «Хохлы повинослівєй». Я на тій коксовій каторзі протягнув аж шість місяців. Вберегла мене Мати Божа і від бандита Пікуля, і від кулі в Харківській тюрмі. Вберегла і в Норильську. Везли нас залізницею на відкритій платформі. Напівроздягнені, напівроззуті. А морозяка — за сорок. Поїзд котить у сніговому тунелі. Щоб вітер не так пронизував тіло, в’язні збились у гурти. Так де там: до кісток прошпилює. Ото, щоб зігрітись, бідовіші затіяли штовханину плече в плече. Того штовх, другого штовх. А хтось послизнувся — та беркиць з платформи. Конвой навіть уваги не звертає: з тунелю нікуди не дінуться — кругом тундра на сотні і сотні кілометрів.
А єдиним шляхом втечі був тільки Єнісей. Для вільної людини влітку — це не просто річка, а ріка-рай. Але для в’язнів вона була скаженим пеклом. Як запроторили нас було у трюми — наче в могилу запакували. Годували — аби швидше видохли. Води й тієї не допросишся. Хворі, комарвою заїдені, мертві, дизентерія... Баржу гойдає, а ми у блювотинні та нечистотах хлюпощемось... Пекло. Ні сісти, ні лягти. Спали стоячи в обнімку. Сон у бараці після трюму видавався раєм, бо спали хоч і в тісняві, зате лежачи. А тіснява справді була така, що лежали тільки на боці, а перевертались на інший бік тільки за командою. Це спочатку, або як поповнення привезуть. А тоді барак вимирає і робиться просторіше…
…В мене гайдамацького духу було — не позичати, але про втечу й не помишляв. Пастка була надійною…»
Слухаєш Івана Дмитровича про жахіття каторги і думається: що ж тримало його в тому наскрізь промерзлому світі, що рятувало його в тій геєнні північного пекла, що зберегло його для людей? І приходиш до висновку: тільки аналітичний розум, кмітливість, завзятість у роботі, велика любов до ближнього і щедрість душі, помножені молитвою, були тією опорою, яка рятувала його в усі дні митарств.
«Приходить колись до мене в контору кореспондент табірної газети: «Гражданін Пріходько, ви у нас чіслітесь дважди ударніком. Розкажіте, как вам ето удайотца». Кажу йому: «А як іще — з Божою поміччю. З Божою поміччю». «Оригінально, оригінально», — посміхнувся та й заховав свій записничок».
«Мати Божа, Покровителько наша, Заступнице всеблагая, захисти Своїм святим омофором цей люд нещасний, стань мені в поміч і визволи аз грішного з цієї неволі...» Будь-яке діло я не розпочинав без цієї молитви, без Її благословення».

З кн.. «Важка стежка до Бога», Суми, 2007

У с. Летячому на Тернопiльщинi, що лежить у межах Нацiонального природного парку «Днiстровський каньон», вiдкрилась садиба-музей Богдана Горбаля — «Галерея Богдана»

Незвичні малюнки Б. Горбаля, що зроблені переважно кольоровими олівцями в альбомному форматі, викликали інтерес у світі. Збереглося їх близько двох тисяч.
Професор, викладач Української академії мистецтв Ганна Заварова засвідчила: «У людській і творчій долі Богдана Горбаля вражає не лише те, що людина, в силу обставин (багаторічна хвороба) ізольована від світу, знайшла спосіб спілкування з ним. Дивовижні складність і краса створених образів, надзвичайно високі художні якості його робіт розкривають рідкісне композиційне і кольористичне обдарування художника. Самобутнє мистецтво Богдана Горбаля практично не має аналоґів. Назва цьому — «Феномен Богдана Горбаля».
Над дверима верхньої зали є напис: «У царстві лукавого вони відважились називати речі своїми іменами: чорне — чорним, біле — білим. Дисиденти». За ними розташована невелика кімната, присвячена дисидентству та руху опору, оскільки молодший брат Богдана Горбаля — Микола Горбаль, опинився в колі тих, кого потім буде названо дисидентами, був тричі суджений, та відбував покарання впродовж шістнадцяти років.
Окрім доброї бібліотеки, зала оформлена мистецькими колажами з відомих нині в Україні постатей.
«...оголеним розумом Богдан дитинно наївним олівцем не ображає нас — мудрих, чиновних, ситих.
Він збиває нас докупи в натовп, шукає на вулицях дивовижних сіл і міст, а ми всередині цих фантастичних гуртів озираємося: а чи не дивиться бува на нас, таких, хтось збоку. Картини випромінюють добру віруючу силу, часом страшну. Але не треба боятися, бо випадає рідкісна мить істини», (Віра Баринова-Кудеба, професор Національної академії мистецтв).
Без сумніву, цей музей є ознакою творення нового українського світу, і це те місце, яке ширитиме імпульс культурного піднесення.

