Громадянська позиція

Виталій Шевченко Віктор Ющенко: майбутні президентські кроки
Євген СВЕРСТЮК Не вибори, а вибір!
«Таких жінок дуже небагато на світі»
Дітріх Бонгофер Опір і покора
Про екс-в'язнів
Дні пам'яті жертв політичних репресій на Соловках
Євген СВЕРСТЮК Чи хабар - то гріх?
А. Безансон: Найбільша небезпека для України

Мої студентські роки випали на середину вісімдесятих. Мене постійно тягнуло до храмів. Там відчувалося неймовірно добре і затишно. Та на цьому, власне, неусвідомлений потяг і закінчувався.
На п'ятому курсі історичного факультету Київського університету я став відвідувати засідання Українського Культорологічного клюбу (УКК) - першої напівлегальної антикомуністичної організації. Особливо вразив мене там один із виступів видатного літератора і багатолітнього політв'язня Є. Сверстюка. Завершуючи доповідь про роль релігії у суспільному житті, показуючи прірви та аморалізм суспільства, він вказав на їх основну причину, пославшись на євангельський вислів про віру Христову, що була тим наріжним каменем, який будівничі відкинули. Вигляд доповідача, його життєва спокійна упевненість у правоті висловленої істини разюче контрастували з метушнею, як «радянської людини», так і, до речі, багатьох антикомуністів. Християнська віра була твердою основою у хисткому морі буденності ще для небагатьох.  Інтенсивне читання релігійної літератури, знайомства із патріотичними священиками, поступово навернули мене у бік Церкви. Віра стала внутрішньою потребою.  Та в реальному тогочасному київському православному середовищі мене не все задовольняло - воно було «зачумлене» тривалим державним насиллям, воно ледь дихало.  Були дві причини, що спонукали мене до ідеї створення православної газети: преша - бажання поділитися нововідкритим світлом Христової віри із іншими «радянськими» людьми, і , по друге, незадовільний стан роботи неформальних патріотичниїх об'єднань у релігійних громадах офіційної Руської Православної Церкви. Все практично зводилося до спорадичного друкування релігійних статей у малотиражних самвидавських часописах і проведення релігійної секції УКК. Їх необхідно було «розбуркати» до життя.  Ідеї звільнення Церкви від атеїстичного диктату і надання Українській Православній Церкві афтокефалії можна було донести до масової аудиторії лише за допомогою газети.  Релігійної газети.
Легко сказати - важко зробити. Почав із згуртування однодумців. Мені вдалося залучити до справи двох талановитих чоловіків: відновлювача традиції старосвітського кобзарства нині, на жаль, вже покійного Миколу Будника, і студента Київського художнього інституту Михайла Свірнюка. Утрьох ми і створили першу редакційну групу, лише Михайла оприлюднили під прізвищем Орфенюк, щоб убезпечити від можливих неприємностей в інситуті.
Підбадьорила нас і підтримка Є.Сверстюка, він однозначно висловився за видання такої газети, заодно погодився написати редакційну статтю до 1 номера.  Михайло намалював у старокиївському стилі оригінальний логотип газети і декілька заставок.
На першій сторінці розмістили проповідь священомученика митрополита Василя Липківського «Закон совісти і Христова віра». До газетних матеріялів також увійшло Звернення Ініціативного Комітету відновлення УАПЦ в Україні (який підписали о.  Богдан (Михайлечко), Тарас Антонюк, Лариса Лохвицька, Анатолій Битченко і Микола Будник) та коротка хроніка подій релігійного життя.
Для розширення географії проблем, що стояли тоді перед суспільством, я взяв інтерв'ю у депутатів Верховної Ради СССР Володимира Черняка і Володимира Яворівського. У газеті було декілька передруків, зокрема такого важливого документу, як Томос Вселенського Патріярха про надання автокефалії Православній Церкві у Західній Україні (1924 р.). Помістили емоційно наснажений фрагмент «Замість останнього слова» політичного в'язня Василя Овсієнка, який тоді щн був «особливо небезпечним державним злочинцем» на 36 зоні особливого режиму.  Мені також поталанило взяти ітерв'ю у Єжи Яховича - відомого кореспондента «Газети виборчої», видання «Солідарність». Були в гезеті і поетична сторінка, і інші цікаві матеріяли.
Газету ми готували на горищі невеликого будинку по вулиці Сєдовців 8-а, який тоді орендував Микола Будник. Між іншим, саме в цьому будиночку було перше богослужіння відновлюваної УАПЦ.
Після підготовки першого числа газети перед нами постали два питання: де взяти гроші і де надрукувати газету (в Україні тоді це було нереально). Після недовгих роздумів кошти вирішив позичити із каси Української Гельсинської спілки. Виконавчий секретар УГС Вячеслав Чорновіл після телефонної розмови зі мною (він тоді мешкав у Львові), дав розпорядження виділити на газету 2 тисячі карбованців. Все було зроблено швидко, без зайвої бюрократичної тяганини. Тоді справа була понад усе.  У Прибалтійських республіках демократизаційні процеси проходили на порядок швидше, ніж в Україні, можна було надрукувати газету лише там. Пригадую, як нас проводжало невелике коло друзів, усі давали щирі поради, як триматися, адже не було ніякої певности, що нас не перехоплять по дорозі.
Вільнюс зустрів нас з Михайлом Свірнюком наростаючою напруженістю протистояння патріотичних і колоніяльних сил. Вулиця дихала гарячим повітрям народного повстання. Литовці на російськомовних зиркали з під лоба, вбачаючи у них союзників Росії. Нійолє Садунайте - учасниця литовського руху опору, почувши, що ми звертаємося до неї за рекомендацією Сверстюка, зустріла нас привітливо. Вислухавши суть нашої проблеми, зв'язалась із Тарляцкасом - лідером радикального литовського руху Ліга Незалежности Литви. Дисидентські зв'язки і гроші дозволили нам досить оперативно надрукувати 10 тисячний наклад газети. Для неофіційної преси це була досить велика кількість.
Презинтація газети збіглася з установчим з'їздом Народного Руху України (10-12 вересня 1989р.). Присутність на ньому активних людей практично із усіх регіонів України дозволила нам одним заходом охопити всю Україну. Ефект від появи релігійної газети був «вибухоподібний»! Навіть «Правда Украины» - орган ЦККПУ, не проминула згадати про провокаційне видання «неіснуючих парафій УАПЦ». До цього їх таки не було, лише нашими зусиллями та активнітсю багатьох інших людей, справа зрушила із мертвої точки. Згодом нам вдалося організувати постійне місце поширення газети на Майдані Незалежности. Тут хочеться згадати добрим словом Павла Кислюка - викладача іноземних мов і перекладача, він був нашим першим розповсюджувачем.  Звичайно, головним завданням було негласна доставка «Нашої віри» до священиків і парафіян РПЦ. У цій справі нам згодилися зв'язки із тодішніми семінаристами РПЦ.  Молоді хлопці, майбутні священики, із натхненням взялися за цю роботу, розвозячи газету по приходах Церкви.
До сьогодні пам'ятаю незабутні картинки, коли спраглі за незалежним словом люди буквально з рук вихоплювали примірники газет. Попри те, що газета, як на той час, коштувала немало - 1 крб. На такий крок ми змушені були піти, щоб і далі мати змогу видавати газету.
Пригадую ще один момент: щоб інтенсифікувати поширення ідеї відновлення незалежності українського православ'я, я написав інформаційного листа членам Руху із закликом приєднуватися до створення Всеукраїнського православного братства. Коли звернувся до Михайла Гориня - голови Секретаріяту НРУ, то отримав цілковите розуміння і підтримку.
Це були перші кроки виборювання релігійної незалежности у тоталітарній державі. Ми, як і багато інших тоді людей, спираючись лише на власні сили, спробували внести особистий вклад у розвал страхітливої «тюрми народів». І вона таки впала.
 

Наприкінці другого тисячоліття ми з певним подивом стверджуємо, що сучасна людина, до якої б культури, релігії чи географічної зони вона не належала, виказує великий інтерес до всього духовного, до духовности, до духовного життя. «З подивом», адже здавалось, що протягом останніх століть духовність і питання духовного життя були практично відсунуті набік.
Ми не ставимо тут собі за мету робити припущення щодо причин відновлення цього інтересу. Ми зупинимося на тому незаперечному фактові, що сьогодні «духовне питання» повернулося на перший плян. Ним займаються інтелектуали, письменники, журналісти, навіть мистецтвознавці і науковці. Духовні теми з'являються у часописах та газетах. Це духовність, котра виходить за межі клясичних канонів і пропонує себе як плятформу взаєморозуміння для людей сьогодення.
Але за терміном «духовність» приховані безліч відмінних одне від одного, іноді навіть суперечливих понять. Чимало з них не мають нічого спільного з християнською духовністю; йдеться про форми, так би мовити, постмодерністичної релігійности, еклектичні, невиразні, позбавленні осереддя, без жодного посилання на Бога-Особу. Це також різні форми імпортованої релігійности, плоди східньої духовности, пристосованої до західніх смаків. [...]
Те, що колись називалося аскезою або духовним богослов'ям, втратило свою справжню суть унаслідок зіткнення з постмодерністичною епохою та її спрагою непізнаванного.  Тому сьогодні так необхідно очистити цю царину від двозначностей та чужорідних нашарувань і пролити світло на справжню суть християнської духовности. Що таке «духовність»? Що таке «духовне життя» в християнській традиції? [...] Ми стоїмо на порозі нової ери християнства; Церква готує і починає проводити нову євангелізацію, чи повторну євангелізацію, або, ще точніше, наступну фазу євангелізації секуляризованого світу. У світі, де християни перебувають в діяспорі, необхідно працювати над великими темами, над фундаментальними питаннями, починати з суттєвого, щоб допомогти також і нехристиянам осягнути величезну духовну спадщину Церкви і глибину її традиції.
Гадаю, саме це є нині завданням богослов'я - полегшити дорогу, дати новий кут зору роздумам того, хто відчуває у собі бажання заглибитися в духовний всесвіт Церкви, зупиняючись насамперед на фундаментальних питаннях. На порозі третього тисячоліття, гадаю, саме це завдання стоїть перед усіма християнами, спонукуваними любов'ю до Христа, яка є основою їх життя, і любов'ю до всіх сучасних чоловіків та жінок. [...]
«Люди [...] є духовні завдяки участі Духа, а не завдяки позбавленню та знищенню плоті».
(Іриней Ліонський)
Часто про духовне говорять як про нематеріяльне. У загальновживаній мові ці два поняття часто ототожнюються.
Таке ототожнення може призвести нас до половинчастого або навіть викривленого розуміння того, що є духовністю насправді. Розуміння духовного як нематеріяльного призводить до виключення з духовного виміру всього матеріяльного, фізичного, тілесного світу. Це переконання знайшло значне відображення і в Церкві. Протягом довгого часу віруючих у проповідях закликали не займатися земними речами, не грузнути в матеріяльному світі. [...]
Перш за все слід з'ясувати християнську концепцію «особи». Найбільш автентичним розумінням особи, успадкованим нами від християнського богослов'я, є розуміння її як істоти, що складається з тіла, душі та освячуючої благодаті, або надприродного життя, яке їй знову дається при хрещенні. Будучи створеною за образом і подобою Божою, людина за допомогою хрещення повертається до своєї справжньої сутности. Але з плином історії таке розуміння зникає, замутнюється, забувається.  Після періоду Відродження починається «модерна епоха», яка характеризується антропоцентризмом. Епіцентр культури зміщується від божественного до людського, від богословського до філософського, до людських наук. Антропоцентризм модерної епохи знаменує собою культуру автономности та незалежности людини від релігійного світу.  Якщо для стародавности було характерне те, що вона була заснована на релігійному началі, для модерної епохи властиве опирання на людське начало: культурний та інтелектуальний горизонт зміщується з теологічного та трансцендентного обрію до обрію антропологічного та іманентного. Людина модерної епохи дошукується остаточних критеріїв пізнання та свого культурного розвитку в собі самій, тобто в межах свого «я».
Як наслідок, в модерну епоху культурний плюралізм розвивається зовсім автономним та незалежним від Церкви способом. Нова, нецерковна культура повністю втратила з поля зору давнє трихотомічне бачення людини. Натомість переважає концепція, згідно з якою людина складається виключно з тіла та душі, а питання благодаті та присутности у ній надприродного життя іґнорується. Модерна культура, як видається, цурається трансцендентного релігійного елементу, а коли й торкається його, намагається замкнути його в межах іманентного простору людської раціональности. [...] Термін «душа» набуває все більш психологічного значення, аж до ототожнення з «психікою». Людська дійсність стає справою психології, соціології, політики та економіки. [...]
Ототожнення духовного з нематеріяльним і піднесеним в будь-якому випадку є пасткою.  Якщо духовність - це інтелектуальний вимір, тобто сфера думок та ідей, вона веде не до релігійности, а до ідеалізму або інтелектуалізму. Врешті людина приходить до висновку, що чим більше у неї «високих» думок, тим вона духовніша. Якщо духовність - це воля, людина впадає у волюнтаризм і вважає, що духовність приходить, якщо воля зайнята високими ідеалами. Якщо духовність - це почуття, тоді є ризик впасти у сентименталізм.  Таким чином духовні практики теж перетворюються на психічні вправи. Молитва ототожнюється з медитацією в розумінні здатности до розумової концентрації, до психічного спорожнення. «Бум» духовних практик, молитов, вправ, не обов'язково релігійних, якому ми свідки, є одним з плодів цього непорозуміння. Досягнення мітичного «духовного» стану через постійні старання, певну техніку та вольові зусилля має утилітарну мету - досягення «повноти життя»: під стресом ритму сучасної цивілізації людина намагається віднайти внутрішню рівновагу не міняючи нічого у власному житті.
Духовне життя стає чимось на кшалт заспокійливого засобу. Воно «функціонує» тим краще, чим більше забезпечує добре самопочуття. [...]
Це феноменологічне твердження: все частіше психолог заміняє сповідника, і тому багато священиків все більше орієнтуються на психологію і врешті діють більше як психологи, ніж як священики.
В основі цього фальшивого антагонізму знаходиться звичайно хибне бачення духовного життя. Сповідник, який обмежує духовне життя до психічного світу, нехтуючи пневматологією, а тому й визвольною силою Духа, стає сповідником безсилим, не здатним дати можливість насолоджуватися перетворюючою силою Любови в конкретному щоденному житті.
Візьмімо ще приклад Євхаристії. Якщо духовне - це нематеріяльне, тоді як пояснити фізичну дійсність хліба і вина як досконало духовну євхаристичну реальність? [...] «Твердити, що Богові нема діла до наших матеріяльних потреб, значить виправдовувати безбожність, обмежуючи Божество». (В.Соловйов)
Коли, як це трапляється у випадках пантеїзму, відсутня справжня відкритість у стосунках з іншим, а невиразний містицизм камуфлює фаталізм та матеріялістичні тенденції, людський дух стає рабом світу та історичних процесів. Тоді цей містицизм є лише засобом для пом'якшення детермінізму, який міститься у витоках подібного бачення.
Але настільки ж атеїстичним є дуалістичне бачення, в якому Бог виключений з матеріяльного та тілесного світу. Концепція Бога, Який не цікавиться історією, виражає бачення життя, духовности та релігії, радикально протилежне баченню християнської віри, і суперечить основним христологічним догмам. Така постава зовсім не така невинна, адже те, що ховається за численними духовними та побожними етикетками, - не просто відсутність інтересу до світу, а зброя у розпорядженні того, хто зацікавлений діяти проти віри та християнського життя.
Це підтверджує сама історія: безтілесна духовність, замкнута в нематеріяльному, яка хоче спонукати людину бути байдужою до світу, суперечить милосердю, грішить однобічністю, чинить несправедливість. Завжди, коли один аспект виривається з цілости й абсолютизується, або коли одна частина переважає над іншими, чиниться несправедливість. І релігійна концепція, яка виключає Бога з матеріяльного і тілесного життя, теж може спричинити несправедливість: вона твердить - ось він, світ, а Бог не має до нього ніякого відношення. За допомогою релігійної інтерпретації, яка здебільшого є абстрактною і не бере до уваги справедливости, можна легко виправдати несправедливість.
Але якщо несправедливість знаходить виправдання і підтримку в релігії, на історичному рівні це означає створення передумови для революційного вибуху, який може зруйнувати разом з несправедливістю також і релігію, яка за нею стоїть. Окрім того, за цим ховається також матеріялізм у розумінні людського тіла насамперед як матерії. Людське тіло не можна зводити до матеріяльности, протиставленої духові. Св.  Павло говорить про духовне тіло. У Сергія Булгакова є блискучі роздуми про духовний вимір тіла. Ототожнення тіла з матерією спричиняє великі труднощі для теології та духовности Воплочення, Преображення і, ясна річ, Воскресіння. [...] «Марнославство є радикальною протилежністю природної поведінки, йому властиве небажання бути спійманим на помилковому кроці. Його характеризують даремні труди, втрата плодів власного поту, підкопування під власні скарби. Воно породжене браком віри і виливається у пиху, спричиняючи потоплення корабля вже в порту. Марнославний віруючий - це поганин, який на позір віддає честь Богові, а насправді хоче сподобатися не Богові, а людям».
(Іван Ліствичник)
«Дехто твердить, що відсутність олії в каганцях нерозумних дів означає недостатню кількість доброчесних вчинків, здійснених ними протягом життя. Така інтерпретація не зовсім точна. Хіба могло бракувати доброчесних вчинків, якщо вони були названі дівами, хоч і нерозумними? [...] Я, мізерний, гадаю, що їм бракувало саме Божого Святого Духа. Вправляючись у чеснотах, ці діви, не просвічені духовно,вважали, що у цих практиках і полягає християнське життя».
(Серафим Саровський)
[...]Я хочу сказати, що часткове розуміння духовности, духовність «уривками» закінчується тим, що воно автоматично призводить до психологічних деформацій, залишає свій відбиток на характері особи і створює проблеми етичного та морального порядку. Хибне ототожнення духовности в гностичному розумінні з інтелектуальною сферою легко приносить із собою помилку, яку мені б хотілось назвати «абсолютизацією деталі». Поясню свою думку. Той, хто плутає «духовність» з піднесеними та шляхетними думками, з духовними ідеями, які, можливо, виникають під час практикування молитви, вважає, що він буде більш духовним, якщо більше намагатиметься бути уважнішим до Бога і присвячуватиме більше часу речам, які він вважає духовними.
Відповідно до цього критерію можна прийти до абсурдного твердження, що ступінь духовности залежить від часу, присвяченого духовним практикам. І ми знову опиняємося перед розривом між молитвою і життям, між молитвою і щоденною поведінкою. Сьогоднішнє життя влаштоване не на міру молитви, а на міру праці. [...] Духовний гностик перед реальним духовним життям наче сліпий: йому не вдається розпізнати його, тому що він так і не вступив в істинно релігійний вимір, а лише виробив його собі розумом. Його «духовне» життя опирається на внутрішню філософську, психологічну чи легалістичну логіку; саме так, воно опирається на якусь логіку. Опинившись перед автентично духовним феноменом, він втискає його в свою ментальну структуру релігійности, а отже сприймає його в психологічному, леґалістичному чи моралістичному ключі і дає йому ярлик чи то спіритуалізму, чи фундаменталізму чи інтеґралізму, адже саме вони є категоріями його ментальности. [...] Трапляється, що навіть живучи духовним життям, людина порівнює себе спершу зі світом, а вже потім зі змістом віри. Вона врешті-решт приймає критерії, норми чи цінності, які мають силу в світі, прямо пересаджуючи їх в життя віри, не очищуючи їх, не чекаючи, аж поки вони інтеґруються в органічне ціле. [...] Якщо духовне не сплетена нерозривно з Божими Особами, духовне життя не зможе нерозривно пов'язатися з людськими особами. [...] Якщо я хочу показати людям духовне життя і допомогти їм досягти його, першим духовним вчинком є увага до конкретної людини, до якої я звертаюся і в якій я шукаю того, що є духовним. Духовне життя є життям саме тому, що воно стосується Живої Особи. Від'єднати духовне від теологічно та антропологічно значущої реальности Особи означає відкрити двері гностицизмам, фідеїзмам, магіям та численним «ізмам» подібного роду.
 

