Божа Мати часто ходить українськими полями і горами. То вона явиться подорожньому, то засвітиться у вікні хатини, то приходить до каплички на місце чиєїсь ревної молитви...
Але особливо запам’ятовується її поява там, де вирішується доля. Суворі запорожці звикли сміятися смерті у вічі, але про Покрову ніколи не забували. Чернець і вояк преподобний Йов Почаївський обороняв святиню при підтримці Богоматері, яка залишила в Почаїві на камені відбиток своєї стопи. Поет Тарас Шевченко оспівав її образ в „Іржавці”:
Як покидали запорожці
Великий Луг і Матір Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли...
Поет Павло Тичина бачив її в кривавих житах України і чув голос:
Спросоння колосочки,
Побудь, побудь із нами.
Спинилась Божа Мати.
Заплакала сльозами.
Судячи з усього, свято Покрови було на Січі очікуваним великим святом саме тому, що образ Богородиці в свідомості народу був щоденним порятунком в загроженому і незахищеному житті.
Його святкували від Різдва – до Покрови...
То вже затоптування слідів „пролетарями” протягом життя кількох поколінь затьмарило те свято і затіснило його в таємницю людської душі.
Але скільки  переказів зберігається в народі про чудесний порятунок, пов’язаний з образом Пресвятої Богородиці, про з’яву її і простягнутої руки над прірвою. Бо тільки Вона Одна була у всі часи цілком вільна від тотального тиску і контролю антихристів.
Мабуть, так було по всій Україні, як нині в Прикарпатті, де в народі живе природна релігійність, а присутність Діви Богородиці багато людей відчуває в кожній хаті, що вціліла в большевицьку негоду, в кожній капличці і церковці, що знову виросла на пагорбі.
В Моршині біля джерела Богородиці народ пов’язує цілющі властивості води з її іменем, а в капличці повторюються молебні зі священиком і без священика.  Діти вітаються „Слава Ісусу Христу”. Уже тільки в курортному секторі повіває  холодом відчуження.
А потік людей до Гошівського манастиря, особливо в святкові дні, не переривається. То є живий потік, що тримається віками прокладеного річища. І здається, цей потік  пересилить суховії нашого часу, дрібні піски матеріялістичної сірости. „Богородице Діво радуйся, благодатна” – співає потік постійно і всюди.

На Гошівській горі

Ця священна гора, як обитель спокою,
навіває думки й благодать неземну,
коли Гошівський храм перед нами з тобою
підійма в вишину.

Виринає той спів і спускається долу,
де Пречистая Діва просвітлює путь,
потім щастя засів проводжає додому
світлих тих молодят, що ідуть та ідуть.

І стаємо ми всі у стократ щасливіші,
бо літаєм в душі від очищених дум.
Гошів – храм і гора, ви зробили світлішим
мій заморений дух, мій навіяний сум.

Людмила Т.

24 липня 2006 р. члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій оголосили Звернення до українського народу, в якому висловили своє занепокоєння суспільною напругою, що виникла навколо таких важливих питань життя нашої держави, як функціонування мов та загроза сепаратизму. Серед тих, хто підписав Звернення, є і митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан). А вже 26 липня ц.р. Москва на сайті „Єдіноє отєчество” гостро засудила підписання ним згаданого Звернення. Вустами Кіріла Фролова, зав. відділом Інституту країн СНД, Москва нагадала митрополиту Володимиру, що: „главою УПЦ МП є патріярх Московський і всієї Руси Алексій ІІ”, додаючи що „приватна думка ієрарха ще не є голосом всієї Церкви” – очевидно РПЦ.
Оце вдруге митр. Володимир зробив у останні два роки „ухил” в сторону українства. Вже двічі біля пам’ятника Т. Шевченкові відправив короткий молебень (пригадав Тараса щойно на 14-му році Незалежности), але на урочисту Богослужбу з нагоди 15-ї річниці Незалежности України до Софійського собору, як і минулого року, не прийшов, кажуть поїхав на Афон.  Отже є підстави судити, що ці „ухили” екзарха Володимира є ситуативними і сталися з „благословення” Алексія ІІ.
Тоді чому так різко зреаґувала Москва на його участь у Зверненні  Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій у справі мови і сепаратизму?  Треба думати, що з двох причин. Перша: Росія – державна, політична – de facto, а РПЦ МП de jure не визнають існування Української Незалежної держави, українського народу, а тим більше Української Автокефальної Православної Церкви і української мови.  А митрополит Володимир, як чиновник РПЦ в Україні, виступивши  таким чином в обороні української мови в Україні і засуджуючи московський сепаратизм, ухилився від цієї партійної лінії, - свідомо чи ні, тут не має значення. Факт – його підпис є на тому Зверненні – і тим самим стверджується існування даної ситуації.
І друге, 8-10 липня 2006 р. митрополит УПЦ МП урочисто і гучно відзначив 40-річчя свого єпископства за участю ієрархів від десяти православних Церков і РПЦ. На цьому святкуванні було підписано „Обращениє” до Президента, Прем’єра і ВР України з закликом засудити УПЦ КП і самого патріярха Філарета, перейняте жаданням передачі УПЦ МП церковного українського майна. Москві якраз про це і йдеться! „Обращение” підписали представники десятьох православних Церков і, звісно, сам екзарх МП в Україні, ювіляр, митрополит Володимир та його однодумці з РПЦ, з Москви й Америки.
Це сталося 8-9 липня, а 24 липня 2006 р. той же митрополит Володимир підписує із тим же засудженим патріярхом УПЦ КП Філаретом Звернення до українського народу в обороні перед, правди ніде діти, Росією.  Москва такого не дарує.
Зауважмо, 3 липня 2006 р., в будинку мерії Москви відбулася „міжнародня”   конференція на тему „Русские Украины. Будущее, которое определяется сегодня”, організована Інститутом країн СНД. Всі доповідачі торочили одне і те саме.
Міґранян, приміром, доводив „штучний характер самої Української держави”. Філософ А. Малер твердив, що „саме існування незалежної Української держави несе в собі загрозу національним інтересам Росії”. А митрополит Одеський та Ізмаїльський  УПЦ МП Аґафанґел у своєму виступі просто переказав науки першого комуніста Росії Зюганова, що „російське православіє багато в чому визначило й особливості російського комунізму”, а саме: „возз’єднання великої держави Російської, що є необхідною умовою збереження єдности Російської Православної Церкви в боротьбі проти її розколу на національні автокефалії.” Таке ж твердить і А. Дуґін: „ Православна Церква являє духовні символи істинної Російської імперії”.
Здавалось би неможливе, але в боротьбі за панування над Україною і цілим світом московські люди – піп, чорт і політик, говорять одним голосом.  На згаданому зборищі в московській мерії диякон Кураєв обстоював „доконечність впертої боротьби в Україні за встановлення російської мови і православ’я”.
Як відомо, РПЦ довгий час веде боротьбу з Константинопольським Вселенським патріярхом за „першенство чести” в світовому православ’ї. Ось що пише з цього приводу журнал „Спаситє наши души” (ч. 8/2006). Вирішити це питання на користь Москви на думку автора, можна, якщо „позбавити Константинополь першенства чести de facto, оскільки de jure (тобто канонічно)   він його вже давно позбавлений... Це в інтересах і Російської держави. Для чого потрібно, по-перше, розірвати з ним спілкування, а потім скликати Всеправославну нараду, а краще Собор, без участи Константинополя”. І  тут редакція плаче і шкодує, що такому планові Сталіна не дано було здійснитися. Тому: „Вирішити це завдання Москва, як це і завжди було в історії, не може без адміністративного загострення відносин Москви і Константинополя”. „Першенством чести” за канонами повинен володіти „град царя, а перспективу в найближчому майбутньому володіти „градом царя має тільки Росія  і РПЦ МП, оскільки лише тут скільки-небудь реальні шанси відновлення православної монархії.  Більше того, в певному сенсі Росії для опанування першенством у православному світі навіть і не треба чекати відновлення  монархії, адже і президент, який є номінально православний, не надто вже відрізняться від православного візантійського василевса”.
Йдеться власне про те, кому має підлягати православна Церква в Україні – Москві чи бути автокефальною і кому має належати українське церковне майно, створене генієм нашого народу. А це питання суто адміністративного (і політичного) характеру і до жодних релігійних канонів стосунку не має.  Хай скажуть автори „Обращєния”, в якому каноні вселенських Соборів чи інших записано, що Православна Церква в Україні має належати до Московського патріярхату?
„Обращєние” від 8-9 липня підписав і архиєпископ Вроцлавський і Ґданський Польської Автокефальної Православної Церкви Єремія. Йому особисто можна не дивуватись, бо він завжди обстоював інтереси Москви. Приміром, виправдував російську нуклеарну зброю, але засуджував американську.  Але тут, у Київі, він виступав  від імени Митрополії, заперечень від якої досі не було і , мабуть, не буде. Підпис архиєпископа Єремії означає також засудження дій і самого Вселенського Патріярхату Константинопольського, від якого Православна Церква  в Польщі отримала автокефалію в 1924 році, чого МП досі не визнає.  Така позиція ієрарха діє на шкоду Українській державі, як також на шкоду стосункам польсько-українським  і неґативно  впливатиме на внутрішню  релігійну ситуацію в Польщі. Чи архиєпископ  і Православна Варшавська Митрополія не розуміють цього?

Степан СЕМЕНЮК
 

Благочестя

Що ж це таке – благочестя?
"Благочестя" означає благе, тобто добре пошанування Господа. Бо слово "благочестя" складається з двох слів: благо і честь. Благо і честь, поєднані разом, складають благочестя. Правдиве благочестя виявляється в доброму, істинному, нелицемірному пошануванні Бога. Бо багато нас, християн, але не всі ми шануємо Його "благо", частіше шануємо Його тільки устами, а серцем далеко від Нього перебуваємо; зберігаємо лише вигляд благочестя, сили ж його зрікаємося; лише називаємось християнами, а творимо діла язичників.
Хіба в тому благочестя, щоб називатися правовірними, а наслідувати невірних? Устами сповідувати віру істинну, а беззаконним життям відвертатись від Того, в Кого віруємо?
Чолом вклонятися Христу до землі, а поганими вчинками і наругою вдруге Його розпинати? Хіба ж у цьому богошанування? Хіба в цьому християнство?
Кожного з таких стосуються слова в Апокаліпсисі: "Знаю твої вчинки: ти носиш ім'я, наче живий, але ти мертвий" [Одкр. 3,1].

Свт. Димитрій РОСТОВСЬКИЙ
 
 

«Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви»
Конституція України, ст.35 ч.3

Сотня київських шкіл (приблизно п’ята частина), отримавши згоду батьків, запровадила для своїх чотирьох тисяч першачків щотижневий урок під назвою „Християнська етика в українській культурі”. Ставити оцінки за цей предмет не будуть.

Міністру освіти Станіславу Ніколаєнку релігійно-шкільні експерименти не до вподоби. Він не виключає навіть, що викладання першокласникам християнської етики буде відмінено, бо, мовляв, столичні школи до такого ще як слід не готові.
 Як і минулого року, міністерство рекомендує вводити «предмети духовно-морального спрямування» з 5-6-х класів, коли школярі вже ознайомилися з основами природничих і суспільних наук. Тоді, у 2005-му, і президентську, і громадську ініціятиви благополучно завалили. Теоретично п’ятикласники могли обрати замість етики «світської» релігійну, але підручників із цих предметів не існувало. Не існує й нині – бо тільки над концептуальними засадами нового предмету спеціяльна комісія билася цілий рік. Затверджено тії засади лише 29 червня, зате навчальних курсів буде цілих три – на вибір:
-Уже згадувана етика «світська» викладатиме духовні надбання українського народу і людства, не наголошуючи на жодній з релігій.
-"Основи християнської етики" навчатимуть традиційним християнським цінностям і Біблії, заодно інформуючи про інші світові релігії.
-«Основи релігійної етики», навпаки, зосереджуватимуться на тій чи іншій нехристиянській релігії, про християнство розповідаючи в загальних рисах.

Відвертим противником навчання школярів християнській етиці виступив керівник відділення релігій Інституту філософії і президент Асоціяції релігієзнавців Анатолій Колодний.
Професор вважає, що церква й сама має можливість займатися просвітництвом, наприклад, через недільні школи. Інша справа, що православні в більшості цього не роблять – на відміну від баптистів чи адвентистів, не кажучи вже, наприклад, про юдеїв. Втрачаючи віруючих, наше православ’я намагається використати для вирішення своїх проблем державу:  «Там, де церква працює добре — як-от у Західньому регіоні — новітніх сект і релігій майже немає. На Півдні ж і Сході їх просто засилля. Бо церква спить і чекає, що до неї будуть заганяти віруючих”.
Невеличка деталь, про яку професор делікатно не згадав, що православними Півдня і Сходу здебільшого опікується УПЦ Московського патріярхату, яка, за логікою, мала би бути найбільшою прихильницею християнізації школи.

Ось що, сказав у своєму першовересневому зверненні митрополит УПЦ Московського патріярхату Володимир (Сабодан): «Не можна іґнорувати й небезпеку вторгнення у світську школу послідовників окультних та неоязичницьких учень, деструктивних сект, під впливом яких дитина може бути загублена і для себе, і для родини, і для суспільства. Ми вважаємо за корисне й потрібне проведення уроків християнського віровчення у світських школах – за бажанням дітей або їхніх батьків, а також викладання таких курсів у вищих навчальних закладах».
Ректор Київської Духовної Академії і Семінарії УПЦ Київського Патріярхату  архиєпископ Димитрій (Рудюк) виступає з позиції науково-гуманітарної:
„Християнство мало б викладатися як вид науки... це буде потужна наука, яка торкається не тільки етики, але й світоглядних категорій, причому ці категорії можуть вивчати і віруючі, і невіруючі, християни і нехристияни. Скажіть – чи можна, наприклад, Григорія Сковороду розуміти без знання Святого Писання? Так само як і цілі періоди полемічної літератури ХVІІ століття, Шевченкову «Марію», чи Франкову поему «Мойсей»?..»
Патріярх УГКЦ Любомир (Гузар) на заяву міністра про те, що учнів першого класу зарано вчити християнської етики відгукнувся так:
«Навчати дітей релігії, культури, того, що цінне в житті, ніколи не рано. Казати, що це зарано – те ж саме, що говорити, що зарано починати вчити дітей любити Бога. Треба змалечку наповнювати дитяче серце любов’ю».