Василь ОВСIЄНКО
ВIН БАЧИВ ДАЛI, НIЖ МИ

Шкода, що газета «Наша віра» не кольорова, а то читачі побачили б на знімках, яка гарна хата — музей-садиба «Галерея Богдана» — постала в селі Летячому Заліщицького району на Тернопільщині! А якби встали з гробу колишні господарі цього обійстя Андрій і Текля Горбалі, то втішилися б і тихенько помолилися Богу.
На цім обійсті, власне, у стайні виселених поляків, сім’я осіла 1947 року, після виселення з рідного села Воловець на Лемківщині, яка волею Сталіна відійшла до Польщі. З Воловця, де батько щойно поставив був гарну, велику хату, родина «добровільно» виїхала з домашнім скарбом ще 1945 року (а то під час операції «Вісла», на Великдень 1947 року, виселили б примусово, і без майна). Поневірялися на Харківщині, втратили всі свої статки, хотіли повернутися в рідний край, але їх туди не пустили. Зрештою, прибилися в Летяче, де влада надала їм цю стайню. Пристосували її під житло. То, власне, була одна кімната на 9 квадратних метрів — це на 6 осіб, а в лівій половині стояла корова. Це житло через два роки згоріло. Власне, згорів верх, бо стіни ж були кам’яні. Це був апокаліптичний удар для батька і всієї сім’ї. Лежав батько серед двору на поламаному ліжку, з перев’язаною рушником головою, і сказав: «Розходьтеся, діти, по світу, я вам уже нічим не зможу допомогти». Життєва енерґія покинула цього мужнього, ділового, глибоко віруючого чоловіка — дяка і дириґента хору місцевої церкви, ним же, на диво, відновленої під час московсько-большевицького лихоліття. Чи не вперше за всю нашу історію батьки — в умовах «соціялізму» — виявилися неспроможними забезпечити своїх дітей хоч якоюсь спадщиною.
З допомогою сусідів таки стяглися на крокви й солом’яну покрівлю.
Під цією покрівлею і виріс Микола Горбаль — учитель музики й поет, совєцький політв’язень з 16-річним «стажем», відтак депутат Київради і Верховної Ради. Такий опуст — і таке вознесіння давалося не кожному. Мабуть, молитвами батьків — на цім і на тім світі.
Батько відійшов 16 травня 1961 року — в день абсолютного сприяння Небес, коли Миколі було яких 20 років. Він не встиг по-дорослому наговоритися з батьком, тому вже в останні роки життя матері питав:
— Мамо, чим пояснити, що тато кожного ранку так довго молився з тієї великої книги?
— Миколю, твій тато — святий чоловік. Він не тільки вранці — він загалом багато молився, хоч навколо нас вирував світ зневаги до Бога. Він був поза гамором цього світу… Він не любив цього земного гармидеру.
Вийшовши на пенсію, Микола Горбаль п’ять років життя (і всю депутатську пенсію!) поклав на відновлення батьківської хати, щоб облаштувати в ній музей свого брата-художника. Прибудував додаткове приміщення, де власне і розмістилися дві зали з малюнками Богдана, і третя зала, присвячена побратимам і посестрам Миколи — дисидентам.
Богдан був четвертою дитиною в сім’ї Андрія і Теклі Горбалів. Народився він 13 червня 1937 року. Піврічне немовля тяжко занедужало. Батько тоді був на заробітках в Америці. Мама кинулася по знахарях (які там лікарі по далеких лемківських селах!), хтось порадив поставити п’явки… Згодом мама все життя бідкалася, що ті п’явки випили дитині кров. Скоро виявилося, що Богдан відстає в розвитку. Мова його була бідна. Коли молодший брат Микола (1940 р.н.) пішов до школи і став приносити зошити й книжки, Богдан теж захотів учитися писати й малювати. Щоб дитина чимось бавилася, їй теж купували кольорові олівці, зошити, альбоми. Він малював на печі — ця його «творча майстерня» збереглася. Теплої пори малював у дворі на призьбі. Його друзями були качки, кури, песик. Богдан грав на сопілочці якісь дивовижні, нетутешні мелодії, ходив довкола яблуньки і співав їй пісні з лише йому зрозумілими словами. Це сприймалося як дивацтво неповновартої дитини. Ті малюнки зазвичай ішли на розпалювання печі. Та одного разу мати показали малюнок батькові. Він побачив у ньому недобрий знак. За два місяці батько помирав. Уже безмовний гладив Богданові руку. Раптом Богдан ридма заридав і став цілувати батькову руку. За мить батькова душа відлетіла…