· Владико, із яким настроєм ви зустрічаєте 15-річчя з часу відродження УАПЦ?
· В усякому разі не з фаталістичним. Правда, УАПЦ перебуває нині в глибокій кризі.
Задавнені хвороби - брак належної організації, неоднорідність духовенства, почасти сформованого в семінаріях РПЦ, почасти позбавленого духовного формування й загальної освіти, різне розуміння місії УАПЦ в Галичині й Наддніпрянщині, конфлікт соборноправної ідеології й синодальної московської традиції - спричинили остаточний розкол церковної спільноти. До того ж, діяспорна частина УАПЦ виявилася не готовою взяти на себе провід в унормуванні церковного життя в Україні. Громади, що 1989 р.  приєдналися до УАПЦ в діяспорі, раптом виявилися непотрібними цій самій УАПЦ. Це не могло не породжувати розчарувань і зневіри.
Однак криза таїть у собі дуже позитивний момент. Вона означає, що організм бореться з хворобою, що є надія на її подолання. УАПЦ пережила спокуси політизації, спробувала себе в запеклій боротьбі з іншими конфесіями, пройшла через ілюзію розв'язання власних проблем ззовні - чи то з Банківської вулиці в Київі, чи з Фанару в Константинополі. Вона має важкий, але багатий досвід. За ці роки УАПЦ здобула мужніх і відданих парафіян, серед яких фактично немає місця для випадкових людей, приведених до храму кон'юнктурою. І ми можемо або змарнувати це все, включаючись у керовану псевдо-церковність, на яку намагаються перетворити православне церковне життя в Україні його вільні чи невільні режисери, або рішуче відмежуватися від хворобливих явищ у суспільно-релігійному світі, по-справжньому зайнятися формуванням клиру й мирян, ширенням Євангелії, плекати атмосферу спокою й любови, споживаючи від щедрих дарів Святого Духа. Сьогодні йдеться про те, чи доведемо ми собі й світові, що можна бути православним - і по-справжньому віруючою людиною, а не фарисеєм чи лицедієм. У цьому, як на мене, і полягає покликання УАПЦ. [...] Мені здається цілком неможливим приєднання громад УАПЦ чи УПЦ-КП до Московського Патріярхату. Навіть урядовий тиск і позбавлення державної реєстрації українських парафій вже не змусить наших вірних поринути в похмурий присмерк домостроєвської архаїки з фетишизацією церковнослов'янської мови та нав'язливим культом «царя-батюшки», що плекаються нині в громадах УПЦМП. Але в жодному разі не можна сприймати будь-яку з нині присутніх в Україні православних юрисдикцій або церковних груп за самодостатню конфесійну структуру. Справжня соборність церковного мислення, вміння бачити себе частиною соборної апостольської Церкви - ось найважливіша наука, котру маємо опановувати, щоб від порожніх розмов про «об'єднання Церков» перейти до реального виростання в єдину Помісну Церкву.  Формально УАПЦ вже заявила про свій намір, коли на останньому Помісному Соборі 2000 року проголосила початок перехідного періоду, завершенням котрого має стати об'єднавчий Собор під духовним проводом канонічно компетентної церковної влади. І хоча відтоді було зроблено фатальні помилки, а перспектива подолання розколу виглядає ще дальшою, у волі Провидіння дуже швидко змінити все на краще. В історичній перспективі ж важитимуть не експресивні вислови окремих осіб, а реальні, юридично мотивовані й канонічно коректні документи та послідовність їхнього дотримання. Як керуючий справами Патріярхії, обраний Помісним Собором 2000 p., я бачу своє завдання за сучасних умов у дотриманні соборових ухвал і впровадженні в життя стратегії розвитку Церкви, виробленої Помісним Собором.[...] Очевидно, сьогодні, а може, не лише сьогодні, гасло об'єднання Церков виступає прикриттям наміру приєднати слабші частини до політично сильнішої та ближчої до суспільно-економічних еліт. Як це робиться в суспільствах недемократичних, відомо з нашої власної історії, рясної на подібного роду «об'єднання». Можемо поглянути й на сусідню Білорусь, де панівний режим нещадно протидіє і білоруським уніятам, і БАПЦ.  Та й у Болгарії влада нещодавно відібрала 250 храмів у Церкви, що керувалася опозиційним ієрархом. За сучасного стану суспільної свідомости й вільного поводження з законом у державах посткомуністичного світу варто остерігатися, що об'єднавчі проекти здійснюватимуться суто політичними, волюнтаристськими методами. Важко сказати, чи здобуде від цього щось держава. Але однозначно втратить Церква, яку намагаються формувати відповідно до політичного замовлення тих чи інших суспільних середовищ, причому не лише українських.

Найдавнішим символом Руси-України був Двозуб та Тризуб. Цей символ був державним знаком князівської династії Рюриковичів. Коли князь Володимир Великий прийняв християнство, посередині двозуба він додав Хреста, як символ посвяти Руси. Так з»явився Тризуб з Хрестом. Цей символ викарбовувався на монетах князів Володимира та Ярослава. Проте з падінням історичної Київської Руси цей символ було втрачено.
На поч. ХХ ст., коли було відновлено державну незалежність України, відновили і історичний символ Руси-України - Тризуб Св. Володимира Київського.  Вперше Тризуб з»явився на українських грошових банкнотах. З 5 січня 1918 р. в обіг вийшла перша банкнота Української Народної Республіки - 100 карбованців, на якій було зображено Тризуб з Хрестом.
Ще влітку 1917 р. Михайло Грушевський оголосив конкурс на кращі ескізи українських паперових грошей. У цьому конкурсі взяв участь відомий художник Г.Нарбут. Тоді ж в якості герба України було запропоновано Тризуб з Хрестом, зображенння козака з мушкетом і т.п. Художник Георгій Нарбут (1886-1920), ім»я якого тісно пов»язане з епохою відродження українського національного мистецтва, вивчаючи стародавні монети, обрав Тризуб з Хрестом. Саме його і було зображено на перших українських паперових грошах. Одначе невдовзі, під впливом атеїстично-антирелігійних настроїв, соціялістичним керівництвом Центральної Ради Хрест було прибрано з Тризуба.  Аналогічні процеси відбувалися і з державною символікою.  У грудні 1917 - січні 1918 рр. міністр морских справ УНР Д.Антонович запропонував Малій Раді УНР затвердити морский прапор: дві стрічки жовта і синя, на синій стрічці золотий Тризуб з Хрестом.
«Я (Д.Антонович) вніс на затвердження УЦР проєкт прапора, на якому вперше, як герб, був зазначений Тризуб. Пізніше це дало привід використати Тризуб... для державного герба, що тоді ще усталений не був... і я (Д. Антонович.) скористався цим, щоб в інтересах, головним чином естетичних, провести як державний герб знак кн.  Володимира, так званий Тризуб» (Зі спогадів). Прапор пропонувався жовто-синій, а на синій смузі - золотий знак Володимира з Хрестом угорі. Комісія УЦР вимагала зняти Хрест, але Морська рада заявила, що без Хреста моряки просто не вийдуть у море.  Антоновичу вдалося відстояти позицію Морської ради та зображення Тризуба з Хрестом.
Проте в державній символіці України керівники Центральної Ради під впливом атеїстично-антирелігійних настроїв з Володимирівського герба таки прибрали Хрест.  Тризуб почав символізувати «волю», одначе воля без Хреста виявилася волею антипода Христа, що не є свободою.
З приходом до влади Гетьмана П. Скоропадського було затверджено прапори дипломатичного корпусу України:
Прапор посла - національний прапор, в середині якого біле коло, в центрі кола золотий Тризуб Св.Володимира з Хрестом.
Прапор посланців (глав дипломатичних місій) - національний прапор, в лівому верхньому куті якого на білому полі золотий Тризуб Святого Володимира з Хрестом.
Одначе з приходом до влади в грудні 1918 р. просоціялістичної Директорії Хрест знову було прибрано з символіки України.
З цього приводу митр. Андрей Шептицький писав:
«Не знати, з якої ініціятиви і для якої причини українські патріоти носять малу відзнаку тризуба без хреста. Коли святий Володимир і по ньому усі українські князі вживали як державну ознаку тризуб з хрестом, треба визнати тризуб без хреста за символ повороту до поганства і за сумну ознаку переваги безбожницьких течій серед нашої нещасної спільности... Подібним проявом безбожництва буває заміна словами «Слава Україні!» відвічної похвали віддаваної Христові: «Слава Ісусу Христу!». Очевидно, ніхто з українців не може мати нічого проти поклику «Слава Україні!», але тим словом заступити акт релігійного прославлення Христа є виразною тенденцією усунути Христа і поставити батьківщину на його місце... Закликаю усіх християн енерґійно поборювати ті два прояви безбожництва в практиках українського патріотизму» (від Митрополичого Ординаріяту, у Львові 6.09.1941)
Україні необхідно повернути Хреста! Це найперший крок, з якого має починати нова українська християнська влада! Так зробив колись Святий Рівноапостольний Володимир Київський. Так має вчинити новий Президент України.

м.Київ
 

Сьогодні в Україні запанували сваволя чиновників, можновладців, які вклоняються князю світу цього, про якого Ісус казав: «небагато вже Я говоритиму з вами, бо надходить князь світу цього, а в Мені він нічого не має». Ів. 14:30.  На жаль, люди в Україні частенько живуть за принципом: «Моя хата скраю». А це ох як небезпечно для самої ж людини, її рідних та знайомих, для долі України. За вашу, люди, таку бездіяльність і байдужість народ губить даровану благодать від Бога Отця. Кожен з нас мусить пам'ятати слова Святого Письма: «Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злориків, та в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує! І він буде, як дерево над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєчасно, і що листя не в'яне його, - і все, що він чинить - щаститься йому!
Не так ті безбожні, - вони як полова, що вітер її розвіває!  Ось тому то не встоять безбожні на суді, ані грішники у зборі праведних, - дорогу до праведних знає Господь, а дорога безбожних загине!» Псалом 1.  Але сьогодні в Україні непросто знайти людину, обізнану з Біблією, яка вдень і вночі роздумує про Закон Божий та тримається його.
Тимто й суспільство людей України розділене владою на тисячу угруповань, - з надією розпорошити народ. А чиновники на нашім розпорошенні мають неабиякий зиск.  Але кожному з нас українців доведеться відповідати перед Самим Богом за ставлення до своєї мови, культури, держави...
Відкриймо серця. Відкиньмо все, що створиться супроти волі Божої. А панування людини над людиною прямо суперечить науці Христа.  Тепер особливо, коли настав відповідальний час, хочу закликати людей: не йдіть на поклони до можновладців, не вірте їхнім обіцянкам-цяцянкам... всі часи можновладці ставили свої інтереси вище за волю Бога. Знайте: «Бо гнів Божий з'являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою, тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об'явив. Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм випрадання, бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога замінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів.
Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої. Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки, амінь». Рим. 1:18-25 Пам'ятаймо, що тільки тоді очистимось, коли позбудемось рабських комплексів, успадкованих від «червоної звірини» та її компаньйонів. Всі наші думки та дії повинні спиратись на науку Христову. Тільки тоді зможемо побудувати державу, де запанує справжня віра і людяність.
Бо сказано: «В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому». Мт 3:3

Сотворімо молитву всенародно за Україну

Наближається свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке вшановуємо щороку. Чого вчить воно нас? Коли місто Царгород було оточене набагато сильнішим ворожим військом і виникла реальна загроза загибелі, греки в середечному благанні звернулися до Бога та Пресвятої Богородиці за порятунком. Мати Божа вислухала гарячі молитви і видимим способом подала Свою опіку. У Влахернському храмі Вона з'явилася в оточенні святих ангелів, пророків і апостолів та серед молитви розпростерла над благаючими допомоги людьми Свій омофор. Незабаром після тієї з'яви грецьке військо перемогло і прогнало ворогів. Як бачимо, запорукою успіху та перемоги для греків стало те, що вони, під час небезпеки, не понадіялись лише самі на себе, чи на допомогу інших держав, а всенародно звернулися до Господа і Богородиці. З волі Божої це свято увійшло до числа дванадцяти найбільших свят року. І щоразу Всевишній нагадує нам, що коли люди всенародно звернуться до Нього і до Богородиці, віддадуть суспільство в Божу опіку, то будуть врятовані від найбільшої чи найстрашнішої небезпеки.  В своєму скрутному становищі ми зараз наче забули, що Господь у Своїй безмежній всемогутності може допомогти та підняти нас. Мало того, Він сам це пропонує:
«Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, Я облегшу вас» (Мт. 11.28). «І того, хто до Мене прийде, Я не відкину» (Йо.6. 37). А кожне слово Боже - Закон. Закони ж ці існують і будуть існувати вічно, і ніхто не уникнув їх, не обійшов, не відмінив, і ніколи проти них нічого не зможе зробити.
Ще один приклад. Всім відомо про дійсні з'явлення Богородиці у португальському місті Фатімі на початку минулого століття. Трохи пізніше, у тридцяті роки, португальське духовенство разом з багатотисячним зібранням мирян посвячують Португалію в опіку Богові та Богородиці. І це, як знаємо, врятувало Португалію від численних бід.  Зауважмо, у зверненні Богородиці, в якому Вона заохочувала дітей до молитви на вервиці, Нею були сказані вражаючі слова: «... Ви, дорогі діти, хочете діставати ласки, але не молитесь. Я не можу допомогти вам, бо ви не хочете рушитись». Отже, сама Богородиця не зможе допомогти нам, без нашого волевиявлення. Бо таким є Закон Божий: «Ви не маєте, бо не просите»(Як. 4. 2.). Навіть, Сам Ісус Христос, перед тим як допомогти, питався: «Бажаєш одужати?» (Йо. 5. 6.). І тільки тоді, коли людина стверджувала, що вона хоче отримати допомогу, тільки тоді вона її отримувала. Ось у чому суть всенародного звернення. Це повинно стати нашим вільним волевиявленням:
«Так, Господи, допоможи нашому народові піднятися із занепаду та дай нам мирне і достойне життя!». І Всевишній, у Своїй безмежній любові до нас обов'язково вислухає і допоможе нам, так як Він це зробив для інших народів світу, що зверталися до Нього. А таких прикладів як в історії України, так і в історіїї людства є не те що дуже багато, а безліч. Згадаймо тільки, на якому високому тогочасному рівні стояла Київська-Русь Україна, коли була віддана князем Ярославом мудрим під Покров Богородиці. Або ще.  Нині у Львові, в соборі святого Юра, перебуває Теребовлянська чудотворна ікона Матері Божої. Які події життя нашого народу були пов'язані з нею? Після невдалих спроб завоювати місто наступом турки підклали міни під мури. Мешканці Теребовлі зійшлися до замкової церкви, де провели цілу ніч перед чудотворною іконою Божої Матері в молитві. Сердечне прохання народу було вислухане, і сталося чудо. Бо коли вранці вибухнули міни, вони не розвалили мури, а навпаки - відкинули турків. Так само, через заступництво святого Януарія, та через всенародне зверення до Бога, було захищене місто Неаполь від вивержень Везувію. А коли в Царгороді стався жахливий землетрус, святий патріярх Прокль зі священиками та мирянами звернулися до Господа з словами:
«Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас». І також сталося чудо: землетрус припинився...
«Гляньте на недавні покоління, подивіться: чи зазнав хтось ганьби, довірявши Господеві? Чи був хтось полишений, страхавшись Його? Чи взивавши до Нього, був хтось від Нього погорджений? Господь бо співчутливий і милосердний, Він відпускає гріхи й спасає в скорботі» (Сир. 2. 10. 11.). Отже, доконечно потрібно сьогодні всенародно в смиренній молитві віддати Україну в опіку нашому Творцеві, Вседержителю і Матері Божій. Лише так вийдемо на шлях, що веде до розвитку як духовного, так і матеріяльного.
На жаль, нині робимо все навпаки. У нас Бог і Церква офіційно відокремлені від держави. Це нібито є «демократично». Насправді, і людина, і держава, яка не є у злуці з Господом, буде слабка. «Коли Господь та не будує дому, - дарма працюють Його будівничі» (Пс. 127.1.).