Архиєпископ Української Автокефальної Православної Церкви Ігор (Ісіченко) навпаки вважає, що християнство не може бути шкільним предметом: “Запровадження християнської етики – важливий і перспективний для України процес пізнання власної ідентичности. Але коли основи віри ставали обов’язковими, це ще ніколи не викликало зростання самої віри. Якщо християнська етика викладатиметься як ординарний шкільний предмет у сучасних, зіпсованих і недосконалих українських школах, то я відразу уявляю собі і пропуски занять, і двійки, і списування… Дуже не хотілося б, щоб людина вчилася вірити в Бога, пов’язуючи це з примусом.
Формування оптимальних умов для навчання дітей релігії, віри, моралі стане можливим, якщо Верховна Рада схвалить законопроект про дозвіл релігійним спільнотам відкривати власні школи. Релігійна освіта має здійснюватися насамперед при парафіях і у системі церковного шкільництва. Це вже випробувано в Україні. Нині ж реальний вихід може бути в наданні християнській етиці статусу факультативного предмета, який вивчається добровільно, і обов’язковому включенні в програму етики світської.”
Зауважимо, що здійснити це буде нелегко: у тій чи іншій формі викладання релігійної (і не тільки християнської) етики за безліччю саморобних програм і підручників охопило вже понад чверть українських шкіл. Люди вимагають від школи підтримки у моральному становленні  своїх дітей, і це справді прояв глибинної національної традиції. Суспільний організм намагається самоочищуватись. Очевидно, завдання державної бюрократії – “без фанатизму” впорядкувати цей стихійний процес, аби уникнути конфліктів. Що, власне, потрохи й відбувається.

За присутність релігійної складової в освітньому процесі державної школи виступають 42,6% громадян України. З них 27,7% вважають за необхідне вивчати релігійні дисципліни добровільно (факультативно), а 14,9% – обов'язково.

„Світська держава не повинна торкатися релігії в контексті загальної освіти. Говоріть у школах про мораль, про загальнолюдські цінності, про щирість, про добро і зло, але не треба посилатися на релігійні книги», - заявив глава Духовного управління мусульман України шейх Ахмед Тамім. А як у Европі?

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ:
Держава не втручається у пропаґанду будь-яких релігійних поглядів чи атеїзму, але разом з тим злісні нападки на християнство, що "виходять за межі суперечки між пристойними людьми" (go beyond the limits of proper controversy), можуть стати приводом для кримінальної справи. Релігійна освіта існує як у приватних, так і в державних школах, і на неї витрачаються гроші зі спільної кишені всіх платників податків.

ФРАНЦІЯ
Враховується передусім, що без знання Біблії сучасній людині важко орієнтуватися в історико-культурних пам’ятках минулого — живописі, архітектурі, літературі. Учнів також знайомлять з іншими світовими релігіями.

НІМЕЧЧИНА
Навчальні курси з етичних основ християнства належать до традиційних дисциплін, і проти викладання їх у школах ніхто не протестує. Водночас діти можуть відмовитися від них на користь світської етики.

ЛИТВА
Здається, саме литовська схема служила взірцем для комісії нашого міністерства. Католики, яких у цій країні більшість, вивчають відповідно забарвлені «Основи християнської етики». Учні з православних родин - «Основи християнської моральности» на основі православних традицій (цей підручник навіть перекладено в Україні). Діти атеїстів, яких дуже небагато, вивчають курс «просто» етики.

ГРЕЦІЯ
У всіх школах викладання ортодоксального православного віросповідання є обов’язковим.

ІРЛЯНДІЯ
Майже те саме, тільки по-католицьки: церква бере участь в управлінні 80% початкових і середніх шкіл.

А В АМЕРИЦІ?

США
Державні інституції не мають права підтримувати будь-яку релігійну систему вірувань чи атеїзм за рахунок іншої системи вірувань. Американські батьки, які хочуть виховати дітей у релігійному дусі, віддають їх до приватних релігійних шкіл. Водночас випускники державних шкіл, глухою стіною відокремлені від релігійних впливів, у питаннях віри і моралі нерідко виростають невігласами.

Тезу про те, що европейська культура й духовність ґрунтуються на християнстві, з проєкту конституції ЄС було вилучено. Але виховання християнської моралі свідомо, хоча й різною мірою, підтримується практично в усіх европейських країнах. Підтримка ця залежить не стільки від писаних законів, скільки від історико-культурних коренів, властивих кожному суспільству. І хоча молоді европейці переважно не надто релігійні, за нашими мірками усі вони запеклі націоналісти – уже тому, що дуже вболівають за збереження культури своїх країн.
Але в цьому, власне, й полягає «европейська традиція».

У вересні 2006 року Львів пережив три великі події: книжковий ярмарок – в другій декаді, святкування 150-річчя народження Івана Франка і 750 річний ювілей самого міста – в кінці місяця. Усі ці події культурного життя давньої столиці Галицького краю заслуговують на глибше осмислення, ніж у газетних репортажах.
На екранах телевізорів найбільш висвітлено було останню подію: виступи президентів України, Польщі і Литви, ніби озвучували сліди давньої історії. Театральне і музичне життя нагадало  давню славу культурної столиці. Львів прийняв більше півмільйона гостей. Зворотним боком свята була тіснота. Але в такій тісноті не було проявів аґресії, характерних для многолюдних зібрань нашого часу, і тут легко говорити на вулиці з незнайомими людьми. Схоже на те, що холод хижого капіталу десь локалізувався.  Вулиця належить народові, який швидко проймається львівським духом.
Однак потік автобусів, автомобілів, поїздів нагадує, що межі Львова сьогодні важко визначити. За годину ви будете в Стрию, а то є також ошатне, скромне, але европейське містечко.  Ще за 15 хвилин ви в Моршині, маленькому містечку. Там дещо скромніший, ніж у Львові, пам’ятник Шевченкові, а над ним постійно повіває державний прапор.  Звичайно, в райцентрах по всій східній Україні пам’ятники Леніну масивніші, але вони якось погоди не роблять. Це радше пам’ятники людської байдужости...
Дуже багато нових церков, а особливо капличок і хрестів, на пам’ять про повстанців і просто жителів  „местных”, страчених „визволителями”. Тут є кому берегти пам’ять. Люди старого ґарту і в своєму домі, і в громаді зберігають національний клімат. А це великою мірою зміцнює імунітет проти сучасних пошестей, що ширяться скрізь.
У Львові водій-таксист може розговоритись  і впізнати вас по голосу, який чув по радіо, тоді як у Київі він впізнає хіба що тих, кого бачив на трибуні „Майдану”.
Культурний клімат Галичини  густіший, настояний на історичній пам’яті й активній участі в національному житті.
Релігійний дух і національна свідомість чинять визначальний вплив на людину і допомагають їй почуватися господарем своєї землі.
150-річчя Івана Франка відзначалося у Львові якось особливо.  Весь університет, починаючи від ректора Івана Олександровича Вакарчука (фізико-теоретика за фахом) – усі жили Франковим ювілеєм. Не знаю, чи коли-небудь ще університет ідентифікував себе з іменем нашого універсального генія так, як в останній декаді вересня 2006 року. Адже в совєтські часи ім’я Івана Франка  було тільки етикеткою університету.  До цієї дати готувалися декілька років заздалегідь.  І взагалі важко собі уявити в нинішньому світі, щоб так готували ювілей свого великого земляка, як у Франковому краї. Справді, в поті чола  він тут зорав і засіяв ниву життя, і той посів сходить у кожному поколінні.
Тут, на переломі ХХ віку, зустрілися дві постаті століття – Іван Франко і митрополит Андрей Шептицький.  По різному вони орали і зрошували ниву життя. Але після великого „вічного революціонера” галицька молодь  змінилася і стала активнішою та національно свідомою, а під орудою великого митрополита греко-католицька Церква повернулася до живих народних потреб,  не втрачаючи євангельського ґрунту.  Так само, як Франко підіймався над формальним патріотизмом, так Митрополит підіймався над закоріненим клерикалізмом і поривав до живого діла.
Відомо, що крайнощі сходяться. Клерикалізм допомагав державному атеїзмові відлучити Франка від органічно релігійного національного ґрунту. Атеїзм протиставляв Франка Шептицькому. Але коли двоє великих зустрічаються на своїх дорогах, то вони впізнають себе, як брати по духу. А то набагато важливіше ніж їхній одяг і ноша за плечима. От вони знов зустрічаються в ХХІ столітті, як учителі любови.
Якщо франкознавство піднялося – від радянського, аґітаційного – до учительного і вільного від догматів, то в цьому велика заслуга і Львівського університету.
До участи в конґресі було заявлено понад 500 виступів. Перегляд їх назв вражає. Хочеться нагадати Франкове: „розриваються звільна всі пута”... Якщо та широта зацікавлень перейде в глибину, то згадаємо і ще бадьоріші слова поета:
   Ожиємо, брати, ожиєм!
   Ожиємо новим ми, повнішим
   І любов’ю зогрітим життям...
Конгрес був справді міжнароднім, хоч мова була тільки українська. Очевидно на запрошення з оплатою дороги і всього іншого коштів не вистачило.
Але це було справжнє свято Франка, повчальне і для іноземців, які відвикли від святкового вшанування пам’яті клясиків літератури. Було це уроком і для  гостей з Київа, які звикли в совєтській манері нарікати: „держава не вшановує!”
Панове! Ми вже роздержавлені... Держава дозволяє... держава фінансує... держава репресує... держава  забороняє... держава вимагає... держава таврує, прощає.
Щоб на це сказав Франко?
   Я одну тільки пісеньку знаю стару:
   Я рабом уродився, рабом і помру.
   Мій учитель був пес, що на лапки стає
   І що лиже ту руку, яка його б’є...
Ні, таки конче треба запросити Івана Франка і до Київа, і до всіх міст України. Не п’єскою про Каменяра відбутися, а таки запросити того мужнього і одвертого поета, щоб він сказав кожному, що він про нього думає.  А той зібрав усіх разом, щоб пробудити джерельною водою і дерзким словом:
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою...
...Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б людей з вас повиводив...
Колюча і гірка Франкови правда. Правда вічна. Вона діє, як лік.
 

– Як на мене, нація формуватиметься довкола ідеї очищення: бажання жити в справедливій і некорумпованій державі. Це бажання мати чесне і професійне чиновництво. Такі ідеї нуртують однаковою мірою серед мешканців як Львова, так і Луганська. Біда в тому, що на Сході люди через пропаґандистський ефект Партії реґіонів не вірили в те, що «помаранчева» команда зможе ці цінності їм забезпечити. Майдан вірив, що невдовзі жителі Сходу переконаються у зворотному. Але після скандалу з заявами Зінченка і Тимошенко увиразнилось дещо інше. І на Сході люди дійшли висновку: «Ми ж казали, що вони такі самі. Вони навіть гірші, ніж наші, бо ми до своїх звикли». Єдиний шлях, який міг переконати мешканців Сходу, що Майдан вигідний і для них, не був задіяний: моральні цінності були визнані утопічними, а пріоритет було надано прагматичній real politik.
Отож сьогодні українство має виростити таку політичну силу, яка зможе нарешті переконати Схід, що узвичаєні його моделі є шкідливими й застарілими. Адже згадаймо початок 90-х і крах комуністичної системи. Що привабливого запропонував Захід Сходові України? Гасло української мови непривабливе, бо треба буде перевчитися. Гасло єднання з Европою також не вабить, адже Европа незрозуміла і далека, а у світлі радянських стереотипів навіть небезпечна. Єдине, що могло переконати, - це більша упорядкованість державних установ і суспільного життя, вища фаховість і якісність чиновництва. Але всі тоді захопилися ідеологічними прапорами, не поборюючи корупцію, а то й підсилюючи її. Так само на Сході нищечком приглядалися, що ж буде після Майдану. Поразка Януковича була настільки сильною, що її можна було порівняти з поразкою комунізму. Люди чекали: може, справді станеться щось надзвичайне? Але їхні сподівання закінчилися заявами Зінченка і цілої когорти «помаранчевих», які виглядали прилюдним «пранням брудної білизни». Мусимо якось пережити і цю фазу, але на часі все-таки схаменутися і зробити правильні висновки з наших постійних поразок. На Сході мають відчути, що ми сильніші за них у практичних речах, а не лише в ідеології. Якщо Галичина запропонує духовно і морально вищу модель, Схід обов'язково пристане до неї. Те, що видається утопічним чи ідеалістичним, насправді виявиться найпрагматичнішим з усього, що можна собі уявити. Адже євангельська формула про відкинутий камінь, котрий насправді і є наріжним, залишається для України дуже актуальною.
– Досі зберігається цивілізаційний розкол між демократичним світом і нинішнім режимом Росії, що обирає шлях глобальної конфронтації. Як це може відбитися на долі України?
– Ми хочемо до Европи, а та нас не так уже й потребує. І річ не в тому, що Европа не розуміє, які ми добрі. Вона інтуїтивно відчуває, що Україна ламає узвичаєний геополітичний статус-кво. Покластися на Україну означає створити надто велику напругу у відносинах із Росією і поставити під удар свою безпеку та добробут. У цьому двобої Україна не мала б шансів, якби не об'єктивний процес зміни глобального статус-кво. Об'єктивні процеси світового життя ведуть до зміни парадигми – і в цьому якраз наш історичний шанс. Попередній статус-кво був побудований на біполярності, імперсько-силових засадах. Америка, хоч всередині й демократична держава, часто захищає свої сфери впливу на світових ринках, базуючи свою політику на імперських засадах. Щодо Росії цю тезу можна й не доводити. Проте я переконаний, що ця модель світового порядку, на щастя, відходить у минуле. Нарощуються ще неувиразнені елементи нового порядку. І незалежна Україна є елементом нового порядку. Не всі в Україні, а тим більше на Заході, це усвідомлюють. Адже ми живемо в час, коли стара парадигма ще досить потужна, а новий порядок – надто блідий. Проте Україні доводиться вирішувати завдання, яке в літературі окреслюється питанням: «Що важливіше: склянка води сьогодні чи ціле озеро завтра?» На жаль, ми не маємо вибору, бо нам потрібне і те, і те водночас. Так, логіка теперішнього історичного моменту спонукає нас щоденно опиратися зазіханням Росії – ми не маємо права перекласти це завдання на завтра. Треба діяти негайно, бо без нашого опору може бути ще гірше. Проте хтось у державі повинен також нарощувати український потенціял для нового світового ладу, що не буде спиратися на імперську силу. Мене завжди смішили унсовські прагнення збудувати імперію у Київі замість Москви. Імперська модель не проглядається в українському національному характері. Натомість стати впливовим центром усього пострадянського простору, пропонуючи нову неімперську (чи постімперську) модель розвитку – це доволі реалістичний проєкт для України. І для формулювання цього проєкту має бути задіяна інтуїція молоді.
– Яка б могла бути роля Львова – досі не затребуваного центру – як потенційної криниці державотворення? Адже він досі навмисно марґіналізується...
– Це не економічна роля. Не аґрарна роля. Львів має потенцію творити нові форми й явища – візьміть, для прикладу, львівський «Театр у кошику», який дає сучасне прочитання української клясики. Перенесімо це на інші сфери – і стане зрозуміло, що Львів в умовах творчої свободи має потенцію сказати нове слово. Але культура потребує фінансування. На жаль, «помаранчова» влада всюди в Україні, зокрема і в Галичині, послуговувалася фактично старими радянськими схемами управління, хіба трохи їх причепуривши. Враховуючи це, важко було сподіватися, що Галичина привабить Схід України. Проте Галичина має випробувати духовний, ба навіть релігійний чинник – те, чим вона вдячно відрізняється від Сходу. Тут не йдеться про перенесення інституційних церковних впливів з Галичини на Схід. Те, що ми хочемо запропонувати Сходові, треба реалізувати й утвердити тут, у Галичині. Я маю на увазі передусім духовне преображення народу, духовне очищення суспільства. Це не потребує великих коштів – потрібні натомість велика правда, момент істини, аби люди відчули: «Ось воно – те, до чого ми прагнемо». Якщо ж Галичині вдасться очиститися, змоделювати це і позитивно відобразити у політичному, культурному і церковному житті (адже, на жаль, чимало священиків також «родом с Октября»), тоді є шанс підготувати Україну до своєї майбутньої ролі у новому світі. Це завдання для всіх нас.
Розмовляв Антін БОРКОВСЬКИЙ,
„Україна молода”, 29.09.2006
 