Микола вперше задумався про ці малюнки вже в неволі: чекай, оці натовпи покірних в’язнів на пересилках, оці потвори в шоломах із рогами і в погонах, із якоюсь дивовижною зброєю — усе це він бачив на братових малюнках! Але ж Богдан усього цього ніколи не бачив!
Ось багатотисячний натовп людей перед глухою стіною. Ось тьма людей перед безоднею. Ось безліч дрібненьких чоловічків тиснуться до церкви. Ось натовпові загородили дорогу якісь залізні потвори, схожі на танки. Ну, танки Богдан міг побачити в кіно, яке часом крутили в клубі навпроти їхньої хати. Ось нагромадження якоїсь небаченої техніки з написами, схожими на літери і цифри. На однім малюнку зображено годинник зі стрілками, але цифри Богданові довільні, свої. Він і їх сприймав як малюнки. Адже він неписьменний. Безліч малюнків із дивовижними тваринами. І в кожному малюнку — гармонія, чітка композиція, нема там зайвих деталей. Де скупі, а де яскраві барви.
Микола пригадує, як пізніше спостерігав за малюванням Богдана. Зазвичай художник розмічає полотно, спершу малює головну фіґуру чи деталь, а потім другорядні. Богдан же міг розпочати з будь-якої точки. Наприклад, у правому горішньому кутку намалював лопату гостряком догори. Далі чоловіка, який тримає ту лопату. А потім десятки таких же людей з лопатами вишиковуються в нього в колону. Її оточує конвой. Отже, вся композиція вже є в його голові. Або ж його рукою водить рука Творця. Про щось схоже написав був Василь Стус 1984 року в одному з останніх листів із одиночної камери:
«Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову — на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар (uberlieferung, як кажуть німці), як сяєво жар-птиці».
Оце воно — наближення до вищої сфери Духа, до Творця! Це Він водив рукою Богдана.
Микола Горбаль після звільнення 1977 року недовго побув біля матері й Богдана, бо поїхав до Київа, щоб працювати в правозахисній Українській Гельсінкській групі, за що в жовтні 1979 був знову ув’язнений. З неволі писав матері, щоб зберігали Богданові малюнки. Просив, щоб прислали йому хоч декілька на далекий Урал, і я їх бачив у Миколи. Зі звільненням 23 вересня 1988 року він поринув у вир боротьби за незалежність. Тим часом мама слабнула, їй важко було доглядати Богдана. Тоді Товариство політв’язнів домоглося для депутата Київради помешкання в Київі, щоб він мав куди забрати матір і брата. Та недовго мати пожила в міському теплі, а за нею відійшов 21 листопада 1998 року і Богдан. Дуже він був прив’язний до мами. Коли мама відійшла, Богдан перестав малювати. Микола мусив відвезти його до Летячого під опіку сестри Марії.
Тим часом Микола створив Благодійний фонд «Галерея Богдана» (код ЗКПО 25699923 р/р № 26005005146001 МФО ЗКПО 300142 в Укрінбанку м. Київа), організував 1996 року в своєму помешканні першу виставку малюнків Богдана, відтак декілька виставок у Київі, у США. Виставки дістали несподівано високі оцінки, з’явилася низка публікацій про них.
«Тут усе настільки довершене, що це — шедевр світового значення. Я бачив зібрання великих країн, вивчав сучасне мистецтво у зібранні Ватикану, але такої сили композиції не знаю». (Нарціз Кочережко, художник, мистецтвознавець).
Журналістка Неля Даниленко зробила фільм про нетрадиційного художника.