Що ми можемо протиставити злу?

Найперше, маємо просити Бога, щоби Він просвітив наш народ Своїм Святим Духом, та щоб Він допоміг нам піднятися, в першу чергу, з нашого духовного упадку.  В Законі Божому чітко сказано: «Не любімо словом, ані язиком, лише - ділом і правдою2. (1 Йо. 3. 18.). А ми ж навпаки: тільки словом звикли виговорюватись. Хтось по радіо чи телебаченні, хтось в парляменті, хтось у храмі Божому... І мало між нами таких, котрі на ділі виявляють свою любов. Притому що Господь не хоче від нас багато.  Як каже пророк Сирах: «Гляньте власним оком, як мало я трудився, - а таки знайшов для себе спокій превеликий» (Ср. 51. 27.). Це ми, люди, будучи злими й мізерними, думаємо, що Бог вимагає від нас хтозна яких надлюдських зусиль. Але Він каже до нас: «Я милосердя хочу, а не жертви» (Мт. 9. 13).
Сьогодні Україна конче потребує наших молитв. І головне, це закон, і ми повинні його виконувати, бо невиконання Закону Божого - гріх. Молитва за Україну має стати однією з наших основних всенародних національних традицій. І тут багато залежитиме від українського духовенства.
Ми українці, є великий Божий народ. Ця істина завжди повинна бути для нас у житті основою.
Дивує, що ось тепер, у час кризи і випробування, ми, маючи таких великих Небесних Заступників - Українських Святих, не звертаємося до них за допомогою.  Незабаром в Україні відбудуться вибори президента. Для того щоб цей вибір став справді добрим, ми просто мусимо всенародно в молитвах звернутися до Бога.  Між іншим, зверніть увагу, як ми святкуємо День Незалежности України. Паради, масові гуляння... Без жодної згадки про Бога. За те що Він дарував нам незалежність без війни та кровопролиття, ми Йому навіть не подякували. Гадаю, потрібно конче змінити такий стан речей та почати святкувати День Незалежности по-християнськи. По всіх церквах України в цей день має бути відправлена урочиста свята Літургія, висловлена подяка Богові і прослава Творця. Тоді й радість прийде справжня.  Як сказав мудрець: «Насправді найбільші чуда і переміни в державах і народах Гсподь творить невидимо для вчених, істориків, політиків та полководців - руками немічних, терплячих і погорджуваних, що повірили в силу молитви та зверення до Нього».

м. Полтава
 

Парафіяльне свято в Миколаєві

9 серпня 2004 р. в день вмч. Пантелеймона парафія в Миколаєві відзначає своє храмове свято. Цього року воно припало на розпал маштабних ремонтно-реставраційних робіт, що їх провадить Свято-Пантелеймонівська громада м. Миколаєва (настоятель о. Іван Лещик). На час свята було знято риштування, прибрано храм, тимчасово зупинено маштабні будівельні роботи. Очолив урочисту Службу Божу архиєпископ Ігор. Йому співслужили настоятель парафії о. Іван Лещик і декан Таврійського деканату о.Олексій Клим'юк. У проповіді владика Ігор говорив про праведність як покликання християнина, про служіння правді у церковному, приватному й суспільному житті. Відбувся хресний хід, після нього - прийняття в парафіяльній залі. Окрасою свята став виступ молодої подружньої пари парафіян, Олексія та Зої Широкових, які вперше виконали пісні на вірші о. Івана Лещика та самого Олексія Широкова.

Володимер ЯСІНЕЦЬ, смт Брошнів-Осада, Івано-Франківщина

Нова публікація видавництва «Фавор»

У єпархіяльному видавництві «Фавор» до 350-річчя заснування Харкова вийшла брошура «Свято-Дмитрівська парафія м.Харкова». В ній розповідається про історію однієї з найдавніших харківських громад, що була заснована в слободі Гончарівка в середині XVII ст., про складну долю храму, котрий пережив і пожежі, і численні перебудови, і 64-річне плюндрування большевиками. Головна увага приділена відродженню парафіяльного життя після 1993 p., коли громада Української Автокефальної Православної Церкви відновила в храмі реґулярні богослужіння. Подаються відомості про сучасний храм, про порядок богослужінь і повсякденне життя громади. Упорядники - Дмитро і Катерина Шаповалови.

Освячення каплиці у Маріуполі

17 липня ц.р. на місці, де 1999 року сталося побиття Патріярха Філарета і мирян парафії Покрови Пресвятої Богородиці, освячено каплицю, зібралося близько трьохсот осіб.  Освятили каплицю єпископ Донецький і Маріупольський Юрій у співслужінні з єпископом Луганським і Старобільським Всеволодом. Прибули священики Донецької области і прилеглих до Маріуполя сільських районів.
Після урочистої Літургії відбулася розмова про стан і перспективи об'єднання українських церков. Парафіяни говорили про перешкоди і потерпання в справі спорудження храму, котрі й понині не вирішені остаточно, через спротив місцевої влади.
Почуття віри і радости у боротьбі за рідну святу Церкву не покинуло нікого.
Тарас КРИВОРОТЬКО
 

Святість багатьох місць на Крем'янеччині пов'язана зі знаменнями Матері Божої - Святої сили святих, - як величав Богородицю Тарас Шевченко в своїй поемі «Марія».  Богородиця не раз з'являлась на цих горах ченцям печерних обителей, що виникли тут ще в Мефодіївську добу - ІХ-Х ст., пастушкам, що випасали овець на схилах, - і про Свою присутність тут залишила на скелях сліди Своїх стоп.
Топоніміка давньої Крем'янеччини промовляє до нас з глибу віків словами:
манастирище, церковище, цвинтарище, свята гора, Божа гора й інші.  Божа гора височить за колишнім містечком Бережці над річкою Іквою в 12 кілометрах від Крем'янця на північний захід.
Як пам'ятка природи Божа гора належить до її безцінної скарбниці. Відірвана від материнської гряди на сім кілометрів, вона також одна з найцікавіших і найхарактерніших зразків ерозійного останця Крем'янецьких гір, відчленованих від Подільського плато. Божа гора має форму трапеції з пологими, а місцями досить крутими схилами, її протяжність 1,2 км, охоплює площу 119 гектарів. На горі ростуть 283 види рослин, серед них багато рідкісних.
Не випадково ще в ті часи - у ІХ-Х ст. - з'являються на ній ченці-коліоти, які прийшли сюди спасатись і вершити чернечі подвиги, а за якимось знаменням Божим, через що і гора отримала свою назву «Божа». Тут як ніде відчуваєш поєднання небесного і земного, вічного і тимчасового.
Ченці-коліоти рідко поселялись в природних печерах. Чернець мав викопати печеру власноручно, бо саме така печера-келія вважалась найбільш придатним, богоугодним місцем для спасіння. Як писав літописець: «Многії бо манастирі цесарями, і боярами, і багатством поставлені, та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і неспанням».
Таких ченців з печерних манастирів, власноручно ними викопаних і прилаштованих як келія для спасіння, глибоко шанували прочани, що приходили на прощу до Божої гори.  На Божій горі маємо два види печер - природна, розширена людською працею, та власноруч викопана, яка служила келією ще й в добу Іова (Заліза). Проте це не була ним викопана печера, вона існувала як місце спасіння ще в ІХ-Х ст., а в добу Іова на місці, де над печерою-келією зберігалась стопа Божої Матері, ним було поставлено хрест та каплицю, яка кілька разів перероблювалась.
Ще одна дерев'яна капличка була біля святого джерела, котре само на такій височині є справді дивом природи, даром Божим. Сюди впродовж віків ішли прочани помолитись біля хреста, де на скелі зберігалася стопа Божої Матері. Пізніше в 1961 році цю скелю зі стопою Богородиці і печеру-келію під нею було підірвано каґебістами, а роком перед тим ними спалено і дерев'яну капличку.
В добу преподобного Іова (Заліза) ним були відновлені всі навколишні давні печерні манастирі в Стіжку, Збаражі, Підкамені, на Божій горі і сам преподобний не раз удалявся з Почаївського манастиря до Печерного на Божій горі, щоб тут в печері-келії провести певний час в молитовній розмові з Господом.  Ще й у наш час живуть перекази про святість Божої гори, зокрема, що Богородиця йшла рятувати манастир Почаївський від невірних, ступила однією ногою тут на скелі, а другою - на Почаївській горі. І залишились після цього на камені відбитки Її святих стоп. А з джерела потекла вода з чудодійною лікувальною силою.  Не втрачала Божа гора своєї притягальної сили з печерами-келіями, стопою Богородиці, святим джерелом і після упокоєння в Бозі преподобного Іова та після переходу 1730 року Почаївського манастиря до Руської унійно-православної церкви.  Після 1795 року московська церква поступово захоплювала наші манастирі, храми.  Московських царів лякало таке велике число давніх з ІХ-Х ст. манастирів, серед них і печерних з певними традиціями і українським чернечим життям, тому переважаюча більшість із них, особливо ті, чиє заснування і будівництво пов'язані з національно-свідомою нашою шляхтою, чернецтвом, були зачинені, а манастирські храми стали парафіяльними. Наприкінці XIX ст. дерев'яна капличка на Божій горі була приписана до храму Різдва Пресвятої Богородиці в містечку Бережці і давала щорічний дохід Московській церкві від 30 до 40 рублів. (Микола Теодорович.  Історико-статистичний опис церков і парафій Волинської єпархії. Крем'янецький повіт.
Волинські єпархіальні відомості. 1890, ч.15).
В 20-30-і роки, коли західня Волинь перебувала в складі поверсальської Польщі, Божа гора продовжувала залишатись місцем багатолюдних прощ вірних до її святинь. Пішки за сотні кілометрів з різних куточків Волині і Полісся приходили прочани до Почаївського манастиря, а по дорозі обов'язково ішли на Божу гору, щоб і тут зачерпнути цілющої духовної сили.
Серед тих прочан були і - Леся Українка з Климентом Квіткою, українські посли до польського сейму Степан Скрипник (патріярх Мстислав), Михайло Тележинський, письменник Улас Самчук, власне, вся свідома українська молодь, яка в 20-30-і роки навчалась у Волинській Духовній семінарії та українській гімназії в Крем'янці.  На початку 60-х років минулого століття большевики розпочали нову неоголошену війну проти наших святинь. В облогу було взято зокрема Почаївський манастир, а з ним і Божу гору. Це незаперечно засвідчують документи Держархіву Тернопільської области. В одному з тогочасних таємних донесень читаємо:
«Необхідно ліквідувати також каплицю, яка накриває джерельний колодязь і чан, де купаються віруючі.
Крім того, в зимовий час потрібно зруйнувати скелю, на якій є стопа Божої Матері, а під скелею печера, де стоять хрест і ікона. Все це теж приваблює паломників.  6 вересня 1960 року за домовленістю з головою Крем'нецького райвиконкому тов.Шевчуком в присутності уповноваженого комітету Держбезпеки тов.Волокова, всі роботи по ліквідації так званого «святого місця» на Божій горі буде проведено на початку 1961 року. (Держархів Тернопільської области. Ф-р 3240).  Руками місцевих слуг новітніх московсько-большевицьких варварів було знищено каплички, хрест, манастирські печери-келії, купіль, стопу Божої Матері, закрито доступ прочанам, але незважаючи на все, їм не вдалося знищити найголовнішого - Святість Божої гори. Попри всі їх злочинні старання, це вікове святе місце жило і живе в серцях вірних, в народній пам'яті. Хоч і нечисельні прощі, але все таки відбувались попри всі заборони, переслідування і нищення. Святість Божої гори, освяченої знаменням Богородиці, молитвами ченців-праведників печерного манастиря, сотнями тисяч прочан, що ішли до святого місця, у віках залишається незнищенною.
...Свої прощі до Божої гори мав я і в минулому, одначе цьогорічна була особлива, вона одночасно стала ще й моєю науковою подорожжю. Липневого недільного ранку вирушаю до Крем'янця, де під самою горою Боною живе мій давній духовний друг часів студентської юности Лілія Адамівна Антонюк.
Незважаючи на рань, зустрічає вона мене радісно і як завжди вся в праці. Після сніданку залишаю гостинну хату і вирушаємо до Великих Бережців разом з її внуками Юлею та Назаром, які хочуть не тільки побувати на прощі на Божій горі, а й перейняти мої методи історичних досліджень. Адже обоє мріють стати істориками.  Проїжджаємо села Іква, Малі, Великі Бережці. Природа і люди радіють теплому липневому ранку. А ось і Божа гора. Піднімаємось до святих місць, а навколо неї всі кущі, дерева обвішані різнокольоровими стрічками, шматочками тканин. Це прочани залишили на спомин про свої відвідини гори.
Підходимо до святого джерела-кринички. Довга черга прочан... Так, це справді Божа рука в природі. На такій висоті на вершині гори - джерело з водою?! Воду можна зачерпнути відром, кухлем. П'ємо її, окроплюємось, умиваємось... Десь зникає втома задушливого липневого дня.
Над святим джерелом невелика капличка з престолом. Виявляється, слуги московського церковного імперіялізму з Почаєва вже окупували і Божу гору. Тут їхні ченці і чути московську мову. В Почаєві, цих інтернаціональних ченців - молдаван, рускоязичних малоросів і москалів, - охороняють донські козаки. Ось вона, кучмівська Україна!  Розграбована, розпродана!
Як же невпевнено треба себе почувати, щоб привезти для охорони «святого» Московського православ'я до Почаєва донських козаків. На щастя, ще їх не видно на Божій горі!
Крутою стежкою підіймаємось до скелі, де була стопа Божої Матері. Під нею відновлена печера, що колись її викопали ченці-коліоти. Двері до печери замкнені.  По кам'яних природних сходах піднімаємось на вершину скелі. Тут все понищили московсько-большовицькі варвари. Зникла стопа Богородиці, давній Хрест, ікони, підірвано й саму печеру.
«Коли в 1960 році розпочали комуністи закривати скит та нищити духовні пам'ятки на Божій горі, - розповідають нам місцеві старожили,- селяни почали просити одного з партократів не робити насильства на святому місці, бо ж Бог все бачить... Партократ із запалом став переконувати селян, що Бога немає, а якщо Він є... то хай забере в нього найдорожче... І Господь за богозневаження виконав його прохання. Через дві години під час вибуху в лябораторії єдиною жертвою стала дочка того партократа...  Так карає Господь за богозневагу і зло, посіяне на землі!» З молитвою на устах залишаємо Божу гору і через поля і ліси прямуємо до місця, де стояв замок Гойських на Вірлі. Нині вірні УПЦ КП на тому місці за активної фінансової підтримки української діяспори в США будують храм св.Юрія Переможця. Московські ченці-окупанти Почаївської Лаври - вже не раз робили спроби захопити будівництво цієї святині.
Над храмом зводяться бані, а навколо нього - давні могили з дерев'яними хрестами на них. Під ними спочивають вічним сном наші брати і сестри, що засівали красу і добро, і братолюбіє на рідній землі.
Черпаймо ж і ми - зі святого джерела на Божій горі - віри й любови.