Германітивними образами будемо вважати ті, що зародились на світанку творчого світу письменника і далі всемірно розвивались, стаючи лейтмотивними.
Зупинимося, зокрема, на двох (їх набагато більше) – на образі молитви і образі дороги. Ще зовсім юним поет написав знаковий твір – поезію «Дві дороги», в якій «акумульовано» ці два образи. У названому сонеті герой на своєму життєвому шляху простує «з молитвою наперекір недолі [...] до світла, щастя і любови».
Підкреслимо також, що впродовж усього свого творчого буття І.Франко йшов, починаючи від щойно вказаного сонета і поеми «Наймит», а й багатьох інших, – до  могутньої синтези християнської та національної ідеї. Синтеза завершувавалась «Книгою Кааф», поемою «Мойсей» та повістю-новелою «Як Юра Шикманюк брів Черемош».
Згадаємо славнозвісні «Каменярі» і статтю про поемку самого Франка. Каменярі прокладають шлях до нового життя, до нового добра у світі. Категорія добра стане теж провідною. А у Святому Письмі читаємо: «буде нове небо, і нова земля».
У 4 числі журналу «Друг» 1874 року надруковано вірш «Моя пісня» за підписом Джеджалик. Там читаємо:
Пошли, о Господи, з росою
їй (квітці-поезії- автор) свого ангела, нехай
Не в'яне тут перед порою
їй сили, Отче, покріпляй!
Молитовно звучать і подальші рядки в цій же «Моїй пісні»:
О Боже, чом не сталось так,
Як я благав? Чи я у неба
Просив багато? Мало так
Мені до щастя було треба [3, 285].
Далі поет прославляє божественну «мудру воленьку», запаливши своє серце. Образ серця стане теж лейтмотивним у всьому мистецькому огромі І.Франка, який постійно поглиблював ідею кордоцентризму.
Вірш «Любов», як зазначив сам автор у примітці до публікації твору в журналі «Друг» 1875 року, ч.ІІ є її парафразою «Першого послання ап.Павла до Коринтян», (гл. XIII, 1-7).
Бог «наших предків» призначив нас «Супроти тьми стояти на сторожі» («Схід сонця»).
Через декілька років поет однак напише рядки:
Не моліться вже більше до Бога:
«Най явиться нам царство Твоє!»
Бо молитва – слаба там підмога,
Де лиш розум і труд у пригоді стає [3, 336]
Як, на мою думку, можна тлумачити тут процитоване. Перш за все, ці рядки аж ніяк не слід генералізувати (це ретельно робилося в тоталітарну добу). Маємо тут, однак, лише момент юнацького радикалізму, впливу ідей позитивізму. Зрештою, що негативного є у ствердженні позитивної, органічної праці («розум і труд»). З іншого боку, поет виступає проти примітивного, навіть поганського сприйняття ідеї Бога. Бог дав людині вільну волю, розум, серце, і людина має сама себе реалізувати в труді, дар небесний – це сила її духу, віра, це та іскра «божеського в людськім дусі». І згадаємо слова Христа: «Царство Боже в вас самих».
Вкажемо ще на таку деталь. Надрукований уперше вірш був у журналі «Громадський друг». (1878, ч.1) за підписом Мирон, але поет не вмістив його у збірці «З вершин і низин», через декілька десятиріч вірш з окремими редакційними змінами опубліковано як своєрідний документ доби у збірці «Давнє і нове» з підзаголовком «На зорі соціялістичної пропаґанди».

Пишу ці рядки чудового весняного дня, сидячи на лавці в одному з прекрасних парків Вінніпеґу. На думку приходять слова 103 псалму, який співається на початку Вечірні. А псалом цей – пісня хвали Творцеві. Псальмоспівець, віддзеркалюючи красу творіння як на землі, так і на небесах, вигукує: "Які величні діла Твої Господи, – Ти все премудро сотворив єси!"
Милуючись красою природного довкілля, важко повірити, що в світі є такі, котрі протягом історії навчали, що матеріяльний світ є зло. Це вчення, базоване на філософії Платона, навіть просочилося у вчення декотрих християнських сектантів. Наприклад, звичай спалювання мертвих мав свої початки в християнстві в єретичних сектах, котрі не вірили у воскресіння тіла. Вони твердили, що тіло – зло-порок і лише душа – добра, – і що Бог ніколи не повернув би назад чогось, що було порочне, а таким чином воскресіння не може бути. Як вислів своєї зневаги до тіла і відкинення ними вчення про воскресіння, ці секти спалювали тіла померлих, замість того щоб з пошаною класти їх для спочинку в могилах згідно з православним звичаєм, на основі вчення Ісуса Христа і факту, що Він Сам був похоронений після Розп'яття.
В стародавньому світі така релігійна школа мислення була типовим представником вчення гностицизму. Гностицизм – це загальний термін для великого числа сект, які мають між собою незначні відмінності у вірі й звичаях; було декілька вчень, які одначе об'єднали їх разом. Одне з них проголошувало: щоб спастися, треба володіти таємничним знанням ("гностицизм" – грецьке слово, що означає "знання"). Друге спільне вчення: дихотомія (послідовний поділ на дві частини) – тіло-душа – тіло, порочне, а душа – добра.
Протягом останнього часу спостерігається повернення гностицизму. До певної міри це сталося тому,  що багато ранніх християнських письмових праць (включно з деякими книгами Нового Завіту) були написані в результаті спростування гностичного вчення. Оскільки суспільство сьогодні – явно анти-християнське, то будь-що те, що християни не сприймають, секулярне суспільство буде підтримувати. Або як іще можна сказати: ворог мого ворога – мій приятель.
Популярність гностицизму тепер частинно завдячує також ідеї, що існує відповідне знання, яке забезпечує моментальний доступ до неба. Іншими словами, сучасні люди думають, що гностицизм пропонує спасіння без будь-якого зусилля, яке асоціюється з християнським вченням: молитва, піст, харитативна діяльність "неси свій хрест щоденно" і все інше.
Друга ідея, яка захопила нас сьогодні, – це що тіло і душа не мають нічого спільного між собою. Все, що та ідея припускає, отримує застосування у звиклому до моментальної утіхи-насолоди світі через фізичні стимулятори (їжа, алькоголь, секс, наркотики й ін.). Якщо моє тіло не має нічого спільного з душею, тоді з моїм тілом я можу робити все що забажаю, зовсім не турбуючись, що це ж добробут моєї душі.
Чи хто-небудь з вас чув, як хтось каже: "Я духовний, але я не релігійний"?[…] Але це також – неправдомовство.
Кілька місяців тому, коли преса написала про "Євангелію Юди", було ясно, що текст цей гностичного походження, а не християнського (те, що хтось називає його "євангелією", не означає, що це правдива книга Біблії). Преса повідомляла, що в Євангелії Юди Ісус просить Юду зрадити Його, щоб душа Його могла нарешті звільнитися від ув'язнення тілом. Це і є  гностицизм.
Православ'я не вчить, що тіло є в'язницею для душі. Правдиве християнське вчення твердить, що і душа і тіло є добрі, оскільки Бог сотворив їх. А Бог, Котрий є не тільки добрий, а сама Доброта – не може творити щось таке, що є порочне, погане.
Св. Павло каже: "Прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони" [1 Коринтян 6:20]. Апостол каже прославляти душею і тілом, а не: "Прославляйте своїм духом і чиніть, що забажаєте зі своїм тілом". Подібно, якщо б тіло було порочне, то ми не могли б прославляти в ньому Бога. Якщо тіло належить Богові, як виразно каже цей вірш, то воно мусить бути добрим і мусить бути причина, що безпосередньо включає Бога. Фізичний світ має велику вартість в очах Бога.
І те, як ми ставимося до фізичного світу, має пряме відношення до нашого духовного життя. Все сотворене рукою Божою –  то як віз, сила, завдяки якій можемо наблизитися до Нього. Це чому наше богопочитання є таке "матеріяльне": хліб, вино, олія, фарби, золоті листки і інші речі використовуються нами для втілення назовні того, що обіймає наше серце.
Ми прославляємо Бога нашими тілами і духом. А наприкінці свого часу, якщо ми вірні і віддаємо Йому пошану і славу в цьому житті, – наші  тіла і душі разом будуть прославлені Богом і сіятимуть в Його ласці назавжди.
„Вісник” – “The Herald”
 

З листа читача: Чи можете ви чітко сказати, що саме православна догматика (а не народна думка) розуміє під терміном „свята вода”? Чим вода, яка пройшла чин освячення, відрізняється від звичайної води? Чи є відомості про те, коли саме виник чин освячення води?

Відповідь: Одразу скажу, що догмати Церкви відносяться до питань теорії. Містичні ж моменти християнського життя – до практики віри. І значною мірою вони є плодом саме емпіричного (тобто досвідного) пізнання. А це якраз і є тим, що Церква  називає Переданням. Тому не шукайте в канонах православ’я чітких визначень стосовно освячення матеріяльних предметів, і води зокрема.
Думка матеріяльна за своєю природою. Бо все в ній (у природі, в творінні) є матеріялізацією Ідеї Творця. І коли ми говоримо про освячення – то мова тут іде власне про акумулювання (накопичення у тому чи іншому предметі, у тій чи іншій речовині) високочастотної „вселенської енерґії любови”(за висловом архиєпископа Луки – в миру професора Войно-Ясенецького).
Е=mc2 - відома усім із шкільної парти формула. Енерґія дорівнює масі (власне, матерії), помноженій на константу (квадрат швидкости світла, де швидкість світла постійна абсолютна величина у всіх системах відліку, – 300 000 км/с). Опустивши константу як деякий коефіцієнт, отримуємо математично оформлений принцип: Е = m. Звідси m   E, тобто матерія (маса) це прихована  енерґія, і вона є тотожною енерґії (теоретично наближено, звичайно). Точніше m   ET, – матерія є енерґія, помножена на Волю Творця!
Отже, перш за все нам необхідно засвоїти для себе ту просту істину, що ми живемо в світі енерґій.  А творцем цих енерґій є Господь. Тому Він і Бог (від слова „Багатий”), тому і Творець. Бог – Творець енерґій. І все, що ми звикли вважати матерією, насправді є ніщо інше, як енерґія. Так би мовити „сконденсована” енерґія.
Груба матерія (стіл, земля, наше з вами біологічне тіло) – це грубо сконденсована енерґія, схожа на кригу в природі. Електромагнітне поле – теж одна з форм існування  матерії, але уже більш тонка (як, наприклад, вода). Думка ж, інформативне поле, – також одна із форм існування матерії, вона теж матеріяльна. За аналогією вона подібна до пари... Але як і крига, і вода, і пара насправді є одне і те саме, – так і груба матерія, і електромагнітне поле, і думка суть одне: матеріялізована воля Творця.
Що відбуається під час молитви? Слово „молитва” насправді означає „зв’язок”. Зв’язок між людиною і Богом – містичний, „таємний” зв’язок. Молитва відкриває невидимі канали для перетікання Божественної, вселенської енерґії Любови зі сфери Духа (власне з тої самої таємничої Сфери, яку ми звикли називати Небом – згадаймо вислів „прихилити Небо”). А точкою концентрації цієї Енерґії може бути як серце людське (і це в першу чергу, бо саме це є метою будь-якої молитви: безпосередній контакт, сполучення з Творцем „у дусі та істині”),  так і предмети-посередники Божественної дії: освячені предмети (хрест, чаша євхаристії, сам „намолений” храм) або речовини (святе причастя, артос, свята вода).
Насправді усі предмети здатні акумулювати в собі як високочастотні, так і тонкі низькочастотні енерґії, накопичувати інформацію. І свята вода в даному випадку відіграє  ролю такого собі „рідкого кристалу”, служачи свого роду „милицями”, підпорами для немічних духовно. (Я не кажу уже про чисто емоційний аспект дії культових предметів і речовин як певних „каталізаторів” молитовного стану суть психологічного пляну. Усім відомий благотворний вплив ікон, тих чи інших священнодій, а також роля слова в молитовній практиці Церкви).
Віруючі люди давно зрозуміли і використовують ці надприродні (а насправді – цілком природні, просто іще багатьом невідомі) властивості освячених предметів та речовин у своїй церковній практиці. Я не історик, а богослов, і тому залишу дослідникам церковної історії пошук витоків застосування святої води.  Скажу лишень, що знаю священика, який зберігає вдома святу воду, освячену ним на Богоявлення у перший рік його пресвітерства (а це без малого 35 років!). І вода ця чиста й свіжа, як у перший день освячення (і, повірте, срібло тут ні при чому). Знаю й тих, у кого свята вода втрачає свої чудодійні властивості уже за тиждень після її освячення...
„По вірі вашій хай буде вам”...
 