Тоді Микола поклав собі створити музей свого брата.
У світі є чимало музеїв нетрадиційного мистецтва, яке називають Ар брют (Art Brut — «грубе мистецтво». Цей термін запровадив французький художник Жан Дюбюффе). В Україні ж це, мабуть, перший музей нетрадиційного мистецтва, створеного душевно хворим непрофесіоналом, який не рахувався з конвенціями живописної перспективи й умовних маштабів, не розрізняв дійсного і фантастичного, а творив, як Бог на душу покладе. Такі художники, здебільшого, малюють те, що бачать. Богдан же малював те, чого ніколи не бачив. Але він бачив далі, ніж ми, здорові. У брошурці «Феномен Богдана Горбаля», виданій 2000 року, М. Горбаль пише, як йому за якусь хвилину-другу відпочинку, доки набиралася вода у ванну (поспішав до Верховної Ради), привиділося, що Богдан на горішньому поверсі величезного будинку подерся по драбині, на якій не вистачає щаблів, угору та вгору — і бачить щось таке, чого Микола, який лізе за ним, не може побачити: «Відчуття, що він був завжди наді мною!».
«Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне». Ці слова з Першого послання апостола Павла до Коринтян, 1:27, є на стіні «Галереї Богдана». І ще: «Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне» (Євангелія від Матвія, 5:3).
Господар садиби не сподівається, що до музею в глибокому селі над Дністром ходитимуть натовпи відвідувачів. Туди прийдуть ті, кому це потрібно, хто розуміється на мистецтві.
9 вересня 2012 року на освячення й відкриття музею Микола запросив і мене, свого колишнього співкамерника. Зібралося не менше сотні односельчан і приїжджих. Чимало було лемків. Про «Галерею Богдана» розповідали їм місцеві школярики. Освятили музей-садибу аж три священики. Екскурсії водили Микола Горбаль і його син Андрій. Та й я трохи. Микола подякував численним своїм помічникам-односельчанам, які працювали на будівництві.
Наступного дня, 10 вересня, у день народження Миколи Горбаля, з Борщева приїхали його учні. Це тепер статечні чоловіки, яких Микола ще в 60-х роках вчив музики та співу. Як вони співали цілий вечір на чотири голоси! Микола слухав, побожно склавши руки: його наука не пропала. Не пропаде і створений ним музей, віртуальну версію якого зробив його син Андрій (адреса сайту «Галерея Богдана»: bohdan.horbal.com, там є репортаж з відкриття).
Видано два буклети, дизайн яких, як і розписи садиби за малюнками Богдана Горбаля, розробила художниця Катерина Ткаченко.
Зала «Дисиденти» облаштована на горищі. Тут скомпоновано колективний портрет шістдесятників: Борис Антоненко-Давидович, Ігор Калинець, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Валерій Марченко, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Іван Дзюба, Панас Заливаха, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл. А над ними Плужник, Шевченко, Хвильовий, Єфремов. На другій картині — українське жіноцтво, яке Людмила Семикіна одягнула у княжі та українські народні строї: Ліна Костенко, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Надійка Світлична, Оксана Мешко, Галина Севрук, Дарка Гусяк, Стефа Шабатура, Олена Антонів, Ірина Сеник, Віра Вовк, Раїса Мороз, Наталка Пилип’юк. Над ними витають Княгиня Ольга, Леся Українка, Ольга Кобилянська. На третьому — українські святі й великомученики. На четвертому — члени Української Гельсінкської групи, до якої мав честь належати й Микола Горбаль. Тут же стенд із родинних знімків Горбалів. На четвертій стіні — солідна бібліотека, в якій зібрано книжки про правозахисний і національно-визвольний рух, твори дисидентів. Окрема полиця — про Лемківщину — відірвану частину України, яка дала нам славну родину Горбалів.