м. Луцьк
 

СВЯЩЕННИК МИХАИЛ ЕДЛИНСКИЙ
СВЯЩЕННИК ГЕОРГИЙ ЕДЛИНСКИЙ
«ЛЮБЯЩЕЕ ГОСПОДА СЕРДЦЕ»
«Дух і літера», Киев, 2004. ст. 480

Книжка містить праці, проповіді священиків і спогади про них. Збирання і публікація свідчень про справжніх священиків і проповідників, гнаних за віру, є дуже важливою історико-просвітницькою роботою нашого часу. Жодне з таких чесних імен не повинно забутися. Але з застереженням: гльорифікація імени доброго священика шкодить.  Відмова втікати перед арештом. («Да разве от креста бегают?») є просто християнською послідовністю.
Книжка видана так, як видають в Москві. Тільки «Дух і літера» - українською мовою.  Виняток - декілька свідчень парафіянок, які писали, як уміють, і лист репресованого за український націоналізм прихожанина Валерія Марченка. Лист, до речі, обривається перед реченням: «На жаль, казання у всіх храмах читаються російською мовою й інакшого тут ніхто не уявляє».
Звичайно, священика з українськими проповідями КҐБ не терпіло б. Але хто змушує сьогодні продовжувати той самий дух?
Без сумніву, у добрих батюшок Михаїла чи Георгія була непроста проблема християнської місії, заповіданої в день П'ятидесятниці. Не були ж вони, жителі Київа, переконані, що Святий Дух велів проповідувати тільки російською мовою... Тисячі разів їм доводилося приймати сповідь на українському Подолі українською мовою, і тисячі разів була спокуса говорити з людьми їхньою мовою. Це ж були не черстві і не відчужені батюшки...
Дивне враження справляє благосна публікація «Владимирская икона Богоматери», де про викрадення ікони і руйнування Київа разом з усіма храмами і манастирями є тільки фраза «ночью уехал из Вишгорода». Не міг же о. Михаїл не читати страшного літопису про плюндрування Київа в 1169 році кн. Андрієм Боголюбським і про ікону серед крови і пожеж.
Усе це наводить на роздуми. В західніх манастирях панував дух суворої правди і науки.  Богослови часто були великими ученими і йшли на хрест за свою віру. Та й літопис про плюндрування Київа народився в київському манастирі.  Як цей суворий дух віри і правди об'мяк і ослаб в РПЦ, що й дало можливість большевицькому дияволізму брати церкви, манастирі і душі православних християн - без підбирання ключів...
Євген Сверстюк
 

З багатьох поглядів зору це дуже змістовна, цікава для читання і навіть унікальна книга. Автор її - кандидат філологічних наук, доцент катедри української мови та прикладної лінґвістики Національного університету «Львівська політехніка» ІРИНА ФАРІОН. Випущена видавничим відділом «Свічадо» Манастиря Свято-Іванівська Лавра у Львові 2004 року. Важить і назва твору «ПРАВОПИС - КОРСЕТ МОВИ?» і підзаголовок - «УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС ЯК КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНИЙ ВИБІР».
«Світлій пам'яті мовознавців - творців першого академічного і соборного Правопису 1929 року присвячую» - ці слова стоять на титульній сторінці.  Книга за викладом - лаконічна, всього 120 сторінок. А найважливішу думку можна либонь вмістити у два рядки:  «Теперішній правопис - це московський сарафан на українському тілі».  «То ж чи не одягнути її у природний корсет, припасований до тіла. І буде вона струнка,  граційна - і неповторна».
Це чи не єдина покищо книга,  яка вийшла у світ правописом проєкту найновішої редакції Інституту української мови Національної академії наук України 1999 року.  В тексті є й арґумент, чому влада не прийняла цей проєкт: мовляв потреба правописної стабільности, традиційности. І контрарґумент керівника Інституту української мови Василя Німчука: влада не згадує найактивніших руйначів цієї традиції.
В книзі Ірини Фаріон - коротко, але змістовно подано історію нашої ортографії.  Зокрема,  наприклад, важливий факт, що 1930 року на сфабрикованому ҐПУ /так тоді називалася раніша ЧК і пізніший НКВД/ процесі Спілки визволення України були засуджені члени правописної комісії Сергій Єфремов, Всеволод Ганцов, Григорій Голоскевич, а Микола Хвильовий та Микола Скрипник застрелилися 1933.
Проаналізовано основні положення правописного проєкту 1999 року. Зокрема, підтримується погляд, що в словах з церковно-релігійної сфери /головно - давні запозичення з грецької мови/ між усіма приголосними пишемо и: євангелист,  єпископ, митрополит, архимандрит,  єпитрахиль, кивот, прокимен, алилуя, Вавилон, Вифанія, Вифлеєм, Галилея, Ганисарет,  Єрихон, Ливан,  гора Оливна.  В тих випадках, коли проект 1999 року не піднімається до рівня правопису 1929 року, авторка книги інформує, як відповідну проблему розв»язано в кількох українських ортографіях.  Наприклад, правопис 1929 року передавав німецький та голяндський дифтонґ еі в нових запозиченнях через ай /після л - яй/: Айнштайн, Гайне, Шляйхер, Ляйпціґ, ляйтмотив, Райн, Швайцарія, портвайн,  гайзер. Проєкт 1999 року значно звужує поняття «новіших запозичень», де слід передавати згаданий дифтонґ через ай: райх, Айзенах, маєр. За традицією в багатьох випадках він пропонує писати ей: Гейне і т.п. В чинному ж правописі передача через ай зведена тільки до найновіших випадків.
На місці грецької літери ? за правописом 1929 року в давно запозичених словах ставимо и: псалтир, а в нових запозиченнях із Заходу пишемо та вимовляємо е:  летаргія, аритметика, Атени,  магнет, хемія, амнестія. В проєкті 1999 р.  та в чинному правописі правило відсутнє,  отже береться просто як в російській мові.  Вкінці авторка повідомляє, що на початку 2002 року Правописну комісію переведено з Кабінету Міністрів у підпорядкування НАН України та Міністерства освіти й науки. 19 лютого того ж року оприлюднено новий склад Правописної комісії  на чолі з істориком І. Курасом та філософом В.Кременем. З комісії виведено найпотужніших лінґвістичних авторитетів - професорів Віктора Коптілова, Анатолія Погрібного, Олександра Пономарева,  Івана Ющука, Ніну Тоцьку, Івана Вихованця, Ніну Клименко, Андрія Бурячка, Павла Чучку, Миколу Штеця, Михайла Лесева, Олександра Гаркавця. Для колишнього очільника комісії Василя Німчука приберегли місце рядового члена. «Посилено» Правописну комісію археологом П.Толочком.
Нова комісія 19 грудня 2003 року прийняла шість нововведень. Ірина Фаріон визнає слушність трьох з них.
Але я,  здається, приймаю п'ять:
1. Писати ґ в питомих і засвоєних загальних та власних назвах -прізвищах і топонімах - згідно з вимовою: дзиґа, Ґонта, Ґрещук, Ґоронда й ін.
2. Пів завжди окремо від сусідніх слів, якщо воно означає «половина» - пів години, пів яблука, пів Києва й ін.
3. У загальних назвах іншомовного походження подвоєння приголосних звичайно не передаємо: тона, нето, бруто й ін., але ванна,  вілла, манна, булла, бонна, пенні та деякі ін.
4. Поширити «правило дев'ятки» на правопис іншомовних власних назв: Аристотель, Едип, Занзибар, Сиракузи та ін.
5. Не вживати літеру й у словах: параноя, секвоя, фоє і ще одне слово, але я його подам, як у Словнику Григорія Голоскевича: фоєрверк.
Нарешті висновок Ірини Фаріон про підхід до ортографічної реформи:
«Правопис - це форма чи сутність мови? Якщо форма, то вона має випливати із внутрішньої будови мови,  витлумачуючи і стверджуючи її традиції; якщо сутність,  то її слід оформити відповідно до природних мовних закономірностей. У будь-якому разі правопис слід унезалежнити від позамовних чинників, а тим паче радянської доби, що методологічно і методично творила через правопис радянську версію нашої мови».
І ще останній акорд: думки великих авторитетів з цієї книги на тему мови й правопису:
ТАРАС ШЕВЧЕНКО: А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму.
ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ про Правопис 1929 p.: Ще ніколи правопис і морфологія української мови не були впорядковані так точно і детально.  ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ: Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади?
 

Борис ҐУДЗЯК
Інший формат
Дарувати бачення можливостей

«Інший формат» - це серія книжок, яку придумав Тарас Прохасько. Форма невимушеної розмови, плину думки, яка неначе ось тепер в цю мить разом з читачем шукає живого простору істини - видається свіжою і вельми сучасною.  Одна з книжок серії - це невимушена зустріч з особистістю о. Бориса Ґудзяка, ректора Українського Католицького Університету у Львові. Подаємо уривки.

Мені здається, що ненормальність нашої ситуації полягає ще й у тім, що християнський світогляд, християнська проблематика, християнське мислення перебувають все ще на узбіччі українського суспільного, культурного та інтелектуального життя, світського життя, залишаючись територією Церкви та практикуючих віруючих. Тому одним із завдань «Іншого формату» є спроба заговорити про християнський світогляд у неспеціяльному виданні.
Мій вибір спинився на людині, котра є одночасно священиком, науковцем, педагогом і адміністратором, зовнішня біографія якої нагадує життєписи багатьох моїх ровесників і приятелів.
Розмова з отцем Борисом відбулася 15 березня у Львові. Мушу сказати, що я вже довший час не бував таким задоволеним від власного вибору. А почуття світлости, ясности й врівноважености, яке з'явилося під час зустрічі, буде, мабуть, досить тривало впливати на моє життя.

Тарас Прохасько

Священик все ж таки має бути в першій мірі християнином, а вже на підставі того він може утверджуватися у священстві.
В той час важливу ролю в моєму житті відіграв патріярх Йосиф Сліпий, його постать.  Це була людина, яка представляла універсальне значення українського християнського досвіду.
Це не була лише якась риса, яка скріплювала тотожність маленької етнічної меншости в Америці, але український вислів, автентичне, повноцінне вираження універсального християнства. Те, що він представляв, не було відмежоване від світоглядних питань людства.
Навпаки, своїм зацікавленням наукою, а ще більше своєю християнською поставою і спротивом тоталітаризму він давав одну з найчіткіших відповідей двадцятому століттю.
Щоби зрозуміти українське духовне життя, необхідно знати історію Візантії, історію літератури, історію словесности.
Під час своєї докторантури я мав нагоду побувати в Україні - це кінець 80-х - і познайомитись з підпільною Церквою, конкретними особами.  А це також було дуже надихаюче пережиття.

Драматичне.
Це герої.
Люди, які вистояли, пронесли свічку крізь бурю, це щось майже казкове, це з перших століть християнства.
Тут я не стримався і почав довго й недоладно оповідати про своє ще дитяче відчуття:
катакомбна церква - це те, що найсвітліше, найчистіше, найяскравіше, найбездоганніше і найнадійніше у нашій історії...
Я би сказав, що цей період був яскравий інтенсивністю віри.
Очевидно, що той вогонь, який гартував, також нещадно палив.
Я думаю, що в духовному житті дуже важливо жити тут і тепер.  Тобто не дивитися - от як добре і правдиво було тоді, чи надіятися, що, може, колись ще буде ліпше.
Звичайно, черпати натхнення із минулих свідчень.
Але не сумніватися, що можна жити яскраво, глибоко, автентично тут і тепер.
Думаю, що це є одним з основних уроків підпільного часу.
Отже, хіба ми у своїй постмодерності, у час різних запитань, сумнівів, викликів не можемо знайти конкретне втілення християнської благовісти?  Це, мені здається, є великим викликом для християн, для Церкви сьогодні - бути відкритим і на силу Божого Духа, і на можливості, які несе кожна, хай і складна, ситуація.
Я вважаю, що українське християнство, яке вражене, ранене історією, розбиттям інфраструктури, яке позначене так чи інакше печаттю совєтського часу, має особливу можливість, особливу нагоду.
Те, що зараз відкрилася можливість глобальних міжкультурних спілкувань і Україна перебуває на зіткненні різних культур, - це надзвичайно плідний момент.  Це заохочує, принаймні мене, вірити, що сьогодні може бути наскрізь свіжа, цікава, творча пропозиція - синтеза християнських істин і сучасної культури.
Коли в час великих реформ і революцій в Европі у ХVІ-XVII століттях відбувалася зустріч східньої церковної традиції із західньою католицькою та протестанською.  Без цього годі собі уявити Петра Могилу і все українське бароко.
Як завжди в історії, так і сьогодні, може, сьогодні навіть більше, людина шукає значень у житті - що це моє життя означає.
Мені здається, що, пам'ятаючи це, важливо зберегти відкритість на таїнство, на те, що ми не можемо до кінця збагнути, на те, чого ми ще не сподіваємося, бо це більше, ніж ми навіть сподіваємося чи уявляємо.
У Святому Письмі це в багатьох моментах підкреслюється.  Наприклад, Мойсей перед Богом переживає страх, страх не як неґативну боязнь, а трепет перед величиною і славою, перед повнотою буття - «Я є Той, що є».  Я думаю, що наш підхід до Святого Письма повинен мати ці різні аспекти: аналітичний (розумовий), особистий (екзистенційний) і таїнственний.
Я на своєму досвіді переконався, що існують певні ритми і дисципліни, які є корисними в духовному житті.
Наприклад, вважаю, що молитва зранку і молитва звечора, спільна, спільнотна церковна молитва в неділю - це фундамент християнського духовного життя.  Це щось таке, що випробувалося століттями.
Я думаю, що кожен з нас, інтелектуали особливо, має спокусу до того, щоби несерйозно трактувати тіло, несерйозно сприймати воплоченість.
Не тільки особисту воплоченість, а й те, що ми є частиною більшого тіла, частиною суспільства.
Наше буття, наша цілісність має свій тілесний вимір і суспільний вимір.  Саме тому ми потребуємо зовнішніх матеріяльних чинників, жестів, знаків для того, щоб спілкуватися тілесно, соціяльно.
Церковні обряди є власне такою конкретною пропозицією.
Так само у наших стосунках з Богом важливо мати певні тексти, слова і мелодії, для спільного спілкування.
З другого боку, нам треба співати і свою пісню прослави Бога.
І тих пісень повинно бути стільки, як людей.

Любов - це вмирання для інших.

Це вільне, свобідне, радісне, здисципліноване, але й спонтанне сприймання інтересів іншого, цінностей іншого.
Це і пасхальний вимір нашої любови - ми живемо там, де ми вмираємо.  Це велике значення хреста і Воскресіння - парадокс і таїнство того, що це не лише якась подія там і колись (так, Христова Пасха дійсно переломний момент в історії людства і всесвіту), але що це щось, до чого ми покликані і що нам відкрито - йти хресною дорогою вмирання для себе.
Тому, хто наважиться ступити на цей шлях, просто досвід показує, що дійсно так є - зерно, яке для себе вмирає, потім дає плід.
Якщо ти будеш останній, то ти будеш перший.
Якщо ти приймеш свій хрест і смерть, яка з ним пов'язана, тобі відкриються врата воскресіння.
Парадоксальна річ - кого християни прославляють більше від усіх.
Мучеників, котрі втратили все.
Але якщо ми можемо жити так вільно, що смерть не є катастрофою, неприємною несподіванкою, жахливим шоком, то це найвищий ступінь людської волі й гідности, я би сказав - щастя.
Я думаю, що для Церкви, для християн дуже важливо звільнитися від претензій, скерованих на якийсь повний результат.
Сам Ісус не змінив світ, він засвідчив про певні істини, про стосунки Бога з людиною - Бог настільки хвилюється людською долею, що входить в людську історію.
Церква, можливо, теж авторитет втрачає, якщо не розвиває достатньо фундаментальної праці серед народу.
Плідність - це радше життєдайність.
До чого я веду?
Своїми обмеженими здібностями й зусилями ми можемо багато більше доконати, завершити, якщо ми працюємо разом.
А сьогодні важливо творити структури взаємної підтримки (взаємопідтримка часом означає взаємокритику), дарувати один одному бачення різних можливостей.
 

Запитання до редакції:
Хто такий Митрополит Мойсей?

Він виступав по телебаченню проти Патріярха Філарета, але і про релігію, і про себе нічого не сказав. Звідки він і чи належить до УАПЦ?
Відповідь. Редакція, на жаль, не знає нічого про Митрополита Мойсея. Ні за Патріярха Мстислава, ні за Патріярха Димитрія ніякого Мойсей серед єпископату УАПЦ не було.  Хоча тоді було чимало випадкових і навряд чи релігійних людей, які постійно когось «викривали».
Мабуть, тенденція звинувачувати і викривати пішла з середовища комуністів, бо ж уся історія ВКП(б) і КПСС - це викриття і засудження «ворогів».  Християнській вірі це не властиво. Християнство утверджує віру позитивним прикладом і безкорисним служінням. Християнство зобов'язує при цьому до правдивих суджень про людей і про явища. Але в посланнях апостола Павла, здається, нема персональних викриттів, хоча є багато настанов, як очищуватись від негідних і оздоровлювати Церковну громаду.
Якщо Мойсей справді виступав з такою програмою по ТБ, то це лише політика, а не релігія. Колись з подібною програмою виступав єпископ Мефодій, дії якого вже давно розцінюються віруючими як справа особиста.
 

Читачі «Нашої віри» звертаються з проханнями подати матеріял про основи віровчення ісляму.
Пропонуємо уривки зі статті доктора мистецтвознавства, знавця Сходу Шарифа Шукурова, що її на початку 90-х років було вміщено в «Литературной газете», коли тема ісляму і мусульманської культури, як і загалом - діялогу культур, почала набувати у світі особливої актуальности.