З нової книги „СЬОМА ПЕЧАТЬ. ТЕМИ.” /  Київ – Ріо-Де-Жанейро, „Родовід”, 2005

Я – Лавро, круглий сирота, кажуть: кмітливий хлопець, що вміє за одним махом дзвонити всіма дзвонами, які розливають по окружних оселях, полях і нивах свої потужні голоси. Такого дзвонаря, як я, світ ще не бачив, міркує старенький отець Григір, який піклується мною ще змалечку. Я сплю між дзвонами, наче в голубнику, він не має сили мене звідтам стягнути за голі ноги до хати, хіба що взимку.
І ось я стаю з шапкою в руках перед отцем:
– Піду в світ виливати дзвони, – кажу.
І йду.
"Нема ради на покликання", – думає отець Григір і благословить мою путь.
Довідуюся між подорожніми купцями, де, в якому краю й місті виливають дзвони, й рушаю туди, щоб стати челядником. Мене, хлопчиська з очима як жива ртуть, зараз запрягають у роботу. Суворий майстер каже шукати відповідної глини для личини, з якої має народитися новий дзвін, потім стояти при сплавленні металю в розжареному котлі, де мозок може розтопитися, далі вже до зготовлення форми, яку має виповнити горюча рідина.
Помітивши мій мистецький хист, майстер доручає мені різьбити емблеми й написи на дзвонах, у чому я з кожним роком стаю зручніший і вимогливіший до себе. Між майстром і мною зростає мовчазне, сердечне спілкування. Часом мені здається, що він відгадує мої думки і що вміє читати мої найтаємніші бажання.
І ось я вже на вершині дзвонарного мистецтва, обізнаний з усіма його таємницями.
Нараз приходить від столиці замовлення для Собору Святого Лаврентія: вилити головний дзвін з іменем патрона. Майстер вибирає для цього серед усіх своїх учнів мене, Лавра, вже хоч би через подібність імен: Лавро і Лаврентій.
З невимовним захватом беруся до діла від самої підготовки до завершення величавого дзвона. Бракує тільки серцевини: молота, що має бути виплавлений із чистого золота.
Майстер кличе мене до себе і мовить суворим, урочистим голосом:
- Лавре, довгими роками ти вірно був відданий своєму покликанню. Докажи тепер, що ти суцільно гідний піти за його голосом. Серцевина дзвона Святого Лаврентія має бути виплавлена з твоєї плоті: хай твої ребра, твій череп б'ють об стіни цього величавого дзвона Господню славу. Знай, що тобі буде боліти кожний його звук, але одночасно будеш сповнений найвищої ласки, що її може здобути людина.
Мені набігають сльози на очі. Крізь вікно вдирається гострий вітер і з розгону жбурляє мені в лице пригорщу яблуневого цвіту з гамором дітей надворі.
Я ще не нажився на білому світі простим людським щастям.
Це одна, неймовірно важка хвилина вибору.
Потім я хилю голову, приклякаю й цілую жилясту руку майстра.
І ось святочним вечором несеться по світі голос дзвона Святого Лаврентія; всі заворожені його надзвичайним голосом: страшним і прекрасним.
 

„Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Европі і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде в слід за ґестапом, коли червоний російський фашизм щезне, як щез німецький. Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливости.”
Ці слова Іван Багряний написав ще в середині ХХ століття, ще за Сталіна, коли переможців не судили, а хвалили.
Великий правдолюб, він продовжив традицію української літератури: Правда понад усе.
Його памфлет „Чому я не хочу повертатися до СССР” перекладений на европейські мови, послужив наче посвідченням особи для сотень тисяч українців, винесених війною на Захід і поставлених перед необхідністю виправдовуватися, чому не хочуть повертатися в большевицьку катівню.
Він сміло назвав речі своїми іменами в той час, коли тисячі куплених і просто дурних журналістів називали Сталіна визволителем.
В той час сталінські аґенти, злодії, вбивці, провокатори почувалися в Европі, як визволителі. Злодії викрадали військові розробки, а вбивці вбивали найвпливовіших українців (Ребет, Бандера та ін.). Багато українських письменників знало, що за ними полюють.
Багряному судилася інша доля: його цькували. Однак цікаві і його посмертні бої.  Наприклад, в серпні 2006 „Коаліційній” Верховній Раді вдалося засвітитися знов на Багряному.
Думаєте, комуністи мовчать, як кішка, яка знає, чиє сало з’їла?
Усі ми пам’ятаємо капітана Матвєєва, який  у 1937 р. власноручно зі свого нагана розстріляв соловецький  етап – найкращу інтеліґенцію.  Тисяча сто одинадцять пострілів у потилицю.
Може хтось чув про ґестапівця, який міг би зрівнятися з ним?
Але ось об’явився іще раз Матвєєв! На початку серпня 2006 року група депутатів внесла на розгляд Верховної Ради пропозицію про відзначення 100-річчя видатного, відомого в Україні і на Заході, письменника Івана Багряного.
Від комуністичної партії виступив депутат В. Матвєєв і назвав І. Багряного „ворогом народу”, що заплямував себе співробітництвом, дезертирством, участю в підривній діяльності проти комуністичної системи.
Невідомо, чи „наш” Матвєєв – родич енкаведистського кілера, але що однодумець, то напевно. І діють вони наче змовились: енкаведист убивав інтелігентів „в честь 20 роковин Великого Октября”, а  В. Матвєєв пускає постріл в Багряного до 100 річного ювілею. І всі комуністи, соціялісти і реґіонали в „українському” парляменті його підтримують.
І не диво: усіх їх вчили, що найважчий злочин – втекти від конвою, особливо – від розстрілу.  Комуністи заспокоюються тільки тоді, коли посмертно реабілітують свою жертву. „Слуги народу” мають політичний нюх. От тільки невідомо, який у них народ?

 „Не іменуй же мене поетом, друже мій! Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі.”
Родившись з крилами, не вчилися літати,
Родившись гордими – навчились плазувати...
«Співочий грім батьків» вони таять!..
І от тепер:
вони в капелі состоять –
В капелі євнухів при каті!
«Капела євнухів при каті». Який це трагічний і несамовитий образ уніформованої, позбавленої елементарної творчої свободи літератури в умовах тоталітарної диктатури компартії, де для справжнього поета місця немає. Для слухняних і виконних членів «капели» кар'єра, слава, гойне життя – забезпечені. Але молодий Багряний з огидою від цього відштовхується. Він – поет з покликання, просить не називати його поетом. Він хоче бути тільки людиною. Чому? Бо література – це людина. Людина в мікро- і макрокосмосі. Людина в усій дивовижній складності свого життя, психіки й діяльности. [...]
Дехто з нас вважав, що твори його поспіль недовершені. А вони (ці твори), всупереч таким пересудам, масово читались читачами, пробивали мури чужих літератур, ставали там лектурою мільйонів читачів, діставали високу оцінку вибагливої критики і несли добре українське ім'я у світ. Дехто з нас вважав також, що він, можливо, непоганий прозаїк, але поет – слабий. А тонкий і вибагливий французький критик, член Академії Ґонкурів – Андре Біллі у своєму критичному есе про «Сад Гетсиманський» («Ле Фіґаро літтерер», ч. 768, 13 травня 1961, Париж), рівно ж як і другий критик В. Вольмен з відомого літературного тижневика «Ле Нувель літтерер» (ч. 1762, 8 червня 1961), підкреслили, що проза Багряного, незважаючи на її похмуре тло, читається з захопленням, бо Багряний – поет, справжній поет-гуманіст.
Перекладені твори Багряного не спіткала доля багатьох українських авторів сучасного і минулого, твори яких, вийшовши в світ чужою мовою, діждавшись, а в більшості й не діждавшись бодай маленької згадки в пресі, безслідно і назавжди тонули в чужому книжковому морі.
Творчий шлях Івана Багряного ділиться виразно на чотири, хоч і нерівномірних, періоди. Перший – від 1926 до 1932 року, тобто від початку його літературної праці до дня першого арешту. Другий період – від 1932 до 1940 року. Доба в'язниць і концтаборів. Третій період – від 1941 до 1945 року. Доба Другої світової війни й окупації України. Четвертий період – 1945-1963. Повоєнна доба й еміґрація.
Син муляра Павла Лозов'яги з села Куземине, що розкинулося десь між Охтиркою і Полтавою, під прибраним ім'ям Івана Багряного появляється вперше на ширшому всеукраїнському обрії, в Київі, десь року 1925. Вчився у Київському художньому інституті, а вільні години від лекцій віддавав залюбки літературній праці. За 1926 рік у київському журналі «Глобус» (ч. 19) появилася перша поезія за підписом Іван Багряний – «В місто». З того часу його поезії й оповідання друкуються систематично майже в усіх тогочасних літературних журналах: «Життя й революція», «Червоний шлях», «Всесвіт», «Глобус», «Плужанин» та ін. Творчість молодого, дев'ятнадцятирічного поета звернула на себе увагу. Київська група тоді вже відомих письменників, що носила назву «Ланка», до якої належали такі письменники, як Б. Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Валер'ян Підмогильний, Теодосій Осьмачка та Галина Орлівна, – 1926 року переформовується й приймає нову назву «Марс» (Майстерня революційного слова). До свого складу вони тоді прийняли кілька нових імен: Бориса Тенету, Дмитра Тася, Дмитра Борзняка, Івана Багряного. Наступного 1927 року в київському письменницькому видавництві «Маса» виходить перша книжка поезій Івана Багряного – «До меж заказаних».
Поруч з цією лірично-героїчною історіософією вибухає в творчій лябораторії молодого поета цілий цикл політично-інвективної сатири, праджерелом якої є безсумнівно суспільно-сатирична творчість Т. Шевченка («Кавказ», «Сон» та ін.). Були це: епопея «Комета», з якої уціліли і дійшли до нас тільки деякі уривки, поема «Батіг», що збереглась цілком, і велика поема «Ґутенберґ» – чи не найсильніша з цього циклу, але яка в добу всеукраїнського лихоліття в 30-і роки пропала, очевидно, назавжди. В цьому ж пляні мала бути й поема «Ульріх фон Ґутен», задумана з великим ентузіязмом 1929 року, але якої авторові  так і не пощастило реалізувати..
Зате зовсім ніби випадково, під час літніх вакацій в Охтирці 1929 року, автор написав і власним коштом видав поему «Аве Марія»..., яку автор розіслав по всіх книгарнях України, мала блискавичний успіх у читача. Поки високі цензори прочитали та дали суворий наказ негайно вилучити поему з продажу, вона була на 90 % розхоплена.
Але цей жартівливий вчинок молодого поета мав свої тяжкі наслідки. Виготовлена й запропонована вже офіційно до друку нова збірка поезій І. Багряного «В поті чола» (1928-30) вже не була пропущена цензурою (Укрлітом).
Це був щирий, глибокопоетичний гімн простим працьовитим людям: мулярам, бондарям, ратаям, майстрам-годинникарям, швачкам, кравцям, малярам, шахтарям, водіям машин тощо. Збірка була присвячена батькові:
Збірка, очевидно, загинула разом з архівом знищеного радянською владою письменника Олекси Слісаренка, що довго й наполегливо опікувався її публікацією.
1930 року в харківському видавництві «Книгоспілка» вийшла друком поема Багряного «Скелька». Тема поеми – народні перекази про антиморальну, антинародну й антиукраїнську ролю насаджуваної в Україні російської церкви.
1932 року, либонь літом, прийшов несподівано перший арешт поета. Не було йому тоді ще навіть повних двадцяти п'яти років. З того часу, аж до початку Другої світової війни, живе Багряний в стані безперервного переслідування, в'язниць, концтаборів, етапів, допитів, знущань. Живе без права і можливости писати і друкувати. І все ж таки ця друга доба, вже не життя, а поневірянь, дає нам цикл «Арґонавти», «З пісень матері», «На рейді», «Рідна мова», «Матері», «З камери смертників» і такий поетичний унікум, як «Золотий бумеранґ».
«Золотий бумеранґ» написаний в харківській в'язниці під час слідства 1932 року. Крізь заґратоване вікно слідчої тюрми автор зумів побачити й емоційно, в фантастичних образах, пережити і по-своєму, якось намацально просто, відтворити всю дивну й незбагненну до кінця людським розумом світобудову, а в ній нашу альма-матер – Землю. Побачити, збагнути її надзвичайний вічний шлях у космосі й проспівати бравурний гімн цій дивній і дорогій нам «колисці людства».
Пливуть світи.
Холонуть зорі.
В порожняві фантасмагорій
Ані початків, ані дна, –
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній — вона
минає зорі.
Біжить мандрівниця пустель,
Береться сонцем і цвіте.
Ані помилиться ніде.
Ані зупинитися ніде.
Війна застає поета в рідній Охтирці, куди він щойно повернувся з більшовицьких тюрем і концтаборів. Повернувся знесилений до краю, зі смертоносними бацилами в легенях. Німецька окупація України й терор нового завойовника знову втягують у вир життя, боротьби і творчости.
Поет відновив і записав тоді багато з речей загублених, конфіскованих, забутих чи створених, але не записаних у минулому. Одночасно він пише свою повість «Тигролови», низку поезій для дітей і знамениту поему «Гуляйполе». Не буде перебільшенням, коли сказати, що «Гуляйполе» – це винятковий поетичний документ доби. Єдиний в українській літературі. Це жаский крик душі поета, людини і патріота. Осмислення трагізму доби цивілізованого дикунства. Візійне передчуття, глибока фанатична віра у грізного месника всенародного. Месника, що гряде.[...]
До двадцятиріччя його літературної праці виходить вибрана збірка поезій – «Золотий бумеранг» (1946), появляється повним виданням роман «Тигролови» (1946). Далі пише: «Морітурі» – драматизовану повість-вертеп – образи в'язнів радянських тюрем напередодні війни (1947), драматизовану повість «Розгром», – про німецьку окупацію України та боротьбу українського народу проти окупанта (1947), відому комедію «Генерал» (1948). Диявольським методам слідства і катування, страшній машині примусу й терору комуністичної диктатури та непоборній силі і правді українського народу присвячено роман «Сад Гетсиманський» (1950). Українській молоді напередодні війни, в умовах більшовицького терору, присвячено книгу «Маруся Богуславка» – перша частина задуманої трилогії «Буйний вітер». Велика драма української патріотичної молоді в останню світову війну (трагедія під Бродами) – основна тема повісті «Огненне коло» (1953). Блискучий, гострострілий віршований памфлет «Антон Біда – герой труда» (1956) – відповідь комуністичним людоловам із відомого «Комитета за возвращение на родину» – завершує собою творчий доробок Івана Багряного в четвертий, еміґраційний період його життям творчости.
В останні дні життя він інтенсивно писав і закінчив великий роман «Людина біжить над прірвою».
Обтяжений до краю, він писав свої численні твори ніби в стані справжньої воєнної облоги. Його особа і праця були під постійним концентричним вогнем. З одного боку, атакувала його систематично київська комуністична преса, її емдебівське східноберлінське гніздо «За возвращение на родину» та їх засиньоокеанська аґентура.
 І ось серед усього цього нелюдського, диявольського свисту навколо його особи Іван Багряний духовно не зломився, не впав у дефетизм, не зрікся української спільноти, а, гордо „зціпивши зуби”, як непорушна найвища скеля, стояв на варті української ідеї з чесним ім’ям патріота, людини і поета до самої смерти.
 