Свiтлана БАБИНСЬКА
Перше наукове видання творiв Iнокентiя Гiзеля — видатного українського мислителя XVII столiття

У Львові в рамках форуму видавців презентовано перше наукове видання вибраних творів Інокентія Ґізеля — православного церковного діяча, інтелектуала, яскравого представника української барокової культури.
Інокентій Ґізель був вихованцем і соратником Петра Могили у справі розбудови Української Церкви, одним із перших ректорів Київо-Могилянського колегіюму, архимандритом Київо-Печерської Лаври. Твори Ґізеля опубліковано у 3-х томах (4-х книгах).
Презентоване видання являє собою першу спробу комплексного вивчення інтелектуальної спадщини Інокентія Ґізеля. Для публікації та відповідної аналізи було обрано твори Ґізеля, у яких найповніше відображено його погляди про природу людини, ієрархію моральних та суспільних цінностей. Це написаний церковнослов’янською мовою богословський трактат «Мир з Богом чоловіку» (1-й том, 1-ша та 2-га книги) та латиномовний філософський курс «Твір про всю філософію» (2-й том). Обидва тексти публікуються в оригіналі та у перекладі сучасною українською мовою. Як додаток до видання також включено укладений староукраїнською мовою посібник «Наука про тайну святого покаяння», який було опубліковано за благословення Ґізеля (1-й том, 1-ша книга).
До 3-го тому цього видання увійшли праці сучасних українських і зарубіжних (з Італії, Канади, Німеччини та Росії) учених, присвячені творчості Інокентія Ґізеля. Їх можна умовно поділити на декілька блоків: статті, присвячені ролі Ґізеля у становленні ранньомодерної української культури; статті, у яких досліджується його філософська спадщина; дослідження написаних ним чи за його ініціативою богословських текстів; дослідження мови, якою написано текст «Науки про покаяння…»; книгознавчі дослідження та матеріяли, зокрема каталог збережених примірників видань «Мир з Богом чоловіку» та «Наука про покаяння».
Кожен том супроводжується коментарями, поданими у примітках, та розгорнутим науково-довідковим матеріялом, у т.ч. різного роду покажчиками та словниками.
За словами упорядника видання професора Лариси Довгої, українська духовна культура XVII ст. впродовж останніх десятиліть стала одним з пріоритетних напрямків дослідження для істориків, філологів та філософів. Проте активізація інтересу до української культури поки що майже не спричинилася ані до публікації текстів, ані до поглибленого вивчення творчости окремих авторів. Видання вибраних творів Інокентія Ґізеля покликане бодай частково закрити цю лакуну.
Над виданням працювали науковці з декількох країн світу. Це перший в Україні проєкт, який взорується на сучасну европейську практику публікації середньовічних та ранньомодерних філософських і богословських текстів.
Книга буде корисною для всіх, хто цікавиться українською культурою ранньомодерного періоду.