Читачі «Нашої віри» звертаються з проханнями подати матеріял про основи віровчення ісляму.
Пропонуємо уривки зі статті доктора мистецтвознавства, знавця Сходу Шарифа Шукурова, що її на початку 90-х років було вміщено в «Литературной газете», коли тема ісляму і мусульманської культури, як і загалом - діялогу культур, почала набувати у світі особливої актуальности.
Звертаючись до будь-яких явищ світової культури, ми передусім ставимо йому запитання. Запитань може бути багато: адекватних і неадекватних, коректних і некоректних, чи навіть таких, що провокують неправдиву відповідь. Проблема розуміння того чи іншого явища - завжди є проблемою, де найбільше залежить від позиції запитуваного. М. Бахтін стверджував, що «розуміння визріває лише у відповіді» [...] Нерозуміння, недорозуміння чи несприйняття ісляму у нас цілковито належать характерові запитань, що їх ставлять релігії та культурі.[...] Коли питання визріває всередині зацікавленої і просвітленої свідомости, просвітленої не лише буквою, але головно духом, коли воно коректне, то безумовно знайде відгук. Ось лише один приклад.  Прикривання жінки чадрою - переконання ісляму, з яким потрібно рахуватися і спробувати збагнути причини цієї традиції, закоріненої в культурі ісляму. Запитати про сенс етикету можна, проте наполягати на знятті запони з обличчя жінки здатні лише безграмотні люди, що не відають про справжні витоки звичаю та його поширеність у світовій культурі. [...]
Пошану в мусульманській громаді мають тільки люди обізнані й освічені. Бо «Аввалу ма халама Аллаху ал - Акла» («Перше, що створив Бог, - Розум») і «Ва ла дин ли-ман ла Акл лаху» («І немає релігії у того, хто не володіє Розумом»).  Що ж таке іслям? Відповідей існує багато, кожна з них залежить від погляду і знову ж від знань. Ось, приміром, як розуміє іслям один з визначних сучасних вчених: «Іслям - це зустріч Бога як такого, з Людиною, як такою». Що стоїть за цими словами і наскільки вони справедливі? Адже християнин має повне право заперечити це і сказати, що космічна місія Бога-Сина уже виконала це призначення і зустріч Бога й людини відбулася, а в есхатологічному майбутньому їй належить повторитися. Мусульманин проте, ніколи не ставлячи під сумнів, і навіть наголошуючи ролю Ісуса Христа в священній історії, скаже, що зустріч Бога як такого і Людини як такої - подія не історична і не космічна, вона вперше здійснилася поза часом, поза простором, і до створення світу як такого.
Ця зустріч є центральною подією священної історії мусульман і всієї культури ісляму...  Згідно з Кораном, священною книгою мусульман, сталася вона в передвічності. Бог звернувся до всього майбутнього людства, потомства Адамового, із запитанням: «Чи не Я є Господь ваш?». На що пролунала ствердна і, як уточнюють декотрі коментатори, возрадувана відповідь: «Так, ми засвідчуєм це». В Корані пояснюється і причина цього предвічного діялогу: «Щоб ви не сказали в день воскресіння: «Ми забули про це».[...] Така висхідна позиція мусульман по відношенню до всіх наступних подій священної історії, космічного й історичного буття культури ісляму і культури всього людства до і після приходу ісляму. Згідно з цим Заповітом, кожен хто жив до нас, і той, хто прийде після нас, всі ми уклали непорушний Заповіт з Богом; виявивши свободу волі, ми передбачили у предвічності своє майбутнє. Відтоді Людина вручає свою долю Богові і чекає на той день, коли ця зустріч має відбутися знову і набуде колишніх передвічних вимірів. Для тих, хто зрозуміє це, стане яснішим зміст символу віри мусульман: «Ла ілаха илла ллах» - «Немає бога, окрім Бога».
Ось що каже мусульманське Письмо, звертаючись до юдеїв та християн: «Ми увірували в те, що ниспослано нам і ниспослано вам. І наш Бог, і ваш Бог один, і ми Йому віддаємо себе».
Мало того, всі старозавітні пророки і новозавітній пророк Ісус Христос (Іса) - як написано в Корані, - також були в числі тих, хто уклав цей предвічний союз. Саме з Авраамом (Ібрахимом) було укладено вірний Заповіт, тобто покладено початок істинному монотеїзмові.[...] Отже іслям належить до числа трьох аврамічних релігій, але цю подію, як і пришестя Ісуса Христа, іслям включає в саму історію людства. (Як і юдаїзм, іслям не визнає Христа Сином Божим - Ред.). Залишаючись подіями священними, і освячуваними, космічними за своєю природою, в іслямі вони однак історифіковані і розглядаються в річищі теософії історії людства. І саме тому божественний Заповіт з Авраамом, будучи подією вельми важливою й основоположною для мусульманської свідомости, не може бути центральним для Корану і культури ісляму. Набагато вагомішим залишається в іслямі метакосмічний позаісторичний факт зустрічі і діялогу Бога з майбутнім людством, символічне і буквальне предстояння Людини перед Богом - подія що раз і назавжди визначила природу і долю всієї культури ісляму.
Ця концепція стала в іслямі основою розуміння сутности буття людини і буття культури.  Візьмімо категорію часу. Хто уважно читав Коран, помітив, що мусульманське Письмо практично не має сюжетної побудови. Сама побудова глав (сур) промовляє про подолання часу: вони стоять не за хронологічною послідовністю, не за порядком нисходження Богоодкровення пророкові Мухаммаду, але за величиною глав, від більших до найменших.
Немає хронологічного викладу царствувань і життя пророків, майже немає упорядкування подій. Зрозуміти Коран надзвичайно складно, а в якомусь сенсі і зовсім неможливо. Характерно, що і в самому Письмі, і в культурі він і розглядається як «Знамення» таємниця, адже в ньому йдеться про невибутність долі людини перед поглядом Божим.
Великий містик і поет Джалаладдин Румі говорив про Коран як про принципово закритий текст, приступний лише для тлумачення, але не розуміння. Він порівняв таємницю Корану з таємницею захованої за покривалом жінки; коли хтось зважиться відхилити його, вона каже: «Я не те, чого ти шукаєш». Саме тому стрижнем культури ісляму стала традиція тлумачення: тлумачення Корану (тафсир) і тлумачення численних поетичних творів (шарх).
Ясна річ, у цьому іслям не є унікальним. Навпаки, приміром канонічні юдейські тлумачення Тори (мідраші) передують іслямові в часі. Проте вся справа в розмахові і в мірі проникання в культуру. [...]
... Таємниця завжди вимагала беспремінного герменевтичного прочитання. Таємниця завжди притягувала, бо в її глибині відкривається дійсний шлях до спасіння. З цієї ж причини роля тлумача історично пов'язана з майбутнім, а сам тлумач був постаттю есхатологічною. В іслямі обов'язок інтерпретації Богоодкровення покладається не тільки на богословське тлумачення, не просто на один чи кілька текстів - тлумаченням займалася уся культура. Глибинна інтерпритація ісламу в культурі отримала різноманітну спрямованість: теологічну, філософську, містичну, лінґвістичну, поетико-філологічну. Прагнення увійти в діялог як з текстом, так і з його читачем, стала щонайважливішим елементом в етосі культури, її манери теолого-філософського розміркування.
Засновником ісляму і його пророком був Мухаммад. Він же вперше «осідлав час» - як сказано в одній середньовічній поемі, де розповідається про вознесення Мухаммада до престолу Всевишнього на казковій істоті на ймення Бурак. Мухаммад був розбуджений серед ночі янголом, перенесений на Храмову гору Єрусалиму і зі скелі Моріа вознесений в небеса. Після досить тривалої мандрівки і багатьох видінь потойбічного життя він був повернений в свою постіль, яка все ще зберігала тепло його тіла.  Коментатори вказують, що ця мандрівка відбувалася поза часом.  Істинний мусульманин - раб Божий (абд Аллах) - це людина, яка посвятила своє життя «праці» на Бога, для нього рівноцінний час теперішній і час майбутній, час ночі і час дня. Пророк назвав істинних мусульман «пустельниками ночі і левами дня». А відомий суфій Ібрахим ібн Адхам на запитання про вид його занять відповів: «Я вибав у цьому світі безнастанне поминання імени Всевишнього, а в тому світі - зустріч з Всевишнім».  Іншого разу він відповів на аналогічне запитання: «Хіба ти не знаєш, що у служителя Всевишнього немає занять». [...] Слова Ібрахима ібн Адхама пояснюють всю культуру ісляму, яка спрямовує людину на «день предвічного діялогу». «Моліться до Мене, і Я вам відповім» - ось онтологічна позиція кожного мусульманина і всієї культури ісляму.  Ідеальна поведінка людини передбачає постійне рецитування імени й імен Бога, а одним з Його імен (чи якостей) є епітет «Промовляючий» (Мутакаллим). [...] Людині перед лицем Бога належить бути швидкою на відповідь і пам'ятливою. Дарована людині мова не просто відрізняє її від тварин: людина теоморфна - «створена за образом Божим» і тому наділена свободою волі. Весь комплекс мистецької творчости, що складає каркас культури ісляму, - вияв цієї свободи волі.  «Аллах сповнений краси, і Він любить красу», - так словами пророка формулюється в іслямі естетична позиція релігії. Аллах прекрасний, отже гарним належить бути всьому творінню, і відтвореному Людиною і культурою світові постичних, архітектурних та образотворчих форм. Така неодмінна умова існування динамічного буття ісляму, його риторична настанова. Природно, що і художня творчість мусульман не стосується часу, ми ніде не знайдемо в ній принципового спрямування на відтворення подій в хронологічній послідовності. Газель, каліграфія й арабески являють гармонію слухові і зорові. Іншу програму творчости мусульман уявити годі, традиційна творчість пронизана теургічним задумом єдности, сенсу і форми «речі». Тому саме абстрактне мислення, - і абстрактна форма, - наголошуючи позачасовий модус мистецької свідомости, досі залишається стрижнем творчої діяльности мусульман.  Згадаймо П.Флоренського, який твердив, що поява сучасної науки і техніки, «пов'язана з поширенням раціонально-приземленого розуміння життя», сприяє розпадові релігії і відповідно - теургії мистецької творчости. [...]
Позиція і мистецтво ісляму за своєю суттю залишаються явищами ностальгійними, які передчувають і здійснюють божественний задум. Найлегше це побачити на прикладі того, що мусульмани називають Домом Бога - мечеті. Строго кажучи - мечеть не є Храмом, аналогом Храму для мусульман є Кааба - духовний центр ісляму. Обов'язок мусульманина - ритуальне відвідання Кааби бодай один раз на рік, а мечеть - сакральне місце щоденного спілкування з Богом, місце постійного нагадування про вічний божественний Заповіт [...] Мечеть є символічним аналогом божественної скинії, Домом Бога, явленим людям, вона уособлює вхід в скинію вічного Заповіту, вбираючи в себе і минуле, і теперішнє, і майбутнє. [...]
Якщо в інтер'єрах синагог (на ранніх етапах) дозволялась поява сюжетних зображень і навіть скульптур, а в християнських храмах живопис, мозаїка і скульптура становлять невід'ємний компонент богослужіння, то іслям рішуче і в усі часи дотримується правила аніконічности. Візуальний акцент в мечеті падає на орнамент та каліграфічні написи, що відтворюють священні фрази, слова, Імена й Ім'я. [...] Пам'ять мусульманина, будучи цілком конкретною, все ж абстрагована й позаісторична. Не зображення, а візуалізована метафора відповідає його мисленню, метафоричне споглядання нескінченного в часі плетива орнаменту зміцнює його свідомість в ностальгійному передчутті єднання з Всевишнім.
Орнамент - не просто декорація, не вигадлива прикраса стін архітектурних споруд та побутових речей, а доконечний і щонайважливіший сенсовий конструкт буття ісляму.  Орнамент чимось подібний до чадри на обличчі жінки, він покликаний затаїти і водночас утвердити реальність, створити ситуацію для проникання думки за «завісу».  Лише графічне відтворення сакральних слів безпосередньо пов'язує релігійне почуття мусульман зі священним переданням. Слово промовлене і виписане вводить віруючого в глибини предвічного діялогу. Слово матеріяльне, саме воно оживляє пам'ять людини, повідомляє істинні параметри її буття [...]
Для ісляму релігія - Дар Божий, на який належить відповісти власним даром. І цим даром переважно є слово, втілене в словах Корану. [...] Іслям не має права нав'язувати себе іншим, іслям - релігія вільного слова відповіді віруючого, його відгук на предвічне Запитування. Слово - дар людству і слово - дар людей, вільна жертва як відповідь. Слово вводить в діялогічний контекст культури ісляму, словом утверджується правильний хід особистого і громадського життя мусульман. [...]
Але чому іслям так важко розуміють у нас?
Одна з причин, напевне, - відсутність (або втрата) тих навиків, того типу абстрактного мислення, яке дозволило розвинутись містичній думці, рафінованій філософії й вишуканій поезії ісляму, того мислення, що було зрозуміле візантійцям і приваблює сучасну західньоевропейську свідомість.

Переклад з російської Раїси Лиші
 

Так потихеньку і виріс хліб: зерна в колоску тверденькі, достиглі, а все хлібне поле зазолотилось. Значить, прийшла пора жнив. «Жнивна година рік годує», - не раз, бува, скажуть Дідусь чи Бабуся. Господар дістав і нагострив серпи: найменший - Старшій сестричці - цього року вона вперше буде жати з батьками в полі. Як на лихо, зіпсувалася погода, задощило. Та Бабуся таки вибрала погожу годину і пішла у вівторок (в легкий день), зажала снопа. Скоро свято Петра (12 липня), а в народі кажуть, що Петро завжди має бути в шапці. Отой сніп і буде Петровою шапкою.  Погода швидко налагодилась, і наші женці пішли в поле. Старша сестричка гордо несла свій серп і згадувала, як Бабуся, залишившись на господарстві разом з Меншою сестричкою, напучувала її: «Не питай, добрий жнець, чи широкий загонець». Вона думала, цо вибере найширший загін і разом з татом і мамою завзято буде виспівувати жнивацьку пісню:
Ой чиє то поле зажурилося стоя
За женцями молодими,
За серпами золотими?
Старша сестричка ще не знала, яка то важка праця - вклонятися полю низенько за кожен сніп, і не годину, не дві, а цілий день на палючому сонці, при нестерпній спеці. Її захопив загальний радісний настрій дорослих женців від того, що врожаю дочекались.  Звичайно, Господар і Господиня жаліли свою маленьку жницю: загін їй відвели найменший і часто посилали по холодну воду до джерела. Господар в'язав снопи перевеслами, - майстерно скрученими солом'яними мотузками, - і складав їх у копи (60 снопів) і полукіпки (30 снопів). Сніп, який клали в основу копи першим, звався «душа», зверху на копу одягали сніп-шапку.
Важко було на жнивах, але радісно. А скільки всіляких пригод: Старша сестричка оповідала Братикові і Меншій сестричці, як прямо з-під серпа випурхнула перепілка, а тато ледь не наступив на хвіст зайцю. А ще... а ще, - як приємно, коли принесеш холодної води женцям і всі тебе хвалять і дякують тобі. Залишки тієї води ввечері треба було вилити на межу: щоб було що пити польовим русалочкам-«лоскотавкам». «А одну з них я бачила, в самій сорочці, довговолоса і вінок з волошок і маку, перебігала на той край поля, що ближче до лісу», - це вже повідомлялось пошепки, по секрету від дорослих. Вони нахиляються частіше, могли не побачити русалки і ще сміятимуться.  День за днем, і жнива скінчились. Сьогодні обжинки - закінчення жнив. Братик умовив Бабусю повести їх з Меншою сестричкою в поле. «Ми також допоможемо, позбираємо колоски», - запевняв він Бабусю, хоч самому найдужче кортіло подивитися, як будуть бороду завивати. Що воно за борода в полі? Старша сестричка розповість увечері, але краще все побачити самому.
Швидко-швидко бігають по полю серпи женців, дивишся - і одразу ж на думку приходить загадка: «Маленьке, кривеньке, все поле оббіга». Відгадав? Ну звичайно, серп.  Де ще недавно стояли стебла, тепер колюча стерня, пішли до лісу і у воду лоскотавочки.  Ось уже один-єдиний кущик лишився на полі, ще змах серпа - впаде і він, але ні, цей кущик женці не чіпають, а самі кинули серпи через спину і покотилися по ниві: «Нивко, нивко, верни нам силку на другу жнивку».
«Ну, а тепер, нумо бороду завивати», - каже Господар, і всі підходять до покинутого кущика. Господиня заламує стебла колосками вниз, перев'язує їх червоною стрічкою; виходить така собі хатка-курінь з колосків. Долівку цієї хатки скородять серпом і кладуть туди окраєць хліба і дрібку солі. Це і є «борода», «Спасова борода», «борода Іллі», або ще «коза», «перепілка» - помешкання Духа хлібного поля. Нехай живе він тут до наступного року, хай не виводиться, щоб і на той рік поле родило. А женці ще й поспівають йому:
Сидить півень на копі, Дивується бороді:
Ой чия ж то борода
Сріблом-злотом увита?
Сріблом-злотом увита,
Ще й медом полита?
То Господаря борода
Сріблом-злотом увита.
А потім вусаті снопи, пишаючись, їхали з поля додому. Навесні, маленькими зернинами їх привезли на поле в кількох мішках, а зараз і в десять возів не складеш опасистих важких снопів. На подвір'ї Господаря стодола, де зберігають снопи, і тік, де їх змолотять. Весело стукають ціпи, і уже золотим дощем посипались важкі зерна: народився урожай, хліб новий народився. А раз чийсь день народження, то мають бути й пироги. Але це вже наступна історія.
 

Ішла Марія, Божа Мати, з Святим Йосифом в гості до своєї тітки Єлисавети. Вони втомилися, бо день був дуже гарячий. Дорога йшла степом, де росла лише травичка - ніде ні дерева, ні джерела.
Аж ось серед степу вони побачили невеличке дерево. Під ним сидів пастушок. Навколо нього паслися вівці. Вони їли суху траву, що їм не смакувала, бо їм дуже хотілося пити.
· Чи можна нам, хлопчику, відпочити під цим деревом? - запитала Божа Мати. - І, може, покажеш нам якесь джерело, щоб напитися?
Хлопець привітно вклонився й сумно відповів:
· Відпочивайте, будь ласка! Але мало тіні дає це дерево, бо воно всихає від спеки. Та й джерело, що тут недалечко, висохло. Лишилося в ньому тільки трохи брудної води. Я й сам із моїми вівцями дуже мучуся, бо в таку спеку нам бракує води...
· Принеси нам горнятко тієї води! - попросив Святий Йосиф.
Хлопчик побіг і приніс горнятко брудної води. Божа Мати простягла руку до горнятка.  Як тільки Вона до нього доторкнулася, вода стала чистою й свіжою. Напилася Божа Мати й дала води Св. Йосифові. А потім пішла до джерела й вилила в нього залишки води. А по дорозі до джерела оббризкала деревце.
І зараз же в джерелі стало багато холодної води, що потекла на леваду та відсвіжила траву. А дерево враз зазеленіло і вкрилося таким густим листям, що закрило їх усіх від сонця. Вівці напилися води, стали пастися на свіжій траві й весело підстрибували. А здивований пастушок став навколішки й запитав:
· Чи не є Ви Святі Ангели з неба, що зійшли на землю врятувати мене й моїх овець?
Божа Мати всміхнулася, благословила пастушка й пішла з Святим Йосифом далі. А пастушок зробив собі з гілки дерева сопілку і заграв так гарно, що навіть вівці перестали на хвилину пастися, піднесли голови й слухали. Він грав на честь Богові і тим незнайомим подорожнім, що воскресили дерево й джерело до нового життя.  І йому здавалося, що він тепер найщасливіший у світі.