У науковому світі все більше шириться рух за відмову від догм „теорії еволюції” Дарвіна.  Цей рух спричинився до створення інституту Discover в Сієтлі, США. Кількість учених, котрі побажали офіційно засвідчити свою відмову від теорії „природного відбору”, швидко зростає,  і це робить акцію подією, значимість якої виходить далеко за межі біології, і загалом науки. Нині вже понад 600 вчених з різних країн світу засвідчили свій „граничний скептицизм” у цьому питанні.
А почалося все з того, що вчителі та університетські викладачі штату Канзас розпочали рух під  гаслом „Станьмо на захист науки!”.  Вони обстоювали право подавати дарвінізм не як догму, а з позицій критичної наукової аналізи. Досі ж у багатьох країнах дарвінізм викладають як доконечно встановлений догмат, майже як „наріжний камінь” фундаментальної науки, хоча це не відповідає істині.  Адже справедливість та незаперечність неодарвінізму ніколи не була підтверджена  дійсними фактами.  На сьогодні дарвінізм є достатньо застарілою (150 років) гіпотезою, і тільки.
Проблема  полягає у тому, що від самого початку наукові погляди Ч. Дарвіна були препаровані в ідеологему, світоглядний міт, і на це не раз вказували відомі вчені в минулому і позаминулому столітті.
Українські вчителі в листопаді минулого року на Всеукраїнській науково-практичній конференції  також висловили свою стурбованість тим, що вітчизняна освіта фактично у завуальованій формі стверджує атеїстичний світогляд і тим самим порушує Конституцію України.
Тимчасом вчені підступили до справи виголошення свого протесту ґрунтовно. В складеному документі вони сформулювали ключові питання в дарвінізмі, які, на думку сучасних дослідників, не відповідають принципам науки і неґативно впливають на її розвиток. Головне твердження таке: „Ми скептично сприймаємо запевнення про те, що випадкові мутації свідчать про природний відбір і є причиною явленого багатоманіття і складної організації живих істот”. Зазначається також, що з наукового погляду проблема походження і розвитку життя на Землі поки що далека від остаточного з’ясування.
Вчені якраз і протестують проти вбивання в свідомість загалу через усілякі ЗМІ ідеологічного штампу дарвінізму, що його нібито всеціло підтверджує   і доводить наука.
Насправді „учені не згодні з дарвінізмом”. Цю думку ствердили офіційно дослідники авторитетних наукових центрів – Йєльського університету, Каліфорнійських університетів в Берклі і Лос-Анджелесі та ін.  До протесту долучилися вчені російської, угорської, чеської, індійської, нігерійської, польської академій наук, чимало наукових працівників з Великобританії, Мексики, Канади, Фінляндії, Німеччини та інших країн.
На сайті http://www.dissentfromdarwin.org/ інституту Discovery (http://www.discovery.org/) можна знайти детальну інформацію про всі пункти, в яких учені не погоджуються з теорією дарвінізму.
Є там, у доповненнях, і викриття численних фальсифікацій, якими тривалий час спекулювали прихильники цієї гіпотези, наприклад маніпуляція з кістками, коли з людських і мавпячих кісток склеювалися муляжі – як доказ існування перехідного виду між людиною і мавпою. Або гучна фальсифікація відомого дарвініста Томаса Гекслі, яку він особисто визнав (!) після викриття його колеґами. Це малюнок, що його знає кожен школяр,  де зображені еволюційні ряди ембріонів. Хоч як смішно і сумно, але горезвісний малюнок і досі „прикрашає” наші підручники.
Однак вчені, які пригнуть істинного знання і дорожать авторитетом науки, усвідомили невідкладну потребу звільнення природничих наук від тиску фальшивих догм.

За статтею Олега ГАВРИША «Наука і свобода» («Українська газета», 26.07.2006)
 

Стара груша-дичка стояла під горою, неподалік від ріки. Висока, бита грозами... Відколи пам’ятаю себе на світі, пастухи  заходили в грушу, наче в будку, аби заховатися від шквального дощу чи вітру. Спочатку там міг сховатися лише хтось один, хто першим добігав до груші. Але потім спало комусь на думку, що „будку” можна розширити, вирубавши грушу зсередини. Вирубали. І там вже могли прихиститися троє...
Якось дітям, тобто пастухам, захотілося розкласти в груші вогонь. Він зайнявся, як у печі, і випалив грушу. Від болю серцевина її всохла.
Але найголовніше – корінь. А корінням груша сягала аж до річкового дна. Тому, напевне, і жила! – хоч давно вже трималася на одній оболонці... Щовесни, як і раніше, груша буяла білим шумовинням цвіту, заполонюючи простір довкола себе терпко-солодкими пахощами туги і надії... До цвіту зліталися бджоли (багато бджіл!). І груша звучала, як незбагненна райська симфонія... Тільки вона одна знала, як це немислимо важко – постійно перебуваючи на грані загибелі, творити високу музику!
Якщо тобі судилося мучеництво, то воно супроводжуватиме тебе від початку до кінця. Так сталося і тут.
Стояла тиха, погідна осінь. Під грушею мостом лежали дрібні грушечки, яких тепер уже ніхто не збирав і не носив коробками на піч, як колись, у бідно-голодні колгоспні роки. Тільки худоба, ласуючи ними, цілий день не хотіла відходити від груші.
І ось знову серед підлітків знайшовся один, котрий, від нічого робити, сказав: „Хлопці, давайте підпалимо грушу!” У відповідь почулося: „Ги-ги-ги. Ха-ха-ха... Давайте!” Ото, мовляв, буде концерт!
Той же ініціятор не полінувався піти додому і взяти посудину з бензином. Потім видерся на верх груші і донизу облив її... Грушу підпалили. Язики полум'я все вище і вище облизували стовбур, аж поки вся груша спалахнула жахливим, моторошним факелом... Після цього вона вже не воскресла. Стояла обвугленим, німим докором...
А хлопець той через пару років захворів невиліковною хворобою і, згораючи тілом, важко помер у вісімнадцять.
Про що це свідчить? Мабуть, про те, що Господь не дозволяє глумитися над жодним із своїх творінь. Навіть над деревом!
***
Багато нині людей з твердотам’яними серцями є на нашій землі. Бо тепер вже десь на межах не зустрінеш, або майже не зустрінеш отих рідних-рідних диких груш, під якими не лише можна було перепочити у спекотну обідню пору, або заховатись від проливного дощу чи осінньої мжички, але котрі були ще й окрасою нашого українського поля.
Пригадується розповідь відомого природолюба Василя Піскова: „Цікава розмова в мене відбулася з одним селянином у Швайцарії. Йому з якихось важливих господарчих міркувань треба було зрубати одинокого в'яза, що стояв на його земельній ділянці. Виявилось, не може він цього зробити без дозволу сільської влади. Звернувся, і йому відмовили – „зіпсуєш пейзаж”. Пейзаж у Швайцарії – це валюта. Але до того, що створено тут природою, багато краси додала і людина, споконвіку турбуючись не про охи і ахи туристів, а про те, щоб самій бачити свою землю ошатною.”
Священомученик Кузьма Аїтолос (помер 4 серпня 1779 р.) з-поміж інших своїх пророцтв записав і таке, дивно-вражаюче: „Люди будуть ставати бідними, тому що в них зникне любов до дерев. Багаті збідніють, а бідні помруть”.
Напевно, Швайцарію саме тому обминають війни та інші лиха, що люди там любовно, бережливо ставляться до природи.
Чи пошле Господь коли-небудь і нам, українцям, таку владу, яка любитиме, шануватиме і берегтиме Природу?..
Людмила ЛИТВИНЧУК,
с. Маренин на Рівненщині

Президента ми вже маємо такого, що в рідкісну вільну хвилину відпочиває на своїй пасіці. Але в 40-мільйонній державі треба мати багато природолюбів у різних поверхах влади, щоб країна відчула у цій справі зрушення до кращого.
Ред.

Володимир КОЛОМІЄЦЬ

ПОКРОВА
Встала в небі зоря вечорова
та й за руки веде зірченят...
Будь здорова,
козацька Покрово! —
найдивніше з осінніх свят.

Олесь ЛУПІЙ
СВЯТО ПОКРОВИ

Світ у сяйві, не впізнати
саду і городу.
То Покрова — світле свято
нашого народу.

То Покрова землю вкрила
щедрими плодами,
розпростерла ніжні крила,
стала понад нами.

То — Покрова-захисниця
людей православних,
то — Богиня-помічниця
запорожців славних.

Грає осінь кольорова,
пахнуть груші, сливи.
Усміхається Покрова
до дітей щасливих.

Богдан ЧЕПУРКО
ПОКРОВА — КОЗАЦЬКА МАТИ

Вона усе на світі може —
поправить вчинки і слова,
у ризи вдягне образ Божий,
догляне вольности права.

Ізцілить рани і образи,
одягне в золото ліси,
усе покриє, всіх розважить
і сповнить — що б не попросив.

Свята Покровонько, як мати,
ти нам дитинство зігрівай,
і українську нашу хату,
і наш веселий рідний край!

Олесь Гончар
ЯБЛУКА НА СТОВПЦЯХ

Дядько Роман викохав садок. І в садку в нього справжні дива! На одній гілці яблуко сніжно-біле.
А на сусідній — золотаве або й зовсім червонощоке, як циганка. Визирають яблука з-поміж листя, сміються до сонця, наливаються, спіють.
І от настає час, коли дядько Роман виходить із двору з великим тугим вузлом. З чистої білої хустки випинається боками щось кругле. Польова доріжка сіріє поміж стернями.
Дядько ступає, де менше пилюки, на хвильку зупиняється біля межового стовпчика і шугає рукою в загадковий свій вузол. З вузла з'являється яблуко. Та яке! Червонобоке, свіже, велике, просто мов сонце вранішнє.
Дядько, ніби милуючись, потримає його перед собою і кладе обережно на стовпчику. Так він іде собі і йде — і від яблук, що кладе на стовпчики, польова доріжка змінюється на очах. Сіра, буденна, в пилюці, вона стає зовсім іншою — лежить між стернями вже весела, празникова, вся наче засвітилася від тих яблук. Іде дядько Роман і вдає, що не помічає хлоп'ят, які, мов зайчата, причаїлися в бур'яні край дороги. Насправді ж він знає, що хлопчики-пастушки поблизу, що вони з хвилюванням ждуть — цілого півліта ждуть — цього незвичайного дня.
Біля одного стовпця дядько затримується трохи довше звичайного і, обернувшися, якийсь час дивиться на уквітчану яблуками дорогу. Ніби сам себе перевіряє: ну, як воно в нього вийшло? І усмішка в нього добра, підбадьорлива. Та тільки він зникне за пагорбом, пастушки зриваються разом на ноги, щасливо мчать чимдуж від стовпця до стовпця і на льоту, як вершники, схапують яскраві дарунки, що для них так розкішно вродили на голих придорожніх стовпцях.

Богдана ЗАСТАВСЬКА та Віталій МОРОЗ
До Святого Миколая у Міру Лікійську

Кожне літо особливе, оскільки дарує нові враження, а разом з тим і згадку на все життя. Для нас воно було святковим – у липні з’єднались наші долі в одну... Ми розпочали його з незабутньої подорожі до Туреччини.
Історія цієї землі складна й цікава. Вона була колискою багатьох цивілізацій, на її території є біля 2500 античних поселень.  В Анатолії було знайдено руїни першого міста Чаталхьойюк, датованого 8.000 – 5.000 рр. до н.е. Троя, яку відкрив Шліман, палаци та стародавні мечеті, білосніжні римські статуї та залишки візантійської культури – це все історична та культурна спадщина цієї країни.
Нам пощастило побувати в старовинному місті Анталії, на вуличках якого знімався відомий фільм Л.Гайдая „Діямантова рука”, в славетній Мірі з її лікійськими  гробницями, античним театром та церквою святого Миколая Чудотворця.
 Неймовірно чарівною була подорож на яхті по Середземному морю. Пропливаючи над руїнами античного міста Кекова, немов доторкнулися історії, а  вся швидкоплинність століть відкрилась у затонулому порту, на сходах храмів, біля гробниць, у залишках амфор.
Але найбільше вразила екскурсія, що відкрила історію життя святого Миколая. Ми пересвідчилися, що цього святого шанують і люблять не тільки в Україні. Йому моляться багато народів, серед яких є і турки. Передісторія  святого Миколая творилася задовго до його народження, і тому його постать є особливою в історії християнства.
Християнство особливо поширилося у другій половині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед багатьох древніх етносів. На той час припадає криза рабовласництва. І саме тоді для проповідування віри, сіяння добра та захисту обездолених Бог послав на землю святого Миколая Чудотворця.
Народився святий Миколай у 260 р. н.е. у місті Патари, що на території сучасної Туреччини. Його батьки, досить заможні люди, довго не могли мати дітей. Звернувшись молитвами до Бога, дали обіцянку, що коли народиться син, віддадуть його на служіння Богові. Так і сталося. Народився хлопчик, який вже змалечку дивував всіх незвичною для такого віку побожністю. Батьки, охрестивши, нарекли його Миколаєм, що означає переможець народів.  Ще під час таїнства хрещення новонароджений Миколай самостійно простояв три години у купелі. Відомо також, що по середах та п’ятницях, будучи грудним немовлям, він не пив маминого молока і потім строго дотримувався посту усе своє життя.
Зростав св. Миколай тихим, скромним та мовчазним. Уникав спілкування з однолітками, проводячи час у роздумах на самоті. Через таку поведінку його називали малолітнім старцем. Згодом батьки найняли йому вчителя. Навчившись читати, Миколай весь час читав Святе Письмо. Його рідний дядько був єпископом у м. Патари. Побачивши у хлопчика такі здібності та величезне бажання до вивчення Святого Письма, взяв його до себе в церкву.
Після декількох років служіння Миколай, шукаючи свого призначення у житті, вирушає до Палестини. Корабель,  на якому він плив, потрапив у такий страшний шторм, що навіть досвідчені моряки були налякані. Святий Миколай став на коліна і почав молитися – шторм припинився. Після цього випадку його почали називати заступником мореплавців і подорожніх.
По поверненні додому Миколай не застає батьків живими. Вони заповіли йому  весь спадок. Але Миколаю не потрібні були коштовності та багатство, тому він потайки роздає все що має, бідним, зокрема підкидаючи мішечки з грошима в помешкання серед ночі. Разом з тим відкриває декілька притулків для безпритульних дітей та сиріт. Саме такими діяннями Миколай виказує свою безмежну любов до дітей та бідних, і мешканці міста починають здогадуватись, хто є їхнім помічником. Миколай стає знаною людиною в м. Патари.
Якось йому з’являється видіння, за яким він має вирушити в подорож до міста Міра. Саме в цей час там помирає єпископ і постає питання про обрання нового. Священикам тієї церкви також явилося видіння, що єпископом неодмінно має стати чоловік, який перший на ранок зайде до церкви, і ім’я йому буде Миколай.
 Приїхавши до м. Міри, Миколай харчується сухарями з водою, а по неділях та святах, як завжди, йде до церкви. В одну з неділь, прийшовши до церкви, побачив величезну кількість людей, що стояли біля храму. Всередину його не пускали, а питалися лише одне – його ім’я. Миколай  довго не хотів зізнаватися, та врешті-решт назвався. Вмить його оголосили новим єпископом. З несподіванки Миколай відмовився від такого сану, проте священики повідомили йому, що це воля не людей, а  самого Бога.
Через декілька років його служіння почалися страшні гоніння на християнську віру, і святого Миколая посадили до в’язниці. У 312 р. н.е. приходить до влади Костянтин Великий, який оголошує християнство дозволеною релігією на всій Римській імперії. Просидівши 10 років, святий Миколай вийшов на волю.
Помер святий Миколай у віці 65 років. Його мощі були поховані у церкві, де він правив.
 В кінці дев’ятого століття н.е. починаються напади тюркських кочівників, арабів, сарацинів на торгові візантійські шляхи. Тюрки сповідували іслам, в результаті на захоплених землях ця релігія стає панівною. Церква Миколая починає занепадати. По-перше, її зовнішній та внутрішній вигляд, оскільки вона стояла на болотистій місцевості,  по-друге, все менше і менше християн відвідують її. Разом зі стінами занурюється у болото саркофаг із мощами св. Миколая.
І ось святий приходить у видінні італійським священикам з проханням забрати його мощі. Італійці потайки пробираються до церкви. Про це існує багато легенд, але найбільш правдоподібною є та, як мощі з трудом повантажили на італійський корабель, бо мешканці Міри чинили спротив. Крім того, вони плакали, а разом з ними плакали й італійці, розуміючи, що значить для них св. Миколай.
22 травня 1087 року у м. Барі, Італія, було перепоховано мощі св. Миколая. Пізніше там побудовано церкву на його честь.
На зворотній дорозі з гірського серпантину було видно, як віковічні гірські пласти зсовувались, і стало зрозуміло, чому деякі античні міста опинилися під водою.
А ось пам’ять і любов людей до Святого Миколая Чудотворця не затонула в віках. Її не розвіяли жодні вітри часу. Відчуття цього справжнього дива подарувала нам Анатолія.