Довідка
Інокентій Ґізель (бл.1600 — 18 (28) листопада 1683) — український православний діяч. Вчений-богослов, філософ, історик. Священнослужитель Київської митрополії, архимандрит Київо-Печерської лаври (1656—1683). Автор першого в Україні підручника з морального богослов‘я. Закінчив Київо-Могилянську Колеґію, згодом деякий час навчався за кордоном. За дорученням православного київського митрополита Петра Могили керував Печерською друкарнею. 1645—1650 — професор і ректор (з 1646 р.) Київо-Могилянської колегії, де, зокрема, прочитав повний курс філософії. З 1656 р. — архимандрит Київо-Печерської Лаври. У своїх розмірковуваннях Ґізель використовував філософську спадщину античности, патристики, еспанської схоластики. Ґізель був одним з найосвіченіших людей в Україні XVII століття. Автор філософської праці: «Твір про всю філософію» (1645—1647), богословського трактату «Мир з Богом чоловіку» (1669), полемічного твору «Правдива віра» (1668) та історичної праці «Синопсис» (1674). Будучи архимандритом Київо-Печерської Лаври, Інокентій Ґізель боронив автономію Київської Церкви, наполягав на збереженні її підпорядкування Константинопольському Патріярху.

Анатолiй ЗБОРОВСЬКИЙ
I ЗООПАРК ПРИ ЦЕРКВI…

Кичеєве — це частина курортного селища Ворзеля на Київщині. Тут діє церква Преображення Господнього Київського патріярхату. 18 років тому дехто хотів випровадити настоятеля отця Миколу Волосянського, а церкву передати Московському патріярхату. Але парафіяни і козаки Ірпінського куреня Козацького товариства Київщини захистили церкву і священика. Тепер тут осередок православ’я і українства.
Біля невеликого будиночка, де розпочалося Богослужіння, виріс прекрасний храм із синіми банями і золотистими хрестами.
Митрофорний протоієрей о. Микола дбає також і про збереження довкілля. Завдяки старанням священика в березовому гаю неподалік від церкви змайстровано сцену, лавки і столики. Також висаджено багато берізок. Діяльність отця Миколи вигідно контрастує із роботою багатьох можновладців, які стараються розбагатіти, віддаючи лісові насадження і парки під вирубування і забудову.
На початку вересня неподалік од церкви було урочисто відкрито маленький зоопарк. Його територія огороджена частоколом, за яким — сім вольєрів і два фонтани. У вольєрах оселили овець, свиней в’єтнамської породи, фазанів, пав, цесарок, качок та інших птахів.
Священик говорить, що Бог створив усяку живність, а малечі необхідно контактувати із живими тваринами, та й не тільки малечі, а й дорослій людині.
Паніматка Любов Волосянська зготувала на урочистості величезний торт. Всі, хто прийшов на відкриття зоопарку, ним пригостилися.
Свято відкриття зоопарку продовжилося концертом в березовому гаю, де донька священика, переможниця всеукраїнських і міжнародних фестивалів та конкурсів Марія Волосянська, із своїми маленькими ученицями виконала пісню про українську мову — мову єднання. Також відбулися фестиваль вишиванок, показ прийомів бойового гопака, розмаїті козацькі забави тощо. У великому казані зварили козацький куліш. Українське свято вдалося.

26 серпня відкрили Колегіюм ім. патріярха Йосипа Сліпого УКУ

«Сьогодні ми благословляємо унікальну споруду: наша Церква і, зокрема, УКУ отримує необхідний інструмент для виховання мирянина. Колегіюм — це не є гуртожиток, тут буде будуватися спільнота. Тут вашим дітям, окрім високих і передових навчань, Церква передасть віру та виховає їх добрими християнами, активними мирянами, які зможуть перейняти багато ініціятив і понести відповідальність», — звернувся у вітальному слові Блаженніший Святослав.
За словами ректора УКУ владики Бориса (Ґудзяка), новозбудований Колегіюм є свідченням того, що УКУ намагається переосмислити феномен Університету у ХХІ ст.
Унікальним є те, що зі студентами у Колегіюмі житимуть викладачі, куратори, адміністратори. Так, кожні 20-25 студентів матимуть свого куратора. Тут також проживатимуть монахині-редимптористки. Передбачені у будівлі чотири гостьових квартири, де житимуть дипломати, політики, художники, інтелектуали. Гості мешкатимуть кілька тижнів чи навіть місяців. Вже з вересня 2012 року сюди приїжджають колишній посол Великобританії в Україні Роберт Брінклі з дружиною, професор Леонід Рудницький зі США, професор Крістіна Гантель-Фрейзер з Канади.
Передбачається, що у першій фазі будівництва, яка триватиме до 2015 року, постануть ще три споруди: багатофункційний академічний корпус, головний університетський храм разом із пасторальним центром та сучасний бібліотечно-інформаційний комплекс.
У будівлях університетського містечка — Колегіюмі, бібліотеці-інформаційному центрі, навчальному та адміністративному корпусах — мають втілитися три важливі практики духовного життя: свідчення, служіння та спілкування.