Любов Голота
ТИЖДЕНЬ

Лічимо дні!
Глянь, як летять проворно, -
був понеділок, а за ним - вівторок,
Незчуєшся - прийшла і загляда
в ранкову шибку з сонцем середа.
Четвер на поміч погукає п'ятницю -
її недарма ще зовуть «похатниця»,
сім'я спішить завершити все діло,
щоб зустрічать суботу і неділю.
Сім днів всього, -
вони одна сім'я,
що зветься «тиждень».
Кожен день ім'я
своє шукає гідно й стереже,
а тиждень - рід свій -
місяць береже...
І день, і тиждень
йдуть без вороття.
Шануймо дні!
Шануймося, дитя!
 

Надія Кир'ян
ДЕРЕВЦЕ РОДУ

Щоб квітла Україна
Із сонцем, з вітерцем,
Кожнісінька родина
Плекає деревце.

Той вишеньку,
Той яблуньку,
Той дуб, а той горіх.
Для того, щоб прикрасити
Свій батьківський поріг.

У донечки, у сина
Калинонька росте.
Матуся Україна
Всім дякує за те.

За вишеньку,
За яблуньку,
За сосну, за дубок.
І за такий пахучий
Віночок із гілок.
 

Олесь ЛУПІЙ
Як ти любиш Україну

- Як ти любиш Україну,
мій маленький друже?
- Нашу рідну Україну
люблю дуже, дуже!
З Україною нікого
в світі не боюся
і щоранку я до Бога
за неї молюся,

щоб була щаслива, дужа,
щоб була багата.
Я люблю її так дуже,
як маму і тата.
 

Похмурого зимового вечора трійко дітей боязко тулилося в холодній хаті осторонь мерця. Правду кажучи, дітлахи не дуже-то й боялися мерців. Смерть у 33-му була звичним явищем навіть для недолітків. Але мертвець, химерно скулений на лежанці, був їхньою останньою опорою, останньою крихтою надії, за якою простягалася незбагненна, страхітлива для дитячого розуму невідомість.
Серед безладно розкиданого старого ганчір'я, втупившись очима в стелю, лежала їхня мати...
Ще вчора, насилу човгаючи розпухлими, як колоди, ногами, покійна Олена приволокла з лісу в'язку палива й жменю сухих ягід. Ще вчора можна було погрітися на теплому запічку й наслуховувати, як на полях та вигоні виє, скавучить завірюха, ще вчора можна було вгамувати лютий голод сухими ягодами. То було вчора...  А сьогодні матуся вже не здужали підвестися з лежанки. Разів зо три попросили водички, а коли посутеніло, закликали кволим голосом діток до себе й веліли йти в Залужне, велике село, де жив дядько Остап, веселий здоров'як, молодший мамин брат.
· Підіть, дітки, ще завидна, щоб не лячно було йти, може, дядько якось дасть вам раду, а я вже відходила, либонь, своє.
Мати якось дивно засіпала головою, схлипнула, ковтнула повітря й затихла. Найстарша Даринка підтягнула дрантиве рядно до материного підборіддя вирівняла розкидані материні руки.
· Заснули. Бач, натомилися вчора в лісі, й сьогодні нездужають, -пояснювала меншенькій Надійці. - Ось ми зберемося й підем провідати дядька Остапа, а мати нехай посплять.
· А вони встануть? - недовірливо спитала мала.
· Авжеж, встануть, нехай тільки трохи перепочинуть.
Мала скрушно, no-дорослому захитала головою: і баба з дідом, і батько, і тітка Ганна, і всі кругом по хатах, коли отак злягали, то вже більше не вставали. Опісля їх забирали на підводу й кидали в яму, що за селом, біля церкви. Там багато хрестів... А Даринка каже «мати встануть».
· А чого ж батько чи тітка Ганна не встали, вони дужчі нашої мами були?
· Цить, не рюмсай, а то цигани заберуть!
Мала замовкла. Здавалося й тиша вмовкла, скулилася й розбрелася в сутінках по хатніх кутках. На шибках поволі виросло справжнє царство, чарівні володіння Снігової Королеви і Діда Мороза: серед химерного лапастого листя та білого квіття - розкішні дикі праліси, про які нагадувалo дітям тепер завивання метелиці.  Ще минулої зими в подібний морозний вечір Дарійка з Петриком санкувалися за селом у гурті дітей, пустували, кидалися сніжками. І як гарно було вбігти з морозу в нагріту хату, де мати вже чекала на них з вечерею.
Від згадки про батьків Дарійці в горлі зарухався пазурастий звір, здавив, не давав дихати, видавлюючи з очей сльози.
· Треба йти, - пo-дорослому вирішила дівчинка. - Хто зна, як приймуть їх у Залужному, та й чи живі ще дядько. Мо', прийдеться вертатися назад. Ех, матусю, матусю, краще б ти нас забрала з собою! Ніж так по людях хліба шукати, краще сиротам землю гризти.  Затягнуть вас, матусю, завтра в яму, вщент набиту мерцями. І хреста вам ніде буде поставити, щоб потужити та помолитись над вашою могилкою. Прощайте, рідненька, прощайте навіки. А нам треба вибиратись хутчіш.
...Село принишкло. У хатах ніде не видно хоч би й скупого промінчика світла. Темно, мовчазно, моторошно. Сніг злісно скрипів під дитячими ніжками, взутими в старі шкарбуни, наче грозився: «Ну, ну, дурники, далеко ви зайдете, недоморки нещасні! А чи не краще знайти вам спочинок у моїй білій, чистій, пухнастій кучугурі, аніж годувати вошей десь у дитячих притулках? Та ви й там довго не протягнете. Ваша масть не про нову власть. Їй треба новий світ будувати, а ви, залишки пережитків, тільки на заваді стоятимете. От і виходить, треба вас позбутися, що й робиться різними способами.  Стелиться на словах вам гарно, а от спати - це вже як кому доведеться: кому на тюремних нарах, кому під тином. Вашій матері ще пощастило - у своєму барлозі околіла.  А я кожнісінького дня даю в себе холодний притулок тисячам нетяг. Кожнісінького дня.  Так що й ворон костей навесні не позбирає. Хіба що на страшному суді виповзуть із снігових постелей».
За селом дорогу і справді частенько перекривали снігові намети. Діти, кволі від довгого недоїдання, насилу змагалися з високими наносами, в'язли в сипкому снігу, аж, врешті, Надійка знеможено зайшлася плачем.
· Хочу до мами, не піду до дядька, вертаймося додому назад.
· Цить, - прикрикнув Петрик, - замовкни, а то вовки почують і з'їдять, чуєш, як виють?
Моторошне завивання хуртовини справді нагадувало вовче скавуління. Незабаром захекані, знеможені дітлахи зупинилися. Далі йти явно не вистачало сил. Хилило до сну, марилося веселе палахкотіння вогню в печі, теплий запічок і відпочинок.
· Може сядемо, спочинемо, - несміло озвався Петрик. Дарійка засумнівалася.
Пригадалися розповіді, почуті від дорослих про замерзлих на смерть людей, тіла яких, пошматовані диким звіром та гайворонням, знаходили весною в безлюдних місцях.
· Ще трішки пройдем, а там, може, підвода трапиться, підвезе.
На підводу була слаба надія і в самої Даринки. Але в полі не можна було залишатися. І, зібравши рештки сил, дітвора з трудом вирушила назустріч заметілі.
· Ще кілька кроків, - міркувала дівчинка, - а там і село близько. Наче ось і хати вже темніють на узбіччі. Тільки чого це перед очима червоні кола замиготіли, заважають йти? Невже і вона так охляла, що й голова туманіє? Треба протерти очі, а то й впасти недовго. А хто її підійме. І так Надійку приходиться волоком тягти, та й Петро насилу ступає напівбосими ногами.
Даринка протерла задубілими від морозу кулачками очі, але багрянець на полі заплигав ще яскравіше, переморгуючись із чистими, помитими зимовими вітрами зорями.  «Вогонь горить. - здогадалася дівчинка. - Либонь, хтось багаття на полі розклав.»
· Надійко, Петре, хутчіш! Погріємось біля вогню! Гляньте, наче хтось і стоїть. Може, не прожене, дасть доступити...
Багаття палало рівним, високим полум'ям. Іскорки весело потріскували, підлітали вгору китицями, снопиками, сплітаючись й розплітаючись у химерному хороводі. Постать поруч з ватрою теж ясніла, немовби і сама горіла якимось незбагненно чистим, рівним, звеселяючим серце вогнем.
· А підходьте-но, дітки, ближче та погрійтеся біля вогнища. - озвався приязний голос. Та не бійтеся мене, я вам злого не вчиню, я люблю дітей.А вам і підкріпитися не завадить, - ви ж бо давненько вже хліба не бачили.
Бородате лице лагідно усміхалося, з-під кошлатих брів незнайомого старця доброзичливо сяяли очі, і від тих очей на душі у дітей потеплішало, стало затишно, спокійно.
· А що ж дасте нам, дідусю, коли навколо люди помирають від голоду, хліба ще з осені не стало, - no-дорослому розважила Даринка. - Он і наша мати так охляли, що вже й не встануть, а в коморі ні зернини не лишилося.
Дід з тою ж загадковою усмішкою сягнув рукою в торбу й по черзі простягнув малюкам по невеликій хлібині. Діти завмерли. За хвилю, жадібно ковтаючи хліб, не менш жадібно слухали мову доброго діда. Через декілька хвилин від втоми, важкості, отупіння, млявості не залишилося й сліду. Чи то від очей старенького, чи від чудодійних хлібин ішла незвідана отуха, міць. Діти вже не відчували ані страху, ані слабості і, як їм здавалося, могли й без крил летіти.
· Багато людей померло, - повагом вів мову старець, - і ще багато минеться. Ваша мати все життя просила Бога за вас. Вона була доброю, чесною людиною, і тому її воля збудеться. Ви ще малі, а коли станете дорослими, все зрозумієте. А тепер ідіть додому. В коморі, під діжею, у хом'яковій норі знайдете трохи зерна. Варіть з нього кашу.  Тугенько, але до нового врожаю дотягнете. І не бійтеся, моліться. А молитви вашої матері вбережуть вас від зла.
· Дідуню, а скажіть, як вас звати?
· Миколою, - усміхнувся дід і несподівано зник на рівнині, розтанув у морозяній ночі голодного лютого 33-го року на Україні...
Пройшло півстоліття. Трійко дітей вже самі стали дідусем й бабусями. І в кожну ніч під святого Миколая збирається вся їх велика родина для спільної молитви до великого опікуна всіх покривджених і знедолених, горем битих вдів і беззахисних сиріт. І кожен рік з їхніх домівок лунає в цей вечір пісня:
«А хто, хто Миколая любить...»
 

Дитячий табір відпочинку на Миколаївщині

Цього літа працював перший єпархіяльний дитячий табір відпочинку, організований у липні 2004 р. на березі Чорного моря в Миколаївській області завдяки Свято-Пантелеймонівській парафії м.Миколаєва (настоятель о. Іван Лещик). Табір очолював настоятель Свято-Миколаївської парафії с.Циркуни о. Олег Козуб.  Вихователями працювали харківські парафіянки УАПЦ Олена Сірик та Вікторія Соболь.  У таборі відпочивали діти з Харківської, Луганської, Миколаївської областей. Щодня вони збиралися для спільної молитви, розмов про Біблію, віру, виклики сучасного життя, на які мусить відповідати християнин. Але основний час займав активний відпочинок: плавання, ігри, екскурсії. Весело проходили ранкові заняття спортом, котрі проводив сам о. Олег Козуб. Він же очолював футбольну команду табору, що завзято змагалася з сусідами-протестантами.
 

Хто не пускає «Нашу віру» до передплатника?

До редакції з різних кінців України надходять тривожні сигнали, що газета «Наша віра», передплачена громадянином України, далеко не завжди потрапляє до адресата.  «В кінці 2003 p. на пошті зробив підписку на газету «Наша віра» на 2004 p., - пише мешканець міста Городка на Львівщині Віктор Махновський. - Перед Новим роком принесли газету за січень. А потім щомісяця на пошті мені казали: «Газети «Наша віра» не було».
Але ж до 15.04.2004 /дата листа/ вже вийшли ч.2-3 та великоднє число 4.  «Вперше я виписала Вашу газету, але Ваша доставка несвоєчасна», - це досить сердитий лист Тамари Ананко з селища Чапаєве на Харківщині.  «Щиро дякуємо Вам за змістовну й цікаву газету, - говориться в листі подружжя Гахунів з міста Сміла на Черкащині. - Нашій родині ось уже четвертий рік передплачує двоюрідна сестра чоловіка Галина Вигінна з Бармінґтону /США/.  Газету ми одержували дуже нереґулярно, а цього 2004 року,  на жаль,  не одержали жодного числа».
«Ми виписали «Нашу віру» на півроку /2004/,  одержали тільки перший номер, - повідомляє з міста Гнівань Вінницької области Данило Ситник. - А нам шкода не стільки грошей, скільки газети,  бо вона нам сподобалась. Ми люди віруючі, пенсіонери,  виписували «Исцелись верой», читали місцеві релігійні газети, але Ваша газета нам найбільше сподобалась. Нам кажуть: «Навіщо ви виписали газету, якої нема?»
«Нашу віру» в цьому році я отримала лише за січень, - пише О.Мичло з селища Широке на Дніпропетровщині. - Чи,  не дай Бог, припинили таку необхідну,  своєчасну та правдиву газету,  чи з якоїсь іншої причини я не отримую цю газету,  яку я завжди з нетерпінням жду. Яка причина, догадатись можна, але так вже хочеться, щоб наше слово, наша мова нарешті були вільними і приходили у кожний український дім».
Харків'янин Дмитро Шаповалов передав до редакції повідомлення, що Іван Федів з села Надіїв на Івано-Франківщині після оформлення передплати третій місяць не одержує «Нашої віри». На місцевій пошті кажуть, що проблема - в Києві. Передплатник подумав, що розв'яжуть ту проблему в редакції.
Насправді редакція готує газету в одному примірнику, друкарня забезпечує кількатисячний наклад. Державне підприємство «Преса» приймає передплату і забирає з друкарні випущений наклад кожного числа, який є достатнім для забезпечення всіх передплатників.
У 2004 році вийшло 9 чисел «Нашої віри» . Двічі редакція змушена була з фінансових причин об'єднати по два числа: ч.2-3 і 8-9. Тому перерва між випусками тут була більшою.
Коли ж передплачена газета зовсім не приходить, то про це мабуть треба питати там, звідки з'являються темники й інші вказівки для «слухняної» преси.
Виталій ШЕВЧЕНКО
 

«Нью Ейдж» - спроба осучаснення давніх єресей

Серпневе засідання семінару «Поза межами православ'я» було присвячене релігійному явищу XX ст., що часто називається «New Age» («Новий час» або «Нова ера»). Засідання пройшло 3 серпня 2004 р. в приміщенні єпархіяльної бібліотеки. Кімната була вщерть заповнена зацікавленими слухачами, в тому числі з кола прихильників новітніх культів.  Адже для Харкова - великого індустріяльного міста, одного з найбільших европейських освітніх і наукових центрів, небезпека популярних доктрин, що складають строкату ідеологію «Нью Ейдж», є цілком реальною.
На прохання керівників семінару головну доповідь зробив архиєпископ Ігор. Термін «New Age» був відомий ще у XІХ ст., але здобув поширення з 1970-х pp. Рух поширився через заняття йогою, східніми методами медитації. Це - мережа неформальних гуртків, що працюють для досягнення спільної мети. Ставиться за мету глобальна трансформація, що включає встановлення загального миру, формування об'єднаного уряду та єдиної світової релігії. Вчення «Нової ери» увібрало в себе доктрину переселення душ, астрологічні й різні окультні погляди. Для неї властиве переважання східніх технік медитацій, розширення свідомости магії, шаманізму, часті звернення до понять карми, астралу, захоплення спіритизмом.
Архиєпископ Ігор окремо розглянув популярні в XX ст. спроби заперечити Богосинівство Ісуса Христа через вигадані історії про подорож Ісуса на Тібет, навчання в східніх гуру. Було переконливо показано, що в основі вчення «Нової ери» лежать відроджені стародавні єресі та погляди гностиків, що руйнівно позначаються на сучасній масовій релігійній свідомості.

Якщо повірити провладним телеканалам і такій же пресі, а також проводовому радіо, то є тільки один повноцінний кандидат у президенти - Янукович. Проте вдумлива людина замислиться: таж Віктора Ющенка всі пам'ятають з його винятково результативного прем'єрства. А Януковича знають хіба за донецькими досягеннями групи скоробагатьків на тлі збіднення мільйонів людей.
Наміри Віктора Ющенка - зробити реальні «Десять кроків назустріч людям», викладені в нещодавно оприлюдненій програмі кандидата в президенти. Перший його крок буде такий:
Протягом п'яти років створити п'ять мільйонів робочих місць. Це дуже важливо, бо президент Кучма протягом 1993-2004 років скоротив 15 мільйонів робочих місць.  Тому сім мільйонів українців виїхали в пошуках роботи за кордон,  а в Україні кожний п'ятий - безробітний.
Як створити 5 мільйонів робочих місць? Ось слова самого Віктора Ющенка з інтерв'ю газеті «Без цензури»: «Мінімальна заробітна плата в країні становить 53 відсотки від прожиткового мінімуму, а середня - лише  в півтора раза перевищує його. Це означає, що людина, навіть маючи роботу, не може утримувати себе та родину. Тому необхідно встановити мінімальну зарплату на рівні двох-трьох прожиткових мінімумів і ліквідувати заборгованість з зарплати. Я переконаний, що створити за п'ять років п'ять мільйонів робочих місць - це  абсолютно реальне завдання.  Тільки за один рік діяльности мого уряду ми створили 470 тисяч робочих місць. Це в той час, коли доводилося долати шалений спротив Адміністрації Президента та олігархів. Мій Плян дій, розрахований на наступну п'ятирічку, передбачає механізми вирішення основних соціяльно-економічних проблем в Україні. Насамперед - подолання безробіття. Кожний міністер,  голова обласної чи районної держаміністрації відповідатиме за створення визначеної кількости нових робочих місць у своїй галузі чи реґіоні Ми ґарантуватимемо робочі місця всім спеціялістам, які здобули професію за державним замовленням. Після підвищення зарплат і пенсій зросте попит на товари і послуги. Великі підприємства, а також малий і середній бізнес почнуть працювати активніше,  розширюватимуть виробництво. Результатом цих та інших заходів стануть мільйони нових робочих місць.
Насамперед ми розраховуємо на наші внутрішні ресурси. Ми відновимо довіру людей до банківської сфери, спрямуємо на інвестування виробництва страхові компанії. Коли я очолював уряд, ми не взяли в борг жодної копійки.  І надалі ми будуватимемо відносини із зарубіжними партнерами за такою схемою: нам потрібні не кредити, а інвестиції, щоб розвивати економіку й створювати нові робочі місця. Я впевнений, що за п'ять років обсяг інвестицій у вітчизняну економіку зросте мінімум у 10 разів.»
А ось, для прикладу, 6-й крок: Захистити цінність сім'ї, повагу до батьків і права дітей. Віктор Ющенко ставить найближчі завдання:  Зламати  тенденцію скорочення чисельности населення України. Збільшити мінімум у  10 разів грошову  допомогу матері при народжені дитини. Відмова матері від професійної діяльности на користь виховання дитини має знайти належне визнання у суспільстві. Ґарантувати якісну й безкоштовну медичну допомогу жінкам при народженні дитини. Створити умови, щоб саме сім'я, а не виховні заклади, стала гармонійним середовищем для виховання дітей. Надавати державну підтримку тим, хто виховує дітей, або доглядає людей похилого віку.
Відновити мережу державних і комунальних дитячих садків і ясел, насамперед - на селі. Заборонити продаж дошкільних закладів. Створити умови, щоб батьки виховували дітей і мали гідний заробіток не на чужині, а в себе вдома. Кредити для будівництва або купівлі житла будуть доступні кожній молодій сім'ї - як у місті,  так і на селі. Ліквідувати дитячу безпритульність. Забезпечити безкоштовно дітей-інвалідів ліками,  медичними засобами,  спеціяльним  харчуванням, оздоровленням; створити їм умови для повноцінного життя в суспільстві.  Впровадити інститут сімейних лікарів.  Забезпечити неухильне дотримання законів, що забороняють пропаґанду аморальности і насильства,- свідомість дітей буде захищена від руйнівного впливу.
8-й крок: Сприяти розвитку українського села. Зупинити спекулятивні махінації навколо продажу землі - земля буде власністю тих, хто її обробляє.  Збільшити вдвічі продуктивність сільського господарства, кардинально підвищити рівень доходів селян. Зробити фінансові ресурси доступними селянам,  а не чиновникам і посередникам. Ґарантувати справедливі закупівельні ціни на сільгосппродукцію. Підняти рівень доходів селян до середнього по країні.  Збудувати сучасну транспортну інфраструктуру,  завершити газифікацію, налагодити телефонний зв'язок,  відновити роботу шкіл, клюбів, фельдшерсько-акушерських пунктів - у кожному селі. Молодь матиме змогу реалізувати свої здібності в селі.  Віктор Ющенко вважає за потрібне уже з весняного призову 2005 року скоротити строкову військову службу з 18 до 12 місяців /він з особистого досвіду знає,   що програму підготовки солдатів розраховано на  10 місяців/, а з 2010 року скасувати призов на військову службу і забезпечити комплектування професійної армії за контрактом.
Наші партнери, як на Сході,  так і на Заході, побачать іншу Україну - міцну, надійну, яка дотримується зобов'язань і водночас здатна захистити свої національні інтереси.
І ще такі слова Віктора Ющенка: «З наступного року ми житимемо в іншій державі, яка дбає про людей».
Виталій Шевченко
 

Вибір між дорогою закону і манівцями криміналу, який крутить нами вже скільки років...
Наївні люди думають, що у нас - вибір одного з двадцяти шести. Розумні кажуть: люди добрі, не було у вас нікого! То вибирали «найменше зло», яке так багато лиха наробило.  Тепер Бог послав вам єдину людину, яка тягне на Президнета, а ви заблукали між трьома соснами...
Журналісти називають тих два десятки кандидатів «пилососами». Кажуть - «одноразові макети», а то й - «клоновані кловни», випущені для дискредитації. Я не поділяю такого погляду, бо все ж таки Кінаха з Корчинським не зрівняєш. Та й П. Симоненка з О.  Морозом треба зрозуміти: у них немає іншої ролі! Виходить - «професійні кандидати»...  А загалом жаль дивитися на людину, в певному колі навіть шановному, у тій підозрілій ролі, де треба, не кліпнувши оком, говорити якісь чужі слова, вдавати розумного.  Пожалів би, але що, коли чоловік сам себе не шанує і не жаліє.  Адже всім нині зрозуміло, що влада ні перед чим не зупиняється, аби поставити «свого» на дорогу Кучми. Опозиція хоче творити державу демократичну і незалежну. Голова Адміністрації Президента заявляє: Ніколи Ющенко не буде президентом! І в цьому надриві є одвертість!
Велика неповага до народу, коли якийсь пройдисвіт запускає чутки, що В.Ющенко «служить американцям і вони його підтримують».
Хто чув заяву Америки про підтримку Ющенка? Але про симпатії можна здогадатись.  Важко уявити західного лідера, який поважає Л.Кучму після появи в західній пресі записів його на касеті. Важко уявити, як західній лідер тисне руку президентові з кримінальним минулим. Навіть дружній підполковник КГБ не хоче тиснути руку особі з кримінальним минулим. І це зрозуміло. Криміналітет з України багатьом у світі сидить в печінках. А діючий Президент заспокоює: нічого, їх перевіряла КПСС...  Власне темою нашої розмови є пошуки виходу: як поставити кримінальне гвалтування перед судом закону. І, зокрема, способи оживлення закону, задіювання і використання його для самозахисту.
Кримінальна психологія, кримінальна попса на радіоканалах, кримінальний стиль оцінок у жовтій пресі, кримінальна амбівалентність з гострою приправою у висвітленні подій - усе це ознаки важкої хвороби.
Наступ «тихой сапой» нагадує поширення інфекції, якій не ставлять перепон.  Криміналізація суспільства - це і є поширення зарази з використанням її в інтересах влади Тема дуже важлива для психолога і політолога.
Олігархи і кримінальні авторитети в ролі законодавців. Суспільство, де кожен винен і кожен залежний. Броня депутатської недоторканості. Вічна небезпека з боку Адміністрації Президента. Жодного захисту від Гаранта. Безконтрольний розпродаж ЗМІ. Антинаціональні виступи в ЗМІ. Самоутвердження криміналітету в науці (наукові ступені), в мистецтві, в кіно. Цей довгий перелік - лише початок... Він для нас важливий як виклики здоровому глуздові і виклики народному сумлінню.  Відомо, що кримінальний злочин завжди шокував. Про злодійство чи крадіж говорили як про подію резонансну. Злочин на Полтавщині викликав появу роману «Хба ревуть воли, як ясла повні».
Якщо нині задуматися над причиною появи злочинців серед покинутих на призволяще дітей і підлітків, серед чиновників або професорів-хабарників, серед олігархів, які «відмивають» і не відмивають, то стає ясно: ми в полоні!  Не думати над цим не маємо права. Якщо в давній Греції людей, причетних до громадсько-суспільних справ, називали політикос, а байдужих до суспільних справ називали ідіотес, то сьогодні байдужих треба називати суперідіотес, бо вони потурають поширенню злочинности і не дають чесних свідчень про життя своїм дітям. А разом з тим надіються, що епідемія їх обмине.
Нині треба кожній розумній людині усвідомити, що вибираємо не просто нового президента. Перед нами вибір: або далі сповзати в беззаконні до прірви,і тоді нема сенсу замінювати Кучму Януковичем, або вибираємо новий шлях закону і суспільного порядку. Тоді треба підтягнутись, активізувати сили і йти на боротьбу проти зловісного союзу влади і криміналу.
А вже тоді постає питання про вибір Особи, моральні якості якої впливають на оточення, передусім на владну верхівку.
Ще Арістотель зауважив: «мистецтво пізнання справедливости властиве лише обдарованим особам, які перевищують своїх співгромадян розумом, доброчинностями і моральними якостями.»
Звичайно, в кожній людині є добре і погане. Але порядна людина має тенденцію постійно підійматися до вищих цілей і позитивно впливати на своє оточення вже самою своєю зовнішністю, мовою і повагою до людей.
 

«Таких жінок дуже небагато на світі»

Це сказала про Аллу Горську Раїса Мороз - також непересічна постать серед жінок - шістдесятниць, що зважились на протистояння комуністичному режимові. Власне, тільки непересічні і могли побачити та оцінити велику постать.  Чому ми знов і знов повертаємося до імені Алли Горської, тоді як багато людей 60-х років, більш відомих і більш визнаних, згадуються нині вже тільки у вужчому чи й родинному колі?
Чи справа лише в громадянській позиції і зв'язаній з нею трагічній смерті художниці?  Мабуть, не тільки. Адже були в ті часи потаємні вбивства обдарованих людей, а глухі відлуння події поступово затягувало хмарами інших бід.  Розрахунок тих, що винесли Аллі Горській вирок без суду, власне на тому і будувався. А тим часом смерть настільки увиразнила постать художниці, що темні убивці її були заскочені глибоким резонансом. Виявилося, що формула Сталіна: «нема людини - нема проблем» вірна стосовно партійних діячів, але зовсім не вірна стосовно людини офірного служіння.
Один російський публіцист зауважив, що Бухаріна можна було перетворити на керовану ляльку на судовому процесі, а потім геть викреслити з історії, тоді як Миколу ІІ, включеного в життя релігійне, можна було лише вбити. В цьому міркуванні є правда, однак вона затінена невдалим прикладом: Микола ІІ так чи інакше числиться у вічному списку монархічної єрархії.
Тут краще підійде приклад хоча б якогось з відомих начальників Соловецького лагеря або всього ГУЛАГу - розстріляного і забутого, і - священика з Полтавщини, отця Никодима, обшарпаного в'язня, духовний авторитет якого визнавали і політичні, і урки, і пам'ять про нього увіковічили люди, навернені ним до віри. Власне такою людиною офірного служіння була Алла Горська.
Подібно до багатьох людей її долі, вона вийшла не з низів. Дорога для неї була проторена. Дівчина з номенклятурної сім'ї, до того ж щедро обдарована природою і добре вихована. Зразкова біографія. Блискуче закінчення школи і Художнього інституту.  Чоловік - талановитий маляр Віктор Зарецький. Квартира - в центрі Київа.  Але на початку 60-х років перед людьми сильними і обдарованими постає питання про свій вибір дороги. У слабких з добрим «стартовим капіталом» проблем не було: за них вирішували самі обставини...
Справжній талант цурається фальшу, і ухиляється шляху протореного - «шляху партійности і народности»...
Совіслива людина шукає правди і не йде на примирення з напівправдою. Мудра людина шукає своєї духовно-національної ідентичности і продирається до неї з усіх сил...  Смілива людина шукає друзів серед гнаних і переслідуваних за правду.  Отак сильна натура вибирає дорогу проти течії - і усі колись сприятливі для неї обставини стають несприятливими. Навіть за номенклятурне походження доводиться витримувати шалений тиск, куди важчий за тиск матеріяльних злиднів. Людина виняткової фізичної витривалости, вона опрощується до робітника, який працює напівдаром на пронизливому холоді з мокрою глиною. Людина чутливої совісти, вона стає співучасницею політичних процесів над людьми, по суті, напівзнайомими. На хвилі спаду громадської активности вона залишається випростаною і сміливою, що абсолютно неприйнятно для режиму лютої диктатури. Власне, тому режим вдається до потаємно-кримінальних методів розправи - після «серйозних попереджень».
Громадський захист в той час був вельми проблематичний, хоча він існував у всі часи:
хіба усе життя Алли Горської ще від приятелювання з Василем Симоненком у 1963 році не було суцільним прагенням організувати громадський захист гнаних і переслідуваних?  Тільки ж то був захист з боку горстки гнаних і дискримінованих, а не захист з боку професійно чи політично об'єднаних.
Та слава, яку мали «в народі» замовчувані «буржуазні націоналісти», не могла змагатися з неславою, поширеною про них на зборах і в пресі.
Жодної позитивної інформації про цю виняткову особистість не допускалося - навіть іноді, коли художниця виконувала важку роботу на офіційне замовлення, наприклад у Краснодоні.
І все ж таки питання про громадський захист таких особистостей завжди стоїть і стоятиме гостро. Ніхто не може врятувати людину перед молотом лютого режиму. Але пробувати рятувати і якось підтримувати - можуть. В порядному суспільстві знаходиться досить порядних людей, готових йти на ризик захисту. Не повинно бути так, щоб захищали тільки самі гнані і переслідувані.
Людина офірного служіння, а Горська, як і Василь Стус, була саме такою, не мусить кидати себе в офіру, коли навколо неї досить людей, готових на меншу офіру. Ширше коло самозахисту і більша солідарність змінюють духовний клімат країни.  Ми повертаємося до постаті Алли Горської передусім тому, що її тепер так бракує в нашому суспільстві. Ми хочемо, щоб вона і далі виконувала свою ролю борця за загальну справу, за честь нації, за її високий вівтар.
Кругленькі карлики за пляшкою пива сміються з тих високих слів. Але то не слова:
цілком реальні живі особи, в чомусь - «як усі», але ж міцніші і вищі духом, виходять на обстріляне і заміноване поле самозахисту нації - і тоді багато добрих людей дивиться з подивом, надією і вдячністю: значить, не все ще у нас пропало! Значить, є ще дух в народі і є приклад віри та суспільного служіння.
Балакуни за пивом хочуть розвіяти цей чомусь дискомфортний міраж.  Мовляв, знаємо цих героїв. Я сам бачив, які вони... Може й бачив... Тим більше, що Алла Горська ніколи не гралася в героїню і ніколи не вдавала з себе святої. Але завжди робила більше за інших, комусь прислужувала і допомагала, і напевно не була нічиїм боржником - хоча б у найменшому ... Її величний образ вибудовувався з дрібниць.  Звичайно, людина, яка може більше і робить більше за інших, розуміє свої переваги і своє право. Алла уміла триматися так природно, наче не розуміє. Більше того, відколи вона почала вивчати українську мову і українську культуру - уже з ярликом української націоналістки - вона була завжди чемною і уважною ученицею. Можливо, у цій її духовній напруженості, совісливості, обов'язковості, в готовності діяльно підтримати добрі починання і добрих людей, а також в умінні триматися незалежно в атмосфері залякування, стійко тривати над принизливими обставинами, у її милосерді і служінні і таїться глибина її християнської натури, наче завсім не зачепленої атеїстичним вихованням. Вона уміла поважати і знаходити гідне поваги!  Минуло третина віку від часу її загибелі, а міраж навколо імені стійкий. Очевидно, образи пам'яті, витворені світінням духу, мають більшу тривалість, ніж суспільні структури і навіть будівлі з заліза і бетону. Ті, останні, сіріють і в очах наступних поколінь часто викликають здивування: «Навіщо то все?» А ось Алла Горська приходить до нового покоління і знаходить спільну мову з кожною духовно пробудженою і розвиненою особистістю, і розповіді про неї чимось привабливі.  Так, наче її присутність серед нас навіть не умовна, а реальна. Багатьом здається, що вона реагує на наші обставини якось розважливіше і без тієї зневіри, що вкинулася тепер як пошесть.
Коли в 1964 об'єднали 35-річні ювілеї Алли Горської та Івана Світличного і жартома створили ЦЮК (Центральний ювілейний комітет) на чолі з В'ячеславом Чорноволом, то в цьому був не лише іронічний натяк на ЦК. Був у цьому і натяк: всеодно до 70-ти років не доживемо... А 35-річчя тоді не відзначав ніхто. Взагалі над кожною долею на дорозі вузькій висів знак питання, а в душі була знана козацька безтурботність щодо майбутнього. У своєму поклику до служіння і в скромній невибагливості була в обидвох ювілянтів велика схожість.
І на закінчення - метафоричний образ зі спогадів Раїси Мороз, що саме готуються до друку:
«Зберігся в мене з тих мандрів Карпатами маленький знімочок: Іван стоїть на горі, глибоко замислившись, укритий з голови до ніг широким імпровізованим плащем з прозорого пластику. Навкруги сіється дощ, а я притулилася до його ніг, також сховавшись під плащем від дощу. Знімок вийшов якимсь дуже символічним: своєю постаттю Іван ніби захищав мене від негоди. Був він тоді опікуном і порадником для багатьох дружин політв'язнів, від яких відвернулася доля...»
 

Не можна погодитися з тим, що успіх виправдовує недобрі справи і сумнівні засоби, але невірно вважати успіх чимось цілком етично невтральним. Що не кажи, а історичний успіх створює ґрунт, на якому лише й можливо жити надалі. [...] Успіх врешті-решт здійснює історію, а Володар через голови мужів - діячів історії, завше перетворює зло на добро. Неісторично, тобто безвідповідально мислячі люди чинять легковажно, коли іґнорують етичне значення успіху, і можна лише радіти, що ми нарешті змушені всерйоз з'ясувати своє ставлення до етичної проблеми успіху. [...] Ні лайливими критиканами, ні опортуністами ми бути не хочемо, та й не маємо права, наша мета - розділена відповідальність у творенні історії... участь у якості переможця чи переможеного. Той, хто не дозоляє жодним подіям позбавити себе участи у відповідальності за хід історії (знаючи, що вона покладена на нього Богом), той посяде плодотворну позицію в стосунку до історичних подій - поза межами марнотної критики і так само марнотного опортунізму. [...] Останнім відповідальним запитанням має бути не те, як мені вибратися з біди, не заплямувавши, репутацію героя, але питання, як жити далі наступному поколінню. [...]
Супроти глупоти ми беззахисні. Тут нічого не вдієш ні протестами, ні силою... При цьому дурень, на відміну від злочинця, абсолютно задоволений собою. [...] Виглядає, що глупство - не природжений недолік, а радше наслідок того, що за певних обставин люди дають себе оглупити. [...] Тому глупота бачиться радше соціологічною, аніж психологічною проблемою. Вона є нічим іншим як реакцією особистости на вплив історичних обставин, побічне психологічне явище в певній системі суспільних стосунків. При уважному розгляді виявляється, що будь-яке потужне посилення зовнішньої влади (політичної чи релігійної) вражає значну частину людей глупотою...  Влада одних потребує нерозуму інших. Процес полягає в тому, що особистість, пригнічена видовищем свавілля влади, втрачає відчуття внутрішньої самостійности і (більш чи менш несвідомо) відрікається від пошуку власної позиції в ситуаціях, що виникають. Дурість часто супроводжується впертістю, однак це не повинно обманювати щодо її несамостійности. Спілкуючись з такою людиною, впадає в око, що розмовляєш не з нею самою, не з особистістю, а з гаслами та закликами, що заполонили її свідомість. Така людина наче заклята, вона засліплена, принижена й осквернена в своїй власній сутності. Зробившись безвольним знаряддям, дурень здатен на будь-яке зло і разом з тим він не годен розпізнати його як зло. Тут і криється небезпека диявольського використання людини для зла, що може назавжди її згубити. [...] В такій ситуації цілком очевидна даремність всіх наших зусиль збагнути, що думає «народ» і чому це запитання зовсім зайве стосовно людей, свідомих і діяльних у власній відповідальності. «Початок мудрости - страх Божий» (Пс. 110,10). Святе Письмо мовить про те, що внутрішнє звільнення людини для відповідального життя перед Богом і є єдино реальне подолання нерозуму.
До речі, в цих думках про глупоту все-таки міститься деяка розрада: вони аж ніяк не дозволяють вважати більшість людей дурнями за будь-яких обставин. В дійсності дуже багато залежить від того, на що роблять ставку правителі - на людську дурість чи на внутрішню самостійність і розум людей.[...]
Велика небезпека - впасти в зневагу до людей. Ми добре знаємо, що у нас немає жодного права на це і що тим самим наші стосунки з людьми стають цілковито марними.[...] Будь-що з того, що ми зневажаємо в інших, є в нас самих. Дуже часто ми чекаємо від інших більше, ніж самі готові зробити. [...] Маємо нарешті навчитися оцінювати людину не за тим, що вона зробила і чого не зуміла, а за тим, що вона вистраждала. Єдиним плодотворним ставленням до людей (і насамперед до слабких) буде любов, тобто бажання зберегти спільність з ними. Сам Бог не зневажав людей. Він став людиною заради них. [...]
До найбільш разючих і незаперечних я відношу досвід, що зло у підсумку виявляється (і дуже часто за дивовижно короткий час) примітивним і безглуздим. Цим я не хочу сказати, що за кожним злочином по п'ятах іде кара. Я маю на увазі, що принципова відмова від божественних настанов буцімто заради самозбереження людини на землі насправді цілковито суперечить цьому самозбереженню. [...] Одне безсумнівно: у спільному житті людей існують вищі закони, сильніші за все те, що намагається піднестись над ними. Іґнорувати ці закони не лише недобре, але й нерозумно. [...] Так виходить влаштований світ, що принципова повага до основних законів і прав життя допомагає і самозбереженню і що ці закони допускають лише коротке, нечасте, необхідне в конкретному випадку порушення, рано чи пізно караючи з невтримною силою того, хто потребу підносить до принципу і таким чином утверджує власний закон. [...]
Я вірю, що Бог із усього, навіть з найгіршого, може і бажає сотворити добро. Для цього Йому потрібні люди, котрі використовують усі речі з благою метою. Я вірю, що Бог в будь-якій біді бажає дати нам стільки сили спротиву, скільки нам потрібно. Однак Він не дає її заздалегідь, щоб ми покладалися не на себе, а на Нього. Така віра мала би звільнити від будь-якого страху перед майбутнім. Я вірю, що навіть наші помилки і блукання не марні... Я вірю, що Бог чекає щирої молитви і відповідальних справ і не залишається байдужим. [...]
Постать Юди, раніше геть незбагненна, тепер уже нам не чужа. Та й усе повітря, яким ми дихаємо, отруєне недовірою, від якої ми заледве не гинемо. Але коли прорвати завісу недовіри, ми здобудемо досвід довіри, про який досі і не здогадувалися. [...]

Закінч. в наст.ч.

Звичайно, вони - жертви. Переважно скалічені насильством. Молодий чоловік має відбріхуватися в суді і пристосовуватися до злочинної атмосфери в зоні - це страшна школа! Потім по тому колу - ще раз, тільки ще гірше. Потім компанія затягує... потім якісь покровителі хочуть зам'яти гріх - без каяття... потім співпраця з органами, від яких залежить твоя дальша доля...
Якщо після таких нещасть людина хоче стати президентом або єпископом, або проповідником любови - то явна ознака або цинізму, або неадекватности.  І тут, може, не так вина, як біда його. Але явний злочин діючого Президента, який протягує через парлямент таку кандидатуру на Прем'єра.  Дуріють? Безсоромність? Зневага?
А може звичка співпрацювати з людьми судженими, а отже залежними (Медведчук, Янукович).
Про тих що вже накралися. Наївні бідняки думають: хто накрався, тому вже більше не треба.
Екс-в'язень, який смиренно прийняв свою долю і після «виправлення» повернувся до звичайного життя - це найчастіше ненавмисний порушник закону або правил шляхового руху.
Але «авторитети», верховоди, які пробиваються нагору усіма правдами і неправдами - це категорія людей, що задушили в собі мораль, втратили віру і прийняли на узброєння холодну гру. Це може бути гра в політику, в патріотизм, в церкву... Гра корислива і цинічна. Бо корисливість - це релігія кримінального світу.
 

Дні пам'яті жертв політичних репресій на Соловках

2-12 серпня 2004 р. українська громадська делеґація, до складу якої входили представник Всеукраїнського Меморіялу ім. В.Стуса і Харківської правозахисної групи, колишній політв'язень Василь Овсієнко, професор Київо-Могилянської Академії д-р Володимир Панченко, журналісти, телекореспонденти, родичі репресованих, здійснила поїздку за маршрутом Київ - Санкт-Петербурґ - Медвежеґорськ - Кемь - Соловки - Київ (близько 4 тис. км) для участи в днях пам'яті жертв політичних репресій комуністичного режиму.
Патріярхію УАПЦ та Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ у цій поїздці представляв прот. Валерій Копійка.
У Санкт-Петербурзі делеґацію прийняв генеральний консул України Микола Рудько, який також взяв участь у пам'ятних заходах у «столиці» Біломорканалу Медвежеґорську (Карелія) та на Соловках.
Разом з представниками міжнароднього, Московського та Петербурзького Меморіялів представники України побували на одному з шлюзів Біломорканалу та ознайомилися з історією його будівництва.
27 жовтня, 1-4 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох під Медвежеґорськом було розстріляно соловецький етап з 1111 в'язнів, у числі яких були 300 українців, серед них Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валеріян Підмогильний, троє Крушельницьких. 5 серпня 2004 р. тут відбувся мітинґ пам'яті. Прот. Валерій Копійка та священики Московського Патріярхату й Римсько-Католицької Церкви відправили заупокійні богослужіння. О. Валерій Копійка відправив панахиду біля хреста з написом «Убієнним синам України».
6-9 серпня українська делеґація перебувала на Соловецьких островах, де в роки репресій загинули сотні тисяч людей, в тому числі і українців. Були відправлені панахиди біля пам'ятного хреста і меморіяльного каменя, в інших пам'ятних місцях, проведено мітинґ пам'яті, круглий стіл, вечір пам'яті жертв політичних репресій та інші меморіяльні заходи. Учасники цих заходів побували на островах Соловецького архіпелагу та ознайомилися з історією Соловецького манастиря. У меморіяльних акціях брали участь український та польський консули, духовенство УАПЦ, Московського Патріярхату й Римсько-Католицької Церкви, гості з Франції, Італії, Японії.
 

Чому хабар є злочином у всіх законодавствах у всі часи.
Нині багато хто усміхнеться: який там злочин? Не підмажеш - не поїдеш...
Але ж нині можна зустріти нещасних, зім'ятих людей, які сиділи за хабар у в'язниці.  Навіть недавно прокуратура підіймала справу проти Юлії Тимошенко «за намір дати хабар». Народ сміявся: хабарі курсують, як банкноти, сам президент Леонід Кучма у виступах виявляє розуміння до тих, хто мало заробляє... А тут - «злочинний намір дати хабаря».
А хабарники - не завжди від бідности. Років десять тому в Артемівському виборчому окрузі кандидатами до Верховної ради були генерал Констянтин Морозов і адвокат Віктор Медведчук.
Дільниця була в школі. Вчителі приходили і з обуренням розповідали, що якісь особи приносили від кандидата пачку гречаної крупи і консерви.
- А від кого вам приносили хабар?
- Вони не казали ,від кого. Мовляв, самі подумайте.
- Що ж тут думати? Не міг же поважний генерал, в минулому міністер оборони України, роздавати хабарі.
- Звичайно, адже той адвокат сам хвалиться, що їздить на «Мерседесі». Якісь міщаночки хвалили адвоката - за щедрість.
Все ясно, але юридично бездоказово. Тут навіть про намір дати хабар нема достатніх підстав говорити: нема відбитків пальців.
Але зараза безкарности поповзла. Злочин поступово майже леґалізувався в систему. До кого застосовувати закон, а до кого - ні, це і є особливість законности епохи Кучми.  Злочин підкупу має також свій психологічний вимір.
Перед проблемою злочину стоїть студентська молодь: залишатися чесним поза інститутом чи зі скверною хабарництва - вчитися...
В який світ їх привели батьки?
Хто створив їм атмосферу приречености?
Переді мною лист до редакції. Цитую:
«Відомо, безплатно нічого в Україні не буває, а тут йдеться про вступ до Київського ВНЗ, та ще й престижного. Тож, хлопець знав - 1000 дол.! До Київа спеціяльно прибула його мати, яка була обізнана із ситуацією і гроші вже мала. Отут і почалося.  Пані-вчителька, знайома мені з церковних зустрічей - «своя» людина в Консерваторії.  Вона чудово знає всі входи і виходи і добре орієнтується скільки, чого, і на чию лапу треба класти при вступі. Але пані є дуже релігійною людиною, християнкою. Таким був і хлопець-абітурієнт. Отже, після довгих дискусій їхня спільна аналіза ситуації звелася до такого висновку: «Так, тут нам не обійтись без хабаря. Але хабар - то великий гріх. Не можна чинити гріх. Значить, на те воля Божа, значить - не треба до Консерваторії. Треба в армію. Нічого, прийде з армії, ще раз спробує. Якісь шанси є. На все воля Божа...» Але реальністю є те, що без хабаря шансів немає.
Хлопець чудово виступив на вступному іспиті. Але до Консерваторії не потрапив. Бо грошей нікому «на лапу» не дав, хоч мати й була готова це зробити. Талановитий, порядний абітурієнт, можливо, геніяльний у майбутньому музикант «пролетів». Кого взяли замість нього? Невідомо...
«Конса» була для нього мрією всього життя, у яку він вірив. Тепер мрія вмерла.  Пані розповіла, що хлопець дуже страждає, але заспокоює її, кажучи, що на все воля Божа. Воно то так. Але що робити, коли хабар став майже офіційною системою українського суспільства і української вищої освіти? Тоді можна впадати у відчай від думки про те, що все сімнадцятирічне ( і старше) населення України - то великі грішники, які так і не покаялися. Бо вони чинили протилежне вченню Христа: вибрали пристосування-співпрацю до грішної системи і гріх, щоби здійснити мрію.  Мені дуже шкода того хлопця. Шкода і пані, бо їй також боляче. Я маю власну думку щодо цієї проблеми. Але, зважаючи на свій юний вік, не впевнений, що вона справедлива.
«Чи хабар - гріх?
Шановний пане редакторе! Дуже Вас прошу відповісти хоч кількома рядками, бо для мене і для багатьох це не просто актуальне питання сьогодення, а болюча проблема вибору.
Щиро вдячний,
Роман Павлов.»
Хлопець зазирає мені в вічі. Він знає, що хабар - злочин того, хто бере, і того, хто дає.  Він знає, що хабар - це потурання злу. Але запитує по суті про те, чи повинна одна людина протистояти системі? Повинна! І та, яка не дає хабаря, і та, яка не хоче підписатися за кандидата під загрозою звільнення з роботи.
- Я не підпишу, бо я ж про нього нічого не знаю. Скажіть мені, може ви знаєте, чому підтримувати Януковича?
- Сказано: всім підтримувати. І не розводь демократії...
Що тут скажеш? На підтримку нонконформістам скажу: не забувай, що не тільки ти один проти зла і насильства. Таких тисячі.
Але вони не ходять табуном. І їм не дають мікрофона. Аж ти або зміцнюєш їх силу, або ослаблюєш. Обирай долю: на чиєму ти боці? Станеш сьогодні на боці сили, то станеш і завтра...

Ален Безансон - відомий французький історик і політолог. Він - автор понад півтора десяток книжок, перекладених англійською, німецькою, італійською, еспанською, португальською, японською, польською, румунською, чеською, російською, грецькою та українською мовами. Зокрема, журнал «Всесвіт» у 1993 році (№9 - 10) надрукував його статтю «1933-й. Війна більшовиків проти селян».
У виступах і статтях, присвячених Україні, він послідовно обстоює українську окремішність.
Вміщене в журналі «Сучасність» 1999 р. інтерв'ю, фраґменти з якого ми подаємо, показує, що тодішні міркування Анрі Безансона сьогодні звучать неменш своєчасно та слушно.
- Пане Безансон! Що, на вашу думку, найбільш загрожує сьогодні Україні?
На мою думку, для Росії було б краще «відпустити» Україну без надії на її поверення, бо це єдина умова, коли Росія може стати нормальною країною, яка позбулася своїх імперських химер, що заблокували будь-який рух до правової і демократичної держави.  Вже неодноразово Україна нищилась Росією. Одна з українських конфесій була заборонена, а інша - прилучена до Московського патріярхату. Українська мова пригноблювалась. У всьому світі назва «українське» була практично викреслена з історичної свідомости. Нарешті, Україна була майже знищена великим Голодомором 1933 року, який я вважаю геноцидом - організованим, сплянованим і приховуваним.  Отже, найбільша небезпека для України - знову опинитися в російських обіймах. Я вважаю, що Росія надзвичайно спритна. Росія ізолює Україну стратегічно, оскільки їй вдалося відновити свою військову присутність у Білорусі. До цього варто додати, що питання Придністров'я все ще не врегульоване, як, зрештою, не до кінця врегульовано й питання Севастополя. Росія вдалася надзвичайно вправно до контролю української Церкви. Росія зуміла також завалити ідею автокефальности. Помилка України - в неусвідомленні того, що автокефалія є одним із найважливіших завдань. Це вельми серйозно, бо Російська православна церква не розуміє такої простої речі, як необхідність незалежности України. Відправа в Україні часто-густо ведеться російською мовою, а один із найсвятіших українських храмів - Лавра - перебуває не в українських руках.
Росія застосовує щодо України тактику, яку вона вжила стосовно Польщі у ХVIII столітті, щоб завоювати її. Як колись у Польщі, Росія користається із соціяльного питання. Вона пробує розіграти карту захисниці бідних мас населення, які за певних обставин виступили б проти української незалежности. Зараз Росія робить усе можливе, аби перешкодити глибокому реформуванню Української держави.
- Справді, російська присутність в Україні вельми відчутна у різних сферах, але мало хто в Україні здатний визначити, так би мовити, напрям головного удару, - буде це економіка, релігія чи засоби масової інформації? Може, іззовні видніше.  До давніх клясичних засобів, про які я сказав, - армія, дипломатія, церква, бльокування реформ, - Росія додає тепер нові - економічне завоювання і вторгнення засобів масової інформації. Вузловим для України залишається питання, чи вдасться українській мові міцно вкорінитися. Звичайно, для цього треба щонайменше 15 років, аби покоління українських дітей вивчило українську як першу мову й вступило в активне життя. Не знаю, може, ви мені заперечите, але присутність російських засобів масової інформації, телебачення вочевидь гальмує еволюцію України в бік відновлення позицій рідної мови.  Коли я чую слова «договір про дружбу та співробітництво», мене опановує тривога, оскільки «договори про дружбу і співробітництво» Росія укладала з державами-васалами. Подібні договори вона підписувала з Афганістаном, Ефіопією та багатьма іншими. Отже, це словосполучення я не дуже люблю. Не знаю, хто саме сказав, але це було сказано, що особливо остерігатися треба російської любови. Адже насправді така «любов і дружба» можуть бути прелюдією чогось протилежного.
 

До архіву газети

На першу сторінку