Мало хто нині вірити в те, що історія – це пам’ять про минуле.
Але народ береже пам’ять. Держави бережуть пам’ять, передусім про жертви свого народу.
27 вересня ц.р. в Київському театрі опери відзначали пам’ять жертв Голок осту – печальні 65 роковини розстрілу євреїв у Бабиному Яру. Відзначення відбулось з участю Президента України,  а також Президента Ізраїлю, Хорватії та Чорногорії.
Деякі журналісти некоректно писали про „розстріли євреїв, циганів та ін.” До тих „інших” належали десятки тисяч передусім українців. Отже, коректно було б виділити жертви євреїв і циганів, оскільки їх нищили за національною ознакою,  що потрапляє під категорію Геноциду.
Що ж стосується українців, росіян, поляків і взагалі кого попало, то їх страчено в Бабиному Яру набагато більше. Страчували заручників, підпільників, українських націоналістів, партизанів, усіх запідозрених...
Тепер не час і не місце згадувати, хто і яким чином був причетний до тих страт, і якої національності був провокатор чи донощик.
Президент Віктор Ющенко сказав слова, які мали прозвучати на міжнародному форумі:
 З цього праху, із сотень ярів, якими посічено нашу долю, Україна піднімає незотліле слово про своїх дітей і вперше, на повен голос промовляє до людства іменем катастрофи, чиє значення є планетарне.
У 65-ту річницю трагедії, від душі і сумління цілого Українського народу я схиляю голову перед усіма невинно загиблими жертвами терору.
...Я прошу взаємного прощення за будь-які свідомі і несвідомі кривди, які завдавала нам – українському і єврейському колись бездержавним народам – багатовікова історія спільного життя.
Я прошу чистої і сповненої гідності поваги один до одного, яка стоятиме на сторожі миру і спокою у наших душах.
Серед організаторів форуму був московський мільйонер Вячеслав Кантор, який творить чорний піар Україні в світі. Відомий український поет Мойсей Фішбейн у своїй заяві в Укрінформ називає твердження Кантора про український антисемітизм грубим наклепом.
Давній службист, Кантор знає, кому служив і служить. Але ми знають, кому служать, наші кишенькові антисеміти, які поширюють свій гнилий товар, привезений з Москви?  Чи бодай догадуються вони, що заняття антисемітизмом високооплачуване, про що в’їдливих комарів не повідомляють.
Нижче наводимо фрагменти виступів на форумі.

Темні людиноненависницькі сили чомусь для своїх моторошних злочинів прагнуть обрати благословенні місця природи – певно, з інстинкту наруги над духом життя. Так чудова окраїна Києва – Бабин Яр – стала місцем, куди більшовицька влада потай скидала жертв Голодомору 1933 року. А через вісім років фашистські загарбники обрали Бабин Яр місцем застрашливої демонстрації своїх методів «остаточного вирішення єврейського питання», тобто винищення євреїв як нації, а водночас – і розправи зі своїми політичними противниками та з усіма непокірними різних національностей, не в останню чергу – українцями, серед яких і наша видатна поетеса Олена Теліга. Ось уже 65 літ пам'ять десятків і десятків тисяч невинних жертв волала і волає до совісти людства. Образ-символ Бабиного Яру мав діяти як невсипуща пересторога людству перед багатоликими силами людиноненависництва і деспотизму. Але в Радянському Союзі для цього мало що було зроблено, бо Сталін уже подумував про свій варіянт «остаточного вирішення», а в добу Хрущова-Брежнєва потроху набирав сили «соромливий» напівофіційний антисемітизм.
Правду про Бабин Яр мусила сказати опозиційна режимові інтеліґенція. її говорили кияни Анатолій Кузнецов, Віктор Некрасов, Наум Коржавін, Борис Антоненко-Давидович; на весь світ пролунав голос Євгена Євтушенка. Хвилюючим актом пошанування пам'яті жертв і водночас могутнім протестом проти цинізму влади став стихійний, усупереч заборонам, багатотисячний мітинґ у Бабиному Яру в 25-ту річницю трагедії, 29 вересня 1966 року Важко передати словами те, що тоді діялося і пережилося. Навколишні пагорби були заповнені безмежно схвильованими людьми, і над усім линув дух великої скорботи і великої тривоги. Люди хотіли правди про трагедію і хотіли віри в те, що такого більше не буде.
Шановні панове! Виступаючи нині перед вами, я міг би слово в слово повторити багато що з того, що говорив тоді. На жаль, міг би повторити. На жаль – тому, що хоча світ нібито й знає правду про геноцид, хоча нібито й існує розуміння необхідности гідного пошанування його жертв, хоча й вироблено відповідні ритуали, – але чи зробило людство висновки з цієї та інших трагедій XX століття, зі страшних уроків історії? Ні, не зробило, бо й сьогодні на всіх континентах бачимо спалахи людиноненависництва, і знову ллється кров з причини расових, національних, релігійних упереджень та забобонів.
Сорок років тому ми говорили й про те, що українці та євреї повинні подати світові приклад порозуміння і взаємопідтримки. Такий приклад дали українські і єврейські дисиденти 1960 – 1970-х років, які разом протистояли деспотизмові, разом страждали у брежнєвських лаґерях, а ті з них, хто залишився живий, зберегли вірність цій дружбі. Вірність ідеалу людяности... Але чи всі українці гідні сьогодні пам'яті Василя Стуса й Івана Світличного? І сьогодні пече сором за те, що серед нас, українців, є ті, хто вирощує свій нібито патріотизм на антисемітських дріжджах, не розуміючи, якої шкоди завдає українській справі і як спотворює свою людську подобу. А дехто каже: оскільки євреї в сучасному світі велика сила, то з ними треба рахуватися. Ні, треба рахуватися зі своєю совістю, з почуттям людяности.
Але так само постає і друге питання, чи всі євреї ладні сприйняти те, що говорив в обороні України великий єврейський лідер Володимир Жаботинський? І чи всі ладні підписатися під словами великого російського письменника, єврея з України Василя Гроссмана, який у повісті «Все течет» ще майже півстоліття тому поставив Голодомор 1932 – 1933 років поряд із гітлерівським геноцидом, поставив поряд голодну смерть української дитини «серед степу широкого» і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі? Чи всі можуть противитися українофобії? Спробам, усупереч історичним фактам і фактам сучасности, – подати саме Україну як вогнище антисемітизму?
Волею історії долі українського та єврейського народів взаємопов'язані, і вони повинні дати адекватну відповідь на виклик історії. Показати людству приклад поваги один до одного, знання один одного, розуміння один одного, допомоги один одному. Це був би наш спільний добрий внесок у світову історію...

Моїх братів і сестер убивали в Бабиному Яру тільки за те, що вони народилися євреями. Я схиляю голову перед їхньою пам’яттю.
Так,  у Бабиному Яру, у величезній єврейській могилі лежать не лише євреї. Ми брати по крові. По крові, пролитій у Бабиному Яру. Там лежать роми. Їх убивали тільки за те, що вони народилися ромами. Я схиляю голову перед їхньою пам’яттю. В Бабиному Яру, у величезній єврейській могилі, лежить убита нацистськими нелюдами велика українська поетка, велика українська патріотка Олена Теліга. Я схиляю голову перед її пам’яттю.
Я схиляю голову перед тими праведниками, перед тими українцями, які, ризикуючи власним життям, рятували євреїв. Я схиляю голову перед  пам’яттю великого українця – митрополита Андрея Шептицького, який переховував у себе євреїв, серед них був рабин Давид Кахане. Я схиляю голову перед пам’яттю українських греко-католицьких черниць, які переховували єврейських дітей. Я схиляю голову перед сотнями українських родин, які рятували єврейські душі. Серед них селянська родина з Сумщини, яка в своїй хаті переховувала трьох єврейських дівчат із міста Ромни, – я схиляю голову перед родиною Варвари Тимофіївни Ющенко, мами Президента України.
Мертвим не болить. Болить живим. У двадцятому столітті, впродовж дев’яти років Україна зазнала двох геноцидальних гіперкатастроф: Голокост і Голодомор. Про одну з них світ знає. Про другу знати не хоче. Так само, як світ знає про Шиндлера й не хоче знати про українця Шептицького. Ці дві гіперкатастрофи болітимуть нам до скону. Бабин Яр болітиме нам до скону. Бабин Яр болітиме нашим дітям, нашим онукам, нашим правнукам. Бабин Яр – це наш вічний біль. Бабин Яр – це наша незагойна рана.
... Ось вони б’ють їх дрючками... Ось вони женуть їх до ями... Ось очі дитинки, яку женуть до ями... Ось очі матері, в якої видирають її немовля...

Господи! Вічна пам’ять убієнним.
 

18 серпня Служба безпеки відкрила завісу над однією з найбільших трагедій українців і розсекретила документи Головного політичного управління УРСР про Голодомор 1932-33 років. Колекція складається зі 130 документів – у цілому близько 3000 сторінок. Представлені нормативні документи ҐПУ УРСР, директиви, циркуляри, інструкції, що йшли з центральних органів ОҐПУ (Об'єднане державне політичне управління), свідчення очевидців, матеріяли кримінальних справ, документи з підписами Йосифа Сталіна й інших державних і партійних високопосадовців СРСР і УРСР – все це не залишає сумнівів, що голод в Україні не мав нічого спільного ні з посухою, ні з будь-якими причинами, був цілеспрямований винищити населення України. Збереглися документи першої показової справи проти керівників середньої ланки Горіхівського району Дніпропетровщини, які начебто саботували здавання хліба державі, розсилали усім місцевим відділам ҐПУ, як інструкцію до дії. Зворушливими є рядки листів засуджених і просто свідків до самого Сталіна з описом жахливих фактів голоду. Наївно вважали вони, що «великий керманич» нічого не знає про сваволю чекістів. Можна прочитати щоденники і листи тих, котрі переживали на собі терор голодом. Згодом цих людей закатували у сталінських лаґерях. Начальник   галузевого   архіву   СБУ   Сергій   Богунов зазначив, що розсекречено всі документи з архіву СБУ щодо Голодомору 1932-33 років і всі охочі можуть з ними ознайомитися. З 18 серпня 2006 року ці матеріяли розміщені на офіційному сайті СБУ: www.ssu.gov.ua.
Богунов додав: «Безумовно, вони не дають відповіді на всі ті питання стосовно Голодомору, але вони дають змогу побудувати картину щодо участи органів ҐПУ в процесах Голодомору. Зокрема, вони дають відповіді на те, які вказівки партійних органів отримували органи ҐПУ, як організовували їх виконання, як виконували і як звітували".
С. Кульчицький, заступник директора Інституту історії НАН України:
«Документи ДПУ, вони мають особливу якість, оскільки саме ДПУ проводило операцію по вилученню продовольчих ресурсів, не зерна, а всіх продовольчих ресурсів у селян в жовтні, листопаді, грудні і січні уже 1933 року в Україні і на Кубані. Тоді, в 20-х роках, дуже сильна була тенденція об'єднати Кубань і УРСР, оскільки і там, і там дві третини населення були українці, Сталін цього теж смертельно боявся...». За різними даними, протягом 1932-33 років Голодомор забрав від семи до десяти мільйонів українців, 25 тисяч щодня. З мапи України зникали цілі села, відомі також факти заселення порожніх місць переселенцями з Росії. Науковці вважають, що завдяки розсекреченню цих 130 документів, а згодом й інших свідчень, можна буде все ж таки   переконати   світове   співтовариство   визнати голодомор 1933-го геноцидом українського народу.
На IV Всесвітньому форумі    українців    Віктор    Ющенко    заявив    про необхідність завершити проєкт спорудження пам'ятника жертвам Голодомору 1932-33 років, сказавши: «У мене є повна політична воля, щоб поставити крапку в  цьому  питанні,  щоб  на  київських  кручах стояв пам'ятник, який був би співмаштабним тій трагедії, яка називається українським Голодомором».

„Українська думка”, 26.08-02.09.2006 р.

Вулиця большевицького „Січневого постання” веде… до Лаври, яку вони обстрілювали з лівого берега.
Є у Київі вулиці з чарівними назвами: Добрий шлях, Мальовнича, Затишна, Ясна, Зелена, Світла, Золота, Сонячна. Є вулиці Зимова і Літня, Крута і Крайня, а ще Квітуча, Фіялкова, Яблунева, Ягідна... Подумати тільки!
Але є у Київі й вулиці з нудними назвами, як-от: Сортувальна, Фанерна, Робітнича, Аґітаторська, або низка „професійних” форм родового відмінку множини на „ів” – Винахідників, Визволителів, Каменярів, Електриків, Ентузіястів, Комбайнерів, Космонавтів, Металістів, Механізаторів, Новаторів, Патріотів, Танкістів. Усі ці назви – данина „героїчній совєтській дійсності”. Дарма, що дійсність тепер формально не совєтська, мертвонароджені назви лишаються.
Але це ще квіточки у порівнянні з істинними „перлами” київської топонімічної спадщини. Адже у Київі, столиці України, досі є вулиці, названі на честь одвертих антиукраїнців, запеклих катів-большевиків, байдужих до України „советских государственных и партийных деятелей”, а то й узагалі людей, які до неї жодного стосунку не мали.
У чому річ? Невже 15 років незалежности не вистачило, щоб перейменувати вулиці Котовського, Дзержинського, Петровського, Антонова-Овсієнка, Брусилівську? Це тільки наймоторошніші. Ще ж є Чапаєва, Фрунзе, Воровського, Тухачевського, Ю.Коцюбинського.
До цих назв, які були б справжньою окрасою вебсайту „Книга маразмів України”, додаю ще (неповний!) список вулиць і місць, назви котрих просто необхідно змінити на більш людяні: Артема, Більшовик (завод), Ворошилова, Жовтнева, Інтернаціональна, Кіровська, Комінтерну, Комсомольська, Комунарна, Крейсера „Аврора”, Крупської, Лагерна, Ленінградська площа, Новоросійська, Новоукраїнська (це що, на честь нових русскіх і нових українців?), Січневого повстання, проспект 40-річчя жовтня, Соціялістична, Чапаєвське шосе, Червона (вулиця, провулок), Червоногвардійська (вулиця, провулок), Червонопартизанська, Червонопільська, Червонопрапорна, Червоноткацька, Червонофлотська.
А що ж робити з парком Слави, проспектом Перемоги, Миру і Дружби народів? Це хоч і абстрактні, але ж такі світлі поняття: перемога, слава, мир, дружба!
А от що робити: побороти ностальгію й перейменувати. Безжалісно. Чому, зрозуміє той, хто правильно відповість на такі запитання:
1. Хто кого переміг? Сталін Гітлера?
2. Де слава УПА?
3. Що таке „мир” в СССР?
4. Дружба народів. Що це таке взагал?

Зазирнімо на терени Східньої України. Приміром, у Донецьк. Місто це має 9 районів. Один із них зветься Київським. Решта вісім: Ленінський, Петровський, Кіровський, Куйбишевський, Будьоновський, Ворошиловський, Калінінський, Пролетарський. І це – 2006 року!
На кількох станціях київського метро досі красується відверто совєтська символіка. Найбагатші на неї  „Палац „Україна”, де прославляється створення Красної армії, та „Театральна”, яка насправді так і лишилася „Ленінською”. На колонах останньої наліплено 16 „класичних” цитат Ілліча, що їх мовби виголошує гігантський бюст автора в кінці вестибюля. Виходиш з вагона і здригаєшся: здається, й справді „победа коммунизма” все ще  „неизбежна”.
Усі, певно, знають місця торгівлі картинами й сувенірами навпроти Андріївської церкви. Які сувеніри там на першому плані? Це червоні футболки, значки, матрьошки з серпами й молотами, написами СССР, КГБ, Аэрофлот, портретами Леніна. Ось чим, виявляється, знаменита Україна! Ось із чим асоціюється вона в іноземців!
А тепер спробуймо уявити торгівлю портретами Гітлера й  Геббельса та фашистською символікою де-небудь в Єрусалимі. Що, не виходить?
Час від часу в Київі з’являється рекляма одного з російських банків. На ній зображений Петро I із написом: „Перший. Великий. Надійний”. Що тут скажеш? Нормальним людям, які хоч трошки знають правдиву історію, не треба нічого казати. Не обов’язково вираховувати, скільки мільйонів українців замордував той чи інший „таваріщ”... Але спробуймо-но уявити партію нацистів у сучасному німецькому парляменті.
До речі, чи знаєте ви, де містився большевицький штаб боротьби проти „контрреволюційної” Центральної Ради в 1917-1918 роках? Ні? Тоді йдіть погляньте на Будинок дитячої творчости, що під №12 на Контрактовій площі. Це там висить меморіяльна дошка на честь тих большевиків-революціонерів, якраз навпроти пам’ятника Сагайдачному, недалечко від греко-католицької церкви...
У центрі Київа таких дошок доста. Як правило, на них написано: «У цьому будинку тоді-то й тоді-то проживав той-то радянський громадський і партійний діяч… І підпис: УРСР»
«І все ж, що не кажіть, а вулиць Леніна, Маркса та Енґельса в Київі нема! Це головне” – зітхне киянин, щирий та недріб’язковий. Так, у Київі немає. Але спробуймо уявити населений пункт незахідньої України, де центральна вулиця не була б Леніна-Маркса-Енгельса, а на головному майдані не стояв би пам’ятник вождю. Не вийшло? Що ж до Київа, то тут замість вулиці Леніна маємо в запасі вулиці Ілліча та Ульянова Володимира. І взагалі, хіба можливий Київ без коричневого Леніна на бульварі Шевченка?
Без „українського Чапаєва” – Щорса навпроти залізничних кас важко уявити той-таки бульвар Шевченка; Европейську площу і вулицю Грушевського(!) – без добродушного дяді Петровського, який зробив особистий внесок у геноцид українців, а сквер над метро Либідською – без двох похмурих чекістських голів, що їх якийсь хлопака, не витримавши, заляпав синьо-жовтими фарбами.
Нещодавно відкрили пам’ятник Вячеславу Чорноволу. Логічно було би поставити його на вулиці Чорновола. Але ж там стоїть... пам’ятник Косіору - „безпосередньому організатору й виконавцю фізичного і духовного геноциду українського народу, тобто деукраїнізації, русифікації, організації штучного голодомору 1932-33 рр. в Україні, розгортання протиукраїнського терору, фабрикування численних політичних процесів та масове винищення національної інтелігенції” (з енциклопедичної статті).
Хтось запропонував  знести пам’ятник Косіору, але комуністи підняли галас. „Щоб не загострювати стосунків”, пам’ятник Чорноволу поставили біля Европейської площі, навпроти... дяді Петровського.
...Про що нам говорять прізвища Виговського, Дорошенка, Мазепи, Петлюри, Коновальця, Бандери, Мельника, Шухевича? Це прізвища великих Синів України, і говорять вони про непокору Москві. Чи не тому в Київі жодна з вулиць досі на названа на їхню честь? Зате Московських – і вулиця, і площа, і міст, і проспект.
Але ж ці постаті – частина українського національного пантеону. Без їхньої боротьби, без їхньої крови не була б Україна сьогодні вільною. Шанувати їх маємо на рівні найдостойніших.
Поки що ж вирішено перейменувати вул. Артема на вул. Січових Стрільців, а вул. Січневого повстання – на вул. Мазепи. Останнє рішенння видається особливо цікавим з огляду на те, що по вул. Січневого повстання розташована Київо-Печерська лавра, де  Мазепі й досі  регулярно проголошують анатему. Неймовірно!
А Московським, до речі, колишній проспект Червоних козаків зробили теперішні чиновники, готуючись до приїзду високопоставленого московського гостя.
Чому ж усе так недоладно? Можливі два варіянти. Або начальство – і київське, і державне – не знає історії, або воно антиукраїнське. Або... і те, і друге.
Якби воно переймалося правдивою історією України, то пам’ятало б, що тільки за часів СССР було знищено до 40 млн. українців, і воно б розуміло, що цілеспрямоване винищення найсвідоміших національно, найвільніших духом, найсильніших волею й інтелектом представників нашого народу призвело до страшних наслідків, що несуть у собі власного свого національного обличчя.
З цим мусимо боротися. А для того насамперед очистьмо  Україну від бруду сатанинських вивісок і безбожних пам’ятників. На купі-бо сміття дому не збудуєш.

Український інформаційний простір у широкому розумінні – це наші знання про себе і наші знання про своє історичне покликання. Без усвідомлення свого покликання – на грані двох світів – розмови про національну ідею – тільки балачки.
У високих українських особистостях засвітилася свідомість того призначення. Але дрібна маса казала, що то міраж, практично непридатний.
Віковічна трагедія України в тому, що високі не відчувають під собою міцних плечей – надійної опори виробленої нації, духовного центру, релігійних громад.
Наше перше завдання – творити ту націю з тих людей, яких ще позавчора називали будівельним матеріялом.
Як пробудити в українцеві людину з честю і гідністю?
То перше питання, що стоїть перед ЗМІ, перед школою, перед Церквою, перед державою.
Те питання має стояти щоденно перед вчителем, журналістом...
Як справа в інформаційному просторі сьогодні? По-перше, він стоїть по шию в багні комуністичних стандартів, пристосованих російською державою до посткомуністичної реальности. Ми по шию в багні закоріненої лжі і хитрої пропаґанди, спрямованої на ослаблення України. Український етер засмічений російською попсою, український ринок завалений російською дешевкою.
Відповідний хаос і в головах людей...
Але пам'ятаймо: ніколи ми ще не мали такої свободи; ніколи ми не мали світового визнання як держава; ніколи ще Україна не стояла в центрі уваги світу так, як восени 2004; ніколи наші політичні діячі не мали такого шансу чесно ввійти в історію свого народу. І ніколи український журналіст не мав такого шансу створити собі добре ім'я!
А добре ім'я – то головне в житті. Дехто думає, що посада, капітал... Але то мухи-одноденки, порівняно з добрим іменем, яке залишається в роду і в історії.
На проміжку 15 років Незалежности України скільки імен засвітилося і погасло! Часом це були люди здібні і з характером... Часом успішні міністри, як Кирпа.
Чого їм бракувало?
Їм бракувало високої цілі і дару служіння... Якби вони мали цей дар відданого служіння Україні – вони тепер на наших очах підходили б тільки до свого зеніту.
Чого народ сьогодні чекає від кожного з нас?
Чекає доброго прикладу громадського діяння, прикладу гідности і стоїцизму, потрібного у всі часи.
Він дуже прислухається до чесного голосу...
Звичайно, важко підійматись... Звичайно, ми залежні від обставин. Той залежить від власника каналу. Той – від тиску сім'ї. Той – від слабкости власної натури і від спокус дешевого успіху.
Людина схильна бути такою, як усі. Але так як усі – це опускатися до пересічности.
Особистість починається від сміливих зусиль підняття над залежною від обставин пересічністю. Історія починається від втечі з полону.
Якщо говорити про нашу сьогоднішню журналістику, то вона інколи мені нагадує нервову даму, яка весь час нарікає і скаржиться.
Скаржиться на погану погоду, на дощ і на спеку...
Вона збирає погані чутки і смакує їх. Вона змирилася з почуттям меншовартости. Нервова істота готова до усякої капітуляції.
Звичайно, є в нашій інформаційній сфері ясні і тверезі голови, є талановиті люди.
Було б добре, щоб вони створили свій клюб, свою школу, своє вище коло, яке задає добрий тон, творить моральний клімат.

Нам дуже потрібне створення такого ядра у зв'язку з важким балястом минулого, яке ферментує в слабких особистостях.
Потрібно виробляти впливову й авторитетну журналістику, таку, яка віками вироблялася в Европі.
Потрібно, щоб виділялися серед журналістів імена впливові в політичному житті.
Потрібні люди великої відповідальности і великої сміливости.
І, що дуже важливо, потрібне глибоке християнське підґрунтя зваженого слова.
Слово має тяжіти до істини, до скелі. І нехай об неї розбиваються мінливі хвилі.
Тільки таке слово має тривку силу.

Особливо хочу підкреслити національний інстинкт в нашій журналістиці. Я обминаю слово „націоналізм" через його розмитість. Нинішній націоналізм зводиться до риторики. А нам потрібен здоровий національний інстинкт, який наказує вище тримати голову і на кожному кроці утверджувати гідність та відповідальність господаря.
Національний інстинкт велить чемному французові на ваше запитання англійською відповідати французькою.
Інстинкт нагадує полякові, де б він не був, що він є поляк. Хоча вся Польща говорить тільки по-польськи.
Конституційне положення про українську мову запрацює в Україні тоді, коли воно запрацює в кожному громадянинові. Українська мова запанує тоді, коли ми покінчимо з рабським пристосовництвом до вулиці і до осіб, які іґнорують Конституцію.
На себе, на свою слабкість треба нарікати.
Але національний інстинкт стосується передусім любови. Тільки любов підкаже, як піклуватися, дбати, оберігати. Ото і є „національна ідея".
Якби ця ідея висіла в повітрі, ми не мали б такої „політичної еліти", яка свою політичну плятформу будує на антиукраїнських розігришних картах. Тобто на громадській недорозвиненості. Східні реґіони – це просто запущені, занедбані і санітарно, і культурно, і національно області, куди депортували і вербували людей з західніх областей і відучували їх від мови і звичаїв. Їх і пробують використати російські політтехнологи...
Там потрібна свого роду реабілітація в оптимальних культурних умовах.
Українське інформаційне забезпечення мало б поступово повертати людей до норми, тобто неґативне протистояння переводити на природну співпрацю на принципах закону.
На жаль, нам доводиться роз’яснювати аксіоми про захист національних інтересів, про захист і дотримання закону, про гідність громадянина і держави. І пояснювати аксіоми особам, які хочуть керувати Українською державою, а також журналістам, які хочуть живити країну інформацією.
Разом з тим у нас є народ, який здобувся на диво Майдану 2004 і не забув про свою мрію очищення від беззаконня і про неприйняття рабства, успадкованого поколіннями, що пристосувалися до диктатури терору.
Цей народ травмований і змучений. Але він швидше виходить з рабства, ніж політична еліта.
Мене здивувало, що мій імпровізований виступ за „круглим столом" за участю Президента мав такий великий резонанс в народі. Адже просто були названі речі своїми іменами – і було нагадування, що Закон Божий неодмінний і вічний, і він для всіх.
Цей резонанс говорить, що народ уже не буде терпіти криміналу, підступу і зради. Він хоче влади чесної і гідної.
Він хоче інформації правдивої і такої, що підносить дух. Здоровий дух відштовхує фальш, малодушність і усяку неповноцінність.
Малодушність зітхає: Майдан 2004 пропав даремно. Здоровий глузд підказує: Майдан засвідчив кінець епохи рабства. Ми проковтнемо ще одну хвилю ганьби повернення осоружних гостей у неметену хату, але час їхнього повернення – це вже короткий фарс. І в той короткий час державні ролі доведеться грати за правилами пристойности і національного такту.
Звичайно, доведеться постійно нагадувати: „ви ж теж люди”...

І „образ Божий багном не скверніте,
Не дуріте дітей ваших що вони на світі
На те тільки, щоб панувать” (Т. Шевченко)

Аж для того, щоб нагадувати, треба самому триматися на висоті.

Cлово, що було у Бога
споконвічно,
Богом дане нам
на віки вічні!

Боже Слово - рідна мово!
Калиновим соком
розчинена
Мозолистими руками
замісена
Гіркими сльозами
поливана
В українських душах
вирощена
Рідними матусями
колисана
Списами на камені
записана
Ніжними руками
мережана
Вірними серцями
бережена
Бардами й поетами
оспівана
Людом скривдженим
омріяна
Чужослів'ям
засмічена
До забуття
призначена
В тюрмах і сибірах
замучена
В летаргічнім сні
приспана
Здавалось на завжди
знищена...
Та воскресне
Рідна мова!
Це ж дар Божий
Боже Слово!
Стане любим
Всенароднім,
За призначенням
Господнім!

Дарія БРОДГЕД
м. Гамільтон, Канада
 
 

Стаття 10 Конституції України стверджує, що державною мовою в Україні є українська мова. Конституційний суд України визначає державну (офіційну)мову, як таку, «якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя». Отже, за Конституцією України, єдиною такою мовою є українська.
Разом з тим в Україні створено всі умови для вивчення і використання мов меншин і їх вільного розвитку, в тому числі і російської мови. Дане право так само передбачене статтею 10 Конституції України. Також у Законі України «Про ратифікацію Европейської хартії реґіональних мов або мов меншин» у пункті 2 зазначено, що положення даної Хартії в Україні мають бути застосованими до таких мов, як білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словенська, угорська. Отже для всіх цих мов мають бути створені рівні умови.
Право національних меншин на використання своєї мови закріплене і в Рамковій конвенції про захист національних меншин у статті 10, пункті 1, в якій визнається «право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній та письмовій формі».
Відтак щодо мусування тези про надання російській мові статусу офіційної мови міжнаціонального спілкування на всій території України, то за такою логікою статус «мови міжнаціонального спілкування» можна надати й іншим мовам, зокрема, будь-якій мові европейської країни, чи офіційній мові організації, з якою Україна має стосунки.
Крім того, беручи до уваги особливості історії розвитку російської та української мов і мовну політику щодо цих мов у різні часи, можна сказати, що російська мова стала широко вживаною. Отже є ризик того, що надання російській мові статусу „офіційної” чи „державної” буде дискримінувати українську мову. Дані наслідки суперечать статті  7 пункту 2 Хартії, яка допускає вживання лише таких заходів стосовно реґіональних мов або мов меншин, «які б не розглядалися як акт дискримінації проти тих осіб, що вживають більш поширені мови». В даному випадку під «більш поширеними мовами» слід розглядати українську мову.
Загроза українській мові констатована також в Законі України «Про функціонування української мови», де вказується, що «українська мова як державна не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя... Відбувається процес звуження сфери застосування, що спричиняє соціяльну напругу в суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України”.
Щодо спроб надання російській мові статусу офіційної мови органів влади, можна навести рішення Конституційного Суду України від 14.12.1999 року стосовно тлумачення статті 10 Конституції України: «державною мовою в Україні є українська, це потрібно розуміти так, що вона є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом».
Але у тому ж рішенні Конституційний Суд України визнає, що поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами АРК та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. Отже дане право має не лише російська мова, а й інші мови меншин, які перелічені у Законі України «Про ратифікацію Хартії».
Щодо вільного вибору мови навчання та ґарантій права отримання освіти російською мовою. Така постановка питання не відповідає Конституції України. Згідно з рішенням Конституційного Суду України, „виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо ґарантування застосування мов в Україні, в тому числі в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах України є українська мова”. Хоча Конституцією України і законами України передбачено право використання мов національних меншин і реґіональних мов у навчальному процесі.
Питання освіти висвітлюється також у пункті 1 статті 13 Рамкової конвенції, де визнається „право Сторін в рамках своїх освітніх систем, визнавати за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та учбові заклади і керувати ними”.
Згідно з Законом України „Про телебачення та радіомовлення” 75% мовлення повинно вестися українською мовою. Тимчасом російською мовою на сьогодні у Дніпропетровській області – 25% телемовлення; у Криму – 56,5% телемовлення і 55,5% радіомовлення; у Полтавській області – 10% теле- і радіомовлення, у Севастополі – 89% телемовлення і 74% радіомовлення; у Вінницькій області – 30% телемовлення і 5% радіомовлення.
Отже, на сьогодні російська мова функціонує без жодної загрози дискримінації чи утисків. Відповідні положення, які це ґарантують, вже містяться у Конституції України, законах України, міжнародніх актах і конвенціях, які визнаються і виконуються в Україні. Можна сказати, що російська мова за сучасного стану, не маючи статусу офіційної мови, має набагато більше привілеїв, ніж інші мови меншин, які використовуються на території України.
Якщо ж брати за приклад практику інших країн щодо введення декількох офіційних мов, то неможливо порівнювати Україну з іншими країнами, бо існує велика кількість неспівпадінь за історичними умовами, політичними, культурними та іншими аспектами.
Приміром у  Швейцарії існує декілька офіційних мов - німецька, французька, італійська. Але тут не було єдиної етнічної громади. Країна складається з окремих 26 кантонів, які є суверенними в тому ступені, в якому їх суверенітет не обмежується федеральною конституцією. Хоча зараз Швайцарія і вважається федерацією, але за суттю вона створювалася як конфедерація, тому багато ознак конфедерації збереглися і функціонують і в наш час, зокрема законодавчі акти, судочинство тощо здійснюється мовою, яка є прийнятою в певному кантоні. Усі ці мови мають різне коріння. Україна ж згідно з статтею 2 Конституції України є унітарною державою, суверенітет якої поширюється на всю її територію.
В Канаді розбіжності також стосуються історичного шляху створення і становлення держави. Якщо етнічне населення України – народ, який формувався і розвивався на території сучасної України, а разом з ним формувалася і самобутня мова, то офіційними мовами Канади є французька і англійська – мови переселенців, які сформували населення країни.
А ось візьмімо Латвію. Населення її з легкістю розмовляє латвійською мовою, англійською, російською. Але в Конституції Латвії статус державної мови закріплено лише за латвійською мовою, бо саме в національній мові виражена самобутність народу.
Зрозуміло, що в свідомості українців ще й досі міцно сидять догми совєтської епохи, але пора збагнути, що мова, зокрема державна, є обличчям нації.
 

Проблеми освіти нацменшостей України
Що з цього вийде вже в недалекій перспективі?

Чи будуть спроможні національні громади інтеґруватися в єдиний культурно-інформаційний простір соборної Української держави? Чи знайдуть собі роботу поза межами національних районів та товариств ті, хто від дитячого садка вивчатиме лише рідну мову? Для кого готуватимуть кадри відповідні вузи та інші навчальні заклади? Чи зможуть вони взагалі жити в інших районах України, якщо не знатимуть у достатньому обсязі державної мови? Адже підсумки досліджень організації двомовної освіти на базі Закарпаття, опубліковані в наукових журналах, невтішні. Учні двомовних шкіл недостатньо володіли державною мовою для соціялізації в українському суспільстві. Випускники шкіл з угорською мовою мали змогу дістати вищу освіту лише на філологічному відділі Ужгородського університету. Незнання української мови стало фактором відпливу кадрів до Угорщини – для подальшого навчання або роботи. За висновками науковців, наявна концепція національної школи веде до культурної закритости етнічних спільнот, їх взаємоізоляції, не сприяє взаємодії та комунікації в поліетнічному середовищі. Додайте сюди трошки політики, і стане зрозуміло, що йдеться про національну безпеку та єдність Української держави. Отже, питання стоїть принципово.  Чи національні меншини виявлять внутрішню готовність, при збереженні своїх національних особливостей, повноцінно інтеґруватися  в єдиний український культурно-інформаційний простір як складові частини модерної української політичної нації, що формується на базі домінуючого українського етносу?  Чи вони намагаються збудувати свої власні мікросвіти, власні національні гетто або резервації, що фактично переводить  ці національні громади у становище „внутрішньої еміґрації”? Ці питання виникають тому, що поряд із вимогами задоволення своїх прав ми не бачимо повного розуміння необхідности виконувати ті конституційні обов’язки, зокрема в частині знання державної української мови,  які на них покладає звання „громадянин України”.
Переконаний – ніхто в Україні не заперечує і не може заперечувати прав національних меншин.  Але зрозуміло, що повноцінна політична українська нація відбудеться тоді, коли кожен представник якоїсь національної меншини з гордістю говоритиме: „я українець російського походження”, або „я українець угорського походження”, або „я українець польського походження”, або „я українець єврейського походження” тощо. Коли  всі вони піднімуться  до розуміння того, що їхні права не повинні забезпечуватися ні за рахунок українців як титульної нації, ні за рахунок єдности та соборности Української держави, включно з єдністю всього громадського суспільства України.

Сергій КОТ,
кандидат історичних наук
Зі статті в „Дзеркалі тижня”, вересень, 2006

Рядки з листа

Здається мені, що Боже Провидіння сьогодні показує нам Україну не у звичному образі Матері, Берегині, а в новому образі Молодої України, як рідної дитини.
Вона ще не має сили перейти глибокий яр наших духовних і моральних гріхів та негараздів. Тому що батьки і матері, дідусі і бабусі спокусились на „скарби земні”. І продовжують їх вимагати від неї. Тоді як відроджена нова Україна-Дитина, якій виповнилося тільки 15 (!) років, потребує від нас того ж, що і наші діти: допомоги, згоди між батьками, доброго виховання і навчання... І то сьогодні! Вже.
Ігор ПУШКАР,
Харківщина

Ви не задумувались, шановні, над тим, чому в далеких Сполучених Штатах Америки так ревно обстоюють свою англійську мову, здебільшого американізовану, закриваючи дорогу в країну для тих, хто не знає її? Бо плекають за своїх громадян, добре знаючи, що без мови не буде сконсолідованого громадянського суспільства. Можемо взяти й інший, на наш погляд, унікальний приклад. Приміром, Бельгію, де уживаються віднедавна аж три (!) державні мови. Там найдрібніший державний службовець зобов'язаний досконально знати їх і неухильно дотримуватись Закону про мови. Будьте певні, він не стане ніколи службовцем, якщо не складе успішно іспит на знання мов - французької, фламандської та німецької.
Іван СІВЕРКО,
Київ „Українська думка”

Всеукраїнський форум християнської молоді в Харкові
 21-24 вересня 2006 р. в Харкові пройшов перший Всеукраїнський форум молодіжних християнських організацій, організований партією Християнсько-Демократичний Союз (голова Володимир Стретович). Учасники зустрічі провели засідання, дискусії, екскурсії, а також працювали на відбудові храмів різних християнських конфесій, серед них – Свято-Дмитрівського храму УАПЦ. Архиєпископ Ігор на запрошення організаторів взяв участь у роботі круглого столу «Актуальні проблеми етнокультурних та релігійних відносин українського прикордоння».

Одержуємо газету „Наша віра”, даровану Вами – дуже дякуємо Вам. Кожне число газети везу в село, а там читають і рідня і знайомі, вже багато людей передплатили собі,  бо полюбили цю газету.
Ганна БОРОВИК,
м. Новоград-Волинський

Цього листа, що з нього подаємо уривок адресовано п. Любомирі Крупі, самовідданій українці, яка живучи в США, знаходить можливість надсилати „Нашу віру” людям в Україну, з якими спілкується, щоб вони дізналися про газету, познайомилися, прочитали.
 

Нові книги
МОЛИТОВНИК "ТИ, ГОСПОДИ, НАДІЯ МОЯ"

Нещодавно у видавництві "СВІЧАДО" вийшов новий молитовник - "ТИ, ГОСПОДИ, НАДІЯ МОЯ". Це особливий молитовник, у якому зібрано молитви нарізні потреби.
Вже назва молитовника "ТИ, ГОСПОДИ, НАДІЯ МОЯ" - промовляє нам вічну істину - саме Господь є нашою надією, саме на Нього ми можемо покладатися у найважчій ситуації свого життя.
Молитва в житті християнина - це духовне спілкування з Богом, це прослава Бога і подяка Йому, висловлення наших прохань. Молитва - це могутня сила, бо ж знаємо, що коли просимо щось у Бога з вірою - отримаємо. Однак ми мусимо пам'ятати про те, що саме Бог знає, що нам потрібно, - і до свого прохання долучати слова: "Хай не моя, а Твоя буде воля, Господи."
Молитовник "Ти, Господи, надія моя" – містить традиційно молитви щоденні, ранішні й вечірні. Також практикуючий християнин знайде велику користь з молитов святих таїнств сповіді й причастя.
Молитовник "Ти, Господи, надія моя" зручний, невеликого формату, його завжди можна мати зі собою.
У молитовнику "Ти, Господи, надія моя" зібрані молитви на різні потреби, тому кожен християнин знайде молитву, відповідну до своєї ситуації.
Молоді люди, які стоять перед вибором свого покликання і розмірковують про подружнє життя, знайдуть у книзі молитви про добрий вибір чоловіка чи дружини, молитву за кохану людину.
Християнські родини також багато скористають з нового молитовника, де є молитви за батьків і дітей, молитви при трапезі, молитви за близьких людей і друзів, молитви за чоловіка і дружину.
В нашому житті часом трапляються особливі ситуації, коли перебуваємо в труднощах чи небезпеці, хворобі чи неприємностях. І в таких випадках християнин не самотній – молитва є нагодою звернутися до Бога зі своєю потребою. Жінка може помолитися за свого чоловіка, який зійшов на погану дорогу чи перебуває в алкогольній залежності, родина може молитися за недужого, за того, хто перебуває у терпінні, за померлих.
Молитви при важких пологах, про ласку годування грудьми і молитва вагітної жінки та подружжя, що не має дітей, – про захист і спасіння від усякого зла, молитву проти нечистих духів, прохання про помноження любови та викорінення ненависти, молитву про перемогу над спокусами і за прощення забутих гріхів, також є у молитовнику "Ти, Господи, надія моя.
У кожній хвилині свого життя можете мати зі собою молитовник "Ти, Господи, надія моя" і звернутися до Бога з проханням, навіть якщо маєте обмаль часу на молитву.
Для тих, хто ще не відкрив для себе силу молитву, новий молитовник "Свічада" допоможе пережити кожну хвилину життя з молитвою до Бога.
Молитовник "Ти, Господи, надія моя" можете знайти в крамниці «Свічадо» по вул. Лисенка 2 у м. Львові або замовити поштою за адресою м. Львів 79008, а/с 808 чи тел.0322-297-16-33.

До архіву газети

На першу сторінку