Прес-служба УКУ

Всесвітньовідомий філософ о. Томаш Галік прочитав лекції в УКУ про сучасну духовність

Сучасна Церква не може бути лише з тими людьми, що ідентифікують себе з Церквою. Вона мусить бути відкритою для тих, хто шукає, щоб запросити людей зовні та створити для них простір, — вважає о. д-р Томаш Галік. 17 вересня всесвітньовідомий філософ та богослов прочитав в УКУ відкриту лекцію на тему «Духовність у наш час».

Деякі філософи кажуть, що Церква все ще на початку своєї історії, інші — що вона помирає. На думку богослова, сьогодні у Европі, зокрема у Західній, панує «полуднева депресія», коли люди втомлені. «Ми повинні готувати інший період. Зараз настав час слухати, працювати зсередини і очікувати на реакцію, — стверджує богослов. — Справжня дія походить із серця. Спробуйте зануритися в тишу і зрозумієте, що Бог — це глибина. Ніхто не бачив власного обличчя, лише у дзеркалі, так само Бога можна побачити у дзеркалі, тобто у нашому ближньому, у стосунках з іншими, у вимірі повсякденного життя».
Якщо до цього часу відбувалось встановлення структури і доктрини Церкви, то тепер, на думку богослова, християни повинні готуватися до наступного періоду глибших пошуків: «Як це робити? — провокувати питанням, зрозуміти, що кожна ситуація у Церкві — це виклик і водночас нагода. Віра дає нам сили побачити дійсність такою як вона є, без віри ми б не могли прийняти повноту дійсности».
О. д-р Томаш Галік вважає, що віра передбачає діялогічне ставлення до життя, натомість атеїзм — монологічне. «Атеїсти, фундаменталісти, релігійні фанатики не можуть витримати Божого мовчання. А віра вимагає моменту тиші. Віра — це шлях, а не просто зібрання відповідей. Нас запрошено іти дорогою правди, яка є дуже драматичною, повною пригод», — зазначив отець.

Довідка.
* Монсеньйор д-р габ. Томаш Галік (Tom Halk) — чеський філософ, священик і дисидент, лавреат престижної премії за найкращу богословську книгу Европи (2010 р.).
Сьогодні Томаш Галік широко залучений до публічних дискусій стосовно ролі релігії у сучасному світі, міжкультурного та міжрелігійного діялогу, питань европейської ідентичности та цінностей. 2010 року Католицький книжковий клуб США назвав його твір «Терпеливість із Богом» книгою місяця. Того ж року вона отримала приз як найкраща богословська книга Европи. Цьогоріч книгу «Терпеливість із Богом» (вид-во “Свічадо”) було презентовано в українському перекладі на Форумі видавців у Львові.

Прес-служба УКУ

МОВА ПРЕДКIВ — ЗАПОРУКА ЛАДУ

Саме від нас, українців, залежить, піднесення рідної мови та її доля. Щоб наша держава стала дійсно могутньою, ми повинні піднести українську мову в суспільній свідомості на найвищий рівень.
Як же це зробити? Я пропоную такі кроки для досягнення цієї мети:
Не брати на роботу чиновників, які не можуть чи не хочуть розмовляти українською.
На населення погано впливає приклад чиновників, які не розмовляють українською. Багато з нас, на жаль, ще й досі звикло озиратися на начальство.
Ніхто не повинен вказувати, якою мовою мають розмовляти представники національних меншин в приватному спілкуванні. Але українську, як державну, мають знати всі і користуватися нею у службових справах.

Послушник Антонiй АЛIСОВ
м. Кам’янське (Днiпродзержинськ)

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку